Неналежне виконання професійних обов’язків медичними працівниками державної служби медицини катастроф (проблеми медичного права)

І. В. Кочін, І. В. Колесник, П. І. Сидоренко, Т. М. Гут

Запорізька медична академія післядипломної освіти

Кафедра медицини катастроф

Юридичний відділ  ЗМАПО

Кіровоградський базовий медичний коледж ім. Є. Й. Мухіна

            Ключові слова: медицина катастроф, неналежна медична допомога, надзвичайні ситуації

            Вступ. Проблема захисту прав та законних інтересів громадян у сфері надання медичної допомоги, в тому числі ураженим при надзвичайних ситуаціях, має виключно політичне і соціальне значення та віддзеркалена у Конституції України. Найважливішою особливістю сучасної діяльності галузі охорони здоров’я є посилення тенденцій регламентації медичної діяльності. А тому повинен бути зроблений акцент щодо удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази галузі охорони здоров’я та медичної діяльності при плануванні законотворчої діяльності ВР України та КМ України, як розвиток та конкретизація «Основ законодавства України про охорону здоров’я». Професійною нормою повинно стати: сертифікат спеціаліста видається лікарям тільки при наявності достатніх знань з теорії і практики обраної спеціальності і питанням законодавства в сфері надання медичної допомоги [1, 4]. Складовою частиною комплексу цих важливих медико-соціальних проблем є сукупність питань, що пов’язані з юридичною відповідальністю при ненаданні, невиконанні чи неналежному виконанні професійних обов’язків медичними працівниками. Особливо це стосується медичних працівників Державної служби медицини катастроф (ДСМК), коли надання екстреної (невідкладної) медичної допомоги відбувається у складних і небезпечних умовах надзвичайних ситуацій, коли має місце невідповідність між кількістю медичного персоналу та числом уражених. Ці особливості професійної праці медичних працівників ДСМК безумовно повинні враховуватися при експертизі несприятливих наслідків для уражених та юридичній кваліфікації їх діяльності. Для кращого розуміння медичними працівниками кримінальної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків на наш погляд треба глибше розібратися в проблемі застосування ст.140 Кримінального кодексу (КК) України [5].

Причиною цього явища є глибокі деструктивні зміни, що відбулися в державі й суспільстві, починаючи з 1991 року – часу отримання незалежності України. Моральна нерозбірливість владноможців, тотальне кланове розграбування держави, самим не сприятливим чином позначилося на кадрах найбільш значущих соціальних сфер — галузей освіти та охорони здоров’я. Відбулася тотальна деморалізація цих прошарків суспільства також з тієї причини, що вони опинилися на межі виживання, жалюгідна заробітна платня медичної та освітянської інтелігенції привела до негараздів у сім’ях та колективах, паралельно цьому відбувся відтік найбільш талановитих, фахово підготовлених спеціалістів у інші сфери або за кордон. Це призвело до різкого зниження кваліфікації кадрів обох галузей. Сьогодні цей процес триває, зупинити його спроможна тільки держава виваженими, послідовними діями та наданні матеріального та фінансового пріоритету соціальній сфері – освіті та охороні здоров’я. А тому покладатися на зміни та покращення у наданні медичної допомоги за рахунок застосування репресивного кримінального законодавства, марна справа, це допоміжний засіб, застосування якого у нормальному, духовно та морально здоровому суспільстві повинно бути винятком, а не правилом, а тим більше не може бути масовим. Масове застосування репресивного кримінального законодавства до медичних працівників буде вказувати на тяжку та хронічну хворобу самого суспільства [2, 6].

Мета роботи. Дати належні правові знання медичним  та фармацевтичним працівникам, в тому числі ДСМК,  з питань пов’язаних з неналежним виконанням ними професійних обов’язків та кримінальною відповідальністю (ст. 140 КК України).

Матеріали та методи. Матеріалами для дослідження обрана практика повсякденної життєдіяльності українського суспільства, функціонування галузі охорони здоров’я та ДСМК, а також забезпечення громадян медичною допомогою при надзвичайних ситуаціях. Досліджені деякі параметри функціонування галузі охорони здоров’я та ДСМК у зрізі юридичної відповідальності медичних та фармацевтичних працівників за неналежне виконання професійних обов’язків. Для всебічного дослідження медико-соціальної та правової сфер взаємостосунків суспільства і медичних та фармацевтичних працівників ДСМК використано системний підхід разом з низкою конкретних методів – аналітико-синтетичного, інформаційного, логічного, юридичного порівняння норм кримінального права, кримінально-правової оцінки.

Результати дослідження та їх обговорення. Останнім часом в Україні вельми гостро постало питання про якість медичних і фармацев­тичних послуг, що надаються працівниками відповідних установ МОЗ України під час здійс­нення ними своїх професійних обов'язків [2, 7]. Пев­ною мірою це підтверджується результатами проведеного у 2004 р. соціологічного опи­тування мешканців м. Павлограда, під час якого майже всі з них висловилися на користь існуючої на сьогодні незадовільної ситуації з медичним і фармацевтичним обслуговуванням у країні. Подібні висновки робить майже кожен з нас у по­всякденному житті.

Генезис даної проблеми пов'язується, як уявля­ється, насамперед із загальним падінням рівня профе­сійної майстерності працівників медичної і фармаце­втичної галузі, а у ряді випадків — з нівелюванням, головним чином перед власною совістю, персональ­ної відповідальності медичних та фармацевтичних працівників, яка покладається на них у зв'язку з обраною професією, за долі людей в умовах надзвичайних ситуацій. Такий стан справ, з одного боку, характеризує, а, з іншого — свідчить про активне зростання, зокрема, випадків невиконання чи неналежного виконання професійних обов'язків медичними працівниками. Ситуація, що склалася, як вбачається, дає достатньо підстав для висновку про необхідність активізації державної реакції стосовно наведених фактів і осіб, що їх вчинили. Причому, як на стадії запобігання вчи­ненню подібних дій (наприклад, шляхом встановлен­ня додаткових перевірок рівня знань і практичних навичок медичних та фармацевтичних працівників ДСМК), так і за результатами його факту, відбуття, шляхом за­стосування щодо винних осіб заходів державного примусу. Причому таких, завдяки яким можна було б активно протидіяти згаданим порушенням [2,4, 7].

На відміну від КК України 1960 р., чинний Кримінальний кодекс України містить ст. 140 «Не­належне виконання професійних обов'язків меди­чним або фармацевтичним працівником», якою встановлено кримінальну відповідальність за «не­виконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслід­ки для хворого» (ч. 1). У разі, коли вказане діяння заподіяло тяжкі наслідки неповнолітньому, відпо­відальність настає за ч. 2 цієї статті.

Об'єктом діяння, описаного у ст. 140 КК України, є життя та здоров'я людини, а також встановлений порядок виконання медичними та фармацевтичними працівниками своїх професійних обов’язків. Основний безпо­середній об'єкт цього злочину — здоров'я люди­ни. Такий висновок контекстуально вбачається з огляду на юридичні ознаки складів злочину, випи­саних у даній статті [1, 5].

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується в першу чергу тим, що: по-перше – це діяння (дія чи бездіяльність), тобто не виконання або неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків, внаслідок недбалого або недоброякісного до них відношення; по-друге — це наслідки у вигляді тяжких ускладнень для ураженого або хворого; по-третє — це причинний зв’язок між вказаним діянням та наслідками. Причинний зв’язок, як ознака об’єктивної сторони встановлюється лише у злочинах з матеріальним складом. Він визначається між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками.

Невиконання професійних обов’язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник не зробив ті дії, які він в силу своєї роботи зобов’язаний був виконати.

Неналежне виконання професійних обов’язків – має місце у тому випадку, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, поверхово, недбало.

Які ж діяння медичного або фармацевтичного працівника можуть кваліфікуватись за ст. 140 КК України? Це зокрема: залишення ураженого або хворого без належного медичного піклування, несвоєчасно або неправильно встановлений діагноз, переливання крові невідповідної групи, залишення сторонніх предметів в організмі ураженого або хворого під час хірургічного втручання (операції), порушення правил виготовлення, зберігання або використання лікарських засобів, невиконання медичною сестрою вказівок лікаря стосовно  надання призначених хворому ліків тощо.   

Суб'єкт злочину — спеціальний. Ним може бути тільки медичний або фармацевтичний праців­ник. Але згадані особи можуть бути суб'єктом розглядаємого злочину не лише в силу факту наявно­сті у них професійного статусумедичного або фа­рмацевтичного працівника, а саме внаслідок невиконання чи неналежного виконання ними своїх обов'язків, які ними здійснюються чи мають здій­снюватися під час виконання професійної діяльності, пов'язаної з наданням допомоги ураженому або хворому при надзвичайних ситуаціях.

Із суб'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 140 КК, є необережним. Ставлення винного до вчинення або невчинення певних дій, обумовле­них медичним чи фармацевтичним статусом у ході виконання професійних обов'язків з надання допомоги ураженим або хворим при надзвичайних ситуаціях, може бути як умисним, так і необережним. Втім ставлення винного до наслід­ків своєї діяльності може бути лише необережним. Умисне ставлення до наслідків під час вчинення дій, описаних у ст. 140 КК, слід кваліфікувати за необхідних для цього підстав як умисне вбивство або як умисне тілесне ушкодження; залежно від того, які саме наслідки реально відбулися [5].

Виходячи з того, як законодавчо виглядає зміст діяння, описаного у ч. 1 ст. 140 КК, можна зробити висновок, що невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним праців­ником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення не за будь-яких умов становитиме злочин. Злочинність вказаних порушень законодавчо пов'язується саме з тим, що такі дії за певних умов тягнуть певні негативні наслідки, означені у рамках ч. 1 ст. 140 КК як «тяжкі наслідки для хворого». Логіко-граматичне тлумачення цієї формули обумовлює пра­вильне, з нашого поля бачення, розуміння її змісту саме через певні види розладу здоров'я ураженого або хворого, оскільки, по-перше, саме вони у таких випадках знаходяться у прямому послідовному причинному зв'язку з діянням, виписаним у тексті диспозиції ч. 1 ст. 140 КК, а, по-друге, саме з певними вида­ми ушкодження здоров'я ураженого або хворого пов'язуєть­ся суспільна небезпечність розглядуваного злочи­ну. Враховуючи наявні у теорії та практиці кримі­нального права підходи до розуміння змісту тяж­ких наслідків, а також зіставляючи їх із законода­вчою формулою злочину, передбаченого ст. 140 КК, доходимо висновку, що під даними наслідка­ми слід розуміти саме такі види розладу здоров'я людини, які потребують тривалого й болісного лікування, або створюють небезпеку для життя, або призводять до важковиліковних чи невиліко­вних хвороб, або позначаються тяжкими формами калічення людини, або викликають тяжкі негати­вні реакції з боку ураженого або хворого, спрямовані проти нього самого (тяжке чи середньої тяжкості тілес­не ушкодження, самогубство, різні тяжкі захворю­вання, що характеризуються однією або декілько­ма з вказаних вище ознак, тощо).

Разом з тим у юридичній літературі існує ду­мка про те, що під тяжкими наслідками у межах злочину, описаного ч. 1 ст. 140 КК, слід розуміти у тому числі й смерть потерпілого [3, 5]. Але чи заслуговує вона на схвалення, враховуючи законо­давчі підходи, використані при формулюванні змісту ознак цієї та інших суміжних статей КК України, розглянуто далі.

Цей злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для ураженого або хворого (смерть, його самогубство, заподіяння ураженому або хворому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень). Це, по суті, необережне вбивство (або, як зазначено у ст. 119 КК — вбив­ство через необережність), скоєне особою, яка від­повідно до свого професійного статусу є медич­ним чи фармацевтичним працівником, під час вико­нання нею своїх професійних обов'язків. Якщо співставити ч. 1 ст. 140 і ч. 1 ст. 119 КК, то вбача­ється, що вони певним чином співвідносяться між собою. За умов розуміння змісту тяжких наслідків як результату, що проявився у вигляді смерті ураженого або хворого при надзвичайних ситуаціях, можна з упевненістю зауважи­ти: згадані норми у цій частині будуть співвідно­ситися між собою як спеціальна (ч. 1 ст. 140) і за­гальна (ч. 1 ст. 119). Відповідно до правила, сфо­рмульованого наукою кримінального права й су­довою практикою [3, 4, 5], у разі конкуренції загальної та спеціальної норм застосуванню підлягає норма спеціальна, тобто ч. 1 ст. 140 КК. На перший по­гляд усе нібито слушно, втім постає питання: а чи відповідатиме у цьому разі рівень державної репресії, зафіксований у ч. 1 ст. 140, ступеню суспі­льної небезпечності даного злочину. Для цього порівняємо санкції частин перших статей 140 і 119 чинного Кодексу. За скоєння діяння, описаного у ч. 1 ст. 140, як максимальне, передбачене покаран­ня у вигляді позбавлення волі на строк до двох років. Санкція ч. 1 ст. 119 є набагато суворішою — максимальне покарання, законодавчо встановлене  цим структурним елементом кримінально-право­вої норми, становить позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років. У загальній нормі, навіть, мінімальна межа позбавлення волі на 50% є біль­шою за максимальну межу позбавлення волі, вста­новленого як вид покарання у ч. 1 ст. 140 КК України. Що стосується максимальної межі по­карання у вигляді позбавлення волі, встановлено­го у ч. 1 ст. 119 КК, то вона у два з половиною рази  є більшою за аналогічну межу відповідного покарання у санкції ч. 1 ст. 140 чин­ного КК. Звідси — за звичайне вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119) — особа неумисно штовхнула іншу, котра впала, і, вдарившись голо­вою об підлогу, померла — об'єм державної реп­ресії законодавчо встановлено набагато більший, ніж за, по суті, «кваліфіковане» вбивство через необережність, тобто скоєне медичним або фарма­цевтичним працівником (особами, які в силу про­фесійного статусу є відповідальними за життя та здоров'я ураженої або хворої людини, що потребує від них до­помоги) під час виконання ними своїх професій­них обов'язків, якщо таке виконання було ненале­жним або коли воно взагалі не відбулось. Напри­клад, коли лікар медичної бригади постійної готовності першої черги ДСМК територіального рівня при наданні медичної допомоги в осередку надзвичайної ситуації, навіть не огля­нувши ураженого, відправив його до лікарні (медична евакуація), на шляху до якої у останнього виникла кровотечаі він помер. На наше переконання, сто­совно згаданої категорії осіб (медичних та фармацевтичних працівників) повинні висуватися підвищені вимоги щодо поводження з людиною, яка отримала ушкодження при надзвичайній ситуації, ніж стосовно звичайної особи, яка не має статусу медичного працівника. Адже на першу категорію осіб, на відміну від останньої, крім всього іншого, покладено прямий державний обов'язок надавати екстрену медичну допомогу ураженому або хво­рому в осередку надзвичайної ситуації. А це, як уявляєть­ся, є свідченням встановлення стосовно медичних та фармацевтичних працівників з боку суспільства підвищених вимог щодо забезпечення надання екстреної медичної допомоги ураженим або хворим в осередку надзвичайної ситуації, або під час медичної евакуації до лікарні. У таких випадках уражений або хворий повністю покладається на ме­дичного або фармацевтичного працівника, спо­діваючись одержати від них відповідну й нале­жну допомогу. І спекулювання його довірою, нехай, навіть, необережне, має заслуговувати, на нашу думку, відповідного державного реагу­вання. Це означає, що за вчинення дій, описаних у ч. 1 ст. 140 КК, згаданими спеціальними суб'єк­тами, які з необережності призвели до смерті ураженого або хворого, до винних повинна бути застосована адекватна, тобто, якнайменше, рівнозначна державна репресія стосовно тієї, що існує за звичайні форминеобережного спричинення смерті потерпіло­му, зокрема, у вигляді відповідної за ступенем суворості кримінально-правової санкції.

Враховуючи законодавчий виклад ознак двох розглядуваних норм (ч. 1 ст. 140 і ч. 1 ст. 119 КК), формулювання їх санкцій, вчинення дій, передба­чених ч. 1 ст. 140 КК, якщо вони призвели до сме­рті ураженого або хворого, слід кваліфікувати саме за сукуп­ністю згаданих злочинів, оскільки ця ознака (смерть) знаходиться за межами складу злочину, встановленого ч. 1 ст. 140 КК. Штучне ж її введен­ня до змісту тяжких наслідків і створення у такий спосіб кримінально-правової конкуренції (конку­ренції загальної і спеціальної норм), як видається, не є і не може бути виправданим, оскільки цей крок, по-перше, буде прямим свідченням логічної непослідовності законодавчого розподілу об'єму кримінальної репресії за необережне спричинення смерті людині у санкціях ч. 1 ст. 140 і ч. 1 ст. 119; по-друге, стане штучно створеним зразком неаде­кватного застосування кримінального закону на практиці; по-третє, нівелює дійсний запобіжний характер ч. 1 ст. 140. Конкуренція норм, котра не має під собою серйозних підстав, яка викликає невиправдані скрутні становища при застосуванні закону  [5]. Ця процедура не повинна мати наслідком недооцінку ступеня суспільної небезпечності злочину, ним описаного, а так само призводити до неправильної кваліфікації дій злочинців і винесення необгрун­тованих вироків. На нашу думку, лише сукупне співвідношення зазначених норм, враховуючи їх теперішній вигляд, може бути визнане логічним, а також технічно і юридично коректним способом їх кримінально-правової оцінки. Саме за таких умов покарання за злочини, як форма реалізації кримінальної відповідальності, буде справедли­вим і адекватним суспільній небезпечності дій, що полягали у невиконанні чи неналежному виконан­ні медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'я­зків внаслідок недбалого чи несумлінного став­лення до них, які призвели до смерті ураженого або хворого при надзвичайних ситуаціях.

Сподіваємося на те, що розглянута проблема і проведений докладний аналіз стане у нагоді законодавцю при опрацюванні тексту ст. 140 КК України і сприятиме правозастосовчій діяльності, а медичні та фармацевтичні працівники краще зрозуміють наслідки неналежного виконання професійних обов’язків, що змусить їх більш відповідально та фахово поводити себе у повсякденній лікувально-профілактичній діяльності та при наданні екстреної медичної допомоги ураженим та хворим у надзвичайних ситуаціях.  

Висновки.

1. За роки незалежності України (1991-2006 рр.) відбулися глибокі деструктивні зміни у державі, суспільстві, економіці, галузі охорони здоров’я,   духовній та моральній сферах, що негативно вплинуло, деморалізувало та спричинило падіння рівня професійної майстерності медичних та фармацевтичних працівників.
2. Почастішали випадки невиконання чи неналежного виконання професійних обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками.
3. Рівень правової грамотності медичних працівників не відповідає потребам соціально-економічного і правового розвитку суспільства та галузі охорони здоров’я України.
4. В умовах формування судової практики з кримінальних справ стосовно медичних та фармацевтичних працівників доцільна спеціалізація суддів з даної категорії справ.

Література.