Науково-технічний прогрес кожної сучасної держави сприяє підвищенню виробництва, покращенню умов праці, росту добробуту та інтелектуального потенціалу суспільства, але й збільшує ризик аварій на великих промислових виробництвах. Величезне навантаження Запорізького регіону промисловими та енергетичними об’єктами збільшує ризик появи аварій, збитки від яких можна порівняти із збитками внаслідок воєнних конфліктів. За масштабом збитків техногенні катастрофи еквівалентні стихійним лихам (землетруси, повені, цунамі, торнадо тощо).

Нинішній рівень техногенної безпеки України значною мірою зумовлений надмірними техногенними навантаженнями на природне середовище. Зношеність основних фондів усіх галузей народного господарства України становить у середньому 50 %. Потенційно небезпечні виробництва мають значну питому вагу в структурі промисловості України, на їх долю припадає майже третина обсягів випуску продукції.

Забезпечення національної безпеки є невід’ємною функцією кожної держави як суспільного утворення, покликаного гарантувати сприятливі умови для життя і продуктивної діяльності її громадян. Оцінка загального стану національної безпеки і, зокрема, техногенно-екологічної є фундаментом, на якому базується стратегія і тактика державної політики в галузі захисту населення і територій України від надзвичайних ситуацій (НС).

Таким чином, розв’язання проблеми попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру з метою збереження життя та здоров’я людей, забезпечення стабільного функціонування економіки країни, є однією з складових національної безпеки держави.

Після проголошення Україною незалежності перед державою постала низка важливих та невідкладних проблем, у першу чергу – забезпечення національної безпеки, де цивільна оборона і цивільний захист населення від НС посідає суттєве місце. Нетрадиційність проблеми, розширення спектру національних інтересів, накопичення комплексу внутрішніх несприятливих факторів, значна питома вага загроз техногенного та природного характеру викликали необхідність переосмислення і переорієнтацію стратегії усунення аварій та катастроф, а також мінімізацію наслідків стихійних лих.

За умов теперішньої політичної і соціально-економічної кризи в Україні та браку коштів на підтримку техногенної безпеки дуже повільно і несвоєчасно здійснюється оновлення або заміна застарілих основних виробничих фондів, рівень зношеності яких наблизився до критичного. У багатьох випадках антропогенна діяльність призводить до того, що потенційно небезпечні об’єкти господарювання рік у рік стають все вразливішими до дії природних факторів, що збільшує небезпеку виникнення на них вторинних техногенних надзвичайних ситуацій. Поєднання факторів техногенної та природної небезпеки значно збільшує ризики виникнення надзвичайних ситуацій та посилює їх негативні наслідки.

Ключові завдання державної політики у сфері екологічної, техногенної безпеки і цивільного захисту населення на найближчу перспективу стисло може буде викладено в напрямку:

— створення надійних гарантій безпечної життєдіяльності людей, технологічної та техногенної безпеки, забезпечення безаварійної роботи на об’єктах підвищеної небезпеки, досягнення високих норм та стандартів захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру;

— розв’язання проблем, спричинених Чорнобильською катастрофою та надвисоким техногенним навантаженням довкілля, а також вирішення питань поводження з небезпечними відходами, упровадження новітніх технологій їх переробки, знищення хімічної зброї;

— запобігання виникненню надзвичайних ситуацій шляхом реалізації державних, регіональних, місцевих та об’єктових програм зниження рівня техногенно-екологічних ризиків;

— запровадження нових механізмів впливу на зниження техногенного навантаження об’єктів підвищеної небезпеки, насамперед, шляхом удосконалення дозвільної діяльності з обов’язковим страхуванням від техногенних ризиків;

— реформування, відповідне оснащення, навчання та виховання кадрів професійних сил реагування на надзвичайні ситуації;

— підвищення безпеки проживання населення у сейсмічно небезпечних районах;

— підтримка та сприяння реалізації спільних міжнародних проектів з питань цивільного захисту населення і територій;

розвиток і вдосконалення відповідної нормативно-правової бази.

Держава не була байдужою до виконання своїх невід’ємних функцій, але відсутність відповідної нормативно-правової бази, загальної концепції національної безпеки і усунення катастроф, зокрема, призвели до прорахунків у сфері цивільної оборони і у визначенні основних напрямів внутрішньої політики щодо захисту населення і територій від НС. Це негативно позначилось на багатьох сферах життєдіяльності людей, вплинуло на поглиблення кризових процесів, призвело до відомчої ізольованості органів управління і сил реагування на НС, дублювання структурних підрозділів, додаткових витрат коштів і, в деяких випадках, — соціальної напруги.

Набутий досвід свідчить, що вирішення проблем сталого розвитку країни, використовуючи традиційні підходи, які зведені тільки до вдосконалення способів ліквідації наслідків НС, не дає і не дасть бажаних результатів. Виходячи з цього, перед державою постає невідворотна необхідність визначення пріоритетів у сфері захисту від НС, що дозволить більш ефективно і грунтовно приймати рішення щодо впровадження заходів, які ведуть до сталого розвитку, встановлення прийнятого ризику і техногенно-екологічного благополуччя.

Першим кроком на цьому шляху була спроба в 1987 році докорінно змінити завдання цивільної оборони з перенесенням центру ваги на завдання мирного часу, але з причин відомих соціально-політичних ускладнень намір не набув реальної сили. У 1990 році Цивільну оборону України було виведено з-під керівництва Міністерства оборони і підпорядковано Кабінету Міністрів України, що дало змогу розпочати її реформування.

У 1993 році цивільна оборона розпочала своє функціонування на засадах Закону України “Про Цивільну оборону України”, який чітко визначив її завдання, фінансово-ресурсні принципи забезпечення і окреслив структуру на всіх територіальних і виробничих рівнях побудови. Проте, набувши в законодавчому порядку нового статусу і форми, базуючись на спадщині минулих років, Цивільна оборона України за своїми можливостями і повноваженнями залишилась на рівні 70-х років ХХ століття. Тому самим кардинальним кроком, який докорінно змінив обличчя і суть системи захисту населення від надзвичайних ситуацій, слід вважати Указ Президента України від 28 жовтня 1996 року № 1005/96, про створення Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України) і тим самим спонукати створення Державної служби медицини катастроф, положення про яку було затверджено у квітні 1997 року. У 2001 році Кабінет Міністрів України Постановою від 11 липня за № 827 затвердив нове «Положення про державну службу медицини катастроф», як особливий вид державної аварійно-рятувальної служби, а не окрему галузь охорони здоров’я, як було стверджено у Постанові КМУ від 14 квітня 1997 року № 343. Відповідно були змінені завдання Державної служби медицини катастроф — надання безоплатної медичної допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, рятувальникам, та особам, які беруть участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Дані про надзвичайні ситуації в Україні почали реєструватися з 1992 року. Відсутність на той час відповідного класифікатора не давала змоги належним чином відтворювати облік надзвичайних ситуацій. Діяльність МНС у 1996 році розпочалась роботами з систематизації інформації про надзвичайні ситуації, паралельно розроблявся і відомчий класифікатор надзвичайних ситуацій, який було запроваджено в 1998 році. Створення цього документу надало можливість більш систематизовано виконувати реєстрацію та класифікацію НС.

Провідні завдання державної політики україни у сфері екологічної і техногенної безпеки та цивільного захисту населення