Мандрівник часом
Глава 2
Коли письменник відкрив двері, то на порозі побачів, як йому здалось обличчя людини, яку він знав у молоді роки.
— Хто ви?
— Гастингс.
-Що вам потрібно? — наляканим та сильно хвилюючим голосом запитав він.
— На сьогодні, я ваша охорона. – сказа поліцейський.
— Проходьте до вітальні.
Впустивши до себе молодого парубка, якомога гучніше закрив на усі замки двері.
Поліцейський зайшов у велику вітальню, кімната простора, у лівому кутку гомоніли дрова у каміні. Вечір був вітряний, але не прохолодний. Побачивши здивовані очі парубка сказав:
-
Сьогодні прохолодно, вирішив трохи протопити у кімнаті.
-
Може чаю? — запропонував письменник.
-
Так, але пізніше. – сказав поліцейський
У кімнаті поруч з каміном було два зручних крісла, зліва розташувався Гастінгс, а праворуч письменник.
Письменник вже дуже довго жив один, у той вечір йому була приємна компанія молодого Гастінгса.
Глянувши в очі, які були напроти нього такі збуджені, цікаві, і він знову згадав юність.
У молоді роки письменник жив у Канаді, захоплювався роботами Джона Портмана, про природно-фізичними явищами, мандрування часом. Його захоплення поділяв друг, теж прихильник теорії Джона Портмана, разом вони навчалися та проводили багато часу. У вихідні дні ще з іншими друзями їздили кататися на лижах, згадуючи ці моменти на обличчі письменника з’явилася посмішка.
Гастінгс, перший перервав мовчазну тишу у кімнаті.
-
Гм…гм…Вибачаюсь! А в якому жанрі працюєте? — сказав Гастінгс, не дочекавшись відповіді запитав наступне:
-
А які саме ви отримували листи?
-
Від кого?
-
Ви когось підозрюєте?
Письменник начебто повертався з іншого часу, звернувши увагу на Гастингса.
-
Так! Коротко, сухо сказав письменник.
Письменник перевів погляд на співрозмовника, почав розповідати, що, коли він переїхав до Йохансбургу, в нього стало хитатися здоров’я. Рішення наняти медсестру, було необхідністю.
-
Вона не прийшла. – Раптом закричав письменник.
-
Де ж вона. Марго молода дівчина, допомагає з господарством. Кожен вівторок та четвер вона приходить. Робить уколи, розмовляє. Я дуже самотній, прожив багато на цьому світі, а так сім'ю і не завів.
-
В неї є ключи від запасного ходу. Будинок старий і має таємний тунель який виводить тропу у парк на іншій вулиці.
З глибини кімнати доносилися крики.
-
Ау, пане, я трохи запізнилась. Вибачте. – були чути жіночий голос.
-
Не хвилюйтесь, зараз ми все встигнемо.
На обличчі письменника можна було прочитати спокій та рівновагу.
-
Нарешті. – сказав він.
Гастінгс чувши кроки, піднявся з крісла, поправив форму і підійшов до каміну.
Побачивши дівчину, Гастинг зробив кивок головою, та сказав:
-
Мене звати Гастінг, сьогодні я з вами, ваша охорона на сьогодні.
-
Де у вас знаходиться кухня, мабуть нам всім треба випити чаю, настала пора. — сказав Гастінгс.
-
Рушайте прямо, праворуч кімната пана Вільяма, а наступна кухня. Я зараз помию руки і зроблю уколи. Ліки я залишила у кімнаті пана. – сказала Марго.
Молоді люди залишили письменника на самоті, першим кімнату залишив Гастінгс, потім Марго. Марго через деякий час повернулась, у руці тримала медичну сумку. Не довго шукаючи у сумці необхідну вакцину, знайшовши, сказала письменнику:
-
Готуймося, зараз буде укольчик.
-
Ну, усе, все гаразд. Цікаво Гастінг знайшов кухню, не заблукав у будинку? Щось він довго? – сказала Марго.
Письменник так зворушився, вечором, що став розповідати минулі часи. Марго сіла рядом на табурет. Знов згадали, про Гастінгса:
-
Де ж він? — сказав письменник. Марго піди подивись, може потрібна допомога.
-
Гастінгс, Гастінгс, допомога потрібна? Рухаючись у напрямок кухні та вигукуючи його ім’я. – говорила вона.
Дівчина вбігла у кімнату, де спокійно чекав на усіх письменник.
-
Його немає у кухні. Немає у всьому будинку, я дивилась у всюди. Він наче випарувався, зник. – кричала Марго.
Потім її погляд впав на підлогу, там були пусті баночки з вакциною.
-О, Боже! Цього не може бути! Я була впевнена! Цього не може бути! Постійно вигукувала вона, тримаючи долоні на обличчі.
Взагалі нічого нерозуміючий письменник, підійшов ближче до неї, та сказав:
-
Що трапилось? Де він, що його взагалі ніде, нема? Що тебе так налякало? Чому ти тремтиш?
-
Я…я… переплутала баночки з вакциною але я була впевнена. Я ніколи не помилялась, цього не можу бути. Ридаючи казала Марго.
-
Я все зрозумів. Ось, чому мені його обличчя показалося знайомим, начебто я його знав. — Сказав письменник.
-
Що зі мною буде? Це поправимо? – запитав письменник.
-
Нажаль, це сильні ліки, збільшена кількість, призведе до зупинення серця. Ридаючи казала вона.
-
Скільки є часу?
-
Не багато, одна година. — сказала Марго.
-
Заспокойся, ти не винна. Я вже пожив на цьому світі, багато побачив, напевно прийшов мій час. І цей Гастінгс — це мій друг з юності. Я впевнений, що все відбулося не без його участі.
-
Як це? — здивувалась Марго.
-
Я тобі розповідав, що разом з моїм другом у юні роки ми вивчали роботи одного вченого. Так, ось, ми розкрили і розробили машину часу. Ти її можеш побачити у тунелі. Ми посварились з ним із-за дівчини, вона вибрала мене, а він так і не зміг мене пробачити. З ним ми більше не бачились. З дівчиною ми одружили, жили дуже добро та щасливо але в нас не було дітей. П’ять років тому вона померла. А я став отримувати дивні листи. – розповідав письменник. Марго уважно слухала.
-
Слухай мене уважно, що тобі потрібно зробити, щоб не потрапити у в’язницю. У нас уже залишається мало часу, – говорить письменник.
-
Допоможи мені спуститися в тунель, як що я все зроблю правильно ми зустрінемось.
-
Якщо, ні? — Казала Марго.
-
Якщо, ні я буду на вулиці. Що б ніхто на тебе не подумав. І запам’ятай, ти не в чому не винна.
Вранці письменника знайшли мертвим
Володимир Дядюра