Без гарантій
У країні нашій
Ніхто не гарантує,
Що проста порядність
Вас усіх врятує,
Що прожить до старості
Вам теж поталанить,
І що радіація
Вас не протаранить,
Що в якійсь їдальні
Вас та не отруять,
Лікарі «зарази»
Вам не подарують.
Без фальші
Щоб відігнати дум гнітючих рій
І страх перед грядущим днем від себе,
Я неодмінно зводжу погляд свій
У горду широчінь нічного неба.
Там грає сяйвом зоряний вінок,
Що непідвладний настрою і часу,
І золотавий місячний клинок
Пливе по морю з синього атласу.
Там для душі знаходжу забуття
Межи химер в безмежжі незбагненім –
І не терзають запити життя,
Що повстають в неспокої щоденнім.
Чом на мені воно зганя свій гнів?
Між хмар туги все вужчає проміжок.
Хіба вже більш не буде світлих днів
І від душі дарованих усмішок?
Так, я не з тих, хто очі закрива
На підлість і на виверти безстидні,
Хто ллє з трибун піднесені слова,
А творить справи темні і огидні.
Хоч ти убий, я фальшу не терплю,
Не вмію я чужої ролі грати,
Я крил свободних помахи люблю,
Хоч і душа вже загнана за грати.
В піснях я прагну славити добро,
А чорне звик я чорним називати.
І мрію вільним бачити Дніпро,
До нього рідним словом промовляти.
І от за це несу пудовий хрест,
Бо в нас нема ні правди ні свободи.
Хоч недотепний був мій той протест,
Але завдав я всім тоді роботи.
Вони привчились до стандартних фраз,
Їх слух пригідний тільки до овацій,
А тут звучать, можливо, в перший раз
Для них слова, які і не присняться.
Слова, що кажуть прямо, хто вони,
Що звуть мерзотників своїми іменами.
Вони бо із поріддя сатани,
Що нині так свавільно править нами.
Жаль, що до дня розплати не дожить,
Не досягти мені того світання,
Коли проміння правди пробіжить
По темних закутках гниття і розкладання.
Я глушачи брехливий передзвін,
Із глибини вируючого серця
Крізь кадебіське стеження й заслін
Мій голос до нащадків донесеться.
Потомку мій, поглянь хоч з висока
На нашу днину незлобивим оком
І знай, що наша доля не легка,
Що за слова караємось жорстоко,
Що влада рад в минуле відійшла,
Коли з більшовиками розквитались
І плани ленінські і ленінські діла
Тепер лиш на папері вже зостались.
Не вір макулатурі наших днів,
Що так хвалу сучасності підносить.
Ти вдумайся у зміст цих простих слів.
Щоб істину пізнать тобі їх буде досить.
04.08.1981, вт.
Безсовісна брехня
Яка безплідна та робота
Твердити людям сотні раз,
Що перша в партії турбота –
Достаток кожного із нас.
А я скажу: то несусвітна,
При тім, безсовісна брехня.
Тому підтвердження незхитне –
Життя сьогоднішнього дня.
1981 р.
Вибори
Гримлять динаміки в натузі –
І вже під мухою наш брат.
Сьогодні свято у Союзі,
Сьогодні вибори до рад.
І як в дитячу гру ми граєм,
Тут хоч кричи: «Лови Панас!»
Ми удаєм, що вибираєм,
Що демократія у нас.
Численні звіти і турботи,
А кандидат всього один.
Ти голосуй хоч за хоч проти,
А в депутати пройде він.
Його давно вже підібрали
Із вірних партії служак,
І на який би лад не грали
Він підіграє точно так.
У радах він для камуфляжу.
Глядить у страсі «бозі» в рот
Все буде так, як «бозя» скаже,
Мовляв бажає так народ.
Та хто бажання в нас питає?
Хто в нас пита, чим ситі ми.
Усяк думки свої ховає,
Щоб не потрапить до тюрми.
Щоб не попасти в несвідомі
Бездумно в дудку спільну дуй,
Думки лиши в своєму домі,
Кричи ура і аплодуй!
Не люблять страшно наші «бозі»,
Коли незгоден з ними ти
Таких не терплять на дорозі,
Мерщій стараються змести.
У нас шукати правду ніде:
На неї в бозь поганий слух.
Їх не тривожать наші біди –
Голодний ситому не друг.
Отож гримлять сьогодні марші,
Така навколо благодать!
І молоді спішать і старші
За щастя голос свій віддать.
Сімдесяті роки.
Вісімдесятий рік
Вісімдесятий рік. Ти був такий далекий!
Не думав, що до тебе я дійду.
Промчалися літа за обрій, мов лелеки,
Вже сорок другий рік по світу я бреду.
Життя змінилось: хліб є, і до хліба.
Не знаємо нужди, як в дні після війни.
Та шлях, яким ідем – фатальна наша хиба;
А ті, що нас ведуть – скажіть нам, хто вони?
Я знаю, що вони, звичайно, нам не друзі,
І в нас немає спільної мети.
Та всі ми зв’язані в однім таки «Союзі»
І мусимо всліпу за ватагами йти.
Не злодії вони – не схватиш їх за руку,
Бо душі спорожняють без руки.
Отруту в словесах підносять, як науку,
Мовляв, ковтайте, не жуючи, простаки!
Вісімдесятий рік. Мені вже сорок другий,
Але здоров’я є і сил не позичать.
Щасливим був би я, якби мої потуги
Не марними були. Та змушений мовчать.
Серпень 1980 р.
Входить правда
Довгождана і жадана
Правда входить в кожен дім –
Повалились істукани,
Що вклонялися ми їм.
1990 р.
Дорогому Леоніду Іллічу
Несли тебе, як чучело
Від старості слабе,
Брязкалами блискучими
Обвішали тебе.
Раденький був ти ордену
Та чарочці хмільній.
Ні нащо вже не годен був,
Та пост не кидав свій.
Молилися правителю,
Як Господу-отцю,
Учителю, спасителю,
Невтомному борцю.
А вмер ти – крокодилячу
Сльозу в екран лили,
При тім в обидва дивлячись,
Щоб тихі ми були.
Грудень 1982 р.
Дорогому «товаріщу Брєжнєву»
Лишив ти нас, Правителю,
Пішов у небуття.
О, як же будем жити ми
І що то за життя?!
Без тебе, певно, ладу ми
Собі ж бо не дамо.
Твоїми лиш порадами
Поки що живемо.
Своїми ти промовами
Нас грів і годував,
Шедеврами книжковими
Ти жити нас навчав.
І чмокнуть-поздоровити
«Товаріщей» встигав.
Від воїн, так би мовити,
Ти людство захищав!
Умер всіма бережений,
Упав з таких висот!
Але чомусь полегшено
Зітхнув увесь народ.
«Захисники прав»
Антисоветчиком назвали
За те, що правду я сказав.
Себе ж не скромно видавали
Захисниками людських прав.
Та я б хотів у них спитати,
Що означа тепер «совєт».
Не так, як з книги, із цитати,
Не із брошурок і газет.
А так, як є воно насправді
Без камуфляжу і брехні.
Та цур, бо з’їсти того раді,
Хто наполегливий в знанні.
15.02.1979, чт.
Знайомі обличчя
Знайомі обличчя –
Всі пещені, ситі,
Лисніючі жиром,
Гладенько побриті,
Упевнені, горді,
Чванливі, ядучі,
Вдоволені світом,
Підношення ждучі.
Це ви по розкішних
Пливли кабінетах,
Скривали єство
За партійним білетом
Красиві слова ви
Лили по трибунах.
Брехня ж виступала
На мінах чавунних.
І зараз ви в кріслах
Начальських розквітли,
Як квіти блекотні,
Як відьми на мітлах,
До злого зела,
До цикути подібні.
На добрі діла ви
Не здатні, не здібні.
Раніш ви творили
Хоч міну солодку,
Лили обіцянки
На пам’ять коротку
І кидали дещо
Згори простолюду –
Хай славить нас гучно
І вдячнішим буде
За нашу про нього
Велику турботу
І рот закрива
Крикуну-ідіоту,
Що може сказати:
– То дуже замало,
Мовляв, онде скільки
Собі нахапали…
І люд закривав тим,
Хто бачив і думав,
Терпіть не хотів
Ні обману, ні глуму,
Душею страждав
За народ і країну,
Віддав їм усе
До кінця, до загину.
А люд животів
Так і звикши до кліті,
Не знав, що є воля
І світло у світі,
Що інша є доля
І він її гідний,
Хоч в кліті осліп
І душею став бідний,
Яким його бачить
Хотіли сторіччя
Ті люди, чиї
Змалював я обличчя.
Тепер ті обличчя
Момент не зівають,
Єлейним димком
Свою суть не скривають.
Про це в них немає
Вже більше турботи –
Не треба себе малювать
«Патріотом»,
Не варто удавно
Про люд піклувітись
З мальованим недругом
В битві стинатись –
Хапай і греби,
Що ще можна схопити,
Самому спливти,
А других потопити.
Чим гірше країні,
Чим тяжче народу,
Тим радісніш вашому
Підлому роду.
1992
Мудра постанова
(Байка)
Шакал, що в дикім лісі виріс,
У президенти якось виліз.
І став він правити звіриним царством.
І як це в нас буває дуже часто,
Не маючи про справу поняття́,
Він звірам не давав життя.
Навколо себе насадив
Він проміжних братів по крові,
І їх любити всім велів.
Лисиці і вовки, гієни і койоти
Прекрасно зажили, не знаючи біди.
Олені і осли, й подібні там істоти,
Дрібні зайці, бурундуки, єноти
Життя безрадісне тягли, як і завжди.
І от шакал, що добре пообідав,
Зібрав народу всіх братів,
За їх порадою він постанову видав,
Зсилаючись на те, що мир того хотів:
Підвищити на концентрати ціни –
Мовляв, то розкоші предмет.
Лишити їх незмінними на сіно.
І пошепки додавши, як секрет,
Щоб те низам лишилось невідоме:
До сіна нищечком підбавити соломи,
А то й солому сіном нарікти,
Щоб і на неї ціну підтягти.
Й оголосили то, як мудрість незбагненну,
Як піклування про народ,
Про ріст добробуту його щоденний,
Як крок до сяючих висот.
Лиса по радіо гукала,
Мовляв, підтримує політику шакала
І всіх до того ж закликала.
І підвивали їй вовки,
І всі другі брати по крові,
Пузаті, пещені здорові –
Самі ж сміялись з під руки:
Хай тягнуть лямку простаки.
І почалась заміна назв та етикеток,
Під ними ж тільки сурогат.
А наш шакал – великий теоретик,
Жує з братами смажених зайчат.
1980 р.
Премудра партія
Мовчи – не ремствуй, не смій бурчати,
А слав премудру партію завжди.
Умій брехні її не помічати,
Умій мовчати, набравши в рот води.
Умій мовчати, щоб не було біди.
Вона по-старому ще ленінською зветься,
Потріпаними гаслами маха,
А в глибині душі з довірливих сміється:
Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха!
Вона (я пішаків її не маю на увазі)
По маслаки у черзі з нами не стоїть –
Для неї чорний хід, для неї кращий шмат,
Для неї жирний кус відклали на обід.
А нам, щоб не жиріли ми ( в тім теж її турбота),
Нам масло обезмасляне й надмасляна ціна.
А ти «ура!» кричи, в долоні ти плещи,
Помовчуй та мовчи, бо слухає вона.
Ти в неї в кулаку, тому ти менше думай:
У неї на ліку невірних імена.
Упевнена в собі презирливо і пильно
З верхів на нас поглядує вона.
15.02.1979, чт.
Слово до партії
Про мене партія
Завжди піклується
І Брежнєв думає,
Вночі не спить,
За мене з чаркою
Щодня цілується –
Йому «не все одно»
За кого пить.
О, рідна партіє,
О, милий Брежнєве,
Яких сягнули ви
Тепер висот!
Черпаю щастя я
Своє безмежнеє
З учення вашого,
Розкривши рот.
О вірні ленінці,
Підносьте Брежнєва
Над млою-сірістю,
Як божество.
Учення Леніна –
Листочок фіговий,
Яким прикрили ви
Своє єство.
Так нам говорять
Народ і партія, говорять, в нас єдині!
Що хоче партія, тим пройнятий народ,
Що партія працює для людини,
Вона людині – і захист, і оплот.
Говорять нам постійно й цілоденно,
Що буцімто по-ленінськи живем,
Що саме ленінці ведуть народ натхненно
По стежці, вказаній вождем.
І як би ми по ній не кривуляли,
Які б зигзаги не прийшлось ламать,
Та нас постійно в тому запевняли,
Що напрям точний, так, мовляв, тримать!
А потім хиби стали розкривати:
«Були-таки, тепер же інша річ!
Ми хліб ростим, муруємо палати
Так само, як учив Ілліч!»
А згодом знов знайдуться інші хиби
І перекручення вождевих вказівок.
І скажуть нам: було, тепер же ніби
Сягнем вершин, лиш дайте тільки строк.
Та бачу – забрели в такі ми хащі,
Що ні стежин не видно, ні мети.
Щоб вибратись на світ – було б найкраще
Нам інших ватажків собі знайти.
Але нам права вибору не дано,
Хоч вибори, говорять, в нас і є.
Ми ними скрізь наводимо туману,
Та лиш простак в нім фальш не пізнає.
Тяжкі дев’яності
Лишилось грошей на одну хлібину.
Коли платню дадуть – нам невідомо!..
Хоч надягай через плече торбину
Просить подачки для сім’ї, для дому.
Інакше голод, зуби на поли́цю.
Хоч на крадіж іди, хоч на грабунок,
Бо ж нас грабують «дяді» товстолиці –
Ті, що раніш пишались на трибунах
І обіцяли світлу будущину.
Самі ж в раю жили, розкошували,
Тепер, не криючись, грабують Батьківщину,
Народ терплячий мій доводячи до шалу.
Тим «дядям» не цікаво зовсім нині,
Як тягнем від зарплати до зарплати.
Чим більше стогне рідна Україна,
Тим їм вільготніше в хоромах та палатах.
Стаю по хліб я в чергу довжелезну,
На їхній харч стараюсь не дивитись,
Ламаю голову: як ця купюра щезне,
З чим зможу до сім’ї тоді з’явитись?
Дадуть платню, а що робити з нею,
Коли в комерції сидить павук гребущий?
І вистачить мені платні тієї
Як і тепер, на хліб лише насущний.
Доношую останні черевики,
А в домі палива на пів зими – не більше.
Так хочеться лягти й заснуть навіки:
Тоді було б ситніше і тепліше.
Я маю два дипломи інститутські,
Наук багато різних я засвоїв.
Чому ж страждаю від порядків проститутських,
Хоч злочину ніякого не скоїв?
27.10.1993, ср.
У «радянськім раю»
Коли в опалі честь і совість,
Мовчати сили не стає,
Бо піднімається, як повінь,
В душі обурення моє.
І ця душа, як пташка, рветься,
Гіркого сповнена чуття,
Із клітки, котра гучно зветься
Радянським способом життя.
І як не рватись, як мовчати,
Коли брехня на всі боки?
Навіщо ж Леніна вивчати,
А все робити навпаки?
Як подивлюся я навколо –
Завал — і кращого не жди!
Хіба за безлад цей боролись
У революцію діди?
Щоб безлад наш злегка прикрасить –
Окозамил, самообман,
А комунізм стає нам з часом
Польотом в ранішній туман.
Колонки цифр і діаграми –
Все ріст, аж подих відніма!
А за красивим словами
Нічого путнього нема.
Відрепетирувані з’їзди –
Спектаклі блазнів промітних.
Сидять на них не комуністи,
А ті, що спритно грають в них.
Вони в вельмож перетворились,
Їм про величне думать лінь.
Що тут від Леніна лишилось,
Від чесних, світлих устремлінь?
Вони печуться лиш про себе,
Щоб мимо жирний шмат не сплив.
І особисто їм не треба
Комуністичних перспектив.
Такі в президіях хороші
Вони сидять і правлять бал.
А в залі хто? – Самі фантоші.
Бездумних ляльок повен зал.
Їх називають «кращі люди»
Чи за діла, чи за слова.
В них в орденах-медалях груди,
Зате порожня голова.
На вид свідомі і безвинні,
Аж навертається сльоза.
Вони вельможам тим і цінні,
Що голосують тільки «за».
Сидять вони для камуфляжу.
Їх привезли з усіх усюд –
Хай чужоземець вдома скаже,
Що в нас при владі простий люд.
Та хто думок питав у люду,
На себе брав незвичний труд?
Багато звичніша облуда,
Точніш простий словесний блуд:
«Народ і партія єдині» —
Водою їх не розіллєш.
Живуть в одній міцній родині,
Як ти от з тещею живеш.
Живуть отак душа у душу
Єдиним помислом своїм…
Та я сказати прямо мушу:
Не треба дуже заздрить їм.
Бо єдність та лиш на папері.
Про те твердить ява сама:
Куди одним відкрито двері,
Туди другим путі нема.
Але існує все ж єднання
В самих рядах КПРС,
Щоб спільним духом і старанням
Свій захистити інтерес.
Той інтерес — не допустити
Правдивих слів, відвертих фраз,
Одна, мовляв, є правда в світі,
Осібна правда – це у нас.
Ми любим ту лиш правду матку
(І не шукай на стороні!)
Що наші біди і нестатки
Скороминущі й незначні.
Якщо ж ти, умнику, невіра,
То в тім картай ти сам себе:
Тебе навчать відверто й щиро
Плечисті дяді з КДБ.
Вони навчать тебе мовчати,
Тобі на горло стаючи.
Тож будеш бід не помічати,
Двома життями живучи…
Отак цвітем в раю радянськім,
Та тільки в ребра давить кліть.
Навряд чи миром громадянським
Могли б ми рай цей розвалить.
Біля 1980 р.
Уявний друг
Коли, скінчивши день свій трудовий,
Вкладаюсь на тахті я гудзюватій,
До мене лине струмінь світлих мрій,
Аж шелест пробігає по кімнаті.
З’являється до мене з темноти
Мій друг єдиний, світу невідомий.
Я викладаю з прірви самоти
Йому завітні мрії без утоми.
Я вірю, зрозуміє він мене
І біль душі розділить він зі мною,
Утомлений, від слів моїх засне,
А вранці розпливеться він маною.
Я вірю, що не зрадить він мене,
Не побіжить до КДБ з доносом,
Мою невіру в правду розжене,
Хоч як страждать від кривди
не прийшлося б.
27-28.11.1974, ср.-чт.;
27.02, пн. – 12.04.1995, ср.
Хитріший ворог
Казаклія, Тараклія –
Пройдений етап.
Поклик юні, поклик мрії
Вже в душі ослаб.
Мріяв словом я повстати
Проти зла нараз,
Як колись проти царату
Наш повстав Тарас.
Від наївних, нездійснених
Чистих устремлінь
Залишилася у мене
Лиш душевна лінь.
Бо збороти тлін та морок
Не дано мені:
Дужчий гніт, хитріший ворог
Нині, в наші дні.
17.04.1986, чт.
Хто винен?
Іду ображений на цілий білий світ,
У злобі кулаки стискаю.
Мені вже більше, як півсотні літ,
А я лиш злидні та нестатки маю.
Довкілля все настроєне на зло
І діє-діє тільки проти мене.
Де б не бував, мені там не везло,
Терзаю тільки душу нескінченно.
Речей потрібних не зумів купить:
Того нема, а те не по кишені.
Від прагнення негайно відлупить
Падлюку-ворога спітніли жмені.
Та ось під тином бачу цуценя –
Таке кумедне, лагідне і миле –
При чім воно, що злість мій дух спиня,
Що знов мені чому́сь не пощастило?
А он шумить малеча в дитсадку.
Хіба вона у чомусь винувата?
Ті крихти на короткому віку
Навчились тільки маму цілувати.
А ось дорослих черга, як змія,
Що витяглась за магазинні двері.
Стурбовані тим самим, що і я –
Спішать купить що-небудь для вечері.
Де ж ворог наш? Звичайно він не тут,
Бо що йому між нас простих робити?
В високім кріслі він сидить, як спрут,
Під охороною. То як його побити?
Щоб чесний люд по-людському зажив,
Потрібно миром гнати тих спрутів.
13.08.1993, пт. – 13.04.1995, чт.
Хто він?
Говорять, графів і князів тепер немає:
Мовляв, вони давно перевелись,
Та менший перед більшим стан ламає,
А більший в меншого все краще віднімає
Хитріше тільки, ніж колись.
Рожевий, випещений, з лихом не знайомий
Розплився в кріслі і немов приріс.
Він на підлеглих посилає громи,
Із кабінету не висовуючи ніс.
Все в нього є – усякі дефіцити,
Квартира – рай, і не одне авто.
І що йому народ?
Аби лиш він був ситий…
Якщо не граф, не князь,
Тоді ж, скажіть, він хто?
03.05.1986, сб.