Вставайте

Вставайте ті, що в дні війни

Не зміг дійти до перемоги,

Хто мертвим впав серед дороги,

Покрившись пилом давнини.

Сідайте з нами за столи

Вкусіть життя у цвіті й мирі,

За котре в вогняному вирі

Своє стражденне віддали.

23.06.1979, сб.

Край, з яким ми вкупі

Далеке поле на сивому серпанку,

Далекі села в золоті світанку.

Але близькі турботи і надії,

Коли в пустих дворах лиш вітер віє.

Підсліпувато дивляться на трасу

Низькі хатки шевченківського часу.

Старе та нове забрели за строки,

Переплелись близькі й далекі ро́ки.

Тут приховалось під телеантени

Життя гірке, жорстоке та нужденне,

Та світ, де прав, хто має більше сили, –

Не зажене надію до могили.

І через біль сердечний ждуть селяни,

Що кращій час колись таки настане –

Цвітуть сади, шумлять вгорі тополі

І виноград гуляє на роздоллі,

Шепоче вітер лагідно ранковий,

І ніжно пестить цвіт соняшнико́вий,

І гонить хвилі стиглими хлібами,

Немов пустун, для власної забави.

Як я в розлуці з рідною землею –

Тоді я в думах всюди й за́вжди з нею:

І бачу поле в сивому серпанку

І рідні села в золоті світанку.

Липень 1971 р.

Мова прабатьків

Поки топчу я ряст,

Поки я ще існую,

Я прагну обігріть

Теплом свого єства

Цю мову прабатьків,

Яку я так шаную,

Ці звуки чарівні,

Святі її слова.

Свої

В осінньому парку сиджу на ослоні,

Дивлюсь, як злітають листочки червоні,

Здригнувшись в повітрі, узгоджено й струнко

Складають на свіжій траві візерунки.

Утомлені крони на ніжній блакиті

Зажурено згадують дні пережиті.

Доносяться звуки буденні з усюди:

Десь мчаться машини, стрічаються люди…

Село українське, мені незнайоме,

Але почуваюсь я в ньому, як вдома,

Бо села всі наші, хоч бідні, та гожі,

Вони між собою, як братики схожі.

І люди в них схожі – пізнаю я сходу,

Де наш, де прибулий із іншого роду,

Скажу без помилки: цей хлопець – чужинець,

А це, безсумнівно, наш брат – українець,

Бо чітко на наших обличчях відбито

Ту долю, що спільно її пережито.

02-04.10.1990, вт.-чт.

Схаменімось!

У далекі часи тут було любо виткане поле,

І шуміли хліба, і аморфа1 цвіла на краю.

Про бувале тепер не повіриш ніколи –

Я над звалищем трупів іржавих стою.

Там де рвались увись непокірні тополі –

Лиш скелети потворні натомість стоять,

Пси бездомні блукають голодні і кволі,

І доріг тут нема, бо сплюндрована кожна їх п’ядь.

Зупинись хоч на мить і подумай, людино,

Про діла необачні й бездумні твої.

Щоб земля тобі хліб і до хліба родила,

Не паплюж, бережи і кохай ти її!

Бо наступить за все це заслужена помста,

Буде мор, буде смерть над життям панувать.

Повернути назад цвіт природі непросто,

Тому треба негайно її рятувать.

Хай аморфа зросте на тому життєдайному полі,

Хай струмить юнь землі з її чорних суцвіть,

Хай у чисту блакить рвуться горді тополі,

А на вітрі срібляться струмки верховіть.

Оріхів, 16.05.1990, ср.

Сьогодення

П’янство, блуд, русифікація,

Мордобій, розгардіяш –

Захиріла наша нація,

Світ душі зубожів наш.

1981 р.

Чебрецева земля

Над сивим обрієм хмарина піднялась,

Ранковим променем, як соком налилась.

Заграла райдугою світла височінь,

Легкою ковдрою сповзла зі степу тінь.

Спокійним помахом пташиного крила

Пружна тендітна свіжість потекла.

І молодий завзятий вітерець

Поніс по полю хвилями чебрець.

Моя земля –в душі така вага!

Ти до останньої травинки дорога.

Сприймай мене ти, земле, як слугу,

Перед тобою ж я у вічному боргу.

До тебе пращури вклонялися колись,

До тебе думкою з чужих країв неслись.

Манила ти їх духом степовим,

І, певно, запах чебрецю вчувався їм.

І поверталися вони з-за муру днів,

І зустрічала хлібом-сіллю ти синів,

І дарувала їм і прикрощі, і сміх,

В кінці ж путі – в могилу брала їх.

Як, земле, час колись і мій проб’є,

Прийми й мене у лоно ти своє.

26-27.06.1973, вт.-ср.

Чом змінились ви так?

Було затишно нам у студентській сім’ї:

Ми душевним теплом один одного гріли.

Чи це ви, чи не ви, любі друзі мої?

Чом змінились ви так, чом ви так постаріли?

Я один із мільйонів

Десь у світі живих

Прокидаються ранки,

І несеться проміння

Назустріч надіям людським,

І шумлять явори,

І димлять полустанки,

І хмаринки летять.

Сновидінням плинким.

Там бував я колись,

Я ходив між житами,

Я волошки збирав,

Я любив Україну мою!

Скільки хліба зростив

Я своїми руками,

Скільки серця уклав

В неспокійну велику сім’ю.

Там і зараз, мабу́ть,

Так же весни квітують,

Завивають вітри

І дзвенять кришталеві струмки,

Так же діти ростуть,

Так же хлопці в селі парубкують,

Як і я у свої

Молодецькі роки.

Та хотілось би знать,

Чи лишилось козацького роду,

Чи не чутно пісні,

Котрі нам зігрівали серця,

Чи в народі моїм

Ще не згас дух свободи,

Чи існує ще мова,

Шевченківська мова оця.

Я не сам тут лежу,

Я один із мільйонів,

Котрі в землю Вітчизни

Навічно лягли.

Я від імені їх

До живих простягаю долоні

І прошу, щоб надбання народу

Свого берегли.

1

 Аморфакущ родини бобових, заввишки 1-3 м.