Син Божий
Ти ходив по землі поміж грішних землян,
Ти учив їх добру, роз’ясняв Божу волю,
Розкривав їм Закон, Божий намір і план,
Щоб простив їх Господь на святому Престолі.
Вони ж Божий Закон не хотіли прийнять,
Розп’яли на хресті Тебе, Любий Ісусе.
Насміхалася з Тебе вся розбещена рать,
Захлебнувшись в диявольськім дусі.
І помер Ти у муках на тому хресті,
Всі гріхи від людей перебравши на себе,
Та не був то кінець у Твоєму житті –
Ти воскрес в третій день і вознісся на небо.
Ми говоримо нині: «Христос Наш воскрес!»
Наше серце від того радіє,
Ти так пильно на землю глядиш із небес
І даруєш всім людям надію.
29.03.1997, сб.
У застиглому світі
Коли в музей художній потрапляю,
Я поринаю в інший світ і час.
Творці картин, мене благословляє
Та дивина, що надихала вас.
Дивлюсь на неї вашими очима
І проникаюсь вашим почуттям,
І все що вами бачене, любиме,
Стає моїм набутком і життям.
Проникну я крізь твердь полотен ваших
В поля і села, в хати і двори,
Я на застіллі вип’ю з тими чашу,
Хто там пирує з давньої пори.
Я битим шляхом в далеч помандрую
Туди, куди козак конем летить.
Я одягну важку залізну збрую,
Щоб з земляком вітчизну захистить.
Змочу я ноги у барвистих росах,
Злечу у хмари, у блакитну вись,
Пройду по стежках межи трав і сосон,
Що вашим пензлем створені колись.
28.05.1995, нд.
Честь землі
Цей благодатний милий край
У добрий час став батьківщиною моєю.
І долі вдячний я за те,
Що, вибираючи, потрафила мені.
Я українець з прабатьків
І я горджусь цією славною землею,
І відсіч гідну я даю,
Коли слова на неї кидають брудні.
Вона ж, як мати, захистить,
Якщо на мене ворог ринеться зі сказом,
Пригорне кожного із нас,
Якщо не зможемо ми скрить душевний щем.
Чому ж заступнице моя
Всіма зневажена і знехтувана разом
Стоїть при битому шляху,
Як сирота, з жебрацьким клунком за плечем?
Хоч на обійсті на її
Плодів гора й зерно в засіках найкраще,
Але є потолоч, котра
Щораз те збіжжя в нору собі гребе.
О земле, матінко моя,
Твої сини ми, твої діти непутящі,
Раз у обіду даємо,
Раз неспроможні ми відстояти тебе.
Твоє розкрадено добро,
А то й відібране за шулерським законом,
І мову ніжну і дзвінку
Твою потоптано чужинським каблуком,
І душу чисту, як кришталь,
Твою спаплюжено під прапором червоним.
Майбутнє зрубано твоє
Лихим чорнобильским нуклідним тесаком.
Але скажіте, земляки,
Чи гоже матір нам лишать напризволяще?
Ми ж не позбавлені сердець.
Чи скін, чи розквіт – то невже нам все одно?
Так захистімо ж нашу честь
(Хіба і справді ми такі вже непутящі?)
І честь землі, де живемо,
Якій буть матір’ю нам долею дано!
21-22.07.1995, пт.-сб.
Давні пісні
Я пам’ятаю пісні,
Що патефоном крутили.
Їх не забути мені,
Не розлюбить до могили.
«Оля любила ріку…» –
Чую з-під голки тонкої.
Скільки тих Оль на віку,
Та не було вже такої!
Хвиля минулих сумлінь
Піснею нам промовляє.
Боже, яка далечінь
Нас від тих днів відділяє!
Їх не догнать, не вернуть –
Я й не тужу, не ридаю.
Щоб старину пом’януть,
Пісню свою я складаю.
03-04.08.1995, чт.-пт.
Будь світла і весела
Анжелі Леонідівні Олешко
Ро́ки, ніби пта́хи, поне́слись за обрій,
Та не варт за ними плакати-тужить.
Коли слід лишаєш за собою добрий –
Значить і надалі будеш в юні жить.
Стільки вже тобою цінних справ звершилось!
Хоч всього бувало на твоїй путі.
Хай же довгі ро́ки, що прожить лишилось,
Будуть наймиліші ро́ки у житті!
Хай тебе знегоди обминуть, Анжело,
Доля тобі щастя сипле з повних жмень.
Будь, як день травневий, світла і весела
І цвіти так буйно, як травневий день.
1986 р.
Будь сердечна і чуйна
Марії Рибас
Щоб час не здавався
Занадто жорстоким,
Невпинним, холодним,
Бездушним і злим,
Маріє, Маріє,
Не вір своїм рокам,
Вважай – ти ровесниця
Учням своїм.
Ти будь, як вони,
Безтурботна й безпечна
І ліку не знай
Ти ні ро́кам, ні дням,
Але на відміну
Від них будь сердечна,
Будь чуйна і будь
Невситима знанням.
Маріє, Маріє,
Хай обрій світліє
І щастя твоє
Хай не матиме меж.
Маріє, Маріє,
Здійсняться хай мрії,
Які ти ще з юності
В серці несеш.
Лютий 1987 року.
Щасливий кінець
Онучці Ганусі
Йшли ми якось на горо́д
Та й попали жабі в рот.
Тож вона нас так жувала,
Навіть спати не лягала,
Ніби жуйне заняття́ –
Головна мета життя.
Та побачивши лелеку –
Найстрашнішу небезпеку, –
Припинила зло творить,
Жуйку виплюнула в мить.
Обійшлось отак без крові,
Тому ми живі й здорові.
18.05.1995, чт.
Грань життя
Ми в уяві своїй
Божі сили створили навколо,
Потойбічне життя,
Щоб надія давала тепло.
Умремо ж у свій час –
І немов не було нас ніколи,
Як до з’яви на світ,
До народження нас не було.
А, можливо, і є
Божий дух, божі ласки і сили
І за гранню життя
Нас чекають десь інші світи –
Те не знає ніхто,
Бо ніхто не піднявся з могили,
Щоб відкрити нам зір,
Щоби правду до нас донести.
28.04.1996, нд.
Ранок над Краскіном
Їхали з Посьєта ми рано, на світанку,
Радіо несло в ефір сумний мотив.
Сопки в далині дрімали у серпанку,
Та водій-солдат бадьоро руль крутив.
Озером туман розплився по долині,
А село-міраж над озером спливло.
З димарів димок стовпами в гору плинув –
Отаким уперше я бачив це село.
І була у нього назва українська,
Бо сюди швиргнула доля земляків.
Та велось у нас тоді все по-чужинські –
Іншої дали, як чин якийсь звелів.
Краскіном з тих пір село завжди те зветься,
А стару забули назву земляки.
У народів інших рідне бережеться:
Назва, мова, звичай. В нас же – навпаки.
Земляки, чому такі ми вже байдужі
І коли себе ми станем шанувать?
Чи таки ми справді розумом недужі,
Чи таку намову нам прийшлось прийнять?
02.05.1995, вт.
Розлука
Ю. Антоненкові
Засмучено мовчать
Синочок твій і донечка
На серці їх пітьма
На серці їх пітьма.
Для тебе ж у вікно
Весняне світить сонечко –
Не знає ж бо воно,
Що там тебе нема.
Чому ж покинув світ
Так передчасно, друже мій?
Розлука назавжди,
Немов примарний сон.
Твій дім для мене став
Холодний і відчужений,
Із нього більш мені
Не дзвонить телефон.
В природі й у верхах
Не мало вже змінилося,
Та з телека й газет
Не знаєш ти подій,
Адже до них тобі
Дожити не судилося:
Віддав себе сповна
Вітчизні ти своїй.
Якщо в посмертний час
Після роботи плідної
З тобою, друже мій,
Зустрінемося знов,
Я донесу тобі
Землі твоєї рідної
На мові прабатьків
Подяку і любов.
01.04.1996, пн. – 23.02.1997, нд.
Ти не все віддала
Наташі Пелипконич
Твоя путь на землі
Надто рано скінчилась,
Рано день твій погас,
Рано сонце зайшло.
А тобі молодій,
Так ще жити хотілось,
Діток рідних кохать,
Дарувать їм тепло.
Та не все віддала,
Ти не все їм сказала,
На майбутнє не встигла
Напуття їм дать.
Ми тебе проведем
Аж до того вокзалу,
Із якого назад
Нам тебе не діждать.
Подивись навкруги –
Вже весна наступає,
Пробивається брость,
І біжать ручаї.
Та для тебе – лиш сон
Без кінця і без краю,
Бо ж навіки закрилися
Очі твої.
18.03.1997, вт. – 10.05.1997, сб.
Осінь – пора гаряча
Сяє день осінній за вікном,
Вітерець шумить листом строкатим.
Даль дріма, повита сивим сном,
А вгорі хмарини, ніби з вати.
Осінь тихо бродить по сте́пу,
По курних шляхах і мерхлих травах –
Збурить тік, поторсає копу,
По садах промчиться, по заплавах.
І кругом дивується вона:
Де трудар? Куди поділись люди?
Мор скосив, чи їх змела війна,
Що земля покинута усюди?
Під вітрами гине урожай,
Загустіли ниви бур’янами…
Чи ж в одній душі теплиться жаль
І тривога: що ж то буде з нами?
Де ж то ви поділись, хазяйни,
Що збирали в засік до зернини,
Що орали й чистили лани
Так, що не побачиш бур’янини?
Певне все давно перевелось,
Ленінським млином перемололось…
Не торкнути словом цим когось…
Як в пустелі мій лунає голос.
Але що в нас буде на обід?
Що дамо майбутнім поколінням?
Чи на тім кінчається наш рід
З отаким старанням і сумлінням?
Схаменіться, прошу, земляки!
Адже Бог нам дав таке багатство,
Що його нам стало б на віки,
Лиш того б уміло домагаться.
Чорнозем родючий і масний,
Здатний всю Європу годувати.
Урожай поживний і рясний
Міг би він щороку нам давати.
А які скарби-то із глибин –
Газ і нафта, рідкісні метали!
Якби взятись всім нам, як один –
В лідерах би світу швидко стали.
Але ж ми не будем тоді ми,
Якщо дружно так, по-діловому –
Не такими створені людьми,
Щоб для гурту пнутись до утоми.
Тягнемо, що є, у власний дім
І не бачим дальше за корита.
Є сьогодні – й добре! А по тім?
День прийдешній ситістю закрито.
Ми віднесемо до ворогів
Тих, котрі у чимсь не згодні з нами,
Хто інакше думати посмів,
Ніж колись дозволено панами.
Ми глухі, якщо якась біда
В хату завітає до сусіда.
Віддамо й вітчизну без стида
Першому пройдисвіту в обіду.
Та погляньте, люди, як живе
Та ж таки Європа! Ще не пізно.
Киньмо наше скніння вікове
Й нумо працювати для вітчизни!
А поки-що гине плід землі,
І ніхто не оре і не сіє.
Всі – на торг, дорослі і малі –
Хто за ріг, хто в Польщу, хто в Росію.
І мандрує осінь залюбки
Степом обезлюднілим, безкрайнім.
І докором нам її деньки,
Сповнені щедротним літнім сяйвом.
29-30.09.1989, пт.-сб.
Так хочеться спати
Зелений моріжок і сонце ласкаве.
Тихенько шепочуть клени кучеряві.
Шепочуть, як пісню, і сон наганяють –
І вже в його хвилях думки поринають.
Так хочеться спати – повіки пудові –
І я засинаю дитям на півслові.
Та цур тому сну: мене справи чекають,
Самі не вершаться, стоять, не зникають.
Бо їм не збагнути, що значить утома.
І кожна з тих справ і нагальна й вагома.
Я сон відганяю все знову і знову,
А листя шепоче, шумить калинове…
Шумить колискову те листя лапате –
І хочеться спати, так хочеться спати!
06.05.1993, чт. – 04.05.1995, чт.
У руслі бездушшя
Минулося щастя, живу я з печаллю.
Вже стільки поразок прийшлося пізнать!
І щось дороге з кожним роком втрачаю –
Не можу утримать, схопить, наздогнать.
Життя – що суцільні знегоди, загрози.
І годі просвітку від нього вже ждать.
На серці тягар. Ледве стримую сльози…
Ніхто тобі руку не може подать.
Ми, люди, у русло бездушшя попали.
Живем чим – нікому те знать не кортить.
Якщо тобі тяжко, якщо ти в опалі,
Ніхто не підтримає, не захистить.
А скільки навколо голодних, змарнілих,
Приречених тяжко до скону страждать!
І як би хотів, та не маючи сили,
Не можу і я комусь руку подать.
08.08.1998, сб. – 03.10.1998, сб.
Між смертю та життям
Які то запахи доносяться в вікно!
Полів далеких, щедрих урожаєм,
Долин, немов безкрає полотно,
Що пишністю і барвами вражає,
Гаїв, що в спеку при́хисток дають;
Озер прозорих із дзеркальним плесом;
Трас, що по них мурашками снують
Тепер, все більш, «Пежо» та «Мерседеси»;
Дворів, що затишком спокушують своїм
І давніх днів, що не вернутись їм…
А я колодою в постелі все лежу,
Між смертю та життям освоївши межу,
І не встаю, хоч бий мене, хоч ріж.
Якби вже жить, то жить, а вмерти, то скоріш!
21.07.1995, пт.
Між смертю і буттям
На лікарнянім тапчані
Лежу між смертю і буттям,
Дивлюсь, як зайчик на стіні
Мені всміхається дитям.
А за вікном, а за вікном
Стоять високі дерева,
І у кватирку теплим сном
Вітрець весняний повіва.
А за вікном, а за вікном
Буя просторий білий світ,
Незрілим піниться вином,
Кипінням радості й обід.
Хтось розганяє власну лінь
На старті рівної путі.
А хтось зліта у височінь
На крилах успіху в житті.
А я хитаюсь на межі.
Куди схилюсь – вже все одно.
Обличчя рідні і чужі
Перед очима, як в кіно.
05.03.1998, чт.
Лиш одне я прошу
Що дасть завтрашній день?
Що в дарунок він нині припас?
Чим зустріне мене?
Чим порадує серце старече?
Не чекаю добра
В цей жалю не сприймаючий час.
Знаю, звалиться він
Черговим камуфлетом на плечі.
Та хіба не зазнав,
Та хіба не зазнав я біди?
Стільки виніс її,
Що на гурт цілий вистачить може.
Так події ідуть,
Що просвітку від долі не жди.
На розправу її
Наді мною життя моє схоже.
Дню прийдешній, новий,
Не молю я від тебе й на гріш.
Ні багатства мені
Ані слави гучної не треба.
Лиш одне я прошу:
Хоч промінчик надії залиш,
Що в ряду, де стоїш,
Є такі, що добріші від тебе.
Лиш одне я прошу…
Є добріші від тебе.
02-05.09.1995, ср.-сб.
Старість
Вже весна розцвітає
Гомінка і зелена,
В небо пісня злітає,
Та вона не для мене.
Гучно музика грає,
Майоріють знамена
Світле море безкрає,
Та воно не для мене.
Старість, стогін і болі
І прокляття щоденне –
Це тепер моя доля,
Саме це все для мене.
06.04.1997, нд.
Дев’ятнадцятий автобус
Цей автобус не підходить:
Він іде до АКЗ,
Цей – до Берди, цей до Лісок, цей до чогось.
Дев’ятнадцятий автобус
Вас на цвинтар довезе,
Не забудьте: дев’ятнадцятий автобус!
А на цвинтарі тім людно –
Ціле місто навкруги,
І знайомих там зустрінете чимало.
Тільки вчора з кращім другом
Говорили про борги,
А сьогодні вже між нас його не стало.
Провести корисно дуже
Ви тут можете свій час,
І земля прийняти завжди вас готова.
Ви повідайте знайомим,
Що нового є у вас,
Та від них ви не почуєте ні слова.
Дев’ятнадцятий автобус
На зупинці жде мене,
Щоб провідав я могилу свого тата.
Тільки доля мимо нього
В іншім напрямку жене,
Бо сім’ю потрібно чимось годувати.
Підожди мене, мій тату,
І за все мені прости.
Я провідаю тебе обов’язково.
Тільки треба щось додому
Терміново принести,
Бо без харчу не прожити, чесне слово!
06.08.1995, нд.
Щастя кохання
(варіант)
Ми щасливі з тобою, бо дружба у нас,
Хоча доля тріпала те щастя не раз!
Хай нам ниву життя
Білий сніг замете –
Наше щастя крізь саван його проросте.
Хай тяжка наша путь, хай нам свище в лице,
Ми у дружбі й коханні не зважим на це.
Наші чисті чуття
Ми будь що збережем,
Їх ніхто не уб’є ні вогнем ні ножем.
Від гріха захистим
Нашу душу і плоть
Нам і смерть не страшна,
Адже з нами Господь.
Ми в любові нащадків щасливих зростим,
Іншим долю зігріємо щастям своїм.
І коли наша путь
Добіжить до кінця,
В землю ляжуть щасливими наші серця.
Я кохатиму юнь
Ще біліють сніги,
Та вже пахне так мило весною.
То вітри-посланці
Нам доносять від неї привіт.
Скільки весен таких
У блакиті спливло наді мною,
Скільки з ними тепер,
Вже позаду залишено літ!
Пронеслися вони,
Відшуміли літа невблаганно.
Чому ж серце моє
Ще чогось сподівається-жде?
Чом сумує воно
І болить, як зіяюча рана?
Хто загоїть її,
Хто до неї бальзам прикладе?
Полечу в дальній край,
Полечу за літами швидкими
І у тому краю
Відшукаю я юність свою.
До її світлих стін
Припаду я устами своїми,
З її теплих долонь
Життєдайного трунку поп’ю.
Хай біліють сніги
І спливають весною покірно,
І збігають літа
І жене їх нехай буревій –
Я ж кохатиму юнь
І служитиму службу їй вірну,
Берегтиму її
І до скону залишусь у ній.
23.02.1996, пт. – 02.01.1998, пт.
Про святі слова
Вже близько край путі моєї…
Який я слід на ній лишив? –
Не запалив зорі над нею,
Але скажу, що чесно жив.
Не раз спіткнувся на дорозі,
Не раз я долю проклинав.
Хоч світ змінить я був не в змозі,
Зробив не мало добрих справ.
Запізно я прийшов до Бога
З марксистсько-ленінської мли.
Ми ж не по-людському без нього
Під комуністами жили.
Я грішний був, де правду діти?
Вживав було круте слівце,
Ждучи плодів, топтав я квіти.
Прости, Господь, мене за це.
Тепер я Біблію тримаю
В тремтяче-стомлених руках,
Бо смисл буття знайти я маю
На заповітних сторінках.
Можливо я умру сьогодні,
Не дочитавши книгу книг –
Слова святі, слова господні
Ви покладіть мені до ніг.
20.11.1996, ср.