Повернення в дитинство
Сьогодні вітер приніс весінній подих
І в ранніх сходах
Про весну наспівав.
І перші гуси з холодної блакиті,
Вітрами вмиті,
Спустилися на став.
Весна надходить у наше тихе місто,
Легка, барвиста,
Як тридцять літ назад.
На крилах вітру несе солодкий спомин
Крізь шум і гомін,
Крізь часу дим і чад.
О весно-весно, верни мене в минуле,
Що промайнуло,
Немов залітний птах,
До мрій завітних, до мрій моїх дитячих
В той край, що бачу
Тепер я тільки в снах.
В краю тім стежки знайомі до нестями
З тими місцями,
Де рідним долом тхне.
Там десь забута стоїть батьківська хата,
І люба мати
Заждалися мене.
Мов гість з дороги постукаю я в ставні,
Як в роки давні,
А в серці защемить.
Скажу я: «Мамо, приймайте свого сина,
Свою дитину
В дитинство заберіть!.»
Зайду до хати най тихше, як умію,
Портфель відкрию,
Так само, як колись,
Знайду у ньому дитячі сподівання,
Сліди кохання
Наївного до сліз.
Не раз уроки життя мені давало –
Шкільних замало,
Щоб жити без падінь.
Та я готовий із запалом хлоп’яти
Усе почати
Від перших знань і вмінь…
О весно-весно, мовчи: я добре знаю,
Що час збігає,
Пливе без вороття,
Й до того краю доріг уже немає,
А лиш одна є
Дорога в небуття.
18.05.1978, чт.
Мамо
Коли бува мені невміч,
Поради Вашої питаюсь.
І в світлий день і в глупу ніч
До Вас думками я звертаюсь.
Можливо зовні я не гож,
В житті не спритний я ділами,
Та Вам за те спасибі, мамо,
Що я на Вас душею схож.
Мені зразком служили Ви
Із серцем чистим, кришталевим.
І не схиляв я голови
В найтяжчім іспиті життєвим.
Як Вас, мене не манить грош,
І не кривлю я почуттями,
І Вам за те спасибі, мамо,
Що я на Вас душею схож.
Можливо слід мого життя
Зі мною разом з світу щезне,
Та я б хотів до небуття
Буть людям ко́рисним і чесним.
Хоч не багатий я, та що ж,
Я чистий ділом і словами.
То ж Вам за те спасибі, мамо,
Що я на Вас душею схож.
Серпень 1979 р.
Слово про батька
Пам’ятаю я школу стару у садку при дорозі,
Де колись сільських діток мій батько учив,
І куди ще малим пробирався при першій я змозі
І зі старшими разом читав і лічив.
Тут уперше я взнав про далекі простори,
Звідси добрих чуттів перший виніс я скарб…
Ніби зараз іду я по школі вузьким коридором
І вдихаю в нім запах паперів і фарб.
Вже уроки пройшли і затихло навколо.
Відчиняю в учительську двері зі склом крадькома –
Нахилившись над зошитом, батько сидить біля столу
І на мене він очі ласкаві здійма…
З тих часів пролетіло немало вже років…
Щоб не краять душі – вже не лічить він їх,
І давно вже немає у нього уроків,
Не розказує нам він про успіхи учнів своїх.
Перечислити їх вже ніхто не в спромозі.
Скільки різних доріг – він того не лічив,
Тільки згадує інколи школу в садку при дорозі,
Де колгоспівських діток він жити учив.
1969-1979 рр.
О, час, дозволь мені
О, час, куди ти все летиш,
Куди несеш нас без зупинок?
Дай нам нажитись, дай спочинок,
А серцю спокій дай і тиш!
Моїх старих уже батьків
Не підганяй у домовину.
Дозволь, дозволь мені, їх сину,
Скрасити рештки їх років.
Бажання матері мені
Святим обов’язком хай стане –
Я все зроблю, усе дістану,
Лишивши спокій в стороні.
Хай батько ще мені одну
Дасть на майбутнє настанову –
Прийму до серця кожне слово,
Як добру зірку провідну.
1983-1984 рр.
Відвідини батьків
Впасти в автобусі яблуку ніде.
Гомін, зітхання, і лайка і сміх…
Вже вечоріє. Спішу я провідать
Батька і матір стареньких моїх.
Хатка маленька. Батьки біля хати.
Завжди роботи у них дотемна.
Треба б частіше старим помагати,
Тільки в нас часу для того нема.
Погомоніли – і гайда додому.
От і тепер я вже йду до воріт.
І проводжають, долаючи втому,
Батько і мати, як в дальній політ.
Розстаємося в гіркому мовчанні –
Часто воно більше слів промовля.
Я оглядаюся, щоб на прощання
Вірності знак їм послати здаля.
Темінь нависла, злилися предмети,
Та на ясному небесному тлі
Бачу знайомі, чіткі силуети
Двох найдорожчих людей на землі.
24.09.1990, пн.
До тата і мами
Кричи-не кричи, а років не спинеш
І тим не уникнеш довічних розлук.
Злітають секунди, злітають години,
Лиш чуть їх байдужий і мірний відстук.
Відійдете ви, мої любі, ласкаві –
Проб’є неминуче вже скоро той час.
І тільки зі згадок, і тільки з уяви
Ми зможем, рідненькі, покликати вас.
Кричи-не кричи: тато і мамо! –
Та ви не почуєте в тьмі небуття.
Туди не доходять листи-телеграми
І наші синівські палкі почуття.
Отож ми тепер поспішаєм віддати
Вам, рідні, тепло вже не юних сердець,
Бо потім печаль спорожнілої хати
Мовчанням нам скаже, що всьому кінець.
04.05.1982, вт.
Де ти, тату?
Де ти, мій тату, куди ти подівся?
Я вже без тебе на світ народився.
Я ще маленький, такий беззахисний.
Хто ж мене любо до серця притисне?
Досвіду в мене ще дуже замало –
Як би в пригоді слова твої стали!
Ти б мене справам навчив чоловічим,
Чесним буть, правду казати у вічі.
Вдвох би з тобою літак змайстрували,
Мамі на свято його дарували,
Йшли б на прогулянку вдвох ми з тобою –
Як би щасливі були ми обоє!
Сини
Ми давно вже розсталися з юністю,
Нам вертають її тільки сни,
У життя вже не манить майбутністю,
Та у нас підростають сини.
Підростають, як їм і призначено.
Ми ж – для них і другого не ждем.
Ті знання, що життя нам постачило,
В неслухняні головки кладем.
А зростуть – крила досвіду матимуть, –
Розпрощаються з домом своїм.
Як же хочеться батькові-матері,
Щоб в житті поталанило їм!
О сини, щоб пройти не доводилось, –
Ви неправду боріте чимдуж,
Що б за звабу зустріть не приходилось,
Бережіть чистоту своїх душ.
Не здіймайте з абищиці галасу,
Будьте людьми ви між людьми.
Як би доля у вас не складалася,
Щасливішими будьте, ніж ми!
02.05.1981, сб.
Молитва за синів
Так, певно, судилось, що наші два сина
Далеко від нас на дорогах курних.
Якими б ділами не повнилась днина,
Із нами постійно тривога за них.
Нам нині лиш Бог є порада й утіха.
Ми Господа просим синів берегти,
Як стане до них підкрадатися лихо,
Правицю над ними свою простягти.
Ми Господа просим дать розуму й сили
Синам, щоб їх доля добріша була,
Щоб в душах синівських вона не згасила
Любов до землі, що життя їм дала.
Лист до синів
Сини, я пишу вам в надії, що скоро
Ви прийдете знову на рідний поріг,
Батькам усвідомивши завдане горе,
Попросити Бога простити за гріх.
Вам може в тім далі відрада й роздолля
І зовсім не манить у наші краї,
Та як би у вас не складалася доля,
Вертайтесь до дому, синочки мої!
Хоч вас і пригріла далека країна,
Але чужина, вона є чужина.
Занесені вітром, немов дві билини,
Завжди пам’ятайте: вітчизна одна.
Не так у тім краї вирує колосся,
Сумніше співають в гаях солов’ї,
І як би привільно вам там не жилося,
Вертайтесь додому. Синочки мої!
Чи бачите ви, линуть роки невпинно
І що прогайнуєш – не вернеш тоді.
На вас ми чекаєм, забуто провини,
Усе ще поправно, поки молоді.
Життя не просте, в нім жорстокі закони.
Назад путь складна, та здолайте її.
Які б не зустрілись на ній перепони,
Вертайтесь додому, синочки мої!
м. Бердянськ, 25-30.12.1997
Мій син
Як жаль, що син мій –
Не alter ego:
В душі дитячій
Не бачу дна.
Вона близька,
Але й далека,
І таємнича
Мені вона.
Сімдесяті роки.
Слово до синів
Народився у палатах я убогих,
І шляхів мені не слали рушниками.
З давніх літ бродив наосліп по дорогах,
Не позначених ніде вказівниками.
Не одні на них я зчовгав черевики.
Ті дороги – то мої життєві школи.
Та по більшості стежок тих різноликих
Не протопаю я більше вже ніколи.
Якби можна було зараз повернутись
У свою далеку молодість наївну,
Певно б, менш на них прийшлось мені спіткнутись,
Хоч навряд між них шукав би тільки рівних.
А от вам зате, сини мої, синочки,
Я хотів би всі дороги розрівняти,
Щоб не стрілися ні ямки, ні пеньочки,
І спокуси ці підступні, ці трикляті.
Намагався лиш добру я вас навчити,
Та ви батьківські слова зігнорували –
По дорогах, льодом-кригою покритих
Без зусилля вниз та вниз попрямували.
Я ж не є могутнім магом і всесильним,
Можу в горі тільки сльози тихо лити,
І на спуску тім крутім і божевільним
Я не в силах вас, синочки, зупинити.
Тож самі, сини, спиніться-схаменіться
І подумайте про день ви свій грядущий.
Від своїх зелених марень ви звільніться
І розвійте в нашім домі дух гнітющий.
23.05.1987, сб.
Синові
Тобі вже скоро п’ятнадцять років
Того вже досить, сину дорогий,
Щоб зрозуміти низьке й високе,
Добро і Зло, Шлях певний і хибни́й.
В житті нічого готовим не дається,
Щоб мати щось. Потрібен труд і піт.
І щастя легко теж не дістається –
То ж треба вміть боротись і терпіть.
Своє ж ти щастя не відкладай на потім –
Хапай за голову, бо хвіст його слизький
Воно в достатку, воно в роботі,
Воно в любові щирій і п’янкій.
1983 р.
Чи знаєш, синку?
Чи знаєш, синку, ти,
Що є такі пісні –
Не ті, що з п’яних вуст
В канаві булькотять,
А ті, що в вишині,
У чистій вишині
Над світом зла і мук
Нескорено летять.
Вони летять з душі,
Прекрасної душі,
Готової творить
Добро, одне добро.
Чому ж тебе, синок,
Так ваблять алкаші?
Яку красу узрів,
Зирнувши в їх нутро?
Коли, як не тепер,
У юності своїй,
Принадним можеш стать
Усім своїм єством?
Ти ж хибну вибрав путь
І злий зелений змій
Затягне все життя
Твоє тугим вузлом.
І не вони, дружки,
З якими пійло п’єш,
Відкликнуться в біду,
Підуть тобі навстріч,
А ми, твої батьки,
Яких ти так клянеш,
Пригріємо тебе
В твою холодну ніч.
Чи знаєш, сину, ти,
Що є друге життя –
В нім радість пізнання,
В нім щастя повнота,
І розум в нім ясний,
І світлі почуття,
І відгук на печаль,
І серця доброта?
м. Бердянськ,
02.01.1993, сб.
Чому стали чужими?
Ми плекали надії
На синочків своїх,
Їх удачам раділи,
Працювали на них.
У любові високій
Ми збирали в житло
Розуміння і спокій,
І взаємне тепло.
Чому ж стали чужими,
Мої рідні сини,
Чим ми так дорожили,
Розтоптали вони?
04.05.1994, ср.
Мої сини
На полотні осінньої блакиті
Мчить павутиння в тоскну далину.
Дрижать його плинкі сріблясті ниті,
Немов видіння вранішнього сну.
І ро́ки мчать, як в небі павутина.
Немов дубки, ростуть мої сини.
Так хочу я, щоб їм завжди щастило
І щоб зростали добрими вони,
Щоб знали те, що рветься бути й жити
Маленька бджілка, пташка і дубок,
Чужим чуттям уміли дорожити,
Знайти йому в душі своїй куток.
Якби це так, як мріється, і стало
І щоб були на світі мир і тиш,
Тоді б мене і осінь не лякала,
І в стужу старості було б мені тепліш.
Нехай же погляд сина подобріє
І не віщує смутку і біди.
Хай і тоді не гине моя мрія,
Коли закрию очі назавжди.
10.08.1979, пт.
З тобою, мила…
З тобою, мила, життя – суцільне свято,
Хоч гроз багато
У нашому житті.
Я забуваю всі мирські турботи,
Щасливий доти,
Поки зі мною ти.
Тобі, кохана, пісень я не складаю,
Бо слів не маю,
Щоб виразить чуття.
А їх доволі, чуттів, що їм ніколи
Не знати болю,
Не знати забуття.
Могла б інакше моя зіткатись доля –
І ми б з тобою
Зустрітись не змогли.
Хіба б тоді ми, одне одного мимо
Йдучи з другими,
Щасливими були?
З тобою, мила, Життя – суцільне свято,
Хоч гроз багато
У нашому житті.
Хай мчаться роки – завжди́ нам зірка рання,
Зоря кохання
Світитеме в путі.