Цикл громадянської лірики
Автентична Україна
Я живу на Азовському морі,
Де духмяна трава степова,
Та про ліс і про ріки прозорі
Все ж сплітаються в вірші слова.
Та картина, що в мріях розквітла,
Постає, як на хвилі плинкій –
Ліс, пронизаний стрілами світла,
Ки́лим трав і води супокій.
Мерехтять, мов муарові, брижі,
Розчиняючи зелень в єлей.
Колихаються стовбури рижі
Поміж білих і жовтих лілей.
Саме в край цей медвяно-суничний
Дальні стежки родинні ведуть.
Україна моя автентична
Більш ніде, тільки тут, тільки тут.
Валки, 01.07.1990, нд.
Білоцерківка
Бентежно так скрекочуть жаби.
Уздовж ріки – шовкова гладь –
Зелений луг, на нім кульбаби,
Немов ліхтарики горять.
Пройдусь вологими низами,
Щоб груди свіжість їх пили,
Бо як не тут сьогодні саме,
Де я надишусь і коли?
Завжди спішим, все часу мало,
А навкруги асфальт і рух.
Але життя ще не зламало
В мені селянський вільний дух.
Колись була отут домівка
Старої нашої сім’ї –
Навік ввійшла Білоцерківка
В чуття і помисли мої.
05.08.1984, нд.
Вдивляюсь я
З пітьми глухого сну розлуки
В думках лечу я під вікно
Свого гнізда, щоб чути звуки
Розмови рідних, як в кіно.
Вдивляюсь я… І, хоч не видно
Мені нікого в тім вікні,
Ловлю я в нім святе і рідне,
Що дане долею мені.
Завжди, як в серце застукочуть
Усі печалі заодно,
Теплом і ласкою з їх ночі
Для мене світить те вікно.
Горки, листопад 1983 р.
Вітчизна
Де в житті не спинюсь.
Де гніздо не зів’ю,
Помирати вернусь
В Україну мою.
Буде легко мені
В рідну землю лягти,
Де у вічному сні
Почивають брати.
Хай не ставлять хреста
На могилі моїй,
Хай росте-розцвіта
Білий терен на ній.
Будуть зливи згори
Терен той поливать,
Будуть буйні вітри
Про Вітчизну співать.
30.04.1965, пт. –
09.10.1995, пн.
Вклоняюсь роду
Я вийшов з простого народу,
Я пролетар від дальніх поколінь.
Я виростав серед природи,
Де пахне травами ранкова далечінь.
Близькі мені обвітрені обличчя
І від роботи руки шкарубкі.
Мене село знайомим духом кличе,
Бо в мене корені сільські.
І хоч давно, нажаль, я городянин,
У місті я, здається, тільки гість.
Сільський димок хвилястий і духмяний
В душі здійма солодку тоскну млість.
Коли тепер у місті я побачу
Колгоспницю з синком в сільському убранні,
Я в ньому впізнаю своє хлоп’яче
Завітне і до сліз болюче так мені.
В простоволосу жінку я вдивляюсь,
Вбачаю я богиню в ній саму –
І в думці їй до пояса вклоняюсь,
А з тим – своєму роду усьому.
04.08.1980, пн.
Герою-прикордоннику
Стоїть весна, сміється сонце
І пахне листя молоде…
Ще незакоханого хлопця
Земля сира могильна жде.
Тонка берізка засмутилась,
Вітрець скорботно повіва,
І лист до листика схилилась
Трава прозора воскова…
В палких очах застигло небо –
Коли прийшлося помирать,
Немов хотів його до себе
У небуття своє забрать.
Ще будуть весни, й завжди буде
Глядіти небо з вишини.
Навіщо ж ви, скажіте, люди,
Його позбавили весни?
Чи за святую юнь хлопчини,
А чи за лють, що к злу зростив,
Чи за любов до Батьківщини,
Яку він серцем захистив?
Літо 1973 р.
Дві юності
Як гарна хустина на пле́чі,
На місто спускається вечір.
Вщухає вже вуличний гам,
Мигтить різнобарв’я реклам.
У тіні дерев я скриваюсь
І в юність чужу я вглядаюсь,
Тамуючи заздрості біг –
Простять хай мене за той гріх!
Стараюсь почути з-за років
Я власної юності кроки,
Та марно вслухаюсь в пітьму
І схожість ніяк не сприйму.
Хоч зовні сучасність миліша,
Душею ж минуле чистіше:
Тоді були інші часи
І інші поняття краси.
Ходили м в кирзі й бушлатах,
Злинялих, потертих, кошлатих,
Раділи черствому шматку,
Пізнали ми долю гірку.
Не їли котлет і яєчні,
Та вірили в краще прийдешнє,
Де буде що їсти і пить,
Дітей своїх в щасті ростить.
За всяку ми брались роботу,
Трудились до сьомого поту,
Щоб бідність нам полишить,
Щоб швидше по-людськи зажить.
І чисті були ми душею,
Вели нас високі ідеї.
А зараз не стало ідей,
Не стало душі у людей.
Були хоч ідеї примарні,
Зате й були помисли гарні.
А зараз у будь-яку мить
Всяк прагне тебе обманить…
Ідуть у святковім потоці
Прекрасні дівчата і хлопці
В одежах таких чарівних
І пещені личка у них.
Ідуть такі ситі і людні,
Та чому їх очі холодні?
І звідки байдужість ота
І в душах така пустота?
Куди в них поділось хороше
І хто оті душі спустошив?
Не ворог заморський з небес,
А нечисть із КПРС.
1982 р.
Запах весни
Вітер весни пустотливий, веселий
Запах п’янкий у кватирку заніс.
В нім несказанно струмить перша зелень,
Цвіт абрикоса, омріяний ліс.
Десь є ліси на землі України,
Десь Україною пахне земля.
Тут же, в Бердянську, немов на чужині,
Мало хто й словом її промовля.
В мріях і снах я вертаюсь в дитинство,
Щоб по знайомих стежинках пройти,
Серцем відчути її материнство,
Їй за життя свій уклін донести.
03.04.1990, вт.
Край, з яким завжди ми вкупі
Далеке поле на сивому серпанку,
Далекі села в золоті світанку.
Але близькі турботи і надії,
Коли в пустих дворах лиш вітер віє.
Підсліпувато дивляться на трасу
Низькі хатки шевченківського часу.
Старе та нове забрели за строки,
Переплелись близькі й далекі роки.
Тут приховалось під телеантени
Життя гірке, жорстоке та нужденне.
Та світ, де прав, хто має більше сили
Не зажене надію до могили.
І через біль сердечний ждуть селяни,
Що кращій час колись таки настане –
Цвітуть сади, шумлять вгорі тополі
І виноград гуляє на роздоллі,
Шепоче вітер лагідно ранковий,
І ніжно пестить цвіт соняшниковий,
І гонить хвилі стиглими хлібами,
Немов пустун, для власної забави.
Як я в розлуці з рідною землею,
Тоді я в думах всюди й завжди з нею:
І бачу поле в сивому серпанку
І рідні села в золоті світанку.
Липень 1971 р.
Моя відрада
Я з тих, що в мирі-злагоді
З усім би світом жив.
Не рвусь до слави загодя,
Поки не заслужив.
Не рвусь в начальське крісло я
Другим повелівать
І на поклін улесливий
Із висока кивать,
Нестись шляхами критими
У власній легковій –
Я пішки вік ходитиму
По стежці життьовій.
До надлишку, до розкоші
Не прагну зовсім я –
В красі душі і просторі
Відрада вся моя,
У синім небі літньому,
У буднях трудових,
У спокої всесвітньому,
У щасті всіх живих.
17.07.1982, сб.
Не все одно
Як живемо усі ми смертні,
Що після нас нам все одно –
Чи світ знесуть буремні смерчі,
Чи з глузду всіх зведе вино.
Того не бачить нам, не чути,
Бо зникнем ми, як не було,
Але поки живі, ми – люди
Й бороти мусимо те зло!
То ж нам не все одно, що буде,
Чи тьма, чи сяйво після нас.
Бо ж не тварини ми, ми – люди!
І пам’ятаймо це всяк час.
22.12.1982, ср.
Образ юності
Життєвий нелад, страхи і тривоги
Згасили в серці добрі почуття,
Та як вернусь з далекої дороги
В батьківський двір, радію, як дитя.
Переді мною знов стоїть біленька хата,
До сліз мені знайомий цей поріг.
За ним лишилась юнь моя крилата,
Яку я не цінив і не беріг.
Її сліди, як письмена вогненні,
Шалені роки стерти не змогли…
Спасибі, мамо, вам, що ви для мене
Хоч образ юності моєї зберегли.
Вона отут, в куточках приховала
Наївних мрій до болю рідний світ.
І хоч доріг пройшов я вже не мало,
Мені усе ще тільки двадцять літ.
30.05.1977, пн.
Осінь на Бердянщині
Похилий небосхил, поля змарнілі,
В легкій імлі дріма пустельна даль,
Повзуть, мов ящірки, по морю сірі хвилі,
Холодні і лисніючі, як сталь.
Принишк Бердянськ, немає гаму
І метушні строкатої юрби.
Холодна твань хлюпоче під ногами,
І дим повзе з фабричної труби.
Краплини сплеск не тоне в зайвих звуках,
Лиш біля школи галас дітвори
Та п’яний спів у темних перевулках
Тривожить тишину вечірньої пори.
На цвинтарі зсутулена капличка
Між голих крон видніється здаля.
Десь там на нім місцинка невеличка
Де мій схоронить прах сира земля.
Тут, на горі, де лише мертвий поряд,
Між інших хрест мій буде бовваніть.
А там, внизу, шумітиме мій город
І вічне море буде гомоніть.
08.11.1972, ср.
Перелом
Легкі мелодії у квітні
Пливли в блакиті молодій,
Немов мандрівниці досвітні
На крилах віри і надій.
І хвилю радісну солону
Качав вітрець туди-сюди,
Щоб гніт льодового полону
Вона забула назавжди.
Ніякий сум душі не гнобив,
Та вже дозрів пекельний плід.
І ось оскалився Чернобиль
І очорнив людський наш рід.
Про село
Дорога в’ється у село,
А по селу – все вниз і вниз.
Туди, де річки чисте скло
Й густі сади, як справжній ліс.
Над тим – тополі і дахи
Все далі в синю далечінь.
А ген під обрій – лиш верхи
Ледь-ледь видніються крізь синь.
Ще у шевченківські часи
Було доволі тут краси,
Але нужденність дотепер
Час не прогнав, не злив, не стер.
Валки, 01.07.1990, нд.
Про чай і воду
Ішов я Києвом в цікавості хлоп’ячій –
Що крок – для мене нова дивина –
І на кафе я вивіску побачив:
«Російський чай», – горланила вона.
Російський чай? Чому саме російський?
Чи хто в Росії чай отой ростив?
Я знаю чай цейлонський та індійський,
А цукор із полтавських буряків.
Та що той чай! Пуття в нім малувато.
Не лиш на нього є в нас майстрові.
І в Україні вміють частувати
Не гірш, ніж десь в Парижі чи Москві.
Коли ж у спрагу схочу я напиться,
Ніякий чай не спомниться мені.
Миліш ковток холодної водиці
Із джерела у рідній стороні.
Просто́ри України
Розгоряється ранок над весняним простором.
Сойка пісню заводить у колгоспнім саду.
По стежині між яблунь, що стоять коридором,
Я назустріч промінню світанковому йду.
Закувала зозуля в лісовім верховітті
І комусь налічила довгі-довгі літа,
Стрепенулась і зникла у прозорій блакиті,
Звідки юні моєї вітерець доліта.
Над рікою схилились три чарівні вербички –
Три зелені красуні в урочистім строю.
Заплітає їм травень тріпотливі косички
І нашіптує казку їм дивну свою.
Їх сріблясті листочки, ніби пальці дитини,
Гладять воду пружисту, що дзвінкіша струни.
Мчать поквапливі брижі по дзеркальній рівнині,
Розгойдавши розплавлену зелень весни.
На широкій леваді оксамитна травичка,
Розкошує у розбрід на ній череда.
Он одна круторога забрідає у річку
І, напившись, в задумі в товщу вод загляда.
Там бездонно, безкрайо перекинулось небо,
І, здається, ступни – і нема вороття.
А воно із висот задивилось на себе
І затвердило поглядом мудрість буття.
За левадою села в супокої ранковім
У легкій, як серпанок ранковій імлі,
В білім цвіті спіреї, у кипінні бузковім,
Що злеліяно ніжно теплотою землі.
Отієї землі, котра хлібом годує,
Котра в спрагу напоїть і зігріє в пургу,
Котру я бережу у душі, як святую,
Перед котрою я у відвічнім боргу…
Я б хотів так іти, відпочинку не знати,
Щоб землі тій віддатись душею сповна.
Я готовий хоч зараз її часткою стати,
Лиш би тільки завжди розквітала вона.
Я щасливий без міри, що це ти, Україно,
Що твої це простори і цвітіння рясне.
Я за те тобі вдячний, що в далеку вже днину
Саме ти народила на світ білий мене.
Умань, травень 1977 р.
Рідний технікум
Відірвалися уперше від матусі і від татка.
Невідомий, незнайомий ліг попереду наш шлях.
Першокурсниками стали юні хлопці і дівчатка,
Щоб старанно, бездоганно опановувати фах,
Щоб єдиний свій любимий опановувати фах.
Не легкий той шлях науки і обставини незвичні.
Мама й тато нас повчати можуть тільки іздаля.
Лиш у дні канікулярні, що проходять блискавично,
Стільки схочем поворкочим із батьками про діла.
Та пролинуть дні за днями – стане технікум ріднішим.
Візьмем в руки ми науки, а у голови – знання –
І гуртожиток холодний стане теплим і затишним
В тіснім крузі межи друзів, в метушні й турботах дня.
А закінчимо навчання, то розвіємось по світу.
Ти на південь, я на захід в Закарпатську сторону…
Напиши мені, будь ласка, кілька теплих слів привіту –
Все згадаю, обіцяю, якщо зможу – не сплакну.
Се́ла мого дитинства
Коли в відрядження по селах
Я виїжджаю навесні,
Вони докори повний келих
Підносять випити мені.
І хоч працюю я для ниви,
Для сіл буджу в собі снагу,
Мені здається, перед ними
Я в неоплатному боргу.
Адже я нині житель міста,
Топчу не пил – асфальт і брук,
Хоч я і помислом і змістом,
Усім єством своїм селюк.
Іще хлоп’ячі черевики
З села вели мене у світ.
По батьку й матері від віку
Селом проходить родовід…
Тепер я п’ю докори келих
За те, що зрадив давнині,
Коли в відрядження по селах
Я виїжджаю навесні.
03.05.1981, нд.
Сонце в шибках
Ось тут моя хата
І город до річки,
А над водограєм
Три густі вербички.
А біля горожі
До двора стежина.
На вікні – калачик,
Під вікном – жоржина.
Ось тут моя хата
Старенька, та мила.
Тут мене в час давній
Мати народила.
Тут вона, як знала,
Доглядала сина,
Щоб була у мене
Добра вдача й сила.
Я ж умів трудитись
Та й дівчат кохати.
І привів невістку
Матері до хати.
Ось тут моя хата,
Добрії сусіди,
Що ділив я з ними
Радості та біди.
Вкупі працювати
І гулять любили.
Вкупі ми зростали,
Вкупі посивіли.
І з ордою злою
Разом воювали,
Разом після бою
Рани лікували.
Ми дітей зростили,
Добру зміну маєм,
А тепер ось разом
Внуків доглядаєм.
Ось тут моя хата
І сусідські поруч –
Добрі люди з права,
Добрі і ліворуч.
Як зійдемось вкупі –
Спогадів без ліку –
Разом доживаєм
Ми остаток віку.
Ось тут моя хата,
В ній дрібні віконця,
Та у кожній шибці
Ціле море сонця.
Травень 1977 р.
Софіївський парк
У самім серці України
Є парк, немов едем земний.
Його колись творив сумлінно
Народ голодний кріпосний.
Творив, бо так бажала пані,
Немов примхливе те дитя.
Тут сили люд лишав останні,
Лишав надії і життя.
І з тим лишив він дар прекрасний
Від серця чистого свого.
Вклонись же ти, мій друг сучасний,
Таланту дивному його.
Суворий режим
Суворий в нас режим:
Ми все кудись спішим.
Ми все кудись, ми все кудись,
ми все кудись спішим.
Ми зайняті весь час,
І кваплять справи нас.
І кваплять нас, і кваплять нас,
і кваплять справи нас.
Часу бракує нам,
Ми віддані ділам.
Ми віддані, ми віддані,
ми віддані ділам.
Світ крутиться – шумить,
Спинімося ж на мить.
Спинімося, спинімося,
спинімося на мить.
Прихопим по стільцю
І музику оцю.
Ми сидячи послухаємо
музику оцю.
Нам стане іншим світ.
Як в сяйві юних літ
Прекрасних, неповторних,
Далеких юних літ.
І от уже за мить
По-іншому шумить,
По-іншому вирує світ,
гуркоче і гримить
І інший в нас режим,
По-іншому біжим,
По-іншому, по-іншому,
по-іншому біжим.
Бо то не просто біг,
Нещадний визиск ніг,
Захопливий танок
по плетиву доріг.
Змінилися нараз
І справи всі у нас.
Не прозою, а музикою
справи всі у нас.
01.03.1986, сб.
Тим, хто Темряву боров
Вам з нами не стрибать у переможнім танку
І не ростити хліб свій власний у полях:
Ви, друзі, не дійшли до жодного світанку –
У темряві нічній закінчили свій шлях.
А я кричу в душі, що, накінець, здійснилось –
На обрії горить заграва золота.
Те, що ще рік тому лиш марилось і снилось,
Тепер вже наяву міцніє і зроста.
І хоч іти та йти до того нам світання,
Нема на світі сил, що спинять мій народ.
Я знаю, жде його свобода й процвітання,
Хоч стріне на шляху немало він знегод.
І все ж нестерпний жаль, що з нами вас немає,
Вас, хто не падав ниць, хто Темряву боров.
За вас усім єством тріумф оцей сприймаю,
До скону у душі нести його готов.
18.10.1991, пт.
Тобі, Молдавіє!
Дороговказом у житті
Яскриться промінь твій маячний.
Тобі, Молдавіє, я вдячний
За добрі знаки на путі.
Ти прийняла мене колись
Молодиком у світ науки –
І з того дня і до розлуки
Стежини наші тут зійшлись.
І ось минуло двадцять літ,
Та ми студентській дружбі вірні,
В юнацькій радості незмірній
На свій з’явилися ми зліт.
І, не зважаючи на вік,
Ми постаріли тільки зовні,
Та ми стремлінь і зваги повні,
Ніхто до спокою не звик.
І я спішив крізь товщу літ, —
Як бачиш, я тобі не зрадив,
І шлях далекий не завадив
Мені примчатися на зліт.
То ж під склепіння весняне
Ти після довгого розстання
Тепер, можливо, вже востаннє,
Прийми, Молдавіє, мене.
21.10.1981, ср.
У Білоцерківці
Білоцерківка – юність моя рання,
Шкільний дзвінок, кохання перший клич.
Крізь тридцять літ холодного розстання
Минулим дням я йду тепер навстріч.
Ось поворот – і вулиця знайома.
Вона мене у молодість веде.
Забувши час, по ній іду додому,
Хоч там давно уже ніхто не жде.
Так рідно вікна дивляться з-за тину,
Немов мене пізнали і вони.
Я жду, що ось на ганок із хатини
Повіє милий запах давнини.
Хороше місто
Хвиля за хвилею лине до обрію,
Лине-біжить,
Де під блакиттю ласкавою, доброю
Місто лежить,
Місто хороше лежить.
Берег мов золотом весь погаптований
В сяйві дрижить.
В синім серпанку, немов немальоване,
Місто лежить.
Місто хороше лежить.
Ради того, щоб бачити знов його,
Хочеться жить.
Схоже на птаха злетіти готового
Місто лежить.
Місто хороше лежить.
21.01.1969, вт.
Ціна життя
(Уривок)
Хай як не тяжко у цім світі
Чиєсь безглуздя пережить,
Я радо мчатимусь по літі
Туди, де синя даль дрижить.
Життю земному знаю ціну
З земним повітрям запашним.
І перш, ніж я цей світ покину,
Спішу надихатися ним.
12-14.06.1992, пт.-нд.