Рідна земля

Цикл пейзажної лірики

Провесна

Вже прозелень несміло спалахнула

У сірості холодних лісосмуг.

Зима свій шлейф метільний потягнула

По вибалках удаль за виднокруг.

І хоч вібрує свіжість поміж гілля,

Не затишно високим небесам.

Я проведу сьогоднішнє дозвілля

З весняним днем у купі, сам-на-сам.

Як сном, пройду струнким міжряддям саду

Удаль, де висне вранішній туман –

Між крон дзвенять пташині серенади,

Вітри гудять велично, як орган.

І насолоди повні очі й уші –

Відради більшої на світі не знайти.

Я від душі глухі жалію душі,

До котрих тим красотам не дійти.

1979 р.

Весна на Приморській площі

За тамарисковим гіллям

прогляда ласкаве море,

Що похлюпує тихенько

в першім промені весни.

Дружні зграї білих чайок

віражують у просторі,

Ніби вихру снігового

плине струмінь з далини́.

1981 р.

Прихід весняного дня

Ранок в сутінок рветься кімнатний.

День прекрасний прийти обіця.

Не повітря – напій ароматний,

Що п’янить і бентежить серця.

Віє свіжість ранкова зі степу,

Гладить тучних хлібів оксамит.

Над землею лазурове небо

І густий абрикосовий цвіт.

Над весінньою нивою в’ється

Дружна зграйка метких голубів.

Щире сонце ласкаво сміється,

Щоб ніхто сумувати не смів.

У селі посвітлішали хати,

В синій простір нас кличе шосе.

То ж не варто в цю пору зітхати –

Хай весна вам лиш радість несе!

1971 р.

Іде весна

Іде весна крізь сині зливи

І крізь віття гучних завій,

І проголошує щасливо

Кінець сваволі зимовій.

У висі неба світанковій

Дощами вилита емаль.

По ній хмарини фіалкові,

Полити зливою готові,

Летять вервечкою у даль.

Їх мчить вологий теплий вітер

Туди, де криється зима.

Немов би прагнучи зігріти,

Він кожну хмару обійма.

А по землі крилаті тіні

Біжать привиддям мовчазним…

Іде весна по Україні

Світанком року осяйним.

17.08.1979, пт.

Мелодія весни

Сьогодні сонце любо сяє.

Сьогодні перший теплий день.

Барвистий промінь розсіває

Він із широких щедрих жмень.

З-під віт тугих та соковитих

Дивлюсь в блакитну далину.

Десь близько тут веселий вітер

Виводить пісню весняну.

Лискучим сизим еспарцетом

Гуляють хвилі штормові.

І наїжачились ланцетом

Прозорі трави воскові.

Запахло зеленню ясною

Від лук, від саду, від заплав.

Вітає день мене весною,

Як в давній юності вітав.

Лежать дзерка́лами лимани,

По них від хмар шугає тінь.

І світлий обрій мовчки манить

У загадкову широчінь.

Ще море гам людей не будить,

До гри не кличе Верхова –

Воно здійма спокійно груди,

Від зимніх бур відпочива.

У небі десь щебечуть птахи,

Його торкаючи шатро.

По золотій татарці даху

Жене овець святий Петро.

Вгорі опори електричні,

Як знаки праці і добра

Встають так гордо і велично

На лоні синього шатра.

І мчать по нім розмиті хмари,

Як лебединий ніжний пух.

А провід струнами гітари

Бринить, захоплюючи дух.

Тривожать серце, що заснуло

Ті звуки, сповнені тепла,

Їх, певно, юнь із літ минулих

Мені на згадку посила.

02.05.1974, чт.

Кроки весни

В імлі яскриться долина,

Як малахіт, озимина –

Це знов прийшла весна.

І знову тягне до пісень,

Радіє серце – ясен день,

Весняний теплий день.

Проміння сонце щедро ллє.

Немов фіалкова – рілля,

Дріма, як немовля.

Бруньки готові зацвісти,

Уверх, як руки протягти

Свої клейкі листи.

Хмарки по висі голубій

Розвіяв вітер-вітровій,

Як дум потужний рій;

І через поле, через ліс

Весняні запахи приніс,

Бентежні геть до сліз.

На шовку трав – квіток парад –

Здається, вогники горять,

Ліхтарики горять.

Усмішка ласка і привіт,

І заповітних мрій політ –

Їх перший ніжний цвіт.

Нехай старий наш білий світ,

Та ми ще юні, як той цвіт,

Нам зовсім мало літ.

Ще час нам вранішній сія,

На вік я твій, а ти моя.

Свої ми – ти і я.

Квітень 1978 р.

Весна як сон

Іде весна у сонячнім теплі,

В цвіту садів, у зелені яскравій.

Легенькі тіні линуть по землі

Від хмар пухких в золоченій оправі.

Гудуть вітри, несучи аромат

Такий п’янкий, такий неповторимий,

Як юнь моя, що не вернуть назад,

Як милий сон, солодкий, невловимий.

08.05.1983, нд.

Квітень

Волога парує рілля,

В ранковім тумані поля,

Та чисте вже небо квітневе,

І ллється, і ллється здаля

Весе́лкова гра променева.

В прозорім і тихім гаю

Лиш каркає, каркає галич,

І манить замріяна далеч

Кудись в невідомість свою.

1981 р.

Травнева ніч

Травнева тиха ніч

Закрила темнотою

Тендітну зелень крон

І моря широчінь,

Лиш білі гриви хвиль

Ледь чутного прибою

Спалахують, як юрби

Дивних привидінь.

01.05.1978, пн.

За зенітом літа

Вже літо за зеніт перевалило,

До осені коротша стала путь.

У висоті хмарини білі-білі,

Як лебеді, удаль кудись пливуть.

24.07.1993, сб.

От і кінчається літо

Плине ще спека серпнева

З півдня, мов хмарки-човни.

Стомлено дивиться небо

Вниз на змарнілі лани.

Буйний розгонистий вітер

Листя сріблить за вікном,

От і кінчається літо

Казкою, райдужним сном.

Казці, і пісні, і мрії

Завжди приходить кінець.

Хай мою душу зігріє

Згадки ясний промінець.

Відгомоніло літечко

Відгомоніло літечко ласкаве,

Де і душа і зір розкошували,

Де для людської радості-забави

І про́стору, і часу вистачало.

Ключем осіннім хмари потягнулись,

Згасили барви на земній палі́трі.

Засохлі трави до землі пригнулись

І лиш кермек качається на вітрі.

Злітає піна білими клубками

З солоних вод похмурого лиману,

А осінь шарудить очеретами,

Останній промінь гасить невблаганно.

Відгомоніло літечко ласкаве

І понеслось, мов зграйка білих чайок.

Приходжу я на берег золотавий –

Мене лихе безлюддя зустрічає.

28.08.1986, чт.

Прощавай, літо

З далини вже надходить осінь.

В ніжній млості застигнув світ.

Сонце ллє в море проміні косі

Зі своїх золотих ланіт.

Прощавай, яснолике літо,

З синім полиском добрих очей.

Ще один рік, вважай, пережито,

Кинуто в купу зужитих речей.

Не вернусь я тепер до тебе,

Тепла хвиле із під весла,

Що шматок голубого неба,

Ніби дар, до ніг піднесла.

Прощавай, голос бур жіночий,

І дитячий вітрів голосок.

Будуть снить нам зимової ночі

Лох сріблолистий і теплий пісок.

1972 р.

Жовтушник

На пустирях в осінню пору

Ще квітнуть квіти запашні.

Вони голівки тягнуть вгору

Назустріч сивій далині.

Вони маленькі й непримітні,

Та ніжним дихають теплом:

В них промінці яскряться літні,

Колись увібрані листом.

Вже вересень

Всі дерева застигли в супокої –

Ранковий легіт ледве їх чипа,

У тиші цій завісою плинкою

Злегка пахучий дощик накрапа.

Вже вересень прийшов між бур і громів,

Що пронеслися, ніби навесні.

В кипінні хмар скупий тендітний промінь

Підзолотив їм кучері рясні.

Між гущі крон у чисту даль ведучи,

Як на руці видніється тропа.

Іду по ній, а поруч нерішуче

Злегка пахучий дощик накрапа.

Осінь 1976 р.

Осіння казка

Проміння просівається ранкове

Крізь крони, різнобарвлене, жовтневе.

І жоден лист на них не ворухнеться

В задумі урочистій, непорушній.

Ось-ось уже розквітнуть хризантеми.

Жоржини біля тину майорять.

Рідким вони дарують перехожим

Безвинні усмішки з осугою благання.

Жовтень 1977 р.

Жовтень

А жовтень, ніби райдуги розвішав

На вулицях німого передмістя.

В парку, що так раптово посвітлішав,

Алеї вкрились килимом із листя.

В незвичній тишині його казковій

Тугу я бачу тоскну, невблаганну.

Там соромливий промінь світанковий

Застряг десь поміж пасмами туману.

Дарує він скупу любов і ласку,

А з тим і біль у серці без причини.

І знов читаю я осінню казку

На сторінках моєї Батьківщини.

Жовтень 1977 р.

Злітає листя

Осиротіло синє море,

Даремно сяє, мерехтить.

На нім самотньо в непокорі

Одне вітрило майорить.

Вже осінь прозолоть у віти

Рукою щедрою впліта,

Хоч і небесної блакиті

Недоторкана чистота.

Кленовий лист прозорий, світлий

Від гілки рідної відпав,

Поколихавшись у повітрі,

Осів на зелень свіжих трав.

Велично так і урочисто

Крокує осінь золота,

Та гірко бачити, як листя

З дерев зажурених зліта.

Душа німіє і холоне,

Коли у клена за вікном

Стає убогішою крона

Із кожним втраченим листом.

Осінній наспів

З-за обрію вже осінь повіває

На нашій виноградній стороні,

У телеграфних лініях співає

Тужливу епітафію весні.

Сади тускніють, меркнуть лісосмуги,

Вітри на оболоні стугонять.

Тут скоро затанцюють білі хуги,

Підвісками крижинки задзвенять.

Уговтана колючим вітровієм

Ріка сховає плин під ясенець.

Та ще трава довкола половіє

І гра веселкою лякливий промінець.

Озимина смарагдом зеленіє.

Югою оповитий обшир нив.

Дороги урізнобіч. Як надії,

Як долі, що роз’єднують братів.

Та хоч душа готова затужити

За тим, що відплива у давнину,

Як дар за все на світі пережите,

Осінній вітер снить мені весну.

Лиш очі я закрию на хвилину,

Квітневий день ввижається мені –

І я дивлюсь, немов кінокартину,

Що знята пам’яттю в мої юнацькі дні.

Між бескедів вирують талі води,

Вітри несуть відлуння давніх мрій,

І чуть мені крізь хвищі-непогоди

Весінніх квітів запах неземний…

Та знов ява, а юнь відгомоніла –

Літа не знають впину ні на мить.

В співучнів моїх скроні побіліли –

Над нами осінь стогне і шумить.

І вже лелек не видно на болоті –

Димком їх зграйка в ірій попливла.

Стоять дубки в яскравій позолоті

У млості від останнього тепла.

10.08.1979, пт.

Осінь у парку

І знову осінь стала на поріг,

Розпочала хазяйнувать з завзяттям.

Злітає лист метеликом до ніг,

І жовті крони світяться багаттям.

Врочисто парк готується до сну,

Хоч квіти в ньому же́вріють строкато,

Та крізь небесну синю глибину

Вже холодок струмить в його палати.

Осінній парк. Горки

Сіється промінь ранковий

Косо крізь полум’я крон,

Парк урочистий, святковий

Стряхує вранішній сон.

Осінь прийшла сюди знову –

Гожі деньки потяглись.

Листя латате, кленове

Пада, колишучись, вниз.

Жовте просвічує листя,

Що пломеніє вгорі.

Стелиться килимом чистим

По́стіль о тихій порі.

Бєларусь, 1983 р.

Азовська синь

Азовська синь у тендітній імлі,

Дрімають в ній голубі кораблі.

Азовська синь, береги степові,

Вітру спів у пахучій траві.

Бердянський порт. Зелень Лі́сок за ним.

І небесна блакить і хмаринки, як дим.

Ніби дивний макет, ціле місто внизу

І лежить, і глядить у морську бірюзу.

Бердянський пляж та човни́ на воді.

Пливли колись тут літа́ молоді,

Пливли колись, та минули давно!

У зеніті другі. Їм усе те дано…

27.06.1973, ср.

Вечір у передгір’ї

Асфальт струмиться по долинах,

У коридорі зеленім

Під помах віял тополиних,

Що гордо висяться над ним.

У передзахіднім тумані

Замерехтіла долина.

В червоні промені останні

Блакитний простір полина.

П’янкі південні аромати

За вами річкою пливуть.

Гучні мелодії пернатих

Вас супроводжують всю путь.

Тут почалося передгір’я –

Бугри наскільки хватить зір.

Між ним в долинах, як сузір’я, –

Вогні, вогні до самих гір.

27.06.1981, сб.

Вечірня фантазія

Хата в крайнім ряду – вікна дивляться в поле,

Де сивіє рілля і гуляють вітри.

Низько небо звиса від дощів захололе,

Посилаючи в дар мені смуток згори.

Там пустинно в цю мить, чорний ворон лиш скаче,

І спинитись очам навіть місця нема.

В жовтім відблиску дня, завагавшись неначе,

Випливає зі сходу вечірня пітьма.

Тихо подумки я в неприборканій тузі

Крізь вікно проникаю й бреду навмання.

З-під отар чорних туч десь на західнім прузі¹

Мені світить шматок ще минулого дня.

1983 – 23.04.1995, нд.

Кожушок

Що за дивний кожушок!

Він легенький, як пушок,

І м’якенький, і біленький,

Як неторкнутий сніжок.

Кожушок, як пушиночка.

Ти у нім, як картиночка,

Як метелик, як квіточка –

І зима – ніби літечко!

Що за дивний кожушок –

Пишний комір, як стіжок,

На рукавах і на полах

З пуху рівний бережок.

Кожушок, як пушиночка.

Ти у нім, як картиночка,

Як метелик, як квіточка –

І зима – ніби літечко!

Що за дивний кожушок!

Хто в нім ходить без стежок,

Мимо хвіртки, мимо вікон? –

То ж хороший мій дружок.

Кожушок, як пушиночка.

Ти у нім, як картиночка,

Як метелик, як квіточка –

І зима – ніби літечко!

Мої вишні

Дім наш крайній – на ньому кінчається світ,

Відділя від полів тільки плетиво віт.

Варто дужим вітрам пронестись по землі –

І покотиться дім наш по сизій ріллі.

Та за вікнами вишень рядок,

Тут улітку завжди холодок,

В темнім листі казкова приваблива тиш

І здається – метеликом в ньому летиш.

Тож нам бурі-вітри не страшні –

Захищають нас вишні рясні.

І до того ж в цю пору вони, як завжди,

Мов намисто розвішали в дар нам плоди.

Коли дощ посіває бува,

Ніжна свіжість в вікно повіва,

І краплини стукочуть – стукочуть у дах,

Повисають на гіллі, на листі й плодах.

Пахне стиглими вишнями й літнім дощем,

І нагонить на душу за пройденим щем,

І крізь товщу часу́ і крізь плетиво віт

Напливають видіння вже пройдених літ…

Літо сходить в південні краї –

Вишні шати міняють свої,

І вже полум’ям світлим їх крони горять

А над ними вже ранки холодні зорять.

Сад роняє листок за листком,

Стелить їх золотим килимком –

І прозоріють кро́ни, і ниви пусті

Відкриваються зору у всій широті.

Взимку мжичка посіє у вишнях моїх,

А як північ дихне, то посиплеться сніг.

За прозорістю крон засивіють поля –

Чистим килимом вкриється чорна рілля.

А за мжичкою-хугою прийде весна,

Ясним оком з-за віт позирне далина.

І до неї манитиме звивистий шлях.

Знову зелень яскраву побачу в полях.

І прокинувшись, вдягне вишневий мій сад

По-святковому білий духмяний наряд.

Я бджолою в квітковім раю полечу,

Аромат його питиму там досхочу.

І так з року у рік у сплетінні віття

Буде колесом жвавим вертітись життя.

І ще довго, по власній йдучи колії,

Буду з вишнями ро́ки лічити свої.

07.03.1983, пн. – 24.04.1995, пн.

На Верховій

Море шумить без упину,

Хвилі здіймає руді.

Гриви холодної піни

Линуть по бурій воді.

Вітер тріпає намети,

Гонить струмками пісок…

Нижуться пісні куплети

Ніби намисто – в разок.

Пісня підноситься вгору,

В сонячну вітряну вись.

Звуки дівочого хору

З піснею вітру злились.

Пісня та манить і кличе,

В душу вліта навпростець.

Б’ється, як вітер в обличчя

Голос дівочих сердець.

1972 р.

На лимані

Немов провалилася земля,

І небо глянуло у проріх

З своїх просторів неозорних

Наївним оком немовля.

Така іконна чистота

Дзеркал застиглого лиману –

У нім небесна висота,

У нім краса землі свята,

Природи мудрість несказанна.

Я бачу там тополі вряд,

Машини, що спішать у місто,

Ряди будинків, як намисто,

І заводських димів наряд.

І телевежу бачу я,

І даль в блакитному серпанку.

А там мій дім десь і сім’я,

І дороге моє хлоп’я

На тлі життєвого світанку.

А ген, внизу, на самім дні –

Фата мережана з хмаринок,

Немов танок легких сніжинок

У безкінечній глибині…

І от, що сили в неї є

Спурхнула чайка над водою,

Крилом зображення своє

В дзеркальнім світі дістає,

Між тим любуючись собою.

І полетіла, понеслась

Кудись далеко над лиманом,

Туди, де даль легким туманом

У ніжній млості простяглась.

А біля ніг поміж маслин

Квітують трави так духмяно.

І ледве чути передзвін

Із клопітних морських глибин –

То море шле привіт лиману.

Серпень 1973 р.

Над морем

Піді мною рідне море

Простяглося у далі,

Безкінечне, неозоре,

У легкій вуалі.

Тихе небо сяйвом рине

В непорушний спокій.

Лиш одна всього хмарина

В висі синьоокій.

Обезсилились вітрила,

Мовчки ждучи вітру.

Чайка біла, легкокрила

Лине над блакиттю.

По воді крилом черкнула,

Глянула на себе,

А під нею промайнуло

Те ж бездонне небо.

24.09.1972, нд.

Ніч у Посьєті

Ніч безпросвітна – ні шляху, ні тропки.

Світ потонув у солодкому сні.

Ніч навкруги. Ніби в траурі сопки.

Пал миготить лиш в її глибині.

Не колихаючи водні глибини,

Хвилі затоки злегка мерехтять,

Ніби луска на химерній рибині,

Що сріблом вкрива дрімаючу гладь.

Посьєт, 1970 р.

Рідна земля

Рідний степ окинуть оком важко –

Трав квітучих буйний океан:

Деревій, петрів батіг, ромашка

І струнких васи́льків гордий стан.

Ось прослалась в’язелю куртина –

Неповторний, ніжний аромат.

Там сивіє братія полинна,

Духмяні́є теж на власний лад.

Астрагалів китиці лілові

Світяться на сонці іздаля…

Ні! Нема, повір мені на слові,

Кращої землі, ніж ця земля!..

21.07.1992, вт.

Топо́ля

Не прийдуть знов до неї світлі дні –

Вона тепер у вічнім супокої.

Їй марились у передсмертнім сні

Цілющі краплі зливи весняної.

Засохла, згинула, пішла вона від нас

Серед померхлої, розжареної ниви.

Вона чекала хмароньки весь час –

Тієї, що приносить теплі зливи.

Не вернуться до неї теплі дні

І вже вона ніколи не розквітне.

Лиш, як колись, махають вдалині

Її гілки у марево надсвітне.

Липень 1972 р.

Туман

Туман заплутався у сіті голих крон,

Застиг, повис на гіллі нерухомо,

Немов би нас укутав теплий сон,

Дитячий сон, ласкавий, невагомий.

Тремтять в тумані плями ліхтарів,

Вогні авто пливуть-пливуть потоком.

А небосхил з-під хмурих темних брів

Знов дивиться на нас єдиним оком.

1983 р.

Туман на шляху

Важкі краплини звисають, як намисто,

Десь чути крука поклик на полях.

Туман заплутався у косах крон безлистих

І під собою скрив промоклий шлях.

У Кримських горах

На всі боки – громаддя гір

Зелене, сизе і в блакиті –

Чим глибше даль заводить зір,

Тим в голубішу млу повиті.

То вкриті шапкою лісів,

То лисо світяться безліссям.

Дух степу міцно тут засів

І до долин з гори донісся.

А по долах біжить асфальт,

Між грізних схилів круто в’ється,

Невтомно квапиться у даль,

А все ж на місці зостається.

Долини тонуть у садах,

В смарагді, в запахах південних.

І не один під ними дах

В людей відомих і знаменних.

Велично й гордо вздовж долин

Над ними висяться тополі.

Для них байдужий часу плин –

Вони завжди на видноколі.

Над всім отим – химери скель –

Таке чаруюче страхіття!

Немов звезли з усіх земель

Сюди їх для різноманіття.

Хто не бував між Кримських гір,

Побудь, поглянь – словам не вір!

02.07.1981, чт.

У парку

Як в полудень жарко,

Немов у пустині,

Іду я по парку

В рятуючій тіні.

Тут крони розкішні

У шатах зелених,

Куточки затишні

Між квітів зелених,

І запах духмяний,

І співи пернатих,

І грають фонтани,

Щоб спрагу прогнати.

Бентежним наспівом

Пливе чиясь юність –

І мариться диво,

Що власна вернулась.

04.07.1981, сб.