Затьора як викладач хімії, плодівництва та есперанто
Свого часу, у далекому 1981-му році, буйні вітри історії Північного Приазов’я відірвали мене від парти в СШ № 4 і перенесли через залізницю, яка відділяє селище Восьме Березня від «материкового Бердянська» – у бік «вічно злітаючого» літака «Міг-17». Переліт закінчився неподалік від сопла цієї машини – в царині Жанни Миколаївни Шеховцової та її дітища – Бердянського виноградарного технікуму.
І ось у міру обтріпаний і скуйовджений цим перельотом юнак потрапляє на урок хімії, де на нього та його одногрупників чекала нова стихія: зливою полилися формули кислот, лугів, солей. Ними щедро, наче пожежник із брандспойта, поливав «новобранців»-першокурсників наш учитель хімії.
Коли злива «дещо ущухла» і пережите хімічне потрясіння ослабило свою хватку навколо горла першокурсників, то вони вже знову отримали здатність дихати. Студенти навіть почали видавлювати через свої опалені хімічними сполуками органи дихання якісь слова. Тоді ж з’ясувалося, що цю бурю здіймав викладач Вільям Васильович Затьора.
І як це не дивно було для мене, ця рукотворна злива загадковим чином спричинила проростання в моїй голові певного інтересу до хімії, будови атома, кількості електронів на всіх отих орбітах, якими їх ганяє невсипущий Логос Всесвіту. Але зараз не про це…
Пізніше виявилося, що Вільям Васильович був здатний не тільки провокувати хімічні зливи, а й був неймовірно залюблений у плодівництво. Це ми відчули на другому курсі, коли він почав викладати нам цю дисципліну. Вільям Васильович натхненно подавав свій предмет. Здавалося, він прагнув, щоб кожен зі студентів, мов той черв’ячок-плодожерка, знав кожен сорт на смак, колір, зовнішній вигляд плодів, габітус плодоношення рослин.
А ще студентські «розвіддані» свідчили: Вільям Васильович входить до когорти бердянських ентузіастів-есперантистів. Він навіть вів у Будинку піонерів гурток, де вивчалася ця штучна мова. Юному аборигену селища Восьме Березня вперше випало почути це загадкове слово «есперанто». Внутрішнє чуття йому підказало, що воно не може бути нецензурним, бо інакше навряд чи йому дозволили б тривожити слух не тільки гуртківців, а й вельмишановного керівництва міста.
Пройшло немало років, доки вже не юнак, а молодий чоловік випадково дізнався: слово «есперанто» означає «те, на що сподіваються». А придумав цю штучну мову польський лікар-поліглот Людовик Лазар Заменгоф. Завершив він своє творіння у 1887 році, поклавши в його основу найпоширеніші європейські мови й використавши інтернаціональну лексику.
Коли в мене виник інтерес до філології як до тієї науки, яка може допомогти працювати над поняттями й сприятиме наведенню ладу в голові, наповненій знаннями із різних галузей людської діяльності, то я і моя дружина-філолог Ольга Дмитрівна домовилися про приватну зустріч з есперантистом.
Вільям Васильович нам розповів, що есперанто його просто накрило з головою саме тоді, коли до рук потрапив словник з цієї мови. У кінці словника на кількох сторінках були викладені «Шістнадцять правил», в яких описувалася граматика есперанто. Ці правила сформулював засновник есперанто. Накрила і підкупила ця мова своєю простотою й універсальністю правил, які біолог, за його словами, «просто проковтнув за півгодини». Того дня армія есперантистів збільшилася на ще одного самовідданого бійця-волонтера…
Після цієї зустрічі ми мали ще кілька розмов з Вільямом Васильовичем як із філологом-аматором. У нього в голові крутилося немало думок по покращенню української мови, яка тривалий час відчувала на собі наслідки застою, штучного стискання своїх живлющих потоків імперською кістлявою рукою. Він навіть писав про деякі свої пропозиції та роздуми щодо української мови у столицю, в редакцію радіо на Хрещатик, 26 – на адресу передачі «Слово».
У роки незалежності заняття з плодівництва в технікумі Вільям Васильович прагнув проводити українською мовою. Він став одним із перших серед тих викладачів немовних спеціальностей у Бердянську, які розуміли важливість збереження й розквіту в Україні державної української мови. Як свідчить його дружина, Любов Іванівна Затьора, студенти технікуму, багато з яких є вихідцями із сільської місцевості, де наша мова є в більшій повазі, ніж у зросійщених містах, – раділи такому нововведенню.
Від тих розмов промайнуло понад двадцять років. Уже Вільям Васильович вирощує плоди десь на Єлисейських полях, але не в Парижі, а на Небі. Певно, він там займається і вдосконаленням тих мов, які допомагають спілкуватися мешканцям різних небесних вимірів і країн. То ж нових можливостей і натхнення цьому трударю!..
Гурток есперанто у Бердянську
Вільям Васильович Затьора створив і вів гурток есперанто в Будинку піонерів (пізніше – ЦДЮТ, Центрі дитячо-юнацької творчості) з 1979 по 1996 рік. Про це нам повідомив директор ЦДЮТ Олег Костянтинович Балабан.
Штучна мова, її доступність та можливість спілкуватися нею з представниками різних народів світу приваблювала в гурток учнів шкіл, студентів медучилища, технікумів, пед.інституту, робітників міста. Були дискусії, вечори-зустрічі та інші заходи. Юні есперантисти робили поетичні спроби на цій мові, а їхній керівник навіть потрапив на один із міжнародних конкурсів, де представив власні вірші на есперанто. В.В. Затьора мріяв створити міський клуб есперантистів.
Вільям Затьора із гуртківцями-есперантистами у ЦДЮТ.
Нам удалося дізнатися про роботу гуртка й від його активного учасника Олега Дадаєва (зараз його прізвище – Чайка). Олег зараз викладає есперанто в Москві.
Пане Олеже, коли Ви потрапили на гурток есперанто?
– Я приїхав до Бердянська в 1989 році і в тому ж році, ближче до зими, знайшов гурток у Будинку піонерів. Я почав вивчати цю мову самостійно ще з 1987 року (коли мені було 14 років) – ще до того, як прийшов на гурток. Тому я, скоріше допомагав Вільяму Васильовичу, ніж учився.
Де саме відбувалися заняття?
– Училися ми на 2-му поверсі, але номер кабінету я вже не пам’ятаю.
Скільки людей відвідували гурток?
– У середньому десь 3-6 чоловік. В основному це були школярі та кілька дорослих.
Чим саме ви займалися?
– Вільям Васильович викладав курс граматичним методом. Дуже зрозуміло і дуже цікаво.
Що б Ви сказали про керівника гуртка як про особистість?
– Вільям Васильович був дуже відкритою, доброю, радісною, терплячою людиною. Мені дуже подобалося з ним спілкуватися і дружити. Я не раз бував у нього вдома, ми багато спілкувалися про мову і наші лінгво-проекти. Адже я прийшов у мову есперанто в цьому сенсі «дещо підготовленим», бо ще з 9-ти років придумував власну штучну мову.
Владислав Вільямович Затьора, молодший син В.В. Затьори – про гурток есперанто: Батько був великим ентузіастом есперанто.
Батько мене навчав есперанто з раннього дитинства, так що я цю мову вивчив не набагато пізніше, ніж українську. Тому гурток я відвідував лише декілька разів – це було як екскурсія до тата на роботу. Мені там було б не цікаво – вчити те, що я вже досконало знав. Пам’ятаю, що гурток працював у неділю, десь о півдні.
Активних гуртківців було в середньому 4-5 чоловік. Одним із них був Андрій Попов, син батькового друга, кандидата фізико-математичних наук Михайла Попова, який теж захоплювався есперанто і навіть був членом правління Української Есперанто-асоціації. Ми з татом бували у пана Михайла в гостях. Він вів дуже активне листування з есперантистами світу.
Я займався малюванням. І тато, хоча й сам був неабиякий художник, час від часу просив мене намалювати картинки для його уроків.
Батько був великим ентузіастом цієї справи. Сам складав тексти для занять, які були наповнені тільки йому властивим гумором. Часто він читав їх нам і ми разом сміялися з «Матильды, которая, сладко потянувшись у открытого окна, запела песню о медных гвоздиках». Думаю, гуртківцям було цікаво перекладати такі тексти.
(Спогади про гурток есперанто зібрані й оформлені Андрієм Будугаєм у березні 2019 р. Матеріал про гурток есперанто надрукований у газеті «Південна зоря» за 07.05.19, вт., С. 6)