У моїй свідомості постаті Вільяма Васильовича Затьори і його дружини Любові Іванівни викликають не тільки відчуття подружньої гармонії та домашнього затишку, але й живого спілкування про рідну мову й культуру, про творчість у її різних виявах: від плекання саджанця плодового дерева чи виноградної лози і до вдалого художнього рядка в літературному творі.
Моє початкове знайомство з Вільямом Васильовичем було заочним, оскільки про нього як про гарного викладача й порядну людину з великою теплотою в душі не раз відгукувався мій чоловік Андрій Олександрович Будугай. Тож коли мені випала нагода познайомитися й спілкуватися з ним безпосередньо, я теж пройнялася позитивними енергіями цієї непересічної особистості, світлою аурою його родини.
У моїй пам’яті закарбувалися зустрічі з Вільямом Васильовичем і Любов’ю Іванівною в їхній бердянській квартирі на вулиці Руденко, у дворі за пожежною частиною. Ми жили тоді в Бердянську. Чоловік десь недалеко від виноградарного технікуму зустрівся на вулиці з Вільямом Васильовичем. У розмові Андрій Олександрович сказав, що одружився з філологом і що нас обох цікавлять мовні питання. Викладач плодівництва дуже багато уваги приділяв Слову. Тому швидко народилася ідея зустрітися, познайомитися з дружинами. Вільям Васильович запросив нас до себе додому…
Ішли важкі для країни роки другої половини 1990-тих. Ситуація в країні і в кожній простій родині була важка, зарплати затримували на пів року. Але попри складнощі повсякдення для людей все ж таки дуже важливим залишалося живе спілкування. Це справжнє духовне багатство тепер часто підмінюється короткою реплікою в соціальних мережах на просторах Інтернету, СМС-повідомленням чи стислою розмовою через мобільний зв’язок.
Сподіваюся, мої ровесники зрозуміють, що я маю на увазі. Адже тоді ми заздалегідь домовлялися про майбутню зустріч у зручний для кожного час. Це було схоже на певною мірою сакральний ритуал: до зустрічі кожен так чи інакше готувався – і внутрішньо, і зовнішньо. Ми приходили до подружжя Затьор кілька разів – удвох або з нашим ще зовсім малим сином Богданом, який вимагав уваги. Проте спілкування, яке відбувалося за різних обставин, – залишало в душі добрий слід.
Любов Іванівна працювала медиком, але переймалася не тільки медичними проблемами, але й долею нашої мови, багатьма іншими важливими питаннями. З нею було цікаво спілкуватися. Думаю, що взаєморозуміння й підтримка між подружжям Затьор багато в чому залежали й від вродженої жіночості та людяності господині дому.
Про що ми тоді говорили? Про вчительські турботи, про дітей і онуків, про долю українського народу й тодішні проблеми. Непокоїлися про нашу українську мову та її непросте становище у пострадянський період, про питання віри, релігії та духовності.
Вільям Васильович розповідав про свої філологічні пошуки, мовознавчі напрацювання. Він добре знав українську мову, саме нею викладав навчальні предмети студентам у технікумі, хоча послідовників такого починання було в Бердянську мало. Тримати таку життєву позицію на користь рідної мови йому було непросто, але він не зраджував позиції, не здавався.
Також він розповідав про свої телефонні дзвінки і листи на радіо в Київ. Родина уважно слухала радіожурнал «Слово». Вільям Васильович слав конкретні пропозиції по вдосконаленню й розширенню словника української мови. Про те, що його дзвінки із запитаннями до ведучих лунали на цій передачі, ми чули і від інших земляків, зокрема від члена товариства «Просвіта» Олександра Іларіоновича Змієвського. Відповіді на свої листи, на скільки я знаю, дописувач не отримував. Але завжди залишався уважним до філологічних питань.
На що дослідник мови звертав увагу? Він дбав про чистоту мовлення, про правильне вживання професійної лексики на заняттях. Пам’ятаю, як він пропонував використовувати в українській мові дієприкметники, утворені від будь-якого дієслова. Ми звикли до окремих дієприкметників: «працюючий», «діючий». А Вільям Васильович пропонував також не відкидати лаконічні дієприкметники на кшталт «кажучий», «говорячий», «допогаючий», які ми за правилами маємо заміняти на звороти «такий, що каже», «такий, що говорить», «такий, що допомагає».
На його думку, відмова від таких коротких форм дієприкметника збіднює нашу мову. З цим можна погодитися або не погодитися, але сам факт таких роздумів і небайдужого ставлення до майбутнього нашої мови як генетичного коду нації говорить сам за себе.
Запам’яталась і його думка про дієслово «сходити», яке в українській мові не дає зрозуміти, чи людина «сходить на гору» чи «сходить з гори». Воно вимагає уточнення: куди саме сходити?
Вільям Васильович добре знав і російську мову, трохи розумів гагаузьку і молдавську мови (адже він учився в Кишиневі, а потім деякий час працював на землях, де компактно проживали гагаузи), володів самобутньою мовою есперанто і навчав їй свого часу юних бердянських гуртківців-есперантистів у ЦДЮТ. Тож і українську мову він сприймав з висоти своїх різнопланових знань, духовних надбань і позиції патріота рідної культури.
Але ми тоді не знали, що він пише й вірші. Про це у наших розмовах не йшлося. Зазвичай, людина, яка пише власні твори, прагне знати думку про них, показує творчі надбання колегам і рідним. Але скромного Вільяма Васильовича турбували передусім теми, важливі для всієї країни.
З великою любов’ю натураліст-еколог ставився до живої природи, міг цікаво розповідати про свій досвід садівництва й виноградарства. Його радувало, коли вдавалося виростити гарні плоди на землі, коли виживало й приносило врожай прищеплене ним молоде деревце. Думаю, що студенти в технікумі не могли не помічати його фаховості й вірності професії.
Про сам Бердянський технікум виноградарства й виноробства я отримала перше враження в 1983 році. Улітку в складі дівочого студентського будівельного загону малярів «Дружба» Запорізького державного педагогічного інституту мені довелося працювати на будівництві Бердянської ЗОШ № 3. На той час я закінчила другий курс інституту, де навчалася на вчителя французької та німецької мов.
Нашим наставником була прекрасна людина і досвідчений бердянський маляр Будуправління №3 Світлана Малуєва. Кожного ранку автобусом № 7 ми їхали на працю з гуртожитку Бердянського педінституту від парку П. Шмідта до зупинки «Технікум». У дворі технікуму у нас була традиційна «лінійка», а потім сніданок у їдальні технікуму (обідали й вечеряли ми в інших місцях).
У нас була можливість оглянути цей навчальний заклад у перший наш робочий день, перед тим, як ми занурилися в принади будівельної справи. Коли ми вперше зайшли в технікум, нас приємно вразив добрий лад, дуже цікаво оформлені ворота, доглянутий двір, ошатні коридори корпусу (в зачинені аудиторії влітку ми не могли потрапити).
Особливе враження на філологів справили фризи в коридорі у вигляді велетенських кольорових панно-фото різних сортів зрілого винограду. Через таку яскраву наочність, яка водночас слугувала й прикрасою, технікум нам видався тоді палацом.
Згодом я дізналася, що цю красу створив колектив закладу під орудою директора Жанни Миколаївни Шеховцової. У цьому була й частка праці Вільяма Васильовича Затьори, який тривалий час вів такий спеціальний предмет, як плодівництво й добре розумівся на помології – науці про плоди.
Тож ми, юні будзагонівки, залюбки зустрічали там ранки й отримували добрий заряд позитиву на весь день. Чи могла тоді студентка-філолог подумати, що в цих стінах у цей час торує шлях до світла науки, а восени і навесні покриває трудовим потом землі виноградників, садів і ланів радгоспу-заводу «Жовтнева хвиля» її майбутній чоловік?
У тому будзагоні доля завела мене в Бердянськ і подарувала багато цікавих знайомств. Серед цих гарних бердянців було й подружжя Затьор.
Ці зустрічі з Вільямом Васильовичем і Любов’ю Іванівною зігрівали взаєморозумінням, почуттям людського тепла, енергією творчої співпраці. Думаю, вогник любові до рідної землі й рідного слова Вільям Васильович передав своїм багатьом вихованцям. А його поезії й сьогодні актуальні, закликають думати, горіти повноцінним життям, любити Батьківщину і творити добро.
М. Біла Церква Київської області,
22.07.2019, пн.