Спогади про Вільяма Затьору його колег та учениці

Антоніна Василівна Попова, голова циклової комісії агрономічних дисциплін БТВіВ, викладач рослинництва

Я рада, що на моєму життєвому шляху був такий колега

Із Вільямом Васильовичем Затьорою я познайомилася у перші дні його роботи в Бердянському технікумі виноградарства і виноробства (БТВіВ). А почав працювати він у цьому навчальному закладі наприкінці червня 1968 року, перейшовши до нас із Бердянської середньої школи № 5, де був вчителем хімії.

Предмети, які він викладав у технікумі – це загальна хімія, рос­линництво (заміняв мене на час моєї декретної відпустки), агрохімія (дея­кий час вів цей пред­мет паралельно з Віталієм Володимировичем Степановим), охорону праці, плодів­ництво (замінив Олександра Федоровича Шарандіна, коли той пішов на пенсію) тощо.

В. Затьора мав високу виконавську дисципліну. Із 10-12 колег, які були на кафедрі агро­номічних дисциплін, котру я очолювала біля 10 років, він завжди першим здавав мені календарне планування. Також Вільяма Васильовича відрізняла вимогливість до колег, студентів, а в першу чергу – до себе. Він завжди носив із собою записник, в який занотовував усе те, що йому треба було зробити по роботі¹.

В. Затьора був ретельним у викладанні предметів, звертав увагу на важливі деталі й нюанси. Він був принциповим і ніколи не ставив незаслужені оцінки. Тобто, він не занижував їх для одних студентів і не завищував для інших. За це його поважали ті студенти, які все заробляли чесною працею і недолюблювали ті, які прагнули «легких оцінок».

Ще однією особливістю В. Затори була любов до мов. Він самотужки вивчав таку штучну мову, як есперанто, навіть вів гурток з цієї мови в Будинку піонерів. Любив вивчати назви рослин латиною, а також першим у БТВіВ започаткував вивчення своїх предметів українською мовою, що сподобалося дітям, які приїхали на навчання у Бердянськ із Закарпаття, а також із сіл нашого регіону. Адже бували випадки, коли учні не витримували російськомовних занять і кидали через це своє навчання у технікумі.

Додам ще, що з В. Затьорою я завжди легко знаходила спіль­ну мову як у професійній діяльності, так і в багатьох життє­вих питаннях. Нас об’єднувала і любов до приро­ди, особливо до рослинного цар­ства. Він любив не тільки плодові де­рева, але й дерева взагалі. Любив кущі та квіти, особливо бузок і тюль­пани, а серед трав виділяв в’я́­зіль барви́стий, який ще назива­ється кучеря́вий горо́шок. Аромат квітів цієї багаторічної трав’янистої рослини із родини бобових у нього асоціювався із запахом степу та рід­ного краю…

Я рада, що на моєму життєвому шляху була така людина, як Вільям Васильович Затьора!

м. Бердянськ, 20.08.2019, вт., 20:32.

Анжела Леонідівна Олешко, викладач-методист російської словесності Бердян­ського технікуму виноградарства і виноробства, журналіст, член Спілки журналістів України

Слово про колегу

Вільям Васильович Затьора […] мужньо боровся з важкою хворобою, не здавався, не падав духом; знаходив застосування своїм знанням, перш за все в роботі зі студентами, передаючи їм свій багатий досвід, ділився агрономічними знаннями з дачниками на сторінках газет.

А ще він був Поетом. Він не нажив багатства, але найдорожче за все були для нього три об’ємні зошити з віршами, наповненими болем і тривогами, радощами і печалями, любов’ю до своїх рідних, до рідного Приазов’я, Бердянська, України, до рідної мови.

Уже перебуваючи біля вічної межі, він мав мужність написати: «Я не сам тут лежу, / Я один із мільйонів, / Котрі в землю Вітчизни / Навічно лягли, / Я від імені їх / До живих простягаю долоні / І прошу, щоб надбання народу / Свого берегли».

Вільям Васильович цінував кожну хвилину життя, намагався встигнути зробити більше гарного, відчуваючи і розуміючи, що не так багато йому відміряно: «Чуєш цокіт копит / По дзвінкому камінню бруківки? / То на конях баских / Мчать хвилини в своє небуття. /І минає жит­тя, / Час веде до тієї домівки, / Із якої нікому / Нема вороття».

Він був добрим сім’янином, турботливим сином, чоловіком і батьком. Та найбільше на світі він любив свою Батьківщину. І ніколи не соромився зізнаватися їй у своїй любові.

Думаючи про нього, зга­­дую рядки вже не його віршів, а відомої пісні «У рай­ськім саду», створеної на сло­ва Степана Га­ля­барди, пое­тич­на сутність якої як тільки мож­на точно від­по­відає ду­ху і об­разу думки мого минулого ко­ле­ги: «… Я любив вас усіх, / Та найбільше любив Україну, / Певно, в цьому і є та найваж­ча провина моя».

«Я чесно жив і інших вчив…»

Уривок із матеріалу: Анжела Олешко. Сороковины. – Пів­денна зоря. – 2001. – 17 жов­тня. – С. 3. Переклад з російської мови Андрія Будугая.

Коли розмірковую над життям Вільяма Васильовича, намагаюся знайти відповідь на питання, ким, у першу чергу, була ця людина, яка так рано пішла із життя?

Понад 30 років пропрацював В. Затьора викладачем агрономічних дисциплін у харчо­вому технікумі². Різностороння, неординарна людина, він, маючи дві вищі освіти, все життя вчився і поспішав поділитися зі студентами всім, до чого сам тягнувся, що бу­ло йому цікаво.

Тактовність, делі­кат­ність, при­вітність, шанобливе став­лен­ня до колег і студентів були скла­довими його кра­сивої поведін­ки.

У його житті було все, як у всіх – біле чергувалося з чорним, злітали і опадали діастоли і систоли його життя, але перегортаючи сто­рін­ки, він не вилучав із книги життя жод­ного рядка.

А ще Вільям Васильович був справжнім Поетом. Писав він вірші про­тягом усього життя, хоча про це мало хто знав.

Згадую своє потрясіння після першого знайомства з цими на диво тонкими і одночасно громадян­ськими віршами, написаними самою душею, якою поет бачив більше, ніж очима.

Все бачив і помічав В.3а­тьора – атмосферу південного міста, роз­мірене життя його мешканців, яс­краве сонце, вітерець свіжих, на­сто­яних на степових травах, мор­ських бризів, неповторну красу південно­українських сіл.

Але головною в його поезії є громадянська позиція. Батьківщина, Україна для В. Затьори не просто красиві, пафосні слова. Від дідів-прадідів ввібрав він у себе поважне ставлення до своєї землі, свого роду, духовної культури народу.

Так, він був викладачем, поетом, але в першу чергу він був Патріотом, для якого турбота про процвітання Батьківщини була. вище піклування про власне благополуччя. Таким і залишиться він у пам’яті бердянців.

А найбільше багатство, яке він залишив після себе, – сотні віршів, поміщених у три об’ємні зошити.

Хочеться сподіватися, що заможні люди, прочитавши ці поетичні рядки, захочуть взяти участь в їхньому виданні.

Вірші нашого земляка того варті.

Тетяна Михайлівна Підус (у дівоцтві Даниленко), учениця класу, де В.В. Затьора був класним керівником під час роботи у Бердянській СШ № 5

Про мого «класного» класного керівника

Я навчалася в Бердянській СШ № 5, у «Б» класі, закінчувала школу в 1971-му році, була старостою класу. Вільям Васильович Затьора був у нас класним керівником і вчителем хімії всього рік: у 1967-68 навчальному році, коли я була у 7-Б класі.

Він був дуже доброю, м’якою, неординарною та дуже інтелігентною людиною. До всіх учнів, навіть до «професійних двієчників» він завжди звертався спокійним голосом і на «Ви». Це для нас було дуже дивно. Його добротою нерідко зловживали наші хлопці-бешкетники – переважно ті, хто після 8-го класу пішли зі школи вже в доросле життя.

Кілька разів водив наш клас у походи. Ходили далеченько – до річки Берди, брали їжу. Хлопці там «гасали», а всі дівчата тулилися до класного керівника і слухали його дуже цікаві розповіді про різні рослини, квітки, комахи. Він був для нас що називається «ходячою енцик­лопедією». Ще ходили в краєзнавчий музей, де були дуже здивовані побаченим…

Вільям Васильович оженився, коли працював саме у нашій школі. Він розписувався у буденний день – у суботу 02 грудня 1967 року. Буденний, бо тоді в школах навчалися і по суботах. Розписувався «по секрету», щоб учні не знали про цю подію. Але ми про це таки прознали. І дізналися ми вчасно. Я відпросилася з уроків, поїхала в своє рідне село Осипенко, де жили обидві мої бабусі. Нарвала пізніх осінніх квітів (здається, хризантем) не тільки в обох своїх бабусь, але й обійшла двори їхніх сусідів. Нарвала квітів, скільки могла, а в місті ще їх докуповували біля ринку.

Погода в той день була сира, температура плюсова. І коли молоде подружжя виходило із ЗАГСу – то увесь клас стояв по обидва боки від дверей, ми щось кричали, поздоровляли. Пам’ятаю, що наш учитель був дуже збентежений, він, певно, не чекав такого.

Признаюся, що ми, дівчата класу, де він був керівником, навіть трохи ревнували, що він став жонатим, нам тоді було по 13-14 років.

Коли ми після літа 1968 року прийшли у 8-й кл., то почули, що Вільям Васильович пішов зі школи у виноградарний технікум. Ми дуже за ним сумували, ходили до директора школи, просили пробачення за свою поведінку, просили повернути нам учителя-класного керівника, обіцяли, що будемо себе добре вести. Але…

Після нього у нас класним керівником стала учитель географії – дуже сувора вчителька Марія Петрівна Дулова. Вона держала нас в «їжакових рукавицях» – тому за Вільямом Васи­льовичем усі жалкували ще більше!

Я часто згадую цю людину добрим словом. І як несправедливо, що він так рано пішов з життя…