Затьора Ю.В. Я став старшим мого старшого брата

Мій брат Вільям після операції ще протягом семи років мужньо боровся із хворобою, яка і сьогодні вважається майже невиліковною. Але хвороба знову наступала. І восьмого вересня дві тисячі першого року в Бердянську, на шістдесят третьому році життя, його не стало – він перейшов в інші світи. А перед цим було насичене подіями і працею життя, про яке я хочу розповісти…

Дитинство

Вільям народився 28 січня 1939 року в селі Ордо-Василівка. Це старовинне козацьке село в Україні, в Софіївському районі Дніпропетровської області. Назвали брата на честь англійського письменника Вільяма Шекспіра, творчість якого дуже любив наш батько, Василь Михайлович Затьора (16.09.1906 – 30.10.1994), учитель словесності. Мама, Ірина Дмитрівна Затьора (25.12.1915 – 04.11.2010), погодилася на таке незвичне ім’я.

В Ордо-Василівці батько працював у школі до початку війни. Для евакуації на дві вчи­тельські сім’ї (нашу і ще одну) дали підводу і пару коней. Моєму старшому братові Вільяму тоді виповнилося два з половиною роки. В іншій родині – двоє дітей (і одне дитя – грудне). Усього – четверо дорослих і троє дітей. Чи багато речей поміститься на одну підводу? Майже все кинули під нагляд сусідів. Адже думали, що їхали ненадовго. А сусіди незабаром щось продали, решту перетягнули до себе. Не пропадати ж добру!..

Біженців обстрілювали з літаків. На під’їзді до Дніпра почалося те, про що яскраво описав Іван Стаднюк в своїй книзі «Війна». Якісь підозрілі люди, іноді у формі, збивали з вірного на­прямку, сіяли паніку, запевняли, що мости підірвані і потрібно їхати зовсім в інший бік. Наша сім’я і родина колеги батька вирішили не звертати і потім дізналися, що мали рацію – міст ще був цілий.

Не без труднощів перебралися на лівий берег, зупинилися відпочити самим і дати від­починок коням, наляканим обстрілами. Тільки розташувалися, розпочався черговий наліт на пе­реправу. Зовсім поруч вдарили зенітки, та так раптово і потужно, що жінка, що груддю годувала дитину, впала з підводи. Зенітники так спритно замаскувалися, що якби не наліт, то наші біженці і не знали б, що збиралися ночувати поруч з ними.

Наша сім’я поїхала до родичів у Більмацькій район Запорізької області. Про війну Вільям пам’ятав тільки, як ішли солдати і співали «Священну війну».

Коли я народився (а це сталося 10 березня 1947 року), Вільям незабаром пішов у перший клас, закінчив його з «Похвальним листом». І всі наступні роки навчався дуже добре, здобував знання наполегливою працею, тому й гуляти виходив дуже мало. Час від часу однокласники своїм свистом відривали його від зошитів і підручників, щоб попросити списати домашнє завдання. Іноді приходили і представники паралельного класу.

У нас у кутку стояла велика етажерка з книгами. Нижня полиця зі скляними дверцятами відводилася мені. Одна з верхніх полиць була зайнята підручниками та зошитами брата. Він ретельно стежив, щоб я там нічого не чіпав – певно, ще й тому, що там з’явився зошит із його ранніми віршами, який ним охоронявся особливо пильно.

Поки Вільям освоював різні науки, я відкривав навколишній світ, бо не любив закритого простору, тільки негода могла загнати мене в будинок. Тоді ми з братом сідали малювати кольоровими олівцями. Вільям добре малював, а одразу після війни, коли годі було дістати чистого паперу, він обмальовував у старих підручниках усі вільні від тексту сторінки й поля.

Брат мав сильний характер, із дивною завзятістю домагався поставленої мети, йдучи, здавалося, через непереборне. Сила характеру уживалася з винятковою добротою. Вивчивши уроки, намагався допомагати мамі. Прибирав у хаті, мив посуд, чистив усій сім’ї взуття. У тому числі і моє, чомусь завжди найбрудніше.

Через кілька років, на правах старшого брата, Вільям почав контролювати моє навчання. Я шульга і дуже незграбно писав правою рукою. А тоді всіх поголовно змушували писати правою. Іноді чорнильна пляма падала на сторінку зошита. За плями і за некрасивий почерк знижували оцінку. Щоб не розмазати списану сторінку, всередину кожного зошита клали промокальний папір. Він часто служив і чернеткою. Прикривши «промокашкою» сторінку з виправленими червоним чорнилом помилками і, природно, – з поганою оцінкою, я на чистій сторінці виконував нове завдання.

Зізнаюся: писав я сяк-так, щоб встигнути ще погуляти. Але, як на зло, під кінець роботи за­ходив Вільям і строго запитував: «Що ти там закрив промокашкою?» Доводилося все переписувати заново. «Терор» тривав, аж поки Вільям не поїхав учитися в інститут. А мої успіхи в навчанні різко знизилися.

Наш тато писав вірші, а набагато пізніше – мемуари. Але він ніколи їх нам не читав, навіть не показував. Писав вірші і брат. Ще зовсім маленьким, він склав рядочки з сумним кінцем:

«Жила собі комашечка, / Текла кудись вода – / Втопилася комашечка, / Комашечки нема».

Риса співпереживати всім і всьому закріпилася у нього на все життя. Ще в ранній молодості брат посилав свої вірші в молодіжні газети, але незмінно отримував уїдливу відмову їх на­друкувати. Редактори радили писати про комсомол, про впевнену ходу у світле майбутнє, а не надсилати «банальну лірику». Але члени родини вважали нетактовним утручатися у творчий процес Вільяма. І тільки в останні роки життя брат дещо показав зі своєї творчості.

Одного разу з Петропавловська-Камчатського у відпустку приїхала мамина сестра Євдокія Дмитрівна Артем’єва разом із чоловіком – відчайдушним молодим капітаном артилерійських військ Миколою Івановичем Артем’євим. Він був родом з Новгородської області. Його менталітет суттєво відрізнявся від нашого. Він і сам часто дивувався, що ми якісь «не такі». А бабуся і мама, при їх великий ощадливості, були шоковані тим, як легко він розлучається з грошима, витрачаючи їх на їжу та випивку. А ми жили дуже скромно, точніше, бідно: виручали нас город і десяток курей у дворі.

Мені здавалися нудними розмови дорослих. Я мало запам’ятав, бо слухав неуважно. Ма­буть, наш зять після чарки розповідав про службу, про армію. Часто у нього проскакували в мові, як писав Микола Гоголь, «богопротивні слова», які ніколи не вживалися ані в нашій родині, ані серед наших родичів. Спостерігаючи за гостем-«солдафоном», брат прийшов до висновку, що армія і люди в ній – щось жахливо негативне.

Не дивно, що закінчуючи школу, Вільям заявив, що не хоче йти в армію. Його від­штовхувало місце, де збиралися люди, подібні зятю. Тоді про таку «крамолу» не можна було й думати: обов’язок перед Батьківщиною – для всіх! Вихід підказав той самий зять-капітан: потрібно подавати документи в інститут, де є військова кафедра. Після закінчення навчання присвоюється звання молодшого лейтенанта, а в армію вже не беруть.

На той час зятя перевели служити в Тирасполь. У Молдавії (так називалася тоді Молдова) прекрасні овочі, фрукти, всюди виноградники, велика кількість червоного вина, добрі і привітні люди. До того ж у сільгоспінституті Кишинева є військова кафедра. Про майбутню роботу агрономом учорашній десятикласник тоді ще не замислювався.

Студентські роки Вільяма

Вільям закінчував українську школу. А вступні іспити потрібно було здавати російською мовою і, як мені пам’ятається, перший іспит – фізика. Навіть якщо відкинути хвилювання перед іспитом, то перевести терміни з однієї мови на іншу – це не так просто. За перший предмет він отримав три бали, але зате два інших іспити склав на «відмінно». Набраних балів вистачило, щоб вступити до інституту.

Потім полетіли в обидва кінці часті листи. Писали навіть про якісь незначні події: Вільям – про навчання, нових товаришів, про тиху маленьку столицю маленької республіки, а ми – про те, як сусідський півень побив нашого, що мені купили пальто тощо…

Напередодні 39-ї річниці «Великого Жовтня» ми поїхали до Кишинева. Тоді це було тихе, майже суцільно одноповерхове місто. Багато дерев ще стояли в золоті осіннього листя. Без великих промислових підприємств столиця нагадувала курорт.

Мамина сестра запропонувала нам переїхати до Молдови, щоб жити ближче один до одного. До того ж і Вільям учився в Кишиневі. І ми таки переїхали.

У тата влітку була відпустка, у брата – канікули. І ми часто, мало не кожного дня, гу­ляли серед чистої гар­ної природи. Тато і Ві­льям знали назви бага­тьох рослин, тому ці про­гулянки для мене ста­ли пізнавальними. Ві­льям після першого курсу демонстрував нам знання назв латинською мовою. Тато вивчав бо­та­ніку, коли навчався в агрошколі, то­му їм обом було цікаво обмінюватися знаннями у цій царині.

У той час радіо без угаву передавало пе­ре­можні гімни та марші, вихваляло успі­хи на цілинних землях Казахстану. На це перемістилася вся увага ідеології. Студентська молодь з ентузіазмом і бадьорими піснями масово їхала піднімати цілину. Здавалося, тільки непіднята ці­лина вперто заважає нам жити заможно і щасливо.

Після другого курсу поїхав туди і Вільям. Хоч ця справа була начебто і добровільною, але партійні та комсомольські органи робили «відповідні висновки»: виникнуть серйозні проблеми, якщо не поїхати. Групу, з якою їхав брат, завезли в Павлодарський край.

У листах брата звідти більше розповідалося про природу, про безкрайні рівнини без доріг і дерев, про неглибокі солоні озера. В одному з листів Вільям писав, що восьмого вересня у них пролітав сніжок, а ми на півдні ніжилися в променях ще літнього сонця.

Повернувшись додому, закривши вікна ковдрами, Вільям, як і всі ті студенти, хто мали фотоапарати, проявляли чорно-білі плівки. А потім з них друкували фотографії, відновлюючи в пам’яті події минулих днів. Після цього вони щедро роздавали знімки тим, у кого не було фото­апарата.

Я чіплявся до брата з розпитуваннями про поїздку на цілину. Але його розповіді зовсім не були схожі на те, що я щодня чув з репродукторів (газет я тоді ще не вмів читати). Основні сили йшли на самообслуговування: за багато кілометрів возили питну воду та воду для побутових потреб, здалеку привозили хмиз для кухні. Частина студентів десь його заготовлювала, потім потрібно було його нарубати, а згорав він дуже швидко.

Одного разу трапилася надзвичайна подія: у табір не повернувся хлопець. На ранок усі вийшли на пошуки. На березі далекого озера знайшли його вбитим. Крім студентів у таборі був тільки кухар Махмуд – місцевий чоловік, який крав продукти, що привозилися в загін. Швидше за все, загиблий студент побачив щось таке, чого не повинен був бачити. Студенти підозрювали Махмуда. Проте ніхто з керівництва тижнями не з’являвся у таборі. На скільки я пам’ятаю, роз­слідування смерті так і не проводилося.

З усього того, що розповідав Вільям про цілину, я зробив висновок: користь від роботи загону була зовсім незначна. Подумалося з жалем, що брат потрапив у звичайний загін, а не в один із тих героїчних, про які до півночі трубили по радіо.

Опівночі трансляція припинялася, а о шостій ранку поновлювалася. Звучав гімн, потім бадьорий голос ведучого закликав ставати на ранкову гімнастику. Вільям щоранку теж робив зарядку, тільки свій комплекс. А після служби в прикордонних військах уранці ще й бігав на стадіоні.

В інституті Вільяма зв’язала дружба з чотирма одногрупниками. Вона тривала все життя. Вільям помер четвертим із числа друзів. Залишався один – Петро Фролов. Після закінчення навчання всі роз’їхалися, отримавши направлення на роботу (тоді випускників направляли на роботу).

Після закінчення сільгоспінституту

Брат захистив диплом з відзнакою і за розподілом поїхав у один великій радгосп Ком­ратського району (Молдова). Для об’їзду полів йому дали двоколку і кобилу Куклу – дуже розумну тварину з поступливим характером. Досвідчені конюхи показали, як поводитися зі збруєю, як запрягати.

Але радгоспу більше був потрібен досвідчений агроном, а не вчорашній студент, хай навіть і з червоним дипломом та знанням теорії. Дуже скоро і брат зрозумів, що ця робота йому не до душі. Тато запропонував йому перейти працювати в школу. Тим більше, що для Вільяма в цій сфері все було знайоме з раннього дитинства, адже вечорами при гасовій лампі тато перевіряв купки зошитів, писав плани, готувався до уроків. У радгоспі ж свої турботи: плани, сівозміни, соцзмагання, звіти в райкомі партії і т. д. І брата легко відпустили.

Вільям вступив на заочне відділення Тираспольського педагогічного інституту. Тато з Вільямом працювали в школі, а я в цій же шко­лі пішов у вось­мий клас. У вільний від уро­ків час, захо­пивши бі­нокль і фото­апарат, ми виходили на природу. Прой­шов­ши багато кі­ло­метрів, по­верталися з масою вражень.

Одного разу ма­мина сестра поїха­ла із сім’єю у від­пу­стку на Азовське мо­ре, у Бер­дянськ. Їм так сподо­балося міс­то, що вони незаба­ром осіли в Бер­дян­ську, стали кликати і нас. Були названі та­кі причини для пере­їзду: тепле море, ба­га­то риби (тоді ще її було багато) і буде­мо жити поруч.

Мої батьки, легкі на підйом, без вагань улітку 1963 року переселилися на азовські береги. Вільям на той час уже закінчив заочне навчання в педінсти­ту­ті, отримавши диплом учителя хімії та біології.

Маленький будиночок із садом і виноградником у селищі РТС, завдяки праці батьків, пере­творився на затишне гніздечко. Думалося, що ідилія у Бердянську триватиме нескінченно довго і ніщо не порушить порядок.

Тато незабаром пішов на пенсію, брат працював у кількох школах по черзі (№№ 13, 16 і 5). У червні 1967 року його запросили у Бердянський технікум виноградарства і виноробства. Пізніше технікум двічі отримував новий статус і нову назву.

02 грудня 1967 року Вільям одружився на землячці родом із смт Куйбишеве Любові Іванівні Котовенко. Вони пішли жити на квартиру, пізніше отримали своє житло. Міжнародна обстановка розпалювалася, особливо складні стосунки були тоді з Китаєм. Вільяма як офіцера запасу мобілізують на службу, а його дружина ось-ось має народити первістка.

Два рази братові давали відстрочку. Так і не дочекавшись появи на світ сина, він мав поїхати. Прибув до місця служби – на острів Шикотан на Курилах, у морську бригаду.

Провокації на китайсько-радянському кордоні почастішали. Напруга між двома країнами доходила до точки кипіння. У Китаї лютувала так звана Культурна революція.

Вільяма скерували у прикордонний загін на березі Японського моря. Сімнадцять кілометрів кор­дону з Північною Кореєю, а далі – багато­кілометровий кордон з Китаєм.

Оскільки Вільям не був бойовим офіцером, дали посаду начальника клубу. З прикордонниками йому служилося легко. Це були ті ж студенти, тільки у формі. А про Радянську Армію брат відгукувався не­гативно через розхлябаність рядового складу. У при­кордонників були відповідальність, чіткий порядок і дисципліна.

Через рік служби на Далекий Схід приїхала дру­жина Любов із сином Юрієм, якого він ще не ба­чив. Жили вони в будинку офіцерського складу.

Два роки ми з братом регулярно обмінювалися листами. Авіа-конверти приносили завжди цікаві но­вини: про службу, про кордон, про китайських пере­біжчиків, про природу, таку відмінну від української, про Японське море…

Після служби в армії

Після приїзду Вільяма додому ми з ним бачилися вже рідше: з головою накрила робота, побутові проблеми. Найчастіше зустрічалися у батьків, де поралися в саду, доглядали за ви­но­градною лозою. Всі мої знання про сад і виноград були отримані від брата. У нього були і глибокі практичні знання, якими він щедро ділився.

На той час я одружився. У 1974 році 16 червня в родині брата з’явився другий син – Владислав, а 11 грудня у моїй родині народився Сергій.

Тільки після смерті батька, потім брата, а пізніше і мами, я зрозумів наскільки не­дооцінював спілкування з найріднішими людьми. Сприймав їх якось по-бу­денному, не розуміючи унікальності та важливості кож­ної зустрічі. Почуття провини зали­шиться зі мною на­завжди.

Коли спорожніли полиці магазинів, а ком­партія взялася за Продовольчу програму – стало зрозуміло, що без своєї ділянки землі не вижити. Це одразу відчуло старше покоління, яке вже перенесло три страшних голодомори (1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років) при «рідній» радянській владі.

Начальство додумалося роздавати всім охочим по шість соток землі під дачі й городи. На деяких ді­лянках доводилося вкладати багато сил, щоб можна було їх обробляти і щось виростити. Багато ділянок нарізали на неугіддях або на давно закинутих землях. Хто отримував таку ділянку під город, користувався нею тільки один сезон. На наступну весну – видавали нову ділянку, на якій знову люди багато працювали, щоб привести її до ладу.

Вільям щороку брав город, на якому старанно працював навесні та все літо. Пізніше він узяв ділянку під дачу. Будувався сам, багато в чому йому допомогли родичі. Привіз із ме­лі­топольського розплідника саджанці дерев і чагарників, посадив виноград. Скільки радості приніс перший урожай! Це його світ, світ квітучого і плодоносного саду, який ніс радість і піднесеність.

Тоді ще не обкра­дали дачі. Ці неприємності з’явилися пізніше: зламу­вали двері, вивертали з плит чавунні елементи, за­бирали інструменти, ве­ло­си­педи, якщо хтось ри­зи­кнув їх залишити на дачі…

Живучи на жалю­гідну зарплату, доводилося економити на всьому. Гро­ші йшли тільки на найне­обхідніше. Городи і дача істотно виручали, але ра­зом з тим і забирали багато сил і часу, які брат міг би витратити на творчість.

Творчість брата

А як же поезія Вільяма? Ні, вона не залишилася в безтурботній юності. У справжнього поета ніякі труднощі не погасять її вогонь. Потрібні величезні зусилля, щоб відмести думки про щоденне. Поезія любить чисте поле, щоб не було нічого, що заважає їй розправити крила.

Римувати слова можна навчити, а поезії не навчиш. Вона вимагає певного настрою, зосередженості, глибоких знань і, найголовніше – світлої душі автора. Переважну кількість віршів брат написав рідною українською мовою, яку добре знав і завжди прагнув знати ще краще.

У сімдесятих роках суспільство змирилося з подвійною мораллю. Нишком знищували кращу частину нації, кидаючи в тюрми і психушки.

Основна маса людей не тільки з історії пам’ятала про страшні репресії трид­ця­тих років. Тому вони, з майже тваринним почуттям самозбереження, ще й заля­ка­ні імперіалістичною за­грозою, замкнулися, вижи­ва­ли, згодні на все, «аби не було війни».

Думали (ті, хто ще думав) – одне; говорили – ін­ше; робили – третє. Осо­бливо ж цинічно і лице­мір­но поводилося началь­ство.

Мій брат більше не міг мовчати і написав вірші про подвійну мораль, про про­гнилу партійну верхівку, про нікчемного, шамкаючого Леоніда Брежнєва. Сьогодні це – констатація фактів, а тоді – відчайдушно сміливий вчинок. Він, як наївна дитина, сказав уголос те, про що всі знали і дружно мовчали.

Десь у 1975-76 роках Вільям відправив листа із кількома віршами у Львів, у газету «Вільна Україна», сподіваючись, що в Західній Україні ще не так прогнило суспільство. В одному із віршів він критикував Верховну Раду, в якій доярки робили вигляд, що здатні вирішувати державні проблеми.

Лист він послав без зворотної адреси і без зазначення імені. Я впевнений, що якби за спиною у брата не було сім’ї, він підписав би лист, пожертвувавши всім. Але замість друку віршів редакція газети направила їх за штемпелем на конверті у Бердянське відділення КДБ. У Бер­дянську було не так багато поетів. Кадебісти дуже швидко «вирахували» автора віршів. Його викликали до себе і кілька годин, щоб понервував, протримали в приймальні.

У віршах була тільки гірка правда. Це був сміливий вчинок брата, який кинув виклик прогнилій системі. Матеріали направили в партійну організацію технікуму, справу розбирали на засіданні міськкому партії на чолі із горезвісним Юрієм Федоровим, тодішнім першим секретарем Бердянського міського комітету КПУ.

Щирі «будівничі світлого майбутнього людства» одностайно вирішили швиденько позбутися чесного члена партії. А коли почався період «гласності», Вільямові запропонували поновитися в партії. Але брат уже не захотів.

І я, і брат здогадувалися, що партійні товариші почнуть нещадно мстити. Пішли зловтішні розмови за спиною. Хто був боягузливим – цурався його.

І навіть, коли вже розпалася партія, наш керманич, до цього – грізна, могутня сила, а комуністи перефарбувалися у патріотів, зберігаючи в заповітних теках партквитки, це відчуття помсти нікуди не поділося. То годин не вистачало для брата, то пропонували читати дисципліни зовсім не його профілю. Навіть довелося перейти працювати вихователем у гуртожиток студентів.

Це з того, що я знаю. А багато про що Вільям мені не розповідав. І це при його дуже сумлінному ставленні до своїх обов’язків, при тому величезному педагогічному досвіді, що він мав, при його глибоких теоретичних знаннях, підкріплених багаторічним практичним досвідом!..

Цікаво, що ро­ків у трид­цять Вільям захо­пився штуч­ною мо­вою есперан­то. За­пев­няв, що цю мову ду­же лег­ко вивчити і ство­рив у Будинку піо­не­рів гур­ток, де трива­лий час викла­дав цю мо­ву. І ще для мовної прак­тики навчив еспе­ран­то і молодшого си­на Вла­дислава: вдома вони спіл­кувалися на цій мові. До того ж він навіть писав вірші на есперанто. Одно­го ра­зу показував мені тов­стий жур­нал на еспе­ран­то, де надру­кували один із йо­го віршів на цій мові. Цей жур­нал ви­дається в Китаї, а його назва – «El Popola Ĉinio» перекладається як «З народного Китаю».

Останні роки життя

Бог дав можливість братові ціле десятиліття прожити у вільній Україні, але не про таку країну він мріяв, як і всі романтики. А згодом Вільям отримує ще один удар, на цей раз зовсім з несподіваного боку і вже смертельний. І цей удар був нанесений усередині родини.

Хороший батько завжди сподівається на сина, що він стане кращим за батька, буде гордістю сім’ї. А його сини тоді повернули на хиткий шлях через саморуйнівну шкідливу звичку – спочатку молодший, а потім і старший.

Вільям розповідав, що багато разів розмовляв з синами-підлітками, попереджав про велику небезпеку обраного ними шляху. Але сини безвольно опускалися на дно. Життя брата пере­тво­рилася на суцільну боротьбу за порятунок синів, але гріх перемагав.

Міцний організм Вільяма при такому постійному стресі дав збій. Діагноз прозвучав вироком – рак третього ступеня. Операцію зробили в Київському інституті онкології. Я дізнався про слова лікарів, що вони продовжили брату життя на п’ять років. Але після операції брат боровся з хворобою ще сім з половиною років. І була ще одна операція…

Вільям співпереживав усім, «не жалів своє серце». Він не ставив бар’єру, захисту між собою та іншими людьми – не тільки рідними, але й малознайомими. Тому я тепер став набагато старшим, ніж мій старший брат в останній рік його життя.

Замість післямови

Безпристрасно написати про основні етапи життя рідної людини, з яким ріс і дорослішав, з яким переживав його труднощі, зовні не подаючи виду, – набагато легше, ніж торкнутися найпотаємнішого – легко вразливої душі поета. Є небезпека потоптати все, порвати складну гармонію поетичного ладу.

Вільяма, чіпко взявши за руку, вела муза трагедії, надихаючи то на печаль, то на смуток про минуле, то на кінечність земного буття. Певно, ця муза цінувала його доброту і «слухняність», проте розуміючи, що навіть сильний не зможе виносити таке емоційне напруження довго.

Люди з розвиненим інтелектом схильні насолоджуватися, збагачуючись, мистецтвом: живописом, серйозною музикою, їх хвилює поезія. У шістдесяті роки поетів слухали у величезних залах. Але є поезія, яку потрібно читати подалі від натовпу. Такою є поезія Вільяма. Допускається лише присутність природи. Його віршів вистачило б на об’ємний збірник, але, швидше за все, вони так і залишаться в рукописах, якщо їх оцінить і збереже бодай один із синів.

Може, не так дорого було б за свій рахунок видати хоч два десятка екземплярів, але ні в мене, ні у синів цього «рахунку» немає. Маленьку саморобну книжечку в п’ять екземплярів удалося надрукувати завдяки моїм учням ще в 1999 році. Її назва «Мова прабатьків» взяла початок від поезії з такою ж назвою. У цій крихітній збірочці, де помістилося всього тридцять один вірш, майже кожна поезія звучить декларацією або маніфестом:

«Можливо, слід мого життя, / Зі мною разом з світу щезне, / Та я б хотів до небуття / Корисним людям бути й чесним».

Усе, що він любив, чим дорожив, що його обурювало, з чим не міг миритися, викладено в поетичних рядках. Надихала його, звичайно ж, наша природа. Улюбленим його кольором був бузковий. Тому намагаюся приносити на його могилу квіти бузкових відтінків. Як на мене, Вільям брав надто близько до серця негаразди в людському житті. Тому я прагну бачити в житті світле і радісне, бути щасливим при найменшій нагоді. І намагаюся показати це світло через своє образотворче мистецтво. Бачу кінцеву мету мистецтва в радості.

м. Бердянськ, 2018 р.