Мій чоловік Вільям Васильович був надзвичайною людиною, його коло інтересів було дуже широким. Він блискуче знав географію, міг довго просиджувати над картами, атласами, знаходити нові країни й міста. Разом зі своїм братом Юрієм любили грати у гру «Міста». Брати могли це робити годинами. Гра «Міста» – це коли одна людина називає місто, а друга називає інше місто, назва якого починається на останню літеру назви попереднього міста і так далі.
Вільям також захоплювався словниками. Якщо ми беремо в дорогу щось почитати, то найчастіше це детектив чи мелодрама. Віля брав із собою словник. Захоплено його перечитував, знаходив нові слова і їх тлумачення. Його цікавили різні словники: тлумачні, кількох іноземних мов, іншомовних слів. Нове цікаве слово радувало його. Він намагався його вживати в усному мовленні та в своїй поезії.
Дитячі та юнацькі роки Вільяма Васильовича пройшли в селищі Комиш-Зоря Запорізької області, де знаходилася залізнична станція Царе-Костянтинівка. Автобусів раніше було мало, тому через «Царьовку» проходило багато потягів. На вокзалі було завжди жваво, рухалося багато люду.
А місцева молодь приходила на перон просто погуляти, зустрітися з друзями, поспілкуватися. Оцей запах перону, перестук коліс потягів, особлива атмосфера станції були дуже рідні для Вілі. Він з дитинства мріяв про далекі поїздки, любив подорожувати. Хоч можливостей у Вільяма було небагато, він побував і в Криму, і в Прибалтиці, і в Азербайджані. Декілька разів мандрував Карпатами: Львів, Яремча, Івано-Франківськ. Був у Ленінграді, зі студентами подорожував «Золотим Кільцем» Росії. У студентські роки побував на цілині в Казахстані, служив на Далекому Сході.
Приблизно в 1985 році разом із сім’єю побував у Карелії. Це була незабутня подорож! З нами були ще не зовсім дорослі сини, які ще слухалися своїх батьків. Віля нікуди не спішив, не був нічим іншим зайнятий, належав тільки нам. Стояв теплий серпень. Ми побували на екскурсіях у Петрозаводську, на Онезькому озері, в лісі, біля дерев’яних церков Кижів. Дуже жаль, що така подорож родиною була тільки одна…
У Вільяма було багато друзів. Він дуже цінував дружбу з однокласниками, а ще більше – з однокурсниками. Кілька разів їздив на зустрічі з ними в Кишинів, де він навчався. До нас приїздили його друзі зі своїми сім’ями.
Вільям дуже любив свою першу онуку, Ганнусю, дочку сина Юрія. До її приходу дідусь придумував казочки, в яких головною героїнею була звичайно ж Ганнуся. Він також складав для неї ребуси, придумував ігри. Ганнуся дуже любила «перевіряти» з дідусем студентські контрольні роботи з агрохімії. Дідусь перевіряв, а Ганнуся старанно виводила червоною пастою оцінки. Особливо їй подобалося ставити «2+». «Бонусний» плюс додавався за те, що студентом була переписана умова задачі. Жаль, що діти молодшого сина Владислава, Миколка й Маша, не застали свого дідуся Вільяма живим.
Треба додати, що для мого чоловіка робота була святим. Він писав досить детальні конспекти і кожного року, готуючись до пар, не тільки перечитував свої минулорічні записи, але й додавав до них те нове, що відшукав з того чи іншого предмета за останній час.
Працював Вільям до останнього. Навіть коли вже був важко хворим, він ціною великих зусиль пішов прийняти ДЕКи. «Просвіта», Народний Рух, есперанто, педагогічна робота, вірші – усім цим мій чоловік займався із захопленням, з любов’ю. Віля був і вибагливою, але водночас і доброю та поступливою людиною. Однак найголовнішим для нього було – не втратити своєї гідності, не поступитися своїми принципами.
Отаким був Вільям Васильович Затьора.
м. Бердянськ, 28.07.2019, нд.