Микита Корж. 290 років від дня народження

10.06 – 290 років від дня народження Микити Леонтійовича Коржа (10.06.1731, с. Нові Кодаки (нині в межах м. Дніпро) – 11.11.1835, с. Михайлівка), запорозького козака, який у своїх спогадах описував Запорозьку Січ;

Запорозький козак Микита Леонтійович Корж, оповіді якого стали важливим джерелом до історії запорозького краю, народився 30 травня 1731 року в с. Нові Кодаки (нині входить до складу Новокодацького району м. Дніпра). Походив з родини запорозького козака Леонтія Тарана, що мешкала у військовій слободі Новий Кодак. Оскільки й батько, й син свого часу, до одруження, були січовиками, вони носили осібні запорозькі прізвиська, отримані в рідних куренях.

У семирічному віці Микиту забрав хрещений батько, військовий старшина Яків Омелянович Качалов в Нову, або Підпільненську Січ (1734-1775). Хлопчик навчався військового мистецтва в січовій школі, ніс обов’язки джури разом із десятком інших дітлахів. Змужнівши, весь час знаходився поруч із своїм наставником. Старшина – запорожець володів зимівником на р. Сухій Сурі (притокою Мокрої Сури, басейн Дніпра), по його смерті Микита Корж став повноправним господарем зимівника. Згодом поряд з зимівником почали селитися інші запорізькі козаки та жителі навколишніх поселень — Діївки, Сухачівки, Нових Кодаків, і на цьому місці виникла слобода Михайлівка.

Згідно з автобіографічною розповіддю, М. Корж являв собою типового запорожця-гніздюка, представника «середнього класу» козацької верстви Вольностей: через свого хресного він був наближений до статечного козацтва; явно цурався товариства гайдамацької сіроми, не відводив військовій службі центрального місця в своєму житті (принаймні, події російсько-турецької війни 1768-1774 рр. фактично обійдені стороною в його оповіді); більшість часу проводив у господарських заняттях; за першої-ліпшої нагоди одружився (мав 7 синів та 4 доньки); був цілком лояльним як до кошової адміністрації, так і до імперської урядової влади на місцях.

Після знищення 1800 року вільних хуторів Микита Корж обраний громадою повірником за землю та громадські справи колишніх запорожців і відряджений до Москви. Завдяки його клопотам землю було повернено.

Дослідник В. С. Мороз вказує на те, що громадську діяльність запорожця визначають як найменш відому. Широкого розголосу набули його розповіді про Запорозьку Січ, звичаї та закони, суди та покарання, про розбійництво на Запорожжі, про зовнішній вигляд і побут козаків, про ведення ними господарства, їхні промисли та торгівлю, січову церкву, ліквідацію Запорожжя, заснування Катеринослава , подорож Катерини II в Крим, ведення сторожової та прикордонної служби, час виникнення деяких населених пунктів і т. д.

Свідчення Коржа використовували у своїх працях багато українських істориків, зокрема, А. О. Скальковський в його «Історії Нової Січі», Д. І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків», «Вольностях запорозьких козаків», «Запорожжя в залишках старовини та переказах народу», «Нарисах з історії запорозьких козаків та Новоросійського краю» та ін. Матеріалами М. Л. Коржа користувалися П. Куліш, О. Стороженко, М. Е. Слабченко, В. О. Голобуцький, О. М. Апанович, О. Й. Дружиніна, Д. І. Дорошенко, Н. Д. Полонська-Василенко, І. П. Крип’якевич та багато інших дослідників історії Запорожжя. На думку дослідника «Устного повествованія..» О. В. Біднова, «не буде перебільшенням вказати, що ні одного труда так охоче й часто не цитують вони, як ці усні оповідання самовидця старого запорізького життя».

Запорожець Корж, якому вже було близько ста років, дуже добре пам’ятав старовину, вельми цікаво оповідав про неї. У 1828–31роках спогади козака були записані архієпископом Катеринославським, Херсонським і Таврійським Гавриїлом (В. Ф. Розановим) і ректором Катеринославсьскої семінарії архімандритом Іоаковом (Й. І. Вечерковим) і дійшли до наших часів під назвою «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославськой губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа».

До друку видання підготував архієпископ Гавриїл, він же написав передмову. У виданні максимально збережений автентичний стиль М. Коржа.

В 1828 році, з перших днів перебування на Катеринославській єпархії, владика зацікавився М. Л. Коржем. Обставини їхнього знайомства невідомі. Найбільш ймовірно, на думку дослідників, їхня зустріч відбулася в с. Михайлівці під час об’їзду пастирем церков. З цього часу запорожець стає частим гостем в міській квартирі у архієпископа. Зустрічі зі старим січовиком були важливою подією для Гавриїла. Після кожного приїзду запорожця в Катеринослав архієпископ Гавриїл та ректор Катеринославсьскої семінарії Іаков уважно його слухали «про колишнє своє запорозьке життя – буття, а ми до слова записували. Й коли з’єднали між собою уривки, вийшла книжка». Слова архієпископа навів В. Мороз.

Вперше уривки цих записів, у літературній обробці та з відповідними редакторськими правками, були оприлюднені з дозволу Гавриїла членом Одеського товариства – А. Скальковським на сторінках журналу «Министерства народного просвещения» 1838 р. в шостому і в 1839 р. в другому номері. Рівень «адаптованості» тексту до вимог провідного освітянських часопису Російської імперії був надзвичайно високим, як зазначав В. Мільчев, – навряд чи колишній запорожець міг вести своє оповідання подібним штибом: «Когда именно и с каких времен Запорожье восприяло свое начало; о том достоверно утвердить не могу, но когда мои предки зашли на жительство в сию Украину, то в те поры оное уже существовало». Цілком очевидно, що виразні сліди книжної церковнослов’янської мови у наведеному прикладі фрази є результатом переказу, зробленого архієпископом Гавриїлом. Пізніше, в 1842 році, усні оповідання були видані самим Гавриїлом окремою книжкою в Одесі під заголовком: «Устное повествованіе бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губерніи и уезда, селенія Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа» (стор. 4 + 94 + 1). У цьому виданні автентичний стиль оповідача було збережено трохи більшою мірою: він зазнав меншого впливу літературної російської мови, зберігав набагато більше слідів живої української мови того часу. Наприклад, достатньо широко в тексті використовувалися вставки у вигляді прямої мови діючих осіб оповіді – рядових козаків і старшин: «…и судьи начнут их спрашивать: Яке ваше діло, пани-молодці? Тогда обиженный прежде отвечает: От панове яке наше діло – от цей мене обідив». Найбільша частина подібних адаптованих цитат була зосереджена у другому та третьому розділах. У передмові, написаній ним до видання, сам Гавриїл зазначав, що публікує усні спогади М. Коржа в тих самих словах, виразах і зворотах, які були притаманні самому оповідачеві. Це, звичайно, не більше ніж хід, спрямований на те, щоб підвищити довіру читача до «Устного повествования», адже насправді мова оповідача збережена лише в окремих місцях тексту. Решта ж є літературизованим переказом почутого Гавриїлом, який навіть стилем своїм нагадував мову всіх історичних праць, які вийшли з-під пера архієпископа Гавриїла. Назагал текст оповіді М. Коржа складається з одинадцяти тематичних блоків – оповідань. Окрім другого, восьмого та дев’ятого розділів, присвячених подіям, які сталися після 1775 р., всі інші своєю центральною темою мають історію повсякденного життя на Запорожжі за Нової Січі: норми звичаєвого козацького права, споконвічні традиції січовиків, колоритні подробиці побуту й т. ін. – такою є оповідна канва тексту. Найбільш цінним джерелом соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., безперечно, є розділи IV-VI: «Права запорозькі й закони», «Про смертні страти запорожців» і «Про запорозькі звичаї та обряди». У них маємо детальні описи гайдамацьких виправ січової сіроми, практик обрання курінної і військової старшини, особливостей регулювання міжособистісних відносин усередині козацької громади за допомогою традиційного звичаєвого права. За оповіддю Коржа: «Обычаи Запорожскіе чудны, поступки хитры, а речи и вымыслы остры и большею частію на насмішку похожи..» (р.VI, с.25).

Невимушена та дотепна розповідь старого козака про своє життя рясніє численними відступами-поясненнями: про історію Січі та її структуру, про закони та звичаї запорожців, про їхній побут та релігійне життя. Ця оповідь — не тільки цінне історичне та етнографічне джерело, що зберігає свою значимість донині, а й цікава літературна пам’ятка, яка дає яскраве уявлення про рівень естетичних можливостей пересічного носія народної свідомості.

У віці 105 років Микита Корж ще був досить бадьорим і помер в 1835 році від застуди, яку дістав, збираючи пожертвування на будівництво нової церкви. Його поховали коло вівтаря нової Михайлівської церкви. Нащадки козака і нині живуть на Дніпропетровщині та зберігають сімейні перекази з життя відомого пращура.

Як розповіли журналісту Володимиру Шаку в Сурсько-Михайлівці, до 1935 року, тобто протягом ста років, на могилі батька Коржа горіла лампада [похований він був у склепі побудованої за його сприяння церкви]. Це була подяка місцевого народу січовику за його доброту і добрі справи. А в 1935 році лампаду погасили енкавеесники: до більшовицької влади дійшли звістки про надздібності батьки Коржа, і більшовики припустили, що скарби Січі знаходяться … в його могилі. Однак в могилі з останками останнього запорожця виявився тільки великий золотий хрест, подарований козаку місцевим людом за чесноти. Енкавеесники хрест забрали, а останки Микити Коржа кинули біля пограбованої могили. У цю ж ніч їх віддав землі сільський батюшка — отець Дмитро, відомий у православному світі під ім’ям старця Серафима (Тяпочкін)¹. Знають його і на Запоріжжі: свого часу він служив в селі Верхній Токмак, що в Чернігівському районі, та вважається небесним покровителем тамтешнього Свято-Михайлівського жіночого монастиря Бердянської єпархії.

В 2010 році на могилі Микити Коржа встановили великий чорний козацький хрест, і зараз біля нього бувають всі, хто зберігає в душі пам’ять про славні часи Запорозької Січі, а не шукає її скарби по балках навколо колишнього зимівника батьки Коржа, як це трапляється до сьогодні.

Корж став історичною постаттю, яка надихнула на плідну працю, добрі справи нинішніх мешканців села. Відродити все, пов’язане з іменем Микити Коржа, зберегти, як родзинку краю, народні традиції та часточку історії рідного села взялися нинішні мешканці Сурсько-Михайлівки.

Завдяки невтомній праці на цій ниві відкрита і упорядкована могила козака-січовика Микити Коржа, встановлено Поклінний хрест із пам’ятними дошками двом визначним людям села – архімандриту Серафиму (Тяпочкіну) та М. Л. Коржу. Нині осередком козацької долі Микити Коржа став однойменний живий музей, розміщений в садибі козака Пластуна. Живим цей незвичайний музей, в якому по крихтах збирають відомості з історії і села, і козацтва, і українського народу, називають тому, що в ньому все справжнє. І в музеї не тільки приймають гостей: в ньому живуть господарі, включаючи Олександра Пластуна — нащадка козака-пластуна. Живуть, ведуть господарство, збирають трави, складають пісні, випікають, нарешті, справжні козацькі коржі — за рецептами, до речі, козака Коржа. І розповідають неймовірні історії … про душу українського народу.

Часто на садибі проводять народні свята та гуляння. Приходять на екскурсії школярі з сіл району, приїздять інколи козаки Хортиці.

Серед чисельних експонатів музею слід відмітити три картини, подаровані відомим запорізьким художником, майстром живопису козацької тематики Мирославом Добрянським. Одна з них – портрет ювіляра в козацькому вбранні верхи на коні з шаблею в руках.

Історія козацтва – унікального і прогресивного явища — відбилася у багатьох джерелах. Серед них не так уже й багато пам’яток, створених саме запорожцями, як стверджує доктор історичних наук Юрій Мицик. Через це кожне свідчення запорозького козака, що дійшло до сьогодення, особливо цінне.

(Т. О. Черних)

Література про життя та діяльність:

Стороженко, О. П. Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа / Олекса Стороженко ; [вступ. ст. М. Чабана]. — Дніпро : Ліра, 2017. — 161, [1] с.

Мільчев, В. І. Козацькі наративи XVIII століття як джерело дослідження соціальної історії Запорожжя // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2011. — Вип. XXX. — С. 244-251.

Мороз, В. С. “Повідаю про діла запорізькі…” // Мороз В. С. Краєзнавчі нариси з історії Придніпров’я : історичні події і люди : від найдавніших часів до початку XX ст. : науково-краєзнавче видання : монографія / В. С. Мороз, В. С. Мороз ; Мороз Володимир Степанович, Мороз Віктор Степанович. – [Хмельницький : Мельник А. А., 2010]. – С. 245-248.

Станіславський, В. В. Корж Микита Леонтійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. — Київ, 2008. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 157.

Біднов, О. В. «Устное повествованіе запорожца Н. Л. Коржа» та його походження і значіння / О. В. Біднов. – Видання Укр. іст.-філ. т-ва в Празі. – Прага : Друк держ. друкарні в Празі, 1925. – 28 с.

Эварницкий, Д. И. [Корж Никита Леонтьевич] // Эварницкий, Д. И. Исторія запорожских козаков / Д. И. Эварницкий ; Д. И. Эварницкій. – 2-е испр. и доп. изд. – Москва : Первая женская тип. Е. К. Гербек, 1900. – Т. 1. — С. 177-185.

Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа”. — Одесса : [Гор. типография], 1842. — 60 с.

Скальковский, А. Изустныя предания о Новороссийском крае // Журнал Министерства народного просвещения. — 1838. — Кн. 6. — С. 487-513 ; 1839. — Кн. 2. — С. 171-202.

***

Глоба, Т. Краєзнавчий медіаосвітній проєкт Флешбук «Усна оповідь колишнього запорожця Микити Коржа»: (досвід проведення Дніпропетровської ОУНБ) / Тетяна Глоба // Бібліотечна планета. – 2019. – № 3. – С. 16-17.

Шак, В. Тайна последнего запорожского казака / Владимир Шак // МИГ. — 2018. — 15 нояб. (№ 46). — С. 12, 29.

Іваннікова, Л. В. “Устное повествование” М. Л. Коржа як факт історії української фольклористики / Людмила Іваннікова // Вісн. ЗНУ. Філ. науки. — 2014. — № 1. — С. 36-45.

Музей-садиба Микити Коржа:

(с. Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області)

Міщенко, Г. Мирослав Добрянський із Новомиколаївки : [Добрянський Мирослав Васильович, запоріз. художник-аматор (подарував свої картини для цього музею] // Образотворче мистецтво. – 2005. – № 1. – С. 29.