1 — 80 років (1931) запорізькому скульпторові А. А. Дикому;
Андрій Арсентійович Дикий народився 1 січня 1931 року в селі Голубівці Дніпропетровської області. У 1947 році юнак вступив до Дніпропетровського художнього училища. У 1958 році закінчив скульптурний факультет Харківського художнього інституту, де його педагогами були Г. А. Бондаренко, Є. М. Кудрявцева, Н. Л. Рябінін. Молодий скульптор приїздить до Запоріжжя і відтоді його творчість пов’язана з нашим індустріальним містом.
Починаючи з ранніх робіт, у скульптора визначилося прагнення до гострих, драматичних ситуацій, до образів незвичайної долі, людей мужніх і сильних. В них автор завжди підкреслює внутрішню красу, духовну переконаність наших людей.
В роботі „Повернувся” страждання, біль сліпого солдата, який повернувся з війни, автор передає скупо, без болісних гримас. Перед нами людина, яка, втративши зір, піднялася над фізичною мукою, знайшла своє місце в житті.
Твори на теми війни відзначаються прагненням до драматизму.
Андрій Дикий створив скульптурні портрети багатьох видатних діячів – Л. М. Толстого, Т. Г. Шевченка, В. П. Чкалова та інших.
Дбайливо, з глибоким знанням психології А. Дикий створює образи дітей. Він тонко відчуває і майстерно передає їх безпосередність, допитливість, високий внутрішній світ.
А. А. Дикий – учасник обласних, республіканських і зарубіжних виставок, член Спілки художників України з 1970 року.
Окремі роботи майстра зберігаються у Запорізькому обласному художньому музеї.
Література про життя та діяльність
Довбиш В. Дикий Андрій Арсентійович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2008. – Т.7: Г-Ді. – С.578-579.
Дикий Андрій Арсентійович // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962-2007. – Запоріжжя, 2007. – С.44-45.
Дикий А. Персональна художня виставка: Каталог. – Запоріжжя, 1977. – 9 с.
***
Довбиш В. Характер митця – характер героя // Индустр. Запорожье. – 1975. – 9 нояб.
1 – 50 років С. Ю. Глазьєву (1961), урядовцю, політику; уродженцю м. Запоріжжя;
Сергій Юрійович Глазьєв народився 1 січня 1961 року в місті Запоріжжі у родині запоріжсталівців (батько — робітник, мати – інженер-проектувальник). 1978 року, після закінчення середньої школи у рідному місті, вступає на хімічний факультет МДУ імені Ломоносова, але на другому курсі переводиться на економічний факультет, який з відзнакою закінчує у 1983 році за спеціальністю «економічна кібернетика». Потім була аспірантура Центрального економіко-математичного інституту (ЦЕМІ) Академії наук СРСР та захист дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата економічних наук (1986 р.). У 1986 — 1991 рр. Глазьєв працює науковим співробітником, завідувачем лабораторією системного аналізу ЦЕМІ. У 28 років захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора економічних наук і став наймолодшим ученим-економістом у Радянському Союзі.
В 1991 — 1993 рр. працював в уряді Російської Федерації, в 1996 році – начальник управління економічної безпеки апарату Ради Безпеки РФ. С.Глазьєв тричі обирався депутатом Державної Думи РФ (1993, 1999, 2003). З 2004 року зосередився на науковій діяльності.
Сергій Юрійович дійсний член Російської академії природничих наук і Російської академії гуманітарних наук. Він автор 150 наукових праць, присвячених проблемам макроекономіки, економічного планування і прогнозування, серії публіцистичних статей. Нагороджений золотою медаллю Ю. Кондратьєва (одна з найпрестижніших російських нагород у галузі економіки) за розробку теорії довготривалого техніко-економічного розвитку (1995), премією імені голови Ради Народних Комісарів СРСР О. І. Рикова за видатні наукові результати в галузі економічних наук (2010) Російського державного торгово-економічного університету. З 2000 року він – член — кореспондент РАН, з 2008 року – академік РАН. У квітні 2007 р. Глазьєв очолив інститут нової економіки державного університету управління. У 2009 році наш земляк обраний членом НАН України за спеціальністю «Теорія економічного розвитку». Нині він заступник генерального секретаря ЄврАзЕС (з 2008 р.), відповідальний секретар Митної комісії митного союзу Росії, Беларусі і Казахстану (з 2009 р.).
Книги та публікації С. Ю. Глазьєва
Возможности ограничения технико-экономического развития России в условиях структурных изменений в мировой экономике: научный доклад / Памяти академика О. Е. Кутафина посвящается. – Москва, 2008. – 91 с. *
Я просто выполняю свой долг. – М.: Алгоритм, 2007. – 464 с.*
Выбор будущего. – М.: Алгоритм, 2005. — 325 с.*
Обучение рынку / под ред. С. Ю. Глазьева. – М.: Экономика, 2004. – 639 с. *
Благосостояние и справедливость: как победить бедность в богатой стране. – Москва: Б.С.Г. – Пресс, 2003. – 192 с.*
Эффективность государственного управления: пер. с анг. / под общ. ред. С. А. Батчикова и С. Ю. Глазьева. – М.: Консалтбанкир, 1998. – 842 с.*
Теория долгосрочного технико-экономичного развития. – М.: ВлаДар, 1993. — 310 с.
***
Мировой экономический кризис как процесс смены технологических укладов // Вопросы экономики. – 2009. — № 3. – С. 26-38. – Рез. англ. – С. 158.
Кризис, антикризисные меры и стратегия инновационного народнохозяйственного развития в зеркале теории долгосрочной мегатехнологической динамики: [беседа с дир. ин-та нов. экономики С. Ю. Глазьевым] // Рос. экон. журн. – 2008. — № 12. – С. 3-9.
Перспективы экономического развития стран СНГ при интеграционном и инерционном сценариях взаимодействия стран – участниц // Рос. экон. журн. – 2008. — № 7/8. – С. 24-34.
Формирование макроэкономических условий устойчивого экономического роста // Проблемы теории и практики управления. – 2007. — №6. – С. 8-18. — Библиогр.: С.18.
Политика социальной справедливости и экономического роста // Рос. экон. журн. – 2005. — № 11-12. – С. 74 – 100.
Очищение культуры: [к вопр. восстановления нравственности и культур. принципов в политике: беседа В. Бондаренко с С. Глазьевым] // Наш современник. – 2003. — № 11. – С. 274-288.
Мы долго молча отступали…: [об экон. и полит. положении России: авт. — извест. экономист, работает в Аппарате Совета Федерации Федерал. Собрания РФ, урож. г. Запорожья] // Москва. – 1999. — №7. – С.120–129.
Література про життя та діяльність
Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запоріжжя: Тандем Арт Студія, 2009. – 212 с. – Із змісту: Глазьєв Сергій Юрійович. – С.42-43.
Рыбас С. Феномен Глазьева // Глазьев С. Я просто выполняю свой долг. – М., 2007. – С.447-460.
Белов В. Модный экономист Глазьев : [о взглядах на экон. проблемы страны] / В. И. Белов // ЭКО. – 2004. — № 3. – С. 43-53.
Ботнер Ю. Сергей Глазьев: «Границы между нашими государствами должны быть только на бумаге»: [депутат Гос. Думы России, участник Собора братских народов, урож. Запорожья] // Наш город. – 2004. – 21 мая (№ 3). – С. 12-13.
____________________________________________________________________________
* Книги подаровані ЗОУНБ ім. О. М. Горького автором
Глобачев М. Чужой среди всех: [о лидере блока «Родина» С. Ю. Глазьеве] / М. Глобачев // Новое время. – 2004. — № 7. – С.11-12.
Сосницкий Л. Сергей Глазьев: российским сырьевикам–олигархам выгодна Украина как заграница: [урож. г. Запорожья, член-корреспондент РАН, лидер блока «Родина»] // Запороз. Січ. – 2004. – 20 трав. – С. 2.
***
Глазьев С. Ю. [Электронный ресурс]: [биогр. сведения] // Институт новой экономики им. А. С. Львова: [веб-сайт]. – Электрон. данные. – Режим доступа: http://www/newecon.guu.ru/glaznev.html.- назв. с экрана.
Глазьев С. Ю. [Электрон. ресурс]: [биогр. справка] // Википедия. Свободная энциклопедия: [веб-сайт]. – Электрон. данные. — Режим доступа: http://ru.wikipedia.org. – Назв. с экрана.
1 – 20 років тому (1991) вийшов перший номер газети «Запорозька Січ»;
1 – 15 років (1996) від дня заснування Радіо «Сага»;
2 – 80 років (1931) Токмацькій міськрайонній газеті „Таврія” (до 27 лип. 1991 р.- „Комуністичним шляхом”);
3 – 100 років від дня народження М. Д. Бернштейна (1911 – 2002), літературознавця, доктора філологічних наук; уродженця м. Токмак;
Народився М. Д. Бернштейн 3 січня 1911 року в місті Токмак Запорізької області. Закінчив Запорізький педагогічний інститут (1934 р.), відразу по тому – аспірантуру при Київському державному університеті). Учителював, працював літературним редактором газети «Вісті». У пресі почав виступати з 1932 року із рецензіями й оглядами на сторінках журналів «Темпи», «Молодняк», «Зоря.» Михайло Давидович був учасником Великої Вітчизняної війни, брав участь у боях; нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією» та ін. З 1938 по 1981 роки – співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. У перше повоєнне десятиріччя надрукував ряд статей про спадщину Т. Шевченка, І. Франка, брошуру-лекцію «Марко Вовчок». М. Бернштейн був одним із авторів 1-го тому двотомної «Історії української літератури»(1954).
1958 році виходять у світ дві фундаментальні монографії Михайла Давидовича: «Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-60-х років XIX ст.» та «Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX cт.» Бернштейн – дослідник творчості Т. Шевченка, М. Вовчка, І. Франка, І. Манжури, М. Драгоманова, П. Куліша. Брав участь у підготовці академічного десятитомного видання творів Т. Шевченка, видань творів І. Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, М. Коцюбинського.
За розробку наукових принципів, упорядкування, підготовку текстів зібрання творів І. Франка у 50 томах удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка(1988). Один із авторів «Історії української літератури»(т.3, 1968 ; т.4. кн.1, 1969). Уже страждаючи від хвороби очей, яка далі прогресувала, вчений створив монографії «Іван Манжура : життя і творчість»(1977), «Франко і Шевченко: Спостереження над шевченкознавчою спадщиною І. Я. Франка» (1984), взяв участь у написанні дослідження «Історія української літературної критики : Дожовтневий період»(1988), де виступав автором розділу про критику 70 — 90-х років XX ст., нарисів про літературно – критичну спадщину П. Куліша та М. Драгоманова. Пішов з життя відомий український літературознавець, лауреат Державної премії ім. Т. Г .Шевченка, доктор філологічних наук М. Д. Бернштейн 7 грудня 2002 року.
Наукові праці
Марко Вовчок: Лекції для студентів — заочників пед. і учител. ін-тів. – К. : Рад. школа, 1952. – 76 с.
Українська літературна критика 50-70 років XIX ст. — К.: Від-во АН УРСР, 1959. – 492 с.
Іван Манжура: Укр. поет – демократ (1851 — 1893): Життя і творчість. – К. : Дніпро, 1977. – 188 с.
Література про життя та діяльність
Шевченко В. Бернштейн Михайло Давидович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т. 2 : Б – Біо. – С.535.
Шевченківські лауреати. 1962 – 2001: Енцикл. довід. – К. : Криниця, 2001. – 696 с. : портр. – Із змісту: Бернштейн Михайло Давидович. – С.40 – 41.
Мороз Л. Бернштейн Михайло Давидович // Українська літературна енциклопедія. – К., 1998. – Т.1: А – Г. – С.155.
Гомон М. Край Токмацький: Докум. іст. – краєзнав. розповідь про міста Токмак, Молочанськ і села Токмацького району Запоріз. обл. – Токмак, 2002. – С.100 – 101.
Михайло Давидович Бернштейн: [некролог] // Слово і час. – 2003. — №1. – С.96.
6 – 55 років (1956) В. К. Сторчилу, запорізькому художнику;
8 – 80 років (1931) К. І. Чеканьову, українському художнику; уродженцю с. Андріївка Запорізької області;
Чеканьов Костянтин Іванович народився 8 січня 1931 року в с. Андріївці Запорізької області. Закінчив Дніпропетровське художне училище (1956 р.) та Харківський художній інститут (1962 р.). Працює в галузі станкової та монументальної скульптури.
Основні твори: „Агроном” (1962 р.), „Моряк” (1964 р.), „Полудень” (1968 р.), „Будівельниці” (1969 р.); пам’ятник студентам – медикам, що загинули в роки великої вітчизняної війни (1970 р.).
Брав участь у виставках: республіканських (з 1964 р.), всесоюзних (з 1963 р.)
Чеканьов К. І. заслужений художник УРСР (1976 р.).
Література про життя та діяльність
Чеканьов Костянтин Іванович // Митці України: Енцикл. довід. – К., 1992. – С. 627
Чеканьов Костянтин Іванович // Українські радянські художники: Довід. – К., 1972. – С. 503.
9 – 90 років (1921) від дня народження Г. А. Горлача, прозаїка, публіциста; уродженця Мелітопольщини (мешкав у Торонто);
«Я мрію побачити Україну квітучою,
сильною державою» .
С. Горлач
Степан Андрійович Горлач народився 9 січня 1921 року на Мелітопольщині. Родину майбутнього прозаїка, публіциста розкуркулили під час колективізації, а батька заарештували. В тяжкі тридцяті роки брат матері, аби врятувати племінника від голодної смерті, забрав його у свою родину до Ялти. Там майбутній письменник отримав середню освіту.
1941 року Степана призвали на строкову службу до лав Червоної Армії, а через рік на фронті він потрапив у німецький полон. Після звільнення від фашистів перебував у таборах переміщених осіб на території Австрії, звідти 1949 року разом з майбутньою дружиною виїхав до Канади. Певний час працював будівельником, а згодом (1966 року) вступив до Торонтського університету, після закінчення якого 20 років вчителював.
Душею Степан Андрійович завжди був з Україною. Влітку 1992 року (через рік після проголошення Української держави) він разом зі своїм однодумцем Петром Скибою здолав пішки тисячі кілометрів українських доріг із заходу на схід та з півночі на південь, позначаючи свій шлях символічними дерев’яними хрестами. Побував і на Хортиці, висадив поряд із Музеєм козацтва маленький дуб, привезений із Торонто. На жаль, деревце постраждало від чиєїсь зухвалої руки.
Друкуватися Степан Андрійович почав в еміграції. Його творам притаманні романтична тональність, гострі сюжети. Основна тематика – життя українців в еміграції, формування українського патріотизму (книги «Богдар», «Приповідки і афоризми канадських українців», На острові Живуякхочу» та ін.). У ліричному щоденнику Хрестини Незалежності» (1994) записав свої спостереження під час пішої мандрівки Україною.
До речі, перебуваючи у Бердянську, письменник, ознайомившись з творчістю місцевого художника-карикатуриста, дизайнера Сергія Семидяєва, запропонував останньому проілюструвати книгу «На острові Живуякхочу», яка побачила світ у видавництві «Стего» (Канада).
За активну пропаганду українського друкованого слова 2001 року став лауреатом премії імені Д. Нитченка/, заснованої Лігою українських меценатів та родиною Дмитра Нитченка.
Тривалий час (1997-2004 рр.) С.Горлач очолював Канадське товариство приятелів України (осередок Торонто). Саме завдяки йому та іншим членам канадійської діаспори в обласних універсальних наукових бібліотеках України (в т. ч. і в Запорізькій) відкриті, укомплектовані та успішно діють Канадсько-українські бібліотечні центри.
Нині прозаїк разом із сім’єю (син, донька, онуки і правнуки) мешкає в Торонто. Не зважаючи на поважний вік, Степан Андрійович щороку відвідує Україну, в т.ч. і малу батьківщину, де живуть його сестри. «Я їду в Україну як у святиню,» – говорить він.
Твори
Богдар: Містична дійсність. – Торонто: Стего, 1981. – 221с.
Стего і музи: На острові Живуякхочу. – К.: Серж, 1998. – 107 с.
Українсько-канадські приповідки і афоризми. – Торонто: Стего, 1985. – 471 с.
Хрестини Незалежності: Дорожній щоденник. – 2-ге видання. – К.: Ярославів Вал, 2006. – 259 с.
Література про життя та діяльність
Літературний світовид Мелітопольщини: Хрестоматія / [упоряд. Н. В. Зайдлер, О. М. Гончаренко]. — Мелітополь: Видав. будинок ММД, 2009. — 488 с.: іл. — Із змісту : Степан Горлач. — С139-150.
Енциклопедія сучасної України. Т.6: Го — Гю. — К, 2006. — 711 с. — Із змісту:
Короненко С. Горлач Степан Андрійович. — С.265.
Письменники України: Довід. — Дніпропетровськ: Дніпро, 1996. — 397 с. — Із змісту:
Горлач С. — С.362.
Слабошпицький М. Не загублена українська людина: (55 портретів з української діаспори). – К.: Ярославів Вал, 2004. – 478 с.
Сорока П. Степан Горлач: Літ. портрет. – Дніпропетровськ, 1996. – 362 с.
***
Косинський Ю. Канадець, який «хрестив» нашу Незалежність: [С. Горлач, народився в 1921 р. на Мелітопольщині; 1945 р. емігрував до Канади, патріот, член Канадського товариства приятелів України, автор книги «Хрестини Незалежності»] // Україна молода. — 2009. — 22 серп. — С. 5.
Слабошпицький М. Мандрівець з далеких доріг України : [Степанові Горлачу — 85] // Освіта України. – 2006. – 26 січ. (№ 6). – С.6.
Шевченко В. Мандрівець з далеких доріг // Колос. — 2009. — 9 верес. (№72). — С.2.
15 – 65 років (1946) В. В. Бойко, українській актрисі (Кримський український музичний театр); уродженці с. Чкалове Приазовського району;
15 – 45 років від дня народження В. А. Ворони (1966 – 1985), воїна – афганця; уродженця с. Комсомольське Гуляйпільського району;
18 – 190 років (1821) від дня заснування м. Приморськ1;
18 – 75 років (1936) І. П. Євченку, запорізькому художнику;
Народився Іван Петрович Євченко 18 січня 1936 року в с. Вишнівці на Херсонщині. Тут пройшло його дитинство, тут вперше він взяв в руки олівець і це дійство його захопило. Спочатку юнак навчався в Яворівський профтехшколі, а потім в 1963 році закінчив Одеське державне художнє училище, де його вчителями були М. А. Павлюк і Г. М. Павлюк, Т. І. Єгорова та О. К. Лихоліт. Одразу після закінчення навчання Євченко приїздить до Запоріжжя.
Перший живописний твір митця – „Первісток” – здобув визнання як у глядачів, так і серед художників. Герої цієї картини – молода сім’я, він і вона, яка тримає на руках свою першу дитину. Картина була придбана Міністерством культури УРСР.
Художник бере активну участь в обласних і республіканських виставках, а з 1967 року І. П. Євченко – член Спілки художників УРСР.
Майстер працює в одному з найскладніших видів образотворчого мистецтва – жанровій картині. В творах І. П. Івченка є мотиви української народної пісні. Їй він присвячує свої роботи „Пливіть, вінки” та „Леся слухає Кобзаря”. Художник створює в них символічні образи рідного народу, рідної землі. Час від часу звертається живописець до теми війни. Проста і зворушлива його картина „Прощання з батьком” (1971 р.). Пізніше він напише картину „Повоєнна весна”, де зображені жінки які з любов’ю висаджують перші повоєнні саджанці.
Отже, основною темою творчості І. П. Євченка залишаються люди – господарі землі і життя. Всі роботи майстра свідчать про наполегливі пошуки, зрілу майстерність митця.
Література про життя та діяльність
Євченко Іван Петрович // Запорізька організація Національної Спілки художників України.1962-2007. – Запоріжжя, 2007. – С.54-55.
Євченко І. П. Персональна художня виставка : Каталог. – Запоріжжя, 1977. – 8 с.
***
Латанський С. Земля і люди // Запоріз. правда. – 1986. – 23 листоп. – С.4.
Васильев С. Величественные образы : [люди труда – на полотнах запорож. художника И. Евченко] // Индустр. Запорожье. – 1983. – 12 авг. – С.4.
29 – 40 років тому (1971) введено в експлуатацію Палац спорту «Юність»;
29 – 35 років (1976) від дня заснування самостійної державної пожежної частини №12 з охорони Хортицького району м. Запоріжжя;
30 – 35 років тому (1976) введено в експлуатацію обласну багатопрофільну лікарню.
31 — 75 років (1936) українській письменниці Л. С. Верьовці, лауреату Міжнародної літературної премії ім. В. Винниченка; уродженці м. Гуляйполя;
Поетеса і журналіст Лариса Степанівна Верьовка – дочка популярного на Гуляйпіллі в тридцяті роки минулого століття поета Степана Дорофійовича Піщанського – народилася 31 січня 1938 року в місті Гуляйполі.
Після закінчення десятирічки вступила на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1955 — 1960). У 1956 році їздила піднімати цілину.
Поетична біографія Лариси Степанівни почалася на Гуляйпіллі, де у районній газеті друкувалися її вірші. В 1956 році дебютувала в обласній газеті «Червоне Запоріжжя».
По закінченні університету працювала у видавництві, в академічному журналі. Друкувалася в журналах «Дніпро», «Жовтень», «Ранок», «Україна», має публікації в часописах Австралії, Ізраїлю. Член Спілки журналістів України. Вірші Лариси Верьовки покладені на музику композиторами Олександром Білашем, Сергієм Козаком, Іваном Сльотою, Анатолієм Сердюком.
Основна тема творчості Лариси Верьовки – патріотизм і любов до рідного краю, до життя, до коханого.
Багато працювала вона над махновською тематикою. Влітку 1999 року Лариса Степанівна у співавторстві з двоюрідним онуком Н. І. Махна Віктором Івановичем Яланським випустила у світ історико – документальну книгу «Нестор і Галина. Розповідають фотокартки», присвячену Несторові Івановичу Махнові та його дружині Галині Андріївні Кузьменко. Виснажлива чотирирічна праця завершилася успішно.
Книга побачила світ завдяки сприянню голів товариства Нестора Махна «Гуляй — Поле» народного депутата України Анатолія Єрмака (нині покійного) та Міжнародного фонду ім. Ярослава Мудрого Валентини Стрілько.
Чернівецький народний театр створив виставу «Спогади про Нестора Махна» за книжкою Л. Верьовки та В. Яланського.
Співак і композитор Анатолій Сердюк написав цілий цикл пісень про гуляйпільську вольницю, в тому числі на вірші Лариси Верьовки.
З нагоди 80 – річчя утворення Гуляйпільського району Л. С. Верьовку було нагороджено регіональною медаллю «За заслуги перед Гуляйпільським краєм», а пісня на її слова «Єднаймося, гуляйпільці» стала переможцем літературного конкурсу на кращу пісню про Гуляйпільський край.
Твори
Сердюк А. Краю мій рідний [Електронний ресурс] / А. Сердюк; Анатолій Сердюк. – [Б. м. ] : Росток Рекордс, 2009. – 1 компакт – диск (64.52). – Запоріжжя моє кохане. – Із змісту: Єднаймося, гуляйпільці! (сл. Л. Верьовки). – №.16.
Обрус: Антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2008. – 600 с. – Із змісту: Верьовка Л. Чорна ворожка; Батьку отаман; Паризький дощ : [вірші]. – С.522–523.
Сердюк А. Запоріжжя моє кохане: Пісні композитора Анатолія Сердюка. – Запоріжжя: Вид-во ВАТ «Мотор — Січ», 2001. – 192 с. – Із змісту: Колискова для синів; Чому так вийшло?; Тринадцята рана; Паризький дощ : [пісні на вірші Л. Верьовки]. – С.162–166.
Вогні Запоріжжя: Літ. – худож. альманах Запоріз. обл. літ. об-ня. – Запоріжжя: Обл. вид-во, 1957. – 200 с. – Із змісту: Піщанська [Верьовка] Л. На згадку : [вірш]. – С.154.
***
Єднаймося, гуляйпільці! : [муз. А. Сердюка, сл. Л. Верьовки] // Голос Гуляйпілля. – 2008. – 8 листоп. (№88). – С.2.
Паризький дощ : [вірш] // Освіта. – 2000. – 24 – 31 трав. (№24). – С.11.
Тринадцята рана : [вірш] // Голос Гуляйпілля. – 1999. – 20 берез.
Колискова для синів : [матері Н. Махна] // Запороз. Січ. – 1995. – 22 листоп.
Публіцистика
Нестор і Галина: розповідають фотокартки / Яланський В., Верьовка Л. – К. – Гуляйполе, 1999. – 544 с.
***
Про повстанського командира Щуся. І про Щусеве кохання // Хортиця. – 2003. — №4. – С.92 – 94.
Париж – Гуляйполю, або Чи з`явиться «Нестор Махно – козак Свободи» в Україні? : [про кн. фр. історика О. Скирди, яку він передав Гуляйпіл. краєзнав. музею] // Хортиця. – 2002. — №2. – С.110 – 111.
Дві статті Нестора Махна з єврейського питання // Хортиця. – 2001. — №2. – С.100.
Гуляйпільська квітка : [про кн. поетеси Н. Квітки «Калинові обрії»] // Освіта. – 2001. — №19-20 (28 берез. – 4 квіт.).
Постає доля : [цикл віршів Л. Верьовки увійшов до концертної програми А. Сердюка «Гуляє Гуляйполе»] // Укр. культура. – 1999. — №2. – С.20 – 21.
Галина Кузьменко, Несторова дружина // Україна молода. – 1998. – 4 лип.
Гілка родового дерева : розповідь про онука Н. І. Махна : [С. С. Наумова] // Укр. культура. – 1996. — №7. – С.12 – 15.
З голосу рідного краю // Укр. культура. – 1995. — №4. – С.10 – 11.
А ми – звідтіля! // Освіта. – 1994. – 30 листоп. – С.11.
Література про життя та діяльність
Кушніренко І. Нестор Махно і повстанці: Слідами махновців / Кушніренко І., Жилінський В. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2009. – 355 с. – Із змісту: Лариса Верьовка. – С.284.
Славить пісніми він рідний наш край: До 20 – річчя творчості композитора А. В. Сердюка: Біобібліогр. довід. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР; уклад. О. Савкіна. – Запоріжжя: Тандем, 2009. – 44 с. – Із змісту : [про Л. Верьовку]. – С.98, 110, 116, 145.
Кушніренко І. Люди Гуляйпільщини / Кушніренко І., Жилінський В. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2004. – 222 с. – Із змісту: Лариса Верьовка. – С.96 – 97.
Колотиленко Т. Щоб іржа не торкнулася правди / Тамара Колотиленко // Укр. культура. – 2008. — №3. – С.14 – 15. – (Подвижники).
Березенко О. Під білопінним цвітом гуляйпільських вишень // Голос Гуляйпілля. – 2008. – 25 черв. (№49). – С.2.
Лютий Г. Махновщина – енергетичний вихлюп землі : [бесіда з авт. кн. «Нестор і Галина» Л. Верьовкою] // Хортиця. – 2001. — №1. – С.93 – 98.
Поезії Лариси Верьовки // Комсомолець Запоріжжя. – 1969. – 25 верес.
***
Верьовка Лариса Степанівна [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект
«Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
Цього місяця виповнюється:
90 років (1921) від дня заснування Ногайського радгоспу – технікуму (зараз – Ногайський державний агротехнічний технікум);
Ногайський державний агротехнічний технікум – один з найстаріших учбових закладів Півдня України. В ньому навчаються випускники шкіл Запорізької, Донецької, частково Херсонської, Дніпропетровської, Житомирської областей, Автономної Республіки Крим. Технікум готує фахівців з агрономії, механізації сільського господарства, землевпорядкування, організації та технології ведення фермерського господарства, бухгалтерського обліку, фінансів.
В січні 1921 року в Ногайську (нині – м. Приморськ) на базі реального училища був заснований технікум. Шлях, який пройшов його колектив, — це нелегка дорога становлення на початковому етапі, це період важких післявоєнних років, це – творчий пошук викладачів, дирекції з метою перетворення технікуму у визнаний центр освіти та культури регіону.
Нову сторінку в історії навчального закладу відкриває 1964 рік. На базі радгоспу «Надія республіки» та Ногайського сільськогосподарського технікуму був заснований Ногайський радгосп – технікум. Продукція, яку отримували з ланів та ферм радгоспу, мала великий попит. Щорічно виконувалися та перевиконувалися державні плани. Неодноразово приймали участь у виставках досягнень народного господарства. Ці результати – намагання всього трудового колективу. В 1972 році за високі виробничі та учбові показники радгосп – технікум було нагороджено прапором переможця соцзмагання серед технікумів України.
З 1988 року радгосп – технікум під керівництвом В. В. Папу стає якісно новим типом учбового закладу. Внаслідок співробітництва з вищими навчальними закладами, науково – дослідницькими інститутами за ці роки відкриваються деякі цікаві напрямки – випускники – відмінники без вступних екзаменів продовжують навчання в інститутах, при технікумі починає функціонувати філія Бердянського педінституту.
На виробництві випробуються нові сорти сільськогосподарських культур. Накопичується досвід вирощування багатокомпонентних кормосумішей, котрі потім одержали широке застосування.
З метою вдосконалення учбового процесу було впроваджено взаємообмін досвідом із фахівцями з Нідерландів.
З червня 1998 року радгосп – технікум перейменовано в Ногайський державний агротехнічний технікум – вищий навчальний заклад І рівня акредитації.
В технікумі працює заочне відділення, яке готує агрономів та техніків – механіків.
Сучасна матеріальна база технікуму дозволяє готувати висококваліфікованих фахівців: 15 кабінетів, 18 лабораторій, оснащених необхідним обладнанням, апаратурою, технічними засобами навчання. Діє актовий зал на 400 місць, бібліотека (з фондом 57 тис. примірників документів), читальна зала. До послуг студентів атлетичний, гімнастичний, тренажерний зали, стадіон. Студенти беруть участь в республіканських змаганнях. Студентське містечко технікуму має два багатоповерхових гуртожитки, їдальню, кафе, майстерні.
Для організації дозвілля та відпочинку студентів в учбовому закладі працюють гурток художньої самодіяльності та художньої творчості, студентський хор, правовий клуб «Феміда». З 1978 року в Ногайському технікумі діє кіностудія під керівництвом викладача фізики Болгарина Л. Ф.
Освіта, здобута в технікумі, — гарантія високого професіоналізму, оволодіння сучасними технологіями, основами розвитку ринкової економіки.
Література
Приморск: годы и судьбы. Кн.2: Автограф поколений / авт. проекта В. Папу. – Запорожье: РА-ХХI, 2007. – 432 с.: фото. – Из содерж.: Техникум. – С.102-108.
Самшит А. Чтили свою историю // Примор. степь. – 2001. – 9 мая. – С.2.
Заставный В. Техникум, который учит и учится // Индустр. Запорожье. – 1994. – 1 сент.
Зворыгина Н. В агрономы я пойду – пусть меня научат! // МИГ. – 1994. – 10 сент. – С.7.
Ваша мечта – техникум // Примор. степь. – 1991. – 18 апр.
Задунайская О. Техникуму – 70 лет // Примор. степь. – 1991. — 16 мая.
Семеновський В. Школа менеджерів для села // Запоріз. правда. – 1989. – 21 черв.
Алексеев Д. Кузница кадров // Примор. степь. – 1981. – 11 июня.
Левицкий Я. Кузница кадров для села // Индустр. Запорожье. – 1977. – 4 окт.
Заруба С. Первопроходцы // Индустр. Запорожье. – 1976. – 25 авг.
Пуха І. Свідок безсмертя // Комсомолець Запоріжжя. – 1973. – 21 лип.
20 років (1991) від дня заснування Бердянського товариства болгарської культури «Родолюбіє»;
Товариство «Родолюбіє» зареєстровано на засадах клубного об’єднання болгарської культури при ПК «Будівельник» активістами — клубниками у 1991 році.
Незабаром після свого утворення, у 1993 році, товариство «Родолюбіє» стає засновником Асоціації болгарських національно-культурних товариств та організацій України (нині Асоціація болгар України).
Головними завданнями товариства стали відродження і популяризація болгарської культури, народного фольклору, пісень, вивчення історії свого народу, мови та літератури.
З початку своєї діяльності товариство «Родолюбіє» активно пропагувало болгарську мову, чому сприяло відкриття недільної школи. Налагодження зв’язків з Міністерством освіти і науки Республіки Болгарія дало можливість бердянським вчителям з числа місцевих болгар підвищити свою кваліфікацію в Болгарії. А починаючи з 1995 року в школах Бердянська і Бердянського району почали працювати викладачі болгарської мови з Болгарії.
Силами активістів товариства у 1999 році при БК «Будівельник» відкрито культурно-інформаційний центр болгар Таврії, який став осередком болгарської культури в Бердянському районі. Аматорські колективи товариства постійно приймають участь у Всеукраїнському фестивалі «Ми – українські». Центр спільно з болгарськими товариствами області виступив засновником і організатором фестивалю болгарської культури «Ізвор».
З кожним роком товариство зростає і поширюється:зараз воно нараховує понад 500 осіб, члени його встановили зв’язки з іншими товариствами області і України і тісно співпрацюють в ім`я розквіту незалежної держави.
Література
Бердянское болгарское общество «Родолюбие» // Митков В. Болгары на Запорожской земле: страницы истории и культуры. – Запорожье, 2007. – С. 155-157.
Национально-культурные общества // Бердянску – 180: к 180-летию основания г. Бердянска. – Бердянск, 2007. – С. 108-109.
Єдина родина // Моя Бердянщина: нариси історії Бердянського краю від його заселення до наших днів… — Бердянськ, 2008. – С.119.
Бердянське товариство болгарської культури «Родолюбіє» // Національно-культурні товариства Запорізької області. – Запоріжжя, 2001. – С.8.
Бердянське товариство болгарської історії і культури «Родолюбіє» // Запорізька родина. – Запоріжжя, [2007]. – С.14.
Лютень
9 – 70 років (1941) О. П.Королю, режисеру, народному артисту України, викладачу ЗНУ (2002);
Олександр Петрович Король народився 2 лютого 1941 року на лісопункті Ікса, Архангельської області (Росія). У 1949 році сім’я Королів, що походила по батьковій лінії з Сумщини, переїздить на Україну.
Перші мистецькі кроки майбутній режисер зробив у шкільній художній самодіяльності. Захоплення мистецтвом привело його по закінченні школи до Донецького культурно-освітнього технікуму на відділення організаторів та методистів клубної роботи. Згодом, попрацювавши за фахом в клубах Харківської і Донецької областей та відслуживши в армії, вступив на режисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Отримавши 1969 року диплом, їде за призначенням в Дніпропетровський театр юного глядача. В 1972 р. талановитого режисера – постановника призначають головним режисером Закарпатського російського драматичного театру (м. Мукачево), де за 7 років ним було поставлено 16 вистав.
З 1979 року життя О. П. Короля пов’язане із Запоріжжям. П’ять наступних років він успішно керував зновуствореним Запорізьким театром юного глядача. Гуртував молоду трупу, створював успішні спектаклі, розширював репертуар. А в жовтні 1984 року заслужений артист УРСР Олександр Король став головним режисером, а згодом (1990-2002 рр.) – художнім керівником Запорізького українського музично-драматичного театру імені М. Щорса (нині академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Магара). На сцені цього театру майстер поставив понад 40 вистав. Найкращі з них: «Нащадки запорожців» О. Довженка, «Трамвай бажання» Т. Вільямса, «Москаль-Чарівник» І. Котляревського, «Байда, князь Вишневецький» П. Куліша, «Сто тисяч» І. Карпенко-Карого, «В катакомбах» Л. Українки, «Дерева вмирають стоячи» А. Касони, «Богдан Хмельницький» С. Носика, «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки. Кожна вистава О. Короля відзначалася особливою атмосферою сценічної дії, чіткими рисами характерів дійових осіб. Магічна сила режисерської енергії заряджала акторів, вражаюче діяла на глядачів.
Народний артист України (1987 р.) Олександр Петрович Король неодноразово був відзначений дипломами й нагородами: він – лауреат обласної мистецької премії імені І. С. Паторжинського, премії Спілки театральних діячів Наддніпрянщини «Січеславна», премії імені І. П. Котляревського.
Починаючи з 2002 року О. П. Король працює на кафедрі акторської майстерності Запорізького національного університету (остання, до речі, створювалася завдяки його ініціативі) на посаді професора, практично втілює свою заповітну мрію щодо якісної професійної підготовки сучасних акторських кадрів, спираючись на свій багатий режисерський досвід, вчить студентів оволодівати елементами акторської професії, служити Мельпомені вірою і правдою.
Література про життя та діяльність
Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запоріжжя: Тандем Арт Студія, 2009. – 212 с. – Із змісту: Король Олександр Петрович. – С.89.
Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом: буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз. – драм. театру ім. В. Г. Магара] / [авт. текстів Н. Ігнатієва; упоряд. Л. Смиченко; фото: О. Бурбовський, О. Сидоренко. – [Запоріжжя: Кераміст, 2009]. – 56 с.: іл. – Із змісту: Дія третя: 1985- 2000 рр. : (нар. арт. України О. П. Король, голов. реж. театру з 1985 по 2000 рік). – С.24 — 27.
Герои и судьбы: Интеллектуал. потенциал Запорожья на рубеже веков. Кн. 2. – Запорожье, 2002. – 528 с. – Из содерж.: Шифрина А. Король Александр Петрович. – С.189 –196.
Нещерет Т. Народний артист Олександр Король: Біобібл. нарис. – Запоріжжя: Видавець, 1995. – 47 с.
Виват, Король! // МИГ по выходным. – 2006. – 10 февр. (№6). – С.2.
Горская А. Что заслужил Король: медаль «За капремонт» на грудь, именные часы на запястье, мобильник в карман и Гапку на шею. А «конверты» жене достались // Запороз. Січ. – 2001. – 13 лют.
Король О. «Така вже натура в творчої людини: вона не втрачає надії»: [бесіда з гол. режисером Запоріз. муздрамтеатру; записала Т. Нещерет] // Театр плюс. – 2000. — №2-3. – С.4-5.
Бакум Ю. Король Олександр Петрович: Штрихи до портрету: Ювілей // Запороз. Січ.- 1996. – 3 лют.
Король О. Культура – це нервова система країни. Її треба берегти : [бесіда з нар. арт. України, худож. керівником Запоріз. муздрамтеатру; записала Г. Кліковка] // Запоріз. правда. – 1994. – 26 берез.
Нещерет Т. «Січеславна» обрала Олександра Короля : [мистецька премія Наддніпрянщини, якою нагороджуються театр. діячі України, вручена худож. керівнику обл. муздрамтеатру] // Запороз. Січ. – 1994. – 31 трав.
Натанзон Л. У театрі – час перемін: штрихи до портрета митця // Запоріз. правда. – 1987. – 11 січ.
Про присвоєння тов. Королю О. П. почесного звання народного артиста Української РСР: Указ Президії Верховної Ради УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1987. — №3. – Ст.52; Правда Украины. – 1987. – 6 янв.
9 — 55 років (1956) Н. Блізняковій, запорізькому художнику – графіку;
10 – 15 років (1996) від дня заснування дитячого притулку (на базі школи-інтернату № 3 м. Запоріжжя);
10 – 5 років (2006) від дня заснування національного парку «Великий Луг» (Василівський район);
12 – 25 років (1986) від дня заснування Національного історико-археологічного музею – заповідника „Кам`яна Могила” (Мелітопольський район);2
13 – 150 років від дня народження І. І. Рачинського (1861 – 1921), композитора, критика; уродженця с. Темирівка Олександрівського повіту (зараз – Гуляйпільського району Запорізької області);
Іван Іванович Рачинський народився 13 лютого 1861 року в селі Темирівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Гуляйпільський район Запорізької області). Дитячі роки він провів у цьому селі, де полюбив українські народні пісні. Його мати Анна Францівна Корф (дівоче прізвище), була освіченою людиною. Вдома Рачинські мали піаніно і мати вчила сина грі. Коли прийшла пора вчитися, Рачинський їде до Харкова і вступає до гімназії. Тут він зустрівся і подружився з українським композитором В.І. Сокальським. Вони підтримували дружні зв`язки протягом всього життя.
Після гімназії Рачинський переїздить до Петербурга і в один і той же день вступає на юридичний факультет університету і до консерваторії. Проте Іван Іванович закінчив тільки юридичний факультет (1886), а консерваторію відвідував як вільний слухач. Брав уроки у директора консерваторії Ю. І. Йоганса і в М. Казанлі. Потім декілька років мандрує. Відвідав Грецію, Італію, Єрусалим, Єгипет, Францію, Німеччину. Вивчає живопис, скульптуру і архітектуру епохи Відродження. В його петербурзькій квартирі було чимало стародавніх картин, скульптур, речей, які він придбав, перебуваючи за кордоном. Рачинський не раз приїздив на Україну, бував у рідних місцях. Після смерті матері (1885) у спадщину Іван Іванович одержав маєток у селі Ганнівці (нині воно підпорядковане Веселогаївській сільраді Новомиколаївського району Запорізької області). Тут він часто влаштовував музичні аматорські вечори. В 1898 році Рачинський назавжди переїздить до Петербургу. В період першої світової війни композитор працював у редакції «Российской музыкальной газеты». Влітку газету закрили і Рачинський залишився без роботи і коштів до існування, довелося почати розпродаж майна. Коли у квартирі залишились порожні кімнати, композитор не міг цього пережити і виїхав на південь, у Севастополь. Саме тут Івана Івановича Рачинськогоі бачили останній раз в 1921 році. Він ходив змарнілий і голодний. На жаль, дата його смерті не встановлена. Музичні твори Рачинський почав складати ще в гімназії. Написав казку для скрипки і фортепіано. Згодом пише кілька п`єс для фортепіано. У творах використовує український колорит, який добре знав ще з дитинства. І. І. Рачинський написав симфонію, дві сюїти, увертюру, понад 25 романсів і пісень на слова М. Некрасова, А. Фета, О. Толстого, В. Брюсова, Г. Гейне, В. Шекспіра та ін. Був Іван Іванович також знавцем античної літератури, поетом, перекладачем і критиком. Рачинський залишив статті про творчість М. Глінки, А. Аренського, Ф. Якименка, В. Сокальського.
Композитор і музикознавець Л.Кауфман, працюючи в архівах Ленінграда, Москви, Харкова, Сімферополя і Судака, зміг відтворити творчий шлях українського композитора. Паралельно знайшов у архівах відомості про І. І. Рачинського і київський музикознавець М. Гордійчук. На початку 1972 року музикознавець Л.Кауфман побував у Гуляйпільському районі, зустрічався з колективом місцевої музичної школи, де розповів про творчий шлях талановитого митця, влаштував прослуховування магнітофонних записів його творів у виконанні київських митців.
Гуляйпільський краєзнавчий музей отримав портрет композитора і фотокопії обкладинки збірників романсів, поеми Л. Кара «Про природу речей», першої сторінки листа до поета М. М. Мінського від 15 грудня 1893 року і диплома про закінчення університету.
Література
Кушніренко І. Люди Гуляйпільщини: Біогр.–довід. видання / І. К. Кушніренко, В. . Жилінський. – Запоріжжя, 2004. – С.159 – 161.
Кушніренко І. Напівзабутні імена… : Сторінки життя і творчості М. О. Корфа та І. І. Рачинського / І.К. Кушніренко, В.І. Жилінський. – Запоріжжя, 2004. – С.87 – 115.
Кушніренко І. Темирівські обрії / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя, 2004. – С.155 – 157.
Жилінський В.І. Композитор Іван Рачинський // Зоря комунізму. – 1990. – 13,15 берез.
Гордійчук М. Віднайдена сторінка музики / М. Гордійчук, Л. Кауфман // Культура і життя. – 1972. – 5 жовт.
Нежижим І. Ім`я митця повернуто народові // Зоря комунізму. – 1972. – 21 верес.
13 – 90 років (1921) Запорізькій міській Раді;
Підготовка до виборів Олександрівської міської ради робітничих та червоноармійських депутатів 1-го складу (скликання) розпочалася 20 грудня 1920 року. Цього дня губвиборчком своїм наказом призначив головою міської виборчої комісії Сергія Олексійовича Бєлікова (секретаря губернського комітету КП(б)У). Цим же наказом Олександрівській губернській раді профспілок та міському комітету КП(б)У доручалося делегувати до 4 січня 1921 року по одному представнику до складу міськвиборчкому.
Напередодні виборчої компанії (24 січня) міська виборча комісія прийняла і поширила містом Постанову «Про порядок виборів до Олександрівської міської ради», яка роз`яснювала виборцям їх права та обов`язки, а також розкривала особливості проведення предвиборчих та виборчих зборів.
Щодо норми представництва у міській раді, було вирішено обирати 1 депутата від 100 виборців.
З 25 січня і до 12 лютого на олександрівських підприємствах, у профспілкових організаціях, військових частинах та на спеціальних районних виборчих пунктах відбулися передвиборчі та виборчі збори, на яких було обрано членів (так у той час офіційно іменували депутатів міської ради) та кандидатів у члени міської ради (кандидати заміщали членів ради у разі їх виїзду з міста, хвороби або офіційної відмови від роботи на посаді члена ради).
За даними Олександрівського губвиконкому, з 75 тис. мешканців Олександрівська участь у виборах депутатів міської ради взяли 18 тис. виборців. З 165 обраних членів ради більшість мандатів – 96 отримали позапартійні, 65 – комуністи і лише 4 мандати — представники інших партій (2 – есери, по 1 – анархісти-синдикалісти та бундівці).
Днем народження Олександрівської (Запорізької) міської ради робітничих та червоноармійських депутатів 1-го складу стало 13 лютого 1921 року. Саме цього зимового вечора у Народному домі на майдані Волі в Олександрівську відбувся перший урочистий пленум новообраної міської ради.
Для організації роботи ради депутати спочатку обрали тимчасову Президію міської ради у складі 2-х членів: комуніста та комісара Олександрівських майстерень Катерининської залізниці Василя Сергійовича Сушкова та позапартійного токаря Григорія Івановича Єрьоміна.
За два тиждні (27 лютого) на об`єднаному засіданні депутатів міськради та представників профспілок, завкомів та місцевих комітетів за пропозицією бюро фракції комуністів до складу Президії ради було дообрано ще 3-х членів: голову губернського революційного трибуналу, комуніста Миколу Івановича Гоппе, завідувача інформаційно-інструкторським підвідділом відділу управління Олександрівського губревкому, комуніста Семена Семеновича Люшкова, а також позапартійного робітника Петра Миколайовича Овчаренка.
На новообрану Президію покладалося керівництво міською радою, організація та планомірне виконання поставлених радою завдань, контроль за діяльністю міських установ. Члени Президії мали і ще одне важливе повноваження: саме вони, а не усі члени міської ради, обирали зі свого складу голову міської ради.
2 березня на першому засіданні Президії міської ради відбувся розподіл обов`язків серед її членів. Першим головою Олександрівської міської ради було обрано М. І. Гоппе, товаришем (заступником) голови ради – Г. І. Єрьоміна, секретарем ради – С. С. Люшкова, головою продовольчої комісії – П. М. Овчаренка, а головою комісії із лісозаготівель – В. С. Сушкова. Напрями роботи двох останніх членів Президії красномовно свідчить про дві найгостріші проблеми, які турбували місто у той час – голод і холод.
Персональний і кількісний склад депутатського корпусу міської ради був нестабільний і зазнавав постійних змін.
Література
Шиханов Р. Керівники міста Запоріжжя (1921 – 1939 роки) / Руслан Шиханов. – Запоріжжя: АА Тандем, 2008. – 136 с.: фото. – Із змісту: Історія Запорізької міської Ради (1921 – 1939 роки). – С.27 – 113.
Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье: Тандем, 2005. – 334 с.: ил. – Из содерж.: Руководители советского Запорожья. – С.140-141.
18 – 65 років (1946) А. Беспалову, запорізькому художнику;
21 – 90 років (1921) від дня заснування Запорізького базового медичного коледжу (медучилище №1);
Запорізький базовий медичний коледж – один з найстаріших учбових закладів міста Запоріжжя. Організований він 21 лютого 1921 року і названий Медичною школою. Державного рішення з цього приводу не було, засновником стала профспілка „Всемедсанпраця”. Першим директором став Олександр Михайлович Терешкевич. Викладачами були лікарі — ентузіасти, які працювали безкоштовно. Свого приміщення школа не мала. Заняття проводилися спочатку у трудовій вечірній школі по вул. Грязнова, потім (з 1924 по 1932 рік) – у трьох кабінетах чоловічої гімназії (сьогодні – ЗНУ). Навчальний заклад неодноразово змінював свою назву: 1932 – 1941 рр. це медичний технікум (директори Р. М. Немзер, Г. М. Гольштейн), який розташовувався у двох корпусах по вулиці Дзержинського, 5 і 6, мав свою бібліотеку. Під час фашистської окупації приміщення зруйнували, а бібліотеку спалили; 1943 – 1945 рр. чергове перейменування — фельдшерсько-акушерска школа (директор Г. М. Гольштейн). У 1945 – 1955 рр. нові зміни – фармшкола та фельдшерсько-акушерська школа (директор М. С. Злотников). 1955 року рішенням Міністерства охорони здоров’я України обидві школи об’єднані в єдине Запорізьке медичне училище (директори А. Н. Гладков, С. А. Кочетов, Ю. А. Шейченко); 2004 року Запорізьке базове медичне училище реорганізоване в Запорізький медичний коледж.
За роки свого існування педагогічний колектив підготував і виховав багато видатних людей. Більшість вихованців училища 20-40 років нагороджені урядовими нагородами. Так, випускниця 1940 року Герой Радянського Союзу Л. С. Кравець — єдина в країні жінка нагороджена медаллю Флоренс Найтінгейл.
Сьогодні коледж — сучасний багатопрофільний базовий вищий навчальний заклад І рівня акредитації, в якому навчаються професіям медичної сестри, зубного техніка, фельдшера, акушерки, фельдшера-лаборанта, санітарного фельдшера більше 1000 студентів. Зміцніла матеріально – технічна база. 1980 року споруджено новий учбовий корпус та гуртожиток.
Понад 17 років колективом, який має все необхідне для підготовки професіоналів-медиків, керує лікар, педагог вищої категорії Людмила Никифорівна Журавльова. Її вирізняє висока вимогливість не тільки до колективу, але, в першу чергу, до себе, витримка, ерудиція, ініціатива. Всю навчально-виховну роботу в колективі директор спрямовує на досягнення кінцевих результатів: випуск повноцінних, конкурентноспроможних спеціалістів. Її професійне кредо: «Практика – критерій істини»
Одним з найважливіших завдань колективу педагоги вважають оптимізацію навчально-виховного процесу. В коледжі здійснено перехід на навчання медичних сестер у відповідності до вимог Болонської декларації.
Література
Новітня історія України: імена, звершення, творчість. – К., 2006. – Вип. 1: Запоріжжя. – 112 с. – Із змісту: Журавльова Л. Запорізький базовий медичний коледж. — С.43.
Медицина Запорізької області. – Запоріжжя, 2001. – С.186 – 189.
70 лет старейшему училищу // Индустр. Запорожье. – 1991. – 23 нояб.
Ребята в белых халатах // Индустр. Запорожье. – 1990. – 21 дек.
***
Запорізький базовий медичний коледж [Електронний ресурс] : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : www.zbmk.ua . – Назва з екрану.
21 – 90 років від дня народження В. К. Шевчука (1921 – 1945), Героя Радянського Союзу; жив в м. Запоріжжі, закінчив 10 класів; його ім`ям названо одну з вулиць обласного центру;
23 – 60 років (1951) В. Дружиніну, запорізькому художнику – карикатуристу, графіку;
Народився Валентин Степанович Дружинін 23 лютого 1951 р. в Туркменістані. Першу карикатуру опублікував у 14 років в гумористичному журналі „Токмак” (Туркменія). Із Запоріжжям доля поєднала його в 1973 році. Працював освітлювачем на телебаченні, художником-декоратором у театрі, художником видавництва „Комунар” та газет „Комсомолець Запоріжжя”, „МИГ”, з 2002 року – головний художник „Комсомольської правди”.
Основна професія – карикатура, вона ж – покликання, спосіб самовираження, частково засіб до життя і — стан душі. Карикатура обвела його навколо земної кулі, зробила членом Спілки журналістів України (1982 р.) і Спілки художників України (1989 р.). Карикатура В.Дружиніна добра і життєрадісна. Друкувався у всеукраїнських ЗМІ, а також у Росії, Китаї, Німеччині, Чехії, Польщі.
Друга іпостась художника Валентина Дружиніна – книжковий ілюстратор, художник дитячих казок.
Перша персональна виставка відбувалася у Запоріжжі (1988 р.), а пізніше були США, Турція, Польща, Росія..
Він лауреат понад 180 міжнародних і вітчизняних конкурсів і виставок карикатури, зокрема – Гран-Прі „Золота рибка”, всесоюзного конкурсу „Бурштиновий олівець” (1986 р., Калінінград), золота медаль і 1-а премія Міжнародного конкурсу антивоєнної карикатури (1987 р., Югославія), „Малий ангел” у Бельгії, „Бронзовий олівець” у Польщі, „Срібна пластина” в Італії і безліч інших.
В 2001 році Валентину Дружиніну присвоєно звання „Заслужений художник України”. Нині художник проживає в Росії (м. Москва).
Література про життя та діяльність
Латанський С. Дружинін Валентин Степанович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2008. – Т.8 : Дл – Дя. – С. 439.
Дружинін Валентин Степанович // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962 – 2007 рр. – Запоріжжя, 2007. – С. 48-49.
Дружинін В. Карикатура. – Запоріжжя, 1994. – 127 с.
Дружинін В. Каталог персональної виставки. – Запоріжжя, 1988. – 24 с.
***
Вардидзев В. „Я по жизни сосняк” // Индустр. Запорожье. – 2010. — 15 июня.
Федір В. Карикатура – друга натура // Україна молода . – 1994. — 11 берез. — С. 12.
Березень
1 – 70 років (1941) О. М. Башкатову, запорізькому художнику;
Башкатов Олексій Миколайович – живописець, скульптор. Народився 1 березня 1941 року в с. Скелевате Вільнянського району. Захопився мистецтвом в 1963 році після знайомства з Ф. Ф. Шевченком, заслуженим художником СРСР, під керівництвом якого отримав перші уроки живопису в ізостудії будинку культури «Металург».
1969 року закінчив Одеське художнє училище, факультет живопису (майстерня А. І. Лози).
З 1970 року працював у виробничих майстернях Запорізького художньо – виробничого комбінату в монументальному цеху. За виставкову діяльність в галузі медальєрного та живописного мистецтва та активну суспільну роботу нагороджений срібною медаллю Верховної Ради СРСР «За трудову відзнаку».
В 1988 році став членом Запорізької організації Національної Спілки художників України як скульптор малих форм.
Башкатов О. М. – учасник багатьох обласних, республіканських та всесоюзних виставок, автор меморіальних дошок, в т. ч. відомим землякам: меру м. Запоріжжя О. В. Поляку (площа Поляка), українському письменнику Олесю Гончару (ЗНУ), генеральному конструктору авіадвигунів О. Г. Івченку (ЗМКБ «Прогрес»), бюстів: генеральному конструктору авіадвигунів Ф. М. Муравченку (ЗМКБ «Прогрес»), В. Гетьману, народній артистці України А. І. Морозовій, директору ЗТЗ (1958 – 1962, 1965-1978) В. А. Іванову та ін.
Останнім часом працює разом із сином Ігорем над скульптурними проектами та живописом.
Література про життя та діяльність
Башкатов Олексій Миколайович // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962 – 2007. — Запоріжжя, 2007. – С.6 – 7.
Сидоренко М. Башкатов Олексій Миколайович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2001. – Т.2: б – Біо. – С.341.
1 – 40 років тому (1971) в м. Мелітополі введено в експлуатацію новий центральний універмаг;
3 – 115 років від дня народження І. С. Паторжинського (1896 – 1960), українського співака (бас) і педагога; уродженця с. Петро – Свистунове Вільнянського району1;
6 – 45 років від дня народження Ю. О. Пузанова (1966 – 1986), воїна – афганця; уродженця м. Гуляйполя;
8 – 45 років від дня народження О. А. Цимбалюка (1966 – 1985), воїна – афганця; поховано в с. Нововодяне Кам`янсько – Дніпровського району;
9 – 65 років (1946) М. Т. Мироненку, запорізькому художнику;
20 – 50 років (1961) П. Д. Матвієнку, голові Запорізької обласної ради; уродженцю м. Запоріжжя;
Матвієнко Павло Дмитрович народився 20 березня 1961 року в м. Запоріжжі в робітничій родині. Після закінчення середньої школи (1978 – 1979 рр.) працював автослюсарем на Запорізькому домобудівному комбінаті. Потім була служба у лавах Радянської армії (1979 — 1981). У 1982 – 1987 роках навчався на історичному факультеті Запорізького державного університету; пізніше (1991–1995 рр.) – в Українській юридичній академії (м. Харків). Здобувши освіту, з 1987 до квітня 2010 року працював у Класичному ліцеї №79 при ЗНУ (1987 – 1994 рр. – вчителем історії і права; 1994 – 1996 рр. – заступником директора з науково – методичної роботи; з 1996 року – директором закладу).
Павло Дмитрович — відмінник освіти України (2001), заслужений вчитель України (2008).
Чільне місце у житті П. Д. Матвієнка займає політична діяльність. Він депутат Запорізької обласної ради 5 скликання (з 21.04.2006 р.) від Партії регіонів, голова фракції Партії регіонів (з 2006 року); член постійної комісії з питань земельних відносин та адміністративно – територіального устрою. Член виконкому Запорізької міської ради (з 6 грудня 2006 року).
У квітні 2010 року П. Д. Матвієнко був обраний головою Запорізької обласної ради.
Література про життя та діяльність
Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С.112.
***
Матвиенко П. «Исполнительная и представительная власть – единая команда» : [беседа с пред. ЗОС; записал Ю. Иванец] // Запороз. Січ. – 2010. – 15 лип. (№131 — 133). – С.6.
Матвиенко П. «Когда берешься за нужное дело, люди охотно помогают» : [беседа с пред. ЗОС; записал Ю. Иванец] // Запороз. Січ. – 2010. – 13 трав. (№89 — 91). – С.6.
Матвієнко П. Павло Матвієнко: «Усе роблю з душею і задоволенням» : [бесіда з головою ЗОР; записала А. Кобинець] // Запоріз. правда. – 2010. – 10 черв. (№83 — 84). – С.4.
Гарькавая Т. Председатель Запорожского областного совета подал в отставку : [в т. ч. о назначении пред. облсовета П. Д. Матвиенко / Татьяна Гарькавая] // Суббота плюс. – 2010. – 8 апр. (№15). – С.15.
Сиволап М. В области – новый спикер местного парламента [П. Матвиенко] // Запороз. Січ. – 2010. – 1 квіт. (№63 — 65). – С.1.
Павла Матвієнка обрали головою обласної ради // Запоріз. правда. – 2010. – 1 квіт. (№48 — 49). – С.2.
Матвиенко П. Алло, мы ищем таланты : [о Запорож. классич. лицее] // Запороз. Січ. – 2002. – 7 груд. – С.5.
20 – 45 років від дня народження О. С. Данилова (1966 – 1985), воїна – афганця; уродженця с. Комишуватка Приморського району;
23 – 90 років (1921) від дня перейменування міста Олександрівська в Запоріжжя;
18 лютого 1921 року Олександрівський І губернський/ з’їзд Рад робітничо-селянських та червоноармійських депутатів прийняв постанову про перейменування Олександрівської губернії в Запорізьку, а міста Олександрівська в місто Запоріжжя. Постанова була схвалена Адміністративно-територіальною комісією НКВС УРСР, і вже 15 березня 1921 року губвинонком затвердив її відповідним рішенням. Ухвала губвиконкому дещо випередила постанову ВУЦВК від 23 березня 1921 року, якою Олександрівську губернію офіційно перейменували на Запорізьку, залишивши губернським центром м. Олександрівськ. Проте нова назва губернського міста «Запоріжжя», затверджена місцевим органом влади, швидко увійшла в практику ділових паперів, а поступово і в свідомість жителів, адже в ній відбивалося як географічне розташування міста за Дніпровськими порогами, так і історія цього краю, який у ХІV-XVIII століттях звався Запоріжжям.
Зараз достеменно невідомо хто був у 20-ті роки минулого століття ініціатором зміни назви міста. У ті буремні і тривожні часи далеко не всі знали, що найменоване воно було на честь командуючого 1-ю російською армією князя Олександра Голіцина – засновника Олександрівської фортеці (1770 р.). Революційно налаштовані громадяни асоціювали назву з ім’ям царя Олександра.
В одному із листопадових номерів газети «Запорізька правда» за 1966 рік редакція опублікувала лист жителя м. Вінниця, пенсіонера Якова Михайловича Шевлюка ось такого змісту: «У 1921 році я був учасником І повітового [очевидно губернського] з’їзду від трудящих села Велика Михайлівка Олександрівського повіту. Після того як обрали повітовий керівний орган, на засіданні з’їзду з моєї ініціативи була висунута пропозиція перейменувати місто Олександрівськ на місто Запоріжжя.
Висунута мною пропозиція була поставлена на голосування з’їзду. Одноголосно було прийнято рішення про нове найменування міста, що було записано в протоколі. В рішенні з’їзду висловлювалась просьба до республіканських радянських органів затвердити його. В цьому ж році було затверджено наше рішення».
Може Яків Михайлович був насправді людиною причетною до історичного перейменування Олександрівська у Запоріжжя? На жаль, інших документальних підтверджень цьому фактові поки що немає. Очевидно, настав час дослідникам історії походження ймення м. Запоріжжя детальніше вивчити архівні матеріали, звернутися до свідчень нащадків Я.В. Шевлюка і на сотий ювілей перейменування Олександрівська внести ясність для його мешканців.
Література
Шиханов Р. Керівники міста Запоріжжя (1921 – 1939 роки) / Руслан Шиханов. – Запоріжжя: АА Тандем, 2008. – 136 с.: фото. – Із змісту : [про перейменування міста Олександрівська на Запоріжжя]. – С.27 – 113.
Новое Запорожье: хроника развития большого города: 1921 – 2006: 85 лет названию города. – Днепропетровск: Арт – Пресс, 2006. – 216 с.: ил. – Из содерж. : [о переименовании г. Александровска в Запорожье]. – С.10 — 11.
Сокур А. Вознесенівська гора: Краєзнавчі нариси з історії рідного краю. – Запоріжжя, 2001. – 106 с. – Із змісту: Фортеця над Дніпром : [в т. ч. про перейменування міста Олександрівська на Запоріжжя]. — С.56.
***
Карташов Є. Олександрівськ – Запоріжжя: До 85–ої річниці перейменування міста // Запороз. Січ. – 2006. – 23 берез. (№62 – 65). – С.2
Від Олександрівська до Запоріжжя: До 85-ої річниці перейменування міста // Запороз. Січ. – 2006. – 21 берез. – (№61). – С.4.
85 лет!: [прошло с тех пор, как 23 марта 1921 г. ВУЦИК СССР утвердил новое название города] // Улица Заречная. – 2006. – 23 марта (№12). – С.3.
Стрелец С. 85! // Запороз. Січ. – 2006. – 23 берез. (№62-65). – С.11.
Запоріжжю – 85! // Голос України. – 2006. – 23 берез. (№53).
Лицкевич О. Запорожью стукнуло восемьдесят пять // Комс. правда. – 2006. – 28 марта.
Хто дав ймення нашому місту? : [у 1921 р. на І повітов. з`їзді, учасником якого був Шевлюк Я. М. від трудящих с. Велика Михайлівка, вніс пропозицію про перейменування міста] // Запоріз. правда. – 1966. – 11 листоп.
23 – 50 років тому (1961) розпочато будівництво м. Дніпрорудного;
«Где гремела казацкая слава
Да шумели в степи ковыли,
Возведен Днепрорудный по праву
Новый сын украинской земли.»
(Із гімну міста Дніпрорудне)
У 50-і роки ХХ століття геологи під Бурчацьким водоносним горизонтом на глибині понад 600 метрів знайшли значні запаси залізної руди з неймовірно високим – 62 відсотки! – вмістом заліза (аналогічні поклади є лише в Аргентині та Бразилії). 30 вересня 1960 року Рада Міністрів УРСР прийняла рішення про будівництво залізорудного комбінату на базі Південно-Білозерського родовища. Будова стала комсомольсько-молодіжною. З усіх кінців СРСР в Запорізьку область їхала молодь.
Вже в березні 1961 року була закладена перша п’ятиповерхівка майбутнього міста, планувальна структура якого формувалася як взаємопов’язана система місць прикладання праці, побуту, відпочинку, а також різних видів обслуговування з чітко виділеними зонами. За задумом архітекторів та містобудівників новий населений пункт, отримавши первинну назву Дніпроград (листопад 1962р.), почав зводитися за 25 км від 3-ох шахт (півгодинна доступність), в екологічно чистій місцевості на березі Каховського водосховища. Згідно генерального плану забудови міста, в якому враховувалася специфіка природнокліматичних і місцевих умов, особлива увага приділялася його озелененню. З кращих розсадників країни завозилися саджанці дерев і кущів – понад ста видів. Система зелених насаджень будувалася за принципами безперервності, шляхом об’єднання зелених масивів із загальноміськими парками мережею бульварів і пішохідних алей.
У квітні 1963 року згідно рішення Запорізької обласної ради тоді ще селище Дніпроград було перейменоване в Дніпрорудне, а в 1970 році йому присвоїли статус міста районного підпорядкування.
Зараз у місті, яке знаходиться за 85 км від обласного центру і за 26 км від райцентру (м. Василівка) проживає понад 21,0 тис. жителів, п’ята частина яких працює на залізорудному комбінаті. Крім того в Дніпрорудному діють ВАТ «Завод будівельно-оздоблювальних машин» та ВАТ «Виробниче об’єднання «Моліс». До послуг жителів 3 загальноосвітні школи, гімназія, 5 дитсадків, індустріальний технікум, професійно-технічний ліцей, ДЮСШ, Палац культури «Гірник», 2 публічні бібліотеки, музей, кінотеатр, парк.
Щорічно у третю неділю липня дніпрорудненці святкують день свого рідного міста.
… До речі, свій внесок у будівництво міста гірників зробила і обласна універсальна наукова бібліотека імені О.М.Горького. Адже саме завдяки допомозі її співробітників, як пише у своєму романі «И прилетят соловьи…» тодішній перший секретар комсомольської організації будови, а нині професор ЗДУ, письменник, Віталій Воловик, молоді будівельники отримали першу бібліотеку. «Погрузив книги и от души поблагодарив директора областной библиотеки [за псевдонімом Баллер криється Анатолій Іванович Бальцер] и ее сотрудников, Юрий отправился на стройку» – читаємо у главі 6.
Література
Енциклопедія сучасної України. — К, 2008. — Т.8: Дл -Дя. — С.86.
Днепрорудное: из истории города. — [Днепрорудное]: Копи-Арт, 2006. — [14 с].
Солоп Ю. Региональный ландшафтный парк «Панай». Проблемы и перспективы развития / Ю. Солоп, О. Турко // Мій рідний край — Запоріжжя: Матеріали відкрит. обл. конф. учнів, молоді (м. Запоріжжя, 17-19 листоп. 2005 р.). — Запоріжжя, 2006. — С.280 — 283.
Панкратов В. Город, улица, квартира / В. А. Панкратов, Г. Д. Пивоваров. — К, 1976. — С.25–28.
Станиславский А. Планировка и застройка городов Украины. — К: Будівельник, 1971. -263 с. — Из содерж.: [г. Днепрорудний]. — СІ77, 247.
Иванова А. Основные принципы планировки города Днепрорудного // Градостроительство, Планировка и застройка городов. -К: Будівельник, 1966. — С.37- 50.
Иванов Е. Особенности первой очереди строительства Днепрорудного // Градостроительство. Планировка и застройка городов. — К: Будівельник, 1966. -С.51 — 54.
Вопроси городского расселения: (в помощь проектировщику). — К: Будівельник, 1964. – С.30.
***
Штрихи з історії Дніпрорудного // Запоріз. правда. — 2009. — 7 трав. – С.10.
Сырова Е. Город отметил 45 — летний юбилей // Рабоч. слово. — 2006. — 22 июля. – С. 1.
«Комсорг Виталий Воловик заменил многим строителям отца и мать»// Индустр. Запорожье. – 2006. – 8 сент. – С.3.
Вербицкая Н. Город отпраздновал 40 — летие // Суббота плюс. — 2001. -19 июля. — С.2.
Визитная карточка города // Рабоч. слово. – 1996. — 15 июля.
Смола В. Днепрорудному — 35 лет // Рабоч. слово. — 1996. — 30 марта.
Капітон С. Провінційні замальовки: Дніпрорудне // Комсомолець Запоріжжя. — 1988. -16 лип.
Романовський І. Перспективне місто і проблеми сфери послуг // Запоріз. правда. — 1981. — 8 верес.
Якименко Т. Свято міста гірників: [до 20-річчя перш. вулиці в Дніпрорудному] // Нова Таврія. — 1981. -11 черв.
Кулак И. Руда и люди // Индустр. Запорожье. — 1970. — 13 окт.
Сивальнев М. Внимание новому городу // Строительство и архитектура. — 1969. — №4. — С.26-27.
Куцев О. Про що розповів пам’ятник : [пам’ятний знак «Перша вагонетка руди» (1968)] // Запоріз. правда. — 1969. — 17 груд.
Иванова А. Особенности планировки и настройки Днепрорудного // Строительство и архитектура. — 1966. — №1. — С.9- 14.
Кулак И. Мирный взрыв //Индустр. Запорожье. — 1966. — 9 февр.
Куцев О. Нарис про місто // Прапор юності. — 1966. — 21, 24 серп.
Пєшанов В. Скарби, знайдені в Дніпрорудному : [про розкопки скіф. могильника V- ІV ст. до н. е.] // Запоріз. правда. — 1964. — 9 черв.
Горшковский В. Человек и море: [о строителях г. Днепрорудного] // Индустр. Запорожье. – 1963. – 20 авг.
***
Воловик В.И. «И прилетят соловьи…»: Роман. – Запорожье: Просвіта, 2002. – 332 с.
23 – 35 років (1976) Мелітопольському консервному заводу;
26 – 75 років від дня народження Б. Д. Михайлова (1936 – 2008), археологу, музеєзнавцю, (1986 – 2008 рр. – дир. Національного історико – археологічного музея – заповідника «Кам`яна Могила»), уродженцю м. Мелітополь;2
28 – 60 років (1951) В. М. Щербині, запорізькому художнику;
28 – 15 років (1996) від дня заснування Запорізького міського товариства болгарської культури «Роднина»;
Товариство «Роднина» (ЗТБК «Роднина») утворено 28 березня 1996 року. Першим керівником товариства став Мілєв І. Д., а з липня 1997 року його очолює Григор’єв І. І.
Пріоритетним напрямком практичної діяльності товариства є виховання у молоді любові до рідної мови, як основи болгарського відродження. З цією метою при товаристві була відкрита недільна болгарська школа. Крім того, члени товариства «Роднина» мали можливість підвищувати рівень свого володіння літературною болгарською мовою на курсах, діючих при Велико-Тирновському університеті (Болгарія) для представників болгарської діаспори всього світу. Багато членів товариства отримали освіту в університетах та коледжах Болгарії.
Характерною рисою роботи товариства стало залучення людей, які бажали не тільки бути його членами, але й плідно працювати над відродженням культурних цінностей болгар. Особливо це відчувається при проведенні святкових заходів – до Дня слов’янської писемності, Дня визволення Болгарії від турецького іга, річниці переселення болгар у Таврію.
Збереженню та відродженню самобутньої культури українських болгар сприяє діяльність фольклорного колективу товариства з тією ж назвою «Роднина», ініціаторами створення і першими учасниками якого були Штерєва З. І. та Фуклєва М. А. Очолює його талановитий музикант-педагог Дузбенов Б. М. Ансамбль є незмінним учасником республіканського фестивалю національних культур «Ми – українські», обласного фольклорного фестивалю болгарської культури, соборів болгар України. Діяльність колективу неодноразово відзначалася грамотами та «гран-прі». При товаристві існує студія образотворчого мистецтва. Силами товариства створена бібліотека болгарської літератури, DVD, фотоматеріалів, які відображають діяльність товариства «Роднина», життя болгарської діаспори в Запорізькій області та в Україні.
Члени товариства проводять велику науково-дослідницьку роботу, присвячену болгарам України. Під керівництвом Мільчева В. І., доцента ЗНУ, були здійснені наукові експедиції в болгарські села Приазовського (2002), Приморського (2001, 2004) районів, а в 2006 р. побачила світ робота Штерєва І. І. з історії таврійських болгар кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Товариство підтримує зв’язки з Республікою Болгарія.
Література
Запорожское городское болгарское общество «Роднина» // Митков В. Болгары на Запорожской земле: страницы истории и культуры. – Запорожье, 2007. – С. 160-162.
Запорізьке болгарське товариство «Роднина» // Запорізька родина. – Запоріжжя, [2007]. – С.13.
Запорізьке міське болгарське товариство «Роднина» // Національно-культурні товариства Запорізької області. – Запоріжжя, 2001. – С.6.
***
Латанський С. Товариство болгарів відзначає ювілей : [«Роднина»] // Запорозька Січ. – 2008. – 1 берез. (№44). – С.8.
Эстеркина И. «Роднина» значит «Родня» // Суббота плюс. – 2005. – 3 мар. (№9). – С.9.
30 – 80 років від дня народження О. О. Пахучого (1931 — 1996) українського прозаїка, уродженця м. Запоріжжя;
Пахучий Олексій Олександрович народився 30 березня 1931 р. в місті Запоріжжі в сім’ї службовців. Закінчив Московський електротехнічний інститут інженерів транспорту. Працював у системі АН України, зокрема в Інституті проблем литва, на виробничому об`єднанні «Кристал». Літературною діяльністю зайнявся давно, пишучи історичні романи про національно-визвольну боротьбу українського народу за доби Богдана Хмельницького. Та лише 1993 року, вже в незалежній Україні, у видавництві «Український письменник» вийшов друком його історичний роман «Тиміш Хмельницький, син Богдана». Книга одразу набула популярності, саме в ній чи не вперше в українській літературі об’ємно змальовано постать Тимоша Хмельницького як видатного воєначальника й державного діяча. Підготовлена до видання друга книга дилогії, присвяченої синам Богдана Хмельницького: «Юрась Хмельниченко». На жаль, О. Пахучий так і не побачив її виданої за життя… В авторському доробку лишилися і інші неопубліковані твори.
Твори
Тиміш Хмельницький, син Богдана : [іст. роман] / Олексій Пахучий. – К.: Укр. письменник, 1992. – 431 с.
Юрась Хмельниченко : [іст. роман] / Олексій Пахучий. – К.: Укр. письменник, 1995. – 558 с.
Література про життя та діяльність
Проценко О. Еволюція українського історичного роману 90-х рр. ХХ ст.: Автореф. дис. канд. філ. наук: 10.01.01 / О. А. Проценко : [в т. ч. про дилогію О. Пахучого]. — Запоріжжя, 2001. — 19 с.
Письменники України: Довід. / Упоряд. Д. Г. Давидюк, Л. Г. Кореневич, В. П. Павловська. — Дніпропетровськ: Дніпро, 1996. – 228 с.
***
Маховський О. Тінь славного імені, або «Варфоломіївська ніч» над Україною: [в т. ч. про роман О. Пахучого «Юрась Хмельниченко»] / Олег Маховський // Укр. слово. – 1996. — 30 трав.( №21) – С. 14.
Олексій Пахучий: [некролог] // Літ. Україна. – 1996. — №12. – 26 берез. – С.8.
Ромащенко Л. Доба Руїни: погляд істориків та письменників : [в т. ч. про роман О. Пахучого «Юрась Хмельниченко»] / Людмила Ромащенко // Київ. старовина. – 2002. — №4. – С. 57-66.
****
Пахучий Олексій Олексійович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Українці в світі» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http://ukrainians-world.org.ua/about/45/49/86/103/. – Назва з екрану.
30 – 40 років (1971) від дня заснування спорттанцклубу «Райдуга» (м. Мелітополь).
Цього місяця виповнюється:
90 років (1921) від дня заснування Запоріжоблбджілопрому (зараз -Запоріжбджілопром);
У березні 2011 року виповнюється 90 років становлення бджільництва як самостійної галузі сільського господарства. Для координування діяльності галузі і надання допомоги пасічникам в кожному районі з 1921 року працював інструктор з бджільництва, а в обласному центрі (при облземвідділі) – зоотехнік.
Бджілосекція — облбджілоконтора – Запоріжоблбджілопром – такий організаційний шлях цієї структури. Проте, яка б вивіска не була, завдання у неї залишалося одним і тим же. Це була державна організація, яка займалася забезпеченням галузі усім необхідним, сприяла розвитку бджільництва і підвищенню його продуктивності.
В 60-ті роки ХХ століття бджільництво області досягло небувалого розквіту. Виховалася ціла плеяда майстрів високих медозборів, нагороджених урядовими відзнаками та медалями. Меди з Бердянського району на Міжнародній виставці в Німеччині отримали Велику золоту медаль.
Однак економічна криза, яка охопила усі сфери сільського господарства та промисловості країни, помітно позначилася і на бджільництві, практично поставивши його „на коліна”.
У 1994 році „Запоріжоблбджілопром” стає приватним товариством „Запоріжбджілопром”. Очолює товариство Віктор Іванович Шевченко. Почавши трудову діяльність з пасічника, він не один рік керує одним з найбільших пасічницьких бджолопідприємств України.
Товариство виконує ті ж самі функції, намагається привернути увагу посадовців, керівників до галузі.
Як не важко живеться в останні два десятиріччя, та бджільництво витримало усі випробування й продовжує розвиватися, хоча повсякчас потребує уваги і захисту уряду та держави.
Література
Борисенко І. Пасіка колгоспу ім. Крупської Осипенківського району Запорізької області / Запоріз. обл. управління сіл. госп-ва; обл. контора бджільництва. – Запоріжжя : Облвидав, 1958. – 18 с.
Зєвахін Л. Попереду – сподівання на нові здобутки // Пасіка. – 2001. — №5. – С.30.
Меренков В. Труды и дни пчеловодов Мелитопольщины // Новий день. – 2001. – 18 серп.
Бабенко В. Вчорашні й нинішні турботи бджолярів Запоріжжя // Пасіка. – 1997. – №1. – С.2 – 3.
Голубкова Т. Пусть хоть чуть – чуть жизнь покажется медом : [о благотворит. акции обл. об-ва пчеловодов] // Наш город. – 1997. – 18 февр.
Мещан В. Пчелы и экономика : [любител. пчеловодство в обл.] // Наш город (Суббота). – 1997. – 25 сент. – С.2.
Шевченко В. І зберегти професіоналів // Пасіка. – 1997. — №3. – С.2 – 3.
Шевченко В. Запоріжбджілопром: вчора, сьогодні, завтра // Пасіка. — 1996. — №11.-С. 20 — 22.
Зевахин Л. Запорожоблпчелопрому – 75 лет // Индустр. Запорожье. – 1996. – 5 июля; Выбор. – 1996. – 28 июня.
Кармазь В. Як справи у бджолярів? : [Оріхів. р-н] // Трудова слава. – 1994. – 5 лют.
Шифрина А. Ложки дегтя в бочках меда : [о проблемах пчеловодов обл.] // Запороз. Січ. – 1994. – 18 січ.
Голубкова Т. «И толстый, толстый слой…меда» : [о благотворит. акции обл. общества пчеловодов] // Индустр. Запорожье. – 1993. – 19 мая.
Манько М. Пасіка на узліссі : [про розвиток бджільництва у колгоспі «Таврія» Куйбишев. р-ну] // Запоріз. правда. – 1992. – 1 лип.
Зевахин Л. Мед нужен? Так помогите пчелопрому! // Индустр. Запорожье. – 1991. – 18 окт.
Сосна М. У токмацьких бджолярів // Ком. шляхом. – 1989. – 6 січ.
Шевченко В. Лучший мед – запорожский : [на смотре продукции пчеловодства на ВДНХ СССР высших наград удостоен мед, собран. на пасеках Куйбышев. р-на, воск – Новониколаев., а прополис и цветоч. пыльца — Мелитоп. р-нов ]// Индустр. Запорожье. – 1988. – 24 февр.
Тургай В. Бджолине містечко в Малій Білозірці : [Василів. р-н] // 1988. – 9 серп.
Хлопко П. Вагомий внесок пасічників [області] // Тваринництво України. – 1981. — №1. – С.55 – 56.
Золота медаль міжнародної виставки у андріївців : [бджільництво колгоспу ім. Смирнова Андріїв. р-ну] // Запоріз. правда. – 1962. – 3 лют.
Шабаршов И. Три проблемы в развитии пчеловодства Запорожья // Пчеловодство. – 1961. — №7. – С.12 – 14.
Визнання майстерності : [Спілка бджолярів України присвоїла звання «Почесний пасічник України»: Прокопенко Є. Г. – пасічник КСП «Іскра» Бердян. р-ну; Марич О. С. – пасічник КСП «Копанівське» Оріхів. р-ну; Кривонос М. І. – пасічник КСП «Память Леніна» Веселів. р-ну; ? – пасічник КСП ім. Кірова Новомиколаїв. р-у; Чудан Н. С. – продавець – заготівельник Якимів. р-ну; Коцур В. С. — Чернігів. р-н] // Запоріз. правда. – 1999. – 19 серп.
Яворский А. Фермер – пчеловод Владимир Сергиенко : [с. Новоуспеновка Веселов. р-н] // Площадь Свободы. – 1998. – 12 марта. – С.5.
Сосна М. Академік від бджолярства : [В. І. Герман: Токмак] // Таврія. – 1992. – 10, 13 жовт.
Чепурная С. Вдали от шума городского : [о совхоз. пчеловодах И. и Л. Хмелевских : с. Соколовка Вольнян. р-на] // Индустр. Запорожье. – 1992. – 10 июня.
Шевченко В. Цей гіркий солодкий мед : [проблеми пасічника колгоспу ім. Леніна Новомиколаїв. р-ну] // Запоріз. правда. – 1992. – 3 січ.
Яворський А. Учні пасічника [В. А.] Виноградчого // Тваринництво України. – 1986. — №11. – С.40 – 41.
Самойленко А. Його поважають люди : [Я. І. Сластіон – пасічник колгоспу ім. Суворова Куйбишев. р-ну] // Запоріз. правда. – 1960. – 18 верес.
90 років (1921) від дня заснування Токмацького СПТУ №21;
Училище, яке є одним із найстаріших в Україні, було засноване у березні 1921 року і класифікувалося як школа фабрично-заводського навчання, з часом — ремісниче училище, технічне училище № 7. Після реорганізації системи профтехосвіти набуло назву ПТУ № 21. Зараз це Токмацький професійний ліцей. З 1921 року і до нашого часу училище було і залишається кузнею робітничих кадрів для велетня машинобудування міста Токмака – дизелебудівного заводу імені С. М. Кірова.
Цей учбовий заклад закінчило багато відомих в Україні людей і серед них Олександр Георгійович Івченко, видатний конструктор авіадвигунів, Герой Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії, член АН УРСР.
В наш час поряд зі старими спеціальностями, що були покликані обслуговувати потреби заводу, з’явилися нові, що вже відносятся до сфери послуг. Учні проходять практику чи не на всіх підприємствах і в організаціях Токмака. Це єдиний учбовий заклад у місті, що готує кваліфікованих спеціалістів робітничих спеціальностей.
Література
Справочник учебных заведений Запорожья и Запорожской области. – Запорожье, 2009. — С.71.
Коломенська Т. ПТУ — 21 м. Токмак – одне з найстаріших на Україні // Токмац. вісн. – 2000. – 15 серп.
Попов В. Кузня робітничих кадрів // Таврія. – 1996. – 21 берез.
Иванов Я. Юбилей училища // Индустр. Запорожье. – 1991. – 4 апр.
Зирін Ю. Робітничий університет // Ком. шляхом. – 1991. – 23 берез.
Кузнице кадров – Токмакскому среднему профессионально – техническому училищу №21 – семьдесят лет // Кіровець. – 1991. — №12. — С.1 – 3.
Кузня робітничих кадрів дизелебудівників // Ком. шляхом. – 1986. – 12 берез.
Попов В. Ювілей училища // Ком. шляхом. – 1981. – 14 берез.
20 років (1991) від дня заснування Запорізької міської асоціації батьків дітей — інвалідів «Надія».