01.04 — 70 років (1943) М. Кірданю, запорізькому художнику, членуЗОНСХУ;
Микола Кірдань народився навесні суворого 1943 року в с. Покровське на
Дніпропетровщині в тяжкі часи фашистської окупації. А назвали хлопчика
Миколою з легкої руки рідної тітки на честь врятованого нею молодого
солдатика-художника. Тільки-но малий почав ходити, батько дав йому
олівця: „Малюй!” Спочатку нічого не виходило, аж поки одного разу не
ожив під ним заєць з бабусиної казки. Відтоді олівець для Миколи ставав
все привабливішим, а потім і наврочив хлопцеві життєву дорогу.
І привела ця дорога до Запоріжжя, до художньої студії Палацу культу-
ри металургів, де навчався майстерності під керівництвом художника Ф.
Ф. Шевченка, а після школи – до Дніпропетровського художнього училища.
Художній талант допоміг Миколі і на військовій службі – розписав панно
в рідній частині, зобразивши один з героїчних епізодів Великої Вітчизняної
війни.
Після закінчення училища молодий художник почав працювати в Запо-
ріжжі, поступово все більш захоплюючись графікою. Чітка мова деталей
– ось що вабило Миколу у графіці. Його графічні роботи, в яких невловимо
присутні риси рідного краю, експонуються на обласних виставках у Києві,
Москві. Ось одна з них – триптих „Моя Наддніпрянщина”. На лівій части-
ні – „Червоні квіти” – прощання. Горять квіти і кличуть козака в похід.
Права частина – „Батькова шапка”… Не повернувся козак, а вже нова біда
над Подніпров’ям, і вирушає у похід син. Як заповіт, передає йому мати
батькову шапку. Світлою радістю промениться образ на центральній час-
тині – „Золото Наддніпрянщини”. Це щасливе обличчя дівчини, і колосся,
і візерунки на дівочому вбранні – кожна деталь без слів промовляє до нас:
щедра і красива твоя земля, гарно і щасливо на ній.
Цікавий цикл „Запорозьке козацтво”. Теплою ніжністю віє, зокрема,
від роботи „Кохання”. Вдалині видніється козацьке укріплення, двійка ко-
ней, а на передньому плані – молодий козак і дівчина. Прощання. Немає слів.
Цікаві в цьому циклі роботи „Їхав козак за Дунай”, „Залицяння”, „Козак
Мамай” та інші.
Проте лише графіка не дає повного уявлення про творчий доробок мит-
ця. Адже з молодого віку він має ще одне захоплення – карбування. З метою
оволодіння цією технікою майстер перечитав багато літератури, спеці-
ально їздив до Грузії знайомитися з роботами знаменитих майстрів кар-
бування, мучився, намагаючись гідно прославити козацьку землю за допо-
могою карб. Широко відомі його карбування „Козацький танок”, „Писар”.
Зухвалий козацький танок коло дівчини привертає увагу своїми типажами
і теплим народним гумором. Зовсім іншими почуттями віє від роботи „Пи-
сар”: відповідальністю, серйозністю, тривогою за долю рідного краю. А
кожен день приносить нові карби, нові задуми. Як каже художник; „Я в
боргу перед цим краєм”.
Література про життя та діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України. – Запо-
ріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Кірдань М. І. – С. 82–83.
***
Солонський А. Беру твої карби, земле : [про життя і творчість М. Кір-
даня] / А. Солонський // Комсомолець Запоріжжя. – 1972. – 18 квіт. – С. 3.
04.04 — 910 років тому (1103) перемога київських дружин над полов-цями на р. Молочній (в районі с. Жовтневе Токмацького району);
В історії нашої держави були сотні, тисячі, а можливо, і більше малих
і великих битв. Хто тільки не гуляв широкими токмацькими степами…
Сармати, гуни, кіммерійці, печеніги, скіфи…
Наприкінці ХІ – початку ХІІ століть на південь сучасної території
України переселились кочові орди тюркомовних половців (кипчаків, кума-
нів) – дослівно «людей поля», «людей степів», «степовиків». Вони спусто-
шували прикордонні землі Київської Русі, захоплювали людей у полон, пору-
шували торговельні зв’язки з Візантією та східними державами. Особливо
страждали від них переяславські та київські землі, де було спалено і зруй-
новано багато міст і сіл. А Тмутараканське князівство, що знаходилося на
Таманському півострові (сучасна станиця Таманська, РФ), в результаті
заселення половцями Приазов’я та Причорномор’я, опинилося відрізаним
від Київської Русі. Князі київські роздрібнено виступали проти половців.
Щоб припинити міжусобиці і почати спільну боротьбу проти половців,
київський князь Святополк Ізяславович і переяславський князь Володимир
Мономах в 1097 році зібрали в Любечі княжий з’їзд, який закликав князів
припинити ворожнечу та об’єднатися для боротьби з половцями.
Але одна тільки княжа постанова не могла змінити політичних відно-
син у феодальній державі. Боротьба між представниками вищої феодаль-
ної ієрархії тривала і після Любечського з’їзду.
У 1100 році відбувся другий з’їзд князів у Вітачеві, на порядку денному
якого знову стояло питання про мир поміж князями.
На початку ХІІ століття на Київській Русі встановились більш-менш
мирні стосунки, що дало можливість об’єднати сили для активної бо-
ротьби з половцями.
Питання організації спільних походів розглядалося і на третьому з’їзді
в 1103 році, що зібрався поблизу Долобського озера під Києвом. На ньому
було ухвалено вирушити на ворога сумісними зусиллями.
У похід пішли київський князь Святополк Ізяславович, переяславський –
Володимир Мономах, Данило Святославович, Давид Всеволодович, Мстис-
лав Володимирович (Ігорів онук), В’ячеслав Ярополчич, Ярополк Володими-
рович зі своїми дружинами. Рухались вони на конях, пливли на човнах по
Дніпру і прибули на острів Хортицю в район «Протолчі» 29 березня 1103
року і були в «Протолчі» до 31 березня. Історики припускають, що саме
тут 29 березня княжі воїни відсвяткували Великдень.
Потім частина воїнів сіла на коней, а частина пішки
з 31 березня чотири дні добирались до річки Сутень
(сучасна назва – Молочна). Попереду головних військ
йшли розвідувальні загони, котрі повинні були своє-
часно виявити ворожі війська і попередити своїх про
наміри половців.
Велику перемогу над половцями руські воїни отри-
мали 4 квітня 1103 року в долині річки Сутень (Мо-
лочна). Вбито було тут двадцять половецьких ханів:
Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асу-
па, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та ін. А Белдузя схопили і привели до Свя-
тополка.
В Літописі руському (С. 1104) відзначається, що після бою зібралися всі
брати, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь, Возрадуй-
мося і возвеселімося в день сей, тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і
покорив ворогів наших, і сокрушив голови зміїні і віддав Господь пожиток
їх нам». І взяли вони тоді худобу, овець, коней, верблюдів, вежі з набутками
і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами, повернулися додому, в
Русь із полоном великим, і зі славою, і перемогою великою.
В результаті цього та інших походів половці були відтіснені від земель
Київської Русі, і вони на деякий час припинили загрожувати і нападати на
русичів.
Вдячні нащадки в 1992 році встановили поблизу села Жовтневе( раніше
– Нижній Куркулак) Пам’ятний знак на честь битви воїнів Київської Русі.
Література
Повість минулих літ : літопис. – К. : Веселка, 1982. – С. 170–173.
Літопис руський. – К., 1989. – С. 1104.
***
Лінчук О. Як це було / О. Лінчук // Таврія. – 2005. – 4 квіт. – С. 1.
Дума про похід руських князів на половців літа 6611(1103) : давньорусь-
ка і давня українська література // Таврія. – 2003. – 14 січ.
Медведский В. Битва дружин с половцами на р. Молочной / В. Медвед-
ский // Вісник Токмаччини. – 2003. – 10, 17 квіт.
Стоян Д. 4 апреля – 900 лет победы над половцами / Д. Стоян // Вісник
Токмаччини. – 2003. – 3 квіт. – С. 8.
Таран Л. Про похід руських князів на половців літа 6611(1103) / Л. Таран
// Таврія. – 2002. – 27 верес.
В літо 1103 : з глибини ХІІ століття // Таврія. – 1992. – 19 трав.
Відкриття пам’ятного знака на честь воїнів Київської Русі : фоторе-
портаж // Таврія. – 1992. – 26 трав.
***
Лаврик И. Путешествие в прадавние времена : [о праздновании 900-ле-
тия битвы с половцами на территории нынешнего музея-заповедника
«Каменные Могилы»] / И. Лаврик // Новий день. – 2003. – 24 квіт. – С. 3.
Нішневич М. Увічнення пам`яті про 900-річчя перемоги над половцями /
М. Нішневич // Вісник Токмаччини. – 2003. – С. 1.
04.04 — 110 років від дня народження Г. В. Єнютіна (1903–1969), пар-тійного працівника; 1947–1951 рр. – перший секретар Запорізького обкомуКП(б)У;
04.04 — 80 років (1933) від дня народження В. О. Орлова, Героя Со-ціалістичної Праці, сталевара комбінату «Запоріжсталь», народногодепутата ВР СРСР (IX–X склик.);
Народився Орлов Володимир Олександрович 4 квітня 1933 р. в місті
Умані Черкаської області в родині військовослужбовця. Подальша жит-
тєва доля Володимира Олександровича міцно переплелася із Запоріжжям.
Працював слюсарем монтажного управління «Союзпрокатмонтаж», мон-
тував прокатні стани на «Дніпроспецсталі» (1950–1952 рр.)
З 1952 по 1955 р. служив у Радянській Армії. Після закінчення Запорізь-
кого металургійного технікуму в 1958 р. прийшов працювати сталеваром
на комбінат «Запоріжсталь» у цех тонкого лиття на стан гарячої про-
катки. Тут він пройшов шлях від підручного вальцювальника до старшого
вальцювальника стана. Трудився на цій посаді до 2001 року. Він першим
серед вальцювальників освоїв прокатку сталевого листа в полі мінусових
допусків. Володимир Олександрович – один із кращих виробничників підпри-
ємства, майстер своєї справи.
У 1970 р. В. О. Орлову присвоєне звання «Почесний металург СРСР».
Керована ним бригада завжди була на чолі переможців змагання. За значні
успіхи в праці, досягнення високих показників зі збільшення виробництва
листового прокату й економії металу В.О.Орлову у січні 1974 р. присвоє-
не звання Героя Соціалістичної Праці. Він нагороджений двома орденами
Леніна. На XXVI з’їзді Компартії України обирався членом Центрального
Комітету Комуністичної партії України. Був депутатом Верховної Ради
СРСР IX–X скликань. Завдяки допомозі депутата-металурга в Ленінсько-
му районі побудували приміщення районної адміністрації, були виділені ко-
шти на будівництво обласної дитячої лікарні.
Література про життя та діяльність
Голдобін А. Запорізька Алея слави – народна святиня / А. І. Голдобін ;
Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 622–626.
Юбилей героя // Днепров. металург. – 2008. – 11 апр. (No 15). – С.1.
Ровесник «Запорожстали» // Индустр. Запорожье. – 2003. – 13 нояб.
– С. 7.
06.04 — 60 років (1953) С. К. Семендяєву, запорізькому художнику;
Сергій Костянтинович Семендяєв, визнаний в світі карикатурист, на-
родився 6 квітня 1953 року в курортному місті Бердянську, в родині служ-
бовців. Змалечку хлопець полюбляв малювати, особливо простим олівцем.
Але, перш ніж стати художником, парубок спробував отримати
„справжню” чоловічу професію – інженера-конструктора, встиг попра-
цювати і слюсарем.
Та таємничий і магічний світ мистецтва притягував юнака, тому він
поступив на заочне відділення Львівського поліграфічного інституту імені
І. Федорова (спеціальність „графіка”), який з успіхом закінчив у 1981 році
як художник книги. Дипломною роботою його стало оформлення книги
Януша Корчака „Король Матіуш Перший”. Природжений гумор та любов
до дітей зробили С. Семендяєва відомим ілюстратором дитячих книжок,
художник ілюстрував більш 25 книжок у видавництвах „Веселка” (Київ),
„Промінь” (Дніпропетровськ), „Стего” (Торонто, Канада). Учасник ви-
ставок книжкової та станкової графіки в Україні та за кордоном.
Певний час (1983–1986) Сергій Костянтинович очолював Бердянську
художню школу, згодом працював у Бердянському філіалі Запорізького
художньо-виробничого комбінату, одночасно не покидаючи педагогічну ді-
яльність (викладав основи малюнку, основи дизайну в Бердянському педаго-
гічному інституті). Останніми роками художник плідно працює в області
графічного дизайну та станкової графіки. 1992 року його прийняли до лав
НСХУ. Та все ж найвагоміших успіхів Сергій Семендяєв досяг на ниві ка-
рикатури. Мабуть, немає престижних міжнародних конкурсів карикатур,
де б він не приймав участь, а головне, не зайняв якщо не перше, то одне з
призових місць. Художник – переможець конкурсу карикатури „Укрпошта
– 2002”, володар спеціального призу 17-го Міжнародного бієннале сатири
та гумору у Габрово (Болгарія), почесних дипломів конкурсів карикатури
в Сеулі (Південна Корея) – 2007–2008 рр. Чергову переконливу перемогу
отримав С. Семендяєв і у традиційній виставці в Габрово 2010 року. З 386
робіт, наданих авторами з 50 країн світу на Міжнародну виставку кари-
катур „Місто, без якого не можемо”, авторитетне журі відібрало тільки
96. А перше місце поділили два таланливі карикатуристі, одним з яких був
Сергій Семендяєв. 2007 року художник став членом Асоціації карикату-
ристів України. Міжнародним журналом гумору „Дон-Кіхот” (Германія,
Англія, Турція) щорічно проводиться міжнародний конкурс карикатур
„Smiling cat” („Кіт, що сміється”). 2010 року у фінал було відібрано 100
робіт, в т. ч. і малюнок С. Семендяєва, за який він отримав перше місце
та приз „Золотий кіт”.
„Карикатура для мене – це перш за все думка, а виконання – вже справа
техніки” – каже художник. Творча мрія художника: працювати, брати
участь у виставках, подорожувати світом.
Останнім часом Сергій Костянтинович приймав участь у конкурсах ка-
рикатури в Македонії, Португалії, Стамбулі та Берліні.
Література про життя та діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І.
Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Семендяєв С. – С. 144–145.
Бердянск – Глифада : Встреча в искусстве. – Бердянск, 2000. – 30 с. –
Из содерж. : Семендяєв С. – С. 26.
06.04 — 40 років тому (1973) в Палаці спорту м. Запоріжжя про-ходив Кубок СРСР з фігурного катання;
07.04 — 60 років (1953) М. М. Іолопу, запорізькому художнику;
Микола Іолоп народився 7 квітня 1953 року в м. Запоріжжі. Ще в ди-
тинстві захопився малюванням, особливо оточуючої його природи, мальов-
ничих видів Дніпра, квітучого степу.
Перші професійні навички хлопчик отримав у Запорізькій дитячій ху-
дожній школі, яку закінчив у 1968 році. Потім було навчання у Дніпро-
петровському державному художньому училищі за фахом живописець-
педагог (1972).
Відслуживши у лавах Радянської Армії, Микола Іолоп з 1974 року
працює в Запорізькому художньо-виробничому комбінаті художником-
оформлювачем. Творчу діяльність митець розпочав у 1975 році, з того ж
часу приймає участь в обласних та республіканських виставках.
Власний творчий почерк Микола Іолоп активно шукав вже на почат-
ку свого художнього шляху, віддаючи перевагу пейзажу та натюрморту.
Вміння точно відчувати натуру, схопити неповторний стан природи за
допомогою колористичного строю та наповнити цей стан своїми емоція-
ми – якості обдарування митця, які він старанно розвивав протягом бага-
тьох років натхненної праці.
Привертають увагу його ранні роботи, написані у пастельних тонах:
„Бузок”, „Весняний сад”, „Натюрморт з квітами” (всі три роботи при-
дбані першою запорізькою приватною галереєю „Проміс”). Картини „Дощ
пройшов” (1985), „Натюрморт” (1987) знаходяться у фондах Запорізько-
го художнього музею.
Постійний учасник творчих груп у Дагестані та Архангельську, Сед-
нєві та Криму, Сванетії та Варшаві, Микола Іолоп створює яскраві цикли
робіт, в яких завжди простежується його своєрідна манера живопису –
ліричного і тонкого відчуття природи, живої чи мертвої.
Починаючи з 2003 року художник постійно бере участь у мистецьких
пленерах „Хортиця крізь віки”. Можна прослідити, як змінюється стри-
мана манера художника в відтінках кольорів на прикладах картин „Алея на
Хортиці” (2006), „Повінь” (2007), „Після дощу”(2007) і робіт наступних
пленерів : „Квітень” (2008) та „Галявина” (2008) написаних у теплих, але
більш кольорових імпресіоністичних тонах. І вже буйство кольорів, контр-
астні відтінки зеленого, синього, рожевого спостерігаються в роботах
пленеру 2009 року – „Сліпий дощ” та „Далечінь”.
Микола Миколайович Іолоп член ЗНСХУ з 1987 року. Колектив профе-
сійних художників Запоріжжя обирав його головою правління у 1993–1994
роках. Художник був одним з творчих наставників 28 учасників всеукраїн-
ського молодіжного пленеру „Мальовнича Україна”, який проходив у Мико-
лаєві, а це вже визнання його майстерності і авторитету.
Своєрідне поєднання реалізму, імпресіоністичних вражень та лірично-
філософського погляду на натуру знаходимо у творчості Миколи Іолопа.
Серед картин, написаних останнім часом, привертають увагу такі: „Ди-
хання осені”, „Промінь”, кримські пейзажі „Вулиця Чехова. Гурзуф”, „Со-
сна. Ай-Петрі”, „Вечірній ліс”, „Після дощу”. В них відчуваються прозо-
рість барв і свіжість погляду справжнього майстра кольору.
Вже будучи зрілим автором, творча манера якого є завжди пізнаною,
художник підготував велику персональну виставку у виставковій залі Запо-
різької НСХУ в квітні 2003 року.
Художні твори М. Іолопа закуплені Міністерством культури і туризму
України, дирекцією художніх виставок НСХУ, зберігаються в музеях Укра-
їни та приватних збірках України та зарубіжжя.
Література про життя та діяльність
VII Міжнародний мистецький пленер „Хортиця крізь віки”. – Запоріж-
жя, 2009. – 67 с. – Із змісту : Іолоп М. – С. 36–37.
VI Всеукраїнський мистецький пленер „Хортиця крізь віки”. – Запоріж-
жя, 2008. – 79 с. – Із змісту : Іолоп М. – С. 38–39.
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І.
Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Іолоп М. – С. 70–71.
IV Всеукраїнський пленер-виставка „Хортиця крізь віки”. – Запоріж-
жя, 2006. – 71 с. – Із змісту : Іолоп М. – С.22–23.
III Всеукраїнський живописний пленер „Хортиця крізь віки”. – Запо-
ріжжя, 2005. – 56 с. – Із змісту : Іолоп С. – С. 24–25.
ІІ Всеукраїнський пленер „Хортиця крізь віки”. – Запоріжжя, 2004. – 33
с. – Із змісту : Іолоп М. – С. 23.
І Всеукраїнський пленер „Хортиця крізь віки”. – Запоріжжя, 2003. – 25
с. – Із змісту : Іолоп М. – С. 18.
Художники Запоріжжя : каталог. – Запоріжжя, 2002. – 48 с. – Із зміс-
ту : Іолоп М. – С. 9.
Проміс Galary : альбом-каталог. – К., 1993. – 78 с. – Із змісту : Іолоп
М. – С. 22–25.
09.04 — 45 років тому (1968) було розпочато роботи по спорудженнюПівнічно-Рогачинської зрошувальної системи;
11.04 — 120 років від дня народження Л. М. Задова (Зіньковського) (1893–1938), активного учасника махновського руху; уродженця колонії Весела Катеринославської губернії;
Ім’я Лева Михайловича Зіньковського (Льовки Задова), активного учас-
ника махновського руху, назавжди ввійшло в історію нашого краю.
Звичний читачам та кіноглядачам радянського періоду образ Льови
Задова (трилогія О. Толстого “Ходіння по муках”, кінофільми “Хмурий
ранок”, “Ходіння по муках”, “Ад’ютант його превосходительства”) в
дійсності був зовсім іншою постаттю – про що свідчать архівні мате-
ріали СБУ, спогади його соратників. Відрізнявся він навіть зовні, будучи,
насправді, кремезною, фізично сильною, витриманою, дуже доброзичливою
людиною. Та й з Одесою доля звела його лише у 1925 році.
Народився Лев Задов 11 квітня 1893 року в єврейській землеробській
колонії Весела [нині село Ремівка] поблизу Юзівки Бахмутського повіту (за
іншими джерелами колонія Весела [с. Гупалівка] Гуляйпільського району)
Катеринославської губернії в багатодітній родині колоніста Юделя Задо-
ва. Біля 1900 року збідніла сім’я перебралася у Юзівку, де, так і не роз-
багатівши, глава родини помер. Закінчивши 2 класи єврейської початкової
школи (хедер), Левко влаштувався працювати спочатку до млину, а згодом
(1911 рік) до доменного цеху Юзівського металургійного заводу. Тут хлоп-
чина отримав перші уроки соціальної ненависті та попав під вплив анар-
хістів. За участь в одному із нападів і пограбуванні (поштової контори і
залізничного касира станції Дебальцево), з метою вилучення коштів для
революційної діяльності, його арештували і засудили до 8 років каторги.
Від повного виконання терміну вироку Л. Задова звільнила лютнева рево-
люція 1917 року. Він повернувся на завод. Як політкаторжанина, його об-
рали до Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Тоді ж, як
підтверджують дані протоколу допиту НКВС від 17 листопада 1937 року,
він змінив прізвище на більш благозвучне – Зіньковський.
З кінця 1917 року Лев разом з молодшим братом Данилом (Зотов-Задов),
як рядові червоногвардійського партизанського загону під керівництвом
анархіста Черняка, воювали у Донбасі з донськими козаками, німцями. Від-
ступаючи від навали останніх, загін дійшов до Царицина, де його перефор-
мували, оголосили регулярним полком Червоної Армії і кинули проти Красно-
ва. Лев став начальником штабу полку. Проте його анархістські погляди не
завжди співпадали з жорсткою дисципліною і порядками у Червоній Армії.
Серйозних конфліктів удалося уникнути завдяки відправленню Л. Задова
штабом Південного фронту (серпень 1918 р.) в Україну для ведення підпіль-
ної роботи у тилу в німців. Розшуки у Юзівці старих анархістських зв’язків
привели його до загону Нестора Махна. У повстанській армії Зіньковський-
Задов обіймав посади помічника командира посту, начальника контррозвід-
ки 1-го Донецького корпусу, коменданта так званої Кримської групи під час
ліквідації Врангеля, члена штабу армії, ад’ютанта Батька.
У 1919 році, коли Червона Армія після перемоги над Денікіним повер-
нулася в Україну, рухаючись переможним маршем шляхами, розчищени-
ми повстанцями Махна, до махновців, як і раніше, червоні продовжували
ставитись вороже. На початку 1920 року Батько оголошується поза за-
коном. Брати Задови були в числі тих 40–50 осіб, які врятували хворого
на тиф Махна, сховавши у надійному місці, а самі подалися в Донбас до
рідних. Навесні 1920 року брати знову у Махна у його відновленій армії.
Після успішного завершення Кримської кампанії, де згідно Старобельської
угоди спільно діяли Червона Армія і махновці, командуючого махновським
угрупуванням С. Каретника червоні розстріляли, а махновським частинам
запропонували роззброїтись. Зіньковський із залишками Кримського кор-
пусу (група в кількості 250 осіб) із боями проти недавнього союзника про-
билися в грудні 1920 року із Криму в Гуляйполе. В липні – серпні 1921 року
Махно, поряд з яким безперестанно знаходився Л. Зіньковський, здійснив
свій останній рейд Україною і з невеличким загоном у кількості 78 осіб,
перетнувши кордон, опинився у Румунії. До речі, скрупульозні розслідування
чекістів у 1924–1927 роках, 1937 році, ще раз повторені у 1989 році, не ви-
явили фактів звірств і тортур, що приписувалися особисто Льовці Задову
як одному з керівників армії Нестора Махна.
В період вимушеної еміграції, який тривав 3 роки, брати Задови меш-
кали у Бухаресті, заробляючи на хліб насущний сезонними роботами. У
1924 році Лев Зіньковський погодився на співпрацю з румунською розвід-
кою і на чолі диверсійної групи перейшов кордон з УРСР та добровільно
здався представникам влади. Після шести місяців допитів та уточнень у
Харківському ГПУ Лев Миколайович Зіньковський був звільнений з-під аре-
шту. Органи вирішили використати його багатий досвід роботи у розвід-
ці і контррозвідці, авторитет серед махновців, залучивши до нелегальної
роботи в ГПУ. До того ж на нього вже поширювалася амністія 1922 року
для колишніх махнівців. Весною 1925 року братів Задових із нештатних
співробітників Харківського республіканського ГПУ перевели на легальну
роботу оперуповноваженими іноземних відділів ГПУ: Лева Миколайовича
– Одеського, Данила Миколайовича – Тираспольського.
Про бездоганну службу колишнього анархіста, колишнього махновця –
оперуповноваженого розвідки іноземного відділу Одеського ГПУ-НКВС –
Зіньковського-Задова Лева Миколайовича свідчить список:
1929 – подяка ГПУ УРСР і 200 руб. за ліквідацію крупного диверсанта
Ковальчука (Зіньковський-Задов під час операції отримав поранення в руку);
1929 – іменна бойова зброя (“Маузер” із золотою монограмою “За бо-
йові заслуги”) від Одеського губвідділу ГПУ;
1932 – іменна бойова зброя від Одеського облвиконкому;
1934 – грошова винагорода від ГПУ УРСР за ліквідацію групи терористів.
Проте це не врятувало його від сталінських репресій. 4 вересня 1937
року Зіньковський-Задов Л. М. був арештований за необґрунтованими
звинуваченнями у шпигунській діяльності, контрабанді, створенні в Оде-
сі підпільного махновського центру і 25 вересня 1938 року виїзною сесією
військової колегії Верховного Суду СРСР, яка тривала з 8.00 до 8.15 год., за-
суджений до вищої міри покарання. Вирок приведений до виконання в той
же день в м. Києві. Похований у Биковні – місці погребіння жертв масових
репресій.
Постановою Пленуму Верховного суду СРСР від 29 січня 1990 року
Зіньковський-Задов Лев Миколайович повністю реабілітований.
Треба віддати данину шани і поваги синові Лева Миколайовича – Вади-
му Львовичу Зіньковському, учаснику Великої Вітчизняної війни, полковнику
запасу за його багаторічний марафон (почався у 1956 році!) щодо реабілі-
тації батька.
Література про життя та діяльність
Енциклопедія сучасної України. Т. 10 : З-Зор / гол. редкол. : Дзюба І. М.
[та ін.] / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень
НАН України. – К. : [Поліграфкнига], 2010. – 712 с. : іл. – Із змісту : Дроз-
дов В. Задов Лев Миколайович / В. В. Дроздов. – С. 99–100.
Кушніренко І. Нестор Махно і повстанці : слідами махновців / І. К. Куш-
ніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запо-
ріжжя : Дніпров. металург, 2009. – 356 с. : іл. – Із змісту : Льова (Зіньков-
ський) Задов. – С. 145–173.
Кушніренко І. І вічно тополі шумлять… : іст.-худож. дослідження / І.
К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський.
– Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 260 с. : іл. – Із змісту : [Л. М.
Зіньковський (Задов)]. – С. 122–126.
Авдєєнко С. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко
; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту :
Зіньковський-Задов Лев Миколайович. – С. 240–243.
Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Не-
стора Махна : матеріали наук.-теорет. конф. (Запоріжжя-Гуляйполе,
12–13 листоп. 1998 р.). Ч. 1 / ред. кол. : Ф. Г. Турченко (голова) та ін. – За-
поріжжя : Просвіта, 1998. – 152 с. – Із змісту : Зинько Ф. Оболганный Лев
Задов / Ф. Зинько. – С. 130–142.
Попик В. Зрадлива фортуна Льови Задова : худож.-док. повість. Кн. 1 / В.
А. Попик, В. М. Вітковський. – К. : РВА газети «Іменем закону», 1993. – 176 с.
***
Кулагин Л. А семья махновца Задова жива / Л. Кулагин // Півден. зоря.
– 1998. – 22 верес.
Науменко І. Ходіння по муках / І. Науменко ; Іван Науменко // Запоріз.
правда. – 1992. – 22 груд.
Образ Л. Задова в художній літературі
Воловик В. Воля-волюшка : роман-трилогия / В. Воловик ; Виталий Во-
ловик. – Запорожье : Премьер, 2005. – 607 с.
Толстой А. Хождение по мукам : [трилогия] / А. Н. Толстой ; Алексей
Толстой. – М. : [АСТ Москва] : Хранитель, 2006. – 960 с. – (Великая судьба
России).
Цесарський А. Чекіст : повість. – К. : Молодь, 1961. – 330 с.
15.04 — 100 років від дня народження Г. С. Колосовського (1913–1988), запорізького художника;
Георгій Сергійович Колосовський народився 15 квітня 1913 року в селі
Первомайському на Одещині. Хлопчик рано виявив потяг до мистецтва,
а першим його вчителем був богомаз Іван Зозуля. Та навчання і робота в
іконописній майстерні не могли задовольнити юнака, йому хотілося бути
ближчим до навколишнього життя і продовжувати навчатися живопису.
По закінченні загальноосвітньої школи Георгій поступив до Одеської ху-
дожньої профшколи, а через рік він став студентом Одеського художньо-
го інституту, де навчався у видатних українських живописців О. О. Шов-
куненка та П. Г. Волокідіна.
У 1935 році Георгій Сергійович закінчив інститут і почав викладати
малювання і креслення в школі, одночасно наполегливо вдосконалюючи свою
майстерність, плідно працюючи над різними темами і жанрами.
1943 року, коли він перебував у лавах Радянської Армії, Колосовському
пощастило познайомитись з учнем видатних російських художників І. Ле-
вітана, В. Сєрова, В. Коровіна – Л. В. Туржанським. Консультуючись у та-
кого майстра, Георгій Сергійович пройшов добру школу живопису.
Після закінчення війни Г. С. Колосовський переїхав до Запоріжжя, де і
почалася його творча діяльність. Мистецьке життя Запоріжжя в повоєн-
ні роки, як і вся українська культура, перевтілюючи трагічний досвід війни,
перебувало в стані певного піднесення. 1948 року в Запоріжжі було засно-
вано Товариство художників, діяльність якого стала передумовою для від-
криття в 1962 році Запорізького відділення Спілки художників СРСР. Ядро
організації склали десять її членів, серед яких був і Георгій Колосовський.
Сам художник став членом Спілки художників ще далекого 1945 року.
У роботах „Відбудова Дніпрогесу”, „Гребля Дніпрогесу” автору вдало-
ся на повну силу розкрити себе як художника своєрідної індивідуальності.
Оптимістичний настрій його полотен надає їм радісне, сучасне звучання.
Пейзажі „Дніпровські далі”, „Весіння повінь”, „В рідному краї” –
справжня поема про рідну запорізьку землю, уквітчану безкрайніми поля-
ми, буйнолистими садами по берегах сивого Дніпра.
Полотнам майстра, особливо останніх років, притаманні кольорова
насиченість, суворість стильових рішень, багатий колорит – все це роз-
криває яскраву індивідуальність майстра українського пейзажу. Такі пей-
зажі, як „Весняна повінь”, „Місто над Дніпром”, „Спіла пшениця”, „На
Полтавщині” сповнені таланту, високої художньої майстерності.
Багато робіт (62 одиниці) Г. Колосовського куплені, подаровані і збері-
гаються у фондах Запорізького художнього музею. Усі вони – багатобарв-
ні, яскраві, сповнені гордості за чудову природу рідного краю, України.
На жаль, у 1988 році після довготривалої хвороби митця не стало. Про-
те залишились його насичені душевністю картини.
Література про життя ті діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред.
І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Колосовський Г. С. – С.
195.
Художники Запоріжжя : каталог. – Запоріжжя, 2002. – 48 с. – Із зміс-
ту : Колосовський Г. С. – С. 9–13.
Колосовський Г. С. Персональна художня виставка : каталог. – Запо-
ріжжя, 1977. – 10 с.
Українські радянські художники : довід. – К., 1972. – 563 с. – Із змісту :
Колосовський Г. С. – С. 215–216.
16.04 — 75 років (1938) А. Б. Ройтману, вченому в галузі механіки твер-дого деформованого тіла, завідуючому кафедрою економіки та математич-ного моделювання Запорізького інституту ім. П. Сагайдачного (МАУП);
17.04 — 90 років від дня народження Ф. Г. Нестеренка (1923–1945), ГерояРадянського Союзу; уродженця с. Юріївка Приморського району;
22.04 — 175 років тому (1838) став до ладу діючих Бердянський маяк;
В Азовському морі є чимало небезпечних для мо-
реплавства місць і районів. Бердянська коса серед
них – найнебезпечніша. Вона виступає трикутни-
ком на південь, а потім, відхиляючись на південний
захід, звужується на середині і знову розширюється
в кінці. Загальна довжина цієї коси 8 миль.
Неважко собі уявити, з якою обережністю мо-
реплавці підходили до порту Бердянськ, та все одно
не обходилося без посадки на мілину. А з розширен-
ням вантажоперевезень такі неприємності почали
траплятися доволі часто. Тому неодноразово й по-
ставало питання про необхідність встановлення тут навігаційних знаків,
зокрема маяка. 22 квітня 1837 року на південному краю Бердянської коси,
за 600 м від її краю, почалися роботи із спорудження кам’яного маяка,
будівництво якого фінансувала Таврійська губернська комісія. Роботи вів
керченський купець Карло Томазіні, наглядав за ними підпоручик Ласкін.
В навігацію 1938 року, 3 вересня вибілена восьмикутова вежа з червоним
поясом посередині вперше постала перед мореходами у робочому стані. У
п’ятиповерховій ліхтарній споруді було встановлено освітлювальний при-
лад з 15 лампами і рефлекторами, що світили на висоті 25,5 м над рівнем
моря білим проблисковим вогнем на 10 миль. Складною була служба на цьо-
му маяку. По-перше, тут не було питної води, і її доводилося привозити за
25 км з Бердянська. По-друге, доволі часто у штормову погоду кінець коси,
де стояв маяк, перемивало водою, і тоді сполучення з містом переривалося,
а до маяка можна було дістатися лише шлюпкою. І так багато днів по-
спіль. За перші 30 років, орієнтуючись на маяк, до Бердянського порту про-
слідувало більше 5 тисяч іноземних та більше 9 тисяч каботажних суден.
Знаменною подією у житті маяка Бердянський Нижній стало пере-
ведення його на електроживлення. Він став другим електричним маяком у
Росії після Одеського і 15-м електричним маяком у світі. Щоправда, перші
електромашини були ненадійними, часто виходили з ладу, і тоді знову до-
водилося повертатися до масляних ламп. Тільки у 1911 році старі парові
котли та електрогенератори було замінено на нові, більш надійні та по-
тужніші, а поряд з маяком встановлено 20-пудовий дзвін, щоб подавати
під час туманів, снігових заметілей тощо звукові сигнали. Діяв тут і паро-
вий ревун, який складався з трьох ріжків різного розміру і типу.
У 1911 році до маяка було прокладено телефонну лінію.
Як і увесь цей регіон, маяк теж зазнав руйнувань воєнних лихоліть. У
Першу світову війну Бердянський Нижній вмикався епізодично, а згодом
його зовсім загасили. Постійне електричне освітлення поновили лише у
1923 році. На початку жовтня 1941 року Бердянська коса, а з нею і маяк,
були окуповані ворогом і перебували в його руках до 17 вересня 1943 року,
тобто до їх визволення десантниками морської Азовської воєнної флотилії.
Під час бойових дій будівля маяка дуже постраждала.
Уперше після війни Бердянський Нижній запрацював лише у 1947 році,
повністю його відбудовано у 1956 році, а двома роками пізніше тут вста-
новили радіомаяк. Через 20 років маяк було модернізовано, капітально від-
ремонтовано і встановлено на ньому радіолокаційний маяк-відповідач.
Сьогодні, окрім власне маякової башти та двоповерхового житлового
будинку, тут прокладено місцеву тепломережу, є надійні агрегати елек-
троживлення. Пофарбована в біло-червоний колір 23-метрова вежа 175
років служить дороговказною зорею не тільки морським кораблям, а ще є
й візитною карткою приморського міста.
Література
Бердянские маяки // Михайличенко В. Бердянск. Взгляд через столетия /
Михайличенко В., Денисов Е., Тишаков М. – Бердянск, 2007. – С. 114–115.
7 чудес Бердянска // Південна зоря. – 2007. –15 верес. (No 135). – С. 5.
22.04 — 75 років від дня народження А. А. Карагодіна (1938–2003), док-тора історичних наук, професора ЗНУ;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі бібліо-
графічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горького»
ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 78–81.
23.04 — 95 років тому (1918) білогвардійці захопили м. Ногайськ (При-морськ) та розстріляли членів Ногайської Ради робітничих, селянських тасолдатських депутатів;
25.04 — 15 років тому (1998) Запорізьким осередком Спілки майстрівнародної творчості заснована премія В. Кравченка, етнографа; уродженцям. Бердянська;
26.04 — 85 років (1928) П. М. Павловському, заслуженому працівникукультури УРСР. 1962–1988 рр. – завідуючий відділу культури виконкомуПологівської ради народних депутатів; 1988–1995 рр. – директор Пологів-ської сільської централізованої клубної системи, автор збірки «Часом су-джено»;
26.04 — 60 років (1953) О. Матушек, поетесі; уродженці м. Запоріжжя;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2003 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2002. – С. 36–37.
26.04 — 45 років від дня народження Ю. В. Кащука (1968–1988), воїна-афганця. Похований на Токмацькому міському кладовищі;
27.04 — 50 років Г. П. Павлів, художниці, члену Національної спілкимайстрів народного мистецтва України (1993), заслуженому майстрународної творчості України (2002). З 1987 р. працювала на Запоріькомузаводі «Сувенір»;
Два десятки років мисткиня невтомно працює на ниві народного тра-
диційного мистецтва, поєднуючи це з громадською діяльністю – голова За-
порізького відділення Союзу українок “Роксолана”.
1981 року закінчила Івано-Франківське училище No 3 за фахом різьбяр по
дереву з умінням виконувати роботу інкрустатора, а 1999 року – Прикар-
патський університет ім. В. Стефаника (Івано-Франківськ). Родом вона з
с. Сваричів Рожнятинського району цієї області. Присвоїли фах – викладач
образотворчого мистецтва, що дало їй право викладати українознавство.
Сталося так, що доля закинула Галину разом із чоловіком до Запоріж-
жя. Тут вона почала відроджувати забуту колись традиційну для Півдня
України забавку – лялечку. У давнину селяни-господарі вирощували декора-
тивні грушовидні гарбузи, висушували їх, потім розмальовували чи різьби-
ли, і діти мали гарні, цікаві лялечки.
Галина Павлів перенесла форму гарбуза на дерево, що є більш довго-
вічним і тривким матеріалом. Вона одягає кожну мініатюрну ляльку в на-
родні костюми, що характерно для різних областей України.
Ляльки Павлів – це понад 100 мініатюрних (від 3 до 16 см заввишки) ет-
номоделей київських князів і княгинь, запорозьких козаків і козачок, гетьма-
нів, історичних постатей видатних українців, літературних персонажів,
жанрові сценки тощо. Досконале володіння розписом дозволяє їй не лише
відтворювати в роботах тонкі візерунки, фактуру тканини і матеріалів, а
й людські характери, художньо-історичні фігури, особистості, що сприяє
популяризації і пропаганді історії, культури і звичаїв народу України.
Наша спільнота по праву пишається десятьма визначними жінками,
які є гордістю України. Серед славного жіноцтва є й княгиня Ольга – пер-
ша реформаторка Київської Русі. Її зримий образ ніби сам розповідає про
далекоглядний, глибокий розум великої жінки. Довгий час мисткиня перебу-
вала у пошуках кольорів, якими б можна було передати багатство костю-
му княгині. Дивним чином ніби хтось підказав: біле, жовте. Отже, її кня-
гиня одягнена в багатий, оздоблений золотими прикрасами одяг. До речі,
в такому ж колориті виконана лялька “Любава”. На сьогодні у її колекції
із жіночих персонажів є й Анна Ярославна, Євпраксія, Роксолана, Маруся
Богуславка, Бондарівна, Маруся Чурай та інші.
У національному костюмі існував поділ на селянський і шляхетний. На-
приклад, Маруся Чурай – проста дівчина, одягнена відповідно, а Гальшка
Гулевичівна – шляхтянка, гетьманша Ганна – перша дружина Богдана
Хмельницького – дуже нарядні, ошатні. Такі ж відмінності і в чоловічо-
му одязі, все залежало від становища. В костюмах важливе місце посідав
орнамент, це неодмінна прикраса. “Вважалося, що вишиванка на грудях
захищає душу людини від руйнування, а отже, умирання. Це давня україн-
ська традиція протистояти злу красою” (“Українське народознавство”,
С. 336). Мисткиня це широко використовує в ляльках – постатях українців.
Щодо козацьких історичних постатей, то їх ще замало, але плани неаби-
які. Проте першими чоловічими постатями є Богдан Хмельницький, Іван
Мазепа, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, хоча першою ще 1997 року була
лялька Іван Мазепа з Мотрею Кочубейкою. Кожний образ вимагає не лише
певних знань з історії, але й колористичного світу розмаїття козацького
та наддніпрянського і придніпровського костюму.
Галина Павлів, працюючи вчителем народознавства, захопилася темою
обрядовості. Її вразила велика духовна культура українського етносу в на-
родженні та охрещенні дитини: хлопчику клали меч і промовляли: “твоє
тільки те, що добудеш мечем своїм”, або книгу – “щоб був мудрим”, моло-
ток – “щоб добрим майстром був”, дівчині в постіль клали голку – “щоб
шила гарно”, були й інші звичаї.
Отже в її колекції є робота “Народини” (1997) – дві вишукані ляльки
молодої матері з намальованим немовлям і батьком-козаком. У цьому циклі
лялькарка відтворила композиції до усіх народних свят “Великдень”, “Пи-
санкарка”, “Колядники”, “Різдвяна вечеря”, “На косовиці”, “Обжинки”,
“Свято Спаса”, “На Івана Купала”, ряд весільних.
Не обійшла мисткиня й персонажів, що подарувала українська літера-
тура. Це, звичайно, “Лісова пісня” Лесі Українки, бо вона – її біблія. Саме
у “Лісовій пісні” поетка звертається до народних міфологічних образів. Її
композиція складається із чотирьох фігур – “Мавки”, “Лукаша”, “Кили-
ни” та “матері Лукаша”. Її персонажі зупинені саме в той момент, коли
Мавка відчула серцем, що таке оте ганебне людське почуття – зрада, бо
це буде зрада коханій, а потім матері, Вітчизні… Її мавка сповнена чи-
стотою душі, символікою краси. Вбрання літературних героїв достеменно
волинське, за винятком Мавки, бо вона є дочкою верби, що є символом в
українській міфології та віруваннях. Згодом народились і інші літературні
композиції: “Тарас Бульба з синами”, “Одарка і Карась”, “І буде син, і буде
мати”, “Материнство”.
Всіх не перелічити, а тим більше – охарактеризувати.
Її маленькі етнографічні шедеври експонувалися неодноразово у Києві
на виставках декоративно-прикладного мистецтва Національних спілок
майстрів народного мистецтва і художників України (1997), на світовому
конгресі Союзу українок (Івано-Франківськ, 1994 р.), Міжнародній промис-
ловій виставці (Ганновер, 1995 р.), Всеукраїнському фестивалі народного
мистецтва “Хортиця” (Запоріжжя, 1991 р.), на фольклорному фестивалі
“Козацькому роду нема переводу” (Київ, 1992 р.), Світовому конгресі укра-
їнців (1993 р.) та інших представницьких виставках, де вона отримувала
захоплені відгуки.
Мисткиня давно мріє, аби у Запоріжжі заснувати таку мистецьку шко-
лу, що могла б з часом вирішити, окрім інших важливих завдань культури
і освіти, проблему запорізького сувеніру, щоб через призму національного
сувеніру гості близького і далекого зарубіжжя та підростаюче покоління
усвідомлювали, що ми – великий народ, що ми – велика нація.
В усіх країнах етнографічна лялька – це найкращий сувенір. Україна має
таку ляльку, зокрема, і на Запоріжжі є такі ляльки, які колекціонери за-
любки купували б, якби ця справа була поставлена на рівень державного і
національного престижу.
Література про життя та діяльність
«Несуть, мов свічечку, культуру в люди…» : (Обл. центр нар. творчос-
ті). 1939–2004 : бібліогр. покаж. / уклад. О. Дутова ; управління культури
ЗОДА ; ЗОУНБ ім. Горького. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – 60 с. – Із
змісту : Галина Павлів. – С. 19–20.
***
Ясинська Н. Живі ляльки / Н. Ясинська // Жінка. – 2008. – No 1. – С.
4–5.
Бойко І. Світ унікальних іграшок // Хортицкие вести. – 2008. – No 2
(май). – С. 4.
Якименко Л. Етнографічні іграшки / Л. Якименко // Червоний промінь.
– 2007. – 27жовт. (No 67). – С. 6.
28.04 — 145 років від дня народження Ю. Д. Енгеля (1868–1927), музичного діяча, композитора; уродженця м. Бердянська;
28.04 — 15 років (1998) від дня заснування Міжнародного благодійногофонду «Небайдужі люди» (м. Запоріжжя).
Цього місяця виповнюється:
50 років (1963) пологовому будинку No 5 м. Запоріжжя;
40 років (1973) Бердянському міському Будинку культури;
35 років тому (квіт.-трав. 1978 р.) в м. Запоріжжі стартував всесоюзний турнір з фехтування «Запорозька Січ» та чемпіонат з гандболу;
20 років тому (1993) постановою Кабінету Міністрів України о. Хортиця набув статусу Національного заповідника.