01.08 — 100 років від дня народження Д. С. Доценка (1913–1991), Героя Радянського Союзу; уродженця с. Ганнівка Якимівського району;
Дмитро Степанович Доценко народився 1 серпня 1913 року в селі Ган-
нівка Якимівської волості (нині Якимівського району) в сім`ї селянина.
Дитячі роки пов’язані з Київською областю, а в 1929 році родина Доцен-
ків переїхала до міста Горлівка Сталінської (Донецької) області. Закінчив-
ши будівельний технікум (1935), працював токарем на машинобудівному
заводі ім. С. М. Кірова. В Червоній Армії з 1935 року. Кадровий військовий.
Учасник боїв на Халхін-Голі.
На фронтах Великої Вітчизняної війни перебував з 1942 року. Обіймав
посаду командира взводу винищувально-протитанкового артполка Цен-
трального та 1-го Українського фронтів. Нагороджений орденами Черво-
ного Прапора, Вітчизняної війни ІІ ст., двома – Червоної Зірки, багатьма
медалями.
У січні 1945 року при форсуванні річки Одер бійці передового баталь-
йону 13-ї гвардійської стрілецької дивізії блискавичним маневром захопили
плацдарм неподалік міста Лінден. Сюди ж переправили і взвод під коман-
дуванням лейтенанта Д. С. Доценка. Артилеристами одразу було відбито
атаку кількох фашистських танків, а згодом – безперервні атаки есесів-
ського полку. На засніженому полі палало чотири танки. Лише наступного
дня по відновленому мосту на захоплений радянськими військами плацдарм
підійшла допомога.
Указом президії Верховної Ради СРСР 10 квітня 1945 року за відмінне
виконання бойових завдань командування при форсуванні Одера і утриман-
ня плацдарму, виявлені при цьому відвагу й героїзм, командиру вогневого
взводу 1075-го винищувально-протитанкового артилерійського полку 5-ї
114
армії 1-го Українського фронту старшому лейтенанту Дмитру Степано-
вичу Доценко присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ор-
дена Леніна та медалі «Золота Зірка». У 1948 році закінчив Вищу артиле-
рійську школу в Ленінграді. З 1960 року полковник Доценко у відставці та,
проте, понад 20 років продовжував працювати на відповідальних посадах
у м. Бресті (Білорусь).
Помер Дмитро Степанович Доценко 15 березня 1991 року. Похований
на міському кладовищі.
Література
Героев славних имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-
сост. и гл. ред. Н. Кузьменко]. – Запорожье : АА Тандем, 2010.
Книга пам`яті України. Переможці. Запорізька область. Т. 22(1) / гол.
ред. і упоряд. В. П. Сльота. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – 512 с. – Із
змісту : Доценко Дмитро Степанович. – С. 139.
Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Н.
Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 87–89.
Голдобін А. Запорізька Алея слави – народна святиня / А. І. Голдобін ;
Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 263–264.
Кавалеры Золотой Звезды : очерки о Героях Сов. Союза. – Донецк, 1976.
– С. 135.
Лукаш И. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Сов. Союза –
уроженцах Запорож. обл. / И. М. Лукаш ; Иван Лукаш. – Днепропетровск,
1984. – С. 77–80.
09.08 — 50 років І. О. Гапон (Клименко), заслуженій артистці Украї-ни, провідній співачці Запоріжжя;
Гапон (Клименко) Інна Олександрівна народилася
9 серпня 1963 р. в Запоріжжі в сім’ї провідного ак-
тора Академічного обласного українського музично-
драматичного театру ім. В. Магара, нині народно-
го артиста України Олександра Гапона. У 1988 р.
І. Гапон закінчила Харківський інститут мистецтв
ім. І. П. Котляревського, працювала хормейстром
жіночого хору Харківського юридичного інститу-
ту ім. Дзержинського, викладала хорові дисципліни
у Харківському училищі культури (1989–1998), де з
оркестром народних інструментів підготувала програму “По страницам
русского романса” (1990). Програма мала блискучий успіх.
З 1998 р. І. Гапон (Клименко) працює в Запорізькому державному музич-
ному училищі ім. П. І. Майбороди викладачем диригентсько-хорового від-
ділу. Про викладацький талант Інни Олександрівни свідчить той факт,
що переважну більшість її випускників з радістю приймають до вищих
музичних навчальних закладів. За роки творчого життя в Запоріжжі І.
Гапон створила низку концертних програм, що звучать на обласному та
всеукраїнському радіо й телебаченні, неодноразово отримувала заслужені
нагороди, записала два компакт-диски “Не покидай мене, весна” і “А я лю-
бить не перестала”.
У 1998 р. І. Гапон стала лауреатом ІІ премії Міжнародного конкур-
су української пісні “Золоті трембіти”. Як краща виконавиця романсів
Б. Янівського в 1999 р. брала участь у Гала-концерті в Українському домі
(м. Київ). У 2000 р. з камерним ансамблем Запорізької обласної філармонії
співчака створила концерт-виставу “Я Вас люблю, я думаю о Вас”. У 2005
р. Запорізьке обласне телебачення підготувало вокальну програму І. О.
Гапон “Музичне Запоріжжя”, яка через рік стала лауреатом І Пісенного
фестивалю музичних теле- та радіопрограм у номінації “Музично-пісенне
відкриття року” в м. Миколаєві. 2008 року на світ з`явилася музична про-
грама за її авторства “Батьківська пісня”.
За сприяння Київської Національної філармонії разом з ансамблем “Рід-
ні наспіви” (керівник – заслужений працівник культури України Ю. Карна-
ух) 2008 року народилася чудова концертна програма “Ліричні українські
пісні та старовинні російські романси”, яка постійно транслюється Запо-
різьким обласним телебаченням на Україну та Європу. У жовтні 2009 р. І.
Гапон була запрошена до Київської Національної філармонії для виконання
сольної програми “Шедеври старовинного російського романсу”. Записи
талановитої співачки постійно звучать по Національному радіо України
та на телевізійному каналі “Культура”.
Творча діяльність І. Гапон останнього десятиріччя тісно пов’язана із
Запорізьким академічним обласним театром ім. В. Магара, а дует батька
(О. Гапон) та доньки (І. Гапон) користується цілком заслуженою увагою
запоріжців, а зараз на сцені театру з успіхом ідуть і збирають аншлаги
програми Інни Гапон “Не покидай мене, весна” (2006), “Пісні рідних сер-
дець” (2010), її голос звучить у виставі “Загублена любов” за творами Т.
Шевченка тощо.
У 2007 р. І. О. Гапон (Клименко) присвоєне почесне звання “Заслужена
артистка України”.
Література про життя та діяльність
Инна Гапон – голос романтической натуры // Запороз. Січ. – 2007. – 29
листоп. (No 232–234). – С. 24.
Юрик П. З почуттям любові до людей : Інна Гапон – заслужена артист-
ка України / Пилип Юрик // Запороз. Січ. – 2007. – 14 лип. (No 131). – С. 8.
Середа В. Інна Гапон – заслужена артистка України / Віра Середа //
Запоріз. правда. – 2007. – 12 лип. (No 101–102). – С. 16.
Инна Гапон: песни, пропетые сердцем // МИГ по выходным. – 2007. – 13
июля (No 26). – С. 2.
Клімуш Д. «Не покидай мене, весно…» / Д. Клімуш // Запоріз. правда. –
2006. – 18 квіт. (No 57). – С. 4.
Лютий Г. О, панно Інно…або : Десять аншлагів Інни Гапон! / Григорій
Лютий // Хортиця. – 2003. – No 1. – С. 106–108.
***
Гапон Інна Олександрівна // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Електро-
нний ресурс] : Режим доступу : htpp:sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ Гапон,_
Інна_Олександрівна
12.08 — 50 років від дня народження В. І. Матвієнка (1963–1982), воїна-афганця; уродженця с. Партизани Приморського району;
14.08 — 125 років від дня народження Ф. Т. Камінського (1888–1978), вченого, археолога, учасника Дніпрогесівської археологічноїекспедиції (1927–1929), репресованого. Після реабілітації повернувся вЗапоріжжя;
Археолог, вчений, громадський діяч Феодосій Тимофійович Камінський
народився 14 серпня 1888 року поблизу міста Миколаєва (с. Богоявленське) в
багатодітній родині міщан. У 1909 році закінчив Миколаївське реальне учи-
лище. Освіту продовжив у військовій школі в Санкт-Петербурзі та одночас-
но був вільним слухачем Санкт-Петербурзького археологічного інституту
(1910–1912). Був учасником Першої світової війни, яку закінчив капітаном.
Демобілізувавшись, з 1920 року служив у Миколаївському відділенні Укра-
їнського народного кооперативного банку, бів членом товариства “Просві-
та”. Тоді ж його вперше заарештували, звинувативши в службі в лавах біло-
гвардійців, та незабаром звинувачення зняли. З 1921 року завідував секцією
музейно-екскурсійної роботи Політпросвіту, а з травня 1923 по вересень
1929 р. очолював Миколаївський історико-археологічний музей. Ф. Т. Камін-
ський відіграв велику роль у створенні археологічного заповідника “Ольвія”,
був учасником Дніпрогесівської експедиції (1927–1929) під керівництвом Д.
І. Яворницького. Плідна робота краєзнавця була перервана арештом 1929
року, і його звинуватили у причетності до “Спілки визволення України” та
осудили на п`ятирічне утримання в таборі на Далекому Сході.
Повернувшись 1933 року в Україну, поселився в Запоріжжі, працював
у проектному відділі “Запоріжсталі”, приймав участь у розкопках на
Хортиці. В 1937 році знову опинився за гратами НКВС, відбуваючи по-
карання в Нікопольській тюрмі, а потім на спецпоселенні в Північному
Казахстані. Реабілітований 29 грудня 1956 року. Помер у 1978 році в міс-
ті Миколаєві, де в період з 1954 по 1958 рр. працював старшим науковим
співробітником місцевого краєзнавчого музею.
Скупі розповіді, які випадково збереглися у різних наукових виданнях,
кримінальна справа, що знаходиться в Державному архіві Запорізької об-
ласті, розповіді учня Феодосія Тимофійовича, краєзнавця і колекціонера,
заслуженого працівника культури України Тараса Івановича Максим`юка
(Одеса) зробили можливим відтворити життєвий і творчий шлях цієї чес-
ної і мужньої людини, патріота України.
Феодосій Тимофійович мав надзвичайні наукові здібності. До чого б не
торкалася його думка вченого, він умів все це зафіксувати і узагальнити.
Навіть під час Першої світової війни, перебуваючи на фронті, провадив
спостереження, і коли опинився в Москві, то зумів написати спеціальну
теоретичну роботу з військового мистецтва “Психологія атакуючого”,
яку успішно використовував у своїй роботі професор Зайончковський – ор-
ганізатор Воєнної академії РСЧА.
У 20-х роках Ф. Т. Камінський пише і готує до друку ряд науково-
краєзнавчих праць, в тому числі “Екскурсійні маршрути по Миколаєву”,
“Причини арешту Т. Г. Шевченка у 1859 році”, “Путівник по розкопках
Ольвіїї”, та, на жаль, вони десь загубились під час арештів Феодосія Тим-
офійовича. Є відомості, що він також автор першої шахової книги у Запо-
ріжжі, проте, доля її також не відома.
Ось така непересічна людина, 125-річчя якої ми відзначаємо у цьому
році, жила в нашому місті.
Література про життя та діяльність
Спокута : альманах обл. ред. колегії. No 6–7 / обл. ред. кол. : М. О. Фро-
лов (голова) [та ін.]. ; наук. ред.: П. П. Ребро (керівник) [та ін.]. – Запо-
ріжжя : Реабілітовані історією, 2007. – 424 с. – (Реабілітовані історією.
Запорізька область). – Із змісту : Автобіографія та уривки із щоденника
Феодосія Камінського / підготував до друку В. Шевченко. – С. 373–394.
Реабілітовані історією. Запорізька область. Кн. 3 / гол. ред. Тронько П.
Т. [та ін.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. – 720 с. : іл. – Із змісту :
Шевченко В. Непідвладний мороку забуття / В. І. Шевченко. – С. 171–181.
Реабілітовані історією. Запорізька область. Кн.1 / обл. редкол. : Стрюк
А. І. (голова) [та ін.]. – К. ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 584
с. – Із змісту : Шапошникова І. Розстріляний талант / Інна Шапошникова.
– С. 233–236.
***
Камінський Феодосій Тимофійович // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Елек-
тронний ресурс] : Режим доступу : htpp:sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ Камін-
ський,_Феодосій_Тимофійович
15.08 — 100 років від дня народження І. Г. Мейлуса (1913–1987), Героя Радянського Союзу, льотчика. Мешкав у м. Запоріжжі;
Мейлус Іван Гнатович народився 15 серпня 1913 року в с. Рутченково
Сталінської області (нині м. Донецьк) в сім’ї робітника. Закінчив 7 класів
та гірничо-промислове училище.
Працював електрослюсарем на шахті і шофером на коксохімзаводі. У
лавах Радянської Армії з 1935 року. Спочатку була дійсна військова служба
в авіаційному загоні в Білорусі, потім – позастрокова служба авіамехані-
ком в окремій ланці зв’язку БОВО. В 1941 р. закінчив військово-авіаційну
школу у м. Постави (Литва). З 25 червня 1941 року старшина І. Г. Мейлус
приймав активну участь у знищенні гітлерівських військ як штурман 958-
го штурмового авіаційного полку (280-та змішана авіаційна дивізія, 14-та
повітряна армія). Воював на Брянському, 2-му Українському, Волховському,
Ленінградському і 3-му Прибалтійському фронтах. Війну закінчив у Кеніг-
сберзі. Капітан Мейлус Г. здійснив 189 бойових вильотів на бомбометання
і штурм позицій противника, особисто знищив 3 літаки на аеродромах,
9 танків, 127 автомашин, 38 артилерійських гармат, 1 міст та чимало
вантажів і живої сили противника. Збив у груповому повітряному бою 5
літаків противника.
Нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями, серед яких чо-
тири ордени Червоної Зірки, чотири – Червоного Прапора, три – Вітчиз-
няної війни І ступеня. 23 лютого 1945 року йому було присвоєно звання Ге-
роя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”
(No 5350).
Після війни продовжував службу у Військово-Повітряних силах. У 1959
р. звільнився в запас у званні полковника і переїхав до Запоріжжя. У 1960
року працював спочатку диспетчером, а потім заступником начальника
Запорізького аеропорту, передаючи багатий досвід молодій зміні льотчи-
ків. У період до 1964 р. двічі обирався депутатом районної і міської Ради
депутатів трудящих.
Полковник Іван Гнатович Мейлус помер 20 липня 1987 року. Похований
на Капустяному кладовищі м. Запоріжжя (Центральна Алея). На його
честь посаджений дуб і встановлена меморіальна дошка (1965) на Алеї
Слави в Запоріжжі. На будинку, де мешкав герой, була встановлена мемо-
ріальна дошка (1985).
Література
Авиация и космонавтика СССР / рук. авт. кол-ва С. А. Красовский. – М.
: Воениздат, 1968. – С. 548.
Голдобін А. Запорізька Алея Слави – народна святиня / А. І. Голдобін ;
Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – С. 362–363.
Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь [в 2 т.] . [Т.] 2 : Любов –
Ящук / М-во обороны СССР ; пред. редкол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат,
1988. – С. 66.
Книга пам’яті України. Переможці. Запорізька область. Т. 22 (1) / гол.
ред. і упоряд. Сльота В. П. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – С. 303.
***
Мейлус Иван Игнатьевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://kv.dn.ua/сute/?id=30
Мейлус Иван Игнатьевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://ru.wikipedia.org/wiki/Мейлус,_Иван_ Игнатьевич
15.08 — 90 років від дня народження І. І. Чеберка, Героя Радянського Союзу; уродженця с. Шевченкове Пологівського району;
16.08 — 50 років (1963) О. Ф. Шпирному, заслуженому працівнику фі-зичної культури і спорту України (2000), майстру спорту з боксу (1982); уродженцю м. Мелітополя;
17.08 — 100 років від дня народження Героя Радянського Союзугенерал-полковника авіації В. Й. Давидкова, (1913–2001) уродженця м. Василівка Запорізької області.
Давидков Віктор Йосипович народився 17 серпня 1913 року в с. Василів-
ка Катеринославської губернії (нині – м. Василівка Запорізької обл.) в сім’ї
робітника. Закінчив 7 класів і школу ФЗН. Працював слюсарем-механіком
на Запорізькому алюмінієвому комбінаті.
З 1932 року – у лавах Червоної Армії. У 1935 р. закінчив Енгельсівську
військову авіаційну школу льотчиків. Учасник боїв біля озера Хасан (1938)
і радянсько-фінської війни (1939–1940). З 1941 р. – на фронті. Вже 25
червня капітан Давидков збив перші “мессершмітти”, до серпня 1941 р.
кількість збитих ворожих літаків зросла до 8, а кількість бойових вильо-
тів у вересні цього ж року досягла 186. За роки Великої Вітчизняної ві-
йни був заступником командира 131-го винищувального авіаційного полку
20-ї змішаної авіадивізії 9-ї армії Південного фронту (1941), командиром
уславленого 32-го винищувального авіаполку (1943), командиром 8-ї Гвар-
дійської винищувальної авіадивізії у складі 5-го винищувального корпусу 2-ї
Повітряної армії 1-го Українського фронту (1945). Льотчики-гвардійці
цієї дивізії відзначилися у ході Проскуровсько-Черновицької, Львівсько-
Сандомирської, Сандомирсько-Силезької, Верхньо-Силезької і Нижньо-
Силезької наступальних операцій.
Давидков В. Й. здійснив 434 бойових вильоти, брав участь у 50 повітря-
них боях, збив 21 ворожий літак особисто і 2 – у складі групи.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 червня 1942 року за зразкове
виконання бойових завдань командування на фронті, боротьбу з німецько-
фашистськими загарбниками і виявлені при цьому мужність та героїзм,
капітану Давидкову В. Й. присвоєно звання Героя Радянського Союзу з вру-
ченням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (No 850).
Після війни, у 1951 році Віктор Йосипович закінчив Військову академію
Генштабу. З 1956 р. командував авіаційним з’єднанням, був заступником
начальника Воєнно-Повітряної академії. Свої останні вильоти льотчик
здійснив на реактивному літаку МИГ-21 у “гарячому” відрядженні на
Кубі. З 1977 року генерал-полковник, заслужений воєнний льотчик СРСР
Давидков В. Й. – у відставці. Мешкав у м. Москві.
Нагороджений двома орденами Леніна, чотирма орденами Бойового
Червоного Прапора, орденами Суворова ІІ ст., Кутузова ІІ ст., Олексан-
дра Невського, Вітчизняної війни І ст., двома орденами Червоної Зірки, ор-
деном “За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР” ІІІ ст., орденом
Жукова, медалями.
Помер 2 липня 2001 року. Похований у Москві на Кунцевському кладови-
щі (ділянка No 10).
Література
Героев славних имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-
сост. и гл. ред. Н. Кузьменко]. – Запорожье : АА Тандем, 2010.
Авиация и космонавтика СССР / Руководитель автор. коллектива С. А.
Красовский. – М. : Воениздат, 1968. – С. 519.
Вершинин К. А. Четвертая воздушная / К. А. Вершинин. – М. : Воениз-
дат, 1975. – С. 97–98, 141.
Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [В 2 т.] . [Т.] 1 : Абаев-
Любичев / М-во обороны СССР ; редкол. И. Н. Шкадов (пред.) [и др.]. – М.
: Воениздат, 1987. – С. 400–401.
Голдобін А. І. Запорізька Алея Слави – народна святиня / ЗОР ; ЗОДА ;
Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – С. 235–237.
Енциклопедія Сучасної України. Т. 7 : Г – Ді / НАН України. – К. : [Полі-
графкнига], 2007. – С. 119.
ЗАлК : cеребристые крылья успеха / авт. В. О. Иванченко, Д. В. Ильин-
ков, И. М. Бастрыга. – Запорожье : РА Тандем-У, 2007. – С. 94–95.
История городов и сел. Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область
/ Ин-т истории АН УССР; Тронько П. Т. (пред.) [и др.]. – К. : Глав. ред.
УСЭ, 1981. – С. 209.
Книга пам’яті України. Переможці. Запорізька область. Т. 22 (1) / гол.
ред. і упоряд. Сльота В. П. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – С. 125.
Лукаш И. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Советского Со-
юза – уроженцах Запорожской области / И. М. Лукаш. – Днепропетровск :
Промінь, 1984. – С. 59–63.
Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза /
ред. А. Гиммельфарб. – Запорожье : Книж.- газ. изд-во, 1962. – С. 73-75.
***
Лукаш І. Рицар п’ятого океану / І. Лукаш // Нова Таврія. – 1985. – 6 квіт.
(No 42). – С. 2.
Лукаш І. Запорізький ас / І Лукаш // Нова Таврія. – 1984. – 4 серп. (No
93). – С. 3.
Жаров В. “ В небесах мы летали одних…” / В. Жаров // Индустр. Запо-
рожье. – 1982. – 28 авг. (No 165). – С. 4.
Жаров В. На боевом курсе / В. Жаров // Индустр. Запорожье. – 1975. –
13 апр. (No 72). – С. 3.
На повітряних паралелях // Нова Таврія. – 1975. – 8 лют. (No 17). – С. 4.
Затешилов В. Генерал авиации / В. Затешилов // Индустр. Запорожье.
– 1969. – 17 авг. (No 161). – С. 2.
***
Давидков Виктор Иосифович [Электронный ресурс]. — Режим до-
ступа : http://airaces.narod.ru/all4/davidkov.htm
17.08 — 80 років (1933) М. Я. Осипову, дир. Запоріз. з-ду зварюваль-них флюсів та скловиробів (ВАТ “Запоріжсклофлюс”), почесному гро-мадянину м. Запоріжжя (2003);
Осипов Микола Якович народився 17 серпня 1933 року у Вольському
районі Саратовської області в багатодітній сім`ї ( було п`ятеро дітей). У
1941 році його батько та старший брат пішли на фронт і не повернулись.
У тяжкі воєнні і післявоєнні роки мати виховувала дітей сама і дала їм хо-
рошу освіту. Після закінчення Вольського технологічного технікуму Микола
Якович отримав призначення до Запорізького склозаводу. Починав майстром
КВП, далі були посади інженера-теплотехніка, начальника зміни цеху флю-
сів, керував основними виробничими цехами – флюсоливарним і світлотех-
нічним. У 1965 році Осипов закінчив Запорізьку філію Дніпропетровського
металургійного інституту, нині ЗДІА. З 1967 по 1973 працював головою За-
порізького ОК профспілки працівників металургійної промисловості.
122
Цього року в його житті щасливо збігається дві дати: особливий ювілей
(80 років від дня народження) та 40-річчя роботи на посту голови правління
– генерального директора ВАТ “Запоріжсклофлюс”. За трудові досягнення
Микола Якович нагороджений багатьма державними відзнаками: орденом
Трудового Червоного Прапора, “За заслуги” III ступеня; міжнародними
нагородами: “Золотой Меркурій”(за вклад в оздоровлення економіки, роз-
виток інтеграційної і інвестиційної діяльності), “Лаври Слави”(за заслуги
у розвитку соціального прогресу, збагачення загальнолюдських цінностей
та фахових досягнень), Хрестом пошани “За відродження України” II сту-
пеня, золотою медаллю “За ефективне керування”, Золотим Знаком УСПП
( за значний внесок у захист інтересів вітчизняного товаровиробника) . У
2001–2002 роках йому присвоювалося звання “Кращий роботодавець року”
Запорізької області, 15 жовтня 2003 року він став Почесним громадяни-
ном м. Запоріжжя.
Література про життя та діяльність
Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі : біогр. довід. 2008 рік / Р. Б. Ши-
ханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 130–131.
Запорізька область : елюст. енциклопедія. [Т. 2]: Архітектура і місто-
будування. Культура. Економіка. Райони області. – Запоріжжя, 2004. – С.
228–229.
Сотников В. Директор / Владимир Сотников // Содружество. – 2003.
– С. 31.
Жаров В. Николай Осипов: “На испытаниях металл может порваться,
наш шов – никогда” / Виктор Жаров // Запороз. Січ. – 2009. – 19 лют. (No
32–34). – С. 11.
Почесний дует : [про присвоєня звання “Почесний громадянин міста
Запоріжжя”] // Запоріз. правда. – 2003. – 18 жовт. (No 166). – С. 1.
18.08 — 100 років від дня народження М. Г. Новохацького (1913–1992), легкоатлета, судді всесоюзної категорії зі спортивної гімнастики;
Народився Микола Григорович 18 серпня 1913 року в м. Олександрівську
(Запоріжжя). Закінчив Вищу школу тренерів при Харківському державно-
му інституті фізкультури України. Чемпіон Укрради «Динамо», срібний
призер першості України з легкої атлетики. Чемпіон Центральної ради
Добровільного спортивного товариства «Крила Рад» зі спортивної гімнас-
тики. У 1930–1936 рр. працював акробатом театру «Юнг-фронт» при ЦК
ЛКСМУ (м. Харків), викладав фізкультуру в школі фабрично-заводського
навчання Запорізького заводу «Комунар», був інструктором фізкультури
123
3-го відділення міліції м. Запоріжжя, старшим методистом Добровіль-
ного спортивного товариства «Крила Рад» заводу ім. Баранова (нині
– ВАТ «Мотор-Січ»). М. Новохацький представляв Запорізький край на
параді фізкультурників у Москві (1940). Він – учасник Великої вітчизня-
ної війни. У післявоєнні роки – відповідальний секретар обласної ради
«Динамо», голова спортивного клубу «Металург», начальник навчально-
спортивного товариства «Спартак», директор Палацу спорту і ди-
ректор дитячо-юнацької спортивної школи спортивного клубу «Транс-
форматор». Упродовж тривалого часу очолював обласну федерацію
спортивної гімнастики, обласну раду ветеранів спорту.
Окремі видання
Новохатский Н. Спортивный клуб на предприятии : [з-д «Запорож-
сталь»] / Н. Г. Новохатский, В. А. Свитанко ; Николай Новохатский, Ва-
лентин Свитанько. – М. : Профиздат, 1963. – 72 с. : ил.
Література про життя та діяльність
Власов А. Новохатский Николай Григорьевич // Кузнецы боевых
спортивных побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. – Запорожье,
2007. – С. 157.
***
Новохацький Микола Григорович // Славетні запоріжці. ЗНУ [елек-
тронний ресурс] : Режим доступу: http://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/Ново-
хацький,_Микола_Григорович
18.08 — 80 років (1933) від дня заснування аероклубу в м. Запоріжжя;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 90–92.
18.08 — 45 років від дня народження П. П. Тиванюка (1968–1988), воїна-афганця; уродженця с. Зелене Вільнянського району;
20.08 — 100 років від дня народження О. С. Яковенка (1913–1944), ГерояРадянського Союзу ; уродженця с. Піскошино Веселівського району;
22.08 — 100 років від дня народження М. М. Бастанджяна (1913–1958), Героя Радянського Союзу. Парторг батальону 1118-го стрілец. полку 3-го Укр. фронту відзначився 26 листоп. 1943 р. при форсуваннір. Дніпро в районі с. Канівське Запорізького району;
Мігран Мігранович Бастанджян народився 22 серпня 1913 року в селі
Верхня Ешера Кутаїської губернії (нині Сухумський район Республіки
Абхазія) в родині селянина. Закінчив неповну середню школу в рідному селі,
потім – робітфак при Ростовському фінансово-економічному інституті в
1933 році. У 1935–1937 роках проходив строкову службу в Червоній Армії.
З 1937 року працював на заводі на батьківщині. У 1941 р. був повторно
покликаний Сухумським військкоматом в Червону Армію. З серпня 1941 по
вересень 1942 р. служив в 11-му кавалерійському полку Військ НКВД СРСР.
На фронтах Великої Вітчизняної війни з жовтня 1942 р. приймав активну
участь в битвах за Кавказ, Україну, Білорусь. Був учасником Сталінград-
ської битви. Був двічі поранений.
Парторг батальону 1118-го стрілецького полку, 333-ї стрілецької диві-
зії, 6-ї армії, 3-го Українського фронту рядовий М. М. Бастанджян відзна-
чився в ході наступальної операції на Дніпропетровському напрямку. У ніч
на 26 листопада 1943 року у складі передових батальйонів він брав участь
у форсуванні Дніпра в районі с. Канівське Запорізького р-ну Запорізької об-
ласті на Україні. Викривши наближення до берега човнів з радянськими
бійцями, німці відкрили ураганний вогонь. Подаючи приклад, Бастанджян
першим кинувся з човна в крижану воду. Рішучою атакою бійці ліквідува-
ли передову оборону ворога і просунулися вперед. Був захоплений береговий
плацдарм. М. М. Бастанджян проявив ініціативу і організував оборону. До
світанку він взяв участь у відбитті вже трьох німецьких контратак, зни-
щивши 8 солдатів противника особисто. 26 листопада хоробрий рядовий
у складі розвідгрупи був направлений до панівної висоти. Під ворожим вог-
нем він пробрався впритул до німецьких позицій і гранатами знищив дві
кулеметні точки ворога. Коли батальйон увірвався в село Канівське, він за-
мінив вбитого бронебійника і підбив німецьку бронемашину. 27 листопада
парторг підняв бійців в штикову атаку. Не витримавши її, німці почали
відступати і понесли великі втрати: на ділянці дії батальйону було нара-
ховано біля 1000 трупів німецьких солдат і офіцерів.
За мужність і героїзм, проявлені на фронті бортьби з німецько-
фашистськими загарбниками, Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 22
лютого 1944 року рядовому М. М. Бастанджяну присвоєно звання Героя Ра-
дянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (No 3444).
Після війни лейтенант М. М. Бастанджян – в запасі. Він повернувся до
Абхазії і працював директором будинку відпочинку в Гагрській міськраді.
Помер 14 лютого 1958 року.
Література
Герои Советского Союза : краткий биогр. справочник [в 2 т.] . [Т.] 1
: Абаев-Любичев / М-во обороны СССР ; редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) [и
др.]. – М. : Воениздат, 1987. – С. 125–126.
Бастанджян Мигран Мигранович [Электронный ресурс]. – Режим до-
ступа : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=12991
22.08 — 150 років (1863) від дня заснування Бердянської жіночої гімназії;
Відкриття першої жіночої школи в Бердянську відбулося 22 серпня
1863 року. Вже на рубежі 70-х років дев`ятнадцятого століття вона була
реорганізована в жіночу гімназію. Тож перша жіноча гімназія в Бердян-
ську розчинила свої двері бажаючим навчатися в 1874–1875 рр. А розміс-
тилася вона в спеціально збудованому міською думою будинку, що на розі
Театрального та Азовського проспектів (нині вулиця Ульянових і проспект
Леніна ). Гімназія займала весь другий поверх з виходом на Театральний
проспект.
Впродовж перших двох десятиліть існування гімназії її беззмінним ке-
рівником була Р. Карчевська. Із книги «Жизнеописание Ивана Петровича
Павлова» (Ленинград, 1984 г.) відомо, що донька Р. Карчевської, Серафима
Василівна, в 1877 році закінчила Бердянську жіночу гімназію, а в 1881 році
одружилася з І. П. Павловим, відомим російським вченим-фізіологом.
У Бердянському краєзнавчому музеї зберігається фотографія з зобра-
женням групи бердянських педагогів (знімок 1915 року). Зокрема, на цьому
фото ми побачимо викладача Євгенію Олександрівну Милинович, дівоче
прізвище Тилло. З нею товаришував і листувався ще один відомий бердя-
нець – П. П. Шмідт. Поруч з Є. О. Милинович на цьому ж знімку Олена
Веніамінівна Вензель, яка продовжила починання, закладені Карчевською.
Про деякі традиції жіночої гімназії згадують сестри Зоя і Людмила
Шуми: після молебну директриса, піднявшись на кафедру, проголошувала
річний звіт. Це займало доволі тривалий час. По закінченні хор гімназисток
співав кантату. А далі розпочиналося найголовніше – вручення золотих і
срібних медалей, похвальних листів тим, хто успішно закінчив гімназію.
Директриса, вручаючи медалі, намагалась непомітним жестом подати
команду оркестру, який кожного разу виконував знову «туш». Після цього
дівочий хор знову співав кантату, що прославляла вчителів. Звучав «туш»,
аплодисменти… Останній випуск цього учбового закладу відбувся в 1919
році. У довоєнний радянський період у приміщенні колишньої жіночої гім-
назії функціонувала друга семирічна трудова школа ім. Червоного Профін-
терна. Свого часу її закінчили відомі берданці – художник П. П. Білоусов
та Герой Радянського Союзу М. Конкін.
Колишню будівлю жіночої гімназії фашисти під час відступу військ із
Бердянська в 1943 році повністю зруйнували.
На початку 50-х років на її місці був зведений житловий будинок. В наші
дні на першому поверсі цього будинку з боку вулиці Ульянових розмістився
сучасний магазин «Прем`єр», а з боку проспекта Леніна – фотосалон.
Як і в минулому столітті, ця трьохповерхова будівля виглядає як обрам-
лення центральної історичної частини міста, де зосереджене управлін-
ське, ділове, культурне життя сучасного Бердянська. Тут, на перехресті
міських доріг, як завжди, багатолюдно.
Література
Михайличенко В. Бердянск. Взгляд через столетия : ист. справ. / В. И.
Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков. – Бердянск: Південна зоря,
2007. – С. 141.
Обзор положення начального народного образования в Таврической гу-
бернии 1906 / 1907 учеб. года. – Симферополь, 1908. – С. 22.
***
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www azovinform.zp.ua.http: //
azovinform/ zp.ua / article S /? Page.id =3130.
23.08 — 50 років (1963) М. А. Комарову, заслуженому майстру спорту(1986) з академічного веслування; уродженцю м. Запоріжжя;
25.08 — 140 років (1873) від дня появи телеграфу у м. Олександрівську;
Відомому досліднику історії Запорізького краю, доктору історичних
наук, професору Запорізького Національного університету А. І. Карагоді-
ну (1938–2003), який скрупульозно вивчав архівні документи у дев’яності і
нульові роки, вдалося встановити дату першого телеграфа в Олександрів-
ську. Стимулом для активізації його появи і функціонування, безперечно,
слугувало відкриття Лозово-Севастопольської залізниці (15.12.1873), яка
завдяки настійності відомих у краї поміщиків Попову і Канкріну, пройшла
через Олександрівськ.
Проблеми відсутності сучасного зв’язку хвилювали тогочасних приват-
них підприємців, які не мали реальної змоги розширювати товарообіг. Як
підкреслюється в одному з віднайдених А. Карагодіним документів: “Тор-
говля в Александровске настолько развита, что город и земское собрание
давно уже считают необходимым открыть в Александровске телеграфные
станции…” і “в своё время было возбуждено ходатайство” з цього приво-
ду. Та справа через фінансові труднощі затяглася на невизначений тер-
мін. Ще до офіційного відкриття залізниці, а саме 21 червня 1873 року,
член Олександрівської міської думи гласний Аркадій Гольдштейн звернувся
до першого міського голови Павла Львовича Захар’їна з питанням щодо
можливості використання залізничного телеграфа всіма жителями міс-
та. Зокрема, мова йшла “о приёме на станции железной дороги в Шенвизе
частных депеш”. Реакція голови була миттєвою: вже 22 червня Управа
прийняла постанову щодо передачі цього питання на розгляд міської Думи.
Остання, заслухавши 24 серпня 1873 року доповідь А. Гольдштейна, при-
йняла позитивне рішення. Підписавши постанову Думи, міський голова
П. Захар’їн наступного дня, 25 серпня повідомив про цю важливу для
Олександрівська ухвалу Катеринославського губернатора.
Отже, олександрівці отримали можливість користування залізничною
телеграфною станцією Олександрівськ Лозово-Севастопольської заліз-
ничної дороги (зараз ст. Запоріжжя – І), хоча і дещо пізніше ніж бердянці
і мелітопольці (1869 р.).
Література
Связь времен : История развития средств связи в Запорожской облас-
ти / науч. ред. А. И. Карагодин. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 192 с.
: ил. – Из содерж. : Развитие телеграфа в Александровске и Александров-
ском уезде. – С. 35–38 ; Почтово- телеграфное отделение в предместье
Шенвизе. – С. 58–72.
Карагодин А. Александровск – Запорожье : этапы городской власти /
А. Карагодин ; Анатолий Карагодин. – [Б. м. и. : Б. и.], 2004. – 82 с. – Из
содерж. : Первый телеграф в Александровске. – С. 71–72.
***
Карагодин А. Первый телеграф в Александровске / А. Карагодин ; Ана-
толий Карагодин // Запороз. Січ. – 2002. – 17 груд. (No 192). – С. 6.
25.08 — 100 років від дня народження А. О. Князєва (1913–2006), заслуженого артиста УРСР (1973). З 1932 р. – в Запоріжжі. Працював утеатральній студії при пересувному робітничому театрі “Дніпробуду”. З 1948 р. – артист Запорізької філармонії. Нетривалий час (1949) бувначальником обласного управління культури;
І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.
Б. Мозолевський
Заслужений артист УРСР Анатолій Олександрович Князєв народився 25
серпня 1913 року в с. Покровське Дніпропетровської області у робітничій
родині. Закінчив третю Дніпропетровську трудову школу, про яку у нього
залишилися найтепліші спогади, адже вчителем музики був відомий укра-
їнський композитор А. Штогаренко. З дитинства Анатолій Олександрович
навчався в драматичній студії при клубі “Перше травня” (м. Дніпропе-
тровськ), якою керував заслужений артист СРСР Л. Людвігов.
Будучи залюбленим в мистецтво, він після закінченя Дніпропетровсько-
го автодорожного технікуму (1928) працював у Дніпропетровському те-
атрі ім. Т. Г. Шевченка, оволодівав навичками акторської майстерності і
навчався в театральній студії при ньому. У 1932 р. переїхав до Запоріж-
жя. Спочатку довелося працювати у театральній студії при пересувному
робітничому театрі “Дніпробуд”. У 1938–1939 рр. підвищував свою ква-
ліфікацію в Державному інституті театрального мистецтва ім. А. Лу-
начарського (м. Москва). Із Запоріжжя пішов на строкову службу до лав
Червоної Армії, туди ж і повернувся після закінчення терміну.
Анатолій Олександрович – учасник Великої Вітчизняної війни, йому до-
велося пройти нелегкими шляхами фронтових доріг. Спочатку це був Закав-
казький фронт, пізніше 1-й Український, Таманський, 2-й Білоруський. За-
кінчив службу в Польщі в 1946 році в чині підпоручика Війська Польського.
Після повернення до Запоріжжя деякий час був учасником пересувної
бригади, артистом Запорізької філармонії (1948). У 1949 р. певний час очо-
лював обласне управління культури, завідував сектором культури обкому
партії. З 1951 року державницьку роботу поєднував із творчою діяльніс-
тю у філармонії. Як артист розмовного жанру виступав з програмами за
“Маленькими трагедіями”О. Пушкіна, творами О. Вишні, О. Довженка,
М. Джаліля, М. Шолохова, П. Глазового. У творчому доробку артиста був
і моноспектакль за романом М. Стельмаха “Кров людська – не водиця”.
Тоді ж відбулося і його знайомство з обласним драмтеатром ім. Щорса,
де разом із режисером Л. Каневським поставив виставу “Підступність і
кохання”. На запрошення головного режисера В. Магара брав участь у спек-
таклях облмуздрамтеатру (роль Фердинанда у виставі “Підступність і
кохання” Ф. Шіллера, Воробйова – “Неспокійна старість” Л. Рахманова,
Олексія – “Оптимістична трагедія” В. Вишневського) та інші. А. О. Князєв
прожив довге творче життя. Майже до останніх днів він виступав у шко-
лах, бібліотеках, вузах, приймав участь у вечорах національно- культурних
товариств, дивуючи всіх своєю майстерністю, працелюбністю і, звичайно
ж, талантом. Ми пишаємося тим, що колективу Горьківки довелося не раз
приймати у своїх стінах (причому у різних будівлях) цього чудового майстра,
відданого театральному мистецтву. Пішов у вічність 9 серпня 2006 року.
Література
Последний автограф // Верже. – 2006. – 17 авг. – С. 5.
Дорошенко В. Прощай, Артист! / В. Дорошенко // Индустр. Запорожье.
– 2006. – 11авг. – С. 2.
Полосуева З. Анатолий Александрович Князев : душа, талант и кладезь
искренности / З. Полосуева // Горожанин. – 2005. – 28 авг.
Анатолий Князев: “Уже в раннем детстве я знал, что буду артистом.
И вот более 73 лет я на профессиональной сцене…” : [ беседу записал Н.
Зубашенко] // Подробности. – 2004. – 22 янв. – С. 6–8.
Чуприна А. Старейшина филармонии / А. Чуприна // МИГ. – 2003. – 18
сент. – С. 24.
Лебедев В. Анатолий Князев и секрет его долголетия / В. Лебедев // За-
пороз. Січ. – 2002. – 7 лют.
Чуприна А. Анатолий Князев: жизнь артиста / А. Чуприна // Запороз.
Січ. – 1998. – 26 листоп.
Морозова В. Мастер слова / В. Морозова // Индустр. Запорожье. – 1994.
– 25 марта.
Редя В. Він знає ціну слова / В. Редя // Запоріз. правда. – 1994. – 17
лют.
Несторенко В. Захопленість / В. Несторенко // Запоріз. правда. – 1973.
– 9 груд.
30.08 — 50 років від дня народження М. М. Левадного (1963–1982), воїна-афганця; уродженця с. Копані Оріхівського району.
Цього місяця виповнюється:
345 років тому (1668) кошовим на Запоріжжі був обраний І. Суховій;
10 років (2003) від дня заснування «Інтернет-центру» в КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР
Інтернет-центр у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліоте-
ці імені О. М. Горького було відкрито у серпні 2003 року за грантової під-
тримки посольства США в Україні, яка передбачала допомогу публічним
бібліотекам у наданні інформаційних послуг населенню, можливостей віль-
ного і відкритого обміну інформацією, важливих для інтегрування України
у світову спільноту. За час існування Інтернет-центру його послугами ско-
ристалося близько п’яти тисяч жителів Запоріжжя, а кількість відвіду-
вань перевищила 30 тис. Тут завжди можна отримати допомогу у пошуку
необхідної інформації в мережі, консультацію щодо сервісів Інтернету,
рекомендації з проблем створення власних веб-ресурсів. Інтернет-центр
неодноразово перетворювався на майданчик корпоративного спілкування,
на якому відбувалися численні семінари, презентації, конференції бібліо-
текарів, учасників громадських об’єднань. Персонал центру опікувався
навчанням читачів основам навігації у мережі Інтернету, підприємців (в
рамках проекту «Умный бизнес»). Своє 10-річчя бібліотечний Інтернет-
центр відзначатиме в оновленому форматі – нова техніка (шість робочих
станцій), високошвидкісний доступ до Інтернету, нові послуги для корис-
тувачів.
Література
Регіональна бібліотека: розвиток потенціалу в сучасному інформацій-
ному просторі : матеріали наук.-практ. конф. (13 жовт. 2004 р.) / Упр.
культури ЗОДА ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. – Запоріжжя, 2004.
– 66 с. – Із змісту : Ізюмова Л. Інформатизація Бібліотеки: реалії та пер-
спективи / Л. Ф. Ізюмова. – С. 16–18.
***
В Интернет-центре 1000-й посетитель // МИГ. – 2004. – 15 июля.
В обласній бібліотеці – другий безкоштовний Інтернет-центр // Запо-
роз. Січ. – 2003. – 16 серп. – С. 1.
Кліковка Г. «Горьківка» відкрила Інтернет-центр / Ганна Кліковка // За-
поріз. правда. – 2003. – 16 серп. – С. 2.
Кузьменко Н. За бесплатным Интернетом – в библиотеку / Наталья
Кузьменко // Индустр. Запорожье. – 2003. – 15 авг. – С. 2.
Чуприна А. В библиотеке – бесплатный Интернет / Анна Чуприна //
МИГ. – 2003. – 14 авг. – С. 16.
Баркова Е. Не читатели, а пользователи! / Екатерина Баркова // Наше
время плюс. – 2003. – 24 июля.
Чабаненко М. Інтернет для читачів обласної бібліотеки / Мирослава
Чабаненко // Запоріз. правда. – 2003. – 12 лип.
Грант Посольства США в Україні – бібліотекам Запоріжжя та Бер-
дянська // Запороз. Січ. – 2003. – 13 трав. – С. 3.