01.05 — 75 років тому (1933) було здійснено перше шлюзування паропла-вів у системі шлюзів Дніпрогесу;
02.05 — 75 років (1938) стадіону “Сталь” (“Металург” ; зараз – “Славутич-Арена”);
У 20-х роках минулого століття в Запоріжжі почалося будівництво
Дніпрогесу – найбільшої в Європі гідроелектростанції. Молодь, яка взяла
участь в будівництві, облаштувала невеликий спортивний майданчик на
одному з пустирів на лівому березі Дніпра. Зараз на цьому місці знаходить-
ся стадіон “Металург”. Спортивний майданчик Дніпробуду не мав три-
бун, підсобних приміщень та огорожі. Тут було тільки посереднє футболь-
не поле та кілька легкоатлетичних секторів.
На початку 30-х рр. будівники Дніпрокомбінату, з якого пізніше відо-
кремилася “Запоріжсталь”, студенти Дніпровського індустріального ін-
ституту (зараз Запорізька державна інженерна академія), учні технікуму,
різних професійно-технічних училищ та курсів заснували свою футбольну
команду. Вона, звичайно, не могла конкурувати з найкращими колективами
міста. Але молоді футболісти приймали участь в міських змаганнях. І не
без успіху. На місці цього майданчика у 1931 році “…на средства по благо-
устройству города Новое Запорожье начато строительство стадиона-
спортгородка”, – писав журнал “Фізкультурник України”. Вже через рік
газета “Пролетар Дніпробуду” повідомляла: “На физкультурной площад-
ке имени Антипова [перший секретар ВСФК України] ты всегда сможешь
поиграть в футбол”. На цьому майданчику, який передали заводу “Запо-
ріжсталь”, проходили футбольні турніри, а 30 вересня 1932 року відбулося
відкриття Спартакіади будівників Дніпробуду, присвяченої пуску Дніпров-
ської гідроелектростанції. Також тут проходили футбольні ігри першості
республіки з футболу, а в червні 1933 року сталася надзвичайна подія – пер-
ше в нашому місті справжнє фізкультурне свято – Всесоюзна спартакіада
будівельників.
У 1933 році після невеликої реконструкції майданчик Дніпробуду пере-
творився на стадіон “Сталь”. Але тільки після другої реконструкції, яку
провели 5 років потому, в місті з`явився сучасний упорядкований стадіон
на 8 тис. глядачів.
Відкриття нового стадіону “Сталь” ім. Антипова відбулося 2 трав-
ня 1938 року. Цього дня на його полі був проведений перший футбольний
матч. Грали команди “Локомотив” (Запоріжжя) і “Сталінець” (Москва).
Товариський матч пройшов у завзятій боротьбі. Перемогли в ньому більш
досвідчені гості з рахунком 4:5. Новий стадіон став головною спортивною
ареною Запоріжжя і центром спортивної роботи металургійних підпри-
ємств міста. Тут було добре обладнане футбольне поле, доріжки для пе-
регонів, сектори для легкоатлетичних змагань, побудовані роздягальні та
душові для спортсменів, трибуни для глядачів.
За його багатолітню історію трибуни відвідали сотні тисяч запоріж-
ців, які були свідками захоплюючих футбольних двобоїв кращих клубів кра-
їни, змагань легкоатлетів, в котрих приймали участь найліпші вітчизняні
і закордонні спортсмени. Тут запоріжці вшановували чемпіонів та волода-
рів Кубка України – футбольні команди “Локомотив” і “Металург”, олім-
пійських чемпіонів – Леоніда Жаботинського, Олександра Резанова, Сергія
Кушнірюка, Юрія Лагутіна, Тетяну Самоленко, чемпіона і рекордсмена сві-
ту Володимира Ященка. На цьому стадіоні почали свою спортивну кар’єру
корифеї запорізького футболу – Прядко, Рикун, Хміров, Мозолевський, а після
Великої Вітчизняної війни – Тищенко, Пономарьов, Зозуля, Малкін, Непечій,
Олійник, Павлов, Гришін, Каштанов, заслужений майстер спорту Серебря-
ніков, Матвієнко та інші. У 1973 році стала до ладу Західна трибуна, і міст-
кість стадіону збільшилася до 27 тис. глядачів. Але навіть така кількість
місць не давала змоги вмістити всіх бажаючих подивитися матчі чемпіона-
ту СРСР 1991 року, коли запорізький “Металург” виступав у вищій лізі.
У 1980 році стан стадіону був визнаний аварійним. У 2001 році Феде-
рація футболу і зовсім заборонила запоріжцям проводити матчі на Цен-
тральному стадіоні “Металург”. Рішення про реконструкцію стадіону
було прийнято весною того ж року колишнім мером міста Олександром
Поляком, але ремонт, а в подальшому і будівництво затягнулися на довгі 5
років. У 2006 році новий стадіон все-таки був відкритий 29 липня матчем
1-го туру 16-го чемпіоната України між командами “Металург” (Запо-
ріжжя) – “Динамо” (Київ).
Сьогодні стадіон “Славутич-Арена” – це сучасна крита арена на 12
тис. глядачів, яка відповідає всім нормам УЄФА.
Література
150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Ва-
лерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – 126 с. : ил. – Из содерж. :
Стадион “Славутич-Арена”. – С. 90.
Гудкова Т. Стадион / Т. Гудкова // Афиша Запорожья. – 2008. – No 18.
– С. 22.
Вечная память : [И. Б. Малкин, дир. КП “Арена Славутич” : некролог]
// Верже. – 2008. – 3 июля (No 27). – С.15.
Архипов В. В Запорожье Евро-2012 не будет. Наш стадион слишком
мал для болельщиков / В. Архипов // Комс. правда. – 2007. – No 79.
Запорожье в стиле ретро : совмест. проект “Индустриалки” и Цен-
тра цифров. технологий “ФотоВсесвіт” : [1958 г. Стадион “Металлург”]
// Индустр. Запорожье. – 2007. – 16 окт.(No 154). – С.7.
Карась Л. Бюджета много не бывает : решением внеочеред. сес. горсо-
вета от 27 дек. 2006 г. запорож. КП “Центральный стадин “ присвоено
название “Славутич-Арена” / Л. Карась // Наше время плюс. – 2007. – 4 янв.
(No 1). – С. 3.
Визнюк О. Дорогой наш стадион : В Запорожье наконец-то открыли
реконструирован. спортив. арену, отвечающую нормам УЕФА / О. Вознюк
// Суббота плюс. – 2006. – 3 авг. (No 31). – С. 11.
Відкриття футбольного стадіону в Запоріжжі : [29 лип. матч між
“Металургом” (Запоріжжя) та “Динамо” (Київ)] / Запоріз. правда. –
2006. – 27 лип. (No 109–110). – С. 2.
Иванченко И. Новый стадион со старой командой / И. Иванченко // Суб-
бота плюс. – 2006. – 21 сент. (No 38). – С. 13.
Суркис Г. “Стадион Запорожью был необходим еще пять лет назад”
/ Г. Суркис; Григорий Суркис // Запороз. Січ. – 2006. – 23 берез. (No 62–65).
– С. 13.
Гузенко А. Некоторые факты из истории стадиона “Металлург” / А.
Гузенко // Улица Спортивная. – 2005. – 27 дек. (No 52). – С. 2.
Иванченко И. Стадион “Металлург” : что, где, и главное – когда? / И.
Иванченко // Суббота плюс. – 2002. – 28 февр. (No 9). – С. 8.
05.05 — 90 років від дня народження О. М. Волохова (1923–1969), ГерояРадянського Союзу. Наводник гармати арт. батареї 1118-го стрілец. полкуУкр. фронту ст. сержант Волохов відзначився при форсуванні р. Дніпро південніше м. Запоріжжя;
06.05 — 115 років від дня народження О. П. Грядунової (1898–1974), української майстрині художнього керамічного розпису; уродженки міста Бердянська;
06.05 — 6.05 – 60 років (1953) Л. І. Бережненко, запорізькій художниці;
Лілія Іванівна Бережненко народилась 6 травня 1953 року в Запоріжжі
у родині службовців. Ще в шкільні роки дівчинка дуже полюбляла майстру-
вати щось своїми руками, ліпити звірят, птахів та квіти. Тому, після за-
кінчення у 1969 році загальноосвітньої школи, вступила до Миргородського
керамічного технікуму на відділення художньої кераміки, яке успішно за-
кінчила у 1973 році. Вже через рік вирішила продовжити художню освіту
у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мисте-
цтва, де навчалася до 1979 року.
З 1981 року Лілія Іванівна працює в Запорізькому художньо-виробничому
комбінаті художником-монументалістом.
Згодом мисткиня повернулася до улюблених занять керамікою, шамо-
том, малою скульптурною пластикою. Завдяки діяльності декількох про-
фесійних майстрів декоративно-прикладного мистецтва, серед яких не
останнє місце займає і Лілія Бережненко, були відновлені стародавні укра-
їнські традиції кераміки, скла та емалі.
Витвори художниці відрізняються оригінальністю форм, барв і мате-
ріалів. Наприклад, у декоративній композиції „Слони” Лілія Іванівна ви-
користала особливі керамічні маси, старовинні рецепти емалей, примхливі
форми. У композиції „Піраміда” ніщо формою не нагадує традиційні пі-
раміди, але художниця саме так бачить цю постанову. Витвір „З моря”
дає простір фантазії: тут можна побачити й чудернацького рибалку з
великою рибою, і володаря морів, і якусь чарівну постать…
Вже багато років Лілія Іванівна керує дитячою студією образотвор-
чого мистецтва при БК Металургів. Її вихованці приймають участь у що-
річних виставках „Крокуємо до майстерності” і традиційно одержують
перемогу в номінації „Живопис”.
Нещодавно Л. Бережненко сама приймала участь у столичному про-
екті „Пісні про кохання”, головною ідеєю якого стало об’єднання творчих
зусиль українських художників для оспівування світлого людського почут-
тя на фоні політичних баталій в країні.
У 2011 році Лілія Іванівна приймала участь в щорічному міжнародному
пленері „Хортиця крізь віки”, проводила майстер-клас для дітей підлітків.
Приємно, що поряд з майстринею надавала майстер-клас і її дочка, теж
художник Марта Бережненко.
У мисткині багато планів, творчих замислів. Бажаємо, щоб всі вони
були здійснені!
Література про життя та діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І.
Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Бережненко Лілія. – С. 8.
Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – 871 с. – Із
змісту : Бережненко Л. І. – С. 489.
08.05 — 90 років (1923) М. Т. Шашкіну, Герою Радянського Союзу. Командир мінометного відділення 16-го окремого кулеметного батальону 51-їармії 4-го Укр. фронту сержант Шашкін відзначився 20–23 жовт. 1943 р. вбоях за м. Мелітополь;
08.05 — 45 років тому (1968) на братській могилі воїнів-визволителів м. Запоріжжя було запалено Вічний вогонь;
09.05 — 100 років від дня народження Ф. А. Іотки (1913–1990), ГерояРадянського Союзу. Заступник командира 178-го гв. стрілец. полку3-го Українського фронту, гв. майор. Особливо відзначився в бою наХортиці в районі м. Запоріжжя в жовтні 1943 р.;
Народився Феодосій Антонович Іотка 9 травня в селі Мельниково Но-
вічихінського району Алтайського краю в українській селянській родині. У
1940 році закінчив 9 класів середньої школи. Працював у місті Камень-на-
Обі на Алтаї.
У 1935–37 рр. проходив строкову службу у лавах Червоної Армії. Вдруге
призваний в армію в липні 1941 року. Закінчив Сталінградське військово-
політичне училище. На фронтах Великої Вітчизняної війни перебував із
травня 1942 року. Воював на Південно-Західному, Сталінградському, 3-му
Українському.
26 жовтня 1943 року гвардії майор Ф. А. Іотка зі штурмовою групою
переправився на острів Хортиця на Дніпрі в районі Запоріжжя і зайняв
першу траншею противника. Вміло організувавши оборону, відбив кілька
контратак і втримував захоплений плацдарм до підходу підкріплення.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року за муж-
ність і героїзм, проявлений при форсуванні Дніпра і утриманні плацдарму
гвардії майору Феодосію Антоновичу Іотці присвоєне звання Героя Радян-
ського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (No 3645).
По війні продовжував службу в армії. У 1945 році закінчив курси удо-
сконалення, в 1950 – курси перепідготовки політскладу при Військово-
політичній академії ім. В. І. Леніна. Був заступником начальника Вищої офі-
церської школи зв’язку, начальником курсів з підготовки до вищих військових
училищ. З 1960 року полковник Ф. А. Іотка – в запасі. Жив у Києві. Помер 31
жовтня 1990 року. Похований в Києві на міському кладовищі “Берківці”.
Нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни І ступеня,
двома орденами Червоної Зірки, медалями.
Література
Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.]. [Т.] 1 : Абаев
– Любичев / М-во обороны СССР ; пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. – М. :
Воениздат, 1987. – С. 589.
Лукаш И. Свято имя твое, отец : докум. повести, очерки / И. М. Лукаш
; Иван Лукаш. – Днепропетровск : Січ, 1997. – С. 100.
***
Іотка Феодосій Антонович [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
kiev-nekropol.narod.ru/Iotka FA/html
Іотка Феодосій Антонович [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
uk.wikipedia.org/wiki/ Іотка,_Феодосій_Антонович
09.05 — 75 років від дня народження В. Ф. Логінова (1938–1979), капітана. Загинув в Єфіопії. Похований на Капустяному кладовищі (м. Запоріжжя);
10.05 — 90 років від дня народження І. Т. Дайдоєва (1923–2008), ГерояРадянського Союзу (1943). Після демобілізації працював керівникомвідділення на ефірно-олійному заводі в Якимівському районі;
Іван Тимофійович Дайдоєв народився 10 травня 1923 року в с. Думіничі
(нині райцентр Калузької області, РФ). Ще в ранньому дитинстві зали-
шився без батька. Закінчивши в 1937 році семирічку, працював у колгоспі,
в типографії.
З весни 1941 року у Червоній Армії. Перше бойове хрещення отримав на
Соловйовській переправі.
В грудні 1942 року закінчив Ленінградське артилерійське училище. Ко-
мандир батареї 5-го гв. арт. полку (10-та гв. повітряно-десантна дивізія,
37-ма армія, Степовий фронт) гв. лейтенант Дайдоєв в районі південніше
с. Переволочне (нині с. Світлогірське Полтавської області) у ніч на 1 жов-
тня 1943 року з передовими підрозділами полку на підручних засобах фор-
сував Дніпро, приймав участь у відбитті 10 контратак піхоти і танків
противника. 14 жовтня він особисто знищив 4 танки.
За проявлену мужність і стійкість 20 грудня 1943 року Івану Тимофі-
йовичу Дайдоєву Указом Президії Верховної Ради СРСР присвоєно високе
звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна. У штабі 1-го
Українського фронту під Кривим Рогом маршал Малиновський особисто
привітав командира батареї І. Т. Дайдоєва з присвоєнням високого звання і
урочисто вручив йому Золоту Зірку Героя.
У серпні 1944 року під час Яссо-Кишинівської операції Дайдоєв отри-
мав контузію. Вже після війни йому було вручено високі нагороди – орден
Вітчизняної війни I і II ст., Богдана Хмельницького, багато медалей.
Демобілізувавшись у 1944 році, Іван Тимофійович Дайдоєв разом із дру-
жиною Людмилою Слюсарчук приїхав на Якимівщину. У 1956 році закінчив
Мелітопольську сільгоспшколу і отримав спеціальність агронома. Працю-
вав в ефіро-олійному радгоспі-заводі.
Почесний громадянин села Розівка Якимівського району. Учасник Пара-
ду Перемоги у Москві в 1995 році. Останні роки життя мешкав у Запоріж-
жі. Помер 18 жовтня 2008 року. Похований в місті Запоріжжі.
Література
Книга пам`яті України. Переможці. Запорізька область. Т. 22 (1) / гол.
ред. і упоряд. В. П. Сльота. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – 512 с. – Із
змісту : Дайдоєв Іван Тимофійович. – С. 125.
Лукаш І. Дайдоєв Іван Тимофійович/ І. М. Лукаш // Енциклопедія сучас-
ної України. – К., 2007. – С. 178.
Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Н.
Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 95–96.
Голдобін А. Запорізька Алея слави – народна святиня. – Дніпропе-
тровськ, 2002. – С. 238–240.
***
Гнєдашев В. Герой-артиллерист / В. Гнедашев // Акимов. вестник. –
2009. – 30 апр. (No 18). – С. 5.
10.05 — 55 років Б. В. Дворному (1958), запорізькому фотохудожнику;
12.05 — 100 років від дня народження В. М. Коломійця (1913-?), головиколгоспу ім. Сталіна (1954–1957) та «Дружба» (1957–1974) Куйбишевського району. Нагороджений орденом Леніна (1949), «Знаком Пошани» (1966), Жовтневої революції (1971);
15.05 — 80 років (1933) С. І. Полянському, заслуженому тренеру УРСР згандболу (1976); уродженцю м. Запоріжжя;
15.05 — 75 років від дня народження С. Г. Рибалки (1938–1989), борця, двократного чемпіона світу, заслуженого майстра спорту;
17.05 — 50 років (1963) О. А. Бренгачу, заслуженому артисту України(1998);
Олександр Андрійович Бренгач народився 7 травня 1963 року в с.
Вільшанка (нині смт) Кіровоградської області. У 1978 році вступив до
Кіровоградського музичного училища, яке закінчив у 1982 році. Потім
було навчання у Київській консерваторії (клас М. Юрченка). Водночас
Олександр Андрійович бере участь у різних музичних конкурсах, працює в
Державному естрадно-симфонічному оркестрі України. Так, в 1987 році
він стає лауреатом республіканського конкурсу виконавців на мідних духо-
вих інструментах (Луганськ).
З цього ж року життєву та творчу долю Олександр пов’язує із Запо-
ріжжям, працюючи концертмейстером груп валторн академічного сим-
фонічного оркестру Запорізької обласної філармонії. Активно виступає
О. Бренгач як соліст. Він приймає участь в авторському вечорі компози-
тора, народного артиста України Левка Колодуба. Також бере участь у
фестивалях „Симфонічні прем’єри” (Дніпропетровськ), „500 років – За-
порізькому козацтву” (Запоріжжя, обидва – 1990 р.), „Київ-мюзік-фест”
в Югославії (1999, 1994, 1995), у Південній Кореї (2005).
2007 року Олександр Андрійович був членом журі VII Міжнародного
фестивалю-конкурсу дитячого і юнацького виконавчого мистецтва.
З 1998 року – заслужений артист України.
Література про життя та діяльність
Енциклопедія сучасної України. Т. 3: Біо-Бя / НАН України, Наук. Т-во
ім. Шевченка. – К. : [Поліграфкнига], 2004. – 696 с. – Із змісту : Пригаро М.
Бренгач Олександр Андрійович / М. В. Пригаро. – С. 442.
17.05 — 40 років (1973) Мелітопольському ПТУ № 24;
18.05 — 20 років (1993) від дня заснування громадської організації крим-ських татар м. Мелітополя;
19.05 — 275 років від дня народження М. Ф. Кам`янського (1738–1809), генерал-фельдмаршала, землевласника, поміщика маєтків с. Михайлівка тахутора Мар`ївка поблизу м. Олександрівська. Підпорядкував собі колишнюкозацьку слободу Біленьку (1802 р. продав свої катеринославські землі М. П. Міклашевському);
19.05 — 90 років від дня народження М. Л. Яценка (1923–1943), ГерояРадянського Союзу; першим в танку Т-34 увірвався в звільнене м. За-поріжжя;
Яценко Микола Лаврентійович народився 19 травня 1923 року в селі За-
сосна Красногвардійського району Бєлгородської області у сім’ї селянина.
У Червоній Армії з 1941 року. У цьому ж році закінчив Майкопське військове
танкове училище. На фронті з 1942 року.
…Восени 1943 року 39-та танкова бригада 23-го танкового корпусу
Південно-Західного фронту з боями підійшла до Запоріжжя. На підступах
до міста противник збудував міцні оборонні рубежі. Щоб розкрити вог-
неву систему ворожої оборони, командиру танкового взводу лейтенанту
Яценку 13 жовтня 1943 р. було доручено провести розвідку боєм.
Наступного ранку 14 жовтня наші війська почали наступ, в якому при-
ймав участь і взвод лейтенанта Яценка з десантом автоматників. Він
одним з перших увірвався на околицю міста. Відомості, отримані напе-
редодні, дали можливість командуванню бригади забезпечити в ході бою
успішне заглушення вогневих засобів ворога. Машина з червоною зіркою на
броні точним, нищівним вогнем трощила вогневі точки гітлерівців, прасу-
вала окопи в колишньому Південному селищі.
Двічі поранений, лейтенант Яценко продовжував атакувати перева-
жаючого по чисельності супротивника. Недалеко від річки Московки во-
рожий снаряд підпалив броню машини. Зайнялося полум’я, дим почав ви-
їдати очі. Яценко наказав товаришам покинути танк, а сам, залишившись
в палаючій машині, продовжував обстрілювати ворога. Раптом сильний
вибух струсонув землю: це вибухнув танк. Він поховав під своїми уламками
безстрашного воїна.
Наприкінці дня 14 жовтня 1943 року наші частини повністю очистили
місто Запоріжжя від гітлерівців. В цих боях екіпажем лейтенанта Яцен-
ка було знищено 4 танки і самохідних установок (?), 6 гармат і мінометів,
7 кулеметів, 7 автомашин, 10 вогневих точок і більше 100 фашистських
солдат і офіцерів.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року за муж-
ність, відвагу і героїзм, проявлені у боротьбі з німецько-фашистськими за-
гарбниками, лейтенанту Яценку Миколі Лаврентійовичу посмертно при-
своєно звання Героя Радянського Союзу.
Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня. Наказом
Міністра Оборони СРСР від 27 травня 1958 року він навічно зарахований
до списків танкового полку.
М. Л. Яценко похований у Запоріжжі на Капустяному кладовищі.
На батьківщині встановлений бюст Героя, його ім’ям названа школа в
Засосні та вулиця в селі Красногвардійське Бєлгородської області, а також
вулиця в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя.
У 1960 р. на площі Радянській м. Запоріжжя встановлено пам’ятник
(танк Т-34), танкістам, які звільнили місто.
Література
Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья / сост.
О. Елец, В. Черепанов ; фотографии И. Гумена. – Запорожье : [Запоріж-
жя], 2010. – С. 126–127.
Лукаш И. Свято имя твое, отец : докум. повести, очерки / И. М. Лукаш
; Иван Лукаш. – Днепропетровск : Січ, 1997. – С. 104.
Зайцев А. Зачислен навечно : биогр. справ. : [в 2 кн.]. Кн. 2 : Майский
– Яценко / А. Д. Зайцев, И. И. Рощин, В. Н. Соловьев. – М. : Политиздат,
1990. – С. 409–410.
Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.]. [Т.] 2 : Любов
– Ящук / М-во обороны СССР ; редкол. И. Н. Шкадов[ и др.]. – М. : Воениз-
дат, 1988. – С. 839–840.
Смотрицкий Е. Битва за Днепр : 40-летию Великой Победы посвяща-
ется / Е. А. Смотрицкий. – М. : Воениздат, 1983. – С. 15.
История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область
/ Редкол. : В. И. Петрыкин[ и др.]. – К. : Глав. ред. УСЭ, 1981. – С. 99.
Строки, опаленные войной / сост. П. М. Беляев [и др.]. – Воронеж,
1976. – С. 97–98.
Страницы славы : краткий путеводитель / [под общ. ред. В. И.
Петрыкина]. – Днепропетровск : Промінь,1975. – С. 58–63.
Герої не вмирають : Їх іменами названо вулиці м. Запоріжжя / авт. Би-
чук І. М. та ін. – Дніпропетровськ : Промінь, 1968. – С. 87–90.
Уткин Г. Штурм “Восточного вала” : освобождение левобережной
Украины и форсирование Днепра / Г. М. Уткин. – М. Воениздат, 1967. – С.
291–293.
Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза.
– Запорожье : Книж.- газ. изд-во, 1962. – С. 341–348.
У стен Запорожья : воспоминания, очерки / [сост. И. М. Лукаш]. – Дне-
пропетровск : Промінь, 1975. – С. 55–60, 149.
***
Гошко В. Герої не вмирають / В. Гошко // Запоріз. правда. – 1963. – 13
жовт. (No 216). – С. 3.
Данильченко О. Герої-запоріжці / О. Данильченко // Запоріз. правда. –
1964. – 21 черв. (No 122). – С. 3.
Копеліович А. Онуки Миколи Яценка / А. Копеліович // Комсомолець За-
поріжжя. – 1983. – 15 груд. (No 149). – С. 4.
Сарневич Ф. Безсмертя героя / Ф. Сарневич // Запоріз. правда. – 1959. –
14 жовт. (No 242). – С. 4.
Слідами подвигу // Комсомолець Запоріжжя. – 1974. – 7 верес. (No 109).
– С. 2.
Татаренко Л. На вечном пьедестале : [стих.] / Леонид Татаренко //
Индустр. Запорожье. – 1971. – 24 февр. (No 39). – С. 4.
***
Яценко Николай Лаврентьевич [Электронный ресурс]. – Режим досту-
па : http://ru.wikipedia.org/wiki/Яценко, Николай Лаврентьевич
19.05 — 60 років (1953) А. О. Паку, заслуженому машинобудівнику Укра-їни (2002). З 1999 р. – директор ДП «Мелітопольський завод «Гідромаш»;
19.05 — 55 років від дня народження В. І. Буркіна (1958–1980). Загинув в Афганістані при виконанні бойового завдання. Похований на Кочубеївсько- му кладовищі;
22.05 — 90 років від дня заснування Мелітопольської міськрайонної га- зети «Новий день» (колишні назви – «Советский путь», «Думка», «Радян- ський степ», «Серп і молот»);
23.05 — 90 років від дня народження М. О. Пашканіса (1923–1978), запорізького художника;
Народився Микола Олександрович 23 травня 1923 року в селі Миронівці
Пітерського району Саратовської області в сім’ї службовця. Творча біо-
графія художника розпочалася в 1953 році, коли 30-річний випускник Хар-
ківського художнього училища почав працювати в м. Запоріжжі. За пле-
чима митця були важкі роки війни з фашистськими загарбниками. Вони,
можливо, визначили назавжди серйозність, з якою митець ставився до
роботи. З 1967 року він – член Спілки художників СРСР.
Треба сказати, що художник не відразу знайшов свою тему. Працювати
почав у галузі станкового живопису. З 1960 року М. О. Пашкінас починає
брати участь у республіканських, а з 1968 року – у всесоюзних і зарубіжних
виставках.
Поетичне світосприйняття визначило особливу роль пейзажу в твор-
чості М. О. Пашкінаса („Сушіння сітей”, „Каховське море”). Прагнення
узагальнити враження про природу відчувається в образах далекого північ-
ного кордону, в пейзажах рідної України („Веселка”). В яскравих полотнах
помітна виключна своєрідність, індивідуальність художника; епічний ха-
рактер знаходить ствердження і вирішення саме у північних краєвидах.
Сувору красу і велич північної природи митець бачив і сприймав у
взаємозв’язку з людиною. Людина зуміла підкорити собі стихію, навчилася
цінувати її дивовижну красу.
Основні твори: „Озеро Ріца”, „Річка Мзимта”, „Тиша” (1956); „При-
бій біля скель”, „Дніпро біля Канева”, „Весняний вечір” (1957); „Діброва
шумить”, „Дніпровські далі”, „Цвітуть сади”, „Сітки” (1958); „Мор-
ський берег”, „Зима в плавнях” (1959); „Річка Бзиб”, „Початок весни”
(1960); „Гірські вершини” (1963); „Північний кордон” (1967); „Море Ба-
ренца”, „Північ”, „Осінній ліс” (1970); „Каховське море”, „Північний кор-
дон” (1971); „Біля моря Баренца” (1974); „Тиша”, „Північ – форпост”,
„Біля селища рибалок” (1975).
Твори зберігаються у Запорізькому художньому музеї.
Нагороджений медалями. Помер у 1978 році.
Література про життя та діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України. – Запо-
ріжжя: Привоз Принт, 2007. – 224 с. – Із змісту : Пашканіс М. О. – С. 207.
М. О. Пашканіс. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріж-
жя, 1977. – [9 с.].
Українські радянські художники : довід. – К., 1972. – 355с. – Із змісту :
Пашканіс М. О. – С. 207.
23.05 — 25 років (1988) Клубу юних моряків «Екватор» (м. Енергодар);
24.05 — 40 років (1973) Запорізькій ДРЕС (ТЕС);
25.05 — 70 років (1943) І. І. Наливайку, держслужбовцю. 1981–2002 рр. – голова виконкому, голова Жовтневої районної ради м. Запоріжжя, головаЖовтневої райдержадміністрації;
25.05 — 55 років (1958) В. А. Гулічу, запорізькому художнику;
27.05 — 90 років від дня народження М. С. Помазана (1923–2001), Героя Соціалістичної Праці, заслуженого працівника сільського госпо-дарства УРСР (1973). Працював директором племрадгоспу ім. КіроваТокмацького району, директором Запорізького тресту м`ясо-молочнихрадгоспів, головою об`єднання “Запоріжсільгоспздравниця”;
Микола Степанович Помазан народився 27 травня 1923 року в селі Ко-
жанка Фастівського району Київської області у селянській родині.
Після закінчення середньої школи Микола Степанович служив у лавах
Радянської Армії. З липня 1941 року перебував у діючій армії, був тяжко
поранений. Одужавши, навчався у військовому училищі. З 1944 року і до
кінця війни він перебував на командних посадах у бойових частинах армії.
За бойові заслуги М. С. Помазан нагороджений орденами Вітчизняної ві-
йни І і ІІ ступеню, медалями „За оборону Києва”, „За відвагу”, „За пере-
могу над Німеччиною”.
Демобілізувавшись у 1946 році, Микола Степанович вступив до Київсько-
го сільськогосподарського інституту, по закінчені якого в 1951 році працює
на комсомольській роботі (завідував відділом сільської молоді Київського
обкому комсомолу). Згодом переключився на заняття обраною професією
– був старшим агрономом Міністерства радгоспів УРСР, старшим агро-
номом племрадгоспу „Комсомолець Полісся” Чорнобильського району Київ-
ської області. Решту життя (з 60-х років ХХ ст.) М. С. Помазан повністю
присвятив себе роботі в аграрному виробництві на Запоріжжі. Спочатку
працював директором племрадгоспу імені Кірова Токмацького району, а з
1965 року, понад 27 років, очолював Запорізький трест м’ясо-молочних рад-
госпів, головував в об’єднанні „Запорожсільгоспздравниця (1983–1999).
Трудові досягнення Миколи Степановича відзначені найвагомішими
урядовими нагородами: він удостоєний звання Героя Соціалістичної Пра-
ці (1966), нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак
пошани”, багатьма медалями. У 1973 році йому присвоєне почесне звання
„Заслужений працівник сільського господарства Української РСР”.
Помер М. С. Помазан у 2001 році.
Література
Голдобін А. Запорізька Алея слави – народна святиня : [нариси та доку-
менти про Героїв Рад. Союзу, Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; Анатолій
Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – 776 с. : фото. – Із змісту : Помазан
Микола Степанович. – С. 631–633.
Книга пам’яті України. Переможці. Запорізька область. Т.22 (1) / гол.
ред. і упоряд. В. П. Сльота. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – 512 с. – Із
змісту : Помазан Микола Степанович. – С. 370.
27.05 — 70 років від дня народження О. Мурача (1943–1973), запорізько-го поета, журналіста;
28.05 — 50 років від дня народження І. М. Дашенка (1963–1982), воїна-афганця, рядового; уродженця м. Запоріжжя;
29.05 — 170 років (1843) від дня заснування с. Різдвянка Новомико-лаївського району*;
Різдвянка (до 1917 року слобода Рождественская, Рождєствєнка) село,
центр однойменної сільської ради, розташоване в верхів`ях річки Верхня Тер-
са (на правому і лівому берегах балки Зайцевої та балки Солоної) – правої при-
токи р. Верхня Терса за 39 кілометрів від районного центру. До найближчої
залізничної станції Гайчур – 9 км [10, с. 272]**. В “Історії міст і сіл УРСР”
про заснування Різдвянки говориться в дуже загальних фразах: “…Село за-
сноване в 1823 році переселенцями із Росії, Польщі, Литви” [1, c. 503].
Між тим, місцевість, де тепер розташоване село Різдвянка, з давніх-
давен була заселена піонерами південноукраїнського Степу – козаками-
запорожцями. В цілинному степу, де за спогадами старожилів, “тирса си-
віла як дим, та ще де-не-де – кущі верболозу і терну”[2, с. 56], а “бабаків
було більше, ніж аврахів” [2, с. 53], по балках, поблизу джерел з питною
(“доброю”) водою, розташовувались козацькі осідлища – курені і зимівни-
ки. В одних козаків …для зими були теплі хати, а для літа – курені, інші ж
літо й зиму жили в куренях. Курені були великі, а щоб тепло було, козак
наносить листя, сіна, простелить повсть, натягне на себе кожуха та й
спить. Хоч який мороз, а йому байдуже…” [2, с. 53]. Жили запорожці віль-
но. Випасали худобу, ловили в степових річках рибу, торгували і воювали. З
тих часів значна кількість урочищ цього краю носить назви, які, очевид-
но, походять від запорозьких прізвиськ, – балки Бірюча, Зайцева, Куликова,
Вовча, Зайцева могила та ін.
Після зруйнування в 1775 році козацьких вольностей Російська держава
розпочала процес колонізації, освоєних козаками, південноукраїнських зе-
мель. Колишній козацький степ був призваний служити інтересам імпер-
ської феодально-поміщицької держави [3, с. 55–56]. Степова місцевість,
між лівим берегом річки Гайчур і правим берегом річки Верхня Терса, на-
звана в тогочасних документах Вербовим пустищем (Вербовая пустошь),
після кількох територіально-адміністративних реформ і переділів 1802
року ввійшла до складу новоствореного Олександрівського (так офіційно
край почав іменуватися з 1806 р.) повіту [4, c. 228–291].
Землі Вербового пустища (пустошь Вербовая) [5, c. 36, 42] були від-
дані у рангові дачі поміщиці Олександрі Миколаївні Писемській, яка отри-
мала 4500 десятин цілинної землі [5, с. 42] і відставному майору Якиму
Григор`єву, якому дісталось 1800 десятин [5, с. 36].
Заселення багатого на чорноземи і бідного на воду Вербового пустища
виявилось для поміщиків справою доволі проблематичною, тому з часом
їхні землі були знову повернуті у власність держави.
Згідно “Відомості Катеринославської губернії, Олександрівського пові-
ту, з показом числа душ чоловічої і жіночої статі та числа десятин землі
зручної і незручної”, складеної в серпні 1805 року, землі Вербового пустища
залишались незаселеними [6, с. 141–160].
Карта Олександрівського повіту Катеринославської губернії 1795–1816
років також свідчить про те, що, в межах означеної місцевості, сільських
населених пунктів не було [7, од. зб. 942].
У 1841 році уряд Російської імперії прийняв рішення про переселення на
державні “пустопорожні” землі Катеринославської губернії 21500 душ
державних селян чоловічої статі. З 1841 по 1847 рік до Олександрівського
повіту було переведено 38197 чоловіків і жінок державних селян. Вони запо-
чаткували на визначених державою ділянках землі 41 нове поселення [8, c.
90]. Згідно зі “Списками переселенців Олександрівського повіту”, які збері-
гаються у фондах Державного архіву Запорізької області, 16 травня 1843
року до новозаснованого “казенного селения Рождественская” прибули пер-
ші 24 сім`ї державних селян [9, спр. 222, арк. 38–41]. Переселенці були із Пол-
тавської (21 сім`я у складі 69 осіб чоловічої і 73 осіб жіночої статі) [9, спр.
222, арк. 38] та Харківської губерній (3 сім`ї державних селян у складі 28
осіб чоловічої статі і 15 осіб жіночої) [9, спр. 222, арк. 40]. Відтак, перши-
ми поселенцями слободи Рождєствєнская стали сім`ї полтавських козаків,
вихідців із села Подохи, Барковської волості, Гадяцького округа Полтавської
губернії Давида Артемовича Соколенка, Федора Микитовича Михайлика і
Дем`яна Спиридоновича Шульженка [9, спр. 222, арк. 38] та сім`ї військо-
вих обивателів (колишніх козаків), вихідців із хутора Куликів Лебединського
округа Харківської губернії, Василя Івановича Кривошия, Карпа Лук`яновича
Линника та Григорія Кириловича Кривошия [19, спр. 222, арк. 40 зв.]. Піз-
ніше до них приєднались переселенці – вихідці із Київської, Чернігівської та
Катеринославської губерній [9, спр. 227, арк. 68–70 зв.].
Перехід на нові, степові землі для людей, що виростали в іншій при-
родній і кліматичній зоні, був досить таки ризикованою і небезпечною
справою. Утворене “в степи глухой и непроходимой” поселення спиналось
на ноги важко і повільно. Переселенці потерпали від невлаштованості по-
буту, відсутності достатньої кількості придатної для вживання питної
води, голоду і хвороб [8, c. 92–93]. У 1848–1849 роках в Рождєствєнскій, як
і в багатьох інших степових поселеннях Олександрівського повіту, лютува-
ла холера [8, c. 93]. Згідно з даними дев`ятого народного перепису (Ревізії)
1850 року в казенному поселенні слобода Рождєствєнская проживало 170
душ чоловічої і 156 душ жіночої статі [9, спр. 253, арк. 1058]. Слободами
в ті часи називались нові поселення, мешканці яких на певний період звіль-
нялися від феодальних і державних повинностей. За цей час вони мали об-
жити місцевість, створити господарську інфраструктуру.
1866 року в слободі Рождєствєнская була збудована Різдво-Богородична
церква, і першим священиком новозбудованої церви став о. Никанор (Ни-
канор Іванович Ювченков). Напередодні Першої світової війни у селі меш-
кала 2541 особа. Окрім церкви, в населеному пункті діяло 2 земські і одна
церковно-приходська школи, земська лікарня, працював лікар, фельдшер,
акушерка і земський ветеринарний фельдшер.
Радянська влада в селі Рождєствєнка вперше була встановлена в січні
1918 року. В складній політичній ситуації селянам розібратися було важ-
ко: одні пішли за більшовиками, інші за Нестором Махном, треті підтри-
мали Центральну Раду. Остаточно радянська влада утвердилася в Різд-
вянці лише в 1922 році. У 1929–1930 рр. в селі було засновано 11 товариств
спільного обробітку землі, які в 1932 році об`єдналися у два колгоспи – ім. 8
Березня та “Червоний партизан”.
Жахливий голодомор 1932–1933 років забрав життя кількох сотень
жителів села. Тридцять родин найбільш заможних селян більшовицька
влада як куркулів вислала в Сибір і на Донбас.
Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз пере-
рвав мирну працю жителів Різдвянки. На фронти другої світової війни
пішло 498 чоловік. Уже в перші місяці війни високу бойову майстерність по-
казав льотчик, командир ескадрильї 744-го авіаційного полку І. В. Манойло.
За 1941–1942 роки він збив 10 фашистських літаків. 31 березня 1943 року
І. В. Манойлу було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Понад 250 учасників бойових дій за подвиги на фронті і в тилу були на-
городжені орденами і медалями Радянського Союзу. Серед них Л. О. Валюх,
Я. І. Білик, М. О. Мирошниченко, М. З. Муковський та інші.
Жахливі часи довелося пережити жителям села з 4 жовтня 1941 по 18
вересня 1943 року. Сотні юнаків і дівчат фашисти вивезли на примусові
роботи до Німеччини. Загарбники зруйнували і спалили колгоспні будівлі,
забрали худобу і реманент.
Нині в селі стоїть пам`ятник 101 воїну-визолителю та 242 землякам,
які віддали своє життя за визволення рідної землі. Поряд з пам`ятником
загиблим на фронтах війни землякам встановлено погруддя Героя Радян-
ського Союзу льотчика-винищувача І. А. Манойла.
У 1950 році різдвянські колгоспи утворили одне господарство – імені
8 Березня. Незабаром за високі досягнення у сільськогосподарському ви-
робництві колгосп був нагороджений дипломом другого ступеня і малою
золотою медаллю ВСГВ у Москві. 259 передовиків сільськогосподарського
виробництва були відзначені орденами і медалями Радянського Союзу.
У часи незалежної України колгосп ім. 8 Березня реорганізовано спочат-
ку в однойменне КСП, а згодом у ТОВ “8 Березня”. Його очолив Валерій Іва-
нович Прибор. Господарство працює стабільно, з року в рік отримує високі
врожаї зернових та зернобобових культур. Поступово зміцнюється і його
матеріально-технічна база. На території села нині функціонують ТОВ
“8 Березня”, ТОВ “Рута”, 2 фермерських господарства, загальноосвітня
школа І–ІІІ ступенів, сільський будинок культури, бібліотека, поштове від-
ділення зв`язку, крамниця споживчого товариства та кілька приватних.
Жителі Різдвянки бережуть пам`ять про минуле свого села і сподіва-
ються на щасливе, сповнене досягненнями майбутнє.
Джерела та література
1. История городов и сел Украинской ССР. Запорожская область. – К.,
1981. – 728 с. – Из содерж. : Риздвянка. – С. 503.
2. Новицький Я.П. Народна пам`ять про козацтво / Я. П. Новицький, А. Л.
Сокульський, В. І. Шевченко; авт. передм. до англ. тексту А. І. Гайдай. /Я. П.
Новицький – Запоріжжя: СП”Інтербук”. Запоріз. центр, 1991. – 160 с.: іл.
3. Первое полное собрание законов Российской империи: (далі І ПСЗ) – Т.
ХХ. – No 14252.
4. І ПСЗ, Т. ХХ, No 20449.
5. Карагодин А. И. История запорожского края: 1770–1917 (документы
и материалы) / А. И. Карагодин – Запорожье: ЗГУ, 2002. – 458 с.
6. Ведомость Екатеринославской губернии Александровского уезда с по-
казаним числа душ мужика и Женька пола и числа десятин земли удобной и
неудобной. 1805(1795р.) // Новицкий Я. П. История города Александровска
(Екатеринославской губернии) в связи с историей возникновения Днепров-
ской линии крепостей. 1770–1806 / Я. П. Новицкий – Екатеринослав, 1905.
– С. 139–168.
7. Російський державний архів давніх актів (далі РДАДА), ф. 1356, оп.1.
8. Чиженок Ю. А. З історії заселення і освоєння земель Олександрій-
ського повіту Катеринославської губернії (з другої половини ХVIIІ ст. до
1861 р.) / Ю. А. Чиженок – Запоріжжя: ТОВ “ЛІПС ЛТД”, 2003. – С. 90.
9. Державний архів Запорізької області (далі ДАЗО), ф. 12, оп. 2.
10. Князьков Ю. Запорізька область : іст.-геогр. і топонім. словник.
Вип. 1 : (Василівський, Вільнянський, Гуляйпільський, Запорізький, Новоми-
колаївський райони) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новиць-
кого, Ін-т археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН
України. – Запоріжжя : Тандем-У, 2004. – 340 с. – Із змісту : Різдвянка.
– С. 272.
11. Бойко А. Південна Україна останньої чверті ХVIIІ століття. Ч. 1:
Аграрні відносини / А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 1997. – 203 с.
12. Кабузан В. Заселение Новороссии (Екатеринославской губернии) в
ХVIIІ – первой половине ХІХ века (1719–1858 гг.) / В. М. Кабузан. – М. :
Наука, 1976. – 307 с. – Из содерж. : Северное Причерноморье во второй
половине 30-х – 40-х годах ХІХ в. (VІІІ ревизия). – С. 221–222.
*
Від укладачів: до появи результатів досліджень кандидата історичних наук,
уродженця с. Різдвянка О. П. Кривошия датою заснування цього населеного
пункту вважалися за різними джерелами 1796 чи 1823 р.
**
Номер у списку наведеної літератури.
31.05 — 790 років тому (1223) відбувся перший бій руських князівських дружин і половців на р. Калці;
790 років тому (31 травня 1223 р.) вібулася битва на р. Калка. На По-
донні в 1222 році монголи розбили половців, причому кілька ханів було за-
бито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, відступив до Дніпра.
Котян звернувся до Мстислава Галицького та інших князів за допомогою.
Своє прохання половці підтримали великими дарами. Русичі погодились. У
численному поході брали участь князі: київський, чернігівський, волинський,
галицький, смоленський та половецькі орди. Збір та об’єднання руських
дружин і половців відбулися біля острова Хортиця.
Військо було велике, але погано організоване. Серед князів не було єднос-
ті. Ніхто не хотів визнавати себе підлеглим іншому князю. Давньоруські
дружини перейшли Дніпро і пішли в глибину степу. Давньоруське військо,
ймовірно, пройшло долиною р. Молочної, р. Токмак і на 9 день походу, 31
травня 1223 року за р. Калкою зустріло величезну монгольську кінноту.
Але, не маючи єдиного командування та плану дій, руські дружини з полов-
цями вступили в бій у різний час, тому були розгромлені.
Мстислав Удалий і Данило Романович (волинський князь) зуміли відвес-
ти залишки своїх військ, переправившись через Дніпро, і повернули додо-
му. А стан київського князя монголи розбили і всіх знищили. Шість князів
жорстоко закатували, число тільки вбитих киян сягнуло десяти тисяч, а
з війська врятувалась ледве десята частина, писав сучасник. Після цього
монголи дійшли до Дніпра і повернули в Азію.
Література
Потоцкий В. Битвы на украинской земле / В. П. Потоцкий. – [Х.] : Ар-
гумент принт, [2010]. – 160 с. – (Ист. архив. Маленькие тайны великой
истории). – Из содерж. : Битва на Калке (1223 г.). – С. 24–28.
Історія України від найдавніших часів до сьогодення : зб. документів і
матеріалів : навч. посібник для вузів / упоряд. : І. Б. Автушенко, Т. Ю. Гор-
бань, О. В. Даниленко та ін. ; за загал. ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. – К. ;
Чернівці : Книги – ХХІ, 2008. – 1140 с. – Із змісту : Битва руських князів і
половців на р. Калці в 1223 р. : [Літопис руський : уривок]. – С. 89–90.
Єременко М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівсько-
го району / М. М. Єременко ; Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк,
2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : [в т. ч. про битву на р. Калці]. – С. 2–3.
Шовкун В. Таємнича Калка : (збірник) / В. Шовкун. – Запоріжжя : Вид-
во А. Кащенка, 2000. – 44 с.
***
Кравченко В. Легендарная Каяла – Калка. 1223 год / В. Кравченко // Бер-
дян. ведомости. – 2011. – 7 июля (No 27). – С. 14.
Сокульский А. Битва на Калке: как русичи впервые потеряли свое госу-
дарство : 755 лет назад А. Сокульский, Г. Калайда // Суббота. – 1999. – 10
июня. – С. 11.
Цього місяця виповнюється:
80 років (1933) від дня заснування газети «Колос» (Веселівськийрайон);
В 1933 році, у березні, з міста Дніпропетровська, обласного центру,
прибула до Веселого друкарня і працівники газети: редактор Ізаров та
секретар Ненько. Перший номер часопису вийшов у травні і називався “За
більшовицькі колгоспи”. Приміщення було примітивне, працювати доводи-
лося при гасових лампах (тоді ще не було електрики). Друкувалася газета
вручну, на невеликій друкарській машині, на талері якої розміщалася лише
одна сторінка, то ж щоб випустити черговий номер, треба було працю-
вати до самого ранку. Ілюстрації зовсім були відсутні. Народжена в перші
роки соціалістичного будівництва, газета яскраво показувала подвиг тих,
хто створював колгоспи, будував промислові підприємства, захищав від
фашистських загарбників рідну землю, проявляв зразки героїзму в період
післявоєнного відродження народного господарства, гострим словом бо-
ролася з недоліками в роботі підприємств, господарств і організацій. Піс-
ля відновлення 1965 року Веселівського району редактором газети став
Нетреба Василь Григорович. Він був одним з наймолодших редакторів не
лише в області, а й на Україні, але вже володів на той час досвідом роботи
літературного працівника, завідуючого відділом і заступника редактора.
За часи керівництва редакцією Нетреби колектив журналістів “Колоса”
неодноразово відзначався почесними граматами і дипломами Спілки жур-
налістів СРСР. Газета першою серед районок України стала лауреатом
Всесоюзної премії імені М. І. Ульянової, має десятки відзнак республікан-
ських, обласних, районних органів влади, творчих спілок, громадських орга-
нізацій. За високу журналістську майстерність, організаторські здібнос-
ті Василь Григорович був нагороджений орденом “Знак Пошани», медаллю
“За трудову доблесть”. Колишній редактор В. Г. Нетреба, який очолював
колектив редакції понад 35 років – людина щира, врівноважена, хороший
наставник. Все своє трудове життя він присвятив газетній справі. Бага-
то сил для становлення газети доклали такі журналісти, як М. Баш, В.
Дубовик. Сьогодні видання очолює О. Федоров.
Для багатьох родин “Колос” став найдоступнішим джерелом ін-
формації про життя району, його трудові будні, перемоги та проблеми,
другом і порадником.
Редакція газети виховала чотирьох членів Національної спілки
журналістів України, одного члена Спілки фотохудожників Росії, фото-
кореспондента РІА.
Література
Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг.-ція
; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-ге вид., перероб. і
доп.]. – Запоріжжя, 2010. – 328 с. – Із змісту : Нетреба Василь Григоро-
вич. — С. 160.
Федоров О. Редактор // Колос. – 2008. – 7 черв. (No 49). – С. 1.
Власов І. Так починалась районна // Колос. – 1983. – 5 трав. (No 54). –
С. 3.
30 років тому (1983) підписаний договір про дружбу з австрійським містом Лінц;
15 років (1998) від заснування Бердянського відділення Всеукраїн-ського культурно-просвітницького товариства «Русское собрание»;
Мы наследники русской культуры великой,
Нам сокровищ не счесть украинской земли.
Что же копья ломать, что же славу делить нам?
Мы корнями срослись, мы ветвями сплелись.
Е. Матвиенко
Бердянськ – місто багатонаціональне. Представники 60 народів меш-
кають в цьому прекрасному куточку України. З метою збереження своїх
традицій вони об`єдналися в національно-культурні товариства.
Бердянське відділення Всеукраїнського культурно-просвітницького
товариства «Русское собрание» існує з травня 1998 року. На тлі інших
товариств «Собрание» дещо вирізняється. Воно об`єднує людей різних на-
ціональностей (українців, болгар, євреїв, німців), які говорять російською
мовою, небайдужі до російської культури, люблять і пропагують її.
Основу товариства складають два творчих колективи, що працюють
в Бердянську більше 30 років: клуб книголюбів «Литературные посиделки»,
очолюваний Тамарою Олександрівною Скрипіциною, та Клуб аматорів по-
езії ЗЗШ No16 під керівництвом Олени Михайлівни Матвієнко.
Головою товариства обрана Олена Михайлівна Матвієнко, поетеса,
яка багато років працювала вчителем російської мови та літератури. Лю-
дина, віддана своїй професії, О. Матвієнко боляче сприймає стримане ви-
кладання російської мови в школах. Тому, як керівник товариства, докладає
чималих зусиль для об`єднання викладачів, які створюють гуртки та клу-
би аматорів російської літератури.
Базою Бердянського «Собрания» стала творча група з 30 постійних
членів. Головним напрямком діяльності товариства протягом багатьох
років залишається пропаганда російської поезії та музики – народної,
класичної й сучасної, заохочення та розвиток творчих здібностей бер-
дянців, видання збірок місцевих поетів. Члени товариства виступають з
літературно-музичними композиціями у школах, бібліотеках, клубах, біля
пам`ятника О. С. Пушкіну. Спілчани «Русского собрания» беруть актив-
ну участь у міських творчих конкурсах і фестивалях; у всеукраїнських
науково-творчих конференціях, днях російської культури в Україні. Їхня ді-
яльність неодноразово відзначалася почесними дипломами.
Творча свобода поетеси Олени Матвієнко сприяла створенню прекрас-
них віршів, які стали гімном всього Всеукраїнського товариства «Русское
собрание». Слова гімна звучать як звернення до представників всіх націо-
нальностей, що мешкають в Україні:
Родились и росли мы в стране многоликой,
Дети разных племен в ней когда-то сошлись,
На больших и меньших нам не стоит делиться:
Мы корнями срослись, мы ветвями сплелись.
Література
Национально-культурные общества //Бердянску – 180 : к 180-летию
основания г. Бердянска. – Бердянск, 2007. – С. 109.
Бердянське товариство «Русское собрание» //Національно-культурні
товариства Запорізької області. – Запоріжжя, 2001. – С. 3.
За великий могучий // Бердян. ведомости. – 2009. – 3 сент. (No 36). – С. 9.
***
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// delovoy. Berdyansk.net /
n755-756/ 12.html
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// pro. Berdyansk.biz /
content.Php?id=3421
5 років (2008) від дня заснування економіко-правничого коледжу при ЗНУ.