01.10 — 75 років від дня народження В. П. Шаповалова (1938–2003), ла- уреата Державної премії УРСР (1987), доктора фізико-математичних наук (1984), професора (1986). 1968–1973 рр. – інженер, заступник головного інженера ВО «Гамма» (м. Запоріжжя). 1973 р. – керівник самостійного Осо- бливого КБ ВО «Гамма»;
01.10 — 50 років (1963) Запорізькому домобудівному комбінату;
01.10 — 50 років (1963) від дня заснування запорізького державного під- приємства «Кремнійполімер»;
02.10 — 75 років (1938) О. Ф. Возіанову, доктору медичних наук, професо- ру, академіку НАНУ, академіку АМНУ; уродженцю м. Мелітополя;
05.10 — 100 років від дня народження П. С. Кударя (1913–1941), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Новоолексіївка Приморського району;
Кудар Петро Сергійович народився 5 жовтня 1913 року в с. Новоолексіїв-
ка Приморського району Запорізької області в сім’ї селянина. Закінчив Ново-
олексіївську початкову школу в 1925 р., Ногайську семирічку – в 1929 р., Бер-
дянський індустріальний технікум – в 1934 р. Працював на одному із заводів
в Сватові техніком. У 1935 році був призваний до лав Червоної Армії. Закін-
чив Чугуївське воєнно-авіаційне училище в 1938 році і став льотчиком.
На фронтах Великої Вітчизняної війни – з серпня 1941 року. Був коман-
диром ескадрилії 249-го винищувального полку, 44-ї винищувальної авіади-
візії, 6-ї армії Південно-Західного фронту. За успішні бойові дії в розгром-
ленні противника та знищенні понтонної переправи увесь льотний склад
ескадрилії був представлений до урядових нагород і отримав грошове ви-
нагородження у розмірі від 6500 до 11500 рублів. До 1 листопаду 1941 року
лейтенант Кудар П. С. здійснив 155 бойових вильотів на розвідку і штурм
військ противника, на патрулювання і супроводження наших військ, особис-
то знищив 12 танків, 150 автомашин і біля 800 чоловік ворожої піхоти.
Мужній льотчик загинув 30 жовтня 1941 року у нерівному бою. Він був
підбитий зенітною артилерією ворога, отримав важке поранення, але зу-
мів посадити дуже пошкоджений літак на свій аеродром. Його з воїнською
пошаною ховав весь полк. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 лис-
топада 1941 р. за мужність і відвагу, проявлені у боротьбі з німецьким
фашизмом, Кударю П. С. присвоєно звання Героя Радянського Союзу по-
смертно. Нагороджений орденом Леніна і Червоної Зірки.
П. С. Кудар похований в м. Сватово біля польового аеродрому (авто-
траса Сватово – Луганськ). На братській могилі встановлено пам’ятник,
а одній з вулиць міста Сватово і села Мєловатки, на околиці якого розбився
пілот, присвоєно ім’я Кударя. Лейтенанта пам’ятають і у рідному селі,
одна з вулиць якого носить ім’я Кударя та встановлено бюст героя.
Література
Авиация и космонавтика СССР / рук. авт. кол-ва С. А. Красовский. – М.
: Воениздат, 1968. – С. 539.
Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-
сост. и гл. ред. Н. Кузьменко]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 120.
Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь [в 2 т.]. [Т.]1 : Абаев-
Любичев / М-во обороны СССР ; Редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) [и др.]. – М.
: Воениздат, 1987. – С. 792.
История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область
/ Ин-т истории АН УССР ; редкол.: Петрыкин В. И. [и др.]. – К. : Глав. Ред.
УСЭ, 1981. – С. 603, 615.
Лукаш І. Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси / І. М.
Лукаш ; Іван Лукаш. – Дніпропетровськ : Січ, 1998. – С. 33.
Лукаш И. М. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Советского Со-
юза – уроженцах Запорожской области / И. М. Лукаш. – Днепропетровск :
Промінь,1984. – С. 149–152.
Подвигом славны твои земляки : Рассказы о Героях Советского Союза /
ред. А. Гиммельфарб. – Запорожье : Книж.-газ. изд-во, 1962. – С. 130–131.
***
Лукаш І. Живий пам’ятник / І. Лукаш // Запоріз. правда. – 1983. – 13
груд. (No 238). – С. 4.
Архангельський М. Безсмертя земляка / М. Архангельський // Півден.
зоря. – 1975. – 30 трав. (No 86). – С. 4.
***
Кударь Петр Сергеевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://www.peoples.ru/militari/hero/petr_kudar/ Кударь,_ Петр_Сергеевич
Кударь Петр Сергеевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://svatovo.lg.ua/people/heroes/kudar.html Кударь,_Петр_Сергеевич
05.10 — – 90 років від дня народження П. Г. Рябих (1923–1993), Героя Радянського Союзу. Командир керування арт. батареї 1120-го стрілец. полку 3-го Укр. фронту лейтенант Рябих відзначився у боях за розширення плацдарму на правому березі р. Дніпро в районі с. Канівське Запорізького району. 27 листоп. 1943 р. у критичний момент бою під артилерійсько-мінометним вогнем противника підняв бійців у контратаку;
06.10 — 110 років від дня народження Х. В. Малика (1903–1943), Героя Радянського Союзу. Працював на Дніпрогесі;
06.10 — 70 років (1943) І. М. Карандею, аслуженому тренеру України. 1967–2003 рр. – тренер спортивного клубу «Мотор Січ»;
06.10 — 65 років (1948) О. Резанову, видатному запорізькому гандболісту, олімпійському чемпіону (1976), тренеру гандбольного клубу «ЗТР»;
07.10 — 75 років (1938) від дня народження А. Я. Солонського, журналіста, члена НСЖУ. З 1991 р. – редактор відділу кореспондентської мережі редакції газети ВР «Голос України». Автор поетичних збірок «Оце мій світ», «Триколос». Уродженець с. Новоспасівка Бердянського району;
08.10 — 175 років від дня народження А. Я. Коопа (1838–?), підприємця, одного із засновників сільськогосподарського машинобудування в Олександрівську; уродженця колонії Розенталь (с. Верхня Хортиця);
Родоначальник відомої в Олександрівську кінця ХІХ початку ХХ ст.
династії Коопів (існують також транскрипції прізвища Коп, Копп, Куп),
Авраам народився 10 жовтня 1838 року в менонітській колонії Розенталь
(з нім. Розова долина) в сім’ї виходця із Східної Прусії місцевого священика
Якуба Копа, який до прийняття сану сорок років викладав російську сло-
весність. Хоча родина священика і жила в достатку, та вільних капіталів
не мала. Путівку в життя А. Копу дав сусід – заводчик Пітер Лепп, взявши
18-річного юнака до себе на фабрику помічником.
Засвоївши ази механіки, Авраам с часом відкриває у Верхній Хортиці не-
велику власну кузню (1863 р.), якісні послуги якої почали користуватися все
більшим попитом, що сприяло зростанню матеріальних статків власника.
У 1874 році Коп перетворює її на ливарний цех, щоб пізніше, у 1877 році
значно розширити свій бізнес – до ливарного заводу з паровим двигуном. На
підприємстві виготовлялися плуги, сіялки, віялки, жниварки, снопов’язальні
машини та інша сільськогосподарська техніка, що було особливо актуаль-
но в період бурхливого розвитку капіталістичних відносин на селі у ІІ по-
ловині ХІХ ст. У 1888 році підприємство почало називатися “Компанія А.
Я. Копа, завод сільськогосподарського машинобудування”. Того ж року у
колонії Шенвізе (з нім. – Прекрасний луг) поблизу залізничної колії вузлової
станції Олександрівськ (тепер це Комунарський район, м. Запоріжжя) Коп
будує філіал заводу і переносить сюди основні виробничі потужності.
Поступово завод стає найбільшим підприємством в Росії. Незабаром
продуктивність філіалу перевищила головний завод у Хортиці і 1903 року
становила 3000 одиниць сільськогосподарської техніки. У 1908 році загаль-
ний обсяг продукції заводів Копа визначився сумою 610 000 рублів, а працю-
вало там 800 робітників. У 1904 році продукція компанії А. Купа одержала
вісім золотих медалей на сільськогосподарській виставці. Маючи пред-
ставництва та агентства по всій Росії, а також у Литві та Бесарабії,
компанія 1913 року злилася з аналогічними підприємствами у Єлизавет-
граді та Одесі, утворивши потужну торговельну компанію “Урожай”. Ця
компанія успішно продавала купівську техніку у Європі, Азії та ввійшла у
Всеросійське об’єднання виробників сільськогосподарської техніки та об-
ладнання. А. Куп став членом ради цієї організації. Під час Першої світової
війни підприємство перейшло на виготовлення військової техніки. У період
з 1916 по 1918 рр. завод Купа виготовив товарів на 1,5 млн. рублів, з яких
90 відсотків припадало на військову техніку.
Після розрухи Жовтневої революції, Громадянської війни заводи Копа,
як і інші промислові підприємства Олександрівська, націоналізували. Іме-
на колишніх власників замінили номерами. Так завод сільськогосподарських
машин Копа став заводом No 3. Повністю робота цього підприємства була
відновлена 18 березня 1921 року у день ювілею Паризької комуни, на честь
якої і став іменуватися “Комунар” (сучасна назва – ЗАТ “ЗАЗ”). Будівлі
колишніх заводів А. Копа (сільсьгосподарських машин, з випуску сталі) і
нині функціонують як цехи ЗАТ “ЗАЗ”.
Іще одна споруда нашого обласного центру зберігає пам’ять про А .Я.
Копа: це будинок No 28 по вул. Комсомольській (з 1964 року тут розта-
шовується міський протитуберкульозний диспансер). Побудував він його у
1907 році для старшого сина у стилі модерну (нім. “югенд штиль”).
Був А. Куп і відомим в Олександрівську меценатом: утримував 300 ко-
йок в психіатричній лікарні “Бетанія”, входив до складу Опікунської ради
Олександрівського міського комерційного училища.
Нащадки А.Купа зараз мешкають у Канаді.
До речі, з згідно документами СБУ жертвою сталінських репресій
став і німець Кооп Авраам Аврамович, який народився 1863 р. в с. Верхня
Хортиця, був начальник топильного відділення ливарного цеху No 2 заводу
“Комунар” Трійкою УНКВС по Дніпропетровській області від 29.09.1938 р.
засуджений до розстрілу. Дата виконання вироку і місце поховання невідо-
мі. Реабілітований у 1960 році. Можливо це син А.Я. Купа?
Література про життя та діяльність
Фрізен Р. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Р.
Фрізен ; Руді Фрізен ; пер. з англ. Г. Задоровської ; передм. Ф. Турченка. –
Мелітополь : ВБ ММД, 2010. – 660 с. : іл. – Із змісту : [А. Я. Коп]. – С. 167,
184–185, 193, 197–199, 491.
Беляева Л. Прогулки по любимому городу / Л. Беляева ; Лариса Беляева.
– Запорожье : [Запоріжжя], 2010. – 88 с. : фото. – Из содерж. : Толковый
предприниматель Абрагам Кооп. – С.7–9.
Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье :
Тандем-У, 2005. – 334 с. – Из содерж. : Династия Коппов. – С. 57–58.
Карагодин А. История Запорожского края (1770–1917) / А. И. Караго-
дин. – Запорожье : ЗГУ, 1998. – 286 с. : карта. – Из содерж. : [А. Я. Копп].
– С.132, 159–161.
***
Екатеринославская губернія : памятная книжка и адрес-календарь на
1900 год. Вып. 1. – Екатеринослав : Типо-Литографія Губернскаго Прав-
ленія, 1899. – 96 с. – Из содерж. : [Абрагамъ Яковлевичъ Копъ. Заводы
земледельческихъ машинъ и орудій в г. Александровске и въ селеніи Хорти-
це, Екатеринославской губерніи : объявленіе передъ текстомъ]. – С. ХVІ.
Список фабрик и заводов г. Александровска и уезда. – [Б. м. : б. и., б.]. –
С.68-87. – Копия отд. стр. – Из содерж. : [в т. ч. о заводе земледельческих
машин А. Я. Копа]. – С.68, 84.
***
Коновалова О. В. Олександрівський повіт. Прогресивний розвиток через
меценацтво ХІХ – поч. ХХ ст. : [Електронний ресурс] : Режим доступу :
ostrov_hortica.orq.ua
08.10 — 90 років від дня народження О. Б. Михайлова (1923–1993), Героя Радянського Союзу; уродженця м. Мелітополя;
09.10 — 100 років від дня народження С. М. Смоленського (1913–1943), Героя Радянського Союзу. Стрілець 610-го стрілец. полку 3-го Укр. фронту, рядовий. У районі села Новий Кічкас знищив сім гітлерівців, замінив вибулого з лав командира взводу. Загинув у цьому бою;
Сергій Михайлович Смоленський народився 9 жовтня 1913 року на ху-
торі Чемеркін (нині – село Чемеркіно Волоконовського району Бєлгородської
області) в сім’ї селянина. Отримав початкову освіту. Спочатку працював
у колгоспі, а з весни 1939 р. – на шахті No 2 в місті Вузлова Тульської облас-
ті. Трудився до семи потів: життя вимагало цього, адже він був батьком
трьох дітей.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, шахтарів не призвали до армії
– у них була “бронь”. Незважаючи на це, Сергій Смоленський домігся від-
правки на фронт. У складі стрілецької дивізії 50-ї армії Західного фронту з
березня 1942 року він брав участь в боях на Варшавському шосе під містом
Юхновим, пізніше воював на Сталінградському фронті, визволяв станиці
Боковська, Краснокутська, Скосирська, місто Біла Калитва (Ростовська
обл.), десятки великих населених пунктів Харківської та Дніпропетровської
областей (у складі 12-ї армії Південно-Західного фронту). Після лікування
у госпіталі Смоленський повернувся до рідної дивізії влітку 1943 року, коли
вона була в резерві.
У ніч на 5 жовтня 1943 року, за наказом командування, 302-га стрілець-
ка дивізія була відведена на лівий берег Дніпра під Запоріжжям. 14 жовтня
місто було звільнене, і над ним замайорів червоний прапор. За ці бої 302-га
стрілецька дивізія отримала почесне найменування “Запорізька”. 16 жов-
тня командування поставило дивізії завдання захопити електростанцію,
західний кінець греблі Дніпрогесу ім. В. І. Леніна і утримати плацдарм.
Противник не встиг знищити греблю і підірвати шлюз, що примикав до
лівого берега. Потрібно було форсувати Дніпро (ширина ріки в цьому місці
була 2 кілометри!). У ніч на 25 жовтня 2-й батальйон 610-го стрілецького
полку приступив до посадки на пороми. При переправі вогнем фашистської
артилерії пороми були зруйновані, і бійцям довелося вплав добиратися бе-
рега, де вони біля самої води прийняли бій. Червоноармієць Смоленський
зі своїм взводом увірвався у ворожу траншею і зійшовся з противником
врукопашну. У спекотній сутичці колишній шахтар знищив 7 гітлерівців.
Коли ворожа куля вбила командира взводу, Смоленський С. з автоматом в
руках повів за собою взвод, досяг нової ворожої траншеї і кинувся до дзота,
з якого вівся сильний кулеметний вогонь. Смоленський розрядив автомат
у ворожих кулеметників, знищивши 3 солдатів і одного офіцера. Завдяки
його сміливості і рішучості всій роті вдалося значно просунутися вперед
і захопити нові рубежі в глибині оборони противника. Протягом дня во-
рог кілька разів штурмував кордон, але кожного разу, зазнавши важких
втрат, відходив назад. У сьомий раз гітлерівці пішли на взвод Смоленсько-
го під кінець дня. За підтримки двох танків рота автоматників, стріля-
ючи на ходу, бігла до окопів радянських бійців. Але їх зустріли дужі залпи.
Їхні машини були підірвані. Коли гітлерівці повернули назад, Смоленський
встав на повний зріст і з криком “За мною, друзі!” кинувся за втікаючим
ворогом. Радянські воїни увірвалися до населеного пункту Новий Кічкас, де
Сергія Смоленського було убито автоматною чергою… Відбивши ще три
контратаки, наші солдати протрималися до темряви. Наступної ночі на
плацдарм був переправлений 3-й батальйон 610-го полку під командуванням
майора Л. Д. Гайдамаки. А 27 жовтня на допомогу прийшли ще два баталь-
йони 592-го полку. Плацдарм у селищі Новий Кічкас став рости вглиб.
За подвиг на Дніпрі Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 люто-
го 1944 року за зразкове виконання бойових завдань в боротьбі з німецько-
фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм
Смоленському Сергію Михайловичу присвоєно звання Героя Радянського
Союзу (посмертно).
Спочатку герой був похований у селищі Новий Кічкас, а пізніше пере-
похований в братській могилі біля греблі Дніпрогеса в м. Запоріжжя. У
Вовче-Олександрівській середній школі Волоконовського району Бєлгород-
ської області встановлено бюст героя, а на будівлі школи – меморіальна
дошка. Меморіальна дошка також встановлена на будинку по вулиці його
імені в м. Вузлова Тульської області. Щорічно Щокінська ДЮСШ прово-
дить спортивний турнір з греко-римської боротьби, присвячений пам’яті
земляка. Ім’я Смоленського С. М. увічнене в меморіалах Героїв Радянського
Союзу у містах Тулі і Запоріжжі.
Література про життя та діяльність
Герои Советского Союза : краткий біогр. словарь . [Т.] 2 : Любов – Ящук
/ Редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) и др. – М. : Воениздат, 1988. – С.489.
История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область /
Ин-т истории АН УССР ; редкол. : В. И. Петрыкин [и др.]. – К. : Глав. ред.
УСЭ, 1981. – С. 100.
У стен Запорожья : воспоминания, очерки / [сост. И. М. Лукаш]. – Дне-
пропетровск : Промінь, 1975. – С. 100.
***
Смоленский Сергей Михайлович [Электронный ресурс]. – Режим до-
ступа : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?id=17241/ Смоленский,_Сер-
гей_Михайлович
09.10 — 50 років (1963) П. І. Вольвачу, поету, члену Національної спілки письменників України; уродженцю м. Запоріжжя;
Павло Вольвач… кращий поет сьогоднішньої України,
його треба знати, книжки – читати й купувати,
віршами – зачитуватись, бо в них – поезія, насолода,
настанова для життя, гідного Людини.
Юлій Шелест
Він з`явився у нашому письменстві яскраво і несподівано. Микола Він-
грановський назве його братом по крові – і у цій найвищій відзнаці закодо-
вана не просто характеристика творчого стилю, а й визначення духовного
імперативу творчості. Павло Вольвач – майстер поетичної фрази, у якій
органічно поєднується і меланхолійна задума, і відчайдушний спротив, і
відчуття настрою юрби, і прорив уперед, і чоловіча ніжність.
Народився П. І. Вольвач 9 жовтня 1963 року у м. Запоріжжі. Батьки, як
Вольвач пише у своїй автобіографії, прийшли «в город» у післявоєнний час,
а до того усі родичі по обох лініях були із села. У 1971 році пішов до школи,
а в 1975-му паралельно вступив до чотирирічної художньої школи, оскільки
змалку мав потяг до малювання. У школі не любив точні науки, більше по-
добалися гуманітарні. Маючи безперечний дар, Павло ріс з постійним спіл-
куванням з поезією: давньою і сучасною, хрестоматійною і забороненою. А
ще – із любов`ю до України, до сплюндрованого рідного слова. У 1980 р. після
9 класу пішов працювати на моторобудівний завод (нині « Мотор Січ») і па-
ралельно навчався в школі робітничої молоді. Потім була служба у лавах Ра-
дянської Армії, після якої повернувся до рідного Запоріжжя (1984). Далі була
робота на заводі, у приватній фірмі, у магазині «Автозапчастини», навчання
у Запорізькому державному університеті на журналістському відділенні фі-
лологічного факультету, 5 років редакторства на обласному телебаченні.
До поезії Павло Вольвач йшов довго і наполегливо, а поетичну планку
підняв для себе якнайвище. У 1996 році видав свою першу поетичну збірку
«Маргінес», за яку був прийнятий до лав Спілки письменників України. Дуже
промовисто, відкриваючи поета, сказав у своїй післямові до його книжки
«Маргінес» поет Г. Лютий: «Павло Вольвач – один з небагатьох, хто може
входити в слово і впускати його в свій гемоглобін». Збірку «Маргінес» відзна-
чено премією ім. Василя Симоненка. Це особлива премія. Вона присуджуєть-
ся тільки за перші книжки. Це ніби звання «кращий молодий поет України».
За збірку «Кров зухвала» (1998) Павло Вольвач був удостоєний Національної
премії ім. В. Сосюри. З 1999 року життєва доля Павла Вольвача пов`язана
з Києвом. Працював кореспондентом у київському бюро української служби
радіо «Свобода», з 2009 року трудиться у редакції журналу «Сучасність».
У поетичному доробку Павла Вольвача – вже дев`ять поетичних збірок:
« Маргінес» (1996), « Кров зухвала » (1998), «Бруки і стерні» (2000), «Пів-
денний Схід» (2000; 2002), «Тривання подорожі» (2007), «Триб» (2009), «Ві-
рші на розі» (2010), «Впоперек діб» (2011), «Судинна пошта» (2011). Збірка
віршів «Південний Схід» за пропозицією Миколи Вінграновського номінува-
лася на здобуття Національної премії України ім. Т. Шевченка (2001). До
збірки ввійшли кращі поезії з книжок «Маргінес», «Кров зухвала», «Бруки
і стерні». Книжка Павла Вольвача «Тривання подорожі» удостоєна літе-
ратурної премії ім. Б. Нечерди (2009). Цією премією відзначають сміливі
творчі експерименти, пошуки нової поетичної мови. У 2003 році вийшов
у світ роман «Кляса» – своєрідний «портрет митця змолоду, вписаний в
інтер`єр індустріального Запоріжжя». Роман «Кляса» здобув третю пре-
мію в номінації «Романи» на Всеукраїнському конкурсі «Коронація сло-
ва-2002». Член Національної спілки письменників України з 1997 р.
Окремі видання творів
Кляса : роман. – Тернопіль: Джура, 2004. – 284 с.
Південний Схід : зб. поезій. – К. : Дніпро, 2000. – 174 с.
Кров зухвала : поезії. – К. : Укр. письменник, 1998. – 130 с.
Маргінес : поезії. – Запоріжжя : Хортиця, 1996. – 52 с.
Публікації в збірках, журналах
Січовий Парнас : антологія. – Запоріжжя, 2000. – Із змісту : Павло
Вольвач: Добірка віршів. – С. 315–342.
Хортиця : літ.-худ. та громад.-політ. часопис Запоріз. організації Спіл-
ки письменників України. – Запоріжжя: Хортиця, 1998. – Вип. 7. – 95 с. – Із
змісту: Павло Вольвач. Трудні вірші : [поезія]. – С. 10–11.
Вольвач П. Посеред змов : поезії // Сучасність. – 2009. – No 1–2. – С. 1–14.
Вольвач П. Оба береги : вірші // Кур’єр Крив`басу. – 2008. – No 222–223.
– С. 173–179.
Вольвач П. Пальці долі : вірші // Кур’єр Крив`басу. – 2003. – No 186. – С.
34–41.
Вольвач П. Вірші // Сучасність. – 2000. – No 1. – С. 5–14.
Література про життя і творчість
Братерство скріплене кров`ю…: (літ. портрет П. Вольвача) // Якубов-
ська М. Есеї про сучасну українську літературу. – Львів, 2005. – С. 677–685.
Сизоненко О. Не вбиваймо своїх Пророків : книга талантів. – К., 2003.
– 894 с. – Із змісту : Це Вольвач! – С. 591–602.
Письменники Запорізького краю (20–90-ті рр. ХХ ст.). – Запоріжжя: Хор-
тиця, 2002. – Із змісту : Лютий Г. Павло Вольвач (1963 р. н.) – С. 503–508.
Вольвач П. // Літературне Запоріжжя: бібліогр. довід. – Запоріжжя,
2002. – Вип. 2. – С. 12–14.
Павло Вольвач – лауреат премії ім. Бориса Нечерди ⁄⁄ Літ. Україна. –
2009. – 20 серп. – С. 2.
Гаврош О. Щоб стати письменником, треба багато чого не вміти ⁄⁄
Дзеркало тижня. – 2009. – 28 берез. ( No 11) – С. 11.
Соловей О. Терпке тривання ⁄⁄ Кур`єр Кривбасу. – 2008. – берез.-квіт. (
No 220– 221). – С. 332–336.
Десятерик Д. Сонце, скелі, вітер ⁄⁄ День. – 2008. – 26 верес. ( No173). – С. 20.
Поет, прозаїк, кореспондент радіо «Свобода» : Павло Вольвач ⁄⁄ Украї-
на молода. – 2006. – 6 черв. (No 101). – С. 5.
Югов В. Все, що позначено талантом ⁄⁄ Земля і власність. – 2004. – 23
серп. (No 37). – С. 12.
Коробко Л. «Щемить Батьківщина між ребер…» ⁄⁄ Слово і час. – 2003.
– No 10. – С. 76–80.
Соловей О. « Бути щирим – не всім зуміти!» // Літ. Україна. – 2001. – 22
лют.(No 7). – С. 3.
Шелест Ю. Вольвач як явище й диво // Сіл. час. – 2001. –10 серп. (No
38). – С. 8.
Щириця П. Той, що утік від нудьги непородистих міст // Україна мол. –
2001. – 28 лют. ( No 39). – С. 13.
Кочевський В. Входини у світ поета // Київ. – 2000. – No 1–2. – С. 138–
140.
Сизоненко О. Це – Вольвач! // Літ. Україна. – 1999. – 4 листоп. (No 38). – С. 6.
Лютий Г. До лав Спілки письменників України прийнято запорізького
поета Павла Вольвача : [є добірка віршів] // Запороз. Січ. – 1997. – 25 черв.
(No 114). – С. 6.
Мушкетик Ю. Свіжі лави // Літ. Україна. – 1997. – 5 черв. (No 21–22).
– С. 3.
Яровий О. Вибір між пепсі та волею // Літ. Україна. – 1997. – 28 серп.
(No 29). – С. 7.
***
[Електронний ресурс].– Режим доступу: HYPERLINK “http://www.
dt.ua” http://www.dt.ua / 3000 /3760/65763
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: Поет Павло Вольвач за месяц
пишет 8-10 стихов в день http: // gazeta.ua/ru/articles/culture
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: novaukraina. org /news/urn
media.contenent: EA 4A80
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: avtvra. сom. ua./ writer /116/
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: Uk.wikiptdia.org./ wiki /
Літературні публікації про окремі книги
«Тривання подорожі» (2007)
Соловей О. Терпке тривання ⁄⁄ Кур’єр Кривбасу. – 2008. – No 220–221. –
С. 332–336.
Антипович Т. Актуальна печаль Павла Вольвача ⁄⁄ Україна молода. –
2006. – 13 верес. (No 167). – С. 10.
«Кляса» (2003)
Олійник С. Про Запоріжжя с любов`ю і ненормативною лексикою ⁄⁄ Ули-
ца Заречная. – 2003. – 10 апр. (No 12). – С. 15.
Замах на прозу ⁄⁄ Книжковий клуб плюс. – 2006. – No 9. – С. 26–27.
Слапчук В. Уроки життя і література ⁄⁄ Запороз. Січ. – 2005. – 31 трав
.(No 104). – С. 5, 8.
Хоменко О. Між братвою і братством ⁄⁄ Березіль. – 2005. – No 9. – С.
165–168.
Красюк О. Запоріжжя – в «Клясі», «Кляса» – в Запоріжжі ⁄⁄ Запороз.
Січ. – 2004.– 30 верес. (No 192).– С. 4.
Кириленко В. Поет Павло Вольвач презентував роман «Кляса» : [на ІІІ
Міжрегіон. книж. вист.-ярмарку «Хортицькі джерела»] .⁄⁄ Запороз. Січ. –
2004. – 5 жовт. – С. 7.
«Південний Схід» (2000)
Шевельов М. Яких кому метафор // Запороз. Січ. – 2001. — 27 лют.(No
30). – С. 7. – (На здобуття Нац. премії України ім. Т. Шевченка).
Рекубрацький А. «Він – норма сам. Один в своєму стилі» // Запоріз. прав-
да. – 2000. – 10 жовт. (No 132). – С. 7.
«Бруки і стерні» (2000)
Щириця П. Той, що втік від нудьги непородистих міст //Україна моло-
да. – 2001. – 28 лют. (No 39). – С. 13.
«Кров зухвала» (1998)
Коваль Р. «Кров зухвала» Павла Вольвача // Літ. Україна. – 1999. – 11
лют.(No 5–6). – С. 6.
Ласков М. «Кров зухвала» Павла Вольвача // Верже. – 1998. – 2 июля (No
27). – С. 5.
«Маргінес» (1996)
Рекубрацький А. Дебют Павла Вольвача ⁄⁄ Запоріз. правда. – 1996 – 11
груд.(No 225). – С. 2.
10.10 — 135 років від дня народження О. В. Вінтера (1878–1958), начальника будівництва Дніпрогесу;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 113–114.
10.10 — 80 років (1933) від дня заснування ВАТ «Запорізький завод феросплавів»;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2003 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2002. – С. 48–49.
10.10 — 45 років тому (1968) було відкрито обеліск воїнам, які захистили Дніпрогес ім. В. І. Леніна від повного знищення німецько-фашистським окупантами;
10.10 — 70 років тому (1943) під час запорізької наступальної операції військ Південно-Західного фронту ліквідовано плацдарм гітлерівських військ на лівому березі Дніпра;
Павло Вольвач… кращий поет сьогоднішньої України,
його треба знати, книжки – читати й купувати,
віршами – зачитуватись, бо в них – поезія, насолода,
настанова для життя, гідного Людини.
Юлій Шелест
Він з`явився у нашому письменстві яскраво і несподівано. Микола Він-
грановський назве його братом по крові – і у цій найвищій відзнаці закодо-
вана не просто характеристика творчого стилю, а й визначення духовного
імперативу творчості. Павло Вольвач – майстер поетичної фрази, у якій
органічно поєднується і меланхолійна задума, і відчайдушний спротив, і
відчуття настрою юрби, і прорив уперед, і чоловіча ніжність.
Народився П. І. Вольвач 9 жовтня 1963 року у м. Запоріжжі. Батьки, як
Вольвач пише у своїй автобіографії, прийшли «в город» у післявоєнний час,
а до того усі родичі по обох лініях були із села. У 1971 році пішов до школи,
а в 1975-му паралельно вступив до чотирирічної художньої школи, оскільки
змалку мав потяг до малювання. У школі не любив точні науки, більше по-
добалися гуманітарні. Маючи безперечний дар, Павло ріс з постійним спіл-
куванням з поезією: давньою і сучасною, хрестоматійною і забороненою. А
ще – із любов`ю до України, до сплюндрованого рідного слова. У 1980 р. після
9 класу пішов працювати на моторобудівний завод (нині « Мотор Січ») і па-
ралельно навчався в школі робітничої молоді. Потім була служба у лавах Ра-
дянської Армії, після якої повернувся до рідного Запоріжжя (1984). Далі була
робота на заводі, у приватній фірмі, у магазині «Автозапчастини», навчання
у Запорізькому державному університеті на журналістському відділенні фі-
лологічного факультету, 5 років редакторства на обласному телебаченні.
До поезії Павло Вольвач йшов довго і наполегливо, а поетичну планку
підняв для себе якнайвище. У 1996 році видав свою першу поетичну збірку
«Маргінес», за яку був прийнятий до лав Спілки письменників України. Дуже
промовисто, відкриваючи поета, сказав у своїй післямові до його книжки
«Маргінес» поет Г. Лютий: «Павло Вольвач – один з небагатьох, хто може
входити в слово і впускати його в свій гемоглобін». Збірку «Маргінес» відзна-
чено премією ім. Василя Симоненка. Це особлива премія. Вона присуджуєть-
ся тільки за перші книжки. Це ніби звання «кращий молодий поет України».
За збірку «Кров зухвала» (1998) Павло Вольвач був удостоєний Національної
премії ім. В. Сосюри. З 1999 року життєва доля Павла Вольвача пов`язана
з Києвом. Працював кореспондентом у київському бюро української служби
радіо «Свобода», з 2009 року трудиться у редакції журналу «Сучасність».
У поетичному доробку Павла Вольвача – вже дев`ять поетичних збірок:
« Маргінес» (1996), « Кров зухвала » (1998), «Бруки і стерні» (2000), «Пів-
денний Схід» (2000; 2002), «Тривання подорожі» (2007), «Триб» (2009), «Ві-
рші на розі» (2010), «Впоперек діб» (2011), «Судинна пошта» (2011). Збірка
віршів «Південний Схід» за пропозицією Миколи Вінграновського номінува-
лася на здобуття Національної премії України ім. Т. Шевченка (2001). До
збірки ввійшли кращі поезії з книжок «Маргінес», «Кров зухвала», «Бруки
і стерні». Книжка Павла Вольвача «Тривання подорожі» удостоєна літе-
ратурної премії ім. Б. Нечерди (2009). Цією премією відзначають сміливі
творчі експерименти, пошуки нової поетичної мови. У 2003 році вийшов
у світ роман «Кляса» – своєрідний «портрет митця змолоду, вписаний в
інтер`єр індустріального Запоріжжя». Роман «Кляса» здобув третю пре-
мію в номінації «Романи» на Всеукраїнському конкурсі «Коронація сло-
ва-2002». Член Національної спілки письменників України з 1997 р.
Окремі видання творів
Кляса : роман. – Тернопіль: Джура, 2004. – 284 с.
Південний Схід : зб. поезій. – К. : Дніпро, 2000. – 174 с.
Кров зухвала : поезії. – К. : Укр. письменник, 1998. – 130 с.
Маргінес : поезії. – Запоріжжя : Хортиця, 1996. – 52 с.
Публікації в збірках, журналах
Січовий Парнас : антологія. – Запоріжжя, 2000. – Із змісту : Павло
Вольвач: Добірка віршів. – С. 315–342.
Хортиця : літ.-худ. та громад.-політ. часопис Запоріз. організації Спіл-
ки письменників України. – Запоріжжя: Хортиця, 1998. – Вип. 7. – 95 с. – Із
змісту: Павло Вольвач. Трудні вірші : [поезія]. – С. 10–11.
Вольвач П. Посеред змов : поезії // Сучасність. – 2009. – No 1–2. – С. 1–14.
Вольвач П. Оба береги : вірші // Кур’єр Крив`басу. – 2008. – No 222–223.
– С. 173–179.
Вольвач П. Пальці долі : вірші // Кур’єр Крив`басу. – 2003. – No 186. – С.
34–41.
Вольвач П. Вірші // Сучасність. – 2000. – No 1. – С. 5–14.
Література про життя і творчість
Братерство скріплене кров`ю…: (літ. портрет П. Вольвача) // Якубов-
ська М. Есеї про сучасну українську літературу. – Львів, 2005. – С. 677–685.
Сизоненко О. Не вбиваймо своїх Пророків : книга талантів. – К., 2003.
– 894 с. – Із змісту : Це Вольвач! – С. 591–602.
Письменники Запорізького краю (20–90-ті рр. ХХ ст.). – Запоріжжя: Хор-
тиця, 2002. – Із змісту : Лютий Г. Павло Вольвач (1963 р. н.) – С. 503–508.
Вольвач П. // Літературне Запоріжжя: бібліогр. довід. – Запоріжжя,
2002. – Вип. 2. – С. 12–14.
Павло Вольвач – лауреат премії ім. Бориса Нечерди ⁄⁄ Літ. Україна. –
2009. – 20 серп. – С. 2.
Гаврош О. Щоб стати письменником, треба багато чого не вміти ⁄⁄
Дзеркало тижня. – 2009. – 28 берез. ( No 11) – С. 11.
Соловей О. Терпке тривання ⁄⁄ Кур`єр Кривбасу. – 2008. – берез.-квіт. (
No 220– 221). – С. 332–336.
Десятерик Д. Сонце, скелі, вітер ⁄⁄ День. – 2008. – 26 верес. ( No173). – С. 20.
Поет, прозаїк, кореспондент радіо «Свобода» : Павло Вольвач ⁄⁄ Украї-
на молода. – 2006. – 6 черв. (No 101). – С. 5.
Югов В. Все, що позначено талантом ⁄⁄ Земля і власність. – 2004. – 23
серп. (No 37). – С. 12.
Коробко Л. «Щемить Батьківщина між ребер…» ⁄⁄ Слово і час. – 2003.
– No 10. – С. 76–80.
Соловей О. « Бути щирим – не всім зуміти!» // Літ. Україна. – 2001. – 22
лют.(No 7). – С. 3.
Шелест Ю. Вольвач як явище й диво // Сіл. час. – 2001. –10 серп. (No
38). – С. 8.
Щириця П. Той, що утік від нудьги непородистих міст // Україна мол. –
2001. – 28 лют. ( No 39). – С. 13.
Кочевський В. Входини у світ поета // Київ. – 2000. – No 1–2. – С. 138–
140.
Сизоненко О. Це – Вольвач! // Літ. Україна. – 1999. – 4 листоп. (No 38). – С. 6.
Лютий Г. До лав Спілки письменників України прийнято запорізького
поета Павла Вольвача : [є добірка віршів] // Запороз. Січ. – 1997. – 25 черв.
(No 114). – С. 6.
Мушкетик Ю. Свіжі лави // Літ. Україна. – 1997. – 5 черв. (No 21–22).
– С. 3.
Яровий О. Вибір між пепсі та волею // Літ. Україна. – 1997. – 28 серп.
(No 29). – С. 7.
***
[Електронний ресурс].– Режим доступу: HYPERLINK “http://www.
dt.ua” http://www.dt.ua / 3000 /3760/65763
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: Поет Павло Вольвач за месяц
пишет 8-10 стихов в день http: // gazeta.ua/ru/articles/culture
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: novaukraina. org /news/urn
media.contenent: EA 4A80
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: avtvra. сom. ua./ writer /116/
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: Uk.wikiptdia.org./ wiki /
Літературні публікації про окремі книги
«Тривання подорожі» (2007)
Соловей О. Терпке тривання ⁄⁄ Кур’єр Кривбасу. – 2008. – No 220–221. –
С. 332–336.
Антипович Т. Актуальна печаль Павла Вольвача ⁄⁄ Україна молода. –
2006. – 13 верес. (No 167). – С. 10.
«Кляса» (2003)
Олійник С. Про Запоріжжя с любов`ю і ненормативною лексикою ⁄⁄ Ули-
ца Заречная. – 2003. – 10 апр. (No 12). – С. 15.
Замах на прозу ⁄⁄ Книжковий клуб плюс. – 2006. – No 9. – С. 26–27.
Слапчук В. Уроки життя і література ⁄⁄ Запороз. Січ. – 2005. – 31 трав
.(No 104). – С. 5, 8.
Хоменко О. Між братвою і братством ⁄⁄ Березіль. – 2005. – No 9. – С.
165–168.
Красюк О. Запоріжжя – в «Клясі», «Кляса» – в Запоріжжі ⁄⁄ Запороз.
Січ. – 2004.– 30 верес. (No 192).– С. 4.
Кириленко В. Поет Павло Вольвач презентував роман «Кляса» : [на ІІІ
Міжрегіон. книж. вист.-ярмарку «Хортицькі джерела»] .⁄⁄ Запороз. Січ. –
2004. – 5 жовт. – С. 7.
«Південний Схід» (2000)
Шевельов М. Яких кому метафор // Запороз. Січ. – 2001. — 27 лют.(No
30). – С. 7. – (На здобуття Нац. премії України ім. Т. Шевченка).
Рекубрацький А. «Він – норма сам. Один в своєму стилі» // Запоріз. прав-
да. – 2000. – 10 жовт. (No 132). – С. 7.
«Бруки і стерні» (2000)
Щириця П. Той, що втік від нудьги непородистих міст //Україна моло-
да. – 2001. – 28 лют. (No 39). – С. 13.
«Кров зухвала» (1998)
Коваль Р. «Кров зухвала» Павла Вольвача // Літ. Україна. – 1999. – 11
лют.(No 5–6). – С. 6.
Ласков М. «Кров зухвала» Павла Вольвача // Верже. – 1998. – 2 июля (No
27). – С. 5.
«Маргінес» (1996)
Рекубрацький А. Дебют Павла Вольвача ⁄⁄ Запоріз. правда. – 1996 – 11
груд.(No 225). – С. 2.
11.10 — 50 років від дня народження К. К. Черняхівського (1963–1984), воїна-афганця. Похований в селищі Підпорожнянка (в межах міста Запоріжжя);
12.10 — 55 років тому (1958) введено в дію першу чергу Запорізького телецентру;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 114–115.
14.10 — 80 років від дня народження Л. Г. Апостолова (1933–2001), доктора біологічних наук (1970), професора (1971), ректора Сімферопольського університету (нині Таврійський національний університетім. В. І. Вернадського), заслуженого працівника народної освіти України; уродженця с. Софіївка Бердянського району;
Апостолов Леонід Георгійович – відомий біолог, ентомолог, доктор біо-
логічних наук, професор. Народився 14 жовтня 1933 року в селі Софіївка
Бердянського району.
Коло наукових інтересів пов’язане з лісовою ентомологією.
З 1977 року по 2001 рік Л. Г. Апостолов очолював кафедру, яка у 1979
році за його ініціативи отримала назву кафедри екології та раціонально-
го природокористування, а з 1980 року була відкрита й відповідна спеці-
алізація студентів. З 1977 року по 1985 рік – ректор Сімферопольського
державного університету і одночасно – голова ради ректорів вищих на-
вчальних закладів Криму.
Л. Г. Апостолов – автор більш ніж 250 наукових статей та книг за
даною науковою тематикою. Багато книг та підручників для студентів
написано у співавторстві.
Помер у 2001 році. Похований в м. Сімферополі.
Література про життя та діяльність
Кафедра экологии и рационального природопользования биологичес-
кого факультета Таврического Национального университета им. В. И.
Вернадского [Электронный ресурс] : Режим доступа : ccssu.crimea.ua/
Факультеты и институты/bia/ecology/index.html
14.10 — 70 років (1943) від дня визволення м. Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 115–116.
14.10 — 30 років тому (1983) на о. Хортиця був відкритий Музей історії м. Запоріжжя (зараз – Музей історії запорозького козацтва);
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 117–118.
15.10 — 70 років тому (1943) у звільненому місті Запоріжжі запрацював аеропорт цивільної авіації (зараз – ДП «Міжнародний аеропорт Запоріжжя»);
15.10 — 60 років від дня народження М. М. Синельника (1953–1983), прапорщика; уродженця м. Гуляйполе. Загинув в Афганістані;
17.10 — 65 років (1948) С. В. Лаврову, фотохудожнику, члену фотоклубу «Запоріжжя», члену НСЖУ та Національної спілки фотохудожників України. 1991–2000 рр. – фотокор. газет «Верже», «Запорозька Січ», «МИГ»;
18.10 — 55 років (1958) Л. І. Томіліну, запорізькому художнику;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 118–119.
18.10 — 90 років від дня народження В. Гнаровської (1923–1943), Героя Радянського Союзу, санінструктора, іменем якої назване колишнє село Вербове (Вільнянський район);
18.10 — 70 років (1943) від дня визволення м. Приморська від німецькофашистських загарбників;
18.10 — 60 років (1953) Ю. Калашникову, запорізькому художнику;
19.10 — 100 років від дня народження П. М. Іванова (1913–1943), Героя Радянського Союзу, підполковника, командира 866-го винищувального корпусу 3-го Українського фронту. Загинув поблизу м. Запоріжжя. Його ім`ям названа одна з вулиць міста;
Петро Михейович Іванов народився 19 жовтня 1913 року селі Саморові
[Cамородові ?] Бежецького району Калінінської (нині Тверської) області
[за іншими даними : с. Новотулка, нині Пітерського району Саратовської
області] в родині селянина. Рано лишився круглим сиротою. Змалку ви-
ховувався в старшої сестри. Закінчив семирічну школу і ФЗУ в 1932 році.
Працював токарем на заводі ім. Леніна в м. Златоусті [нині Челябінська
область, РФ]. В Радянській Армії – з 1933 року. У 1934 році закінчив 1-шу
військову школу пілотів ім. А. Ф. Мяснікова у Севастополі [за іншими дани-
ми: Качинську військову школу пілотів].
Війну з німецько-фашистськими загарбниками П. М. Іванов зустрів ка-
дровим офіцером, висококваліфікованим авіатором. За його плечима було
сім років польотів у небі та дві війни (Іспанія і Фінська). Добре вивчивши
тактику фашистських льотчиків, Петро Михейович обирав найефек-
тивніші прийоми, застосовував нові повітряні маневри і цим забезпечу-
вав успішне виконання бойових завдань. Його почерк в небі бійці наземних
військ пізнавали відразу; його влучні снайперські черги не раз відправля-
ли на землю “мессерів” та “фоккерів”. Воював на Південно-Західному,
Сталінградському і 3-му Українському фронтах. Приймав участь в за-
хисних операціях першого періоду війни, Сталінградській битві і визво-
ленні України. Здійснив 299 бойових вильоти, приймав участь у 80 пові-
тряних боях, знищив особисто 26 ворожих літаки. Був двічі поранений.
У 29 років Петро Іванов – командир 886-го винищувального авіаполку,
288-ї винищувальної авіадивізії, 1-го змішаного авіакорпусу, 17-ї Пові-
тряної армії, 3-го Українського фронту. Цей полк успішно діяв влітку і
восени 1943 року. Особливо відзначився він 22–24 серпня у районі селищ
Долгеньке і Бражівка Харківської області.
Відважно билися винищувачі і над Дніпром. Їх самовідданість вряту-
вала тисячі піхотинців, артилеристів і танкістів, які переправлялися че-
рез ріку. П’ята гвардійська Червонопрапорна штурмова авіадивізія брала
участь у визволенні Запоріжжя. Бої тривали за острів Хортицю. Ворог
намагався будь-що втримати свої позиції. Літаки 866-го винищувально-
го полку робили по п’ять-вісім вильотів щодня. Повітряних асів у бій вів
П. М. Іванов. Завдання було дуже відповідальне. Ціною життя командира
полку воно було виконане. Востаннє підполковник Іванов зітнувся з ворогом
над Розумовкою і Нижньою Хортицею. На його невелику групу зненацька
налетіли шість “месерів”. Ураз вийшли з ладу два “Яки”. Літак Івано-
ва був атакований зверху і ззаду двома ворожими машинами. Підбитий
“Як” пікірував під великим кутом: льотчик намагався оволодіти машиною.
Близько землі він катапультувався. Але його парашут зачепився за хвосто-
ве оперення і не розкрився…
Петру Михейовичу не довелося штурмувати вороже небо над Берліном.
Він героїчно загинув на нашій запорізькій землі. У квітні 1943 року йому
випала щаслива нагода побувати в рідному домі, ніжно обійняти дружину
і шестирічну доньку, а 28 листопада його не стало.
26 жовтня 1944 року за мужність і військову доблесть, проявлені у боях
з ворогом, відважному льотчику було присвоєно звання Героя Радянського
Союзу, посмертно. За бойові відзнаки він був нагороджений орденами Чер-
воного Прапора (1939, 1941, 1943) і медаллю “За оборону Сталінграда”.
П. М. Іванов похований в братській могилі на Капустяному цвинтарі в
м. Запоріжжя. На воїнському меморіалі встановлено пам’ятник загиблим
та індивідуальний надгробок кожному герою. Ім’я Героя Радянського Со-
юзу носить вулиця в Шевченківському районі міста. На одному із будинків
вулиці Іванова є меморіальна дошка.
Література про життя та діяльність
Весна Победы нашей / [авт. кол. : Короленко В. Д. (рук. проекта и др.
; Шевченко В. И. (рук. авт. кол.) ]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – 288 с.
Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья / сост.
: О. Елец, В. Черепанов ; фото. И. Гумена. – Запорожье, 2010. – С. 47–48.
Герои Советского Союза : Краткий биографический словарь : [в 2 т.]
. [Т.] 1 : Абаев-Любичев / М-во обороны СССР ; Редкол. : И. Н. Шкадов
(пред.) и др. – М. : Воениздат, 1987. – С. 573–574.
Герої не вмирають : Їх іменами названо вулиці м. Запоріжжя / Авт.
Бичук І М. та ін. – Дніпропетровськ : Промінь, 1968. – С. 66–70.
***
Ильин С. В небе над Запорожьем / Сергей Ильин // Позиция. – 2006. – 14
сент. (No 37). – С. 21.
Кайола Е. Воздушный бой в запорожском небе / Екатерина Кайола //
Компас. – 2004. – 19 февр. (No 8). – С. 4–5.
Заврагин Г. Именем героя / Г. Заваргин // Индустриальное Запорожье. –
1980. – 17 авг. (No 158). – С. 3.
***
Иванов Петр Михеевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://zabor.zp.ua/zaporozhye/ulicy_zaporozhya/ulica_ivanova.htm
Иванов Петр Михеевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа
:http:www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=81
Иванов Петр Михеевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа :http://
bezh.asobezh.ru/bezechane/geroi/ivanov_.htm
Иванов Петр Михеевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа :http://
zlatblog.ru/glossarij-zlatousta/35-i/1823-ivanov-petr-mixeevich
20.10 — 90 років від дня народження М. Ф. Вахрамеєва (1923–1986), Героя Радянського Союзу. Командир вогневого взводу 492-го винищувально-протитанкового арт. полку Південного фронту лейтенант Вахрамеєв відзначився у жовт. 1943 р. у бою в районі м. Мелітополя;
20.10 — 45 років тому (1968) Л. Жаботинський вдруге виборов золоту медаль на Олімпійських іграх в Мехіко;
23.10 — 70 років (1943) від дня визволення м. Мелітополя від німецько-фашистських загарбників;
24.10 — 75 років (1938) Є. О. Черткову, заслуженому тренеру СРСР та України з греко-римської боротьби, заслуженому працівнику фізкультури та спорту;
Чертков Євген Олександрович народився 24 жов-
тня 1938 року в м. Запоріжжі. Трудову діяльність
розпочав на заводі “Комунар”, в заводському клубі по-
чав серйозно займатися спортивною боротьбою. Під
час служби в армії Євген Чертков став призером чем-
піонату Білоруської РСР. У 1960 році, після демобілі-
зації, повернувся до рідного міста і продовжив свою
спортивну кар’єру. Спочатку працював тренером
добровільного спортивного товариства “Локомо-
тив”, потім перейшов до фізкультурно-спортивного
товариства “Динамо” (1964), з 1968 р. – в школі вищої спортивної май-
стерності. Вже будучи тренером, Євген Олександрович виконав норматив
майстра спорту з вільної боротьби, виграв чемпіонат області і став чет-
вертим на чемпіонаті України. У 1969 р. він виступив на Всесоюзній пер-
шості спорттовариства “Динамо” і фінішував другим, випередивши всіх
запорізьких борців.
Є. О. Чертков – фахівець з дивовижним тренерським чуттям. В різні
роки він відкрив та відшліфував спортивний талант П. Винниченка, О.
Степаняна, Д. Манукяна, О. Хвоща та багатьох інших славетних атлетів,
які згодом стали призерами престижних міжнародних змагань. За 50 років
тренерської кар’єри підготував 114 майстрів спорту, 12 майстрів спор-
ту міжнародного класу, 2 заслужених майстрів спорту з греко-римської
боротьби. Серед них двократний чемпіон світу Г. Єрмілов, срібний призер
чемпіоната світу А. Варданян, чемпіони світу серед юніорів В. Вовк, С.
Собакарь та І. Дідик, чемпіон світу серед кадетів М. Подольський.
Серед вихованців Євгена Олександровича і Михайло ГригоровичШлай-
фер – добре знайомий запоріжцям і як директор зброярського магазину
«Діана». А ще він – майстер спорту СРСР, член обласної Федерації греко-
римської боротьби. Жодне змагання не відбувається без його спонсорської
допомоги. Саме за великий внесок у розвиток і популяризацію греко-римської
боротьби в Україні М. Г. Шлайфер відзначений срібною нагородою FILA,
яка була вручена йому під час відкриття традиційного юнацького мемо-
ріалу памяті заслуженого тренера СРСР Павла Івановича Кущинського в
квітні 2011 року. За версією Міжнародної федерації об’єднаних стилів бо-
ротьби (FILA)Євген Олександрович Чертков визнаний кращим наставни-
ком 2010 року. Він кавалер ордена «За заслуги» III ступеня. Очолює тренер-
ський штаб Запорізької області та тренерську раду олімпійської команди
України з греко-римської боротьби.
Література про життя та діяльність
Видатні запоріжці : альманах / [гол. ред. Н. Кузьменко]. – Запоріжжя :
АА Тандем, 2012. – 80 с. : іл. – Із змісту : Чертков Евгений Александрович.
– С. 45.
Гордость Запорожья : альманах / [рук. проекта «Народный рейтинг»
Я. Брынза ; рук. творч. группы Н. Кузьменко и др.]. – Запорожье : АА Тан-
дем, 2009. – : ил. – Из содерж. : Чертков Евгений Александрович. – С.85.
***
Чертков Євген Олександрович // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Електро-
нний ресурс] : Режим доступу : htpp://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ Чертков,
Євген_Олександрович
25.10 — 125 років від дня народження Г. Бахмана (1888–1951), вчителя, письменника, етнографа, перекладача. 1930–1933 рр. – вчитель німецької мови в педтехнікумі на Верхній Хортиці;
Герман Бахман народився 25 жовтня 1888 року в с. Бергдорф під Тирас-
полем. Закінчив приватну гімназію ім. Треффнера в Дерпті (1907), затим
(1912) з відзнакою вищі курси германістики в Санкт-Петербурзі. У 1912–
1914 рр. викладав в Анненшуле, потім – в гімназії для хлопчиків (Санкт-
Петербург, Петроград). У період з 1918 по 1930 рр. був шкільним інспекто-
ром Гоффнунгстальського районного відділу народної освіти і директором
середньої школи в Гросслібенталь (нині смт Цебриково Михайлівського ра-
йону Одеської області). Бахман – учасник діалектологічної і фольклорної
експедиції В. М. Жирмунського до Березанського округу і Молдавії (1927),
якій присвячені його подорожні записки «Durch die deutschen Kolonien des
Beresaner Gebietes». Вивчав традиції і побут німецьких селян. Ця темати-
ка втілилася в його гумористичних оповіданнях («Колоністські розповіді»)
і п’єсах («Інкубатор», «Поєдинок»). Він став одним із провідних співро-
бітників німецької секції Всеукраїнської спілки пролетарських письменни-
ків «Плуг», друкувався в журналі цього об`єднання «Дер Штурмшрітт»
(«Штурмовий крок»), займався теорією літератури, чинив значний вплив
на культурне життя німецьких колоній.
Визнаний знавець німецької мови та її діалектів. У 1930 р. запрошений
на посаду вчителя німецької мови та літератури до зразкового педагогічного
технікуму у Верхній Хортиці. У 1933 р. Бахман повернувся в Гросслібенталь,
і 31 грудня того ж року його заарештовують за звинуваченням в «перекру-
чуванні класової боротьби в колоніях німців в Росії», висланий у Карелію,
де працював 2 роки. Після звільнення був позбавлений можливості працю-
вати за фахом. Під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. перебував
на окупованій території України, викладав (з перервами). З відступаючими
німецькими військами перебрався до Німеччини. У Вупперталі-Ельберфельді
з`єднався зі своєю родиною, там же отримав роботу, з 1948 р. займався ви-
ключно перекладацькою діяльністю. Помер 14 березня 1951 року. Похований
в Вупперталі-Ельберфельді.
Література про життя та діяльність
Винниченко І. Німці в Україні : біобібліогр. довід. / Ігор Винниченко ; Ін-т до-
сліджень діаспори. – К., 2011. – 352 с. – Із змісту : Бахман Герман. – С. 28.
***
Бахман Герман // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: htpp://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ Бахман, Герман
168
Енгель-Брауншмідт А. Бахман Герман : [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: www.zusdeutsch-panorama.ru/jencik_statja.php?…
25.10 — 75 років І. І. Смолію, народному артисту України (2004), актору Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара;
Смолій Іван Ілліч народився 25 жовтня 1938 року
в с. Чапаєвка Пологівського р-ну Запорізької області.
Закінчивши 1964 року Харківський інститут мис-
тецтв, почав працювати в Запорізькому обласному
українському музично-драматичному театрі ім.
Щорса, де повністю розкрився його талант. На сце-
ні рідного театру актор зіграв більше 200 ролей. Во-
лодіючи колоритною фактурою, голосом приємного
тембру та акторським темпераментом, І. Смолій
створив цілу низку яскравих, неповторних сценічних
образів.
Професійна майстерність І. Смолія проявилася
вже на початку акторської кар’єри в ролях Павелаке – “Каса маре” І. Дру-
це, Дмитра – “Не судилось” М. Старицького, Раду – “У неділю рано зілля
копала…” О. Кобилянської, а згодом в ролях Олексія – “Сватання на Гонча-
рівці” Г. Квітки-Основ’яненка, Аристарха – “Енергійні люди” В. Шукши-
на, Котова – “Змієлов” Л. Кареліна.
Природне почуття гумору, органічність існування в образі і невимуше-
ність сценічної поведінки дали можливість І. Смолію яскраво відтвори-
ти народні характери у сучасних і класичних комедіях: Лихой – “Москаль-
чарівник” і Виборний – “Наталка Полтавка” І. Котляревського, Скорик
– “Сватання на Гончарівці” та Шпак – “Шельменко-денщик” Г. Квітки-
Основ’яненка, Карбованець – «Продається динозавр» А. Крима та Ковінь-
ка – “Знаки зодіаку, або Шлюб за оголошенням” В. Канівця та ін.
Серед вагомих акторських робіт Івана Ілліча такі драматичні ролі, як
Дервоїд – “Рядові” О. Дударєва, Мартин – “Мартин Боруля” І. Карпенка-
Карого, Ангел – “Дикий Ангел” О. Коломійця, Виговський – “Богдан Хмель-
ницький” С. Носаня, Священник, Герцог, Монах, Командор, Карлос, Сліпий
скрипаль, Страшенний демон – “Моцарт і Сальєрі” О. Пушкіна та ін.
Чимало характерних і драматичних образів створив І. Смолій у сучас-
ному репертуарі театру: генерал Шкуро – “Нестор Махно” Л. Томи, І. Бо-
риса; Кум – “Ніч, чарівна ніч” В. Попова за М. Гоголем; Князь – “Королева
чардашу” І. Кальмана; Дрансес – “Енеїда” І. Котляревського; Капулетті –
“Ромео і Джульєтта” В. Шекспіра; Тарас Бульба – “Тарас Бульба” Л. Томи
за М. Гоголем; Яким – “Мамай” К. Карпенка; Ярій – “Апостол Андрій”
І. Бориса; Корній – “Фараони” О. Коломійця; князь Щербацький – “Анна
Кареніна” за Л. Толстим, Трохим – “Загублена любов” І. Тогобочного за
творами Т. Шевченка.
Іван Ілліч тривалий час працював як педагог і був керівником актор-
ського курсу Запорізького національного університету – сьогодні в теа-
трі успішно працють молоді актори, його вихованці. Маючи сценічний
досвід, І. Смолій розкрив себе і як режисер, поставивиши вистави за
п’єсами В. Канівця «Дядьки» та «Віддавали батька в прийми». Актор –
автор цікавих читецьких програм, моновистави “Україно! Україно! Оце
твої діти…” за творами Т. Шевченка. І. Смолій успішно читає твори
запорізьких гумористів, став лауреатом гумористичних конкурсів, він –
постійний член Міжнародної асоціації гумористів і сатириків “Весела
Січ”. Творча діяльність І. І. Смолія відзначена багатьма нагородами;
серед яких Почесна грамота Міністерства культури УРСР (1986), по-
чесні звання “Заслужений артист України” (1993) та “Народний ар-
тист України” (2004), спеціальний диплом фестивалю-конкурсу на вищу
театральну нагороду Придніпров’я “Січеславна-2012” «Лицар театру»
(Честь, достоїнство, майстерність).
Література про життя та діяльність
Гордость Запорожья : альманах / [рук. проекта «Народный рейтинг»
Яков Брынза ; рук. творч. группы Наталья Кузьменко и др.]. – Запорожье :
АА Тандем, 2009. – 88 с. : ил. – Из содерж. : Смолий Иван Ильич. – С. 72.
Гайдабура В. А що тато робить в театрі? : альбом пам`яті / В. М.
Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [К.] : Антиквар, 2011. – 240 с. : фото. – Із
змісту : Иваном его зовут. – С. 215–217.
Кузьменко Н. Актеры: сцена и жизнь : драматургическое произведение
с двумя прологами без эпилога и множеством действий, явлений, картин и
прочая / Н. Кузьменко, Н. Михайлов ; Наталья Кузьменко, Николай Михай-
лов. – Днепропетровск ; Запорожье : АРТ-ПРЕСС, 2008. – 104 с. : ил.
Середа В. Роман, довжиною в 50 років : [бенефіс родини Смоліїв з наго-
ди 50-річчя творчої діяльності] / Віра Середа // Запоріз. правда. – 2008. – 2
груд. (No 181). – С. 4.
Соловьева Г. Главные роли не сыграны / Галина Соловьева // МИГ. –
2008. – 4 дек. (No 49). – С. 25.
Мірошниченко Т. Актор – глиба і найкращий Дід Мороз / Тетяна Мірош-
ниченко // Запороз. Січ. – 2008. – 25 жовт. (No 205). – С. 8.
Середа В. Зіграти мріє короля, а сам на сцені – цар і Бог / Віра Середа //
Запоріз. правда. – 2008. – 23 жовт. (No 158–159). – С. 5.
Юрик П. Вихователь театральних митців / Пилип Юрик // Земля і влас-
ність. – 2004. – 15 листоп. – С. 11; Запороз. Січ. – 2004. – 25 жовт. – С. 8.
Іван Смолій – народний артист України // Запороз. Січ. – 2004. – 2 верес.
Олейник С. Дайте людям денег, и они придут в театр / Светлана Олей-
ник // Улица Заречная. – 2002. – 8 мая (No 19). – С. 12.
Романовичев Л. Разговор с Дедом Морозом о преходящем и вечном / Л.
Романовичев // Запороз. Січ. – 1999. – 30 груд.
Дорошенко В. Лестница на 70-й этаж / Виталина Дорошенко // Суббо-
та. – 1998. – 5 нояб. (No 30). – С. 14.
Смолий И. «Люблю трагедию в комедии» / беседу записала Г. Соловьева
// Индустр. Запорожье. – 1998. – 3 нояб.
Нещерет Т. Одкровення напередодні ювілею / Тетяна Нещерет // Запо-
роз. Січ. – 1998. – 24 жовт.
Про присвоєння почесних звань України творчим працівникам театрів :
[в т. ч. про присвоєння звання «Заслужений артист України» І. І. Смолію]
// Голос України. – 1993. – 27 берез.
Златопольська Л. Щастя – в гармонії / Л. Златопольська // Комсомо-
лець Запоріжжя. – 1988. – 19 листоп. – С. 12.
Белкина Л. Четверть века на сцене / Л. Белкина // Индустр. Запорожье.
– 1988. – 21 нояб.
***
Смолій Іван Ілліч // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: htpp://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/ Смолій,_Іван_Ілліч
25.10 — 50 років від дня народження С. В. Падалки (1963–1983), воїна-афганця. Похований в с. Нестерівка Оріхівського району;
26.10 — 115 років від дня народження Є. П. Славського (1898–1991), тричі Героя Соціалістичної Праці (1949, 1954, 1962), депутата Верховної Ради СРСР, лауреата Державних премій СРСР (1949, 1951); 1940–1941 рр. – працював директором ДАЗу (зараз – ЗАлК). Організовував евакуацію колекти- ву заводу та обладнання до м. Кам`янськ-Уральський;
26.10 — 70 років (1943) від дня визволення смт Веселе від німецько-фашистських загарбників;
26.10 — 65 років тому (1948) став до ладу електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» ім. Кузьміна (м. Запоріжжя);
26.10 — 60 років від дня народження О. Б. Кузнєцова (1953–1998), журналіста, головного редактора АТЗТ «Алекс» (до 5.05.1998), народного депутата України (1998);
27.10 — 130 років від дня народження Д. О. Василенка (1883–1960), заслуженого діяча науки УРСР (1953), професора (1950) Дніпропетровського медичного університету; уродженця с. Біленьке Запорізького району;
27.10 — 70 років (1943) від дня визволення м. Василівка від німецько-фашистських загарбників;
27.10 — 70 років (1943) від дня визволення смт Михайлівка від німецькофашистських загарбників;
27.10 — 70 років (1943) від дня визволення смт Якимівка від німецько-фашистських загарбників;
28.10 — 75 років (1938) В. О. Богуслаєву, генеральному директору ВАТ «Мотор Січ»;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 120–122.
29.10 — 55 років (1958) від дня заснування Запорізького міського дитячого ботанічного саду;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі біблі-
ографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горько-
го» ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 122–124.
29.10 — 45 років тому (1968) на дамбі ім. Комсомола в м. Запоріжжі на честь 50-річчя ВЛКСМ відкрито монумент «Героїчна молодість»;
29 жовтня 1968 року у день 50-річчя ВЛКСМ
у сквері, що прилягає до площі Пушкіна, обіч дам-
би, відкрили величний монумент “Героїчна моло-
дість”. Спорудження монумента – це данина по-
ваги і любові старшим поколінням комсомолу, тим,
хто будував Дніпрогес, хто не повернувся з Великої
Вітчизняної війни, хто відродив з руїн міста і села.
21 серпня – день закладки монумента. Комсо-
мольці підготували котлован, уклали перший куб
бетону, а всередину його замурували металеву
капсулу з листом, де є такі рядки: “Запорізька
комсомольська організація вписала в історію Ле-
нінського комсомолу немало чудових сторінок. Імена Жені Романько, Ми-
хайла Андросова, Віктора Кіяшка та багатьох-багатьох інших, дорогих
кожному запоріжцю… “
Пам`ятник споруджений комсомольцями всіх поколінь. Перед нами по-
стає скульптура з зображенням будьонівця (2,6 метрів), піднесеного на
п`ятиметровий п`єдестал, а за нею бетонна стела у вигляді комсомоль-
ського прапора з орденами – нагородами Ленінському комсомолу , відлитих
із запорізького металу. Композиція створена лауреатом премії імені М. Ан-
дросова за 1967 рік запорізьким скульптором Миколою Соболем та архітек-
тором Михайлом Хилюком. На стелі викарбувано напис: “У власти орлиной
орлят миллионы и нами гордится страна”, – слова широковідомої пісні,
на текст поета Я. З. Шведова. Монумент відкрили комсомолець 30-х років
П. І. Комаров та бригадир комсомольско-молодіжної мартенівської печі No
1 заводу “Запоріжсталь” Є. Проскурін. Фото пам`ятника “Героїчна моло-
дість” неодноразово представляло Україну у буклетах та листівках.
Література
Беляева Л. Прогулка по любимому городу / Л. Г. Беляева ; Лариса Беляе-
ва. – Запорожье, 2010. – С. 26.
Шиханов Р. Жовтневий район міста Запоріжжя (1935–2010 роки):
становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Б. Шиханов ; Руслан
Шиханов. – Запоріжжя, 2010. – С. 68.
Как это было : очерки истории Запорожского края. – Запорожье, 2009.
– С. 47.
Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов (текст); А. Ан-
тонов, В. Биченко, О. Бурбовский и др. (фото). – Запорожье : Тандем-У,
2005. – С. 310.
Гиммельфарб А. В памяти и граните : путеводитель [по Запорожью] /
А. М. Гиммельфарб. – Днепропетровск, 1987. – С. 71
Запоріжжю – 200. [1770–1970] : іст.-публіц. нарис / [редкол. : В. І. Пе-
триків (голова) та ін.]. – Дніпропетровськ, 1970. – С. 202.
Гужва Г. Героїчній молодості – на віки / Г. Гужва // Комсомолець Запо-
ріжжя. – 1968. – 31 жовт. (No 131). – С. 4.
30.10 — 140 років (1873) ВАТ «Запорізький механічний завод»;
Будівництво залізниці Москва – Севастополь стало поштовхом для роз-
витку промисловості Олександрівська і в першу чергу підприємств для об-
слуговування рухомого складу залізничного транспорту. У далекому 1873
році комісія Міністерства шляхів сполучення 30 жовтня прийняла в екс-
плуатацію на станції Олександрівськ майстерні з ремонту 20 потягів та
40 вагонів (пізніше вони отримали назву Південні). Цей день і вважається
днем народження механічного заводу. 1932 р. майстерні були переобладнані
на виготовлення запасних частин до рухомого складу залізничного тран-
спорту і їх перейменовано на механічний завод Міністерства шляхів спо-
лучення. Під час евакуації до Ташкента (1941) завод перейшов на випуск мін
та компресорів для армії. Після визволення Запоріжжя почалася відбудова
підприємства. У перші повоєнні роки воно виготовляло різну продукцію:
від молотків до прес-форм, і лише з 1958 р. завод розпочав випуск запасних
частин для тепловозів і електровозів. У 1960–80-х роках уведено в експлуа-
тацію нові структурні підрозділи, впроваджено вакуумно-плазмову техно-
логію, в результаті чого збільшилася стійкість, надійність і довговічність
виробів. До 1991 р. підприємство свої вироби постачало на всі залізниці
СРСР. У 1994 р. підприємство стає відкритим акціонерним товариством.
У 90-х рр. уведено в експлуатацію єдину в Україні лінію з виробництва
бронзо-бабітових вкладишів дизелів тепловозів. Нині завод виготовляє 158
найменувань запасних частин до рухомого складу залізничного транспорту
і тісно співпрацює з Укрзалізницею, промисловими підприємствами Укра-
їни, які мають свій залізничний транспорт, постачає запасні частини на
залізниці РФ, Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Азербайджану,
Білорусі, Молдови, країн Балтії, Польщі, Монголії, Сирії.
Література
Зубченко О. Запорізький механічний завод / О. С. Зубченко // Енциклопе-
дія сучасної України. – К., 2012. – Т. 10. – С. 302.
Лукаш І. Завод трех революцій : ВАТ «Запорізький механічний завод» –
130 років / І. М. Лукаш. – Запоріжжя, 2005. – С. 7, 49.
ВАТ «Запорізький механічний завод» // Запоріжжя індустріальне. Іс-
торія і сьогодення. – Запоріжжя, 2009. – С. 32.
Шиян А. Открытое акционерное общество «Запорожский механичес-
кий завод» / А. Г. Шиян // Содружество – 2002. – No 1. – С. 36.
30.10 — 65 років від дня народження А. В. Заярченка (1948–1999), запорізького художника;
30.10 — 45 років від дня А. М. Потапенка (1968–1987), воїна-афганця; уродженця с. Велика Білозерка Кам`янсько-Дніпровського району;
31.10 — 130 років від дня народження М. Д. Безручка (1883–1944), українського воєначальника, публіциста; уродженця м. Токмака;
«Сильна армія – це право на існування нації…»
М. Безручко
1917–1920 роки відомі в історії України як роки громадянської війни за
створення незалежної Української держави. Серед тих, хто відстоював її
суверенність, був і наш земляк Марко Данилович Безручко (1883–1944). Ра-
дянська історіографія зовсім не цікавилася видатними військовими цього
періоду. Комуністична ідеологія підіймала на щит слави зовсім інші імена.
Так, наприклад, мало хто знає, що відомий С. Будьонний на чолі зі своєю
Першою кінною армією не тільки перемагав, а й зазнавав поразок. Одним
із переможців над кіннотниками Будьонного був генерал Марко Безручко –
воєначальник Української Народної Республіки. Проте, це ім’я маловідоме
навіть його землякам.
Марко Данилович народився 31 жовтня 1883 р. у містечку Великий Ток-
мак Бердянського повіту Таврійської губернії (тепер м. Токмак Запорізької
області).
Закінчив учительську семінарію, Чугуївське військове училище, Одеське
піхотне юнкерське училище, служив у 106-му піхотному Уфімському полку.
1912 р. вступив до Миколаївської академії Генерального штабу, де навча-
лися майбутні генерали Української Народної Республіки: О. Вишнівський,
В. Киреєв, В. Ольшевський, В. Петровський. Після закінчення з відзнакою
академії у 1914 р. відбув на Південно-Західний фронт.
Під час Першої світової війни обіймав посади командира роти 106-
го полку, старшого ад’ютанта штабів 42-го і 30-го армійських корпусів.
А після відомих подій 1917 р., коли розпалася царська армія, весною 1918
р. Марко Данилович повернувся в Україну. Усім серцем сприйняв він ідею
Української державності. Саме тоді гетьман П. Скоропадський починає
розбудовувати українське військо і М. Безручко стає одним із організа-
торів перших кадрових військових формувань, начальником персонального
відділу Генерального штабу. Гетьманське правління не дуже подобалося
Безручку через деяку проросійську орієнтацію Скоропадського, а прийня-
тий універсал про федерацію з білогвардійською Росією остаточно вво-
дить його у табір непримиренної опозиції. Тому після отримання відомос-
тей про початок антигетьманського повстання, підполковник М. Безручко
разом з частиною інших штабних офіцерів виїхав на допомогу військовим
загонам Директорії УНР. У цих умовах Марко Данилович не міг дозволити
собі залишатися штабістом. Він подав прохання відіслати його до однієї з
діючих частин. Уже в лютому 1919 р. М. Безручко очолює штаб Запорізь-
кої бригади ім. С. Петлюри. З квітня 1919 р. його призначено начальником
штабу окремого корпусу Січових Стрільців – найбільш боєздатного вій-
ськового формування УНР. З часом полковнику Безручку доводилось водити
своїх січовиків як проти більшовиків, так і проти поляків, а згодом, і проти
білогвардійців генерала Денікіна. У боях із ворогом танули кращі частини
січовиків.
Настав страшний листопад 1919 р. Козаки та страшини вмирали від
тифу. Українська Галицька Армія приєдналася до денікінців. За таких об-
ставин командири Січових стрільців вирішили розпустити корпус. Марко
Безручко майже єдиний виступав за продовження боротьби в лавах УНР,
що на той час вирушала в «Зимовий похід», але йому довелося підкоритися
більшості.Згодом, всі січовики, переважна більшість яких хворіли на тиф,
були інтерновані поляками. Серед них опинився і Марко Безручко.
21 квітня 1920 р. уряд УНР підписав із Польщею мирну угоду, а вже на-
прикінці місяця полковник Марко Безручко доформував дивізію, названу 6-ю
Стрілецькою, що складалась майже цілком із колишніх січовиків. Оскільки
6-а Стрілецька дивізія була цілком боєздатна, поляки наполягли на тому,
щоб вилучити її зі складу української армії та приєднати до 3-ї польської
армії. У складі польської армії, завдяки Безручку 6-а Стрілецька дивізія
була фактично однією з найкращих. Так, уже 7-го травня підрозділи дивізії
розбили більшовиків та першими ввійшли до столиці України – міста Ки-
єва. Але вже через місяць становище ускладнилось: Перша кінна армія С.
Будьонного прорвала польський фронт і вийшла в тил 3-й польській армії.
Почався відступ. У авангарді армії йшла 6-а українська дивізія, яка найбіль-
ше зберегла свою боєздатність. Саме з цього часу, з червня 1920 р. кіннота
Будьонного була головним супротивником Марка Даниловича Безручка.
Російські більшовики та їхні європейські однодумці з ІІІ Інтернаціоналу
поставили собі у 1920 році грандіозні геополітичні цілі. Йшлося про те,
щоб «через труп білої Польщі», як писав в одному із наказів Тухачевський,
пронести на багнетах революцію в Німеччину, а затим – далі.
Впродовж червня – серпня стрілецькі підрозділи та будьоннівці провели
між собою низку боїв, але жодна із сторін не перемогла, бо супротивники
мали рівні сили. У цей час на півночі Польщі тривала Варшавська опера-
ція. Для поляків ситуація була катастрофічною. З-під Львова, де польські
частини були розгромлені, на північ, у тил полякам, прямувала 1-ша Кінна
армія Будьонного. Стримати її не могла жодна з польських дивізій. Єдиною
боєздатною дивізією на всьому Південному польському фронті залишалась
6-та Січова дивізія М. Безручка. Саме січовикам довелося прийняти на себе
21 серпня під Замостям (нині м. Замосць, Польща) удари червоної кінноти.
«Вдячні» поляки привласнили собі цю перемогу Української Армії, охрестив-
ши її «чудом над Віслою». Будьоннівці змушені були відійти, оскільки так і
не зламали оборони січовиків. Фактично М. Безручко врятував від страшної
поразки всю Польщу. Вже у вересні почався українсько-польський наступ,
який закінчився успіхом. У вересні — листопаді 1920 р. М. Безручко коман-
дував Середньою групою Армії УНР, проте через підписання більшовицько-
польської мирної угоди наступ було припинено. Українська армія залишилась
наодинці з усією Червоною Армією. Щоб урятувати становище, потрібно
було негайно перейти в наступ. Армію було переформовано в три групи, голо-
вну з яких – Центральну – очолив підвищенний до звання генерала-хорунжого
Марко Безручко. До 21 листопада 1920 р. точились криваві бої, двічі водив
генерал січовиків у контрнаступ, але, не підтриманий іншими дивізіями, вре-
шті почав виводити з бою свою групу. Згодом стрільці разом з Безручком
були інтерновані поляками та розташовані в таборах для полонених.
Перебуваючи в таборах, генерал М. Безручко почав працювати над сво-
їми спогадами, де розкрив значення стрілецтва для України, залишивши
таким чином одну з небагатьох праць подібного змісту, присвячену укра-
їнській армії.
Наприкінці 1920 р. М. Безручко очолював військову місію і штаб Армії
УНР у Варшаві. У 1920—1924 рр. обіймав посади військового міністра і
віце-міністра уряду УНР в еміграції, члена Вищої військової ради УНР.
У 1924 році генерал оселився в столиці Польщі Варшаві, де очолив
Військово-історичне товариство. За його допомоги видана «Історію Сі-
чових Стрільців», з’явився часопис «За державність», в якому друкувалися
спогади вояків армії УНР.
З початком Другої світової війни Марко Безручко активно підтримував
Організацію Українських Націоналістів, членом-засновником якої він був.
Головною загрозою для України на той час бачив фашизм, який необхідно
було подолати. Однак ще щось зробити він більше не встиг. 10 лютого
1944 року генерал-хорунжого Марка Даниловича Безручка не стало. Похо-
ваний він у православній частині міського цвинтаря «Воля» у Варшаві.
Вперше про долю свого сина токмацька земля довідалася 10 жовтня
2000 р., коли газета «Таврія» надрукувала матеріали доцента Тернопіль-
ського технічного університету Михайла Романовича Петрика. З кінця
80-х рр.. ХХ ст. він веде пошук матеріалів про найвиразніших представни-
ків української еліти і подвижників нації. З того часу не припиняються іс-
торичні розвідки про славетного генерала. Слід зазначити, що в офіційних
(навіть найновіших) підручниках з історії України інформація про нього
відсутня. Вдячні поляки, цінуючи подвиги Марка Безручка в 20-му році та
пам’ятаючи, хто врятував їх від Будьонного, встановили йому пам’ятник.
На батьківщині ж героя немає жодного.
Література
Переможець Будьонного : (генерал-хорунжий Марко Безручко) // Таврія.
– 2000. – 10 жовт. (No 92). – С. 2–3.
Богуславський О. Наш земляк: генерал-хорунжий Марко Безручко / Олег
Богуславський // Запороз. Січ. – 2002. – 25 трав. (No 79). – С. 6.
Романюк М. Безручко Марко Данилович / М. М. Романюк // Енциклопедія
сучасної України. – К., 2003. – Т. 2 : Б – Біо. – С. 418.
Лінчук О. Наш земляк: генерал-хорунжий Марко Безручко : (до 120-річ-
чя з дня народження Марка Даниловича Безручка / О. Лінчук // Наше місто
Токмак. – 2003. – 27 лют. (No9). – С. 3, 13 берез. (No 11). – С. 3.
Лінчук О. Будівничий українського війська : [минуло 60 років з дня смер-
ті генерала-хорунжого Марка Даниловича Безручка – уродженця Токмака]
/ О. Лінчук // Таврія. – 2004. – 20 лют. (No15). – С. 5.
Лебідь Г. Генерал-хорунжий Марко Безручко та його внесок у справу
виборення незалежності України / Г. Лебідь // Таврія. – 2004. – 15 жовт.
(No 84), 19 жовт. (No 85), 22 жовт. (No 86).
Ильин С. Победитель Буденного / Сергей Ильин // Позиция. – 2005. – 28
июля (No 30). – С. 11.
Глянь В. Відновлюючи славетну спадщину : [відбулись громадські чи-
тання, присвячені 123-річчю з дня народження генерал-хорунжого Марка
Безручка – уродженця Токмака] / В. Глянь // Таврія. – 2006. – 17 листоп. –
(No 93–94). – С. 3.
Глянь В. Видатний нащадок козацького роду : [З1 жовт. відбулись гро-
мад. читання з нагоди 124-ї річниці від дня народження генерал-хорунжого
М. Д. Безручка – уродженця Токмака] / В. Глянь // Таврія. – 2007. – 16 лис-
топ. (No 47). – С. 4.
Черкаська Г. Запорожець – переможець Будьонного / Ганна Черкаська
// Просто. – 2007. – 18 жовт. (No 32). – С. 22.
Цього місяця виповнюється:
350 років тому (1663) відбувся похід запорозьких козаків та російських загонів під проводом І. сірка та Г. Косагова на Кримське ханство;
100 років від дня народження М. І. Медведовського (1913–1998), журналіста, поета, автора пісень про Мелітополь;
Матвій Ісайович Медведовський народився в Мелітополі в жовтні 1913
року. Ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, який прой-
шов від Сталінграда до Берліна, нагороджений орденами та медалями.
Був у піхоті – стрільцем, радистом, телефоністом, згодом працівником
дивізійної газети «Боевое знамя», у якій під псевдонімом «Матвей Фрицев-
бей» друкував репортажі, нариси про бійців і командирів, вірші.
По війні працював у м. Рубцовську (Алтайський край) у газеті «Больше-
вистский призыв», а в 1949 р. повернувся в Мелітополь, став кореспонден-
том міської газети («Радянський степ», «Серп і молот», а тепер «Новий
день»), згодом керівником міського радіо.
Найулюбленішим жанром журналіста Медведовського були короткі ін-
формаційні замітки. Колеги по перу називали Матвія Ісайовича «королем
інформації». Він умів «відкопати» цікаві і незвичайні події, образно й ла-
конічно повідомити про них, та ще й проілюструвати чудовим знімком чи
малюнком. Він мав свої надійні джерела інформації, слідкував за подіями,
повертаючись до них через десятки літ.
Після виходу на пенсію М.Медведовський тривалий час працював поза-
штатним кореспондентом газети «Новий день».
Відомий Матвій Ісайович не лише як газетяр. Він і фотомайстер, і
художник, і музикант, і поет. Медведовський усе життя активно працю-
вав у гуртках художньої самодіяльності. Зокрема, грав на електричному
музичному інструменті – терменвоксі, який виготовив з хлопцями з міської
школи юних техніків власноруч.
Один із перших членів Мелітопольського літературного об’єднання —
Матвій Ісайович почав друкуватися в газеті «Радянський степ» ще на по-
чатку тридцятих років, пізніше окремі поетичні твори з`явилися в респу-
бліканській, обласній періодиці.
У співдружності з місцевим композитором Л.Ю. Шермейстером ним
написані дві пісні про рідний Мелітополь, в якому Матвій Ісаакович наро-
дився і прожив більшу частину свого життя. Пісня «Вечерний Мелито-
поль» – один з найяскравіших поетичних творів, присвячених нашій малій
батьківщині.
Расти, Мелитополь!
Цвети и красуйся!
Мы песнею славим тебя и трудом.
В дыханьи твоём
И в биении пульса
Мы юность свою узнаём.
Ці строки співає і буде співати ще не одне покоління мелітопольців.
Помер М. І. Медведовський в 1998 р. після тяжкої хвороби.
Твори
Вечерний Мелитополь / сл. М. Медведовского, муз. Л. Шермейстера //
Пісні композиторів Мелітополя. – К., 1993. – С. 12–13.
Ты выстоял, город / Медведовский М. // Шермейстер Л. Родной Мели-
тополь, ты славы достоин, мы песни свои посвящаем тебе! : песни Леони-
да Шермейстера о родном крае. – Мелитополь, 1993. – С. 9–11.
Пробьемся, возьмем! : [стихотворение] / М. Медведовский // Ради жиз-
ни на земле : альманах : мелитоп. поэты, прозаики, очеркисты – 50-летию
Победы над фашизмом. – Мелитополь, 1995. – С. 11.
Література про життя та діяльність
Медведовский Матвей Исакович // Кто есть кто на Мелитопольщине :
инф.-биогр. сб. – Х. : Факт, 2004. – С. 484.
Мороз В. Король інформації : М. І. Медведовському – 80 // Новий день.
– 1993. – 14 жовт.
С «лейкой» и блокнотом, а то и с пулемётом… : [о корреспондентах
газеты «Радянський степ» (ныне – «Новий день») – участниках Великой
Отечественной войны, в т. ч. о М. И. Медведовском] // Новий день. – 2010.
– 6 трав. – С. 10–11.
Чипигина Н. Талантами его Бог не обидел : [о М. И. Медведовском] //
Новий день. – 2008. – 22 мая. – С. 9.
***
Шевчук С. П. Деятельность Таврической ученой архивной комиссии по
изучению археологических памятников Запорожья [Электронный ресурс] :
Режим доступа : sites.znu.edu.ua/history
70 років (1943) від дня заснування в Дніпровських плавнях (Василівський район) партизанського загону під командуванням Л. І. Лиманченка;