02.02 — 90 років (1925) В. В. Гопці, учаснику Великої Вітчизняної війни, кавалеру ордена Слави ІІІ ступеня, кандидата технічних наук, завідував центральною лабораторією науково-дослідного інституту механізації тваринництва Південної зони СРСР (м. Запоріжжя)
(Шершньова І. В.)
Гопка Василь Васильович народився 2 лютого 1925 року в с. Варварівка Гуляйпільського району. 1932 року родина переїхала до м. Запоріжжя. Василь навчався в школі, працював токарем на авіаційному заводі № 457 (нині — ЗАТ «Запорізький завод важкого кранобудування»). До війни цей завод випускав двигуни І-15 та І-16.
В роки Великої Вітчизняної війни В. В. Гопка в складі 8-ої гв. армії та 37-ої армії 3-го Українського фронту звільняв Україну, Молдову, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину.
Після демобілізації (у зв’язку з пораненням) навчався у вечірній школі, машинобудівному інституті, працював у Центральному науково-дослідному інституті механізації та електрифікації сільського господарства Південної зони СРСР (очолював наукову лабораторію). Він — кандидат технічних наук, заслужений працівник сільського господарства України.
Приймає активну участь у ветеранському русі, патріотичному вихованні молоді, пропаганді правдивого відображення історичної значущості Перемоги у Великій Вітчизняній війні, очолював раду Спілки незалежних фронтовиків «Подвиг».
Почесний громадянин регіону Мінжирської сільської ради Молдови.
Нагороджений орденами: Слави ІІІ ступеня, Вітчизняної війни І ступеня, «Знак Пошани», «За мужність» ІІІ ступеня; бойовою медаллю «За перемогу над Німеччиною», ювілейними та золотими медалями ВДНГ СРСР, знак «Винахідник СРСР».
Література
Гречко Н. Шли в бой не ради славы / Н. Гречко ; ред.-сост. Н. Зубашенко. — Запорожье : [б. и.], 2009. — 212 с. — Из содерж. : Гопка В. Последний выстрел немецкого генерала. — С. 111-114.
***
Гопка В. Вселенная и человек / В. В. Гопка. — Новосибирск : [Сибмедиздат НГМУ], 2007. — 128 с.
Гопка В. Сколько же Вселенных? По крайней мере не меньше двух! / В. В. Гопка ; Василий Васильевич Гопка. — Запорожье : Днепров. металлург, 2007. — 156 с.
03.02 — 100 років від дня народження В. П. Карандевича (1915-1995), повного кавалера ордену Слави, учасника визволення Запорізької області (1943)
05.02 — 50 років від дня народження С. М. Шумейка (1965-1985), воїна-афганця; уродженця м. Токмак. Загинув в Афганістані
06.02 — 75 років (1940) О. Орачу (Комар), поету, прозаїку, перекладачу; уродженцю с. Благовіщенка Куйбишевського району
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : (календар і короткі довідки з бібліографічними списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко – ред.., Шершньова І. — укладач]. – Запоріжжя, 2009. – С. 10-11.
08.02 — 60 років (1955) В. І. Кругляку, запорізькому художнику, члену ЗОНСХУ
(Савкіна О. А.)
Віталій Іванович Кругляк народився 8 лютого 1955 року в м. Нарофомінську Московської області. Ще у ранньому дитинстві хлопець полюбив малювати олівцем, кольоровою крейдою, акварельними фарбами.
Це захоплення і визначило вибір професії. Закінчивши середню школу, Віталій поступив до Одеського державного художнього училища імені Грекова, яке закінчив у 1978 році. А потому дипломований художник працює викладачем у дитячий художній школі м. Пологи. Але настійне бажання підвищення професійної майстерності привело Віталія Івановича до Харківського художньо-промислового інституту, де він оволодівав спеціальністю монументально-декоративного мистецтва (1980-1984).
З 1984 року митець працював у Запорізькому художньо-виробничому комбінаті, свою творчу діяльність розпочав у 1988 році, віддаючи перевагу монументальному і станковому живопису.
Велика кількість монументально-декоративних розписів та мозаїк Віталія Кругляка прикрашає інтер’єри громадських споруд міста Запоріжжя та області. Його авторські композиції відрізняються оригінальністю задумів, різноманітністю технічних прийомів, образною виразністю.
Віталій Кругляк — член НСХУ з 1990 року, постійно приймає участь в обласних, всеукраїнських виставках, декілька разів був учасником мистецьких пленерів «Хортиця крізь віки», на яких з любов’ю і майстерністю відображав скарби рідного краю: «Хортиця», «Берег на о. Хортиця», «Дніпровські скелі», «На Кам’яній могилі», «Проліски».
Сучасні станкові твори митця мають сюрреалістичне забарвлення, що проявляється в загадковості сюжетів та імпровізаційності виникнення образів.
Віталій Іванович Кругляк веде активну громадську роботу, певний час був членом художньо-монументальної ради, зараз — член правління Запорізької організації НСХУ.
Останніми роками майстер передає власний творчий та професійний досвід, працюючи викладачем дизайну Національного технічного університету.
Література про життя та діяльність
Х Міжнародний мистецький пленер «Хортиця крізь віки — 2012». — Запоріжжя : Привоз Принт, 2012. — 84 с. : іл. — Із змісту : Кругляк В. І. — С. 42-43.
IX Міжнародний мистецький пленер «Хортиця крізь віки — 2011». — Запоріжжя : Привоз Принт, 2011. — 84 с : іл. — Із змісту : Кругляк В. І. — С. 48-49.
VIII Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки — 2010». — Запоріжжя : Привоз Принт, 2010. — 88 с. : іл. — Із змісту : Кругляк В. І. — С. 46-47.
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя, 2007. — 225 с. — Із змісту : Кругляк В. І. — С. 94-95.
IV Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки» 2006. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2006. — Із змісту : Кругляк В. І. — С. 38-39.
10.02 — 120 років від дня народження В. Габсбурга (Василя Вишиваного) (1895-1948), українського військового діяча, полковника Легіону Українських січових стрільців, австрійського архікнязя, ерцгерцога. 1918 р. – два місяці перебував у м. Олександрівську;
(Власов О. Ю.)
10 лютого 1895 року в хорватському мiстi Пула у адмiрала флоту Австро-Угорщини, ерцгерцога (архикнязя) Карла-Стефана та ерцгерцогинi Марiï-Терезiï фон Габсбургiв Лотарингських народився син Вiльгельм – шоста дитина в сiм’ï. Родина ïхня належала до молодшоï гiлки правлячого роду Австро-Угорськоï iмперiï. Не маючи жодних шансiв на австрiйський престол, Вiльгельм пов’язав своє життя з Украïною.
Коли Карл фон Габсбург подав у вiдставку, родина переïхала до свого маєтку в мiстi Живець у Захiднiй Галиччинi (сучасна Польща). У тi неспокiйнi часи Австро-Угорщина разом з iншими великими державами готувалася до Великоï Вiйни, жадаючи завоювати Надднiпрянську Украïну. В разi успiху планувалося «обдарувати» об’єднаних украïнцiв протекторатом і монархом з роду Габсбургiв. Кандидатом на цю посаду готували Вiльгельма, але, як кажуть, перестаралися….
Знайомство Вiльгельма з украïнцями почалося ще в батькiвському маєтку. Згодом 40 днiв з власноï iнiцiативи вiн подорожував Гуцульщиною та спілкувався із селянами. Навчаючись у вiйськовій академiï у мiстi Вiнер-Нойштадт, Вільгельм обрав украïнську мову в якостi факультативу, читав твори украïнських класикiв. Після завершення навчання в лютому 1915 р. лейтенанта Вiльгельма Габсбурга вiдправлено до 13-го полку уланiв, який формувався переважно з мешканцiв Львiвщини. Командир-австрiєць ввів до уніформи підрозділу синьо-жовтi ознаки, заохочував пiдлеглих до активного нацiонального самовизначення й скоро сам почав вважати себе украïнцем. За те, що Вiльгельм часто носив вишиванку, подаровану солдатами, він отримав псевдонiм – Василь Вишиваний.
1 квітня 1918 р. вже полковник Вiльгельм Габсбург обiйняв команду над легiоном Украïнських Сiчових Стрiльцiв (УСС), який опинився в Україні після утворення УНР та підписання Брест-Литовського миру з Радянською Росією. З села Копанi, де стояли тодi Стрiльцi, почався наступ на Херсон, а далі – на Олександрівськ. «Одного вечора – згадував Вільгельм пізніше – я дістав наказ вирушити зі своїми частинами через Нікополь на Олександрівськ, себто в околиці славної Хортиці, де колись була мати Січ. У нас була велика радість».
«Гарне місто навпроти Хортиці», як називав його соратник Вільгельма – стрілець Мирон Заклинський, – було звільнене від червоних після запеклих дводенних боїв. «Цивільна й військова адміністрація до нашого приходу була в руках тамошніх українців, дуже гарних людей – писав Василь Вишиваний. Ми вважали себе тільки за рідних братів, які помагають населенню, щоб воно зорганізувало свою власну владу. Зорганізовано народній театр і щодня були вистави. Музика наша грала кожного вечора в городськім саді. Українці почали видавати газету «Січ»… Робив я зi старшинами С[ічових] С[трільців] частi прогулянки на близьку Сiч (на Хортицю, Царинський кут, Кiчкас i Бiленьке). З усiх мiсцевостей давнього Запорожжа найбiльше враження робила на мене околиця «Вовчого Горла», особливо вечором, як заходило сонце. Я ïздив туди часто, не раз день по дневi».
Одного травневого дня 1918 року (точна дата на жаль, не відома) на острові Хортиці за участі Вільгельма Габсбурга сталася подія, яку вартобуло б записати в підручники з історії. На великому пароплаві підрозділи Січових Стрільців та місцевого Вільного козацтва переправилися через Дніпро у колонію Острів Хортиця. Звідти пішки пройшли коло чотирьох кілометрів у голову острова. Шлях супроводжувався екскурсією: на скелі Вошивій дивилися редут, на Совутиній – «укріплення першої Січі», милувалися балками, урочищем Сагайдачним та Стовпами у Дніпрі. Десь недалеко від сучасного музею козацтва, на високому місці, був приготований пам’ятник з хрестом і написом на честь полеглих борців за волю України. Після короткого відпочинку польовий священик Микола Мошняга освятив монумент, відслужив молебень за закінчення боїв та панахиду за полеглими. Грав оркестр, величаво співав хор, звучали промови. Потім були поминки. Меноніти – господарі Хортиці – пригнали пару возів молока, масла, ковбас, хліба: «їли й пили хто що хотів і скілько хотів». Довго, до вечора тягнулись поминки під музику й пісні. «Дивилися гості на багатотисячну групу нащадків козацької слави, й у багатьох блиснула в очах сльоза – розповідає свідок тих подій – сотник Никифор Овраменко. Наче вся Україна, зібралися тут представники всіх земель: Київщини, Полтавщини, Харківщини, Запорожжя, Волині, Поділля, Полісся, Бесарабії, з-над Дністра…» Все це відбулося за п’ять місяців до проголошення Західно-Української Народньої Республіки й за вісім місяців до Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. А втілення ідеї Соборності почалося саме на Хортиці.
Незабаром після перевороту гетьмана Павла Скоропадського, що відбувся в Києві 30 квітня 1918 р., безжурні часи для У[країнських] С[ічових] С[стрільців] минулися. «Я дістав від австрійської команди армії – розповідає Вільгельм – ріжні «гарні» накази, як висилка карних експедицій на селян, однак всі ці цінні папери йшли у мене тільки одною дорогою – до кошика під столом у моїй канцелярії. Доноси до Відня, Берліна і Гетьмана на нас все збільшувалися. Я і мої частини були оточені шпигунами німців та гетьмана, бо вони боялись, що я зроблю переворот».
УСС-івські карні експедиції на повсталих були доволі своєрідні. Як правило, стрільці заходили в непокірне село маршем і з українськими піснями, показуючи цим, що вони «свої». Потім влаштовувалися показові паради, спільні з селянами концерти, танці та святковий стіл. В обмін на хліб, сало, горілку та інші гостинці стрільці постачали східним братам українську літературу. На завершення селян просили знести хоч трохи якоїсь зброї: для звіту перед начальством. Ніколи загони повстанців не нападали на УСС – всі попереджали один одного. Все це робилося з відома полковника Вишиваного.
…Через два місяця перебування в Олександрівську стрільці Вишиваного рушили до Єлисаветграду. Восени, після проголошення Західно-Української Народньої Республіки, Вільгельм переїхав туди. Після Злуки УНР і ЗУНР отримав посаду голови Відділу закордонних зв’язків Генштабу УНР, але подав у відставку, протестуючи проти Варшавської угоди з Польщею (1920).
Переїхавши до Відня, Вільгельм Габсбург зайнявся бізнесом, купивши фарбо-лаковий завод. Він також зв’язався з українськими емігрантами, регулярно дописував до журналу «Соборна Україна», у 1921 р. видав збірку поезій «Минають дні». 1945 року цей дуже iнтелiгентний, але напрочуд наïвний чоловiк зробив фатальну помилку – залишився у Вiднi, в радянськiй зонi окупацiï. «Тi, кому треба» скористалися цим при першiй нагодi. У серпнi 1947 р. Вiльгельм був заарештований НКВС та вивезений до Києва. Протягом півроку його щоденно допитували, безуспiшно вимагаючи видати прізвища друзів та вигадувати наклепи. Вирок Особливоï наради – 25 рокiв ув’язнення – так i не був виконаний, 18 серпня 1948 р. в’язень помер вiд туберкульозу в тюремній лікарні. Його поховали десь біля огорожі Лук’янiвського цвинтаря Києва без будь-яких позначень могили…
16 січня 1989 р. Вільгельм Габсбург був посмертно реабілітований.
Література про життя та діяльність
Велика війна 1914-1918 рр. і Україна / упоряд. Олександр Реєнт ; НАН України, Ін-т історії України. – К. : КЛІО, 2013. – 784 с. – Із змісту :[Вільгельм Габсбург(Василь Вишиваний)]. — С. 33, 175, 176.
Культурна спадщина Запорізького краю : зб. наук. статей та документів з охорони культурної спадщини. Вип. 4 / Упр. культури і туризму ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. центр охорони культурної спадщини» ЗОР ; [редкол. : Конарева І. Е. та ін.]. – Запоріжжя : ЛІПС, 2012. – 308 с. – Із змісту : Щур Ю. “Під жовто-синім прапором свободи”: Українська революція в Запорізькому краї (1917-1921 рр.) : [в т. ч. про В. фон Габсбурга] / Щур Ю.І . — С. 74-97.
Культурна спадщина Запорізького краю : зб. наук. статей та документів з охорони культурної спадщини. Вип. 3 / упр. культури і туризму ЗОДА [та ін. ; відп. за вип.. І. Я. Крайній]. – Запоріжжя : ЛІПС, 2011. – 144 с. : фото. – Із змісту : Щур Ю. Народний дім, «Просвіта», архікнязь Вільгельм фон Габсбург та інші епізоди з історії революційного Олександрівська / Ю. І. Щур. – С. 12-29.
Терещенко Ю. Український патріот із династії Габсбургів / Ю. І. Терещенко, Т. С. Осташко. – 2-ге вид., доп. – К. : Темпора, 2011. – 408 с. : фото.
Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). Кн. ІІ / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко. – К. : Темпора, 2011. – 424 с. : фото. – Із змісту : Вишиваний Василь (Габсбург-Лотрінген). — С. 224.
Снайдер Т. Червоний князь / Т. Снайдер ; Тимоті Снайдер ; [пер. з англ. Павла Грицака]. – [К.] : Грані-Т, [2011]. – 296 с.
Морозюк В. Іменний покажчик до історико-краєзнавчих видань / В. Морозюк ; Володимир Морозюк ; Івано-Франків. ОУНБ ім. І. Франка, Літ. музей Прикарпаття, Нар. музей освіти Прикарпаття. – Івано-Франківськ : Гостинець, 2010. – 112 с. – Із змісту : [В. фон Габсбург]. — С. 17.
Авдєєнко С. Тисяча й одна смерть : укр. рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту : Габсбург-Лотрінген Вільгельм (1895-19?), австрійський ерцгерцог. – С. 181-182.
Енциклопедія Сучасної України. Т. 5 : Вод — Гн / НАН України; Наук. т-во ім. Т. Шевченка; Ін-т енцикл. досліджень НАН України ; гол. ред. кол. І.М. Дзюба. – К. : Поліграфкнига, 2006. – 728 с. : іл. – Із змісту : Гай-Нижник П. Габсбурґ-Лотрінґен Вільгельм / П. П. Гай-Нижник. — С. 251.
***
Власов О. Вільгельм-Франц фон Габсбург на Запоріжжі, або Схід і Захід разом / Олег Власов // МИГ. – 2011. – 5 мая (№ 18). – С. 46.
Беляева Л. Австрийский князь первым вспомнил о запорожских казаках/ Лариса Беляева // Регион-экспресс. – 2003. — № 1. – С. 18.
Пресіч О. Український поет Вільгельм фон Габсбург / О. Пресіч ; Ольга Пресіч // Україна. — 1991. — № 5. — С. 8-9.
***
Габсбург Вільгельм (Василь Вишиваний) [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5575&lang=ukr
Власов О. День Соборности на Хортице [Электронный ресурс] / О. Власов ; Олег Власов // Старый Александровскъ. — Режим доступа к статье: http://www.starij-aleksandrovsk.org
10.02 — 110 років тому (1905) в м. Олександрівську відбулася загальний страйк робітників;
10.02 — 80 років (1935) від дня заснування районної газети „Приазовская новь”;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : (календар і короткі довідки з бібліографічними списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко – ред.., Шершньова І. — укладач]. – Запоріжжя, 2009. – С. 13-14.
11.02 — 90 років від дня народження Ф. І. Хілька (1925-1999), розвідника; уродженця колонії Дармштадт (нині — с. Ромашки, Мелітоп. р-н)
11.02 — 50 років від дня народження А. М. Пітули (1965-1984), воїна-афганця; уродженця м. Токмак. Загинув в Афганістані
12.02 — 100 років від дня народження П. П. Дзюби (1915-1965), Героя Радянського Союзу (1943). Заступник командира 85-го гв. винищувального авіаційного полку (6-та гв. винищувальна авіаційна дивізія, 8-а повітряна армія, Південний фронт) особливо відзначився в боях за м. Мелітополь;
14.02 — 60 років (1955) від дня заснування в Запоріжжі філії інституту «Укргіпроводгосп» (з 1960 р. – Запорізька філія українського державного проектно-дослідного інституту «Укргіпроводгосп»)
16.02 — 90 років (1925) Г. С. Никитенковій, Герою Соціалістичної Праці (1966), доярці (Вільнянський район);
16.02 — 50 років (1965) від дня заснування Запорізької міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги
19.02 — 150 років від дня народження Г. М. Висоцького (1865-1940), видатного українського вченого в галузі лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, фізичної географії і гідрології, академіка НАНУ, учня В. В. Докучаєва. 1890 р. після закінчення Петровсько-Розумовської (нині – Тимірязівської) сільськогосподарської та лісової академії проходив практику в Бердянському степовому лісництві
20.02 — 145 років від дня народження О. А. Кіпена (1870-1938) агронома, професора Одеського сільськогосподарського інституту (нині – державний аграрний університет), белетриста; уродженця м. Мелітополь
20.02 — 125 років від дня народження О. С. Єрмоленка (1890-1975), українського живописця і графіка; уродженця с. Новотроїцьке Бердянського району
(Бичева І. М.)
Народився майбутній живописець і графік 8 (20) лютого 1890 року в с. Новотроїцьке (нині — Бердянського району Запорізької області).
В 1920-1921 роках навчався у військово-художній студії в Києві, потім (1922-1926 рр.) у Київського художнього інституту. Його вчителем був Ф. Кричевський.
Олександр Силович — один із організаторів Асоціації художників Червоної України (1926). У цьому ж році Єрмоленко переїхав до Самарканда (Узбекистан) де був ініціатором створення місцевої організації СХ Узбецької РСР в 1934 році.
Узбекистану присвячена більша частина робіт художника. Картини Олександра Силовича зберігаються в Каракалпатському музеї (м. Нукус), а також в багатьох приватних колекціях. Найвідоміші його картини: «Розстріл 1905» (1925 у співавторстві), «Вечір над задніпровськими просторами», «Гуцулія» (1926), «Міст Тамерлана» (1927), «На околиці Самарканда» (1935).
Помер Олександр Силович Єрмоленко 20 серпня 1975 року в м. Самарканді.
Література про життя та діяльність
Енциклопедія Сучасної України. Т. 9 : Е-Ж / гол. ред. кол. : Дзюба І. М. (співгол.) [та ін.]. – К. : [Поліграфкнига], 2009. – 712 с. : іл. – Із змісту : Галькевич Т. Єрмоленко Олександр Силович / Т. А. Галькевич. — С. 441.
Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Єрмоленко Олександр Силович. — С. 235.
21.02 — 165 років від дня народження К. А. Вернера (1850-1902), російського статистика-агронома; 1884-1889 рр. – завідував статистичним відділом Таврійського губернського земства (один із укладачів книги «Крестьянское хазяйство в Мелитопольском уезде» (М., 1887))
24.02 — 90 років від дня народження Д. Г. Сови (1925-1993), українського скульптора; уродженця смт Якимівка
(Гнєдашев В. М.)
Сова Дмитро Георгійович народився 24 лютого 1925 року в с. Якимівка. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений медалями.
Закінчив Харківський державний художній інститут (1952-1958), де навчався у І. Мельгунової та М. Рябініна. З 1957 року брав участь в республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках. У 1958-1960 та 1970-тих роках викладав у Харківському державному художньому інституті (з 1963 і дотепер — Харківський художньо-промисловий інститут).
Член Харківської організації Спілки художників України з 1960 року.
За проектом скульптора Д.Г. Сови та архітектора М.П. Краснолобова поблизу селища Солоницівка Дергачівського району Харківської області на місці командного пункту командуючого Степовим фронтом І.С. Конєва, створений комплекс монументів, який згодом об’єднали з музейною експозицією.
Спільно з Л.І Жуковською та архітектором А.А. Максименко споруджено пам’ятники 49 партизанським загонам та диверсійним групам, а також підпільникам які діяли на Харківщині протягом окупації її фашистами. Обидва пам’ятники встановлені в Харкові.
Дмитро Георгійович Сова – автор багатьох бюстів відомим діячам радянських часів, серед яких Микола Островський та Григорій Петровський (Харків), Олені (Лялі) Костянтинівні Убийвовк (Полтава) та іншим.
28 жовтня 1999 року біля Харківського національного університету ім. В.М. Каразіна встановлено пам’ятник воїнам-студбатівцям, одним з авторів якого є Д. Г. Сова.
В селі Сковородіно на Харківщині поблизу ставка, улюбленого місця відпочинку українського філософа Г.С. Сковороди у 1972 році встановлено скульптуру – пам’ятний знак роботи скульпторів Д.Г. Сови та Л.І Жуковської. На стилізованому під придорожній камінь надгробку викарбувано лаконічна і дивно ємна, гідна видатного філософа авторська епітафія: «Світ ловив мене, але не спіймав».
Помер Дмитро Георгійович 5 липня 1993 року.
Література про життя та діяльність
Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833-2008) : (бібліогр. покаж.) / [уклад. І. Шершньова] ; КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. – Запоріжжя : [б. в.], 2008. – 60 с. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 1). – Із змісту : Видатні уродженці Якимівки : [в т. ч. про Д. Г. Сову]. — С. 36.
Українські радянські художники : довід. / Спілка художників України. — К. : Мистецтво, 1972. — 564 с. — Із змісту : Сова Дмитро Георгійович. — С. 432.
Сова ДмитрийГеоргиевич // Художники Харьковщины [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://kharkov.vbelous.net/artists/sova.htm
25.02 — 90 років від дня народження М. Ф. Пащенка (1925-2013), генерал-майора, ветерана Великої Вітчизняної війни, почесного громадянина Великобілозерського району Запорізької області та Попаснянського району Луганської області (де і народився)
25.02 — 75 років (1940) А. Б. Савьолову, почесному громадянину м. Мелітополь
(Фоміна О. О.)
Савьолов Анатолій Борисович народився 25 лютого 1940 р. в м. Нікополь, Дніпропетровської області. У 1957 р. закінчив Мелітопольську СШ № 4 і прийшов працювати на мелітопольський завод ім. Мікояна («Моторний завод»), другим місцем роботи Анатолія Борисовича став (з 1962 р.) Мелітопольський завод тракторних гідроагрегатів (ВАТ «Гідросила МЗТГ»). Саме з цим підприємством пов`язана вся його професійна доля, тут він пройшов шлях від контролера ВТК до генерального директора.
Закінчивши 1962 року Мелітопольський вечірній машинобудівний технікум, відразу поступив на заочне відділення Київського державного (тепер — національного) університету імені Тараса Шевченка. Удосконалення професійної підготовки згодом продовжив на заочному відділенні Московського інституту народного господарства ім. Г.В. Плеханова, а практику пощастило проходити на підприємствах європейських країн.
З 1986 року виробничу діяльність почав суміщати з викладацькою роботу за сумісництвом в Мелітопольський інститут механізації та електрифікації сільського господарства, а в 1987 році був затверджений головою Державної екзаменаційної комісії в Мелітопольському автомоторному технікумі. У 2000 році став проректором, а з 2009 року — першим проректором Мелітопольського інституту екології та соціальних технологій університету «Україна». 2005 року Анатолія Борисовича обирають дійсним членом Міжнародної академії безпеки життєдіяльності. У 2010 р., вченою радою Університету «Україна» йому присвоєно звання почесного професора. Чільне місце у його житті займає громадська робота. Тривалий час був депутатом Мелітопольської міської ради. За пропозицією представників ВАТ «Гідросила МЗТГ» та жителів міста у 2006 році йому присвоєно звання «Почесного громадянина м. Мелітополя». З 1995 до 2000 року — генеральний директор корпорації промислових підприємств міста – голова ради директорів м. Мелітополя. У 2005 році обраний головою ради Старійшин м. Мелітополя.
22 вересня 2006 року Анатолію Борисовичу Савьолову присвоєно звання «Почесний громадянин міста Мелітополь».
Спогади
Савёлов А. Время. События. Лица / А. Б. Савёлов ; Анатолий Савелов. – [2-е изд., доп.]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2011. – 364 с.
Савёлов А. Время. События. Лица / А. Б. Савёлов ; Анатолий Савёлов. – [1-е изд., сокр.]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2011. – 300 с.
Література про життя та діяльність
Кто есть кто на Мелитопольщине : информи-биогр. сб. / ред. кол.: Н.Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Х. : Факт, 2004. – 520 с. : ил. – Из содерж. : Савёлов Анатолий Борисович : [дир. МЗТГ, почетный гражданин г. Мелитополя]. — С. 107-108.
***
Мелітопольський міський краєзнавчий музей, архівна справа № 648.
Цього місяця виповнюється:
90 років тому (1925) в м. Гуляйполі вперше було встановлено антену і радіоприймач у будинку зв’язку
90 років (1925) М. Т. Попову, ученому, педагогу; уродженцю с. Нововасилівка Приазовського району