Грудень. Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2016

02.12 — 40 років від дня народження М. А. Брацило (1976-2013), запорізької поетеси, члена НСПУ (1997); уродженки м. Запоріжжя
(Романів Н. В.)

Літературне Запоріжжя як складова частина літературно-культурного розвитку — це явище багатогранне і різнопланове: від кобзарів-ліриків, що закладали підґрунтя нашої духовності, відомих постатей в історії української науки, літератури, культури, які репрезентували наш край наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст., письменників ХХ століття, у період активної діяльності яких склалася так звана «школа запорізької поезії до молодих літераторів початку третього тисячоліття, таких несхожих на попередників, які вже встигли по-іншому осмислити сьогодення і своєю творчістю відкрити літературний процес ХХІ ст. Саме до них, літераторів ХХІ сторіччя, відноситься творчість видатної української поетеси Марини Анатоліївни Брацило (1976-2013).

Народилась Марина 2 грудня 1976 року в Запоріжжі, на острові Хортиця. Вона була єдиною донькою в родині, і батьки дуже її любили. Мати – Людмила Федорівна-деякий час працювала в музеї, займалася дослідженням етнічної культури і часто брала на роботу донечку. Влітку дівчинка відпочивала у бабусі – в махновських степах (батько Марини – родом з села Солодкого Гуляйпільського району). Їй дуже подобалося спостерігати за перекоти-полями: котяться рослинки, гнані вітром, зупинитися не можуть, і важко зрозуміти, куди їх занесе.

Але найбільше враження (на все життя!) залишилося від рідного місця – Хортиці. Тут ходила до школи (спочатку № 43, потім № 20), тут розминала в пальцях пучечок чабрецю і відчувала славну історію козацького краю: і вітер, і вольницю, і скелі, і усюди – козацькі душі, які чатують і охороняють її, Марину. Серце її сповнювалося прекрасних почуттів, які в 15 років вилилися в першу поезію – «Україно моя». Вірш був надрукований в газеті «Наш город» 8 червня 1991 року. Потім ліричні поезії Марини радо друкували газети «Запорізька правда», «Запорозька Січ». А першими наставниками молодого обдарування стали видатні поети Запорізького краю – А. З. Рекубрацький (1945-2011) та П. П. Ребро (1932-2014). Петро Ребро (очільник Запорізької обласної письменницької організації протягом багатьох років) допоміг молодій поетесі видати першу збірку її поезій – «Хортицькі дзвони» (1995), за яку Марина одержала Грамоту Центрального правління всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Книжечка стала у 1997 році пропуском для поетеси до лав Національної спілки письменників України, за завданням якої вона певний час очолювала обласне літературне об’єднання ім. М. Гайдабури (1998-1999), і принесла ще одну нагороду — Почесну грамоту обласного відділення Українського фонду культури за плідну літературну діяльність та велику громадсько-масову роботу по відродженню і пропаганді духовної спадщини українського народу. Дівчина буквально увірвалась в сучасну українську літературу, встановивши своєрідний рекорд – в 20 років отримала всеукраїнське визнання. Амплітуда мислення її була широкою, вона вільно мандрувала в часі, писала на історичні теми, воскрешала героїв України, дуже тепло змальовувала свою рідну Хортицю.

Друга збірка – «Благовіст» побачила світ у 1996 році. Книга засвідчила подальше творче зростання поетеси, яка прагнула модернізувати класичну форму вірша.

У 1997 році вийшла третя, солідна за обсягом, збірка – «Мелодія вічних прощань», в якій критики побачили наслідки попередніх пошуків. Книга укладена виключно з віршів про кохання, в яких глибоко передаються почуття кохання, самотності, зради. Після загибелі Марини маститі критики назвуть її променистим менестрелем.

Вчилася дівчина добре, брала активну участь у всеукраїнських олімпіадах з української мови та літератури і кожного разу посідала перше місце. Марина – лауреат обласної премії для обдарованої молоді (1993, 1995). Була також призеркою та дипломантом конкурсів молодих поетів – «Гранослов» (1994, 1995), нагороджена заохочувальною відзнакою літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (1997), лауреат V Всеукраїнського фестивалю «Лір» (1997). Її часто називали дівчинкою-вундеркіндом — вона мала широке розмаїття природних талантів: писала вірші, власну музику, чудово грала на гітарі, прекрасно виконувала пісні на власні вірші та музику. Спеціалізовану екологічну школу № 20 закінчила із золотою медаллю.

А ще душа дівчини мала таку якість як вдячність: Хортиці, Україні, вчительці Ганні Черкаській, яка готувала Марину до олімпіад і першою відкрила для неї біографії видатних українських поетів – Маланюка, Теліги, Ольжича.

Любов до рідної мови і рідного краю стали в її житті понад усе, і, обираючи подальший життєвий шлях, Марина обрала за професію українську філологію в Запорізькому національному університеті (1994-1999) – за співбесідою, як медаліст та переможець обласної та Всеукраїнської олімпіад юних філологів, вступила відразу на ІІ курс. Цього ж 1994 року Марина Брацило нагороджена Грамотою Союзу українок Америки з нагоди Року дитини за перемогу в конкурсі есеїв.

Близькість до Хортиці, що притягувала до себе історичною пам’яттю, становлення молодіжного козацького осередку «Запорозька вольниця», активна участь у роботі жіночого фольклорно-етнографічного об`єднання «Мальви», активне творче спілкування дали можливість молодій поетесі стрімко долати сходинки становлення.

У 1997 році Марина була удостоєна Почесної грамоти обласного відділення Українського Фонду культури за плідну літературну діяльність та велику громадсько-масову роботу по відродженню і пропаганді духовної спадщини українського народу.

22 жовтня 1998 року відбувся дебют студентки Марини Брацило на сторінках газети «Літературна Україна», дебют, солідний, вражаючий: 14 віршів, дві третини сторінки газети.

В короткій анотації газета відзначала, що поетеса успішно працює в жанрі авторської пісні. Вона переможець ряду міжвузівських фестивалів, обласних відбіркових турів «Червоної Рути» (1995, 1997), лауреат фестивалю «Зорепад» (1994), дипломант міжнародного фестивалю «Доля» (1994), призер фестивалю авторської пісні та акустичної музики «Срібна підкова» (Львів, 1995), міжвузівського фестивалю авторської пісні «Вагант» (Дніпропетровськ, 1996), номінант Американського біографічного інституту на звання «Жінка року – 1998» за професійні досягнення. Марина була також постійним учасником літературно-мистецьких акцій.

24 грудня 1998 року та ж “Літературна Україна”, представляючи твори учасників наради “Молода література і державність України” вмістила світлину і вірші Марини Брацило. Це — “Шерехтить рудий волохатий день”, “Триптих”, “Складень”, “Над степом пасуться зірки” та “Забарились волхви із святими дарами”. Вже той факт, що сторінка поезії відкривалася віршами землячки, багато про що говорить.

Ім’я Марини вже включене до міжнародного словника видатних особистостей. Вона стає учасником Всеукраїнських зборів молодих літераторів (1998) та Всеукраїнської наради «Молода література і державність України» (1999) всеукраїнського семінару творчої молоді в Ірпені.

23 грудня 1999 року газета “Запорізька правда” у своїй “Світлиці” надала слово Марині Брацило. Представляючи її читачам, вказувалось, що вона — по­етеса від Бога, що завдяки такому молодому літературному поповненню провідні критики України вважають, що нині “поетична мода” диктується в Запоріжжі.

По закінченні університету (з відзнакою!) – аспірантура в інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України, за фахом – етнологія (1999-2004). Тема її дисертації була тісно пов’язана з рідним краєм.

Про творчу активність Марини Брацило свідчить і чергова добірка віршів у “Літературній Україні” (2 березня 2000 року). Знову вона на першому плані. До добірки увійшли поезії “За чиїсь первородні гріхи”, “Святий Миколаю!” та інші.

Доросле життя Марини було присвячено роботі: коректором у ЗМІ, літератором у видавництвах «Факт», «Смолоскип», редактором у журналах «Пані», «Вона», «Даша», контент-редактором сайту IVONA.

З 2005 року Марина Анатоліївна Брацило — постійний член журі Всеукраїнського конкурсу живої поезії «Молоде вино».

У жовтні 2011 року Марина Брацило презентувала шосту свою збірку — «Mare Amoris (Морю, з любов’ю)». Остання сьома збірка “Шовкова держава” вийшла після її смерті. Творчий поетичний доробок сповнений відчуттям причетності до свого народу, його духовних цінностей та героїчного минулого.

17 червня 2013 року Марина Брацило трагічно загинула у 37-річному віці. «І в житті, і в поезії Марина була людиною світлою і сонячною, здатною навіть вдень бачити зорі, у буденному-величне, у краплині – море. …Поет живе, доки його слова відбивають ритм у чиємусь серці. Людина живе, доки згадка про неї змушує нас пам’ятати, що у світі не може стати менше добра без її присутності. Поет живе своїми віршами. Марині вдалося залишити нам перлини свого таланту – вірші, пісні, щоб спогади про неї жили в душах тих, хто її знав і любив» — написала О. Стадніченко, доцент і завідувач кафедри українознавства Запорізького національного університету.

Запорізький національний університет у пам’ять про свою талановиту випускницю – поетесу та піснярку, що так передчасно пішла з життя, презентував проект щорічного Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило – «Хортицькі дзвони». У грудні 2014 року в Запоріжжі презентували аудіо-диск «Марина Брацило. Пісні з Хортиці у переспівах митців Запорізького краю».

Окремі видання творів

Шовкова держава : лірика / Марина Брацило. — К. : Наш формат, 2014. — 336 с.

Mare amoris. Морю, з любов`ю : лірика / Марина Брацило. — Запоріжжя : Дике Поле, 2011. — 44 с.

Чотири пори любові : поезія / Марина Брацило. — К. : Вид. Сергія Пантюка, 2006. — 96 с. : іл.

Сонцетяжіння : поезії / Марина Брацило. — Запоріжжя : Хортиця, 2001. — 110 с.

Мелодія вічних прощань : інтимна лірика / Марина Брацило. — Запоріжжя : Хортиця, 1997. — 106 с.

Благовіст : поезії / Марина Брацило. — Запоріжжя : Хортиця, 1996. — 47 с.

Хортицькі дзвони : поезія / Марина Брацило. — Запоріжжя : Хортиця, 1995. — 47 с.

Публікації в збірках і журналах

Біла яблуне! Зоре зеленого неба… : [вірш] / М. Брацило // Канва для долі. Вишиті картини Наталії Курносової / [К. І. Курносов]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — С. 61.

[Добірка віршів] / М. Брацило // Обрус : антологія літераторів Запоріз. краю / [упоряд. : Г. І Лютий та ін.]. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. — С. 222-226.

Поезія / Брацило М. // Гранослов запалює зірки : ювіл. альманах : поезія, проза. — К., 2003. — С. 33-38.

[Добірка віршів] / М. Брацило // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / упоряд. І. Т. Купріянов. — Запоріжжя : Хортиця, Дніпров. металург, 2002. — С. 479-483.

Шовкова держава : [поезія] / Марина Брацило // Хортиця. — 2013. — № 4. — С. 6-14.

Література про життя та творчість

Юрик, П. Душею народжені пісні … : [про презентацію аудіо-диску “Марина Брацило. Пісні з Хортиці у переспівах митців Запорізького краю”] // Весела Січ : сміхопис міжнар. асоціації укр. гумористів і сатириків (м. Запоріжжя). — Запоріжжя, 2015. — № 1-2 (25-26). — С. 31-35.

Марина Брацило // Сучасні письменники України : бібліогр. довід. / упоряд. А. Гай ; Київ. обл. творч. об`єднання “Культура”. — Біла Церква, 2012. — С. 47.

Рекубрацький, А. З. Брацило Марина Анатоліївна // Енциклопедія Сучасної України / редкол. : Дзюба І. М. (співголова) [та ін. ; НАН України; Наук. т-во ім. Шевченка, Координаційне бюро Сучасної України]. — К. , 2004. — Т. 3 : Біо-Бя. — С. 437.

Марина Брацило // Кушніренко І. К. Література Гуляйпільщини (На пругких вітрах) : у 2 ч. — Дніпропетровськ, 2003. — Ч. 2. — С. 198-204.

Рекубрацький, А. З. Марина Брацило // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / упоряд. І. Т. Купріянов. — Запоріжжя, 2002. — С. 474-478.

Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. Вип. 2 / ЗОУНБ ім. О.М. Горького ; уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова, І. Півненко. – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 54 с. – Із змісту : Брацило Марина Анатоліївна. — С. 10-11.

Літературна школа поетів-постшістдесятників Запорізького краю : [у т. ч. про М. Брацило] // Віхляєв, В. Перші кроки. — К., 2006. — С. 37.

***

“Хортицькі дзвони” : поетичний альманах учасників І Всеукр. конкурсу мол. укр. поезії та укр. автор. пісні ім. Марини Брацило. — Запоріжжя : [ЗНУ], 2015. — 43 с.

Юрик, П. Стартував конкурс імені Марини Брацило : [щорічний Всеукр. конкурс мол. укр. поезії та автор. пісні “Хортицькі дзвони”] / Пилип Юрик // Запоріз. правда. — 2014. — 22 берез. (№ 33). — С. 4.

Муха, О. І роздавала свою душу всьому світу… : [про презентацію аудіодиску “Марина Брацило. Пісні з Хортиці у переспівах митців Запорізького краю”] / Олена Муха // Запороз. Січ. — 2014. — 9 груд. (№ 250). — С. 2.

Стадніченко, О. Звучить “Мелодія вічних прощань” : (на спомин про Марину Брацило) / Ольга Стадніченко // Хортиця. — 2013. — № 4. — С. 3-4.

***

Брацило (Нога) Марина Анатоліївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5431&lang=ukr

04.12 — 90 років від дня народження В. К. Гайдука (1926-1992), запорізького художника
(Бичева І. М.)

Гайдук Віктор Кирилович народився 4 грудня 1926 року в Запоріжжі, в сім’ї коваля.

Все своє життя він мешкав у Запоріжжі. Тут вчився в СШ № 27, де існував гурток малювання і маленький Віктор отримав перші поняття про малювання. Після закінчення школи пішов до лав Радянської армії. В армії він у вільні часи від служби поглиблював свої знання з малюнку, композиції і техніки живопису в художній студії при Будинку офіцерів. На той час студію очолював Олексій Семенович Турбін.

З 1951 по 1953 рік Віктор Кирилович Гайдук навчався художній майстерності в студії запорізького товариства у Георгія Колосовського і Валентина Ступіна.

Любов до пейзажу дуже зблизила Гайдука і Колосовського. Великий досвід і приклад старшого товариша почали давати добрі результати.

В 1953 році на обласній художній виставці були виставлені його роботи, а такі як: “Осінь у плавнях” і натюрморт “Овочі” — одержали позитивні відгуки фахівців і відвідувачів виставки. З 1963 року В. К. Гайдук почав виставлятися на республіканських та всесоюзних виставках. У цьому ж році у м. Києві робота “Дніпрогес імені В. І. Леніна” одержала схвальну оцінку. Віктор Кирилович показав себе тут як майстер ліричного пейзажу, де відчувається присутність людини, передаються її мрії, хвилювання. У цьому ж 1963 році Віктор Кирилович брав участь у всесезонній художній виставці в Москві “Фізкультура і спорт”, де експонувався пейзаж “На Дніпрі”.

Але великого успіху Гайдук досяг в полотнах на шевченківську тему. На виставці, присвяченій 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка в Києві експонувались чотири його роботи: “Село неначе погоріло”, “На оновленій землі”, “Рідний край”, “Пейзажі

В. К. Гайдук бере участь в Декадах українського мистецтва, які проходили в Москві. Так, в 1972 році експонується його пейзаж “Полтавське жито”. Це поетичне полотно, яке оспівує працю людини, красу колгоспних ланів.

Віктор Кирилович Гайдук — член Союзу художників СССР з 1963 року. Автор численних пейзажів і натюрмортів.

Брат відомої української художниці Зінаїди Гайдук (1937-2015) . Твори В. К. Гайдука зберігаються в Запорізькому обласному художньому музеї, в Каневі (Черкаська область), в галерейних і приватних колекціях в Україні та за її межами.

Помер Віктор Кирилович Гайдук 12 травня 1992 року у Запоріжжі, де і похований.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія сучасної України. Т. 5 : Вод-Гн / НАН України, Наук. тов-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень НАН України ; гол. ред. кол. І. М. Дзюба. — К. : Поліграфкнига, 2006. — 728 с. — Із змісту : Латанський, С. В. Гайдук Віктор Кирилович. — С. 307.

Гайдук В. К. Персональна художня виставка : каталог / обл. орг-ція Нац. Спілки художників УРСР. — Запоріжжя. — 1977. — 8 с.

06.12 — 45 років тому (1971) в м. Запоріжжі введено в експлуатацію Палац урочистих подій
07.12 — 50 років від дня народження С. А. Кюрчева (1966-1987), воїна-афганця; похований в м. Бердянську
07.12 — 25 років (1991) Мелітопольському відділенню караїмського товариства
10.12 — 120 років від дня народження І. М. Бічука (1896-1982), запорізького краєзнавця
Бічук Іван Михайлович народився 10 грудня 1896 року в с. Червоне Влодавського повіту Сідлецької губернії (нині — Люблінське воєводство, Польща). У 1923 році закінчив навчання на медичному факультеті Київського університету. З 1924 р. почав працювати лікарем у с. Тальне (під м. Умань). В 1930 р. Іван Михайлович був направлений на боротьбу з малярією на Дніпробуд (м. Запоріжжя). Тут він зустрівся і подружився з Дмитром Івановичем Яворницьким. З того часу І. М. Бічук почав вивчати історію Запорізького краю і збирати свій унікальний архів. Деякі із цих матеріалів зберігаються у відділі краєзнавства Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. М. Горького (архів Л. Адельберга).

1941-1945 рр. — учасник Великої Вітчизняної війни (працював у госпіталі). 1945-1974 рр. — лікар в м. Запоріжжя. Працював окулістом в поліклініці 9-ої міської лікарні.

З 1931 р. виступав з лекціями на медичні, пізніше — краєзнавчі теми. З 1954 р. проводив екскурсії по м. Запоріжжю. Співавтор книги “Герої не вмирають. Їх іменами названо вулиці м. Запоріжжя” (1968).

У 1968-1978 рр. підготував низку статей і лекцій з історії м. Запоріжжя, розвитку медицини, освіти, автобіографічні спогади “Мои воспоминания” (1976).

Окремі видання

Герої не вмирають : їх іменами названо вулиці м. Запоріжжя / авт.: Бічук І. М., Данильченко О. С., Забіяка Г. Т., Чебаненко П. К. — Дніпропетровськ : Промінь, 1968. — 91 с. : портр.

Неопубліковані матеріали,

що зберігаються у відділі краєзнавства ЗОУНБ ім. Горького

Верхняя Хортица : (ист. очерк) / И. М. Бичук. — Запорожье, 1980. — 37 с. — (Машинописно).

История заселения Запорожской области / И. М. Бичук. — Запорожье, 1976. — 35 с. — (Машинописно).

Архитектура г. Запорожья / И. М. Бичук. — Запорожье, 1976. — 20 с. — (Машинописно).

Краткая история Запорожского казачества / И. М. Бичук. — Запорожье, 1975. — 70 с. — (Машинописно).

Остров Хортица: прошлое, настоящее, будущее / И. М. Бичук. — Запорожье, 1970. — 40 с. — (Машинописно).

Туристский водный маршрут вокруг о. Хортица / И. М. Бичук. — Запорожье, 1970. — 29 с. — (Машинописно).

История города Запорожья: прошлое, настоящее и будущее / И. М. Бичук. — Запорожье, 1964. — 40 с. — (Машинописно).

Кошевой атаман Сирко ; Картина Репина «Запорожцы» / И. М. Бичук. — Запорожье, 1964. — 28 с.

Публікації в пресі

Два брата : [легенда о скалах ниже плотины Днепрогэса] / И. М. Бичук // Запороз. Січ. — 1992. — 21 листоп.

Точка на карте города : [Первомайская пристань ; Вырва ; Скала любви] / И. М. Бичук // Запороз. Січ. — 1992. — 14 листоп.

Остров Дубовый ; Черная скала и Змеева пещера / И. М. Бичук // Запороз. Січ. — 1992. — 6 листоп.

Кичкасская переправа : [в т. ч. короткая биогр. справка] / И. М. Бичук // Запороз. Січ. — 1992. — 30 черв.

Кичкасская переправа / И. М. Бичук // Днепростроевец. — 1981. — 22 авг.

Лише один день : [про перебування О. С. Пушкіна в м. Олександрівську] / І. М. Бічук // Комсомолець Запоріжжя. — 1980. — 5 черв.

Найперше в Росії : [Товариство охоронців природи] / І. М. Бічук // Комсомолець Запоріжжя. — 1980. — 25 трав.

Назви своє ім`я, вулице : [історія та сьогодення вулиць м. Запоріжжя] / І. М. Бічук // Комсомолець Запоріжжя. — 1979. — 6 листоп.

Екскурсанти — екскурсоводи / І. М. Бічук // Комсомолець Запоріжжя. — 1979. — 24 квіт.

Сумірність стилів і епох : [з історії архітектури і будівництва Запоріжжя] / І. М. Бічук // Комсомолець Запоріжжя. — 1978. — 12 серп.

Никто не забыт / И. М. Бичук // Индустр. Запорожье. — 1974. — 16 янв.

Будівничий Дніпрогесу : до 90-річчя з дня народження О. В. Вінтера / І. М. Бічук // Запоріз. правда. — 1968. — 9 жовт.

Острів Хортиця / І. М. Бічук // Запоріз. правда. — 1961. — 1 лип.

Література про життя та діяльність

Вілінов, Ю. На шляхах від порогів до синіх морів / Ю. А. Вілінов. – Запоріжжя : Видавець Глазунов С., 2005. – 352 с.+16 л. кольоров. вкл. : іл. – Із змісту : [Бічук І. М.]. — С. 96, 110.

***

Ігнатуша, О. Бічук Іван Михайлович [Електронний ресурс] / О. М. Ігнатуша // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5380&lang=ukr

13.12 — 110 років від дня народження С. К. Ляпоти (1906-1943), Героя Радянського Союзу, командира роти 1369-го стрілецького полку (417-та сд., 44-та армія Півден. фронту)
(Романів Н. В.)

У південно-східній частині Дніпропетровської області є Томаківський район – дивний козацький край, скарбниця минулого. На його території розташовані 33 пам’ятки історії та 211 пам’яток археології, з яких 207 курганних могильників. Але найбільше Томаківський район славний своїми людьми: під час Другої світової війни звання Героя Радянського Союзу удостоєно 10 чоловік. В них різні долі, життєві шляхи, різні випробування випали кожному. Але у всіх за плечима подвиг в ім’я Вітчизни, в ім’я свого народу. Вони вже ніколи не постукають у двері чи віконце рідної хати. Вони назавжди залишаться молодими. Золотими літерами вписані вони в Книгу Пам’яті України

Серед них — Ляпота Степан Костянтинович, Герой Радянського Союзу, командир роти 1369-го стрілецького полку, 417-ої стрілецької дивізії, 44 армії Південного фронту.

Народився Степан 13 грудня 1906 року в селі Китайгородка Томаківського району Дніпропетровської області в українській родині селянина. Початкову школу закінчив на відмінно і мріяв вчитися далі. Найближчим освітнім центром було велике село Томаківка: мешканців – 10 813 осіб, 2 православні церкви, 2 земські школи та 1 церковно-приходська школа, земська лікарня, аптека, ярмарок, 20 торгово-промислових підприємств. Закінчити земську школу хлопцю не судилося – померли батьки. Але в ці часи застосовується класовий підхід у комплектуванні студентського контингенту – відкриваються робітничі факультети (робітфаки), яких у 1928 році в Україні було вже 34. Після навчання в Полтаві Степан одержав направлення до Новотроїцького відділення ощадбанку, у 24 роки став членом ВКП (б), а перед війною доля занесла молоду людину працювати до міста Самбір на Львівщині.

У перший день радянсько-німецької війни Степан пішов добровольцем на фронт. Бойове хрещення 25-річний хлопець отримав біля міста Самбір. Потім був тяжкий відступ з боями до Дніпра. Двічі Степану і його побратимам прийшлося виходити з оточення. У вересні 1941 року Степан Ляпота прикривав переправу через Дніпро в районі міста Кременчука і вів кровопролитні бої на Донбасі і за місто Ростов. З тривожним серцем залишав Степан рідні краї, але навіть в найтяжчі дні війни вірив у перемогу.

У квітні 1942 року Степан закінчив курси молодших лейтенантів і був призначений командиром взводу. Тоді ж в боях за місто Батайськ отримав важке поранення. Його відправили у тиловий госпіталь. Після одужання молодший лейтенант С. Ляпота отримав призначення у 417-у стрілецьку дивізію, яка була сформована на Кавказі і оборонялась по річці Терек в районі станиць Іщерської та Наурської. Взвод С. Ляпоти не пропустив противника, який рвався до нафти Грозного та Баку. Це було найдальше від кордону СРСР у кілометровому виразі вогнище війни. Степану Ляпоті потрібно було в майбутніх жорстоких боях скорочувати цю велику відстань. 3 січня 1943 року Степан Ляпота брав участь у звільненні міста Моздока. Протягом місяця у складі своєї дивізії він гнав ненависного ворога з Кавказу. 12 лютого 1943 року взвод С. Ляпоти першим вийшов до Азовських плавнів в районі станиці Гривенська і відрізав угрупування фашистів на Таманському півострові від Ростовського угруповання. До початку березня 1943 року С. Ляпота брав участь в тяжких боях на річці Протока північніше міста Слов’янська-на — Кубані. Тут фашисти побудували міцний укріплений рубіж оборони – «Блакитну лінію». Навесні 1943 року прорвати її не вдалося. У травні 1943 року 44-та армія увійшла до складу Південного фронту і зосередилась на Міус — фронті — довготривалі укріплення противника. Настав час, коли розпочалося вигнання ворога з рідної землі.

Степан Ляпота – вже лейтенант – був призначений командиром стрілецької роти. У кінці серпня 1943 року розпочався великий наступ: був прорваний Міус – фронт і наші війська стали просуватися до річки Молочної та міста Мелітополя.

Гітлерівське командування, за даними розвідки та з радіоперехоплень, надало наказ на «Лінії Вотана» боротися до останнього солдата.

26 вересня 1943 року розпочалися бої безпосередньо за місто, і ці бої з першого ж дня були виключно вперті та затяжні за характером. Гітлерівці вперто боронилися на річці Молочній. «Лінія Вотана» була частиною захваленого німецьким командуванням «східного валу», об який мусила розбитися наступаюча сила радянської армії. 9 жовтня 1943 року командир 1369-го полку полковник Трошик віддав наказ про наступ. На роту Степана Ляпоти покладалось завдання першою прорвати оборону ворога в районі хутору Канадський Токмацького району Запорізької області і забезпечити просування радянських основних сил. Це вже були бої майже на порозі рідної домівки: від хутору Канадського до села Китайгородки, в якому народився Степан, недалеко, і зовсім близько до районного центру Новотроїцького, в якому він колись працював.

Рота усю ніч готувалася до наступу, вивчала оборону противника. Усі комуністи і комсомольці отримали конкретні завдання на період атаки. Вранці 9 жовтня, коли вогняний вал артилерії перенісся в глибину, лейтенант Степан Ляпота підняв своїх бійців в атаку. Рота досягла ворожої траншеї, схопилась з гітлерівцями у рукопашний бій, увірвалась до хутору і закріпилася в ньому.

Увечері гітлерівці спробували відбити хутір Канадський. На лівий фланг роти вони кинули п’ять танків та самохідку «фердинанд». За ними посунулась піхота. Розгорівся жорстокий бій. Бійці мужньо відбивали напади ворога. Лейтенант С. Ляпота з протитанкової рушниці підбив перший ворожий танк, потім другий. Коли до його окопу дуже щільно наблизилась самохідка, лейтенант кинув під її гусениці протитанкову гранату. Вибух був такої сили, що «фердинанд» майже звалився набік. Фашисти вводили все нові й нові сили, вони майже оточили роту, звужуючи її маневрові дії. Степан Ляпота сам ліг за кулемет. Героїчно боролись й підлеглі лейтенанта, але й самі несли важкі втрати. Коли ворожим автоматникам вдалося увірватися в траншею, С. Ляпота повів бійців у рукопашний бій. Біля 40 гітлерівців знищила рота, але й сама несла великі втрати. В цьому бою командир роти лейтенант Степан Костянтинович Ляпота пав смертю хоробрих, особисто встигнувши знищити ще 8 гітлерівців. Але хутір Канадський рота вдержала.

У прорив, створений ротою Ляпоти, увійшли головні сили наших військ. Ворожа оборона на річці Молочній була прорвана. 23 жовтня 1943 року штурмом був узятий Мелітополь, а на початку листопада радянські війська вийшли до Сивашу і блокували з суші фашистське угруповання в Криму.

В листі нагороди відзначалося, що лейтенант Ляпота за час перебування в полку показав себе тактично грамотним, вимогливим до себе та підлеглих командиром, сміливим та рішучим офіцером. Вітчизна гідно оцінила його безсмертний подвиг.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування у бою з німецько-фашистськими загарбниками, за відвагу і героїзм лейтенанту С. К. Ляпоті було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна. Похований у селі Раздол Михайлівського району Запорізької області. Наказом Міністра оборони СРСР С. К. Ляпота навічно зарахований у списки воїнської частини. В Китайгородці полеглим односельцям встановлений пам’ятник, на ньому викарбувано ім’я Героя Радянського Союзу С. К. Ляпоти. У місті Самбір Львівської області, де працював герой до війни, встановлена меморіальна дошка.

До 87-ї річниці з дня утворення Новотроїцького району, районна рада вперше встановила почесне звання «Почесний громадянин Новотроїцького району». Нагородження володарів звання пройшло в місцевому Будинку культури. За тих, кому звання присвоєне посмертно, нагороди отримували їх нащадки. Серед 15 нагороджених – Ляпота Степан Костянтинович, Герой Радянського Союзу.

Література про життя та діяльність

Письма Степана Константиновича Ляпоты // Почерк войны : к 70-й годовщине Победы над нацизмом и фашизмом / сост. : А. Н. Крылова [и др.]. — Мелитополь : Люкс, 2015. — С. 54-57.

Книга пам`яті України. Запорізька область. Т. 18 / Ф. Ф. Іванов, О. В. Сльота, І. Ф. Циганок. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — С. 288.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 2 : (Вільнянський, Михайлівський, Новомиколаївський райони) / Упр. культури ЗОДА, Запоріз. обл. інспекція по охороні пам`яток історії та культури. — Запоріжжя, 1999. — С. 87-87.

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь [в двух томах]. [Т.] 2 : Любов — Ящук / М-во обороны СССР ; пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М. : Воениздат, 1988. — С. 8.

И генерал, и рядовой : очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области / [Н. И. Воробьёв, С. А. Герасименко, В. Л. Головко и др.]. — Днепропетровск : Промінь, 1983. — С. 293-295.

Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза. — Запорожье : Книж.-газ. изд-во, 1962. — С. 159-161.

Бернасовський, С. Героїчні сини Вітчизни / С. Бернасовський // Ком. шляхом. — 1987. — 21 лип.

Глущенко, М. “Золота зірка” Степана Ляпоти / М. Глущенко // Ленін. зірка. — 1987. — 7, 9, 11, 14 лип.

Мохов, М. За землю запорізьку / М. Мохов, В. Куперман // Запоріз. правда. — 1970. — 7 серп.

14.12 — 110 років від дня народження О. Н. Цфасмана (1906-1971), відомого піаніста, диригента, композитора, аранжувальника та керівника джазового оркестру, заслуженого артиста РРФСР ; уродженця м. Олександрівськ
(Бичева І. М.)

Олександр Наумович Цфасман народився 14 грудня 1906 року в м. Олександрівськ (нині — Запоріжжя). З семи років вчився грі на скрипці та фортепіано. У 1918 році родина Цфасмана переїжджає до Нижнього Новгороду, де юний Олександр вступає до музичного технікуму на фортепіанне відділення. В 14 років вперше бере участь у міському конкурсі молодих музикантів і займає І місце за бездоганне виконання 11-ої рапсодії Ф. Ліста. Незважаючи на те, що Олександр стає одним із кращих музикантів, він розуміє, що йому треба підвищувати свій професійний рівень. Цфасман вирішує їхати до столиці. І в 1923 році приїжджає до Москви з метою вступити до Московської консерваторії.

Він влаштовується на роботу завідуючим музичного відділу Московської драматичної студії ім. О. С. Грибоєдова.

В цей час він знайомиться з джазом і буквально захворює його ритмами. Несподівано для всіх починає займатися композицією з танцювальних п’єс.

В 1925 році Олександр вступає до Московської консерваторії на фортепіанне відділення в клас відомого педагога Ф. М. Блуменфельда.

1926 рік. Цфасман організує перший в країні професійний джаз-оркестр”АМА-джаз” (Асоціація московських акторів).

В березні 1928 року в Артистичному клубі Москви відбувся концертний дебют “АМАМ-джаза”, керований студентом Московської консерваторії Олександром Цфасманом. В цьому ж році вперше концерт “АМА-джаза” звучав у радіоефірі. Навчаючись на другому курсі консерваторії, Олександр одночасно стає учасником Нижегородського симфонічного оркестру. В 1929 році вийшла перша грамплатівка.

1930 рік. Останній рік навчання в консерваторії. Цфасман блискуче її закінчує. Деякий час працює кіно-ілюстратором, концертмейстером в хореографічному училищі Большого театру. Одночасно намагається складати музику для вистав дитячого театру і в той же час шукає нові шляхи розвитку інструментального джазу. Також організує оркестр “ Московские ребята” і незабаром цей колектив стає дуже популярним.

1936 рік. В Москві почали проводитися “Вечори джазів”. По суті, це були перші у світі джаз-фестивалі.

Несподівано для всіх восени 1938 року Цфасман розлучається з оркестром. Працює тільки для запису музики. В той же період він випускає чудові танцювальні п’єси (“ Я в хорошем настроении”, “Анна”, “Я жду письма”).

В кінці 1938 року композитор співпрацює з Державним джаз-оркестром під керівництвом Віктора Кнушевицького.

З 1939 року починається самий плідний період в житті Олександра Наумовича та його колективу. Він очолює джаз-оркестр Всесоюзного радіокомітету, куди “вселилися” багато його джазових віртуозів.

В 1940 році Цфасман очолює новий для нього колектив з найбільшими творчими для нього завданнями. Йде безтямна війна з “західництвом”, з “космополітизмом” та ін. І тоді Олександр Наумович іде з “Ермітажу“ і більше не повертається до керівництва колективами. Він головним чином пише музику для кінофільмів і в 1967 році складає свій другий великий твір — концерт для фортепіано і симфо-джаза (Перший концерт для фортепіано і джаз-оркестру він написав у 1941 році).

1941 рік. Почалася Велика Вітчизняна війна. З перших її днів Цфасман перебудовує свою творчість на тематику, підказаною совістю та громадянськістю.

Він створює декілька закличних та патріотичних пісень. У цей час оркестр разом з Радіокомітетом спершу евакуюється до м. Куйбишев, але незабаром, навесні 1942 року, поділений на невеличкі бригади, виїжджає на Центральний фронт. Цфасман за один місяць оволодіває грою на акордеоні. Олександр Наумович працює з бригадою на передовій під Смоленськом, Калугою, Вязьмой.

У 1943 році Радіокомітет знов працює повною мірою у Москві. Його невід’ємна частина — естрадний оркестр під керівництвом Олександра Наумовича Цфасмана, який повертається до Москви.

З 1944 року оркестр знову починає включати в репертуар інструментальні твори. Олександр Наумович створює одне з кращих своїх творів — “Інтермеццо для кларнета з оркестром”.

Вершиною радянського джазу 30-40-х років безперечно був ансамбль Олександра Наумовича Цфасмана. З квітня 1946 року Цфасман очолює музичну частину естрадного театру “Ермітаж”, при цьому поєднує роботу в театрі з керівництвом джаз-оркестру Всесоюзного радіокомітету. Після війни для музикантів оркестру наступають похмурі дні.

15 червня 1946 року О. Н. Цфасмана звільняють з посади керівника джаз-оркестру Всесоюзного радіо-комітету через те, що, на ім’я голови Всесоюзного радіо-комітету прийшла доповідна записка з пропозицїєю про звільнення О.Н. Цфасмана. Автор записки вважає, що керівник і оркестр дуже захоплені західним джазом. Було дозволено співпрацювати з оркестром на правах композитора і навіть диригента при виконанні запропонованого їм твору. Олександр Наумович тепер працює тільки у театрі “Ермітаж”. Він створює новий оркестр нового спрямування — симфо-джаз. Таким чином він проробив в театрі з 1947 по 1952 рр.

Цей оркестр, як і попередній, виступає з тріумфом. Цфасман виступає в новому колективі в ролі піаніста-віртуоза і ,як колись, рівних йому немає. У грудні 1956 року в Колонному залі пройшов ювілейний концерт О. Н. Цфасмана. Композитор, піаніст блискуче виконує свій концерт для фортепіано з симфонічним оркестром.

У 1957 році Цфасману було присвоєне звання заслуженого артиста РРФСР.

На початку 60-х років Олександр Наумович бере участь у конкурсах музикантів, як член журі. Блискучий джазист, композитор, піаніст-віртуоз, аранжувальник, він наприкінці 60-х років втрачає інтерес до джазу і все більше грає С. Рахманінова, читає партитури Г. Малера.

В 1969 році у нього стався перший серцевий напад. Пізніше лікарі констатують інфаркт. Олександр Наумович лікується спочатку в лікарні, а потім їде до санаторію під Москвою. Але звідти він вже не повертається. 20 лютого 1971 року О. Н. Цфасман помер.

12 квітня 1998 року на “Площі Зірок ” у Москві, перед концертним залом “Росія” заклали іменну зірку на честь Олександра Цфасмана — “За визнаний вклад у вітчизняну культуру”. Цю подію багато в чому ініціював композитор Ю. Саульський.

В Запоріжжі в галереї “Lenin”, директор якої Юрій Баранник — дуже великий поціновувач творчості музиканта, створили в одній із кімнат невеличкий музей О. Цфасмана. Біля 200 платівок, автограф дружини музиканта… Це все дуже цінно, бо ніяких особистих речей Олександра Наумовича не збереглося. Залишилася тільки одна єдина фраза, яка записана на стару платівку.

Література про життя та діяльність

Знаменитости и Бердянске [ в т. ч. А. Цфасман] // Денисов Е. С. По волнам былых времен : краевед. очерки / Е. С. Денисов, А. Ф. Киосов. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. — С. 140-141 ; 241-242.

Голубев, А. Н. Александр Цфасман : корифей сов. джаза / А. М. Голубев. — М. : Музыка, 2006. — 104 с. : фото.

***

Запорожцы в кино. Композиторы : А. Цфасман (1906-1971) : [засл. артист РСФСР, родоначальник сов. джаза] // МИГ. — 2011. — 1 дек. (№ 48). — С. 45.

17.12 — 20 років (1996) від дня заснування добровільної громадської організації міського товариства „Запоріжжя – Оберхаузен”
17.12 — 10 років (2006) Запорізькій обласній вірменській молодіжній організації “Урарту”
22.12 — 80 років (1936) В. Г. Харловій, майстрині народного мистецтва, члену Національної Спілки майстрів народного мистецтва; заслуженій вчительці України; уродженці с. Успенівка Гуляйпільського району
22.12 — 45 років тому (1971) почалося спорудження Дніпрогесу-2
23.12 — 225 років тому (1791) вийшов Наказ імператриці Катерини ІІ “О предоставлении евреям гражданства в Екатеринославской и Таврической губерниях и о разрешении им там селиться и заниматься торговлей и ремеслами”
25.12 — 110 років (1906) від дня народження С.П. Самійленка (1906 — 1977), вченого-мовознавця, доктора філологічних наук, професора Запорізького державного педагогічного інституту (тепер — національний університет), члена українського комітету славістів
(Тимочко Г. Г.)

Будівничий української мовознавчої науки

Слово рідного народу стало дороговказним для запорізького вченого Самійленка Степана Пилиповича. Він посвятив йому своє життя. Усе єство, вся природа, увесь образ С. П. Самійленка говорять про його мудре народне коріння, його рід, якому нема переводу. В рисах його вдачі є щось від славного кошового (Самійла Кішки) і від палкого поета (Володимира Самійленка), від задуманого філософа і від натрудженого ратая. Бо вийшов він із самісінької гущі вічного народу і всю свою силу і працю поклав на радість і щастя тому народові.

Від бідного селянського хлопчика до видатного вченого із всеслов’янським іменем — такий життєвий шлях С. П. Самійленка. На тому шляху багато чого лишилося позаду: безкраї степи Херсонщини, де 25 грудня 1906 року в містечку Станіславі (тепер село Станіслав Білозерського району Херсонської області) і народився Степан Пилипович.

Хлопчиком він пас худобу, обробляв землю, часто хворів. Після семирічної школи закінчив сільськогосподарський технікум і деякий час працював агрономом. Протягом 1926-1930 років навчався в Херсонському інституті народної освіти (нині педагогічний університет), а з 1930 по 1933 роки був аспірантом Інституту мовної культури (Ленінград).

Як учений-мовознавець професор С.П. Самійленко формувався в оточенні й під впливом славетних учених: В. М. Жирмунського, М. С. Державіна та М. Г. Долобка. Після закінчення аспірантури й до самої смерті (26 жовтня 1977 року) Степан Пилипович працював викладачем Полтавського, Луганського і Запорізького педагогічних інститутів; з 1960 по1975 рік завідував кафедрою української мови Запорізького педінституту (тепер національний університет), а з 1962 року керував аспірантурою цієї ж кафедри (виховав 15 кандидатів філологічних наук); у різний час читав курси загального мовознавства, вступ до мовознавства, української діалектології, історичної граматики української мови, старослов’янської мови та порівняльної граматики східнослов’янських мов.

Поряд з педагогічною працею С. П. Самійленко вів велику наукову роботу.

Заслуги вченого перед мовознавством дуже великі. Його наукову спадщину складають більше ста друкованих праць, присвячених найрізноманітнішим питанням слов’янської філології.

1939 року молодий дослідник захистив кандидатську дисертацію “Категорія персональності та імперсональності в слов’янських мовах”, 1960 року була захищена докторська дисертація “Із історії східнослов’янських займенників”. Робота над обома дисертаціями ускладнювалася різного роду несприятливими життєвими обставинами, але, будучи завзятим працелюбом і оптимістом, Степан Пилипович завжди переборював труднощі і виходив із будь-якої складної ситуації переможцем. Найплідніше професор С. П. Самійленко працював в галузі діахронічного дослідження граматичної будови української мови. Дещо пізніше ці статті, доповнені ґрунтовною роботою “Суплетиви української мови”, стали основою капітальної праці вченого “Нариси з історичної морфології української мови”, що вийшла двома частинами (окремими книгами) в 1964 та 1966 рокам і була високо оцінена не тільки в вітчизняних, а й в зарубіжних наукових колах. Досить помітними у доробку професора став розділ “Іменник в академічній “Історії української мови” (опублікований 1978 році посмертно), а також стаття “Категорія роду” (1965-1966). Новатор у царині наукових розвідок, вчений активно працював над дослідженням історії граматичної структури рідної мови, закликав, скеровував лінгвістів до таких же студій. Про це свідчать доповіді професора на міжвузівських наукових конференціях, як “Про деякі чергові завдання історичної морфології української мови” (1961), “Підсумки й основні завдання наукового вивчення історичної міфології української мови” (1966). Крім того С.П. Самійленко залишив помітний слід в українській діалектології. Одним із перших він почав вивчати степові запорізькі говірки. До сьогодні фахівців цікавлять його статті “Фонетичні особливості говірок Запорізької області” (1956), “Про деякі підсумки і чергові завдання вивчення говірок Запорізької області” (1962), вагомий матеріал до “Атласу української мови” та до “Загальнослов’янського лінгвістичного атласу”, який професор збирав в різних регіонах України, зокрема в Запорізькому Приазов’ї і Східному Поліссі (Конотопщина).

Безмежність таланту науковця-мовознавця відчувається в багатьох напрямках його робіт. Степан Пилипович був вимогливим до проблем стилістики, історії української літературної мови, культури усного й писемного літературного мовлення, про що свідчать цікаві дослідження професора про мову українських письменників: Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка та інших, а також публікації стосовно культури мовлення колег, учнів-аспірантів, студентів, а особливо вчителів: «Культура мовлення вчителя» (1962, 1963), «Про деякі питання культури мови вчителя» (1964).

Саме такі матеріали допомагали освітянам якісніше викладати як філологічні, так і інші предмети в школі. Певну увагу С. П. Самійленко приділяв й розмовно-побутовому мовленню. Цій проблемі присвячені дві змістовні статті в академічних монографіях самостійними розділами. Жваво цікавився вчений лексикографією. Ще 1935 року він уклав і оприлюднив “Словник-покажчик до “Українського правопису”, а в кінці 40-х років минулого століття уклав першу частину “Словника мови Т. Г. Шевченка”. Під керівництвом професора та за його участю протягом 1969-1971 років укладено (співукладачі І. С. Олійник та В. А. Чабаненко) перший в історії вітчизняного словникарства “Зворотно-морфемний словник української мови”. Шкода тільки, що жодний з них з різних причин не друкувався.

В останнє десятиріччя свого життя вчений працював над проблемами загального мовознавства. Його блискучі статті “Природа, функції і сутність мови” (1969), “Предмет, завдання, галузі мовознавства” (1973) значно збагатили скарбницю лінгвістичної теорії.

Вагомий внесок зроблений С. П. Самійленком і в українську славістику. Окрім кандидатської і докторської дисертації дослідник написав близько двадцяти робіт, присвячених фонетиці, морфології та синтаксису слов’янської, давньоруської та інших мов. Авторитет вченого в славістичних колах був надзвичайно високим. Степан Пилипович брав участь у роботі IV і V Міжнародних з’їздів славістів (Москва, 1958; Софія, 1962) та був членом Українського комітету славістів.

Невтомний, талановитий, сумлінний трудівник С. П. Самійленко з великою повагою ставився до праці своїх колег. Він був автором численних рецензій і відгуків на монографії, кандидатські й докторські дисертації, автореферати дисертацій, програми з мовознавчих дисциплін для вищих навчальних закладів. В Україні до кінця 60-х років XX століття майже не було доктора наук-мовознавця, у якого б не був офіційним опонентом професор С. П. Самійленко. По всіх університетах його називали “Хрещеним батьком”.

Протягом десятиліть студенти-філологи України навчаються за підручниками, співавторами яких був професор С. П. Самійленко.

Мало хто знає про фольклористичні зацікавлення Степана Пилиповича. Працюючи викладачем Полтавського педінституту, він записав чимало народних, уснопоетичних творів, зокрема пісень, і видав під назвою “Матеріали з українського фольклору (тексти і варіанти пісень, їх мотиви, зібрані на Полтавщині)“ у 1936 році. Згодом матеріали були передані до академії наук (Інститут мовознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського).

Пробував свої сили С. П. Самійленко й у царині бібліографії: 1941 року ним укладено “Анотований перелік статей із мовознавства в періодичних виданнях СРСР за 1940 рік”. Рукопис цієї роботи (40 сторінок) зберігається в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ.

Професор С. П. Самійленко був діяльним організатором лінгвістичної науки. Його знали як активного члена академічної вченої ради з проблеми “Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком суспільства”, як організатора багатьох наукових конференцій та симпозіумів.

Великих зусиль доклав учений до виховання мовознавчих кадрів в Україні. З його благословення й за допомогою докторами філологічних наук, професорами стали І. І. Ковалик, І. Г. Чередниченко, А. П. Медушевський, М. А. Жовтобрюх, С. П. Бевзенко, О. С. Мельничук та інші.

Школу С. П. Самійленка — педагога, викладача-майстра, чуйного вихователя — пройшли тисячі вчителів-словесників. Його лекції й семінарські заняття, його консультації та колоквіуми були для студентів святами рідної мови, годинами душевного піднесення і розкрилених мрій.

Талант ученого-педагога Степана Пилиповича Самійленка гармонійно поєднувався з винятковою людяністю. Це був інтелігент від природи, дуже шляхетний чоловік. Усе добре, щире, світле, обдароване горнулося до нього. Чесні люди, справжні патріоти рідної землі безпомильно вгадували в ньому соратника в боротьбі за торжество істини, споріднену по духу людину. Навіть зовнішність його була неординарною, щось предковічне, запорізько-українське, віщо привабливе й поважно-горде виступало в ній, зачаровувало й дивувало. Щасливий той, хто бачив або чув його, був його учнем.

Своїм простим життям, своєю працею на ниві української філологічної науки професор С. П. Самійленко дав численним вихованцям, друзям і побратимам мудрі уроки , що стали незабутніми, тому пам’ять про Вчителя — вічна.

Окремі видання

Нариси з історичної морфології української мови : посіб. для пед. ін-тів УРСР. Ч. 1 / С. П. Самійленко. – К. : Рад. школа, 1964. – 234 с.

Нариси з історичної морфології української мови. Ч. 2 : навч. посіб. для студентів філ. факультетів. — К. : Вища школа, 1970. — 189 с.

Книги, видані у співавторстві

Історична граматика української мови: підруч. для студентів мовно-літ. факультетів пед. ін-тів УРСР/ С. П. Самійленко, О. П. Безпалько, М. К. Бойчук, М. А. та [ін.]. — К. : Рад. школа, 1957. — 473 с. — (Підручник удостоєний другої премії Міністерства освіти України).

Студії з мовознавства : зб. наук. праць / С. П. Самійленко, М. А. Олійник, М. І. Сапожников [та ін.]. — К. : Вища школа, 1975. — 283 с.

Історія української мови. Морфологія / С. П. Самійленко, В. В. Німчук, А. П. Грищенко [та ін.]. — К. : Наук. думка, 1978. — 540 с.

Загальне мовознавство. Історія лінгвістичної думки : навч. посіб. / С. П. Самійленко, І. І. Ковалик. — К. : Вища освіта, 1985. — 216 с.

Наукові праці в збірках та періодичних виданнях

З історичних коментарів до української мови. Числівник / С. П. Самійленко // Укр. мова в школі. — 1954. — № 4. — С. 3-15.

Фонетичні особливості говірок Запорізької області / С. П. Самійленко // Діалектол. бюлетень / АН УРСР, Ін-т ім. О. О. Потебні. — К., 1956. — Вип. VI. — С. 89-97.

З досвіду роботи над укладанням словника мови Т. Г. Шевченка / С. П. Самійленко // Наукові записки / М-во освіти УРСР ; Запоріз. держ. пед. ін-т. – Запоріжжя : Облвидав, 1956. – Т. ІІІ : Історико-філологічний збірник. – С. 115-125.

Важливі розвідки з питань слов’янського іменникового словотвору. Критика і бібліографія / С. П. Самійленко // Укр. мова в школі. — 1959. — № 4. — С. 84-88.

Суплетиви української мови / С. П. Самійленко // Укр. мова в школі. — 1961. — № 2. — С. 15-27.

Культура мови вчителя / С. П. Самійленко // Укр. мова в школі. — 1962. — № 4. — С. 7-12.

Неопубліковані лекції О. О. Потебні / С. П. Самійленко // Потебнянські читання : зб. — К., 1981. — С. 114-119.

Література про життя та діяльність

Степан Пилипович Самійленко : біобібліогр. покаж. / уклад.: В.О. Герасимова, О.М. Сергієнко. – [2-ге вид., доп. і перероб.]. – Запоріжжя : ЗНУ, 2006. – 48 с.

***

Чабаненко, В. А. Незабутнє й незабутні / Віктор Чабаненко ; М-во освіти і науки України [та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2009. – 154 с. – Із змісту : Чабаненко, В. А. Із молодих літ : (інтерв`ю журналістці Вірі Середі) : [ в т. ч. про С. П. самійленка]. — С. 36-38.

Чабаненко, В. А. Самійленко Стефан (Степан) Пилипович // Українська мова : енциклопедія. — К., 2007. — С. 591.

Самійленко Стефан Пилипович // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930-2005) : ювіл. книга. — Запоріжжя, 2006. — С. 229.

Степан Пилипович Самійленко // Мовознавство. — 1978. — № 1. — С. 96.

Чабаненко В. На сторожі слова // Запоріз. правда. — 1966. — 25 груд.

25.12 — 110 років від дня народження П. І. Классена (1906-1998), письменника, публіциста, громадського діяча ; дитячі роки пройшли в менонітській колонії Хортиця
(Тимочко Г. Г.)

Классен Петро Іванович (25 грудня 1906, с. Верхня Полтавка Амурської області – 8 травня 1998, Падерборн, Німеччина) – письменник, поет, публіцист, громадський діяч.

Народився Петро в німецькій родині сільського вчителя на Далекому Сході. Усі німці, які переселилися до Російської імперії, з часом все чіткіше виражали свідомість своєї малої батьківщини. На відміну від переселенців США або Канади німці Російської імперії прагнули залишатися німцями. Вони з самого початку суворо дотримувалися своїх релігійних обрядів, берегли свою мову, свої національні традиції (народні пісні і народну творчість, музику, національні костюми та звичаї). Це допомагало їм протягом кількох століть зберегти свою національну самобутність та успішно протистояти асиміляції на чужих землях, шукаючи саме ту, яка стане їм рідною. Рідною для родини Классенів стала Україна.

Дитинство та юність майбутнього письменника пройшли у менонітській колонії на Хортиці. Мешканці колонії, як і уся протестантська релігія менонітів, відзначалися миролюбством та помірним характером, ніколи не закликали до насилля та зла, їхня працьовитість змушувала задумуватися про смисл всього життя взагалі, про самовдосконалення та розвиток своєї душі. Атмосфера, в якій формувався характер Петра, дуже вплинула на його подальшу долю. Вже на схилі років, у 1996 році, Петро Іванович видає в Алма-Аті своє багаторічне дослідження — монографію «Про сучасне менонітство та менонітів» з головною концепцією: людина славить Бога не молитвою, а самим своїм існуванням. Людина рятує свою душу на своєму робочому місці. Виконуючи роботу, людина наслідує божественним заповідям. Це і є священний обов’язок, покликання та професія віруючої людини

Меноніти високо цінували письменність, вважаючи її найважливішою потребою суспільства. На Хортиці діяли недільні релігійні школи для дітей, а сама система освіти була представлена 18 німецькими національними і трудовими школами, і найбільшою була Хортицька семирічна школа, яка мала 212 учнів. У селищі Кронсталь діяла бібліотека, на Хортиці – німецький педагогічний, на Верхній Хортиці — машинобудівний технікум.

Навіть противники іноземних колоністів стверджували, що меноніти працьовиті, люблять порядок, високо моральні, гуманні і не вживають алкоголь. Тож батьки хлопця надавали великого значення ґрунтовній освіті, і Петро закінчив спочатку гімназію, а потім і педагогічний технікум – складалася вже родинна династія вчителів-німців російського походження, яким не судилося покласти все своє життя на освітянській ниві.

В роки радянської влади переслідування у відношенні до німців різко посилюються. На початку 20-х та у 1932-33 роках вперше за всю історію серед російських німців вибухнув голод. Петро Іванович поділяє загальну долю свого народу, працюючи з 1922 року протягом десяти років шкільним вчителем.

Настають бурхливі роки індустріалізації. На Запоріжжі розгорнулось величне будівництво: Дніпрогес, Дніпроспецсталь, Запоріжсталь. Газета «За індустріалізацію» в 30-х рр. ХХ ст. наводила вислів одного з іноземних спеціалістів: «Такого могутнього об’єднання низки виробництв ми не зустріли в жодній країні». Широким фронтом йшла споруда чавуноплавильного агрегату на металургійному комбінаті, монтажем якого керували німецькі спеціалісти: інженер фон Шварце – помічник начальника доменного цеху з обладнання та монтажу, головний металург Мюллер-Гауф та інші. З 1932 року Петро Іванович став працювати перекладачем на цьому будівництві.

В страшні часи сталінського режиму були організовані спеціальні кампанії, спрямовані проти німецького населення: у 1933-1936 роках – боротьба з фашистами та їх пособниками; у 1934-1935 роках – боротьба з контрреволюційними елементами серед німецького населення. Ці кампанії були початком і продовженням виконання постанови ЦК ВКП (б) від 4 листопада 1934 року «Про роботу серед німецького населення».

У цей кривавий молох потрапив і Петро Іванович: у 1934 році його заарештували. Звинувачення прості і одночасно страшні для обізнаних: антирадянська пропаганда. В той час до уваги бралися і соціальне походження, і родинні зв’язки з «ворогами народу» тощо.

Швидкий суд засудив перекладача на 5 років ув’язнення в Архангельську та на 7 років на спецпоселення у Карелії. Працюючи на лісозаготівлях в «трудармії», яка представляла собою у дійсності табори для примусових робіт, оточені колючим дротом та озброєною охороною, Петро Іванович разом з іншими пройшов через голод, злидні, приниження, щохвилини очікуючи постріл у спину від солдатського конвою або смерть від відчаю або непосильної роботи. Тема «трудармії» та спецпоселень потім яскраво буде відображена в творчості письменника.

Закінчилася друга світова війна, після якої в СРСР всіляко замовчувалося існування німців. Про них не писалося ані в газетах, ані в журналах, ані в книгах, не говорилося у виступах та радіопередачах, хоча за переписом населення 1959 року в СРСР мешкало 1, 6 млн. німців. Була заборонена будь-яке листування з ріднею на Заході.

У 1946 році Петро Іванович переїхав до Алтайського краю та влаштувався бухгалтером до Червоногорського ліспромгоспу. Примусовий вибір Алтаю був пов’язаний з Указом Президії Верховної ради СРСР від 28 серпня 1941 року, коли людей – німців за національністю – в стислі строки, позбавивши рухомого і нерухомого майна, усіх політичних і громадянських прав, в товарних вагонах і під суворим наглядом військових вивозили в найвіддаленіші райони Сибіру та Казахстану. Так опинилась на Алтаї значна частина німецького населення з Поволжя, України, яка пережила увесь жах депортації, репресій, ГУЛАГу, — 95 тис. німців.

Велика чисельність німців в цьому регіоні призвела до утворення у 1955 році Німецького району, який проіснував до 1991 року.

З приходом хрущовської «відлиги» були зняті деякі обмеження в правовому стані з німців та членів їх родин, які знаходилися на спецпоселеннях (1955 рік), а у 1964 році був відмінений Указ Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 року «Про переселення німців Поволжя», що знімало з німців ганебну пляму зради.

В 50-60-х роках ХХ ст. знову почали відкриватися рідкі німецькі національні школи, уводиться «німецька мова як рідна» у школах німецьких поселень, скасовуються заборони на німецькі газети та радіопередачі.

«Відлига» надихнула Петра Івановича до творчого натхнення, і він почав писати: про в’язницю, табір, виселення, про трудову армію, спеціальні поселення, обмануті надії людей – про все те, що довелося пережити і йому, і його землякам, і всім народам радянської імперії. Писав переважно рідною мовою, за якою так скучило його серце, друкувався в перших німецькомовних газетах Барнаула («Ар-байт»), Славгорода («Роте фане»), Москви («Нейес Лебен»). Відзначимо, що московська німецька газета, створена у 1957 році, була загальнополітичної спрямованості, але мала свою літературну сторінку обсягом у дві смуги, в якій і друкувався письменник П.І. Классен. Це були вірші, нариси, оповідання, інші численні публікації.

Перші публікації його оповідань вийшли у німецькомовній збірці «Рука об руку» в Москві, у 1965 році. Тоді ж письменника запрошують очолити відділ листів редакції газети «Роте Фане» у невеличкому містечку Славгороді на Алтаї з 31 тисячею мешканців.

Цій роботі Петро Іванович віддав сім років свого життя, продовжуючи публікувати оповідання і вірші, присвячені долі російським німцям та проблемам моралі та виховання.

Досягнувши пенсійного віку, Петро Іванович залишає Славгород і переїжджає до Барнаулу. У 1967 році в місцевому видавництві виходить його збірка оповідань для дітей «Радісне дитинство» (1967), твір «Долі людські» ( у 1991 році цей твір вийде німецькою мовою). Композитор Е. Юнгман написав на вірші Петра Классена 14 пісень (збірка «Ми живемо та танцюємо», Барнаул, 1986).

Крім того, Петро Классен – учасник багатьох колективних збірок російської німецької прози, альманаху письменників Алтаю німецькою мовою «Унзер Ворт» («Наше слово», 1991).

Московське видавництво у 1994 році друкує повість «Де ти, батько?».

З 1965 року Петро Іванович Классен стає активним учасником руху російських німців за національне відродження, бере участь у Міжнародному союзі російських німців, у створенні товариства «Видер-гебурт» («Відродження»), яке стало організаційним центром німецького населення. Лідери товариства виступали не тільки за загальнонаціональну мету – відродження національного побуту, школи, культури, але й за відновлення Німецької республіки на Волзі.

Політична і соціально-економічна ситуація не сприяла розв’язанню німецького питання. Лише у другій половині 90-х років ХХ сторіччя найбільш оптимальним рішенням проблеми національних меншин стала національно-культурна автономія. Але Петро Іванович Классен у 1995 році виїхав до Німеччини, де і помер у 1998 році.

Мала батьківщина, якою для нього став Алтай, не забуває німецького письменника.

Так, у 2005 році науковець В.І. Матіс, досліджуючи історію і культуру німців Алтаю, пише статтю про Петра Классена як про письменника та громадського діяча, у 2008 році виходить довідково-бібліографічна збірка «Німці Алтаю» з його біографією, у 2011 році друкуються спомини Петра Івановича «Мені було, що сказати своїм близьким…», присвячені 105-й річниці з дня народження письменника, поета, публіциста та громадського діяча П. І. Классена.

Література про життя та діяльність

Винниченко І. Німці в Україні : біо-бібліогр. довід. / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т дослідж. діаспори. – К. : [Геопринт], 2011. – 356 с. : іл. – («Діаспори в Україні»). – Із змісту : Классен Петро Іванович. — С. 166.

Інтернет-ресурс

Аніченко О. Класен Петро Іванович [Електронний ресурс] / О. Аніченко // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=6116&lang=ukr

25.12 — 90 років від дня народження Т. Д. Вольської (1926-2002), заслуженої артистки України (1974), актриси Запорізького обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині — Запорізький академічний український музично-драматичний театр ім. В. Магара
(Бичева І. М.)

Вольська Тамара Дмитрівна народилася 25 грудня 1926 року у м. Могилів (Білорусь). Освіта — незакінчена вища, три курси Мінського театрального інституту.

У час війни була евакуйована. В 1942 році Т. Вольська стає артисткою балету Південно-Казахстанської філармонії ім. Джамбула в м. Чимкент. Відробивши п’ять років вона переїжджає м. Пінськ (Білорусь), її приймають до трупи Поліського театру ім. Я. Купали, де вона грає головні ролі.

Пройшов час,Тамару Дмитрівну запрошують до Запоріжжя. В 1952 році вона ведуча актриса Запорізького державного українського музично-драматичного театру ім. Щорса. Їй доручають багато ролей у різних виставах.

І знов запрошення, дуже втішне — Львівський державний академічний театр ім. Заньковецької. Але минуло два роки і Т. Вольська знов повертається до Запоріжжя — в Запорізький театр ім. Щорса. До кінця свого життя вона ведуча актриса цього театру (нині — Запорізький академічний український музично-драматичний театр ім. В. Магара.)

Тамара Дмитрівна за свою працю була відзначена урядовими нагородами:

В 1960 році — Орден “Знак пошани”. А також медаллю “За доблесну працю в ознаменування 100-річчя від дня народження В. І. Леніна”.

Актриса створила низку сценічних образів, позначених правдивістю, щирістю, пастельністю тонів.

В 1974 році Т. Д. Вольська одержала звання заслуженої артистки України.

13 лютого 1993 року відбулася прем’єра вистави“Дивна місіс Севідж”. В головній ролі — Тамара Дмитрівна Вольська. Це була остання роль актриси.

Понад 50 років її творчої діяльності пов’язані з Запоріжжям. Померла Т. Д. Вольська 3 серпня 2002 року у Запоріжжі.

Основні ролі, зіграні в театрі ім. Щорса (нині — В. Магара): Комісар (“Оптимістична трагедія”); Оксана (“Загибель ескадри”); Інгігерда (“Ярослав Мудрий”); Мавка (“Лісова пісня”); Крупська (“Щорс”); Тетяна (“У неділю рано зілля копали”); Кручиніна (“Без вини винні”); Ганна (“Украдене щастя”); Бабуся (“Дерева помирають стоячи”); Роза (Вулиця Шолом-Аштхена,40”); Місіс Севідж (“Дивна місіс Севідж) та багато ін.

Література про життя та діяльність

Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам’яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [К.] : Антиквар, 2011. – 240 с. : фото. – Із змісту : Гайдабура, В. Мотиви творчості ; Семь дней счастья сеньори Эухении. — С. 127-130.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 5 : Вод — Гн / НАН України ; Наук. тов-во ім. Т. Шевченка ; Ін-т енцикл. досліджень НАН України ; гол. ред. кол. І.М. Дзюба. – К. : Поліграфкнига, 2006. – 728 с. : іл. – Із змісту : Нещерет, Т. І. Вольська Тамара Дмитрівна. — С. 138.

Спектакль в память об актрисе // Индустр. Запорожье. — 2006. — 28 сент. (№ 146). — С. 2.

Дорошенко В. Последняя роль Тамары Вольской / Виталина Дорошенко // Улица Заречная. — 2002. — № 33. — С. 12.

Соловьева Г. Прощание с актрисой // МИГ. — 2002. — 8 авг. (№ 32) — С. 12.

Гайдабура В. Монолог об актрисе : Запорожье простилось с засл. арт. Украины Т. Вольской // Индустр. Запорожье. — 2002. — 7 авг. (№ 157). — С. 5.

Тамара Дмитрівна Вольська [некролог] // Запороз. Січ. — 2002. — 6 серп.

Вольская Т. «До сих пор волнуюсь выходя на сцену» : [беседа с засл. арт. Украины, актрисой театра Т. Вольской ; записала Г. Соловьева] // Наш город. — 1994. — 5 апр.

Дайджест «Нашего города» : [в т. ч. о чествование засл. арт. Украины Т. Д. Вольской в связи с 50-летием сценич. деятельности] // Наш город (Суббота). — 1997. — 17 янв. — С. 1.

Кузьменко Н. «Спасибо, что вы есть! : [о юбил. вечере, посвящен. 50-летию творч. деятельности] // Индустр. Запорожье. — 1997. — 16 янв.

Мадам, вы у ваших ног… // Наш город. — 1997. — 31 янв. — С. 6.

Гайдабура В. Четверть века на сцене // Индустр. Запорожье. — 1979. — 1 апр.

Гайдабура В. Героїні Тамари Вольскої : [про присвоєння актрисі театру ім. Щорса звання засл. артистки УРСР] // Культура і життя. — 1975. — 6 берез.

Гайдабура В. Признание // Индустр. Запорожье. — 1974. — 5 нояб.

***

Вольська Тамара (Марія — Теодозія) Дмитрівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5555&lang=ukr

26.12 — 80 років (1936) Л. А. Кульбак, поетесі; уродженці с. Іванівка Пологівського району.
27.12 — 75 років (1941) Т. К. Шевченко, співробітнику музею запорізького козацтва (1970-1993) та обласного управління культури ЗОДА (1993-2009)
(Нагорна Г. М.)

Народилася 27 грудня 1941 року в окупованому Запоріжжі. Її батьки приїхали сюди із с. Рубанівка Херсонської області в 1931 році на будівництво Дніпрогесу і Запорізького індустріалього комплексу. Обоє працювали на феросплавному заводі. Коли розпочалася війна, вони до останнього займалися евакуацією заводського обладнання, тому самі виїхати не встигли. В 1942 році родина переїздить до родичів на Херсонщину. В листопаді 1943 р., після звільнення села, батько був мобілізований до армії, а в лютому 1943 р. загинув в бою на Нікопольському плацдармі.

До Запоріжжя Тамара з мамою і старшим братом повернулася 1949 року і розпочала навчання в 26-й школі, по закінченні якої вступила в технічне училище № 2, де готували працівників для роботи на заводі «Поштова скринька № 77» — підприємстві, яке випускало продукцію для військово-промислового комплексу.

В 60-х роках ХХ століття серед української інтелігенції поширився рух по відродженню національних традицій. Проявом цієї тенденції стало і зростання зацікавленості до історії запорозького козацтва. На цій хвилі виникає ідея створення історико-культурного заповідника та музею історії запорозького козацтва на о. Хортиця. Науковці з ентузіазмом долучилися до обговорення проектів створення заповідника. Над тематичним змістом експозиції працювали і такі видатні вчені, як О. Апанович. Але жодного проекту не було обрано, закритий конкурс на проект історико-меморіального комплексу також був невдалим.

8 вересня 1965 року було затверджено постанову про створення державного заповідника. За планом крім музею запорозького козацтва до заповідника повинен був увійти етнографічний комплекс « Запорозька Січ» і садово-декоративний парк. На кургані біля музею хотіли поставити одинадцятиметрову бронзову групу «Козаки в дозорі», навіть виготували фанерний макет, який простояв на кургані з 12 до 17 години та встиг вразити запорожців , які його побачили. Тільки в 1970 р. розпочалося активне втілення постанови.

В 1965 році Тамара Костянтинівна вступила на історичний факультет Одеського державного університету, який успішно закінчила в 1969 р. Восени 1971 р. Тамара приїхала до Запоріжжя, але вакансій для вчителів історії в місті не було. Їй запропонували роботу в новоствореній дирекції Державного історико-культурного заповідника запорізького козацтва на острові Хортиця. Працювати там мріяли багато істориків, адже всім відомо, що гордість і славу Запорізькому краю складає той факт, що саме наша земля стала колискою українського козацтва. Традиції незалежності, рівності і справедливості, започатковані на Запоріжжі, були і залишаються прикладом для наступних поколінь, адже Запорозька Січ — була чи не єдиною демократичною республікою в часи панування в Європі монархій.

Перш ніж розпочати роботу, їй довелося пройти співбесіду із заступником голови облвиконкому М.П. Киценком, автором книги “Хортиця в героїці та легендах”. Він особисто хотів познайомитися з кожним , адже перед ними стояло дуже важливе завдання .

З 5 жовтня вона та її чоловік Віталій Іванович Шевченко були зараховані науковими співробітниками цієї установи. На той час штат заповідника складався з директора Арнольда Сокульського, заступника Людмили Костенко, чотирьох наукових співробітників, завідуючого господарством та бухгалтера.

У 1971 році на місці майбутнього приміщення співробітники провели археологічні розкопки і дослідили редут 1739 року – періоду російсько-турецької війни. Тоді ж заклали фундамент музею. Було багато планів на майбутнє. Та в 1972 році вийшла в світ книга П. Шелеста «Україна наша радянська». Дехто з тодішнього керівництва державою побачив в цій назві абревіатуру «УНР» . Розпочалися неприємності… Звільнили з посади і заборонили книгу Миколи Киценка «Хортиця в героїці і легендах», затверджений в міністерстві культури тематико-експозиційний план музею історії запорозького козацтва взяли на розгляд в обком партії і повернули з резюме : «Написаний в буржуазно-націоналістичному дусі».

В 1974 році Політбюро ЦК Компартії України прийняло постанову про створення Державного історико-культурного заповідника на острові Хортиця з музеєм історії Запоріжжя – філіалом обласного краєзнавчого музею.

На той час Тамара Костянтинівна працювала завідуючою відділом дорадянського періоду. Молоді співробітники розпочали комплектування фондів ( адже не було жодного експоната), розробляли тематико – експозиційні плани всіх об’єктів заповідника, вели археологічні розкопки, створювали наукову бібліотеку, їздили в етнографічні експедиції по містах і селах Полтавської, Чернігівської, Черкаської областей України, Білгородської, Курської областей Росії та Кубані, по станицях колишніх Чорноморських козаків та Запорізької області, по Приазов`ю, Куйбишевському та Чернігівському районах. Колекція заповідника поповнювалася також і експонатами музеїв Львова, Луганська, Рівного та інших міст, які ділилися своїми скарбами із запоріжцями.

З 1976 по 1980 рр., за участі археолога і краєзнавця О.В. Бодянського, співробітники заповідника провели археологічні розкопки в південній частині Хортиці, в результаті яких було відкрито древньоруське поселення Протовче, про яке згадує « Повесть временных лет» 1103, 1190, 1223 роках. На основі знахідок Т.К. Шевченко висунула гіпотезу, що поселення засноване бродниками, які є попередниками запорозьких козаків.

В 1982 році було збудовано приміщення музею. Архітектори В.Г. Стефанчук та М.А. Жариков, художники-оформлювачі А. Гайдамака і І. Скорупський разом з Т. Шевченко розпочали роботу над експозицією музею. Створення музею підтримали відомі історики та громадські діячі П. Тронько, О. Апанович, О. Компан, М. Брайчевський, письменники О. Гончар, П. Ребро та ін.

Влітку 1983 р. директор установи отримав наказ від тодішнього керівництва області про відкриття музею до 40-річчя визволення Запоріжжя. Завдяки титанічним зусиллям працівників музею 13 жовтня 1983 р. комісія прийняла діораму «Нічний штурм Запоріжжя в 1943 році» (її автор — народний художник СРСР, лауреат Державної премії УРСР М.В. Овечкін) і музей зустрів перших своїх відвідувачів.

Після отримання Україною незалежності, в 1992 році закладу повернули попередню назву – музей історії запорозького козацтва. В 1993 році Тамара Костянтинівна розробила концепцію і тематичну структуру музею. Нове вона органічно вписала в те, що вже було, не відійшла від загального образу, був тільки демонтований розділ присвячений періоду соціалізму. Сьогодні Національний заповідник “Хортиця” відомий далеко за межами України, сюди їдуть тисячі екскурсантів з усіх куточків світу, щоб ознайомитися з історією нашого краю, вклонитися Хортиці. Велика заслуга в цьому і Тамари Костянтинівни, адже тут втілені її ідеї, її праця.

Так, експозиція «Хортиця в найдавніші часи» розповідає про період від палеоліту до залізного віку. Експозиція «Острів Хортиця в часи Київської Русі» прикрашена експонатами з поселення «Протовче». Періоду запорозького козацтва присвячені дві експозиції — «Причини виникнення та формування запорозького козацтва», «Військове мистецтво запорозьких козаків». Три діорами хвилюють кожного відвідувача: «Битва Святослава» розповідає про останній бій великого князя біля Дніпровських порогів у 972 році; «Військова рада на Січі» — про козацькі збори з атмосферою духу козацьких часів; «Нічний штурм Запоріжжя у 1943 році» має справжні військові предмети – міномети, міни, снаряди, німецьку авіабомбу. У 2007 році національний історико-культурний заповідник «Хортиця» визнаний одним з семи чудес України.

В 90-х роках ХХ сторіччя Тамара Костянтинівна. перейшла працювати до обласного управління культури і очолила Робочу групу по підготовці науково – енциклопедичного видання запорізького тому «Свод памятников истории и культуры Украины. Запорожская область». До складу групи входило тільки четверо істориків , але вони об`їздили всю область, знайшли багато незареєстрованих і не описаних пам’ятників. Підготували до видання першу книгу тому «Своду», яка присвячена м. Запоріжжю. Зібрано матеріали по всіх районах області, але, на жаль, нічого не видано за браком коштів.

Сьогодні Тамара Костянтинівна Шевченко на заслуженому відпочинку.

Праці

Про заснування ряду населених пунктів Вільнянського району запорозькими козаками / Тамара Шевченко // Запорозька старовина : спец. вип. – К. ; Запоріжжя, 2003. — С. 391-394.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області : (Василівський, Веселівський, Кам`янсько-Дніпровський райони). Вип. 1 / упоряд. Т. К. Шевченко. – Запоріжжя : Павел, 1998. — 114 с.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області : (Вільнянський, Михайлівський, Новомиколаївський райони). Вип. 2 / упоряд. Т. К. Шевченко. – . Запоріжжя : Інтернал, 1999. — 136 с.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області : (Приазовський, Приморський, Чернігівський, Якимівський райони). Вип. 3 / упоряд. Т. К. Шевченко. – Запоріжжя : Інтернал, 2001. — 146 с. + фото.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області : (Бердянський, Гуляйпільський, Оріхівський, Пологівський райони). Вип. 4 / упоряд. Т. К. Шевченко. – .Запоріжжя : [б. в.]. — 2001. — 196 с.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області : (Великобілозерський Куйбишевський. Розівський, Токмацький райони). Вип. 5 / упоряд. Т. К. Шевченко. – .Запоріжжя : [б. в.]. — 2002. — 242 с.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області : (Запорізький та Мелітопольський райони). Вип. 6 / упоряд. Т. К. Шевченко. – Запоріжжя : [б. в.]. — 2003. — 124 с.

О работе Днепровской гидроархеолог. экспедиции / Тамара Шевченко // Археологические открытия 1979 года. — М., 1980. — 352 с.

Археологічна карта Запоріжжя / Тамара Шевченко // Запорозька старовина : спец. вип. – К. : Запоріжжя, 2003. – С. 347-359.

Пам`ятник Запорозькому козацтву / Тамара Шевченко // Запорозька старовина. — Запоріжжя, 1995. — Вип. 1. — С. 46-53.

Про деякі маловідомі сторінки історії Хортиці / Тамара Шевченко // Запорозька старовина. — Запоріжжя, 1995. — Вип. 1. — С. 58-65.

Музей истории Запорожья : путеводитель / Шевченко Т. К., Голубкова Т. М. – Днепропетровск : Промінь, 1985. — 40 с.

Раскопки словянского поселения на о. Хортица / А. Сокульский, Т. Шевченко, А. Бодянский, Л. Рогожкина // Археологические открытия. 1976. — М., 1977. — С. 373-374.

Яркие судьбы людей : [ об экспозиции будущего комплекса историко-культ. Заповедника на О. Хортица] / Тамара Шевченко // Индустр. Запорожье. – 1980. — 18 мая

Тайны древнего острова : [ археолог. раскопки на о. Хортица ] / Тамара Шевченко // Индустр. Запорожье. – 1979. – 23 окт.

Археологічні дослідження на Хортиці / Сокульский А., Шевченко Т. // Пам`ятники України. – 1978. — № 1. — С. 58-59.

Література про життя та діяльність

Московцева, В. Экскурсия в три часа ночи / Виталина Московцева // Гладью вышитые годы : очерки о запорожцах — ветеранах войны и труда. — Запорожье, 2010. — С. 75-82.

Московцева В. Их судьбы яркие: [об историке Т. К. Шевченко] / Виталина Московцева // Запороз. Січ. – 2010. – 2 листоп. (№ 214). – С. 6.

28.12 — 120 років від дня народження Г. А. Кузьменко, дружини Н. Махна
(Пішванова Т. Г.)

Галина Кузьменко… Це ім’я викарбуване на меморіальній дошці (автор – Сергій Красовський), яка встановлена на будівлі Піщанобродського агарного професійного ліцею, в далекому минулому — земської школи. Мабуть, не було б цієї пам’ятної дошки, якби бурхлива доля цієї жінки не закинула її на роботу до Гуляйполя.

Про долю родини Кузьменків можна дізнатися з книги лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Григорія Гсейнова «Піщаний брід і його околиці», в якій простежується життя і смерть батька – Андрія Кузьменка, розстріляного у 1919 році більшовиками під керівництвом Затонського в Піщаних Бродах; і матері – Домни Михайлівни Ткаченко, селянки, сироти, з Київської губернії, яка померла від голоду у 1933 році і похована на сімейному подвір’ї там же, в Піщаних Бродах; і брата Миколи, який не брав участі у махновському русі і який вмер близько 1937 року; і брата Степана, рядового в махновському загоні, який ховався від переслідувань і вмер близько 1927 року під Москвою.

Батько – селянин Андрій Іванович Кузьменко, родом із села Піщаний Брід Єлисаветського повіту Херсонської губернії – служив двадцять років на Південно-Західній залізниці писарем у жандармських канцеляріях на великих станціях, був унтер-офіцером, за пияцтво втратив службу і, щоб прогодувати сім’ю, переїхав до села.

Народилася дівчина Гашка – Агафія Андріївна Кузьменко — майбутня дружина Нестора Махна, 28 грудня 1896 року в Києві. Коли їй виповнилось 10 років, родина стала господарювати на шести десятинах землі села Піщаний Брід.

Це село в Добровеличківському районі Кіровоградської області, засноване у ХУІІІ сторіччі, наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя вже було центром Піщано-Бродської волості, мало 5080 мешканців, 951 дворове господарство, православну церкву та єврейський молитовний будинок, 6 лавок, шинок, земську однокласну школу на 162 учні.

Батьки усіма силами намагались дати дівчині добру освіту. Коли вона закінчила двокласну школу, її віддали до Добровеличківської однокласної жіночої учительської семінарії, яку з великими труднощями мешканцям містечка вдалося відкрити у 1912 році у приміщенні колишнього складу. Вступні іспити йшли на конкурсній основі, і добре підготовлена Гашка Кузьменко з легкістю їх склала. Усі чотири роки навчання вона одержувала щомісяця казенну стипендію – 15 карбованців. Крім того, дівчина підробляла репертиторством – навчала дітей та допомагала невстигаючим семінаристкам. Після закінчення семінарії у 1916 році Агафію Кузьменко направили вчителювати в село Гуляй-Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії.

Це було велике торгово-промислове село, в якому мешкало 16 тияч 150 осіб. Воно мало два заводи сільськогогосподарських машин, чотири винокурні, одну пивоварню, два парові млини, два цегельно-черепичних заводи. Серед кустарних виробництв в селі були екіпажна майстерня, гончарні, олійниці, кузні, столярні тощо. Кожні три роки (до першої світової війни) у Гуляйполі проводилися земські виставки-аукціони сільськогосподарської та промислової продукції. Колись Гуляйполе входило до складу Вольностей Війська Запорозького. Тому відношення до землі тут було особливим: селяни мали великий досвід самоуправління громадою, оскільки земля тут вважалася колективною власністю.

Станом на 1914 р. Гуляй-Поле представляло собою також досить солiдний педагогiчний полiгон. Тут було розташовано п’ять земських початкових шкiл, двi (за iншими даними, три) з яких було перереформовано спочатку в середнi, а потiм, восени 1918 р., в гiмназiї. Крiм цього, існували однокласна церковно-приходська, фабрична, нiмецька та двi єврейськi школи.

Приїхала Агафія Кузьменко до Гуляйполя 20 серпня 1916 року і стала працювати в двокласному училищі. Після першого року роботи дівчина вступила до університету святого Володимира в Києві. Заняття відвідувала увечері, а вдень, поки існувала УНР, працювала в Міністерстві праці завідувачкою столу особливого складу. Через рік вона повернулася до Гуляйполя.

До кінця 1917 року Гуляйполе вже стало помітною величиною в рамках свого повіту. Тут Нестор Махно створив Селянську раду за допомогою місцевих вчителів і за згодою мешканців села. 1 вересня 1917 року в Гуляйполі відкрилася жіноча гімназія товариства «Просвіта», в якій викладалися російська, латина, німецька, французька мови, а через рік ввели курс української мови, яку і стала викладати Агафія Андріївна. Добрим словом вона згадувала своїх колег – вчителів широких знань і високої культури: Валентину Степанівну Воскобойнікову, Спиридона Костянтиновича Іщенка, Михайла Павловича Яцину, Олександра Лоскутова.

Агафія Андріївна стала відомою в містечку і як українська патріотка з анархістським ухилом , і як активний діяч місцевої “Просвіти”.

До кінця 1918 року обстановка в Україні була важкою: влада Директорії, яка прийшла на зміну гетьману Скоропадському, була слабкою. Цілі райони контролювались арміями, ватагами та бригадами місцевих отаманів, які намагалися встановити свою владу. Було чимало незалежних «республік»: Переяславська, Дерманська, Мліївська, Пашковська, Баштанська… Але Гуляйпільська не мала аналогів: Махно намагався створити особливу форму суспільного устрою, яке мало своє коріння в часах Запорозької Січі.

Всеукраїнська слава, як і ім’я Галина, прийшли до неї весною 1919 р., коли Кузьменко стала дружиною батьки Махна. Начальник штабу махновської армії Віктор Білаш характеризував її як “невтомну захисницю жінок”. Восени 1919 р. Г. Кузьменко була обрана головою Союзу вчителів махновської республіки.

В тогочасних умовах вирiшальний вплив на проведення освiтянських експериментiв справляла вiйськова обстановка. Реформи мали можливiсть проводитися лише уривками в часи повного господарювання махновцiв. Вперше проблема реформування освiти постала в лютому 1918 р. у зв’язку з органiзацiєю навколо Гуляй-Поля анархо-комунiстичних комун. Комунари бажали озброїтися новiтньою педагогiкою, i їх вибiр упав на вичитану з анархiстських брошур шкiльну систему Ф. Фаррера (1859-1909) – iспанського анархiста i засновника вчення «вiльної школи». Комунари мали намiр, використавши зв’язки анархістів, запросити з мiста спецiалiстiв для її впровадження, але, зважуючи на обставини, згодилися «в крайньому разi» на перший рiк обмежитися запрошенням звичайних учителiв.

Починаючи з 1 вересня 1919 р. впровадження реформи освiти було покладено на створену в складi Культпросвiтнього вiддiлу Військово-Революційної Ради Шкiльну секцiю, яку очолила Галина Кузьменко. У функцiї секцiї входило: 1) пошук коштiв та органiзацiя цивiльного шкiльництва на контрольованiй махновцями території; 2) керівництво шкільництвом через утворення спiльних вчительсько-батькiвських рад; 3) розробка шкiльних програм та контроль за їх виконанням.

Революційна повстанська армія України (махновці) добре забезпечила свій район продовольством, тому вчителi сприйняли нову реорганiзацiю без особливого ентузiазму, але досить прихильно. Гуляйпiльськi вчителi займались пiдготовкою вечорiв для махновцiв, вирученi кошти вiд яких використовувалися на нагальнi шкiльнi потреби. В скрутнi часи махновцi допомагали школам i дитячим притулкам грiшми та харчами.

У жовтні 1919 р. були скликанi районнi педагогiчнi конференцiї та проведено воєнiзацiю школи i всього пiдлiткового населення. Молодшим класам було заборонено займатись «бойовими маневрами» i рекомендовано обмежитися стройовими заняттями.

Питання про мову викладання було вкрай важливим для шкiльної секцiї. Програмне оголошення було опубліковано 18 жовтня 1919 р.: «Наказ ген. Май-Маєвського, що забороняв материнську мову в школах, вiднинi скасовується як силою нав’язаний нашим школам. В iнтересах духовного розвитку народу мова шкiльного викладання має бути та, до якої природно схиляється мiсцеве населення… i воно, а не влада i не армiя має вiльно i самостiйно вирiшувати це питання».

Стосовно предметів викладання, Г. Кузьменко заявила, що вiдсутнiсть «закону Божого» шкiдливо вiдiб’ється на моральному вихованнi дiтей. Це рiшення було ухвалено бiльшiстю Гуляйпiльської ради

Відступ у листопаді 1919 р. повстанської армiї на Правобережжя застав Шкiльну секцiю в той час, коли вона ще не завершила свiй органiзацiйний перiод, не встигла провести жодного з запланованих з’їздiв батькiв i вчителiв, хоча і встигла створити Союз учителів, головою якого було обрано Галину Кузьменко.

У час мирного перепочинку восени 1920 р. справу шкiльного реформування було продовжено. Питання органiзацiї освiти було винесено на вiдкрите засiдання Гуляйпільської сiльради. Проте зруйнована війною гуляйпiльська освіта в жовтні 1920 р. перебувала в станi занепаду. В цих умовах спроби махновцiв реформувати шкiльництво вже мають вигляд не бажання пристосувати освiту до iдеологiчних вимог анархiзму i потреб мiсцевого населення, а повиннi розглядатися як спроби її збереження вiд повного згасання.

Подальший перебiг подiй поклав край усiм сподiванням на розвиток незалежної освiти. На реформу 1920 р. iсторiєю було вiдведено час з 1 по 25 листопада, пiсля чого її хiд був перерваний в ході збройного нападу частин Червоної армiї на повстанський район. Як пережиток «махновщини», «незалежна школа» мала лише один вихiд – самолiквiдуватися. В подальшому Г. Кузьменко ніколи вже не вдасться повернутися до школи вчителькою.

У вимушеній паризькій еміграції вона працюватиме пралею у пансіонаті для дочок російських емігрантів, а потім займатиметься й іншою некваліфікованою працею, заробляючи гроші для життя родини (Нестор постійно хворів, дочка Олена була малою – народилася у 1922 році), але цей час Галина Кузьменко буде вважати найкращим: це і співпраця з газетою «Українські вісті», і спілкування з редактором Ільком Борщагівським, і керування курсами української мови, і секретарство в організації «Союз українських громадян».

Під час другої світової війни разом з донькою Галина Кузьменко потрапить на примусові роботи у Німеччину. Згодом опиниться в радянській зоні окупації, буде репресована і до кінця свого життя в 1978 р. працюватиме чорноробочою на різноманітних роботах у Джамбулі.

Гуляйполе часів батьки Махна та матусі Галини, яке традиційно описувалося як бандитське кубло, насправді було містечком, якому не бракувало ані культури, ані революційності, ані освіти. І в цьому –заслуга Галини Андріївни Кузьменко, яка боролася разом зі своїм чоловіком Нестором Івановичем Махном за вільну Україну.

Література

Легендарний син Гуляйпілля : до 125-річчя від дня народження Нестора Івановича Махна : бібліогр. покаж. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. І. Степаненко]. – Запоріжжя : ВАЛПІС, 2014. – 116 с. – Із змісту : [Г. А. Кузьменко]. — С. 26, 41, 44, 45, 47, 48, 49, 50, 56.

Семанов, С. Н. Махно : подлинная история / С. Н. Семанов. – М. : АСТ-ПРЕСС, 2001. – 320 с. : ил. – (Историческое расследование).

Яланський, В. І. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки / В. І. Яланський, Л. С. Верьовка. – К. ; Гуляйполе : Видання журналу «Ярмарок», 1999. – 544 с. : іл., фото.

Белаш, А. В. Дороги Нестора Махно : ист. повествование / А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. – К. : Проза, 1993. – С. 588.

Махно, Н. Воспоминания. Кн.1 / Нестор Махно. – К. : Украина, 1991. – С.174. – (Б-ка репринт.изд.). – Вых. дан. ориг. : Париж, 1929. — Загл. ориг.: Русская революция на Украине.

Кузьменко, Г. А. 40 дней в Гуляй-Поле : воспоминания матушки Галины — жены батьки Махно / Г. А. Кузьменко. – [Владимир ; М. : Источник, 1990]. – 16 с.

***

Орел, С. Гашка из Гуляйполя // Зеркало недели. — 2008. — 7 июня (№ 21).

Горак, В. “За матушку Галину, за батьку Махно!” // Юж. газ. — 2004. — 3 дек. — С. 7.

Кобець, О. Кохана жінка Нестора Махна // Робіт. газ. — 2002. — 24 жовт.

Верьовка, Л. Галина Кузьменко, Несторова дружина // Україна молода. — 1998. — 4 лип.

Макаренко, І. Щоденник дружини Махна // Укр. культура. — 1997. — № 4-5. — С. 30-31.

Верьовка, Л. Гуляйпільська парижанка // Освіта. — 1995. — 25 жовт.

Семанов, С.И. Под черным знаменем // Роман-газета. – 1993. – № 4. – С. 68.

Семанов, С.И. Парижанки из Джамбула // Родина. – 1992. – № 10. – С. 70-72.

Кобзарь, В. Галина Кузьменко – Махнова дружина // Березiль. – 1991. — № 3. – С. 129-133.

Семанов, С. Парижанки из Джамбула // Родина. — 1990. — № 10. — С. 70-72.

Інтернет-ресурс

Чоп, В. М. Галина Андріївна Кузьменко — голова Cоюзу вчителів Гуляйпільської республіки (1919-1920 рр.) [Електронний ресурс] / Володимир Чоп // Історія і культура Придніпров`я : невідомі та маловідомі сторінки : наук. щорічник. — Дніпропетровськ, 2004. — Вип. 1. — С. 128-134. — Режим доступу : http://ukrhistory.com.ua/referaty/987.html

Цього місяця виповнюється:
70 років тому (1946) в смт Приазовське побудовано першу в області газоелектростанцію
50 років (1966) від дня заснування обласної організації Українського товариства охорони пам`яток історії та культури
40 років тому (1976) введено в експлуатацію адміністративну будівлю Будинку Рад
20 років тому (1996) в м. Бердянську заснований курень Козацького війська Запорозького