01.05 — 90 років (1927) Федору Григоровичу Зайцеву, запорізькому скульптору, члену НСХУ (1970)
Література:
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Федір Зайцев. — С. 62-63.
Енциклопедія Сучасної України. Т. 10 : З — Зор / гол. редкол. : Дзюба І. М. [та ін.] / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – К. : [Поліграфкнига], 2010. – 712 с. : іл. – Із змісту : Латанський, С. В. Зайцев Федір Григорович. — С. 129.
Латанский, С. Воспел жизнь народа // Запороз. Січ. — 2010. — 12 січ. (№ 5). — С. 5, 12.
Атаманчук, И. Кто пережил войну, того не сломаешь ничем : [о персонал. выставке Ф. Зайцева ; есть краткие биограф. сведения] // МИГ по выходным. — 2007. — 11 мая (№ 18). — С. 9.
01.05 — 80 років від дня народження Павла Петровича Реви (1.05.1937, м. Харків — 18.02.1999, м. Мелітополь), вченого-орнітолога; 1977-1999 рр. – доцент кафедри зоології та дарвінізму Мелітопольського державного педінституту (нині — педагогічний університет ім. Б. Хмельницького)
Рева Павел Петрович (1937-1999)
Павел Петрович родился 1 мая 1937 года в г. Харьков в семье учителей. С началом войны и оккупацией Харькова маленького Павла отправили в «эвакуацию» к деду в с. Золотоноша Черкасской области. Его дед, страстный охотник и рыболов, проводящий все свободное время на природе, заразил и Павла своей любовью: под влиянием деда Павел становился натуралистом. После освобождения Харькова в 1943 году мама, Лина Павловна, отыскала сына и в дальнейшем они поселились в Черкассах. Окончив школу, в 1954 году Павел Петрович без колебаний выбрал профессию биолога и поступил на естественный факультет Харьковского педагогического института. В 1956 году факультет был закрыт, поэтому Павел Петрович был переведен в Харьковский университет, продолжив образование на кафедре зоологии позвоночных. Харьковский университет славился зоологической школой. Здесь в свое время работали такие выдающиеся зоологи как А. М. Никольский, П. П. Сушкин, В. В. Станчинский, В. Г. Аверин и другие. Их традиции продолжали легендарные С. И. Медведев и И. Б. Волчанецкий и молодой Павел Петрович окунулся в близкую ему по духу стихию. Здесь же в университете Павел Петрович познакомился со своей будущей женой Светланой Александровной и в 1956 году женился.
Окончив в 1959 году университет, Павел Петрович поехал по направлению в г. Мерефа, где работал начальником цеха Московской фабрики «Природа и школа».
В 1963 году Павел Петрович поступил в аспирантуру на кафедру зоологии Черкасского педагогического института (научный руководитель. С. Л. Самарский). По окончании аспирантуры в 1966 году Павел Петрович был направлен на работу в Мелитопольский пединститут, где работал ассистентом, а потом старшим преподавателем. В 1972 году защитил кандидатскую диссертацию на тему «Охотничье-промысловые птицы Кременчугского водохранилища и пути их рационального использования». В 1977 году получил звание доцента кафедры зоологии и дарвинизма Мелитопольского пединститута и всю оставшуюся жизнь, до 18 февраля 1999 года оставался в этой должности.
Павел Петрович опубликовал более 50 научных работ в области орнитологии, охраны природы, охотоведения.
Для нас, его бывших студентов, а потом младших коллег, Павел Петрович всегда был образцом нестандартного, неформального мышления. Его идеи, на первый взгляд противоречащие здравому смыслу, всегда оказывались логичными и обоснованными.
Большой жизнелюб он рано ушел из жизни, но вряд ли о ком-нибудь еще из наших преподавателей сохранилось в наших сердцах столько добрых воспоминаний.
(Попенко В. М., Заброда С. Н., Кармышев Ю. В. , Митяй И. С.)
Література:
Матеріали Міжнародної конференції «Біологія ХХІ століття: теорія, практика, викладання», 1-4 квітня 2007 р., м. Черкаси – м. Канів. – К., 2007. – ? с. — Із змісту : Попенко, В. М. Рева Павел Петрович / Попенко В. М., Заброда С. Н., Кармышев Ю. В., Митяй И. — С. 8.
Орнитологи Украины : биобиблиограф. справ. Вып. 1 / Укр. о-во охраны птиц, Укр. орнитол. о-во им. К. Ф. Кесслера, Харьков. отд-ние ; сост. Т. А. Атемасова, И. А. Кривицкий. — Х., 1999. — 286 с. — Из содерж. : Кривицкий, И. А. Павел Петрович Рева. — С. 257-258.
04.05 — 60 років тому (1957) пройшов перший обласний фестиваль молоді
Ще 3 травня ввечері на площах Перемоги, Свободи, у сквері Піонерів, у парку Металургів та інших місцях міста спалахнули фестивальні вогні, і почалися виступи молодіжних ансамблів. Цього ж дня вписали перші результати в таблиці рекордів спортсмени фестивалю. З районів приїхало в гості біля трьох тисяч юнаків та дівчат. Серед них колгоспник Борис Бородін та доярка Раїса Шацька з Новомиколаївського району, – не тільки видатні виробничники, але й активні учасники художньої самодіяльності. Усього з цього району були присутніми 60 чоловік, 85 – з Великого Токмака, 70 — з Приморська, 60 — з Пологів, 375 –з Мелітополя. Почесними гостями приїхали 15 кращих комсомольців з будівництва запорізьких комсомольських шахт у Донбасі. Серед них Віктор Черевичний, Микола Карпов, Валентин Донець, Андрій Будейків.
4 травня 1957 року з усіх кінців міста до стадіону «Металург» їхали юнаки та дівчата, мешканці міста та його гості. Місто прикрашене тисячами прапорів і прапорців, транспарантів, букетами живих квітів, емблемами голубів миру. Стадіон вщент заповнений. Відкривається фестиваль підняттям прапору з написом «За мир і дружбу», запалюється фестивальний факел студентами Запорізького машинобудівного інституту. В небо злітають легкі різнокольорові кульки, голуби, здіймаються вгору ракети. Розпочинається урочистий парад, в якому прапороносцями виступають кращі виробничники – сталевари, доярки, комсомольці, з виграними кубками проходять також члени добровільних спортивних товариств. Учасників параду 14 тисяч, вони пройшли святковою ходою по місту і вишикувались на полі. Голова оргкомітету фестивалю, перший секретар обласного комітету ЛКСМУ тов. Трутнєв проголосив урочисту промову. Кількатисячний зведений хор заспівав пісню «Діти різних народів, ми мрією про мир живемо!…»
На другий день фестивалю в палацах культури і клубах, парках, майданах лунають пісні і музика. В театрі ім. Щорса (нині — В. Магара) продемонстрували свою майстерність 38 хорових колективів, в яких взяли участь більше 1500 чоловік. Виконано понад 115 пісень.
У концертному залі ім. Глінки змагаються колективи оркестрів духових, народних інструментів, естрадні ансамблі та окремі виконавці на музичних інструментах. Це 65 колективів та індивідуальних виконавців. І понад 120 творів класики: Чайковський, Глінка, Рахманінов, Брамс, сучасних композиторів — Філіпенка, Лістова, Соловйова-Сєдого.
У палаці будівельників виступають близько 300 танцюристів в масових і сольних танцях. Виконано понад 100 танців народів СРСР, класичних та жанрових.
У клубі ім. Шевченка виступають співаки усі три дні фестивалю. Більше 280 гуртківців проспівали 350 пісень. У будинку культури ім. Жданова (нині — БК ЗАЗ) 120 читців змагалися в художньому читанні.
Заключний концерт лауреатів першого обласного фестивалю молоді відбувся в театрі ім. Щорса (В. Магара). З успіхом виступив квартет бандуристів клубу ім. Горького м. Запоріжжя, що виконав українську народну пісню «Місяць на небі». Тепло зустріли глядачі виступ танцювального колективу Мелітопольського міського Будинку культури. З драматичним напруженням була виконана хореографічна сцена «Пам’ятник слави».
Учасники художньої самодіяльності Пологівського району В. Мащенко і Л. Редько співали частівки «Та які ж вони мужчини» (слова С. Олійника). Артист Запорізької обласної філармонії Л. Кобилянський під акомпанемент бандури виконав пісню «Росіянко – зоре моя» К. Домінчена і «Сто цілунків» Я. Цегляра.
Дружними оплесками зустріли виступ учениці Гірсівської середньої школи Приазовського району В. Стойчевої, яка виконала «Акробатичний етюд».
Добре звучав духовий оркестр Мелітопольського міського Будинку культури (керівник К. Георгіаді).
З великим успіхом виступали хореографічні колективи. Із смаком поставлено китайський народний танець колективом самодіяльності клубу ім. Калініна м. Осипенко (Бердянськ). В доброму темпі виконано «Вінок з українських танців Запорізької області» молодими танцюристами клубу металургів м. Запоріжжя. В заключному концерті була показана фестивальна сюїта «За мир і дружбу». Її майстерно виконав колектив клубу ім. Калініна м. Осипенко (Бердянськ) (керівник А. Саркінсьянц).
Концерт лауреатів першого обласного фестивалю молоді в залі ім. Глінки відкрив хоровий колектив клубу ім. Горького м. Запоріжжя. Молоді металурги проспівали пісню місцевого композитора І. Коновалова на слова запорізького поета Петра Ребра «Фестивальна» і кілька українських пісень. Високу майстерність гри на баяні продемонстрував Ф. Панченко, баяніст Оріхівського будинку культури. Він виконав музичну картинку М. Римського-Корсакова «Політ джмеля». За виконання «Колгоспних частівок» гаряче аплодували глядачі сестрам Феденко з міста Осипенко (Бердянськ). У виконанні інструментального квартету Дніпровського електродного заводу добре звучала музична картинка композитора Алієвського «Бузок». Квартет блискуче виконав «Гуцульську рапсодію» композитора Карамишева.
Відмінно зарекомендували себе учасники художньої самодіяльності клубу ім. Шевченка м. Запоріжжя. Не випадково серед лауреатів обласного фестивалю шевченківці – представники майже всіх жанрів. Колгоспник артілі ім. Кірова Нововасилівського району Д. Черевичний прочитав свій вірш «Про Настусю та її матусю». Представниця колгоспу «Запорізька Січ» Червоноармійського (Вільнянського) району В. Аксютіна виконала українську народну пісню «Гандзя». Естрадний оркестр Мелітопольського інституту механізації і електрифікації сільського господарства виконав музичну сюїту «За мир і дружбу».
Література:
Заключні концерти лауреатів першого обласного фестивалю молоді // Запоріз. правда. – 1957. – 6 трав.
Кондратов, В. Фестиваль на селі // Запоріз. правда. – 1957. – 5 трав.
Путінцев, А. Йде фестиваль / Альберт Путінцев // Запоріз. правда. – 1957. – 5 трав.
Свято молодості, сили і краси // Запоріз. правда. – 1957. – 4 трав.
Семешко, В. Обласний фестиваль молоді / В. Семешко // Запоріз. правда. – 1957. — 5 трав.
07.05 — 70 років (1947) Лорині Діодорівні Тесленко (Філоненко), запорізькій поетесі, голові літературного об`єднання “Пошук”
Мой Пегас — (не белый — пегий!),
Нынче ты везешь телегу,
И скрипят колеса.
Помнишь — небо, крылья, стая? —
Мы с тобою так летаем!
И ныряем в росы…
(Лорина Тесленко)
Лорина Тесленко (Лорина Діодорівна Філоненко) народилася у травні 1947 р. у м.Києві. Жила в Середній Азії, на Волині, Запоріжжі. У 1965 році закінчила запорізькусередню школу № 50. Потім навчалася у Севастопольському приладобудівному інституті, закінчивши який два роки працювала електриком, технологом, інженером-програмістом на Запорізькому моторобудівному заводі (нині — ПАТ «Мотор Січ»).
Вірші пише з дитинства, але перші друковані рядки побачили світ тільки у 1994 році на сторінках запорізької газети «Суббота». У 1996 вийшла перша збірка віршів «Веснущатые дни». Поетеса пише двома мовами — як українською, так і російською, добірки її віршів надруковано у різних альманахах та поетичних збірниках (антологія творів літераторів Запорізького краю «Обрус», антології «ХХ век, запомни нас такими…» (Київ), альманахах «Хортиця», «Середмістя», «Провинция», «Зачарований Дніпро», «Поиск» (Запоріжжя), «Форум» (Дніпропетровськ), «Ковчег» (Житомир), «Край городов» (Рязань), «Вілаг почуттів» (Ужгород), «Современный Ренессанс» (Київ) та ін. Друкуються її поезії і в періодичних виданнях (загальноукраїнських, місцевих)«Літературна Україна», «Література і життя», (м. Київ), «Суббота», «Верже», та ін.
Вонає автором книг «Зеницы памяти или ”Не любимые“ дети — 1» (2014), «Перекладаю таїну рядка» (2013), «За рассветом — рассвет…» (2012), «Посміхтіні» (2008), «Недостаточность многоточий» (2006), «Дороги ломаные линии» (2000), «Не было длинных дней»(2002). «Веснущатые дни»(1996).
Лорина Діодорівна — член Запорізького відділення НСПУ, Конгресу літераторів України, Міжрегіональної спілки письменників України, яка входить до Міжнародної спільноти письменницьких організацій, очолює Запорізьке літературне об`єднання «Пошук», лауреат пісенно-поетичного фестивалю «Мамина пісня». Багато років вона входить до складу редакційної ради літературного журналу “Хортиця»(Запоріжжя).
Твори:
Зеницы памяти или «не любимые» дети -1 : [стихи ] /Лорина Тесленко. — Запоріжжя : АА Тандем, 2014. — 48 с.
Перекладаю таїну рядка… : [поезії] / Лорина Тесленко . — Дніпропетровськ : [б. в.], 2013. — 151 с.
За рассветом рассвет… : [стихи}/ Лорина Тесленко . — Запорожье : АА Тандем, 2012. — 48 с. — (Літературна касета ; вип.4 “Час пошуку”).
Посміхтіні : [поезії ] / Лорина Тесленко . — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. — 116 с.
Недосказанность многоточий : [стихи ] / Лорина Тесленко . — Запорожье : Мотор Сич, 2006. — 108 с.
Як на довгій ниві … : [докум. повість] / Лорина Тесленко. — Запоріжжя : [б. в.], 2005. — 75 с.
Ежик мой : [стихи ] / Лорина Тесленко. — Запорожье : [б. и. ], 2004. — 18 с.
Не было длинных дней:[стихи ] / Лорина Тесленко . — Запорожье : Мотор Сич, 2002. — 88 с.
Дороги ломаные линии : [стихи ] / Лорина Тесленко . — Запорожье : Мотор Сич, 2000. — 120 с.
Веснущатые дни : [стихи ] / Лорина Тесленко. — Запорожье :[б. и. ], 1996. — 52 с.
Альбом репродукций Тесленко Диодора Илларионовича. — Запорожье : [б. в. д.]. — 39 с.
Літературознавчі публікації:
«Пошуку»- 25 років! : [запоріз. літ. об`єднання ім. М. Лиходіда] / Л. Тесленко // Хортиця. – 2015. – № 6. – С. 63.
«Пошуку» — 20 років ! : [запоріз. літ. об`єднання ім. М. Лиходіда] / Л. ТесленкоХортиця. — 2010. — № 6. — С. 46.
Література та інтернет-ресурси:
Черевков В. Синий лес и глаза Ассоль : [рец. на кн. «Недосказанность многоточий»] / Виктор Черевков // Хортиця. — 2012. — № 3. — С. 102.
Запорожские поэты и писатели Конгресса литераторов Украины и МСПУ [Электронный документ] : [в т.ч. Лорина Тесленко] // Конгрес літераторів України. – Текст. дан. – К., 2014. – Режим доступа: http://literator.at.ua/load/regionalni_organizaciji_kongresu/zaporizka_oblast/zaporozhskie_poehty_i_pisateli_kongressa_literatorov_ukrainy_i_mspu/22-1-0-63. (дата обращения: 10.12.2014). — Загл. с экрана.
Лорина Тесленко [Электронный ресурс] : авторская страница // Стихи. ру. – Текст. дан. – Режим доступа: http://www.stihi.ru/avtor/teslenko. (дата обращения: 10.12.2014). – Загл. с экрана.
Поэзия Лорины Тесленко [Электронный ресурс] // Школа поэзии «Стихира». – Текст. дан. – Запорожье, 2010. — Режим доступа: http://stihi.pro/22-lorina-teslenko.html. (дата обращения: 10.12.2014). – Загл. с экрана.
08.05 — 155 років від дня народження Василя Григоровича Кравченка (8.05.1862, м. Бердянськ — 20.03.1945), українського етнографа, фольклориста, діалектолога
Василь Григорович Кравченко (псевдонім — В. Тавричанин, Корсак-Могила) — відомий український етнограф, фольклорист, діалектолог, один із перших в Україні теоретиків етнографічної музейної справи, письменник. У науковій спадщині В. Кравченка питання українського народознавства посідає чільне місце. Життєвий шлях Василя Кравченка не був встелений трояндами : злиденне дитинство, батько й мати працювали чорно, день при дні, щоб восьмеро дітей не вмерли з голоду.
У 1877 році Василь Григорович закінчив Бердянську початкову школу. Того ж року, за сприяння В. Л. Мартиновича, талановитого педагога-народовольця, юнак вступив до Феодосійського педагогічного інституту. Після закінчення навчання (1880) замість диплому В. Кравченко отримує лише посвідчення про інститутську освіту без права викладання у школі.
Опинившись у складному становищі, Василь Григорович змушений був вступити до юнкерської школи в Одесі (закінчив її в 1881 році). Згодом його направляють на службу до 126-го піхотного Рильського полку, який у той час дислокувався на Волині, в Острозькому повіті.
Спілкуючись з солдатами, він починає записувати цікаві оповіді, бувальщини, пісні, легенди,звичаї волинян, які ввійшли згодом до двотомника етнографічних матеріалів, упорядкованих Б. Грінченком. Згодом розвідки і дослідження Василя Григоровича друкуються в усіх томах «Этнографических материалов», виданих у Чернігові 1895-1901 рр. Натомість перша самостійна публікація В. Кравченка з’являється в журналі «Киевская старина».
Відтоді Василь Григорович починає особисто укладати й видавати збірки. Його етнографічна діяльність відтепер майже повністю зосереджується на Волині. Матеріали, зібрані ним у цьому краї, виходять окремими збірками чи як складова «Трудов общества исследователей Волыни».
1900 року з потреб служби вчений переїжджає до Житомира і бере безпосередню участь в організації Волинського наукового товариства, а з 1901 року очолює його етнографічну секцію. Стараннями дослідника при товаристві з 1907 року закладається етнографічний підрозділ краєзнавчого музею, який згодом став одним з найбільших в Україні.
В період 1907-1912 рр. Василь Григорович займався активною просвітницькою діяльністю серед волинян. Був звинувачений у «сепаратизмі — українофільстві», зазнав переслідувань, і 1914 року В. Кравченко висилають за межі України до м. Ковров (нині — місто Володимирської області, РФ), де він працював на посаді акцизного наглядача.
Після Лютневої революції 1917 року повернувся на Батьківщину. Тепер він нарешті отримав можливість повністю присвятити себе справі свого життя. Василь Григорович переходить на постійну роботу завідувача відділу Волинського історико-археологічного музею. Водночас він активно пропагує краєзнавчу роботу, організовує і проводить низку етнографічних експедицій. В. Г. Кравченко віддає багато часу й енергії розробці програм дослідження окремих виробничих галузей і явищ : «Ткацтво», «Рушник», «Копання криниці» (усіх програм нараховується біля сотні, більшість з яких залишились у рукописах).
1929 рік приніс для вченого нові випробування. Кравченко проходить за сфабрикованим процесом над так званою Спілкою визволення України. Причиною арешту послужив його лист, знайдений в архіві «керівника» СВУ академіка С. Єфремова. Після кількамісячних допитів Василя Григоровича відпускають, але цькування в пресі триває. Це стає одним із приводів його переїзду в липні 1931 року до Дніпропетровська. За запрошенням Д. Яворницького Кравченко очолює етнографічний відділ місцевого історичного музею (нині — Дніпропетровський історичний музей імені Д. Яворницького). Проте нездорова атмосфера, що невдовзі запанувала в музеї (через прихід до музею спеціальних “наглядачів за ідеологічною чистотою” музейних працівників) спричинила зміну керівництва музеєм і нові переслідування В. Кравченка. Василя Григоровича тяжко хворим було викинуто на вулицю без найменших засобів до існування. Звільнений за “1 категорією”, він був позбавлений будь-якої пенсії. Щоб уберегтися від переслідувань, В. Кравченко переїхав до м. Ростов-на-Дону (РФ); там мешкав його єдиний син Михайло, який, однак, невдовзі був заарештований і засуджений до 15-літнього ув’язнення.
Помер В. Кравченко 20 березня 1945 року на вісімдесят другому році життя від запалення легенів. Ось така типова доля для всієї української інтелігенції спіткала талановиту і національно-свідому людину того часу.
Значна кількість зібраних В. Г. Кравченком фольклорно-етнографічних записів зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України.
Ім’я видатного земляка носить Бердянський краєзнавчий музей, а також одна з вулиць мікрорайону «8 Березня».
Твори:
Про чумакування : /з лекцій, прочитаних перед студентами житомир. Вищих пед. курсів (1923) / Василь Кравченко // Наука і культура. Україна / АН УРСР ; т-во “Знання” України. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 191-197.
Етнографічний нарис про Волинь / Василь Кравченко ; переднє слово Тетяни Лободи // Берегиня. — 1995. — № 12. — С. 14-17.
Література:
Железняк, М. Г. Кравченко Василь Григорович / М. Г. Железняк, С. І. Очеретянко // Енциклопедія Сучасної України / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) [та ін. ; НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України ]. – К., 2014. – Т. 15 : Кот — Куз. — С. 127-128.
Кравченко Василий Григорьевич // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – С. 742.
Ноздрина, Л. Этнограф и писатель / Людмила Ноздрина // Бердянску — 185 : к 185-летию основания города Бердянска : сб. / исполком Бердян. горсовета, Бердян. горсовет, Бердян. краевед. музей ; авт. кол. : [Т. Антоненко и др. ; авт. идеи и рук. проекта Л. Ноздрина]. – Днепропетровск, 2012. – С. 182-185. – Проект «Бердянск — сердце Азова».
Малюк, М. Василь Кравченко : спроба життєпису / Михайло Малюк // Наука і культура. Україна / АН УРСР ; т-во “Знання” України. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 183-190.
Скрипнюк Г. Етнографічна діяльність Василя Кравченка // Нар. творчість та етнографія. — 2002. — №5-6. — С. 20-30.
09.05 — 70 років тому народився Григорій Олександрович Чаусовський (09.051947, м. Гуляйполе), кандидат технічних наук, доцент кафедри фізіології людини Запорізького національного університету
Відомий запорізький винахідник , кандидат технічних наук, доцент кафедри фізіології людини біологічного факультету Запорізького національного університету Григорій Олександрович Чаусовський народився 9 травня 1947 року в м. Гуляйполе.
Він — автор понад 600 наукових праць і винаходів. Завдяки йому сформувався новий науковий напрямок — “технотронні психотехнології”. Приміром, він вигадав ложку для схуднення, що вібрує та світиться синім світлом під час їжі, кібермишку, яка блокує комп`ютер, якщо користувач втомлюється, прилад, що вдягається на обличчя та сприяє боротьбі з безсонням, тренажер для уповільнення процесів старіння та багато інших надзвичайно цікавих винаходів.
Література:
Бондарчук, О. В Запорожье плюшевый медведь лечит депрессию / О. Бондарчук // Вести. — 2015. — 2-9 марта (№ 43). — С. 9.
Манарченко, Ю. Загрустил? Погладь медведя! / Ю. Манарченко // Комс. правда в Украине. Запорож. вып. — 2015. — 2-9 июля. — С. 8.
Савчук, Ю. Изобретатель из Запорожья создал прибор, определяющий силу стресса / Юлия Савчук // Верже. — 2015. — 22 янв. (№ 2). — С. 6.
”Гормон щастя” для зів`ялого кохання // Запоріз. правда. — 2014. — 20 берез. (№ 31-32). — С. 6.
Клименко, О. Запорожский изобретатель создал очки от бессонницы / О. Клименко // Комс. правда в Украине. Запорож. вып. — 2011. — 1 марта. — С. 5.
15.05 — 100 років від дня народження Бориса Євгеновича Коваленка (15.05.1917, м. Москва, РФ — 17.11.2000, м. Єкатеринбург), Героя Радянського Союзу (1944), командира окремого лижного батальйона 5-ої Орловської стрілецької дивізії 3-ої армії 1-го Білоруського фронту ; деякий час мешкав у м. Мелітополі
Література та інтернет-ресурс:
Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. [Т.] 1. Абаев — Любичев / редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) [и др.] ; М-во обороны СССР, Гл. упр. кадров [и др. ; А. А. Бабаков и др.]. – М. : Воениздат, 1987. – 909, [2] с. : ил. – Библиогр. : с. 903-910 (921 назв.). – Із змісту : Коваленко Борис Евгеньевич. — С. 675-676.
Коваленко Борис Євгенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=61378lang=ukr
17.05 — 140 років від дня народження Степана Гавриловича Баран-Бутовича (1877-1944), професора, історика, археолога ; працював учителем історії у школах м. Олександрівська (Запоріжжя)
Народився в селі Козел Чернігівського повіту, Чернігівської губернії у родині дяка, який вчителював у місцевій школі. Навчався в Чернігівській духовній семінарії. У 1901 році закінчив Петербурзький історико-філологічний інститут, заснований 1867 року з метою підготовки викладачів гуманітарних дисциплін для гімназій. Викладання історії, філології та класичних мов вели професори СпбУ. Це сприяло великому рівню знань, отриманих студентами. Протягом 1901-1917 років Баран-Бутович працював учителем історії, географії та історії літератури у школах Варшави, Москви, Олександрівська (Запоріжжя). На той час в дожовтневому Олександрівську було 33 школи всіх типів і відомств. Завдяки діяльності педагога, послідовника К. Д. Ушинського — Миколи Олександровича Корфа, який керував освітньою роботою міста, Олександрівськ стає педагогічною Меккою. З метою забезпечення шкіл вчителями Корф запрошував їх з Москви, Одеси, Харкова. І вони їхали з великим бажанням. За участь у революційних подіях 1905 р. Баран-Бутович був заарештований і певний час перебував під негласним наглядом поліції. Під час подій 1917 року, перебуваючи в Москві, він також не залишався осторонь. Після повернення 1918 року до Чернігова, спочатку працював у чоловічій гімназії, а згодом поринув у краєзнавство і громадську діяльність. 1919 року був призначений на посаду декана Чернігівського педагогічного інституту, пізніше перетвореного в інститут народної освіти, де Степан Гаврилович протягом 15 років викладав всесвітню історію та методику викладання історії. Водночас багато і плідно працював у школах і освітянських установах міста, читав лекції в народному університеті, завідував клубом залізничників. Був одним із фундаторів та керівників губернського екскурсійного бюро, що діяло у 1917-1927 роках. Брав участь у діяльності Чернігівського наукового товариства. З 1927 року за сумісництвом працював у Чернігівському історичному музеї, де очолював відділи: первісного, рабовласницького та феодального суспільств. У цей же час він започаткував вивчення археологічних старожитностей Чернігівщини, виявив і дослідив близько 50 пам’яток доби неоліту і Давньої Русі. Брав участь в роботі Мізинської палеолітичної (1932) та Поліської (1933) експедицій УАН. Пише низку статей з археології, та пам’яткознавства. Багато і плідно Степан Гаврилович працює секретарем шкільної секції Губнарпросвіти, інструктором шкіл-клубів, розробляє програми виховання школярів. Читає лекції на літературні теми у селах, а також для командирів гарнізону. У цей час друкується російською мовою. Його наукові праці — ”Антигона” Софокла — содержание и исторический анализ”, “Лермонтов в истории русского народа и литературы”, “Мамин- Сибиряк — как детский писатель» та інші. У 1934 р. після перевірки нової експозиції музею Баран-Бутовича було звинувачено у пропаганді “теорії безкласовості і класового миру” і звільнено з посади. Згодом ЦК Спілки політпросвіти працівників СРСР визнав це рішення безпідставним. Та, незважаючи на це, Степан Гаврилович на роботу до музею не повернувся.
Перебуваючи на пенсії у 1938 році був заарештований і засуджений до 8 років позбавлення волі за звинуваченням у “Музейній справі” в Україні (1938). Втім, після оскарження обвинувачення, у 1939 році Верховний Суд УРСР скасував цей вирок, і Степан Гаврилович опинився на волі. З перших днів окупації Чернігова в місті почала діяти управа, створена німцями, де Баран-Бутович очолив відділ культури та освіти. Його зусиллями у Чернігові було відкрито п’ять початкових шкіл, медичну школу, музично-драматичний театр, курси німецьких перекладачів. Він активно працював з газетою “Українське Полісся”.
Особливу увагу відділ культури і освіти, який працював під безпосереднім наглядом німців, приділяв добору вчителів для шкіл. Та виявлялося, що заняття проводилися абияк і недовго. І вже в березні 1943 р. за наказом німецької комендатури школи були закриті. Як очільник відділу культури та освіти міської управи, Баран-Бутович значною мірою сприяв збереженню пам’яток старовини за тих надзвичайно складних умов. За його ініціативою було створено Архівне управління і музейний фонд, співробітники яких (близько 10 осіб) врятували залишки колекцій (3000 примірників — експонатів музею). З 16 вересня 1941 року відновила свою роботу Чернігівська обласна бібліотека ім. В. Г. Короленка в статусі Центральної. Її безпосереднім шефом був Степан Гаврилович Баран-Бутович. На 1 квітня 1942 року центральне книгосховище бібліотеки нараховувало 75 тисяч томів. З метою популяризації українського національного мистецтва у листопаді 1941 року у місті було засновано клуб під назвою “Січ”, який об’єднав широкі маси українців, зокрема молоді, навколо ідеї національного відродження з подальшим використанням їх у боротьбі за незалежність України. Діяльність клубу підтримували члени ОУН, які обіймали керівні посади у Чернігові і містах області. Це — начальник обласної поліції та його заступник, староста районної управи, завідувач відділу культури та освіти міської управи та інші. Архівні матеріали того часу свідчать, що тексти планів і звітів клубу ”Січ” не носили ідеологічного спрямування на користь окупантів. У 1942 році майже всі урядовці були арештовані німецькою владою як націоналісти. Таким чином, ОУНівська спрямованість діяльності клубу “Січ” зрозуміла і підтверджує одночасне існування комуністичного підпілля та підпілля ОУН на Чернігівщині.
Напередодні визволення Чернігова Баран-Бутович виїхав на захід, але невдовзі повернувся і був заарештований сталінськими спецслужбами. На підставі вироку військового трибуналу знищений у тюрмі НКВД 1944р., водночас комуністи знищили і його науковий архів. Степан Гаврилович Баран-Бутович реабілітований посмертно 1997 р. державними органами України.
Знайомлячись з його біографією, з документами про його бурхливу наукову та громадську діяльність, не можна не відчути прикрості від того, що даремно загинула людина, яка могла зробити багато корисного своєму народові, Україні.
Література:
Хроніка 2000 : укр. культурологічний альманах. Вип. 4 (94). Український Петербург : (енциклопед. довідник) : до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка / авт. проекту А. В. Толстоухов ; редкол.: Юрій Буряк (голов. ред.) [та ін.]. – К. : Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2013. – 450 с. – Із змісту : Баран-Бутович С. Г. (1877-1944), проф., історик, археолог ; 1901-1917 рр. — працював вчителем історії в школах Варшави, Москви, Олександрівська (Запоріжжя). — С. 120.
Енциклопедія історії України. Т. 1 : А — В. — К., 2003. — 688 с. — Із змісту : [Баран-Бутович С. Г.]. — С. 182.
19.05 — 85 років тому народився Петро Павлович Ребро (19.05.1932, с. Білоцерківка Куйбишевського району — 22.03.2014, м. Запоріжжя), поет, прозаїк, драматург, перекладач, член Спілки письменників СРСР (1956), голова обласної організації Спілки письменників України (1967-1998). почесний громадянин м. Запоріжжя (2012)
Література:
http://zounb.zp.ua/resourse/2012/5m.html
Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Принт, 2015. — 146 с. — Із змісту : Ребро Петро Павлович. — С. 125-126.
Стадніченко, О. О. Петро Ребро: літературний портрет / О. О. Стадніченко ; Ольга Стадніченко ; ДВНЗ «ЗНУ» М-ва освіти і науки молоді та спорту України. – Запоріжжя : [Просвіта], 2012. – 188 с. – Бібліогр.: с. 156-179 (499 назв.).
Стадніченко, О. О. Творчість Петра Ребра у контексті літературного краєзнавства Запоріжжя // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 311-322.
20.05 — 125 років від дня народження Олександри Василівни Щекатіхіної-Потоцької (20.05.1892, м. Олександрівськ (нині Запоріжжя) — 23.10.1967, м. Ленінград (нині Санкт-Петербург), РФ), художниці, майстрині з розпису фарфору
Література:
Чуприна, А. Александра Щекатихина-Потоцкая — легенда русского фарфора / Анна Чуприна // МИГ. — 2012. — 23 авг. (№ 34). — С. 50.
23.05 — 60 років тому народився Сергій Миколайович Плохій (23.05.1957, м. Горький (нині Нижній Новгород, РФ)), професор історії в Гарварді ; один із провідних спеціалістів з історії Східної Європи. 2015 року нагороджений премією Антоновичів. В Запоріжжі провів свої дитинство та юність
Праці:
Плохій, С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / С. Плохій ; Сергій Плохій. – К. : Критика, 2011. – 600 с. : іл.
Мицик, Ю. А. Як козаки воювали : іст. розповіді про запоріз. козацтво / Ю. А. Мицик, С. М. Плохій, І. С. Стороженко. – Дніпропетровськ : Промінь, 1990. – 304 с. : іл. – (Давно се діялось колись).
Плохій, С. М. Якої історії потребує сучасна Україна? / С. М. Плохій // Укр. іст. журн. – 2013. – № 3 ( трав.-черв.). – С. 4-12.
24.05 — 70 років Геннадію Павловичу Олійнику (24.05.1947, м. Петровськ Читин. обл., РФ), запорізькому художнику, члену НСХУ (1980)
Після закінчення Харківського художньо-промислового інституту (1976)отримаврозподіл до м. Іжевськ (Удмуртія). Працює в різних технікахстанкового живопису, створив серію сюрреалістичних філософських праць, також займається дизайном середовища, оформленням книг. Спроектувавпонад50 об’єктів в матеріалі: мозаїка, фреска, вітраж, різьба по дереву, скульптура. Геннадій Павлович Олійник – художник двомірного простору. Він також бере участь у всесоюзних, республіканських і міських виставках.
З розпадом СРСР Г. П. Олійник повернувся до Запоріжжя. Художник продовжує працювати, не втрачаючи свого запалу до творчого пошуку. Багато його робіт знаходяться в Запорізькому обласному художньому музеї, а також у приватних колекціях.
Нині Геннадій Павловичмешкає в Запорізькій області.
Література:
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя: Привоз Принт, 2006. – 226 с. – Із змісту : Олійник Геннадій Павлович. – С. 126-127.
Промис GALLERY : [альбом-каталог «Галерея Проміс»] : з зібрань картин. галереї концерну «Проміс» / [дизайн, макет. компютер. набір та ред. творч. групи С. О. Мозгового]. – К. : [DiPoR, 1993]. – 78 с. : іл. – Із змісту : Геннадій Олійник. — С. 50-53.
26.05 — 60 років Ларисі Віталіївні Жолудь (26.05.1957, с. Боратин Луц. р-ну Волин. обл.), художнику-керамісту, члену Запорізької організації Національної спілки художників України (2004)
З дитинства вона долучалася до краси, втіленої у народному мистецтві: мама вишивала, ткала килими, батько столярував. Фахову освіту здобула у Львівському училищі вжиткового та декоративного мистецтва ім. І. Труша (1972-1976) та Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва (1979-1983), викладачі — І. М. Франк, М. К. Малавський. Творчий фах: художня кераміка, викладач скульптури та кераміки. Працювала у 1976-1978 рр. на Коростенському фарфоровому заводі (Житомирська область). 1983 рік у творчій долі Лариси Жолудь слід уважати за переломний: родина переїхала до Запоріжжя, на батьківщину чоловіка, скульптора та кераміста Олександра Жолудя; митці почали працювати на Запорізькому художньо-промисловому комбінаті (1983-1997). Смутні 90-ті роки – для Лариси Жолудь вимушена творча перерва і водночас стан духовної зосередженості. Мисткиня все більше у своїй творчості звертається до безмежного світу народного мистецтва. З 1998 р. Лариса Жолудь – викладач Запорізької дитячої художньої школи, одночасно займається творчістю «Пам’яті Марії Приймаченко» – це шаноблива спроба інтерпретувати приймаченківське світобачення. Для творчості мисткині характерні образність, природне поєднання виражальних засобів народного мистецтва з досконалою професійною системою.
Основні твори: «Дуб» (1985), «Моя Хортиця» (2003), «Народження» (2004), «Золота пісня» (2004), «Вічність» (2006), «Маків цвіт» (2007), «Берегиня» (2007), «Чорна скеля. Хортиця» (2010), «На Великдень» (2011), «Оранта» (2012).
Лариса Жолудь – член Національної спілки художників України з 2004 р. Учасник Всеукраїнських мистецьких пленерів «Дивосвіт», «Гончарі на Хортиці». Твори зберігаються у Запорізькому обласному художньому музеї.
Література та інтернет-ресурс:
Енциклопедія сучасної України. Т. 9 : Е-Ж. – К., 2009. – 711 с. – Із змісту : Латанський, С. В. Жолудь Лариса Віталіївна. – С. 639-640.
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Жолудь Л. — С. 60-61.
Алексеева, О. Праздник печи, или Круговорот жизни Ларисы Жолудь // МИГ по выходным. — 2006. — 24 марта (№ 12). — С. 9.
Алексєєва, О.[Л. Жолудь] // Образотворче мистецтво. — 2006. — № 2. — С. 116.
Жолудь Лариса Віталіївна [Електронний ресурс] / Запорізька організація Національної спілки художників. – Режим доступу : www.artgalery.zp.ua
28.05 — 80 років тому народився Володимир Іванович Сокіл (28.05.1937, с. Нова Лозоватка Вільнян.о р-ну), апаратник цеху № 4 з виробництва кремнійполімерних з`єднань заводу «Кремнійполімер», повний кавалер ордену Трудової Слави (1975 1981, 1990)
Література:
Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя / [керів. проекту О. Бірюк]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – 48 с. : фото. – Із змісту : Сокіл Володимир Іванович. — С. 48.
Цього місяця виповнюється:
50 років (1967) від дня заснування Запорізької міської бібліотеки-філіалу № 17