Микола Кірдань народився навесні суворого 1943 року в с. Покровське на
Дніпропетровщині в тяжкі часи фашистської окупації. А назвали хлопчика
Миколою з легкої руки рідної тітки на честь врятованого нею молодого
солдатика-художника. Тільки-но малий почав ходити, батько дав йому
олівця: „Малюй!” Спочатку нічого не виходило, аж поки одного разу не
ожив під ним заєць з бабусиної казки. Відтоді олівець для Миколи ставав
все привабливішим, а потім і наврочив хлопцеві життєву дорогу.
    І привела ця дорога до Запоріжжя, до художньої студії Палацу культу-
ри металургів, де навчався майстерності під керівництвом художника Ф.
Ф. Шевченка, а після школи – до Дніпропетровського художнього училища.
Художній талант допоміг Миколі і на військовій службі – розписав панно
в рідній частині, зобразивши один з героїчних епізодів Великої Вітчизняної
війни.
    Після закінчення училища молодий художник почав працювати в Запо-
ріжжі, поступово все більш захоплюючись графікою. Чітка мова деталей
– ось що вабило Миколу у графіці. Його графічні роботи, в яких невловимо
присутні риси рідного краю, експонуються на обласних виставках у Києві,
Москві. Ось одна з них – триптих „Моя Наддніпрянщина”. На лівій части-
ні – „Червоні квіти” – прощання. Горять квіти і кличуть козака в похід.
Права частина – „Батькова шапка”... Не повернувся козак, а вже нова біда
над Подніпров’ям, і вирушає у похід син. Як заповіт, передає йому мати
батькову шапку. Світлою радістю промениться образ на центральній час-
тині – „Золото Наддніпрянщини”. Це щасливе обличчя дівчини, і колосся,
і візерунки на дівочому вбранні – кожна деталь без слів промовляє до нас:
щедра і красива твоя земля, гарно і щасливо на ній.
    Цікавий цикл „Запорозьке козацтво”. Теплою ніжністю віє, зокрема,
від роботи „Кохання”. Вдалині видніється козацьке укріплення, двійка ко-
ней, а на передньому плані – молодий козак і дівчина. Прощання. Немає слів.
Цікаві в цьому циклі роботи „Їхав козак за Дунай”, „Залицяння”, „Козак
Мамай” та інші.
    Проте лише графіка не дає повного уявлення про творчий доробок мит-
ця. Адже з молодого віку він має ще одне захоплення – карбування. З метою
оволодіння цією технікою майстер перечитав багато літератури, спеці-
ально їздив до Грузії знайомитися з роботами знаменитих майстрів кар-
бування, мучився, намагаючись гідно прославити козацьку землю за допо-
могою карб. Широко відомі його карбування „Козацький танок”, „Писар”.
Зухвалий козацький танок коло дівчини привертає увагу своїми типажами
і теплим народним гумором. Зовсім іншими почуттями віє від роботи „Пи-
сар”: відповідальністю, серйозністю, тривогою за долю рідного краю. А
кожен день приносить нові карби, нові задуми. Як каже художник; „Я в
боргу перед цим краєм”.
Література про життя та діяльність
    Запорізька організація Національної спілки художників України. – Запо-
ріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Кірдань М. І. – С. 82–83. 
***
   Солонський А. Беру твої карби, земле : [про життя і творчість М. Кір-
даня] / А. Солонський // Комсомолець Запоріжжя. – 1972. – 18 квіт. – С. 3.
 

Література:

Латанський, С. В. Кирдань Микола Ілліч // Енциклопедія сучас­ної України.  К., 2013.  Т. 13 : Киї  Кок.  С. 35.

На Запоріжжі бував десятки разів, активно підтримував ініціаторів увічнення пам’яті запорозького козацтва, листувався з запорожцями. Реалії Запоріжжя частково відтворені в його творах.

13 листопада 1995 року на головному корпусі Запорізького державного (нині – національного) університету відкрито мемо­ріальну дошку на честь О. Т. Гончара (скульптори Олексій Башкатов та Микола Тихонов).

 

Література та інтернет-ресурс:

Авдєєнко, С. І. Гончар Олександр Терентійович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко.  Запоріжжя, 2006.  С. 195–197.

Ребро, П. П. Олесь Гончар і Запоріжжя : літ.-критичні ст., на­риси, хроніка /  П. П. Ребро ; Тов. охорони пам’яток історії та куль­тури ; Запоріз. держ. ун-т.  Запоріжжя : Хортиця, 2001.  72 с.  (Українська Мекка).

Олесь Гончар // Золота книга української еліти : інформ.-імід­жев. альманах : у 6 т.  К., 2001.  Т. 1.  С. 440–441.  Текст укр. та англ. мовами.

Шевельов, М. П. «Посміхнувся самими устами» // Шевельов, М. П. «Над синню буйного Славути...» : запорізькі адреси літературної класики / М. П. Шевельов.  Запоріжжя, 1998.  С. 158–173.

Константінова, В. М. Гончар Олександр Терентійович [Елект­ронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=1308&lang=ukr

 

Меморіальна дошка Олесю Гончару в Запоріжжі:

Будинок чоловічої гімназії, 1910–1911 рр. (корпус ЗНУ) : [в т. ч. про меморіал. дошку Олесю Гончару] // Об’єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник.  К., 2012. С. 18–19.

Сидоренко, М. Відкриття меморіальної дошки Олесю Гончару // Сидоренко, М. Пам’ять не вкриють сніги / М. Сидоренко ; Михайло Сидоренко ; Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури ; За­поріз. обл. орг-ція.  Запоріжжя, 2003.  С. 115–116.

 

Ребро, П. Він любив Запоріжжя // Хортиця : літ.-худож. та гро­мад.-політ. альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України.  Запоріжжя, 1996.  № 5.  С. 8–10.

Родючі землі Запорізького краю споконвічно страждали від посухи, через це зрошення – одна з надійних гарантій стабільних і ви­соких врожаїв у нашій степовій зоні. Тому було прийнято рішення про будівництво Північно-Рогачицької зрошувальної системи. За завданням Уряду УРСР інститут Укргіпроводгосп розробив проект на зрошування та обводнення Рогачицького масиву.

На цій території було виявлено сотні курганів. Для їх дослід­ження в 1968 році було створено Північно-Рогачицьку археологічну експедицію, яку очолив Василь Іванович Бідзіля (1936–1999). Нау­ковцями експедиції було встановлено, що це перший відомий у скі­фознавстві родовий некрополь, де чітко простежувалася ієрархічна система. Науково-історичне значення могильника було беззапе­речне.

Найвеличнішим з курганів був насип під назвою Гайманова Могила. Саме вона й стала справжньою сенсацією. Методика і стра­тегія розкопки нотувалася дуже ретельно і чітко. Структура кургану виявилася надскладною і потребувала важкої праці науковців та шахтарів, але й винагорода була приголомшливою. Більше ніж 300 знахідок принесли 2600 одиниць виробів унікального скіфського ге­нію. На щастя, на розкопках був присутній кінооператор Української студії хронікально-документальних фільмів Ф. Ф. Забігайло, і вперше в скіфознавстві розчищення схованки було зафіксовано на плівку.

Будівництво найбільшої в Запорізькому регіоні зрошувальної системи розпочалося 9 квітня 1968 року зі зведення головної насос­ної станції та І зонального і магістрального каналів поблизу села Балки Василівського району. Роботи зі спорудження всіх чотирьох черг каналів, що проводилися до 1989 року, виконував трест «Запо­ріжводбуд». За цей період була створена розгалужена іригаційна система, що продовжує розвиватися та вдосконалюватися і сьогодні.

Джерелом зрошування є Каховське водосховище, воду з нього подають у систему двома насосними станціями. Водозабір здійс­нюється головною насосною станцією, і вода по двом трубо­проводам (кожен діаметром 3,2 м, довжиною 1,4 км, висота підіймання 78 м) подається в систему каналів. Вода у міжгоспо­дарську мережу протяжністю 232,4 км надходить за до­помогою 7 насосних станцій підкачування.

Загальна пропускна здатність магістральних і розподільчих каналів складає 619,3 м куб./сек, ширина магістрального каналу – 23–59 м, глибина – 5 м. Укіс його облицьований збірними залізобетонними плитами укладеними на екран із поліетиленової плівки. Дно каналу закріплене на плівці монолітним залізобетоном товщиною 15 см. Вперше в практиці водогосподарського будівницт­ва трубопроводи такого діаметру укладені в траншеї з подальшою засипкою їх ґрунтом. Це дозволило отримати значну економію ме­талу за рахунок відмови від застосування температурних та оса­дових компенсаторів, ребер жорсткості та ін.

Управління каналів Північно-Рогачицької зрошувальної сис­теми, створене 1 квітня 1981 року, згідно з наказом № 33 Міністерст­ва меліорації і водного господарства УРСР, обслуговує зрошувальні землі площею понад 100 тисяч гектарів у шести районах північно-східної частини степової зони Запорізької області: Велико-Біло­зерському, Василівському, Веселівському, Михайлівському, Камянсь­ко-Дніпровському, Токмацькому та забезпечує подачу технічної води в два райони Херсонської області.

На сьогодні праця колективу націлена на забезпечення полив­ною водою водокористувачів та перетворення земель степового краю на квітучий сад.

(Л. М. Чубенко)

 

Література:

Полин, С.Исследователь Гаймановой Могилы Василий Иванович Бидзиля : [в т. ч. о Северо-Рогачикской археологической экспедиции] // Бидзиля, В. И. Скифский царский курган Гайманова Могила / В. И. Бид­зиля, С. В. Полин ; Ин-т археологии НАН Украины.  К., 2012.  С. 13–20.

Мозолевський, Б. М. Гайманова могила : [в т. ч. про Північно-Рогачицьку археологічну експедицію] // Мозолевський, Б. М. Скіфський степ / Б. М. Мозолевський.  К., 2005.  С. 103–117.

Дупляк, В. Д. Північно-Рогачицька зрошувальна система // Гео­гра­фічна енциклопедія України : в 3 т.  К., 1993.  Т. 3 : П–Я.  С. 37–38.

[Северо-Рогачикская оросительная система] // Мелиорация на Украине. – 2-е изд., доп. и перераб.  К., 1985.  С. 141–143.

Булдей, В. Р. [Северо-Рогачикская оросительная система] // Бул­дей, В. Р. Гидромелиоративное строительство и охрана окружающей среды.  К., 1980.  С. 38–40.

Іванченко, М. Жива вода степів // Молодь України.  1985.  5 черв.

Сушко, Ю. Вода, земля и люди // Индустр. Запорожье.  1979.  25 дек.

Евтенко, В. Днепровская вода в Таврической степи / В. Евтенко, А. Храпун // Индустр. Запорожье.  1976.  6 июня.

Самойленко, А. Строительство Рогачикской оросительной на­чалось // Индустр. Запорожье.  1968.  10 апр.

 

Савенко, В. Рогачицька зрошувальна система // Нова Таврія.  1968.  23 берез.

 Ім’я Лева Михайловича Зіньковського (Льовки Задова), активного учас-
ника махновського руху, назавжди ввійшло в історію нашого краю.
    Звичний читачам та кіноглядачам радянського періоду образ Льови
Задова (трилогія О. Толстого “Ходіння по муках”, кінофільми “Хмурий
ранок”, “Ходіння по муках”, “Ад’ютант його превосходительства”) в
дійсності був зовсім іншою постаттю – про що свідчать архівні мате-
ріали СБУ, спогади його соратників. Відрізнявся він навіть зовні, будучи,
насправді, кремезною, фізично сильною, витриманою, дуже доброзичливою
людиною. Та й з Одесою доля звела його лише у 1925 році.
    Народився Лев Задов 11 квітня 1893 року в єврейській землеробській
колонії Весела [нині село Ремівка] поблизу Юзівки Бахмутського повіту (за
іншими джерелами колонія Весела [с. Гупалівка] Гуляйпільського району)
Катеринославської губернії в багатодітній родині колоніста Юделя Задо-
ва. Біля 1900 року збідніла сім’я перебралася у Юзівку, де, так і не роз-
багатівши, глава родини помер. Закінчивши 2 класи єврейської початкової
школи (хедер), Левко влаштувався працювати спочатку до млину, а згодом
(1911 рік) до доменного цеху Юзівського металургійного заводу. Тут хлоп-
чина отримав перші уроки соціальної ненависті та попав під вплив анар-
хістів. За участь в одному із нападів і пограбуванні (поштової контори і
залізничного касира станції Дебальцево), з метою вилучення коштів для
революційної діяльності, його арештували і засудили до 8 років каторги.
Від повного виконання терміну вироку Л. Задова звільнила лютнева рево-
люція 1917 року. Він повернувся на завод. Як політкаторжанина, його об-
рали до Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Тоді ж, як
підтверджують дані протоколу допиту НКВС від 17 листопада 1937 року,
він змінив прізвище на більш благозвучне – Зіньковський.
    З кінця 1917 року Лев разом з молодшим братом Данилом (Зотов-Задов),
як рядові червоногвардійського партизанського загону під керівництвом
анархіста Черняка, воювали у Донбасі з донськими козаками, німцями. Від-
ступаючи від навали останніх, загін дійшов до Царицина, де його перефор-
мували, оголосили регулярним полком Червоної Армії і кинули проти Красно-
ва. Лев став начальником штабу полку. Проте його анархістські погляди не
завжди співпадали з жорсткою дисципліною і порядками у Червоній Армії.
Серйозних конфліктів удалося уникнути завдяки відправленню Л. Задова
штабом Південного фронту (серпень 1918 р.) в Україну для ведення підпіль-
ної роботи у тилу в німців. Розшуки у Юзівці старих анархістських зв’язків
привели його до загону Нестора Махна. У повстанській армії Зіньковський-
Задов обіймав посади помічника командира посту, начальника контррозвід-
ки 1-го Донецького корпусу, коменданта так званої Кримської групи під час
ліквідації Врангеля, члена штабу армії, ад’ютанта Батька.
    У 1919 році, коли Червона Армія після перемоги над Денікіним повер-
нулася в Україну, рухаючись переможним маршем шляхами, розчищени-
ми повстанцями Махна, до махновців, як і раніше, червоні продовжували
ставитись вороже. На початку 1920 року Батько оголошується поза за-
коном. Брати Задови були в числі тих 40–50 осіб, які врятували хворого
на тиф Махна, сховавши у надійному місці, а самі подалися в Донбас до
рідних. Навесні 1920 року брати знову у Махна у його відновленій армії.
Після успішного завершення Кримської кампанії, де згідно Старобельської
угоди спільно діяли Червона Армія і махновці, командуючого махновським
угрупуванням С. Каретника червоні розстріляли, а махновським частинам
запропонували роззброїтись. Зіньковський із залишками Кримського кор-
пусу (група в кількості 250 осіб) із боями проти недавнього союзника про-
билися в грудні 1920 року із Криму в Гуляйполе. В липні – серпні 1921 року
Махно, поряд з яким безперестанно знаходився Л. Зіньковський, здійснив
свій останній рейд Україною і з невеличким загоном у кількості 78 осіб,
перетнувши кордон, опинився у Румунії. До речі, скрупульозні розслідування
чекістів у 1924–1927 роках, 1937 році, ще раз повторені у 1989 році, не ви-
явили фактів звірств і тортур, що приписувалися особисто Льовці Задову
як одному з керівників армії Нестора Махна.
    В період вимушеної еміграції, який тривав 3 роки, брати Задови меш-
кали у Бухаресті, заробляючи на хліб насущний сезонними роботами. У
1924 році Лев Зіньковський погодився на співпрацю з румунською розвід-
кою і на чолі диверсійної групи перейшов кордон з УРСР та добровільно
здався представникам влади. Після шести місяців допитів та уточнень у
Харківському ГПУ Лев Миколайович Зіньковський був звільнений з-під аре-
шту. Органи вирішили використати його багатий досвід роботи у розвід-
ці і контррозвідці, авторитет серед махновців, залучивши до нелегальної
роботи в ГПУ. До того ж на нього вже поширювалася амністія 1922 року
для колишніх махнівців. Весною 1925 року братів Задових із нештатних
співробітників Харківського республіканського ГПУ перевели на легальну
роботу оперуповноваженими іноземних відділів ГПУ: Лева Миколайовича
– Одеського, Данила Миколайовича – Тираспольського.
    Про бездоганну службу колишнього анархіста, колишнього махновця –
оперуповноваженого розвідки іноземного відділу Одеського ГПУ-НКВС –
Зіньковського-Задова Лева Миколайовича свідчить список:
    1929 – подяка ГПУ УРСР і 200 руб. за ліквідацію крупного диверсанта
Ковальчука (Зіньковський-Задов під час операції отримав поранення в руку);
    1929 – іменна бойова зброя (“Маузер” із золотою монограмою “За бо-
йові заслуги”) від Одеського губвідділу ГПУ;
    1932 – іменна бойова зброя від Одеського облвиконкому;
    1934 – грошова винагорода від ГПУ УРСР за ліквідацію групи терористів.
    Проте це не врятувало його від сталінських репресій. 4 вересня 1937
року Зіньковський-Задов Л. М. був арештований за необґрунтованими
звинуваченнями у шпигунській діяльності, контрабанді, створенні в Оде-
сі підпільного махновського центру і 25 вересня 1938 року виїзною сесією
військової колегії Верховного Суду СРСР, яка тривала з 8.00 до 8.15 год., за-
суджений до вищої міри покарання. Вирок приведений до виконання в той
же день в м. Києві. Похований у Биковні – місці погребіння жертв масових
репресій.
    Постановою Пленуму Верховного суду СРСР від 29 січня 1990 року
Зіньковський-Задов Лев Миколайович повністю реабілітований.
    Треба віддати данину шани і поваги синові Лева Миколайовича – Вади-
му Львовичу Зіньковському, учаснику Великої Вітчизняної війни, полковнику
запасу за його багаторічний марафон (почався у 1956 році!) щодо реабілі-
тації батька.
Література про життя та діяльність
    Енциклопедія сучасної України. Т. 10 : З-Зор / гол. редкол. : Дзюба І. М.
[та ін.] / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень
НАН України. – К. : [Поліграфкнига], 2010. – 712 с. : іл. – Із змісту : Дроз-
дов В. Задов Лев Миколайович / В. В. Дроздов. – С. 99–100.
    Кушніренко І. Нестор Махно і повстанці : слідами махновців / І. К. Куш-
ніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запо-
ріжжя : Дніпров. металург, 2009. – 356 с. : іл. – Із змісту : Льова (Зіньков-
ський) Задов. – С. 145–173.
    Кушніренко І. І вічно тополі шумлять... : іст.-худож. дослідження / І.
К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський.
– Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 260 с. : іл. – Із змісту : [Л. М.
Зіньковський (Задов)]. – С. 122–126.
    Авдєєнко С. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко
; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту :
Зіньковський-Задов Лев Миколайович. – С. 240–243.
    Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Не-
стора Махна : матеріали наук.-теорет. конф. (Запоріжжя-Гуляйполе,
12–13 листоп. 1998 р.). Ч. 1 / ред. кол. : Ф. Г. Турченко (голова) та ін. – За-
поріжжя : Просвіта, 1998. – 152 с. – Із змісту : Зинько Ф. Оболганный Лев
Задов / Ф. Зинько. – С. 130–142.
    Попик В. Зрадлива фортуна Льови Задова : худож.-док. повість. Кн. 1 / В.
А. Попик, В. М. Вітковський. – К. : РВА газети «Іменем закону», 1993. – 176 с.
***
    Кулагин Л. А семья махновца Задова жива / Л. Кулагин // Півден. зоря.
– 1998. – 22 верес.
     Науменко І. Ходіння по муках / І. Науменко ; Іван Науменко // Запоріз.
правда. – 1992. – 22 груд.
Образ Л. Задова в художній літературі
    Воловик В. Воля-волюшка : роман-трилогия / В. Воловик ; Виталий Во-
ловик. – Запорожье : Премьер, 2005. – 607 с.
    Толстой А. Хождение по мукам : [трилогия] / А. Н. Толстой ; Алексей
Толстой. – М. : [АСТ Москва] : Хранитель, 2006. – 960 с. – (Великая судьба
России).
    Цесарський А. Чекіст : повість. – К. : Молодь, 1961. – 330 с.

Заступник ко­мандира відділення 217-го окремого батальйону інженерних спо­руд 44-ї окремої інженерної бригади спецпризначення 6-ї армії 3-го Українського фронту відзначився при форсуванні р. Дніпро в райо­ні с. Розумівка Запорізького району 26 листопада 1943 року.

 

Література та інтернет-ресурс:

Шлемов Николай Тихонович // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. М., 1988.  [Т.] 2 : Любов  Ящук.  С. 793.

 

Шльомов Микола Тихонович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=7605&lang=ukr

Іван Дмитрович народився 13 квітня 1918 року в с. Ланцеве Білоцерківської волості Олександрівського повіту в селянській родині. Після закінчення семирічки в с. Білоцерківка Царекостян­тинівського (нині – Більмацького) району Запорізької області, навчався в Гуляйпільському педагогічному технікумі, Чугуєвській льотній школі. Учасник боїв з перших днів війни. Командир ланки 123-го винищувального авіаполку 7-го винищувального авіакор­пусу Військ ППО старший лейтенант І. Д. Підтикан зробив 217 бойових вильотів, брав участь у 58 повітряних боях. Особисто збив 13 та у групових боях 5 ворожих літаків. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно йому 6 червня 1942 року, а 2 серпня загинув у повітряному бою.

У смт Куйбишеве (нині – Більмак) на алеї Слави встановлено бюст Герою.

 

Література та інтернет-ресурс:

Пидтыкан Иван Андреевич // Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается.  Запорожье, 2010.  С. 132.

Шевчук, С. П. Білоцерківка: історія села та школи очима крає­знавця та вчителів / С. П. Шевчук, В. І. Пономарьов ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов’я.  Куйбишеве, 2009.  С. 31–32.

Алея земляків – Героїв Радянського Союзу : [в т. ч. І. Д. Підти­кан] // У пам’яті нащадків : Запорізька область : ілюстров. зб., присвячений увічненню пам’яті жертв Другої світової та локальних війн ХХ століття. – Запоріжжя, 2005.  С. 149.

Кушніренко, І. К. Іван Підтикан // Кушніренко, І. Люди Гуляй­пільщини / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський.  Запоріжжя, 2004.  С. 67–68.

Новиков, А. А.В небе Ленинграда / Александр Новиков.  М. : Наука, 1970.  308 с.

Куперман, Ю. Школьный учитель поднялся в небо / Юрий Ку­перман // Надежда.  2015.  17–23 июня (№ 25).  С. 14.

 

Бабушкін, Г. Ф. Підтикан Іван Дмитрович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6863&lang=ukr

Василь Петрович Бабков народився 14 квітня 1918 року в се­лищі Кушугум (нині – смт Запорізького р-ну) Запорізької області в родині робітника. У довоєнні роки працював на заводі «Запоріж­сталь». По путівці комсомолу робітника Василя Бабкова направили в Борисоглєбськ – до «2-ї Червонопрапорної військової школи льотчиків імені Осовіахіму», яку в 1937 році він закінчив з високими результатами.

На фронтах Другої світової війни з 22 червня 1941 року. Особливо відзначився в перші дні війни і під час Сталінградської битви. Василь Бабков проявив героїзм, мужність, винахідливість. До осені 1942 року особисто збив 11 літаків противника і 9 – у гру­повому бою. Високе звання Героя Радянського Союзу Василю Бабкову було присвоєно 23 листопада 1942 року за мужність і від­вагу в боях під Сталінградом. Громив ворогів у небі України, Куба­ні, Сталінграду. Від Волги дійшов до Берліна, визволяв народи Західної Європи. Усього за час війни Василь Петрович Бабков зро­бив 450 бойових вильотів, особисто збив 23 ворожих літаки, зни­щив багато бойової техніки і живої сили ворога.

Після війни продовжив військову кар’єру. У 1950 році закінчив Військово-повітряну академію, а в 1956 р. – Військову академію Генерального штабу.

У 1950 році Василя Бабкова призначили командиром 4-ї гвар­дійської винищувальної авіаційної дивізії, що входила до складу 24-ї повітряної армії в Німеччині. В 1956 р. Василь Бабков – коман­дувач 71-го гвардійського авіаційного корпусу, у 1960 – генерал-інспектор Головної інспекції МО СРСР. До 1986 р. очолював Голов­ну інспекцію Протиповітряної оборони.

Генерал-лейтенант (1964), генерал-полковник (1973). Мешкав у м. Москві (РФ).

За бойові заслуги відважний льотчик нагороджений двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І ст., двома орденами Червоної Зірки, медалями.

(А. В. Даниленко)

 

Література та інтернет-ресурс:

Бабков Василий Петрович // Герои Советского Союза : крат. био­граф. словарь : [в 2 т.].  М., 1987.  [Т.] 1 : Абаев  Любичев.  С. 101.

Голдобін, А. І. Герой Радянського Союзу Бабков Василь Петро­вич // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запо­рожская Аллея славы – народная святыня.  Дніпропетровськ, 2002.  С. 192–193.

Бабков Василь Петрович // Книга Пам’яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2010. – Т. 22 (1) : Переможці.  С. 35.

Куперман, Ю. Его призвание – небо / Юрий Куперман // Надеж­да. 2015.  18–24 февр. (№ 8).  С. 14.

 

Бабков Василь Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5272&lang=ukr

Література:

Гнедашев, В. Н. Гражданская война. В огне противостояний // Гнедашев, В. Н. Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев.  Мелитополь, 2013.  С. 37–48 : фото.

 

У вихорі громадянської війни // Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833–2008) : (бібліогр. покажчик) / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горь­кого» Запоріз. обл. ради.  Запоріжжя, 2008.  С. 20–21.  (Міста і села Запорізької області ; вип. 1).

Література:

Янкович, І. Пам’яті Григорія Олександровича Соколенка / Інга Янкович // Му­зейний вісник.  2016.  № 16. С. 219–221.

Латанський, С. «Піднімайтеся до висот вашого серця» / Сергій Латанський // Запоріз. правда.  2015.  10 верес. (№ 103–104).  С. 11.

Атаманчук, И. Воспоминания к юбилею / Инесса Атаманчук // МИГ.  2014.  25 сент. (№ 39).  С. 43.

Атаманчук И. Первый директор / Инесса Атаманчук // МИГ.  2013. 1 мая (№ 18).  С. 13.

Московцева, В. Сто альбомів запорізького кобзаря / Віталіна Московцева // Запоріз. правда.  2013.  4 лип. (№ 75–76). С. 10.

Середа, В. Ювілей «духовного батька» художнього музею / Віра Середа // Запоріз. правда.  2013.  25 квіт. (№ 47–48).  С. 2.

Середа, В. Пейзажі Григорія Соколенка у Львові / Віра Середа // Запоріз. правда.  2011.  29 жовт. (№ 162).  С. 4.

Середа, В. Вихований Україною і Латвією / Віра Середа // За­поріз. правда.  2008.  30 квіт. (№ 64-65).  С. 11.

Алексеєва, О. Духовний досвід українства шістдесятих // За­пороз. Січ.  2008.  13 трав. (№ 90).  С. 4.

 

Костенко, О. Запорізький кобзар // Запоріз. правда.  2003.  26 квіт.  С. 8.

Комунальний заклад «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді» Запорізької обласної ради (далі – КЗ «Центр туризму» ЗОР) – один з найбільших профільних позашкільних навчальних закладів системи освіти Запорізької області й України.

КЗ «Центр туризму» ЗОР заснований 30 квітня 1948 р. (до вересня 2004 р. – Обласна станція юних туристів) і має 70-річний досвід організації туристсько-краєзнавчої діяльності з дітьми і мо­лоддю у Запорізькій області.

Відповідно до статутних завдань педагоги Центру є координа­торами туристсько-краєзнавчої роботи в регіоні, надають методич­ну допомогу районним і міським відділам освіти у її становленні на місцях, сприяють розвитку дитячого туристського руху, надають інструкції і консультації з питань змісту, методики й організації заходів, походів, експедицій, організовують і проводять масові за­ходи (обласні, регіональні, всеукраїнські) з туристсько-краєзнавчо­го напрямку позашкільної освіти, здійснюють на туристських базах прийом груп учнівської молоді, сприяють підготовці кваліфікова­них інструкторів дитячого туризму.

Основну діяльність Центру забезпечують його профільні відді­ли: туристсько-спортивний; туристсько-краєзнавчий; методичний; організаційно-масової роботи.

Крім того, у чотирьох районах області (Веселівському, При­морському, Токмацькому та Чернігівському) функціонують струк­турні підрозділи Центру – відділи, які організують туристсько-краєзнавчу роботу з учнівською молоддю своїх регіонів.

Більше двох тисяч вихованців КЗ «Центр туризму» ЗОР зай­маються у 152 гуртках, де закріплюють навички з 15 напрямків туризму і краєзнавства (історія, археологія, етнологія, географія, екологія, музейна та екскурсійна справа, скаути, мала академія наук, пішохідний, гірський, водний, спелеотуризм, скелелазіння, спортивне орієнтування) відповідно до навчальних планів і прог­рам. Для цього у Центрі створено належну матеріально-технічну базу для роботи з учнівською молоддю, зокрема: навчальний комп­лекс, який має навчальні кабінети туристського, природничого та історико-археологічного профілю, дитячі туристські бази «Дніп­рянка» (69067, м. Запоріжжя, вул. О. Невського 87–А, тел.: (0612) 35–18–12) та «Лиса Гора» (71600, Запорізька область, м. Василівка, вул. Лисогорська, 1).

Щорічно Центр бере участь у більше ніж 20 всеукраїнських масових заходах з різних видів туризму і краєзнавства, готує пакет інструктивних, методичних, дидактичних та підсумкових матеріа­лів для проведення 30 обласних очно-заочних туристсько-крає­знавчих заходів з учнями, у яких бере участь більше 30 тисяч школя­рів і студентів Запорізької області.

При КЗ «Центр туризму» ЗОР працює обласна маршрутно-ква­ліфікаційна комісія (МКК), яка здійснює випуск туристських груп закладів освіти Запорізької області в ступеневі і категорійні походи.

На даному етапі Центр є сучасним закладом у системі поза­шкільної освіти, який активно співпрацює з науковими, освітніми та профільними державними установами області, забезпечений сучасним комп’ютерним обладнанням і туристським споряджен­ням, має свій сайт (www.zoctkum.ucoz.ua) й електронну адресу (info_turcenter@ukr.net).

(В. І. Шелегеда)

 

Література:

Шелегеда, В. І. Запорізький обласний центр туризму і крає­знавства учнівської молоді. Сторінки історії 1948 — 2008 роки / В. І. Ше­легеда, К. С. Гуленко, А. В. Волков ; ЗОДА, Управління освіти і нау­ки.  Запоріжжя : [Кераміст], 2008.  92 с.

«Сучасний стан і проблеми розвитку дитячого туризму і крає­знавства у Запорізькій області» : зб. матеріалів обл. наук.-практ. конф., присвяченої 60-річчю Запоріз. обл. центру туризму і крає­знавства учнівської молоді (13–14 берез. 2008 г.) / Упр. освіти і науки ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнівської молоді» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : АА Тандем, 2008.  96 с. : іл.

З 1965 р. мешкав у Запоріжжі та працював на Запорізькому трансформаторобудівному заводі.

Література та інтернет-ресурс:

Мужайло Микола Тимофійович // Книга пам’яті України. Запо­різька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т. 22 (1) : Переможці. — С. 319.

Мужайло Николай Тимофеевич // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья.  Запорожье, 2010.  С. 83. 

Мужайло Микола Тимофійович [Електронний ресурс] // Славет­ні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6630&lang=ukr

Література:

Маяк // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-по­лит. справочник.  Мелитополь, 2014.  Т. 2 : М  Р.  С. 49–50.

 

Нижнему бердянскому маяку  170 лет // МИГ.  2008.  17 апр. (№ 16).  С. 2.

В Азовському морі є чимало небезпечних для мо-
реплавства місць і районів. Бердянська коса серед
них – найнебезпечніша. Вона виступає трикутни-
ком на південь, а потім, відхиляючись на південний
захід, звужується на середині і знову розширюється
в кінці. Загальна довжина цієї коси 8 миль.
    Неважко собі уявити, з якою обережністю мо-
реплавці підходили до порту Бердянськ, та все одно
не обходилося без посадки на мілину. А з розширен-
ням вантажоперевезень такі неприємності почали
траплятися доволі часто. Тому неодноразово й по-
 
ставало питання про необхідність встановлення тут навігаційних знаків,
зокрема маяка. 22 квітня 1837 року на південному краю Бердянської коси,
за 600 м від її краю, почалися роботи із спорудження кам’яного маяка,
будівництво якого фінансувала Таврійська губернська комісія. Роботи вів
керченський купець Карло Томазіні, наглядав за ними підпоручик Ласкін.
    В навігацію 1938 року, 3 вересня вибілена восьмикутова вежа з червоним
поясом посередині вперше постала перед мореходами у робочому стані. У
п’ятиповерховій ліхтарній споруді було встановлено освітлювальний при-
лад з 15 лампами і рефлекторами, що світили на висоті 25,5 м над рівнем
моря білим проблисковим вогнем на 10 миль. Складною була служба на цьо-
му маяку. По-перше, тут не було питної води, і її доводилося привозити за
25 км з Бердянська. По-друге, доволі часто у штормову погоду кінець коси,
де стояв маяк, перемивало водою, і тоді сполучення з містом переривалося,
а до маяка можна було дістатися лише шлюпкою. І так багато днів по-
спіль. За перші 30 років, орієнтуючись на маяк, до Бердянського порту про-
слідувало більше 5 тисяч іноземних та більше 9 тисяч каботажних суден.
    Знаменною подією у житті маяка Бердянський Нижній стало пере-
ведення його на електроживлення. Він став другим електричним маяком у
Росії після Одеського і 15-м електричним маяком у світі. Щоправда, перші
електромашини були ненадійними, часто виходили з ладу, і тоді знову до-
водилося повертатися до масляних ламп. Тільки у 1911 році старі парові
котли та електрогенератори було замінено на нові, більш надійні та по-
тужніші, а поряд з маяком встановлено 20-пудовий дзвін, щоб подавати
під час туманів, снігових заметілей тощо звукові сигнали. Діяв тут і паро-
вий ревун, який складався з трьох ріжків різного розміру і типу.
     У 1911 році до маяка було прокладено телефонну лінію.
    Як і увесь цей регіон, маяк теж зазнав руйнувань воєнних лихоліть. У
Першу світову війну Бердянський Нижній вмикався епізодично, а згодом
його зовсім загасили. Постійне електричне освітлення поновили лише у
1923 році. На початку жовтня 1941 року Бердянська коса, а з нею і маяк,
були окуповані ворогом і перебували в його руках до 17 вересня 1943 року,
тобто до їх визволення десантниками морської Азовської воєнної флотилії.
Під час бойових дій будівля маяка дуже постраждала.
    Уперше після війни Бердянський Нижній запрацював лише у 1947 році,
повністю його відбудовано у 1956 році, а двома роками пізніше тут вста-
новили радіомаяк. Через 20 років маяк було модернізовано, капітально від-
ремонтовано і встановлено на ньому радіолокаційний маяк-відповідач.
    Сьогодні, окрім власне маякової башти та двоповерхового житлового
будинку, тут прокладено місцеву тепломережу, є надійні агрегати елек-
троживлення. Пофарбована в біло-червоний колір 23-метрова вежа 175
років служить дороговказною зорею не тільки морським кораблям, а ще є
й візитною карткою приморського міста.
Література
    Бердянские маяки // Михайличенко В. Бердянск. Взгляд через столетия /
Михайличенко В., Денисов Е., Тишаков М. – Бердянск, 2007. – С. 114–115.
    7 чудес Бердянска // Південна зоря. – 2007. –15 верес. (No 135). – С. 5.

Анатолій Іванович Карагодін народився 22 квітня 1938 року в м. Пологи. Тут пройшли дитинство та юність. Після закінчен­ня школи він вирішив, що стане істориком, але йому не одразу вда­лося вступити до вищого навчального закладу, тому розпочав свою трудову діяльність у колгоспі «Аврора», в артілі «Комунар», пізні­ше – фотографом у м. Гуляйполе та м. Оріхів. У 1963 році йому вдалося вступити на історично-філологічний факультет Ростовсь­кого державного університету, по закінченні якого (1967) упродовж 1967–1970 рр. працював учителем, заступ­ником директора з вихов­ної роботи в середній школі с. Караванне Лиманського району Астраханської області. У 1970–1971 рр. навчався в аспірантурі Рос­товського державного університету. У 1972 році захистив канди­датську дисертацію «Астраханский край в конце ХVІІІ – первой половине ХІХ вв.: к вопросу о генезисе ка­питализма на южных окраинах России». У 1973 році став кандидатом історичних наук.

У 1971–1975 рр. обіймав посаду старшого викладача кафедри історії Калмицького державного університету в м. Еліста. Та куди б не закидала Анатолія Івановича доля, скрізь він починав вивчати історію того краю, де йому доводилося жити. Та все ж ніде він не забував про Запоріжжя і паралельно збирав матеріали про рідні місця.

З 1975 року працював в Запорізькому державному універси­теті на кафедрі історії СРСР. Після захисту докторської дисертації на тему «Хозяйство и общественно-политический строй приволжс­ких калмыков в последней трети ХVІІІ – первой половине ХІХ вв.» (1988) йому була присвоєна наукова ступінь доктора історичних наук, а в 1990 – звання професора. Тоді ж він очолив кафедру краєзнавства та спеціальних історичних дисциплін, при якій була аспірантура. Був Анатолій Іванович членом спеціалізованої вченої ради історичного факультету Запорізького держуніверситету із за­хисту кандидатських дисертацій. Під його керівництвом виконано і захищено 6 кандидатських дисертацій.

З січня 2000 року до березень 2003 року – професор кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисцип­лін Запорізького державного (нині – національного) університету.

Сфери його наукових інтересів: історія запорізького краю кін­ця XVIII – початку XIX століття, джерелознавство, історія заселення півдня України німецькими колоністами. У його активі – перша обласна історично-краєзнавча конференція у 1991 році та видання її матеріалів, а також три випуски «Из прошлого Запорожья». Узагалі з історії Запорізького краю видано більше сорока робіт.

Професор Карагодін багато працював в архівах Москви, Санкт-Петербурга, Одеси, Донецька, Криму. Результатом цих досліджень ста­ло написання понад 150 наукових та науково-методичних праць. Зокрема, 2 монографій: «История Запорожского края : 1770–1917» (1998), та «Александр I: последнее путешествие» (2000), збірки до­кументів з історії Запорізького краю.

Помер Анатолій Іванович 19 березня 2003 року. Похований у м. Пологи.

(Г. М. Нагорна)

Праці:

Связь времен : история развития средств связи в Запорожской области / науч. ред. А. И. Карагодин.  Запорожье : Дикое Поле, 2007.  192 с. : ил. : фото.

Александровск – Запорожье : этапы городской власти / А. Ка­рагодин ; сост. А. Емец. — Пологи : [Район. типография?], 2006. — 82 с.

История Запорожского края: 1770–1917 : документы и мате­риалы / А. Карагодин.  Запорожье : ЗГУ, 2002.  458 с.

История Запорожского края (1770–1917) / А. Карагодин.  Запорожье : ЗГУ, 1998.  285 с. : 6 карт.

Александр Первый : (последнее путешествие) / А. Карагодин.  Запорожье : ЛIПС, 2000.  244 с.

***

Из прошлого Запорожья. Вып. 3 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос. ун-т ; [отв. ред. А. И. Карагодин].  Запорожье : [б. и.], 1996.  99 с.

Из прошлого Запорожья : сб. ст. преподавателей каф. ист. краеведения. Вып. 2 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос.
ун-т ; [отв. ред. А. И. Карагодин]. — Запорожье : [б. и.], 1992. — 126 с.

Из прошлого Запорожья : материалы к спецкурсу по ист. краеведению для студентов и учителей истории : сб. ст. преподава­телей каф. ист. краеведения и спец. ист. дисциплин. Вып. 1 / Запорож. обл. о-во краеведов, Запорож. гос. ун-т ; [отв. ред. А. И. Ка­рагодин].  Запорожье : [Днепров. металлург], 1992.  90 [1] c.

История Запорожского края в дооктябрьский период : тезисы обл. ист.-краевед. конф., 16 апр. 1991 г. / Запорож. гос. ун-т, Запо­рож. обл. об-во краеведов, Обл. упр. нар. образования ; [отв. ред. А. И. Карагодин].  Запорожье : [ЗГУ], 1991.  74 с.

 

Література та інтернет-ресурс:

Бєлікова, М. Карагодін Анатолій Іванович / Марина Бєлікова // Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. — К., 2016. — Т. 2. — С. 193–196.

Карагодін Анатолій Іванович // Історичний факультет Запо­різького державного університету. 30 років (1971–2001) : ювілейна книга.  Запоріжжя, 2001.  С. 130–133.

Карагодін Анатолій Іванович // Бібліографічний покажчик нау­кових праць співробітників історичного факультету ЗДУ.  Запо­ріжжя, 1997. – С. 50–54.

Шульга, О. Звернений назад пророк // Пологів. вісті.  2013.  18 квіт. (№ 16).  С. 6.

Лях, С. Р. Докторська висота // Запорізький університет.  1989.  № 13.

Овсяникова, Т. Анатолий Карагодин – краевед по жизни // Наш город. 1988.  2, 5, 9 июня.

 

Карагодін Анатолій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу: http:sites.znu.edu. ua/news_details.php?­news_id =6065&lang=ukr

Література:

Бердянский Совет рабочих и солдатских депутатов // Энцикло­педия Бердянска : в 2 т. — Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 152–154.

 

Покотило, Ф. Расстрел первого Бердянского и Ногайского Сове­тов // Летопись революции.– [К.], 1926. — № 1 (янв.-февр.). — С. 97–102.

Особливо відзначився при форсуванні р. Дніпро в районі с. Розумівка Запорізького району.

 Література та інтернет-ресурс:

Князьков, Ю. П. Вулиця Істоміна (Истомина) // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; ЗНУ, Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького.  Запоріжжя, 2015. С. 101–102.

Истомин Василий Иннокентьевич // Весна Победы нашей. Запорожье, 2010. С. 178.

Истомин Василий Иннокентьевич // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья. Запорожье, 2010. С. 49.

Ильин, С. Улица Истомина // Позиция.  2006.  14 сент. (№ 37).  С. 21.

 

Істомін Василь Інокентійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу : http:sites.znu.edu. ua/news_details.php?­news_id =6025&lang=ukr

Література:

 

Павловський Петро Маркович // Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запо­різької обл. ради.  Запоріжжя, 2012.  С. 128.  (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Загинув у Аф­ганістані. Похований на Токмацькому міському кладовищі.

 

Література:

 

Кащук Юрій Валерійович // Книга пам’яті України. Запорізька область.  Запоріжжя, 2012.  Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти.  С. 42.

Література:

Константинова, В. Н. Вороной Георгий Феодосиевич // Энцик­ло­пе­дия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 297–298.

Сита, Г. М. Вороний Георгій Феодосійович // Енциклопедія сучасної України.  К., 2006.  Т. 5 : Вод Гн.  С. 169.

Шаров, І. Ф. Вчені України: 100 видатних імен / І. Ф. Шаров. – К. : АртЕк, 2006.  488 с. : фото.

Авдєєнко, С. І. Вороний Георгій Феодосійович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко.  Запоріжжя, 2006.  С. 177–178.

 

Георгій Вороний // Золота книга української еліти : інформ.-імідж. альманах : у 6 т.  К., 2001.  Т. 1.  С. 402–403.

Література та інтернет-ресурс:

Энгель Юлий // Энциклопедия Бердянска : историко-краевед­ческий, общественно-политический справочник / [под общ. ред. Ми­хайличенко В. И.].  Мелитополь, 2015.  Т. 3 : С  Я.  С. 725.

Говор, Е. Юлий  Дмитрий – Йоэль: в поисках предков бердянс­ких Энгелей / Елена Говор // Мелитоп. краевед. журн.  2013.  № 1.  С. 54–60.

 

Константінова, В. М. Енгель Йоель Давидович (Юлій Дмит­рович) [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5840&lang=ukr

Цього місяця виповнюється:

Це перша велика двотомна монографія видатного українсько­го історика, археолога, фольклориста, етнографа, лексикографа, му­зеєзнавця і культурно-громадського діяча Дмитра Івановича Явор­ницького (1855–1940), над якою він працював майже вісім років.

«Запорожье…» виявилося новаторською працею для свого ча­су. Адже попередні праці інших дослідників спиралися переважно на історичні документи (універсали, записки козацьких канцелярій) та твори козацьких літописців (Самовидця, Грабянки, Величка). Що ж стосувалося географії, топографії, топоніміки запорозьких земель, то ці питання до Яворницького були висвітлені надто не­повно і фрагментарно.

В основу композиції книги і ліг саме принцип топографічно-територіального опису кожної із восьми існуючих у минулому За­порозьких Січей, історія їх заснування, розвитку та занепаду.

Книга фактично стала унікальною енциклопедією величезного масиву фактичного матеріалу (історичного, археологічного, етно­графічного, картографічного, фольклорного…) території земель, що входили до складу Війська Запорозького Низового.

Місцями книга є фактично щоденником, позаяк автор у хро­нологічній послідовності розповідає про свої мандри запорозьки­ми землями, про зустрічі з місцевими жителями, фіксуючи особли­вості їх мови, записуючи пісні, приказки, легенди й перекази.

У своєму листі до історика В. Ю. Ключевського Дмитро Явор­ницький пише, що це не стільки науковий трактат, скільки «днев­ник поездок любителя запорожского края».

Одначе, виходу книги передувала низка драматичних подій. У зв’язку з урядовим наказом (1876) про заборону видання книг українською мовою (а в книзі Д. Яворницького цілі сторінки напи­сані саме нею) поширення книги було призупинено аж до особли­вого дозволу Головного управління у справах друку (фактично за­боронено). Накладу твору, що становив 1550 примірників загаль­ною вартістю 4000 карбованців, загрожувало знищення. Ситуацію врятував магнат-колекціонер Василь Васильович Тарновський, який домігся зняття заборони на видання.

Вихід книги у квітні 1888 року став справжнім тріумфом. Одразу ж з’явилися десятки відгуків та рецензій у впливових ча­сописах: «Вестник Европы», «Киевская старина», «Екатеринославс­кие губернские ведомости» та ін.

Серед рецензентів були знані вчені, більшість з яких пози­тивно оцінили книгу Д. І. Яворницького, вказавши на деякі, з їхньої точки зору, недоліки: недостатню критичність та надмірну емоцій­ність у викладі матеріалу. Та це і зрозуміло, адже автор був захоп­лений історією Запорозького козацтва.

Книга «Запорожье…» різко виділялася на тлі наукової та художньої літератури того часу ще й своїм оформленням та якістю поліграфії. Вона була оздоблена планами, картосхемами та 55 ілюстраціями, дев’ять з яких виконав Ілля Рєпін.

«Запорожье в остатках старины и преданиях народа» – видат­на пам’ятка української історії та культури, що продовжує активно жити і в ХХІ ст. й цікавити як звичайних читачів, так і знаних науковців.

(Т. М. Палівода)

 

Эварницкий, Д. И.Запорожье в остатках старины и преданіях народа : с 55-ю рисунками и 7-ю планами. Ч. 1 — Ч. 2 / Д. И. Эвар­ницкий ; Д. И. Эварницкій. — Спб. : тип. Н. А. Лебедева, 1888. — 294+256 с.

 

Література:

Крушинський, В. Ю. Історія України : події, факти, дати / В. Ю. Крушинський, Ю. А. Левенець.  К. : Тарнекс-Вета, 1992.  199 с.  Із змісту : [згадується книга Д. І. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа»].  С. 133.

 

Бушак, С. Книга Дмитра Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» як видатна пам’ятка української істо­рії та культури / Станіслав Бушак // Народне мистецтво.  2009.  № 3-4.  С. 70–75.

Література:

Welcome. Острів Хортиця / [Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. краєзнав. музей» ЗОР]. – [Запоріжжя : АА Тандем, 2016].  16 с. : іл.

Національний заповідник «Хортиця» [Карти] : краєзнавчо-ту­ристична схема / авт. світлин: О. Власов [та ін.].  Запоріжжя : [б. в.], 2016.  1 л. : іл.

Національний заповідник «Хортиця» : 50 років поступу // Му­зейний вісник.  2015.  № 15.  С. 258–260.