Той хто переходить в такий стан вміння передавати і приймати з часом втрачає такі прояви нашого життя, як жадібність, гнів, гординя, зависть. Перевірте. Ми набуваємо якостей сонця – воно нас обігріває, освітлює і не вимагає від нас нічого навзамін; дерево передає нам прохолоду в жаркий день і захисток в негоду і нічого не чекає навзамін; соловейко тішить наш слух співом і нічого не вимагає навзамін, то так почувається людина, яка навчиться давати. Побачите, що і ви не матимете відчуття того, що щось захочете навзамін. Так Бог передає нам все, що має і від наших потреб. Подальше наше життя-буття крокує як божественні прояви. Разом з цим поміняються наші погляди на життя, на речі, на смисл життя. Радіймо цьому феномену людської сутності, бо ми міняємось. У нас нова фаза життя і це нове прекрасне понесе ці якості в інші життя. Наступне родиться з наявного існуючого. Мирські речі залишаються в спадок нащадкам, коли людина помирає, бо не може взяти їх з собою, але духовні надбання вона забирає з собою – ці надбання не передаються разом із матеріальним спадком. Вони разом з душею посилаються в підготовлюване нове тіло.
Будьмо реалістами: в тілі ми є частинкою суспільства і дотримуємось правил його моралі, правил його законів, але в тілі є душа – і це є щось більше, і це більше є часточкою Бога в нас, і в нашому тілі.
Душа у своєму духовному рості нагадує людину в мандрах. Вона рушила в мандри (невідомо скільки життів раніше), але прибуття до кінцевого завершення росту, до пізнання істини, до Бога — теж не відомо через скільки життів пройде душа. Людина це ще не завершена сутність, це тільки шанс вийти на шлях пошуку істини, чи мандрівка по цьому шляху. Прижиттєве минуле ми трошки знаємо, але майбутнє манить нас до себе всілякими перспективами. Ось звідки всі напруження, тривога. Ці дві полярності весь час протиборствують в нашому єстві, як і інші якості нашого життя: добро і зло, милосердя і користолюбство, життя і смерть …, не даючи нам протягом життя спокою в середині себе із-за цього протиборства, житейської суматохи.

«Жив-був один запальний і нестриманий молодий чоловік. І ось одного разу його батько дав йому мішечок з цвяхами і наказав кожного разу, коли йому буде не в силах стримати гнів, то щоб забивав один цвях в стовп огорожі.
В перший день в стовпі було декілька десятків цвяхів. Наступного тижня він вже трохи навчився стримувати гнів, і з кожним днем забитих цвяхів в стовп стало зменшуватись. Юнак зрозумів, що легше контролювати свій темперамент, чим забивати цвяхи.
На кінець прийшов день, коли він ні разу не втратив самовладання. Він розказав про це своєму батькові і той сказав, що на цей раз потрібно кожен день, коли сину вдасться стриматись, то він може витягувати по одному цвяху із стовпа. Йшов час і прийшов той день, коли він зміг повідомити батька про те, що в стовпі не залишилось ні одного цвяха. Тоді батько запросив сина до огорожі:
— Ти непогано справився, але ти ж бачиш, скільки дірок в стовпі? Він вже ніколи не буде таким як раніше. Коли людині говориш що-небудь зле, то у нього залишається такий же шрам, як ці дірочки. І не важливо, скільки разів ти після цього попросиш пробачення – шрам на людському серці залишається».

Ми не можемо подивитись на себе і на якій ми стадії духовного росту і чи здатні ми відчувати присутність душі в тілі. А хіба це важливо. Вона там є. Так, там (в тілі) є божественне, але там є і лукаве. Такі міркування є нашим шансом усвідомлено зрозуміти це і ростки духовного не забаряться себе проявити в нас. Ці відчуття знайомі багатьом. В такому стані ми почуваємось щасливими: все іде влад в сім’ї, в робочому колективі, теплі відносини з оточуючим середовищем, спокій, умиротворення, прекрасний настрій; появляється стільки енергії, що ми готові гори перекинути. В цілому ми задоволені своїм життям-буттям саме в цей період. Однак є шанс пронести такий стан душі до кінця днів своїх. Це вже є нормою життя повсякчас і скрізь. Однак не слід забувати, що в нашому житті є прояви негативних енергій і тому є потреба бути уважним і спостережливим у всьому. Раніше побачимо небезпеку, то спокійніше підготуємося до зустрічі з нею, чи і обминемо, бо ми вже розуміємо процес і смисл появи в нашому житті не зовсім приємних подій – підказок.

«Покликання для бабусі.
В одному селі жила одна бабуся з дідусем – дітей вони не мали, та весь вік прожили, як кажуть «душа в душу», але настав час, коли дідусь відійшов у вічність, а бабуся залишилася сама, тримаючи і надалі в господарстві дві корови. Одного разу через село йшов юнак і попросився до бабусі на нічліг. Старенька радо зустріла гостя, за вечерею бабуся розговорилася з хлопцем, дійшла до теми про покликання і дізналася, що юнак хоче стати монахом, а перед цим здійснює паломництво до святого місця. Бабуся також розповіла про своє нелегке життя, про роки війни і важку працю. Хлопець, слухаючи бабусю, запитав: «Ви прожили важке життя, напевне настав час трохи відпочити та коли я заходив до вас то запримітив, що сусіди пригнали вам дві корови з пасовища, навіщо вони вам? Ви живете одна…» На що бабуся відповіла: «Та де одна. Он за горбком живе багатодітна сім’я, діточок багато, тому і допомогаю їм молочком і сметанкою, а там далі по вулиці живе вдова з двома маленькими діточками, а там – інвалід … Я кожного ранку по вулиці відношу молочко тим, кому воно найбільше потрібно… Та й буду тримати корівки, доки зможу, тому що поки я комусь потрібна, доти я не буду сама». Проходив час, той юнак став монахом, а згодом і священником, він часто згадує цю добру бабусю і в проповідях про людське покликання завжди наводить її приклад.
І дійсно, іноді покликання не потрібно шукати у великих ідеях, чи справах, а озирнутися довкола і подумати, що ми б могли зробити ближнім, використовуючи те, чим обдарував нас Господь…».

Коли з нами сталось те, що ми відчули, що побачили, чи побачили шлях істинного, то підтвердженням цього є те, що ми починаємо по іншому дивитися на речі, на події, ситуації. В цьому мирському житті стане в пригоді такий приклад. Коли нас хтось ображає і ми не гніваємось, або ми щось сказали не зовсім добре і нас за це не мучить почуття вини, то це і є ознакою нашого істинного бачення оточуючого – ми є вже іншими, ми є новою людиною. Бережімо, осмислюймо, розширюймо, вивчаймо свій феномен, свій стан. Підтримуймо його і для цього у нас є достатньо сили розуміння цих якостей. Довірмося цьому факту, цій реальності, як дитина першому кроку. А далі вона намагатиметься зробити другий, третій крок – тільки підтримуйте її у намаганнях, але не за руку. Так і ми, підтримуймо своє нове бачення. Це вього навсього приклад, бо кожному може бути підтверджуюча підказка різна, як і різні шляхи у кожного до пізнання істини.
Якщо ми бачимо шлях, яким можна прийти до істини, чи стаємо на нього, то можна сказати, що дійдемо по ньому до кінця. Бо на цьому шляху кожної миті ми можемо пізнавати окремі грані божественної енергії. Кінцева мета Творця, мабуть, в тому, щоб ми відчули, щоб ми побачили шлях для пошуку істини, а далі ця ниточка веде нас до того, що ми називаємо «смисл буття». Це, мабуть, такий стан душі, що ми є єдині зі Всесвітом. Ми родимося краплею дощу, яка зливається з океаном. Ці відчуття ми спостерігаємо в собі раз, чи десятки, чи сотні разів протягом життя. А скільки таких блискавок-відчуттів буває, яких ми за своєю суєтністю і не звертаємо на них уваги. Це ж Божі підказки-запрошення через наше тіло для розвитку нашої душі. Якщо ми почали спостерігати в собі певну їх частоту, то це ознака, що Бог нас, чи наше життя готує до іншого рівня життя-буття. Помаленьку такі прояви і їх бачення складають основу нашого життя. Ми це помічаємо в змінах свого бачення, бачення по – новому оточуючого середовища. Ми ці зміни спостерігаємо в змінах своєї поведінки. Такі зміни в нас можуть провокувати деякі труднощі. Нове завжди є певними труднощами через невідомість уму змін, але в цілому ми вдячні за те, що змінюється в нас, за ті відчуття піднесеності, за відчуття задоволеності.
Задоволення – це та якість, яка показує суть життя, але не все життя. Якщо ми постом і маскою смирення відмовляємося від задоволення, від радості життя, обмежуємо тіло і душу, то робимо фактично смерть для душі і тіла, хоча тіло далі їсть, робить якісь обрядові дії, дотримується суспільних нормативів, та ще й своїм знаходженням серед усіх, отруює всіх своїм рабством, зовнішньою покорою, бо нам не відомо про свою внутрішню сутність. Можливо, ми її не знаємо. Ми навчилися ховати її, шукаючи в інших співчуття – але такий шлях вибраний нами. Ми самі таким чином прикладаємо зусилля для відмови від дару Божого, від радості життя.
Задоволення приходить від відчуття душею і тілом любові, щастя, радості, доброти, простоти, правди, умиротворення і спокою. Коли ми маємо задоволення хоча б від однієї з позитивних якостей, то нам відкриті двері і до інших. Приймаємо і ділимося з іншими. Часто ми маємо задоволення від реалізованого бажання, ідеї. І якщо вони ідуть від душі, як її потреба, то це задоволення може бути на все життя, але, якщо від ума, пристрасті, користі, то це стане тимчасовим задоволенням, а потім ми про нього говоримо, що грош ціна йому в базарний день до появи нових таких бажань… Але ж це наше таке життя і нічиє інше. Ми є в ньому учнями і вчителями. Ми є в житті і приймаємо його так, як воно нам відкривається. Душа знає стежку життя. І ми задоволені, бо пізнали велич, пізнали екстаз життя. Не витрачаймо енергію життя на конкуренцію, оцінку, осуд, зависть, а маймо задоволення від малих і великих подій нашого рутинного життя і цим ми виходимо із рутини в бурхливий океан.
Задоволення, як квітка життя – його окраса. Будьмо свідомі, що життя це корені, це земля і вода, які дають поживу кореням, це і стебло, це і квітка, це і плід. Тобто в плоді все блаженство. Рослина пройшла цикл життя. Плід готовий до нового циклу. Так і ми – скільки вистачає сил живімо в задоволення, в блаженстві, повно, від всієї глибини душі, щоб з нами життя не витворяло – будучи дитиною, юнаком, зрілою людиною, інженером на роботі і двірником дома, роби все щиро, вільно, від чистоти душі, бо це дає відчуття радості життя. Це цілий цикл. А в житті буває засуха, буває сильний руйнівний ураган, бувають піднесення і падіння, гіркота і приємні відчуття солодощів. Ми готові до всього? Так. Тоді сприймаємо життя, як цикл без початку і кінця. Життя і смерть, народжене життя і далі смерть, а далі знову життя на щабель вище.

Хто народився, той помре. Це все дарунки Сущого. Дякуємо за це, бо це дарунки нашого сущого, нашого єства. Уявімо, що наша душа в 700-річному немічному тілі …, яке жде смерті через умиротворення, а сил, здоров’я, енергії було на сто років життя. Зріла людина на таке життя не згідна, а кому за сто і більше років виснажливого животіння, мабуть, теж ніхто не згодиться.

«Давним давно роздумували Боги, що буде досить погано, якщо люди знайдуть Мудрість Вселенної раніше, чим вони будуть готові до цього. І вирішили Боги заховати Мудрість в такому місці, де люди не зможуть найти її поки не дозріють. Один з Богів запропонував заховати Мудрість на самій високій горі світу, але вони швидко усвідомили, що люди скоро освоять всі вершини і, що це не саме надійне місце. Другий з Богів запропонував заховати Мудрість на дні самого глибокого океану. Але ж і тут люди скоро виявлять її. Тоді сказав самий мудрий Бог: «Я знаю, що потрібно робити. Потрібно заховати Мудрість Вселенної в самих людях. Людина почне шукати її в собі тільки тоді, коли дозріє. Для цього їй потрібно буде подивитись в самого себе.» На тому і порішили».

Пізнати ж душу, істину можна тільки проживаючи відчуття в благості і в спокої, в умиротворенні і в розумінні смислу життя-буття, через усвідомлене спостереження за процесом життя від народження до смерті. Пізнати істину неможливо без перебування в цьому суспільному коловороті. Ми ж не можемо бачити написані букви білою крейдою на білій стіні, хоча ми можемо по ній писати, але, для донесення своєї думки до інших, пишемо по чорній дошці. Так і пізнання духовного можливе на фоні мирського.
Коли в наш ум надходить інформація через органи відчуттів тіла (очі, ніс, вуха …) і ми пробуємо відокремитись умом від неї, бо це впливає на наш імідж, і це нам невигідно, та події, обставини, інформація вже відвідали наш ум, наше тіло, але ум виганяє цих гостей – вони сердяться на нас і стають ворогами. А скільки їх назбирається? І ми зі страху, маючи ідею мирного співіснування, несвідомо шукаємо кулемет для свого захисту. Мало помалу ми стаємо воїнами, чи стаємо як усі. Боремось за життя, віддаючи здоров’я, життя, во ім’я життя, але ніяк не для благосного життя, не для радості життя. Воно в нас є і радіймо йому, його проявам божественного, пристрасного і ганебного. З кулеметом в руках ми не створимо нове життя, а тільки маємо можливість забрати його. Зрозуміймо це.
Приймаймо цих гостей, що заходять в наш ум, в нашу душу – тоді ці «гості» є друзями. В них ми взнаємо, як їх звати, їх батьків, звідки родом, де працюють, ким працюють, їх сімейний стан, можливо, їх проблеми, їх радості, їх журбу. В такому зворотньому напрямку, чи таким методом, ми можемо пізнати і наші неприємні проблеми з часу, коли ми їх побачили, чи почули до моменту виникнення (народження). Для прикладу, наш гнів при такому вивченні заходить до того, що ми усвідомлюємо потребу в прощенні тим, на кого маємо гнів і собі.
Гнів і прощення, ворожнеча і дружба, життя і смерть, духовне і мирське це кожне слово і його зміст, з означених, є однією категорією, а в сукупності є тим кількісним показником, що називається проміжком часу, в якому ми живемо. Якісний показник у кожного свій, свій шлях, свій смисл життя, який ми самі не можемо побачити, як щось ціле, а тільки зрозуміти. Не кожному дано, бо ми не пам’ятаємо наших думок, слів, вчинків, сновидінь, тих інших характеристик про нас за цілий день, а тим паче за збільшений проміжок часу. Але кількісний нам відомий по проміжку часу і який ми можемо фрагменатрно спостерігати.

Зробили позитивне, чи негативне, але уже усвідомили, то це вже ознака духовного росту. Не спішимо від радості загубити голову, але і не винімо себе, посипаючи попелом свою ж голову. Можливо входження в такі ситуації є тим, що дає можливість усвідомлювати свою суть. Можливо, ми готуємось до духовного росту, набираємось таких знань, а для цього нам потрібен спокій. Не жаліймо за пройденим, чи тим, що зробили, сказали, бо усвідомлення часто густо приходить потім, коли ми думаємо, що вже пізно. Ні не пізно. Не нуждуймо за негативним минулим, бо воно було найкращим варіантом розвитку подій на той час для нас, але і позитив не берімо за еталон, бо він теж уже минуле.
Життя рухається. Два рази не зайдемо у ту ж воду в річці. Так кожна наша дія може бути в чомусь подібною, але є елементи нового. Навіть намагаючись втілити в життя якусь мрію, ми акумулюємось, набираємо певних знань, інформації, сили, досвіду і діємо не відаючи, який буде результат. Здійсниться мрія, чи ні, але це вже буде наш особистий досвід, наші знання, на основі яких і тримається будь яка довіра. Ніхто і ніколи не скаже, не зробить те, чи інше до того часу, доки не настане час здійснення. Ми робимо те, що маємо робити. А не зробили краще, бо на той час не дозріли до того рівня в позитивному рості. Навіть деградуючи, душа зупиняє нас на цьому шляху, даючи час усвідомити негативність наших думок, слів і вчинків, бо може статись гірше.
Зрозуміти методику зупинки можна на прикладі. В нашому господарстві протягом двох років загинуло три корови (це оточуюча нас енергія, тільки в іншому виді). Міняли масть, міняли місце стійла на пораду мудрих людей і, будучи одного разу в гостях в рідної баби, ми розповіли про це. Баба сказала: «А ви не думали, що це смерть три рази приходила у вашу сім’ю і тільки душа спасла ваші тіла, забравши з вашого господарства інші істоти». Це була підказка сущого – душа знала і зберегла тіло для подальшого духовного росту. Для духовних енергій і нас це був накращий варіант і тільки тепер, усвідомивши цю ситуацію, ми маємо знати таку дію дарування чи певної пожертви в своїй місії, як цілісність енергій Духу. Ця історія згадалась для усвідомлення, для розуміння значення нашої душі, про її турботу за нашу сутність навіть в періоди невдач і сумнівів. Негативну поведінку, погані дії нашого ума і тіла, які схиляють тіло і душу в напрямку деградації, душа може в таких випадках покинути тіло – настає смерть тіла.

Усвідомлення цих процесів в нашому минулому і в нашому майбутньому і є тим фактором готовності до духовного розвитку нашого єства тепер і тут. Пізнаваймо світ і себе. Збагачуймо себе скарбами, що дають радість життя. Це і є початком, якому немає кінця, як нашим теперішнім мріям і бажанням, бо в них теж був початок, але ці реалізації, чи невдачі в реалізації засмучують, а душа свідома і кличе – радуйтесь!
Як цього досягти? Коли виникають подібні питання, ми починаємо вивчати себе, свої потреби, свої можливості, чи найкраще взагалі зупиняємось, не народжуючи ні мрій, ні бажань, як стартової площадки з якої випромінюється життя до тіла, до органів відчуттів і в спокої бачимо потребу, чи бути тим, ким нас востребувала Природа.

Не забудемо найближчу потребу людства і вона не в бідності тілесній і матеріальній, але в невігластві духовному. Множиться переконання, що ніщо не існує після земної кончини. На жаль, таке хибне переконання зростає. Так не є — залишається енергетика душі. Релігійні традиції мало приділяють цим питанням уваги в ім’я збереження корпоративних інтересів, хоча іноді вони говорять про незрозумілі легенди, бо зазвичай, вони і самі не розуміють їх повчальної суті, чи не бажають її розкривати. Наука також цим не займається, відносячи такі категорії до нематеріальних і не корисних для людства. Тому просимо: не пропустіть дні земні для помислів про духовне, якщо в діяннях несила. Згадайте, що і діяння будуть по силі нашій, якщо наші помисли будуть в подяці і безкористливі.
Звичайно, ніяка істота не може діяти без усвідомлення значення себе для навколишнього світу. Не тільки кожною думкою, словом, дією обурює людина різні верстви простору, але, дослівно тягне за собою близькі йому істоти. Тим більше людині слід усвідомити свою відповідальність перед світобудовою. Людина піднеслася духовним помислом і тим самим комусь зробила істотні благодіяння. Благодіяння людини носять індивідуальний характер і її енергія долучається до загальної енергії, хоча частково може направлятися безпосередньо конкретним індивідуумам, готовим прийняти цю духовну енергію, як благу вість.

Іноді робимо абищо для ближнього свого, нібито поставивши мету і означивши в умі, як благодіяння для допомоги, можливо, для того щоб вийти зі стану невдач, зневіри, але наші відчуття говорять про те, що цим діянням, цим словом ми гвалтуємо себе і в такому вигляді наше благодіяльне устремління не дасть очікуваного результату, і така надія комусь допомогти не дасть позитивного ефекту. Ми знову зупиняємося на тому, що в стані гіркоти, злоби наші діяння і посили любові умом (думкою і словом зі спонукання ума) не дадуть позитивної доброти, результату, бо на тонкому духовному рівні ми випромінюємо гіркоту і злобу більш ефективно перебуваючи в такому психічному стані. Ми відчуваємо дискомфорт, якщо не налаштовані на благодіяння, то і не прагнемо умом займатися цим чисто технічно — не забруднюємо навколишнє середовище. Людина занепала духом і тим самим, можливо, умертвила когось, можливо і себе. І тільки в стані відчуття нашим єством радості, задоволення, умиротворення дає можливість випромінювати, творити благодіяльні посили, які реалізуються. Якщо вони спрямовані комусь конкретно і той в стані прийняття, то посилаючий це відчуває через збільшення напливу енергії, змінюється наш емоційний стан і т.д.

Слід усвідомлено підходити до розуміння процесу благодіяння, бо йому передує така дія, як бути в такому стані, тобто бути готовим творити благодіяння і розуміти, що основна маса людей у ​​своїй життєдіяльності підпорядковується суспільній моралі і діяльності і в своїх амбітних корисливих спонуканнях відшліфовує всі затребувані повинності в рамки суспільної моралі. При цьому навіть ігнорує особистими духовними і матеріальними потребами.
Дії, слова, думки через ум обмежують видимість (роблять стіну) для душі. Саме, коли ум, чи сказати его, керує нами (тілом – дії, слова, думки через всі органи відчуттів), роблячи стіну обмежень для душі, то тоді душа страждає. Часом ми не можемо це пояснити, просто відчуваємо, бо коли починаємо пояснювати, то ще більшу стіну робить наш ум. Наш ум, як лихий начальник сам себе не визнає, що це він створює умови для страждань душі. Почала страждати душа, то в тіло приходять хвороби. Коли ж ми усвідомлюємо цей процес, то ум і його здатність стають слугою для душі. Він допомогає душі піднятись над стінами, а то ще й вище, щоб бачити весь світ. Ось така зовнішня природа сили наших думок, слів і дій.
Ми всі усвідомлюємо свої хвороби тіла, а тепер знаємо звідки вони беруться нами. Ми всі проходимо відчуття страждань душі. Вона не може говорити, як ум – шукати, аналізувати, пробувати… Вона кричить у наших тілесних болях і хворобах; вона плаче сльозами тіла в своїх проханнях про допомогу; вона, може говорити з нами в ті моменти, коли ми у спокої — і це найперше її слово до нашого ума, до нашого розуміння – вміти чути життєві підказки у випадково почутих словах сторонніх людей, у баченні дій сторонніх людей. Ми є щасливими тоді, коли вміємо чути свою душу найперше, а в крайньому випадку почути її плач, чи відчути її страждання в наших тілесних болях. Давайте вчитись слухати людей безпосередньо при спілкуванні, а потім навчимося слухати душу. Можливо, серед нас є і такі, які чують свою душу і вже навіть вміють з нею спілкуватись — і ми раді за них.

Саме з таких індивідуальностей розвиваються пророки, месії, Іісуси Христи. Багато серед них зазнали принижень, катувань, розпинань, побиття камінням, спаленням на вогнищах, але саме такі люди засівають зерна любові, щастя, милосердя, благості. Такі люди знають смисл життя, самовіддані за нас, мають істинну надію і всеохоплюючу любов. Вони знають, вони засівають зерна істини наперед. Можливо, вони в нашому розумінні приходять на Землю несвоєчасно, але вони, сіючи зерна, знають, що допоки створиться плід, то люди дозріють і теж побачать істину. Ісус на хресті обіцяв, що прийде і прозріло людство через декілька століть і прийняло його настанови. Якщо ми по них живемо, то це і є його присутність серед нас. Знаймо і те, що посланців сущого людство засуджує і тільки після їх тілесної смерті їх мощам і починають поклонятись. Поклоняймося сущому завжди, бо в ньому життя. А в речах створених людиною без душі ходить смерть для тіла. Неусвідомлене тіло робить смерть для тіла. Душа вічна.
Можливо, ми ще сьогодні не узріли божественного в собі і в оточуючому світі, то не хвилюймося сильно. А саме хвилювання є підказкою, що завтра, зі сходом сонця, ми зможемо відкрити своє серце, свою душу і бути в гармонії з духом всесущим. Це є нам підтримка через чисто сердечне відчуття – чуття в унісон божественного і нашого. Будьмо готові до цього, бо життя нам дароване для того, щоб найти себе, а не для того, щоб накопичувати і наповнювати оточуючий світ речами, технологіями, які допомагають тілу, але не душі. А без скількох речей, які людина виготовляє, вона може обходитися? Не живімо до того часу, коли говоримо, що життя проходить мимо, бо це стає повсякденним страхом. Кожна людина це періодично визнає. Знаймо це.

Его створює мету, і ум хоче її реалізувати. Вони в пориві росту, амбітної могутності, необмежених можливостей розвивають фантазію і створюють все вищі і вищі цілі. Его не може задовольнитися малим. Ум продукує нові варіанти, появляється прискорення з метою скорішої реалізації… А це все енергія. Ум у своїх варіантах не знає кінцевого продукту. Знання в духовних енергій. По друге, зрозуміймо, що ціль – це завтра, це майбутнє. Якщо сущому буде до душі, то доживемо, але чи достатньо в нас енергії ума, щоб реалізовувати ціль. А якщо їх багато – і починається намарна витрата енергії. Поряд з метою ми крокуємо по життю і приходиться вирішувати злободенні питання в здобуванні хліба і до хліба для себе і сім’ї.
Молода людина з таким нехорошим кінцем не погодиться. Вона може надіятись. Вона надіється. Вона молода, повна енергії і сил, тіло пашить здоров’ям, малий досвід розчарувань, чи його відсутність робить мету прекрасною леді, чи цю казку ілюзорною.

Давайте усвідомлено використаємо хоч ту енергію, що маємо сьогодні в радості і спокої. Буде новий день – буде нова сила. До цього гасла ми підходимо розважливо і не включаємо в життєвий процес якісь зобов’язання, чи повинності, бо то ще будуть тільки людські бажання.
Коли ми говоримо, що ми по-винні забезпечити сім’ю хлібом і до хліба, дітей хатиною, машиною…, то це слова майбутнього, а слово має важке смислове навантаження — по вині своїй добувати, відбуваючи каторгу. Даймо те, що можемо дати сьогодні, не лінуймося, творчо погляньмо на ситуацію і нам серце завжди підкаже, що ми маємо і можемо зробити тепер і тут на радість собі і дітям.
На жаль люди сприймають життєвий процес як постійну боротьбу за виживання і таке твердження вводить людину в страх, але люди не бажають усвідомити, що життя є творчий пошук у вирішенні всіх життєвих проблем. Та і це пов’язане з деякою спрямованою напругою пошуку і посильною творчою працею. Саме такий підхід до життя і спрощує саме сприйняття проблем і показує шляхи простого рішення перешкод, а можливо частина труднощів не потребують нашої участі у їх вирішенні. Без труда не витягнеш і рибки зі ставка, хоча основна маса любителів лову йде до ставка за отриманням задоволення від процесу лову. Навіть якщо лов риби є необхідністью, то і тут присутнє задоволення, яке дає відчуття задоволення результатами улову: від відчуттів легкоти, від відчуттів збільшеної кількості улову, від вдало обраного місця лову. І це прекрасно!

На жаль, деякі вчені визначають мету життя людини, як і всього живого, у виживанні. Частина таких приблизно за змістом відгуків отримано і нами. Але при нестерпних умовах і при наближенні до похилого віку людина часто своїм умом просить смерті і чомусь ум їй не організовує (не беручи до уваги ту дещицю, які позбавляють себе життя у порівнянні з бажаючими її думкою).
Що ж за цим стоїть? Що стоїть за термінами земних років? Хто організатор життя з його радощами і проблемами? Ум продукує таку нашу поведінку, як би погоджену зі здоровим глуздом. Здоровий глузд ума є комплекс правил, щоб нам вижити в цьому світі і діє він прямолінійно, а прямолінійність і логічність у прийнятті рішень будується на готовій суспільній інформації, зважуючи доцільність того чи іншого рішення для забезпечення мінімальних умов для виживання, а тоді починає будувати фантазії на створення найбільш ефективних умов. А там — як вийде, бо він поінформований, що не всі умови він може забезпечити і такий стан справ плодить у нашому житті перешкоди, а звідси виникають проблеми, бо виявляється, що ми не маємо таких можливостей для вирішення проблем.
Небезпека такого розгортання подій в тому, що ми сильно напружуємося і ум штовхає на будь які дії, аби досягнути мети, а на це також потрібна додаткова енергія, яку ми забираємо неусвідомлено з інших наших життєвих потоків (наприклад, поспішав доїхати, впав і поранився). Тим самим ми послаблюємо спільну нашу енергетику і в цю розірвану цілісність життєвої енергії входять негативні енергії, вносячи нові проблеми, хвороби, ускладнюючи життя.
Тому так важливо вміння жити усвідомлено в чутливій спостережливості, прямуючи за підказками душі. Людина, як фізіологічна особина і носій-розпорядник духовних начал має більшу можливість усвідомлено нагромаджувати позитивну енергію Всесвіту, Космосу (тому і там зрозуміло, що ми і наша планета є їх складовою частиною). Хто управитель цієї енергії? А все ж, хоча і як би ми не вивчали життя, то точної відповіді дати і отримати ми на Землі не можемо, хоча сходимося у визначенні енергій Духа. По всій імовірності все живе поставляє і наповнює такі потоки енергій розумною мудрістю, до яких людина прагне в пізнанні кращого. Такий же процес збору негативної енергії, але вже неусвідомлено і ми у своєму житті також неусвідомлено її до себе залучаємо і якщо ми іноді в тому ж неусвідомленому стані в періоди нагромадження проблем входимо в знемогу фізичну і духовну, то в такі моменти в нас відкриваються можливості пізнання (свідомо чи несвідомо) і вони наповнюють наше єство саме позитивними духовними енергіями. Такі моменти пізнання залишаються в матричній пам’яті душі і переносяться нею після смерті даного тіла в інше тіло. Такі та інші маленкі накопичення і дають можливість кожному єству розвиватися і з часом долучатися до пізнання істини, як смислу життя, але не як мети.
Весь смисл життя визначений тією загальною Мудрістю, якою і закладена та місія, яку людині слід виконати за стільки то років, займаючись тими видами діяльності, які більше цьому сприяють; поселяється в те сімейне, суспільне і природнє оточення, яке також більше сприяє духовному розвитку людини і Всесвіту. Не встигли, зламалися, не навчилися, не було кому вчити — не біда. І не несіть вже усвідомлено ту зрозумілу зневіру, як вантаж, в наступне життя. У наступному житті доробиться. Майте до цього устремління і розуміння. Ось чому гіпотеза про мету людини, як виживання не має під собою ні наукового обгрунтування передумов до цього, ні людських можливостей у фізіологічному плані для продовження життя, або його облаштування. Ми згодні, що ум людини може робити таку роботу у співпраці з душею і це є усвідомлений щасливий шлях, але може організовувати життя на отриманій інформації про способи та методи досягнення корисливих цілей, які підтверджуються частково життєвим досвідом — і це на певному етапі вдається — але кінцевий результат дуже плачевний.

Людина, яка покладається в своїй життєдіяльності повністю на ум, ставить свої духовні потреби в таке становище, яке ми називаємо, душевною хворобою з її симптомами незадоволеності всім і вся, а деколи при житті таку людину називають душевно хворою. Досить часто такому єству душа дає можливість переходити в нове тіло. Нове тіло з такою душою, яка умом поставлена в процес деградації, продовжує страждати. В такому стані вже ум людини не може бути і організатором життя – він потребує допомоги. Людина вже не може відчувати свій стан у відхиленнях дій ума, бо уже і ума малувато для усвідомлення проблеми. Це уже не його проблеми в цьому житті. По цій причині людина шукає шляхи пізнати ум, але і ним керувати наше єство з позицій ума не може. Так, ум через органи сприйняття збирає багато інформації, аналізує її, робить досліди і висновки, але не може систематизувати неочевидне, яке періодично впливає на кінцевий результат. І ця складова знаходится в духовних началах. Ми їх можемо назвати символьними словами – Розум і Знання, які і наповнені тими мудрими і необхідними енергіями, які і утворюють той врівноважуючий механізм. Хоча він також вимагає підживлення позитивними енергіями і, до речі, не тільки від людини.
Ум у своїй діяльності стихійного розвитку пішов вперед, поліпшуючи побут людини, але й постійно створює умови для нових воєн. Людина розучилася чути людину, розучилася чути Природу, бо її ум впевнений у могутності зброї для знищення незгодних, або для відібрання в інших собі подібних останнього шматочка хліба. І так з покоління в покоління, від цивілізації до цивілізації.
Крім того, наш ум, наше его, наше «Я», наш диявол дуже сприяє розвитку духовному в нашому пристрасному житті. Своїм занепокоєнням і масою інформації він шукає шляхи матеріального забезпечення та фізичного виживання в найкращих варіантах, що іноді дозволяє йому неусвідомлено споглядати підказки, які іноді стають забобонами, або безвихідь підштовхує нас до пошуку шляхів виходу і змушує звертатися до Бога в пошуках духовної підтримки. Варіантів багато. І хоча як це не парадоксально, але слід усвідомити, що на загальному фоні людства диявол є рушійною силою у розвитку людства і самої людини, таким своєрідним механізмом, який рухає наше ество до розуміння смислу життя.

Хорошим помічником у нашому житті є гармонійний взаємозв’язок можливостей і потреб в їх врівноваженості. Хто ж врівноважує факти і події? Той же «хтось» через підказки і це вже в можливостях ума приймати їх. Погодимося, що Розум, Мудрість, Доброта, Любов, Злагода, Радість в їх повному змістовному наповненні з умінням приймати такий стан і вміння роздаровувати такі якості і збагачують наше життя. Ми робимо його Щасливим та Наповненим. Хто ж у житті дістає зірочку з неба? Дайте відповідь насамперед самі собі. По всій видимості — ми самі, уміючи з’єднати те духовне невидиме, але проявлене з організаторськими можливостями ума і тіла. У добру путь Вам !!!
Нехай замовкне на мить думка людська і нехай затемниться зір, нехай притупиться слух, і зітхання перенесе людину в космічні простори, або в найближче довколишнє. Душа не просить, не вимагає, не хвалить, але долучається до великого буття. Кожен може знайти мить для такого підесеного духу, такого безмовного прилучення до енергії Космосу. Кожен може відчути оздоровлення від торкання проявів інших Світів. Не потрібно особливих заклинань, бо душа прагне на свою Батьківщину, захоплена собою. Тільки дайте свободу душі, не зв’язуємо її людськими обмеженнями. Вона сама злетить в небеса і повернеться в радості — ось так людина долучається до матінки Природи і так її відчуває. Таке прилучення здійснюється набагато частіше, ніж можна собі припустити. Люди не помічають, як може приходити оновлення і приписують це якимось земним обставинам, але велика по видимому потреба безмовного прилучення до надземного Світу. То нехай люди не забувають про наявність таких дверей і частіше заходять в гості до себе.

С В І Д О М І С Т Ь

Свідомість вміщає пізнаючого, річ пізнавану і самопізнання, всі три в ньому, і всі три єдині. Жодна людина не може усвідомлювати більше тієї частини свого знання, яка викликана його сприйнятливістю розуму, умом в будь який визначений момент конкретного предмета.
Усвідомлення — буття, знання — початок, пізнання — шлях.

У – свідомлення (до знань).

Слід визнати, що люди не визнають, що їх доля знаходиться в залежності від їхньої свідомості. Вони не люблять говорити про усвідомлене життя, бо такі бесіди закінчуються нагадуванням про відповідальність. Не боїмося, бо життя завжди знайде нам підказку, раду в різних її благоприємних періодах.
Вільною людина буває тоді, коли їй немає потреби робити вибір і природа цього явища в спокійній усвідомленості. Невільна, мисляча з себе, діюча для себе людина занурюється в океан брехливих течій і вона їх виправдовує і стверджує, як єдиний правильний стиль життя. Навіть промову як прояв зовнішніх висловів людина перебудовує по-своєму, егоїстично матеріалізовано навколо своєї особи, або подібних їй. Навіть своя самооцінка адекватна оцінці оточуючих, як зовнішності, так і інших наших символьних «якостей». Справа в тому, що перебуваючи серед людей, ми зі своєю самооцінкою пов’язані ниточкою із собі подібними. Ми знаємо їх, вони знають нас. Ми звертаємо на них увагу серед нас, ми і бажаємо, і робимо спроби і розмовляємо з такими як самі — вони чекають наших слів, а ми очікуємо від них тих же слів в середовищі очікуваного звеличення. Але не так то було. Їх слова в природі своїй деколи є словами нашої душі для нашого ума. Наша самооцінка є ті дані характеристики, які подобаюся нам, нашому уму, в інших. Наш ум говорить слова, які вигідно йому говорити для другого такого ж ума, виходячи з їх розуміння суспільної доцільності. Ми їх помічаємо, ми помічаємо і їхні недоліки, бо щось інше є в нас, бо тільки так ум може бачити. Ми не відчуваємо, ми неусвідомлені в потребі самооцінки себе та інших в такій ситуації. Це спеціальні слова, це спеціальні розмови від нашого ума, але ніяк не від душі і тим паче не для душі.

Слід знати деякі обережності. Після проявлених усвідомлених перших відчуттів пізнання Духу можна помічати болі в спині, то не можна нагинатися, бо, як ртуть у градуснику, піднімається стовп енергії, який увійшов в нас. Ми в даний час усвідомленя входимо в стан радості. І в цьому збудженому стані не можемо всидіти на місці, що навіть при сидячій роботі витягуємо руки вгору; при якійсь монотонній роботі- ми починаємо переміщатися. Таке враження, що пряме положення хребта на рівні підсвідомості вимагає підтримки; ум відключився. В такі моменти появляється бажання — подовше перебувати в такому стані.
Зрозумівши таку потребу тіла, то помічним і правильним буде дотримуватись інших способів охорони такого стану.Тому мало бажані роботи, що вимагають бокового напруження. Наприклад, рубка дерева. Полум’я за своєю природою вертикальне, як і саме відчуття радості пізнання. Його язики прагнуть в небеса. Розуміння таких проявів в малих пересторогах не є рідкістю, але знання не зашкодить і не буде викликати побоювань. Коли говоримо про певні обережності, то тим самим підтверджуємо безстрашність, яка відродиться в нас зміцнілим вирослим усвідомленням. Так, саме страх відлунює в болях в спині. Страх паралізує нашу основу, наш хребет. Ніхто у світі не може заспокоїтися на оволодінні знаннями, бо кожне нове придбання збільшує в прогресії усвідомлення свого рівня незнання. Вітаємо з усвідомленням!
І затвердив Сущий роздачу Знань без обличчь, без нетерпіння, без роздратування і очікування на перехрестя. Так віддавайте й ви, не судячи, кому віддаєте, не затверджуючи суду кожного дня очікуваного чи передбачуваного результату. Хай несе, пташка ці Знання і на польоті опустить його в те середовище, де живуть і знають як їх отримувати в передбаченій готовності.

Люди не вміють ввести в життя уявлення про духовний світ, що перешкоджає їхньому розвитку. Важко показати земній свідомості, наскільки Всесвіт зачинає події щільного світу раніше і лише деякі бачать ці орієнтири. Цілі десятки років можуть лежати між дозрілими енергіями Всесвіту і енергіями світу земного, а то і більше. І, тим не менш, подія вже відбулася і стала непорушною. Ми є цьому свідками. Ми можемо іноді дивуватися, чому деякі події є як би маяками, визначальними у наступних подіях. Це душа якимись своїми очима бачить ці події, ці нові форми предметів, які, зазвичай, ми обумовлюємо здатністю ума фантазувати чи як мрії про майбутнє. Ці події, ці речі вже сформовані в інших реальностях і ми їх сприймаємо умом саме як фантазії, як можливість ума створювати їх уявою. Вони вже реальні, і це бачить душа. Але не забуваємо, що складність нагромаджень подій велика і тільки наймудрішим дається зрозуміти цей феномен і вони є носіями зібраних Знань про можливі порухи.
Помилково припускати, що дари вдосконалення прийдуть ззовні, бо вогнище полум’я живе в глибині свідомості кожного. Людині слід угледіти його, любовно оберегти його і можна закликати ці сили у своїй готовності прийняти, то тоді і зовнішня допомога може бути додана. Бо, якщо потоки енергій сильні, то вони можуть залучати інші енергії з оточуючого середовища, аж до проявлених дій.

Багато намірів і напруг послідує, перш, ніж здійсниться те, чим ми усвідомлюємо природний процес розвитку. Багато разів люди досягали значних духовних піднесень і, замість постійного вдосконалення, впадали в рутину буднів, або ще гірше – зваблювалися земними можливостями від отриманих знань. Але слід зрозуміти призначення поступового вдосконалення, яке дає справжнє пізнання. Навіть деякі дослідники не завжди дотримуються безперервності дослідів. Вони побоюються, що стислість життя не дозволить їм закінчити розпочате. Але якби вони засвоїли безперервність життя в енергії Душі й схоронності придбаних Знань, то вони поставилися б інакше до своєї місії на планеті. І так є.

Сказано: «Сівач не лічить кинутих зерен, бо він сіяч, але не жнець. Хто ж йде більш радісно на роботу? Сіяч, але не зігнутий жнець. Правицею широко розкидає зерна сіяч, вітер відносить багато зерен в сторону, але співає сіяч, бо для нього не порожнє поле; він піде, наситивши ріллю. Йому байдуже, який жнець спустошить його посів і хто зуміє зібрати нові зерна ».
Листя опале насичує сутінь грунту, а зерно в ньому дає світові прояви життя. Поміркуймо – як все просто і як все одночасно запутане.
Хіба не те саме саме можна сказати і про свідомість? Усвідомлення рухає людину до вдосконалення, але воно ж може при безладності, або у стані неусвідомленості створювати проблеми.
Відчуття незадоволеності й часто туги є відповіддю нам на поклик духу. І таке розуміння приходить під час пошуку себе, під час розуміння смислу життя, під час входження в духовне споглядання. Відчування незадоволеності є знання душею майбутнього свого і вказує на усвідомлення правильності розпочатого вдосконалення. Або є початком у пошуках шляхів вдосконалення.
Але проблеми, які появилися у зв’язку з цим, нам слід вирішити в цьому житті. Можна навіть порадити всім скоріше покінчити з власними причинами цих проблем. Але якщо людина залишиться в земних вигодах, то вона відкине цю пораду. То хай знає, що цим вона відкидає Бога. Тому так важливо вже в земному житті усвідомити тонке буття, бо наші проблеми підштовхують нас для виконання свого покликання. Випадковостей немає! Іісус нікому не дозволив нести свій хрест на Голгофу. Так і ми маємо нести свій. Взявся за гуж, то не говори, що не дуж.

Чим гірше людина думає про навколишній світ, тим гірше світ ставиться до неї. Чим більше ми не можемо вирішити повсякденні завдання, тим більше досадуємо, більше злоби, більше боїмося. Можна підтвердити і зворотне. Але воно не зворотнє — воно те ж саме. Подивимося на таке ставлення усвідомлено і можемо сказати … — займіть іншу позицію: радійте всьому поганому і суб’єкту досади, так ми швидше виходимо на світлу пролосу течії обставин. Чим краще ми ставимося до світу, тим швидше відбувається рішення бажань і легше розв’язуємо проблемні ситуації.
Коли потрібна енергія терпіння, енергія ума для вирішення проблем, то слід пам’ятати, що роздратування і занепокоєння є до цього устремління перепонами. Наше роздратування є приманкою для потворних гостей і їх стає більше. Як же можна протистояти небажаним відвідувачам негативу? Тільки бадьорістю духу. При цьому не потрібно відганяти їх, бо вони не просунутися в нас через стан задоволення, радості в яке ми вже можемо входити. Не надаємо значення роздратуванню, не вважаймо, що такий стан відгукнеться на обох сторонах. Зрозуміймо, що роздратуванням ми впливаємо на енергетику інших і іде розтрата чужої енергії, що є не зовсім доброю дією проти Духа. Людина може дати собі звіт, наскільки вона неусвідомлено може зазіхати на чуже надбання.

Одурманена людина у виниклих проблемах іноді готова до нового злочину. Втрачається рівновага, і духовна природа свідомості не витримує напору ума і уявних обставин. Після неврівноважених проступків людина марно намагається зібрати знищені частинки совісті, а іноді доводиться починати нові накопичення. Яким чорним тягарем лягають шлаки спаленої усвідомленості в нашому єстві. Можна, подібно нам, описувати навантажених подорожніх, що намагаються підійнятися на гору. Але варто було самим лише слухати голос своєї свідомості, і вантаж був би легким, а то й був би відсутній. Щаслива людина може уникнути багато перешкод і ставлення до них буде інше, бо вона постійно отримує допомогу з потоків світових енергій, знаходячись в стані усвідомлення.

Також не слід віддаватися су-мнівам, як прояву діяння ума. Нам по життю доводиться зустрічатися з двома видами сумнівів: один – звиває лігво в темряві, нерухомий і колючий, інший — завжди плазує, слизький і крутиться. Зазвичай, перший належить молодості, другий — старості. Основа його є страх, а також придбана брехливість нашого єства, яка походить від суспільного досвіду. Згадуючи свою колишню брехливість, люди приписують все, що відбувається, тим своїм властивостям, нібито через обставини, нібито через острах – і вичікують, що скажуть люди? Хоча людина не любить спостерігати за собою, але судить завжди від себе.
Спробуйте в устремлінні вловити кінчик виниклих сумнівів, вагань, так званих розбіжностей між духовними якостями та настановами ума. Саме сумнів і є тим стимулом до пошуку і якщо опора в пошуках іде від духовного, то і розбіжностей не буде. Знаємо, що не око і не вухо, але свідомість підкаже обачність і спостережливість. Лише велика усвідомленість може не звертати уваги на що штовхають судження. Давно помічено, що свідомість і спостережливість зміцнюється на шляху життя, але не в бродінні між предметами.

Спокій — лише зовнішня ознака, що не виражає сутності стану спокою, але лише це зовнішнє є умовою, яка сприймається людьми. Бо такий спокій людям співзвучний їх розумінню. Поспостерігаємо трошки за рослинами. І якщо навчимося розуміти спокій, як очищення мислення, то цим навчимося спокійному спогляданню, яке і сприяє розвитку душі і тіла. Цей стан душі і тіла в середовищі знавців суті наповнюваності цього слова, то вони визначають такий стан словом, як самість. Сам з собою в співзвучності.
Життя для тих, хто прагне до спокою, зупиняється і рух енергії не проявляє дії. Що є спокій? Це поняття винайдено темними. Яку мету переслідує таке очікування спокою, яку ощадливість виявляють люди, коли говорять про спокій! Ми розуміємо у своїй пристрасті спокій, як відпочинок. Відпочинок іноді пов’язаний із земною радістю, але ця радість неробства не для духу, а для тіла і він прийнятний після важкої фізичної чи розумової праці. Дія, як заслуга в цьому розумінні, мало зрозуміла. Але ж і в самості проходить рух енергій і відомий тільки тим, хто знаходиться в такому стані.
Визначити єство людини найкраще по його діях, особливо його звичках до малих дій. Найменше значення надаємо словам, як водам поточним. Малі дії, насичують все життя, краще визначають властивості людини — з них виростають великі. Ми не дуже віримо великим проявам і до того випадковим, бо будь яка дія має місце бути усвідомленою, хоча буває і неусвідомленою, то це, зазвичай, в страху. У страху, ми іноді діємо всупереч усвідомленню несправедливій, корисливій, злобній дії через образу і засудження, нагнітаючи негатив і залучаючи такі енергії в наше життя.

Дійсно, важко зрозуміти, чому люди, заявляючи свою відданість Богові, або служачи одній меті, засуджують, знищують один одного. Такі взаємні дії представляють один з найганебніших видів діянь. Ми, люди, діючи несвідомо, плодимо енергію для руйнівної роботи по взаємному знищенню, не усвідомлюючи такої суті згубності. Ми маємо сором перед людьми, доторкнувшись до пізнання і знову почавши піддаватися таким низьким проявам в діяльності. Знання природи відчуттів, докорів сумління хоча б в малій мірі могли б розвивати в нас усвідомлене пізнання Всесвіту. Просимо засуджуючих і руйнуючих подумати над своєю чуттєвою свідомістю. Вчимося цьому!
Осудник, подивися на себе, почуй себе! Неправий власник, але не забуваймо, що чужа пристрасть до власності є лише наше відображення! Дбаємо насамперед про розуміння своєї свідомості. Якщо відчуття власності не поглинені назавжди свідомістю нашою, то ми залишимося невільними, спокушаючись передчуттями майбутнього збагачення. Пізнавши суть богатства, то можна будь яку важку задачу в питанні власності вирішити в радості відчуттів. Наприклад: пекареві дозволяється пробувати на смак всі хлібини і навіть деякі з’їсти, але він цього не робить. Людина, яка усвідомила сутність усіх речей, не потребує їх. Свідомість має бути предметом першої турботи. Беріть все реально в межах всього життя від реальної потреби і тоді у нас не будуть збиратися засмучення, спустошення, невдоволення, проблеми.
Порожнеча не існує, але часто люди відчувають як би подобу душевної порожнечі. Що ж може означати таке тяжке відчування? Звичайно, воно не безпідставне. Ми знаємо, наскільки важке земне життя. Помиляється той, хто через незнання вважає життя легким. Але як мудро встановлені перехідні можливості людини — справжнє загартування духу. Непорушне зерно духу, хоча і воно одягнене в одяг, який витканий самою людиною. Знаємо це! Ми не приховуємо про складнощі основ життя — і в цій довірі обопільно зміцнюємося в людинолюбстві. Люди своїм мисленням отруюють навколишній простір і перетворюють його в хаос і це сприяє прийняттю таких же енергії ними з навколишнього середовища. Так зване почуття порожнечі і є відчуття хаосу. Ми заблукали в своїх бажаннях і проблемах.
Сам по собі хаос зовсім не порожнеча, але він так далекий від усвідомолення людського, що наближення його вже становить втрату керівного начала, як усвідомлених енергетичних потоків. Це є стан богооставленності. Такий мертвотний початок відчувається як порожнеча, в ній затаїлась чимала небезпека, порушується енергетична рівновага Хоча цей стан пустоти може бути не видимим і не проявленим.. У такому стані ми, зазвичай, робимо абсурдні вчинки, ми нічого і нікого не бачимо і іноді відбуваються самогубства і різні божевілля. Відразу ж намагаємося вийти з такого стану, рухаючись до людей, направляючи свій погляд на красу неба, природного ландшафту, або робимо спроби зайнятися фізичною працею — все це дає можливість зародиться спрямованому діянню, яке неусвідомлено формує напрям думки. Отже перший крок зроблено. Рухаємося далі.

Ми іноді шкодимо собі постійним невдоволенням і це також є одним із способів порушення рівноваги, а його тривалість шкідлива і на далекі простори. Можна бачити людей досить освічених, але, все-таки скаржаться на долю. Навіть земні багатства не допомагають втриматися від невдоволення.
Друга сторона невдоволеності – зовнішнє задоволення. Тривалість таких задоволень перетворює і перекручує відчуття реальності.
Тривалість гніву згинає стержень життя. Тривалість горя принижує. Тривалість тяжкої щоденної праці виснажує тіло і душу. І це результат нашого сприйняття — саме так ми споглядаємо навколишнє середовище, саме так його ми хочемо споглядати і сприймати, опускаючи своє єство до нижчих потоків енергій. Важко незвільненому самоусвідомленню відрізнити речі в темряві. Звичайно, про духовні богатства, зазвичай, в такі моменти взагалі не думаємо. Чого очікувати, коли ми не розуміємо міць психічної енергії? Молитва і добрі справи приводять до шукання любові, доброти, краси в інших, як проявлення початкової усвідомленості потреби їх творення нами. Явне життя виявить запити доцільності, запити в пошуках смислу життя.
Вчимося оберігати кожен крок пізнавання істини. Зневага до знань є занурення в невігластво. Читаючи цю книгу кожному дається можливість отримати доступ до Знань бо те, що розкриває різні сторони життя в цій праці, можна знайти розкиданим в тисячах томів окультної, наукової, релігійної, художньої літератури, в усній творчості, обрядах. Нас приємно дивує з кожним днем ​​досліджень те, що такі Знання життя-буття людство знало і що варте уваги, що деякі індивідууми знають і в наш час, навіть не читаючи літератури на дану тематику в пізнанні світу і себе.

С а м о у с в і д о м л е н н я.

Деякі відчувши потребу духовного розвитку намагаються заучувати корисні поради, але деякі знають в серці своєму боязнь життя і принесли у світ цей ці основи життя. Перші відчули потребу дізнатися, але і другим слід утвердитися в цих знаннях через досвід і все це через уміння прийняття. Деякі від народження розуміли кращі способи людських відносин, але іншим слід пройти таке пізнавальне навчання, щоб уникнути руйнівних вчинків у своїй діяльності.
Знання понад усе. Кожен, хто приніс частку знання у це життя, вже є благодійником людства. Кожен, хто зібрав іскри знання є подавачем мудрості. Вчимося все оберігати — кожен крок усвідомленого пізнавання. Нехтування такого процесу є зануренням в пітьму, або, в крайньому випадку це означає, стояння на місці.

Кожен має можливість отримати доступ до Знань. Читайте труди, насичені прагненнями до пізнання Істини, бо деякі з нас сіють упередження, прочитавши анотацію, або слово автора про книгу, самі не даючи собі устремління в прочитанні книги, заперечують її, називаючи самий утверджуючий труд запереченням основ життя. Ними володіє боязнь Правди, боязнь Життя, страх перед Богом. Однак знаємо, що природу боязні і страху ми маємо самі усвідомлювати, як процес пізнання і пізнання тільки нами. Ми маємо через них пройти до розуміння. Цей страх і боязнь є в нашому житті із-за нашого пам’ятування про свої минулі проступки, які ми вчинили, виходячи з тих обставин і своєї пристосованості до установок і вимог суспільства чи свого его. Так нас так і саме так вчили батьки і суспільство. Але ж чого нас мучать докори сумління, звідки береться боязнь чи страх? Це ум відчуває дискомфорт, що його дії несумісні з потребами нашої душі. Тільки пізнання себе, своєї душі звільнить наше єство від боязні і страху. Душа вкаже нам істинний путь. Діймо усвідомлено, тобто у погодженні з душею і наше життя буде життєстверджуючим і наповненим радістю.
Знову згадаємо дослід: чому ж більшість людей багаторазово перечитує духовні книги? Одні кажуть, що це давно їм відомо, але не приймають у своє життя; потім вони можуть назвати таємні знання захмарними і непридатними на Землі. Деякі підтвердять, що, може бути, десь є люди, яким корисні ці поради. Хтось при четвертому повторенні згадає події та факти, як би про себе самих. Дехто почне з наруги всієї книги, потім видалить книгу з дому, опісля як би випадково згадає про неї і, врешті-решт, почне згодом твердити цілі думки з книжок. Визнаємо, що деяким доводиться перечитувати рядки багато разів, а деяким при вмілому душевному прийнятті це приходить повніше і скорше.
Є така мудрість, що дехто навіть від поверхневого читання повчальних книг може перейти до дії. Але деякі саме після прочитання всіх книг виявляються як би нічого не придбавшими. Але нехай вони зрозуміють, що саме під час читання ними було втілено в дію, або взято у вживання? Нехай вони скажуть хоча б собі, від яких звичок їм вдалося звільнитися. Істинно, таке негоже ставлення є поганим радником. Але не можна обійти всі зібрані пізнання, бо вони є і наповнюють наше життя незалежно від нашого — хочу, не хочу. Відчуття відкритості знань для нас є тільки початком, бо Знання шукає, досліджує і лише тоді затверджується. Знання не допускає сперечань, а обмін думкою не буде сперечаннями. Люди готові вірити різним казкам, мильним раманам, ток-щоу, які частково зачіпають проявлені ситуації нашого пристрасного життя і не помічають дійсності у всьому обсязі, яку люди довго вважали і вважають казкою. Краща дійсність для нас — це казка. І ця книга є теж казкою двох, про двох і для двох.

Ми вдячні тим, хто життям своїм відобразив знання, тим, хто утвердився в них, бо вони рухають людство на шляху духовних знань. Поступово раздаровуйте зерна пізнаного Знання. Нехай невідчутно ними насичується кожна істота. Скам’яніло людське усвідомлення пізнання. Тому не даємо їжу для єства, для тіла, для Духа, яку вони іноді засвоїти не можуть. Поряд з важким даємо і легке у притчі, але іноді вживаємо ті слова-символи, які не є відображенням нашої суті, інакше читач відмовляється читати. Відчувший поклик душі не зупиниться! Вирушивший до троянди не побоїться її шипів. І не Вам судити автора, бо ці рядки дають можливість тільки Вам прийняти своє, Вам знайоме. І наша радість у тому, що Ви побачили знайомі слова-відчуття, а ще більш вдячні, якщо вони Вас спрямовують до пошуку.
Писане нами неминуче різноманітне, бо направляється до різних рівнів самоусвідомлення у прийнятті. Не протиріччя це, бо шлях у кожного свій по рядках цієї книги і кожним візметься з неї те, що йому призначене. Духовне береться тільки те і тільки в тій якості і кількості в якому є потреба. То тільки в миру береться прозапас, а то і побільше. Проповідь відійшла, залишилося життя. Одухотвориться свідомість побратима ненав’язливими словами, непомітними справами, які приносяться йому і будуть вони, як їжа на кожен день. Відкривайте суть гніву … його і погасіть усвідомленим Знанням. Утверджуйте його у прийнятті проявів радості буття. Вмійте відчути подяку і вдячність, як зв’язок радості з красотою, як сполучна ланка однодумців наших духовних. І Ваші відчуття радості є підтвердженням прийняття ними Вашої допомоги. Дякуємо за довіру!

Ми легко трактати Тори замінюємо гімнами Вед і заповіти Будди з’єднуємо зі словами Христа, бо не бачимо відмінності в знаннях, бо усвідомлені, що Джерело одне і те ж.
Також для нас немає знання поганого і доброго, ми вбираємо в себе всяке знання і знаходимо позитивність у всьому. Такий підхід оправданий тим, що ми вже усвідомлено розуміємо навіть той факт, що вносячи у визначальні слова – погане і добре одну з умов – це пошуки в кожній дії, фактах позитивних моментів. Скільки ступенів свідомості в кожному єстві? — І в кожній є тіло, і кожному єству є справа на цьому світі. Церква має догми; сім’ї мають звичаєві рамки, споруджені предками; народи мають закони, які позбавили їх утвердження в самодіяльності. Так, вони в деякому смислі є гальмом в більш якісному духовному развитку і це трохи не дозволяє духу спрямовуватися до вищих сфер. А тепер ми скажемо, що вже усвідомлені в розумінні істини і готові затверджуватися в ній. Так !
Привчаємо себе до в-тілення всіх знань в життя, бо яку область можемо вважати нижче себе? Як можемо зберігати впевненість, якщо самі відштовхуємо потрібний матеріал — він же не випадково прийшов в наше життя? Як і кількість релігійних традицій в нашому житті не є випадковістю. Кожна з них несе той позитив в якому має потребу та чи інша частина суспільства. В одній родині, селі, містечку, країні — скрізь існують відмінності в довірі до Сущого: і за формою, і за методами, і по красі піснеспівів …, бо кожен знаходить у них все те, що виправдовує наші думки, слова, справи, тобто, це є тільки наше і наше бачення і сприйняття. Наш особистий світогляд, який проявляється в думках, словах і діях, то ми приймаємо той, який є в нас.
Ах, коли б ми знали, що іноді сама бесіда з іншою людиною, одна добра справа дають нам стільки позитиву на яке душа готувалася протягом всього строку перебування у цьому тілі. І така крупиця гідна людського єства — життя вдалося. Інші більш частіше і більше трудяться в стяжанні духу і вони також цього варті саме в цьому житті. Але люди іноді не бажають зрозуміти, що якість їх духовної енергії залежить від них самих. Вони навіть не уявляють собі, що самі можуть надбавати духовну енергію та енергію негативу у своєму житті, тим самим створюючи ті чи інші умови життя.
Трепетом осяяння приходять до нас істинні знання.

Тепер зупинимося на мить – як ми можемо розширити самоусвідомлення. Звичайно, може бути осяяння, а й дослідне пізнання треба викликати назовні в практичне застосування, а звідки беруться ці дві зазначені якості — від готовності нас прийняти знання із Всесвіту, бо він їх посилає нам при появі в нас таких потреб. Усвідомлення своїх потреб і своїх можливостей прийняття дає нам впевненість осмислено приймати все, що з нами трапляється щодня. Наприклад — серед щоденної монотонності, буденності лише деякі відчувають реальність Космосу. У цих списках народжень, радощів, успіхів, хвороб, горя, проблем і смертей небагато знайдуть шлях істини без кінця і початку. Як сказати голодному про вічність душі? Виходячи з реального досвіду, він представить собі вічний голод. Але ми вже поінформовані про входження в життя, навіть прочитавши початок цього абзацу. І все ж скажемо, що входження в усвідомлене життя насамперед допомагає неквапливе спостереження.
Нехай ця притча послужить нам усім для усвідомлення сенсу нашого життя і усвідомлення довіри причетності кожного до Джерела — не відторгуємо його, а приймаємо всім своїм єством.

«Два моряки при катастрофі корабля були викинуті на безлюдний острів. Обидва ледь не загинули від голоду і страху, бо вважали себе назавжди відірваними від світу. Випадковий корабель підібрав їх. І на острові був споруджений міцний маяк. Ті ж моряки залишилися при маяку, щоб вказувати шлях іншим і служити для порятунку потерпілих. Тепер настрій їх змінилося. Вони були щасливі, даючи рятівне світло і не відчуваючи себе відірваними від світу. Значить, свідомість спілкування зі світом і усвідомлення потрібності іншим абсолютно перетворює людей. Спільна справа є запорука успіху».

Ми всі на підсвідомому рівні тягнемося душею до тих, хто веде милостивий спосіб життя і вчимося знати тих, кого веде вільне усвідомлене життя. Коли ми послуговуємося умом, то і дії наші інші. Осягнення можуть прийняти ті, хто знає смисл життя. Годинами щастя ми називаємо ту ступінь розвитку свідомості, коли, не віддаляючись від життя, люди отримують можливість приєднатися до потоків Божественних енергій.
Свідомість є мірило, і краса не терпить каліцтва. Брехню не сховаєш. І як тонка буває спритність самовиправдання. Надбавочна ціна понад кількість вкладеної праці є кухня обманів, але нарощування духовних якостей є життя. Тому розвивайте свідомість. Якщо в житті обмежуємося суспільними законами, то краще переїхати на кладовище. Деякі люди пишаються свідомістю, але чому ця свідомість не перешкоджає їх мерзенним діям? У неусвідомленому мисленні є одна вражаюча властивість — відчувати майбутнє навпаки. Наближення чогось відчувається, але неусвідомлене відторгнення їх прийняття переломлює розуміння із-за нерозуміння відчуттів. Приклад для усвідомлення заходів у запобіганні, які деколи люди не проявляють в житті: іноді люди радіють перед днем скоєння нещастя і деколи тріумфують перед поразкою.

Воістину, ми можемо спостерігати, що деякі люди існують без свідомості, а може нам так здається, а може це наше дзеркало? Але ми усвідомлено ведемо ці спостереження і хоча тільки деякі ознаки описуємо в приклад, бо деякі може бути, що позбавили себе усвідомлення непомірними пристрастями; інші можуть бути позбавлені свідомості, бо живуть із затемненою душею від попередніх життів; і можуть бути усвідомлення, які затемнені умовностями навколишнього середовища. Але чистота свідомості потребує усвідомленості і турботи в просуванні по життю, і цьому допомогає совість і відчуття можливості прийняти в себе основу Знання. Але витончення свідомості повільне, як і стяжання інших духовних якостей і їх розширення можна споглядати в проявах життя. Дивимося на появу в нашому житті повторень зі-знанням, бо ми любимо слухати повторення новин, апетитно куштувати борщі і повторно купувати речі, які сподобалися, чи іграшки, але входити в стан усвідомлення мало хто згоден. Тим паче при повтореннях проявів.
Насамкінець, ми вже усвідомлюємо, що ми побачили, відчули умиротворення (від сили), спокій і знання про позитивні якості і кількісні надбання нашого єства — і ми вже певні, і ми дозріли ними поділитися, що наше світобачення не має межі, що наш життєвий простір не закінчується селом, містом, районом, областю, республікою, планетою, галактикою… Ми вже знаємо, що світ не ділиться на раси, на нації… — це все є умовним, умовно визначеним певними людьми для, можливо, корисливих цілей, чи для іншого – сприймайте по своєму розумінню. Бо, коли ми свідомі, що душа безсмертна і переміщається в інші тіла не зважаючи на расу, відстань, місце знаходження (а для розуміння всього тексту будемо брати для прикладу планету Земля ) і не залежно від того, яка релігійна традиція (християнство, мусульманство, іудаїзм, індуїзм, чи інші їх відгалуження) є домінуючою в даному регіоні — душа продовжує розвиток – живе удосконаленням, а фізичне тіло помагає їй і отримує кращий комфорт, краще харчування, затишний будинок, достатню кількість грошей ніж ми могли прийняти ведучи неусвідомлений матеріально спрямований спосіб життя, чи ставши суспільною виразкою і крокуємо дорогами хворого п’яниці, чи бездушного державного начальника. Вони не розділені, вони співіснують разом, взаємодіють, впливають одне на одного – матричний (материнський) розум один і можливість в отриманні знань через всі органи відчуттів майже одинакова. Питання в тому – чи готові ми їх прийняти і чи бажаємо-небажаємо їх приймати. Такий природній засів зерен духовного, який дає суспільству підстави ділити нас на різні категорії.

Зрозумівши смисл життя, ми формуємо середовище росту і розвитку через тілесне життя без страху, без стресів – спокійно і творчо йдучи тим часовим простором, який маємо. Важливість життя не в тому, якою ми володіємо професією і ким працюємо, а важливо ким ми Є, який наш внутрішній світ, наша самість і це є визначальним у цьому проміжку, який ми називаємо життям. Ми можемо мати декілька професій, стати великими вченими, чи начальниками, можемо володіти заводами, фабриками, але проходить час і ми задумуємось – який ми пройшли шлях? як духовна індивідуальність? А часто-густо виявляється, що як і всі – всі голі перед Творцем – і всі наші справи і надбання, суспільні відносини є тільки оболонкою, нашою маскою, нашим зовнішнім проявленим «Я».
По-годьмо-сь (погоджуємо з собою), що виконуючи будь які суспільні, сімейні обов’язки, наша со-вість (погоджена істина душі з інформативністю ума — вісточка), наш ум продукує думки і навіть далекі від нашої професії, чи справи, якою займаємось тепер, в 9-00 год., протягом дня, місяця, всього життя. Ми в душі можемо не мати задоволення від своєї праці, від суспільного укладу в державі проживання, але не кожен може родити слово і тим паче дію у відповідності до вимог душі, бо прив’язаність до матеріального спонукає нас робити матеріальне. Страх перемагає. Ми боїмося вийти за рамки «загальноприйнятого». Для прикладу: всі йдуть на роботу з 9-00 до 18-00, але не всі можуть сказати, що добросовісно виконували свої виробничі обов’язки – але не свої. Однак, можуть сказати (хоча б собі), що отримали задоволення, що отримали відчуття радості, щастя від виконаної місії, як в духовному, так і в матеріальному плані, коли робота (творіння) до душі. Коли нам не вистачає коштів для білш-менш гідного прожиття, тоді ми, як людина діла і добувач матеріальних благ, на цю оплату праці ми працюємо з 9-00 до 18-00 продуктивно одну годину, а решта часу в масці створюємо видимість праці. А в позаробочий час із збереженими фізичними силами і готовими денними творчими замислами створюємо такі блага, які можуть забезпечувати сім’ю всім необхідним. Не вартує робити такі перекоси, бо «посачкувавши» ми збіднюємо себе як творця, а робота в поза робочий час обкрадає як душу, так і наш уявний матеріальний статок. Так, ми за місяць в позаробочий час заробили десять тисяч гривень, але ми не бачили протягом місяця дружину, дитину, а дитина в пошуках душею (духовного спілкування) тата захворіла (реакція дитячого розуму з реальністю) і тато в підсумку за один день заніс десять тисяч гривень в лікарню. Це є показовим і просимо вибачити — ми не бажаємо такого розвитку подій нікому. Можливо це грубий приклад, чи утрируваний – самі подумайте — це всього-навсього наш досвід. Ми більше схильні вишукувати позитив у будь-чому. Як говориться, негативний результат є теж результат. Переосмисліть і зробіть по своєму – це ваша стежина, це ваше життя.
Будь яка справа, що робиться з душею, дає задоволення. «Не йде» — зупинись, чи спитай себе – чому?, а для чого нам ця справа?, а чи потрібна вона нам взагалі? А якщо потрібна, то як її до-віри-шити?
Маймо енергію устремління, енергію розуму виконувати роботу, яка нам до душі і вона компенсує сама наші потреби, наші матеріальні статки. Перевіряємо, бо проходить процес народження свободи.
Усвідомленість свободи людини грунтується на покликанні як розумного індивідуума у ​​творенні божественних якостей. Ми не можемо це стверджувати для всіх, але пізнаючи і бачачи прояви духовних енергій і чуючи (читаючи) слово пророків і праведних мудреців, як спосіб спілкування Бога з людством, то погодимося з тим, що людина, споглядаючи видиму красу і чуючи ритміку інших сутностей Природи, тут погодиться, що це теж є спосіб спілкування символічного Бога з символічною особистістю Людини. Свобода людини полягає в тому, що він може приймати благодать усвідомлено і творити її для оточуючих на такому рухомому стимулі (енергії) як розуміння можливості духовного зростання світу і себе. Хоча свобода обмежена частково життям — справления життєвих потреб, по — друге, свобода може бути індивідуально обмежена сприйняттям людиною Бога, як єдиного творця і як едине творче джерело, і його єдиного, який має можливості творити. Таке розуміння обмеженості є не чим іншим, як страхом. Звідси слід визнати, що ми, люди, символічно наділяємо енергією по краплинках Бога міццю у вигляді божественних енергій з часу усвідомленого пізнання і ми її отримуємо як би нізвідки. Ці енергії є творіннями всього живого і неживого у Всесвіті і, в тому числі, людиною. Але хіба ми думаємо так? Ні. А даремно. Таке розуміння і дає свободу сприйняття і розуміння всього.

Це більшість сьогодні свідома, що влада, як орган примусу, мішає людям жити, жити щасливо, бо керувати хочуть ті…(яким дана загальна характеристика двома мудрими людьми … в двох мудрих висловах, а ми об’єднаємо в один): хто вміє працювати (можна застосувати — жити), той працює. Хто не вміє працювати – той вчить як треба. Хто не вміє працювати і вчити, той керує. Вони працюють, вчать і керують не в такому розумінні, як ми розуміємо. Вони приходять до влади, щоб збагатитися. Можливо, ми потім зупинимось на психотипу цих особистостей. Будьмо свідомі, що Бог один, ми всі єдині духом (з одного ж джерела енергія), ми всі жителі планети Земля і ми є єдина родина, то зрозумівши це, прийдемо до висновку, що нам не потрібні такі комарі, як уряди – це будуть наймані розпорядники, а дійсними господарями життя – є ми. Не буде потреби утримувати армію і флот. Це дає велике вивільнення коштів(в середньому 70% національного доходу кожної держави). Думайте, як ми можемо організувати своє життя маючи такі статки і звільнившись від виготовлення бомб і танків. Досить хороша перспектива – вона буде реалізована. У нас є знання, що так вже було в часовому вимірі назад і буде впереді.
Людство має можливість звільнитись від прискореного темпу роботи і цю енергію направляє на благо собі і всіх. Шлях до такого стану можливий тільки через духовний розвиток при допомозі тіла, яке безпосередньо контактує з усім оточуючим. Є над чим думати. Ми перестаємо бути рабами обставин, умовностей, речей, грошей і абсурдних законів. Життя цінніше за це, що ми перелічили, хоча для життя і добра достатньо любові, милосердя, благочестя. Людей з такими якостями у владі не було і не буде – це не їх енергетична ніша. Ніхто не скаже, що ми в минулому були дикарями, чи дві-п’ять тисяч років тому не існувало цивілізованого суспільства з якимось рівнем освіти (освіта – це та дія, при допомозі якої освітлюють знання для нашого сприйняття), з певними правилами поведінки, з відмінностями у розумінні прекрасного; чи ті люди були менш, чи більш щасливими за нас. Не можна жити минулим, бо для сущого такої категорії не існує.
Живіть, як набіжить. Для нього немає і майбутнього. Бо життя це дві людські якості – сам процес життя і паралельний процес смерті, а душа над ними і в них. Якщо помирає людина, яку дійсно ми любили, шанували, поважали при її житті і тільки тоді ми можемо побачити смерть чужу, бо ми не можемо повірити, що вона прийде і до нас. Не всі можуть бачити свою смерть, але усвідомити її неминучість можуть багато. Усвідомлення дає спокійне розуміння приходу такого факту через розуміння такого явища, як страх. Позбувшись страху смерті, людина виходить з стану очікування і продовжує користуватись Божим даром – життям. Хто не родився, той і помирати не буде, а той, хто помер не встане і не скаже «Слава Богу. Ми живемо і творимо». Життя – це щастя, і щастя основою якого на 90% є стан нашого здоров’я незалежно від віку людини. Така основа наших знань того, що ми можемо бачити.
Тільки той зрозуміє ці писані слова на папері, хто є носієм їх сам, той, хто побачить в цих словах своє дзеркальне відображення.

Саме любов, як заповів Іісус Христос, дає кожному пізнавати світ, оточуючих, смерть і саму суть і ціну життя. Дивимось на це з маленьких речей. Сталася ситуація, проблема, стрес, смерть і, починаючи з найпершої фрази, маючи любов до себе, до близьких людей, до подій, до речей, ми у зростаючому вимірі можемо виходити з цих, попереду вказаних, подій з новими знаннями . Це дає нам знання, у-роки, які ми створили своїм способом життя, але якщо вони не стали нам підказкою на шляху до істини, то і не зрозуміємо смислу життя свого на цім світі.
Було життя, наступила смерть, яка родила нове життя тіла. Смерть є початком нового життя. Смерть і свідомість не мають нічого спільного. Смерть тіла є біологічним процесом, а свідомість є співпроцесом духовного. З відома душі тіло виконує ті, чи інші функції. Світ безмежний, не має межі, а тіло обмежене думками, обов’язками. Коли є обов’язки, то ми не маємо великого вибору дій, бо це звужує нашу свободу, наш рух, наш пошук.

Не проси кращого ніж маєш. І так нам дано все краще в цю мить, яку обмірковуємо. Для прикладу розглянемо просте природнє явище, просте, як наше життя, а явище це – погода. Є погода, є життя з своїми мінливими явищами в цей час, в цей день, до цього дня і після означеного дня. Погода, як паралель нашого життя. Розглядаємо ширше. Читаємо, чуємо прогноз і спостерігаємо, що на вулиці почався затяжний дощ. Одні із нас думають — відпочину після тижневої тяжкої праці; інші –зроблю ту роботу, яку не зробив, бо була більш нагальніша; треті кажуть, що погана погода: «Це бридке дощище, знову незносна грязь, цей мокрий одяг»…
Зійшло сонечко, грається, мріє і гріє: одні раді, що все починає рости, другі раді, що можливо висушать сіно, що буде сухе взуття, третіх мучить спека, ця пилюка з під коліс і прямо в ніс, цей липкий смердючий піт … Одні задоволені, інші лають погоду, володарем, якої є Творець. Він дав найкращу для всіх. Хай милуються задоволені, а незадоволені усвідомлять нікчемність свого незадоволення, але не осуджують, не аналізують, не критикують. Ми почасти не можемо зробити маленької дії, то зробімо найменшу і найбільшу – подякуймо Творцю за таку погоду. Той чобіт намок і сьогодні розлізся, а можливо і добре, бо завтра йти на день народження до свого товариша, чи начальника і це є привід купити нові чоботи. Той же піт активно чистить тіло і є повід полежати ввечері у ванні і отримати задоволення. Пофілософствуймо і побачимо в кінці, яким своєчасним був цей прекрасний дощ, а після ванни аж дихати стало по інакшому.
Зрозуміймо одне, що в будь якому негативі є свій позитив. Бо природа незадоволення на погодні умови, на життєві ситуації лежить в неможливості, чи утворених додаткових труднощах в реалізації планів нашого ума. Сіли, успокоїлись і Сущий підкаже, що ми можемо зробити в нових обставинах. Саме Всесвітній розум таким способом спонукає нас зробити ту роботу у якій виникла потреба в інших. Бо чого тоді після незадоволень ми входим в стан задоволення, хоча здавалось би, виконанням незначної роботи по її кількості і об’єму. А того, що зникла надумана значимість попередньої і від тих подяк тих людей, у кого була потреба в нашій такій роботі. Думаймо про вічне, або шукаємо інший вид роботи, чи міняємо кардинально плани. Хоча це Бог поміняв для нас плани, бо він загодя знав наші потреби і ми можемо з цього скористатися. Не забруднюймо душу осудом Творця Всевишнього через погоду, через будь що і інших (їх слова і дії). Ми не маємо на це морального права. Не надовуймо щоки, а поміркуймо: чим ми створили дану ситуацію?, для чого вона нам (щоб найти позитив)?, як вийти з неї? – подякувати в першу чергу, тому і собі – зразу ж очищається ум. Перевіряємо.

«Одна сімейна пара переїхала жити в нову квартиру. Ранком, ледь проснувшись, дружина виглянула у вікно і побачила сусідку, яка розвішувала на просушку випрану білизну.
— Подивись, яка брудна в неї білизна, — сказала вона своєму чоловікові. Але той читав газету і не звернув на це ніякої уваги.
— Мабуть, у неї погане мило, чи вона взагалі не вміє прати, Мабуть, потрібно її навчити.
І так кожного разу, коли сусідка розвішувала білизну, то дружина дивувалась тому, чого вона в неї така брудна. І от одного ранку, подивившись у вікно, вона викрикнула:
— О! Сьогодні білизна чиста! Мабуть, навчилася прати!
— Та ні,- сказав чоловік, — просто я сьогодні встав раніше і вимив наше вікно».

Так і в нашому житті! Все залежить від вікна, через яке ми дивимось на все, що за ним відбувається. І перш, чим осуджувати других, необхідно переконатися, що наші серця і наміри чисті!
Ми часто просимо в Бога щось кращого, то хіба ми не маємо того найкращого, що нам належить. Не гонімося за примарою, не тривожмо свої душі і душі оточуючих своїм бажанням мати кращий автомобіль, чи будь що інше. Ми ж навіть не знаємо, чи в нас є потреба в чомусь кращому, бо терези життя не в нас, а в Творця – він на терези добавляє нам по нашій вазі духовній. Наша сутність і є частиною Творця (у нас єдині знання…), бо не виникло б бажання щось мати. Застосовуючи слово – Творець, ми свідомо показуємо на невизначеній відстані для тілесного сприйняття очима, словом, нашим умом образу живої істоти. Так це є жива енергія Всесвіту. Зрозуміймо цю істину душею нашею і єством нашим. Мабуть ми знаємо, що це нам належить мати, але ще не час, не дійшли того рівня духовного розвитку, щоб мати. Можливо це не є потребою (зазвичай потреба виникає і формується у відчутті можливості духовного розвитку), а є пристрасним бажанням. Тому то, Творець міркує, чи то буде краще і ліпше додати, а якщо додам (а він знає), то посію в нашому житті зерно зазнайства, гордині і не складемо ми собі ціни і важності своєї в очах інших… Стоп, а ми якраз і намагаємось це зробити, але не бачу табла з показниками і не бачу цінника – таке буває, що бажання засліплюють нас, внутрішнє нашого єства.
Бог сотворив нас досконалими істотами, подібними собі. Він — не робить недосконалого, не продуманого. Маємо дяку і гідність носити його часточку в собі. Не опускаймо голови, щоб ходити на чотирьох кінцівках, бо ми маємо гідність Бога, бо ми в ньому і душею, і тілом.
Все навкруги взаємопов’язаний процес і Бог є цим процесом, і Бог управляє цим процесом, і ми є цим процесом, і ми є творцями цієї енергії.. Суспільство управляє особистістю, а світова енергія нашою душевною енергією і самим суспільством. Випав із суспільства – став ізгоєм, випав із духовної енергії – душа деградує і тіло перетворюється в непотріб. Маємо життя, то живімо вільно і щасливо, у злагоді з усіма.

А людина почасти створює свій світ і свої погляди на нього, стаючи полоненим, чи рабом цього свого матеріального світу. А, можливо, такі світи в сусіда, в колеги, в дерев, в річок, в зірок. Ми ж усі рівні перед Творцем і починаємо вчитись, бачити чиїсь світи. Бог дає нам таку сферу світу і аналогічно дає іншим, то давайте бачити їх, змішуватись, бо, якщо Творець дає нам і вам наш спільний світ, то ми є творінням одного джерела, то ми брати по душі і тілу, наш дім є вашим домом. Водночас, це не може означати, що ми є певний ідеал і ми цей ідеал можемо пропонувати іншим. А з іншого боку, чого ми маємо кінець кінцем поводитись, говорити, як більшість, хоча, можливо, в декого душа бунтує проти такого, хоче вирватись і деколи виривається з такого тіла, що бачить своє тіло, свою сім’ю, свій народ, як ідеал. Ми всі різні і водночас єдині. Ми не можемо без когось, чи чогось і без нас хтось, чи щось не може не створитися. Будьмо свідомі, що всі люди на планеті Земля – одна родина.
В сім’ї ми створюємо певну ауру – душу, в колективі теж, в церкві, в нації … І ця душа нам продукує президента – в цей духовний простір, а не в інший по нашому рівню духовності. Він стає керівником наших умів, які в більшості служать мирському, президенту, а це для душі, як контрасний душ для тіла. Помогає …
Як тільки президент приходить до влади, то віддразу ж починає втрачати довіру, бо потреби і бажання його підданих величезні, а можливості його обмежені законами, кордонами, матеріальними ресурсами і фізичними даними. Рано, чи пізно його правлінню приходить кінець, і його оголошують злочинцем. Він ним є і бажав ним стати. Так було і так є. Це результат нашого осуду, нашого невдоволення і особистого його устремління.

«Той, хто жадає багатства, не може відмовитись від нагород. Той, хто жадає слави, не може відмовитись від популярності. Той, хто жадає влади, не може дати людям волі. Підбадьор його — і він возгордиться. Дорікнеш йому — і він засмутиться. Такі нічого не помічають навкруги себе і ні на мить не можуть знайти спокою. Вони із тих, на кому лежить кара Небес.
Карати і милувати, відбирати і давати, сварити і наставляти, дарувати життя і вбивати — такі вісім способів виправлення людей, але застосовувати їх може лише той, хто вміє, не роблячи шкоди собі, йдучи на шляху Великого Перетоврення. Через це і говорять, що лише той, хто сам прямий (правдивий)* то той може випрямити інших. А якщо немає праведності в серці, то і Небесні Ворота в ньому не відкриються».

Осуджуємо ми тільки те, що бачимо, чуємо, тобто поведінку, дію, а ще робимо умовисновки. Наш осуд народжений думкою, що об’єкт обговорення думає так-то і так-то. Перше – це чужа дія, а друге – наша дія. Однак в цілому ми не можемо знати: чого ж саме ця дія відбулася і саме так. Бо ми бачимо її по своєму, а поряд інша людина може бачити її по своєму і її ум по іншому трактувати. Тобто осуд по діях становить мізерну енергію окремої людини. Навіть чуючи чийсь осуд, ми можемо не придавати йому значення із-за нашого окремого бачення, як самої мізерності, то і трактовка наших дій чиїмось умом буде виглядати абсурдною. А чого? Бо ми себе можемо краще знати як ціле, а не як якусь окрему дію, якусь часточку цілого. Через це складається враження малозначимості і чужий осуд нікчемним. Коли ми хочемо осудити чиїсь дії, то усвідомлюємо, що чийсь крик, гнів, підлабузництво є тимчасовим явищем, можливо викликаний не нами, а іншими обставинами і не можуть характеризувати цю людину в цілому. Наша характеристика є оціночною відносно нашого розуміння світу, чи світогляду ума. Своя душа – велика таїна, чужа і поготів. Своєю ніколи опікуватись, ніколи до неї прислухатись, а тут поступає інформація, щоб прислухатись до чужої душі, тіла і проблем. Для чого вони нам? Бачимо, бо потрібно було бачити, як підказку для нас (чим, для чого і як?). Почули – той же механізм. Це все є зовнішнє і нікчемне. Коли ми так відносимось до зовнішнього, то воно не гратиме на наших струнах его, а ці дрібні підказки є розумінням нашого призначення, розумінням смислу життя-буття, як дії.
Люди можуть не тільки знати про духовне Вселенського світу, але можуть наблизити його до межі видимості, і цьому можна сприяти. Вчіться! З цього моменту думаємо, як легше прийняти Знання в житті нашому, бо самі зайняті люди можуть щодня приділити годину для наближення до Знань. Щогодини може бути зміною нового світу. Тим часом, стикнувшись зі Знанням і не застосовувати його буде знаком повного невігластва, тому що не можна ходити по Знанню, як муха по меду, а після занурюватися в гній, або навпаки. А ті, які пізнали в собі частиночки проявлених знань, як допусук до Божественних Знань, то вони відповідальні за свої думки та дії. Зазвичай люди зовсім не вміють користуватися даними їм Знаннями. Коли ми чуємо відомості, бачимо ситуації, відчуваємо їх наявність в собі, як би знайоме нам, то ми зарозуміло вигукуємо — знову все те ж, всім відоме! Ми не намагаємося перевірити себе наскільки це знайоме було усвідомлено та застосовано нами раніше. Ми не бажаємо думати, що корисні Знання даються не для новизни, але для складання гідного життя, як повторний дорожний знак, як виникла потреба в акцентації уваги. І тепер це нагадування не повторення, бо це вже застереження про більш радикальні події. Помічайте небезпеку і тим збогачуйтесь.

Слід дуже уважно ставитися до підказок-символів. Вони, як сокровенні Знання з’являються в нашому житті і оберігають сутність великої світобудови, несучи нам ці знаки. Зазвичай, ми не вміємо звертати уваги на знакові символи. Люди не люблять вказівок, бо вважають, що вони пригнічують їх волю. Коли ж люди залишаються наданими самі собі, то вони вважають себе нещасними і покинутими. Тому слід уважніше усвідомити появу підказок на нашому життєвому шляху, то й жити стане легше і зрозуміліше.

Осуд будь якої дії особи (мається на увазі її характеристика, щоб пом’якшити слово осуд) — це і є прямий відзив, це ми так бачимо людину на даний момент, але згадаймо принцип дії дзеркала, то виявляється — ми бачимо себе, свій психічний стан. Ми читаємо книгу – вона скучна. Ні, це є поясненням того, що це ми перебуваємо в такому стані. Ми бачимо когось злим. Це, можливо, у нас зароджується злість, бо ми б не звернули на нього уваги, чи може ще в нас залишки злості. Наше бачення є зовнішня реакція тієї людини, а не її сутність. Якщо ми сприймаємо її, як щось зовнішнє, то це не буде нашою відповіддю на реакцію. Однак, коли ми сприймаємо як факт, то це і є факт саме нашого стану. Ми шукали цю енергію і знайшли.
Наш осуд іншої людини (її дію ми бачимо, чи чуємо протягом 1-10 хвилин), а людина вже прожила 50 років і іще буде жити 10, чи 20. Саме цей нікчемний проміжок в одну хвилину дав нашому уму скласти характеристику тієї людини про прожите її життя і те, що ще має прожити і що страшно, що цей шаблон ми будемо застосовувати на всі її дії і слова. Тому будьмо пильними і обережними в осуді і судженнях. (Згадаймо притчу про загублену сокиру). Будь яка людська дія є конкретною підказкою тому, хто побачив цю дію і вміючи усвідомлено може зрозуміти її суть і її прояви для себе. Така людина однією побаченою дією не буде складати характеристику творцю цієї дії. Дія ця для нас і в цю мить. Інша мить її поведінки буде дією для іншої людини, а сама людина – діяч навіть і не міркує над тим, що стала об’єктом чийогось споглядання. Наше споглядання за її діями є нульовими для неї, але як тільки ми приступаємо до осуду, то автоматично повідомляємо її про це, хоча вона може і не знати звідки в неї цей неспокій, цей дискомфорт, який ми неусвідомлено влаштували їй. Такого може не бути, коли ми не осуджуватимемо, а до побаченої дії відноситимемось, як до сигналу-підказки, що саме ми і тільки ми маємо змінити в своєму житті, бо наша душа, наша совість цим повернула наші очі на цю дію для нашого ж блага. Людина, можливо, раз в житті стикається з лікарем, міліціонером, мирським суддею, чи будь яким чиновником по своїй ініціативі вперше і не отримавши справедливої (правдивої) допомоги, то це стає розчаруванням і недовірою в нашому пристрасному єстві на все життя до подібних тим, а подеколи і собі. Перспектива розвитку душі встановлена на гальмо такою недовірою.
Ці судження скоріше всього говорять про нас самих, чим про іншу людину. Бо ми побачили в неї ті якості, які є в нас. Ось у цьому реченні істина сказана Ісусом: «Не осуди і сам не будеш судим». Коли ми усвідомлюємо природу даної «якості» (повторимось), то і осуд зникне сам по собі. Практично це відбувається з усіма позитивними і негативними думками, словами і діями. Той хто не може усвідомлено дивитись на такі позитивні якості і прояви негативу, то найперше не приймаємо до душі цей «подарунок» і негатив зникне сам по собі. Обидві сторони і спостерігачі втратять до нього інтерес.

Якщо ми розумніші, хитріші … за всіх, то це наше бачення, бачення нашого ума, нашого «Я». Це і є наш егоїзм. Однак, якщо ми нижче за всіх, то це теж егоїзм. Ми такі є в собі. Це ж відноситься до інших. Зазвичай, ми судимо по зовнішніх діях, то саме так видно дію его в інших і в собі. Ми його не бачимо, а тільки прояви його в словах і ділах.
Це ж стосується і будь яких дій: добрих, чи злих. Роблячи комусь зло, ми творимо його собі. Робимо жест милосердя, то ми робимо його і собі. І так у всіх діях. Ми бачимо те в інших, що є в нас. Робимо іншим, то це робимо тільки собі. Не будьмо корисливими, а будьмо щедрими. Не будьмо агресивними, а будьмо мирними. Як тільки ми усвідомимо цей процес, бо це і є процес, то життя буде набагато простішим. Тоді ми все, що здавалось би робимо для інших, то робимо і для себе. Така життєва позиція не дає можливості іншим поступати до нас, як до чужака, а як до себе. І наші дії є аналогом. Тобто, ми наполовину зменшуємо життєвих проблем, менше витрачаємо життєвої енергії. В нас є реальний час працювати над своїм розвитком. Це дві сторони осмисленого свідомого буття. Якщо ми свідомо пройшли цей процес і він підтвердив наше розуміння його суті, то іншого разу нам уже відомий цей механізм дії позитивних і негативних енергій. Ми побачили, відчули, що це легше і на цій методиці ми можемо будувати все наше життя. Тільки не ведімо ліку — скільки нам разів вдалось це здійснити і не відносьмо це до наших заслуг, бо его (диявол) рядом.

Засоби масової інформації вносять в наш ум інформацію про важливість професій, посад, грошей, начальників, держави, тобто всього того, що дає нам зручності в житті по декілька разів на день (це психологічний технічний трюк заволодіння нашим неспокійним умом) і ми своїм умом беремо цю інформацію, як правильну. Життя не тільки матеріальні статки, а й стан душі. Добре, коли хоч деякі з перелічених субстанцій біжать по життю в гармонії з душею. Коли ми прив’язуємо себе до матеріальних бажань, скеровуємо для цього зусилля, то, все одно, постійно, чи на певному етапі життя стаємо свідомими, що нам чогось не вистачає. Відчуваємо, що ми живемо неповноцінним життям. Жити повноцінно нас ніхто не вчить – ні батьки, ні школа, ні університети, ні виробництво, ні держава, ні релігійні традиції – вони є тільки помічниками, коли ми живемо усвідомлено, а тільки ми самі можемо цього навчитись, усвідомлюючи, що можна так жити і направляємо на це певні пошукові зусилля.
Релігійна традиція у свою чергу взяла на себе, як би, відповідальність за підготовку пастви для наближення до Бога, але фактично цим не займається, а навпаки стримує прагнення окремого індивіда своїми релігійно-моральними законами від пошуку духовного. Вони бояться, що пізнавший іскорки істини, може вже не бути прихожанином. Боятися не слід. Поява такого пошукача в парафії є ​​підказкою про затребуваність його і його Знань для приходу. Так, що служителю церкви також слід поміняти ставлення до служби.

Щоб побачити прояви розширення свідомості, слід вже мати випробуваний дух і вони проявляться в успішності життя. Люди так звикли обгрунтовувати життя на речах земного призначення, що навіть основи сущого не сприймаються (входячи в стан роздратованості, гніву), поки людина залишається у звичайних для нього обставинах. Значить, обставини життя мають складатися незвично і ці шляхи розширення свідомості дають щабель усвідомлення кожного кроку життя. Немає правила для цієї незвичайності. А хто їх складає? — Людина, усвідомлена людина і енергія духу підказує обставини життя. У тому нещастя сімей, що життя духу не входить в їх ужиток. Можна кращими вимірами прикрашати життя і піднімати потоки духовних енергій. Втративши довіру до тонких духовних енергій, люди не тільки собі шкодять, але й всьому навколишньому. Давайте кожен з цього моменту зупинимося і подивимося, що діється навколо нас — і те, що ми побачили і є підказкою нашого духовного стану, бо воно відображається в оточуючих нас предметах. Ми з оточуючими предметами, особами і входимо і створюємо одне одинакове енергетичне поле для всіх в межах цього простору. Розуміємо, що посили печалі несуть печаль, але і послана радість стверджує радість тим, хто їх відчув і їх навколишні — вибір за нами в нашій пристрасті.
Можуть запитати, чому так рідкісні прояви тонких енергій любові, радості, доброти? Скажіть: вони є безнастанними, але око і вухо людини не хочуть знати їх. Коли ж око вловить їх, людина переконає себе, що їй здалося. Це природа нашого процесу неусвідомленості. Бо коли ми несемо саджанці яблуні в свій город, то хіба ми чекаємо негайно плодів? Також і при оволодінні духовними якостями ми усвідомлено даємо належний час для перетворення природи цих енергій в нас. Можна докладати будь яку насильницьку напруженість без очікуваних наслідків, але краще у вільному прийнятті. Часто люди чекають наслідків в одному вимірі, місці, способі, речах, але іноді вони утворюються зовсім в іншому.
Найскоріше і найкраще ми наближаємось до ідеалу, до Бога, коли маємо радість життя, коли ми щасливі, коли ми це передаємо, даруємо іншим — то і Вселенна в радості іскриться, світиться і показує свою красу в нас (при нагоді поспостерігайте такий стан душі і тіла в комусь, або в собі). Він посилає це блаженство на оточуючих, а потім і на нас через них. Це наше бачення. Бог – це не пояснення і описати його неможливо. Бог — це психічний, духовний стан людини, це невимірна величина, чи невидима малість. Нам не дано його всього описати, ми не можемо описати наші відчуття його присутності в нас. Це не в наших можливостях. Той, хто пізнав його, зустрівся з ним, той не буде описувати і говорити про нього. Тільки одиниці доходять. Це ті, які дивляться в себе, вивчають себе в інших. Хто отримав такі знання, щоб описати хоч свою зовнішність — тоді дайте цей опис іншим і вони скажуть, що такого в нас частково немає, а є щось інше. А хто може описати процеси, які проходять в тілі, наприклад, технологію творення крові. Тоді, хто може описати нашу духовну сутність в її якостях. Це ще складніше. Дякуємо сущому, що по дорозі життя ми зустрічаємо однодумців, а ще краще, коли ми зустрічаємо мудрих людей, які допомогають зрозуміти потреби і можливості повноцінного життя-буття.
При формуванні нашої свідомості цінним є те розуміння, що коли ми можемо бачити будь яку якість (добро і зло, щастя і гнів …) людського єства, то маємо великий шанс усвідомлено розуміти всі якості, якими послуговуємось. Зайти на таке розуміння може кожен, але кожен через свою якусь якість, яка зробить встряску всього нутра. Хоча ми зовні залишаємось тими ж людьми – їмо, спимо, ходимо на роботу, але вже наше світобачення інше. Ми по іншому відносимося до думок, слів, дій, буття. Для цього описуємо деякі прояви в житті з надією, що допоможе усвідомлено розуміти і бачити істину життя всіма.

На формування свідомого розуміння життєвих ситуацій впливає психічний стан нашого єства, нашої готовності пізнати його суть. Спокій цьому допомогає, але ця якість має і протилежну сторону – нервозність. Моральний зрив відбувається зазвичай в той момент, коли поряд нікого немає, нема саме того, кому віриш і нема того, хто нам вірить і, не дочекавшись саме тепер потрібної підтримки, рушаєш по дорозі злоби, відчаю, розчарованості. А потім і до не зовсім привабливих думок, слів, поступків. Однак така неприємна ситуація приходить і в стані спокою, обміркувавши, приходимо до думки, що і великих підстав для зриву не було. Опріч того, хто має знання про те, як виходити з таких ситуацій, то взагалі конкретна ситуація є добрим позитивним уроком на нашій ниві життя. Однак слід зазначити, що способи виходу, як з полону неприємних думок (використаних, чи почутих негативних слів), зі сварки, з мордобою, з аварії, з хворобливого стану душі і тіла у кожної людини різні, але дозвольте повторити, що найшвидший можливий вихід, коли ми зуміємо зупинитись, робимо крок назад, що передував події, обмірковуємо в стані спокою і розум підкаже нам: чим ми створили таку ситуацію (не хтось, а ми)?, для чого вона нам (будьмо свідомі, що ця ситуація є найкращий вихід для нас і дай Боже розуму побачити її суть, що вона нам хотіла підказати і що саме вона зупинила наш звичний ритм для того, щоб найти рішення – як далі жити)? і як вийти в позитиві з даної події? Доки не вдасться побачити позитивних моментів в даній події, ми не знатимемо, як вийти. Бо бачення позитиву дає нам шлях виходу і полегшення. Душа умиротворяється. В даному способі, ми згадуємо всі позитивні і негативні думки, слова і дії, що передували на сьогоднішній день в людині, як найбільшому носію енергії в неприємній ситуації. Негативу було більше, чи взагалі багато і тому наша сутність змушена була втрутитись і створити неприємність з метою недопущення більш серйозних неприємностей. Дякуємо собі, що ми здатні так міркувати. Така практика можлива для застосування у всіх життєвих ситуаціях, тобто є життєвим простим примітивним і дієвим способом. Пробуємо. Ми зазначаємо, що є різні способи, але є різні і результати в кожного окремо взятого індивіда.

Хоча життя у самому визначенні не може бути повноцінним, бо воно зупиниться, будучи повним, а по-друге, хто може сказати, що воно вже повноцінне. Ми ж тільки самі можемо це визначати своїм умом. Бо уявлена повноцінність стає ідеалом, стає сталим абсолютом і розвиток припиняється – процес життя зупинився. Другий погляд на дану тему в тому, що жити, означає рости, тобто йде ствердження, що меж розвитку не може бути і окремих шляхів розвитку не існує, мабуть, їх велика кількість, а це означає, що істина у кожного своя і їх багато. Тобто, природа розуміння змістового наповнення у визначенні слова — істина полягає в тому, щоб жити в злагоді душі і ума. І наша душа просить нас шукати в житті те, що приносить нам радість. Довіряємо відчуттям щастя, любові, радості, задоволення і у всьому тому, що приносить радість, хвилює, збуджує потяг до життя, бо воно дане нам для того, щоб відчути на собі всім своїм єством всю сукупність життєвих ситуацій.
Життя – це не те, що з нами відбувається, а те, що ми відчуваємо і сприймаємо. Життя більше ніж наше сприийняття і відчуття. Тож, самого Творця ми бачимо, чуємо, відчуваємо, визначаємо кожен по своєму. Звідси і твердження, що Бог багатоликий. Ми кожен бачимо в ньому ті, чи інші риси, які, за методом віддзеркалювання, є в нас. Ми і далі продовжуємо творити його в своїх ілюзіях. Він сотворив нас і продовжує творити, але ж і ми впливаємо на його процес творіння повсякчас і всюди. Запитуємо: «То ми Богу допомагаємо позитивом, чи негативом визначати нам наше місце проживання, роботи і бути в щасті, чи навпаки?». Відповідь за вами. Дайте її самі хоча б собі, хоча б раз і процес рушить. Перевірте.
Щоб легше почати дати відповідь, то почнемо з усвідомлених суджень і аналізу себе і ситуації. Таким чином перейшли до розгляду іншої якості. Але самим простим і дієвим способом є той, коли ми знаходимося в стані задоволення будь чим, чи ким, то в такому стані своїм умом і душею славословимо Сущого і благо-даримо – і відповідь до нас прийде – ми її відчуємо.

Ми своїми негативними думками, словами, і діями творимо, глумимося, калічимо, знищуємо оточуючий світ через неусвідомлені прагматично-доцільні на даний момент судження і осуд, починаючи від вирізання лісу до дій начальника, уряду, президента і до того, як сприймають нашу державу інші держави. І то ці судження, осуд є суб’єктивним, бо будуються по одному, чи двох каналах (думка…) прояву тих речей, чи особистостей, що стосуються конкретної теми. Хто робить висновки з цього? – ми. Хто робить зміни? – ми. І як скоро? Теж залежить від нас.
Часто сльози в чоловіка є неприйнятною річчю, викликають насмішку, чи є ознакою хвороби, а в жінки це вагомий аргумент подолання всіх перешкод в досягненні бажаного. Ніхто не може з душевним спокоєм пройти рядом жінки, яка плаче – поцікавляться – чим можна допомогти? Миття посуду для чоловіка ганьба, а жінці – це подарунок долі з народження. Хто нас так поділив? Ми самі. Ми самі також передали функції політикам – керувати нами, бо нам легше (вигідно); передали свої функції міліції для захисту майна (вигідно); охороняють державу інші ( нам не потрібно раз на рік їхати для охорони – вигідно). Нам не потрібна корова, бо легше купити молоко (вигідно). І так без кінця. Вигідно, корисно. А якби ми стали політиками, …, доярами, то ми б поступали так як і вони в цій системі суспільних відносин. Такий висновок ще раз підкреслює рівень нашого духовного розвитку, стан душі і рівень соціального статусу, рівень аналітичного ума кожної особистості. Такі «показники» і формують суспільний ум, суспільні відносини.

Фальш і брехня панують, бо ми в більшості шукаємо вигоду. І не потрібно говорити, що ми любимо правду і живемо по правді. Нас з самого дитинства вчать брехати, бо це вигідно. Розбила дитина чашку. Батьки запитали – хто? Дитина відповіла,- що вона. Батьки набили, чи посварили. Подумаймо для чого? – чашка від цього цілою не стала; що цінніша чашка, чи душевний стрес?, який ще прийдеться лікувати; чи ми в дитинстві не розбивали ненароком чашки? Схаменімося!, але ми втратили майно і знову ж прийдеться купляти нову потрібну чайну чашечку – немає вигоди. Саме в цьому корінь агресії, можливо короткочасної, можливо без виховних заходів, але агресія зажевріла. Жаль!?
Пояснюємо дитині цінність чашки для сімейного бюджету і розказємо як поводитись з чашкою: переносити за вушко притримуючи другий край другою рукою, не ставити на краю стола … і на кінець для зняття психічної напруги в дитини повідомляємо, що ми теж в дитинстві вовтузились за столом, потягнули ненароком скатертину і миска впала на землю і розбилась … Другий варіант: дитина бачила реакцію на розбиту чашку своїми братиком, чи сестричкою, можливо, одним з батьків і відповідно злякалася від пози батьків. На запитання: «Хто розбив?» В кімнаті більше нікого не було. Дитина відповіла, що котик робив, бо скочив на стіл. А де ж котик взявся? – Заскочив у кімнату через вікно. Будьте спостережливі. Дитина обманула один раз, бо вона вже має досвід страху і ви спровокували її збрехати вдруге. Її не набили. Друга дитина зробила висновок, що краще збрехати. Хто вчить такого дітей? Ми самі. А слід було повести мову завтра на цю ж тему, але фігурантом був би той же котик. Ми б навчили б бережливого ставлення до майна ( бо це теж чийсь труд і є частиною енергії), минули б стресу – і саме основне – не привчали б дитини до брехні. За правду дитину побили несвідомо роблячи з неї каліку.
Дитині вигідно обманювати, а батькам обманюватись в своїй пристрасті і очікуваній користі, бо коли дитина стане дорослою, то матиме шанс жити комфортно і буде успішним кар’єристом. Отже ті посади, що побудовані на брехні і саме існування залежить від вміння брехати і від цього залежить розмір оплати. «Хто більше гавка, в того більша ставка».

Живучи в такому суспільстві не слід доказувати і запрошувати на пошук істини, бо це шлях до конфліктів. Можна сказати так, що віра в можливість існування істини більша, чим віра в саму істину. Так сприймає це наш пристрасний ум. Істинне сьогодні, відступає на задній план у світлі завтрашніх істин, бо житєвий досвід вчорашнього схиляє нас до такої думки. Істина не є думкою, а це є життєвим шляхом в пошуках щасливого вільного легшого життя. Це є певна усвідомлена мандрівка нашого єства в цьому світі. Можливо, істина — це лишень наша уява, за яку ми хапаємося, щоб убезпечити себе від невідомого, якого ми собі і уявити не можемо. Але ж ми пошуковці і майбутнє не є нам чимось устрашаючим, а шукаємо ми її, бо маємо таку властивість, як довіряти певним фактам, які утверджують нас у вірності вибраного шляху до життя в радості, в любові. Це є тільки нашим шляхом, який найбільш вірогідно і є нашою істиною. Тому читаючи ці рядки у кожного із нас є шанс вибрати те, до чого в нас є довіра і ця довіра зміцнює нашу віру.
Спокус в житті багато, але віра веде нас по життю. Кожен вірить у щось своє, що допомогає нам легше жити і вирішувати всілякі негаразди: одні утвердилися в повчаннях Вед, Гит, Корані, Толмуді, в красоті, в любові, в машині, в людині, в партії, в ситній їжі, в алкоголі. І це є нормально. Бо віруюча людина шукає підтвердження своїм сподіванням легшого і щасливого життя. Ця книга і показує скільки є варіантів і можливостей мати в житті велику кількість прекрасних постійно діючих моментів. Беремо те, що нам подобається і те що нам по силі нашій і це якраз буде таким розміром духовного розвитку, на який ми спромоглися. Ви бачите і надзвичайно великі можливості – і вам, і тільки вам можна взяти в житті більше, дозволивши собі відкинути страх, злобу, гнів, гординю, жадібність. Виберіть своє, а інше залиште тим, у кого воно виникне потребою їх душі і тілу.
Нас навчили вірити тому, що ми бачимо, нас вчать порівнювати і вибирати з того що нам пропонують, а не тому, щоб отримувати потрібне нам в житті, як першу необхідність для щасливого і вільного життя. І перешкодою у тимчасовій затримці в отримані бажаного, і ця затримка декого приводить до зневіри, але зрозуміймо, що для цього потрібен певний час, реального бачення потреби і вмінні прийняти бажане. А воно часто приходить тоді, коли ми і забуваємо про свої прохання і це є теж однією з причин надходження, бо надмірна концентрація в бажаннях не дає нам можливості відпустити хватку. Ми вхопились за ідею, а потрібна річ зовсім рядом. Так є в житті.

Жити все таки слід без кидання в крайності. Не пливімо проти течії, бо намарно витратимо енергію. Те ж і в житті. Коли відчуваємо, що обставини проти нас – зупиняємось, заспокоюємось, озираємося і течія сама наблизить нас до коряги, чи берега. Не біймось обставин, надто тих, які на перший погляд від нас не залежать. Входимо в цей страх, не боячись стіни обставин, бо її ми можемо обійти, перелізти через неї, але і зруйнувати, від якої залишаться дрібні неприємності, то застосовуймо ці методи як підказки, для науки. Таким способом надходять до нас потрібні нам знання Всесвіту. Це є життєвим уроком. Зрозуміймо, що саме в це суспільство послана душа, де є найкращі умови її духовного розвитку, а ми вже свідомо шукаємо шлях до істини при допомозі тіла і ума. Вчимося бути в мирському, в матеріальному, але не бути від нього, не продукувати життя від нього, від його законів, звичаїв і т. д., тобто не дозволяти ( не йти на поводу у вибору), щоб мирське жило в нас, в душі, а душа в мирському.
В мирському житті, в соціумі не слід публічно відторгувати, чи заперечувати. Ми приймаймо його усвідомлено і так як воно є. Якщо ми відчули, що сприймаємо світ по іншому, то достатньо нашої присутності в соціумі і тільки в окремих випадках потребуючим можемо підказати, поділитись своїм баченням світу. Хай мирські задоволення, чи болі не виводять нас зі стану спокою. Біль прийде і піде, задоволення прийде і відійде і забудеться, бо мирське покаже нам нові бажання. Поразка прийде і не згадається, бо крайності будуть тримати нас, як вуздечка коня – то справа, то зліва нас смикають наші бажання. Будьмо готові не напружуватись, якщо і щось відбулось приємне, то за ним вже готове прийти негативне. Будьмо свідомі, що нічого не ходить – просто після позитиву, як дару ми знову стаємо на попередній рівень і створюється відчуття погіршення на фоні позитиву. Якби не було позитиву, то ум не продукував би порівняльних відчуттів. Таке життя. День і ніч. Життя і смерть. Енергія Всесвіту несе нам щось нове – і те, і тільки те, що ми замовляємо … , а є шанс пливти за вітром, спостерігаючи, у нові світи.
Не начальник міняє структуру роботи на даній посаді; не уряд, чи конкретний міністр дбає про наш добробут, про формування свідомої особистості. І не президент. Добре те, коли вони добро-совісно відносяться до своїх «підлеглих, чи підданих», як до дітей кровних своїх – дбають про них, навчають і виховують — бо це їх місія на даному етапі суспільного розвитку, бо це ми підняли їх на суспільну висоту. По великому визначенню, ми живемо і працюємо там і в тих країнах, колективах, сім’ях, де ми придатні для цього по своєму розум-інню, по своєму рівню знань істини на підсвідомому рівні, тобто, по рівню духовного розвитку кожного в окремості.
Система роздавила Іісуса Христа, Мансура, Сократа, Шевченка… і не тільки їх, які своєю правдою зазіхнули на звичаї, обряди, комфорт, на право «всезнайства» істини і т.д. Дотримуймось зовнішньо щонайменше їхньої гри, не погрузаючи у той фальшивий комфорт, бо життя є всього навсього гра, але така гра не має стати приорітетною частиною нашого життя. Хоча саме життя в такому середовищі, в такій грі для свідомої людини і є шанс росту (згадаймо передсмертний монолог Іісуса на хресті), і є тим промінцем світла в густому лісі, є сенс буття. Це велика можливість жити-бути за покликанням на цій планеті. Поміркуйте над фактом. Які відчуття нас наповнюють, коли нас покличуть на участь в будь чому? Покликали на презентацію книги, на весілля, на престижну роботу – ми раді, бо нас знають, нас поважають. Покликали когось набити, щось вкрасти, бо нас таких знають, наше его вдоволене своєю потрібністю. Так є в житті. Але цим прикладом ми ще раз концентруємо увагу, щоб згадати ті відчуття, якими ми визначили вагу і значимість того, що нас покликали. Майже подібні відчуття в нас, коли ми усвідомлюємо своє покликання, як знаючого – як ми маємо вибудовувати своє життя буття на основі духовних надбань. Відмінність таких відчуттів у цих двох прикладах, що перші є короткотривалими, хоча і є підказками, а другі є постійними в нашому житті з часу їх пізнання. Якщо ми ще в стані вибору, то ми уже можемо робити цей вибір усвідомлено.
Але назвати життям процес існування теж не можна, якщо воно не в радість, коли не можна творити, не можна любити. Ми вже мертві. І не треба спонукати тіло і душу до страждань таблетками і пігулками, продовжуючи існування. Так, це тіло зістарилось. Цей храм душі зносився, підгнив і не придатний до молитви, бо болі тіла не дозволяють спілкуватись з душею. Хоча і бувають в хворої людини хвилини полегшень і в ці хвилини майже кожна людина усвідомлено намагається поспілкуватись з душею своєю, з Богом своїм. Тіло було тимчасовим місцеперебуванням душі. Душа потребує молодого тіла і ми ростемо далі… Смерть тіла дає тимчасовий відпочинок душі ( кому більший, кому менший).

Ми можемо використовувати звичаї тим важкохворим, або тим, які відходять в світи інші, нагадуючи про кращі їх справи — тим самим допомагаючи їм відкритися для діалогу з Сущим, бо ці позитивні нагадування безсумнівно мають благодійне значення. Кращі справи допомагають співналаштуватися на позитив. Звичайно, з боку духу вони лише доводять, скільки мудрих звичаїв ще живе серед самих різних народів. Від глибоких знань такі звичаї. Так воно є. Вони підтверджують зв’язок з цим світом, життєво проявляючи те, як уважно ми ставимося до звичаїв народів, яким відкриті були ці Знання Духу.
Смерть – це одна із таїн життя, якої не можна доторкнутись при житті і все ж її дію дехто свідомо може відчути, чи побачити в проявах.
Ми живемо, ми ростемо і не тільки біологічно, але і духовно. Коли ми зупиняємось навіть на досягнутому, а ще гірше, коли скочуємось до того, що на перший план життя виходять матеріальні блага, то ми, держава, світ теж зупиняємось рости – починаються кризові процеси. Ми затримуємось у буйності листя-життя, у квітах-красоті, у досягненнях-плодах. Здається процвітаємо, все більш — менш є, а розвитку немає. Це настає час так званих періодів хандри, застою, кризи. Ми були задоволені таким суспільним укладом в державі і тим матеріальним забезпеченням (на основі порівнянь нашого пристрасного ума) до визначення з самостійністю. Ця горда самодостатність і породила фактичний суспільний поділ. Почалася полоса незадоволень, розчарувань від того, що побачили і від своїх неможливостей так жити. Сюди добавилась важкість матеріального забезпечення через падіння купівельної спроможності. Ми своїми умами оцінили, покритикували і почали проявлятися кризові ситуації. Зникла радість з наших обличчь по сьогоднішній день, то по сьогоднішній день ми не бачимо кінця цих кризових проявів – революції, безробіття, війни. Появиться у нас відчуття радості в своїй пізнаній задоволеності своєю творчою працею, своїм створеним хорошим мікрокліматом в сім’ях, то почнеться зрушення в кращу сторону і в суспільних відносинах. Згадаєте!

А новий плід – і знову нове життя. Це відноситься до кожного окремо, до держави в цілому, до світоглядних і релігійних традицій. Берімося усвідомлено народжувати нові порядки в державі і у Всесвіті, кожен із себе. Засіваймо ці зерна доброти, любові, поваги, творчого підходу до праці і в цій співпраці зі Всесвітом ми народимо нову державу з такими ж якостями. Новий етап життя – буття ніколи вже не буде попереднім, таким яким ми його сприймали, чи сприймаємо. Ми, на прикладі розвитку іудаїзмо-християнсько-православної традиції, бачимо – скільки все нових і нових гілочок і листочків, квітів і плодів появляється на його стовбурі і біля нього. Це є нормальна ознака розвитку, бо в протилежному випадку, ми б перестали жити, ми б стали мертвими окремо взяті особистості, окремо, як держава, як релігія, як всесвіт. В суспільстві йде процес бачення свого духовного розвитку – всебожжя людини і всього, що її оточує, тобто тієї гори Афон, де живуть одні боги, якою є наша планета. Однак, переважаюча чисельність людства, яка живе пристрастно, взявши це за ідеал, може привести цивілізацію до самознищення в основній масі. З чого починала наша цивілізація, то те ми створюємо для іншої цивілізації (людини з її процесом життя і смерті).

«Одного разу Вчитель і учень, подорожуючи, побачили з високої скали велику долину, в якій стояло групами багато башень різної висоти. На башнях було видно людей.
— Що це за башні, Вчителю? — спитав учень.
— Одного разу людям, які всюди шукали Бога, приснився сон, всім одночасно, що Бога їм можна знайти, якщо вони побудують в цій величезній долині башні до небес, де вони і зустрінуться з Богом!
— Чому ж одні башні чуть-чуть піднялися над землею, інші піднялися аж до неба, але чомусь нагадують деревце, яке від сильного вітру нахилилось? Та і башні, які стоять групами, подібні тільки на ті башні, що рядом, та і то, відрізняються разними прикрасами. А в інших групах і башні зовсім інші! Хіба не один сон приснився людям? О, Вчителю!
— Так, ти правий! Сон був один, але бачили його люди різні. Основа башень у всіх одинакова, але далі починають будувати так, як їм підказує їх ум. Група башень — це група людей, які зрозуміли сон одинаково, але прикрашають башні так, як вони вважають за необхідне, тому вони різняться, будучи подібними. Є групи людей, які бродять між башнями по долині. Вони не можуть визначитись в собі, яку їм потрібно будувати башню. Будують одну, руйнують її, починають будувати іншу, і кидаються весь час! У них неспокійний ум!
— А чому нахилились високі башні? Хіба будівельники працюють без інструменту, яким перевіряють, чи вертикально стоїть башня? Вони ж можуть впасти!
— Люди мають потрібні інструменти, але в цій справі їх підводить пануюча на землі ілюзія реальності. Їм тільки здається, що башні вони будують вертикально. Але нема у них духовної відповіді для перевірки вертикальності. А башні не рухнули ще, тому що кріпка їх основа, замішана на істині, але хто знає, скільки ще продовжиться будівництво.
— Учителю! В долині пусто, все зникло! Привиділось все нам, як дивний сон!
— Ти бачив минуле. Тепер воно в миру. По всій землі безрезультатно будують ці башні, але не привели вони людей ще до Бога!
— Та що ж це за башні? Я їх ніде не бачив!
— Башня — це релігія. Тобто те, що хтось прийшов на землю і приніс істинні повчання, заложили основу релігії. Тепер люди будують свої відносини з Богом, звіряючись тільки зі своим або чужим умом, а ум не знає, що реальне, а що іллюзорне, і люди завжди приймають ілюзію за реальність! Різні прикраси на башнях — це багаточисельні секти, які, загалом, приймають релігію, але в деяких деталях не признають те, що загальновизнано.
— Так, значить, Бога знайти неможливо в цьому житті?
— Ну, чого ж? Пізнай себе, і ти в собі побачиш основу всіх релігій. Любов — основа. До неї ти додай вірність і довіру, і старання. Забудь себе і забудь мир — ось самий вертикальний шлях! Коли ти пізнаеш Бога, то всім зможеш допомогти з висоти! А Бог один! Він жде тебе. Дерзай же, юначе, вперед! Я допоможу тобі знайти його. Іншого у нас шляху нема!»
Геннадій Кокорін.

Тепер планета Земля тісна для нас. Ми в багатьох питаннях сформовані, у нас є доступ до вивчення того, чим володіє людство і окремо взята людина-знавець. Не випадково витає в умах і втілюється ідея переселення на інші планети землян. Ідуть пошуки. Шукає той, хто знає, що шукати. Мабуть не за горами зміна формації. Як говорив Терешко: «Настане така війна і хаос, що зникне майже все людство на Землі і людина може місяцями йти, щоб зустріти собі подібного.»
Друга проблема пристрасного людства – це контроль над рівнем народжуваності. Хто родить і скільки? Розумна відповідальна людина родить одну дитину, а п’яниця, чи той, хто не може і себе прохарчувати, то народжують дітей і п’ють, і харчуються за ті мізерні дотації на дітей. Одночасно можна спитати себе, чи потрібно обтяжувати планету покаліченими особами. Попитали, а відповідь де?
Такі діти бідні і їх батьки бідні – це ознака бідності душі. Це явна ознака обідніння всього людства, духовного обідніння. Хто їх буде вчити і виховувати. Батьки не вміють і не хочуть. Читаємо і вчимося. Це в основному з такої категорії росте народонаселення. Чому так багато серед нас таких особистостей, що не знають для чого живуть. Розвинутіші країни такого перенаселення не допускають різними методами. Сім’я не може з цим справитись – вона мучиться і когось мучить. Мабуть довго таким душам прийдеться нарощувати позитивізм. Зупинімся, бо ми в своєму милосерді, в своєму «человіколюбії» маємо допомогти своїм ближнім зрозуміти щляхом засіву позитиву і позитивних посилів, а також особистим прикладом милосердя і добролюбія, відкинувши критику і свою погорду. Вони теж радості не мають, бо, можливо, отримали таку душу з подібними якостями, які мають тепер.
Природа того, що люди в розвинутих країнах не народжують в сім’ях більше ніж одну дитину є не так заслуга суспільного ума (хоча і цього не відкидаємо в окремості), а перевагою в цьому середовищі позитивних енергій і таким чином сюди не посилаються душі з більш менш негативним рівнем їх розвитку. Сюди не входять негативні енергії, бо простір заповнено позитивними енергіями. Послані душі в менш розвинуті країни в певній кількості, де переважають негативні енергії, то там частіше і душі міняють тіла, чим дається їх душам шанс развитку, не набирачи гніву, злоби, незадоволеності при більш тривалішому житті. Зовні це проявляється в жебрацькому матеріальному забезпеченні, короткочасності життів…, частих кризах, війнах. Керівництво всіх країн імітує турботу, надаючи субсидії, соціальні допомоги, пенсії, але про духовний розвиток не дбає. А скільки матеріальних збитків і духовного дискомфорту отримує суспільство зберігаючи вроджених інвалідів і хворих людей. Ріст числа сиріт – це втрата людством частини своїх (і перш за все особистісних) духовних цінностей. Просимо, шукайте корені хвороб в собі. Так це хвороба, це хвора душа країни. Бо всі хвороби тіла від хворої душі. Хто може лікувати хворі душі? Суспільство про такі хвороби не говорить і не лікує, а на основі симптомів, проявів ознак захворювання тіла дає можливість заробляти гроші фармацевтам, лікарям, юристам, психологам … В інших випадках людина має вмерти по старості, чи з інших причин, то ми прикладаємо певні зусилля для збереження тіла — лікуємо, а душі вже прийшла пора покинути тіло. В результаті тіло мучиться і душа теж. Так ми думаємо у своїй пристрасності. Будьмо свідомі того, що той хто дав душу для тіла, то має знання як сприяти розвитку душі і тіла і знає коли забрати це тіло. Навіть після аварії людина знаходиться в тяжкому стані мучиться від болей і просить смерті, а душа просить очищення. Бо саме духовна грязнота приводить нас до аварії, до хвороб. Очищайтесь (процес очищення ми описували) і тоді душа покине тіло, чи дасть сил для життя. Це все залежить від нас. Очищенню можуть допомогати молитвою всі, хто знає цих людей, а хто не знає то теж, але там інший загальний зміст молитви, як словесної ( побажання позитивних якостей – здоров’я, доброти …) .
Ми викидаємо із саду дерево, яке не плодоносить, або плодоносить не ті плоди, яких ми очікували, чи хворе — воно теж жива істота. Вбиваємо хвору тварину з добрих намірів для полегшення її мук. Або людина йде на самогубство, щоб полегшити страждання душі і тіла – і хай душа шукає інше тіло. Чи може хай далі страждає душа, обростаючи негативною енергією, моральним тягарем, отруюючи себе і оточуючих гнівом, злобою, нетерпимістю … Ми множимо і допомагаємо множити негативну енергію (так званий гріх). Можна сказати, що аморально про це говорити, але проблема від цього не зникає, якщо ми будемо мовчати. В тому-то і суть з самогубцями, люди думають, що це вихід, а це навпаки, Це лише доводиться починати весь процес заново. Галілей перестав говорити про те, що Земля обертається навколо сонця після зустрічі з папою римським, але це не змінило самого процесу обертання. Сьогодні ніхто не повірить, що навколо нашої планети обертається Всесвіт, чи Земля стоїть на трьох слонах…

Інша проблема цього ж порядку – злочинці? З якого середовища вони виходять? З середовища злочинних душ (може із матеріально забезпечених сімей, або з середовища асоціальних груп.). Саме так ми потрапляємо в таку сім’ю, садочок, школу, роботу, до такого сусіда, де панує дух злочинця, тобто суспільство також допомогає ним стати. Ця маленька дитина, як носій розглядуваної душі попадає до собі подібних за способом появи думок, за набором слів, за вчинками в пісочниці і т.д. Вони, зазвичай, є носіями бідних душ і носіями мінімальних матеріальних благ. Чого в злодія довго не тримаються накрадені гроші, чого у злочинця за духом, навіть коли він проживав у заможній сім’ї, то ставши самостійним скоро стає матеріально бідним. Бо по своїй бідноті душі у нього немає божественних знань – як ними розпорядитись. Такий злодій-санітар теж не бере гроші у всіх, а в тих хто їх кличе своїми мріями, бажаннями. І що характерно, що сума краденого не змінює самого факту. Для обікраденого – це є підказка, що він веде не той спосіб життя для якого послана цьому тілу душа. Якщо ми зможемо розгадати цей ребус, то гроші можуть повернутись, або ми, зрозумівши їх призначення, забудемо про сам факт. А для злодія вкрадені гроші можуть стати гальмом, або відкотом назад в духовному розвитку, чи бути Робін Гудом, що своїми діями дає своїй і іншим душам шанс духовного розвитку, бо він ці надлишкові гроші роздає таємно тим, хто їх потребує, міняючи їх природу з негативу в позитив.
Творча людина віддає через державу гроші у вигляді податків на утримання злочинців, але ж вона (тюрма) ще нікого не перевиховала. Дехто може сказати, що дехто виходить іншою людиною звідти, але чи була це кара за її злочин, чи може він сидить за злочин проти його душі і тіла, який скоїв (допоміг відсидіти в тюрмі) сусід, начальник, міліціонер, прокурор, мирський суддя в душі котрогось і перебувала душа цього засудженого – правило бумеранга працює.

«Бросивший однажды – будет брошен.
Пусть не сразу, пусть гораздо позже.
Но поступок будет возвращен.
Обманувший будет сам обманут,
Никуда деяния не канут.
Бумерангом будущее бьет – все твое тебе же отдает.
Жизнь — бумеранг. К тому ведется:
Что отдаете, то и вернется.
То, что посеешь — то и пожнешь,
Ложью пробьется ваша же ложь.
Каждый поступок имеет значенье;
Только прощая, получишь прощенье.
Вы отдаете — вам отдают,
Вы предаете — вас предают,
Вы обижаете — вас обижают,
Вы уважаете — вас уважают…
Жизнь — бумеранг:
Все и всем по заслугам;
Черные мысли вернутся недугом,
Светлые мысли — Божественным светом…
Если не думал — подумай об этом!» — благо-даримо того, хто написав ці слова.
Ці слова не для нагнітання стану страху, а для усвідомлення виниклої ситуації перед виникненням слова, чи дії.

Де місце злочинцю? Чого їх з кожним роком стає все більше – вони ж всі такі розумні, знають, що таке гріх, що таке злочин. Хто дбає про такі особистості? Хто несе відповідальність за такі душі? – Кожен сам за себе. А якщо хтось? То хто ми є? – злочинці, раби обставин. Для чого держава їх береже, годує, охороняє? Хто несе за них відповідальність? – той, у кого вони є рабами і рабами без душі, бо душею управляє той, хто взяв на себе відповідальність за життя його тіла — сім’я, начальник, релігійна традиція, держава, тобто ми, як члени суспільства. Ми за них? А в нас досить сил для себе на благі діла? Чи ми маємо сили носити ці гріхи у себе за спиною. Більшість дає відкупного через подаяння, або в особі держави через податки, даючи в тюрмі харчі, одяг. Злочинець же проходить злочинний і юридичний вишкіл, бо в його розумінні злочинець той, хто попався. А чи ми не так думаємо? Думаємо. А деколи білі і пухнасті питаємо: «Чого в нас керівництво злочинне?» Можна не питати, а тільки подумати.
Давайте погодимось, а при нагоді перевірмо, що найбільша енергія в думці і незалежно – позитивна вона, чи негативна. Хоча на сьогодні пропагують про наявність методів нейтралізації негативу в думках, словах і діях.
Хто може нейтралізувати? Як? Можемо. Можемо самі без методів, а внутрішньою молитвою. Так це процесс входження у внутрішній діалог самого з собою, з Богом, звільнившись від будь яких думок свого мирського життя. Це процес підготовки в очищенні душі і тіла, це процесс збереження такого стану в подальшому – стану гармонійного розвитку душі і тіла. Таким досвідом можуть поділитися ті, що пережили велике горе. Вони входять в стан відречення від усього, виплакуються, виговоряться, випитають Сущого про все — чим, для чого і як далі жити – хто був присутнім і спостерігав, наприклад, слухаючи молитву матері біля тяжко хворого, скаліченого, чи померлого сина чи дочки то згадайте все про, що питають такі люди Бога нашого. А тоді — не почувши відповіді, входять в стан заспокоєння … і починається тихий спокійний розмірений діалог з Богом. Тим кому відомо такий процесс може в такий стан молитви ввійти в час духовного піднесення, задоволення, щирої радості.

Ми чуть торкалися питання – чому люди в стані радості, умиротворення, любові, при виконанні творчої роботи не згадують Бога і їх нічого не спонукає до молитви? А природа такого явища, що сам стан радості, милосердя… зайняття творчою роботою і є молитвою. Душа задоволена такою молитвою, бог задоволений такою молитвою, тому і відсутні відчуття в потребі творення такої молитви. Зазвичай, такі люди цю молитву супроводжують в постійних благо-даріннях. Поспостерігайте за такими, які щасливі – вони так чинять від чистоти своєї духовної. Якщо ми хоч раз входимо в розмову з чистою душею і тілом, то з кожним разом буває легше і легше. Способів підійти до розмови з Богом багато і в кожного свій. Він постійно чекає нас. Не біймося. Звертаємося з проханням до бесіди і коли відчули розслаблення тіла і ознаки тепла – то він з нами і готовий спілкуватися. Будьмо мудрими і розуміймо, що мова проходить не на всі теми… Для прикладу, з лікарем ми говоримо про хвороби тіла … А ми на яку тему розмови налаштувалися? – З нами, з Богом, з начальником…???
В думці, які тільки ідеї ми не виношуємо, але тільки частину з них ми озвучуємо словом, бо перед цим наш ум зважив можливий опір інших думок, слів, дій, визначивши мету, з якою ця частина думки озвучена і на здійснення вчинку у нас залишається не так багато енергії. Хоча ум фіксує тривалість і просторовість, як основне його досягнення. Будь яка енергія формує загальну енергію, чи навпаки. Для прикладу, якщо ми думками формуємо злочинну суспільну ауру, то запитаймо себе, в якому середовищі ми живемо? Тому то, найголовніше, формувати, леліяти енергію думки. Це є наш світ-огляд і наше світо-відчуття, бо ми теж частинка суспільства. Покликаймось до чистоти не тільки помислів, а й слів і вчинків. Бо може ми хороші і милосердні, тому дбати про вищеозначену частину нашого суспільства, це мабуть допомогати таким людям. Це не легко. Ми вже знаємо, що нічого випадкового немає, як і знаходження серед нас злочинців, пяниць, лежнів, брехунів …. А хіба ми ні разу протягом життя не перебували в такому стані, який ми означили попередніми словами …?

Природа – наше життя, що не є саме джерело життя. Вогонь, земля, вода, повітря, небо є наша природа. Дерева, квіти, людина, посмішка, сльозинка це все є природа, це Всесвіт. Ми взаємопов’язані і взаємозалежні, ми одне ціле. Не робімо собі ран і не робімо із себе калік, не знищуймо себе. Ми жорстокі. Може чули, що є три види війн. Одна з них – це війна людини з оточуючими людьми, яка називається політикою. Так політикою. Політикою в сім’ї, на роботі, в громадських місцях і т.д. Другий вид війн – це війна людини з природою. Ця війна називається науковим підходом до життя. І третій вид війн, це війна людини з собою і назва цієї війни: наші релігійні традиції світу.

«Тут Первозданна Сила сказала:
-В тому, що порядок Небес порушений, природа речей зламана, сокровенні астральні дії не отримують завершення, табуни розбігаються, птахи кричать ночами, вогонь спалює дерева і трави, гинуть навіть гади і комахи, то винуваті ті, хто взявся встановлювати порядок серед людей.», так звані уряди і президенти.

Ці війни ідуть кожен день, ці війни ведуть до самознищення, причому до світового самовбивства. Де ми могли бачити такі глобальні масові вбивства серед інших живих істот, крім людини. Ознаками таких негараздів є все частіші економічні і політичні кризи. Якщо людина зникне з планети Земля, то це шанс планеті відпочити, очиститись. Чистішим стає повітря, чистішим стають річки, ліси… Можливо прийдуть нові людські істоти, які не вбиватимуть собі подібних морально і фізично. На сьогоднішній день людині, як свідомому носію позитивної так і негативної енергії, є можливість покращити духовний клімат на планеті, покращити її екологію.
Наша поява, чи знаходження тривалий час на планеті, дає усвідомлення себе як частини Бога, а планету, як райський куточок Всесвіту. Люди завжди говорять, що раніше було жити веселіше, щасливіше, вільніше. Люди були щедрішими, совіснішими, правдивішими, милосерднішими, чеснішими, дотримувались даного слова, були більш відповідальнішими … Це говорить не одне покоління, а навіть ті, кому сьогодні 20 років, а старі розказують, що так говорили їх бабусі. Це наслідок збереження цих перелічених духовних цінностей і констатація тенденції до їх зменшення. Такі явища, як гординя, гнів, зависть, злоба, жадібність, байдужість, хіть …, зміцнюють наше его, яке хоче показати свою значимість в суспільних відносинах і в світовій енергії, хоча є краплиною однієї особи для них. Хоча саме такі краплини збирають цілі дощові хмари, ось звідки відчуття небезпеки деградації духовності всього населення планети. «Власники» таких якостей нарощують силу ума і силу свого его. Тобто ми цими явищами негативізму нашого его вирощуємо всепланетного Диявола.
Але наше єство починає все більше втомлюватися від життя, ми втрачаємо здоров’я, перенапружуємося, вільний час сильно скорочується, відносини з іншими погіршуються. Потім находить на нас розчарування, яке створює іншу ілюзію –безвихідність. Ми починаємо відчувати, що в нас немає більше сил на це життя. Ми не можемо отримати того, чого хотіли чи хочемо. В наше життя вкрадається ворожість до всіх: тих, хто якось перетинався з нашими інтересами, чи тільки загальнофоново і до тих, кого ми бачимо успішними і щасливими. В нас починає виростати до них ненависть. Ми, своїм умом, винуватимо всіх в своїх проблемах і не підозрюючи, що все це із-за нашого невміння жити.
Душа усвідомлює себе як ціле і як частину Всесвіту, маючи відповідальність перед собою і перед всім оточуючим. Ум бачачи свою силу в пріоритетності взагалі не хоче брати відповідальності за негативні дії, звалюючи це на таку невидиму, нереальну істоту, як диявол, хоча всі позитивні речі записує в свої заслуги і цим підживлює ще більше наше его. Питаючи людину, чого вона так недобре поступила з іншими, то поступить заявка, що це її біс попутав, або ще тонше, — що він не винуватий, бо його Бог покинув у важку хвилину. Хвилина навіть у дні є досить мізерною часточкою – соромтесь. Ні, у кожного є вибір, хоча не це слово сюди підходить, а більш чесніше було б сказати, що кожен має сміливість взяти на себе відповідальність за свої думки, слова і вчинки.

В стані щастя людина не відчуває зобов’язань, прав, обмежень. Коли ми щасливі, то більша частина людства стає на нас дивитися з підозрою, завистю, злобою, починають ревнувати, осуджувати. Поспостерігайте. Ця частина людства живе в пристрасті і не може змиритися з тим, що, на їх думку, їх випередили, що хтось богатший за них душею, хоча ми своїм станом психіки посилаємо їм флюїди доброти. А природа такого бачення в нас – це ми в пристрасті так бачимо зміну відношення серед оточуючих нас, бо ми свій стан душі показали на зовні при допомозі ума, який показав нашу пиху. Буває, що ми усвідомлюємо те, що своїм станом збогачуємо їх, а в них немає сили прийняти, бо ще не доросли духовно.
Суспільство не хоче признавати таких індивідуумів, відторгує, а нещасних возвеличує (натерпівся, намучився і до лику святого відносити можна…) руками власть предержащих, бо їм вигідно і є можливість показати милосердя до нещасних, показати свою зверхність, свою могутність, свою манію величності, хоча самі неодноразово відчувають свою малозначимість і малозначимість нещасних, бо такого нещасного життя собі ніхто не побажає.

«Цар вів своє могутнє війско через гірські хребти, які оточували його царство, в сусідню країну. На високому, покритому снігом перевалі він побачив убогого садху, аскета, який сидів на голій скалі і притискував голову до колін, щоб захиститися від льодяного вітру, який проносився по ущелині. На ньому не було ніякого одягу. Царя взяла жалість: він зняв з себе накидку і мантію, протгнувши їх йогу. Йог відмовився взяти їх, сказавши:
— Господь дав мені достатньо одягу, щоб захистити мене від спеки і холоду. Він дав мені все, що мені потрібно. Віддай, будь ласка, ці речі тому, хто бідний.
Царя здивували ці слова, і він спитав у йога, де ж його одяг, на що той відповів:
— Господь Сам зіткав його для мене, я ношу його з народження і буду носити до могили. Ось вона: це моя шкіра! Віддай свій одяг якому-небуть убогому бродязі.
Цар посміхнувся і подумав, чи може хто бути бідніший за цього йога. І він спитав його:
— Де ж мені знайти такого бідняка?
Тоді йог спитав царя, куди він направляється і для чого. Цар відповів:
— Я тримаю путь в царство мого ворога, щоб приєднати його володіння до моїх.
Тепер посміхнувся йог:
— Якщо тобі мало царства, яким ти володієш, якщо ти готовий віддати власне життя і життя тисяч людей заради того, щоб заволадіти іще декількома квадратними милями землі, ти, безумовно, бідніший за мене. Тому залиш одяг собі; ти потребуєш його більше, чим я.
Царю стало соромно, коли він почув ці слова; він зрозумів марноту слави і успіхів і, повернувшись в свою долину, дякував йогу за те, що той відкрив йому очі на убогість його духу. Він усвідомив тепер, що почуття задоволеності є саме великим скарбом. Великі люди розповсюджують світло мудрості кожним своїм словом і дією».

Марнота слави і успіхів, та й годі.
Щаслива людина проігнорує всі ці маніпуляції. Дійсно свята людина не показує своєї значимості, не показує свій аскетизм, не займається бичуванням – він знає буття і все. Йому не потрібні суспільні емоції і мученицькі подвиги, які не сумісні з божественним. Божественне таку людину оберігає. Буває навкруги них організовують смуту, провокації, але їх сутність охоронювана.
Іноді йоги пишаються своїми досягненнями, але вони забувають, що праведник, зростаючий в гармонії, буде не меншим, ніж вони. Всі природні прояви протікають в гармонії, і людині тільки слід прислухатися до умов миру, бо так він зрозуміє, що є природна істинна, це є зв’язок з Сущим.
Творець дав нашій душі тіло, то яке ми маємо право, яке право має наш ум бичувати тіло, впадати в аскетизм…, входячи в монашество і приймаючи світське визнання святіших заслуг. Що ми є більшими творцями за Бога – відрубавши руку, чи витягнувши око, відрізавши язик,- ми працюємо цим на публіку, але ми не змінили нашу сутність. Ми стараємось її заховати глибоко — глибоко. То хто рубає руку? Наш гордий ум, наш диявол, що називається Его, але ніяк не смиренність. Ми не допомагаємо ближнім, суспільству, ми знущаємося з себе, робимо наше тіло потворним, нищимо храм душі. Сущий посилає душу в тіло. Душа шукає собі тіло, а не тіло душу. Духом святим починається зародження тіла. Яку ж доброту ми несемо, знущаючись з тіла.

Бог сотворив всіх і дав усім одинакову можливість духовного росту. Любов, доброта, щастя, милосердя ведуть душу і тіло до святості. Рубають руки хворі люди, а корисливі використовують… Фактично цими діями ми не стаємо ідеалом і об’єктом для наслідування – хто схоче стати таким чином святим? Є одиниці – це їх розуміння свободи.
Є певні тілесні (світлі божі мітки на видимих частинах шкіри людини …) і духовні ознаки, ознаки мудрої поведінки високодуховних індивідуумів. Вони описані з дійсного життя святих і дехто умудряється під них підлаштуватись. Основна дія це зовнішність маски, бо по цьому всі зустрічають. Ми ж знаємо, що 80% інформації ум отримує через очі. Зробіть будь який неадекватний вчинок в присутності такої особистості і ми по її реакції можете визначити її суть. Це, якщо ми є дослідниками, а взагалі, людина може відчувати вищу силу духу в будь кому. Так перевіряли в давні часи страсні люди, кидаючи святих людей в клітку до голодного лева. Звір відчував силу духу і не чіпав і навіть близько не міг підійти. Кожна людина має це відчуття: сили, чи слабості і відповідно поводиться в соціумі. Саме в цьому криється характеристика нашої поведінки з оточуючими. Це виходить від нашого духовного стану. Коли ми проявляємо активну позицію в соціумі з певною метою, то наші дії йдуть від ума.
Є певні ознаки святості людини після смерті – нетлінність мощів, аура доброти і щастя. Сила духу і тут присутня. Ми її відчуваємо при відвідуванні світлих мощів, світлих місць. Коли ми потребуємо тілесного зцілення і дозріли до цього – диво здійснюється. Потребуємо душевної підтримки – отримаємо. Наша сутність заведе нас при потребі до тих святих мощів. Після того, як ми від-ві-дали (від себе дали сущому) мощі, ми зразу відчуваємо полегшення в душі і в тілі. При наближенні до святих, світлих, чистих мощів відчувається свіжість, чистота повітря, бо і ми в чистоті підійшли – пройшов обмін енергіями – можна приступати до діалогу, до молитви. Такі ж відчуття появляються в нас і тоді, коли ми заходимо в живу церку, де живуть світлі духи — не осквернену. Такі ж відчуття і допомогу ми отримуємо і при зустрічах з живими святими людьми – не залежно від того, встановила їм релігійна традиція статус святості, чи ні.
Коли цього не відбулося, то це може бути ознака «святості», яка встановлена суспільством, але не Богом. Другим аспектом цього може бути неготовність, тобто в нас немає потреби, а ми відвідали прозапас. Дуб не буде рости в пустелі, а баобаб в поліському болоті. Святі мощі, речі знаходяться у визначених місцях і там їх сила, там їх енергетичний простір. При перевезенні вони виходять з середовища їм властивого при набранні духовних сил. Це є штучна зміна потоків таких позитивних енергій. Для порівняння – це щось подібне, коли людський ум хоче міняти русло річки. Перевезення мощів в цілому є потреба бізнесу, а не сущого. Паломництво є покликанням душі, а не корисливого ума. Коли в нас виникла потреба в паломництві, то туди і скеровується та очікувана енергія. Різне призначення – різний і результат.

Не соромтесь, не осуджуйте щасливих, а вітайте їх, спілкуйтесь з ними, пропонуйте дари в благості, роздавайте в милосерді потребуючим. Повністю розорятись не потрібно (це показушне дійство), бо те що маємо то, це є нам дароване для нашого росту і надане нам право передавати іншим. Ми можемо передавати тоді, коли є що передавати, а коли немає що передавати?… Можете передавати все, коли ви стали богаті душею і вже готові передавати матеріальні надбання.. Вам хтось передав і ми маємо передати. Визначатися ми маємо самі. Хай всі розуміють, що щастя це смисл життя. Щасливим бути не просто. Щаслива людина божественна – вона творець і засівач душ, а не капітал, чи садист. Сотворив щось і щастя переповнює тебе. Творчість і щастя – це мабуть ті якості, які присущі кожній сутності і тільки через зовнішні прояви ми спостерігаємо їх в інших.
Але суспільство не хоче творчих, щасливих, розумних людей. Воно їх компрометує, знищує (прикладом може бути життя Ісуса Христа і аж до менших, чи більших індивідуумів). Розумні є творцями, є щасливими людьми. Розумна людина не завжди виконує накази глупого начальника, президента. Нещасні, глупі люди безініціативні, ліниві, без бажань працювати — це люди якими можна керувати і скеровувати.
Коли ми нещасні, то таку позицію, такий стан, ми вибрали самі — інших пояснень не існує. Для виходу із стану, коли ми себе почуваємо нещасливими, слід зрозуміти суть таких відчуттів, починаючи з наших дій, чи дій когось відносно нас, що виросли з їх слів. Саме там коріння наших нещасть, які ми тягнемо з собою в сьогодення. Важко залишити старі звички, погляди. Не всі можуть загубити цей вантаж.
По великому розумінню ми є творцями свого раю і свого пекла. У глупої людини ум вибирає собі вигоду, легкість досягнення примарної мети і т.д. Він тілом згоден на команду, а не на розум. По команді така людина продасть батька і Бога – історія це свідчить. Страх володіє всім його єством. Тільки потреба їсти і пити змушує їх слухати команди. Страх тримає їх біля жінки, дітей, громади, конфесій, держави. Страх робить нас бідними. Страх створює ситуації, які ми називаємо бідою. Ці явища негативні, але корисні. Вони вчать нас рости, коли ми усвідомлено розуміємо ситуацію. В біді ми стараємось замкнутись. Чого така реакція сущого? Щоб ми мали час подивитись в себе. Свідомий подивиться на свою біду з різних сторін і найде там позитив, чи підказку, як вийти з цієї біди, для чого ми попали в цю ситуацію, чим ми її створили? Слабшим людям мудрі люди радять, що в біді потрібно йти до людей. Чого? Бо там витає в людях Всесвітній Розум і Всесвітні Знання, які бачать нас і своїми підказками чиїхось вуст, чи дій, дають нам розуміння, що це не кінець світу. Жити потрібно далі.
Зазвичай, ця біда відбувається на зупинення наших нам не потрібних бажань, які ще не родилися в нашій голові, чи яких ми ще й не маємо можливостей реалізувати. Природа такої біди — якраз та ситуація, що душа хоче тепла, ласки, любові. Шукайте в ній ці якості, тоді вона розтане, як туман на сонці. Природа цього явища розуміється в такому плані. Так пробуйте підійти до будь якого негативу, що сидить в нас.

Своїми відчуттями, емоціями ми формуємо свій психічний стан, стан душі. Коли ці відчуття приходять до нашого розуму, дотримуючись совісті, правдивості, благості, то такі ми бачимо і наші дії. Тобто, коли приходить гармонія відчуттів через матрицю розуму і наші дії, то ми відчуваємо себе щасливими. Коли ж у наших діях переважають емоції з корисливими мотивами для досягнення певних матеріальних благ через обман, гординю, обмовлення, критику зі злістю, завистю, то наш розум, наш Бог дає нам підказку через душевний дискомфорт, через больові відчуття, тобто ми відчуваємо болі в тій, чи іншій частині тіла, того, чи іншого органу. Є люди, які вивчили, чи знають цей взаємозв’язок душі і тіла.
Кожен наш орган зв’язаний з тими, чи іншими емоціями, відчуттями, словами і думками. Неможливо науково пояснити зв’язок між негативною думкою і больовими відчуттями, але цей зв’язок підтверджується фактами. Цей зв’язок як реакція цілісного світового організму, як зв’язок різних видів енергії. Він мабуть має такий механізм, який описаний медиками під час мобілізації всього організму на будь яке втручання в його цілісність (вірус, поранення …). Наприклад, наші болі печінки вказують на нашу негативну поведінку через гнів; герпес на вустах підказує на грязноту наших слів кому б то не було (душа знає, що ми ці слова направляємо не туди). А перевірити це можна так, коли ми заспокоїлись і застосувавши метод аналізу і пошуку причини, то отримаємо відповідь на такі запитання — як з цього вийти, а саме: чим ми створили таку ситуацію, для чого, що цей герпес нам хоче підказати, як вийти з цього хворобливого стану? Таким чином знову стати фізично здоровим через очищення душі, відкинувши те негативне, про що ми думали, говорили, робили буквально протягом дня. Більші больові відчуття, чи їх тривалість підказують про велику нехорошу нашу позицію, чи її давнішнє народження.

Для виходу з цієї хвороби є різні способи, починаючи від прохання прощення у себе, подякувати сущому, що дав нам можливість зрозуміти цю больову підказку, попросити пробачення в тих, кому послали, сказали, зробили неприємні речі. Найголовніше, що ми знайшли корінь негативу. Другим кроком є послання позитивного думкою, словом від щирого серця щастя, здоров’я, благості, або конкретними діями через особисте вибачення, чи цих побажань, чи організацією мирової зустрічі, чи у вигляді подарунку тій особі, якої це стосується, або іншій особі, чи особам, що потребують нашої уваги, нашої допомоги, нашого теплого слова. І все це робити в доброзичливому стані, настрої, який, зазвичай, приходить після усвідомлення причини неприємної ситуації. Коли ж не виходить налаштуватись на доброзичливість, то зробіть це заочно, чи перегодя. Цей недопуск не є уже нашим, а прояв неготовності другої сторони. Не спроста обидві сторони опинилися в цій неприємній ситуації. Якщо це заочне послання невідомим, чи віддаленим особам, то слід повторити позитивний посил, чи поміняти своє місцезнаходження, усамітнившись для приведення душі і тіла в стан спокою, в стан, коли ми зможемо такі речі робити. Це перевірено нами.
Такий аналог, можна сказати, підтверджується і в дорослих. На сьогодні вже є визнаним фактом, що хвороби людського організму спровоковуються стражданнями душі. Не зовсім хороші думки, слова, поступки своєю негативною енергією становлять небезпеку і наша сутність на підсвідомому рівні робить підказку через певну хворобу тіла. Болі в печінці і її здуття робить підказку через смислове наповнення слів і розвитком, чи перебігом хвороби. Здуття сигналізує на публічний наш гнів до навколишнього середовища, болі печінки – той же гнів прихований, а якщо це супроводжується гіркотою в роті (викид жовчі) , то це підказка про наш теперішній гіркий стан незадоволення нашим життям (гіркота життя), а сам викид жовчі є підказкою того, щоб ми викинули з свого життя цей гнів, образи в суспільство. Хронічна хвороба є підказкою задавнених образ. Каміння є підказкою того, що наш гнів виріс до такого стану, що ми готові в злобі взяти каміння і вступити у бійку.
Цим ми караємо самі себе. Погнівався на когось, а фактично самі створили цю ситуацію, що привела нас в стан гніву. Не усвідомлюючи того, для чого ця ситуація відбулася з нами, ми далі у своєму невіданні, чи в пристрасті отримали підказку – заболіло під правим ребром, помутніли очі і т. д. Ми іще і це проігнорували і наші емоції вийшли із нас ( ми когось образили, когось обізвали, комусь зробили погане діло), бо ми сердиті на всіх і вся. А вони, ці емоції (семеро братів) повернулись до нас і сіли камінчиками в печінці. Вже не хочуть так просто виходити з тіла. З тіла – храму душі нашої і там турбують підказками нашу душу своєю присутністю больових відчуттів … Не розглядаючи наших емоцій, не задумуючись, як очистити храм душі, ми попадаємо на операційний стіл і там молодим померли – ми покарали себе самі.

Попередньо і тут, і далі з Вашого дозволу ми розглядаємо певні схеми філософії життя. Кожен у своїй пристрасті робить вибір самостійно. Людина свідома вільно приймає все і дякує Сущому за все, бо бачить у всьому підказку. Тому не слід доходити до операційного стола, бо ми, як цілісний організм не виконали своєї місії на Землі – не очистили своєї душі, чи не піднялися на невеличкий рівень вище в духовному розвитку. Стороння допомога прийти до смерті не є природнім процесом. Навіть хворе деревце вирізають во благо розвитку інших, але не в його благо. Те ж стосується людини. Хвора людина, а це ми бачимо по хворобі тіла, яке підказує нашій сутності, що це найкращий спосіб, для того, щоб зайнятись лікуванням душі. Лежачи в постелі, чи сидячи на лавці опрацьовуємо по крапиночці все своє життя і помаленьку очищаємось, шукаючи корінь хвороби душі, яка виросла від наших негативних думок, слів і вчинків. Виздоровіли перед смертю – дякуємо сущому, що ми свою місію виконали. Не виздоровіли, не вилікували душу – то душа понесла страждання нашої душі і хвороби тіла в інше молоде тіло.
Тому велике прохання до всіх, якщо є душевний дискомфорт, є якісь симптоми хвороб, чи хвороби – лікуйте душу. Не знаєте з чого почати, то почніть з хороших побажань собі, оточуючим, а потім усім, усьому, усьому живому і неживому, усьому видимому і невидимому і одночасно дякуємо Сущому за усвідомлення цих причин. Будьте свідомі, що те, що посилаємо очищає нас і після очищення звільняється наше єство від тих негативних енергій і можливо на їх місце прийде позитивна енергія від наших побажань.
Почніть з привітань всім людям, яких зустрічаєте від ліжкосну до приходу додому: «Доброго дня!» і тільки щиро, і всім. Можете дивитись в очі і потім робити такі побажання, то це вже прекрасно, але боронь боже очима очікувати відповіді на такі побажання. На це є вуха. Не бажайте автоматом, бо краще промовчати; не говоримо «Добрий день!», бо можливо він є таким у вас – і це прекрасно, то не хваліться. І загальне прохання: навчіться слідкувати за кожним вимовленим словом, бо словом непотрібним, несуттєвим ми забруднюємо себе і співрозмовника. Це у випадках, коли ми є ініціаторами спілкування.
Це є коротенький відступ від установленого викладу думки, але з вашого дозволу поділимося особистими спостереженнями. Можливо і вам підійдуть. Застосування за-ймення «ми» свідоме в тому плані, що говориться від дуальності нашого єства – душі і тіла, а найперше, що це слово, ця молитва в цьому єстві є енергією сущого. Це воно через нас передає свої знання Вам і навпаки. Бачите скільки можливих душ, енергій і передавачів приймало участь в формуванні слова і його наповненні змістом. А ви тепер приймач слова і зразу є вже передавачем, бо випадково ці слова ви не читаєте – ви вже духовно доросли до них. Тепер Ваша місія усвідомити для своєї сутності і передати іншим словом, думкою, дією, але саме основне в передачі свого нового стану через присутність в цьому миру, в конкретному середовищі. Душа підкаже Вам спосіб, метод і кому. Не вибирайте об’єкта отримувача умом через очі, бажання … Ваше єство підведе до отримувача, а його до вас. Передача може пройти мовчки, стоячи в тролейбусі рядом з кимось. Ви відчуєте легкість, задоволення, радість не відаючи умом звідки це взялося і не ставте таке завдання перед ним, бо прийде втрата зв’язку з Сущим. Дякуйте Богу нашому.

Ми обіцяли поділитись досвідом, то почнемо, бо обіцянка думкою, словом закінчується дією. Цього ланцюжка ніхто не перерве. Це є потік енергії. Звідси і вислови: пообіцяв – виконуй; випустив слово – зробив послання, бо назад не повернеш. Обіцянка є зобов’язанням (обоє зв’язані), покликання є зобов’язанням, місія (месія, христос) є зобов’язанням. Природа зобов’язання йде від сущого, бо деколи ум може сказати, що ніяких обіцянок нікому не давав – наше єство дає їх перед сущим, беручи відповідальність. (Ми в цій книзі слово «зобов’язання» вживаємо в смисловому наповненні як відповідальність, як дати відповідь. Хоча і слові зобов’язання вбачається смислова дія в баченні потреб одне одним, бо ця дія з обома зв’язує і дає ширше бачення ніж відповідь одного). Старці-мудреці несли звістку (виконували свою місію, місію Сущого) в І-є-рус-а-лим (яким смислом наповнена назва цього міста). Можливо, хтось отримав, чи отримає ці знання про наближення месії, який прийде виконати визначену місію. Навіть Іісус не зміг відмовитись від виконання обов’язку на хресті, сказавши: «На все воля Твоя». А він знав свою місію. Зрозуміймо, що ми всі виконуємо свою і тільки свою місію. Коли виростають діти, то вони вже самостійні і несуть (виконують) свою місію, свої зобов’язання, свої зобов’язання перед Сущим.

Не застосовуймо слово, що ми пере-живаємо за дорослих дітей. Так не є. Не потрібно пере живати дітей, не зменшуймо їх життя. У нас своє, а у них своє. Вони виконують благоволіє, вони зобов’язані пройти свій шлях по життю так і саме так. Своїми переживаннями ми збиваємо їх з путі істинного. Ми не бачимо їх шляху істини, який йому вказано Богом, а його сутність бачить і веде цим шляхом. Не поправляймо Бога. Ми є маленька енергія на фоні світової.
І тепер порада-обіцянка. Ми встаємо до сходу сонця, дякуємо Богу, що дожили до цього дня, дякуємо Сущому, що дарує нам новий день, очищаємо тіло (чистимо зуби, бриємо щоки, омиваємось біжучою водою, кажемо їй «здравствуй водичко» з рядом компліментів-побажань і означених тих якостей, які ми бачимо в ній (тепленька, біжуча, грайлива, життєдайна …) і просимо в неї дозволу на омовення (бажано цілого тіла) душі і тіла. Можемо славословити імена Бога в означеннях-якостях, які знаємо. Потім випиваємо пів,- склянку води для очищення внутрішніх органів і негативної енергії по шляху її проходження, виходимо на вулицю і говоримо побажання-вітання: «Здравствуй Боженьку! Здравствуй сонечко! Здравствуй новий день! Здравствуйте люди!» Кожне вітання в собі, чи вголос супроводимо поклоном голови на схід сонця, а до людей в різні сторони світу. Просимо благословення на день грядущий. День проводимо в спокійній врівноваженій роботі в хорошому настрої. День умовно розділяємо на три частини: одна на сон-відпочинок; друга на сім’ю – дружину, дітей; третю на добування хліба насущного для себе і сім’ї. Думається, що у кожного знайдеться тема для внутрішнього діалогу з Сущим протягом дня. Не поринаймо в спогади, чи в ілюзорні мрії. Краще говорити з об’єктом роботи, якщо появляються такі спогади, чи мрії. Протягом дня не намагайтеся входити в стан прохальних молитов. По-перше, ми просимо самі у себе; по-друге, що ми так збідніли?, що просимо в Бога? Подивіться – здоров’я є, уміння є, то шукайте роботу по своїх силах без гніву і вона найдеться. Він дає нам по наших потребах і можливостях, а прохальне слово йде від ума, від диявола, не спокушаймось в своїх бажаннях дивлячись на інших, можливо Бог їм дає більше, бо в них більші потреби, а нам стільки скільки ми можемо взяти без шкоди собі і іншим.
Виростаємо духовно, виростають і потреби, і збільшуються можливості, тобто збільшуються статки. Виростають потреби, то виростає і попит (відповідальність перед сущим). Для богатої душі потрібен царський палац. Так воно є. Будь який випрошений, чи вирваний через силу надлишок у нас забереться іншим способом. Не ризикуйте. Ми не для цього послані на Землю. Наша основна місія ростити, розвивати душу свідомо, чи несвідомо – як уміємо, чи можемо. Зрозуміймо, що будь яка благосна дія, молитва є такою, що відбулася, коли ми це відчули, відчули станом душі, відчули через тіло, маємо з того радість, задоволення і то на тривалий час. Коли так не є, то шукайте інший спосіб, бо ви вже пошуковець і будьте впевнені – ви знайдете. Втомились, розчарувались, то забудьте. Перестанете шукати, то цей стан вас сам заведе до таких відчуттів.
Смисл життя, істина є словесними визначеннями і вони можуть бути в кожного своїм баченням в них наповнененістю життєвими діями, чи бездіяльністю. Не бачите, чи не знаєте як і де шукати, то не шукаймо, не видививляймось, бо це тільки наш ум не бачить, чи думає, що ми загубились в житті, загубили смисл життя. Це очі наші не бачать, чи не знаємо де шукати, але ж наша душа бачить, знає, бо інакше вона не була б в нашому тілі. Заспокоймось і не шукаємо доказів, пояснень, бо це стає метою життя. Робімо те, що вміємо, чи знаємо. Видно це ще не для нас. Займімся іншими видами творчої діяльності, бо хандра і розчарування до добра не доведуть.
Досить дивно, що ми часто намагаємося здійснити свої бажання, зробити щось, саме в періоди, коли нам погано. А в хороші періоди ми просто отримуємо задоволення від життя і нічого при цьому усвідомлено не робимо, а навпаки в такі моменти мали б весь час присвятити творчим пошукам, творчій роботі, коли ми задоволені. Так дехто і діє – результати чудові. Кожен може візуально бачити такі результати своєї роботи і часто задаючись питанням: «Чогось і втоми не відчувається? Чогось і часу менше затрачено? І де сила взялася?». Тоді ми більше часу перебуваємо в хорошому настрої і менше матимемо необгрунтованих підстав бачити життя в темних окулярах, бо за ними прийдуть хвороби тіла. Поки живі – живіть без розуміння смислу, без мети і цілі, живіть одним днем, то тоді прийде до нас спокій і прийде розуміння. Може саме такого спокою чекала від нас душа і в цьому смисл життя і вона разом з неспокійним тілом привела наше єство в такий стан. Радійте…

Вчимось надавати посильну допомогу весь час кругом і всюди, якщо ми відчуваємо таку потребу і бачимо, чи відчуваємо, що хтось її потребує. Діймо в милосерді обережно, щиро і повно, не будьмо нав’язливими в своїх пізнаннях.
Ці посили приймуться і дадуть сходи там де є певний рівень сприйняття. Це можуть бути оточуючі нас люди, природнє середовище, Космос. Ми є в ролі передавачів і вони теж. Це є ріка текучої енергії в різних видах духовних і матеріальних благ. Коли ми входимо в стан пізнання і є передавачами, то така енергія рікою тече через наш океан. Навіть, якщо в нас є крапелька, то подивіться на неї проти сонячного проміння і ми отримаємо відчуття красоти. Нам сподобається цим займатись, бо природа доброзичливості теж працює за методом бумеранга, та ще і повертається з сьомома братами своїми. Таким чином у нас збільшуються шанс давати більше. Будьте готові прийняти їх і вчіться передавати, чи ділитися з іншими. Це будуть наші найщасливіші миті. Наше життя є повноцінним і щасливим незалежно від того, скільки в нашому гаманці грошей, скільки в нашому гаражі машин, бо в нас буде таке відчуття, що ми володарі всього Всесвіту. В нас зникне жадібність і звичка прив’язаності до когось, чи чогось. Коли ми щось потребуватимемо, ми зможемо ним користуватися. Бажаємо щастя у всьому, всім і повсякчас!

Наша акцентація на дії бумеранга застосовується для укріплення усвідомлення в пізнанні суті духа, але якщо в наше єство прокрадеться корислива ціль в дії бумеранга, то … бережи нас Боже.!
Краще починати налагоджувати взаємовідносини із собі подібними: чи то соціальні особини, чи то інші види природнього середовища. Ми завжди почнемо спілкуватись, проявляти свою доброзичливість із собі подібними єствами. Бо тільки подібне в природі притягує подібне: по інтересах, по здібностях, по потребах, по вміннях …- це в суспільному матеріальному світі, але так і в духовному . В жіночий колектив притягується жіноче єство, незалежно від того в якій воно статі перебуває – жіночій, чи чоловічій. Якщо в жіночому колективі є жінка з чоловічим єством, то вона буде себе почувати незручно, їй буде нецікаво навіть спілкуватись на жіночі теми. Їх буде цікавити футбол, політика, бойовики… Кожна людина має жіноче, чи чоловіче начало, яке попадає в тіло разом з душею. Звідси і природа притягання подібного не залежно від наявності, чи відсутності вусів. Коли ми чуємо спів духовної музики і в нас вона є, то на свідомому, чи на підсвідомому рівні ми туди спрямовуємо свій слух, або починаємо приймати участь у піснеспівах.

П’яниця проснувшись «телефонує» іншим і вони, на перший погляд, випадково зустрічаються, але в одного з них є півпляшки спритного, в них є п’яна тема для розмови – скільки випив вчора і як по геройськи поборов зеленого змія, що помістився в банці, а ранком кружкою розсолу його звільнив з полону.

Людина, яка має в собі задатки (начала) критицизму, то вона критикуватиме своїх батьків, що вкрай небезпечно; свого чоловіка-жінку, який, можливо, протягом трьох років через це покине її-його компанію; своїх дітей, які цю людину виженуть з її ж хати; своїх колег і начальників до тих пір, коли її не попросять звільнитися, але ж силу вони черпають у собі подібних. А коли вакуум у спілкуванні-критицизмі, то це підказка, що прийшли інші брати під іншими личинами …

«Один хлопчина, який був не задоволений своїм життям, розказував своєму дідусеві про те, які у нього проблеми, і як у нього все погано. Тоді той дідусь, взяв за руку свого улюбленого онука і сказав: «Розглянь цю кімнату і постарайся запам’ятати всі речі, котрі є синіми» Внук досить швидко справився із завданням дідуся. Зразу ж полинуло й друге прохання дідуся: «А тепер, закрий очі і перечисли всі речі червоного кольору». Хлопчина розгубився, не знав, що сказати і спитав: «Я нічого не помітив червоного, адже ти просив запам’ятати речі синього кольору».
Дідуган у відповідь мовив, щоб він відкрив очі і оглянувся, та побачив, скільки в кімнаті було речей червоного кольору – а їх було багато. Тоді дідусь й продовжив: «Якщо шукаєш речі тільки синього кольору, а в житті — тільки погане, то ти і будеш бачити їх, тільки це тобі буде запам’ятовуваться і залишатиметься у твоєму житті. Запам’ятай! Якщо ти шукатимеш погане, то ти обов’язково найдеш та ніколи не побачиш доброго…».

Стаючи на боротьбу з чимось, буде означати напруження і набиратимемось якостей того з чим стаємо на борню. Якщо ми захотіли перемогти алкоголізм, то маємо випити всю горілку і вино. Якщо ми починаємо боротися з гнівом, який є в нас, то брати гніву, що гуляють вільно навколо нас, встають на захист свого брата – нашого гніву. В підсумку, ми стаємо ще гнівлівишими, заздрішніми, жадібнішими …, тобто носіями тих негативних емоцій, що ми їх побачили, як негативні. І все ж, якщо вони є в нас, то ми не можемо їх ігнорувати – проблема від цього не зникне. Краще не боротись, а пізнати в ній себе. Чого це ми боремося з собою? «Зрі в корінь» — що сталось, що ми маємо виражену, чи приховану ту, чи іншу властивість-емоцію?, для чого вона нам, що більше зайнятись нічим?, які ми можемо зробити з цього висновки? Не боротись потрібно, а пізнавати свої негативні емоції і все буде гаразд.
Коли ми говоримо про позитивні якості людського єства, що подібне притягає подібне і за основу беремо, як носія – душу, то це прекрасно, бо якщо душа з матрицею позитивних якостей, то це потрібно дякувати попереднім носіям душі. Коли розглядаємо негативні якості людського єства і носієм їх є теж душа, то це вже буде ознакою усвідомлення, що у нас є потреби і можливості з допомогою ума проводити очищення душі. Вкрай буде важко такій душі, коли ум займе головну роль і буде при допомозі зору, слуху, нюху, смаку, дотику збирати негативні якості в наше єство, чим «збагачуватиме» і нашу душеньку, заводячи її в тіло терміта.

«- Чого ти сердишся і гніваєшся? Чи не краще заспокоїтись і простити? – спитав Вчитель.
А чого я маю робити йому послугу і прощати йому, він же… — хотів було оправдатись учень.
Пробач, що перебиваю тебе, — сказав Учитель. – Дозволь задати тобі два питання і тоді я відповім на всі твої «як» і «чого».
Учень ствердно кивнув.
-Тобі добре, коли ти сердишся і гніваєшся?
— Ні, певно ні.
— Так кому ти робиш послугу, коли дякуючи незлобивості, спокою і прощенню робиш собі добре?
— Але скажіть, як можна не гніватись? Це ж так важко.
— Ти головне зрозумій, що кожного разу, коли ти хочеш вдарити когось батогом осуду, чи гніву, то першим , замахуючись, ти вдаряєш себе».

Природа бачення подібного подібним схована в методі дзеркала, бо в об’єкті подібності, ми бачимо на підсвідомому рівні свої якості. Нам суще цим дало підказку зрозуміти суть природи цього феномену, то усвідомивши, ми можемо бачити: чи то позитивні, чи то негативні якості і відповідно з ними поступати. Позитивні приймаємо і передаємо, а негативні вивчаємо і не впускаємо в своє єство – ні в душу, ні в тіло. Не впускати – це сказано образно, а природа в таких випадках зустрічі негативного є така ж як і позитивного – вони входять в нас і несуть всі позитив і різниця в тому : хто і скільки. Бачачи ці негативні явища в пристрасті, то ми в спокої побачимо і їх позитив для нас. А це застосоване слово – не впускати є тільки слово, бо ці негативні емоції, слова вони вже в нас — чи то сказані нами, чи то почуті. Так відбувається і з думками, і з діями нашими. Таке усвідомлене розуміння дає нам рости духовно. Це є підтвердження того, що ми вже навчились бути сторонніми спостерігачами, коли ми бачимо такі тонкі потоки енергії. Цим ми несемо свою місію свого покликання. Це відбулося – зустрілися духовне начало з тілесними потребами. Гармонія і благодать. Коли це є зустріч двох таких людей, то це прекрасно. Така зустріч може бути одноразовою, а ще краще, коли вона є тривалою і взаємонаповнюючою. Це може бути в сім’ї, може бути в трудовому колективі, чи періодичних зустрічах кумів. Хоча, як показує практика достатньо однієї зустрічі для поштовху на пошук істинних знань про себе і собі подібних. Сущий може з’єднувати різні рівні по духовному розвитку, і, бачачи потребу, організовує їх зустрічі.

Ось така суть життя-буття. Продовжуємо виклад бачення наших негативних проявів в одній із них – гнів. Навчимося бачити одну якість, то ми могтимемо бачити їх всі при потребі. Так, при потребі, бо саме ми вперлися лобом в цю, чи іншу негативну властивість, яку ми маємо побачити, відчути для нашого ж блага.
Через наш гнів душа покинула тіло і знову з цим тягарем попала в інше тіло, сипнувши попелом «подяки» на наші не виконані обов’язки, на нашу земну місію. Наш гнів в нас і коли ми його бачимо звідки він прийшов, то ми через ті ж двері і випускаємо, бо він, взнавши, що ми його побачили, тікає. Коли ми не бачимо звідки він прийшов, то не знаємо, як його позбутись і намагаємось на когось його скерувати, бо починаємо жовтіти від набухання. Скерований через думку, слово, дію на іншу особу, а вона в цій ситуації не є творцем нашого гніву, то він неї не торкнеться. Навіть, якщо вона є учасником творення нашого гніву, але вона усвідомлено підійшла до його розгляду, побачить корені його прояви і скаже: «Пробач мене і пробач його, що не відає»(бо не знає, як позбутися гніву), тобто поступить мудро.

«Жило було на світі Щось. Воно тихенько жило в глибині душі. І, загалом, нікому не мішало.
Одного разу в душу зайшло Почуття. Це було давно. Почуттю Щось подобалось. Щось дуже цінило Почуттям, боялось його втратити. навіть двері на ключ закривати стало. Вони деколи бродили по закоулках душі, размовляли ні про що, мріяли. Вечерами вони разом розпалювали багаття, щоб зігріти душу. Щось звикло до Почуття і йому здавалось, що Почуття залишиться з ним назавжди. Почуття, власне, так і обіцяло. Воно було таке романтичне.
Але одного разу Почуття пропало. Щось шукало його скрізь. Довго шукало. Тільки потім в одному з кутків душі воно знайшло прорублену сокирею дірку. Почуття просто втекло, залишивши велику дірку. Щось у всьому винило себе. Щось досить вірило Почуттю, щоб гніватися. В пам’ять про Почуття залишилась одна діра в душі. Її не можна було нічим і ніяк закрити. І ночами через неї залітав Холодний і Злий Вітер. Тоді душа стискалась і леденіла.
Потім в душу пробували заглянути ще інші почуття, але Щось їх не пускало, кожного разу виганяючи віником через дірку. Мало помалу почуття і зовсім перестали заходити.
Але одного разу в душу постукало зовсім Дивне Почуття. Спочатку Щось не відкривало. Почуття не полізло в дірку, як це робили попередні, а залишалось сидіти біля дверей. Весь вечір Щось бродило по душі. Вночі лягло спати і на всякий випадок положило віник рядом з ліжком. Проганяти нікого не прийшлось. На ранок подивившись в замковий отвір Щось переконаось, що Дивне Почуття зазвичай і далі сидить біля дверей. Щось почало нервувати, розуміючи, що не можна прогнати того, хто іще не зайшов.
Пройшов іще день. Незадоволенню Щось не було меж. Воно зрозуміло, що до смерті хоче пустити Дивне Почуття. І до смерті боїться це зробити. Щось було страшно. Воно боялось, що Дивне Почуття втече, як і перше. Тоді в душі появиться друга діра і буде протяг.
Так проходили дні. Щось звикло до Дивного Почуття біля дверей. І одного разу, при хорошому настрої впустило-таки Дивне Почуття. Ввечері вони розклали багаття і вперше за стільки років відігріли душу по-справжньому.
– Ти підеш від мене? – не витримало і спитало Щось.
– Ні, – відповіло Дивне Почуття, – я не піду, але при умові, що ти не будеш мене утримувати і не будеш закривати двері на замок.
– Я не буду закривати двері, – погодилось Щось, – але ж ти можеш втекти через стару дірку.
І Щось разказало Дивному Почуттю свою історію.
– Я не бігаю через старі дірки, – посміхнулось Дивне Почуття, – я інше почуття.
Щось йому не повірило, але запросило на прогуянлку по душі.
– А де твоя стара дірка? – поцікавилось Дивне Почуття.
– Ну ось, – гірко посміхнулось Щось. І показало місце, де знаходилась дірка. Але дірки на тому місці не було. Щось чулo як завиває злий холодний вітер із зовнішньої сторони душі.
Щось подивилось на Дивне Почуття усміхнулось і сказало тільки, що не буде закривати двері ніколи…».

Тепер знаючи, запитуємо себе: чим ми створили таку ситуацію, яка викликала гнів?, бо ми не спостережливі, не побачили в цій ситуації підказку сущого і не подякували йому за підказку, а суще і продовжило б урок підказок: «Подивись уважно, для чого відбулася ця ситуація, що наповнює нас гнівом». «Ми ж її не проаналізували, як могло так статись? – ми такі поінформовані, ми такі достойні, ми користуємось повагою самого президента …, та хто посмів мою гординю розбудити …?- ми їм покажемо…» — і поклав камінці в печінку: з подивом – де ж вони взялися?
Тіло дає нам готові камінці. Звісно хворобу можна придавити медикаментозно. Лікар послав в організм хімічні сполуки, які з’їли камінці і одночасно порушили технологічний процес на виробництві, яке називається тілом. Крім того в багатьох випадках послані хімічні сполуки досягають камінців і досягають інших клітин і організмів тіла, порушивши при цьому інші процеси в людському організмі. Можна зняти симптоми травами, дієтою(благосною їжею), хоча це не нашкодить, як хімічні препарати. Такі лікувальні процеси будуть тимчасовими і дадуть тимчасовий результат. Потрібно видалити з нашої сутності гнів, образи і не користуватися ними, бо вони знову і знову будуть провокувати хворобу печінки. Зазвичай говорять, що пив горілку і отримав цероз печінки, а давайте подивимось: чого пив? – від гіркоти життя (так воно сприймалось нашим єством), але сусід може сказати: «Що йому ще не вистачає в житті? – хороша жінка, хороші діти, хороші батьки, хороша робота і т.д., а він п’є». Бо незадоволений саме таким способом життя. Йому не вистачає щастя і він його знаходить в спиртному. Напився і тимчасово щасливий. Допоможемо йому найти причину того, чого він п’є — і пити перестане, і печінка піддасться лікуванню. Без встановлення душевних причин хворобу неможливо вилікувати. Люди добрі, допоможіть Богу через це тіло відновити той рівень розвитку душі, в якому вона послана в це конкретне тіло і пропаде потяг до спиртного. Аналогічна ситуація в підході пошуку причин захворювання тіла іншими видами хвороб через пізнання душі. Досліджуйте.

Людина захворіла, погрязла у всьому негативному, нікому не довіряє, замкнулася в собі, втратила надію, занепала духом — вона у відчаї. Як достукатися до її серця?, бо слідом ідуть хвороби. Саме час звернути увагу оточуючим, рідним для лікування душі. Якщо ми пізнаємо біль, муку, страждання, то це вже буде одним кроком в напрямку Бога. Ум інформує про болі, він не згоден з нашою зміною, з нашим розумінням болі, з нашим звертанням до Бога, з нашою зміною цінностей. В більшості випадків він посилає до лікарів тілесних, а душа теж шукає розраду, отримуючи більше свободи, бо ум зайнятий іншим. Багато знають, як і багато роблять спроби найти причину людського нещастя в тілесних болях, хворобах. Шукаймо разом, залучаймо знайомих, користуймося порадами мудрих людей через інтернет. Попросіть знайомих звести з людьми, які є духовно мудрими в розгляді багатьох життєвих ситуацій. Такі люди завжди є у будь якому населеному пункті. Є такі люди і серед тих, хто працює з людьми, зазвичай і серед святенництва, психологів, вчителів і в кінцевому випадку серед лікарів. Відомий апробований спосіб: це почати розмову з батьком, чоловіком, сином, чи родичем чоловічої статі і в розмові говорити все, що приходить на ум. Все, все. Не дивуймось, якщо це буде нелогічним, чи дивним – так треба. Навіть той факт, що це буде наш монолог, тобто розмова самого з собою в присутності когось, то і це нам допомогає. Бо мова з думки, чи спонтанні слова є продуктом ума, а ця розмова є розмовою нашого ума з нашою душею, це розмова нашого світосприйняття з нашим Богом. Це ми говоримо самі з собою у нашому єстві. Це розмова мирського з духовним. Це світовий Бог говорить з своєю частинкою в нас, як духовною дитиною. А найкраще залучити до спільної гри з маленькими дітьми на лоні природи і залишити їх сам на сам, але зайнятись непомітним спостереженням. Це спостереження може показати корінь негативу, бо в грі з дітьми вона повернеться на деякий час в дитинство в свій чистий образ, по-друге, ця людина на даний час є носієм негативної енергії. Це є процес очищення душі. Коли загубилася вівця, дитина і вона знайшлася, то зникає тривога, зникає сердечний біль … Коли ми говоримо про себе з кимось, чи самі з собою, то це ми бачимо ту вівцю, ту дитину в образі своєму, все наше життя. Це душа побачила творіння ума нашого. Це наш Бог побачив нашого мирського диявола, свого брата і заспокоюється через знахідку. Так є. Людина потребує допомоги і зайшла так далеко, що сама не в змозі знайти шлях до своєї душі. Заблукала серед людей. Підтримаймо добрим словом. Той, хто знає особисто, хай постарається створити умови в розмові до улюблених тем, спонукати в справах до улюблених занять. Можливо у них тепер немає потреби, але найдіть тих, хто потребує такого виду діяльністі (роботу). Потратьте на це певні суми грошей, бо коли захворіє тіло, то грошей не вистачає і сучасна медицина не дає гарантій в лікуванні. Всі знають, що будь яку хворобу лікувати на скорому часі набагато легше.
І своє здоров’я кожному слід берегти не тільки заради себе, а й для близьких. Ми часто помічаємо, що перебуваючи біля хворого і самі захворюємо. «З ким поведешся, того й наберешся!» Чому так відбувається? Бо ми говоримо спільно кожен про все негативне, що нам довелося зустріти на життєвому шляху. Говорячи про здоров’я, звичайно ми маємо на увазі не тільки тілесне, а й духовне. Ми постійно відчуваємо їх взаємозв’язок. На планеті і рука, і нога перебувають співробітниками духу людини, як і інша жива істота, а разом — всієї планети. Говорячи про вплив хвороб, слід усвідомити, що саме усвідомленість розмови і дій дає можливість не увійти в хворобливий стан, а й реально допомогти хворому.

Не слід пропонувати залишити життя, або просити смерті, бо саме природне здоров’я духу кується в горнилі життя. Зрозуміймо істину, що здоров’я духу створює і граничний стан фізичного здоров’я. Також і здоров’я тілесне може бути прийняте розумно: слід берегти скарб життя, але не слід віддаватися самовідданості. Неможливо знайти рівновагу серед життєвих протилежностей, але здоровий дух скаже своє мудре рішення. Будьмо пильні до самих маленьких змін у стані здоров’я і ми знайдемо відповідь на такі сигнали. Тоді ми будемо мати радість від фізичного стану тіла і душі. А якщо навчимося чути, споглядати і відчувати можливі назріваючі свої відхилення в думках, словах і справах у бік негативу, то позбудемося і проявів фізичних болів.
Давайте вчитись поки молоді, вчимось і на схилі літ відноситись до здоров’я душі і тіла по розумному, по Божому, бо здоров’я дає 90% щастя, а щаслива людина сидить у Бога за пазухою і все в неї є для душі і для забезпечення всіма матеріальними благами тіла. От і задумаймось, чого одні гірко гарують для отримання шмату хліба, а іншим – дається (слово ж яке прекрасне за цією дією). Давайте вчитись.

Ми всі є передавачами дарів: хто в більшій, хто в меншій мірі; вони є видими і невидимими. Дозвольте переповісти Вам притчу-казку про дари і богатство.
«Одного разу цар проїжджаючи містом, побачив злиденних людей. Приїхавши в палац, він покликав головного міністра і наказав взнати все про цих людей: хто такі, чим займаються і в чому їх потреби. Міністр доручив цю справу своїм підлеглим і ті зразу ж взялися за роботу. На наступний день звіт лежав у царя на столі. Ознайомившись з ним, він віддав розпорядження – допомогти цим людям і виділив кошти із казни.
І справа пішла. Міністр передав наказ своїм підлеглим, які зразу ж стали розмірковувати, як допомогти кожному з тих людей. Наступного дня всім потребуючим було надана допомога. І всі, хто її отримував, дякували тому виконавцю, який безпосередньо приніс її (допомогу), але ніхто не подумав, що люди ці були просто виконавцями чиєїсь волі. І тільки один чоловік, подякував виконавцю і спитав про те, звідки він взнав його потребу в допомозі. Той відповів, що він маленька людина і не гідний подяки, бо він виконував волю міністра. Чоловік ще раз подякував виконавцю і направився до міністра. Прийшовши до нього, він висловив подяку і поцікавився – звідки той взнав про його труднощі. Міністр відповів, що він мала людина в цій справі і не гідний дяки, бо він виконував волю царя. Подякувавши ще раз міністру, чоловік направився до царя, поклонився йому в ноги і від всього серця подякував йому за виявлену милість. Після цього він все ж спитав його, як це він звернув увагу на нього, таку маленьку людину в його царстві.
— В той день я побачив багато злиденних і потребуючих і від сорому стислось моє серце за те, що я розкошую, а люди в моїй країні жебракують. І тоді я спитав себе: хіба це справедливо? Хіба для цього Господь поставив мене царем, щоб я жив у розкоші, не помічаючи чужих страждань? І тоді я відчув, що не зможу насолоджуватись розкішшю доти, поки хоч один житель моєї країни буде жебракувати. Ось через це я і допоміг вам усім.
— Дякую тобі, царю,- відповів чоловік і, низько поклонившись, пішов додому. По дорозі він вирішив зайти в храм. Коли він молився, то зрозумів, що цар і був тією з’єднувальною ланкою в цьому ланцюгу, а істинним благодійником був Бог, який вселив благородну думку. І тоді від всього серця він приніс дякувальну молитву Богові і найперш за те, що він насаджує в наші серця прекрасні думки і почуття, які нас міняють. А потім попросив допомогти йому, щоб він завжди міг тримати своє серце відкритим, щоб Божі думки і почуття безперешкодно могли входити в його серце.»

Негатив розкоші в тому, що це не той спосіб життя, коли інші наші брати і сестри по духу і тілу живуть поряд і не мають кусень хліба. Це є життєвою небезпекою в духовному розвитку для обох сторін.
Ми ж творці своєї долі в межах свого сектору бачення (і не тільки) і чим ми будемо більше в житті послуговуватись добрими думками, словами, ділами, тим більше розширюватимемо кут (ширину можливостей). Чи то ми будемо повертати правий радіус вибору через доброту, чи ми можемо різко посунути лівий радіус кута і свідомо, чи підсвідомо звужувати наші можливості.
Дозвольте окремим абзацом поділитись думкою, що колись люди вирощували в своєму середовищ і таких духівників (ця назва могла бути іншою в кожній нації, а тепер суспільство практикує такі послуги через психологів, духівників-священників). Аналогічно, майже кожна сім’я, кожен колектив має людину із такими задатками, починаючи з того, що комусь можна поплакатись в жилетку. Це люди, які можуть не усвідомлювати своєї ролі в колективі, а відповідно і колектив не особливо цим піклується. Розрадили проблему (і слава Богу) і не хочеться, щоб про неї говорили, чи навіть згадували, в тому числі і ми самі. Такі люди своєю присутністю роблять колектив повним енергії, живим, працездатним, повним натхнення. Згадайте будь-яку колективну зустріч. Зібралися мляво, чи пожвавлено і заскучали, а тут появляється «душа компанії» — всі питання вирішено, всі розійшлися задоволеними і бадьорими. Такі Марати піднімають продуктивність праці, піднімають життєвий тонус колективу своєю потужною енергією. Знаючі очільники тримають таких індивідуумів в своїх колективах і навіть нові посади створюють, які у виробничому процесі не потрібні, але факт… — вони душа, вони духівники за покликанням сущого, вони знають смисл життя, вони вміють ділитися радістю…

«В один нещасний день
Олень,
Завдяки густому винограду,
Знайшов собі порятунок і огорожу:
Він за листям
його густим
Невидимий був мисливському зору!
Минула небезпека … І ось,
Худобина ти моя
Давай, без всякої бентеги,
Гризти кору і листя огорожі …
Піднявши шум такий,
що всі мисливці гуртом
Назад повернулись і Оленя
Вбили із рушниці без жалю …
«І заслужено!
— Сказав безумець, вмираючи.
— Я образив той будинок,
Що врятував мене
Його послугу забуваючи! »
І віддавай
Тому пошану,
У чому знайшов ти захист й порятунок! »
Жан де Лафонтен.

Саме в страху і через жадібність, гординю, злобу … ми пропускаємо негатив, що створює проблеми для нас і оточуючих. Усвідомлюймо це і продовжуємо пошуки для духовного розвитку. Бог перестане бути виконувачем наших бажань (дай машину, дай коня, дай хатину і т.д.), бо природа того, що не вистачає чогось – є наша жадібність. Жадоба стискує гроші в кишені і душу в тілі. Все більше нагромаджуємо протягом життя і все завантажуємо зверху душу, бо більше палимо енергії і її більше потрібно для того, щоб нагромаджувати, зберегти, втримати, ніж на затрати для потреб. Напружуючись у надбанні матеріальних цінностей, ми не залишаємо часу на свій духовний розвиток. Тіло збагачується, а душа залишилась на попередньому місці, а то і зійшла з дистанції розвитку духовної енергії. Отримуємо перекос, шкутильгає наше єство. Гармонії немає. Ми дарма покликані в цей світ на це весілля (згадаймо притчу про весілля з Біблії).
У нас є достатньо сил і можливостей для виправлення цієї ситуації, які родяться в нашій довірі… З чистим серцем і душею повних любові, милосердя і благочестя віддаваймося людям і Богу, бо він тут і повсякчас. Він не віддалений, він рядом. Він навіть ближче до нашої сутності ніж тіло. Дбаймо про свою душу, бо це смисл життя кожної людини. І тільки тоді ми придбаємо все, що нам потрібно, і будемо в задоволенні у своєму бутті.

«Учень спитав Майстра: «Наскільки вірні слова, що не в грошах щастя?» Той відповів, що вони правдиві повністю. І довести це просто. Бо за гроші можна купити постіль, але не сон; їжу, але не апетит; ліки, але не здоров’я; слуг, але не друзів; жінок, але не любов; будинок, але не домашній затишок; розваги, але не радість; освіту, але не розум. І те, що назване, не є вичерпним списком».

Коли ми відчуваємо потребу Бога, його присутності, коли ми відкрились йому, вернулись до нього, то він вже біжить до нас. Він теж шукав нас заблукавшого у цьому мирському матеріальному житті. Бог приходить тоді, коли ми його запрошуємо до себе. Саме запрошення зароджується в нас відчуттям, або, чи тобто проханням бога повернутись нам у своє, у наше єство, у своє духовне середовище. Ми можемо запрошувати його, а можемо і не запрошувати. Запрошення – це додаткова відповідальність. До речі, природа такого мирського гріха, як лінь, небажання, нехотіння, байдужість захована у відмові від відповідальності. Це нелегко найти своє духовне начало, а ще важче носити його в суспільстві. Це так думає наш ум. Так не є.
Водночас, коли ми страждаємо (ми вже зупинялись на розгляді цього явища), то глибоко, глибоко в умі винуватимо Бога і тільки страх не дає почасти нам заявити про це вголос. По великому розумінню, коли ми страждаємо, то уважно огляньмо-ся – значить не ті цінності ми сповідуємо, які потрібні для нашого життя-буття. Ніхто нам не створює страждань, це ми їх створюємо. Хоча цю енергію страждань ми можемо прийняти, або віддати дияволу (его), чи Богу (благості) в людському розумінні. Це є певна словесна схема і кожен сам попадає в ту, чи іншу ситуацію, переживає її, вибираючи, або приймаючи за істину.
Деколи в страху і в надії отримати допомогу, ми відмовляємось від відповідальності за свої слова і вчинки, які корпошать душу і тіло (це процес страждань) і йдемо в церкву, якоби для очищення душі і тіла. Чи впускаємо ми Бога в душу? Ні, бо ми хочемо зберегти в легітимності свої слова і свої поступки, визнаючи за ними правоту, але певний дискомфорт між душею і умом нам хочеться покласти на когось, а саме на Бога, як істоту, думаючи в своїй страсті, що в неділю він приходить в приміщення церкви. Прямуючи сюди, ми надіваємо маску, ховаючи навіть очі і обличчя від собі подібних, зовнішньо проявляючи смиренність, в сльозинці переживань, в трьох словах каяття. Станьте з боку від входу в церкву хоч раз і поспостерігайте… Люди приходять і виходять зі смутком і сумнівом в правильності свого способу життя, своєї поведінки, з проявленими турботами зроблених, чи не закінчених мирських справ (окрім очей, це підтверджують міміка, слова і рухи частин тіла). Саме тут потрібно усвідомити, що гіркоту життя свого ми можемо поміняти на радість буття тільки самі і тільки самі — свідомо, чи на рівні підсвідомості. Свідомий вихід ми розглядуємо тут, а коли і підсвідомість мовчить (душа мовчить), то і далі барахтаємося у своїх не вирішених проблемах, страждаємо і винуватимо долю, сусідів, владу …

Досліди і наші спостереження дуже легкі, як і будь яка улюблена робота. Якщо один з декількох підтвердить наші знання, то це буде успіхом. При кожній невдачі розуміємо, що кожна з них навчає більше за удачу, бо результат був в іншому напрямку і ця невдача була стримуючим моментом у пошуках. Можна пошкодувати, якщо хтось поспішає опанувати чимось саме сьогодні. Втрачати днів не потрібно, але й засмучуватися про них не слід. Спостерігати за собою слід, але не робити себе центром Всесвіту. Можна завжди і у всьому знаходити преуспеяніє, тільки в таких працях полягає зміцнення довіри до Знань. І людина, залучена до цього пізнання буде життєрадісною.
Прихід в церкву, можливо, є виконанням простої формальності, щоб показати громаді свою релігійність, чи як одноразову плату за те, що втратили радість життя, що ми нещасливі. Тільки щира відкрита душа в церкві може спілкуватись з сущим. По довірі нашій буде нам, але до діалогу з Богом ми маємо очиститись – покиньмо все мирське за дверима церкви. Кожен раз берімо за приклад, йдучи на спілкування з сущим, згадаймо підхід Іісуса Христа до підбору собі учнів і послідовників, який просив йти за ним тільки очистившись від мирського. Тому прихід в церкву не має носити формальний підхід, а кожного разу з усвідомленням своєї божественності. Прийшовши на сповідь, розглянь причини вчинків, які викликають в нас стурбованість, страх і після цього не продовжуймо відноситись до себе і до оточуючих, як раніше. Тільки тоді це буде істинна сповідь і істинність нашого шляху.
Дослідження показують, що після формальної сповіді людина до кінця дня, а саме найбільше до трьох днів (показово, що техніка відчуття звільнення спрацьовує саме в такий строк) знаходиться під охороною божественного, а далі знову людина продовжує звичний спосіб життя в ногу зі своїми бажаннями, думаючи, що позбавилася «гріха», а фактичного позбавлення не відбулося. Ми це відчуваємо після походження трьох днів. А для чого знову займатись збором негативної енергії?, бо не можемо, чи не хочемо йти до Бога по справжньому, срамно думаючи, що в Бога своя дорога, а в нас своя. Він там на небесах, а нам потрібно добувати хліб і до хліба – ми грішники. Ми страждали і збираємося з такими думками далі страждати. А Бог показував протягом трьох днів, що жде вашого приходу до нього. Він допоміг би нам, але ми не відкрилися душею, не відкрили дверей — злякалися від страху, злякалися відповідальності. Показав Богу, що є намір йти до нього – йди, але не зупиняйся, або ще гірше – не повертайся назад. І навіть фактично це не наші походи – це його входження в нас. Формальні походи з часом розкриваються в своїй непотрібності і вони стають байдужі для нашого єства. Давайте жити так, як підказує серце.

Справжні паломництва (походи) до Бога відкривають все нові і нові його прояви – ми міняємо-сь( себе) і народжується відчуття, що і люди якісь інші, так якби помінялися. Це відчуваємо ми самі і бачать ці зміни в нас оточуючі в наших словах, діях і навіть в бездіяльності в нашій присутності. Молімо-ся (говори з собою) всі і сповідуй-мось (відай себе, вивчай себе). Бог в нас, Бог – це ми. Так написано в Біблії. Це вислів Ісуса Христа, сказаний, як повторення старих писань, на які він робить посилання. Боги – це ми. Це ми є носіями Божественної енергії. Так є. Ми є носіями і Диявольської енергії.
Бути християнином, це коли в нас є щось від Ісуса Христа – його дії, його пізнання, його відчуття, його розуміння сущого, його благість … Це ввійти в його стан свідомого бачення істини. Це стан, коли ми вже не в людському тілі, а вийшли за межі людської природи і стаємо одним цілим з Христом. Так Христос і говорив тим, хто бажав до Бога Отця, що тільки той гідний мене і небес, хто довіриться мені, хто ввійде в стан душі моєї… Ці слова пишуться, щоб ми були послідовниками Христа, Мухамеда, Шевченка, Костенко, Скрябіна …- були апостолами правди і добра. Будь-те (будь ти) Богом, а не нікчемностями, чи чисто біологічною істотою, щоб відчули, побачили здаля, що можливо ми вийшли на шлях пошуку істини, що ми побачили ці двері до Бога, що ми в Бозі.
Ох не просто усвідомити смисл життя, коли роками наближаємось до завершення життєвої ходи. Мали знання про нього, та не усвідомлювали, що мирська суєта стала бар’єром у доступі до душі. Помаленьку ця суєта, цей ум, ця безвідповідальність перед Богом, перед собою і всім оточуючим і стали прикривати двері до кімнати, де проживає наша душа залишаючи маленьку щілинку.

«Мати каже синові про великого Святого: «Навіть щепоть праху з-під сліду його вже велика». Трапилося, що Святий проходив селищем. Хлопчик угледів слід і взяв пучку землі цієї, зашив її і став носити на шиї. Коли ж він відповідав урок у школі, він завжди тримав рукою ладанку землі. При цьому хлопчик сповнювався таким натхненням, що відповідь його була завжди чудовою. Нарешті, вчитель, виходячи зі школи, похвалив його і запитав, що він завжди тримає в руці? Хлопчик відповів: «Землю з-під ніг Святого, який пройшов нашим селищем». Учитель додав: «Земля Святого служить тобі краще всякого золота». При цьому був присутній сусідній крамар і сказав сам собі: «Дурний хлопчик, що зібрав лише щепоть золотої землі. Дочекаюся проходження Святого, зберу всю землю його, отримаю найвигідніший товар». І сів крамар на порозі і марно чекав Святого і в своєму очікуванні втратив і лавку. Але Святий ніколи не прийшов. Користь не є шлях до духовності».

А ми будемо жити, ми живемо, оживаймо душею і тілом і відчуємо пульсацію всіх процесів життя, у всіх сферах. Призначення життя тіла з усіма складовими – це усвідомлення себе як людини – це процес пізнання своєї сутності, своєї душі, свого Бога. Кожна людина народжується самодостатньою, але бути самодостатньою, а головне – усвідомити і почати цей процес не так просто.
Зрозуміти… — де і як знайти щастя не кожному дано, але у кожного є така можливість. Тепер знаємо. Дерзаймо.

Сьогодні вчені стверджують, що тільки два проценти статистична душа отримує для себе духовної їжі: доброти, радості, щедрості, правдивості, благості з оточуючого середовища і то фрагментарно, що також може стати для нашого ума предметом обробки при різних обставинах. Ці проценти і дають відповідний ріст. Ми подумали, що це досить мало для нашого життя. Пробуймо збільшити – шанс є у кожного.

Дивитись в чужі очі важко, не кожен відважиться, чи наш ум дозволить. Це дзеркало нашого ума, це той орган, який отримує до 80% інформації з оточуючого середовища і наш ум тільки біля двох процентів пропускє підказок, як знання для нарощування духовної їжі. Певний процент можемо використовувати для облаштування в матеріально-суспільному середовищі. Для того, щоб дивитись, потрібна чиста відкрита велика душа. А ми готові відкрити свої очі комусь? В чому проблема? Розглядаємо. Майже всі стараються ховати очі від нашого погляду, щоб ніхто не зміг зазирнути в наш неспокійний ум. Суспільство навіть нас виховує так, що буцімто дивитись в очі є певною непристойністю.
Очі – наше дзеркало ума, стали дивитись на речі – та і то з прищуром — оціночно, а не на божественні творіння – небо, хмаринки, сонечко, зірки, дерева, трави і ріки, а які красиві ходять поряд з нами жінки і чоловіки, дідусі і бабусі, юнаки і юнки, янголятка — дітки наші. Очистяться очі, очиститься душа. Дивіться відкрито і чесно. Робіть це самі для себе. Не бійтеся дивитися в очі, на жести, на міміку, вітайтеся за руку, обнімайтеся, посилайте щиру посмішку, діймо благочестиво, але постараймось менше говорити пустопорожніх слів.
Мова продукт нашого ума і він продукує мирське — бачене і чуте. Ум говорить думкою, говорить словом, говорить і дією. Ми знаємо, що якщо говоримо вдвох разом, то не почуємо один одного. Так і ум, коли говорить, то душа мовчить (вона світова мудрість). Тому звідси природа у проханні мовчати, коли ми хочемо поговорити з собою, з Богом. Душа рідко використовує ум для передачі своїх послань для нас нашим словом. Зазвичай, вона слово, дію посилає нам через інших. Це є вже розмова на думку ума рівного з ним. І саме наше бачення цих дій, чуття цих слів умом і дає йому побачити Бога нашого. Ум починає слабшати. Побачивши вівцю, чи дитину, які знайшлися, наш ум через ноги приклоняється перед Богом – ноги мліють, ум в суматосі запаморочується, а наш Бог в посмішці, в сльозах радості цвіте. Коли це йде від серця – то слова не потрібні. Очі побачать в очах і міміці; міміка реагуватиме на наш духовний стан і народиться потрібне слово і до-речна дія. В цьому радість життя. Насолоджуйтесь життям і використовуйте для цього кожну можливість. Це все робити можемо тільки ми і ви. Нести такі якості в люди легко, але люди по різному реагують. Суспільство руйнувало, руйнує і намагається більш вишукано нас руйнувати. Силу для руйнації ми даємо самі нашим умом, нашим его. Йому в цьому допомогає державний апарат, великий бізнес і служителі церкви, так звані всюдисущі користолюбці. Вони очільники цього процесу, бо їм не потрібні вільні, щасливі, правдиві, справедливі, добродушні, розумні і чесні люди.
Виразником стану душі є також емоції, мається на увазі голос, міміка, рухи тіла, які суспільство теж вчить ховати. А дивитись на людину тривалий час ніж декілька секунд теж вважається непристойним. Жінки більш емоційні особистості і суспільство ховає їх душі під косметикою, а в руки дає дамські, чи господарські сумочки. Це все до того, що коли люди говорять про своє життя і свої успіхи, намагаються ховати своє відношення до цього, свої відчуття, то ховають очі і напружують обличчя (заморожується, бронюється непроникністю), ховаючи емоційні пориви і спади за потоком слів про сусіда, погоду, політику, Бога. Слово родилось від думки, а думку народжує поінформований ум. Тому — то в спілкуванні більше несуттєвого, що не стосується нас і частина своєї і суспільної брехні. Брехня спонукає страждати душу. А ум говорить: які ми нещасливі, чи винуваті перед собою, чи всіма… ми ж не реалізували всіх бажань, а подивіться, як живуть інші. Страх і зависть. Сміття в душу – хвороби в тіло.

Основна маса людей є зовнішніми слухачами і говорунами, але ніяк не спостерігачами і внутрішніми слухачами. Людина говорить одне, а обличчя, очі і руки показують зовсім інше, тобто, інше відношення до теми розмови. Та навіть те, що нам приходиться слухати, то не все чуємо. Чується зазвичай те, що може бути нам корисним і запам’ятовуємо те, що дасть користь. Навіть неправдива інформація, але вже є джерело її виходу і це можна використати в недобрих справах. А почуте відібране, чи воно є насправді суттєвим? Те ж можемо сказати і про побачене, яке є теж в більшості своїй суб’єктивним. Скільки словесного і зорового сміття ми носимо в собі? Воно з часом починає смердіти і отруювати нашу сутність.
Перш ми зупинялися на зосередженості і умінні чути і говорити і там розумілося як чиїсь слова були сказані на прохання нашої душі. Тут ми розглянули ситуацію, коли ум продукує свою корисливу тему і наповнює її словами, сподіваючись, що співрозмовник прийме їх своїм умом. І в більшості випадків так і є. Це розмовляють два уми. Один ум говорить і другий ум слухає. У цьому діалозі душа участі не бере. Це розмова спеціального ума на спеціальну тему. Погодимося, що в основній масі упереджених людей переважають спеціальні розмови. Частина з них сприяє встановленим темам громадської роботи, або особистої роботи, частина сприяє врегулюванню житейських нюансів, але більша їх частина насичена негативом (засудженням, образами, важністю …), одним словом, іноді підтримуються порожні розмови. Краще мовчки вчимося спостерігати. А потім, можливо, навчимося говорити мудро, від імені своєї сутності на основі своїх відчуттів.

Ми боїмося спостерігати, відчути, почути від страху, бо боїмося жити. Ось звідси росте пасивність до життя, ось звідси самогубства, бо не хочеться жити і сприймати таке життя, такої безпросвітної буденщини цього суспільства. Творець дав душу і тіло не для цього, а для виконання своєї духовної місії. Спостерігаймо усвідомлено і суще підкаже нам, як діяти в тих, чи інших життєвих ситуаціях. Живімо, як підказує наше серце, наша душа. Можливо, це спочатку буде важко в мирському житті, бо це все таки буде якась нова позиція у спілкуванні, в підході до вирішення життєвих справ, але ум і далі буде посилати думки в минуле, повертатиме нашу голову, щоб очі дивилися на ті речі і факти, які наповнювали наше життя до цього. А можливо буде важко до кінця життя, але буде присутнє відчуття легкості, ми відчуємо свободу, до роботи будемо відноситись творчо, ми дихатимемо любов’ю. Ми будемо задоволені змінами в сприйнятті себе і оточуючого світу, а це основне.
Ми слухаємо спів птахів, чуємо приємний запах і бачимо кольорову гаму квітів, бачимо крону дерева, що міняється протягом року, сонячні промені, які проходять через віти дерев і грають іскорками, чуємо спів вітру в кроні дерев… Ми бачимо частину природи, частину Всесвіту. Ми такими є від народження і будьмо такими до зустрічі зі смертю.
Всі люди рівні перед Богом, але система поділу на нації, на релігійну приналежність, на раси не дають нам, нашому его спілкуватись між собою. Заклики, що любіть тільки свою правильну релігію, то тоді про яку любов ми можемо говорити до інших релігійних конфесій. В цьому речені поміщені дві якості: любов і ненависть, бо пропаганда любові на сьогодні вже загальноприйнятна, але наголошення на ортодоксальності, винятковості — це вже заклик до війни, бо вони є ворогами. Всі люди на Землі – одна родина.
Ми брати і сестри тілесні, а душі не знають і цього поділу. Такі заклики ми чуємо і від політиків: «Любіть свою Вітчизну», а що інші нації, народи не люди?, не носії загальносвітових духовних цінностей? Це ж прямий заклик до готовності воювати з собі подібним. Тому нам слід відкинути цей поділ на системи вірувань, поділ на нації, поділ на багатих і бідних… Такі поділи є присутніми в нашому житті, але коли наша душа усвідомить їх несуттєвість, то вона і сприйматиме відповідно.

Всі релігійні традиції є поклоніннями тим словам, що написані в книзі (Біблія, Коран, Веди…). Кожен читає, чи слухає (якщо читає, або чує їх) написані, чи виголошені слова, то кожне слово можна трактувати по своєму і в кожне слово вкладати свій зміст, але і розуміти смислове навантаження в прочитаному, чи почутому слові у кожного своє. Але особливу цікавість викликають ті слова, що підходять під нашу життєву ситуацію, до нашої системи життя, світогляду, що пояснюють ті чи інші вчинки, або оправдовують наші дії. Тобто, наш ум порівнює писане-почуте з нашою дійсністю. А особливо деякі особистості намагаються бути знавцями (істинні знання приходять від Всевишнього), а це та інформація, яка проявилася сущим тим, хто писав їх і багато років тому.
Служителі церкви, політики хочуть знати все про Бога, але це є таїна майже для всіх. Чого так? Пізнавати себе бояться. Бо пізнаючи себе, то цим дозволяємо іншим пізнавати нас. Ось причина нашого страху і чого ми цей процес пізнання ховаємо під словом — таїна. Однак тлумачення святих писаній (особливо тексти церковних служб) побудовані на бізнесовому інтересі, бо створює ідеологічну основу для створення матеріального комфорту, який породжує страх (це є у їх відчуттях — поспостерігайте, питайте).
З метою придушення страху, вичитуємо оправданіє, що нам (президентам…і зав гаражами) і саме нам надається право владарювання від Бога. Зрозуміймо, що Бог дає божественні настанови, повчання, а суспільних президентів творимо ми своїми думками, словами і ділами своїми мирськими, як і посилами духовними. Ось так, діла людського ума перекладаються на творіння Бога. І це правда, бо свята книга в основному, надаючи нам управляти рухом духовних енергій, як частині божественного, але в нас в основній масі орудує ум, особливо в період предвиборчої компанії і, маючи силу Бога, ми посилаємо в суспільний ум прагматичні мислеформи в сформованных «якостях» очікуваного і «присланного» президента, чи зав гаражом. Таким чином, нам посланий президент, якого ми бажали, як носії божественної енергії, а побачивши, що він не дає нам і не допомогає нам в реалізації наших бажань, то ми відмежовуємся від нього з посиланням на таку волю віддаленого ефемерного Бога, але не свого Бога, який є в кожному із нас. Навіть, ми, які є тими носіями Божественних енергій, то і не факт, що ці енергії і творять суспільних президентів, а творити ми можемо духовний світ президентів. Так, чи інакше президент є носієм часточки божественних енергій. А тим Богом, який присилає нам президентів є ми. Такі істинні реалії. Але реаліями поширеного інформаційного підтексту особливості душі президента є також на яву в певної частини суспільства.
Президенти іноді звуть вирішувати справи світу своїми указами, але основа невиконання їх і основа розбратів зовсім не в невдалому указі, але в щоденному побуті народу, в їх якості мислеформ і діянь. Можемо запитати — невже домашній побут може мати таке глибоке значення? Саме так, може.
Постійно говорять про нещасних, які безвинно страждають, зазвичай, про те ж читаємо в газетах, те ж дивимося по телевізору, але подивимося в корінь побуту і знайдемо безліч причин, що породжують нещастя. І такими розмовами, читанням, переглядом ми хочемо заховати свої нещастя і сховатися нібито від них. Можуть бути прямі і непрямі причини. Може людина страждати з вини іншого, але якийсь зв’язок наслідків все ж існує і їх породжує простий сімейний побут. Сім’я забута і часто служить найлютішим розсадником ворожнечі. Чи можуть такі породження проходити безслідно? До того ж вони зазвичай прикріплені до одного місця, чим посилюється розмноження цих згубних енергій, бо в це середовище ми так чи інакше змушені повертатися з тим же багажем негативу в той же склад, де збирається той негатив протягом спільно прожитих років. Але також не забудемо багатолюдні установи, де відбуваються ті ж події і теж є гніздами людиноненависництва. І такі людські розсадники є небезпечними ворогами щастя людського. Так люди мають зрозуміти своє покликання і не заражати простір.
«Не Архонти оголошують війну, але кожен громадянин таїть її у своєму домі». Ось така енергія людей і створює свій прототип в президентах.

Коли наш ум їх творить, то такі вони в своїх словах і діях і є, якими ми їх зробили, тобто, ми потрошки надали їм цих своїх властивостей – посиланнями очікуваної корисливості …. посиливши їх енергії нашими такими ж «енергіями». Зрозуміти потрібно, що наша мова іде про владарювання мирське, суспільне. До цього скажемо, що саме вивчення книги про Бога дає нам привілейоване становище в очах своїх же громадян. Тому то ми любимо фрагментарну (деякі частини) книгу. Всю книгу не хочемо читати, чи слухати, та й саме життя не хочемо пізнавати. Таке фрагментарне тлумачення (бо саме так зрозумів той, хто захотів пояснити ту, чи іншу частину Біблії) окремих слів, окремих глав створило умови для існування великої кількості відгалужень. Таке спостерігається у всіх релігійних традиціях. Бог один, а окремих груп служителів церкви (тлумачів) багато. Це їх бачення, це і наше бачення і наше розуміння. Хоча Бога кожен бачить по своєму. А чого?, бо шлях до нього у кожного свій.

Цінність Біблії зосереджена в притчах Іісуса Христа і в прижиттєвих діях, як настанови для духовного розвитку, а ми зазвичай трактуємо їх як рекомендації для устрою суспільного життя. Він у кожне своє слово вкладав своє смислове навантаження, бо навіть учні не могли зрозуміти і весь час просили пояснень. Навіть пояснення не є істинними у нашому розумінні, а тільки він один розумів їх істинність. Ми можемо читати, і коли ми готові пізнати істинність слів, то суще нам відкриває їх суть, але ж знову таки заковика, що ми не в змозі цю суть розкрити словами – її тільки можна відчути і побачити в проявах сущого. Природа цих проявів полягає в тому, що наше єство спонтанно звернуло увагу на ті, чи інші факти і події в оточуючому середовищі на прохання душі для нашого ума. Ці прояви божественних якостей і є тими підказками за якими ми можемо усвідомлено будувати своє життя. Дія прояву в прийнятті цих підказок нашим умом, нашою душею, нашим єством. Ті, що пізнали суще, розуміючи це, не стараються передати словом, а нам достатньо бути рядом з такою людиною і буде шанс пізнати смисл буття.
Ми свідомі, що людина не може знати Бога, бо Бог це все і воно не може людиною бути побаченим, почутим…, як цілісна істина. А чого не може пізнати? Подумаймо, скільки часу ми віддаємо мирському спогляданню, мирському слуханню-говорінню, мирській роботі і сну? Майже весь час. Тоді виникає закономірне питання – а скільки ми часу маємо для пізнання себе, для пізнання Бога? От нам і скалочка в нашому оці. Мудра людина буде послуговуватися цими книгами, бо своєю мудрістю вона знаходить свій смисл в словах і отримує задоволення. Для чого всій книзі поклонятись, чи із відторгненням знищувати – такий прагматичний підхід є існуючим і затребуваним частиною суспільства. Ми ж використовуємо інструкцію по користуванню пральною машиною, газовою плитою, автомобілем, щоб легше управлятись з ними в своєму житті. Також беремо до рук розклад руху поїздів, карту держави, святі книги, щоб використати на даному етапі життя і продовжуємо жити. Це певною мірою легше, корисно, але відносьмось до них, як до допоміжних підказок і шукаймо. Ми цим не наробимо великої шкоди (це вже початок пошуку) і тут є позитив і негатив. Кожен найде те, що шукає.

Державний апарат це сила, це політики, які не хочуть, щоб розумність стала критерієм існування, буття. У розумних людей є більший доступ до світових знань, але їх праці, їх слова зберігаються спецслужбами кожної країни, в архівах релігійних конфесій, в архівах великих компаній.
Великою помилкою є те, що державні сховища можуть зберігати весь матеріал, що залишився в рукописах. Така ж велика їх помилка в тому, що буцім то величезна кількість надрукованих книг розкриває найбільш важливі питання життя. Навпаки, можна стверджувати, що найважливіші записи залишилися невиданими чи гинуть в сім’ях разом з тим, хто їх писав. Нікому не спадало на ум друкувати такі записи. Хоча ідеї і сенс тих знань співзвучні тим епохам якимось чином чутні і сьогодні.
Ми так думаємо, що багато чого дбайливо написано і лежить в темницях, бо знаємо, бо відчуваємо цю енергетику. Нас тягне до вивчення, до пошуку, до пізнання такої енергетики на дану тему. І такі всенаповнючі знання відкриваються деяким. А таких праведників намагаються залякати — не виходить, то знищують різними способами. Так і триває невидима і видима в проявах боротьба між позитивом і негативом, боротьба між Божественними і диявольськими енергіями. Бо якщо Бог, уявимо собі умовно, знищить Диявола, то по перше автоматично ним і стає, бо знищення приходить негативними енергіями, а по друге, це приведе в підсумку до знищення 98% населення. Разом із знищенням людства в цьому природному круговороті розірваний ланцюг знищує і деякі елементи оточуючого середовища і при тому дуже серйозно. Крім того, в цих реченнях розкрита потенційна енергія носіїв цих двох процентів духовних енергій на фоні носіїв девяносто восьми процентів негативної енергії і в підсумку ми бачимо, що ці енергії зрівноважують одна другу. Така велика процентна різниця і показує ту могутність любові, доброти, милосердя, красоти і творчості, якими ми визначаємо наповнюючу енергію в слові Бог. Дявол борется, а Бог умиротворює його. Він це вміє і на це здібний. Про що це говорить?

З’явився один істинний мудрий світлий старець-праведник, то біля нього ліплять антагоністів-святих – аскета, мученика, щоб розмити істинні знання, принесені в суспільство, щоб знівелювати істинність і правду. Така ситуація і з вченим… Розділяй і володій. Цей принцип живучий по сей день серед пристрасних людей. На основі цього принципу пройшов віковий поділ релігійних традицій (іудаїзм, буддизм …), хоча у всіх святих книгах збережено перший рядок про єдинобожжя (страх мали перед сущим, що такий зміст залишили). Було, є і буде єдинобожжя, як істина для людей милостивих і добрих.
Та і в мирському матеріальному світі ми теж до цього розуміння прийшли. І їх більшість в якісному розумінні. Так і в Природі ми спостерігаємо менше злих проявів у тварному світі і в світі рослинному. Менше і дуже менше. Людина рухається по життю зі своїм егоїстичним спеціальним умом і теж користується енергією, яку ми визначаємо як диявольску. І людські діяння описані у святих книгах і людина там поміщає і свого бога, як бога караючого і збуджуючого на негативні дії. Дія є рух, є життя. І ці книги також написані з життя.
Але людина, як і все живе хоче кращого і приймає його з радістю і з життя в життя душа несе ці якості у Всесвіті. Ось звідки ця спрямованість людини на краще через пізнання щастя, любові, доброти. І це виходить в неї. Людина в житті при можливості відторгає погане, як Бог відторгнув і свого помічника Аргангела, назвавши його Дияволом. У пристрасній людині таке відторгнення йде постійно і ми в цій книзі і описуємо суть і способи відторгнення в любові і доброті, бо ці знання показують нам шляхи збереження людини і людства. І ми також маємо таку можливість, частково читаючи і цю книгу.
І в мирському матеріальному світі ми теж до цього розуміння прийшли. У святих книгах є повчання і для духовного збогачення і є опис методів стримування розмноження негативу в злі, гніві, гордині, засудженні дуже чисто технічними способами. І це типово в цілому для людства, виходячи з різниці пізнання сенсу свого покликання у Всесвіт.
Пізнання добра і зла, любові і ненависті … дають таку можливість людству збільшувати позитивні енергії, що дає впевненості у нашій діяльності і дає відчуття спокою. А це погодьтеся дуже важливо, бо всі цього хочуть, але не завжди знають як це робити. Вчимося.

Колись язичники відчували (як і ми сьогодні), що є єдин Бог, як процес життя, як організатор цього життя, як наповнювач життєвими енергіями. Це таке облаштування Всесвіту і, в тому числі, суспільного життя людини залишається таїною і тепер. Інші Боги – Бог Сонця, Бог Дощу …, яким людина дала назви і ці окремі їх види божественної енергії надала й ті функції і наповнила їх тим смислом, про який вона знала, як функції людського організму (руки виконують таку-то роботу, серце іншу і т.д.) – звідси і вислови по функціональності: вітер дихнув, сонце бачить, хмари ходять. Так людина бачила Всесвіт і себе, як маленький аналог всесвіту. Таке бачення Бога, Всесвіту носило і носить православ’я і інші древніші релігійні традиції, які відображають дійсні духовні критерії нашого буття людини, як одного із елементів цієї Вселенної.
Але за першими рядками в святих книгах йдуть цілі фоліанти караючого, страхаючого, гріхоненависного божества – це теж опис нашого єства в узагальненому виді. Зрозуміймо Ісуса Христа, що Бог є любов, що Бог є життя, а не ворог людини. Він є творцем конкретної людини, він є навчитель, він мудрець, а ми його творці і ми його діти, як продовжувачі його творчих діянь, як носії духовних цінностей своїми душами в цих тілах, в цих суспільствах. Але ми є носіями і творцями негативних діянь (брехунами, злодіями, вбивцями), тобто носіями диявольских енергій.
Людина не тільки споживач енергій, але слід сказати, що і співтворець їх. І ця книга запрошує навчатися кожному створювати по можливості позитивні енергії, бо це наше покликання. Для цього ми тут.
Кожен і без книги знає від своїх відчуттів, що хороше і добре дають умиротворення, задоволення, заспокоєння і блаженство. Тоді і запрошуємо до творіння духовних Божественних якостей.

Давайте згадаємо, як ми відносимось до своїх дітей. Як могли б відноситись, коли б займались вихованням, навчанням мудро і в спокої. Бог мудрий і не метушиться при будь-яких наших діях. Хоча нагорода і кара ходять поряд. І тільки тоді, коли ми усвідомлюємо свою суть людини, то відповідно і сприймаємо – з подякою за нагороду і з подякою за попередження в помилках, в хворобах, в неприємностях.
У страсті, у гніві, у зависті, в жадібності, в похоті ми страшні. Ці наші зовнішні чинники виникають із аналізуючого, або несвідомого ума. Зробив погану справу і, усвідомивши, вже не хочемо повторювати ту ж дію, а що наш Бог мудрості протягом віків може повторювати помилки – ні. Це ми самі по своїй глупості, не беручи на себе відповідальності, говоримо, що так робили наші батьки, що так прийнято в суспільстві, це так заставляє нас робити президент. Батько помер, суспільству по великому визначенню начхати на якогось бідолаху, а президент знає 500 чоловік в обличчя, але 50 мільйонів не може знати і тим паче змушувати до дій.
Розум, світовий Розум є божественна сила, наша сутність, наша душа є тільки частинкою цього розуму. Те, що оточує душу – тіло і його ум (думки, слова, діла) є зовнішнім, яке не пропускає до душі всього. Цей бар’єр не дає деколи душі чути свою сутність, свій розум. Людина це істота, що може бути розумною, бо ці 2% і наші надбання душі у кожного різні. Тому-то і вживаємо слово «може». Відкриваймо ворота душі і в наш дім зайде більше розуму. Це ми так думаємо своїм умом, а фактично ум неусвідомлено не хоче чути і приймати ті позитиви із зовні і в першу чергу від душі.
Ми живемо, діємо, думаємо в основному тим, що є зовні – через очі, вуха, органи дотику, нюху, смаку. Ум є центром збору інформації, командиром, що догоджає нашому начальнику – бажанням. Ум не любить розумних речей, думок, дій. Він жадний до пліток, порівнянь, суджень, солодкого і легкого способу життя, розваг.
Ми можемо спостерігати в своєму колективі, сім’ї, що людина несвідомо дає різне смислове навантаження на ці два слова: розум і ум. У нас теж є можливість поспостерігати, послухати і відчути цю різницю. Розум не є інтелектуальність, поінформованість, освіченість. Це є категоріями ума. Мабуть, розум — це наша мудрість, яка сприймається відчуттями серця, душі, яка почерпує істинні Знання із Всесвітньої бібліотеки, але аж ніяк не головою, мозком, умом. Сила розуму збільшується, коли ми щасливі, коли ці флюїди (хвилі) щастя даруємо іншим. Тоді і інші, тобто наше оточення змінюється. До речі, фізична сила залежить теж від сили розуму.
Поспостерігайте – довго розумних речей не хочуть слухати, загальною красотою не любуються, милосердя і добродіяння втомлюють оточуючих, а те, що не є суттєвим для нашого єства, не є тим, що нам потрібно в повсякденщині, ми слухаємо досить уважно. Ця властивість людського ума використовується політиками і тому вони через пресу, телевізор, радіо по 2-5 разів ведуть повторення абсурдних непотрібних інформаційних повідомлень для закріплення в нашому умі бажаної ними події для формування певної суспільної думки. Ум бере їх за аксіому, відповідно роздаючи вказівки(абстрактно) для реальних дій, чи проти дій. Він є збирачем суспільного сміття.
Згадаймо притчу про бджолу і муху. Бджола чуть світ — сонечко летить до квіточки і збирає нектар для себе і для людини, проводячи запилення, даруючи всьому оточуючому: кому мед, пергу, віск; кому притягальний аромат; кому допомогає в розмноженні через запилення; кому очищує повітря; кого лікує, щось очищує… і не очікує орденів, премій, статусу депутатства. А хіба людина так не може? – Може…
Муха летить – куди…? – до сміттєвого ящика, до виділених екскрементів і розносить всім те, що зібрала на лапки, крила. Бджола влетіла в кімнату і відразу всі негайно біжать її вбити, бо вжалить (істота небезпечна). Ніхто не вмирає, а отримує лікування від бджолиного укусу. Вона не випадково влетіла в кімнату, хтось потребував її ліків, чи очищення кімнати своєю аурою, але почали ганяти, чи вбили. Суть ситуації в тому, що її фізично ніхто не боїться. Будь-хто більший може її роздавити, але в неї більша сила душі, а це дратує дурня, бо розуму немає в достатній кількості. Влетіла, то відкрий двері і випусти – хай творить добро: опилює квіти, збирає нектар, освіжає повітря. Коли влетіла муха, то ліньки встати вбити, чи випустити (думка ця, що я теж мораліст – це ж теж жива істота). Подзижчить і десь тихенько сяде. Ми ж не ходимо в сусіда з грязними черевиками по всіх кімнатах, чи грязними руками беремо посуд. А чому? А муха? Їй можна. Творімо добро, усвідомлюймо корінь зла: де воно береться?, для чого воно прийшло до нас? і як бути далі?
Друга історія. Приходить святий в дім, в тролейбус розказати мудрість людську, божественну, то майже всі не хочуть слухати – у всіх раптом появилась робота, а таку людину постараються спровадити з кімнати, або покинути тролейбус. Коли чуємо вульгарний анекдот в автобусі, то майже всі жваво підтримуємо ідею сміхом і дехто намагається доповнити тему іншим анекдотом.
Перевірте самі. Розкажіть будь кому зміст цієї молитви і побачите реакцію. А коли приймете таке розуміння своєї сутності, то ще більшу відстань побачите між собою і вчорашніми колегами.
Коли приходить слідом п’яниця і починає всіх обзивати, смердить від нього, йде з грязним одягом куди бачить, то у нас деколи бракує сміливості вигнати такого сусіда, бо може самі деколи такими стаємо, чи за увагу, чи підтримку певної бесіди, чи боїмося втратити помічника. А може ми горді тим, що кращі за п’яницю в цей момент. Де наша гідність? Таких прикладів є багато. Міркуйте люди, міркуйте і ще раз міркуйте – чого так ми поступаємо? Бо в більшості своїй ми є імітаторами, тобто повторюємо те, що роблять інші. Це перевірене і ви можете перевірити. Візьмемо дитячий психологічний дослід. Вчителька чотирьом діткам сказала, що на уроці буде задавати завдання : 2+2=5 і щоб вони так відповідали, а п’яту дитину не поінформувала про це. В результаті чотири дали таку відповідь, як просила вчителька, а викликавши п’яту дитину, то вона теж написала у відповіді «5». Чому?, бо всі так написали, хоча вона вважала, що ця відповідь неправильна.
А дорослі ще більші імітатори. Ми імітуємо в сім’ї, на вулиці, на роботі когось і не задумуємось, чи поступаємо мудро. Ми можемо діяти мудро, тобто свідомо, коли бачимо щось погане, несуттєве, або абсурдне (кожен це відчуває по рівню свого духовного розвитку). Якщо ми знаходимось в стані мухи, то це не буде поганим, а саме тим, що ми шукали; коли ж в стані бджоли, то ми не приділяємо таким речам, фактам уваги, обходимо стороною, не дивимось, а думки скеровуємо на обдумування справ, що хочемо зробити дома (як, коли, з ким?). Думаємо про наслідки такої поведінки.
Остерігаймося реклами, бо це чиясь жадібність, користь – не підсідаймо на це сміття, як муха. Це допомогає, це додає енергії, навіть тоді, коли ми йдемо втомленими з роботи, але свідомий підхід до життя підказує (підказка) – чого ми опинилися в цьому місці і в цей час, щоб спостерігати даний факт – що він несе позитивного саме для нас, тобто духовного через матеріальне.

«У жінки середніх років стався серцевий напад, і її відвезли в лікарню. Під час операції вона пройшла через передсмертний досвід. Побачивши Бога, вона спитала:
— Мій час вийшов?
Бог відповів:
— Ні, тобі залишилось жити іще 43 роки, 2 місяці і 8 днів.
Почувши це, жінка зрозуміла, що старість їй поки не загрожує, і вирішила залишитися в лікарні, щоб підтягнути шкіру обличчя. Вона також перефарбувала волосся. Потім її відпустили з лікарні. Але коли вона переходила через дорогу, її насмерть збила машина.
Представши перед Богом, вона вимогливо скрикнула:
— Я думала, Ви сказали, що у мене ще є 43 роки, 2 місяці і 8 днів?! Чому ж Ви не відтягнули мене з дороги по якій їхала машина?!
Бог відповів:
-Я не впізнав тебе».

У нас появляється енергія (її дає сила розуму — розуміння, розум-інь), настрій, сила. Осанна! Будьмо насторожі, будьмо пильними! Завжди, в спокої, без напруження. Ще Христос просив своїх учнів про це і нас просить бути пильними. Не збираймо непотрібне сміття. Достойно леліймо свою душу, свого Бога, Себе. Визнавши, що збір сміття не є нашим, то автоматично наша сутність показує нам нашу суть. Ми цими новими бджолиними очима у всьому починаємо бачити добре, прекрасне, божественне, яким насичуємо свою душу. Відкрили-ся (собі) двері раю. Відчувається чистота свідомості.
Ви придивіться, як монахи, чи ті, що знають методи, як не збирати навколишнє сміття, вони не дивляться далі ніж чотири кроки на своєму шляху, а в час молитви свої очі направляють до небес і думки наші стають ясними і легкими.
Ось в такому стані не тільки будьмо спостерігачами, а й прекрасними слухачами. Слухаємо те, що допомогає рости душі. Більше мовчиш і в душі поселяється тишина, яку полюбляють думки, що займаються божественним промислом. Читай те, що підсилює стремління до духовного. Дивись на те, що дає нам нове бачення, його чистоту в пізнанні оточуючого і себе, як частини Всесвіту. Якщо ми бачимо глупоту, брехню, користолюбство і т.д., то це ознака того, що ми побачили шлях пізнання істинних знань, однак це ще не означає бути на цьому шляху. Бачити, це є початком пошуку кореня негативного. Найшовши його, він зникає від нашого вміння пізнати його, докопатись до його коренів. І тільки від вміння – нічого більше, бо інше буде шляхом назад.

Душа є господарем в тілі, а тіло сім’єю, образно сказавши, бо це є єдність і тільки в їх єдності ми Є. Зрозуміймо, що ми намагаємось слухатись велінь серця, а не голови, ума, хоча в більшості сьогодення все стає навпаки. Серце поставлено умом за стіну бажань. Серце потребує, а тіло бажає. Почуття любові не ціняться. Доброта, мудрість, милосердя ігноруються. Прагматизм на першому місці. Ця прагматична спішка охопити все і вся, взяти все і вся – є нонсенс. Людська подоба вмирає, а виростає монстр. Хто скаже, що досяг достатнього в мирському? — Ніхто. Багато до-ся-гнув (до себе гнув), але ще б трошки.
Ум добре і прекрасно, але душа має взяти його для потреб своїх і, певною мірою, для оточуючого середовища. Ум живе на минулих інформаціях, на тих відчуттях, що він отримав. І цим він допомогає нам свідомо розуміти його значення в житті-бутті.
Це усвідомлюють творчі розумні люди. Вмирає людська подоба, вмирає і людство. Не так багато часу залишилось. Такий процес зримий.

Тільки пристрасні особистості, охоплені відомчими, політичними амбіціями, влаштували гонку і біжать в небезпеку, не усвідомлюючи, куди вони ведуть світ. Все життя стало водоворотом тих цінностей, на які не покликана свідома людина, мисляча людина. Це водоворот незрозумілих речей. Це наше таке розуміння. Вони є в житті і потрібні для усвідомлення вибору, але не в такій великій кількості. На них людство (в основному духовні індивідууми і ми в пристрасті періодично) витрачає велику кількість божественної енергії.

Сьогодні в центрі життя бізнесмен (в будь якій професії – будівельник, лікар, вчитель і т.д.), бюрократ-чиновник, політик нав’язують такий стиль життя законами, які вони пишуть для більшості, що спонукають пастуха, шахтаря, вчителя… думати: де і з чого можна мати побільше зиску, бо праця роботодавцями не оплачується в розмірах, які б забезпечували гідне життя. Тіло з його потребами і бажаннями не пропускає енергії для потреб душі. Таким чином, ми отруюємо фактичним станом речей світ, забуваючи, що духовне є творцем всього сущого, а не гроші і банки.

Дорога до Бога.

«–Дивіться, оберігайтесь жадібності, бо життя людини не залежить від достатку його маєтності.
І сказав їм притчу:
— У одного богатого чоловіка був хороший урожай в полі; і він розмірковував сам з собою: що мені робити? нікуди мені збирати мої плоди. І сказав: ось що зроблю: зламаю мої житниці і побудую більші, і зберу туди весь мій хліб і все моє добро, і скажу моїй душі: душа! багато добра лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселися. Але Бог сказав йому: безумний! в цю ніч твою душу візьмуть у тебе; кому ж достанеться те, що ти заготовив.
Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога богатіє. Не турбуйтесь, але шукайте Царства Божого.
І сказав Своїм учням:
— Тому говорю вам, – не турбуйтесь для вашої душі, що вам їсти, не для тіла, у що одягнутися: душа більше харчів, і тіло – одягу. Подивіться на воронів: вони не сіють, не жнуть; нема у них ні сховищ, ні житниць, і Бог харчує їх; скільки ж ви краще птахів? Та і хто із вас, турбуючись, може прибавити собі росту хоча б на один лікоть? І так, якщо і найменше зробити не можете, то чого турбуєтесь про інше?
Подивіться на лілії, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть; але кажу вам, що і Соломон у всій своїй славі не одягався так, як всяка із них. Якщо ж траву на полі, яка сьогодні є, а завтра буде кинута в піч, Бог так одягає, то тим паче вас, маловіри! Ітак, не шукайте, що вам їсти, чи що пити, і не турбуйтесь, через це, що всього цього шукають люди цього світу; ваш же Отець знає, що ви маєте потребу в тому. Більше всього шукайте Царства Божого, і це все приложиться вам».
(Ев. від Луки 12.13-12.31)

Чи пристойна людям бахвальна безтурботність? Так не є. Деякі змішують безтурботність з покладанням надії на Бога, бо вони вважають, що якщо вони втілилися тут, значить хтось несе за них відповідальність, вимовляючи у відповідь вірш про птаха. Але покликання людини вже є велика турбота. Не можна уявити собі ні дня, ні години, щоб людина опинилася поза турботами, інакше кажучи, поза мисленням. Так турбота може розумітися, як відмінність людини. Не мудро уникати турботи, бо не останню турботу прийняла на себе людина, яка отримала мислення і усвідомлення, яке і трудиться в нас на стяжанні Духа, почавши цей шлях з очищення і маючи при цьому радість від цього пізнання такої можливості. Коли говоримо — не надто піклуйтеся про день завтрашній, це не означає, що радимо бути лежнем. Але таке неусвідомлене заспокоєння є залякуванням днем ​​завтрашнім, як і порада в без діянні чи відібранні рук і ніг, тобто обмежують своє покликання на планету. Люди замість польоту в пошуку пізнання пов’язують себе страхом і припиняють свій поступ. Дерзайте усвідомлено!

Річки забруднюються, забруднюються моря і океани, ліси і поля. Природа рушиться. І це результат такої «діяльності» людини, крім того, що вона ще знищує, калічить свое тіло і душу. Як Природі втримати рівновагу. Їй важко утримувати баланс позитивної і негативної енергії. Ми так експлуатуємо землю, що рано, чи пізно, ми не зможемо на ній жити, як біологічні істоти. Навіть той, який за гроші втече з планети Земля на інші планети, чи галактики (так званий закритий монастир), проживе пару десятків років і помре тілесно, відірвавши душу з середовища сприятливого для її розвитку. Можливо, це і є задумка Всевишнього, як план збереження енергії, що на даний час знаходиться на планеті Земля, а можливо, не світова енергія туди його покличе, а гроші і жадоба до життя, не усвідомлюючи, що його душа може повернутися в тіло на планету Земля. Там вона може клонувати собі подібних тілесних істот, чи роботів без душі. Варіантів багато і фактів теж. А чи ми знаємо їх? – Одиниці.
Деградація людської духовності стимулює і руйнацію матеріального оточуючого середовища. Цей процес повільний і наші душі не відчувають (для них часова категорія відсутня), хоча людський ум у своїй жадібності через надлишкові бажання небезпечно обмежений в часі, що спричиняє напруження енергій. Небезпека даного питання в тому, що достатньо однієї людини, щоб спричинити вибух атомних арсеналів, чи глобальних війн. Спалення позитивної енергії в реалізації людських бажань веде до певного надлишку негативної енергії у вигляді злоби, гніву, зависті… Спостерігається зростання кількісного показника таких властивостей у обездолених людей, які побачили в телевізорі (хоча тут сильний контроль деструктивних сил), в інтернеті, особисті спостереження в міграційних переміщеннях (зов предків), бажаний рівень життя, яким хизуються окремі особистості і в нас, чи окремих націях де інде.

Світова енергія для зрівноваження проявляє нові потреби людини, але бізнес-ум світу шукає і тут вигоду, тим само несвідомо множить поінформованість через інтернет у гонитві за прибутками. Життя йде циклічним спіральним кругом, як наші зірки і планети, дотримуючись певної рівноваги енергій. Так жили і раніше, тільки з висоти сьогоднішнього дня ми бачимо дещицю в минулому, а можливо такий рух носив локальний характер.
Сьогодні весь світ поінформований – що ми є однією сварливою родиною, що можемо одного дня побити горшки і самі себе. Людина не виживе такою, якою є зараз. Ми змушені міняти себе, бо інакше помремо біологічно (ми, чи потомки) і духовно і матеріально (можлива зміна виду енергії). Планета звільниться для відпочинку, якщо вона ще залишиться.
Ні одна істота, ні один вид земної популяції не приніс стільки смертей на планеті, як людина. Схаменімося!

Здавалось би, що з такими варварським відношенням до себе, до природи, до планети, вже не має бути ні нас, ні планети. А ми маємо життя, хто буття, хто існування, а можливо, протягом життя проходить три означені стадії, або живе в їх поєднанні. Ми живемо, ми ласкаємось на сонці, видивляємось в таємниці нічного неба, множимось — і це ж прекрасно. Існують гіпотези, знання про можливе існування життя на інших планетах, в інших галактиках, але вчені ще не знайшли таких планет. Можливо ця таїна не готова нам відкритись, чи ми не доросли духовно, щоб побачити. Йде констатація, що кругом нас все мертве – так не є. Хто любить мертве …? Тож радуймось життю, дякуймо творцю, що вдихнув в нас життя. Життя це така таїна, якої майже ніхто не може пояснити, не те, щоб знати. Отримати такі знання сучасній людині є певною небезпекою. Будь який шукач може зустріти небезпеку. Якраз при застосуванні цього слова, людина показує свій страх. Тому то ми не часто зустрічаємо шукачів істини, справедливості, доброти, бо є особистий страх та ще й великий суспільний каток страху, який досить швидко на перших порах роздавлює паростки зародження істинних знань. Особистий страх для того, хто пізнав істину вже не є страхом, бо бачиться його суть. У такої людини про-являється істинний смисл життя.

Смерть незалежно від того, чи ми думаємо про неї, чи не хочемо бачити її в нашому оточенні, то все одно вона є досить близько біля нас і повсякчас, нібито все наше життя оточене смертю. Незалежно від того, наскільки ми закриваємо очі на смерть, але в реальності вона ніколи не забувається повністю. Де б ми не побачили таке явище, як смерть: чи то людини, чи тварини, чи улюбленого дерева, ми зразу ж усвідомлюємо бренність нашого життя, яке в кінці кінців закінчується смертю.
Людство пронизане страхом смерті, який до речі є свого роду стимулятором людини в пошуку захисту від смерті. Ми створюємо сім’ї, ми родимо потомство, ми створюємо нації, держави, віддаємось праці, алкоголю, гонимось в накопиченні багатств, котеджів, намагаємось кимось стати. І все це в певній боротьбі зі смертю. Ми не можемо від неї заховатись, в яких би не постали іпостасях: жінки, чоловіка, батька, матері, дитини, друга, китайця, слов’янина, чи негра, богатої людини, чи бідної, безробітної, чи президента.

«Одна стара жінка не хотіла вмирати і весь час ховалася від смерті. Але одного разу смерть застала її будинку і сказала старенькій: «Збирайся і підемо, твій час закінчився». Бабуся погодилася і почала збирати необхідні речі, одночасно думаючи — як би втекти від смерті або перехитрити її. Вона увійшла в дитячу кімнату. Діти в цей час приступили до їжі. Вона швиденько сіла серед них і ложечкою їсть кашку, думаючи, що смерть не помітить її серед дітей. Але підійшла смерть до старенької і торкнула за плече, сказавши: «Нямай-нямай кашку та йдемо тру-ту».

Смерть не випадковість. Вона росте з нами, бо з дня, коли ми зачаті, ми починаємо рухатись до смерті, починаємо відлік і одночасно наближатись до смерті. Смерть не вбиває нашої сутності. Вона допомогає нам позбавитись старого зношеного тіла і переселитись в інше, в те, яке зароджується. Підстав для страху і жалю немає, бо життя і смерть є єдиним процесом, як єдина капля, ріка, океан. Сьогодні капля тут, а завтра ця капля в океані. Так і душа.
Ми наповнені страхом – страхом смерті. Ми боїмося навіть самі себе, якщо поряд нікого немає. Нам страшно від того, що навколо нас нікого немає. Сила страху може бути різною. Це може бути ілюзією безпеки в бункері, в будинку, при охороні, при посаді і т.д., але страх не зникає. Страх наповнює нас у всіляких різновидностях: боязнь жінки, дитини, начальника, людини, автомобіля, стовпа, що наближаються; боязнь зробити помилку …, але в цих страхів все таки є смерть. Ми хочемо втекти від усього цього, від усіх житєйських проблем, чим по суті наближаємось до фіналу життя. Навіть за своє коротке життя ми відчуваємо прискорений біг ритму життя.
Маленька дитина не спішить жити, а дорослі її вчать своєю поведінкою (бігом на роботу, бігом до телевізора на серіал, бігом до столу на час реклами, бігом в садочок з дитиною, бігом тичемо пляшку з молоком не в рот, а в око і т.д.), а потім стимулюємо прискорення у всьому: скоріше їж, виростеш, то купимо велосипед; ох, яка велика, як принцеса, чи великий, як козак; о вже вищий за Петрика … Дорослі з кожним днем прискорюються в цій гонці. Чим старіші, тим ще більше маємо бажання реалізувати все з можливого і неможливого, бо з життєвого досвіду на підсвідомому рівні знаємо, що коли були молодими, то встигали бігати на роботу, бігати по господарству, по магазинах, до друзів, а тепер відчуття недостачі часу, а фініш уже на горизонті літ.
Хтось сказав, що той, хто не спішить, то той не запізнюється, а хто спішить, то запізнюється. Хто спішить жити, той раніше помирає, бо на спішку затрачає життєву енергію і її вже не вистачає на тих 43 роки 2 місяці і 8 днів. А шанс є прожити довше. Смерть все одно настане. В цьому ніхто не сумнівається. Сумніватись можна у будь чому: у вірності чоловіка-жінки, в дитині, в батьках, в начальниках, в партіях. Можна сумніватись в наявності, чи відсутності Бога, але сумніватись в тому, що смерть є неминучим явищем для живого – ні!
Життя і смерть є одним в єдності і взаємозв’язку для нашої сутності. По окремості вони не існують. Хто родився, той помре, а хто не родився, то і помирати не буде. Одне відходить, а в друге приходить – і так чергуються. Той, хто усвідомить цей процес, як неминучість, то в нього і буде спокій на душі і інший умиротворений ритм життя, зваженість думок, продуманість слів.
Смертю смерть подолав. Який великий зміст в цих трьох словах, бо пізнав життя. В цих словах є перехід зі стану смерті в стан життя. І сущий життя дарував, після смерті. Та ж аналогія в другій половині цієї сутності: Життям життя подолав… і смерть придбав.
В миру явищу смерті дають визначення, як результат гріховного життя. Ось такий пожиттєвий орден, або як кара за життя. Яке цинічне жонглювання беззмістовними словами. Душа і далі живе. Просто перейшла в іншу стадію розвитку, в інше тіло. Сказано, що смерть дарує життя, а життя наближає нас до смерті. Ось така природа життя і смерті. Не боятись їх — ні життя, ні смерті. Приймаймо їх усвідомлено і в спокої не робімо гарячки життю і не вкорочуймо терміну розвитку душі.

Усвідомлення сутності цих двох слів: життя і смерть — допомагають нам зрозуміти їх цінність і дозволяють видалити з наших суспільних стереотипів, вірувань в гріховність життя і страшність смерті. Радуватись потрібно, що старе втомлене тіло помирає, а душа дочекалася подарунка від Бога в отриманні молоденького тіла, яке повне життєвих сил. Не будемо вносити смутку в свою душу при житті нашого тіла через страх смерті, бо смерть несе нове життя. Родичі і друзі не тужімо за душею після смерті знайомого тіла. Його ж душа можливо живе вже в іншому тілі, а ми ще посилаємо їй сльози і гіркоту нашу. Схаменімося.
Як в тілесному житті ми хочемо нового і не хочемо, щоб за нас переживали родичі, то так і душа цього не бажає. Відпустіть її з радістю. Простіть будь які прикрощі отримані від її спільного перебування з тілесним умом. Не творімо зла своїми сльозами. Зазвичай, природа таких сліз, є як явище жалю себе – це нові додаткові навантаження для нас: наприклад, дочки…у втраті матері-помічника, у втраті нашого хатнього аксесуара… Дякуймо душі померлого тіла, що витримала наші тілесні обтяжуючі бажання, ганебні думки, непотрібні деякі слова і небезпечні діяння. Це є наше усвідомлення, що ми є цілісністю з Богом, ми є одне ціле, з його силою, мудрістю, благістю, добротою, спокоєм, бо це в нас є; є в його творінні, в нашому тілі думки, які родять бажання і ми напружуємось, ми втрачаємо спокій. Думка побігла і тіло починає бігти. За чим? Для чого?
Люди не часто говорять про свою місію на Землі, а про істину ще менше, можливо, що вони ще не бачать себе. Можна припустити: раз маленько говорять, то не багато і задумуються. Ми вже розглядали процес наших вчинків, зародження яких починається з думки. Між ними може бути слово.
Але природа думки може виростати з наших відчуттів, які мають коріння в умінні спостереження, слухання … В суматосі і гамі багато не побачиш, чи почуєш, а особливо суті. Ось чому Творець періодично посилає світлі душі на планету, щоб проявити, показати місію людини у образі пророків, святих, месій. Яке їх особливе місце в цьому оточуючому середовищі? Де є те духовне? Що таке матеріальне? Яке їх значення для нас? Саме людина є шукачем відповідей на ці запитання. Вона одна із істот, що також дбає про духовне, чи її на це сподвигає природа, наприклад, красота певного ландшафту і т. д.
Все таки людина періодично повертає свій взір на своє життя і задумується – чи жила вона, для чого жила , що, може, взяла корисного для себе, чи дала комусь, а можливо і не жила, і не творила, і не шукала …, чи спала ходячи. Ох, якби ці думки раніше, то можливо по іншому була б самоорганізація життя. Це прекрасно, коли ми починаємо так думати. Це є зміна поглядів, це є початком зміни всього життя … «Пройшло 70 років, а ми як і не жили. Життя пройшло як один день» Такі вислови можна почути часто. Посилайте такі вислови молодшим за нас, аж до дитячого віку. Можливо, ми, прочитавши цю молитву, так поступимо. Так ви і зробите, бо природа людини в пошуках кращого. Вона починає міркувати: як ним, цим знанням, розпорядитись, для чого воно мені, а може комусь передати і не мати клопоту, але ж нам приємно, то поділюся з дітьми, кумою. Бо озирнувшись на свої прожиті роки, ми не можемо сказати, що кожен день творили – не зробили щось, а саме творили. Давайте цей зародок бачення розвиваймо і будьмо спостережливими кожен день і дасться Вам побачити багато нового і прекрасного. Зробили свою роботу прекрасно і маємо задоволення і чиєсь око милує наша робота, як деколи милує нас і чужа. Ми задоволені своїм творінням. Ми щасливі. Ми відчуваємо, що живемо. У нас появились нові сили. Де ж вони беруться? Організм той же. Відчуття щастя дає силу. Зерна щастя дає душа. Очищується душа, відходять хвороби тіла. Ось чому постійно йде запрошення дбати про душу — це велика місія людини на Землі, це наше покликання, це наш талант. То хто формує долю? На кого зобижатися? А не можна гніватись, а слід наростити крила для польоту. Сьогодні одну пір’їнку, завтра другу … і на певному етапі життя крила понесли в щасті по життю. Бажаємо всім щастя! Ми розуміємо в слові «всім» і нас. А хто не хоче собі щастя, хіба інші його не хочуть? Хочуть. Бажаємо!

Для Всесвіту, для Бога 70 років у нашому вимірі дійсно одна мить і тому прохання: жити тут і повсякчас виходить з цієї миттєвості. Людина, що живе минулим, навіть у цьому тілі, живе однобоко, бо живе матеріальним, бо бачить результат минулого – свою зроблену хату, куплену машину… А сьогодні вона втратила життєві сили – не знає для чого жити і як. Водночас, коли ми живемо майбутнім з надією ще щось мати, ми живемо прискорено, ми жадібно чіпляємось за будь-який позитив, чи радіємо найденому грошу на дорозі світанком.
«Входить батько спозаранку в хату, а син тільки щойно встав з постелі. То батько говорить, що тільки но що ходив до своєї ниви і по дорозі знайшов 10 гривень. І в назиданіє добавляє: «Хто рано встає, тому Бог дає». А син і говорить: «А хтось раніше за вас встав і йдучи загубив».
Не прив’язуємося до плину часу, не прискорюємося, але і не живімо без устремління. Будьмо свідомі, що наше життя є тут і сьогодні, бо те, що прожив не повернеш (частина з нього втрачається, частина не приносить радості, частина є життєвим досвідом, який використати можемо тільки ми. І такі частини лягають на нас тягарем, забираючи силу, а ми питаємо себе, що де ж наша сила ділася. Вона є, але вона тримає минулий багаж і немає її сьогодні для того, щоб перейти дорогу.), а те, що хочемо жити щасливим майбутнім, то це є поки тільки ідеєю. Така ідея сьогодні прекрасна, а на час її реалізації буде тяжка і не нестиме в тому середовищі і на той час радості досягнутого. Людина, яка живе сьогодні не знає своєї душі в попередньому тілі. Немає про це інформації і в нашому мирському житті. Жити сьогодні заради кращого життя в майбутньому, виснажуючи себе, обмежуючи себе і в цій суєті не думаючи про духовне покликання, теж не виходить, бо потім ми не можемо з майбутнього передати знання, як щось таке, що вартувало цього напруженого сьогоднішнього ритму, через який не бачив себе, своїх дітей (коли вони виросли? – і сам не жив). Це вже будуть минулі знання.
Ці всі сентенції стосуються життя при матеріальному світогляді, чи наближеному до нього, тобто ми живемо в стані при-страсті. Але розгляд їх є цінним для усвідомлення, для розуміння смислу життя. Цей погляд збоку на життя дає можливість побачити істинні цінності нашого сьогодення.

Гармонійне сьогоднішнє життя дає нам можливість мудро поєднувати духовне і матеріальне. Ми так живемо в своє задоволення. Ми викопали яблуньку в лісі і посадили її на добре освітленому здобреному полі з достатньою вологістю грунту. По закінченні роботи оглядаємо результат праці і раді від втоми, від щему, що робимо добру справу. А вже за тиждень появляються листочки, можливо цвіт, що милує око і душу. В наступному році робимо пікіровку, підживлюємо, обрізаємо хворе, лишнє і знову споглядаємо результат роботи. Задоволені нашим творчим підходом. Одне дереце, інше і садочок біля хати. Це труд і краса. Ми творці з природою в цьому, хтось в танці і т.д. Але фактично ми весь час були неусвідомленими спостерігачами – побачили яблуньку, подивились місце, щоб було зручно для деревця, подивились зі сторони на результат праці. Це ж не була мета пошуку яблуньки і тим паче садити сьогодні. Це була прогулянка в лісі, по життю. Це було спонтанне рішення, але воно з самого початку дало відчуття радості. Отака природа смислу життя — жити тут і повсякчас. Сущий підкаже нам коли викопати деревце, коли зібрати букет із сухого листя. Живімо у такому стані, як у вихідний день на самотній прогулянці в лісі, чи в процесі прибирання квартири у вихідний день. В спокої з радістю і в задоволенні.

Тікайте від радості, щастя, які є постійними і надлишковими – так радять мудрі по життю люди, — бо це розм’якшує, розслаблює нашу сутність і, можливо, один маленький негаразд приводить нас у великі клопоти, марні клопоти, які ми вже не можемо, здається, вирішити. Розуміймо, що тікати – це є образне слово, — і за яким лежить спонукальна дія – в такому стані щастя і радості будьмо роздаровувачами радості, творцями добрих справ до тих пір, поки вистачає в нас енергії, бо життєві потоки енергій (обставин) течуть рікою по різних життях в одночасі і в тій же місцевості. Не для розслаблення від щастя ми покликані, а для творіння і надбань духовних і матеріальних по силі нашій, щоб нести цей хрест – символ сторін Всесвіту. Бувають горе і біда великими, які все одно є посильними для нас і дають можливість узріти суть таких негараздів, що дають нам бачити їх і дають можливість розвиватися далі.
Згадаймо притчу про кокон. Навіть для самопізнання, чи бачення себе в стані радості, ми, зазвичай, проходимо якусь дію, іспит, які дають нам можливість усвідомити це відчуття радості, це відчуття самопізнання смислу життя. Іісус мав пройти через Хрест, щоб бути дорожнім знаком всім християнам, щоб показати добродіяння і злорадства людської сутності і миру цьому.
З любов’ю трудись, з любов’ю живи, то і на схилі років не будеш шукати неспокою для душі і тіла, розради в непотрібних речах. Не будеш жалкувати за тим, що зробив, і за тим, чого ще не зробив. Хто б ми не були за професією – трудись на радість душі і в такому стані ми зовсім по іншому будемо дивитися на себе, на результат праці, на оточуючих людей, на природу – гармонія грає в серці. Праця не до душі, а праця в баченні як безвихідності, яку також можна наситити духовністю, роблячи її якісно, вносячи творчі елементи. Звичайно ми так знизимо на перших порах кількісний показник праці, але споглядання за якістю торкнеться струн душевних в милуванні своєю працею, а можливо й інших. Ось ці енергії милування і змінять наше ставлення до ненависної роботи, бо в ній присутня трошки нова якість, яка і породжує почуття задоволення.

Коли бачиш, відчуваєш, що починаєш виходити на шлях пошуку істини, то появляється потреба навчити, чи показати людям свій шлях пошуку себе, істини для того, щоб інші відчули смак цих відчуттів, смак піднесеності, смак інших поглядів на речі, на проблеми, на людей, на життя в цілому. Таке досить сильне відчуття, що спонукає на перших порах поділитися з іншими, подарувати іншим йде від радості пізнаного, від щастя, від доброти своєї – так родиться потреба дару-передачі.
Дарувати не заради того, що нам вернуться подарунки, або отримаємо подяку на небесах. Ні і ні. Даруємо без будь якого умислу по стану душі і душа зразу ж через тілесні відчуття отримує подяку у вигляді задоволення. Це така природа триваючого відчуття щастя. Коли ж подумаєш, що може при потребі нам хтось допоможе, то душа зразу ж згорнеться, а обдарованого ми ставимо в становище боржника з цим тягарем-зобов’язанням. Він зразу ж відчуває цей тягар. Хто з нас думає інакше? Таким даруванням передачею знань ми принижуємо себе, а ще більше того, кого обдаровуємо. Так написано, так ми знаємо. Дарування має бути таємним і не очікуваним, а за покликом душі і серця і не в стані повинності сплатити податки для викупу душі, чи для отримання благословення на інші недостойні справи. Буцімто дарування дає нам право на нові порушення нашої духовної рівноваги і суспільної моралі.
Природа процесу дарування є вираженням любові. Тому саме закохані роблять найбільше подарунків. Подарунок в благих намірах є таємним і безкорисливим, надає ту любов для нашої душі, яка розвиває інші духовні якості нашого єства. Подарунок в пристрасті теж має місце, бо даруючий хоче показати публічно свою любов, чи її ознаки, з можливою вигодою, а обдарований очікував публічного подання подарунку в стані задоволення публічної значимості його особи. Так є в житті. Мабуть це не любов, а купівля продаж, тобто мирська дія нашого егоїстичного спеціального ума.

«Одного разу ібн Сірин почув, як один чоловік говорив другому:
— Я робив тобі добро і робив те-то і те-то.
— Замовчи, бо немає щастя в добрі, коли його починають перелічувати та перелічувати. Хто докоряє за дароване – його дяка не приймається. І хто показує самозадоволення тим, що зробив – його нагорода анулюється, — сказав ібн Сірин».

Життя – це таїна, яке потрібно прожити і яке все таки ми любимо. Хочеться дарувати і бути обдарованим любов’ю повсякчас. Коли ми скажемо, що когось любили, то цим показуємо про відсутність такого відчуття тепер, а коли скажемо, що будемо любити, то ніхто не хоче чекати в майбутньому, бо так чекається увага, а любов – має місце тепер. Ми знаємо, що ця і інші божественні якості, як от – красота, доброта, щастя, радість, милосердя відбуваються, відчуваються, бачаться і сприймаються тільки в теперішньому часі.

«Чоловік і дружина робили оцінку року, який наближався до кінця. За обідом в ресторані чоловік почав скаржитись на те, що пішов не тим шляхом, по якому, на його думку, він мав іти. Дружина уважно дивилася на новорічну ялинку, яка прикрашувала ресторан. Чоловік подумав, що вона більше не зацікавлена в розмові і змінив тему:
— Чи ж не чудесні лампочки на ялинці! – сказав він
— Так, але якщо ти уважніше подивишся, то побачиш серед сотні лампочок є одна, яка перегоріла. Мені здається, що замість того, щоб дивитись на минулий рік з погляду сотні лампочок благоприємних, які освітлювали його, то ти зациклився на єдиній лампочці, яка нічого і нікого не освітлює».

Славимо словом тільки минуле, а майбутнє – ні. Чому? Бо життя не проста штука, не простий процес. В минулому часі буде нині абсурдом бажати любові, щастя…В теперішньому часі ми можемо бажати: бажати любові, щастя … В майбутнього ми тільки просимо дати любові, здоров’я, щастя … І тільки скоріше, буквально через хвилину, бо не знаємо тривалості нашого життя – день, два, рік … А фініш який? – смерть. Майже ніхто своїм умом своєї смерті не бачив. Бачимо, як хтось помирає, а своєї не бачимо. Душа бачить смерть тіла, але в неї немає язика і іншого, щоб озвучити своє бачення, чи рук, щоб описати. Вона бачить, бо вона безсмертна. Про це пишуть і говорять релігійні традиції кожної нації. Про це розказують ті, які повернулися з клінічної смерті. Почитайте таку літературу, можливо пропаде страх помирати, а прийняти, як належне і дасть розуміння бренності нашого тіла.
Душа через певний період займається пошуком нового тіла, нового храму для себе. Її життєва енергія переміщається в цей новий організм. Тільки тіло позбавляється життєвої енергії, якої досить маленько. Прах є прах. З праху появився в прах і повернувся. Велику енергію має душа, хоча дослідники не можуть її найти, і тому приписують їй мало значимість і її малість. Однак саме ця енергія наповнює наше тіло, кожну клітину, кожну думку, кожн слово, кожну дію. Бо коли тіло в років двадцять перестає рости, то де ж береться енергія для думки, слова, дії. Вчені визначають енергетичну цінність їжі і поки ця енергетична цілісність часково витрачається в процесі навіть на фізичну силу для фізичної праці до мязів, то її залишається не так і багато. Так що тієї енергії, яка входить в тіло у вигляді їжі зовсім недостатньо для продовження життя. Тому слід констатувати, що енергія Духа є превалюючою в людині, як і у всьому. Хоча це не так. Другий приклад, відрубана рука є частиною тіла, але душа ніколи не відчуває, що в неї менше стало енергії. Втрати енергії не відчуває і тіло, бо воно не мало тієї життєвої сили, енергії, що мала душа. Коли ж ми бачимо смерть якоїсь людини, то ми не бачимо куди пішла її душа. А може вона теж вмерла, а може перейшла в інше тіло людини – і не тільки … Енергія залишилась. Ми всі вивчали закон збереження енергії. Вона нікуди не дівається. Просто може перейти з одного виду в інший, або зберегтись як категорія божественного для переміщення в інше тіло.
То чого жити тим, що віджило і якого назад не повернути. Та і чого жити тим, що має такий нехороший кінець. Живемо сьогоднішнім днем. Прожив день і дякуй. Радій життю. Якщо ми маємо радість сьогодні, то не хочемо згадувати минуле і коли нам прекрасно сьогодні – ми не будемо зазирати в майбутнє. Бо коли ми за усвідомлене життя, відкинувши дитячі і юнацькі роки, бо знаходилися під турботою батьків, і не пізнали радості життя, то про яку радість ми можемо говорити, коли на обрії майбутнього стоїть смерть, як вершина життя. Мабуть – це страх, це боязнь загубити самого себе, а коли загубив, то це і є смерть. Бо поки живий, то хочеться жити і навіть не це слово – просто живеш в задоволенні. Все таки ми володіємо пізнанням, любов’ю, усвідомленням частини таїни, а частина може наповнювати все наше єство.
Майже кожна душа не залишає тіло до тих пір, поки не зробить усвідомлено його трошки прекраснішим, більш чудесним, більш люблячим. Тобто йде процес вдосконалення, очищення душі для входу в рай, рухаючись в такому напрямку і в кінці кінців тіло опиняється в райському середовищі, створеному в цьому середовищі, в процесі очищення. Коли наше єство постає перед небезпекою великої деградації, то наша сутність посилає нашому тілу хвороби, чи смерть, щоб зупинити бажаючий ум. Те ж можна сказати і про душу, яка несе своє зерно, ріст, цвіт і плід до переселення на інші планети. Процес розвитку тіла закінчується, душа розчиняється у світовому пізнанні, у світовій свідомості. Це є тим смислом, до якого йде наше усвідомлене наближення. І це є життя нашого єства. Це і є ми.

Життя минулим – це прожите життя, бо ми ще живемо і не знаємо скільки будемо ще жити. Іісус сказав: «Ніхто, положивший руку свою на плуг і який озирається назад є неблагонадійним для царства Божого». Хто живе минулим, озираючись назад, не зоре добре ниви, не житиме повноцінно. Це чисто психічний вантаж, який ми тягнемо на собі і показуємо, чи намагаємося показати дітям, оточуючим. Його ж важко носити, як наповнений мішок за плечима, бо потрібно і сьогоднішній вантаж переміщати, потрібно жити, чи животіти. Це не прожите минуле, бо ми в гонитві за одним упустили сказати матері ласкаве слово, чи порадувати її добрим настроєм, бо вона чекає і бачить своїх дітей щасливими. Це ми не приголубили свою дружину, бо копали рів від сусіда; це ми не погралися з дітьми, бо затрималися на роботі. Ми хотіли показати свій найбільший професіоналізм серед колег, бо у всіх 3-ій розряд і нам хочеться більшого, а справа не йшла. Мабуть не доросли до 4 –го розряду. Поза колективом є і 6-ий розряд, а колеги і близькі люди не побачили в нас людини, а якогось робота, то і на схилі наших літ вони поставлять робота в кладовочку і теж «забувають» про нього. Чого забули?, бо вони і не знали, що він до цього був серед них. А скільки ми залишили ран людям, природі на протязі такого не прожитого відрізку часу перебуваючи під тиском навантажень минулого і в напруженному ритмі досягти більшого.

Спрямовуючи свою енергію на реалізацію матеріальних благ, ми не залишаємо енергії на розвиток духовності. Якщо ми в матеріальному плані позбавляємо себе матеріального достатку різними обмеженнями, якоби для душі, то і надмірність таких обмежень веде до обмежень потреб душі – душа мільчає – душа не росте, не розвивається, бо порушена рівновага, порушена гармонія.
Кожен будує, творить своє життя по своєму. Мільйони життів – мільйони творінь. Хто творить добро, хто злобу, хто радість, хто нещастя, страждання – то це все справа, як говориться, справа нас самих. Коли ми маємо радість від життя, то і сприймаймо його з відкритим серцем і душею. Ми є такими сутностями, як бачимо і відчуваємо всіх і вся навкруги і себе в цьому житті. Життя проявляється такими якостями, якими ми володіємо самі.
Наша планета досить маленька навіть у нашій сонячній системі. Здавалося б, чому Земля, і ми в тому числі, так витрачаємо її скарби? Адже початок ходи закладено у всіх чистих висхідних починаннях. Так воно і є. А суть такого руху енергій відображається в духотворчості Всесвіту. Можемо запитати себе — чим можемо зараз служити на Землі, чим можемо допомогти братам своїм, крім зазначених шляхів духовного зростання? І це питання і наступні наші діяння є також частиночки духовного розвитку кожного. Слід оздоровлювати Землю, тобто, в цілому ряді заходів провести світову місію в завданні оздоровлення. Ми є свідками того, як люди не бережливо використовують запаси земні. Вони готові отруїти землю і повітря аби мати гроші і владу; вони знищують ліси, але вони ж є в певній мірі творцями позитивних енергій, які людина ще не навчилася створювати; вони зменшують кількість тварин, забувши, що тваринна і рослинна енергія живить землю. Вони витрачають надра, бездумно витрачають різні види енергії, забуваючи, що рівновага має бути дотриманою. Возлюбім всі творіння Творця, бо ми одне з них — всього навсього. Випадання однієї ланки зі створеного кругообігу енергій загрожує небезпекою. Замислимося зараз же про причину катастрофи Атлантиди та інших цивілізацій.

Ще одне важке досягнення очікує людину на шляху до Істини — нелегко придбати повагу до вселенської і земної творчості, в яке ми увійшли на маленький період і увійти в стан звільнення від почуття власності на що небудь. Той, хто відчує велич Безмежності, звичайно, зрозуміє всю несумірність примарною, як би своєї власності на такому перехідному місці, як Земля. Той, хто зрозуміє велич творення думкою, словом і ділом, той оцінить Всевишнього в будь якій земній творчості і своєї також. Так відчуємо один великий шлях і віддамо плоди праці нашої тим, хто йде услід за нами. Так збережемо цінність праці не для себе, але для наступних, які продовжать цей зв’язок вдосконалення. Слід також тут на Землі затвердити в серці своєму точку зору на власність, інакше ми заберемо в духовний світ найтяжчі почуття про земну власність, яке іноді ще за життя гнітить нас.
Земля, як і повітря, вода, вогонь і небеса не належать на праві особистої власності людині, а належать Всезагальному, тобто, всім в одинаковій мірі. Людині тимчасово на праві власності частково належать предмети, якщо з його участю вони створені. Це все є незаперечним, як певна участь. Тому такий вид енергії права власності на землю є нікчемним і мізерним і належить вона людям, які забули Бога. Таке право власності має ознаки тимчасового оволодіння, тимчасової крадіжки того об’єкта, який передано творцем в загальне користування всім. Не може рослина, тварина, людина належати на праві власності іншій людині. Так природою не передбачено. Таке право їм надають їм же подібні за гроші, владу, тобто тими категоріями, атрибутами, які належать частині суспільства, а не Богові і ті, хто є «виплодками» гніву, злоби і війни. Саме вони придумали всілякі права, в тому числі і неусвідомлене право на накопичення невидимих ​​енергій негативу, причепивши собі тавро особливості для особистого виділення перед людьми і Богом. Сущий таких не зажадає і вони приймаються дияволом і заходять в чорноту смоли.
Всім є час задуматися — досить хвилини. Але багато хто не вловлює значення того що відбувається. Так звані «переможці земні», марнотратники природи людської, де ж ваша сутність? і де ваш грошовий привид? Хто визначить — чим закінчиться життя ваше — у перемозі? – Чого, або кого?, або віддзеркалення далеких подій? — Але не ваших. Де межа дійсності? В якому світі живете? Нехай зберете всі цифри, але не знайдете знаків рішень. Тільки найтонша енергія може відрізнити, де життя і де мертвота духовна переслідує нас не даючи спокою ні в справах, ні в житті. А шанси у вас дані вам найбільші! Але люди воліють жити серед примар в очікуванні, а ви, багатії, що живучи не в очікуванні, але й не за можливостями, а в розкоші, яка проявляється в недбалому відношенні до творінь Сущого в предметах, і в тій енергії, яка закладена в ці предмети — хто з вас досяг успіху в утвердженні і відчутті виконаної місії ??? Пам’ятаємо, що така зневага не є бережне відношення до всього, навіть до того золотого ґудзика на піджаку.

Всім людям відкритий шлях для самих необмежених пізнань. Навіть пізнання своїх помилок принесе нове прозріння. Нам приємно поступово на досвіді перевіряти, який душевний стан дає кращий прояв.
Якщо ж люди будуть виправдовуватися тим, що вони не розгледіли суті подій, то можна лише пошкодувати про сліпоту. Слід вивчати і уважно придивлятися до життя, щоб розрізнити справжніх діячів. Коли убитий соловей, тоді не можна чекати співу.
Навіть чуючі, або читаючі ці рядки, хочуть, щоб події відбувалися по їх уяві. Так не буває! Енергія світу Духа обертається біля Сущого, а не навколо уявлюваних. Навколо уявних рухається негатив, а ми до цього скажемо: «Нехай невігласи зло бажають, але все таки праведники тчуть тканину Світу цього!»

Немає земних слів для вираження духовних якостей, але ознаки чи прояви їх іноді можна помічати. Утверджуємося усвідомлено в пізнанні, що духовні знаки є природним буттям всього сущого.
Нехай люди з’єднують поняття внутрішнього вдосконалення з прийняттям краси земних речей. Краса для багатьох, хіба це не рятівний шлях для тих, хто слідує в інші світи? Майже неможливо думати про прекрасні простори серед туману благополуччя. Кажуть, що і голод заважає на шляху до Бога в відчуванні своєї безвиході, але також додамо, що і благополуччя є шлях сходження. Хто зрозуміє відмінність між голодом і благополуччям, той вступить на шлях пізнання сенсу життя. Бережімо його, бо воно дбає про нас: годує, поїть, одягає, радує піснею солов’я, красотою макового цвіту … Не множмо в своїх умах минулих вибіркових фактів (розглядаймо їх в комплексі, якщо є така потреба суспільства), не множмо ілюзорного майбутнього, бо в більшості воно є надією, що ці надії буде виконувати хтось, але не ми конкретно. Природа надії в тому, що зароджена надія родить політиків, робить уряди, родить держави. Вдумаймось — однакові люди, а скільки держав; всі діти Бога отця — брати і сестри, а скільки конфесій. Все змішалось і все замішане на політиці, на виражених фантазіях політиків. Ці фантазії ми їм посилаємо з делегованим правом. Можливо відійде в минуле інститут сім’ї, зникне поділ на нації і т.д. Якщо певна критична маса досягне (по визначеннях сучасних політологів і соціологів), а це десь 10%, то суспільство усвідомить умом своє єство і вони зможуть показати світу божественність, релігійність, природність людського покликання, то відійде в минуле і сам поділ на релігійні традиції певних соціальних груп.
Політики і служителі церкви мають одинаковий бізнес в отриманні делегованих, якби ж то делегованих, а то депутатських повноважень, в отриманні надлишкових матеріальних благ від людини через посів серед суспільства фальшивої ідеї безкорисливості і служінні їм, як божественній ідеї, хоча це не божественний умисел. Це є те середовище, яке має сприяти посіву духовних якостей, тобто має виконувати допоміжні функції нашого єства, а в реальності виходить навпаки.

«Вся сутність здається індиферентною; є ви, чи вас нема, це нікого не хвилює. Ця обставина дуже сильно сильно руйнує ум. І тоді входить релігія, так звана релігія… Справжня релігія всіма способами намагається допомогти вам відкинути таку потребу, щоб ви змогли побачити те, що і ні у кого іншого нема ніякої потреби у вас, що, вимагаючи уваги до себе, ви просите про вимисел свого ума.
На Землі є три сотні релігій, але всі вони роблять в точності одне і те ж. Вони всі роблять одинакову работу; вони дають вам одне і те ж задоволення.
Вони говорять, що є Бог, який турбується про вас, який дивиться за вами, який слідкує за тим, щоб у вас все було добре, — турбується про вас настільки добре, що посилає вам святу книгу для керівництва вашим життям, посилає свого народженого сина допомоти вам вийти на правильний шлях. Він посилає месій і пророків, щоб ви не блудили в сумерках, — тут вони експлуатують другу вашу слабкість: страх дявола, який намагається всіма можливими способами підштовхнути вас на не вірну дорогу.»
Це не промисел сущого. У кожного є можливість спілкуватися з ним. Природа конкуренції між їх релігійними традиціями була озвучена в ЗМІ і приблизно такого змісту: якщо це ваша філософія життя, то і наша має право на розповсюдження, але, якщо це є ваш бізнес, то ви не допустите конкурента.
«Рабе, я не розумію: приходиш до бідняка – він привітливий і допоможе, як може. Приходиш до багатого – він нікого не бачить. Невже це тільки із-за грошей?
— Виглянь у вікно. Що ти бачиш?
— Жінку з маленькою дитиною, повозку, яка прямує на ринок…
— Добре. А тепер подивись у дзеркало. Що ти там бачиш?
— Ну, що я там можу побачити? Тільки себе самого.
— Так ось: вікно із скла і дзеркало зі скла. Вартує додати трошки срібла – і ти бачиш тільки себе».

Так як ми часто торкаємось слів — богатство і багатство в контексті речення може сприйматися як негативне, осуджуюче, чи восхваляюче сприйняття, а за ним і відчуття. І щоб визначитись зі словами, то ми нагадували, що застосовуємо їх не для критики, чи осуджень, а для розуміння і пізнання наших дій і проявів у фактах, предметах, живих істотах і подіях. Можливо, досить часто застосовуємо застереження і наголошуємо на важливості послуговуватися словами, які мають смислове наповнення. Бо кожне слово має енергетичне наповнення. Тим, хто бажає пізнати процес зародження мов може почитати спеціальну літературу, а ми відносимося саме так, як описуємо. Зважуючи, що в українській мові слово богатство пишеться як багатство, але виходячи зі змісового наповнення в дії (як і всіх слів у всьому світі), то ми пишемо бог-атство і від основного кореневого складу бог і вбачаємо дію божественних енергій, тобто позитивних.. Бог – це дія енергій у всьому і скрізь. Слово ж багатство визначає кількісний показник. І там де потрібно визначити кількісний показник ми і пишемо багатство.

У кожного є можливість жити по совісті, по прикладу природи, а не по законах мирського пастуха. Приймаємо його і нехай він служить отарі, хай дбає в забезпеченні соковитим випасом і водопоєм, якщо він матиме професійні вміння пастуха. Такий бізнес (страшне слово – той, що біса носить) побудований на духовній бідності, на голоді, хворобах, стражданнях мас. Вони, як приклад для багатих, ситих, здорових – таке може статись з кожним. Це не є осуд богатства, а для усвідомлення його природи – то це є тимчасове володіння матеріальними статками (енергією) во благо всім. Володарю — по його потребі, а надлишок іншим потребуючим – це умова справедливості. Бо перекіс в цьому процесі веде до того, що в бідних нагромаджується гнів, зависть… Краде, чи привласнює надлишок статків вироблених іншими той, хто боїться, що завтра не створить для своїх потреб; бере надлишок, бо боїться, що завтра працюючий на «хазяїна» зрозуміє, що він має рівні права в долях на надлишок. А природа цього страху у відсутності довіри, у відсутності довіри до собі подібних; немає віри ні в собі, ні до інших. Ці явища в мирському житті застосовуються, як гріховні діяння. Хоча це не так, бо в утворенні цих явищ беруть участь обидві сторони. Тобто не тільки той, що завидує, а й той, що є об’єктом зависті.
Цей перечень таких «гріхів» виріс в християнстві до півтора сотні і якщо взятися судити всіх причетних до цих гріхів з обох сторін, то і суддів не буде, бо наш суддя — наша справедливість кожного у всьому. Кожен такий гріх вмотивований олігархами церкви, як протилежність до очікуваних благ в очікуваному майбутньому. Зрозуміймо, що наша душа, наші тіла, наше єство, наше суспільство потребує правдивості, свободи, доброти, щастя сьогодні. Най вчать людей, діляться можливими знаннями для розуміння природи всіх якостей, які є в суспільстві для основного – для душі з розумінням того, що ці «гріхи» є тими ж благами для нашої сутності, тільки в меншій кількості. Нам зрозуміти потрібно суть гріха, його позитив. Позитив, який він несе кожному в окремості, то тоді ми не зі страхом будемо відноситись до нього, а намагатимемося всяк послати подяку Сущому, що він дав можливість побачити ту благість через позитив, який несе гріх в наше життя.

Мудрість людська виростає в людині від пізнання божественних духовних знань, які дають можливість нарощувати суспільні і інші матеріальні знання в людському досвіді, але ніяк не через божественний страх. Страх є страх з його неадекватними наслідками в діях. І які б ми до нього не ставили приставки це є одним з видів енергії в явищах негативної людської поведінки. Людина, яка пізнала Бога не має страху – вона свобідна в несенні духовних знань серед людей, серед оточуючого середовища. Тому то носії божественної мудрості (святі) зі спокоєм приймали тілесну смерть від людства.
Наука сьогодні володіє певними знаннями і має докази того, що можна знівелювати ці, так звані, «пороки суспільства», але цього не хочуть служителі церкви, ні політики – вони завжди проти наукового прогресу (це дарунки Бога), проти розуму (це Божий промисел), то вони проти Бога, хоча слова можуть застосовувати «за». Вони мають страх втратити механізм керування суспільством, вони мають страх втратити прибутковий бізнес.
Релігійні традиції світу цього і молитви пристрасних людей якраз розкриті в цій викладеній притчі Ошо.
«Ваша молитва не є чисто любовною справою, ні — це бізнес. Як наслідок цього, ви молитеся, коли у вас неприємності; коли неприємностей нема, ви не молитеся. Коли ви в якомусь затрудненні, не можете справитися з чимось, ви молитеся, поскільки потребуєте допомоги Бога. Коли труднощів нема, ви забуваєте і Бога, і молитву.
Одного разу корабель повертався в свою рідну країну.
Раптом океан зійшов з розуму … моторошний вітер, корабель на краю загибелі. Всі почали молитися. Один суфій просто сидів там і не молився. Люди розгнівались на нього і сказали:
— Ти релігійна людина, носиш одяг, зелений одяг суфіїв. Що ж ти за суфій? Ти мав би молитися першим. Ми не релігійні люди, ми просто люди бізнесу, для нас ця молитва, як і всі наші справи, не що інше, як бізнес. Ми пропонуємо Богу: «Ми дамо тобі те, ми дамо тобі це, тільки спаси нас». Чому ти сидиш мовчки? Чому ти не молишся?
Він сказав:
— Ви уже сказали, чому: я не бізнесмен. Якщо він хоче покінчити зі всіма нами, добре. Якщо він хоче спасти нас, теж добре. Я з ним в повній згоді. Чому я маю молитися? Для чого? Молитва означає деяку незгоду, вона означає, що відбувається щось, чого ви не хотіли б. Ви хочете, щоб Бог заступився за вас, вмішався, припинив це, поміняв обставини. У мене нема свого бізнесу. Це його справа турбуватися про те, щоб спасти чи втопити. Якщо він хоче, щоб я був живий, то це його справа, не моя. І якщо він хоче, щоб я помер, це його справа. Я не просив про народження; я появився тут несподівано. Чи можу я просити про смерть? Якщо народження не знаходиться під моїм контролем, то чому смерть може бути під ним?
Ті люди подумали: «Ця людина зійшла з ума».
Вони сказали:
— Ми займемося тобою пізніше. Дай нам тільки якось добратися до берега, і ми займемося тобою. Ти не суфій, ти не релігійна людина; ти дуже небезпечна людина. Але зараз не час турбуватися про тебе і вступати в полеміку з тобою.
А на борту був самий впливовий, самий знаменитий чоловік країни, він піднявся на борт з мільйонами бриліантів і дорогоцінних каменів. Він нажив їх дуже багато. У нього в місті був прекрасний палац — самий прекрасний мармуровий палац. Навіть цар завидував йому. Навіть цар багато разів просив його:
— Віддай мені цей палац — називай будь яку ціну, і я оплачу.
Але цей безумець говорив:
— Це неможливо. Цей палац — моя гордість.
Коли корабель майже уже затонув, цей чоловік закричав, звертаючись до Бога:
— Послухай, я віддам тобі цей палац.. Тільки спаси мене.
І так сталось, що вітер затих, океан заспокоївся, корабель було врятовано. Вони благополучно добралися берега.
Тепер цей богач опинився у великому затрудненні із-за своїх слів. Раніше він був у гніві на суфія — тепер гнів пройшов. Він сказав:
— Може бути, ти був і правий, що зберігав мовчання. Якби я поступив твоєму прикладу, я не втратив би свого палацу. Але я бізнесмен, я найду вихід.
І він знайшов вихід.
Наступного дня він виставив палац на аукціон. Він повідомив всі найближчі царства, всіх, хто був зацікавлений. Прийшло багато царів, цариць, богатих людей; зацікавлені були всі. Всі вони були спантеличені, побачивши, що якраз перед палацом сидів кіт, прикований ланцюгом до мармурової колони палацу. Богач вийшов і сказав:
— Цей палац і цей кіт виставляються на аукціон одночасно. Ціна кота — мільйон динарів, а ціна палацу — один динар: один мільйон і один динар.
Люди сказали:
— За цього кота — один мільйоон динарів? А за цей палац — один динар?
Бізнесмен сказав:
— Не хвилюйтесь через це. Якщо ви зацікавлені, то знайте, що вони продаються тільки разом. На менше я не згоден. Якщо хтось зацікавлений, то це моя мінімальна ціна.
Цар цієї країни сказав:
— Так, я дам вам ціну, але скажіть мені, будь ласка, в чому секрет цього кота і палацу?
І він сказав:
— Секрету нема — у мене просто неприємності із-за молитви; я сказав Богу, що дам йому палац. А я бізнесмен; якщо він бізнесмен, то я тоже бізнесмен. Кіт — один мільйон динарів, — і цю суму я заберу собі. А палац — один динар, — і ця сума піде у фонд Бога».
Молитва — це просто ваша спроба переконати Бога поступати у відповідності з вами. А це абсолютно ваша уява. Перш за все, ви не знаєте Бога. Ви не знаєте, що йому подобається і що не подобається. Ви не знаєте, чи існує він чи ні. Але молитеся. Це погана постановка справи, і так діється у всьому світі.
Я проти такої молитви, тому що це в основному бізнес. Це підкуп Бога. Це надія на те, що ви можете підкріпити його его: «Ти великий, ти співчутливий, ти можеш зробити все, що захочеш».(Таким чином, даючи силу, даючи енергію свого его, то цим одночасно ми і даємо силу Дияволу. Тому, ми вже стали часто говорити, що сьогодні нами, світом править Диявол. Ось і в цьому природа його могутності у всіх наших мирських ділах. Це вже душі наші стогнуть від такого стану речей і діянь наших і вже через думку, через слово ми так говоримо, як про доконаний факт – править Диявол!)* І все це говориться тому, що вам щось потрібно. За всім цим лежить обгрунтування — інакше б ви не молилися.
Я проти такої молитви, я за медитацію».

Хто дав релігійним традиціям такі повноваження? – Ми. Бо якщо у нас такі благі наміри, то показуймо особистими прикладами і особистим станом душі. Це дасть більше благ для суспільства. Духовний стан служителя церкви, політика, як служителя держави (державний службовець – є такий соціальний стан в суспільному облаштуванні) має бути критерієм як певного батька, вождя, вчителя. Вони говорять, що є слугами Бога, слугами народу, а наяву є суддями в образі Бога, є вождями і власниками людей і матеріальної сфери. Природа влади є пряме приховане явище, так зване пекло, що описується в святих книгах. А ті, що помішують смолу і підкидають енергію під чан (в тому числі і з нашою допомогою) є якраз тією неконрольованою, безсовісною і без – душ – ною частиною суспільства, які хочуть називатись елітою, що так не є.
До керівництва пруться самі, один одного давлячи, обманюючи і ховають свої сіркові очі від усіх. Їх життєве кредо: «Плюй на ближнього, какай на нижнього і карабкайся на верх». Одначе лізуть не тільки до власті і по гроші, а й в наші душі, у наші діла своїми руйнівними ідеями наробити більше зброї для захисту миру. Який абсурд! Не буде зброї, то не буде і війни. Ось такими благими словами-лозунгами прикриваються диявольські наміри. Думається, що з часом таке подане ними нам бачення зміниться. Духовність приходить до нас, коли ми відчуваємо її потребу і ми запрошуємо Бога з його якостями до себе, в свою душу, в своє життя. Від’єднуймо зерна від плевел. Можливо, ці роздуми про спокій, про нарощування духовних цінностей, можуть сприйнятися, як заспокійлива дія – ні це бунтарство, це вимога свободи духу і тіла.

Син батька не може з-розум(ом)-і-ти, брат брата, то як можна говорити про розуміння, чи порозуміння служителя церкви, чи політика, або їх діяння. Їх духовна бідність візуально бачиться на явному матеріальному збіднінні суспільства. Бідних з кожним роком більшає, більшає злочинців, більшає тюрем, більшає суддів, більшає державних установ, але де … благополуччя? Щось не так діється. Ми самі себе не можемо зрозуміти і подеколи усвідомити своїх слів і вчинків. Ми не можемо усвідомити суті, свого покликання. Пізнання себе дає шанс (сенс) росту індивідуальності, для нашого розуміння і для нас, для нашого розуміння природи добра і зла. Той, що пізнав себе не буде кандидатом на посаду, не буде продукувати своє бачення.
Добре жити скучно, погано жити нестерпно. Проходить таке чергування на наші замовлення. Мужчину притягує жінка, а жінка – мужчину; бідного – богатий, а богатого – бідний… Богатий може думати, що в забитих селах люди живуть в радості і благості, у злагоді душі і тіла, бажань і можливостей, бо на них не впливає цивілізація. Бідний може думати, що велике щастя жити в столиці, ходити в цирк, в ресторан, лежати на дивані. Це дані соцопитувань. Який парадоксальний висновок випливає звідси: богатий думає про духовні цінності, а бідний про матеріальні. Ось звідки істинне твердження Ісуса Христа: що тому, хто має – додасться, а тому, хто не має – відніметься. Це ж мова про духовні цінності, про духовні надбання.
Про природу богатства ми говорили, слід розглянути суть бідності і зрозуміти, що бідність матеріальна, яку ми бачимо візуально йде поряд з бідною духовністю, якої ми не бачимо. Бідний не той, у кого мало, а той, кому ще мало з того, що є, і той, хто бажає ще більше. І саме з такого критерію нам слід розуміти бідність матеріальну. І ум такої людини весь час в гонитві за багатством, а це ознака бідної душі. Бідної душі не тримається багатство.
Але шанс духовного розвитку присутній і тут. Тіло, отримавши душу з таким низьким розвитком душі, має усвідомити, що ми маємо шанс в мирському житті отримати одинаковий відрізок приросту духовного з богатим, а то ще й більше. Ми ясніше бачимо можливість, ми не переобтяжені матеріально і до нас у всіх менші претензії в матеріальній і духовній площині. Кіно, газета, книги показують різні і рівні можливості в досягненні матеріальних висот не залежно від наявного матеріального становища, але давайте відштовхуватись від реальних потреб і можливостей, але не від книжкових і своїх бажань. Бідному важче реалізувати бажання не маючи матеріальних статків. Тому-то народжується розчарування, зависть, злоба…, а ці «якості» не сприяють духовному росту, а навпаки ведуть до ще більшого збідніння душі.
Кожен заздрісник, наклепник, ненависник, насамперед жебрак душею. Вони позбавляють себе накопичення, вони є богозалишеними особистостями. Вони і в минулих життях також не подбали пізнати істину і основи буття. Ми можемо з болем спостерігати, як такі жебраки шкодять і собі, і іншим. І неможливо дати їм полегшення, для них кожен даючий вже ненависний, і ці слова викличуть тільки злість. Можна часто спостерігати, як одержимі злістю діють всупереч здоровому глузду, аби зробити комусь погано. Ось такі діяння можна сміливо назвати втіленням диявола в людській подобі.

Сійте доброту, милосердя, радість стільки, скільки можете і додасться Вам. Принагідно згадаймо притчу про виноградаря і оплату праці ввечері тим, що працювали в нього зі сходу сонця і тим, що прийшли перед закінченням збору. Це теж духовні повчання і саме так ми їх розуміймо.
Протилежність нас манить таїною і одночасно ранить. Таїну формує зовнішнє сприйняття і сприйняття зовнішніх дій. Коли ми бачимо на вулиці мужчину і жінку, що тримаються за руки, то в нас росте осуд від зависті і від страху, бо ми теж так пройтись з близькою людиною не проти, але боїмось осуду іншими. А чого це вони тримаються, а хто їм дозволив, який вони приклад негативний показують дітям? … …Чого вони тримаються за руки? Та і ті, що тримаються не зможуть пояснити. Таїни не розголошують, а духовні таїни і при бажанні пояснити, то слів потрібних не знайти. Про це говориться в одній притчі – коли вчитель попитав своїх учнів, чи вони знають, як пахне троянда? Всі знали. Тоді він попросив їх розказати про це – і ніхто не зміг. Цей божественний промисел і людині не може відкритись навіть у її пізнанні. Людина свідома цього, хоч визначає смисл життя певними словами. Не-сві-дома ( не світить дома, в душі) ж стоїть на березі річки і дивиться на протилежний берег і її інтригує невідомість, але опинившись на протилежному боці, вона бачить нову інтригуючу невідомість покинутого берега. Все шукає нових і нових пригод, але мабуть авантюр. Заспокоюємось і побуваємо на обох берегах річки і сприймаємо все як є із задоволенням, дякуючи сущому, що дана нам така можливість бути свідомим спостерігачем, бути капелькою в океані, частинкою у всесвіті, бо ми пізнали обидва береги і їх розділяє одна і та ж вода і вона омиває їх обох. Там стояв дуб, а тут стоїть вільха. Що помінялось ? Душа наша на місці. Пізнала обидва береги, пізнала воду. Це було зовнішнє для неї.
Свідомі дії можна описати, як дії во благо душі душею при допомозі ума. Несвідомі, то це душа в тілі, але тілом управляє ум. Тільки в неординарних ситуаціях наше єство діє від імені підсвідомості. Це відбувається саме тому, що в таких випадках ум від страху, чи в розгубленості відключається і нашим тілом управляє вже душа. Ніхто нікого не спонукає бути «білою вороною», чи нести «свій хрест» по життю, бо сущий дав тіло для росту душі. Саме зовнішнє є поводирем внутрішнього. Саме зовнішнє складає скарби у внутрішнє – в душу.
Бажання є творцем і рушійною силою нашого матеріального життя, яке ми реалізуємо через гроші в будь якому еквіваленті у змагальності і в порівнянні: більше, краще, красивіше, швидше… Не май одразу кілька великих бажань. Добре їхати верхи на одному коню, а не на двох, чи трьох.
Якщо ми звільняємось від бажань, то наш ум не продукує ідей, проблем. Ми так перериваємо ланцюжок і ми забуваємо, що були проблеми, які збуджували, чи пригнічували нас. Ми зупинились. Живемо сьогодні і тільки сьогодні. Ми не спішимо і ми не напружуємось для вирішення питань, а енергію скеровуємо на себе, або у Всесвіт – для всіх. Ми даємо. Ми маємо задоволення. Най наша капля енергії попала в океан Всесвіту і це добре. Ми маємо відчуття, що ми також океан незалежно, чи ми українці, чи мусульмани, чи чоловік, чи жінка. Ми відчуваємо силу, що розпирає груди – даруйте її. Не дайте уму скерувати цю силу, яку відчули, на будь що незначне, а в основному на ліквідацію виявлених своїх бажань-недоліків, які були в минулому. Саме там вони родились і доводячи їх до зрілості ми стаємо напружуватись, щоб здійснити, чи закінчити, або вирішити проблему в майбутньому. Тому, якщо ми перестаємо думати, говорити про діла минулого, то ми не родимо дитини-бажання для вирощування зрілої якості у майбутньому, тобто ми перестаємо відчувати тиск проблем. Нами перестають управляти бажання. Вони не поїдають нашої енергії, яку ми у такій «безвиході» стараємось почерпнути з океану, з себе. Така природа бажань, яка веде до спалювання своєї енергії, свого тіла і оточуючих. Раз таким розмірковуванням ми зупиняємо ум, то практично з цього моменту відчуттям задоволеності ми відкриваємося в стані прийняття і ці самі бажання починають реалізовуватися в нашому житті. Ось таке усвідомлене вміння управляти своїм єством через пізнання і дає нам можливість жити в радості і в матеріальному достатку. Пробуй-те!

Не пізнавати природи бажань є небезпечною тенденцією – крім тіла захворіє душа. Бути стороннім спостерігачем в цій ситуації без їх вивчення, без прикладання певних зусиль, без застосування певних знань приведе до деградації наше єство. Для прикладу. Не звертаючи уваги на прогресію катаракти лівого ока, чи настроївшись на те, що ми не будемо звертати уваги на цей факт, то катаракта все одно буде залишатись незалежно від того, що нам 70 років і на наші передбачення, що для нашої життєдіяльності нам достатньо зору правого ока. Таким баченням ми прирікаємо себе на небезпеку, рискуючи тим, що катаракта заволодіє і правим оком. В результаті ми станемо повністю сліпими.
Добре є, коли ми вчимось вирішувати свої бажання не створюючи нікому проблем. В повсякденщині ми все одно займаємось діяльністю і творимо, чи трудимось в залежності від духовного стану для потреб тіла, або трудимось для реалізації своїх ідей, бажань. Якщо наше бажання стало проблемою для когось, то це перш за все є нашою проблемою. ЇЇ потрібно самим і вирішувати, не перекладаючи на чиїсь плечі, чи проігнорувати її. Від цього планета Земля не стане статично на три слони. Здається, доречним буде на всі ситуації життя, як показовий епізод із життя великого Галілея. Коли папа римський запропонував змінити в його книзі текст і викинути рядки про те, що Земля обертається навколо сонця, бо так не написано в Біблії, то мудрий Галілей сказав, що не напише цього рядка у своїй книзі, але Земля від цього не перестане обертатись навколо сонця, тобто його розчерк цьому не завадить. Тому то, якщо є факт, то до нього маємо підійти зі знанням, вивчити до самих коренів, зробити висновки кожному з будь якої сторони конфліктної проблеми.

Людський ум часто розчаровується в мирських бажаннях, коли їх неможливо реалізувати, а реалізуваши одні, то автоматично на заміну реалізованим бажанням вимальовуємо у своїй уяві нові аж до радощів раю. Про пекло згадуємо, як категорію минулого. Тому то мудра людина до бажань завжди відноситься обережно, з усвідомленням їх суті. Тільки розум дає нам розуміння, що ні одна річ не може задоволити наших бажань. Можливо, тільки відчуття потреби в пізнанні істини є безконечним, що живить нашу сутність енергією, що дає силу битись серцю, дихати і мати радість. Але так більш за все слід змінити це слово «бажання» в цьому абзаці на слова: відчути потребу.
Відчувати потребу — це насіння всього сущого. Бог забажав, щоб була людина… і так сім днів. Бог забажав творити. На шостий день сотворив Бог людину, сказавши: «По подобію і образу своєму», по подобію, як частину природи тілесно і по образу, як творця, який свідомо може пізнати себе, тобто, пізнати Бога в собі. Шість днів трудитися, а сьомий віддає своїй суті, своїй духовності, очищенню себе, для усвідомлення себе без думок, слів і дій, тобто в спокої на відновлення сил тілесних і духовних. Ці шість днів є теж творчістю, що допомогає розвитку душі, тому таке узагальнення, що тільки сьомий день для духовного розвитку неприйнятний. Перебуваймо з Богом, у Бозі кожен день, бо в цьому є насущна потреба всього, що є в Природі. Бог є творцем постійно і не тільки в тих шести днях при створенні світу. Ця енергія творіння була до того і є, і буде. В нього і сьомого дня в тижні немає, бо ці всі дні в нашому суспільному умі. Сьомий день оголошено церквою для церкви, як соціального інституту, а потім же там появилася потреба у відзначенні інших суспільних дат, як знакових для церкви. Для Бога кожен день має проходити в молитві – чи то думково, чи словесно, чи в процесі творчої діяльності, бо він є цим Всесвітом і далі по сей день управляє і досить вміло, унікально, творчо.
Якщо ми усвідомлено розуміємо Бога, то ми весь час знаходимося в стані молитви в доброті, любові і радості. Коли ми працюємо, коли ми спимо, то ми завжди в русі думки, слова і дії. Так і в начало діяльності кожної релігійної традиції закладено ці чисті починання. А вже потім людство вносить свої елементи — і це справа їх ума. Ум не приводить зразу до Бога і це приводить нас до усвідомлення в окремості до відторгнення релігійної традиції Ось в таку наповненість життя, наповненість творчістю вкладено в слово — забажав – були види енергій (сила, відчуття, потреба) і він зайнявся творінням прекрасного, говорячи: «Добре», схвалюючи свою роботу від задоволення. Це і була його потреба творити в роздаровуванні, в її розподілі. Сущий не йде в церкву спеціально для молитви, а весь час в трудах безперестанно, то що він не є менш значушим як джерело духовних енергій. Він весь час в нас в нашому єстві і в інших предметах і дієвих рухах у всьому Всесвіті і чомусь не дотримується ритуальних діянь, технік. Це з позиції нашого ума так ми можемо споглядати, а фактично він скеровує наші єства в сьомий день для проведення релігійних ритуалів, бо тільки до цього ми доросли в своєму духовному розвитку на сей день (тут мова про тих, хто відвідує церкву). Так є в пристрасному житті. Устремління релігійної традиції цілком виправдане, а наше сприйняття проявлених бізнес інтересів лежить в нас самих грязнотою нашою
Ми, можливо, не знаємо все про Всесвіт, а про його прояви в природі на планеті Земля, інших планетах, сузір’ях, сонцях ми можемо тільки дивуватись, що весь цей процес працює без збою у своїй мінливості, у своїй циклічності. Бог продовжує творити, навіть тоді, коли нас не буде тут. Але, чи ми, діти його по духу, досягли таких вершин кожен окремо, чи задіяли ми все можливе для нашого духовного росту? Ба, навіть в мирському, матеріальному не кожен може сказати, що досяг матеріальних цілей за своє нетривке життя. Життя, яке є повним бажань і напружень, підйомів і падінь.

Друга сторона медалі бажань є можливості. Не кожна людина, яка усвідомить потребу пізнати істину зможе протягом життя знайти цей шлях до істини. Багато званих, але не всі будуть гостями.
Можливість пізнати істину, можливо, ближче самої істини, як можливого візира в пізнанні сенсу життя. Життєва спрямованість руху по шляху до істини більш насичена фактами і подіями, що дає енергію для духовного зростання, ніж сама істина, бо з нашої позиції істина сприймається як щось стабільне. Але чим ми більше пізнаємо її прояви, тим прекрасніше наше життя тепер і дуже велика ймовірність, що ці пізнання збережуться в наступному житті.

Спокуса, диявол завжди приходять із зовні. Їх створюють наші бажання, подавлений гнів, жадібність, зависть, злоба, міжстатеві втіхи. Підживлюючи спокусу бажаннями, ми спалюємо в собі енергію, позитивну енергію, ми спалюємо свою душу… Ні її ми не спалюємо, ми її закриваємо вказаними явищами, «закриваємо» діями ума, диявола нашого. Бог і Диявол, позитивна і негативна енергія у Всесвіті урівноважуються. Такий процес урівноваження часто люди спостерігають у своєму житті. Не дарма говорять, що в житті людина по черзі проходить то чорну, то світлу полосу життя. Але людина, яка в своєму житті послуговується духовними надбаннями, іде врівноважено по життю. У спокійній ході людина своєчасно приходить до пункту призначення через обидві полоси. В духовному плані така людина ходить з Богом.
Великим помічником у формуванні бажань і водночас свідомості є наші очі. Недаремно говорять, що очі є дзеркалом ума і по їх реакції на наші слова і наші дії ми можемо визначити позицію співрозмовника, чи колеги до даних слів, чи дій. Для прикладу. Станьте зі сторони і поспостерігайте за очима людей. Через деякий час поспостерігайте за очима тварин і потім знову за очима людини. Ми порівняли і встановили, що в цілому у тварин спокійний м’який погляд, а в людини – заклопотаний, тривожний, боязливий… і тільки деколи добродушний, щасливий… – в залежності від стану ума чи душі. Уважно поспостерігайте спочатку за однією людиною, особливо коли їй доводиться спілкуватися, чи співпрацювати з різними людьми і в різних середовищах – в сім’ї, на вулиці, в трудовому колективі. Спостерігайте і самі робіть висновки: наскільки людина спокійна, то настільки і спокійно, і мудріше приймає рішення… Знаходитись в стані спокою не так просто. Це не є стан нерухомості тіла, а стан спокійного споглядання, уважного слухання, мудрого прийняття рішень і зважених дій.

Людині важко бути спокійною. Її з дитинства вводять в швидкий ритм – намагання батьків у прискореному пізнанні оточуючого середовища, підтюпцем за батьками до садочка, школи; потім система заборон і обмежень (в сім’ї, в садочку, в школі, в університеті) з двоїстістю оцінок і стандартів життя. Стаючи на шлях самостійного життя, приходиться вирішувати масу питань, застосовуючи різні способи і методи, починаючи з дітей, батьків, знайомих, колег, підлеглих, начальників і кінчаючи своїми рішеннями, своєю реакцією, своїми поступками. Людина мандрівник, пошуковець хорошого, поганого і змішаного.
Саме по очах все це видно. Основна маса очей напружена, стривожена, відчужена, сумна… Коли людина помічає за собою спостереження, вона раптово міняє стан очей і в більшості випадків до ворожості (хто і як посмів підглядати в наші думки, клопоти, бажання? На основі особистого страху). Виказує стан душі і міміка, і жестикуляція, але як допоміжна функція оцінки, хоча і в багатьох випадках ці допоміжні функції керовані умом. Очі майже не можна контролювати. Хочемо, щоб не бачили наш суєтливий ум, то ховайте очі від чужих поглядів. Так багато і поступають, перебуваючи в лихому стані.

Який би не був стан душі, то це не є негативом, бо ми його побачили. Це є прекрасно – в очах жевріє надія, горить вогонь життя з його перемогами і невдачами.
Буття – це все, що відбувається з нами: добре, чи погане. Наші намагання діяти, це є дія ума, дія інформативного середовища, на базі минулого середовища ( мораль, право, звички, характер), та і сама дія при завершенні є минулим. Буття це є теперішнє, це є те чого ми не знаємо, але це не є і майбутнє. Не даремно говорять, що не суди людину за її дії, бо це вже в минулому, яке ми не можемо виправити. Ми ж не знаємо, чого людина так діяла на той момент, а не інакше. Вже тепер вона, можливо, поступила б інакше. Можливо, таке усвідомлене розуміння такого переходу поглядів і відчуттів і є природою переходу в іншу іпостась, на іншу щаблину драбини розвитку. Суть переосмислення наших минулих негативних (грішних) вчинків веде до бачення істини, веде до такого стану, що люди називають святим. У кожного святого є минуле, у кожного грішника є майбутнє. Так є в житті, що грішники виростають духовно і тілесно до стану святого, а святі, падаючи, стають грішниками.

Ми осуджуємо те в інших, що хочемо робити самі, але боїмося наслідків. Це стосується будь якої професії (навіть такої, як мирські судді). Зазвичай, професія вибрана нами, нашими батьками, суспільною затребуваністю, своїм аналізом, оцінками і перспективними очікуваними вигодами, чи по проявлених задатках, таланту і є зовнішнім відбиттям нашої сутності. Подобається робота, робота до душі – ми деколи так говоримо, то ми по виду діяльності, по роботі і можемо визначати сутність людини. Ті наші слова, ті навички і вміння, ті вчинки якраз і розкривають нашу сутність. За цими ознаками і своїм баченням ми маємо змогу духовно рости, бо це улюблена робота, це творча робота. Ми цей духовний ріст будемо відчувати через присутність задоволення. Швидкість росту у кожного своя. Навіть зберегти той стан душі який ми відчули досить не просто на перших порах. І тільки усвідомивши цей стан, ми вже його відчуваємо постійно. Відчувши його раз, ми отримаємо великий доступ до іншого бачення себе і іншого бачення оточуючого нас світу, а відповідно до зміни свого стилю життя.

«Одного разу вчитель показав учням чистий листок паперу, на якому була поставлена маленька чорна крапочка і спитав їх: «Що ви бачите?». Один з учнів відповів, що бачить крапку; другий відповів, що бачить чорну крапку; третій відповів, що бачить жирну крапку. Тоді вчитель відповів: «Ви всі побачили крапку, а ніхто з вас не побачив великого білого листка паперу!».
Ось так же ми судимо про людину, по його дрібних недоліках».

Судити буття не можемо, бо не знаємо майбутнього. Ми не знаємо своєї сутності. Досить мізерна частина людей займається пізнанням себе і то настільки наскільки ми можемо знати інших. Природа судження лежить в основі таких дій, як порівняння, аналіз, висновки. Інша людина є нашим дзеркалом у якому ми бачимо своє тіло, слова, вчинки. Це і є механізм бачення себе усвідомлено, а коли ми навчаємось споглядати, відчувати себе, то це і є тією стежиною, що веде нас на шлях пізнання істини.

П і – з н а н н я.

Ми часто чуємо, як люди скаржаться на марність молитви. Вони іноді кажуть: «Для чого тоді праведники, церкви і монастирі, коли світ грузне в злобі, гніві і приниженні?» «Невіглас-скептик запитає:« Чому ми маємо зважати про якісь Вищі Світи? Ніколи не чув ні про що подібне ». Доведеться відповісти: .. «Деякі види тварин не знають про Вищі Світи, але люди бачили і відчували безліч разів доторки чогось чистого, приємного, таємничого, невпізнаного і можуть говорити про дійсність Якщо ми жодного разу не відчуємо наближення Невидимого Світу, то це означає, що наші відчуття омертвіли, ми втратили вміння свідомо сприймати і приймати» Ми додамо, що всі скептики є такими, що відмовилися від духовних якостей і тому не бачать їх краси, їх привабливості, бо їх ум відмовився у своїй гордині від Розуму. А на додачу скажемо, що вони не дадуть ніякого позитиву і рішення. Так є. Але ніхто не подумає, у що перетворився б світ без молитви. Тому слід припиняти всяку хулу на діяння Духа. Тільки через молитву і благі діяння прийде відчуття зв’язку зі Всесвітом. Вивчення і пізнання психічної енергії людини і людства, як і всього живого стоїть на порядку дня і цьому може допомогти дієва увага освічених людей. Досліди над психічною енергією доставляють радість Кожне спостереження викликає можливість наступного устремління. Незліченне число здогадок, порівнянь і тверджень у фактах і подіях, які, як до магніту притягуються, бо нами розпочато процес пізнання -… і Знання надходять. Послали запит, то надходить і відповідь.
Таким шляхом від повсякденних спостережень в побуті, а потім і в оточуючому середовищі в процесі співбесід з поглибленням і розширенням в пізнанні духовних енергій можна відчувати енергію психічну окремої людини так і енергію Космосу. Усяке пізнання прекрасно тим, що не містить кінцевого тупику. Безвихідь не знайома шукачеві, бо йому для цього не потрібні матеріальні затрати, а в результаті має велике задоволення від пізнання. Він черпає постійно, розробляючи нові відгалуження пізнавання. Прекрасно, коли зберігається захоплення в подяках при кожному наближенні до нового усвідомлення — це вже шлях. Слід виховувати себе в усвідомленні якостей психічної енергії. Багато цінних Знань не були надруковані і загинули в розрізнених рукописах. Якщо хтось і скаже, що він достатньо читав про властивості психічної енергії, то він однозначно її не прийняв і не усвідомив її благості для всіх. Саме для всіх. Отримав знання, вмій їх передати в пізнанні — і не інакше!

Людина у своєму пізнанні рухається в одному напрямку з Богом — або у творчій усвідомленій свободі, або в соціальній обмежуючій моралі, які людина використовує явно чи таємно. Але співмірність пізнання очевидна в дуже великій пропорційній різниці до окремої людини в кількісному і якісному показниках. Так, це не порівнювані енергії Всесвіту і енергії однієї людини. Припустимо, що Бог створив людину як індивідуума, чи як особистість, але участь своєї малості у створенні соціальної особистості з духовною спрямованістю розвитку залишив за людиною, давши їй свободу.
Чуттєве може шепотіти дифірамби душі, але й уму варто усвідомлено прийняти можливості духовних енергій. Не раз було сказано, що людина є одним із співробітників її ж свідомості. Саме так воно і є. Кожна думка запам’ятовує уявний образ. Таке творіння буде непорушним, і пора усвідомити відповідальність за таке творіння.
Людська душа є як би з’єднуючою ланкою між духовними якостями Всесвіту і соціально біологічною реальністю, як і всі істоти, але людина в своєму середовищі визначає у своєму пізнанні саме такий соціальний статус і на шляхах пізнання істини також визначає з позицій соціальних.
Бачення світу по новому, як це? Звичайно, спочатку в людському розумінні дещо обмежене поняття свідомості, бо ми ще не відкрилися для прийняття таких знань. Це відбувається від наявного життєвого досвіду і звички — жити як всі в цьому видимому світі. Знання — теж рамки, якщо не розширимо кордонів споглядання — вчимося бути спостережливими. І тоді вийдемо за межі людської свідомості і знання, знайдемо маленьку крихту божественного розуміння. Як прекрасний простір, який починає відкриватися. Ось у цьому природа бачення світу і себе в ньому по новому.
Не закони і мораль, не історію людства слід вивчати і не перейматись тим, що думають про нас інші, але одночасно і нам на варто особливо приділяти великої уваги зовнішньому, показушному в житті із застосуванням порівнянь, оцінки, аналітики, характеристики, висновків з хизуванням в своїх можливостях цим послуговуватися, а вчимося процессу усвідомленого пізнання себе і Всесвіту. Коли навчимося приймати потоки енергії з Безмежності, тоді ми зможемо сказати про пізнання смислу життя в свободі, в устремліннях і діяльності своїй. Не бог за нас має трудитися, а творчою працею і пізнаною психічною енергією собі допоможемо. Тоді ми можемо сказати, що почали пізнавати Всесвіт і він прийняв нас.
У підсумку можна сказати, що вміння створювати і послуговуватися потоками енергій спочатку в межах родини, а потім виникне потреба передати ці знання для всього людства, що є одним із завдань Всесвіту, а цьому вмінню передує, або воно йде поруч — це вміння відчування (відчуття) поступів окремо взятої людини, або окремої групи суспільства з якою у нас є можливість рухатися по життю. Саме від єднання цих процесів у пізнанні світу і дає можливість людству жити в мирі та злагоді, жити в творчому творенні при духовному і матеріальному достатку. Але люди, зазвичай, далекі від творчої праці, а це майже основа налаштування на пізнання, на усвідомлене сприйняття, на уміння прийняття, на уміння дарування, на формування діалогу зі Всесвітом, чим втрачають кращі скарби. Вони твердять кращі молитви і заклинання, техніки і методи, але як пил несуться ці роздроблені і неусвідомлені ритми. У видимий пил в середовищі омертвілого суспільства перетворюються осколки знань, бо це була тільки для них інформація, а не прийняті у відчуттях і усвідомлені в пізнаннях знання. Не приваблюймось різними зовнішніми обрядами, особливо, коли ми і так в стані радості, яка і покаже нам істинні богатства Всесвіту. Сущий так створив, що кожна людина має в собі дар зносин з ним, як і все живе і не живе.

Релігійні традиції, партії, держави і використовують такий дуалізм у житті суспільства для досягнення своїх цілей — панувати, відриваючи людину від можливості пізнання свого покликання на планеті, відкидаючи природну потребу в гідному блаженному житті-бутті. Удавання, лицемірство, брехня є засобом поширення негативу, хоча пафосно лозунговими і використовується ідеологами цих інституцій суспільства, нібито відкидаються як аморальні, але фактично використовуються. Судіть не по словах, а по справах! Будьмо правдивими перед Богом, Собою і Людьми! Наповнюємо себе лагідністю і любов’ю і тоді є можливість наблизитися, або утвердитися в наповненні єства Святим Духом, як загальної потреби повсякденної реальності. Ми за цей процес шляху від соціального і з нього до духовного, бо соціальне дає поштовх, основу для пізнання. Але саме духовне насичує енергією життя соціальне і дає йому повноту. Довіра до одного із духовних проявів життя, довіра до суспільних, моральних і соціальних реальностей, то це і є процес бачення шляху до істини, бо це дає основу пізнання і веде до пошуку, до пошуку всенаповнюючого та всеохоплюючого.
Базарні «мудреці» посміхаються і перелічують, скільки разів вони обманули чиюсь довіру. Вони наповнили свій капшук і поклали на себе тяжкий груз. Нехай краще людина буде обманутою, аби не бути обманщиком, бо «той, хто обманює не знає, що він дає нам пропуск на кращий берег життя». Якість довіри наповнює наше життя успішністю. Але нехай ця благословенна якість не чекає якихось незвичайних випадків для свого прояву. І такий стан розуміння дає нам відчуття прийняття краси успішності в житті зараз і в хвилини предконечності реального життя.

Коли говоримо про духовний світ, то не слід віддалятися від земних рішень. Саме, якщо постійно стверджувати усвідомлений розвиток на тому, що лише при рівновазі енергій можна розвивати будь яке спокійне зростання духовних і фізичних творчих якостей, прикрашаючи себе і Всесвіт, то духовний стан нашого єства вимагає земної рівноваги у всіх діяннях. І все ж періодично наша свідомість погоджує наші дії з новими можливостями, що відкрилися. І це нормальне явище, яке дозволило нам відчути такі зміни. Такий стан підтверджує, що почався ріст усвідомлення, і дух стає гідний особливих доручень. І ми сміливо можемо приступати до їх реалізації.
Багато таких доручень суперечить суспільному і особистому уму, бо пов’язане з мирськими труднощами і небезпеками. Те ж саме спостерігається у зростанні духу, але дух відваги такий, що його вже не зупинить наш ум. У цьому процесі пізнання ум переходить у статус слуги душі. І тоді до нас приходить нове усвідомлення свого покликання в цьому і наступних життях. Наші матеріальні запити зменшуються, і робота залежить від самодіяльності. Ми не сприймаємо суспільні закони, але ми їх не порушуємо, бо живемо по правилах природи. Друзі стають рідкісні, а перешкоди спочатку нагромаджуються, як неприступні гори, хоча, між іншим, їх подолання неначе невідчутні; дія найтонших енергій неочевидна. Це є перехідні періоди прилаштування і ми усвідомлені, що, так звані, духовні болі стають менш болісні; поділ і посили духу непоясненні, але в нас піднімається відчуття бажання у виконанні загальної суспільної потреби і затребуваності в нас. Розширюється духовна співпраця, не обмежена простором, особистостями; змінюється ставлення до навколишнього середовища, а просторова робота перестає бути порожнім звуком; новий підхід у вирішенні проблем, перешкод призводить до появи нових способів і методів, що вводить нас в стан радості і стає як би своєю невід’ємною роботою, тобто, ми освоюємо свій шлях, ми зрозуміли смисл життя.
Готуємося до суспільного і наукового прийняття в розумінні таких явищ, але тут способи і методи звичайних дослідів непридатні. Люди вміють приймати заходи проти грубих проявів стихій і до часу прилучення до розуміння нових енергій слід своєчасно усвідомити їх, і тим самим можна уникнути безлічі втрат усіма. Ще недавно від блискавки люди ховалися під дерево, або бігли прожогом. Тепер вже знайшли дійсні способи самозбереження. Звичайно, так само буде і з тонкими енергіями, які ми позначаємо словами: любов, щастя, доброта, достаток.
Чому ми так піклуємося про нові можливості, які з’явилися — вони вже затребувані людством, і люди вже шукають шляхи пізнання істини і готові застосувати такі одкровення в пізнанні життя, які ще мають практичні труднощі у вирішенні життєвих питань. Незвичайні прояви ми спостерігаємо в своєму психічному стані і в людському середовищі, як одиниці у своїй сукупності. Воно проявляється свідомо, і ця психодинаміка спрямовує найтонші потоки до об’єднання. Явище зв’язку, здавалося б, роз’єднаних половинок можна називати священним дійством Космосу. Він існував, існує і буде існувати. Але красота в тому, що ми його пізнали і навчилися застосовувати. Коли Всесвіт посилає, а об’єкт готовий до прийняття, то вони близькі до об’єднання і свідомо спрямовуються — і ми радіємо від щастя.
Кожна людина кожним рухом своїм виробляє значний життєвий досвід, але іноді недбало відкидає ці іскри пізнавання. Прийняття такого досвіду, такого пізнання суспільство визначає в слові мудрість. Хай навіть ці хвилини пізнання і неусвідомлені, але вони складають основу досвіду. Не безпричинні радість і туга і ця книга допоможе нагадати нам в моменти, коли земні повідомлення у проявах принесуть підтвердження цим настроям. Божественна енергія підтверджується вістями земними. Знаємо, що багато енергій за земного життя не дійдуть до нас, але до душі в новому тілі доходять — і ми іноді й маємо ці хвилини радості осяянь, але все-таки можна угледіти значні відповідності подій і почуттів. Так нашаровуються досліди, які складуть переконливе ціле — довіра. Воістину, самі великі досліди кояться в лабораторіях життя, сприяючи духовному зростанню.

Зазвичай, люди неусвідомлено затемнюются в тенетах минулої поінформованості і отриманого досвіду. Саме такий стан перешкоджає цілком повернутися до пізнання істинного смислу життя. Пізнавший його не стане думати про повернення до старих способів життя. І все ж деякі малі земні минулі події заважають продовжувати шлях пізнання. Пізнаємо їх і наш шлях мимовільно очиститься. Про пізнання та прийняття духовних проявів знає душа людська, але ум намагається затемнити цю явлену мудрість. Іноді люди навіть несвідомо говорять справжні слова — він згорів від злості, або він засох від заздрості, або він загорівся бажанням. Але не майстри ці люди, і вони готові безглуздо розсипати перлини перед свиньми, які їм самим так потрібні.
Неможливо збагнути щедрість людську, коли знищуються скарби світу. За одну можливість заперечення люди не щадять себе. Вони готові оббрехати всіх навколо себе, аби сказати, що в них ніякого Бога немає. Так, якщо люди сповнені ненависті, але запевняють, що вони живуть в мирі, то вони залишаться брехунами. Нелегко змити таку брехню. Вона хоче проникнути у світ Духу. Нехай люди подумають, чи мають вони право забруднювати і тонкі світи? Але людина не розуміє своєї відповідальності перед Всесвітом. Не вчать у школі про безперервність життя. Немає такого шкільного предмета, який міг би уявити велич життя людини. Мало таких педагогів, які сказали б про небезпеку уявних понять. Говорячи про нижчі негативні людські поняття, не слід відносити їх тільки до якихось величезних подій. Потрібно пам’ятати, що все життя людей наповнене малими, але показовими уявностями. Скільки надуманої мужності, скільки уявної відданості, скільки удаваної працьовитості проявляється по всьому світу. Як ми обідняємо себе і навколишнє середовище, бо душа знає ціну таким вигадкам.

Тільки з сили духовних енергій окремих індивідуальностей може рости суспільство рівних і вільних індивідуальностей, через те, що тільки окремо взята людина може почати пізнання свого внутрішнього, своєї душі і відбутися, як засівач духовних якостей в суспільсті. Душа хоче спокою і миру. Це якраз і буде процесом еволюції людства, це і буде історія людяності, це і є наше щасливе сьогодення.

Нехай люди зрозуміють, що для пізнання варто бути в змозі прийняття відчуттів. «Я прийшов для прийняття покаяння від грішників, але не від праведників», бо вже в стані покаяння, очищення і навіть підготовка до них стверджують ці процеси в реальному житті, вони відчутні. Праведник і так вже є носієм тієї духовної чистоти і знань в пізнанні істини, він має вже постійний зв’язок з духовними енергіями. Чуйність до відчуттів є у кожного, але ми намагаємося заглушити її пристрасним умом.
Важко уявити, що потенціал основної духовної енергії та енергії фізіологічної даний кожній людині, але наскільки по різному обходяться люди з великим даром. І так ми чинимо в багато чому: хочемо здоров’я — стежимо за його станом в їжі, у відпочинку, у праці та за задовільним середовищем проживання; хочемо мати пристойний одяг — бережливо ставимося до наявного, не полінуймося поміняти до кожної зміни виду діяльності, чистимо тіло і т.д. Це не є велика праця, а можливо, ми є велика праця для оточуючих і жити з нами під одним дахом і працювати в одному колективі. Люди вважають важким те, що їм не подобається, і легким те, що їх не утрудняє. Бувають люди, які запевняють, що ніколи не моляться і, тим не менш, вони зберігають піднесений настрій — причин багато. І перша з тих, що можливо їх молитва не схожа на молитву вживану його навколишнім середовищем, але вона присутня у сказаному комусь доброму слові, в наданій допомозі потребуючому, в усвідомленій творчій праці …

Етичне пізнання життя є як реальність і здатність людини до філософського пізнання духовності своєї та світу в гармонійному взаємозв’язку і вводить нас у стан буття, як об’єкта матеріального, хоча процес пізнання тільки народжується, або уже є середовищем самого пізнання і проявляється в людськії мудрості підтвердженої життєвим досвідом, який здобувається в пізнанні фактів та подій проявлених, які й стимулюють ум до поглибленого пізнання духовності. Пізнання фактів, ситуативних подій, природних проявів є пізнаннями в констатації, чи, так званими дорожніми знаками для не випадкового інтуїтивного початку відчування процесу впливу їх на нашу духовність і підштовхуванням нашого єства на шлях пізнання істини, на шлях пізнання смислу нашого життя-буття. Пізнання духовності людства людиною, як частиночки всієї Природи, Космічних енергій не є певною закінченістю, статичністю, а процесом розуміння безмежності. Одночасно ми усвідомлюємо, що у творенні духовного беруть участь все, що наповнює Всесвіт.
Духовність і процес її пізнання не може бути моральністю, визначеною етикою, які встановлюють рамки поведінки, певні обмеження, але духовність не порушує цих рамок, а навпаки – є наповнюючою їх основою. Вона безмежна і розвивається індивідуально для кожного і по суті передбачає пошук шляху духовного зростання, який, як не прикро, все ж на певному етапі пізнання призводить до відчуття повноти пізнання, повідомимо, що конкретному носію душі ймовірно також є обмежувачем в розвитку. Тому пізнання плодів пізнання в пізнанні життя призводить до усвідомлення духовної гіркоти через нашу упереджену суєту і схильності людини до суспільного облаштування, до природи і залежності від них. Але в цілому це становить певну малість і то тільки на початку усвідомлення шляху в пізнанні Духу.
Живе пізнання завжди буде поширювальним, але не обмежувальним. За цією ознакою можна відрізняти істинність знань.
Треба звикнути до усвідомлення певної значимості знань в нашому житті. Володіти знаннями не так просто – це може бути дещо обтяжливим, особливо на початку. Краще зберегти всю тяжкість знання, ніж перебувати поза реальністю.

І С Т И Н А .

Того, хто знає крихту Істини, називають окультистом. Хто ж постає проти основ Знання, того звуть раціоналістом. При таких передумовах можна уявити збочення суспільного мислення. Скільки непорушних істинних знань сьогодні заперечується людиною! Яке ж уявлення людей про Духовний Світ? І ми отримаємо безліч самих ухиляючих відповідей. Багато хто взагалі відмовиться відповідати, прикриваючись лицемірним небажанням говорити на таку тему. Інші повторять завчені вірші Євангелія, які не живуть в їхніх серцях. Треті будуть стверджувати, що Світ створений за дві тисячі років до Р.Х. Ось такі відповіді отримуємо при розмові із представниками різних релігійних традицій, замість одухотворених відповідей, повних любові, доброти і величі, як основи духовності. Кажуть — немає вічного життя, немає Бога …, але вони існують і якщо на даний час ми не сподобилися пізнати їх проявів, то завтра можемо їх відчути. Знайте це! Тільки невігласи не бажають і не вміють мислити у світовому масштабі, бо пізнавшому відкриваються всі Знання Всесвіту. Стривожена дитина припадає до колін матері, вона не просить за себе, але чує міцну опору і захист. Так само раніше чи пізніше приголомшена людина звертається до Вищого Світу.

… «Помилка котиться по похилій площині, тоді як істина насилу прокладає свій шлях в гору». Сила божественних енергій покриває багато чого при наявності духовності. Парадокс? «Пастухи отримували одкровення, Царі шукали …»

Людина родиться невизначеною, бо коли починає дивитися в себе, то питає: «Хто я?». По біблійному опису творець в кожне своє творіння вклав визначення, зміст, смисл. Це творіння частково можна передбачити людині протягом свого життя. А людину – ні. Мабуть творець в останній робочий день перед вихідними не встиг сформувати призначення людини, як духовної істоти, її смисл перебування на планеті Земля і тому ми зовні бачимо деякі проявлені її поступки в процесі, як дії , які не сильно відрізняються від дій тварини. І тому цю можливість у формуванні себе, як духовної істоти, залишилось за людиною. Вона шукає смисл життя, шукає істину, але не всі зможуть протягом одного тілесного життя. Будьмо пильні, знаходимо час усвідомлено засвоїти, як несподівано приходять відчуття щастя, як і підняття душі на ту сходинку в небеса і те, як задоволення замикає очі смертю тіла.
Цей шлях Адама з раю в цей світ був засобом для його і нашого росту, як духовної істоти. Осудивши його і Єву, але не осудив змія, не знищив дерево пізнання добра. Тобто суду не було, не було і осуду. Бог не бачив процес поїдання яблука, він відчув, але перед цим звернув увагу їх саме на це дерево серед багатьох дерев едемського саду. Саме він збудив у них інтерес свідомо – він же Бог. Він збудив у них бажання на дану конкретну дію, на конкретний об’єкт. Сьогодні психологи, психоаналітики, дослідники психіки людини підтверджують, що саме такий розвиток подій слід очікувати, застосувавши прихований метод досягнення мети через конкретизацію заборони. Про це говориться і в старіших манускриптах ніж Ветхий заповіт, трактуючи цю ситуацію так, що нібито Бог хотів Адама навчити, випробувавши його на послушність (ось де закладено спосіб, як про перший камінь виховання рабства і це, можливо, теза писавшого святу книгу, чи нам так трактують, чи ми самі так сприймаємо).
Це бачиться по іншому. Так, можливо, Богом саме цими словами спеціально посіяна спокуса для першої душі людини, що появилася на Землі з її бажаннями, користолюбством і всіма нам знайомими діями, які властиві сучасній людині (ми є їх носіями по сей день). Ця енергія, ця першолюдина (її душа) прибула з інших світів на планету Земля, на якій жили і живуть Боги. А вони в нас і вони серед нас по сей день. Вчені вивчають інші планети сонячної системи, інші галактики і ніде не виявили ознак життя, не виявили такої прекрасної природи (справжній едемський сад), такої гармонії всього, що населяє планету, такого порядку, таких чудернацьких проявів людського організму і його дій. Багато проявилось перед людські очі, але таїн ще мабуть багато і багато.

Ми розглядаємо дану ситуацію не як істину знань, не для аналізу, чи критики, а для усвідомлення суті своєї. Можливо в цих рядках ми зможемо побачити себе.
Можливо Адам і Єва вагалися, чи навіть боялися Бога отця. Але коли Адам з’їв яблуко, то цим він сказав Богу: «Ні» — і ми можемо в своїй пристрасті сказати, що він пішов проти Бога, він збунтував-ся(себе). Але ж Бог наперед знав, що так відбудеться. Він спонукав Адама сказати – ні. Після цих слів Адам відчув себе дорослим, самостійним і побачив своє призначення на цій планеті. Він вийшов з дитячого віку. А Бог отець, як і кожен батько, хоче, щоб його син став самостійним, щоб сам приймав рішення, сам дбав про себе, був шукачем смислу свого життя … Така програма закладена Богом і в сучасне людське єство, в його тілесне життя, бо людське тіло старіє, втрачає силу і не може до своєї смерті опікуватися своїми дітьми і самим собою. Це вже діти мають опікуватись старенькими батьками. А розвиток душі належить божественному, носієм якого є наше тіло.

Бог не вигнав Адама з раю, а тільки за межі саду. Він так спланував і так спровокував Адама з Євою, щоб вони так і саме так поступили. Досить повчальна притча. Уявімо, що якби не було цього «порушення», то не було б цього світу людини, не було б «сотворенія мира сего». Це була не кара. Бог не жорстокий, як нам його описують в «святих книгах» — він мудрий, милосердний, правдивий, справедливий, добрий, люблячий, турботливий, щасливий за нас. Навіть, коли наша душа плаче, то цей плач є плачем Бога. Він сприймає наші душевні страждання, як і болі тілесні через духовні. Не можна сказати, що Бог є тільки люблячий, чи самодостатній, твердий у своїй волі, як криця. Ми ж знаємо природу наших страждань, нашого плачу, що це є така навала наших нездійснених бажань, мрій, що душа не може витримати і попереджає нас болями в тілі — плачем, які і допомагають нашому єству бачити саме ці негаразди. Ми до цього відносимось як до потоків енергії і плач душі є певним видом енергії – чи то негативної, чи позитивної.
В більшості випадків людина находить вихід. Всі тепер знають, що цей вихід посилається через очищення молитвою. Ми ж це усвідомлюємо найбільше в такі хвилини, що це наш найкращий друг і помічник, який розрадить, підтримає. Будьмо свідомі, якщо в нас болить, то і Богу боляче. В нас пресищується радість, то і йому ще більш радісно (семи кратність і тут присуща). Бог розділяє долю свого творіння. Перевірте на собі, на своїх дітях, на своїх творіннях своїми відчуттями. Чи не так ми сприймаємо і відчуваємо? Він такий був, є і буде – це для нашого мирського усвідомлення, а фактично він Є – тут і повсякчас – для нього немає виміру в просторі і в часі – він всенаповнюючий і всюдисущий. Він турбується про благо Адама як і про все на Землі, в тому числі про Адамове потомство до наших днів. Він турбується видимо і невидимо. То вже наша проблема, що ми деколи не чуємо і не бачимо в цій мирській суєті. Бог послав свого сина Іісуса Христа, Мансура, Мухамеда, Будду, Тараса Шевченка, Серафима Саровського, Терешка, Ліну Костенко, Скрябіна і інших в цей мир для спасіння душ людських, для спасіння себе в нас.

Ми вже зупинялись на тому, що існує чиясь думка, гіпотеза, чи більш за все знання, що душі на Землі появляються із-за нелюбові до Бога. І саме наша серединна планета і серединна галактика є тим місцем, де душа, перебуваючи в людському тілі, шукає себе в проявах тіла – думок, слів, і дій. Вона свідомо розуміє, що послана сюди для виконання своєї місії, свого призначення — вирощувати духовні божественні якості при допомозі тіла і оточуючого середовища. Наше визначення, як біологічної досконалої істоти є дар Божий. Саме людина, як і вся природа, має дбати про Суще: славословити його, величати його, берегти його всесвітню енергію, сіяти милосердя, доброту серед всього живого і неживого, видимого і невидимого на нашій планеті і для всього космосу. Людина є носієм Бога, носієм його імені. Цю місію вона покликана виконувати. Душа сюди прибуває не як покарана (Бог не карає – він милосердний і люблячий). Бога не треба боятися, а шанувати і любити … самого себе, бо ми є Боги. Нарощування кожною людиною духовних якостей є тим процесом нарощування позитивної енергії не тільки на цій планеті, а й для Всесвіту. Написано як доконаний (здійснений) факт – «полюбіть як самого себе». Такі енергії любові були і до Іісуса Христа в людському середовищі, але цю божественну якість він виставив як орієнтир в людській життєдіяльності, як основу у всьому. Буде любов, то все інше додасться. Це вже було дано таке розуміння людському єству. Іісус запрошує з такою ж любов’ю віднестися до собі подібного, розуміючи, що вони обоє в даному випадку є одне ціле. Все живе і неживе, видиме і невидиме є цілісною сутністю наявного життя на Землі.

Наше покликання – відкривати ( бачити і чути) божественне і бути ним. Саме бути. Шлях до буття буває досить тривалий, бо велика частина людства просто існує (при своєму існуванні ці душі в цих тілах можуть і не рости, як зернинка в баночці на полиці), але ще й деградувати. Досить чимала частина людства захоплена мирськими бажаннями, тобто живе в пристрасті, але має можливість почати пошук істини – це ті люди, що і ми. Досить маленька частина людства переходить в третю стадію (перелік є умовним і не точним. Більш точніше сказати: скільки людей – стільки і стадій) перебування на Землі – буття. Це благосні люди. По нашому уму можна сказати, що душі таких людей після смерті тіла переходять в інші світи. Це ті, що пізнали істину і свідомо вибрали шлях буття для нашого ж блага, щоб показати і нам цей шлях. Це ті люди, якщо говорити про християн, що ввійшли в стан Христа. Так бути Христом не просто і не легко – цьому ми поінформовані, коли читаємо Біблію. Є такі люди в кожній релігійній традиції. Це люди, які відмовляються свідомо від минулого, не переймаються майбутнім . Вони бачать світ таким як він є. У них відкрились очі і вуха. Вони по іншому сприймають весь оточуючий мирський світ. Таке бачення не випадкове, бо їхні душі в міру потреби можуть переміщатися в інші реальності в яких була і буде їх душа з можливістю знаходитися у фізичному тілі. Такі знання реальностей і може пояснювати присутність Знань душі в нашому тілі. Мабуть за такі знання, які збагачені життєвим досвідом попередніх життів.

Людина, яка зрозуміла, що жити минулими знаннями, минулими способами, методами, минулим баченням світу і дивитись на себе в минулому, згадуючи свої добрі і не зовсім добрі поступки і на основі минулого досвіду будувати своє життя (це все є тягарем минулого, це все є певна енергія) не можна, бо це вже прожитий час. Хоча наше перебування в мирському суспільному і природному оточенні через особистий досвід дає нам можливість бачити і відчувати своє єство, свій життєвий шлях. В будь який минулий досвід сьогодні все одно вносятся крихти нових мудрих рішень. Ми зупинялись на тому визначенні і розумінні, що жити потрібно сьогоднішнім, бо коли ми живемо минулим, то ми є старими морально, а та людина, яка вважає себе належною до тієї, чи іншої релігійної традиції, партії, то вона саме такого віку, як і дане вчення, бо вона ним живе, вона знає його і це є частина її життя. Його не повернеш назад для пережиття по сьогоднішньому. Всеодно сьогодні є якісь нові думки, слова, вчинки, нове переосмислення, нове бачення речей, всього і себе. Давайте жити теперішнім, то це і буде ріст. Навіть рослини мають різні стадії (стани) росту – зернина, пагін, стебло, квіти і знову зернина в іншій кількості і в іншій своєрідній якості. Якщо не росте, то це її вибір. Ця людина вибору, людина пристрасті.
Зрозуміти слід і такий свій стан, коли людина живе майбутнім, з її фантазіями, цілями, романтизмом, без бачення реальних речей і дій оточуючих і неусвідомленого свого місця в Природі. Так теж є.
Так, кожен день в людини є новий стан, коли вона росте. Кожен день ріст, кожен день народжується в людському єстві щось нове. Людина народжується для себе (для Бога), через себе (носить його в собі) і ради себе (виконує божественне призначення – пізнає своє єство, свою душу). Коли ми починаємо бачити свій ріст, то у нас починають виростати (ми починаємо відчувати) янгольські крила. Ми переходимо в статус охоронця божественних якостей, у вісника цих якостей. Саме в такому стані людської душі і є ті якості, які відсторонена людина називає ангельськими. Ми опинилися в раю відносно того періоду, до якого перебували. Ця різниця відчувається всім єством, всією душею, всім тілом. Це і є завдання всього життя людини – рости, розвиватись, творити духовні позитивні мудрі діла, енергії, шукати себе, шукати істину і мати від того задоволення. Бо хліб, одяг … ми добуваємо для потреб тіла, а для душі — прийняти (побачити, відчути), наростити божественне і передати іншим.

Якщо ми не хочемо, чи не можемо на перших порах, хоча цей процес починається з усвідомлення свого покликання – Іісус кликав своїх учнів. Він кликав їх, знаючи їх рівень духовного розвитку, як носіїв духовних знань, творчих індивідуальностей, а не як носіїв суспільних професій. Ніхто не зміг і не може зневажливо ставитися до його духовної могутності і його способу підбору собі послідовників. Саме так слід розуміти ці Іісусові труди в зібранні майбутніх носіїв (апостолів) і засівачів Знань і Мудрості в людському суспільстві. Хай інше розуміння буде на совісті оповістителів. Він кличе і нас кожен час – (почуймо його зов) шукати себе, бачити Бога у всіх, то слід зупинитись, чи забути про це і продовжувати жити в миру, в цьому суспільному укладі, в цій державі, в цьому колективі, в цій сім’ї, а вони підготують нас — і коли ми дозріємо, доростемо до того, щоб зустріти Бога в собі. Це можна відчути серцем, душею, тілом.
Такого відчуття не дають гроші, ні депутатство. Але наше его говорить: «Ах, як хочеться стати депутатом», але є і бачення бути істинним. Тим і тим стати, чи бути трудно, але воно вартує того. Депутата мучать сумління совісті, багач страждає …, але це того варте (це вже ознака росту душі). Ми маємо все за ці муки совісті, за страждання в переоцінці наших потреб з лихвою. Дві позиції і обидві важливі. Душа потребує пізнання істини нашим єством (вона знає, що це таке), а ум хоче стати президентом і він теж має майбутню надію, що йому дасть цей статус єства. Визначаймося: кому дати умови для росту: для росту душі, чи для сили ума; ким — хочете стати президентом, чи бути спокійним, умиротвореним і мудрим, можливо, і державним мужем? Ми будемо розумними мудрецями до смерті, а ставши президентом на 5 років мучимось і страждаємо у виборі, але це того вартує. Після 5 років мук і страждань ми вже ніхто, ми опустошуємось, ми вже в стані бомжа і навіть діти рідні рідше заходять, бо гроші і вплив поступово зникають. Це є тільки наші відчуття на зовнішні зміни, що означає, що ми жили, а не були гостями душі.
То в кого більше скарбів на протязі всього життя, а у кого зароджується потреба в спокої перед смертю, спокою перед смертю, підкреслимо – перед смертю, бо це є певним строком для усвідомлення, що ми принесли в цей світ в своїй пристрасті. Якщо говоримо: принесли, то життя було у вимірі минулого. Ми залишаємо тіло голим. Такого плану роздумування на одрі є поштовхом для розвитку душі в майбутньому тілі. Але в кожного з нас є можливість бачити, відчувати, жити цими скарбами все свідоме перебування нашої душі в нашому тілі. Тоді ми щасливі, тоді ми задоволені нашим життям-буттям.

Так в людському єстві є щось більше ніж сама душа. Можливо його гординя, велич … Бажання здійснюються … Ми хочемо стати матеріально багатими, мати владу, однак, коли ми цього досягаємо, то усвідомлюємо, які ми нещасні у своїх намаганнях (це ми можемо чути в діалозі з собою, бо при житті, нас охоплює страх повідомити про своє усвідомлення цього стану). Ми йшли до духовної бідності і безвластя – ніхто не хоче нас слухати, то є момент поговорити з собою. Це підказка сущого, що саме багатство і влада дали нам розуміння і усвідомлення такого стану речей і нас в цьому процесі. Маючи гроші, ми перебуваємо в постійному незадоволенні життям ще більше ніж коли було хотіння їх. Після того, як ми мали владу, приходимо до розуміння – наскільки ми безсилі і шукали силу не в своєму розумі, не у своєму серці, а в посаді, в грошах.

Ніщо так не заставляє людину усвідомити свою внутрішню пустоту, свою бідність, як багатство; своє безсилля, як втрата владних повноважень. В душі ми ( хто має багатство і владу) є людьми, які все ще бажають, просять, шукають, намагаються керувати. Джерело нещастя в надлишковому матеріальному багатстві і політиці. Це інфекційна хвороба – хвороба тіла і ума. Нею заражена велика кількість людей. Той хто її має і той, хто її ще не має — не бачать небезпеки і міркують, і намагаються триматися принципу : «Не донесу, то хоч надкушу», але матиму. Одначе за гроші і бажання мати владу істини не придбаєш, не оволодієш. Будучи багатим, чи бідним – все одно нами рухає свідоме, чи підсвідоме розуміння свого покликання – пізнати істину. Менше нікого з людських істот не задоволить. Хотіти нікому не зашкодить, але спробуйте ввійти в діалог з собою – моліться і це буде початком в пізнанні істини.
Людині присуща велич і одночасно нещастя через невизначеність. Тому людина весь час шукає щастя, радість в інших сім’ях, в інших країнах, в інших світах, застосовуючи хитрість, вміння, силу, зброю … Ні одна істота і навіть ні одна стихія (ураган, тайфун …) не забрала стільки життів, як людина. Вона вбивала, палила на вогнищах, …, шукаючи і сама не знаючи, що шукає в своїй злобі . Вдумаймось, що в своїй злобі стільки тисячоліть людина не знайшла щастя, любові. Цей дорожній знак виставив Іісус Христос і йому подібні. Іісус заповів: «Любіть одне одного». Продукуймо цю якість, яка вже подеколи зустрічається серед людей, які відчули істину, зрозуміли смисл життя.

Все оточуюче людину має життя, певний рівень самоусвідомлення і випромінює в своїх проявах якусь стабільність і визначеність для нашого ж споглядання і нам в допомогу, але тільки людина може творити у своєму розвитку більше, хоча не все. Це слово: «більше», нехай не є порівняльним, а просто для розуміння можливостей людини. Вона хоче більше від берізки в Природі, з Космосу, то і має давати туди більше. Ця творчість кожного індивіда не передбачувана. Ніхто не може передбачити, що і коли створить та, чи інша людина. Із зернинки пшениці виросте колос пшениці, але не кукурудзи. Так задумано творцем. Людина була представлена сама собі. Пошук був і є. Людина шукає …: «Хто вона є?». Шукає свою сутність через спроби і помилки. Коли вона находить свою душу, вона находить Бога в собі – він там був і є. На неї находить спокій і умиротворення, як і на майже весь живий світ Природи.

Всі релігійні традиції пропагують – живи правдиво, шукай істину, але ми не хочемо таке слухати, бо бачимо, що пропагандисти займаються протилежним і ми в гонитві за грошима, речами, посадами не чуємо цієї божественної пропозиції – шукати душу свою, бо для цього слід присвятити всього себе – думки, слова, дії, почуття, … — це і є жертва богу мирському. Страшно, не вистачає енергії ? Жертв не потрібно. Сядьте і пориньте в себе усвідомлено, починаючи з кількох хвилин в день, подивіться на себе своїми очима зі сторони — на свої думки і реакцію на них, чиї інтереси вони зачіпали; на свої слова…; на свої вчинки… А що ми зробили хорошого, а що поганого і чого?, а як можна виправити, чи навіть запитавши себе, як би ми поступили на сей час. Це звичайна вправа для усвідомлення своїх потреб і своїх можливостей. Якщо ми відчуємо прозріння, зрозуміємо, що ми побачили своє нутро, свою душу, свою божественність, то побачимо суть правди, суть праведника – себе. Всесвіт і більше питає від праведників, месій, бо йому посильна і більша ноша, яку він несе в суспільство.

Усвідомлене розуміння життя починається з пізнання істини на основі знань, якими володіє наша душа. Всесвітні величезні знання знаходяться у Всесвітньої душі, як всенаповнюючого виду енергії і саме душа конкретної людини є бібліотечним читачем, де наш бібліотекар (Всесвітня душа) видає знання по рівню духовного росту і вмінню читати (пізнавати). Деколи декому бібліотекар відкриває двері в архів бібліотеки і звідти знання попадають на Землю, бо читач же ходить в бібліотеку, але повертається додому, в своє тіло. Кількість знань і їх якість читач отримує від потреб людства з метою забезпечення розвитку духовності і створення умов тілу, як його помічнику.
Знань є багато, різнорівневих, різнопрофільних, логічних і не дуже, точних і розпливчатих. Вони мають багато характеристик і охоплюють всі сфери життя-буття всього на планеті Земля, на інших планетах галактики і інших галактиках.

Людина знає багато, може знати багато, але вона почасти залишається нечемною, не ввічливою при їх використанні. Природа знання в тому, щоб перш за все знати себе, бо чуже – це і є інформація, яку отримує ум. В залежності від кількості отриманої інформації і вмінь, ум може приймати ті, чи інші рішення і відповідно діяти. Всі ці описані дії є словами, є інформацією на дорожньому знаку. Якщо ми на дорозі, то, можливо, будемо звертати на їх увагу. І це є не наша інформація, а можливо тільки для нас її хтось залишив, як свої знання.
З кожним днем ми все більше і більше поінформовані. Накопичення інформації, так як і накопичення грошей не міняє сутності людей, не є основою для духовного росту. Навпаки, наша гординя про свою поінформованість, наша жадібність, боязнь за гроші перекриває промінчики божественного, яке освітлює нашу душу. Однак, коли ми на сьогодні бачимо дефіцит, який вбачається через збільшення кількості бажаючих пізнавати духовне, пізнавати себе, пізнавати Бога, то однозначно мова йде не про поінформованість, досвід, а про потребу в знаннях, про усвідомлене пізнання себе і через себе Всесвіту. Знання нас насичують, а інформація тільки наповнює.
Одночасно, відзначимо, що саме ум нас інформує, що він забезпечує наше життя, робить його більш впорядкованим, більш легшим. Коли ми так думаємо, то вибір за нами. Той, що пізнав смисл життя, пізнав істину так не скаже. Він знає, що до цього стану його дорога була і через цей страх невідомості, певних труднощів, певної зміни поглядів на життя в попередніх життях. Він пізнав дійсну легкоту, дійсну свободу, пізнав красоту життя, визначився з пріоритетами в житті.

«Йде першокласник перший раз до школи повз дитячий садок. За парканом бавляться в піску дошкільнята. Підійшов він до них, подивився, зітхнув:
— Із задоволенням приєднався б, але освіта не дозволяє…».

Всі ці ідеї, пропаганда держави, що всім потрібно, як мінімум середня освіта, є не чим іншим, як способом відірвати людину від шансу пізнання, від шансу пізнати себе, від шансу пізнати природу. Хай наш ум покаже, яка ефективність відвідуваності школи, який процент її рентабельності у виробництві матеріальних благ. Аж 10%. А решта чим зайнята? Відвідуванням школи, вузу і головне, що при справах і є ймовірність на наповнення таких особистостей інформацією, яка не потрібна в житті і досить часто в професійній діяльності. Ту саму роль виконує біржа праці — зайняти ум в отриманні невеликої своєї ж суми грошей і в надії, що це буде стажем праці. Футбол і багато чого іншого…, що застосовується … для відбору енергії в пізнанні себе, щоб людина не вивчала себе, не вдосконалювала себе як носій духовного. Багато неусвідомлено констатують про це, говорячи, що світом тепер править диявол, наш ум. Однак таке пізнання дає нам можливість очищатися і входити в процес свідомого пізнання себе і Всесвіту.

Йде чиста підміна понять. Це як у тому анекдоті. Приходить в неділю кум до кума і слово за слово кум-господар бере кружку води і розливає по стаканчиках, запрошуючи кума-гостя випити разом з ним з умовою, щоб думав, що це горілка. Так і зробили. От кум-гість встає після другої випитої чарочки і, прощаючись, вдаряє господаря в пику раз і другий. Господар сполошився. «За що?» — «Та куме думай, що я п’яний після твоєї горілки».
Випробування і поневіряння. Як урочисто і бундючно обряджають люди ці поняття в застосуванні до тіла. Але ми вже усвідомили, що пізнання приходить через душу, духовними якостями, хоча за допомогою тіла. І тепер ми знаємо, що випробування є поліпшення якості, а позбавлення негативу, тобто придбання нових можливостей, приходять в наше життя, як творчий пошук, але аж ніяк через страдання і обмеження. Випробовує себе людина сама, входячи в пошуки, пізнаючи невідомі їй властивості матерії і духу. Позбавляється людина невігластва і тим відкриває собі нові можливості. Там, де для невігластва зневіра, там для пізнавання наближення радості і тріумфу. Тільки пізнанням короткочасності нашого життєвого шляху можна розуміти велич безмежності і навчитися стяжанню духу. Таким розумінням ми пізнаємо шлях до істини. Якщо плащениця Христа згорить, то хіба істина його слів зменшиться? Якщо нам кажуть, що Шевченко любив випити і любив жінок, то хіба від цього зменшаться його пізнання людства?

Вічне приваблююче відчуття людини до пошуку істини, сенсу життя є в кожного життя. Звідки воно? Пізнавши красу цих проявів істини, душа і тіло відразу звільняються від думки розгубленості в суспільстві, в просторі. Шлях істини починається з моменту зародження думки про неї, а, можливо, за покликом душі. Мудрість у тому, що вона відкриває смисл життя і є тією істиною, що вічна, бо вона у вічності, а не в якихось рядках книги, або періодах життя. Ми самі помічаємо, що іноді чинимо мудро — а чому? Бо спокійні, знаємо суть питання і його актуальність для нас або навколишнього середовища. Але побачивший, відчувший шлях істини, знає, де земні блага виправдані і що вище не відторгнуте — і він радіє такому стану свого єства.

Який величний шлях до Істини, що має в році триста шістьдесят шість кроків. І так рік за роком йдуть роки пошуків і пізнань. Радість Пізнання, хіба не вона є дійсною прикрасою нашого життя? Часто ми не можемо висловити словами ці кроки життя-буття, дані у відчуттях радості, яке, безсумнівно, і піднімається молитвою подяки. Нею стишується біль, нею досягаємо успіхів у праці. Ніхто і ніщо не може перешкоджати цій радості. Так будемо мати перевагу такого преуспеянія. Те ж саме бажаємо всім, бо на шляху істини немає тісноти — там всім вдосталь місця і одкровень, і знань. Нехай кожен радіє красі нової хвилини. Приймаємо? Так!

Збагачуючись усвідомленістю, людина рухається наповнена радістю і будь яка думка про нагороду повернула б її в рабство. Справа в тому, що багато рабів, саме вони думають приховати рабство духу під крижаною непроникністю і позірною відмовою від того, чого не мають. Кожен нагороджуваний є раб. Наш розвиток може облаштовуватися лише вільною свідомістю без сумніву і самоприниження. Будемо усвідомлені, щоб відрізняти свій достаток від старанності для загального блага Всесвіту. Така ж тонка межа між догоджанням собі і працею на розвиток світу.
Істину непохитності сходження ніхто не відніме. Перед суспільством і в його середовищі, а також на самоті однаково ми знаємо усвідомлено, або неусвідомлено наше невід’ємне право на збагачення духовне і матеріальне, хоча, іноді, не вміємо зрозуміти, як цього досягти. Шукайте! Хто шукає, той знайде!
Серцем шукайте, очима і вухами шукайте! Шукайте орієнтир у рядках цієї книги. Будь яке питання в пізнанні себе повторюється, бо не так просто описати наше розуміння, наші відчуття — і це виправдано. Бо дорогу в невідомі краї запитують неодноразово. Адже у нас на певну проявлену якість виникає кілька поглядів і розумінь, під різними кутами з різних позицій і з різним сприйняттям і відчуттями на один і той же факт чи подію. І прийміть цю малість в нашій немочі розуміння всього проявленого, усвідомленого нами в тій частині, що сподобилося і змоглося описати в даній книзі.

Слід перечитувати книги, які торкнулися наших почуттів і сприймемо цей факт як початок, як початок до пізнання. Взагалі, слід поновлювати своє враження від прочитаного. Даремно думають, що книга, прочитана три роки тому, не буде новою при наступному читанні. Сама людина змінилася за ці роки. Її свідомість і розуміння не могло залишатися на тому ж рівні; у всьому навколишньому середовищі відбулися зміни, людина не може повернутися до колишніх умов. При повторному читанні людина вбачатиме новий зміст в книзі — так говорять всі, хто читає, бо відчувають новизну в пізнанні. Тому така прочитана книга стає настільною і живодайним джерелом в щоденному житті.
Такі Знання живі, якщо ми бажаємо знову почитати таку книгу. Знаходяться люди, яким просте слово виявиться кращим ключем для відкриття дверей життя. Неможливо уявити різноманітність людських свідомостей і розумінь. Людині властиво шукати живого співрозмовника насамперед у книзі. Тут присутній такий елемент, як зародження своїх думок, на які книга не перечить, а дає свободу в мисленні. При повторному читанні через невеликий проміжок часу ми знову відкриваємо для себе щось нове, бо кожен знак у слові несе смислове наповнення, несе життєві відкриття. Як приємно спілкуватися з таким другом, як книга. Вона привчає спілкуватися насамперед із Всесвітом. Ви це за собою зможете побачити. Спостерігайте, як відбувається співбесіда у відчуттях. І такий зв’язок є ознакою близькості. Це розмова з собі подібним, як би зі своїм двійником. Такі відчуття також з’являються, бо це розмова з Богом через слова книги.
І не ображаємося, якщо розмова не відбулася. Тому можуть бути різні причини, але не пояснення. Порив творчості не може загаснути через невчасність цієї книги. Кожному пориву творчості творця дані свобода і своя місія, свій строк — кому написати, кому прочитати, кому втілювати в життя, кому вознести з життя в сфери духовні з усвідомленням, що в цьому житті ми можемо зробити це, а то й більше. Ваші ходи відчутні? Ви відчуваєте задоволення від розуміння своєї суті? Тоді дерзайте! Ви на правильному шляху, саме, Ви! Здоров’я Вам і творчих пошуків! Творчість наша доля!

Творчість і джерело творіння є і ми. Хоча в житті ми тільки вдосконалюємо чи знищуємо світ. Буває і з перемінним успіхом. Бо ми усвідомлені, що в нас є минуле — воно було і до нас, яке ми називаємо історією, але й ми усвідомлені, що в нас є майбутнє — про яке ми мріємо, у реалізації якого ми створюємо в своєму умі плани, ідеї. І в цьому іноді прискорюємося.
Творець створив світ, але й наше покоління створило телевізор, комп’ютер, нові машини і механізми, штучні (як ми думаємо) водойми і вони вже є предметами нашого обиходу. Нове покоління створить ще щось — наприклад, нові види комах, як нашу потребу і затребуваність Природи. Процес творення в Природі відбувається постійно в стані відчуття натхнення і любові. Явища злоби, користолюбства і т.д. з іншими відходами, продуктами життєдіяльності утворюють нові види енергій в продуктах використовуваних нами чи іншими сутностями, які, як і ми, використовуємо (наприклад: кисень), створюючи умови для подальшої діяльності інших істот, а ті використовують наші відходи життєдіяльності для створення умов своїх життів. Ось так і відбувається кругообіг потоків енергії зі зміною її видів і є результатом творення кожного окремо, створюючи єдність.
Творець створив темряву і світло, і це теж є різновиди енергій і кожна з них є творцем інших видів енергії. В темряві щось створюється і світло сприяє створенню нового, бо це є енергією з одного джерела, від творця. У всьому є життя, основою якого є рухома енергія, більш концентрована і більш потужна.
Труд є творчість, але не трудовий стаж і гроші. Праця це вже є плата держави чи наймача за труд, який у більшості випадків стає одноманітним і вже не творчим, а як певне убезпечення від вільнодумства в прив’язці до конторлю в плані духовного розвитку; в суспільному плані праця і її оплата частково забезпечують фізичне існування людини. Можливо, вона думає, що людина не проживе без цих грошей? А скільки є їх у цьому, так званому, статусі і не є отримувачами соціальної допомоги. Саме цей життєвий період в людини є періодом пошуків, бо перед нами відкривається стільки невідомого. Душа такої людини краще відчуває свої потреби, потреби природи, Вона краще відчуває гармонію суспільства. А освітня інформація вчить нас стати більш ефективними, більш успішними, бо буцімто саме гроші роблять гроші.
Але ж душу не можна купити за гроші. Коли нас гукне Сущий на одр, чи закричить душа від болю, то чого не продовжаться дні нашого життя, чого ми не виліковуємося, хоча гроші стають помічниками, але не самим життям, чи процесом виліковування. Хтось може сказати, що той, хто має гроші має шанс вилікуватись. Так не є. Виліковується тіло тоді і тільки тоді, коли хворий і піклувальники не ощистять душу хворого, доки не пройдуть шлях в молитві за очищення душі хворого.

Тільки свідомість через пізнання дасть відповідь нашому єству, що ми вийшли на шлях пошуку істини, що ми отримали доступ до знань.
Для прикладу розкажемо батькову оповідку. Вона пов’язана з початком трансляцій засідань Верховної Ради України. Він уважний слухач і розповідає після прослуховування: «Слухаю одного депутата – правду говорить; другого – правду говорить, але заперечує першого; третього – правду говорить і критикує попередніх за їх підхід до розгляду даного питання; слухаю четвертого – правду говорить. Але ж обговорюється одна тема. Розгубився, заблукав в логічній-нелогічній абракадабрі слів, значень, висновків, бо всі четверо не є державними мужами, немає в них розуміння потреб людей. В душах їх і в словах їх немає істинних знань. Взяв сумнів, а може я не можу пізнати істину в їх речах. Ні, душа говорить, що вони не є істинними. Правду відчуваєш душею, а не умом, який живиться минулим досвідом, минулою інформацією, узагальненями і аналізом.»

Чого ми пристосовуємось до суспільних установок, суспільної поведінки, хоча по великому визначенню суспільство цей устав і писало, чи прийняло такі правила поведінки від попередніх поколінь. Тому, можливо, кожне покоління в цей кошик добаляє своє бачення життя, що також впливає на ріст індивіда. За час розвитку суспільства виникало досить багато різних видів, підвидів сімейних, суспільних, економічних, виробничих відносин, а вони в свою чергу ставали грунтом для народження певних заборон. Тобто йшов процес формування нових видів гріхів, нових видів хвороб. Ми вже трошки торкались теми пошуків коренів будь якої хвороби. Останні слова могли б бути висновком, що ми сьогодні з досить великим гріховним вантажем, суспільство хворе. Суспільство набирає пришвидшений плин часу. Суспільство втратило спокій і мабуть не має часу спокійно зазирнути в корінь кожної своєї проблеми. Людина, як його частина теж свої проблеми закидає у свій кошик, відкладаючи на потім і з часом забуваючи про них. А кошик з кожним разом стає все важчим. Так і суспільний кошик стає важче одному поколінню. А що можна говорити про проблеми попередніх поколінь, цивілізацій, які ми навчені нести.
Ми бачимо, що котимось до прірви і тільки духовне очищення може зупинити цей інерційний, байдужий до всього світ, від скочування. Давайте вчитись чистити свої кошики кожен і цим будемо чистити кошик народу, кошик планети. Носії світлих енергій по добродушності свїй, чи невігластву своєму часто готові обійняти самого шкідливого зрадника. Слід вигнати байдужість, яка паралізує духовність народу. Дійсно можна знемогти не стільки від ворогів, скільки від байдужості друзів. Бо яке може бути розуміння духовності при лінощах і байдужості? Такої тяжкості інертних людей потрібно побоюватися. Це застереження є для того, щоб не входити в стан страху, а ці слова є, як можливість бачення небезпеки в духовному розвитку (та так і в матеріальному) таких проявів в людському житті.
Байдужість дорівнює бездушшю, бо свідомість байдужих настільки низька, що вона не може служити розвитку. На жаль, число байдужих велике. Вони не тільки сприяють загибелі планети, але є самим тяжким вантажем для носіїв духовного. Вони самі не розвиваються і живуть без одухотворених бажань і не знають, як долучитися до умов духовного світу. У них немає устремління, і вони не мають руху думки. Животіння земне приноситься ними в поняття про значення прекрасних обителей небесних. Вони не вміють користуватися своїми потужними можливостями для цього. Вони не піклуються про одяг, вони навіть не хочуть в своїй байдужості до всього привести в прекрасний вид тіло, як храм душі.
Смерть не існує для духу осяяного, але байдужість є ознака шляху до смерті. Гірко бачити таких і тяжко жити серед них. Але і це не випадково. Сьогодні назріла така потреба. Яскравим прикладом зміни суспільних відносин видно через кількість заповідей Божих у Ветхому заповіті і в Євангелії. Це є наочний приклад росту переліку нових викликів суспільства через описання нових вимог до нього і як обмежуючий фактор видно в рості заборон (гріхів). Їх кількість за ці тисячу років, з часів написання Євангелії значно зросла. Про них основна маса людей найбільш поінформована, бо кожна релігійна традиція, а не тільки християнство, кожна держава стежить за тим, щоб ми знали, що таке гріх і які його види.
Можливо суспільствознавці оперують більшою інформацією взаємовідносин ніж основна маса населення. Гріх пригнічує, гріх народжує страх. Нам необхідно пізнати суть явища, яке визначається в слові «гріх». Навіть сьогодні запитаймо будь яку дорослу людину: «Чи дійсно первородний гріх є гріхом?». Хто скаже, що це так? Ні і ні. Якщо ми хочемо в страсті підтвердити свою приналежність до релігійних традицій, то ми розкажемо, чи підтвердимо цю чужу і безглузду казку про існування первородного гріха. Гріх це прояв дії в думці, в слові, у вчинку. Це слово в їх вустах залишається всього навсього словом без змістовного наповнення, без словесного пояснення суті цього злочину, бо гріх в їх розумінні є злочином. Хіба це так. Ні і ні! Яку він дію проявляє? Це ніжний погляд, це прекрасні слова. Це прекрасні тілесні відчуття. Народження нової людини є піком таких прекрасних очікувань. Хто тоді скоїв злочин? – Батьки? – Новонараджена дитинка? Наяву – чиста підміна понять.
Кожен має можливість поспостерігати за прекрасними емоціями, за поведінкою людей, які пізнають тілесні втіхи, пізнають процес народження дитинки. Це ж є радість життя. Давайте вчитись любити, радіти. Даруймо ці відчуття любові, радості всім. Творімо добрі справи, живімо по правді, по совісті. Хай пошук істини через радість життя-буття будуть орієнтиром в житті, а негатив не буде гальмом. Дехто може говорити, що ми народжуємо дітей для гріха. Заперечимо, бо ми водночас народжуємо для творення радості, любові, щастя, доброти, умиротворення в нашому людському середовищі. Якщо ми до народження дітей будемо підходити з позиції бачення, як народження гріховності, то цим ми заперечуємо саме життя, саму живодайну енергію. В дітях ми продовжуємо життя і цим зберігаємо можливість наповнювати своє життя і життя планети Духовністю. Наше життя підтверджує цю місію людини.

Хто має моральне право називати любов, красоту почуттів, красоту творіння цим словом. Яке до речі не можна застосовувати на будь які негативні думки, слова, дії. Природу негативу ми постійно розгядаємо, як не що інше, а менший позитив від очікуваних наших бажань. Чуть-чуть уважніше придивіться до прояви негативу (як ми змогли побачити його прояв, для чого він нам, що він хоче нам показати, чого навчити) і це дасть нам змогу з розумінням віднестись до прояву вказаного явища. Словом гріх певна частина суспільства займається осудом інших дій, які ми бачимо в інших. Природу бачення будь яких якостей ми розглядаємо і бачимо, що носіями цих якостей і є ми самі, як висловлювачі цього слова-протилежності в дії-осуді. Розглянувши перший гріх людини, ми можемо сказати, що він є нікчемним з самого початку. Його ніхто не боявся і не боїться. Цим словом ми прикриваємо свій страх, чи свій негативізм, який жде нашого розгляду. Він по своїй суті носить інформаційне минуле пропагандне наповнення. Пробуйте. Будьмо зваженими у висловлюваннях, у вчинках.

Так можна підходити до вивчення природи кожного «гріха». Не може ж бути гріхом для онука вбивство дідом кого небуть. Не буде нести онук відповідальність і отримувати кару за злодіяння діда. Цей негативізм отримає те тіло, яке отримає душу діда цього онука, можливо нестиме покарання той, хто нестиме в собі пам’ять про вбивство, як носій негативної думки (осуд) про негативне діяння, незалежно від того хто є цим носієм – родич вбивці, чи родич вбитого – відповідальність перед Богом у обох одинакова і вже як осередків негативних відносин.
Пам’ять – це збір інформації і її збереження в умі шляхом запам’ятовування (за пам’яттю). Якщо ми отримуємо правдиву інформацію, то вона всмоктується, «лягає на душу». У серця немає пам’яті, у нього є пізнаний відомий світ, а система пам’яті формується в голові, в можливих абстракціях. Якщо ми концентруємося у своєму житті в запам’ятовуванні, а за цим є дія в думці, слові і поступки, то так ми можемо вносити цю енергію в духовну енергію душі чи полегшуючий елемент сприйняття умом в новому тілі цієї родини інформативно, як негативна суспільна умова і можливість позитивних поступків в духовному очищенні себе і суспільного середовища.
Будучи носіями такої пам’яті, то, зазвичай, ми складаємо генеологічне дерево роду, як спосіб збереження пам’яті. Такий феномен є підказкою для нашого єства, як можливість очистити негативну енергію собі подібних предків і найперше себе, свій кошик і суспільний кошик. Пам’ять це непотрібний втомлюючий вантаж і сущий подбав так, щоб ми не обтяжували себе різним непотребом, даруючи нам на схилі років склероз.
Бог дає нам знання тоді, коли виникає у нас потреба на них, а пам’ять забирає постійно. Ми ж не пам’ятаємо про все, що ми думали, що говорили, що робили годину назад, день, рік. Дякуючи сущому, що він дає такі умови , що ми весь час в процесі забування. Сущий, бачачи небезпеку в прив’язаності до запам’ятовування, посилає нам допомогу через так звану «хворобу» склероз. Це не хвороба, це турбота Бога про наше єство. Дякуємо собі, що ми знаходимо аргументаціию всім нашим діям і недіянням, словам і думкам в пошуках істинності, в пошуках смислу життя.

Люди не даремно помічають, що злобники, ненависники, сімейні кривдники, п’яниці можуть страждати і тим очищатися, але страждають і ті хто знаходиться поруч з ними і це теж в нашому упередженому суспільстві є шлях очищення і для них. Такий шлях часто супроводжується додатковим перенапруженням. Це тільки один з варіантів. А їх багато. Наприклад, нелюбов до пияків призводить до появи в житті чоловіка, або сина п’яниці. Так життя зазвичай збирає таких людей на таке «благо» обом і так облаштовує їх духовне зростання. Бо тільки духовне подвизає до усвідомлення негативу в п’янстві і в нелюбові до них. У житті ми хочемо, фантазуємо своїм умом про красивого чоловіка, то отримуємо потворного, але Сущий дав саме красивого душею. А якщо ми подякуємо і за такого і приймемо душею і тілом, то ми зможемо побачити його красиву, добру і багату душу, яка ще більше відкривається при такому відношенні. І таке ставлення ще більше дає нам можливості зрадіти і возблагодарствувавати. Ці два приклади наведені для осмислення та вміння прийняття всього, бо це є самим кращим для нас варіантом. Слід вчиться любити самому, а не прагнути бути любимим.

Читалась якось історія про одну сім’ю в якій через деякий час чоловік став зловживати алкогольними напоями. Не допомогали сімейні наущення жінки, дітей, батьків, лікарів. Були спроби механічної дії: позбаляли права переміщатися, не давали грошей, ховали речі, які могли мінятись на горілку. Не допомогало нікому — ні горе-алкоголіку, цій досить духовно і тілесно хворій людині, так і сім’ї. Жінка шукала раду скрізь і всюди. І от в одному з монастирів їй зустрівся, мабуть мудрий, монах, який їй порадив нести свій життєвий хрест мовчки і в молитві, допомогаючи чоловікові відчути своє покликання, що він людина, що він є духовне єство, а через його тягу до спиртного, душа просить в тіла допомоги. Якщо Творець бажає бачити його п’яним, в сечі, в грязі, оброслим, то зробімо висновок, що робить він це на добро, даючи шанс нашому єству усвідомити своє духовне начало. Тіло буде проходити цей шлях, можливо не одне життя, а, боронь Боже, можливо буде поведінковим вихователем своїм дітям, доти, поки по чуть-чуть наше єство не усвідомить, чи не очиститься від цієї негативної енергії.
Можливо, нам цей шлях потрібно пройти. Можливо, саме інше єство в образі дружини послане йому в допомогу. Зустрілися вони ж у баченні всього прекрасного одне в одному і цей момент хвороби є тією підказкою, що хвору душу має чоловік і в певній мірі жінка, тільки прояви цієї хвороби різні і різні духовні якості вони поокремо вимушені нарощувати. В даній ситуації дружина послана, як помічник, а не як суддя, не як кат … Суть історії в тому, що вона і далі не сприяла чоловікові в пиятиці, але почала посилено допомогати, коли чула, що десь лежить в калюжі, то бігла і забирала додому – обмивала, переодягала, давала розсіл, їсти. Слідкувала, щоб в оселі було чисто, охайно.

Між іншим давно помічено, що чистота і красота в місті, в селі, в будинку, в одязі і на тілі досить дієво допомогає в очищенні тіла і душі тим, хто це бачить, а власники зовнішньої красоти і чистоти є носіями цих якостей. Саме в такі середовища деколи сущий посилає душі для їх очищення. Люди, які це знають, теж переселяються жити в такі будинки, в такі населені пункти, коли бачать у своєму житті серію життєвих негараздів, хоча б на невеликий період.

Така тиха, ненав’язлива поведінка дружини дала результат – чоловік перестав пиячити. Це все з його сторони живе споглядання, можливо якісь розмови в собі і з дружиною, в моменти тверезості, а тільки потім ці промінчики ненасилля (відсутність ознак боротьби), відданості дали йому побачити і себе. Душа не камінь. Звичайна здавалося б при-казка, але спробуйте леліяти камінь, доглядати звичайний камінь і він зміниться і появиться бажання приходити до нього у часи спокою, і в хвилини появи нездоланних перешкод. Маючи такий розум, дружина допомогла ще у цьому житті пройти таке прискорене випробування. Мабуть і вона цим підняла свій духовний розвиток ? Щаслива жінка. В житті нічого випадкового не буває. Тільки будьмо спостережливими. Так і це поєднання цих людей в одній сім’ї, так і ці пошуки, в тому числі і в монастирі в образі мудрого монаха і в готовності жінки почути ці і саме ці слова дали їй усвідомлення своєї відповідальності на даний момент. Дана тема досить широка для обох і вона має багато варіантів її бачення.
Це є промінчиком світла на ті, чи інші дії в пошуку вирішення як духовної, так і тілесної недуги мужа і дружини. Які відчуття були в неї і в нього на цьому шляху свого усвідомлення, ми не знаємо, — все одно кожен це сприймає по своєму і кожен по своєму застосовує. Якщо Всесвіт так бажає і щоб було саме так, то хто ми такі, щоб перечити, намагатись змінити чиюсь поведінку, чийсь характер, когось перевиховати. А можливо, це буде слово монаха, сусіда, дитини, чи іншої мудрої людини посланої для нас, щоб ми це слово почули і зрозуміли всім своїм єством? Шукаймо в собі: для чого ця ситуація дана нам?, де її коріння?, як з неї вийти? Якщо ум побачив ситуацію, проблему, то і ми шукаємо в собі при його допомозі. Хай стартом послужить таке слово – чужі ситуації чуємо, бачимо, смакуємо, радимо, а, що свою вирішити не вистачає сили ума? Достатньо, бо чуємо, радимо собі – і якщо ми це усвідомили, то почнуться і відповідні дії.

Бо Всесвіт нейтральний, урівноважений: він ні добрий, ні поганий, ні правильний, ні неправильний – це тільки висновки людського ума. Ми не можемо в окремості кардинально змінювати, чи змінити Всесвіт, Бога – досить не порівняльні енергії, але свою лепту вносити можемо. Хто може знати, що нам може зашкодити, а що буде корисним. Ніхто не знає результату наших думок, ідей, слів і вчинків? – тільки ми, якщо ми свідомі. Діючи неусвідомлено, ми зреалізовуємо їх, але вони вже можуть бути не актуальними. А чому? Бо ми були в очікуванні якогось результату.
Пиятика – що гріх? Мабуть хвороба душі через прояв у тілі. Як лікувати ми вже знаємо. Починаємо з очищення. І так очищаємось від гріха, від заборони.
Мама забороняє маленькій дитинці брати чашку через страх, що дитина впустить і розіб’є – а сама брала мабуть теж, раз пам’ятає. Забороняє цілуватись з хлопцями, а сама цілувалась … То для чого ці заборони, які психологічно підсилюють інтерес, як в Адама, хоча ця заборона носила свідомий смисл. Матері хочеться, щоб дочка цілувалась, але має свій досвід і має страх, страх різного роду: через невідомість дальшого розвитку поцілунку, через невідомість правильного, чи неправильного вибору дочки свого супутника в житті … Ми всі пам’ятємо природу заборони першолюдям Богом отцем – не їсти плоду з того дерева. То для чого заборони – поштовх до прийняття відповідальності, чи для виховання рабів, але не пошуковців, дослідників. Заборона спричиняє цікавість, яку ховають брехнею і тому подібним. То скільки гріхів ми створюємо заборонами і гріхами, починаючи з первородного. Тому то ця ноша є також важкою, як в пам’яті, так і в творенні. Втомлена людина мало коли має радість життя, від постійного тягаря і від непосильної роботи.

Багато попросили б навчити їх, як підійти до шляху в пошуках Істини, але вони не знають, як запитати, щоб не здатися смішними. Все таки страх спрацьовує. То нехай такі книги поширюються по світу, нехай їх читають крадькома. Нехай насміхаються вдень ​​і читають вночі. Можна пробачити ці помилки, бо ніхто не давав цим людям звичайного напуття. Скільки існує людство, то весь час релігійні традиції лякали їх, держави в садках, школах присипляли свідомість, ведучи від Істини, але ніхто не вказував на прекрасний перехід до пізнання смислу життя, до Вершин Буття, ніхто не вчив правди життя. Природа нашого існування, як носія душі з її властивостями, як би укріплена у свідомості, але тим більше люди не знають, як обійтися з цими фактами і як примирити їх з рутиною життя. Намагаються обійти мовчанням те, що кричить само собою — ми іноді відчуваємо поклик Духа. А починати слід з очищення душі і тіла і так крок за кроком рухаємося до засвоєння стану людинолюбства, до яблука для пізнання доброти, як добролюбства. Нехай гігієна духу займе своє місце в школах, бо це прекрасна тема для співбесіди. Запрошуємо і батьків розмовляти зі своїми дітьми на дану тему.
Суть нашого існування полягає в пошуку істини. Душа розвивається і тягнеться до Істини, до Бога. Тіло з його умом допомогає ростити душу. Коли вони перебувають в гармонії, то це і є радістю життя, є щастям. Бажаймо його всім, коли ця радість, цей стан щастя наповнює нас. Ми можемо дарувати, бажати тоді, коли ми маємо його самі. У стані гіркоти, тривог, непорозумінь не бажайте щастя. Це буде посил слова з переліченими властивостями. Не робіть такого.

Перевірте… , бо щаслива людина всім хоче зробити добре, всім без винятку бажає щастя. Зла людина бажає зла іншим. Щоб не тільки нам, а іншим теж. Тому то суть людських устремлінь – найти, увійти в такий стан душі, щоб можна із вмінням передавати іншим доброту, щастя, радість, милосердя, які не додадуть нам великого матеріального богатства, але матимемо задовільний достаток і будемо мати насолоду життя, будемо мати відчуття щастя, будемо радіти такому своєму баченню, що миліше за багатство. Допомогаємо тому, хто потребує нашої допомоги (сам просить, або наше серце підказує (застереження: але не ум з його пошуками вигоди в допомозі в справах, чи як для хизування своїми проявами «доброти», чи може бути колись корисною)). Всім не допоможеш і всіх не полюбиш. Ті, що мають отримати від нас допомогу, то вони зустрінуться на нашому життєвому шляху. Тільки будьмо уважними і ми побачимо їх. Але слід підтримувати з усіма чистосердечні відносини, навіть , якщо життя наближає нас до таких людей, до яких у нас є неприязнь. Давайте робити це не так для них, як для себе, то побачите, що ми робимо і для них. Вони поміняються. Цим збережемо чистоту серця свого. Можеш – уникай, але не осуджуй їх поза очі, не принижуй їх, бо цим ми перш за все принижуємо себе. Аналогічно і не наближуємося сильно близько до хороших людей, бо наступає застій у розвитку душі, а далі розчарування, бо виявилося, що в них ми змогли побачити негативні явища (наприклад, осуд, судження) А істинна природа такого бачення, що ці «якості» прийшли вже в наше життя.

Засторога, чи її суть полягає в тому, що немає на світі однакових людей по своєму розвитку, по однаковому баченню речей, чи одинакове вирішення окремих завдань, що породжує негативізм у відношеннях. Добро і зло ходять разом тримаючись за руки. Не робімо самі поганого і не торкаймося поганого в інших. Просто ідемо своїм шляхом. На небеса кожен зайде тільки через свої двері і шлях до цих дверей теж у кожного свій. Людська мудрість свідчить, що не все те, чого ми бажаємо є благо (здійснення наших цілей, ідей) і не все те, чого боїмося – є злом, бо різним людям воно по різному приймається, сприймається і береться. Якщо ця кількість блага яке є метою всього життя, то це вже не благо і не є злим нещасним випадком, коли ми втрачаємо це благо. Можливо, ця означена кількість блага для іншого індивіда є закономірністю, а зло життєвою підказкою про те, що ми починаємо робити щось не так.
Дозвольте до першого описаного епізоду написати такий випадок, який стався ще в радянські часи. Одного разу чоловік з жінкою поїхали новим «Запорожцем» відпочити на сочинський берег моря. На одному гірському зигзагу в них врізався автомобіль «Волга» ГАЗ-24. Пошкоджені майже вщент, вони зависли над прірвою і на щастя всі пасажири залишились живими. Грузин, власник «Волги», підійшовши до свого автомобіля, пхнув ногою — він полетів у провалля і сказав: «Вже тут нічого ремонтувати. Звожу 2-3 рази фрукти в Москву і знову куплю новеньку «Волгу». А власник «Запорожця» в істериці кричить: «Все життя я, жінка, діти тяжко працювали, економили на їжі і інших життєво необхідних речах для покупки автомобіля і в один момент розбив її…». Грузин йому і говорить: «Дарагой, для чого ж ти таку дорогу машину купляв, що все життя і сили віддав аби її купити». (На той час «Волга» була у вісім разів дорожча за «Запорожця»).
Є серед нас такі особистості, що просто проіснували певний проміжок, можливо декілька життів (душа і тіло), як та зернина в баночці і не надала Творцю і нам кисню, енергії, не народила нових зернин …, але хоч буде з неї корм для роздумів. Те ж і з людиною. А буває думка такою, що всі, хто нас оточує, так живуть. Дозвольте не погодитись, бо ті уявні, чи ті, що ми бачимо якості в інших є перш за все нашими якостями. А ті всі, можливо, мають ще досить багато і досить різних якостей, яких ми не хочемо помічати в цих ізгоях (як ту крапочку на листку паперу), які раді цьому дню, цій миті.

А гонитва за примарними задоволеннями, які є нашою гіркотою – це жінки, чоловіки, політики, тілесні міжстатеві втіхи, алкоголь, гроші, великі статки. Саме цим ми хочемо втекти від гіркоти життя. Роби що небуть і пройде гіркота, скука. В кінці кінців не виходить… Зрозуміймо, в цій життєвій гіркоті дві сторони: алкоголь і тілесні втіхи ( можна говорити і про інші умовності з перелічених і не перелічених) ведуть зразу до гіркоти, чи відключення від життя; і бажання володіти іншими при наявності владних повноважень, при наявності грошей, отруюючи душу собі і іншим. Ми боїмося істини життя, то і займаємось політиканством, гонитвою за грошима, за жінками, чоловіками, горілкою, наркотиками, щоб не дивитись в очі внутрішньої гіркоти. Ця гонитва стати кимось, зробити щось, не знаючи, чи воно потрібне, гонить нас по колу і виснажує. Від своєї гіркоти, від своєї долі не втечеш. Давайте сприймати її такою, якою ми її отримали. Як тільки ми це усвідомлюємо (перевірте на собі), ми починаємо по іншому дивитись на себе, на оточуюче середовище. З цього моменту, до якого ми приходимо через наш особистий досвід, ми стаємо вільними, ми відчуваємо, що ми можемо діяти вільно і щасливо.
Шанс зміцнити такий стан душі, хоча не це слово – зміцнити, а більш за все підійде слово – перебувати в такому стані слід обережно, без осуду інших, що хтось продовжує своє життя як і раніше в гонитві за примарними задоволеннями, без оцінки, без печалі за минулим. Сказано в молитві: … і ізбави нас від спокуси (бажань) і лукавого (осуду) і ми стаємо на шлях Іісуса, на його шлях духовного життя. Це означатиме, що ми в своєму житті свідомо надаємо перевагу духовному розвитку, а не росту матеріальних мирських надбань. Тут не можна і не потрібно проводити розділ між духовним і мирським. Вони переплетені, вони взаємопов’язані і взаємозалежні. Мирське і дано душі через тіло для її росту.

Будьмо обережними в оголошенні пізнання істини життя. В цьому реченні закладено ще страх. А по-перше, пізнавший шлях до істини, майже ніколи про це не говорить, бо він знає, що пізнати істину до кінця неможливо — вона необмірна, як простір і час, вона неузрима, як любов, як Бог. А, по-друге, наш ум попереджає своєю інформацією, що це небезпечно, бо написано в Біблії про поінформованість книжників і фарисеїв і їх словесних вправляннях з Іісусом Христом, з тим, хто пізнав істину і чого це коштувало йому. Він віддав життя за істину, залишивши духовні знання. Цей ум у своєму страху перед втратою своєї значимості неодноразово організовував гоніння на тих, хто пізнав істину (пророки, мудреці), вони створювали їм умови, щоб вони йшли в гори, в пустелі, в скити, в печери і не поширювали знань про істину. Не допомогало це, то застосовували публічне висміювання, гоніння, висилкою у віддалені місця проживання, висилкою в тюрми. Пізнавший істину, стає вільним, втративши страх через усвідомлення його малозначимості. Суспільство не хоче приймати вільних людей, йому потрібні раби духовні і мирські. Йому не потрібні сіячі духовного, яке покаже нікчемність кістки з барського столу. Аналогію поведінки ми бачимо і серед сьогоднішнього оточення. Ми не вчимось знати (володіти знаннями). Йдемо легшим шляхом. Інформацію почув, прочитав, запам’ятав … і то зазвичай тільки ту, яка потрібна на сей час. Ми ще зупинимось на природі вибіркового слухання, як частини розмовного процесу діалогу.

Тільки досвід Іісуса через хрест і тільки через особистий досвід ми можемо ввійти в інший стан душі, що дає нам інше бачення світу, його духовних і мирських якостей. Такий стан бачення речей (якісь інші люди , дерева по іншому бачаться, все як в казці) – це означає, що ми в своєму розвитку прийшли в Рай. Будьмо свідомі, що ми нікого раптово не змінимо (такі намагання є присутніми в тих, кому почала відкриватися істина.) Це є прекрасне бажання поділитися тим, що сам отримав. Такі устремління слід поширювати (віддавати ці пізнання іншим) усвідомлено, бо якщо ми злякаємося, чи пожадничаємо, то це небезпечно через позбавлення глузду. Ми втрачаємо суспільний прийнятний звичний ум (позбавляємося ума – ума лишені), але душа теж зупиняється у своєму подальшому розвитку на чималий строк. Не зможе знайти підходяще для неї тіло, бо це передчасно пошкодили страхом, чи жадібністю. Хоча сущий саме тут поселив нашу душу і для цієї мети, для підготовки грунту. Ми майже нічого раптово помітного не змінимо в своєму мирському. На перших порах ми відкриємо самі себе. Ми всі все одно до кінця не можемо одномоментно закрити деякі види енергій (надлишкове збагачення, похоті, наркоманії… ) одним простим відреченням, відмовою. Бо ми є носіями енергії і вона скеровується в інший напрямок, звичний для нас до цього. Ось тому, коли ми входимо в такий стан душі, то енергія сама нарощує силу позитиву (тому ми можемо сказати, що самі не знаємо звідки беруться ці думки, ці знання) – душа росте, ростуть крила для польоту, аж подив бере – звідки все це. Це можливо, ми побачили шлях, який веде до пізнання істини, до пізнання Бога, але всю її пізнати мабуть не зможемо, це можливо непосильна буде ноша по наших силах в пізнанні Всесвіту. Але, однозначно, ми вже є іншими, ми входимо в царство Боже, ми є творцями обставин, ми є творцями Всесвіту, можливо, в тій малості, як краплина дощу в океані.

Те ж і з негативом – подивимось уважно, чим ми створили цю ситуацію (хвороба і т.д.)?, для чого вона нам?, що в ній повчального?, як бути далі? – і наша душа, наша сутність дасть ту енергію, чи візьме її, яку ми вже давно чекали. Для прикладу розглянемо процес подавлення сили статевого потягу, то починає наростати спротив: у нас народжується гнів осуд на протилежну стать. То що для Бога, для нас — краще? Не будемо вибирати із двох зол. Наростання цих двох енергій в нашій сутності є небезпечним і є ознакою несвідомого життя, чи звичайного тваринного існування. Тільки свідоме розуміння цієї ситуації допоможе нам ввійти в спокій душі і потім тіла. Коли ми свідомо (душа) споглядає нашу гірку печаль ( чим, для чого, як?) – вона розсіюється, зникає, бо є надбанням зовнішнього, суспільного, є надбанням фізіологічних бажань ума і тіла.

Розглянуті питання є початковим поштовхом для усвідомленого спостереження за ситуацією, подією, гіркотою. Цей процес усвідомлення починаємо зі спокою – розслабляємо м’язи тіла, заспокоюємось диханням і думками і тільки тоді починаємо листати цю ситуацію по сторінках з кінця до початку, спокійно споглядаючи відтворення візуальних і слухових сприйнять через вищевказані допоміжні питання. Однак на них не слід зосереджувати велику увагу, бо концентрація уваги виводить нас зі стану спокою. Якщо ми не отримали відповіді, чи пояснень від сущого, то знову повторно входимо в стан спокою. Ви відчуєте і побачите відповідь на всі запитання і це проявиться умиротворенням і ще більшим спокоєм. Такий метод досить помічний. Той, хто зможе хоча б раз ввійти в такий стан по конкретній ситуації, то цей стан автоматично починає очищення душі від інших тілесних бажань і негативних властивостей (гніву, гордині, зависті, злоби, жадібності, осуду …), чи принаймі, ми починаємо на них дивитися по іншому.
Душа відчувши таке очищення наповнює нас радістю. Ми щасливі, ми в раю. Ми його не бачимо, а відчуваємо – душа співає. Ми блаженствуємо, то і передаємо цей дар іншим. Таку передачу відчуттів можна назвати передачею флюїдів, чи передачею радіохвиль любові, поваги, прощення, які проявляються в наших зовнішніх діях. Завдячуючи процесу очищенню душі і тіла, наша сутність звільняється від негативної енергії. Тобто, усвідомивши помилку, а за текстами «святого» письма: скоївши гріх, який обов’язково веде за собою покарання, чим вкладається в промисел Божий ненависть до самого явища такого гріха і цим писаним словом, розпинанням його суті на перехресті (між рядками), як устрашаючу дію – кару. Так не є. Духовна позитивна енергія сама не дає поширюватись негативній помилці, бо, образно говорячи, позитив зайняв місце в нашій сутності і вона нею наповнена. Буває, що ми приймаємо негативну енергію, наплодженою думкою, вимовленим словом, поганим вчинком, але це проходить у випадку втрати позитивної енергії з нашої сутності, чи її недостатності. І цій негативній енергії знаходиться місце для того, щоб поселитись в нашому єстві. Тому то ми постійно запрошуємо перебувати в стані пильності, уважності і в спокої. Це вже такий стан душі, а не як спосіб запобігання, чи напруження. Ми деколи помічаємо періодичність таких різних помилок (гріхів) в нашому житті, а тут в нагоді просте і легке посильне стяжання (надбання) духовних якостей, яке і допомогає усвідомлено розуміти бачення тих, чи інших життєвих ситуацій ще в тих обставинах, які ми узріли і вони спонукають наш ум зробити вибір. Пізнавший істину, а це вже є його життєвий постійний стан, є його смислом життя, має постійну довіру до Сущого, то такий стан і не наближає нашу сутність до руху негативних енергій у Всесвіті. Про цей феномен люди в миру говорять, що таку людину охороняють добрі ангели. Так проходить дієве прощення і собі, і оточуючим, і тим ситуаціям, що створили нам печаль душі. Так і має бути. Тобто ми виходимо на шлях буття.

Зранку дякуємо Богу за дарований нам день і налаштовуємось до усвідомлених дій протягом дня. Вечором дякуємо за все позитивне і негативне, що сталось за день, що минає. Не пропускаємо думкою негативного, бо і воно дає поштовх для з’єднання з Сущим.
Щаслива людина на перших порах в багатьох випадках стає сонною, спочиває на лаврах від легкоти відчуттів, може забувати свою сутність, свого Бога. Не покладайтесь у цьому на ум і тіло. Щаслива людина отримує більше енергії і старайтесь передати іншим і до тих пір, коли це будуть не старання, а передача у відчуттях радості. Славословте Суще у всіх його іпостасях: Всемилостивий, Всемогутній, Всемудрий, Всезнаючий, Всещирий, Всевишній, Всеблагий, Вседобрий, Всерозумний, Всещасливий (в-се: в собі щасливий)… … Це є ми і ми так розуміємо його прояви. Тільки через спокій ми приходимо до нього, залишаючи спогади, страх, злобу, жадобу, діла, слова, думки і т.д. за дверима буття через усвідомлення істини.

Коли виникають негаразди ми скоріше згадуємо Бога. Єство, перебуваючи під дією цих зовнішніх подразників (страху, гніву …), не може усвідомити, зосередитись. Не може найти спокою. В такому стані Бог не чує наших молитовних прохань, запитань і не дає відповідей. Буває у розпачі виплакавшись і приходимо в стан спокою; буває виговорившись – приходимо в стан спокою, а буває носимо негатив довго і шкодимо собі, оточуючим. Ні мови, ні роботи, ні думки не мають спокою і робимо більше помилок – все валиться з рук. Для прикладу, коли ми на когось гніваємось, не входячи в стан спокою, не знаючи про це, не можемо зрозуміти себе і суб’єкт гніву зразу, то цей посил гніву приводить з собою сім собі подібних. Такий метод бумеранга в негативних проявах, такий же і в позитивних. Тож вчимось їх використовувати. Наш ум вже з цього часу знає. Проходячи по вулиці в стані гніву, ми збираємо негативну енергію, яка є тимчасово безхозною, чи слабшою за нашу і вбираємо в себе. Як той алкаш, йдучи по вулиці і до нього підходять на його шляху до магазину такі ж собутильники. Хтось такий же само, чи взагалі людина в спокої нас подразнюють і ми загоряємоось, як смолоскип. Вибух бомби гніву. Заспокойтесь, усвідомте причину через умовні запитання до себе і тільки до себе( це не хтось винуватий — це ми є джерелом виникнення такої ситуації, бо ми її взяли ), а душа сама підкаже, зродить думку, слово, чи дію угодну нам і Богу. І така процедура розгляду кожного явища. Перевір-те.

Йдемо стежками занедбаного саду Едемського,
Настояного на помилках і пізнаннях
І в пристрасті своїй, наче зграя злих ворон,
Шукаємо помилки, але не в собі.
Ан. на вірш «Фатальна помилка». А Волошин.

Зрозуміймо, що кожен день нам дарований, як один з найкращих варіантів саме для нас. В процесі дня погане є підказкою, що ми щось робимо не так; робимо добре, то це крок до видимого шляху, що приводить нас до розуміння істини. В кінці дня без гордині подякуймо собі і всім за усвідомлений день. Якщо створилась неприємна ситуація, то це ж не є нашою виною і не картаймо себе, не робимо печалі серцю своєму – це є наша (всіх) ситуація і свідомо розглянемо її, щоб не повторити в новому дарованому дні. Зазвичай, негаразди виникають, коли перестаємо свідомо ( з божественним підходом) починати, чи робити ту чи іншу справу. Ми втрачаємо пильність, спостережливість. Пам’ятаємо прохання Іісуса Христа «бодрствувати» до своїх учнів перед походом в Ієрусалим. Будьмо пильними і ми. Не йде справа. Сідаємо, переосмислюємо і продовжуємо рухатись далі.
Наше життя не що інше, як повільна смерть протягом 70-80 років. Кожен день є Божим, божественним в якому ми знаходимось. Це ми, люди, поділяємо їх і даємо назви кожному з них, та ще й приписуємо їм певні якості (понеділок – важкий день, четвер є символом очищення, почав тиждень вдало, то так його і закінчиш, весна починається з 1 квітня, рік високосний, чи барана і т.д.). Це все умовності людського ума і для сущого нічого не означають і наші окремі переживання, коли ми не в гармонії з ним, то не впливають на світову енергію.
Впливають, але цей вплив досить мізерний, а небезпека в нагромадженні таких мізерних енергій, які в кінці створюють могутні потоки енергій. Наш ум заперечить, що і позитивна енергія не впливає на світову енергію. Можливо і так, але перевірте свої відчуття. Ми не встигли на залізничний потяг – ми в розпачі…, а для потяга це нічого не значить. Ми сіли в потяг – ми задоволені, а для потяга це нічого не значить. Однак скільки позитиву і задоволення везе потяг з тими, що доїжджають до своєї станції.

У повсякдень пам’ятаймо про терпимість до всіх і вся. До себе теж. Ввійшли в стан усвідомлення, чи у нас не вийшло в цей день – заспокойтесь (така поведінка людьми трактується, як терпимість) і попробуйте ввійти в цей стан душі і тіла знову і знову. Ми вже зрозуміли, що краще залишити після себе позитив, ніж негатив, тому і наголошується на нових спробах. Нетерплячка не допомогає. Не думайте, що життя не має смислу. Смисл ми самі с-творює-мо. Він не дається готовим. Навіть перебуваючи в стані пристрасті, ми постійно вимальовуємо бажання, мрії, ідеї. Так і стан усвідомлення смислу є продуктом нашого буття. Життя дає нам свободу, творчий потенціал, то творімо її в спокої і в гармонії з оточуючим нас світом. Не ставимо питання про мету життя, бо це є обмеження не в часі, бо час для душі безмежний. Тому ставити за мету в купівлі машини, побудові замку … є абсурдними, не вартими для напруження, для витрати енергії. Це є зовнішнє і все, що має статись станеться. Не ставимо мети, а усвідомлюємо смисл життя. Ми є тут і зараз. Цю мить. Ми родились в Олександрівці, а будемо жити в Києві… Ми були пастухом, а станемо міністром…, а далі? Ким з’явився в цьому тілі, тим і залишайся. Бо коли стаєш з радістю, то і надходить час спаду. Досяг мрії, а бути тільки починаємо. Нарощуймо силу розуму і мудрості. Давайте жити в реальній радості, в тому стані, який є і який є нашим. Не породжуймо спогадів і бажань. Життя є таїна, яку не можна розгадати, чи вирішити, а спогади і бажання, які можна вирішувати не дають радості життя. Бог є началом нашого творчого буття. Ми є в ньому і він в нас.

Ми думаємо, що настав час зупинитися на тому словесному символі, який ми пишемо – бажання. І в цьому слові присутня явна дія означена в русі енергій. Вибачте, що ми на протязі всього попереднього тексту і далі формували негативізм в цій дії, яку означили, як бажання. Всі ці намагання спрямовані на усвідомлення суті, наповнюваності цього слова, щоб ми змогли побачити цей рух, як рух духовних енергій у нашому єстві. Бажання є присутніми в нашому житті, хочемо ми того, чи не хочемо. І природу бажання і його наповнюваність змістом ми розглядали з різних позицій. На якій Ви зупинилися, ми не знаємо, це Ви самі в собі можете відчути. Ми тільки ставили перед собою завдання в усвідомленні суті наших бажань з різних сторін. Було і ствердження, що всі бажання здійснюються – і це правда. Ми також зупинялися на їх різновидностях, на тому, як діяти, щоб вони здійснювалися, зупинялися на їх природі виникнення – і в підсумку все ж говоримо, що вони є стимулятором нашої життєдіяльності і ми ними достатньо повно насичені. В книзі проведена варіація в словах: хочемо, потреба і бажаємо – здавалось би синоніми, але є і відчутна різниця, яку нам підказує усвідомлене відчуття нашого конкретного єства. Бо предмети одинакового бажання є різними по значенню, значимості і підсумковому баченні собою і іншими. Вибір за вами. Все залежить від нашого рівня духовного розвитку. Зрозуміймо те, як би ми не ставились до слова бажання, то все одно це є рух енергій і він на данному етапі розвитку душі допомогає їй через тіло своїми пристрасними бажаннями.

Ми завжди відчуємо, що ми в стані блаженства, чи в іншому стані (роздратованості, гордині і т.д.). Відчуття дає поштовх для зародження думки, яка народжує дію. Коли ми в спокої навчимось усвідомлювати ці три речі, то це і означає, що ми на шляху істини, на божественному шляху.
Спостерігаючи за людьми, які мають радість життя, стають кимось, то це пояснюється тим, що це завдяки тому попередньому тілу – носію нашої душі, як нагорода долі в нашому пристрасному розумінні. Коли ж ми стаємо, стаємо підніматись, то палиться наша енергія. Наша сутність залишилась не пізнана, то тоді в наступному житті душа поселяється в тіло, яке призначене компенсувати надлишок витраченої енергії – борсається, доки не усвідомимо (ми уже говорили, що саме в труднощах скоріше приходимо до усвідомлення смислу життя) свого призначення. Можливо така нагорода є карою, бо росте відповідальність, а кара є суть нагороди, бо усвідомивши кару, ми перестаємо її народжувати. Так в основному проходить наше пристрасне життя. Кара і нагорода – нероздільні. Тому сприймаймо те і інше, як данність. «Знайшов не радій, а загубив – не плач».

Навчаємось спостерігати за собою, а найбільше і вірогідніше за діями, словами, думками свого тіла, свого ума. Суть наша в нас з нами повсякчас, якщо ми займаємось пошуком. Наші відчуття, думки, слова, дії є суттєвими для Всесвіту. Можливо, ні. Ми пізнали себе, ми почали вивчати свою сутність і не вивчили, з чого почали, тим і закінчили, а здається стільки справ незавершених і іще є велике бажання їх завершити. Ми ж не можемо відкласти час смерті для завершення всіх справ. Можливо це трата енергії. Ми ж не можемо сказати, що мудріші за ту людину, що жила 2000-5000-10000 … років тому. Хто більше знав, чи знає? А що краще для сутності – знати, чи не знати? Міркуймо …
Ум людини хоче все пізнати і хоче всім володіти з самого початку, коли став бачити, чути і до самого кінця тілесного життя нашого єства. Але хто скаже, що народження було початком, а смерть кінцем. Ніхто, бо в 70 років для людини це життя в один день. А з настанням смерті ум наш мертвий і не пізнає того змісту, що таке кінець, але коли він живий, то хоче залишити кожному нащадку будинок, машину, коня, письмовий стіл, бібліотеку, піраміду. Нащадкам же в такому вигляді вони не потрібні – в них інші потреби. В їх річці життя тече інша вода. Хоча ум не заспокоюється, шукаючи відповідь – де початок, де кінець?, чи Адам дійсно був першою людиною, чи є рай-пекло кінцем життя-буття? Ми не можемо цього сказати, бо не знаємо. Не знаємо початку і кінця тілесного життя. А все умовиводи. Так, так – це виводить з ума. Хоча саме той ум, що пізнає, дає прогрес, дає можливість змін, але невідомо, чи в кращу сторону, чи в гіршу. Хто оцінить? Стоп! Хто оцінщик?… Ми не розуміємо своєї суті і не можемо усвідомити свого покликання на планету Земля? Ми навчились спостерігати і відповідь приходить обов’язково: в несподіваній думці, у випадково почутому слові незнайомої людини, чи в знайомій сім років книзі, чи в чиїхось вчинках, у несподіваному погляді на якусь частину природи. Пробуй-мо. Пробуй мене, себе.

Коли в нас зародилась ідея і вона реалізувалась, то це найперш дія Бога через нас, а коли не реалізувалась, то це диявол помішав. А де ж наша відповідальність – це ж ми родили ідею, наш ум – це ж ми займались реалізацією ідеї. Хіба ми не мали віри в реалізацію, в Бога, але мали сумніви і ми не могли передбачити інших дій, втілювачів своїх ідей. Де ж істина? Хто сотворив нас і де кінець? Чи взагалі ці два смислові слова мають щось суттєве в нашому житті? Ум наш слабкий, бо не має на все відповіді, а чи потрібні запитання взагалі? Пшеничка дає врожай, із зерна ми випікаємо хліб. Хіба кожному із нас цікавий процес від початку росту зернини і до хлібини на столі, а чи потрібні нам ці знання кожному у повсякденщині? А якщо це стосується нашого потягу до пізнання всіх оточуючих речей, мов, слів, думок? Що може один ум людини окремо взятої? Не може кожна людина все знати. Сущий дає певний вид знань, що ми можемо побачити в дитині через її схильність до пізнання якихось речей, якихось явищ, в її задатках, в її таланті для потреб розвитку всього Всесвіту і в тому числі його частини – нашого суспільства чи також для розвитку окремого індивіда.
Астроном вивчає небесні тіла, агроном вивчає, досліджує пшеничку і так далі. Але який смисл у цьому, яка суть? Ось цим зайнятий наш ум, який нам потрібен. Потрібна нам рука, нога, око, вуха, мозок, думка, слово, діло? Так. Як можна забрати частину тіла – воно ж все потрібне, як одне ціле, як моноліт, як єдиний живий організм. Ми, наше єство, в цілому теж комусь потрібне і ми хочемо бути комусь потрібними. Природа знаходження нас серед конкретних людей і є їх потреба в нас, а хтось з них, чи всі, хто зустрівся нам на життєвому шляху – для нас. Будемо ми, чи ні, але відчуття потрібності мабуть заполонило світ. Чого ми у всьому бачимо множення, а в дечому удосконалення через адаптацію і т.д. Так, у своїй пристрасті ми бачимо множення, як пряму вказівку Бога – множтеся, вкладаючи в це слово суто матеріальне розуміння і бачення цього процесу. Іісус навчає – додасться, як мудре бачення своєї суті. Для пристрастної людини множення і додавання є позитивом, але енергія для множення і додавання собі отримується від віднімання і ділення від інших. Тому-то надбавання духовних цінностей є іншим смисловим розумінням: надбавання, додавання прибуває, коли ми отримане духовне розуміння Всесвіту (любов, доброта, милосердя …) передаємо, ділимо, віднімаємо від себе іншим і чим множим і додаємо своєму єству і всьому Сущому, бо сіючи одну мудру зернину збираємо десять їй подібних для потреб іншим.
Відчуттями проявляються наші потреби, а ум породжуює бажання, яким немає кінця. Ми проживаємо земний відрізок часу і не можемо бути повністю задоволеними. Аж до смерті. А чому? Ми ж думаємо, що ми найдосконаліша істота на Землі. Що нам не дає спокою, що нам не дає реалізувати себе в своїх бажаннях? Бажання і не дають. Ми своїми бажаннями хочемо пізнати все і вся, але майже не займаємось вивченням себе, своїх потреб і своїх можливостей. Про роль очей в нашому житті ми говоримо протягом всієї книги. Це дуже важливий орган. Однак коротенько вкажемо і роль слуху в нашому житті, хоча ми зупинялися на ролі слуху, як допоміжної функції тембрового сприйняття звуків, які досить важливу роль відіграють в налаштуванні єства на благі справи, чи на руйнівні дії. Функція слуху полягає у налаштуванні зв’язку ума з розумом, які можуть впливати один на одного позитивно чи негативно. Велика потреба в слухові для прийняття слів з позитивним змістом і саме головне в прийнятті ритміки звуків. Тому що звук є саме тим тонким елементом , який впливає на дію і розвиток душі. Відчуття дотиків, прийняття їх чи реалізація допомагають міняти структуру тіла і допомагають через відчуття болю зрозуміти потребу-прохання душі для очищення душі. Відчуття смаку дає можливість крім візуального визначення, визначати благісну їжу чи її неякісність. Для більшої конкретики вкажемо, що споживання крові тварин, чи мяса створює всі умови для нашого єства наповнюватися агресивними енергіями, а потім появляються такі ж агресивні думки, слова і дії. Благісна , рослинна їжа очищає організм міняє наш розсудок в кращу сторону, дарує відчуття гармонії, спокою і умиротворення. Не дарма всі релігійні традиції приділяють таку увагу в застосуванні ритуалу посту, як допоміжнму елементу для входження в процес очищення душі, ума і тіла.
Мабуть ми себе не можемо пізнати. Хто ми є? А чи переймаємось ми цим? Ми бачимо спонтанно, загальнофоново зовнішній об’єктивний світ – людей, ліс, машини… через наші п’ять органів сприйняття, але ми сидимо, йдемо, лежимо і в нас проходить процес зародження думок, їх аналіз, клекочуть різні емоції – радості, гніву, жадоби … То це щось робиться в середині нас, це наш внутрішній світ, якого ніхто цілого не бачить, чи не відчуває крім нас. Хто ж це такий, що бачить і відчуває ці два світи? Бог, чи ми самі. Де той орган, де той спостерігач? Може це совість, але вона більше виступає в ролі судді, порадника, зв’язкового з душею, а не спокійного спостерігача. Але ж думки, емоції опрацьовуються від оточуючого нас об’єктивного світу, тобто там живляться. Найчастіше ці запитання приходять в стані спокою. Може Бог за нас думає, говорить, діє? Мабуть, що ні. А якщо рядом ворог і має зовсім протилежні наміри, то, що це теж Божі наміри? Що він сам з собою бореться. А хіба це не аналог нашої внутрішньої боротьби? То чи є така сила поза нами? Чи вона в нас? А де джерело цієї сили? Якщо Бог дає нам розуміння, що ми реалізували себе, ми задоволені собою і ним, то ми хочемо, щоб він за нас дбав, а коли ми не можемо себе реалізувати, то робимо висновок, що це поганий Бог. То хто дає їм характеристику доброго, чи поганого? Мабуть цей комплексний спостерігач в нас, в нашій сутності, в нашому єстві. В даній ситуації спостерігачем є наш ум. Дбати ми починаємо всеодно за себе самі: чи то в стані спокою, чи то під впливом емоцій. Мабуть в стані спокою ми можемо найбільше себе реалізувати, найкраще себе оцінити, зберігаючи свою і оточуючу енергію.
В стані спокою спостерігачем вже є душа, але ці застосовані слова (найбільше, оцінка) є для вивчення процесу спостереження, для розуміння суті і смислу спостереження за собою. Ймовірніше, наша психічна енергія пульсує по каналах найменшого опору. Спокій і створює умови для меншого опору. Давайте самі створювати бажання і вчимося їх реалізовувати. Однак, коли ми збунтовані бажаннями, хочемо …, хочемо, щоб за нас дбали – то це буде Бог і в основній масі ми бажаємо його проявів через релігійні традиції – нам краще бути беззатратними приймачами, чим творцями. І так протягом багатьох життів очікуємо реалізації своїх бажань, обіцяних попами. Ми згодні думати, що вони будуть дбати за нас. Ми до цього привикаємо, розслаблюємося і зупиняємося в развитку, цим допомогаючи деструктивним силам ліпити із нас болванів, бо ми не вчимося приймати того, чого побажали. А душі такий стан справ не подобається і вона почала частіше покидати такі тіла таких сутностей, які зупиняються в своєму развитку.
З творчого тіла душа не спішить. І прикладом того є свідоцтво про більшу тривалість життя перших людей. Була гармонія душі і тіла. А тепер скоротився строк проживання людини на планеті в десятки разів. Думаймо, думаймо, думаймо, а для чого думати, говорити, діяти – напився алкоголю, наслухався про щедре життя на тому світі і собі лежиш із задоволенням під яблунею. Хіба ми можемо так лежати в своїй основній масі? П’яниця проспиться, фантазії відійдуть, а реальність існує. В чому ж тоді смисл життя? Нас турбує той фактор, що ми одинокі і не маємо спокою. Тоді вирушаємо на пошук товариша, товариша в якому у нас є потреба з подібними до наших устремлінь в реальному світі, чи у внутрішньому. Важче у внутрішньому. Це потрібно комусь дати свої переживання, емоції і отримати підтримку навіть у меншому. Це і буде ознакою, що ми зустріли собі подібного. Ми ж знаємо де це шукати: в партійному клубі, чи в релігійному офісі. Там нас чекають.
Але якщо ми і там не позбулися одинокості, не знайшли спокою, не отримали відповіді на душевні запити … Напрошується підказка – залишатися і далі бути самотнім, бути самим з собою в собі. Спробуйте, може у когось получиться. Зрозуміймо те, що ми ніколи не буваємо одним, чи одиноким, хоча деколи ми так думаємо. Давайте самі себе спитаємо: скільки подій відбулося з нами, чого тільки ми не зробили і саме тоді, коли ми це просили. То хто нам допомогав? Не боїмося самості, проходить дискомфорт, проходить страх і пошукаймо себе в своєму спокої.
Відчуття самотності приходить до нас із-за відсутності відчуття щастя. А ще ця велика жура… Причина, яка привела нас в депресивний стан, була у відчутті відсутності щастя, у відсутності можливості бачити його зовнішні прояви. В кінці кінців, ми маємо право бути щасливими, як і всі цього хочемо, а дехто входить в цей стан… Пробуємо. Для цього не потрібно великих зусиль, напружень, а навпаки – спокій і любов дає нам достатньо енергії, щоб наше життя було квіточкою – нас милувало і когось. Навіть дивно те, як деякі люди борються за квадратний метр землі, женуться на край світу за довгим рублем, аби купити машину …(перечень досить великий), але тільки не за тим, щоб наповнити наше життя любов’ю, щастям, радістю, добротою.
Хоча є і такі. Бо це, можливо, єдине що ми маємо шукати в житті, бо інше носить тимчасовий характер. Пізнавши відчуття любові, шастя, радості, миру і спокою, то ми цього не забудемо протягом життя і з довірою несучи їх, то тоді ніякі обставини нам не будуть перешкодою. Чого ми хочемо, то це бути щасливими. Тобто ми хочемо на перших порах звільнитись від тих стаждань душі, які є в нас, із-за відчуття втомленості від життя, із-за відчуття непотрібності нікому, у відчутті розчарувань і думок, що життя нам нічого не пропонує в перспективі, від чого ми б мали задоволення. А для початку спробуймо перейти в стан самоізоляції, знайшовши таке місце на лоні природи, але не в стані пригнічення. Тобто, ми помаленьку переходимо в стан усамітненості (у-самому-існує), тоді і появляться невідомі відчуття, якийсь рух енергії всередині тіла, десь біля серця і з цього моменту починається діалог з собою, з Богом відсторонено. У нас таке буде відчуття, так якби ми спостерігаємо і бачимо, і чуємо цей діалог зі сторони. Пробуйте.
Не хочете? Не потрібно. Мабуть щось нам не вистачає – це потреби духовного розвитку. Можна знову попробувати? Вибір за нами. Спокій нам буде тільки снитись, а терзати себе далі будемо самі за правильні, чи неправильні думки, слова, вчинки. Слова «правильний і неправильний» є тільки якоюсь умовністю, а їх природа у відчутті дискомфорту, тривоги після певних думок, слів, дій. Відчуваємо, що зробили так, що здійснилися наші бажання, наші мрії – то це нами в пристрасті сприймається, як правильний вибір, але якщо зробили щось не так, то відчуття душевного дискомфорту підказує нашому єству, що ми живемо неправильно, тобто, у потоці негативних енергій. Відчуття відсутності щастя і є тим усвідомленим стимулом для зрушення з місця, це і є рушійною енергією в пошуках шляху до радості.
Служителі церкви в миру називають цей стан, як відчуття вини у скоєному гріху: сказали не по совісті, поступили не по справедливості. В цьому смислове навантаження цього слова – «гріх» і його природа. А природа цієї дії – помилка. Розуміння смислового навантаження слів, вчинків, думок, їх суті, їх природи – це і є нашою молитвою. Саме з розуміння природи відчуттів складаються слова цієї молитви, чи краще сказати – безсловесність цієї молитви.

Для усвідомлення суті цього слова, подивимось на його проявлення в людині. Будь-який грішник може бути святим, а святий – грішником. Ми подавлюємо в собі те, що ум вважає за потрібне подавлювати. Читаємо святі писання, які писали мудрі люди по благоволію Божому і що читаємо: війни, вбивства, гріхи всіх мастей, осуд грішників. Хто може знати так суть гріха, суть вбивці, суть судді? – друга половина душі. Чогось ці мудрі люди не опишуть свій шлях приходу до святості через всі свої душевні пізнання, через всі колізії життя, чого не розкривають свого бачення любові, добра, благості, красоти для інших, а розкривають ті людські пороки тіла, ума з таким детальним описом – мабуть вони самі через це пройшли. Це і був шлях від грішника до того пізнання Бога, в чому вони його бачили, в яких його якостях? Мабуть, пройшовши через них, ми не можемо їх позбутись, наша свідомість і наша пам’ять і далі несе їх з нами по життю разом з писаннями. Це не два окремих світи – це є цільне: святий і грішник, бог і диявол. Не стараймось кимось стати (набожним, чи грішником). Ми є тими, хто є. Якщо ми свідомі цього, то ми ростемо, у нас цвіте душа. Давайте кожен опише свої відчуття, своє бачення красоти, добра, любові, щедрості тут, в інтернеті, в записнику і по новому глянемо через деякий час на своє творіння – слово, а тоді поговоріть з собою. А наші описи комусь знадобляться, чи допоможуть побачити себе, чи будуть дорожнім знаком на шляху до бачення духовних якостей, до бачення Бога.

Ми і далі будемо розглядати деякі якості нашого єства. Будьмо свідомі, що саме на фоні позитивних якостей досить добре видно наші негативні прояви, які ми в миру називаємо гріхами нашими і на фоні негативних проявів ми навчимося спостерігати свої позитивні якості і можемо бачити самі зміни в ту, чи іншу сторону, але уже усвідомлено. Якщо хтось із нас раз пройде через ворота Божі , тобто через відчуття хоча б однієї якості і її бачення, то це вже буде початок пошуку. Зупинитись практично не можливо. Можливо це і було наше призначення для цього і саме для цього. Бажаємо Вам розуміння життя і усвідомлення себе в ньому.

Будь хто, хто творить зло – не може його творити без мовчазної згоди оточуючих. Тому то ми спостерігаємо стільки агресії в суспільстві, стільки зла навкруги — і мовчимо. Ми всі знаємо як творити добро, але, мабуть, не доросли духовно до цього, малувато сили розуму, щоб творити. Знаймо, що силу розуму ми набираємо через позитивні духовні якості і теж частково в оточуючому середовищі. Чи страх нас паралізує, бо зробивши добру справу безкорисливо будь-хто (навіть невідомий), то це викликає озвучений осуд оточуючих, а ті, що отримали задоволення від баченого доброго творіння, мовчать. В цьому природа того, що ми на слух, на описах в слові чуємо і бачимо цей осуд, а схвалення не чуємо і не бачимо, хоча їх навіть більше – це візуально видно, що цей світ ще тримається саме завдяки більшості у Всесвіті позитивних якостей, як от : доброти, красоти, любові, милосердя — це і є основою природи як підстави — славословити Бога. Носіям цих якостей і не потрібні слова, вони їх поширюють серед нас, але вони потрібні тим, хто прийняв ці позитивні якості, хто їх відчув. І як приклад:а все таки у Галі добрий чоловік, чи мудрий начальник, чи прекрасні діти і як вони живуть у злагоді і т.д. — це не важко сказати, а як після цього приємно самому, і тим кому вони призначені, і тим, хто чує такі слова. Є таке серед нас і через слово, а досить багато і в думці. Приєднуймось до цієї категорії людства. Давайте вчитись кожен по своєму описати, очистити, переглянути своє бачення цих якостей, побачити цей великий листок білого паперу, хоча б в собі.
Інша частина суспільства, яка осуджує, обговорює, смакує бачене добре діяння в страсі, чи в зависті, як іржа залізо точать себе, збирають в себе цей негатив друг у дружка. Якщо можна, то відходьте від такого монологу, а якщо можете, то зупиніть, а при можливості скажіть: «А давайте подивимось на це з іншої сторони – все таки добре, коли є такі люди, які творять добро. Якби і нам такі найшлися, або нам дав Бог ума сотворити хоча б маленьку добру справу, а найперше в неосуді добрих справ, а в їх славословії – це і буде початок нашої молитви: «Слава Тобі Боже Вседобрий, Всемилостивий …, бо ця іржа страху і зависті точить наші думки, висушує наші душі. А чого?, бо ще бачимо цю іржу і яка є досить мізерним шаром на груді металу. А подивіться навкруги, в себе – скільки ми бачимо прекрасного в природі, в людях …».
А зло, чи злочин не відбувся б, якби кожен був готовий вступитись на захист справедливості, чи в крайньому через недопущення злих слів, намірів, дій в собі, а також дати проявити свої добрі наміри у зовнішньому через незгоду свого єства з негативними якостями суспільного життя. Бо відстороненість, мовчазна присутність є згодою і підтримкою « творящого» зло. Фактично, в такому становищі ми є теж співучасниками у такому «творінні» зла. Коли ми говоримо, що якийсь Бог зла все це творить (наприклад – лихий попутав), то і тут ми не беремо на себе відповідальність, а спихаємо на невидимого диявола, чи перекладаємо свої злі думки, слова і дії на нього, а він же сидить в нас. Зрозуміймо це, що саме ми на цей час є носієм зла, носієм диявола.
І вбитий, і вбивця є жертвами, а ми всі є причиною цієї ситуації. Їх душі поселені в тіла, які ходили серед нас. Вони мали сильніше біополе негативу і були збирачами у нас нашого негативу, нашого зла і цей збір закінчився вбивством. Так, кожен земний злочинець неодмінно прагне стати одержувачем негативу і тим живить свою не зжиту ненависть, можливо, до пори до часу приховану, носієм якої він був і в попередніх життях. Наш закон і ми бажаємо кари вбивці, якоби для справедливості і залишаємось в стороні, як причина, як умова злочину, що спричинила акт вбивста. Така природа цього злочину. Таким чином прослідковується взаємозв’язок злочинця і суспільства на психічному, на душевному рівні. А далі інші носії негативу, можливо, ще не проявленого, але, які вже себе ними позиціонують в образі правосуддя через міліціонерів, прокурорів, адвокатів, суддів, виконують волю суспільства. Але вони ж не знищили зло і не можуть знищити такими методами — публічною карою енергію зла. Ця енергія випурхнула і осіла в близь стоячих. В підсумку, саме суспільство готовить окрему людину, підсвідомо бачачи в ньому «талант вбивці», на злочин, бо в такому стані ми не можемо сказати про її усвідомлений вибір. Іноді в міру проявленої ненависті можна розпізнавати духовний рівень людини. Тільки негожа людина, зарозуміла, зневажаюча все їй невідоме, робиться жертвою безодні ненависті. Не миттєво стає вона ненависником. Вона потайки горює про кожним ярим вчинком, але його ненависть радіє по кожній своїй жорстокості.
Людина, носій негативної енергії (зла …), крім того, що неусвідомлено збирає негатив з навколишнього середовища, отруює його. І зовсім погано, коли вона сама робить негатив, маючи від цього задоволення — це теж окрема деградуюча особистість, в якій ум наполегливо і на зло відчуттям душі і серця забирає навмисно весь негатив в навколишньому середовищі і збирає навколо себе подібних собі. Зробивши комусь погано, така людина має короткочасне задоволення від зробленого. У хвилини заспокоєння, такі люди кажуть, що не можуть знайти собі місця, вони всі в терзаннях доти поки когось не образять, не уб’ють, а потім настає уявне заспокоєння. Це диявол поселився в такій людині і бенкетує свою перемогу, а зробивши при допомозі людини погану справу відпочиває. Допомагаємо таким людям, бо, якщо вони ще усвідомлюють той момент, що після поганого в них входить спокій, то у них ще є можливість повернутися в лоно Бога. Практично життя це підтверджує. Раз ми побачили таку людину і навіть вступаємо в розмову, то саме так зорганізувано Сущим, щоб ми могли надати таку допомогу даній людині. Не втікаємо думкою від нього, а словом і ділом стикаємося в спільному проходженні по життю. Навіть перебування поруч є допомогою йому. Радіємо, бо робимо благе діло. Бажаємо їм любові, щастя, доброти!

Всі люди на Землі – одна родина. Це той орієнтир, ті видимі відносини, що ведуть людство до Бога. Хай це не буде для нас ілюзією, а надією, утіхою, бо і так основна маса людей поставлена в позицію безправності і залежності. В лісі тварина періодично безправна, але вона є незалежною. Ось де первородний гріх – втрата свободи від народження до скону. Досить доречне християнське прислів’я: «В гріху родився в гріхах і помреш». Прислухаймось, яка ганебна, цинічна сама суть бачення служителями церкви існування людини на Землі. Але ж вона покликана і послана в наше єство для життя – чуймо Ісуса Христа, як людину. Вони придумують богів для усмирення, страшать карою …, а де ж наш Бог Любові, Розуміння, Співчуття, Прощення, Милосердя.
Сонце світить, птаха літає, тварина бігає … не моляться, не стають на коліна, не вибирать собі начальника, юрист не встановлює правила поведінки, в них немає злочинців, в них немає тюрем, дач, реквізитів в банках… і живе ворона до триста років. Вона не скаржиться нам, не хвалиться нам, не вказує нам – вона вільна. Де ж поділась наша свобода? Хороший лозунг в комуністів: «Доля кожного – справа рук кожного». Все в наших душах, в наших умах, в наших тілах – бути птахою, бути берізкою, бути Людиною, бути Богом, чи стати суддею, президентом …, рабом. Навчив піп, навчила національна ідея, навчили батьки, школа, двір і ми ці «знання» з часом повертаємо їм. Навчили творити добро, ми його і повертаємо, навчили стати пробивним – пробиваємось по їх трупах, навчили красти – крадемо, навчили ображати, то тепер ми ображаємо їх. Яку енергію використовували, то така і виростає.
На сьогодні є попит на духовні надбання – малувато. Людство засівало пшеничку з плевелами. Ми не можемо реалізувати свого покликання – бути духовним індивідуумом. Ми є біблійна отара, ми є орава.
Ми ж з метою виправдати себе, говоримо, що помилилися, але ж помилку можна виправити, а не ставити тавро гріха. На помилках вчимося і вони є рушієм розвитку і в кінці все одно пізнаємо правду, чи находимо найбільш прийнятний варіант. Це і буде наш життєвий досвід. Помилка не породжує почуття вини, а виникає внутрішнє почуття-запитання: як її виправити? Помилка, хиба — є «творінням» людини і у творчих можливостях людини – виправити її.
Релігійні традиції, держава в помилці бачать вину. Ми винні, що зробили помилку через незнання, через недбалість. Ми порушили порядок, ми порушили цим закон, а за порушенням іде кара за помилку, за гріх. За це потрібно відповідати. Перед ким? Перед суспільством через міліцію, прокуратуру, суд, тюрму. Зробивши помилку, ми винні, ми пішли проти Бога. Проти чийого? На Землі є триста релігійних традицій і кожна з них визнає свою найправильнішою, а інші неправильні, гріховні, то хто ходить проти Бога? То хто і коли цю помилку виправить?
Ні суспільство, ні релігійна традиція нашої помилки не виправила, але для порядку, для остраху іншим публічно звинуватила, осудила. Хто дав їй такі повноваження. Ті ж самі, що писали Біблію, пишуть кримінальні … кодекси – політики і попи, бо заклопотані метою – донести своє, чи суспільне бачення, як регуляторну функцію і для блага всім, чи повчання всім. Так не є, виходячи з розуміння їх же ідеалу. Вони самі туди зійшли і самі пишуть для всіх, але самі їх не дотримуються, бо мають собі недоторканність (видно великі носії інфекції), бо хто пожурить на синоді — може ворон ворона? У політиці, у владі немає людей, які живуть в гармонії душі і тіла, немає людей пізнавших істину, немає людей — носіїв духовних скарбів суспільства.
Бо істинні носії духовних скарбів це люди, які є душею суспільства, джерелом доброти, милосердя, правди, справедливості, любові, щастя. Вони є духовна еліта планети, вони є істинною елітою людства, вони є вершиною духовного богатства, вони є тією енергією, що ми називаємо – Богом, а політики, служителі церкви можуть афішувати ці якості, але вони їх не мають і ними не володіють. Це в них сидить диявол зі своїми діями, словами і помислами, бо подивіться, що робиться на планеті. Ось де природа диявола, а політики і попи є його мозковим центром – штибом. Це досить широка тема і досить нікчемна, щоб ми займалися її омиванням. Прощаємо їм, яко відають, що плодять! Бажаємо їм любові, щастя, милосердя, справедливості!
Будьмо свідомі, що той хто родив такі порядки, то сам від них страждає і сам себе знищить. Така природа дій… Так є.

Дозвольте повернутися до бачення природи помилки. Бо основна маса людства бачить помилку, як винну дію. Це саме страшно і страшно, що суспільство вимагає кари, а ще страшніше, що воно згодне на такі визнання. Нами стають маніпулювати і ми піддаємось маніпуляціям, втрачаючи гідність. Ми стаємо предметом бізнесу, ми стаємо на шлях самознищення. Ми втрачаємо душу. Ми ніхто. І повторимося знову: той хто зробив помилку, то тільки той може її виправити при допомозі духовних якостей. Перевіряйте. Допомогати можемо і ми всі в молитві – думкою, словом, добрими справами і не залежно, знаємо ми про чиїсь помилки, чи ні.
Чи будемо ми носити вину, коли згодилися на неї після сповіді в церкві, чи будемо її носити після відбуття покарання в суспільній тюрьмі? Будемо, бо в цьому контексті розглядається тільки зовнішня сторона і вся енергія спрямована на творця помилки, а не береться до уваги бачення умов, не береться до уваги середовище, не бачимо суб’єкта помилки. Ось скільки роботи потрібно зробити для виправлення помилки – всім, хто чув про неї, хто проводив її судження і в першу чергу тому, хто її зробив і тому, проти кого вона зроблена. Так проходить процес нейтралізації негативної енергії, диявола. Така природа нейтралізації через бачення позитиву. Така молитва кожної свідомої людини.

Цінуймо своє життя, всі його дрібниці; все, що в ньому стається; все, чим ми займаємось і чим не хочемо займатись. Не намагаймося жити еталоном життя, який пропонує суспільство, релігійна традиція, держава. О! наш сусід успішний бізнесмен, о! наш однокласник інженер …, а може в них немає того, що є в нас, а той бандит не туди ножем порнув, бо залишив свідка, а який хороший сусід – вже третю любовницю має, а мій чоловік тільки з дітьми грається, а вчора сусідка вкрала на базарі півня, а вона ж співає у церковному хорі … Таке розуміння, таку ідеологію насаджує суспільство разом з нами, а чи з нами? Ні це не наше життя. А для чого ми його бачимо, для чого це все чуємо? – це підказка нашому єству, як не робити помилок. Коли ми намагаємось жити тими життями, що бачимо в кіно, читаємо в книзі, зустрічаємо на вулиці, то це всього навсього певні фрагменти з чиїхось життів нині, тоді нас охоплює відчай, злоба, заздрість … Природа такого бачення в тому, що ми бачимо ситуації в яких ми були самі учасниками, але в попередніх життях. Ми палимо свою енергію, своє тіло, свою душу, збільшуючи енергію негативізму. Можливо ми дещо і використаємо з пропонованих еталонів чужого життя, але це буде маленькою дещицею проти нашого бачення. Але і та дещиця є тільки підказкою, а нам слід творити своє життя. Саме такий усвідомлений підхід в баченні і дає ріст духовного, дає поштовх у пошуку істини – хай маленький, але факт.
Людина, яка цінить зовнішній світ, вона зовні активна, вона надбаває зовнішні цінності : котеджі, машини, золото. І ми бачимо тільки її зовнішність. Така людина живе в достатку, досягає великих успіхів у бізнесі, чи робить службову кар’єру, але глибоко в душі вона знає, що вона порожня. Вона не знає для чого живе і кому потрібне її життя і все те матеріальне, що вона нагромадила. Так, вона зовнішньо бачиться нам успішною, багатою, але внутрішньо вона досить бідна. Друга протилежність – це духовно богата людина , але зовнішньо не має таких матеріальних статків, бо її задовольняє та їх кількість, яку потребує її душа і тіло. У такої людини будь який надлишок матеріального, чи наявність духовних якостей (доброта, радість…) зразу ж переходять до тих, які знаходяться поруч – сусідів, колег, потребуючих. Це не буде нашим судженням, а це буде те, що у звичайному житті є сенсом життя і найпрекраснішим у поєднанні. В цілому це є ознакою росту душ. Є і богаті душою, які мають великі матеріальні статки їм легко приходить матеріальне, вони легко з ним діляться. Вони є великими носіями духовних якостей доброти, любові, то вони ними живуть в злагоді зі всіма.

Байдужість до життя, його цінностей вказує на безцільність самого життя. Велике розчарування суспільств у політиках, у служителях церковних традицій, в їх законах, в їх святих книгах веде до хаосу, до енергетичного вибуху… на планеті. Ніхто не знає у яку якість життя ввійде планета після. Несправедливість, неможливість реалізувати себе в житті, підміна духовних цінностей меркантильними речами, злоба в сім’ях, на роботі, на вулиці. Кризи, революції, війни тільки підливають мастило в цей енергетичний вибух, який може знищити багато чого і кого. Захистити може тільки довіра до сущого. Вибір за нами. Відкриті обидва шляхи. Шукаймо шляхів духовного розвитку, розпізнаваймо божественне в собі і передаємо іншим. Цей шлях може бути еволюційним подальшим розвитком Природи і нас, як її складової в духовному плані. Тут є резерви, ми це всі відчуваємо, ми всі хочемо доброти, щастя. Як до цих якостей підійти, як запросити в наше повсякденне життя? Мабуть не всі усвідомили свою істинну суть, як людини.
Пробуйте… Ми опишемо прочитану мудру притчу. Відвідувач зоопарку був здивований, що великі слони були прив’язані тоненькою вірьовкою за передню ногу і нікуди не відходили далі за її довжину. Це спонукало його спитати працівника зоопарку – в чому ж секрет цього явища? Той розповів, що коли слони були маленькими, то їх утримувала ця вірьовка і вона ж утримує їх сьогодні, бо в них є впевненість і віра, що вона їх втримає. Для цього в них є досвід спроб відірватись. Так що не досить мати життєвий досвід, який побудував віру їх до однієї спроби відірватись, а достатньо їм все життя вірити в міць вірьовки, яка на сьогоднішній день є для них ниточкою.
Так що пробуємо бути не споглядачами на усталений досвід і переконаність (віру). Є потреба бути кращим, відчуваємо, що маємо для цього можливість – пробуємо.

Ми не можемо бачити своєї істини, своєї суті і навіть не сприймаємо суті природи, бо ми її приймаємо частково, або частково сприймаємо. Ми своїми ідеями-думками, починами намагаємося міняти природу під себе, для себе. А вона ж є досконалою у своєму взаємозв’язку, у своїй суті. Творець у всьому оточуючому показує нам досконалість вже скільки віків. Кожен елемент природи, кожна стихія є самою досконалістю. Змін не зафіксовано, хіба що її кількісні показники змінено (кількість і величина) і то це результат людського втручання. Суть кожного елемента природи залишається той же, кожен живе за своїм призначенням, за своїм посланням, за своєю потребою, як частиною всезагального. І ми маємо такими бути, тобто у своєму розумінні і ставленні до природи. Людина в своїх надмірних бажаннях не має спокою сама і мучить собі подібних, оточуючу природу і всесвіт. Повернімося обличчям до лісу і подивимося, що ми такі ж самі по своїй суті.
Сказано: «Кожній людині дано заглянути в чертоги божественні, але нехай привчить очі дивитися в сяйво неба і розпізнавати все життя простору. Кому небо порожнє — той має порожнє серце».
Все, що ми посилаємо у Всесвіт, в оточуюче суспільство, в природній простір, конкретним людям і політичним діячам думкою, словом і діями, то те і отримуємо назад. Досить повчальними і показовими є декілька життєвих ситуації, які, з вашого дозволу, опишемо: «Пішов батько з маленьким сином в гори і хлопчик, у захваті від побаченого, вигукнув: «Е,е,е…». Через деякий час почув те ж слово у відповідь. Він був здивований і попитав батька: «Хто це до мене відгукнувся? Батько, не довго думаючи, прокричав: «Хто ти? Доброго дня!» І тоді питання і привітання почули обоє».

«Японський вчитель, старий самурай, проводив заняття зі своїми учнями і до них підійшов молодий воїн, який прославив себе грубістю, зухвальством, провокативною поведінкою. Він займав будь-кого, створюючи конфліктну ситуацію, і, будучи молодим, здоровим і сильним, у двобої перемагав супротивника. Так от він цього разу обрав старого самурая, кидаючи в нього каміння і брудні образливі слова, але мудрець не реагував і продовжував заняття. Молодий воїн мимоволі стомився від своєї негідної поведінки і пішов від них. Тоді учні спитали вчителя: «Чого ж ви не викликали його на двобій, невже злякались поразки?» На що той відповів: «Якщо до вас хто-небудь підійде з подарунком і ви його не приймете, то кому він буде належати?».Учні дали добру відповідь (і нам)*: «Своєму хазяїну».

Інша ситуація для розуміння природи посилу і повернення позитивних і негативних енергій думкою, словом і дією. «Жебрак стоїть край дороги і просить милостиню, а повз нього проїздить на коні вершник і вдаряє його декілька разів кнутом. Жебрак подивився йому вслід і сказав: «Я бажаю тобі щастя!» Свідок цієї ситуації спитав жебрака: «Невже ти такий смиренний?». «Ні, просто, якби він був щасливий, то він би не став мене бити батогом по обличчю. В нього була злоба і він її роздає наліво і направо, а я щасливий і бажаю всім щастя». Ця притча досить тонко розкриває суть слова Ісуса Христа, його природу: «…і підстав другу щоку», а не для того, щоб нас лупцювали.
Для усвідомлення природи слів Христа нам буде помічною і інше древніше буддійське повчання.

«Один з учнів спитав Будду: «Якщо мене хто-небуть вдарить, то що я маю робити?» Він відповів запитанням: «Якщо на тебе з дерева впаде суха вітка і вдарить тебе, то що ти будеш робити?» Учень відповів, що це може бути випадковістю (яких в житті не буває, бо все, що ми чуємо, бачимо, то це і є для нас і воно є в нас)* і що я опинився саме під цим деревом і в цей час, коли суха гілка відломилась». Будда продовжив: «Роби те ж саме, як прийняв удар випадково зламаної гілки; іди далі і поміркуй – чого і чим ти покликав собі таку зустріч…».

Досить помічним у розумінні бачення себе і оточуючих є правило дзеркала. Коли ми дивимось у дзеркало і наші очі теж є дзеркальцями, то наші дзеркальця через мозок-ум нас не збуджують, не говорять нам, що ми красиві, чи ні, що щось погано, щось добре. Тобто вони не порівнюють, не аналізують, не осуджують – вони чисті. Ось такою чистотою ми пізнаємо Бога. Дзеркало відображає, відтворює все, що перед ним появиться, але воно немає суджень, воно не збуджує. Давайте дивитися в себе, як в чисту живу криницю.
Для визначення змісту наших думок нашої суті, нашого відношення до Бога, для визначення свого рівня духовного розвитку теж є дзеркало, але цим дзеркалом є люди, які нам зустрічаються і в цьому дзеркалі ми бачимо себе. Куди б ми не пішли, ми завжди приходимо до себе, ми завжди знаходимо себе. Для розуміння цього стану чуть-чуть зосередьтеся і уважніше подивіться на інших – ми побачимо в інших саме те, що є у нас, саме ті якості, які є у нас. А в нас вони побачать себе: свою поведінку, свою реакцію на події, почують від нас саме свою думку про будь що … Якщо ми темні сутності, то в інших ми будемо бачити саме такі якості, якщо світлі – то світлі, якщо ми добрі, то в інших ми теж побачимо доброту. Якщо ми злі, то ми бачитимемо, що всі навкруги озлоблені.
Десь читалось мудра оповідка про дану ситуацію. Афінський мудрець мандрував в інше місто і по дорозі йому зустрівся чоловік, який тримав путь до Афін. От він і питає мудреця: «Які в Афінах порядки, які люди там живуть». А мудрець повідомив, що скаже, але попросив того чоловіка розказати перш про звичаї, чим займаються люди в його місті, бо мудрець якраз туди йшов і почув таку відповідь, що у їхньому місті начальники не дбають про людей праці, люди злі, зависливі, гнівліві, горді, жадібні і користолюбні. От мудрець по цих словах і відповідає, що і в Афінах такий устрій і такі люди і ти там їх зустрінеш. Перегодя мудрець знову зустрічає мандрівника з того міста, що і перший. З вуст якого прозвучало теж запитання, що і в першого мандрівника. І знову мудрець попросив розказати і цього чоловіка про своє місто, який повідав про красоту свого міста і про прекрасних людей, які живуть у ньому: чуйні, доброзичливі, щасливі … На ці слова мудрець відповів, що саме таке прекрасне місто є Афіни і що в ньому живуть добрі і порядні городяни, яких він там зустріне. Суть цієї історії така, що перший подорожній бачить світ, людей, яким є сам, а другий бачить своє місто і своїх городян своїми очима, яким він є сам. І незалежно куди його доля закине, то йому по життю будуть зустрічатися саме такі люди, з такими властивостями, чи якостями, які він сам продукує.
Нікому не заперечуймо того, що нам говорять, бо кожен бачить світ по своєму і у кожного своя правда. І у нас своя правда бачення світу, хоча вона теж може кого небуть дивувати, викликати осуд, заперечення. І ці почуті слова розуміймо як слова нашої душі до нашого ума, до нашої правди життя. Правда у кожного своя, як і істина. Їх напрямок вказують наші відчуття: коли нам прекрасно, то відчуття підказують що наш поступ правильний, істинний, а неодноразові підтвердження вселяють в нас впевненість, яка і родить в нас довіру. Ось таке бачення кожним по своєму природи відчуттів на одинакові події, чи речі і формують у кожного свій життєвий шлях. Це є нормально. Проблеми у взаємовідносинах з людьми виникають не із-за різного відчуття на події і факти, а те, як ми діємо, чи не діємо на ті, чи інші відчуття, а найголовніше в тому, що про них ми нікому не розповідаємо, а подеколи і не вміємо розкрити їх суті.

Приходить час, коли ми не хочемо бути такими, як були досі. Таке буває з кожним, а то і по декілька разів протягом життя. Це Бог стукає до наших душ у двері. Не біймося змін. Все міняється в цьому світі і у нас появляється шанс змінитись. Бог постукав, значить ми готові до змін. Змінюймось. Будьмо людиною в нових якостях. Скидаймо, позбавляймось старих не зовсім добрих звичок, бажань старої вчорашньої людини незалежно від того скільки нам років і ми відчуємо полегшення не тільки духовне, а й фізичне – ніби якийсь тягар скинули зі своїх пліч. Появиться потяг до нових звершень, до пошуку нового себе. В такому стані, в такому настрої, за принципом дзеркала, ми, все одно несемо Сущому нашому потрібну часточку божественних якостей, бо наша посмішка, наша доброта, наші знання у вирішенні звичайних і складних справ є тому підказкою – хто дивиться на нас як дзеркало, то так і вчиться бути Людиною, бути Богом, тобто ми є божою підказкою іншим. Але ми чомусь не можемо усвідомити просту істину, що перед нами Бог в своїх проявах-підказках.
Спокійно, виважено, з розумінням починаємо бачити, вивчати Бога, свою сутність в інших. Можна почати з малого і осмислено усвідомлено робити хоча б по одній добрій справі кожен день, чи почати з однієї доброї справи в тиждень для родини, сім’ї, дому. Одне для своєї душі і одне для інших. Не надається зразу почати творити добрі діла, бо новий підхід, новий погляд на речі, а це помітять інші і оточуючі і можуть в своїй пристрасності осудити нас. Ось такі міркування і не дають, бо ще страх сидить в нас. Добре діло твориться в доброму настрої. Не засмучуймось, не зупиняймось, бо ми вже на вірному путі до Бога. Не можемо добрим ділом, то хоча б маймо силу ума не робити поганого для когось і для себе. Починаймо з доброго, щирого, нелукавого слова, бо «перш було слово» в нашому миру. Не можемо творити благо, то відходьмо від зла, виясняємо його природу і це вже буде першим кроком до блага. З часом таких добрих слів, справ, як насінин, назбираємо торбинку і буде як гостинець, коли дозріємо до того, щоб побувати з гостиною в Бога. Такі слова, такі справи додають нам відчуття, що страх покинув нас, наша душа переходить під захист духовних сил. Бог це бачить і захищає нас, а в тілі появиться відчуття здоров’я, яке ми схочемо скерувати на творіння добрих справ. Ми помічаємо, що люди, світ стають потрошки інакшими – милосерднішими, стриманішими. Це вже ми з благовоління Творця почали сіяти насінини добра і все починає рости. Це нам по силі нашій … Відчуваєте потребу, то і творіть …, а не просіть …!
Бо прохання до Бога носять в собі природу реалізації мети, природу здійснення наших бажань. Як ми думаємо?, чи реально це, щоб Бог виконав бажання кожного із нас (в т. ч. злобу, невдоволення…), як слуга наш. Реалізувати прокльони, зависть, гнів, злобу, осуд ми маємо просити нашого Диявола (Ума), який найде способи і шляхи для їх реалізації. Ми свідомо випускаємо опис цього процесу, який може стати «підказкою» негативізму, бо у своїй пристрасті ми досить скоро засвоюємо погане, а добре не дається до рук. У добрих руках лопата робить перекопування землі для засіву жита, а в поганих є знаряддям вбивства.
А може в суті прохання людина узріла ту енергію, яка дасть можливість реалізувати потребу – мабуть, щоб реалізувати назрівшу потребу, то потрібно потрудитись. Бачення такої ситуації буде усвідомлене розуміння і повчальною для такого сприйняття є мудра притча.

«Одного разу чоловік зайшов в магазин і здивовано побачив, що за прилавком стоїть Сам Бог. Відійшовши від здивування і неймовірності, все таки підійшов до Сущого і попитав, що той продає.
Все, чого його серце забажає.
Чоловік з радості каже:
Я хочу щастя, миру в душі, здоров’я в тілі, свободи від страху … для себе і всіх оточуючих!
Це можна, але я тут не продаю плоди, а тільки насіння».

Не змагаймось ні в чому і ні з ким. У кожного свій шлях, свій хрест – аж до смерті. Заздрість гніздиться близько змагання. Вона веде до найвишуканіших злочинів. Тільки усвідомленість може врівноважувати незрозуміле надумане змагання. Просимо, не вводьте себе, а особливо дітей в пристрасть змагання, пам’ятаючи про його шкоду для душі і тіла. ПАМ’ЯТАЙТЕ ЦЕ! Тому, де можливо, краще замінити поняття змагання смисловим самовдосконаленням. Змагання виснажує душу і тіло, а на загал залишаємось біля розбитого корита, бо бідний не той, у кого мало, а той, кому мало. У кожного своє розуміння багатства і багатства. Для мільярдера мало одного мільярда – йому потрібно ще хоча б десять. Для того, хто ходить на роботу, хочеться тільки хоча б на дитячий велосипед. І мільярд, і велосипед залишить душа і тіло. Кому важче залишати? Хто більшу гіркоту втрати несе з собою в інше життя, бо ні мільярда, ні велосипеда ніхто не візьме з собою. Однозначно гіркота є тягарем. Природа богатства матеріального в тому, що воно дається сущим для задоволення своїх потреб і нагальних потреб оточуючих: це і податки, це і достойна зарплата, це і спонсорська допомога, це і підтримка соціально-культурних заходів, це і особиста допомога потребуючим.
Якщо богата людина, використовуючи надлишкові матеріальні багатства для себе і своїх бажань, то в наступному житті ця душа опиняється в самому нижчому соціумі зі злобою на багатство і все, що носить в собі ознаки розкоші.
Марнотратство, розкіш походить від надмірності і не приймається людством незалежно в яких колах (забезпеченого чи жебрака) суспільства вони проявляються. Недарма самі люди так відособили це поняття. Нічим не замінити його. Розкіш — не краса, не духовні надбання, не вдосконалення, не творення, чи не благо, не співчуття, ніяке добре поняття не може замінити її. Розкіш є руйнування засобів і можливостей. Розкіш є розкладання. Надмірності в давнину називалися кайданами пекла. Можна досить часто бачити, що розкіш мирська вже вражена, але потрібно знайти злагоджену співпраця з оточуючим середовищем, особливо людьми, щоб вилікувати захворювання розкішшю.
Самість буде заперечувати, що богатство є заслуженим достатком. Так воно і є. І тут скажемо, що богатство царствене. Але проявлена ​​розкіш, що зародилася в поведінці вже є початком деградації тіла і душі. Розкіш була і є ознакою занепаду і затемнення духу. Ланцюги розкоші найжахливіші і для душі.
Більшість народонаселення бідне і вони у своїй масі виробляють оновлення земних сил, тому особливо негідно зневажати бідних і вважати їх чимось нижчим. Кожен може перевірити на історії людства, наскільки неміцне так зване багатство. Усвідомлюємо, щоб уміти зрозуміти, наскільки шкідлива кожна така дисгармонія. Нерозуміння гармонії веде до неподобства життя, але в такому невігластві полягає найбільший злочин, бо так люди самі руйнують зачатки життя. До того ж слід запам’ятати, що серед бідних деякі усвідомлено приймають доручення побувати серед народу, розділяючи його долю. Зазвичай це люди з богатою душею, але в попередньому тілі трошки схибили з путі істинного. Для прикладу скажемо, що такий шлях проходять душі, які були в тілах, які ум скерував в русло розкоші, чи в інші негативні прояви. Показовим є прояв розкоші і, зазвичай, люди в такому суспільному статусі ще при житті потрапляють в соціальний статус бідняка, щоб зупинити подальшу деградацію душі. Якщо ум не змириться з такими потребами душі, то, зазвичай, для тіла знаходиться тілесне каліцтво і навіть передчасна смерть тіла.
Аналогічно ми таке можемо сказати і про богатих, які теж є предметом споглядання за їх добролюбіє. І тих, і тих не так багато на Землі і ми можемо назвати їх посланцями Сущого — це люди з богатою Душею. За зовнішнім виглядом такі посланці не відрізняються від натовпу. Потрібно підійти до них близько, щоб зрозуміти їх внутрішнє богатство. До Миру Духа такі люди будуть дуже чуйні. Може бути, вони є провідниками насущних знань серед найбільш знедолених, як Будда, як Ісус Христос та інші? Пихатий багатій не увійде під бідну покрівлю, але якщо і ввійде, то не знайде спільної мови. Для бідних цей земний проміжок життя присвячується устремлінням до майбутнього, а для багатих він вже минуле. Людей багато — нові підходять і багато підростають. Ми вимагатимемо просування та постійного вдосконалення духовних якостей і це не так просто, але все настільки і легко. Явні захаращення не призводять до наступних воріт царства Духа. Так є. Досить повчальна притча Іісуса про шанс богатого пройти через вушко голки.

Давайте подивимось на природу. Ми бачимо, яка вона красива у своєму різнобарв’ї, у різноголоссі співу птахів, у красивих добротних будинках і водночас відчуваємо задоволення від життєвого спокою, від життя без насідаючих проблем в сім’ї, на роботі, з сусідами. З усіма нормальні відносини. Але буває, коли в гонитві за довгим рублем ногами розбиваємо горщик із золотом, що стояв на нашій дорозі, а ми побігли далі за примарним грошем. А того золота – доброти, ласки, щастя вистачило б на все життя. А під ногами залишився горщик, золото, людські долі … Живімо у гармонії з усім. Росте клен, ростемо і ми. Він дає нам красу, затишок, прохолоду, а ми із задоволенням доглядаємо за ним. Так, мабуть у всьому нам би жити-бути. Сприймаймо природу такою, якою вона є, бо і вона сприймає нас такими, якими ми є: чи милує, чи навчає, чи підказує, чи злить. Подивимось уважніше і у кожній речі, у кожній дії є щось позитивне, в тому числі і у своїх діях. Дерева і трави милують око, пташиний спів – вухо, вода дає відчуття руху, омиває негатив з тіла, вогонь очищає душу і підтягує її до небесних висот.
Давайте подивимось на одну з цих стихій природи, одну з частин нашого життя – воду. Вода проявляється в ознаках м’ягкості, грайливості, текучості, ненасилля, спокою. Навіть у своїй силі вона проявляється саме в цих якостях. Вогню, вітру, землі страшно, а вода сприймається спокійно, як носій умиротворення, як носій життя. Так, у воді ми відчуваємо життя. І тіло людини майже повністю є рідина (мабуть в цьому є спорідненість) і в цій воді поселяється душа людини. Дивимося у воду і навіть бачимо своє відображення; дивимося на водне плесо – душа відпочиває; дивимося на текучу воду – оживаємо ми; дивимося на журчащу грайливу воду – душа співає, дивимося в її глибочінь, то не бачимо кінця – одна таємничість, а де її початок?; дивимося, яка вона ласкава і строга в своєму спокої. Дивимося, що вона собою наповнює землю, повітря і приборкує силу вогню. Вдумаймось, яка життєдайна сила в неї. Вона є матеріальним носієм всієї інформації про нас, про оточуюче середовище. Людина свідомо, чи несвідомо міняє її стуктуру і отримує нові якості, нові властивості, які є основою життєвих процесів Всесвіту. Вода є життя, як любов є носієм духовності. Приходьмо до води і очищуймось, і оживляймось. Не просто так водою проводять очищення в церквах, дома. Тут і гігієна, тут щось сакральне, що аж до розкриття душі. Бережімо її і вона нас оберігає.
Давайте подивимось на воду, коли вона падає на скелю і через деякий час прийдімо і подивімося. Вода була і залишилася текучою, м’ягкою, омивала гранітні рифи, але тих ознак скелі вже не має – є пісок і гравій із грізної твердої кам’яної брили. Зрозуміймо, що не сила перемагає, а спокій, наша тиха плинність. Іноді люди говорять, що спокійне телятко двох корів сосе. Коли людина добра, щира, м’яка, жива, світиться здоров’ям, то про неї говорять – добра душа в неї. Коли ж зла, горда, гнівлива, хвора, то ми говоримо про неї, як про людину, що немає душі. Ум знову перед вибором: жити з душею, чи без неї.

Там де душа – там любов. Основою будь якої моралі є елемент любові, а основою політики є елементи ненависті, сили (влади і грошей), обману, аморальності. Однак політик може публічно тимчасово показувати видимість високої моральності, саму доброту і т.д., якщо це відповідає його цілі, чи для досягнення цілі, які є тимчасовими – і як захована таємниця показушності. Такі показушні цілі є станом тих, хто їх продукує. Це досить добре видно під час виборів у будь якій державі. Тут також проявляється небезпека такого явища, як вибір. Цим і цих політиків ми самі і створюємо, бо ми такі ж у своїй більшості, у своїй суті. Ця мова не про конкретного політика, а про систему устрою, яка і в більшій мірі, як масу, нас влаштовує.
Людина милує душу, а може і огорчати. У кожного по своєму. Один бачить в дубі могутність, красу, силу; інший – хороший матеріал для будівництва, чи сировину для опалення приміщення, а ще інший, як захисток від стужі, чи прохолоду в спекотний день. Кожен бачить в дубі щось своє, а дехто може не помітити його взагалі, обійшовши. Ніхто ж не проводить кордону між цими світами. Ніхто і не проведе – він невидимий, як невидима його одна єдність. Це одне ціле. Це дві ноги людини, які їй потрібні для руху, для опори. Без однієї, або одна з них коротша, то це вже інший статус людини, це інші можливості, але і інші перспективи.
Краще жити своїм життям і це дасть силу поважати інші життя і ми не станемо переживати життя дітей, батьків, сусідів, президента. Відносьмось до інших життів, як до свого. Поважаймо життя ромашки, калини, дуба, мурахи, джмеля, котика, сусіда, дитини. Але найперше нам потрібно навчитися жити самим і цінити життя, бо це велике щастя, велика радість – ми живемо, ми любимо, ми щасливі і цього бажаємо всім. Не ламаймо рослини, не забруднюймо річку, не вбиваймо комахи, не ображаймо дитини, сусіда.
Можливо у річці різні краплини за розміром, за хімічним складом, за смаковими якостями, за забарвленням, за біологічними властивостями, але ріка їх об’єднує, а вони створюють її. Так створені ми, так створений всесвіт.

Коли ми в порядку, коли ми чисті, коли ми в гармонії, то і оточуючий світ в порядку, злагоді, чистий, в гармонії з усім. Тобто від нашого стану залежить світоустрій, а від стану природи залежимо ми. Від нас виходить така енергія, і від оточуючого аналогічна. Це є потік однієї і тієї ж енергії для нас і природи. Кожна думка, слово … предмет, істота є певним видом енергії, чи їх поєднанням. Тому доброзичливо і з розумінням відносьмось бережно до будь яких енергій. Бережімо воду чистою, бо це енергія, бережімо на роботі, на вулиці стілець, ручку, сміттєвий ящик, виключаймо при відсутності потреби світло, комп’ютер, турбуймося про дітей, шануймо батьків, доглядаймо за своїм будинком, одягом, слідкуємо за своїми думками, словами, діями, бо в кожну річ, явище хтось вложив частину енергії, частину своєї і нашої божественної душі. Ощадливий господар шкодує про кожне марнотратство, бо в усьому слід дотримуватися сумірності і дбайливості, як таємний стан врівноважуючих енергій, які і вносять в наше життя гармонію і радість. Кожна ощадливість сприймається як дія мудрості. Але не співвідносимо наше дбайливе ставлення до речей, до Природи, до Людині з іншим проявом, яке присутнє в нашому житті – скупістю, яка приходить в наше життя через бажання права власності.
Дорога до істини легша, якщо ми на неї ступили, бо перед виходом на цю дорогу ми очищаємо душу і тіло від хороших намірів, хороших бажань, хороших ідеалів, хороших мрій. Це все думки. Вони найбільш вагома і найважча категорія в нашому житті. Це ми говоримо, щоб пізнати життя, щоб зрозуміти його суть, зрозуміти функцію ума, думки, слова, дії і їх роль в житті, тоді ми зрозуміємо: для чого і як входити в стан розслаблення, в стан спокою, через розуміння свідомого і несвідомого в цьому процесі. Це дає нам можливість побачити шлях істини, способи пізнання себе, як бути спостерігачем, як набувати духовних якостей.
Все оточуюче нас складається з одних і тих же найменших хімічних елементів, можливо в одних більше кальцію, в інших кремнію, чи води … Так звідки воно береться, як воно впливає на нас, чого ці питання турбують нас? Ми шукаємо відповіді в оточуючому, але відповідь, як і запитання є в нас. Ми вже знаємо в чому смисл життя і чого саме через пошук істинних знань нам даються відповіді? – бо ми для цього покликані на Землю.

Людина, що стала на шлях пошуку істини, пошуку духовного, буде йти ним до кінця і своїм єством освічуватиме, облагороджуватиме всіх тих, хто знаходиться рядом. Хто побачив, чи вийшов на цю дорогу, той отримує позитивну енергію (він живе вже нею), той починає потрошки очищатися душею і тілом (від так званої гріховності і хвороб). Головне, що процес очищення, чи отримання позитивної енергії через прояви доброти, любові, радості (такі прояви ми зустрічаємо ні з того, ні з чого, відчуваючи зміну настрою, бадьорості) приходить незалежно від носія істинних знань і не залежно від отримувача – це є духовна передача, це є невидима психічна передача через шукача, чи носія істинних знань зі Всесвіту, від Бога, тому ця малість для всесвіту не буде відчутною, а нам іде во благо.
Такі духовні люди є засівачами духовного. Вони є серед нас і сіють вони мовчки, через те ми їх не бачимо. Коли такі люди починають говорити в миру про істину, то проходить процес їх відторгнення суспільством. Так було, так є і тільки після смерті показуємо публічно своє шанування такій людині, бо суспільство відчуває правдивість істини завжди, але страх ума кожного члена суспільства не дає істині проявлятися в нас. Ми це розуміємо, але страх іноді сильніший. В душі ми згодні з істинними знаннями, але в мирському бажаємо відгородитись від них, бо таких людей пристрасне суспільство називає ненормальними людьми, диваками … Зрозуміймо, що це наше і приймаємо. Це Бог проявляється в таких людях для нас же, для нашого блага. Такою дорогою життя, такий хрест знань приніс і Іісус Христос в цей мир, і саме в середовище єврейського народу. Суспільство не прийняло його і розіп’яло. У своїй зависті люди ненавидять мудрих людей і де б вони не появлялися, то всюди зазнають публічних гонінь, особливо політиками і представниками релігійних традицій, хоча публічно можуть особисто проявляти тільки певну лояльність, чи байдужість.
Можливо в меншій мірі для нашого ж розуміння і саме на прилеглій території у свій час мешкав божевільний-пророк Терешко. Його слова, його дії майже ніхто серйозно не сприймав і більше того – боялися зустрічі з ним. Це є страх подібності – а що скажуть оточуючі?. А він не просто так загодя появився на нашій території. Його душу було послано для усвідомлення приходящим у днях і роках.
Божевільний: божественне начало в такої людини вільне – вільне від ума, від диявола. В російській мові застосовують слово –«умалишенный, як такого який позбувся ума, позбувся диявола свого. Ось таке смислове значення цього слова. Однак слід бачити людей душевно хворих, людей в яких вселився біс із не зовсім приємними проявами негативних явищ.
Можна сказати, що небезпечні не ті, які сильно відкидають істину, небезпечні не ті, які, можливо, невміло проголошують істину, але небезпечні байдужі до істини і бездушні прагматики, яких не чіпає слово істини. Ганьбителі і лжесвідки не відають, що вони пробуджують увагу всіх. Щось спонукає їх спрямовувати всю енергію і кричати про істину голосно, навіть не вникаючи в її наповнюваність чи заперечуючи її існування. Коли прихильники блага шепочуть між собою нечутно, то глашатаї супротивників надриваються. То хто приносить більше користі в пристрасне суспільство: боязке шепотіння чи трубний глас ганьблень? Такий парадокс здійснювався в історії неодноразово. Якщо істина не існує, то ні до чого надриватися, але якщо істина жива, то і паплюження виявляться її провозвісником, бо їхня доля донести до умів людства наявність істинних знань, але ці ганьбителі істини працюють заради своєї вигоди — чи то на замовлення держави, то чи на замовлення релігійних традицій, або партій, і така обставина не має нічого спільного з проголошуваними Знаннями про смисл життя. А носії і так її знають. У цьому перевіреніому досвіді показана природа проявів і подій, які на перший погляд як би роблять негативний результат, але фактично виходить благий результат. Такі результати і є середовищем для духовного розвитку суспільства, як свідчення більш менш тривалого перебування людства в цивілізованості проміжку часу. Воістину путі духовні неісповідані. Для підтвердження описуємо інший досвід. Розкута, мстива розгнузданість частини суспільства є енергією знищення життів і духовності в цілому, хоча одночасно відбувається усунення безлічі засобів і способів несправедливості, брехні з окремих особистостей, так зване тимчасове очищення, яке іноді сприяє усвідомити свої вчинки, слова і думки шляхом усвідомлення.
Істина – це велика енергія. Пізнання істини – це пізнання шляху виходу із тини життя, з негативної тини.

Тепер повчання Іісуса сповідує велика частина людства і можна сказати, що меркантильно, поверхово, як засвоєну інформацію, а не як процес пізнання себе, не в пошуках в собі Іісуса Христа, його духовного богатства. В цьому процесі вбачається два проявлення: наша неготовність прийняти ці якості і бачення тієї малості духовного у великій кількості негативу в змісті книги, що в підсумку наших порівнянь утверджує в нас страх і який і є перепоною в прийнятті. Зрозуміло, що і серед нас є чимала кількість шукачів істини і серед них Ви. Бога ми можемо бачити в його проявах, в собі, в собі подібних, в Природі — і процес пізнання є його закликом до цього. Ми приєднуємось до цього процесу. Той, хто вперше побачить напрямок до пізнання істини вимушений пройти процес пізнання страху перед релігійними традиціями, моральними поняттями і оцінками, які виросли із соціального людського середовища, бо страх робить неможливим пошук істини і сам процес пізнання. І його не так просто позбутись – тільки через усвідомлення. Ми все одно його частково відчуваємо. Хто більше, хто менше, але пізнавши його суть і маючи духовний і моральний потенціал в творчому пізнанні страху, ми рушаємо до пізнання всього і вся. Таке розуміння веде до відмови від проголошеної суспільної моралі, бо сама духовна чистота дає нам такі якості поведінки, які є основою життя у злагоді з оточуючим середовищем. Така духовна чистота наповнює суспільну мораль більш якісними проявами. Відчуття пізнання нівелює страх, хоча цей процес не раз нам показує гіркоту, але з цим слід змиритися і сприйняти усвідомлено, бо мить відчуття радості і душевного підйому цього вартують. Природа пізнання гірка, але вже з цих миттєвостей ми згодні на цю гіркоту. Основна суть в тому, що Христос в нас, але за своєю пристрасністю ми шукаємо його прояви у зовнішньому – в дітях, в батьках, в колегах, в начальстві, в машинах і т.д.
Ісус кликав своїх учнів, кличе нас повсякчас через каяття бути гідними свого призначення, як істоти духовної. Покликання людини не є споглядання за собою і іншими, чи робити якісь порухи – це є поєднання бачення і творчої діяльності, яка дає в результаті духовний ріст при кожному тілесному житті.

Бо увесь світ ми бачимо в собі і всі знання світу у разі потреби кожна людина може пізнати. Не забуваймо, що все, що ми можемо, чи дано нам зрозуміти – то це вже проекція нашого ума з його поінформованості, аналізу, висновків. Ми кожен дивимось через проекцію ума на екран нашого життя. Ми уже говорили, що в іншій людині, так і в оточуючому світі як у дзеркалі ми бачимо себе і тільки себе через свої бажання. Ми бажаємо машину, то і наші очі ловлять саме таку модель автомобіля; наші вуха зупинять нас через ум в тому місці, де говорять саме про цей автомобіль.
Все, що ми говоримо про інших: добре, погане, прокльони, побажання, то через певний час ми бачимо і чуємо ті ж слова в нашу адресу. Таке розуміння бумеранга. Добро посіяв – добро і повернеться. І так у всьому нашому повсякденному житті. Ми бачимо саме те, що є в нас, але суть в тому, що себе ми не знаємо і навіть розуміння такого не маємо, що ми дивимось таким чином на себе, бачачи свої слова, вчинки, емоції, спроби в інших. Давайте згадаємо – скільки образ, гніву зароджується в нас від почутих від когось слів. Згадаємо, що це наша душа глаголить для нашого ума, для нас. Тоді спитаємо себе — чого ми злимося, гніваємося самі на себе? Зрозуміймо цей механізм серцем і умом. Коли проскакує в нас таке усвідомлення, то ум парирує недостачею часу на вивчення себе, своєї душі, бо це конкурент ума. Така природа його поведінки – зайняти нас чимось другорядним: бачити когось, вчити когось … Ми не можемо навчити когось, навіть своїх дітей. У своїх намаганнях хочемо когось переробити, перевиховати, хоча нас це не стосується, але не вдається. Чому? Починаймо мінятися самі і результат не забариться.
Своїх дітей переробляємо, тобто перевиховуємо під себе, держава під себе, але аж ніяк не даємо їм самим пізнавати світ. Ядро пізнання цього питання — пізнати найперш себе. Коли це стається, то ми просто по іншому дивимось на все. Світ який був, таким і залишається. Формально тільки ми змінилися і світ змінився в нашому баченні. Це дійсно, що тільки здається, що ми знаємо світ. Як здається, то хрестимось. З уважним усвідомленим спокоєм і чистими думками ми можемо вгамувати спрагу душі і заспокоїти ум. Кожного ця спрага протягом життя сушить душу – давайте їй свободу і вона знайде джерело з чистою водицею.

І так, знаходимо час для заспокоєння, входимо у мовчання і може відбутися душевна бесіда, внутрішнє чуття радості, зачарування природою, собою, Богом. Молитва, або розмова двох – це розмова нашої Божественної душі з нашим тілесним суспільним умом – і є нашою молитвою протягом нашого життя, коли між ними є гармонійне усвідомлене поєднання. Це наш життєвий шлях. Зрозуміймо, що найкраще розвивати внутрішнє, бо розвиток зовнішнього (те, що бачать в нас і як нас) моментально отримає спротив суспільства. Тільки, коли ми усвідомимо свою сутність, тоді можна, але, можливо, і потреба тоді зникне приділяти стільки уваги нашому зовнішньому. Який спосіб життя буде прийнятий нами, то хай підкаже серце, але тільки не людський поговір, людське одобрення, чи осудження – це пройде, а стан душевного спокою залишиться. Чуття таких осуджень і одобрень сприяють утвердженню ума в порухах душі нашої. Важливі не так слова молитви, як стан нашої душі, її готовність говорити з Богом.

«Одного разу корабель розбився на рифах біля острова. В живих залишився один чоловік. Він із виловлених залишків збудував собі хижину, зібрав сякі-такі харчі. Дні йшли і він часто перебував у молитві з Богом, просячи Сущого про повернення додому. Одного разу, як завжди, вирушивши на пошуки харчів, його в дорозі застав дощ з громовицею і блискавками. Повернувшись до місця проживання, побачив догоряючу хижину. Чоловік у відчаї став картати Бога і сам собі не знаходив місця. Однак, на другий день він побачив підпливаючий корабель, який забрав його. Заспокоївшись, чоловік спитав капітана, що спонукало їх змінити курс і підпливти до цього острова. Капітан відповів, що вони побачили високий стовп диму, як сигнал біди і це стало підставою для зміни курсу корабля» . Дивуймося силі Молитви і силі Розуму Творця нашого.

Не гніваємось на людей за їх розмови, не осуджуємо, а пробачаємо їм і в собі попросімо в них пробачення, що дали нашій душі підставу для осуду нас, що порушивши їх певний спокій, їхнє розуміння ситуації. І просімо Бога, щоб дав їм і нам ума не збуджуватися зовнішніми проявами, бо вони кардинально не міняють світ і нас, а є тільки підказками для ума і тіла на потребу душі, то це скоріше надасть відчуття миру між нами, вижене відчуття неспокою, страху, що появляється між нами і посіє довіру, любов.
Йдімо по життю вільно, спокійно і чесно, не читаймо руйнівних газет, не дивімося телевізор, бо те, що нам потрібно знати, ми знаємо, чи взнаємо, як настане та мить і ми будемо в тому місці, і в той час для отримання тієї, чи іншої інформації. Газета і телевізор тільки спокушують нас, засмічують душу і тіло, засівають бур’янами наш ум, засівають несуттєвою інформацією, крадуть наш час (а ми боремося з крадієм і вбиваємо час в серіалах, в різного роду шоу-шулерствах), який можна посвятити пізнанню себе. Відкинувши це бажання, то одразу появиться робота для ума і для розуму. Ум робить команди – дій, а Розум підкаже – послухай душі, серця — спілкуйся з дітьми, з батьками … Не зупиняймось на півдорозі. І не треба нікому пояснювати, чого це ми поводимось по іншому, чого поміняли погляди на свій спосіб життя. Розумний зрозуміє без слів і без запитань, і без пояснень. Так це буде новий стиль життя. Можливо хтось з родичів, друзів буде цікавитись змінами, осуджуватиме, то відходьте від цих повчань під будь яким приводом (Ох, вибачте, в мене виникла природня потреба і т.д. і т. п.). Не ми для цього миру, а мир для нас, для нашого розвитку, для нашого сходження на Олімп. Якщо у нас немає сили розуму справитись зі своїми невдачами, своїми слабкостями, своєю гріховністю, то не впадаймо у відчай, а зрозуміймо, що основна масса людей саме так і живе, саме так робить спроби пізнати вічне. Можливо одиницям це вдається і ми ця одиниця. Усі ми такі у Бога, а не якісь особливі.

Все ж, коли ми відчули потребу пошуку шляху істини, то не зупиняймось. Просуваємось по трошки вперед, вчімося бути більш спостережливішими, більш терплячими, більш умілими, більш добрішими ніж вчора, годину назад. Не думаємо, що нам вдалось досягти більших успіхів у цьому ніж іншим, а смиренно йдемо обраною дорогою до кінця. Перемагаймо не інших, а творимо з-лагоду самі в собі. Радіймо, що ми це усвідомили, радіймо з посмішкою, бо у нас став посміхатися світ. Посміхаймось, якщо не обличчям, то серцем. І найголовніше душею. Душа передасть посмішку тим, хто її потребує. Той, кому потрібно побачить нашу посмішку щасливої душі. Зазвичай, посмішка на обличчі викликає в багатьох подив, заздрощі, осуд. І коли ми ще не зміцнилися в посилах щастя, то це додасть нам болю і то тільки найскоріше нашому его.
Шукаймо істину в собі, пізнаваймо себе і оточуюче середовище як начало духовного. Відкриваємо двері храму душі своєї і там ми находимо доброту, милосердя, радість, бо саме деколи ми відчуваємо їх недостачу. У інших є щастя, а в нас немає. Є! Тільки зазирнімо в свою душу, зайдімо до неї в гості і отримуємо гостинці, і дається нам свічечка, яка освітить все навкруги, і дається нам бачити речі, які ми бачили кожен день, але вже в іншому баченні. Ми самі бачимо, відчуваємо через свої очі, через всі свої п’ять систем відчуттів ті ж само речі, людей, ситуації по іншому зі спокоєм і умиротворенням. Головне, що ми відчуваємо цей позитив, нові емоції, новий стан душі і нові, досі не відомі, душевні і тілесні відчуття. В мирському житті людина майже не тягнеться до входження в стан щастя. Вона думає, що воно є ефемерним, чимось таким нереальним, безпредметним і беззмістовним, бо людина налаштована на предметні блага і цінності, оволодіння якими може привести до тимчасового короткочасного відчуття щастя і блаженства, але це не є стан душі, а є стан матеріального егоїзму. Це є пристрасне бачення цього явища. Усвідомили? Прекрасно!
Початок пошуку істини в наших руках, в наших можливостях. Тоді збираємось з духом, бо маючи сім’я, пізнавши одну зернину істини, рушаємо по життю в пошуки, бо тоді нас вже не зупинить ніхто на шляху пізнання. Можливо, на перших порах, ще до очищення від минулих вантажів-уявлень про світ ми тільки деколи зазирали у дверну щілину до кімнати самодостатності, але наростаюче задоволення пізнання дає нам наснаги відкрити двері світлої істини і побачити себе в усьому сяйві життя, побачити свою потрібність всім.

Пізнання більше відноситься до категорії філософії, але саме цей спосіб дає розуміти вислів Сократа : «Я знаю, що нічого не знаю» і ми , дійшовши до такого висновку в своїх пошуках, починаємо бути самі собою з усіма позитивами, з усіма негативами. Бо тільки таке усвідомлене розуміння цього процесу і є духовним ростом кожної душі.
Той, хто пізнав істину, чи відчув її присутність в собі, навіть на початковій стадії, то він може і, зазвичай, підштовхує інших в потрібну сторону, спонукаючи до пошуку, розпалює потребу пізнати її – саме для цього її душу послано в це середовище. Коли ми відчуваємо потяг до пошуку, то це означає, що зерно істини починає рости, а той, що побачив нашу потребу, має задоволення через надходження позитивної енергії і має радість з того, що ми зуміли побачити в собі зародження істини, зародження процесу бачення істини. Вона там і була в попередніх життях, можливо, на початку дороги, в середині, чи наближалась до кінця цієї дороги – дороги пошуку.
Збирачі і носії духовних знань посилаються в ті місцевості, де найбільша потреба в них. Сама їх присутність допомогає оточуючим при прямому контакті отримувати духовні якості. При почутому, при прочитаному їх слові і навіть при їх знаходженні на певних віддалях не є перешкодою для отримання цих якостей, якщо ми вже готові їх приймати.
Це писане слово всього навсього є дорожнім знаком, що стоїть на нашому шляху життя в пошуках істини, а ми самі прямуємо в той, чи інший бік. Факти, аргументи, події – це зміст дорожнього знаку, який більш застосовуваний в мирському, матеріальному житті, а відчуття серцем самого напряму породжується саме з побаченого знаку, з підказки зовнішнього. Наголосимо на слові — напрямку в розумінні його, як процесу. Повірмо, довіряймо побаченому, відчутому процесу, то це і буде нашим духовним ростом. Усвідомлене спостереження за аргументами і фактами разом з довірою і є наш процес життя. Ця єдність всього, цієї суєти суєт і є нашим життям.
Нічого не відкидаємо з того, що дає нам Природа: талант музиканта, поета, математика, аналітика, натуропата, хлібороба, шевця, матері, воїна, коханки, вбивці …, бо все це дано нам не просто так. На це у Бога є причина, яка проявляється у тому, що саме та, чи інша схильність людини служить для духовного її росту в певний момент життя і саме в цій іпостасі, в цьому тілі. Це так відбувається, коли ми вже усвідомлюємо свій розвиток духовний. А коли ми пливемо по життю, то наше послання нас на проживання в цю місцевість, в цей колектив є об’єктом для навчання інших в пошуках істинного смислу життя Ми можемо сказати: «Як хтось відкрив очі на розуміння … смислу життя». Ми щасливі, ми зрозуміли, ми цвітемо – це є вершина нашого усвідомленого перебування в цьому тілі. Відчуття щастя є початком дозрівання душі.

Накопичення речей – це є рутина кожного дня, кожного із нас. А для чого? Для того, коли ми всім забезпечимо себе, то тоді станемо жити. Це ж є самообманом. Для життя не так багато потрібно, як ми уявляємо, а потім бажаємо. І це все в майбутньому – завтра, після завтра, після зарплати, коли стану … А сьогодні — що не життя? Теж життя. Яке маємо, таке маємо. Сприймімо його таким і в позитиві, і в негативі, але дякуймо за такий день, бо очі ще не закрились навіки і ми все ще бачимо, чуємо, аналізуємо … Коли ми думаємо, що таке життя є неповноцінним, то можливо ми самі неповноцінні і що саме нас в цьому житті не вистачає для повноцінності. Придивімся. Сущий дає нам таку ношу, яку ми в змозі нести. Хіба помилка (гріх) відбувається без грішника? Є грішник, який і плодить гріх. Є люблячий життя і він творить радісний день. Є той, що живе (живчик), то є і життя(процес).
Хоча слід зазначити, що нові погляди на життя-буття можуть викликати відчуття страху. Природа цього страху в новизні відчуттів, бо до цього ми були поінформовані про суспільні відносини, мали свої якісь усталені погляди, норми поведінки, які до певної міри нас влаштовували. Саме цей страх є тимчасовою перепоною для пізнання істини ( люди говорять, що це є певне випробування). Такий страх є тим явищем, що суспільство в кожній особі відштовхується від того, хто стає на шлях пошуку істини, чи пізнав її. Горе, біда, душевний дискомфорт подеколи спонукає людину до пошуку істини, до пошуку Бога кожен день в надії найти роз-раду. Доки не будемо пізнавати себе, не пізнаємо життя, не будемо мати радості життя, не будемо творцем у всіх справах, доти не будем любити, не будемо добролюбцем, життєрадісним. Але тіло говорить, що ні. Життя – це і насолода, це і поразки, це розуміння, це і незнання. Життя — це подарунок для нас, для нашої сутності. Ми часто дякуємо Сущому, що подарував життя нам, але деколи і проклинаємо із-за незнання, із-за того, що безвідповідально ставимось до нього, витрачаючи на сварки, п’янки, полежанки на дивані … Спитаємо будь кого на завершенні земного життя, то кожен скаже: «Душа завжди молода» — він це відчуває, відчуває своїм єством, хоча свідомий того, що тіло старіє з кожним днем. Цей дар життя нам свідомо потрібно прожити, але не проіснувати, не бути тілом без душі. Відчуйте хоч одну грань душі, і ми моментально відчуємо радість життя. Думається, що доброта, любов, милосердя в людських серцях займає найбільше місця, бо ми маємо відносний спокій. Досить щаслива та людина, що приймає істину, приймає божественні прояви без випробувань, а як належне.
Пізнавши Бога раз, ми збережемо це відчуття назавжди. Можна сміятися з того, хто пізнав істину, критикувати, посадити в тюрму, вбити, але продовжувачем процесу пізнання істини буде хтось інший. Показовий приклад Іісуса Христа. Його знання істини масово поширились тільки через декілька столітть, а до масового поширення ще були носії істини — апостоли. Тим паче, що для істини часового виміру немає. Вона була, є і буде.
У пошуках істини не те, що робити, щоб її найти в цьому житті, а основне, хто ми, наша сутність, наше буття. Про це говорить Ісус Христос – про наше буття. Зрозуміймо відмінність сутності в якостях, що ми закладаємо в словах життя і буття, а відповідно і послуговуємося ними. Бо Ісус Христос говорить про буття, а ми, читаючи Біблію, сприймаємо і інтерпретуємо так, як буцімто про житейську діяльність, як вказівку до дії в нашому мирському житті.
Кожна людина прекрасна душею, зовні (тіло), в словах, в ділах. Якщо не повністю, то частково; якщо не постійно, то хоч періодично.
Кожен погодиться, що в кожної людини зовні є щось прекрасне – в однієї очі, в другої пальці рук, в третьої талія і так далі. Те ж можна сказати і про дії – одна прекрасно пече пиріжки; друга є прекрасною мамою, татом; третя – прекрасний перукар, четверта — добродушна і т.д. Аналогічно і в слові – одна у вимові(тембр), інша у доречності його застосування(мовчання), третя в логіці викладу думки … Красота душі проявляється в думках, словах, діях через любов, радість, щедрість, доброту, правдивість.
Усвідом-те для себе, а ще краще, коли ми і дітям не будемо заважати у займатись тим видом діяльності, який їм до душі, бо ж протягом дня, протягом всього життя ми займаємось різними видами діяльності і часто отримуємо задоволення від свого творчого підходу до виконання того, чи іншого виду роботи, або одного виду, але в різний час.

Так і тіло дане Творцем і таке досконале — саме для нашої душі. Не ремствуємо, а дякуємо за те, яке маємо, бо якби було краще, то це могло б привести душу до деградації; а якби гірше, то зростають шанси для росту душі — хто більше виграв би, хто з нас був би щасливішим – в чому щастя?), таке красиве – більше такого ні в кого немає. Любімо його – це храм душі…Навіть якась частина тіла поширює свою красоту на все тіло. Впадає в наше око красота кольору очей нашого любимого і ця красота заховала від нас всі інші недоліки його тіла. Саме якась частина є тим ізумрудом який ми бачимо в собі, чи в комусь, і, побачивши, плекаймо протягом життя. Ми не можемо бути похожими на одного робота чи на Джеймса Бонда, на Оксану Білозір. Згадаймо, що і в нас бачать прекрасними ті частини тіла (це стосується і душі, і всіх проявів нашого сущого ), в які Бог вклав ізумруд. А коли ми говоримо, показуючи красу, чи ні, своєї душі, то нам і ціни немає.
Деколи ми можемо чути, що ми знайшли в тій некрасивій жінці? – мабуть прекрасну душу! А що є в цьому красивому юнакові, чи дівчині святого…? Міркуємо самі. Якраз красота є ознакою божественного. Той, хто бачить красиве, до речі, як і позитивне у всьому оточуючому нас, у всьому на що впаде наш погляд, почує ніс, вуха … — це і є підказка через окрему річ, через окреме явище, що ми на священній землі. Відчуття красоти переходить у відчуття радості, блаженства. Це є ознакою, що Бог з нами. Саме захоплення такими відчуттями і відкриває нам розуміння Творця всього і вся. Бог сотворив світ і для його пізнання немає смислу відмовлятись від усього мирського, від результатів його творіння. Світ – це Бог, який проявляється у видимому нам. Сприймаймо світ, все мирське, як належне нам для споглядання, для послуговування, для захоплення творіннями Природи. Духовний процес росту людини, як процес росту рослини від насінини до квітки є процесом творчої доброти і тільки стороннє спостереження дає нам можливість бачити красоту на всіх етапах цього процесу, а час споглядання звільняє наші душі і тіла від турбот і напружень. Ми розслаблюємось і бачимо прекрасний цей процес, бо творіння доброти і пошук істини вже не є процесом пасивного очікування, а є спонукальною дією. Красиве тіло, як і не дуже – це все творіння майстра, це його дарунок. Не відмовляймося від нього, не вимотуймо його постом неусвідомлено, не ховаймо під помадою, бо Сущий принесе щось для нас благе і не пізнає нас. Скаже, що ця істота мені невідома.
Ми ж частина природи, частина творіння Бога – це не продається. Дехто може думати, що він купляє чотири гектари землі з прекрасним ландшафтом, має завод, має ділянку на Місяці, але це він так думає і ми можемо так думати. Але не ми є власниками цих творінь, не є власниками інших людей (мій бухгалтер, мій син …). Це є тимчасове явище, як і тимчасова думка, але побічно, ми приймаємо участь в процесі цього творіння, чи в знищенні себе і оточуючого світу. Володіти чимось – це перш за все вміти мудро розпоряджатись дарованим Богом. Людські якості ми можемо побачити, почути, відчути в маленькій дитині, як процес народження. Хто розкаже, як народжується дитина, як і чого утворюються клітини шкіри, клітини волосся, клітини мозку з їх властивостями і якостями – ніхто. Частково можна побачити, відчути процес народження і т.д. Відчує той, хто народжує. Відчує любов той, хто любить, але пояснити: звідки воно береться, що це за відчуття, то пояснити не можна словами. Це стан душі. Це так сущий влаштовує, це енергія любові, щастя і свободи, що йде з небес, з космосу, з нас, з незабудки. Дає нам Бог – розпорядись ним (бо нам дана можливість бути передавачами дарів і отримувати від цього задоволення і розвиватись) по со-вісті. Творять для нас інші – дбай про них, як про творців, як про дітей своїх, бо приземлено ми думаємо, що сотворили дітей, то і дбаємо про них. Мабуть так потрібно відноситись до всього – не ми створили, то хтось з братів наших. Є корівка і хочемо мати від неї молоко, то потрібно подбати для неї – побудувати хлів, заготовити сіна, ячменю, бурячка, доглядати за нею, своєчасно взяти в неї надлишок молока.

Якщо ми «дозріли», відчули, що маємо можливість і потребу передати дарунок, то особливо і шукати, чи спеціально цим займатись не слід – Сущий сам створить ситуацію, аби ми були спостережливішими і змогли побачити потребуючого – він прийде до нас, чи випадково зустрінеться будь де, чи нас туди, в те місце, до тих людей і в той час підведе якась пустячна потреба. Слід допомагати скрізь і в усьому. Якщо перешкоди до допомоги будуть полягати в поділі політичному, національному, расовому, то такі перешкоди не є перешкодами для Духа і для людини, яка довірілася. Допомога у всіх видах виявляється потребуючим. Не слід розпитувати про вірування, коли бачимо пожежу.
Всі Заповіти вказують нагальність безумовної допомоги, та вона дієва в свободі. Таку допомогу можна вважати натхненням істинного пошуку, але пам’ятайте раду, щоб книга Знань лежала на перехрестях. Та і не мучтеся питанням, звідки прийдуть подорожні? Звідки прийдуть друзі, які передчувають пізнавання? Не засмучуйтеся через повз проходящих, вони можуть закликати когось, самі того не відаючи. Вони можуть оббріхувати, і крики їх притягнуть багатьох. Не вичисляємо шляхи неісповідимі. Вони не можуть бути названі, але душа знає їх. Дозвольте переповісти вам східну притчу про сонце і одного з його промінчиків.

«Одного разу промінчик сказав сонечку: «Ти мене посилаєш кожен день на Землю і я зігріваю від тебе все живе і не живе, але я хотів би зігрити серце людини». Сонечко погодилось і сказало: «Що це вогонь сонця допоможе стати і бути великим творцем. Тільки вибери кращого з людей».
Промінчик, як і сонечко не вміло вибирати. Спустившись раненько на Землю, почув сумний шепіт людини: «Нічого в мене не виходить в житті: мріяв бути художником, а став малярем; полюбив дівчину, але вона на мене навіть не дивиться». Промінчик, почувши це, сказав: «У тебе є талант, молодість, умілі руки!», — блиснувши, подарував людині часточку сонячного вогню. Загорівся вогонь в серці людини. Ожила, розцвіла людина. Взяла фарби і написала для коханої дівчини прекрасний букет. «Це чудо», — зраділа дівчина. А потім ще і ще виходили з під його рук творчі шедеври.
Потім ця людина покрасила будинок так, що замовник ввійшов у захват: «Я думав, що ви маляр, а ви справжній художник. Мій будинок перетворився в шедевр мистецтва».
Промінчик спостерігав за нею і, повернувшись до сонечка, сказав, що забув про прохання – шукати достойну людину і подарував вогник першій людині, яку зустрів. «Нічого», — сказало сонечко, — чоловік, якому ти повірив і твоя довіра допомогла йому стати кращою».

Ще раз наголошуємо, що випадковостей немає. Будьте пильними і спостережливими. Коли виходимо з дому – кого зустрічаємо: усміхнену, молоду, здорову, щасливу людину, то і такий день сьогодні супроводжуватиме вас. Це не забобон, а підказка Сущого. Зустріч з не зовсім приємною людиною дає нам шанс зрозуміти суть підказки – бути більш спостережливішим, уважним і як налаштуватись на сприйняття сьогоднішніх подій і способів переосмислення результатів. Зрозуміймо, що все це в наших можливостях. Почуті добрі слова, чи матюки; побачені чиїсь хороші дії, чи недостойна поведінка – це все нам Сущий сьогодні дав можливість почути, побачити, щоб ми цей день прожили якнайліпше. Це відбудеться, коли ми є пильними і усвідомленими в проявах підказок. Однак, одна із найперших дій в зустрічах з людьми зробити уклін головою (не можете спочатку візуально, то хоча б в думці) і побажанням: «Доброго дня!».
Дбаємо про душу. У красивому тілі і красива душа. Наше єство може впливати на красоту душі при допомозі тіла. Йому у цій справі допомогає ум. Прекрасний одяг може ховати рани душі, особливо яскравий. Людина одягнута просто зі смаком створює притягальну силу і від неї випромінюється доброта. Між іншим, колір одягу, його фасон є зовнішніми проявами стану духовності. Це завжди так. Але коли вона одна так одягнена на спеціальній зустрічі, а всі інші одягнуті яскраво, то вони своєю завистю не хочуть приймати добродушну людину в своє середовище, у свій світ, хоча б на годину, бо страшно відчувати свій дискомфорт.

Л Ю Б О В .

«Одного дня чоловік постановив: «Хочу все пізнати, навіть якщо для цього доведеться об’їхати весь світ». Як задумав, так і вчинив. Подався в подорож навколо світу. Слухав лекції з історії, географії і інших наук у найкращих професорів. Відкрив для себе світ техніки, зачарувала його математика, захопився інформатикою. Записав на відео, на дискети, компакт-диски все, чого навчився й що відкрив. Повернувся в домівку щасливий і задоволений. Сказав: «Тепер знаю все». Декілька днів по тому відвідав відому особу, яка прославилася в усьому світі своєю надзвичайною мудрістю. Хотілося порівняти свої знання з її знаннями. Тягли жереб – хто першим ставитиме питання. Доля обрала мудреця. Він і звернувся до чоловіка із запитанням : «Що знаєш ти про любов?»
Чоловік, не промовивши і слова, знову вирушив у дорогу».

Любов досить рідко видиме явище. Це більше стан душі, через що ми рідше його бачимо в проявах, а тільки відчуваємо. Коли наша душа освітлюється до світу любов’ю, тоді вона затверджується невимовним явищем краси.
Кохання у духовному розумінні передбачає зустріч двох, як з Богом і на підставі співдружності в нашому соціальному розумінні. Але раз Бог багатоликий, а це так і є, що підтверджують його прояви пред очі людини в різних предметах і подіях, бо його океанічна енергія і можливості неосяжні і вона наповнена безліччю доданків носіїв духовного, то і ми стверджуємо на цій основі — як любові багатовекторної , і вона можлива в такому розумінні.
За допомогою любові можна вирішувати будь які питання, а якщо ми в стані любові, то всі справи наші вирішуються з любов’ю і як би самі по собі, як би нас ці люди, обставини вже чекали до наших життєвих ситуацій. І в цей стан слід увійти в чистоті своїй. Наприклад. Любов спрямована на позитивне, то і отримуємо позитивний результат у тому вигляді в якому у нас є потреба, а не в тому, що ми забажали. Але якщо ця любов спрямована на отримання негативного результату чи наслідку, то це показушна любов ума і очікуваного важко отримати, бо з любов’ю здійснюються тільки благі справи. А тілесні виверти у вигляді підллещування, підлабузництва, вигоди ума дають такий же зовні видимий поверхневий результат. Іноді ми в стані любові, радості стикаємося у своїй діяльності з об’єктами насиченими негативом, то все одно ми можемо позитивно на них впливати і розуміємо цю ситуацію так, як ніби ми в неї і спеціально спрямовані. Буває, що негативо налаштований об’єкт не в стані прийняття любові і неусвідомлено вводить в стан війни, бо його страх від чогось невідомого напружує його і ще більше негативно нагнітаючи ситуацію.
Інший приклад. У пошуку шляхів увійти в стан достатків для благих намірів шляхом крадіжки, або випромінюючи любов направляючи на вилікування хвороби без встановлення причин захворювання (тобто минувши процес очищення), то тоді наша енергія кохання залишає нас, але запалююча енергія негативу, яка і підживлює можливості здійснення крадіжки чи породжує страждання в хворого із заздрості до нас насичених любов’ю. Краще всього, перебуваючи в стані радості, любові направити свої благі наміри на інші позитивні справи, бо коли нас відвідала думка про нестачу грошей, чи ми відчуваємо при відвідуванні хворого його зневіру і злість, то зупинімся. Направляючи свої дії в стані радості на ті позитивні справи, які йдуть зараз в нашому житті з вдячністю, як би підсилюючи їх і ця любов направиться Всесвітом саме на достаток , чи для виліковування хвороби (це два приклади і так до них слід ставитися), бо наша душа бажає врівноважити психічну енергію, ввести нас в умиротворений ритм життя. Ось чому люди, відвідуючи хворих, мудро ведуть розмову на інші теми, які завершуються позитивним підсумком, а не про болячки тіла, сімейні негаразди, смерть. Є такий житейський приклад: якщо даємо щось з якимось економним відчуттям собі, то це в нас уже є та жадібність, яка є в нашому житті і така ситуативна практика однозначно буде обмежувати приплив достатків. Людина думає, що це економний режим, але якщо навіть в нас зародилося відчуття в бажанні морозива — відчуваємо, але обмежуємо себе в умі про економію грошей на інші речі, то і це теж прикриває краник припливу. Прислухаємося до відчуттів, а достаток приходить відразу ж, бо кран не закривали — ми залишилися в стані прийняття. При нашій налаштованості на потік достатків у нас з’являються випадкові збіги і ми входимо в ситуації, які дуже близько до появи реального достатку, в крайньому випадку з’являється можливість, як підтвердження, що ми на вірному шляху, бо достаток вже в дорозі до нас. Нам залишається це усвідомити і очиститися для прийняття. Буває ж, коли приходить розуміння, що щось, якась дрібниця не дала завершити прекрасне діяння і це наше щось і є тією нашою неготовністю до прийняття.
Так, протягом життя, ми можемо заощадити якісь статки, але ми втратили набагато більше. У нас богата душа з великим енергетичним потенціалом і її носію дається матеріальне мирське багатство, але суспільний вплив на початку життєвого шляху через наш ум аргументує правильність нашої економії. Якщо ми зрозуміємо і усвідомлюємо цю життєву установку Духу, то життя наше наповнюється відчуттями наповненості нашого життя і ми в подяці сприймаємо саме ту матеріальну наявність, яка вже є. Ці слова не привід до нічого нероблення, а саме усвідомлене спостереження за відчуттями підштовхує наше єство до нових виниклих намірів і потреб. Життя не стоїть на місці і ми не можемо зупинятися, інакше смерть духовним поступам, а за ними і мирським.
Не слід думати, що економією вирішимо проблеми через матеріальні потреби, то це не так. Ми зупинялися на символьному слові ощадливості і його наповненні смисловим значенням і значенні цієї якості в нашому житті. «Хай буде по вірі твоїй». Кинулися на бажане, то здавалося б, де береться сила, яка дає впевненість, що ми на правильному шляху. Гарний настрій — повірте, дає впевненість. Бо це дає відчуття позитивні, значить ми робимо богоугодні справи. Будь яка довіра є добра справа, бо довіру до себе дає впевненість у своїй правоті і приходить енергетична допомога, за рівнем довіри. Така впевненість сприймається Всесвітом і від такого розуміння є крок до пізнання істини, можливо, на іншому рівні. Пам’ятаємо, що невпевненість, недовіра містить у своїй основі страх.

Початок відчуттів правильності життєвого шляху часто людиною афішується словами в процесі спілкування в радості з наміром передати словом такі пізнання, а пізнання затверджуються в умілих діях, бо будь-яка дія грунтується мотивованим наміром і радістю твореного результату, як етапу досвіду і основи довіри до пізнаного. Стан довіри, віри, впевненості дає нам відчуття відкритості нашої душі і єства в цілому для прийняття божественних якостей (любові, доброти …) і для випромінювання таких якостей нами в навколишнє середовище думкою, словом і справами.
Справа в тому, що суспільство позиціонує стан любові з візуалізацією і сприйняттям плотських стосунків, залицянь чи материнської, батьківської, дитячої любові у прояві дій матеріального забезпечення і наповнює цей словесний символ таким змістовим наповненням. І така любов є абстрактною дією і персоніфікована, аж до сприйняття Бога, як персони, сприймаючи його фізичну присутність на Небі і Землі.
В миру любов персоніфікується, або ототожнюється до однієї особистості, предмету і у виправдання вносить поняття різницю ступеня і кількості любові, забуваючи, що вона необмірна і неосяжна, тим самим підводячи до думки, що Бог безособистісний і сама любов безпредметна, але тільки в ідеї погоджуються з їх можливістю присутності, вводячи пояснення стану любові в уявну фантазію ума. Так не є. Бо кожне наше єство протягом життя у хвилини горя, чи радості стверджує про її наявність. У такі моменти наш ум не маючи такого впливу на енергетику душі, має можливість споглядати, чути прояви любові у відчуттях тіла і душі. Побувавши в стані любові, неможливо вже забути і жертвувати такими відчуттями любові до ближнього, до окремих духовних устремлінь в ім’я пошуку істини, краси, доброти. Слід зупинитися на першому, бо істина, краса, доброта має чистоту і не може за своєю суттю вимагати жертви. Люди можуть допомогти собі, допомагаючи ближньому. Ці слова наповнені змістом і практичною порадою. Випробуйте за певний строк і Ви побачите наяву, що допомагаючи іншим, Ваші справи робляться швидше і якісніше.
Любов не керує, вона наповнює нас радістю, умиротворенням, розбурхує з надлишку енергії, позитивно впливаючи на наші дії. І наша сутність знає куди і кому її посилати й бажати. Іноді кажуть, що чого тільки не зробиш за реалізацію поцілунку в губи — навіть втративши голову від цього. Справжня любов не дозволить втрачати голови і не буде прагнути її показати в реалізаціях. Для неї достатньо відчуттів і знань, що вона наповнила нас і всіх навколо, бо ж є відчуття, що вже всі знають про нашу любов і ми від такого усвідомлення іноді приємно бентежимося.

Психічна енергія сексуальних утіх вводить нас у стан блаженства, любові і саме цей стан і слід нам прийняти на благо. Людина саме в такому стані найлегше перемагає всі явища темряви. Не забуваймо, що в такому стані лікування тіла відбувається дуже якісно. Люди особливо помічають таку потужну цілющність, бо почався процес виздоровлювання, очищення душі — це теж лікується душа. Давайте прослідкуємо за таким явищем — коли ми закохані в людину протилежної статі. То в такому стані ми цю любов навіть неусвідомлено посилаємо в навколишнє середовище. З цього моменту ми можемо спостерігати, що у нас з’являються нові варіанти і пропозиції у проявленій любові від інших жінок чи чоловіків в залежності від того, якої статі ми є самі. Цей проявлений стан божественної любові в нас і такий наш стан випромінює її, тим самим, вводячи в стан любові цих людей, які висловлюють свою вдячність в любові, як би провокуючи їх на такі дії, бо часто такі визнання неусвідомлені. Це не є випадковим, бо така якість любові є в них, просто ум у своїх вигодах не давав проявитися любові у всій красі
Любов – це також зустріч двох, їх спілкування, їх бачення одне одного, їх єднання робить їх творцями. Вони вирощують доброту, щастя, милосердя, повагу … Ми в такому стані можемо творити, бути щасливими, робити добрі справи в одиночку, але любов і милосердя потребує двох і вона персоніфіковується. Ми вже розглядали і тепер констатуємо, що всі якості в природі дуальні. І ця дуальність супроводжує нас у всьому. Ця зустріч двох молодих людей, любов і ненависть …
Закоханість є частинкою такого відчуття. Спочатку це зустріч на кордоні, зустріч очей, зустріч споглядань, зустріч-спілкування, це зустрічі знайомств, це зустрічі знайомих, це зустрічі міжстатевих втіх, але це ще не зустрічі сердець. Саме коли зустрічаються два серця, дві душі, то це вже буде проявленням любові. З цього періоду міняються погляди на попередні описані зустрічі, інші відчуття і інша відповідальність за ці зустрічі. Саме ця якість серця і душі відбувається часто ( Бог парує), але не кожен здатен зберегти ці відчуття і нести відповідальність до кінця життя. Досить рідко між молодою жінкою і молодим чоловіком ці відчуття і відповідальність є двохсторонніми і шануються і леліються ними до скону життя. Вони є елітним насінням любові. Така рідкість є результатом того, що основна маса молодих людей може з першої зустрічі відкрити своє серце і душу. Душа і серце потребують цієї зустрічі, але страх, отриманий в сім’ї, в суспільстві, стає бар’єром для з’єднання двох сердець. Якщо ця зустріч відбувається, то вона відбувається за покликом душ і вони зуміють відкритися одне одному, відкинувши життєвий досвід, відкинувши мирські мрії і амбітні вигоди, і бажання. Той, хто перший злякається відчуттів і відповідальності закриє свою душу своїми мирськими думками, словами, діями (різним розумінням багатства, вихованості, тілесної красоти в своїх оцінках, аналізі і висновках), створивши бар’єр коханню без відповіді. Про таких людей ми говоримо, що у них сухе серце.

«Один юнак не міг вибрати собі супутницю життя: то обличчя йому здавалось не зовсім симпатичним, то фігура не достатньо приваблива, то худовата, то повнувата … Але одного разу йому повезло – він зустрів чарівника, який пообіцяв вирішити його проблему.
Ось тобі сірник, сказав чарівник, простягувши її юнакові. – Як тільки будеш готовий, то зламай його перед будь-якою дівчиною і вона помаленьку почне ставати такою, як ти бажаєш.
Через деякий час друзі і родичі помітили, що він став зустрічатися з дівчиною. А та з кожним днем ставала все красивішою і красивішою. Незабаром вони оженились. Але через рік всі почали помічати, що дівчина стала погано виглядати. І з обличчям в неї щось сталось, і фігура перестала бути такою привабливою. А більше всіх був стурбований цим юнак.
Він знайшов того чарівника, який колись дав йому того сірника, і з гнівом закричав:
Ти обманув мене! Чари перестали діяти! Чого?!
Вони не перестали діяти. Зовнішній вигляд твоєї вибранці в точності відповідає твоїм бажанням. Просто ти почав шукати в неї хиби».

Любов – це мудрість, але ніяк не корисливе використання. Любов – це є гармонія, співзвучність духовних і тілесних ритмів. Тому так рідко ми зустрічаємо пару людей, які люблять саме так – просто і вільно. Це зовнішньо більш подібне на дружбу, повагу, довіру. Так є.
Ми говоримо, що Бог це є любов. Так є. І сюди теж таки це визначення підходить. Ми ж не можемо його любити за те, що він про нас дбає, дбає за нашу безпеку, за наше економічне становище, за наш соціальний статус, бо саме в цих відносинах, саме таке понятійне значення ми вносимо в це слово, бо це і є те корисливе змістове навантаження за цими діями. Тобто тут спостерігаються торговельні відносини – «ти мені, я тобі». Ми в своїй пристрасті думаємо, що любов є якби категорією духовною, але це є помилкова думка, якщо ми так підходимо до її прийняття, бо не раз переконувались, що думка є річ матеріальна через свою зовнішню матеріалізацію. Тобто вона саме так матеріалізувалась у дбанні за нас … Зрозуміймо, що Бог дбає про наше духовне, про душу, а не про наші придбані речі протягом життя, бо це була перш за все потреба ума, тіла.Саме так ми маємо розуміти, думати, бо ми знаємо, що любов – це стан душі, який проявляється, як і все духовне в матеріальних речах: в сяйві очей, в посмішці, в творчій суєті, в рухливості …

«Ах, Любов! Я так мрію бути такою ж, як ти! – Захоплено повторювала Закоханість. – Ти набагато сильніша за мене.
А ти знаєш в чому моя сила? – Спитала Любов, задумливо похитавши головою.
Бо ти важливіша для людей.
Ні, моя дорогенька, зовсім не тому, — зітхнула Любов і погладила Закоханість по голові. – Я вмію прощати, ось що робить мене такою.
Ти можеш пробачити Зраду?
Так, можу, бо Зрада часто йде від незнання, а не від злого наміру.
То ти можеш пробачити Зраду?
Так, бо зрадивши і повернувшись, людина отримала можливість порівнювати, і вибрати краще.
Ти можеш пробачити Брехню?
Брехня – це менше зло, бо часто буває від безвиході, усвідомлення власної вини, чи небажання робити боляче, а це позитивний показник.
Я так не думаю, бувають просто брехливі люди!!!
Звісно бувають, але вони не мають найменшого відношення до мене, бо не вміють любити.
А що ще ти можеш пробачити?
Я можу пробачити Злобу, так як вона короткочасна. Можу пробачити Різкість, так як вона буває попутницею Гіркоти, а Гіркоту неможливо передбачити і проконтролювати, так як кожен може засмучуватись по своєму.
А ще?
Ще можу пробачити Гнівливість – старшу сестру Гіркоти, так як вони часто витікають одна з однієї. Я можу пробачити Розчарування, так як часто за ним іде Страждання, а Страждання очищує.
Ах, Любов! Ти дійсно дивна! Ти можеш пробачити все-все, а я при першому ж випробуванні потухаю, як догорівший сірник! Я так завидую тобі!!!
І тут ти не права. Ніхто не може все пробачати. Навіть Любов.
Але ж ти тільки но розповідала мені зовсім інше!!!
Ні, те про що я говорила, я насправді можу пробачити і пробачаю безконечно. Але є на світі те, що не може пробачити навіть Любов. Бо це вбиває почуття, роз’їдає душу, приводить до Нудьги і Руйнації. Це чинить таку біль, що навіть велике чудо не може її вилікувати. Це отруює життя оточуючим і змушує входити в себе. Це ранить сильніше Зради і зачіпає гірше за Брехню і Гнів. Ти зрозумієш це, коли зустрінешся з ним сама. Запам’ятай, Закоханість, самий страшний ворог Любові – Байдужість».

Тому Бог посилає нам любов і ми її сприймаємо, як стан душі, а не як певне становище тіла в суспільних відносинах. Коли ми в такому духовному світі любові, то ми в стані гармонії, то ми і бачимо світ в рожевих окулярах, тобто, все навкруги сяє і випромінює доброту і красоту в життя кожної людини. Це є тінь гармонії. Красоту побачили, гармонію відчули. Саме злиття цих двох дій веде до того, що ми влюбляємось, закохуємось і ми з сьогоднішнього дня наповнюємося відчуттями найкрасивіших, найдобріших, найщиріших …, хоча до цього могли зустрічатися, а може і тривалий час були одне в одного в полі зору. Істинна любов сильна і живе між двома людьми при спільному житті в одній сім’ї, або без такого і є подарунком Бога для двох. І таку любов леліють обидва і вона наповнює обох. Не даремно це символьне слово наповнене таким смислом — лю-бо-в: люди бога відають. А він їх провідує. Як прекрасно!

Розгляньмо і інше бачення стану душі – любов з першого погляду, з першого відчуття співзвучності. Можливо, дехто заперечить, що любов сліпа – ні вона побачила, вона відчула свою єдність. І якщо це дійсно стан душі, а не тільки слово, що появилось слідом за бажанням, то це дійсно божественне послання любові на двох. Найбільшою мудрістю людини є збереження цього стану в подальшому. Про таких людей говорять, що вони живуть душа в душу, тобто душі злилися в одну, одночасно маючи два тіла.
Якщо зробити відступ і подивитись на все наше оточуюче життя, то створення сім’ї відбувається після процесу реєстрації шлюбу. Про цей факт оголошується в релігійних і громадянських традиціях – ми стаємо однією сім’єю, але не факт, що ми є сім’я.
Спільне життя — це є різновид життєвої гри. Ми є гравець зі своїми машинами, будинками, важністю, що іноді розпалює сварки через хитаючу власницьку неврівноваженість. Але якщо при сварці один з подружжя не усвідомлює нікчемність автомобіля, як причини сварки на тлі повсякденного, злого життя, то сім’я розпадеться. При розпаді все ж слід визнати, що залишаючи предмет роздратування, то цим у нас є можливість не згоріти остаточно біля сімейного вогнища передчасно. Слід відпустити хватку за предмет і з вдячністю залишимо образи і матеріальні позови, то нам життя подарує такого супутника-супутницю, який і буде гідним установкам нашої душі. Але якщо не залишимо, то життя з новим супутником повториться за колишнім сценарієм. Ось таке просте розуміння даної проблеми, чи ситуації. У житті все просто, але іноді ми самі створюємо труднощі, лабіринти, тяжкості не по нашим потребам. Більшість людей тримає образу, чіпляється за матеріальні, нібито спільно нажиті предмети і не звільняють місця для нових подарунків від Сущого. Все, що не робиться, то все робиться на краще. Прийміть в життя цю підказку і ви це відчуєте на практиці. Удачі Вам!

Фактичне злиття починається з побаченої краси: яка проявляється в духовних якостях, чи в окремих частинах тіла. І то, можливо, з якоїсь маленької дольки з прекрасних властивостей, чи вчинків і відчутої доброти. Завершується цей процес злиттям сімя. Поспостерігайте. Такий процес щастя, задоволення одне одним триває біля місяця (т.з. медовий місяць). Дві душі з’єдналися, два тіла з’єдналися. Гармонія, благодать. Далі наші уми починають придивлятися, винюхувати, вислуховувати і відповідно до якихось еталонних зразків, чи бажань, що склались в сім’ях батьків, друзів, в релігійних і суспільних традиціях, у вичитаних романах, чи побачених сюжетах в кіно. Виявляється є розбіжності в поглядах на сім’ю, на життя. Коли є мудрість, є довіра однієї людини до іншої, то проходить процес пізнання, розуміння цих відмінностей і бажань і знаходиться позитив у таких відчуттів, як стан душі. Це є інша категорія людей після тих, що живуть душа в душу все життя. Інші розривають ці вуз(л)и і починають пошуки умом, але не душею. Своє життя нівечимо і іншому створюємо непосильну ношу. Якщо пошуки негативу починаються з себе, то, можливо, ми знаходимо – і то є шанс перебувати в описаній першій категорії. А якщо пошуки починаються з когось, в першу чергу в комусь, то потім все таки повертаємось до нового невдалого старту, або рабськи співіснуємо певний час, чи до смерті одного з співмешканців. Це є несення визначеного посланого хреста не в ногу. Ви пробували вдвох носити щось довге не в ногу? Це є теж певним суспільним безвідповідальним еталоном і певною третьою категорією, хоча такий поділ на категорії досить умовний, бо скільки пар, то стільки ж видів відносин. На суті третьої найпоширеної категорії нашої життєвої правди ми зупинимось пізніше.
Любов одна на двох буває рідко, але всі розуміють, що так воно є. Цей стан знає кожна наша душа і до такого стану періодично є поклики сущого. Це звісно потрібно вміти і бачити, як зайти в такий стан співзвучності однакових ритмових мелодій любові і щастя. Але в більшості своєї пристрасності, знаючи, продовжуємо існування в сім’ї на засадах бажань, попередніх співставлень і корисливих очікувань, чи подавлення одне одним.
В більшості життєвих ситуацій ми чекаємо певних кроків і в собі подібного, а подібний чекає адекватних вчинків від нас. Буває чекають 70 років і не дочекавшись … Проживши і не пізнавши радості життя. Очищаймось від чекання, робімо перші вчинки, яких самі чекаємо. Саме таким шляхом з любов’ю по життю ми творимо своє життя прекрасним і оточуючий світ красивим і добрим. Випромінюймо ці відчуття на других, у Всесвіт.

«Попав один мудрець на небеса.
— Як прожив ти своє життя? – спитав його ангел.
— Я шукав істину, — відповів мудрець.
— Це добре! – похвалив мудреця ангел. — Розскажи, що ти робив, щоб знайти істину.
— Я знав, що мудрість, зібрана людьми, записана в книгах, і я багато читав, — сказав мудрець, і ангел посміхнувся.
— Небесну мудрість передає людям релігія. Я вивчав святі книги і ходив в храми, — сказав мудрець.
Посмішка ангела стала іще світлішою.
— Я багато подорожував в пошуках істини, — продолжив мудрець, і ангел благосклонно кивнув головою.
— Я любив бесідувати і сперечатися з іншими мудрецями. В наших суперечках народжувалась істина, — добавив мудрець, і ангел знову кивнув головою.
Мудрець замовк, і обличчя ангела раптом потьмарилося.
— Хіба я щось робив неправильно? — здивувався мудрець.
— Ти все робив правильно, але ти нічого не сказав про любов, — відповів ангел.
— У мене не було часу на любов, я шукав істину! — гордо заявив мудрець.
— Там нема істини, де нема любові, — з сумом скрикнув ангел. — І найглибша істина народжується лише із глибокої любові».

Пізнання істинного шляху, смислу життя побачиться, відчується кожним, починаючи з любові до всіх. Спробуйте – запрошуємо. Щасливої подорожі Вам!

Не вартує спішити женитись, чи виходити заміж, бо спішка породжує напруженість, тоді ми перестаємо чути одне одного, бачити потреби одне одного. Кінець кінців ми розриваємо зареєстрований шлюб, чи акт таїнства – вінчання, вірності, поваги, любові. Спішимо небезпечно. Деякі рекомендації пошуку пари при виникненні потреби душі зустрічаються в лекціях Г. Торсунова. Тому то, вузли любові мають бути живими, не морськими, тобто такими, що не розв’язуються . Любов вічна.

«Коли я була маленькою, почула фразу «З чистого аркушу»…Мені стало цікаво. Я спитала у мами, як це розуміти? Вона взяла чисті листки паперу, фарби і щіточку… і говорить:
— Дивись, на твоєму прикладі разкажу. Дівчина— це чистий аркуш. Юнак — художник. Але і художники різні бувають. Любитель візьме аркуш, почне наносити один колір, не промиє щіточку, візьме другий. Фарби зіллються, все буде сірим, некрасивим. Він зіжме аркуш і викине, потім візьме другий. І так декілька разів.
А є художники справжні. Вони не поспішаючи будуть брати один колір і наносити його на аркуш. Дадуть просохнути. Нанесуть другий. Райдуга получиться яскрава, насичена. Вона йому сподобається. Він збереже такий малюнок.
Але знову ж. Один художник купить дешевий альбом в найближчому магазині. Другий буде шукати сувій якісний, може тиждень ждати, місяць, може на другий край за ним поїхати.
Не спіши бути аркушем, будь дорогим сувоєм, не дозволяй зіжмакувати себе, заливати сірою фарбою, будь райдугою — дочекайся художника».

Буває так, що отримавши інформацію про тілесну, чи духовну красоту майбутнього друга життя, ми і намагаємось використати цей еталон в пошуках його. Шукаємо ідею. Потім досягнувши її і зблизька побачивши, розчаровуємось. Знову вимальовуємо в нашій уяві нову ідею. І так все життя біжимо за примарою, калічачи інші життя і душі. Це є четверта категорія тих молодих людей, що шукають поєднання в статусі сім’ї своїм умом. Шукаємо красиве тіло, обличчя …, чи прекрасні духовні якості в іншому, бо, можливо, цим ми обділені, чи воно заховано бар’єром ума від нашої душі. Згадаймо правило дзеркала. Бачення себе в іншій людині, як в дзеркалі, то це і є підказкою – подивись уважно в себе і не будуй ілюзій. Саме такий пошук ведеться через бачення себе в зовнішніх проявах — риси обличчя, поведінка і т. д. Довжина носа, чи широта рота фізіологічно може нести інформацію про пропорційність до інших частин тіла. Цей абсурд для люблячої людини немає ніякого значення.

«Одного разу до мудрого старця прийшла жінка і сказала:
— Ти два роки назад засвідчив шлюб між мною і мужем. А зараз розведи нас. Я не хочу з ним більше жити.
— Яка ж причина твого бажання розвестись? —поцікавився мудрець.
Жінка так пояснила:
— У всіх чоловіки своєчасно повертаються дому, мій же муж постійно затримується. Із-за цього дома кожен день сварки.
Старець здивовано запитав:
— Причина тільки в цьому?
— Так, я не хочу жити з чоловіком, який має такий недолік – відповіла жінка.
— Розвести-то я вас розведу, але при одній умові. Повертайся зараз додому, спечи велику смачну хлібину і принеси мені. Але коли будеш пекти хліб, нічого не бери для цього в домі! Сіль, воду, яйця і борошно попроси в сусідок. І обовязковоо поясни їм причину свого прохання, — сказав мудрець.
Жінка пішла дому і взялась за справу.Зайшла до сусідки і сказала:
— Сусідочко, позич мені склянку води.
— У вас, що, вода закінчилась? Хіба у дворі не має криниці?
— Вода є, але я ходила до мудрого старця, щоб пожалітися на чоловіка і попросила розвести нас, — пояснила жінка. І як тільки вона закінчила, сусідка полегшено зітхнула:
— Ех, якби ти знала, який у мене чоловік!
І почала жалітися на свого мужа.
Після цього, жінка пішла до другої сусідки, щоб попросити солі.
— У тебе, що сіль закінчилась, просиш всього одну ложку?
— Сіль є, але я пожалілася старцю на чоловіка і попросила розірвати шлюб, – говорить та жінка, але не встигла вона закінчити, як сусідка здивовано сказала:
— Ех, якби ти знала який у меня чоловік! – і почала жалітися на свого мужа.
Так, до кого ця жінка не заходила б, щоб попросити продукти, то від увсіх чула скарги на чоловіків.
Накінець вона спекла велику смачну хлібину, принесла мудрецю і подала зі словами:
— Дякую тобі, спробуй мій труд разом зі своею сім’єю. Тільки не думай розлучати мене з мужем.
— Чого, що сталося, дочко? — спитав мудрець.
— Мій чоловік, виявляється, найкращий за всіх! – відповіла вона йому».

Напишемо ще про одину смішну ситуацію. Хоча подібні ситуації трапляються і з чоловіками.

«Прийшла жінка до священника сповідатися. Посповідалася і просить його розірвати шлюб між нею і мужем, бо останнім часом став пізно приходити додому, приходить часто п’яним, обзиває вульгарними словами і навіть намагається побити. А священник питає:
Чого ж ти за такого заміж йшла?
Бо дурна, мабуть, була.
Ото іди і дякуй Богу, що тебе дурненьку заміж взяв».

Хоча міжстатеві тілесні втіхи володіють найбільшою психічною силою, яка є в людині, але не несуть за собою позитивних якостей, як в душі, так і в тілі, бо це задоволення закінчується із закінченням втіх. Однак ознаки відчуттів подібних при статевому оргазмі зустрічаються при виконанні улюбленої роботи, в реалізації слова і в задоволенні змістом думки. Для свідомої людини найбільшу цінність становлять духовні цінності, а наявність плотських є ознакою переваг в нас біологічних начал (тваринних). То ким ми бажаємо стати, чи бути? Природа відчуття сили найвищого психологічного стану від здійснення оргазму є стан задоволення. Але такий же стан задоволення ми маємо і в інших випадках, і в інших життєвих ситуаціях. Суть тілесного оргазму став тілесним задоволенням – і пройшла та мить, то пройшла і радість життя, коли це є задоволенням і для душі нашої і подібній нашій. То це буде частиною життя. Однією з найпрекрасніших частин життя. Але скільки б ми не мали партнерів – все одно чомусь в підсумку приходимо до висновку, що в цих діях основу складає духовна гармонія, чи її пошук, хоча він є фальшивим, як сама ідея такого пошуку. Ми шукаємо, як собака по низу, по нижчих потребах. Піднімайте свій зір на небеса, або хоча б на рівень очей нам подібних і подивіться уважно, якщо зможете … Спробуйте, а, що сіркові очі? з його функціями. Яку душу ми передамо наступному тілу і кому? Коли ж ми віддаємось тілесним відчуттям, то в повсякденній реальності вони переплітаються з іншими «задоволеннями» життя – алкоголем, лінню, брехнею …, чи «незадоволеннями» — роботою, сім’єю, дітьми …

«Знайти б споріднену з моєю Душу,
Щоб схожою була мені…
Уміла слухати мовчання…
Тут на землі… і там в раю…
Питань дурних не задавала…
Образ у хату не пускала…
Щоб на грозу дивилась разом
І зорі в гіллі яблунь рахувала.
Якщо Душа моя зненацька затужила,
Хай втішить схожа половина…
А це і мало б означати
Що нас на цьому світі є багато…
Знайти б таку…
Так… Одиноких є немало…
Та хочу я лише одну,
Яка б сприймала Душу лиш мою ю ю». А. Волошина.

В пошуках однієї душі, ми шукаємо через гру слів, через доброго партнера, через красоту обличчя, через поведінку в тих чи інших ситуаціях, тобто ми шукаємо ті якості, яких нам не вистачає. Ось коли находимо, то тоді наступає гармонія, а для подібної людини влаштовували б і наші якості. Саме пошук дає нам розуміння того, що ми є шукачами і усвідомлюємо, що в нас такого не вистачає. Але коли ми бачимо, що хочемо стати власником такої властивості … А для чого вона нам потрібна? Чи вона взагалі нам потрібна? Ось так можна цю мелодію-властивість відчути, подивившись в себе, на свою поведінку, в гармонію життєвих відносин через спокій, що вільний від бажань, вільний від плину часу. Але пошук душею іде не від пошуку не вистачаючи якостей в нас, а пошук іде подібного і наявного в нас – ми шукаємо гармонії, спорідненості і щастя, бо це і є основою для створення сім’ї.
Ми є духовно здоровими, ми є духовно богатими, коли ми живемо душа в душу. У нас є можливість і ми даруємо це іншим. Коли цього в душі немає, то ми шукаємо його, але не можемо зрозуміти самої суті бажання пошуку, а саме мати радість життя. Ми шукаємо цього в інших жінках, чоловіках, підказки шляхів пошуку в «різних бабок», психологів, духівників.
Любити, але не володіти, хоча в більшості своїй людина під словом любові керується своїм змістовим наповненням, навантаженням слова – володіти.
Запрошуємо почитати цей діалог.

«- І навіть , якби ти взнала, то не стала б ревнувати?
Ревнувати? Чого?
А що, якби я думав про іншу жінку з мого минулого, знаходячись поряд з тобою? Ти не стала б хвилюватися про те, що я можу піти від тебе до неї? Переживати?
Ні.
Мабуть, ти не любиш мене?
Ти не розумієш про що говориш. Любов не має нічого спільного з ревністю і страхом втрати. Я люблю тебе, але якщо ти захочеш піти, бо не можеш забути іншу жінку, то це буде добре. Це і буде правильно. Бо якби ти залишився, це було б ознакою, що ти мене обманюєш. Якщо ти підеш – це буде означати, що ми не підходимо одне одному. І це добре, що ти пішов, бо якби залишився, то займав би місце того, хто підходить мені. Той, хто підходить мені – не піде. Не потрібно ні про що турбуватися. Все завжди робиться до кращого.
Ти так дивно любиш… Ти зовсім не вмієш прив’язуватись, не ревнуєш…
Ти все іще не розумієш, про що говориш. Любов немає нічого спільного з прив’язаністю. Прив’язуватися і ревнувати – означає – не любити себе. Бачити себе гіршою за когось, боятися, що таку як є — ніхто не полюбить. Порівнювати. Ти не можеш ні з ким себе порівнювати. Ти є ти. У тебе є твоє життя. Воно дане тобі. Це дар. Не витрачай його на порівняння з іншими. Це помилка. Ти маєш дивитися тільки на себе. Тоді ти не помилишся. Тоді ніхто не піде, бо ти зразу ж побачиш – підходить тобі цей чоловік, чи ні».

Любов – це явище як таке, що зникає, коли ми замість довіри, взаємоповаги, відчуттів задоволення і щастя починаємо вносити рутину життя, а де ж ми від неї дінемось. Вона є незалежно від того, чи ми є, чи нас немає. Давайте розуміти, що створення сім’ї несе нові види відповідальності, нову відповідальність в думках, словах і вчинках. Не забуваймо, що через створення сім’ї проходить все людство на певному етапі шляху життя. Творення сім’ї є процес внутрішньої і зовнішньої перебудови бачення духовних і матеріальних цінностей. Сім’я несе крім позитивних вигод так і комплекс сімейних тягот, які охолоджують енергію любові і доброти, або підсилюють. Природа бажань вийти з сім’ї при охолодженні енергій лежить, як і у всіх аспектах громадських, духовних проявів, бо людина в стані любові і радості бажає проявити їх, подарувати їх, поділитися з такими відчуттями. Але коли в людини охолоджується така енергія, вона входить в трагічний стан, який впливає і на інші відносини, порушуючи звичний спосіб життя, то тоді ми прагнемо до самоти для пошуку цієї енергії любові неусвідомлено, або усвідомлено.
Усвідомленість допомагає людині швидше вийти зі стану богооставленності, бо саме усвідомленість ситуації дає нам підказку для здобуття Духу. Саме духовні енергії і усвідомлене ними розпорядження дає можливість надбавати енергію любові і доброти. Такий процес. Його слід пізнати і випробувати. Щось не пускає? Шукаємо причини, які не дозволяють стяжати духовні енергії. Це дуже ефективний спосіб. Тому то ми будьмо вже готові до цієї нової якості нашого єства. Не множмо нашого страху. Вдвох краще йти по життю. В сім’ї більший спектр і можливостей духовного збогачення. Цього ніхто не заперечить. Так, часто появляються незгоди, протиріччя, які є підказками, що ми діємо не стільки для другої сторони, скільки перш за все для своєї душі, а найперш для свого «Я» і нам слід навчитися бачити свій негативний вклад в будь які незгоди і протиріччя, які є носіями негативізму і без сумніву в ньому є наша частина. Побачимо ми свою частину, то і побачимо нікчемність нашого конфлікту. Це побачить і наш партнер-друг. Перевіряйте. Ми говоримо не про поступи назад, а про тимчасову зупинку для того, щоб побачити себе. Розуміймо, що ці напруження ми відчуваємо найперше, потім зароджуються недобрі думки, що дають сплеск словам і вчинкам. Побачимо себе іншими очима, то і інші побачать нас нашими очима.

«В один із теплих літніх днів, коли природа навкруги грає фарбами, а птахи невтомно співають свою пісню свободі і сонячному ранку, до старого Іро-Дзи прийшов чоловік. Був він не юнак, але і не похилого віку. В його очах ясно читавася сум прожитого життя.
— Скажи мені, мудрець, — звернувся він до старця, — чого в цьому світі нема місця для подвигу? Я на все готовий, ради своєї Любові. Але нічого не відбувається навкруги. Я ні секунди не замешкав би, увійшов би в палаючий будинок, щоб спасти свою Любов від смерті. Скочив би в бурхливу крижану воду, вслід за утопаючою. Без замешкання віддав би своє життя, лише б Любов моя могла жити. Я багато разів говорив, що готовий померти за неї, але слова лише залишаються словами і не можу я доказати їх правдивість.
Старий Іро-Дзи подивився на нього і відповів:
— Для чого ти шукаєш подвигу, людино? Хіба ти думаеш, що подвиг — це лише вмерети? Скажи мені, чи був ти рядом зі своєю Любов’ю, коли їй було сумно? Чи відмовлявся ти від останнього шматка хліба, бачачи, що Любов твоя потребує його? Допомогав ти їй йти по тернистій дорозі, тримаючи за руку і оберігаючи від падінь? Надавав допомогу їй в момент хвороби? Мовчав ти, коли була потрібна тишина? Говорив ти, коли потрібні були слова? І не мішав ти, коли дуже хотілося бути з нею, а їй потрібне було усамітнення?
— Все це так, мудрець, — відповів пришелець.
— Ждати біди для того, щоб здійснити подвиг, воістину, глупо і не гідне мужчини. А те, що ти робиш, заради своєї любові, якраз і є подвиг. Ти правильно його не помічаєш, бо ніколи не маємо ми хвалитися тим добром, яке ми робимо. І забуваючи про це, творити все нове і нове добро. І якби ти здійснив геройський подвиг, чи не забула б твоя Любов його уже наступного дня? А справи твої нехай будуть непомітні для очей, але назавжди залишаються в довгій пам’яті».

Давайте вчитись: при появі відчуттів зразу ж попрацюймо із собою – що послужило їх виникненню … і так далі. Саме в цьому природа формування бачення нових якостей спільного життя дружини, чоловіка, дітей. Ми ж послані на Землю не так для «плодіться і множтеся», як для нарощування духовних цінностей кожним і всіма. Все на Землі плодиться і множиться, але яка людина хоче жити з свідомістю тварини, рослини, каменя – ніхто, бо в нас покликання — ростити духовне усвідомлено. І сім’я є тим знаряддям у справах Божих, а найперш, в наших, де ми проходимо вишкіл найбільшого відрізку свідомого життя. Це наш божественний університет. Пройдемо ми цей іспит гідно, в здоров’ї, в щасті, то це буде ознакою виконання нашої місії. Не пройшли, то ми вже знаємо з цього часу, що хтось отримає нашу душу і нашу долю подібну до нашої. Міркуймо, чи хотілося б нам жити в новому тілі так, як доживаємо тепер, чи краще? В цьому суть, в цьому природа нашого покликання, як людини — ростити, розвивати духовні якості при допомозі свого тіла, своєї сім’ї, своїх вчинків протягом життя. Буває достатньо одного дня, щоб зрозуміти своє покликання. З цього часу ми знаємо. Ні, ми знали, а з цього часу усвідомили і побачили істину нашого перебування на Землі. Сім’я — іспит, сім’я — наш помічник, сім’я — наш вчитель. Задумаймось, що ні на одну життєву справу творець нам не дає стільки часу, як на творення сім’ї. Мабуть це не просто і легко, то будьмо готові і вчимося.

«Що таке щасливий шлюб? – спитали мудру людину, — це коли чоловіку затишно дома, добре з дружиною і він мріє про свободу?
— Ні, щасливий шлюб, коли в їх домі затишок, добре одному з одним і вони вільні».

Давайте разом розглянемо деякі нюанси життя з якими ми зустрічаємось особисто, чи через наше бачення в інших, яке не є випадковим, яке є нашими підказками; або вони зустрічають нас. Рутина сімейних відносин в нашому пристрасному баченні поглинає наші чисті почуття любові, радості. Це не життя поглинає, це ми самі конкретно є поглиначами, вважаючи їх обузою в матеріальному утвердженні. Перевірте, що матеріальне утвердження, матеріальні успіхи напряму залежать від наявності в нашому сімейному житті любові, злагоди, поваги, миру і радості.
Подивімося на це зі сторони. Це є відчуття, чи біологічний потяг до з’єднання двох тіл? Якщо це є біологічний потяг і він продовжується двома сторонами, то не вартує будувати сімейні відносини, заводити дітей. Це будова без фундаменту. Навіть коли побудована сім’я і народжуються діти, то і в них такі ж будуть сімейні відносини, як у батьків. Такі сім’ї не довговічні, але в них не залишається злоби одне на одного, бо вони жили на рівні інстинктів тварини. Переспали і розбіглися. Такі дитячі душі, хоча і є носіями своїх знань і є знавцями своєї сутності не можуть відторгнути побачене, почуте все негативне в своїй сім’ї через матеріальну узалежненість. Такий негативний поведінковий досвід в сварках, бійках стає надбанням їх ума, стає їх життєвим досвідом на все доросле життя. Це стає для них еталоном поведінки. Душа, можливо, є носієм інших завдатків, але ум з його досвідом, з його поінформованістю норм поведінки в сім’ї несе цей еталон в свою сім’ю і в оточуюче середовище. Це досить велика небезпека для дитячих душ, а ще більша небезпека, коли такі негативні явища несуться ними далі по життю. Досить добре є, коли душа такої молодої людини зустрічається з іншим єством, що має в собі душу, яка не закрита бажаннями ума і тіла, то дана пара має шанс для духовного розвитку і для створення щасливої сім’ї. Таких випадків в житті є багато. Сваритися навіть собаки вміють, але не наслідуємо тваринам. Свідомість зобов’язує до розуміння наслідків сварки. Як чорні смерчі, піднімаються слова глупоти. Небезпечно засмічувати простір сварками. Небезпечно накликати зворотній удар на себе і на близьких. Побачте шкоду свою не тільки особисту, але і просторову. Цей черв’як, прикритий усмішкою і чемністю, не перестає точити душу і тіло.

« Мудру людину спитали:
Якщо чоловік любить, то він повернеться?
Якщо чоловік любить, то він нікуди не йде».

Жінку, чоловіка потрібно шукати. Шукаємо щастя, бо ми його хочемо, то так шукаймо відповідально собі товариша, помічника і вчителя на все життя. Допомогають в пошуку батьки, бо вони знають про свою відповідальність перед сущим за свій розвиток і за духовний розвиток дитини. Батьківська турбота спрацьовує до часу закоханості і дитина стає самостійною, як і Адам з Євою з моменту тілесного з’єднання. Далі діти не чують батьків. Другий житєвий іспит молодої сім’ї проходить в часи вагітності і після народження першої дитини. В цей період між молодими людьми формуються сталі, виважені взаємовідносини, побудовані на повазі, довірі, взаємодопомозі, любові, доброти, або це період криз негативізму, через нерозуміння зміни психічного стану жіночої статі у зміні бачення своєї ролі в сім’ї, в суспільстві, зміні додаткових навантажень і додаткової відповідальності в обох. Всі ці прояви є зовнішнім надбанням і станом душ обох в їх окремості. Зовнішні ознаки родинних зв’язків зберігаються при потребуючих і можливостних характеристиках одного з них до іншого. Допомогають також молодим людям в пошуках названі батьки, родичі, старші люди. Так є.

«Дівчина молиться Богу:
— Господи , пошли мені мужа, без якого я не змогла б жити!
Літня жінка, чуючи цю молитву говорить:
-Доцю, проси мужа, з яким ти змогла б жити!»

Любов красива, крихка і ніжна якість і тому суспільство деякою мірою дає гарантії у вигляді обряду вінчання, чи реєстрації факту в державних органах. Батьки, суспільство до певної міри даючи гарантії нашої тривалої, чи ні «любові», бо і ми леліємо і оберігаємо ці почуття. Але коли настає момент вибору на отримання гарантій, то вже можуть зародитися сумніви в цих допомогах і в гарантіях – чи правильний наш вибір. Не ремствуємо ні на кого, бо це був і є наш вибір, наш невдалий пошук. Ми цього не знали? Знали!, але у нас на час пошуку були інші критерії для пошуку. Завжди шукайте для душі. Завжди!
Якщо ми віднесемось до цього усвідомлено, то пошук почнемо саме такого друга, як в тій притчі про чотири види дружби. Можливо не всі ці умови ми леліємо щодня, але знаючи їх суть, то нам дасться у злагодженій, миролюбній, гармонійній сім’ї лад і спокій. Така сім’я в своєму житті досягне всього їй необхідного. З таким підходом ми маємо щастя жити і в старості, бо саме тоді гостріше кожна людина відчуває потрібність цих чотирьох видів дружби в той час, коли ми починаємо відчувати, що вже нікому не потрібні: ні дітям, ні нашим батькам, ні сусідам, ні колегам по роботі. Бо цю любов, дружбу, повагу, терпіння, шану, підтримку, тобто ці духовні цінності ніхто не забере, а на тілесні, на матеріальні є багато бажаючих і це породжує вихор негативних енергій в своїх оцінках вигоди, переваг, який засліпить очі. Ще не створена сім’я, а вже почалася боротьба. Ще не виросли нові духовні цінності сімейних відносин, а ми в них входимо з негативною енергією. Це не розвиток, це не є краще, то зупинімся і шукаймо краще. Якщо це наше, то ще і ще раз перевірте свої почуття. Якщо воно наше, то воно буде наше для обох. Якщо ж не наше, а ми з’єдналися, і проявляється істинне наше і пропало мниме нашим, бо не на наше будь-хто може заритись і забрати – хто запередить, чи той, хто постійно стерегтиме. Палиться довіра і повага. Ми ще не злякалися? Страх ще не оволодів нами? Бо це ж ми свідомо ведемо пошук у зміні способу життя з надією на все життя.

«По Душі, як по багнюці
Усі йдемо, в брудних,великих черевиках,
Йдемо і залишаємо печаль, скорботу
І забуваємо очистити дорогу…
Рубці і рани кровоточать,
І сльози ллються, і болить Душа…
Та розуміти вже не хоче той,
Хто залишає бруд в серцях.
Лише до себе хоче він уваги,
Бо сам, не в змозі, добро творить.
Ні ніжності, ні втіхи
Одне лиш хоче – вчити всіх.
Чужа Душа – це квітка Божа,
В пустині висохлій – вода.
І зрозуміти всім її так важко
А осудити – легко, це ж Душа.
Душа Людини – Земля Свята.
І вже ступаючи віднині,
Нагнись, і витри черевики,
І не топчи ти – Чистоту Душі». А. Волошин.

Природа дає нам дідусів, бабусь, сестер, братів, дітей, а чоловіка, жінку потрібно шукати. Хто буде шукати, хто бере на себе відповідальність, хто дає гарантії на почуття, хто їх може утримати, чи зв’язати, або об’єднати в одне ціле. Відчуття не є матеріальна категорія, бо якби було так, то після покупки автомобіля «Запорожець» через деякий час схотілося б купити «Жигулі», а далі – «Ауді» … Якщо ми до сім’ї відносимось, як до матеріальної категорії, то такий буде і результат. Або ми схочемо купити, або нас куплять. Хто собі такого бажає? І на все життя – купля — продаж? Воно, матеріальне, як приходить, так і відходить. А духовне вічне — і не взяти, і не зв’язати. Це і є наш постійний гість. Прийшов, то і відносимось до нього, як до гостя з першого до останнього дня – з повагою.
Любов – це відчуття, це є стан душі і то такий, що і душа знає,і тіло відчуває, і ум дає команду тілу нашим органам поводитись так, чи інакше. Це відчуття не підвладне тілу, хоча проявляється через тіло – це є божественне почуття. Бог – це любов і щоб він був з нами, ми маємо вчитись з ним поводитись, леліяти, ділитись, передавати, віддавати, отримувати, оберігати. Тобто, думати, говорити, діяти, відчувати, як сам бог. Це щось нове, невідоме.

«Запитали мудреця:
Що важливіше: любити чи бути любимим?
Що для птаха важливіше – ліве крило, чи праве?»

Тому то, коли ми закохуємось, пізнаємо любов, тоді може одночасно зародитися страх, невизначеність, хвилювання, сумніви, напруження …, а чи правильний ми робимо крок, що впустили ці відчуття в себе, в своє серце і тіло, і чи маємо право думати так, розповідати комусь? Будьмо спокійні. Ми знаємо, що в нас є любов, що в нас є і страх. Зразу ж шукаймо, що породило відчуття любові і що породило відчуття страху. Ви побачите і будете знати – чи це нікчемне бачення, чи фальшиве і зупиніться. Бо подальші дії у створеній сім’ї в пошуках, оцінці будуть нарощувати великий комок, який може скалічити нас і когось — сім’ї не буде. Зупинімся, заспокоймось. Чи цей чоловік створений для нас, або ця жінка саме є тією, яка прийме цю любов, і чи вона має таке ж почуття до нас. Ми не знаємо. Це риск, бо питаємо себе, чи це буде на все життя тіла, чи це певна корислива маніпуляція відчуттями через певні рецептори тіла. Не знаємо. Чого? Бо не довіряємо.
Довіряймо людям і вони відповідатимуть тим же. Навіть якщо ми цей обман бачимо зразу, чи відчуваємо потім, то тим більше ми маємо доступ до Божих скарбничок. Довіра родиться до всього оточуючого, до Бога і якраз через відчуття, що нас щось тягне, притягує ніби магніт металеві стружки. Спочатку, поки далеко, він притягує одну-дві стружки, а коли ми наближаємось, то це подібне на водяний потік, що прорвав греблю і вирвався на свободу. Саме довіра зближує людей і все суще. Можливо хтось по іншому відчув свої відчуття і може по іншому описати, але цінна сама суть довіри. Довіряймо Творцю. Бо ніхто і ніщо не може знищити нашу душу, а тому радуймось кожному подарованому нам дню.
Любов – це щастя, це радість життя, коли ці відчуття з нами, поруч з нами, в нас. Коли вони є на певному проміжку часу, то всеодно ми пізнали ці відчуття і зберігаємо, чи хочемо забути до кінця біологічного життя, або на смертному одрі згадати свої світлі відчуття, та ще й такі, коли вони обоюдні (обоє в одне) – в цей момент нас відвідав не президент, а саме божество.
У своїй страсті після шлюбу вже буває нас не цікавить колір очей, конфігурація тіла, кучерявий чуб … Ми перестаємо дивитися одне на одного після притухання (мають неприємний запах) почуттів. Захотілось кращого, то трудимось, а не будьмо трутнями. Вчимось дивитись. Любов була і є прекрасним явищем і не залежить від віку. Вона, як троянда, що розцвіла, як граціозність півня, як спів солов’я, як безхмарне нічне таємниче небо. Ось з такими характеристиками ми її і носимо в собі до смерті. Вчимося помічати красиве в тілі, в діях, в словах свого попутника життя. Не стримуймо себе. Немає підстав, бо саме цінне залишиться – це життя. Як є життя, то народяться і відчуття.Тільки зберігайте духовні якості і ця духовна якість – любов, завітає до нас.

«Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами вона дістала з лахміття дзеркало. Щастя глянуло на своє відображення і заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обняла рукою.
— Що зробили з нами ці злі люди і доля?- схлипнуло Щастя.
— Нічого, — сказала Любов, — Якщо ми будемо разом і станемо турбуватися одна про одну, то скоро станемо молодими і прекрасними.
І ось під Тим розкладистим деревом Любов і Щастя склали свій договір, що ніколи не розлучаться. З тих пір, якщо із чийогось життя йде Любов, то разом і йде Щастя – в окремості вони не бувають. А люди до цих пір не можуть зрозуміти цього».

Сам факт одруження є стартом. Але в більшості випадків із закінченням медового місяця, чи з часу появи першої дитинки, ці почуття (ми так думаємо, думка є плодом ума, а любов народжується в серці, в душі і приходить сама) починають розтавати, як лід на сонці. Тільки й того, що залишається чистенька грайлива на сонці водяна краплина, чи грязна калюжа. Любов залишилася в серці, бо ми її знали і пізнали, і збережемо, можливо не показуючи нікому більше, але той, хто пізнав не забуває. Це був іспит для тіла і його ума і саме вони в основному займалися пошуком любові (їм стало відоме почуття: тіло отримало задоволення, а ум відчуття радості). Так от — тіло з умом і залишило від своїх відчуттів і задоволень грязну калюжу. Дякуємо Небу, що ми пізнали любов. Не добре тому, хто не відчув її і не побачив. Ми вже знаємо яку велетенську силу має ця якість нашого єства. Не дарма говорять: «…гори повертає».
Основна масса людей з метою збереження (це дія ума через думку) почуття бере гарантії в держави через закон, в церкви через таїну, що буцімто вони заховають і збережуть ці відчуття у сейфі, чи в церкві. Це вже є ознака недовіри, чи є ознакою відсутності відчуттів любові, бо пливемо по життю по інерції – до якого берега прибило, то до того і причепилось. Це є початок смерті любові. Ми стаємо невільниками, рабами зобов’язань перед сім’єю, перед суспільством, перед релігійною традицією, бо любов ми не можемо зробити рабом – вона невловима, її не купиш, не доженеш, не вивчиш, не догукаєшся. Може її немає, а може не було і є. Можливо вона скороминуща, не постійна. Вона може накрити нас з головою, торкнутись краєм крила, або і зовсім рядом пролетіти, чи десь на горизонті. Можливо ми можемо прожити все життя і не відчути, що вона є. Але давайте кожен відповімо самі собі – чи були моменти в житті, якими ми були задоволені – однозначно, що були, то це моменти відчуття щастя. Щастя без любові не ходить. Можливо, ми в стані щастя не вживаємо слово «любов», але це якраз в щасті людина відчуває себе в такому стані, в стані любові – хочеться всіх поцілувати, хочеться всім сказати добре слово, бо в такому стані і до нас так ставляться. Тобто, ми всі є носіями цього прекрасного відчуття щастя і любові.
Кожен по своєму її бачить, по своєму відчуває і в різні періоди бачимо нові і новіші її ізумрудні грані. У дитинстві ми на певні речі дивимось так і розуміємо їх призначення своїм розумінням, а через певний час змінюємо думку, бачення, розуміння тієї ж речі. Така ж різна і непербачувана примхлива любов. Коли її хочемо, чи бажаємо своїм розумінням, то її не видно навіть на горизонті, а коли прийшла, то ми страхаємось. Тоді появляються гнівліві емоції, слова, злі дії і ми забуваємо бачене, відчуте прекрасне. Гнів і зло бере верх. Любов нас покинула, але це є тільки наше почуття і тільки наше: і такі думки, слова і дії є тільки наші. Якщо наші, то ми самі і маємо займатися ними і ми можемо пізнати природу того, де і куди ці відчуття ділися з нашого життя. Вчимося брати на себе відповідальність і не перекладати цей гнів, відповідальність на обє’кт почуття (самі на себе, чи на особу протилежної статі). Це вже може бути початком війни думок, слів і вчинків. Це спалення життєвої енергії. Не воюймо, бережімо енергію, спрямовуймо її на дружбу, на підтримку дітям, тоді це почуття любові буде постійно з нами у спогадах прекрасних миттєвостей відчуттів, як весни життя — бурлящого грайливого джерела. Можливо ці спогади є тією іскринкою, що подихом повітря при допомозі інших духовних якостей знову зможе наша любов запалахкотіти гарячим полум’ям і щоб знову погаснути. Ми вже готові до такого повороту долі. Не будемо прикипати до негативних наслідків, то і матимемо бодрість духу, будемо підніматись і підніматись — чого і чекає від нас душа наша. Природа любові у її вічності — кругом і тут. Просто наш прагматичний ум, або страх робить стіну між душею і нашим єством. Зрозуміли?, то робимо знову кроки для пошуків тих, хто погукає наші почуття: діти, однолітки і т.д. Бажаймо всім любові і вона випурхне з душі нашої перед очі, запульсує в серці. Удачі всім у пошуках.

«Жінка вийшла зі свого будинку і побачила біля хвіртки трьох стариків з довгими білими бородами. Вона не впізнала їх, але сказала:
— Мабуть я не знайома з вами, але ви мабуть голодні. Будь ласка, проходьте в будинок і поїжте.
— А чоловік дома? – спитали вони.
— Ні, — відповіла вона, — його немає.
— Тоді ми не можемо ввійти, — відповіли вони.
Ввечері, коли чоловік повернувся додому, то вона розповіла йому про сьогоднішню зустріч.
— Іди і скажи їм, що я дома і запроси їх в дім! – сказав чоловік.
Жінка вийшла і запросила стариків.
— Ми не можемо пройти в будинок разом, — відповіли вони.
— Чого це? – здивувалась жінка.
Один зі старців пояснив:
— Його звати Богатство, а ось того – Удача, а мене звати Любов. А зараз сходи до чоловіка і поговори з ним – кого із нас ви хочете бачити у своєму домі.
Жінка пішла і все розповіла чоловікові. Чоловік був дуже радий.
— Як добре! – сказав він, — Якщо вже робити вибір, то давай запросимо Богатство. Хай ввійде в наш будинок і заповнить його богатством!
Але дружина заперечила:
— Давай запросимо Удачу.
А дочка, яка до цього сиділа в кутку кімнати, підійшла зі своєю пропозицією:
— Може нам краще запросити Любов? Тоді в нашому домі поселиться любов.
На цьому і порішили. Жінка вийшла і запитала їх, хто з них Любов?
— Заходь в будинок і будь нашим гостем.
Старик, якого звати Любов направився до будинку, але і двоє інших пішли за ним. Здивована жінка запитала цих двох, чого ж вони йдуть, коли запрошена була тільки Любов.
Старики відповіли:
— Якщо б ви запросили Богатство, чи Удачу, то двоє інших залишилися б на вулиці, але ви запросили Любов, то куди вона входить, то туди і ми входимо за нею. Там де є Любов, там завжди є Богатство і Удача!»

Сьогодні в суспільстві створено матеріальні і інформаційні умови, коли симпатія, дружба, спільний інтерес при участі ума створюють умови для шлюбу. І саме в таких парах молодих людей іскра любові жевріє, чи можливо деколи в декого спалахує періодично протягом життя, але це не є раптовий спалах, це не є бездумні кроки, заради яких ми ризикуємо, деколи робимо глупі діла, говоримо непотрібні образливі слова близьким людям із-за їх незгоди і оточуючим, що осуджують нас, бо в них еталони поведінки в суспільстві вже викарбувані, перевірені життям, чи зовсім їм не відомі, але через свій страх втратити товариша і осуджуємо. Хоча це теж тільки думки, бо ми не знаємо, чи це всеохоплююче почуття, чи це його частина. Не можна обміряти його розміри, не можна надивитись, не можна надихатись, не можна насмакуватись ним.
Пізнавши ейфорію почуття любові, ми можемо осліпнути, втратити слух, позбутися апетиту, загубити житєві орієнтири. Такий стан людини, яка пізнала любов. Це людина, яка йшла по життю і впала від щастя, чи злетіла в небеса. Деколи ці еталони падіння ми бачимо в кіно, в житті – це сюжет падіння на коліна, як вираження діями своїх почуттів. На шляху опускання, чи падіння в більшості випадків ми зупиняємось на тілесному розумінні, чи тілесних проявах любові, на тілесних проміжностях, хоча в такому розумінні вона і там не затримується навіть на 24 години.
Такі бажання тілесних втіх можуть залишатись. Вони більш постійні, але саме вони не є нашим духовним надбанням на відміну від любові, а є показником нашої фізичної сили, гормонів, способу життя … А любов – це щось таке, що є, було і немає. Це досить нетривке відчуття. Якби тіло його могло втримати, то ми б віднесли відчуття до категорії фізіології людини. І те, що ми буцімто скріплюємо відчуття любові, чи тілесних бажань в церкві, чи в державних органах є обманом самих себе. Любов це є стан душі і тіла, але саме відчуття вводять нас в такий стан. Бути в стані любові, бути щасливим на все життя.
Ми знаємо, що реєстрацією шлюбу у такий спосіб нас обмежують інші своїми узами вірності. Вірність – це служба. Хто кому служить? Але ж душі рівні і любов є якість душі. То хто тоді раб? – тіло, страсть, ум. То рано, чи пізно ми констатуємо, що любові вже немає, а ми словами повторюємо, що є і говоримо про це іншим. В такій ситуації ми вже не можемо жити одне без одного – це входить в звичку, бо обидві сторонни постійно, чи періодично задоволені одне одним у спільному веденні господарства, у спільній сімейній колективній ідилії, у двохсторонньому договорі: я тобі те, а ти мені се.
Бо чого ж тоді ми говоримо, що відчуваємо: «ти мене не любиш». Так, це правда. Зникає відчуття любові в одного, то зникає вона і в іншого, але ми продовжуємо чіплятись по інерції, по звичаєвих суспільних правилах, по суспільному статусу до цього слова, бо відчуттів вже немає. Велике щастя людини, коли крило любові торкнулось її і дякуємо тим до кого її ми мали. Не ставаймо ворогами. Любов зникла і все. Ні. Вона в нас є постійно, поки є життя. Вона може повернутися до нас іншою стороною – гнівом. Такий гнів породила наша спільна любов. Поодинці, чи спільно пошукаймо причини гніву, розгребемо його і знову засяє наша прекрасна любов. Вона легенька, як вітерець весни. Гнів важкий. Ми можемо його довго носити, доки не поруйнує душу і тіло. А буває, що ми не забули гніву і зустріли нові відчуття. В нас вони теж появились. То чим скоріше позбудьмось старого гніву. Нікого не винуватимо, у всіх просимо пробачення за наш виплеск негативної енергії добрим знайомим, друзям і просто бажаймо всім щастя і любові – гнів зникне, бо побачите, що він зародився з малесенької дрібниці одного дня, однієї миті. А жити хочеться, а жити ще довго і не варто за однієї миті кидати все життя коту під хвіст. Заспіваймо: «… я люблю тебя жызнь , я жыть хочу … Я люблю тебя жызнь».
Сюди хочеться вставити житейську повчальну притчу:

«- Я хочу розлучитись з чоловіком, — сказала вона, — і я хочу зробити йому як можна болючіше.
— В такому випадку, — порадив їй психолог, — почніть робити йому компліменти. Коли він відчує що ви йому необхідні і вирішить, що ви його любите, то саме тоді подавайте на розірвання шлюбу. Так ви зробите йому дуже боляче.
Через деякий час жінка знову прийшла до психолога і повідомила, що виконувала всі його вкуазівки.
— Прекрасно! – відповів психолог. – Пора подавати на розлучення.
— Яке розірвання шлюбу? – сказала жінка. — Ніколи! Я люблю його». Гери Чепмен.

Марна справа важити якісь заслуги, якісь пожертви – то все пройдений етап. Зберігаймо чисто дружбу, але не ставаймо ворогами. Та ще й тоді коли є спільні діти. Діти не винуваті. Вони до нас таких ворогів не просилися. Вони зачаті нами в стані любові, чи дружби для всього нашого життя, то залишмо дітям ті відчуття з якими ми їх зачинали. Це стосується обох сторін. Є спочатку гнів між собою, то не скеровуйте його на дітей. Якщо відчуттів немає, то словами, дітьми, грошима нікого не втримаємо. Несімо свій хрест, але пам’ятайте, якщо ми зуміємо позбутись гніву, то життя відродиться щастям. Перевіряємо і згадуємо ці слова, але не колишні відчуття, ні на минулий гнів. Це є нам життєва підказка того, що ми цього були на той час за станом душі достойні. Тому то, коли ми створюємо сім’ю, то поміркуймо, чи це з відчуття любові, чи це від душі, чи від матеріального, чи від тілесного вони в нас є на цей час, то будьмо свідомі, що такого ми і отримаємо потім. Особливо хочеться наголосити – розходьтесь з миром, зберігайте дружні відносини між собою і дітьми. Як показує практика, то часто густо, ми взявши на себе хрест шлюбу, то і несімо його до кінця днів своїх. Важко – чоловік п’яниця, сімейний дебошир, в жінки сухе серце …, бо будьмо свідомі, що саме так ми спаровані на певний період для розуміння істини, для духовного росту кожним. Час розсудить, Бог відкриє очі на себе і на супутника… Коли ми свій хрест не виносимо до кінця, то цим змушуємо своїх дітей доносити наші хрести, наші помилки. Їх досить добре видно по дітях – як склалася їх доля. Це спрацьовує поведінкове виховання. Діти всмоктали в себе нашу поведінку всією чистотою, довірою і любов’ю своєю.
Не виніс хрест чоловік, то такий спосіб життя буде нести дочка; не винесла жінка, то цим буде потерпати син від невістки. Природа несення такого способу життя в дітей полягає в тому, що ми своїм способом життя так їх навчили. Внутрішньо їх душа страждає, бо в неї, можливо, інше бачення свого покликання в цьому тілі, а зовні ми спостерігаємо негаразди в їх житті. Вони звикли і усвоїли такий спосіб життя від батьків, від суспільства, а іншого невідомого вже бояться шукати і бояться робити спроби до пошуку ведення іншого способу життя (сімейних відносин) ніж в батьків. Це є ознакою того, що в цих сім’ях (батьківських) переважає ум з його очікуваними мріями, з його минулими страхами. Однак він зумів побудувати стіну між собою і душею, щоб душа не мішала управляти тілом, думкою, словами в реалізації своїх бажань, в реалізації своїх ідей. Бо, якщо хоч трошки душа має вплив на наше єство, то ми відчуваємо деколи, що ми не в змозі реалізувати свої бажання, чи ідеї. Народжується сумнів, а потім народжується душевний неспокій від неможливості реалізації задуманого і сумнів у потрібності такої реалізації. Час потім це підтверджує. Однак в дітей є великий шанс прислухатися до душі – і це єдиний спосіб творити свою сім’ю, своє життя в злагоді і в щасті. Тому велике прохання – шукайте собі пару по душі і для душі, то Сущий буде вам у поміч. Буде Любов, то буде Богатство і Удача.
Не страсть керує життєдіяльністю тіла, хоча це сильна енергія і одна із всесильних енергій, але на інше тіло вона не впливає. Така енергія в житті є небезпечною для нашого єства і для оточуючих і, можливо, ця душа після смерті попаде в таке тіло, яке зможе реалізувати такі бажання. Це, зазвичай, тіло собаки. Не дарма про такі риси характеру таких людей ходять на слуху такі порівняння з собаками. Вчені підтверджують, що саме в собак ця енергія є неконтрольованою і вираженою найбільше. А душею страсть тим паче не може управляти. Стан душі в любові находить подібну собі душу. Коли ум говорить і говорять батьки про утворення сім’ї, то спитаймо душі – чи вона готова, чи вона дозріла до стану відчуттів любові …? – і тоді займаємось пошуками собі подібних. А якщо до шлюбу привела страсть, то скоро вуха, очі, шлунок і інші негаразди стають воїнами у разі невиконання вимог страсті. Страсть стає генералом без солдатів — помічників. Один у полі не воїн. Страсть стає борцем, а не добротворцем. Не слід затівати боротьбу з жагою міжстатевих втіх і визнавати в ній, як негативну дію аж до застосування аскез. Тільки вхід в позитивний якісний стан на перших порах може віднайти улюблену творчу діяльність. Дехто застосовує важку фізичну працю. В обох випадках така діяльність знижує потяг до міжстатевих втіх. Цю міжстатеву страсть неможливо просто зупинити і навіть це є безрезультатною небезпечною боротьбою з нею, яка може вирости в ненависть і привести до смерті, через відречення від життя. Добре, коли ми зрозуміємо її силу і міняємо енергію фізіологічну на енергію творчої діяльністі, яка б поглинула нас з головою, як часто говориться. Фізіологічною енергією ми можемо керувати, але коли секс ввійде в ум, то це вкрай небезпечно. Такий сексперіодично задовольнятиме фізіологію тіла, але амбітні надумані бажання, хизування, чи як результат помсти є пагубним для тіла і для душі.
Будь яка хіть робить людину рабом. Вона паралізує творчу свободу, вона ненаситна. Вона не є духовною якістю і людина стає падшою духом, твариною з її тваринними і соціально не здоровими бажаннями. Це вже є хвороба. Її слід лікувати. Бережемо те, що ми пізнали, але страсть, чи шлюб не мають стати пожиттєвим ярмом. Може любов постукає у наші серця, а якщо і в інше? То не маймо страху любити, творити добро і красоту. Любіть і будете любимими.

Не бійтесь осуду, бо осуд – це те, що хтось хоче робити те саме, але боїться. Чи це не так? Звісно не так. Це наша душа попереджає наше єство осудженнями посторонніх, це нас так напружує наше єство через його страхи, від тієї болі гніву, злоби, які закрили наші відчуття любові. Тепер ми говоримо про любов, як про духовну якість і тільки так потрібно її розуміти. Якщо душа згодна на створення сім’ї, чи готова до інтимних відносин, то це най буде її рішення. Бо рішення тілесне, чи рішення ума мінливі. Це потрібно знати. Шлюб є мирською соціальною дією. Не порівнюймо ці два слова і те, що стоїть за ними. Добре коли шлюб виріс з любові і не досить добре, коли шлюб виріс із очікуваної вигоди.
Життя індивідууму, як носія такої якості, як любов в житті фактично приносить своє життя в жертву суспільства через закони, через відповідальність дітонародження. Як якість духовна, вона не є явищем соціальним, хоча соціум хоче наповнити її змістом природньої потреби, змістом соціального, тобто таким, що регулюється законом, якого не можна порушувати. Цей закон не є охоронником, чи живильним джерелом шлюбних соціальних відносин сім’ї, не її зміст і суть.
Ця божественна якість подібна до злету вверх, до Небес, у вічність – і так воно є; а опускання її, де вона піддається оцінці, осуду і в кінці кінців приводить до зникнення цих відчуттів єдності – і так воно є. Це і є поєднанням в цій якості двох рівнів – небесного і земного, вічного і тимчасового.

Є підтвердження, є знання, що носієм родових начал була жінка, як продовжувачка роду людського через дар дітонародження. Наша умовність, яка визначається цим словом – матріархатом, має своє змістовне наповнення і підтвердження. В людському середовищі мали місце і факти зачаття дитини в організмі однієї особини, як аналог самозапильних рослин, дерев.
Матріархат був, є і буде природним сущим феноменом, хоча слід визнати, що на сьогодні жіноче містичне покликання певною мірою зовні пригнічене. Хоча внутрішня суть матріархату залишилась зі своїми цінностями, бо і духовний, моральний і матеріальний устрій в сім’ї виходить від жінки-матері. Вона формує сім’ ю, формує в ній духовні цінності. Такий процесс закладений у всій Природі, такий процесс і є домінуючим в людському суспільстві. Сьогоднішня матеріальна сторона формування взаємовідносин між жінкою і чоловіком у створенні сім’ї юридично превалюється за чоловіком, але фактично домінантом є жінка. Ця духовна якість любові є домінуючою у взаємовідносинах в жіночому началі. Як би чоловіки не хотіли це змінити – силою, законом … Міцна моногамна сім’я можлива по благодаті духовній.

Психологічна природа шлюбу в її ініціативі належить жінці. Не буде її згоди – шлюбу не буде. Вона є ініціатором шлюбу в матеріальному світі. Як би чоловік не бахвалився, але від нею створених умов чоловік погоджується на шлюб. Якщо чоловік говорить першим про шлюб, то ним керує страсть і він має надію, що саме узаконення шлюбу дає йому можливість володіти тілом жінки, але володіти ним він теж може тільки за її згодою, чи її готовністю, бажанням. Любов є духовною категорією і поява відчуттів можлива в обох індивидів, чи по окремості, а страсть, дружба, повага, відповідальність, турбота, задоволення, цікавість є її матеріальними проявами, її похідними. Маючи такі матеріальні начала, ми вкладаємо їх в слово: у відчуття (почуття) любові. Є страсть, задоволення, повага, дружба до жінки-чоловіка, то ми говоримо, що любимо. Шануємо, поважаємо, завдячуємо, задоволені батьками, то ми говоримо, що їх любимо. Любуємось красотою дитини, є приємна відповідальність, задоволення по результатах турботи про неї, то ми говоримо, що любимо її. Є задоволення від роботи через споглядання красоти витвору, через її корисність результату, то ми говоримо, що це улюблена робота. Будьмо свідомі, що це тільки зовнішні прояви любові, а за ними стоїть велике почуття. Так ми деколи працюємо, граємось з дітьми, чи допомогаємо їм, приходимо до батьків, зустрічаємо старих друзів, займаємось тілесними втіхами і якщо це робиться без відчуттів, то тут немає радості, задоволення, творчості, то тут немає любові. А любов може існувати і без цих зовнішніх проявів і не є обов’язковим говорити слова, чи виконувати певні дії. Якщо між людьми вона є, то буде життєва гармонія взаємовідносин.
Усвідомили?, а тепер зрозуміймо, що природа дає ініціативу жінці в матеріальному світі – вона виконує не менший виробничий суспільний продукт ніж чоловік; від неї залежить вибір фізіологічного партнера для тілесних втіх, а саме основне, як особини природи – це для продовження роду людського в їх дітях, бо кожна мати в своїх дітях хоче бачити здорове і сильне потомство; від неї залежить моральна, соціальна атмосфера в суспільстві; від неї залежить мир і злагода в сім’ї. Маючи таку велику перевагу в природньому, психологічному, матеріальному світі, їй приходиться і нести за це більші фізичні, моральні, психічні і духовні навантаження. Хоче чоловік комфорту в сім’ї, то має догоджати жінці через допомогу у веденні господарства, в приготуванні їжі, у вихованні дітей, в постачанні матеріальних благ.
Відторгнутий чоловік – п’яниця. Жінка рідко впадає в п’янство, як одна із основних ознак, що вона робила вибір собі мужа – явно,чи не явно. Природа п’янства мужа полягає в «сухості» серця жінки. В чому ж проявляється її сухість? – у відсутності на час шлюбу, чи в подальшому духовних якостей, а саме основне – любові. По – друге, створення сім’ї відбулося на очікуваних вигодах, на біологічних, чи суспільних потребах (майбутній чоловік живе у заможній сім’ї, має автомобіль, має роботу, хорошу професію, підходить до ідеалу, баченого в кіно, або вже всі однокласниці замужем … а любов навіть у нас не визріла, через те нас і не помічають — заспокоймось). Якщо ми полюбили машину, то потрібно заробити грошей і попросити в батьків для покупки машини – купити її і любити її. Для чого входити в інше життя зі своїми меркантильними корисливими очікуваннями і ламати чийсь життєвий устрій.
Одне з подружжя стало п’яницею, тобто зламалось духовно і тілесно і саме воно потребує підтримки, допомоги духовної і найперш духовної. А дружина, чи муж для того і даються в таку пару і саме для надання такої допомоги другим, для укріплення душі його. Це найперша милостиня хворому від допомогаючого і робиться вона з любов’ю, милосердям, добротою – то і результат не забариться. Ця хвороба виліковна і ця хвороба є хворобою обох, хоча пити може один.

«Чоловік у нарколога.
-Моя дружина страждає…
-П’є?
-Ні, п’ю я, а вона страждає».

Природа для врівноваженя і рівності дала чоловіку більшу фізичну силу, а матеріальний світ через суспільство поставив у видимість його главенствуючої ролі в сім’ї і в суспільстві, закріпивши законодавчо, але фактично сила проявлена жінкою і теж законодавчо (закон – це писаний суспільний договір між чоловіком і жінкою, між группами людей у всіх їх видах діяльності) – закріпила в шлюбі і в охороні його, в охороні сім’ї, в охороні дитинства … Ми уже знаємо, що людина є носієм жіночих і чоловічих начал і тільки зовнішні відмінності вказують на стать. Поспостерігаймо і побачимо, що в природі жіночі особини поза людиною є у своїй життєдіяльності превалюючими в основному своєму призначенні – в продукуванні потомства належать саме жіночим особинам і серед тварин і серед рослин. Скільки б кобель не бігав, він без згоди суки не отримає свого. Сука носить їжу потомству… У квіточці – доки не дозріє маточка, опилення не буде … І душі наші поперемінно можуть поселятися в чоловіче, чи жіноче тіло.

Реєстрація щлюбу, вінчання є винаходомм суспільства, як певне обмеження з рядом заборон, норм і утруднень. І розірвати шлюб є цілим процессом з дотриманням певних процедур для бунтівного духу людини. Є спротив одного з подружжя, суспільства при розірванні шлюбу, але обидві сторонни бачили цю процедуру в батьків, в сусідів, в друзів, по телевізору… і, знаючи вже природу шлюбу, то які можуть бути претензії, образи? – подумайте, може у нас була якась певна мета, то розуміймо, що коли ми досягаємо мети, то наш ум шукає іншу мету. Так у всьому, не тільки в шлюбі. Бо жити в лицемірстві, в притворстві, імітуючи любов, а серце її не чує, то краще розійтися і залишити те в собі, що звело нас до шлюбу і після шлюбу. Якщо це не любов, а дружнє співжиття, то і це прекрасно, аби між нами був лад, взаємоповага, дружба, щастя … Кожен із нас шукатиме в інших саме ці хороші сторонни, які ми знаємо з попереднього шлюбу і то є шанс відкрити серце для любові, коли вона постукає до нас знову. Коли ми імітували любов, чергуючи зі сварками, образами, то і в іншій людині ми бачитемо ці ж якості. Буває, коли любов постукає в наше серце, то ми будемо дивитись в дверну щілину і не відкриємо дверей зі страху. Відчуття обиди, створеними умом на уявних фантазіях і очікуваних діях, як, зазвичай, когось, але не себе, з планами помсти на основі зависті, гордині, надуманої своєї значимості і тому подібне не буде умовою відкритися душі для любові.
Жінка ображає чоловіка, якого любила, а чоловік ображає жінку, яку кохав і все це перед дітьми, сусідами, в суді. В кожної людини є щось позитивне, є щось негативне. Розійдіться на позитивному грунті, бо на цьому ж грунті і сходились. Ще більшим негативом буде осуд, образи, бійка, опущені очі, гнів ніж розірвання шлюбу. Зазвичай, від першої сварки до розірвання шлюбу скільки того зла ми вивертаємо на те добре і любляче, і радісне, що було поміж подружжям. Давайте згадаємо про новорічний вечір в ресторані і безліч лампочок … Найкраще для нас, в нашому розумінні, можливо, дружба, взаємоповага нічого не вартує для нашого друга. Та хто ми такі, щоб вирішувати, що для нього найкраще — чи то друг, чи дружина, чи діти, чи батьки. Ми і себе не кожен знаємо, що нам потрібно і для чого ми живемо. Для чого? Для духовного росту, для наближення нашої душі до божественності. Якби так, то ми в процес розірвання шлюбу не ввійшли б.
Ми себе не хочемо пізнавати, вивчати і вирішуемо «проблеми» аби як, найлегшим шляхом, не шукаючи корені цих проблем, а до чужих нам взагалі байдуже.

Любов – це таїна, це відчуття, яке словами ніхто не описав, хоча багато з тих, хто відчув дотик її крила, намагаються описати. Можливо, як спогад. Бо той, що перебуває в стані любові, любить, той не розказує – вона в ньому діє.
І, зазвичай, наш людський ум хоче впізнати цю таїну. Люблячі одне в одному хочуть взнати секрет душі, що приводить тіло в неописуємі відчуття безмежності неба, легкості польоту птаха, невимірної сили, блаженства, радості, бо не пізнали любові до кінця. Це ознака роботи ума і початок притухання духовних відчуттів. Через це люблячі, чи краще сказати, які пізнали ці відчуття постійно перебувають у стані напруження, війни, думаючи, що одна із сторін приховує цей секрет, не бажає поділитись сокровенним, але будьмо свідомі, що такі думки в нас продукує наш ум із побаченого, почутого, прочитаного в суспільстві, в сім’ї батьків, друзів. Це ж не ділиться словом, ці відчуття передаються через погляд, дотик, поведінку тому і тоді, коли інша сторона готова до прийняття. Бо той, хто не готовий прийняти, може сказати про поведінку іншого дивною, що він якийсь чудакуватий.
Цей стан неможливості зрозуміти цю таїну, як жінці, так і чоловіку, і є тим, що дає простір для фантазій ума, розкриває в кожному нові можливості, нові потенціали, нове розуміння всесвіту. Саме такий стан душі і тіла ми символічно називаємо любов’ю, бо тут немає кордонів, немає пояснень. Зазвичай, сприймаємо цю таїну як належне нам відчуття. Ми не можемо побачити корені цих відчуттів. Коли ми усвідомлено дивимось в себе, пізнаємо себе, то зникає наш егоїзм, наш допитливий диявол. Однак, коли ми хочемо пояснити ці відчуття, на тих подібних прирівнювальних словах і діях, які нам відомі, якими ми намагаємось охарактеризувати цей стан душі і тіла, то ми через ум отримуємо задоволення для тіла через сприйняття пояснення цього стану, як цілком зрозумілої речі (чи то слово, чи дія) – тоді таїна «розкрита» і ум «торжествує» свою «перемогу», а відчуття згасають. Ми вже розглядали результат пошуку краси в троянді…
Ми захотіли таїну пояснити меркантильними, приземленими поняттями і словами і перевести її в практичне застосування. Цим ми задоволили наше его, цим ми побачили корисливу вигоду і в результаті загубили любов. Зазвичай, так здійснили обмеження притоку духовності і ум поспішає укласти шлюб, який дає змогу сторонам здійснювати їх бажання.
Можливо, слід відкинути пошуки, копирсання в пізнанні цієї таїни, а сприйняти і леліяти такою, якою нам вдалось її відчути. Саме в такому стані і говориться, що для любові не потрібні слова, пояснення.

В кожній релігійній традиції червоною ниткою, як змістом і символом життя людського стверджується, здавалось би, проста істина – роби іншим те, що хочемо, щоб робили нам. Про це, зокрема, говорить і Іісус Христос, наголошуючи про ці найголовніші заповіді для людини: « полюби Господа Бога всім серцем твоїм і всією душею своєю, і всім розумінням твоїм; возлюби ближнього твого, як самого себе». « На цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки».
Природа любові інших в тому, що ми цю свою любов бачимо в інших; ми бачимо когось усміхненим і щасливим і самі хочемо такими бути і так відбувається, коли ми приймаємо такий стан щастя; бажаємо комусь доброти від свого стану і вона прийнята, то нас ще силніше наповнюють ці відчуття позитиву. Саме так в природі побудовано і підмічено людьми, що даючи людям від чистоти своєї, то це повертається і до нас, можливо в інших іпостасях, але це в цілому наповнює нас щастям і смислом.

«Полюбити Бога» — каже Іісус, бо це полюбити все, що оточує нас. Дивитись у своє внутрішнє ми не вміємо, а того, що поряд бачимо і чуємо… , бо це є шанс полюбити Бога. Полюби самого себе, бо ми найближче з усіх істот до Бога – це фундамент, це сенс існування людини, це її божественнее покликання, бо ми не є повністю тілом, ми не є серцем, ми не є умом. Ми є цим в єднанні. Наші тіла різні по кольору, наш ум обумовлений тими суспільними відносинами, де живе тіло, наші тіла мають різну спадковість, але душі наші одинакові в кожного. І перш за все ми всі рівні перед Всесвітом. Підходимо до нього, пізнаємо його – він чекає нас. Тому будьмо свідомі, що полюбити потрібно перш за все себе, тоді наша любов пізнається іншими. Це як практична підказка для ума, бо наше джерело любові в інших – в них і через них ми пізнаємо любов, як почуття, як відчуття, як рух енергій в діяннях. І такі люблячі індивіди будуть нам зустрічатися протягом життя. Вони люблячі, вони добрі, вони милі. Вони благі, бо ми такі. Такий принцип життєвого дзеркала. В цьому сенс життя.
Тільки релігійні традиції роблять нас винними, через так званий гріх Адама і т.д., якого в природі не було, як негатиної якості. Держава теж так про нас «турбується» на словах, а на ділі все робить, щоб ми були слухняними роботами, щоб наше життя було узалежнене від них, а не від Бога. Будьмо свідомі, що тільки по милості Вселенної ми тут живемо, а не по бажанню служителя церкви, чи начальника. Кого із нас питали, чи бажаємо ми прийти в цей мир, чи ні? – ніколи, нікого. Чи батьків наших тілесних питав хто? – ні.
Так, деякі уми співставляють, планують зачаття дитини, але життя вдихає Творець. Ми були послані на планету Земля, в цю місцевість, до цього чоловіка, до цієї жінки, через яких ми прийшли в життя у визначений час. Ми появились в цей світ. Нас сюди послав Всесвіт, його енергія. Іісус говорив, що він прийшов не Сам від Себе … Це лінія любові, а в мирському житті, коли любов до Бога не народилася, то ми більше говоримо про неї, а займаємось іншим – вбиваємо собі подібних під різними приводами без явної протреби, прикриваючись іменем Бога. Тому то не слід обманювати самим себе. Якщо любов не визріла, ми її не відчули, вона не є станом нашого єства, то ніякі слова, ніякі церкви цьому не зарадять. Це є фальш.
Серед людей на слуху є багато мудрих історій. І про тіло пташки, що піднялася високо високо в небо і сонечко обпалило її крильця … І про павука, що жив у сараї біля верху стропила, який спустився нижче до щілини, побачивши багато мух, сплів павутину. Став жирувати і одного разу додумався, що ця нитка павутини, яка тяглася догори, весь час йому путається під ногами, то взяв її і перекусив. В результаті вся павутина з жирним павуком впала худобі під ноги … Не перекушуймо павутини і в бідності, і в богатстві, бо це єдине, що нас з’єднує з Небесами.

Звідти в наше тіло послана душа, звідти вдихнуте в наше зачаття життя. Ми звідти приходимо і туди повертаємось. В яку б ми не влізли грязь, в які б справи не встряли – не забуваймо, що промінець Божого світла скерований на нас. Можливо, самий тонесенький. Не відрізаймо своєї павутини, не закриваймось від найтоншого промінчика, бо це першоджерело нашого життя, це те, що робить нас живими. Це той промінець, що освітлює і вказує нам напрямок, це є дорога, яка веде до Сущого. Цей промінець є провідником любові Бога до нас. Не забуваймо про це, бо ні ум, ні багатство, ні влада не з’єднує нас з нашою сутністю, а навпаки – з ними ми летимо під ноги худобі, як той павук по свою смерть.
Якщо ми є опорою в житті іншим, то і нам дасть Бог сили для допомоги їм. Якщо допоможемо людям досягти успіху, то і самі досягнемо. Такий підхід, така людяність підтверджує, що вже так відбулося, що ми відчули, чи ввійшли в стан любові, то вона пошириться на все: на тварин, на дерева, на каміння, воду, вогонь, хмаринки…
Дякуємо сущому і за ці миттєвості любові – це дар Божий: даремний, не затратний, не корисливий, який дістався нам без напруження, то буває, що так само покидає нас. То теж не напружуймось. Бажаємо всім, всім палкої спокійної, гарячої і холодної, всенаповнюючої і пустої, постійної і періодичної, доброї і злої, щасливої і гнівливої, але любові!
Очищаємось, спілкуємось зі своїм єством, зі Всевишнім напряму. Для прикладу, здорова людина тілом не звертається до лікаря. Зрозуміймо природу пошуку спокою, себе, бо ніхто не знає нашої душі і тіла більше ніж ми самі. До кого не звертайся за допомогою, то перш за все всі допитуються нас про наші відчуття душі і тіла. Розум дає нам силу, дає можливість розуміти суть і ми можемо усвідомити в чому наша потреба і як потрібно нам лікуватись. Сущий нам організує зустрічі з тими людьми, чи професіоналами, які нам потрібні. Суть звертання думкою є якби в нікуди, а через певний час ми зустрічаємо відповідь з чужих вуст, чи стаємо свідком чиєїсь дії, яка дає нам відповідь на наші запитання – як лікуватись, куди звертатись, чи дасться нам клопіт, ситуацію через які ми по іншому зможемо дивитись на свої проблеми і ми переоцінимо своє ставлення до людей через чиї дії ми ввійшли в стан гніву, чи іншого явища, що створило нам певний дискомфорт, чи отримали больовий сигнал тіла, як підказку про певне порушення духовних якостей нашого єства.
Не лікар, а ми відчуваємо силу, чи антисилу того, чи іншого препарату. Те ж саме стосується і духовних лікарів. Так лікар має певні уміння і навички, володіє певними прийомами і методами лікування, має інформацію про симптоматику про певні види больових сигналів і це дає нам довіру до лікаря. Довіра будує мостик для переходу в пошук себе. Лікарська дієта дає очищення організмові, лікарняний режим спокою дає спокій душі. То хто ж тоді лікує нас? Мабуть, що ми. Суть такого періоду дає нам розуміння стану спокою і його ролі в лікуванні тіла і душі. Виходить, що нашій душі дано тіло, з допомогою, якого лікується душа, а прихворівши душа дає відповідно больовий сигнал через певний орган, як підказка – де в нашій душі почалися без-порядки (біс-ові порядки). Тіло через болі підказує нам, що щось негаразд з душею. Ми порушили щось божественне. Тіло не слуга душі, але і не хазяїн. Вони друзі. Вони зустрілись при зародженні тіла і розійшлися при його смерті, будучи протягом життя разом – в хвилини щастя і в періоди невдач.. Вони взаємопов’язані. Вони є тією крапельк