Духовність людини. Сергій Миколин

СЛОВО ДЛЯ ЧИТАЧА

Книга «Духовність людини» є однією з дванадцяти книг автора і самою назвою визначає основу пізнання – душу людини. Коли людина фізично хвора, то, зазвичай, вона займається самолікуванням чи іде до лікаря. Але коли в нас болить душа, то куди ми йдемо? Ось розглядом цього питання ми займемося разом із вами. Починаємо читати і діяти: вибираємо те, що вам підходить і не впадаймо в розпач, не дозволяймо щоденній суєті позбавляти вас радісної подорожі в житті і свободи дій. Ця книга раптово не вилікує всі ваші душевні страждання і хвороби тіла, але допоможе визначитися впізнанні причин їх появи, буде істинним провідником в житті, дієвою підтримкою в пізнанні своєї суті, своєї душі. Це хороші матеріали для лікарів, керівників трудових колективів, вчителів, психологів, і взагалі всіх, хто так чи інак доторкується у своїй роботі з психічною енергією людини, хто відчуває докори сумління, хто ввійшов в полосу проблем. При написанні книги ми зробили спробу охопити проявлені і не проявлені дії людини, як частину однієї единості Всесвіту на фоні суспільних і природних відносин. 

Читаючи ці книги, ми здивовані, що ці знання нам знайомі до певної міри і про деякі нам доводилося читати в святих книгах, в інших книгах, наповнених людською мудрістю, але коли нам вдається подивитися на свої вислови, думки і справи зі сторони, то і ми в деяких моментах кожен поступає мудро. В мудрості ми є духовними, релігійними, розуміючими себе і оточуючий Всесвіт, починаючи від відстаней осяжних оком, чуттям запаху і слуху… до безмежності. Всі священні книги, як і всі книги — це розклад руху поїздів для внутрішньої подорожі. Самі вони не є внутрішньою подорожжю, знаймо. Вони дорожні покажчики життя, які попереджають про небезпеку в наступних наших діях чи підказують нам про правильність життєвих поступів. 
Ми в цій книзі не будемо давати означень, що таке Дух, Духовні енергії, Духовність, Душа. Ці слова є тільки нашим розумінням, нашим розумінням змістовної їх наповненості і написані в години натхнення того, що нам відкрилося. Істинність цих слів в їх буденності сенсу. Книга нічого нового не дасть і не додасть нам — ні до інформації, ні до переконань, ні до нашого способу дій. Можливо, функція цієї книги — допомогти прибрати те, що відокремлює нас від істини про те, ким ми вже є, і що ми вже знаємо в самій глибині своєї істоти. Можливо, вдасться розкрити і проявити той вимір внутрішньої глибини, що вже є в нас. Не читаємо тільки одним умом. У процесі читання пильно спостерігаємо за відчуттями, за сприйняттям, що виходить із нашої глибини — тоді робимо маленьку паузу для усвідомлення себе, бо ці відчуття говорять про відкриття в собі сплячих знань. 
Ми не шукаймо в книзі будь яких спонукальних ідей, теорій, вірувань, інтелектуальних дискусій, бо будемо розчаровані. Іншими словами, якщо ми шукаємо їжу для ума, то не знайдемо її. Більш того, ми упустимо саму суть цієї книги, яка не в її словах, а в кожному з нас. Добре, якщо ми будемо пам'ятати і відчувати це під час читання. Слова — не більше ніж покажчики. Те, на що вони вказують, можна відшукати в світі думок, але лише всередині власного виміру, що набагато глибше і нескінченно більше думки. Таким чином, коли під час читання ми відчуємо, що в нас розливається внутрішній спокій, — це буде означати, що книга робить свою справу і виконує функцію духовного очищення, вона нагадує нам про те, хто ми є, і вказує нам дорогу додому, дорогу до витоків духовності. Це не така книжка, яку слід прочитати від початку до кінця і відкласти в сторону. Живемо з нею, беремо її частіше і, що набагато важливіше, частіше її відкладаємо. Ми усвідомлені в тяжкості сприйняття слів і тим більше смислу. Багато читачів будуть відчувати, що після кожних кількох рядків їх абсолютно природним чином буде тягнути зупинити читання, зробити паузу, відображаючи прочитане і занурюючись в його усвідомлення. Всякий раз, коли таке буде траплятися, набагато корисніше перервати читання, ніж продовжувати його. Нехай ця книга робить свою роботу, нехай вона пробуджує нас, нехай витягує нас із старої колії нескінченно повторюваного і обумовленого мислення. 
Перетворення людської свідомості більше не є розкішшю, тобто тим, що доступне лише декільком індивідуумам. Сьогодні дуже багато подібної літератури. Але затребуваність в ній не вичерпується, якщо тільки людство не жадає самознищення. В даний час відбувається як стверджувальне поширення старого мислення, так і зростання нового. Парадоксально, але все на світі стає одночасно і краще і гірше, хоча те, що стає гірше — помітніше, тому що воно має вікові суспільні корені, має технічні можливості, має можливості вносити багато шуму в нашу музику житія. Починаємо читати ці слова в тиші і співналаштованості. Цей внутрішній спокій оберігає і перетворює наш світ.

Якщо ви відкрили цю книгу, то, видимо, її назва Вас зацікавила, або принаймі не злякає при прочитанні наступних абзаців чи певної частини тексту. Ми з легкістю читаємо про життя, про любов, про пригоди, які насичені зовнішніми сприйняттями, однак, коли питання піднімаються такі, які стосуються внутрішнього, потаємного, особистого, і водночас, маловідомого, то це виявляється в тиші прочитання нам відомим в деякихмісцях, а в деяких нам хочеться заперечити, а то і віднести до неймовірного чи до категорії вигадки. Декому видається, що вони є такими спеціалістами в розумінні себе, у знанні своїх можливостей в питаннях організації свого життя, що вони просто не можуть прийняти повчання інших. Ми таких завдань перед собою не ставимо, бо кожен іде в житті своєю дорогою, хоча деколи робимо спроби для певних змін в своєму житті, щоб наповнити його щастям, хочемо показати свою доброту, хочемо показати свої матеріальні статки. Скажемо більше, що до написання, під час написання і після написання ми і далі залишилися в стані пошуку і в можливостях сприйняття навіть уже написаних повчань. Трудність в тому, що це наше «Я» досить складне і теж не пізнане нами, однак і з ним нам не хочеться розлучатися одномоментно. Можливо ці рядки допоможуть зрозуміти його доцільність, його потрібність і його шкоду в нашому житті. 
Ці писані думки на папері (хоч і не всі) пишуться, щоб дати поштовх для пошуків, наситити інтуїтивну духовну допитливість, чи підтвердити, що ви так само міркуєте і вже давно. Можливо, Вам хоча б в одному абзаці зустрінеться подібна ситуація, що була, чи є, то розгляньте її ширше і побачите свої можливості жити щасливіше. Удачі Вам! 
Ці писані слова спрямовані Сущим саме Вам, і перш за все вам. Не залучаймо до обговорення інших, бо в інших це розуміння і усвідомлення — їх слово, їх думки, їх оцінка, їх інтонація уже є нашими. Звісно порадити можна, почитати можна, але слід знати, що в них будуть свої погляди, своє сприйняття. А якщо вам здається, що це теж до вас не відноситься, тоді це відноситься до вас без сумніву і абсолютно. Завжди, коли вам хочеться зробити для себе виняток, будьте обережні. Бо все, що добре, то воно не усвідомлює саме себе, воно невинне; його слід пізнавати уважніше. Так облаштована кожна людина при контакті з людиною, з словом, з дією.

Кожне слово в цій книзі, здавалося б, всього лише носій інформації, але можливо, носій вже нового сенсу. Ось чому ми просимо читати дуже уважно. Бо від цього залежить повнота розуміння сенсу цих слів. Сенс ми сприймаємо, як дію. Дія є рушієм життєвих і духовних процесів. Пізнаючи смисл слів, але в підсумку будьте готові відмовитися від будь якого сенсу. Тоді ваша цілісність і заявить про себе і ви відкинете ці слова і цю книгу. Знаємо, що богата людина може відмовитися від свого багатства, але бідна не може. Щоб відмовитися від чогось, нам необхідно спочатку мати його. Якщо ви пройдете усвідомлено це осмислення, то це вже буде ваш досвід — життєвий досвід і особистий досвід.

А читаєте Ви цю книгу теж не випадково, вона направлена Вам Сущим для прочитання, розуміння і сприйняття на прохання Вашої Душі, а якщо ум проявляє незадоволення, проявляючи в нас втому, роздратованість, тимчасову незгоду, то тільки розуміння того, що це для нас прислано цю книгу і ми маємо її прочитати до кінця і тільки таке усвідомлення зможейого умиротворити. Можливо не цей абзац потрібен зараз, а він знаходиться в середині, чи в кінці книги, або ці знання знадобляться тоді, можливо через роки, коли ми не матимемо цієї книги біля себе. Вона вже є духовним нашим провідником по життю, а з метою утвердження в довірі, то ми зразу ж згадуємо, чи були подібні ситуації в нашому житті, а потім і згадуватимемо про ці рядки, які підтвердять деякі життєві нюанси в майбутньому і таким способом ми набуваємо новий життєвий досвід. Так ми починаємо розуміти, що цю книгу ми захочемо прочитати декілька разів і в цьому стані порадимо прочитати своїм друзям, колегам. Вам захочеться в такому стані поділитися навіть своїм досвідом, відчуттями як своїми – і це є правдою. 

Ця книга — це те, що відкрилося нам на цьому короткому шляху життя і якщо ці слова зачепили струни Вашої Душі, то нам приємно від цього подвійно. Але спочатку вони окрилили нас, а потім настав період гіркоти пізнання, бо реальне життя потребує додаткової енергії для розуміння природи людського життя-буття, яка відкрилася нам своїм різнобарв’ям. І що характерно, що повернутися до старого розуміння життя і попереднього способу життя вже майже неможливо, бо побачений, відчутий шлях пізнання є шлях в одну сторону, який веде до Сущого. Ми так чи інакше йдемо до нього, але дане пізнання є автострада для відчуття швидкості наближення з безліччю природних прекрасних краєвидів і місць для відпочинку, праці та ігор. І сміливо беріть від життя все, що Вам сподобається на цій автостраді. У підсумку народжується відчуття небажання повертатися до колишнього способу життя.
В таких нас, які живуть пристрасно з вірою в краще життя сьогоднішнє, чи загробне зароджуються ідеї його реалізації і вони починають ці ідеї реалізовувати, зважуючи обставини, аналізуючи можливості, але часто густо появляються проблеми. Проблеми не складно вирішувати, коли знаєшпричини, які породили їх. Однак, коли ми їх не бачимо, чи не чуємо, навіть коли вони в нас під носом, як та люлька, то тут нічим не зарадиш. А порада така: заспокоймося і озирнімося і побачимо, чи почуємо підказку, як вирішити наявні проблеми. Про це і написана дана книга. Хоча немає універсальної інструкції. Мищасливі, що у нас появилась така можливість: нести всьому світу цю філософію радості, мудрості і духов­ності, яка була дарована нам в стані творчого натхнення і написана для передачі всім.
 На перших порах ми не зможемо уникнути спротиву в собі і уявного спротиву від інших, але зразу ж при читанні книги, відчувши приплив енергії і побачивши, що життя змінюється в кращу сторону і це буде тим стартом від якого ви вже не відмовитеся – душа прийме ваші дії – і це основне.
Ми маємо навчитися постійно без зайвого напруження відчувати в собі присутність двох життєстверджуючих начал – духовного і фізичного. Водночас зазначимо, що ми маємо пам’ятати про те, що духовне начало є визначальною частиною нашої присутності на планеті, а фізична частина нашого єства є перехідною і мінливою, але вкрай необхідною на етапі індивідуальної еволюції нашої сутності.
Хоча наш ум почне продукувати хвилювання, ознаки невпевненості і роздратування аж до такої степені, що у вас появиться бажання закинути цю книгу подалі, чи позбутись її у вигляді подарунку комусь – і це теж буде прекрасно. Якщо ви відчули щось таке, то тепер знаєте, що десь в умі у вас є сильний спротив, який перешкоджає вашим змінам в житті, яких вже захотіла душа. Виходить, що одна наша частина в уособленні Душі, Совісті і Справедливості хоче всією вашою Душою і всією своєю Любов’ю таких змін, а інша в уособленні життєвого досвіду, суспільних настанов і ума чинитиме спротив. 
Заспокойтеся, чи з часом заспокоїтеся і прийде до вас розуміння того, що ця книга попала вам не випадково, чи не випадково ви її подарували в своїй гарячці друзям, щоб потім у спокої була можливість знову її прочитати. Бо жити красиво і щасливо нікому не заборониш, а тут є шанс на творення (созиданіє) такого життя для себе і рідних, і коллег, і сусідів своєю присутністю – тільки нікому не розказуйте і нікого не навчайте. Зробіть перерву після прочитання перший раз, хай заспокояться розбурхані емоції і поговоріть самі з собою. Не поспішайте, ввійдіть в стан спокою і бажання відродиться. Бо хто не хоче легше жити, мати улюблене заняття і мати час для реалізації творчих задумів? Ви таких бачите?… 

Наша книга висвітлює інший процес очищення в усвідомленості через свої спостереження і відчуття. Це індивідуальний шлях, який сприяє безболісному розвитку себе та інших, не входячи в проблеми, а починаємо усвідомлення їх при появі і таке розуміння дає можливість зберігати енергії, допомагає не створювати негативу в собі і для навколишнього середовища. І якщо у Вас постало питання вибору — вибирайте, але дійте. Таким чином ми ефективно розвиваемо свою душу, а відповідно і умови життя будуть влаштовувати нас. Окрім цього ми не напружуючись збільшуємо випромінення духовного позитиву в простір. Вчіться жити в радості і достатку, а не в смутку і стражданнях. 
У наших руках сьогоднішнє і майбутнє, тому що не позбувшись нетерпимості в собі, не можемо складати майбутнє. Неможливо просувати дух, не складаючи звершуваності, не розвиваючи його. Ми можемо багато читати, але мало прикладати у своє життя. Так, можна зайняти ум читачів, але слід залучити їх, пробуджуючи для руху вперед. Знаючий не забороняє читати різні книги. Кожен, хто боїться читати буде обмежувати, утримувати себе від можливості пошуку добра у всякому його вигляді. Ця щедрість, цей поклик духу до пошуку необхідний. Той, хто не хоче навіть вислухати, вже побоюється чогось (страшно). Така відкритість Духа вимагає широких воріт та якнайшвидших крил для вільного польоту, бо свобода не має страху. Духовнісь дюдини, як та океанічна капля в духовності Всесвіту.

Дійсно досить важко в такому монолозі донести до читача цю духовно пізнавальну тематику знань. Вона важка не тільки для сприйняття, хоча в тексті і застосовано притчі, вірші, анекдоти і інші історії для полегшення сприйняття. Ці відступи водночас і не є відступами – вони дають можливість більш точно і глибше розкрити тему книги. Однак саме написання в стилі монологу важке не тільки для читача, а і для упорядника. Цьому є підтвердженням попередні книги. Бо коли пишеш своє сокровенне, то набігає воно не логічно, а як летючий листок, чи відкрита панорама з вікна літака: тут одна картина, а через хвилину інша. При написанні книги була спроба розділити цей монолог на частини : дух, душа, енергія, психіка, ум, розум, знання, свідомість, щастя, доброта чи з іншими визначеннями духовних якостей життя єства, як носія цих означених категорій, із-за такого тісного взаємопереплетення. Це створило до певної видимої повторюваності в окремих частинах. Можливо так воно і має бути означене в цій єдності, але повторюваність слів чи групи слів іде не від їх повтору, а від контексту думки в реченні чи в абзаці. Та по закінченні виявилось, що нам це не вдалося виокремити частини, однак і викласти в суцільному тексті теж практично не вдалося. Все таки розділяти легше по старих звичках, ніж об’єднувати ці сокровенні пізнання, ці Божі послання. Прийміть, як є.
Ми писали, не дотримуючись логічного викладу думки у завершеності; не дотримувалися порядку, передбаченому при написанні тих писаних новел суспільних наук чи як при написанні художніх шедеврів; а скорше за все по наітію Духа і для пізнання духовних якостей іншими в комусь і в собі. Знаємо, що там де немає логічного чи системного викладу, немає завершеності в абзаці, то там є свобода для міркувань тому, хто читає і нехай йому буде приємно завершити власну думку, яка була в ньому більш зрілою, більш наповненішою. Бо саме думка того, хто писав від свого єства, може чулася ним в іншій єдності, в іншому змістовному наповненні, можливо більш життєво глибше чи ближче до джерел духовного. Бо самі намагання окреслити план, самі намагання в донесенні до читача думки можуть знищити цим порядком головне – чуттєве. Можливо, в цих не зв’язаних в певну систему слів і речень укладачем чи автором бачиться грядуще, як той ритм у звуках очікуваного морського шторму, але і кожна хвиля у спостережливості дасть нові пізнання, а щось відкине чи добавить. Бо створюється ілюзія змішання вод глибинних і поверхневих; нашого життєвого досвіду і чуттєвості звуків предків із серця свого. 

Сказано: «Хто вірить будь якій системі, той вигнав із серця свого любов!Більш прийнятні нетерпимості чуттєві, чим розсудку:…»

Ось так наші думки наповнюють наше життя словами в спілкуванні і діями у творінні. Можливо, ми своїм викладом думки не задоволимо всіх читачів, бо ми не ставили мети такої і в даній тематиці для опису чуттєвості духовного, для опису способів і методів усвідомленого сприйняття матеріального і суспільного можна взагалі зайти в джунглі слів чи бути визначеними словами укладача. А тому деякі неясності можуть бути описані в іншому абзаці чи в іншій книзі без вмотивованих пояснень тих чи інших доцільностей. Однак пізнати описувані знання в цій книзі не просто – для цього слід прочитати всі дванадцять книг, хоча у стиснутому вигляді дана тематика описана в книгах «Розмова двох» і «Дорогами життя». Перша книга написана з технічними помилками, без дотримання логічності донесення частинки пізнаного, але упорядник на сьогоднішній день згоден на залишенні в такому вигляді, для розуміння тієї поспішності в написанні і того неусвідомленого напливу такої кількості знань про людину і її світ. 
Поряд з цим запрошуємо до обговорення для доповнення в розвитку і для пізнання даної теми глибше і точніше, щоби полегшити можливості в прийнятті самих знань іншими, як до певної міри на шляху переосмислення, на шляху погодження духовного з життєвим досвідом. Однак, скажемо, що вони йдуть напряму до Душі і наше слово теж є покликом для оголошення суті читаючому на прохання його Душі, тому в цьому плані в слові є більша енергія. Ця енергія більш активніша, бо йде напряму від джерела енергії нашого єства – від Душі. Так іде, коли наш ум усвідомлений цього, бо, зазвичай, ми своїм умом при говорінні озвучуємо слова на прохання Душі інших, а коли ми озвучуємо слова від свого ума, то його енергія йде в більшості випадків не від Душі, а від суспільства, від тих суспільних моральних установок, від бажань утвердитися в цьому суспільстві. Тому наші слова від нашого ума досить часто йдуть загрязненими і негативними. Слідкуймо за чистотою слів. Чистота йде від любові і повного звільнення від очікуваних вигод і суспільних успіхів. 

«О граматик! У віршах моїх не шукай шляхів, шукай хоча б їх наявність» Поль Клодель

 Якщо Ви прочитали ці перші абзаци і у Вас виникають заперечення, певна незгода, то ви уже на дорозі пізнання. Ви на підсвідомому рівні знаєте ці істинні знання, але єство своїм умом ще опирається. Бо істинність є якби якимось еталоном складеним нашим умом, але в житті немає еталонів – у кожного своя дорога до пізнання. Однак Ви почнете шукати в собі контраргументи. І на цьому шляху духовних пошуків Ви все одно будете приходити і до цих визначень. Бо не можна фізично пояснити непізнаване. Його і так багато в нашому житті. Ми даємо визначення зі свого досвіду, а таких досвідів мільярди. Ми і Ви можемо заспокоїтись прийнявши і заперечивши наші і свої пізнання. Тоді зникне тривога, тоді зникне боротьба і та марновитратна діяльність. 
 Ми не можемо дати сталу методологію, ми можемо вказати на напрямок, на один метод, який і збудить у Вас пошуковця і Ви однозначно знайдете свій шлях в житті, як оптимальний. Творчих Вам пошуків.
Ми, людство, майже всі, живемо в глибокій ілюзії. В ілюзії мрій і надій; в очікуванні кращого майбутнього, і найперш у завтрішньому дні. По своєму суспільному психічному станові людина, така як є, не може жити без самообману і цей свій самообман продукує в суспільство, як норму життя. Це слід дуже тонко зрозуміти читаючому, бо без такого розуміння, без такого підходу, ми не зможемо адекватно прийняти ці гіпотези і не зможемо ввійти в таку область пізнання людської духовності і людських можливостей.Така впевненість в цих ілюзіях життя полягає в тому, що це підтверджується життям через наші органи відчуттів при наявності певної інформації в нашій пам’яті і здібностях нашого ума визначати їх корисність, вигоду при невеликому співставленні і певних висновках. Якщо слова з цього абзацу утвердили Вас в такому розумінні життя, то відкладіть цю книгу в сторону і не торкайтеся неї. Хай буде спокій у Вас і у Вашому оточенні.
Творчого Вам натхнення в пізнанні Духовного!

 «То Вищий Дар –
Уміти словом відігрити.
Знайти для кожного – своє,
І з розумінням промовчати –
 Та це вже для себе…
Ми різні всі,
Та в тому й вища Суть,
Що Душу зрозуміти зможе
Лиш той. Хто вміє доброту ділить…».
А.Волошина.

ДУХ. ЕНЕРГІЯ. ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ.

Психічна енергія людини і психічна енергія Космосу.

Для розуміння смислового слова Дух, ми створили окремий розділ, щоб показати суть духовних енергій і показати те наповнення цього прекрасного слова, яке вживається нашим суспільством. Його вживають в більшості випадків в оманливому розумінні. Природа нашої брехні походить від невидимого, неусвідомленого, не пізнаного, що і змушує боятися деяких висловів. Ми починаємо лякатися слова — дух, хоча тепер знаємо, що це відомий стан матеріалізованої енергії. Ми лякливо уникаємо слова — творець, хоча добре знаємо, що кожне матеріальне утворення має свого творця. Брехня і страх — погані порадники, але і вони кимось сказані, тобто мають «творця». Знаємо, що щастя, любов, доброта, мир, злагода є дари всім, всім, всім, і вони є їжа духу, і є його складова. І вони є основою невидимої енергії. Ця сукупність цих умовно названих енергій і складають основу життя-буття вже як матеріалізована пізнана енергія.
Також у цьому розділі коротко розглянемо діяльність людини: для чого вона покликана?; джерело зародження її, як приймача, творця і передавача енергій і їх прояв в русі цих певних видів енергій Всесвіту. На підставі психічного стану єства (душевних відчуттів і реакції ума на інформацію від органів сприйняття тіла з бажаннями біологічного виживання і бажаннями-потребами його соціального розуміння життя) збуджується енергія руху думки, слова. Така енергія народжується від зовнішніх чинників, які ми обумовлюємо словом –ДУХ, і наша сутність, яка розміщена в тілі людини поряд з тими енергіями, обумовленими в слові — ума, отриманими від суспільства і його установок в прийнятті і баченні всього проявленого, що в сукупності є творцем цих енергій, які поширюється в зовнішній простір. Духовна енергія душі виростає з основ духовності єства і є основою його духовного росту.
Бог — це органічна єдність життя. Бог — це та енергія, яка з'єднується разом і складає ту цілісність в якій ми живемо і творимо. Наше розуміння залишається на тому рівні, на якому ми знаходимося. Якщо хтось каже, що немає Бога, то він просто ще не пізнав своє буття, як єдності Всесвіту; себе, як частинки, перш за все, як духовної сутності.
 Ми говоримо Творець, Бог, але під цим приймаємо не якусь особистість, а як дію, і дію як творчу, як саму божественність, яка нас зачаровує, яка нас милує красотою, добротою. Ми так можемо розуміти, коли це стосується однієї обумовленої речі, хоча і вона не є одна, не є одним певним виокремленим видом. Розуміємо це як комплекс. Тоді Творець, Бог постають творчим процесом, навіть в такій малості, як одна річ. Однак ми сприймаємо Творця, Бога як енергетичного наповнювача Всесвіту, всього і вся, то це великий творчий процес, це Божественний процес в діях видимих і невидимих, у всьому живому і неживому, як рух певних енергій. Ми часто говоримо про дієвість Бога, просимо його дій, тобто це не є щось закам’яніле, чи те, що десь знаходиться на якійсь віддалі. Ми маємо знати, що ми постійно в цих енергетичних потоках і ми є цими енергіями. Якщо ми творимо доброту, то такі ж потоки енергії нас притягують і тоді наше життя сприймається щасливим, коли ми не є творці, а є лиходіями, чи ми є носіями негативної чи напруженої палаючої енергії в бажаннях щось мати, то і тут ми є «творцями» таких же негативних енергій, які підсилюються притягненням до нас цих семи братів негативу. Це є негативні потоки. Тільки усвідомлене розуміння дає людині можливості бачити в собі Божественне і Диявольське в тому позитиві чи негативі, які ми бачимо в інших, як своє. Тоді ми можемо усвідомлювати і ту велич цих всесвітніх енергій і свої можливості в їх прийнятті, як і в творенні. Енергія не може належати особі чи предметам, вона є присутньою у всьому, тому ми і говоримо про її присутність у всьому і у вся.
Даремно люди скаржаться на віддаленість Бога, але багато хто бачить його прояви в інших істотах, в проявах стихії природи, багато вловлюють мови потойбічні, багато помічають дивовижні феномени. Все є проявом руху енергій, а наша віддаленість чи розділеність від Єдності з цими енергіями існує тільки в нашому умі. Однак у нашій реальності фактично кожен є тільки частинкою цих Божественних енергій. Нам не слід боятися своїм умом цих енергій, ні суспільних погроз його карами, бо ці погрози є суспільними, а наші помилки є нашими і тому на психологічному плані ми від цього суспільного великого ума чуємо цю погрозу в карах і своїм умом, бачачи свою малість, входимо в стан винності і страху. 
Можливо перший бог був народжений людьми з блискавки – це був великий страх. Ось так людина зі страху перед Природою, перед невідомим почала створювати свої тотеми, своїх богів і почала їм поклонятися. Так в прийнятому страхові вони стали розуміти всі свої негаразди, проблеми, страждання, не розуміючи їх природи, не вміючи пізнавати їх природи, почали пояснювати це невідоме, як певне покарання. Ум весь час бажає пояснювати, але йому слід пізнавати. То і вчимося цього. Тепер пізнавши енергію блискавки, людина не знищила її тоді і тепер не знищує, а приймає у своє життя в іншій формі, яка приносить зручності і задоволення – це електрика в освітленні, в роботі холодильника, в русі електромотора… Так пізнавши гнів, ми не несемо його з собою, а ця енергія усвідомлено перетворюється як би сама собою в любов, яку ми відчуваємо в умиротворенні і задоволенні. Вміючи це, то у нас буде витрачатися всього мить на зміну, на перетворення енергії. І вона пульсує, вона присутня в нашому житті. Придавлюючи її, намагаючись знищити її, то ми маємо як би мати ще більшу кількість енергії, щоб придавити. Це нікому не потрібна боротьба. Гнів розпирає груди – така його сила, а зрозумівши його суть, то ця енергія і далі розпирає груди, але вже від задоволення, що ми пізнали нікчемність гніву для нас. Це свідчення наявності в нас енергії, бо придавлюючи її, ми втомлюємося, ми виснажуємося – це помітно зовні і це ми відчуваємо самі. То мабуть краще її усвідомити як присутність і вчитися перетворювати.
Водночас з самого початку давайте визначимося, що саме в цьому слові Бог, людство об’єднує всі позитивні і добрі прояви енергій Всесвіту. І з вашого дозволу ми подеколи застосовуємо слово Бог в тільки що описаному наповнюючому його змісті.
Повторимося, що Бог не є караючою силою. Все це є плодами нашого ума. Тому навіть, роблячи якийсь вибір в життєвій ситуації, то не маймо страху. Наш вибір при усвідомленому виборі під захистом цих Божественних енергій. Навіть неусвідомлена дія є охоронюваною. Звісно, коли ми маємо лихі наміри, то ми не можемо говорити про покровительство духовних енергій, але вони не є бездіяльними, бо саме вони не допускають повної реалізації задуманих злих планів. Скільки було задумано людиною чи політиками лихих справ, але вони не були реалізовані до кінця. Саме духовна енергія є причиною цього, врівноважуючи паритет. І тому наша дія в результаті все одно буде одним з кращих варіантів вибору. Ми завжди отримаємо допомогу на своєму шляху і завжди можемо просити про цю допомогу. Тільки завзяте вікове упередження заважає людям зрозуміти дійсність. Скільки людей було врятовано вказівками з Космосу уві сні і наяву через розглядувані нами підказки. Скільки державних дій вирішувалося за вказівкою згори. Так, є незаперечні факти таких постійних зносин. Земля не може бути ізольована від усього Всесвіту. Коли ж ми наповнимо наше життя усвідомленим ставленням до нього, тоді можна чекати цінних зближень, які будуть абсолютно природними. Ці спроби інших світів підтверджуються появами НЛО і непомітною здатністю людини до пізнання.
Ця благісна божественна енергія входить в наше єство через душу, серце із лона Всесвітнього Духу безперервним потоком – маленьким чи більшим, то це вже залежить від кожного окремо. Така ситуація спонукає наш ум робити вибір. Деколи нам важко зробити вибір – в нас зароджується відчуття, що ми опинилися сам на сам з певними обставинами. Так не є. Ми можемо відчувати цю одинокість до моменту, поки не відчуємо свою єдність з Богом душею. Тоді такий вибір дає відчуття полегшення.

Душа – це не закінчений результат, це не є предметна субстанція, а рухомі енергії, які постійно міняють свій стан, форму, суть. Це те, що весь час знаходиться в процесі творіння і розуміється не так, як щось одного разу почалося і одномоментно може закінчитися. Це триваючий процес в часі і в просторі, це відкритий живий процес. Тоді перед нами не стане питання: хто створив світ?, бо виникає інше питання: хто ж створив творця? Ймовірність появи цих питань і в тому, що не було початку, як не буде і кінця. Навіть людина безсмертна у своїй душі. Можливо ми цього питання торкнемося трохи пізніше. Але як ці питання можуть сприяти нашому пізнанню і як вони допомагають в організації нашого життя??? А хіба це суттєво?… Можливо це за межами глузду нашого ума і його пояснення цих процесів? А все ж розмірковуємо від душі і від ума, а чи для душі чи для ума? – визначати кожному із нас. Далі написано про визначення істинності цих слів, чи їх безглуздості.
Бо Божа воля в нас реалізується. Наші бажання є його бажаннями, бо йому відомі наші потреби, перш ніж родяться вони в нас думкою чи словом. Хто може пояснити таку взаємодію цих енергій, які ведуть особистісну енергію через душу при допомозі ума і тіла? Не пояснима річ, однак парадокс в тому що все живе і не живе рухається в цьому як би кимось визначеному напрямку і приносить відчуття задоволення і щастя. Ми йому даємо визначення в слові духовна еволюція. Яка і чия потреба в цій еволюції кожного і, причому, такою триваючою в тисячах тілесних життів. Хоча поряд з тією невеликою частиною усвідомленого людства досить велика частина живе неусвідомлено і є співучасниками у творенні негативної енергії і при вивченні, як би спостерігається проявлений опір людини цій визначеній еволюції. Наявне певне протиборство. Хто з ким бореться? Що являють собою ці енергії? Як так облаштовано цей світ, що дві кровно і тілеснозвязані особи, в одинакових суспільних відносинах можуть по різному реагувати на одні і ті ж факти і події? Ось тут зароджується стверджувальна версія, що людина має інопланетне походження і вона є тим біологічним роботом з якимось чіпом-програмою, про які сьогодні не говорять тільки німі. Що це за енергії, які візуалізуються в об’ємних предметах, що це за енергії, які формують думку, чи спонукають сміятися, які зумовлюють робити устрашаючий оскал? Стільки запитань можна задавати на всі життєві нюанси, що, можливо, формуючи їх в слова, то вийшло більше сторінок ніж в цих книгах. Однак в запитаннях є частково готова відповідь. Але ж самі ці міркування сприймаються важко, а хто ж захотів би читати чи пізнавати тексти з самих запитань? Тоді і напрошується та фраза: «Я знаю, що нічого не знаю». Напрошується прохання – мовчати, але ж щось нас спонукає говорити. Говоріння теж є витратною енергією, а не відновлюваною. Де ж береться ця витратна енергія? Зважимо, що проходить зміна форм, структури цієї енергії. То, хто є перетворювачем? Творець, невидимий творець. Тоді відпадає потреба в пізнаннях, як таких, що не дають відповідей. Не дають відповідей, то і потреби в запитаннях не виникає. Тоді, які ж енергії спонукають до пізнання, до пошуків. Можливо саме релігійні традиції і появилися, щоб знівелювати ці так звані пізнання-пошуки. Можливо, і появилася інша суспільно-державна наука для цієї ж мети – філософія. Ці розмірковування якраз і є підтвердженням версії про інопланетне походження життя на планеті Земля.
Слова є продукт ума. Однак, яка ж спонукальна енергія є в наявності для говоріння, у формуванні думки? Душа. А Душа звідки бере енергію для пізнання себе і оточуючого середовища?
Духовний і матеріальний розвиток притаманний людській природі, пов'язаний з її душею. І ті, хто приймає самих себе і навколишнє середовище як щось задане, залишаються нереалізованими, і глибоко в душі незадоволеними; ті ж, хто вважає, що вони народилися завершеними, залишаються неоціненими і безперспективними для суспільства. Тоді насіння її єства залишається насінням, воно не стане деревом, воно ніколи не пізнає радості весни, сонця і дощу, не пізнає екстазу вибуху у вигляді мільйона кольорів. Обидві ці категорії можна визначити, що їх життя проходить вхолосту — вони живуть як би без душі і її проявів. На жаль, багато і вмирають так і не реалізувавши в житті жодної справи — ні в духовному, ні в матеріальному світі — як би народився, як би жив, як би і помер в батьківському домі. Дуже рідко зустрічається людина, у якої є творча душа пошуковця, бо основна маса людей народжується як би з потенціалом душі, тобто з можливостями прояву в діях духовних якостей, як критерій можливого варіанту розвитку єства в навколишньому середовищі і внутрішнього зростання, як духовної особи. І це зростання просто трапляється — ми не беремо участі в ньому, ми тільки не перешкоджаємо йому. Це перше, що слід знати. Наявність душі в людському тілі підтверджується його духовними проявами, в його діяльності, словах і думках. Але основна маса людства у виокремленій людині народжується як потенціал, і коли потенціал стає дією, тільки тоді людина приходить до завершення. І життя постає як триваючий вибух прекрасного мільйона квітів.
Людина — це завжди проект, з потенціалом становлення до усвідомлення безсмертності Духу, до безсмертності Життя, як результат руху духовних і живодайних енергій. Вона безперестанку стає, зростає протягом життя. І ця тенденція властива всім життям на шляху нарощування Духовного. Усвідомлюємо ми це чи не усвідомлюємо — то людська істота в своїй основній масі рухається в цьому напрямку розвитку позитивних енергій. І так з життя в життя до досягнення стану в якому перебував Ісус Христос. Саме з цього стану енергія душі людини починає активно переміщається в загальний потік енергій Вселенської Душі. Навіть ту виявлену кількість негативу в людському середовищі в годину пік буде поглинуто саме позитивною енергією. Христос духовною енергією зрушив суспільну психіку, очистивши частково суспільство – ось чому в міфах збереглися спогади, що Іісус Христос забрав з суспільства всі гріхи. Пройшло очищення, настала легкота прийняття багатьма духовних енергій. Тобто пройшло одночасно очищення від негативу, від нерозуміння проблем до прийняття позитиву в своє суспільне життя, починаючи від побуту до політики чи навпаки.
Християни продовжують думати, що завдяки Ісусу вони отримають спасіння. До сих пір цього не сталося. Світ залишається тим же самим. Минуло дві тисячі років з часу розп'яття Ісуса, але ми продовжуємо бажати і сподіватися, що постраждає хтось інший, а ми досягнемо блаженства. Ні! Всім необхідно нести свій власний хрест. Ісус був розп'ятий і він не досяг проголошуваної ним його життєвої мети, але сам результат показав реальність паритету мирського і духовного. Суспільство не помінялося, але отримало повторне підтвердження життям Іісуса Христа основу нашого буття через духовне і самі джерела життя, які йдуть від духовного. Ми не можемо досягти в своєму теперішньому житті, бо майже ніхто не бажає бути розіп'ятим. Ми можемо пройти через це розп'яття на хресті самі. А все це є розп'яттями-стражданнями — цей гнів, ця гординя, ця пристрасть, це насильство, ця жадібність, ці ревнощі, ці засудження. Якщо ми пройдемо через них, то, можливо, увійдемо у те царство Бога, тобто, в ті позитивні потоки енергій. Будьмо свідомі, що це істинний шлях і ми всі на ньому. Кожне наше життя веде нашу душу до всезагальності Духа. Одне життя – один крок, а, можливо, при усвідомленні, і більше кроків на стезі до духовного. Все живе і не живе на цьому шляху. Кожна людина дійде рано чи пізно до влиття в цей Океан Духу, можливо не раз заходячи в пекельні чистилища протягом життів. В формуванні середовища для душі приймають участь всі – душа, тіло і ум своїми відчуттями, думками, словами і діями.

Правильність дій формується на підставі нашого сприйняття і наших відчуттів, а ум створює образи, наповнюючи їх змістом, але й сенс є нашим досвідом, в якому ми утверджуємося як в залишковому результаті, після узгодження з матричними духовними знаннями нашої душі з результатами сприйняття і відчуттів. Образи реальні — то це видимі предмети, — або невидимі (гнів, заздрість …) і вони залишаються в нас, хоча дія спрямована на інший об'єкт. І ось ці позитивні і негативні образи і є творцями нашого життя, вони проростають в нашому житті тими предметами, людьми, подіями, які в сукупності і наповнюють і формують наше життя. Позитивні образи приваблюють в наше життя позитивне, негативні – негативне. Наприклад, наша дія гнівливості дозріла до помсти, яка прийшла від отриманої образливої дії когось; ми помстилися і пішли; заспокоїли своє его і смакуємо ті болі, що отримав зобидчик — знову ж створюючи образи … Разом ми починаємо формувати образи: перший — в залученні до нас кривдника за наші ж порушення духовного балансу; другий — в прийнятті образи нами ; третій — в складанні плану помсти; четвертий — в організації дій самої помсти; п'ятий — в насолоді результатом помсти; шостий — виростає у високу зарозумілість можливості перемоги будь кого; і сьомий брат гніву формує в нас болі в області печінки. Якщо хоч раз ми народимо думку в результаті образи встати на шлях вбивства, то ми можемо чекати хвороб основи тіла — скелету (хребета, кінцівок). Така природа нарощування позитивних чи негативних енергій в людині. Тому прохання до концентрації уваги (пильності), до підказок і вміння їх зрозуміти як позитивну підказку дасть нам можливість уникнути цих сімох братів.
Також зробивши позитивний образ спочатку радості, духовного підйому … усвідомлено, то нам не слід зупинятися, бо нам належить створити образи і діяння наступних шести позитивних братів. Перший був у залученні нас в дану ситуацію; другий — в створенні образу: чим же ми можемо допомогти ?; третій — явна реалізація допомоги; четвертий — в отриманні задоволення від зробленого; п'ятий — в усвідомленні, що ми ще можемо так робити; шостий — в розумінні того, що такої допомоги чекають багато і ми в цьому утвердилися, взявши за свій спосіб життя; і сьомий брат приходить в тій життєвій енергії (духовній і матеріальній), при допомозі якої у нас з'являються реальні можливості надавати допомогу потребуючим. Наші думки — наші помічники в створенні образів. 
Звірені образи з душею і породжують в суспільстві відчуття справедливості, відчуття присутності реального Бога в нашому середовищі. Наші неодноразові нагадування слів: зростання, розвиток душі — є основними. Для розуміння умовно скажемо так: чим вище рівень розвитку нашої душі, тим вона не допустить захоплення нашого єства в потоки негативних енергій. А ці вміння підняття планки рівня духовного розвитку ми вже усвідомлюємо — то продовжуємо так рухатися. Наші думки вже не можуть формувати погляди, які не відповідають рівню розвитку душі. Так виростають нові якості уявлень, які в результаті створюють відчуття бачення навколишнього середовища по іншому, тобто нам здається, що змінився світ … Це ми почали міняти погляди в собі з залученням нових будівельних матеріалів — як от: Доброти, Любові … Це є наше усвідомлення того, що бачення таких якостей можлива тільки при наявності їх в собі..
Але де ж беруться в житті, і особливо в навколишньому середовищі, негативні прояви. Відповідаємо: у навколишньому середовищі беруться з нашого бачення своїх. Це по-перше, а по-друге, ми не забуваємо їх присутність в нашому житті перш, ніж ці прояви знову зможуть проростати в нас. Ми до цих проявів поставилися не з вдячністю, а згадали як якусь оту гіркоту і цією гіркотою підживили сплячий прояв образи. Таким чином, ми знову впустили у своє життя негатив. Таке мислення вже почало створювати новий об'єкт для нашого гніву, місце зустрічі та час (ось у чому природа проявів випадковості). А чому ж ми згадали той прояв образи. Дуже просто. Ми не зрозуміли суті і прийняли його в своє життя. Таке розуміння пильності сталого спостереження за своєю душею і не дає проростати старим образам, бо ми постійно чистимо середовище проживання, як щоранкове і щовечірнє обмивання. Така стала пильність має бути нашим способом життя. Ми ж в постійному очікуванні добра і радості, так і хтось постійно чекає, а комусь слід постійно його творити. Сталість не дає можливості уму виникати мимовільно старим проявам. Творче устремління є рушійною енергією. Це нами розглянуто спосіб не появи в нас проявів як попереджувальної дії, але якщо негатив зовсім не був усвідомлений, то він залишиться в нас на постійно і найменша наша, або чиясь дія дозволить пустити паростки в нашому єстві і не випадково. 
Як ми зупинялися раніше, то нам слід очистити наше єство від коренів старого негативу, але і очиститися від його насіння. Чому наші зусилля допомогти іншим людям іноді не завжди досягають успіху, навіть якщо ми дуже намагаємося і робимо це з добрими намірами. Раз ми це усвідомлюємо, то ми не дозволимо короткочасній невдачі збити нас зі шляху і розчаруватися — продовжуємо допомагати будь-що-будь. Раз ми встали на шлях пошуку істини і усвідомили сенс сталості в розвитку, то присвячуємо цьому своє життя. І тоді в нас не буде виникати проявів розчарування, а виникати буде устремління в пошуку причин. Бо слід усвідомити, що створений стереотип невдачі чи успіху, то це тільки насіння чи перший брат майбутніх змін в нашому житті. 
Слід зрозуміти, як насправді діє енергія розчарування і як вона з'являється, щоб не впадати у відчай і продовжувати свої поступи. Так ось, більшість шкідливих негативних проявів закладається зовсім не серйозними злочинами на кшталт вбивства чи крадіжки, а скоріше дрібними, майже непомітними діями, словами і думками, які ми повторюємо раз по раз протягом свого життя. І саме до них нам необхідно проявляти пильність. Наприклад, якщо ми не маємо наміру шкодити здоров'ю оточуючих, то маємо в першу чергу шукати способи захистити їх життя і здоров'я, їх спосіб життя. Це може бути проста дія — нахилитися і підняти з дороги іржавий цвях, щоб той, кому підготовлено проколоти колесо не застав цей цвях. Адже природа цієї дії в тому, що ми побачили цей цвях на проїжджій частині і нам дано його побачити, щоб зробити добру справу і тому, кого він чекав уже встиг створити новий позитивний образ, бо його енергія негативу сильніша і вона могла його сюди, до цього цвяха привести. Не розмовляємо по мобільному, керуючи машиною, щоб не відвернути уваги і не наїхати на кого небудь. Підбадьоримо словом чи ділом свого колегу по роботі, якщо він впав духом, і так далі. Нам слід налаштуватися день у день підтримувати в собі радісний і бадьорий настрій — тоді нам буде завжди хотітиметься допомогти іншим, і це буде не в тягар. Ось найдієвіший і в той же час приємний спосіб закладки добрих енергій зараз для когось і через деякий час і собі. Допомагаючи іншим, ми одночасно допомагаємо собі пізнати смисл свого життя. Бо почавши засівати, якщо можна так сказати, позитивні енергії, то у нас виникне бажання допомогти ще більшій кількості людей, а для цього потрібно більше енергії. Ми її і будемо отримувати навіть не думаючи про це — ми просто будемо здивовані тією легкістю як у нас виходить все це і будемо думати, що самі справи дають нам цю енергію. Так воно і є. 
Інший позитивний аспект такої доброти в тому, що цією дрібнотою ми убезпечуємося від негативу і не втрачаємо енергії на його подолання. Таким чином, щоденна турбота про малість, постійне вміння захистити здоров'я і щастя інших, проста увага до їх життя надійно захистить скарбницю нашого ума від будь яких негативів. Так воно і є. Однак слід бути пильними і до великих негативних поступків. Так вони помітніші здаля, але і сила має бути більша для їх пізнання появи у нашому житті. Тому ми у всіх книгах запрошуємо до стягання духовних енергій, якими ми можемо рухати гори…

Душа як частина духовних енергій Всесвіту дає енергію уму для організації зростання і розвитку тіла, але і тіло, як частина Природи сприяє через усвідомленість розвитку душі. Тіло з умом є творцями всіх енергій — позитивних і негативних. Так визначає їх наш ум, але ум здатний створювати негативні енергії, які вводять тіло в страждання — хвороби, бо ум буває, що не прислухається до докорів сумління. Хвороба тіла є стражданнями Душі. Вона наявними в неї способами спрямовується впливати на роботу ума і цей процес ми називаємо усвідомленістю нашого ума. Бо тіло і душа за своєю природою в процесі розвитку йдуть шляхом еволюції, хоча іноді і шляхом деградації. Шлях деградації нашого єства грунтується в діяльності ума в середовищі політики — чи то суспільної, чи то в побутовому середовищі. Але якщо в нас з'являються відчуття, що ми стаємо більш нещасними, більш гнівливими, більш дратівливими, більш егоїстичними, в нас стає більше жадібності і похоті, а ці обумовлені дії є періодичними, або вже постійними, то це вказує, що ми рухаємося по неправильному шляху в реальному житті і на шляху духовного розвитку. Це результат роботи ума чи навіть пряма бездіяльність. Якщо ми так думаємо, то це вже крок до усвідомлення для зміни способу життя. 
Найбільш енергійний ум в наших думках. І тільки обмеження руху думок послаблює діяльність ума. Але він жадає діяти. Тіло готове прийняти його діяльність тоді, коли йому добре, воно має задоволення і цим спонукає ум міняти свою діяльність, змушує зупинитися. Коли ум спокійний, то він здатний приймати підказки душі і готовий сприймати душевні відчуття. У такій ситуації ум входить в стан усвідомленості. Тепер душевні енергії спрямовані по правильному шляху, почався гармонійний процес життя нашого єства. Всі троє — душа, розум і тіло йдуть природним шляхом в просторі і в часі на цьому відрізку, який ми називаємо життям. На правильному шляху блаженство буде рости і утверджуватися з кожним днем ​​все більше і більше. Прекрасні почуття і особисті досліди будуть все більше наповнювати наше єство новими подіями, новими відчуттями, яких ми раніше не мали, більш яскравими, на які ми за своїм нерозумінням не звертали уваги. Ось з цього моменту ми починаємо рухатися по життю без всякого страху — говорити, діяти і щось робити. Такі особисті спостереження за собою і оточуючими утвердять нас в правильності шляху і ми в такому приємному устремлінні залишаємося і далі.
В руках душі інтелект, як якість ума, стає розумним. Ця трансформація є тотальним перетворенням енергії. Тоді людина є інтелектуалом, вона просто є мудрою. Мудрість народжується з зустрічі душі і інтелекту. І якщо ми навчимося цьому мистецтву єднання відчуттів душі і роботи інтелекту, то в наших руках весь секрет, який розкриє всі таємниці буття.
Душа за своєю природою завжди справедлива. Ум не справедливий. Він живе і живиться забобонами, своїм і чужим вже минулим досвідом, шукає пояснення своїм вчинкам, а вчинки організовує з вигодою для свого полегшення, створюючи умови для лінощів.Роботою тіла турбується також ум через нашу підсвідомість — це проста природна лінія виживання і розмноження людини, як тварі, як частини природи. Ця робота відбувається за налагодженою століттями схемою і системою. Ум хоче задоволень, душа устремляється до щастя. Прояв щастя людина відчуває в стані блаженства.

Кожна мить блаженственна і настільки закінчена, що вона не чекає свого завершення іншою миттю, яка настає іноді в цьому житті, а іноді, може бути, і в наступному житті … Кожна мить повна, переповнена, заповнена вщерть, і вона знає тільки одне — величезну вдячність в подяці цьому прекрасному станові єства, яке неможливо висловити словами, та й потреба в цьому відсутня — адже єство не завжди розуміє мову відчуттів. Навіть подяку ми забуваємо в цій вдячності — нас визнали і ми визнані. Ми відчули цю повноту.

Раз ми говорили про парадокс поведінки людини в середовищі Природи і суспільства, то вона на якомусь несвідомому рівні розуміє привабливість цієї мирської суєти і так сильно чіпляється за неї, сповільнюючи духовне зростання єства. Адже часто і дуже часто людина відчуває задоволення від життя, від свого положення в суспільстві і в природі. Бо, вийшовши за межі стану Ісуса, душа в найближчі часи вже не повертається в людське тіло і життєві енергії людини з її духовними енергіями вливаються у Всесвітній океан енергій. 
Тіло красується своїм станом задоволення, творіннями задоволень, своїм добробутом, своїм становленням, своїми бідами не поспішаючи увійти в прах в надії відчуття чогось більшого для прийняття в своє життя. Так і душа зростає, виблискує в благодаті, любові, спокої і радості від творінь своїх в людині, в дереві, у вітрі, у вогні, але цим і затримується на протязі багатьох життів до злиття і зникнення в Божественному. Ось така людина: начебто хоче бути Богом і володіти Божественними властивостями, але увійти в стан єднання з Богом все відтерміновує. Втім, щоб втратити буття, нам спочатку необхідно його мати. Ось така картина людства, що з багатьох мільярдів людських істот тільки одиниці усвідомлено входять в лоно Бога. Вся складність в тому, що більшість приходить до розуміння і усвідомлення своєї місії на планеті перед смертю, коли наше тіло і ум відмовляються сприймати і відчувати Бога в собі через близькість смерті. Цей страх смерті паралізує багатьох. Хоча цього часу перед смертю достатньо, щоб Душа могла взяти хоча б те, що зуміла з умом і тілом настяжати до цього моменту. Бо це важливий момент — взяти і передати. Сам проміжок від усвідомлення і до смерті тіла є також великим і в накопиченні духовних якостей має виразні успіхи. Усвідомлюємо страх і відкриваємося Душею. Слід констатувати, що раз ви читаєте ці рядки, то ви вже в дорозі до Бога і готові розчинитися своєю енергією в потоці. Ви вже усвідомили, що ці слова не заклики, не філософія, а ваша місія. Ці слова не для цікавих, не для інтелектуалів, а для тих, хто вже в дорозі, для тих, хто вже усвідомлено працює, і у кого вже були проблиски істини. Це для тих, хто шукає Бога в собі і у всьому. В добрий путь!

Коли людство зверталося до джерела сонця і світил, також до стихій, то в цих культах воно бачило прояви космічного магнетизму в тому сенсі, як таємничу притягальну невідомість. Людина в давнину шукала ті властивості, які наближали її до творчості космічної, якими і наділяла своїх Богів. Знаходячи прояв космічних божественних співзвучностей зі своєю душею, бо дух знав, куди направити своє устремління, людина була і є щаслива у своєму свідомому пізнанні деяких елементів. З устремління переходимо до дієвості енергій і міць її зростає від посилення відчуттів любові. Деякі скажуть — це неможливо. Невже при виявленні обурення, або іншого негативного явища, любов може мати місце? Так, так є. Обурення неодмінно відбувається на основі любові. Якщо людина не знає любові, вона не буде обурюватися. Вона взагалі не обуриться і не створить напруги енергії, створюючи поштовх до дії енергій. Знаємо це і не розділяємо позитивних і негативних енергій в житейських проявах – вони мають одне джерело.
Людство на різних ступенях розвитку знало про космічні енергії. Взаємовідносини між усіма космічними енергіями і людиною визнавалися найдавнішими явищами (через одкровення), які передавалися пророками. Звичайно, можна сказати, що людство тисячоліттями тяжко надбаває духовні якості і таке буває при неусвідомленому людському житті. Читаємо, чуємо пророків, подвижників, які не впадають в смуток, бо кожне їхнє слово є правда життя. 
Навіть проживання по сусідству біля богатих є можливістю входження в простір богатства і при вмінні є можливості послуговуватися цією позитивною енергією, або сказати, проходження рядочком духовних людей, то ми не так споживаємо енергію, як просто купаємося в ній, очищаючись і наповнюючись нею. Вчимося слухати їх слів. Відчуття нашої піднесеності свідчить про позитивність таких зустрічей з такими людьми, як носіями позитивних енергій, як підтвердження про одержання такої додаткової енергії. 

Як можна спрямувати увагу на нові енергії? — Навчитися усвідомлювати і сприймати відчуття, як основний шлях прийняття життєвих рішень, як основний шлях у пізнанні Бога, Істини і особистого напрямку руху в житті, а також, як сигналізатор у спогляданні за підказками, які і наповнюють наше життя. 
Якщо ми зрозуміємо суть викладену в цьому реченні і застосовуватимемо в житті, то життя в нас буде прекрасним і наповненим. Просимо звернути особливу увагу на цей абзац, який є методологічною серцевиною всієї книги. Чуттєве буде дорожньою картою кожному до Брами Небесної при переходах в інші реальності. Основа чуттєвості є його безмежність. Спокійне усвідомлене споглядання з іншими чуттєвими органами тіла є основою чутливих центрів у себе, що збагатить нас Знаннями в застосуванні відчуттів, як цілісності індивіда, як цілісності Всесвіту. 
Коли ми кличемо до усвідомлення психічної енергії, ми не думаємо перетворювати людей на магів, але тільки вказуємо найближчу ступінь духовного розвитку божественних енергій для себе і в підсумку для людства. Така ж методика при відчутті припливу до нас позитивних енергій, то і тут нам ще легше бути передавачем благих дарів в навколишнє середовище. Так відбувається відчутне звершення розвитку нашого єства кожним і на цій ноті усвідомлюємо, що нам немає приводу впадати в смуток, бути розчавленим, коли є можливість співати від щастя. Співаємо і вирощуємо позитивну енергію — це наш смисл усього життя. Відкриття нових можливостей не відриває людину від Землі. Навпаки, до нас приходить усвідомлення приземленості дій і вознесеності Духу.
Дозволяємо Божественній енергії безперешкодно входити в наше єство і ці енергії видалять із нас, дрібні і більші неприємності, які бувають у нашому суспільному житті, які плодить наш ум, наші страхи, якісь обмеження, традиції чи закони. Вони очистять нас. Дозволяємо собі бути Богами в проявлених діях, дозволяємо собі усвідомлений радісний стан єства, дозволяємо собі турбуватися про близьких, дозволяємо собі БУТИ і радіти життю. Такий підхід реально нас навчить допомогати душі у реалізації Духовної затребуваності людини. Це буде наша турбота про душу, а душа дасть нам радість і гармонію у всіх життєвих ситуаціях. Бог бачить все: його очі – наші очі, очі оточуючого середовища і наша спостережливість і наше вміння бачити підходить під той вислів, що від Бога неможливо заховатися. Тільки наша усвідомленість дає нам розуміти цей процес і можливість адекватно діяти.
Наш дух захищений самою природою, нам за нього нема чого боятися. Нам не слід боятися й почувати себе в небезпеці, тому що наша істота захищена всім буттям, тому що нам допомагає весь космос. Але ця допомога несвідома, вона не є навмисною, і ми не можемо нею управляти, нам необхідно бути в стані дозволення входження в нас, щоб космічна енергія могла через нас працювати. 

Треба зміцнювати один одного, любити один одного. Ціла наука може бути заснована, щоб роз'яснити вплив енергій на нас і наш вплив на життєві потоки єнергій, які ми подеколи називаємо обставинами. Сама енергія, притаманна кожній людині і вмінню послуговуватися нею ми вчимося все життя і не слід припускати під цим щось надприродне, бо кожне нове життя веде наше єство по шляху до Бога. 
Необхідно не тільки визнати відсутність порожнечі, але й зрозуміти навколишнє життя. Розуміння життя з’єднувального і взаємно-живильного покаже, наскільки всюдисуща психічна енергія. На найменших прикладах, на недосконалих мікроорганізмах можна вчитися вражаючого всенаповнюючого розуміння себе як частинки Всесвіту своїм умом, бо душа чекає цього.
Народжені глухі і сліпі часто бувають добрими і менш дратівливими не тільки з причини їх певної віддаленості від земного життя, але й по близькості до джерел духовного Світу. Але народжені німі через сприйняття і споглядання за зовнішнім світом і чуйності до духовного світу мають велике роздратування і агресію через неможливість виправити, або через відсутність можливості впливати на такі розбіжністі в розумінні предметного і подієвого миру між духовним і фізичним світами. Цього ми маємо вчитися – сприймати і відчувати.

Чуттєве пізнання ми можемо назвати духовним прозрінням, бо ми по новому дивимося на об'єкти світу цього і на події навколо себе і у Всесвіті.Коли ми проходимо через приміщення, наповнене електричними дротами, то ми проявляємо старанну обережність. Це спрацьовує наш ум на підставі побаченого і з його поінформованості про небезпеку. Але хто ж відчує всі потоки енергій простору, найсильніші, ніж частина поневоленої енергії в нас? Тільки Душа. Ні вітер, ні очищення повітря не допомагають там, де енергія зла утворює як би воронку. Іноді такі повітряно-сміттєві воронки ми спостерігаємо — вони є з напрямком конуса вниз, а є з напрямком конуса вгору і це є потік рухомих енергій. Ми при їх вигляді відразу ж відчуваємо стиск тіла і тривогу на душі. Коли ми відчуваємо, що сьогодні струми тяжкі, або легкі, слід до такого відчування поставитися дбайливо. Таке відчуття абсолютно реальне. Але занадто багато відкидають ці відчуття насамперед через лінощі. Не слід потрясати повітря ствердними словами, або на доказ щирості використовувати міміку і рух пальцями, або кружляти в хороводі, коли серце мовчить в холоді, бо воно не відчуває.
Душевне відчуття радості є станом нашого єства і в цьому наше застереження від оманливої мімічної радості ума нашого, якби із суспільної необхідності чи доцільності. Душевні відчуття бережімо і леліймо, як основу нашої духовності при житті.

Наші відчуття радості, чи болю, навіть при відсутності думок і слів на предмет відчуттів поширюються в простір. Тому просимо приступати до роботи в стані радості, умиротворення. Як входити в такий стан ми трошки описуємо. Дуже важливо в такому стані братися до будь якого діла, до розмови з кимось. А звідси порада – постараймося побажання до дня народження, чи до інших подій висловлювати саме в такому стані.

Зворотня сторона відчуттів в стані горя, чи пригніченості є в нашому житті і тому просимо вчитися виходити з такого стану, бо відмовою ми робимо ще більшу шкоду собі і Всесвіту. Бажано приділити хвилину, чи навіть годину, щоб вийти з цього трансу, бо робота буде виконана погано і в роботу посіємо той негатив, яким ми наповнені.
Певна незручність в тому, що наша енергетика сильніша ніж та, яка знаходиться в нашій роботі. Вчимося виходити з такого стану і час затрачений на вихід все таки дасть можливість компенсуватись в позитивному скеруванні в роботі, що в підсумку виведе нас із стану смутку і приведе до виконання об’єму денної роботи. Особливо цінне в тому, коли ми починаємо відчувати, що нас починають відпускати лещата, то помаленьку організовуємось на роботу і робимо її якісно, не поспішаючи, бо якісна робота, як критерій творчого, скоріше і безповоротно виводить наше єство з потоку негативних енергій. Чому ми наголошуємо на якісності роботи? Тому, що вона потребує творчого підходу, мудрішого ставлення до неї і певної врівноваженості і спокою. Все це і є елементами позитивних поступів, які і відкривають у нас можливості ввійти позитивним енергіям в нас. 
А тепер дописуємо другу половину поради – постарайтеся в стані смутку і пригніченості не проводити словесних побажаннь до дня народження, чи інших подій, бо слово має слабшу енергію ніж весь стан нашого єства і його просторове оточуюче середовище, а разом в підсумку ми підсвідомо скеровуємо всю негативну енергію на об’єкт привітань. Памятаймо про це і бережімо цим розумінням оточуючих нас. І вже такі роздуми знадобляться на шляху до шляху істинного. 
Люди на Землі думають, що органи служать на підтримку фізичного тіла, а, крім того, кожен орган є свого роду інструментом творчої духовної енергії. Бо це підтверджується в діяннях, у відчутному розвитку життєвих потреб і можливостей. Той, хто проходить мінне поле, проходить крізь шквал вогню, іде по воді, в житті легко вирішує життєві питання і є доказом, що психічна енергія людини панує над фізичними законами, над фізіологією тіла і його органами. 
Можна терпіти незнання інших, можна існувати без знань, але зневага неприпустима. Не завадять деякі пошуки. Слід розглядати, які якості найбільш проявляються при пізнанні Духовного Світу. Серед таких якостей є справедливість. Неможливо словами передати цю якість, яка вважається подвижницькою в чуттєвих пізнаннях при стяжанні Духа. 

Справедливі знають зверх закону земного, де правда. У той час, коли закон веде до багатьох несправедливостей, людина, що пізнала Духовний Світ, знає який шлях до істини; всупереч всій очевидності фактів і слів відчуває дійсність. Так духовне пізнання перетворює наше життя. 
Мудреці, володіючи чутливістю і вони завжди зберігають синтез Знань. Ця якість синтезу, накопичена дослідами століть і практикується повсяк час. При перебуванні в стані щастя вони не мучаться думкою про осудження і підозри інших. Вони трудяться, віддаючи всього себе на потреби загального блага. Це подвижники віри, це подвижники життя і навколо справ подвижника починає помічатися наслідування свідоме і несвідоме, вільне й мимовільне. Люди починають робити те ж саме. Навіть вороги, проклинаючи, йдуть тим же шляхом. 
Також можна подумати, що мудра людина не має бажань. Це так, але зате вона сповнена устремлінь. Бажання не завжди дієве, бо воно породжує очікування і воно народить нерухомість, бездіяльність. Устремління ж народжує зразу ж рух думки і інших просторових і особистих енергій, які ведуть до піднесення духу. І так з життя в життя. Відповідність своєму духовному станові — лише це дає вознесіння Духа. Вони приносять своєчасно осколки знань. Хто ж поблагословить їх Дух? І нам приємно і ми раді тим, хто входить, або увійшов до Знання життям своїм.

Ще не зустрічалися факти в проявах Космосу хоча б у найменші періоди затишшя. Наші душі в цьому постійному русі стяжання духу, а звідси і в мирському житті людина не може перебувати в стані затишшя — працює, думає; позитивне, негативне — але все одно спонукувана енергією душі. 
Інші вважають, що духовна енергія непорушна, і тому земні дії не можуть порушити її, але таке тлумачення не є обгрунтованим. Дух, душа все-таки є комплекс енергій, які матеріалізовані. Вони можуть проявлятися в стражданнях, можуть зміцнюватися, або навіть розкладатися. Вони мають своє рухоме життя, іноді вони навіть не стикаються з щільним тілом. 
Не слід дивуватися, що невичерпна духовна енергія потребує дуже дбайливого відношення. Слід зрозуміти, що невичерпність просторової енергії вимагає узгодженості з енергією людини. Вона може бути витрачена і не зможе бути скоро з'єднана з потоками; так і в такому процесі потрібно пам'ятати про сумірності і доцільності. Зазвичай люди намагаються назвати ці поняття абстрактними, забуваючи, що у Всесвіті не може бути нічого випадкового. Нехай люди пам'ятають, що вони не тільки живуть у постійній небезпеці, але і в постійній охороні. Вони беруть участь в створенні духовного світу не абстрактно. Такі прості нагадування потрібні не тільки на початкових ступенях, але й постійно. 

Якщо ми розмірковуємо, що нам нічого робити на Землі і нема чого жити, бо ми все, що могли досягли; або життя в постійних проблемах і ми теж можемо відмовлятися від такого життя; або взявши за правило жити за течією не націлюючись до пізнання, то якщо ми наблизимося до світу Духа, то з такими установками, ми там і перебуватимемо. Ми на планеті нічого не зробили прекрасного з любов'ю і добротою, якщо не здобули духовних якостей, то при тимчасовій і короткочасній появі в духовних просторах залишимося неробами. Тобто зупиняємося в духовному розвитку. 
Духовно здійснивши великі поступи, людина вміє розпізнавати, в чому полягає важливіше й невідкладне. Не слід думати, що ум завжди може допомогти в такому розпізнанні. Навпаки, ум іноді може завести в безодню помилкових тлумачень і тільки духовна енергія, вступивши у спілкування із Всесвітом, може направити судження на шлях Істини для прийняття мудрого рішення.

Якщо ми занадто багато думаємо — а думання завжди буває про минуле чи про майбутнє, то наша енергія відвернута від відчування. Відчуття існує тут і зараз. Якщо наша енергія в структурі мислення, то у нас недостатньо енергії, щоб іти у відчуття — і ми не отримаємо чуттєвих чи візуальних підказок.Майже кожна людина, занадто обтяжена мисленням, подеколи зовсім забуває, що у неї є і серце і душа. Почуття замовкають, не відчувають, не реагують. Людина, як би грубіє, як би знаходиться віддаленою від радості життя — вона дуже серйозна, вона дуже прагматична. Ми в житті сконцентровані на думанні, на такому органі, як голова. Думання руйнує відчуття, а між іншим нам всім слід вчитися відслідковувати відчуття, плекати почуття і свої дії узгоджувати з відчуваннями. З практичного боку з такими вміннями у нас прекрасно розвивається така якість, як інтуїція, яка і допомагає нам уникнути в житті багатьох неприємностей, і допомагає іншим облаштовувати свою діяльність. Як тільки голова стає головною, а серце залишається позаду, то ми встаємо на шлях повільного духовного вмирання. Таким чином ми не будемо знати, що є Бог, тому що ми не будемо знати, що є любов, що є доброта, що є щастя. Перегодя наш ум про це засвідчить. Бо наявність духовних якостей є найвищий пік життя, який ми визначаємо, як стан блаженства. Той, хто зумів пізнати стан блаженства, то він повністю готовий ввійти в духовний світ.

Духовно розвинена людина, яка на Землі творить духовні якості, маючи доступ до Вселенських Знань, належить до космічно-планетарних індивідуумів з умінням бачити, чути, відчувати, сприймати рух енергій, уміючи ними послуговуватися у своїй доброті, як передавач енергій іншим. Такий підхід у самосвідомості потребує маленьких певних зусиль, але це того вартує — скільки тривалих і великих відчуттів ми отримуємо в результаті споглядання і відчування за цими потоками енергій через нас, і поруч, і на відстані. 
Міць Духа зростає від дихання життя Всесвіту, а енергія життя людини від духовної енергії Всесвіту. Схоже притягує подібне. Так як би якийсь космічний магніт спрацьовує в усьому сущому. Тяжіння збирає ті частини Божественних творінь, які, у свою чергу, віддають космічний магнетизм у Всесвіт. Таїна, та й годі. Як організовується подача додаткової потребуючої енергії людині і приймання різних видів енергій в лоно Всесвіту, як проводиться перерозподіл? І таких питань може виникати дуже багато. Таких таїн багато і в тілі. Навіть функцію печінки в тілі не можна застосувати в житті як технологічний процесс в очищенні інших органічних речовин. І тут також море питань. Більшість споживає пряник і теж не задає запитань і не задумується про процеси його створення і яку він функцію приймає в процесі насичення нас при споживанні. Задумалися? Прекрасно! То ви вже пошуковик духовного.
Різні люди займаються вивченням, пізнанням духовного, фізіології і анатомії тіла, функцій ума в нашому житті, вирощуванням пшениці, випіканням пряника…, але займатись питаннями духовного росту має потребу кожен. Ці питання і вивчаються в даній книзі.

Різні потоки енергій утворюють зближення там, де психоенергія вже є в наявності. Подивімося фізичну карту Землі і побачите як річка зигзагами проводить потоки енергій по тверді земній, відводячи потоки води в океан. А буває і змінює русло, а чому? Там же, де тяжіння ослабло, там роз'єднання діє. Тяжіння частин і процес неприйняття піддаються тому ж Вселенському тяжінню і принципам космічного магнетизму. Коли людина не готова прийняти від Всесвіту, то властивості розподілу дарів змінюються, маючи певний надлишок і тоді ці енергії вже формують нову комбінацію.
Якби люди бачили всі посили променів, то вони здивувалися б, бачачи все те, що не прийняте ними. Ах, які різноманітні види посланих дарів нам і яка кількість їх неприйнятих нами? Але тільки прагнуча душа спричиняється до тих дарів, навчаючись прийняттю. 
Дарування і отримання мають в основі той же принцип об'єднання. І обидві ці енергії в пошуку. А процес кожного життя є безмежна явлена ​​щабель, що йде від неусвідомленого єства до свідомого устремління прийняття тих начал, якими дихає Космос. Космічний магнетизм збирає народи, збирає раси, збирає частини світу, збирає частини еволюції, збирає дуги свідомості, збирає явища всіх проявлених і не проявлених рухів і водночас роздає їх в надії подальшого розвитку — то потребуючій людині, то спраглій квіточці… 

Ми маємо бути свідомі, що ця драбина духовного розвитку є отриманою кожним, і, окрім цього, людина свідома можливих поступів духовності добудовувати ці щабелі, перебуваючи в тілесно окремо взятому житті. Духовний ріст, сходження по драбині росту є примітивним означенням, бо ріст і сходження проходять в нас саме тут, в цій місцевості і при тілесному житті тепер в нашому внутрішньому з проявами у зовнішньому – у умі і в тілі. Це просто слід усвідомити неосяжність сприйняття цілісного росту, а прийняти розумінням тих малих духовних і суспільних поступів, які ми відчуваємо і сприймаємо як реальності наяву. Тому Іісус неодноразово стверджувально вказує, що царство боже знаходиться всередині нас самих. 
Тобто, сама драбина є витвором думки і все ж є помічною в процесі пізнання, але її суть в тому, що вона в кожному житті має обмеженість в духовному розвитку від можливостей фізичного тіла і суспільних відносин. Змоглося творити 70 років, змоглося зробити духовні поступи в пізнанні, то і слава їм во віки. Ось таке усвідомлення все ж дає розуміння безмежності розвитку Духу, наскільки є в наявності життєві енергії в кожному тілі.
В основі всіх життєвих проявів можна знайти космічний магнетизм, як промисел Бога. Сюди відноситься і та ж жага буття людини в її бажаннях і можливостях, яка обумовлена ​​психоенергією Всесвіту. Але буває, що одна енергія поглинає іншу, і виходить неврівноваженість в отриманій матерії.
Скільки творчості у збиранні та поглинанні може явити Дух, який вічно рухається! Розуміння цих процесів приходить через спостережливу усвідомленість. І це важливо. Коли людина через незнання, за своєю упередженістю втрачає зв'язок з Богом, тоді вона осягає в житті тільки фізичне існування. Ми знову повторимося, що не зв'язуючи себе з вищими енергіями в дусі, людина руйнує свої кращі можливості. Тільки свідоме сприйняття існування Божественних енергій, об'єднуючи душу з енергіями Всесвіту, наближає людину до з'єднання душі і духу, що лежить в основі всього Сущого.
На основі цього принципу і облаштовується життя кожної людини. Посили позитивної енергії думками, словами і діями дають нам можливість брати її в міру затребуваності.

 Сказано: «підготуйте організм не сіном; бо могти можете духом ». 
«Єдиний суддя — ваш дух. У ньому — Бог.
Бог відбивається в зіниці кожного ока,
І він спочине в кожному серці.
Творець сповнений неозорого спокою серед незліченних рухів.
За першим спокоєм йде друге». 

Ми можемо бачити обриси океану, але крапля ніколи не переповнить безодні і не видима буде розсунута межа його від краплі. Стародавні мудреці називали духовну енергію благословенням, а її носіїв порівнювали зі здоров'ям Духу Планети. Ця енергія є основою людини, є організатором руху цих енергій, каталізатором у творенні додаткової енергії, тобто виробником і споживачем цієї енергії.
Розглянемо трохи ширше питання про психічну енергію, маючи на увазі під визначенням психічної, як духовної позитивної енергії у всіх її якісних проявах любові, краси, доброти …, про її джерела. Вічно зростаючою називаємо психічну енергію, яку ми можемо називати міццю Бога. Від безмежності вона може черпати своє підсилення. Сама енергія є невичерпна, як у вічності, але і вічність в процесі її поповнення присутня. Така якість енергії вказує на Всесвітнє джерело і весь Всесвіт є її творцем і споживачем. Вона направляється потребуючим і прохаючим, але і поповнюється всім сущим, що створює умови руху та невичерпності. 

Навіть якщо лінь вставати, немає бажання працювати, то це підказка про відсутність здоров'я, і ​​для цього потрібна додаткова енергія, яку ми можемо взяти, або, правильніше сказати, прийняти із Всесвіту, перш звільнившись від негативу, який явно (в ліні …) присутній у нашому житті. Реальною підказкою може бути наш спосіб життя, який виражений в появі новихпроблем через неможливість жити вільно і в радості; відчуття болю в окремих частинах тіла і така конкретна підказка в конкретиці органу дозволяє скоріше виявити причину болю, причину збою потоку руху духовних енергій, а відповідно і дається можливість вирішити проблему.
Безвихідних ситуацій, проблем не існує. Входимо в стан, який називаємо — самість і нам відкриваються знання як знайти цей вихід. 
Але якщо ми напружуємось, входимо в стан боротьби і маючи рішучість вирішити проблеми, то це вводить нас в смугу накопичення проблем і іноді вводить нас у відчай. Розпач неприйнятний, але є інша міра крайньої напруги, яка необхідна і є початком шляху для досягнення виходу з неприємних проблемних ситуацій. Розпач, відчай можна зовні майже ототожнити з межею напруження, але по суті вони будуть протилежні. Розпач руйнівний, але межа напруги є творцем у своєму творчому усвідомленні: для чого?, що і як? 
Якщо ми заявили про намір діяти і тут на певному етапі в нас закралися сумніви, то знаємо, що завершити намір не вдастся. Такий наш намір діяти є не нашим. Шукаємо свій. Це засвідчив про себе страх. Позбавитися страху допоможе лише прокручування умом позитивних моментів у процесі, підкріплюючи впевненість у потребі завершення намірів. Визначивши намір починаємо діяти. Дана рішучість будується на довірі до Всесвіту і конкретним людям в отриманні енергії і ця довіра, яку ми можемо позначити символьним словом, як впевненість є найпершою позитивною дією. Знаємо, що старання і завзяття підсилює хватку мати. Знаймо це! 
Знаймо, що довіра народжується із сумніву. Сумнів — це мати довіри. Справжня довіра приходить тільки за допомогою сумніву, заперечування, дослідження. А фальшива довіра, яка нам відома як вірування, походить із невизнання сумніву, заперечування, з руйнування всієї життєвої подорожі, дослідження, пошуку, з видачі людям готового набору інструкцій і установок. Інструкції і установки теж вічними не бувають. Вони міняються під дією змін обставин життя людиною. Життя досить мінливе. Поспостерігайте за своїм і ви теж скажете теж саме.
Вірування — це інтелектуальне явище, віра — глибоко інтимний зв'язок. Якщо ми любимо, то ми довіряємо, а з довіри народжується віра. Ця віра не зводиться до будь якої ідеї, вона в душі людини. Вона не є умовою, вона не вимога, пам'ятайте про цю важливу відмінність. Від нас не вимагають, як неодмінну умову, щоб ми вірили тому, кого ми не знаємо. Навіть таких людей як Ісус Христос, Мухаммед, Буда ми не знаємо — ми чули про них. Така інформація, така ідея прийняття є віруванням. Але якщо між нами є довіра. Але це важко! Це складно, оскільки ми не знаємо їх, ми не знаємо як це зробити. Якщо ви не довіряємо живій людині, то чи зможемо ми довіритися мертвим тілесно? Але деколи наше єство маючи таку душу може пізнавати ту духовність, якою вони були насичені, то ми зможемо відчувати їх присутність притоком енергій, які якби наповнюють нас, підносять, піднімають нас. Ми будемо відчувати присутність божественного і імена тут не мають значення, хоча ввійшли ми в цю присутність через ці імена. Ці імена належать Божественному. Бо навіть при житті до Ісуса Христа не зверталися таким іменем, тоді і християнства ще не було. Він прийшов до них як іудей (про що заявив публічно, що не прийшов міняти закони) і прийшов в середовище іудейських релігійних вірувань.
Він прийшов, як іудейський пророк з надією змінити іудеїв, схилити їх до духовності, зберігши їх прагматичні суспільні заповіді Мойсея. Так не сталося остаточно, але сімя посіяне і плоди проростають в божественності. Божественність була присутньою в ньому, як пізнавшого і прийнявшого Бога і через нього. 
Пізнання і досвід народжує справжнє довіру. Як тільки виникла довіра, ми наближаємося. Вони в цих духовних співзвучних енергіях будуть впливати на наші думки, відчуття, сприйняття, відмови і прийняття життя себе і всього. 
 Повторимося, що віра народжується від довіри. Довіра виходить від душі. Тому ми не можемо силою нав'язати віру. Вірування — так. Ми це спостерігаємо в ідеологіях релігійних традицій. Всі люди, будь якої конфесії можуть довіряти, можуть вірити між собою і з іншими, але що стосується вірувань, то вони дуже ворожі до інших релігійних традицій і навіть в межах однієї традиції ми спостерігаємо ворожість до окремих сект. Бо люди, які засуджують, ніколи не зможуть довіряти. Якщо ми стали обвинувачем, жертвою звинувачення, то ми втратимо здатність довіряти і знайдемо щось таке, що зробить нас недовірливим. Такі люди навіть не стають послідовниками тих чи інших релігійних традицій. Вони можуть замкнутисясамі в собі, можуть стати на деякий час фанатиками, можуть хитатися по світу, як пушинка. 
 Вірування суть громадський інститут, зовнішній атрибут приналежності. Духовне у всіх людей однакове і їхня довіра виходить в середовище проживання з внутрішнього, індивідуального. Віри неможливо вимагати від когось. Вона приходить сама. Вірування вимагають дотримання правил, умов, договорів. Так віруваннями підкоряються. А віра є, або її немає. Вона не може вимагати, змушувати, очікувати чогось. Ми не можемо змусити когось вірити нам. Вірування цього досягають обіцянками раю, охороною інтересів — йде угода, договір. Нам подобаються обіцянки … і ми підтримуємо ці громадські вікові традиції у віруваннях зовні. Ніхто не може сказати, що у тієї чи іншої людини на душі навіть в певний момент, але сказати якої релігійної течії він послідовник — можемо.

У стресовій ситуації трошки складніше вийти в позитивне русло життя, хоча і тут той же шлях виходу з проблеми, але тут доводиться більш скрупульозно шукати причини входження в них (найбільш часто ми входимо в стресовий стан, в такий психічний стан, коли нам важко налаштуватися на позитив з спогадів, або споглядань позитивних об'єктів краси, доброти …, або візуалізації минулих подій в пам'яті, то найбільш ефективним способом є розгляд своєї особистої значимості в сформованій ситуації і починаємо з обстеження свого дзеркала, яким є наше тіло (напруженість м'язів, сухість, проти звичайного, шкіри, кров в очних яблуках і т.д.). Ці ознаки тіла є нам підказкою марноти наших бажань. 
Наше усвідомлене ставлення до надуманої особистої значимості в оточуючому середовищі і при відмові від неї, ми відразу ж позбавляємося присутніх проблем, або їх рішення забере дуже мало енергії в часовому відрізку і з меншими матеріальними витратами. Відмова від значимості, гордині, самоконтролю і дає відчуття врівноваженості, мудрості, умиротворення, самодостатності і теж є як елемент цього відчуття, як би вони дають нам справжню впевненість.
Наявність чи початок прийняття додаткової енергії ми також можемо побачити в дзеркалі (еластичність шкіри, потемніння, підняття і насиченість волосся насамперед на руках), через відчуття припливу сил і появи настрою. Такого механічного факту, як наповнення енергією не існує. Її прийом відбувається в такій кількості, скільки ми її потребуємо. Не слід напружуватися, робити якісь технічні вправи для накопичення, бо вона навколо нас і фокус у тому, що вона вже чекає, щоб ми прийняли її. Слід знати способи і методи наповнення енергією: фізіологічну і психічну, або предметну, але їх надлишок все ж є тяжкістю в житті. При її надлишку нам слід її скеровувати на благі справи. А чи нас вчили куди, для чого? Тому ми часто бачимо енергійних людей, які не знають куди скерувати цю енергію. Вчимося разом. Добре коли ми усвідомлено направимо навіть на співання, на благодаріння за такі відчуття піднесеності, однак слід шукати її направити на благі справи. Для цього вона і прийшла до нас. Ми досить скоро знайдемо об’єкт, на який ми маємо її скерувати. Не слід її скеровувати в секс, не слід її скеровувати на бійку, на ламання дров, на пустопорожні балачки. Тепер розуміючи її природу, ми знайдемо куди її спрямувати. Душа підкаже, ум організує, бо ми уже усвідомили те, як розпорядитися цією енергією.
Тому в цій книзі нам надається можливість пізнати шляхи доступу до енергії Космосу, до скарбниць Духу. Сказано, де скарб Ваш, то там Душа буде Ваша. Ці скарби складаємо, бо не ті скарби істинні, які міль їсть, які черв’як їсть, які є предметом заздрощів і краж. В цьому сенс нашого життя – наповнюватись духовними скарбами.

Не може енергія однієї істоти вичерпуватися ні віком, ні хворобою. Важко уявити незнищенність енергії в просторі. Знищення цілих явищ явно відбувається тільки в нашому умі і в умі візуально відбувається знищення цілих епох, що створює видимість такого руху очевидністю. 
Як же зрозуміти реальність ущільнення енергії? Ми зупинимося на концентрації негативних енергій в природі у вигляді покладів вугілля і так далі. Здається все це неймовірним для нашого ума. Але багато інших ознак у кожного з нас перед очима, і люди не вміють асоціювати все те, що відбувається. Візьмемо наприклад: вже всі, як би, знають, що може психічна енергія владно стукатися до людства і окремо взятої людини і цю енергію ми, для розуміння, наприклад, описуємо як страждання душі. Багато хто вже помічає появу дивних захворювань тіла, коли життєва енергія витікає без видимих ​​причин, але цю причину і наслідки не зіставляють, легко відмахуючись рукою, як би від несуттєвого. 
Однак при вивченні таких процесів усвідомлено, то відомий нам випадок захворювання зміг би нас навчити, як слід сьогодні людині приступати до вивчення в застосуванні психічної енергії при вирішенні всіх життєвих проблем і ситуацій, бо саме в таких випадках іноді наш ум зупиняється у своїй активності і душа дає нам шанс пізнати природу наших хвороб, а призупинений ум служить нам. Така методика підходить до всіх явищ життя, тільки будемо пильні і ці хвилі психічної енергії повернули б життєвість і дали б нову радість буття. Але для цього слід усвідомлено пізнати психічну енергію. Замість того хворих напихають мікстурами і несвідомо починаємо знищувати тіло, храм душі нашої. Там, де легко допомогти, а це дійсно легко і матеріально безвитратно, то там починаємо покірно готуватися до смерті. Явище хвороб можна зрозуміти, як больові уколи нашої душі в образі всенаповнення людського, в образі Бога, як його прохання до ума нашого єства. Душа просить ум наш пізнати причини і організувати пошуки позитиву, як ліків для неї.
Все сказане про психічну енергію відноситься до кожної нашої дії. Тут немає нічого абстрактного, бо психічна енергія закладена в усій природі і особливо виражена в людині. Як би людина не намагалася забути про неї, психічна енергія нагадає про себе, і справа освіти — навчити людство послуговуватися цим скарбом з дитинства. Навколо нас і в нас знаходиться невичерпний запас енергії. Ми можемо черпати і збільшувати енергію в стані щастя і в стані сприйняття краси і через інші позитивні відчуття. 

Адже і люди, як співтворці, звершують, або творять такі ж речі як самі — за образом і подобою, по духовному й суспільному наповненню нашого єства. Людина з людиною в основному спілкується за допомогою слова. А як же відбувається спілкування з іншими учасниками Природи? І Космосом? З допомогою того ж слова і думкою, і предметами свого творіння, і сприйняттям краси в них, і відчуттями від споглядання і пізнання. Людина є біологічна тварина, як об'єкт творіння Сущого і по всій ймовірності має один смисловий корінь в означеному слові – творче джерело, який походить від означения його як об'єкта і як прояв в русі, тобто в усвідомлених чи неусвідомлених діяннях цього об'єкта. 
Звичайно, ми тепер усвідомлені, що людина наділена не тільки біологічними видами енергії, а й певними видами невидимої енергії. І якщо розглядати процес розвитку і зростання духовних енергій, то людина в плані свого розуміння грає важливу роль в цьому процесі, бо має для цього можливості, як носій такої Душі, яка вже може усвідомлено збільшувати позитивну енергію при допомозі тіла і оточуючого середовища для галактичного простору. Сьогодні ми вже ствердно можемо сказати, а наша суть знає це, що людина, як енергетичний комплекс в собі і у взаємозв’язку з Космосом має галактичне походження – як результат якогось поєднання енергій. Для творіння, для творчої будь якої праці ми створюємо умови, або шукаємо їх і наша планета є придатною для людини та інших істот як середовище, як частина галактичного простору для творіння в результаті тих енергій, яких потребує галактика і цьому є багато підтверджень. 
Дух, духовні енергії прийняли, приймають нашу людську природу у всій її недосконалості і у всій її довершеності, і саме таким розумінням нами цього є якраз задоволеність життям, яке цим станом задоволеності і підтверджує наші духовні поступи.

ТІЛО, ЯК ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС

Тіло, як проявлений енергетичний комплекс, з якого ми можемо почати пізнання тих енергій, які є в людському тілі і тих енергій, які доторкуються до людських енергій, самої Людини, як джерела певних енергій, проявлених в свідомому житті такої маленької частинки Всесвіту і як певної частини матінки Природи. Цей енергетичний комплекс в єдності має в собі фізіологічні енергії тіла, психічні енергії ума і духовні енергії. Всі ці енергії проявлені тілом, як формою і діями тіла, як результат його роботи, Це є зовнішні прояви. Однак внутрішні енергії, які є в параметрах тіла є енергіями ума і душі.
Тіло робить все для нашого виживання, для нашого життя, хоча ми, найчастіше, так невдячні, що навіть не говоримо йому «спасибі». Ми знаємо, що ми, наше єство (і вважаємо, що немає потреби вносити в це слово якісь означення, а просимо прийняти, як проявлений рух енергій в цьому поєднуючому слові єство – як комплекс енергій тіла, душі і ума) є щось більше, ніж тіло, і не пропонуємо бути до нього прив'язаними і аж до зведення з тіла культу — в цьому немає необхідності. Однак культивування тіла, його стану, його здібностей, його обожнення і на цьому будувати прив’язаність в образі любові, то в цьому відсутня необхідність. Елементи любові, догляду є абсолютно необхідна позитивна енергія нашого тіла і необхідна для його зміцнення. І чим здоровіше у нас тіло, тим більше можливостей для зростання душі. І чим чистіша наша душа, тим менше ймовірності захворювань в тіла. Це є органічна єдність. Душа не може бути проти тіла. Вона частково мешкає в тілі і тому вони не можуть одне одному протиставлятися. Ці два види енергії є подарунками Сущого батькам. Вони підтримують один одного, як тільки можливо. Тут же визначимося, що тіло обмежене, а душа наповнює всі клітини тіла, всі її види енергій і має у своєму визначені невизначене просторове наповнення. І в своєму розумінні їх розвиток, ми можемо визначити, що душа виступає в ролі єдиного вчителя, а тіло в ролі, іноді неусвідомленого, учня. Але в виявленому житті їх єдність бачиться як мимовільний взаємодоповнюючий процес. Голова не більш важлива, ніж ноги, то так і душа з тілом. Фактично, ніяких розділень немає, немає ніяких розмежувань. Наприклад, ми щось говоримо, і рука робить жест — ми ж навіть нічого не робимо для цього ні в думці, ні словом для руки — між ними існує глибока синхронність. А скільки відбувається процесів в нашому єстві в такому взаємозв'язку між душею і тілом в неусвідомленості і в неузгодженні з умом, між різними енергіями в функціях тіла. Ми ходимо, ми їмо, ми говоримо, і все це показує, що ми — тіло і душа, які знаходяться в органічній цілісності. Не можна мучити тіло і піднімати цілеспрямовано рівень розвитку душі. Тіло слід любити. Душа є йому найкращим другом. Тіло є їй найкращим варіантом і помічником в набутті духу. Тіло будинок, храм душі і ми разом зобов'язані очищати його від будь якого сміття, і не вносити того ж сміття в нього. Пам'ятаємо, що тіло служить нам день у день. Воно невпинно нам служить з моменту нашого зачаття, і буде служити до самої смерті. Навіть коли ми спимо, тіло безперервно працює: здійснює травлення, перетворює їжу в кров, виводить з організму мертві клітини, вносить в організм новий кисень … 
З ростом тіла в наше життя входить наш функціональний ум, який може допомогати гармонічно тілу і душі, а може деколи зашкодити одному, або обом. Тіло і розум — це один механізм. Тіло — це грубий механізм одної і тієї ж істоти, а ум — це тонкий механізм, але вони невіддільні. Неправильно говорити "тіло і ум", ми маємо говорити "тіло-ум". Тіло — не що інше, як ум в грубій формі. Якщо ми спостерігаємо за тілом, то ми побачимо, що тіло так само діє, як ум. Наприклад, ми спимо, прилітає комар. Він починає кружляти навколо нашого обличчя, дзижчить, і ми відганяємо його рукою, не прокидаючись при цьому, не встаючи. Тіло діє. Тіло діє, як ум, дуже грубо, але воно діє, як ум.
Тому тіло-ум і володіє всім досвідом: хорошим чи поганим, щасливим чи нещасливим, — не має значення. Ми не той, хто відчуває досвід. Який би не був наш досвід, ми починаємо все пояснювати цим досвідом, і переносимо на ціле. Ми обумовлені нашим досвідом. Ми живемо через нього, ми бачимо через нього всі життєві ситуації. Це не вірно. Якщо ми навчимося розуміти суть досвіду, то ми зрозуміємо, що ми завжди тільки свідки цього досвіду, як той, хто стверджує. Ствердження йде від усвідомлення, що тіло голодне. Усвідомленість рухає нас до дії чи бездіяльності. Наприклад, ми здається відчуваємо, що хочемо їсти і коли через півгодини із-за неможливості втамувати такий голод ми вже втратили відчуття голоду, то це не була потреба тіла в їді – це була потреба в чомусь іншому, наприклад, в бажанні любові. Коли ж відчуття голоду не зникають, то це дійсно пройшла витрата енергій тіла – воно виснажилося. Шукаємо спосіб наситити його, або тимчасово обманути через ум, давши тілу цукерку, чи солодкої води. Цей спосіб досить широко застосовуваний у спецпідрозділах.
 Наш ум в деяких випадках у своїй пристрасті може порушувати гармонію між душею і тілом. Мало-помалу починають з'являтися прикордонні лінії. Тоді ум стає господарем, начальником, а все тіло виявляється розділеним на частини. Деякі його частини прийнятні для нашого ума, деякі підтримують зв'язок з душею, інші для суспільства, деякі — ні. Все це є умовностями для того, хто пізнає взаємозв'язок і функції енергій нашого єства, як цілісності, але в житті ми так скрупульозно не займаємося вивченням і приймаємо свою життєдіяльність в зовнішніх сприйняттях при допомозі тіла і внутрішніх відчуттів за станом духовності, або побажаннями ума. Деякі прояви діяльності ума є небезпечними для нас, або для суспільства, і їх ми в своїй неусвідомленості намагаємося майже що знищити. Це створює проблеми. Тіло — живий організм, і він не завдає нам ніякої шкоди, бо тіло пов'язане із Всесвітом і зв'язане невидимими потоками енергій для збереження себе, для збереження місця оселі душі, виконуючи функції, як та шкаралупа яйця, яка зберігає начало життя, середовище її проживання і елементи живлення. Цим іноді займається наш неусвідомлений ум. Однак усвідомлений ум досить ефективний помічник тілу і душі, та так, що може зробити все, навіть неможливе. 

Ми не створювали своє тіло і не можемо контролювати його функції. Тут працює розумність, набагато потужніша, ніж людський ум. Це та ж розумність, що підтримує природу і дає їй силу. Немає іншого способу підійти до цієї розумності ближче, ніж через усвідомлення власного внутрішнього енергетичного поля — через відчуття його життєвості, відчуття вдихуваного життя, його присутності всередині тіла. Тіло є носієм душі, воно храм душі. Центром духовних енергій тіла ми визначаємо простір навколо серця і часто пов’язуємо його діяльність з органом тіла – серцем, а подеколи обумовлюємо як їх ідентичність. Сердечний центр сприймається як матеріальний центр тіла, де знаходиться, як би джерело духовних енергій тіла і його життєвого простору, від якого ці енергії через серце, ум і тіло — цей же тілесний простір і наповнюють. Ми цьому центру надаємо як би властивостей, які є зв’язуючою ланкою тіла у процесі сприйняття навколишнього середовища і зв'язуючою ланкою тіла з джерелами духовних енергій і всіх енергій в цілому, які є творцями самого тіла і допомагають його розвитку.
Ми також часто в книгах вживаємо вислів: тіло з його умом, виходячи з того, що ум майже весь час працює з тілом як синхронний механізм – вони взаємозалежні. Буває більше всього, що ум управляє процесами тіла, але і тіло може виставляти свої вимоги. Тому, розглядаючи ум, нам слід визначитися, що все таки ум є окремою категорією з елементами самостійного функціонування, так і у взаємозалежності з тілом і душею. 
Крім усього, тіло є носієм такої людської категорії, як ум і тілесні органи є функціонуючими органами цього ума, і водночас виконує функції, які забезпечують життєдіяльність самого тіла. Акумулюючим центром ума в тілі є наш мозок з його п’ятьма функціями сприйняття оточуючого середовища і самого тіла. Ум є як би організатором і розпорядником життєзабезпечуючихенергій. Душа ж є самим джерелом цих енергій в тілі.
Якщо в нас є погодженість у розвитку душі, ума і тіла, то тоді ми впевнено можемо сказати про гармонійність нашого життя. І тоді ми в змозі зрозуміти ті визначення, які ми обумовили, як правильність напрямку життєвих енергій, як вірного життєвого напрямку руху нашого єства. 

Не можна навіть уявити інший подібний механізм, настільки ж слухняний і мудрий є цей комплекс званий тілом. Якщо ми усвідомлюємо всі функції свого тіла, то здивуємося, але ж ми ніколи не думали, що все це робить тіло. Воно таке чудове, таке таємниче. Ми не турбуємося про те, щоб ознайомитися з власним тілом — захворіло, то даємо мікстуру — і воно погоджується, а ми ж не впевнені, що зробили для нього добре. Не даємо, то воно самоорганізовується без участі ума і знаходить способи для локалізації захворювання і енергію для лікування навіть в періоди клінічної смерті. Однак в деяких випадках не можна категорично відкинути енергії ума, бо його участь присутня у нашїй неусвідомленості, в розумінні того, що якщо не буде тіла, то як ми можемо говорити про існування ума — його елементарно не буде. Душа в основному дає тілу енергію життя, енергію уму для самоорганізації життєдіяльності органів тіла і зовнішньої діяльності. Це маленький комплекс кругообігу життєвих самозабезпечуючих процесів. Наше єство є як би маленька проекція Всесвіту.
Навіть відкинувши неприємні відчуття, то ум на підсвідомому рівні шукає способи і методи для збереження тіла. Інша cправа — чи вони придатні в тих чи інших ситуаціях. Наприклад, наш ум, в своїй мнимій доцільності, іноді прикидається, що любить інших. Він цього не може, тому що будь яка людина в основному доступна для нашого сприйняття тільки в формі тіла, як творця слів і діянь. Таким чином, нам слід спостерігати, де саме ми відчуваємо скутість в тілі і допомогти йому. Таке розуміння і є елемент усвідомленості нашого буття. Тобто, в лікувальний процес включається душа. Така усвідомлена робота всіх енергій душі, ума і тіла створюють умови для введенняумовних обумовленостей в подальший гармонійний розвиток.
Так, тіло є певними видами енергій, які є маленьким енергетичним комплексом, як проявлення життя людини.
Показником стану наповненості себе енергією (космічної та фізіологічної) є відчуття стану свого здоров'я. Тобто, ми здорові, сповнені оптимізму для вирішення будь яких завдань, або тільки для певного рівня існування. Таке пояснення вводимо не для образи будь кого, а для розуміння визначення такого стану і для можливості кожному визначити свій стан. Наприклад, якщо нам вранці ліньки вставати з ліжка, відсутнє бажання займатися роботою, то це і є ознакою відсутності життєвої енергії. Усвідомлюємо це і починаємо з уявного стяжання духовної енергії. Бо до середини дня ми явно відчуємо зниження життєвого тонусу. З'явиться дратівливість і ми входимо в стан очікування кінця робочого часу, а ввечері прагнемо швидше влягтися на дивані біля телевізора. Все це і вказує на відсутність здоров'я. Ми вимагатимемо енергії. Фізичну енергію ми можемо отримувати частково через продукти харчування. Духовну психічну енергію ми приймаємо з Космосу, але придбати її можемо покладаючись на свої позитивні якості і вміння її приймати. Хоча космічну божественну енергію нам посилає Всесвіт постійно і ми можемо її приймати. Деякі способи наповнення себе енергією ми і розглядаємо в даній книзі.

Тепер розглянемо деякі органи тіла і їх роль в організації життя, їх роль в духовному розвитку цього цілісного комплексу, який ми назвали єством. І так, очі в загальному життєдіяльному процесі. Очі є органом тіла, але їх функціями керує наш ум і наша душа. Творцем ж дано можливість через очі отримувати до 80% інформації мозком — і це для нашого ж блага, як основного наповнювача нас підказками в процесі організації життя умом. Бо Всесвіт направляє їх в ту сторону, на ту ситуацію, у вирішенні якої ми можемо взяти участь в подальшому, а можемо пройти поряд, не звернувши уваги у своїй суєті. Якщо ми виявили намір взяти участь, то Всесвіт дає нам енергію вже через душу, щоб ми допомогли Всесвіту у вирішенні цієї ситуації, даючи відчуття задоволення, бо це є умовою для участі нашої душі. Людина перебуваючи в стані задоволення має радість і цим станом свідомо позиціонує своє єство, яке і підтверджує нашим умом вхід в процесс пізнання смислу життя. Жити хочеться і життя прекрасне.

* * *

Пізнання психічної енергії має покликання допомогти людству серед невирішуваності його проблем. Процес пізнання йде від і до духовних начал через споглядання і відчуття своєї діяльності та за участю об'єктів довкілля і себе, а також і нашого ставлення до означеного через усвідомлення істинності пізнання умом. Іноді пізнання починаються з якогось морального досвіду (зазвичай ми такий досвід бачимо в позитивних результатах від ситуацій в яких ми відчували докори совісті). Він уже є нам знайомим і таке розуміння вже є рух в русі, в житті без страху до отримання відчуттів свободи в діях. 
 Такі пізнання в підсумку приводять до відмови від моралі суспільної і дозволяють співналаштуватися жити відповідно природному співжиттю з усім навколишнім середовищем в мирі та злагоді. Спочатку буває, що плоди пізнання гіркі і є якби підтверджуючим фактом вигнання з райського саду життя, бо пізнаючий відторгується суспільством. Відчуття гіркоти грунтуються на попередньому суспільному досвіді нашого ума. Тому ми усвідомлено сприймаємо таку реальність і готові до прийняття таких ситуацій, які допомагають духовному зростанню. Шукаємо такі місця, ситуації, де ми відчуваємо позитивну енергетику і це буде зручним місцем для входження в цей стан прийняття. Вчимося розуміти, що стан радості не є нічого нероблення, а є дверима, які відкрилися до скарбів Всесвіту і ключ гори готовий дати прохолоду кожному хто підійшов. Радіймо! 

Ми і у важкі дні знаємо, що енергія з'являється з радості і подяк, бо вони є особлива мудрість. Ця мудрість дозволяє притоку енергій в наше єство по двох ознаках: по перше радість і дяка за позитивне вирішення проблем дозволяє нам бути відкритим для прийняття позитиву і далі; по друге ввійти в стан радості при негативному вирішенні проблем дає усвідомлений пошук позитивних моментів і водночас цим дається усвідомити нам підказку, що ми у вирішенні проблем на невірному шляху, а в підсумку дякуємо за таке усвідомлення, яке і дозволяє нам і далі бути відкритими для прийняття позитивних енергій. Істинно так, бо радість маємо помічати в усьому навколишньому, потрібно її розпізнати і усвідомити. 

Адже навіть єдине зітхання від розуміння ситуації вже приносить оновлення сил. Кожна людина може стежити за станом своєї психічної енергії, як результат дії усвідомленого ума. Ще раз наголосимо – усвідомленого ума – це стан ума, коли його дії погоджені з духовними енергіями. А позитивним показником цієї енергії є задоволення, наша добродушність та шанування до всіх. «Любіть один одного» — ця благо-творна заповідь дана мудро. Ніщо не може краще любові гармонізувати психічну енергію. Вона направить нас на споглядання краси і доброти і на їх творіння. Дуже показово, що духовна енергія поновлюється, насамперед, відчуттями, але не фізичним відпочинком. Бажаймо всім і творімо самі любов, то вона наповнить інші життєві ніші прекрасними відчуттями, прекрасною роботою, прекрасними зустрічами, прекрасними успіхами … 
 Недостача любові дає можливість існувати, але не жити. Якщо в людини є любов, то вона не пошле людей на війну, маючи можливість вирішити проблему іншими способами.

 Якщо ми протягом дня не сприймаємо любові, краси, доброти і не даруємо їх флюїди в думках, словах, справах, а в стані радості не посилаємо їх в простір, в предмети, виготовлені нами, то життя набуває механічних дій і воно подібне на сам механізм, але далі ще гірше — ми входимо в стан зневіри, туги, смутку. Сумовиті люди затемняются бідами і горем. У цьому похмурому покрові вони не можуть побачити радість. Через павутину печалі люди сліпнуть і втрачають сили. Не можуть вони допомогти собі. Мабуть ніхто і ніколи не говорив людям про шкоду зневіри. Неможливий життєстверджувальний рух в зневірі.
Сумовитих людей називають знедоленими. Вдумаймось в останнє слово. Хто ж позбавив нас властивої нам долі? Перш за все, ми самі позбавили себе можливостей. Можливо, давно вже почали руйнацію. Невдоволення і злість, роздратування присікають шлях до радості. Темні помисли позбавляють нас джерела сил. Таким чином, сама плодоносна радість ховається за смутком і можливим самозреченням. Але пам'ятаймо, що печаль забувається, а зірки радості сяють завжди — подивіться на них — вони раді за нас! Подивіться на себе – ми живі! Отжек ми маємо той початковий капітал енергій для виходу зі смутку.

 Людину, яка відчуває себе нещасною, то її можна назвати потьмарювачем неба. Вона збирає навколо себе морок і заражає дальні простори. Вона шкодить собі, але ще більше шкодить усьому сущому. Вона виявляється самолюбцем, забула про навколишній світ. Позбавивши себе щастя, вона стає розсадником лих. Як самовдоволений павук, який втрачає нитку, яка веде до великих успіхів, так і саможаліючий відсікає свою удачу. Людина входить в стан зневіри.

 Тому людям слід розуміти свою відповідальність за кожне пущене слово, міміку, діяння. Багато хто думає, що не варто піклуватися про слова і помисли, бо світ існує і при прокльонах. Але сліпі такі безумці, бо вони не бачать всіх лих і нещасть, залучених людством. Це не погроза, але запрошення очистити себе і навколишній простір. 
Дуже великі регіони планети охоплені потрясіннями. Можна чекати і великих катаклізмів. Подумаємо, а хіба слово молитви не реалізується? Реалізується, реалізується, а конкретно спрямоване теж, та ще й як! То прикладаємо трошки зусиль і творимо позитивні посили, а також одочасно трошки приділяємо уваги, щоб ми не були «творцями» негативних думок і слів. А там дивимось, що далі починаємо вчитись слідкувати за чистотою своїх діянь. Не так і багато клопоту створює така обережність і самоусвідомлення в залученні до цих знань нашого ума. Такі тренування в устремліннях входять у звичку, в культуру поведінки. Так ми входимо в стан поваги і любові до оточуючого середовища (і першим ділом до людей). І це додаткова позитивна єнергія. Хіба це так важко? Ось з таких дрібниць ми починаємо закладати фундамент в творіння додаткових енергій. Не дарма говорять, що чисто не там де прибирають, а там де не смітять. Так ми маємо можливість кожен приймати участь у формуванні чистоти навколишнього простору, духовністю. Чистота і духовність, як усвідомлені дії умиротворяють катаклізми, кризи і війни на певних теренах планети. Ми кожен можемо це бачити, відчувати на прикладі свого сімейного облаштування життя. Де панує справедливість, чистота відношень, духовність . то там панує мир; там де є гнів, злоба, страждання, гординя, користолюбство, то там явні ознаки пекла, там постійні сварки, незадоволення одне одним. В такому неспокої не може бути мови про надбання духовності і наявність вкрай необхідного матеріального забезпечення для продовження життя. Тому прохання – зрозуміти природу таких проявів у житті, то таке усвідомлення вже дає шанс вносити зміни в своє життя на краще.

 Зневіра є тимчасова зупинка як в духовному, так і в мирському. Найдорогоцінніші стяжання висипаються в зневірі. Коли немає навколо нас людей, яким можна довіряти на висновку ума чи на відчуттях душі; які не можуть нас втішити, привнести спокій, умиротворення, полегшення, то при наявності фізичних сил починаємо будь яке фізичне абсурдне діло, яке посприяє виходу із зневіри. Це заняття фізичною одноманітною роботою, і наголосимо – якісною, то це допомогає заспокоїтися уму і починають в нас входити позитивні енергії від самої присутності в роботі якості, бо споглядання за якістю, красиво зробленою роботою піднімає настрій – ось наступив момент: ми відкриті для прийняття позитивних енергій. Коли немає таких можливостей, то у своїй милості ми можемо в такий стан прийняття позитиву ввійти через повільне читання книги і якщо її рядки доторкнуться до струн душі, ми зрадіємо від читання, бо ми зустріли знайомі ситуації, факти – це наш друг. Продовжуємо. Ми сміливо можемо дочитувати цю книгу, бо там є ті енергетичні слова, які чекають нас. Бо душа чекає, даючи нашому уму, сигнал через неприємні відчуття, через незадоволеність собою. Вона чекає поштовху, бо наше життя практично зупинилося. Зневіра, туга по містичних переживаннях, по духовних переживаннях і по тілесних напруженнях дуже важка. Вони беззвітні і посилюють даний стан тим, що наш ум не може знайти шляхи виходу з такого стану, душа закрита і не може спілкуватися зі Всесвітом, бо перебуває в стані неприйняття духовної підтримки. Тому таке і абсурдне прохання – займіться самою абсурдною фізичною роботою для того, щоб відволікти ум, а душа тим часом зможе отримати додаткову енергію для нашого єства. І процесс виходу з темної полоси починається. При такій одноманітній чи різній роботі наш ум концентрується на цій малості і цим він зменшує активність. Він бачить, що їм не цікавляться для вирішення інших питань, навіть у вирішенні питання туги і страждань, то така його поведінка у заспокоєнні і створює умови душі виходити на той творчий просторовий майданчик для облаштування життя, як основи, яка дає можливість духовному розвитку .
Стан туги і зневіри не є страх перед суспільством, а як би відчувається потреба входження в основній масі таких станів в побутове середовище із-за їх тимчасового неусвідомлення. Але вони не є видимими, а відчуваються; і в такий стан ми входимо через пізнання істинності смислу життя. Усвідомлена туга є перехідним станом до пошуку шляхів виходу з неї. Вона є всього навсього тимчасовою зупинкою для пізнання її причин появи в нашому житті. Вона є категорією духовною, а гріх, вина, страх є породженням від участі та прийняття суспільних відносин. Відхід від духовного і сприймаються кожним своїм розумінням цих символьних слів, як нашим чимось віддаленим, але не персоніфікованим, що в підсумку в хвилини самовдоволення, пянства дає можливість діяти вседозволяюче і відкидати все духовне вульгарністю в словах і справах, відводячи ум людини за стіну відчуження від душі. Такий ум у своїй вседозволеності дає на підставі такого непридатного досвіду увірувати в свої особисті сили, будуючи фантазійні цілі і на цьому шляху, ігноруючи інтереси братів і сестер своїх по духу, принижуючи їх людську гідність і божественний шлях благочестивого способу жит-і-я (життя всіх і я, як ознака єдиності життя всього у Всесвіті).

Розуміємо, що без розширення свідомості не можемо радіти праці нескінченній. Бо люди розуміють, що життя насичене працею, отримуючи з нього візуальний успіх. Але природа невичерпності життя у праці закладена в одержуваній енергії від задоволення процесом творчої праці, а саме життя засноване на обміні енергій. Тонка енергія любові плюс творча праця і дають більше енергії — ось звідки відчуття нашої насиченості і задоволеності життям.
Пропозиції служителів церкви добувати хліб насущний у поті чола свого в пристрасному розумінні має подвійне поняття, як тяжкість і виснаження в добуванні харчів, одягу, облаштування. Але не забуваймо, що посильна праця на таке здобування в основі своїй містить елемент творчого пошуку (як, де і скільки?), який пов'язаний з умовою певної свободи. І таке поєднання дає періодично відчуття радості і щастя.
Але при найменшому дискомфорті душі чи проявленому примусі самого себе, або нас іншими, ми несвідомо опираємося, бо душа знає про відсутність енергії на це, але всі ми своїм умом спонукаємо своє ество насильно робити нецікаву роботу. Вона не буде зроблена, а якщо і зробиться, то неякісно, ​​або аж до того, що ми в цій роботі зробимо шкоди душі і тілу (можливо поранимся), або іншим учасникам життя. У повітрі витає негативна енергія нашого невдоволення. І така негативна енергія буде вкладена в ті речі, які ми виготовляємо. Зазвичай, такі речі довго не служать. Але іноді націлившись, зосередивши всю енергію і зробимо той обсяг роботи, то по її завершенні, або через деякий час побачимо, що дана робота нікому не знадобилася і толку з неї ніякого. Тобто, витрати енергії пройшли вхолосту. Полюбити сталість праці (рутинність) можна лише преуспеянієм якості. Ми це самі відчуваємо і відчувать інші. 

Сприйняття нами фактів і подій, як негативних, теж є підказками і це привід обміркувати. Заспокоюємось і розслаблюємось, знімаємо життєву хватку та особисту важність нашого єства, тобто, запрошуємо до себе душу з совістю і відмовляємося від свого «Я» — его. Уміння бачити підказки, вміння усвідомити причини їх появи, порадитися з Сущим дає кожному можливість жити вільно і без страху.
Як би нам не було важко особисто, то не думаємо про ці проблеми, не чіпляємося за них мертвою хваткою, і взагалі не думаємо про себе, а шукаймо тих, хто потребує допомоги, або потерпає від різних життєвих негараздів. По перше, наша важкість від страждань душі і ця важкість притягує негатив в наше життя; по друге, допомога потребуючим виводить нас з негативу і відкриває наше єство для входження життєстверджуючих енергій. Так достатньо одного ласкавого погляду чи слова і буває достатньо, щоб наша душа заспівала пісню життя. 

Не будемо думати, що кожна думка про духовне буде плідною. Чи можна блукати думкою, коли наша свідомість утвердилась в питанні: де і як шукати вказівку про життя у світі Духа? Ми багато постійно говоримо про реальність духовних якостей, але людина любить розмежовувати духовне від земного, в цьому велика шкода, бо, насамперед, слід прийняти і зрозуміти концепцію єдності енергій, яка живе у всьому. Тут недоречно: «кесарю кесареве …» . Дух є єдиний і всеосяжний!

Ми маємо дар пізнати радість, починаючи від далеких світів до малої квіточки — всі пропонують людям радість. Відчуття радості дає нам додаткові сили в цей же момент. Новий запас сил відновлює устремління, яке відкриє ще одні врата. Намір як і устремління є зосередженість на дії. Уявна енергія є її рух і саме такої енергії, але не тільки сама дія ества. З'явився намір і він вже містить елементи дій, бо почалося залучення інших видів просторових енергій для реалізації наміру.
В житті досить важлива ця людська якість – устремління. Устремління душі чи устремління ума? Устремління ума виходить з наміру реалізувати мету чи ідею. Усвідомлене устремління завжди виводить наше єство на прийняття духовності в наше життя. Устремління душі виходить від душевних потреб. Душевні устремління насичують нас і результати нашої діяльності позитивом. Мета ж переслідує вигоду. І наскільки ми чисті, то настільки ми безкорисливі. Знаємо те, на що ми направляємо свою увагу, то туди тече наша енергія, туди притягуються космічні енергії. Зазвичай духовними своїми енергіями ми насичуємо життєвий простір і Вселенну; життєві енергії течуть туди, про що ми думаємо, туди, що викликає наш інтерес чи є духовним покликом. Віддаючи духовну енергію, то одномоментно в нас починає текти енергія з космосу, заповнюючи звільнене місце. Віддаючи життєву енергію на життєві потреби, то ми теж можемо отримувати з космосу, а також з матеріального світу. Однак, коли ми енергію нашого єства скеровуємо на злі і не зовсім хороші справи, то ми відчуваємо втому, або забираємо її з інших життєвих потоків, бо на це вивільнене місце не просто може прийти енергія з космосу, тобто від Бога. Зазвичай таке безглузде витрачання енергії забирає енергію здоров’я, або роки життя.!!!???

 Нечутливість. Нечутливість до дійсності є однією з найжахливіших епідемій сьогоднішнього світу. Відмирання психічної енергії робить людей не чутливими до дійсності. Люди сприймаючи очима, вухами позитив чи негатив у світі, відвертаються від того, що відбувається і думають так продовжити приємне тілу існування. Досить чимала кількість мають можливість і як би бачать ці відчуття, хоча із-за незнання не можуть зрозуміти їх роль в нашому житті. Так є певна радість чи незнайомі чужі відчуття, але як з ними поступати нас ніхто не вчив. Тепер вчимося розуміти відчуття як підказки в покращенні світосприйняття. Вчимося на розумінні відчуттів вибудовувати прекрасне життя. Тому не розуміння відчуттів і відносять до відсутності чуттєвості. Нечутливість є матір’ю відстороненості, байдужості, відмовою від життя.
Люди пасивні до розуміння і застосування своєї психічної енергії. І коли ми іноді відчуваємо її в нашому єстві, відчуваємо її дію на наш стан, на результати мислення, спілкування і дій, що іще породжує інерцію. Майже неможливо зупинити цю інерцію. Ми в цій акцентації повторюваності чинимо так через важливість пізнання. Тому кожен прояв психічної енергії породжує свій вплив за інерцією, іноді навіть тривало. Можна вже видозмінити думку, але наслідки минулого відчуття все-таки будуть пронизувати простір — в цьому не тільки сила психічної енергії, але і якість, що заслуговує особливої ​​дбайливості. Можна лише з чистою свідомістю впливати на потоки психічної енергії, щоб не засмічувати шляху свого минулими посилками. Слід просто спостерігати за різними проявами психічної енергії — чи то позитивною, чи то негативною і якою вона є? Ми і тільки ми її такою відчуваємо. Вона може бути нашим визволителем чи нашим поневолювачем. Не слід опиратися відчуттям психічної енергії. Вона на чутливе вухо сама підкаже і як непотрібне скоротить наш сон, скоротить кількість спожитої їжі, пиття …, або збільшить. Відчуття є як би наказом сходити за отриманням належних нам грошей. Прислуховуємося до них, усвідомлюємо їх скерування, то побачимо і підказку: куди ми можемо направляти цю відчуту енергію.

 Люди хворіють тілом і навіть не хочуть подивитися чи зрозуміти суть хвороби, бо в більшості випадків хворобливий стан тіла є наслідком страждань душі. Тобто це сигнал, що нам слід «лікувати» душу, але люди вимагають нових ліків з надією вилікувати хвороби тіла. Вони не можуть подумати про страждання душі від неправильної нашої діяльності в середовищі людей, в середовищі природи, а тому інтенсивно шукають ліки, шукають нових вказівок про їжу лише для тілесного благополуччя з надією прожити багато років, але не для поліпшення свого майбутнього, яке вимагатиме постійного дбайливого ставлення вже зараз через стяжання Духа. Стяжання духовних енергій є умовою від сутності хвороб тіла і умовою жити багато років. Тут надзвичайно важливо навчитися бути лікарем самому собі. Тут два способи особливо вираженими є: це вміння очищення душі і тіла і стяжання духовних якостей. Однак, коли увага людини знаходиться в стані устремління на стяжання духовного, то вона і сприймає, і приймає це духовне, то їй і не приходить в ум бажання возгордитися, вимагати в Бога якісь речі, тобто робити негатив. Таку людину оминають ці негативні енергії.
Всі ми знаємо людей, оточених достатком, але якби вони знали, чого позбавив їх достаток? Люди хочуть виконувати всі відомі звички, забуваючи, що створений уклад життя єства послаблює також енергію духу, роблячи перешкоди і для нього. Душа через пасивність ума і його задоволеності заспокоюється, бо їй не притаманна така категорія, як боротьба. Вона може підказувати людям кращі варіанти в житті своїм устремлінням і якщо наш ум готовий їх сприймати, то починаються творчі пошуки. Явище недосяжності обумовлено не життєво смисловими устремліннями чи умовами, які не можуть зіставити бажання з життям. Тимчасовість умов не означає недосяжність. І тимчасовість устремління не означає, що устремління повториться в тому ж напрямку. Коли людина усвідомлює явище тимчасовості в собі, тоді вона легко прийме суть духовного сходження. Відчуття сходження осяє дух розумінням досяжності. Самоусвідомлення є шлях до пізнання. Самонасолодження може бути зупинкою в розвитку. Постановка мети у досягненні мети в пошуках істини, любові, Бога неприйнятна, бо мета є константа і рух до константи є в підсумку зупинкою в духовному зростанні. Можна будувати життя так, що кожен день буде кінцем, але можна так пізнавати життя, що кожна година буде початком. Так, на основі сприйняття навколишнього середовища очима, маючи певні фінансові і фізичні можливості можна перебудовувати наше земне існування. Тільки устремліннями до майбутнього і усвідомлені поступи в напрямку духовних стяжань, дадуть можливість відчувати результати. Потрібно зрозуміти смисл в переробленні способу життя в міру появи нових відчуттів, які відкриваються. Ми не хочемо уявити собі, що наше земне життя коротше самої скороминущої зупинки поїзда — навіть подумки забуваючи про своє покликання і всі дні присвячуємо пошукам способів в продовженні життя, для фізичного виживання збираючи достатки прозапас, п’ючи пігулки для профілактики і т. д. 

Ми занадто пов'язали своє життя надійністю: побудував будинок — все, житлом забезпечений; зареєстрував шлюб — все, надійно забезпечив себе жінкою; влаштувався на роботу з маленькою зарплатою — але вона є періодичною і вселяє в нас надійність … Однак будь яка надійність надумана, всяка надійність уявна. Крім того, будь яку надійність ми продукуємо накопиченням, вкладаючи додаткові і не потребуємі в даний момент фізичні зусилля і моральні цінності. Жінка любить нас сьогодні; завтра — хто знає? Сьогодні в нас є будинок, а вночі згорить … Як ми можемо бути впевнені в завтрашньому дні? Однак заради надійності ми створюємо держави, релігійні традиції, всілякі партії, але реально вони не можуть забезпечити всім надійність. Все ж держави прагнуть зміцнити ідею надійності конкретними заходами: кожному хатину, кожному дружину зі збереженням такого статусу. І ця надійність є та очікувана ідея до якої ми звикаємо і приймаємо, навіть не думаючи, що життя можна облаштувати інакше. Наша така філософія життя брехлива і ми до цієї брехні додаємо іншу — до нас так жили і така вона нам знайома — і ми з нею згодні, навіть без пошуку, без змін. 
Але душі відомі висоти любові, краси, доброти, а на тлі цього ми кожен день сприймаємо цю тривогу в підсвідомості, що в світі немає надійності і політики від церкви називають це життя суєтою. Весь цей підхід заснований на підкресленні того, що світ є ілюзія, тому що він не постійний. Така політика є відволікаючим маневром від пошуку, від пізнання повноти життя. Якщо ми зрозуміємо цю ідеологію, то ми приймемо світ і своє життя в ньому, як найкращий варіант і таке розуміння дасть нам в реальності змінюватися самим і змінювати облаштування життєвих інтересів. 

 Приходить ніч. Тіло частково відпочиває, ум продовжує роботу в сновидіннях, а душа ж просторових пошуках і, що цікаво вона буває в інших минулих чи майбутніх реальностях. В більшості вона відвідує реальності майбутнього, як би ходить в розвідку. Сон сприяє спілкуванню з Космосом. І розуміючі сни розуміють і пошуки таких устремлінь душі, які зазвичай є підказками. Сон доводить, що люди без такого спілкування існувати не можуть. Пояснення сну тілесним відпочинком буде неприйнятним. Без сну люди зазвичай можуть жити дуже короткий час, потім їх мислення впадає в самий хворобливий стан; з'являються галюцинації, заціпеніння і інші ознаки неприродного існування. Так відбувається і з іншими видами енергій. Адже кожна енергія живить, і психічна особливо. Сонні бачення набувають значення після пізнання їх природи, тобто після усвідомленого прилучення до енергій Сущого. Та й то є доля тільки тих, хто усвідомлено вступає на такий шлях пізнання Всесвіту.
Багато підказок з'являється, але мало уваги їм приділяється і навпаки, з легкістю невігластва застосовуємо найдивніші пояснення та поради. Легкість цих пояснень лише доводить, що люди бажають перебувати в своїх ілюзіях, відірвавшись від дійсності. Можна бачити, як людський ум уникає всього, що загрожує його встановленому надуманому благополуччю. Тобто люди продовжують перебувати в стані сну і вдень. Це люди, якби відречені, відключені від життєвих процесів.

Енергійна творча натура є ознакою наявності в неї духовних енергій. Якщо ж людям випадає щастя споглядати прояв духовних якостей в комусь, то в них, насамперед, виникнуть помисли про демона, який буцім то живе в тій людині, за якою спостерігають. Така зіпсованість сучасної свідомості. Будуть називати такі якості злиденністю зі скептицизмом, критикою і вченістю, коли природніше назвати все це нашим невіглаством. Ось таке різномаїття енергій присутнє в кожному нашому житті. А скільки ми з цього моменту можемо їх виявити в кількості і присутності. Тоді продовжуємо пізнавати їх зовнішні прояви.

Ми щодня стикаємося з різноманітним впливом людських випромінювань на навколишнє середовище. І переконливим прикладом може послужити бачення впливу людини на тварин і рослини, які є її співмешканцями. Вони відчувають наш настрій і відповідно поводяться. Поспостерігаємо за ними, коли вони потрапляють до рук людини і зможемо помітити процес такого впливу на об'єкти аж до знищення енергії їх життя, чи відчути приємність такого спілкування. Ця приємність і є ознакою , що ми почали наповнюватися позитивною енергією, а тваринка чи рослинка теж її відчувають в нас, що проявляється в їх поведінці, яку ми можемо візуально спостерігати. Адже такий же вплив (і в більшості випадків умисний — від образи до вбивства) проявляється людиною відносно людини. Ми також знаємо, що явища знищення забирають всі наші упереджені бажання в невмінні прийняття, в неусвідомленості потреб наших. Так є, а може бути інакше — все в наших наявних можливостях. Але око обивателя не проникає вище фізичного плану. Звичайно, шукання матеріальних статків може призвести до узріння духовного, до видимого і відчутого явища грубим зором, але, іноді, явище вищих сфер ними відкидається від задоволення малістю матеріального і цим зупиняються позитивні потоки енергій. Також кожне коливання викликає вібрацію в потоці, яка порушує потік енергій. А людина може проникати в шари вищі і цим путівником є її душа.
Незвичайність малих і великих подій мало турбує людство. Втім, сум'яття умів теж було давно передвіщено. Люди скаржаться — «ні за що не можу взятися. Ні до чого душа не лежить». Але такий настрій приходить від внутрішньої свідомості, що душа вже сприйняла майбутнє, але механічна рутина ще чіпляється за звичний ритм життя. При такому роздвоєнні свідомості у людей, у нас теж нагнітається ритм праці. Так напружується міць перед змінами понятійними і земного перерозподілу. Тим часом, спостереження над зв'язком світів і життям людства очевидні. І ми не допускаємо думки, що є наповнення простору і тим більше переповнення його – чи то позитиву, чи то негативу. Не потрібно думати, що хтось, десь, виправить безумство людини. Тільки самі зможемо, в щоденності і скрізь, ми можемо створювати корисне положення. Серед самого убогого побуту можна творити загальнолюдські великі успіхи. Приєднуємося до такого розуміння і відповідної діяльності.

Не може статися рух без напруги. Здавалося б, неминуча старанність у різних напрямках дає відчуття сили і впевненість на підставі життєвого досвіду і звичок. Так воно і є. Можна помічати наскільки космічні струми посилюють реакцію різних органів тіла. Можна бачити як би коливання слуху, зору, тяжкість біля сонячного сплетіння, напругу м’язових зв'язок і яскраво виражене запалення деяких центрів. Так наші відчуття відповідають космічним потокам енергій. Так, стійкість потрібна у прийнятті таких енергій і зуміти знайти їх у собі. Ще раз підбадьоримо всіх, хто засмучується при першій тривозі з досвідом відчуттів при зіткненні з енергіями Духа! 
Давайте згадаємо, скільки умов вплинуло і перешкоджало в утвердженні досвіду. Оточуючі люди, предмети і події, просторові енергії і стан здоров'я, нарешті, думки, одержувані здалеку, все може, або підвищувати, або знижувати наслідки в утвердженні вірності побаченого шляху. Багато спроб було припинено в самому зачатку, бо безглузде зауваження чи ворожа думка паралізувала психічну енергію в просуванні, але рідко людина може зупинитися, побачивши шлях до пізнання Істини. 
Пізнавши напрямок шляху до Бога, то не говоримо про це людям. Охороняємо це. Даруємо це Богу, але не говоримо про це, інакше ми опинимося в небезпеці, не встигнувши рознести прийняті дари іншим шукаючим. Все людство не може зрозуміти. Це за межами їх розуміння. Тому такий наголос на охоронюваності. Тримаємо це в секреті, глибоко в нашому серці. Відкриваємо свою душу для Бога; будьте відкриті всім серцем друзям, які слідують цим же шляхом, попутникам, товаришам по пошуку. Не розповідаємо про наші внутрішні прийняті знання у відчуттях всім і кожному. У світі ми залишимося незрозумілими.
Звичайно, сумно, якщо людина від першої невдачі впадає у відчай. Цим вона лише доводить, що її психічна енергія знаходиться в повній розбалансованості. Тоді випробувачу слід помислити, як утворити психічну енергію. Адже крім дослідів, нехай кожен початківець дослідник випробує самого себе на різних обставинах. Тільки всілякі випробування можуть довести, які саме властивості переважають на його рівні духовного розвитку і тоді їх розвиває — решта додасться. Вчимося приймати і не терзаємо себе особливістю своєї енергії, своїм сприйняттям, своїм розумінням. Багато існує образів, методів, що допомагають зосередженню. Але ніхто не пропонує уявити думки, блукаючої по лабіринту. Не докладаємо сум'яття і нервозності до напруги простору в метушливості своїй, коли починаємо передчувати дії своїм єством. Прямота і простота є найбільш вдалою дорогою. Бажаємо всім щастя!

 Однак надмірне напруження, яке забирає інші види енергії, призводить до втрат в іншому напрямку. Надмірність ми відчуваємо по швидкій втомлюваності, по невпевненості, по відсутності радості в діях. Не змішуємо втому з напруженістю? Обидва стани, незважаючи на значну відмінність, можуть дати подібні симптоми. Але втома може бути подолана зміною виду праці, тоді як напруженість може бути ще більше самопоглиблена. Було б помилкою дозволити собі розсіювати напруженість. Ту проявлену енергію м'язів і ума потрібно підживити як дорогоцінний дар. Кожне напруження вже є загострення свідомості, бо наша наповненість старанністю грунтується на усвідомленості і лише тоді шляхи наші легкі. 
Напруга психічної енергії збільшує життєздатність. Можна впевнитися, що в періоди психічної напруги люди живуть довше. Це не може бути пояснено ні їжею, ні санітарними умовами, бо в періоди сум'яття умови життя дуже важкі, і єдина причина полягає в підвищеній діяльності психічної енергії. Фізичне стомлення і виснаження ума не бажане, але духовна напруга життєдайна, бо вона дає життєву енергію. Але межа між цими станами дуже складна. На цьому і зміцнімося, що стяжання духовних енергій є основою нових можливостей і основа всього життя кожної людини і світу в цілому. Початком розуміння процесу стяжання духовних енергій є наші відчуття в піднесеності стану усвідомлення цього. І ця співзвучність піднесеності стверджує нашу співналаштованість з космічними енергіями. Це є основою нашої правильної орієнтації в різних суспільних ситуаціях. Недоцільно думати, що напруга руйнує тіло. Навпаки, напруження дає ті імпульси, які створюють умови для зародження думки, для появи слова, до проявлення дії. Напруга не є причиною стомлення. Відчуття втоми насамперед дає відсутність енергії позитиву чи негативу. Тільки зневіра і самозреченість пригнічує нас духовно і ми відчуваємо стомленість, але запал і спрямованість творить прекрасне оновлення. Не слід заперечувати особливої ​​небезпеки перенапруги — так, вона виснажує і духовно і фізично. У всьому слід дотримуватися розумних меж. Саме змінюючи себе в процесі самоусвідомлення, ми маємо можливості змінювати життєві ситуації і своє світобачення в яких ми переміщаємося в певній постійності і дотримуючись тих же духовних орієнтирів.

Надбавачі духовної енергії, яка є позитивною, і потоки такої енергії практично не перетинаються з негативною, хоча в житті ми часто ці прояви бачимо і чуємо і навіть робимо негатив, то тільки наше усвідомлене розуміння таких явищ і дає шанс для очищення і вказує шлях нашому єству до духовного очищення і розвитку. Адже на протязі одного життя не так просто пройти шлях духовного розвитку і ввійти в той стан духовних енергій, який ми називаємо царство Боже, як чисто умовне визначення. 
Коли така духовна енергія душі вже не повертається в тіла, предмети, хоча завжди спілкується з нами в наших відчуттях, думках, допомагаючи будувати наші вислови і дії. Це вже ті енергії Космосу, це стан таких енергій Душі, Духа, які ми називаємо — Бог. Той хто рухається по такому шляху знає і нам дано таку інформацію, що їх міць духовна збільшена настільки, що на них покладається і відповідно великі труди в підтримці рівноваги у Всесвіті. Але ці труди їм в радість, що позіціонуєтся нашим умом, як царство Боже. Бо відчуття такої радості дає відчуття блаженства. Знаймо це! 

 І ми, більш ніж, впевнені, що у нас є такий досвід. Згадайте хоч один епізод, коли ми комусь щось даруємо, або допомогаємо щось зробити, одночасно споглядаючи за випромінюванням радості в обдарованого, то у нас автоматично збільшується приплив відчуттів радості — це і є відчуття блаженства. У таких ситуаціях нам було приємно подарувати, сказати, зробити комусь і той, інший, від цього зрадів, то ці спостереження і вводять нас в стан блаженства — ми прийняли подяку без слів. Вчимося самі такі подяки творити, випромінюючи щастя-радість при отриманні дарунків від людей, від природи, від речей і роботи – вони подарують і нам таку ж приємну подяку. Вчимося одночасно дарувати думками, словами і діями людям, природі, речам і роботі це щастя-радість, перебуваючи в цьому стані щастя-радості всім своїм єством.
Ми не думаємо кому, коли й де бути милосердними. З таким ставленням до цього, ми не думаючи, даємо милостиню, надаємо посильну допомогу, моральну підтримку, тому що знаємо, що на місце вивільненої позитивної енергії прийде інша, а це є відчуття руху, відчуття, що ми живемо. Прослідкуйте за собою — ці відчуття є тілесними й духовними. Ця, інша, енергія більш якісна і є багатовекторною. Разом з тим не простежуємо й думкою про цей процес передачі енергії, про наслідки, то так воно й відбувається. Побачити, відчути позитив, негатив ми можемо в найближчому оточенні, саме отут найбільша ймовірність. Саме в цьому середовищі нам краще передати, подарувати, але, будь ласка, без корисливих цілей. Цим ми займаємося вряди годи за бажання наділити такими якостями своїх дітей у першу чергу, але на основі свого досвіду і не в реалізації бажань. Зважте, що кожна дитина має своє життя, як те зернятко, свою душу і вони бачать ці якості, але по своєму, перебуваючи на вищому, або нижчому рівні духовного розвитку, духовних і тілесних потреб і можливостей.

Без всяких повчань люди вміють оберігати предмет ними улюблений. Вони знайдуть оригінально, як заховати його. Вони докладуть старання не розбити і не скалічити улюблену річ. Існує така притча, що люди найкраще вміють зберігати камені і метали, менш рослини, ще менш тварин і менше всього людину. Для розуміння смислу притчі не досить знати мову, граматику і логіку. Ми можемо зрозуміти її суть, прийняти її повчальний смисл тоді, коли ми близькі по духу до її смислу. Тобто ми маємо бути на такому ж рівні духовного розвитку. Тоді не буде потреби трактувати їх, проводити аналогії з життєвими ситуаціями. 
Судіть самі, наскільки справедливі такі розуміння. Людина є частиною самої тонкої енергії, і саме жорстоке поводження випадає на її долю. Знаємо, що людина є істотою найжорстокішою з усіх істот і стихій природи. Поряд з цим вона і найбільше піддається і зазнає жорстокості від собі подібних. Це та істота, яка в своїх умствованнях називає себе чи окремих представників із цього виду савців, як істоту з найбільшим рівнем свідомості. Применшення чи запереченя існування свідомості, душі в інших живих істотах і в неживих предметах (хоча наша така характеристика не живого виходить із нашого сприйняття умом) є спробою возвеличити особистість людини. Хоча майже все людство навчене того гегемонізму людської істоти, як такої, що тільки людина обдарована Сущим такою категорією, як свідомість. Так не є. Попробуйте відкритися душею через добрі діла, через справедливість, через красоту, через добролюбіє і ви самі побачите, як оточуючий світ відкриється вам цими ж духовними якостями. Приймайте серцем, приймайте душею світ і він відкриється реальністю. 
 Ця реальність проявляється і є добротою, справедливістю, чуйністю. Ми скажемо, що ці прояви негативу в людському суспільстві наплоджені самим суспільством – весь негатив, який ми визначаємо словами: гнів, гординя, злоба, зависть, жорстокість, жадібність, осуд … Це є ідеологія страху через залякування карою, за дії в гріху. Це є ідеологія, яку приписують Дияволу. Подумаймо, чого страх так сильно не вкорінений в інші об’єкти природи? Чого Диявола не бачимо? Людина може сказати: бачимо його в проявлених негативних явищах, тобто, така ж подібна схема-характеристика і духовних позитивних енергій, які визначаємо, як дії Бога. Ми спитаємо: коли ми, люди, навчимося сприймати і відчувати реальний світ, а не як ідеології, не як міфи, які описані в святих книгах всіх народів і націй світу. Так, там є ядро істини – вона відкрита всім, але вся біда наша, що ми вчимося, нас вчать і ми вчимо не суть істини, а другорядні речі нашого життя. Нам слід навчитися бачити джерело Життя – саме Життя, як основу, бо все інше похідне (не буде життя, то не буде святих книг, не буде добра, не буде зла …). Також, знаємо, що життя можливе і є завдячуючи тим енергіям, які ми обумовили, як позитивні. Також, знаємо, що негатив знищує життя, або робить його тяжким і багатостраждальним. Вибір за кожним із нас. Робіть вибір усвідомлено і критерієм правильного вибору є ознака щасливого життя. Чого всім бажаємо. Щастя всім, всім, всім!!!

Не закриваємо очі, що так зване скасування тілесного покарання є лише прикриття жорстокості ще більшої – душевної, яку ми сміливо можемо назвати жорстокість психічна. Саме так, перші удари негативу приймає наша психіка нашого єства. Коли ж люди визнають, що вищий ступінь мучительства є терзання духу! Коли ж настане відміна духовних переслідувань! Поки не усвідомимо духовних енергій, то не буде зрозуміле і людинолюбство, яке проявляється в добролюбії.

Деякі вважають, що розвиток твориться тільки десь на Небесах, а людська участь є безцільною. Такий самообман дуже згубний у своїх наслідках. Людям слід бути співучасниками еволюції. Людині слід усвідомити, що вона знаходиться у вічному русі і в постійному перетворенні. Бо і людина є одним із свідомих об'єктів у творенні духовних енергій. 
Окрема людина є малість Всесвіту і вона все ж своїми малими духовними порухами приймає у творенні великого. Якщо ж ми не робимо хоча б одного маленького кроку вперед кожен день, то таке сповільнення веде до зупинки в духовному рості і цим ми можемо зупинити притік в наше єство Божественних енергій, а то і втратити можливість отримувати її при потребі.

Наприклад, перший крок до перетворення в такому мудрому повчанні: «Умійте знайти терпіння вислухати чужу біль. Знайдіть прихильність окрилити чужу радість. Ви не знаєте витоку цих страждань. Ви не знаєте причини зародження радості, але вмійте отеплити і окрилити ближнього». 

Добролюбіє підкаже й інші шляхи руху до істини і шляхи перетворення в пізнанні духовного. Любов до людей є прояв процвітаючого! 

Людям слід надбавати духовні якості, щоб приєднатися до потоку вищих енергій і тільки спільно можна прийти миру та злагоди. Людина не може бути байдужою відносно довершеності життя. Деяка частина суспільства бере участь у наплодженні негативних енергій в своєму ж середовищі, а інша її частина стоїть усвідомлено на сторожі людського зростання чи так у по перемінності ми живемо все життя. Людина може бути вартовим планети, якщо вона знаходиться в стані рівноваги духу і тіла. Так є. Так, якщо ми потрудимося для загального блага, знаючи, що кожне щире бажання добра вже буде дійсною лептою, то при цьому ми навчимося доброзичливості. Пам’ятаємо притчі про малість труда у виноградаря тих, хто прийшов під кінець робочого дня і пам’ятаємо того будівничого, який приніс у фундамент будови всього один камінь. Ми ж не можемо сказати, що вони не учасники збору винограду, що він не будівельник. Свідомо приєднуймося до творіння всім радості і добра. Не жаліймо енергій наших молитов, нашого творчого дерзання у створенні предметів життєвого обиходу, не шкодуймо посилів щастя, любові всьому, що нас оточує, бо кожна малесенька частинка посланої нами енергії бережно охоронювана Духом Всесвіту і зберігається, і дарується потребуючим во благо еволюції на планеті. Запрошуємо всіх, приносьте малісь духовного при цьому житті на планеті і прийміть наперед наші благо даріння. 

 Сказано ж: «Якщо ми зберемо всі гіркі трави, то і юшка буде найгіркішою». І навпаки.

 Ознакою загасання руху енергій в людському суспільстві є відхід від застосування співу народних стародавніх піснеспівів. Хочеться запросити всіх послухати петрівські піснеспіви, які співають в перівське літо, в буянні Природи, піснеспіви на масляницю, які співаються в чистоті широкопросторовій, у відчуттях єднання з Природою матір’ю. Ми можемо чути певні духовні елементи такої ритмики в колядках, щедрівках, весільних піснях. Саме таким груповим співом люди на підсвідомому рівні спілкувалися зі Всесвітом (тепер цей процес називають технікою, або методикою для прискореного особистого входження в контакт. І хоча це є допоміжний спосіб і чисто технічний, бо для спілкування нам передусім слід очиститися духовно). Тоді і тепер думкою спілкуються духовні індивіди. А пісня, яку співають, яка прослуховується і є тим каналом за допомогою якого відбувається спілкування нашого єства із Всесвітом. Зникає пісня, зникають канали і відчувається брак духовної енергії, вмирає народ. Не скочуємося до такого стану, бо тільки в русі ми маємо радість життя і співаємо в більшості випадків в радості, або у хвилини умиротворення після біди чи смутку. Отже по маленьким крупицях ми можемо покращувати духовну ауру народу, планети, а той, хто читає — собі.

 Від давніх часів люди вже розуміли значення ритмічних піснеспівів, музичних звуків і тілесних рухів в їх ритмі, що сприяло усвідомленому накопиченню групової енергії, що служило додатковим джерелом енергії при виконанні спільних робіт. Вони вже знали, що ритм запалював, піднімав настрій, допомагав уникнути подразнень і формував об'єднуючу енергію роду, нації. Він стверджував однакове устремління, тому музика перед загальною роботою і під час її є знак єднання. Саме цей ритм рятує від сумних роздумів і веде вперед у дусі, тому не будемо обмежувати значення ритму лише зовнішнім рухом, але введемо його в духовний ужиток. Спів є не погаянням часу, а узгодженням гармонії життя зі Всесвітом. Водночас нагадаємо про силу ритміки військової маршевої музики, про силу аритміки шумової «музики» і будьмо свідомі в знанні ритміки музики, спілкування … Однак запрошуємо усвідомлено відноситися до цих ритмічних проявів у звуковому наповненні.
 Згадаймо, коли ми закохані, то завжди хочеться співати; коли ми задоволені виконаною роботою — ми хочемо співати. Тобто перевага, або наповненість нас духовними позитивними енергіями вводить у стан піснеспіву — хочеться летіти. Також відмічено, що в такому стані вирішуються повсякденні проблеми і хвороби тіла зникають. Ми не знаємо нот, не маємо музичного слуху і не в стані оспівувати ритмічні звуки, але щось в нас як би саме співає. Прекрасні відчуття. Співналаштування допомагає слухати духовну, народну та класичну музику і піснепіви, слухати ритмічне звучання вируючого струмочка; спостереження за рухом вервечки хмаринок, ритмічний рух гілок дерев при вітрі і багато іншого, що здатне наповнювати нас красотою, любов'ю і радістю. Ось в такому стані душі і тіла ми реально є творцями божественної енергії. 
Шкода, що нова музика досить часто є тільки шумовою і без ритму. Можливо вона служить початком багатьох духовних виразок, але питання про гармонію надзвичайно складне. Порушення ритмічності є роз'єднання психічної енергії людини з психічною енергією Космосу — і грубі, шумові витвори притуплюють людські відчуття і є незграбним відходом від життя, свого роду наркотичне захворювання — душа страждає, а тіло входить в таке жалюгідне існування.

 Будемо говорити про Духовний світ, як ті, що побували там. Нехай саме ці бесіди піддадуться особливому висміюванню деякими особами, але знайдуться індивідууми, які кинуться по такому ж напрямку, як і наш, бо він частково їм знайомий. Так знайдеться той, чиє серце трепетно ​​шепоче про Любов, про Прекрасне, про Бога в його проявах. 
Нам слід визнати реальність психічного світу, а й насититись відчуттями його дій в земному житті. Багато твердять про існування чогось невідомого, але водночас відчувають як би присутність в нашому житті, однак ми в своєму побуті не допускаємо присутності потужної психічної енергії. Тим часом прийшов час, коли людині слід прислухатися до своїх настроїв, наснаги, тривоги і деяких больових відчуттів тіла і душі, бо ці відчуття стану душі і тіла можуть бути результатом порушення рівноваги, чи врівноваження психічних енергій в нас.

 
 Д У Ш А
І цілого життя замало,
Щоб власну душу зрозуміти …
Вона не спить, вона страждає
І тільки серце їй допомогає жити.
 І славна та мить життєва,
 Щоб власну душу зрозуміти …
 Вона не спить, вона двері відкриває
 І Бог їй в цім допомогає.
Відкрились двері ті …
Душа злітає в посмішці моїй
І думкою, і словом засіває
Зернами любові від мудрості земної.*
Ан. автора на вірш «Душа» А.Волошин.

ДУХ. ДУША. Духовність індивідуальна. І якщо ми говоримо про загальну душу, то нам слід розуміти насиченість духовними енергіями того чи іншого простору, який виходять від духовних енергій індивідуальностей людських, і всього і вся навколишнього, які разом і наповнють даний простір. Духовність людини, як і окремих частин навколишнього середовища, виявляється в умінні так само легко орієнтуватися зовні, як і всередині. Вони є ціле. Саме сукупність такої єдності може говорити про проявленість духовних якостей і проявлених матеріальних багатств в можливостях деяких споглядати і відчувати їх присутність від уміння приймати. Душа проявляється через індивідуальність, але ніяк не через сірість маси. Ніхто не обирає духовність нації, народу, континенту тотально, бо реальність є, як вона є. Тотальна реальність величезна, вона містить протиріччя і ось чому її ніхто не обирає. Якщо ми маємо задоволення обирати внутрішнє для просування по життю, то ми боїмося обрати зовнішнє, так як вони здаються протилежними. Ми ніби починаємо відчувати несумісність. Якщо ми обираємо зовнішнє, то ми починаємо заперечувати внутрішнє, так як воно не підходить. Створюється враження, яке ми бачимо в інших, але воно виходить від нас, що одне заважає іншому і ми не в змозі цвісти з повною віддачею. Природа таких відчуттів у тому, що ми не готові прийняти обидві ці складові нашої реальності в цілому. 
 Ми пізнаємо один тип мови — зовнішній чи внутрішній, відкидаючи один з них. Однак не може людина відкинути повністю, бо таке відкидання є мовою зовнішнього. Так ми відсторонюємося від духовного, але потайки, як той злодій, хочемо присутності його в нашому житті постійно і тільки житейські труднощі деколи заставляють людину відкрито встати до спілкування з Богом. Такого відношення до духовного людство вчилося віками. Труднощі в тому, що ми пожинаємо тільки те, що сіємо. А коли пожинаємо, ми готові знову посіяти. Те, що ми сіємо, входить в нас знову як їжа. Ми знову сіємо, і, коли посіяне виростає, пожинаємо урожай — таким чином, створюється причинно-наслідковий ланцюг. Створюється порочне коло. Наприклад, ми когось образили і тим самим посіяли образу. Ця людина сповнена гніву і люті, вона платить нам подвійною образою. Тепер нам доведеться пожати те, що ми посіяли. Якщо ми когось образили, то будьмо готові до того, що скривдять нас. Отримавши цю образу, що ми будемо робити? Ми спробуємо образити когось ще сильніше. Так ми стаємо жадібним навіть в такому прояві як гнів, і точно так само наша жадібність продовжує зростати. Як вийти за межі цього? Тому що під цим ховається величезна складна мережа — вона з'їдає все посіяне. І, щоб не було посіяно, ми це пожинаємо. А пожавши, знову готові посіяти. Як нам розірвати порочне коло? Як розбити цей ланцюг? Як вибратися? Ось так відбуваються ці відносини. Зовні і всередині нас оточує світ. Він входить в нас у вдиху, виходить у видиху. Чи є місце для згадування Божественного? Якщо це триває — як тривало до цих пір … і любов до Божественного ніколи не виростає. Ми це відчуваємо, ми це споглядаємо. Як буде рости любов до Божественного? Божественне не було посіяне і не може бути пожате. Воно залишається, як слова в повітрі, сенсу яких ми ніяк не можемо зрозуміти, та й не хочемо.
Довіра, Любов, як і всі духовні якості не мають причин. Причини є у буденних речей, але як може бути причина у Божественного? Буденні речі з'єднані один з одним причинно-наслідковим ланцюгом у своїй проявленності, у своїй затребуваності з можливостями використання в позитиві чи негативі, виходячи з мети кожного особисто.

Щасливий той, хто навчився прислухатися до голосу своєї душі, до свідомості глибинної. Він подивиться навколо оком добрим і справедливим. Він знайде визначення багатьом якостям і почерпне нові засоби у своєму пізнанні. Слід відмітити, що таке розуміння є істотним у визначенні стану нашого єства, тобто, в людині відбувається велика психічна робота. 
Душа є сіяч енергій, а ум є орач і жнець. Ніхто не буде чекати врожаю від незасіяного поля, так і душа не дасть надземного насіння, якщо свідомість загубила розуміння Духовного. Можна зрозуміти, що найвища потуга не проявиться, якщо людина не викличе її свідомо. Сіяч сіє вільно і в радості створеного, але жнець очікує і в поті чола збирає колос, думаючи, що з його спече собі хлібину.

 Еволюційний розвиток душі проходить поступово. Так. Але зміни в матеріальному світі беруть енергію, беруть начало з духовного, тобто ріст духовних якостей людства привів до змін в матеріальному світі. Присвятивши себе стяжанню духовних якостей, можна покращувати свій психічний стан, можна покращувати свій матеріальний стан… І це не вигадка. Прийняття позитивних духовних енергій дозволяє приходити в наше життя позитивним матеріальним змінам. Цим може займатися кожен, неважливо, молодий він чи старий, чоловік чи жінка, багатий чи бідний. Деякі Душі проходять до цього дуже тривалий шлях знань в безлічі тілесних життів до возз'єднання із загальним Духом-Океаном, а деякі пізнавши Любов приходять швидше. Тому наповнюючи свої дії, слова і помисли любов'ю, ми допомагаємо іншим зараз і через них собі в своїх відчуттях радості і доброти. Це шлях всіх і тільки усвідомивши це, кожен має можливості почати пошуки цього шляху. Сприйняти все це умом важко, бо він вимагає доказів і фактів, навіть організацію зустрічі з таким же пізнаючим. Якщо ми говоримо, що змінився на краще наш добробут, то саме завдяки позитивним змінам духовних якостей в собі і в середовищі людства. Якщо ми сьогодні в основній масі пресичені матеріальними статками і багато можуть підтверджувати про занепад божественних якостей (любові, радості, доброти, пошани, поваги, терпеливості …), то будьмо певні, що за цим гряде занепад і матеріального. Коли? Це в нас час вимірюваний, а для сущого так не є. Тепер ми пізнали напрямок руху енергій розвитку людства, то будьмо свідомі того, як нам потрібно жити тепер і далі.
 Суспільство ніколи не цікавилось окремою людиною. На сьогодні суспільство встановило певну категорію людей з підвищеним рівнем добробуту, створило людину, як власника певного рівня побуту, з-богатило (з богатого взято) культуру – і на кожну цю категорію якостей є паспорт, свідоцтво власності, номер в банку… А первісна людина мала все багатство планети і користувалось ним при потребі. Не накопичувала, не закривала житло на броньовані двері із замком на тисячу секретів, хоча від цього воно не стає менш доступним для тих, хто хоче мати доступ. 
 Міфи про те, що первісній людині було тяжко добувати хліб насущний, одяг і житло є нісенітницею. Клімат на планеті і потреби людини не вимагали сучасного одягу і житла і добувала вона їжу не тяжко, можливо, сходити за мамонтом їй було так, як нам сьогодні на грядку по цибулину. Сучасній людині важко буде здобути мамонта з тими знаряддями полювання, що були на той час. Не порівнюймо. Не дивимось на первісну людину сьогоднішніми очима. Якби їй було не комфортно, то чи були б ми її нащадки тепер?
Дослідити первісних людей неможливо із-за їх відсутності. Наші вчені тільки по предметах, збережених речах роблять умовисновки, на припущеннях, взятих на основі базової сьогоднішньої інформації про сучасний світ і збережених рештках кількох століть назад. Недопустимо переносити наш досвід, навички, методи, нашу психологію, культуру, комунікабельність, приписуючи окреме існуюче дикунство сьогоднішніх реалій за основу в первісному суспільстві. Можливо в якісному розрізі було все навпаки. Чи ми можемо сказати, що сьогодні і сьогоднішня людина є пізнаною і зрозумілою в своїй поведінці і чи вивчені, а якщо вивчені, то чи застосовувані для всього людства ті духовні якості, для яких людина покликана в цей світ?
Можливо, з точки зору біологічного розвитку людина на сьогоднішній день є не такою розвинутою і не займається розвитком в собі фізіологічних, інстинктивних, духовних цінностей, тому і не несе в собі генеологічно ці цінності в нові покоління. Ні, вона постійно розвивається в духовному напрямку, в пізнанні істини, як окремість і це несе в своїй душі в інші тіла. Інша складова сучасного розвитку, до якого намагається більшість людства, полягає у створенні соціальних зручностей і нових технічних досягнень для створення комфортних умов тілу. Але ці соціальні і технічно-наукові досягнення передаються тілом через поведінкове виховання дітей і оточуючого суспільства, а також ось такими книгами, суспільними книгами, які узаконюють попередні досягнення суспільства із узагальнених проявів і все таки для полегшення життя і наповнення суспільства тими нормами, які прийнятні для мас, але в основному, щоб ця прийнятність влаштовувала управлінський апарат будь якої країни. 

Передача ж душою пізнань світу в інші народжені тіла і тим більше в їх душі проводиться із Всесвітньої бібліотеки знань, як субстанції вічності шляхом збільшення духовних якостей душою і тілом попереднього єства і наявними можливостями нового тіла. Вони вже є пост-фактум для нової людини. 
Еволюційний розвиток людини, як і всього на Землі не є різко проявленим. Однозначно, що людська природа динамічна і мінлива, але це не є видимий еволюційний ріст, а він пов'язаний з наявністю, чи відсутністю духовної свободи і в зменшенні тиску соціального середовища. Слід констатувати якісний еволюційний розвиток духовних цінностей людиною, який підтверджується збільшенням кількості населення на планеті Земля, бо в кожне тіло Сущий посилає душу, нову духовну енергію, яка однозначно є придатною для розвитку в людському середовищі. Тобто кількістю Сущий зберігає певну рівновагу між тією позитивною якістю і негативними проявами в людських діяннях, як в площині духовних енергій, такі в життєво забезпечувальних.

Родився, ростили батьки, дозрів, одружився… порвав сімейні обов’язки, втомився від життя і на сконі життя згадуємо… — для чого ми жили? А чи не сором-но нам, що в такому збіднілому стані душа перейде в інше тіло? Хто буде турбуватися про неї, а відповідно і про її храм – тіло? 

 « Йшла війна. Мужчини воювали, жінки день і ніч носили воїнам їжу, доглядали поранених. В селі залишились лише старики і діти.
 Один старик, взяв старий плуг, обточував його, ремонтував і щось монотонно наспівував. Його жінка з досадою сказала йому:
 — Камінне у тебе серце! Сини вступили в смертельний бій, все село в траурі, твої товариші думають про долю села, а ти, знай, ремонтуєш плуг та іще — як тільки душа виносить — пісню наспівуєш. Спитав би хто, для кого стараєшся? Завтра сюди прийде ворог, він і тебе вб’є, і нас, і плуг забере.
 — Эх, жінко, що ти говориш? Нас вб’ють, але плуг-то не вб’ють? Я будую, не руйную. Мир тримається на плузі: живими залишимося, плуг нам пригодиться, а умрем, може, проснеться любов до праці в тому, хто забере його. Іще і мене благословить. Нам невідомо, що до чого в цьому світі».

Бо сказано: «Чи може бути впевненим пастух, яка вівця принесе кращу шерсть? Чи впевнений садівник в кількості плодів окопаних дерев? Але турбота пастуха про стадо і любов садівника про сад і будуть їм нагородою».

Скажіть, хто сьогодні задоволений своїм і суспільним комфортом? Межі бажанням немає. Ми швидко привикаємо до легшого, комфортабельнішого, але взамін втрачаємо інші види енергії, як от доброту, милосердя, безкорисливу потребуючу допомогу комусь, або собі. 

Душа знає, що їй належить в цьому єстві по життю і вона в постійному стані мати, а ум зіставляє, контролює процес досягнення мети, але іноді відмовляється від подальших дій через неможливість досягти мети з різних причин: через страх розпочати якусь дію, через появу більш економічно могутніх конкурентів, через усвідомлення непотрібності початкової мети і тут душа починає управляти умом. Вона входить в стан прийняття та реалізації наміру мати все для забезпечення духовного зростання, у випередженні мати все для цього з матеріального світу. Ми відкриваємося для прийняття. І цей процес прийняття ми можемо сформулювати в нашому пристрасному житті як рішучість мати, побудованому на відчуттях легкості отримання, починаючи з дрібниць. Угледівши такий свій шлях в можливостях і є відкриття в собі здатності приймати і тієї готовності мати щось матеріальне, яке і сприяє духовному розвитку. 
Придбаний стан з поєднанням різних енергій є тим станом, який ми визначаємо як долю. Енергія психожиття керує всіма проявами життя нашого єства, і розділити тінь від світла неможливо. Важко людям зрозуміти, що збіг космічних поєднань однозначно створений самою людиною. Все, що несе людина, буде відображати всі духовні особливості (позитивні, чи негативні) її попередніх життів. 
 Духовні поступи в цьому житті ведуть до нових матеріальних статків в наступних життях (ось звідки природа релігійних традицій в обіцянці всього, всього в загробному житті), але при умінні спілкування із Всесвітом, ми таку можливість можемо мати в цьому житті. Візуальне бачення солідних духовних поступів їх попереднього носія душі видно в матеріальному богатстві в цьому житті нашого єства. І таких індивідуумів на загальному тлі людства є невеликим. Ті, хто піднявся по щаблях духовного життя є ще в меншій кількості і для них не є смислом життя матеріальний достаток. Вони є притягальною енергією для космічних енергій і є сполучною ланкою Землі і Всесвіту. Людство вже розуміє, що зміна тілесних життів не є тільки зміною оболонок. Адже перетворення не несе за собою закінченого образу і не все береться в нове життя нашою сутністю. І коли відбувається зміна, значить, процес перетворення творить новий щабель. Коли людство навчиться розуміти, що істина долучає нас до джерел Духу. Зростання духу не завжди пізнаване свідомістю і без видимих ​​якихось втрат — це Сущий разом з нами відкидає непотрібне на шляху до істини. 

 Незалежність існування людини, її відокремлений розвиток є неможливістю. Сущий настільки пов'язує всі космічні явища між собою, що неможливо уявити собі незалежне існування людства, а тим більше його самозвеличення в одне з найкращих визначень, чи призначень у Всесвіті. Будь який технічний механізм не працює навіть без маленького гвинтика, як і при відсутності громіздкої деталі. Аналогію ми спостерігаємо і в природі, але природа живого організму може створювати нові комбінації, напрями та види енергетичних дій у впливі на матерію. Зрозуміємо, що такі потужні впливи оточують нас у звичайному природному ареалі — колір, звук і аромат вчимося тільки спостерігати їх. Їх енергія дозволить нам пізнати, що весь ужиток їхнього життя проявляє великий вплив на нашу долю. Такі результати спостережень привчають нас уважно ставитися до кожного предмету. 
Пробуємо згадати, чи наша душа, перебуваючи в тілі (храмі душі), розвивалась, збогатилась, що доброго, позитивного ми зробили і чи такі якості ми бачили в інших людей – це теж є позитивом? А чи ми вдячні тому факту, що проживаємо в задоволені своєю долею, в спокої, в матеріальних достатках, тим, хто носив нашу душу до нашого тіла – маймо відповідальність і при нашому житті сіяти доброту, справедливість, милосердя, радість, красоту, бо цим допомагаємо іншим побачити ці якості і дамо прекрасні відчуття щастя для своєї душі? Душа не загубить придбане — вона дасть іншим і понесе цей стан в інше тіло після смерті – божественними каналами. Мабуть з цією метою Творець створив людину – носія душі.Людина, як одна з істот, яка володіє таким самодостатнім творчим потенціалом. Вона теж, свого роду, творець матеріальних благ і духовних надбань.

Душа, душа. «Одного разу весною онук з дідом збирали в огороді бур’яни. Раптом дитина спитала:
— Дідусю, а чого бур’яни, які ми не садили, так добре ростуть, а те, що ми садимо, має потребу в нашій увазі, турботі і праці?
— Ось, онучку, дякуючи своїй спостережливості ти зробив важливе для себя відкриття: все цінне і значиме для людини часто потребує від неї чималих зусиль, а шкідливе і непотрібне проростає саме».

 Лебеда, береза, заєць, синичка теж мають певний рівень самоусвідомлення своєї ролі на нашій планеті (вже є на цю тему наукові трактати). Вони теж мають процес життя, вони теж є носіями духовних енергій в збереженні життя, в творенні красоти, в створенні добробуту в цьому круговороті енергій, як і людина. Хоча і не легке їх життя – вони просто виживають у цьому світі. Людині теж не просто виживати в матеріальному світі і леліяти духовне, будучи узалежненим від сімейних, виробничих, суспільних обов’язків і певних потреб для підтримання життєвих процесів тіла і певних турбот до тих, кого ми породили і тих, хто породив нас, а сьогодні потребує нашої допомоги. Духовне збирається дрібними крихітками, а можливо дехто і не є збирачем. Будучи істотою розумною, людину теж ґвалтують, забирають в неї їжу, вбивають…- чи не так? Давайте разом вишуковувати причину такої поведінки, усвідомлювати наше призначення на планеті.

 Нам, нашому уму, частково відома історія людства з часів існування Месопотамії, Єгипту, Греції, історія окремих народів (зокрема історія єврейського народу з Біблії), і це в означеному часовому просторі (3-5 тисячоліть). Археологи, науковці шукають сліди більш древніших цивілізацій (Атлантиди, Хараппі, Мохенджодаро, (Мексика і Сибір з їх залишками ознак сучасних космодромів)) і підтверджують через знайдені рештки предметів життєдіяльності людини, що Землю населяли високоінтелектуальні, високо розвинуті цивілізації, що характеризує часи в 90 тисячоліть. Але і це виявляється не межа, бо є сліди проживання людини в нижчих шарах. 
Деякі вчені консерватори і деякі ієрархи церкви проти подальших пошуків, бо це зруйнує усталений світогляд і зруйнує міфи про процеси творення світу, а все таки слід було б відкрити версії загибелі цілих цивілізацій на Землі для усвідомлення результатів «такої діяльності людини». 

Є гіпотези існування життя на нашій планеті мільярди років тому і в тому числі на інших планетах і галактиках, тобто, людина знає на підсвідомому рівні, що життя і зараз там є. Сьогодні людина шукає підтверджень цим гіпотезам, які підтверджені деякими ознаками життя на інших планетах і в інших галактиках, бо знає, що шукаючи гроші в шафі, які колись там їх ложила, знайде. Історична пам'ять сущого спонукає до цього. Той, хто не грав на музичному інструменті, грати не буде…- ведмідь танцює, бо теперішня його душа була в людському організмі в недалекому минулому… Не всі медведі танцюють і не всіх можна навчити, але ж є і людське тіло з повадками ведмедя (чи іншої живої істоти), з його певним рівнем усвідомлення. Тобто в недалекому минулому людська душа пройшла деградацію і послана з тіла медведя в тіло людини. Мова іде вже давно про реінкарнацію (переміщення) душ і тіл і є відомі писемні згадки про це явище. Зокрема в декількох місцях це підтверджується з посиланням на вічність душі.

 «Апостол Павло в досить твердому переконанні показує процес воскресіння тіл і розкриває частково цю таїну в 15 главі послання до корінфлян (15,35-44): «Але скаже хто-небуть як воскреснуть мертві і в якому тілі прийдуть? Безрозсудний!, бо те, що ти сієш, не оживе, якщо не вмре. І коли ти сієш, то сієш не тіло майбутнє, а голе зерно, яке може бути пшеничним, чи друге яке. Але Бог дає йому тіло, як хоче, і кожній насінині своє тіло… Так і при воскресінні мертвих сіється в тлінності, відновлюється в нетлінності; сіється у втраті, відновлюється в славі; сіється в безсиллі, відновлюється в силі, сіється тіло духовне, відновлюється тіло духовне».
 В землю посіяне, зарите зерно якби стліває, воно перестає існувати як насінина, але з нього виростає значно більше, чим воно, непорівнянно більше досконале і по складності, і по формі нова рослина. Бог дає їй форму і красоту і повне користі і радості життя. Можливо такий шлях приблизно проходить енергія і нашого єства». Войно Ясенецький. 

Дана тема вивчається і ця гіпотеза знаходить підтвердження. Сьогодні є окремі індивідууми в підтвердження цього явища. Воно не масове, бо людство, мабуть, втратило знання про це, втратило силу ума і чистоту душі і тіла.
Сьогодні люди відчувають, що конкретний Іван, Сергій хоче знати родову, і хоча б генеологічну свою історію, не говорячи про історію душі, вишуковуючи і описуючи генеалогічні родові дерева, веде вивчення кармічних знаків, письмен; їх смислове навантаження. В житті випадковостей не існує і все, що відбувається, то відбувається на краще. З-ум (з умом)- і -й(в собі) -те побачити, бо це крок і крок до пошуку, до пошуку істини.
Коли людина хоче подивитись, чи настав світанок на вулиці, то відкриває одне око, коли хоче пізнати своє минуле і щасливе майбутнє – вона веде пошук, вивчає способи і методи, як це можна зробити, використовуючи збір інформації через Інтернет, книги і інші джерела. Послуговуючись емоційним сприйняттям цієї інформації і якщо дана інформація є на матриці знань душі – ми говоримо «еврика», отримуючи задоволення. Кажуть – легко стало на душі.
На сьогодні стоїть питання – знати хоча б теперішнє. До цього запрошує і мудрість людська – живіть днем сьогоднішнім. Для Бога, для нашої душі минуле, сьогоднішнє, майбутнє є категорією теперішнього. Це наш суспільний ум для орієнтації у своєму світобаченні робить певні поділи, в тому числі для кращої організації життя. В формуванні якого бере участь кожен – чи то в сім’ї, чи то в державі, чи в середовищі людства в цілому.

 Ми вже говорили про шкоду розділень, узагальнень, аналізу, змагальності — як процесу прискорення пізнання і реалізації, бо цим порушуємо всесвітню гармонію. Пред'явили бажання й очікуємо. Тверде бажання мати присутнє в нашому житті і коли ми починаємо його реалізувати, маючи деякі можливості, то такі бажання реалізовуються, бо енергія протиборчих сил іде у діяльність через співпрацю з початком реалізації. Але якщо ми сильно напружуємося, не маючи енергії можливості, то таке бажання не реалізовується, бо ми занадто багато часу і уваги приділяємо на ідею реалізації, створюючи в кінцевому результаті ідола. 
Природа такого явища — залежність і залежність в тому, що всі види життєвої енергії направляються на уявну реалізацію з переходом в діяльність і тому інші життєві енергії, не маючи можливостей, не дають реалізуватися ідеї. Реалізація уявного бажання здійснюються без напруги, а шляхом подяки за те, що маємо дещо, або ідентичне наявному, але яке на даний час не влаштовує нас і цей процес називається збором позитивної просторової енергії, яка входить у наше життя і саме вона дає можливість реалізуватися нашому бажанню. Життя вічне і якщо ми розуміємо один одного не умовними звуками, але чимось поверх думки і слова, то ми покликані у цей світ для пізнання його і для стяжання дружелюбності і поступів до єднання. Неправий розділяє. Неправий допускає поділ на нації, на країни, на релігійні традиції, на партії, на найкращих, на найшвидших, на …. Природа цього мирського явища в духовному прояві в тому, щоб ці кращі і були добрішими, дружелюбнішими, милосерднішими, вміщаюючими, передавачами, подвижниками усвідомлених діянь з мудрістю і знаннями, наповнюючи добротою навколишнє середовище. 

Так ще глибше намічається зв'язок світів і наша участь в них. Нелегко свідомості охопити уявлення про світи незримі, з причини нашої щільної наповненої оболонки мирськими бажаннями і ми дуже важко усвідомлюємо всі можливості поза нашим чуттям і баченням. Потрібно звикати мислити про цілі світи, які реально існують. Тонкий світ не є тільки наш стан, він, сам, представляє з себе цілий світ з усіма можливостями і перешкодами. Прояви життя суті духовного світу недалеке від земного, але вони, можливо, в іншій площині, в іншому куті споглядання. Одне можна стверджувати, що людське єство і оточуюче середовище, Дух і матеріальний проявлений світ, отверділа енергія і тонкі її прояви не є розділеними, вони взаємозв’язані і діють у якомусь як би визначеному порядку чи в тому сприймаючому нами хаосі. Таке сприйняття має утверджувати нас, як оберігаючу енергію і нашого життя з його похідними. Ця оберігаюча енергія і є тією довірою до Сущого, до Бога від якого ми підсвідомо очікуємо захисту, від якого ми очікуємо допомоги, яка йде до нас в енергетичних потоках чи потічках.
 Все зроблене не зникає, навпаки, воно множиться з життя в життя. А щоб мати силу очистити свої думки від дрібних скалок, то ми маємо бути усвідомлені, наскількі дрібні ці занози. І не важко позбутися них, варто лише їх почути, побачити в собі і в навколишньому середовищі, пізнати їх суть усвідомлено. Не будемо боятися, що люди взагалі не можуть повернутися до дружелюбності, бо її фрагментарно достатньо в кожному з нас, тому і про інших уявімо те ж саме, роблячи малі духовні поступи, не продукуючи в собі безвільне, рабське і жалюгідне лицемірство. Ніяка зовнішня релігія не врятує людину, якщо вона обмежується зовнішніми умовами.

 Слід вміти зрозуміти, що і сама душа людська зараз дає незвичайні можливості для спостережень. Катастрофічний стан нижчих сфер планети свідчить про потребу духовної діяльності. Можна побоюватися не колишніх епідемій, але цілого ряду страждань, з’єднаних з поганим вивченням духовних затребуваних якостей. Найгірше, якщо будемо слухати про це, як про пророцтва і цим нагнітати в собі страх чи зберігати тілесне існування в очікуванні, а не як запрошення до прийняття життя і усвідомлення ролі стяжання духовних енергій з можливістю змінити пророцтва для збереження життя. Усунути слід всі ходіння навколо. Потрібно прийняти основу душі і зрозуміти значення сенсу життя. Блукання недоречні, сумніви лише там допустимі, де людина не досягла розуміння про значення духу. Так розмірковуючи про суспільно-політичний уклад відносин між людьми, який уже зріє до змін, то скажемо на основі історичної періодичності, що йде підготовка певного обґрунтування цих змін в появі духовно-філософських творів, як умова облаштування нових суспільних відносин і змін в матеріальному світі. Ми вже можемо свідчити про інтенсивність появи духовно-філософської літератури – привид змін вже бродить в суспільстві. Поряд з наявним хаосом в політико-суспільних відносинах ще не визріли пріоритети і самі форми, їх змістовне наповнення. Гіпотези є, пропозиції є, але ще не визріла критична маса суспільства для прийняття їх в організаційну реалізацію облаштування нових відносин. Во ім’я спасіння людства і планети має з’явитися той чи ті, які сколихнуть чи втримають світ. Можливо це станеться досить скоро. Коли ми будемо дивитися на життя філософськи, з позицій духовності і будемо творити добро, милосердя і справедливість, то можна відчувати позитивні зміни, якщо ми будемо в очікуванні осуджувати в кулак, ображати когось, гніватися на когось, то ми ввійдемо в важкі часи, а можливо і багато взагалі вже не будуть ходити.

 «Жив-був лавочник. Торгував він мідними і срібрними тарілками, блюдами і кувшинами. Посуда красива, дорога, відвідувачі солідні. Два-три покупці за день – ось і достатньо, щоб за місяць виходив прибуток в тисячу дирхамів. Час, який залишався лавочник курив кальян, дрімав в тишині, або розглядав прохожих.
 І все було б добре, але на душі у нього було якось незатишно. То раптом вколе думка про недавню пожежу на східній частині ринку, то згадається, як серед білого дня пограбували лавку знайомого ювеліра.
Він розмірковував: «Хвала небесам, часи тепер хороші. Війни нема, падишах мудрий, торгівля процвітає, городяни богатіють. Але розкіш не буває вічною, в одну мить все може змінитися — і люди почнуть мріяти про шмат хліба, а не про покупку срібрного кувшина. Не дарма говорять, що умний чоловік не стане тримати всі гроші в одній кишені».
 І вирішив він з обережності завести ще одну лавку — бакалійну. Борошно, цукор, крупа — ось що потрібно всім і в будь який час. Та і грошей дві лавки принесуть набагато більше. Була тисяча — стане дві.
Правда, поки приходилось більше витрачати. Новий товар і сама лавка обійшлись недешево. «Але так завжди буває спочатку, — сказав собі лавочник. — Тільки глупа людина надіється получити щось із нічого».
Бакалійним ділом він ніколи не займався, тому потрібно було взнавати, по яких цінах торгують інші торговці, вивчити і перейняти різні торгові хитрощі, та іще наглядати за приказчиком, якого він посадив у нову лавку. Відомо, що навіть самий чесний робітник, залишений без нагляду, уже через місяць перетворюється в страшного негідника.
 Потім лавочник подумав, що не помішає відткрити заодно м’ясну лавку. А щоб не платити перекупщикам, найкраще — це завести власну скотину. Тому він купив отару овець і стадо корів, а в найближчому селі — землю під випас.
 Власних грошей на нові придбання йому не вистачало, він вліз в борги. Турбот також прибавилось. Цілий день він бігав від однієї лавки до другої, а через день їздив в село — худоба вимагала постійного догляду.
Але справи йшли неважно. Частину борошна і круп з’їли миші прийшлось витратитися на ремонт складу. Половина корів здохла від невідомої хвороби, але лавочник підозрював, що причиною був поганий догляд. І від торгівлі поки не було ніякого прибутку. І то сказати: лише вийде він з лавки, як приказчики, знаючи, що він вернеться не раніше вечора, тут же впадали в такий кріпкий сон, що своїм хропінням відлякували всіх покупців.
Через півроку лавочник полічив прибутки. Дивно, але виходила та ж тисяча дирхамів! Зате він втішав себе думкою, що маючи цілих три лавки, не беручи до уваги скотину, він може більше не боятися ймовірних бід.
Але бажаний спокій не приходив. І тоді він вирішив в добавок до лавок завести іще майстерню по виготовленню срібної і мідної посуди. Тоді йому не прийдеться платити за поставку товару, він збереже кучу грошей, але головне — і сам стане оптовим торгівельником.
Поскільки вільних засобів у нього давно не було, він заложив свої лавки, купив срібла і міді і найняв кращих майстрів.
Знайомі перестали його пізнавати. Лавочник схуд, осунувся і був настільки поглинутий в думках про свої багаточисельні справи, що більше не міг ні про що говорити і думати. Рано вранці він ішов в бакалійну лавку, потім перевіряв посудну і м’ясну, потім слухав доповідь керівника його сільськими справами, потім спішив в майстерню, потім обходив лавки по другому кругу. І всюди виявляв лінь, обман і крадіжки, особливо серед мідних і срібрних майстрів.
 Крутився він як білка, а прибутків більше не ставало — вся та ж тисяча дирхамів від усіх його справ. До того ж в руках залишалось в п’ять разів менше — останні приходилось віддавати за борги.
І одного разу лавочник закричав:
— Краще бути останнім жебраком, чим жити так, як живу я! Стократно проклинаю день, коли я вирішив влаштувати собі спокійне життя! Саме тоді я і позбавився спокою!
 І він продав лавки, скотину, майстерню, звільнив усіх робітників, із задоволенням слухаючи, як вони піднімають руки до неба і гірко проклинають долю. А потім пішов у свою стару посудну лавку, разкурив кальян, відкинувся на подушки і зрозумів, що він щасливий і спокійний, як ніколи раніше.
 І прослухавши цю історію, мудрець сказав:
 — Воістину, нема користі в завтрішньому щасті, якщо за нього потрібно заплатити щастям сьогоднішнім».Сергій Занин.

Якщо розглядати рубежем цей рік, то сили доброти і правди мають очищати кожну конкретну людину, то і світ мінятиметься на краще. Відповідно матимемо таких батьків, таких начальників і таких президентів, яких ми самі ліпимо своїми мислеформами, дієформами своїх душ і нашими умами через думку, слово і дію. Цю силу суспільство до даного моменту накопичувало тривалий час, однак смута і злоба ще не переосмислена, не нейтралізована добротою. Бог відкриває нам такі риси, як любов, милосердя, доброта, правда, а ми, діючи за цими негативними явищами нашого життя, можемо дивуватись – чого це ми вчора так напились до безпам’ятства, бо ми не схотіли (ознака перебування в стані невідання, чи страсті) відкрити око на прояви божественної підказки, бо ми не схотіли зробити перший позитивний крок – нас так влаштовувало. Наприклад, коли згорів наш будинок, то ми збентежились. Саме збентеженість на основі чуйності дає нам можливість бути пильним у сприйнятті життєвих підказок в ситуаціях, які є в нашому житті. Подумаймо – чим ми створили дану ситуацію, для чого вона нам і як вийти з неї? І таким чином вивчаємо будь яку чуть виражену неординарну подію дня, яка нам дає відчуття радості, чи вносить в нас смуток. Неординарність є як би негайною і вкрай необхідною підказкою для нашого єства у визначенні руху в позитив. В підсумку ми навчимося керувати подіями і обставинами дня, а не вони нами. Це дуже і дуже важливо. 

Коли ми відчуваємо задоволення, ми щасливі, радіємо життю (поспостерігаймо за собою в цей момент), то дивно – де береться енергія для творіння добра, любові …Спрацьовує принцип – одного послав — сім таких же прийшло. Доброму відкривається сім доріг, а лютому одна і та через хащі і через сім перепон. Починаймо шукати істину, Бога і творімо правду і Бога в собі, то і всім додасться, а найперше і найбільше тим, хто поблизу нас.

«Віддайте тепло
І спокій даруйте душі,
Й неодмінно до вас
Прийде смак доброти.
Віддавайте тепло
І не бійтеся душу
Поранить свою.
Той, хто більше віддав,
І отримає більше
В стократ.
В цьому вирі життя
Запаліть ви лампадку,
Що дарована Богом для вас.
І загублена, кинута в прірву.
Душа прилетить
На те світло, що лиш ви
Віддали.
І якщо ваш дарунок
Не оцінить ніхто,
І у відповідь – 
Знову страждання,
Віддавайте тепло без
Всіляких надій на добро…
Адже є на дорозі сліпі,
Є бездарні, безликі,
Але є і святі.
Бо немає шляхів,
Де все ясно і просто.
І любов, як терновий листок,
Від народження і до погосту
Освітлює нашу дорогу,
Щоб і ми дарували
Лебединою піснею… Всім…». Анна Волошина.

У праведника Серафима Саровського були у вжитку своєрідні слова — вітання, чим давав одночасно настанову тим, хто зустрічався на його життєвому шляху: «Чадо, стяжи (накопичуй)* дух миру (дух спокою)*, і тисячі навколо тебе спасуться».
А що таке – Бог? – слово. Слово до тих пір, поки ми не відчуємо Бога в собі, в серці, в щасті і горі. Тільки тоді ми пізнаємо істинну суть душі, себе, як один із видів світової енергії. Бог – це і є життя у всьому і скрізь, як рух (дух) енергії, це наша прекрасна Вселенна.

Людина є саме тим видом енергії, яку сущий визначає як найкраще середовище, як можливий потенціал, придатний для розвитку душі, для творення позитивних енергій. 

«Жив-був каменотес, який втомився дробити гору під гарячими променями сонця.
— Мені набридло таке життя. Тесати і тесати камінь, поки не падаєш з ніг… Та іще це сонце, і весь час сонце! Ох, як би я хотів бути на його місці! Я жив би високо в небі, я був би всемогутнім, горячим, заливав би весь світ своїми променями! — сказав каменотес.
 І стало диво: його молитва була почута, і каменотес тут же перетворився в сонце. Він був щасливим від того, що його бажання здійснилось. Але, радісно посилаючи всюди свої промені, він помітив, що хмари перегороджують їм дорогу.
— Для чого мені бути сонцем, якщо прості хмаринки можуть не пустити мої промені! — вигукнув він. — Якщо хмари сильніші за сонце, то я краще буду хмариною!
 І він став хмариною. Він обійшов весь світ, літав, проливав дощі, але одного разу піднявся вітер і развіяв його.
— Ой, цей вітер може розганяти хмари, значить, він сильніший, я хочу бути вітром! — вирішив він.
І став вітром. І віяв він над усім світом. Він влаштовував бурі, шквали і тайфуни. Але одного разу він помітив, що шлях йому перегороджує стіна. Дуже висока і дуже міцна. Це була гора.
Для чого мені бути вітром, якщо проста гора може мене зупинити? Вона сильніше всіх! — сказав наш герой. І тоді він перетворився в гору. І тут він відчув, що хтось стукає по його боку. Той хтось, сильніше його, хто дробить його зсередини. Це був… маленький каменотес!».

Пишучи першим словом «душа» і цим визначаємо, що вона є рушієм життя. Не зважаючи, що при зачатті маленької сутності зустрічаються дві енергії – одна в сперматозоїді, а інша в яйцеклітині і коли вони зливаються в одне ціле, то саме в цей момент Бог посилає в це одне ціле — душу – почалося нове життя. Ми ж в процесі зачаття говоримо одне одному прекрасні слова про любов. Ми щасливі. В нас клекочуть найщиріші, найдобріші почуття і робимо ми це із задоволенням, осмислено, знаючи, по велінню світового Розуму. Коли ми сердиті, чи зайняті чимось іншим, то в нас і потягу до цього зачаття немає. Так може статись, що і зачаття не відбудеться (подумайте, скільки разів ми займаємося плотськими втіхами?, скільки викидається сперматозоїдів? Скільки разів яйцеклітина готова до зачаття?), хоча і зустрічалися на одній дорозі сперматозоїд з яйцеклітиною. А коли і з’єднались, будучи не в стані благості, любові, то що ми можемо отримати? … Не будемо писати, бо знаємо. 

Зачаття мабуть потрібно проводити з душею, з благосною енергією, будучи в щасті і радості. Для прикладу, поділимось нашими спостереженнями. Всі, чи майже всі жінки випікають пиріжки, хліб з одного сорту борошна (з тієї ж партії), з дріжджів, води в один і той же час і в той же день місяця замішані, при одній і тій же температурі, однакових пічках в той же час випікаємо, але не завжди випікається смачний хліб, а деколи і не придатний для споживання, бо ми готували його без душі, без творчого натхнення, без радості. Можна сказати, не «вклали» частинку своєї душі.

Наші предки при випіканні хліба виконували різні ритуали — молитви, прохання, побажання і запрошували сущого прийняти участь в цій творчості, осіняючи хресним знаменням, а в кінці закінчуючи процес з великою подякою. Сама підготовка починалась з очищення душі і тіла. Очищали тіло, починаючи очищення від негативної енергії, яка накопичується в нижніх чакрах — калу, мочі і при потребі сперми (бо коли її набирається надлишок і вона вносить неспокій в тіло і ум, то краще звільнятися від неї. До речі, в такому стані не слід починати і зачаття. Зазвичай викид сперми проводять на сторону). Потім миються повністю. Деколи ми проводимо очищення зранку, то перед процесом все одно омиваємо руки і обличчя (очі), надіваємо чистий одяг і з благоговінням приступаємо до творчості. Але коли ми неспокійні, сердиті, відчуваємо дискомфорт, маємо якусь невідому тяжкість на душі перед початком, а опара готова, то зупиняємось на хвилину і спо (з і по)-відуємо(відвідаємо)-сь(себе) перед Творцем за свої недостойні (достойність, чи не достойність визначаємо тільки ми самі – душа знає) думки, слова і вчинки. Заспокоїлись і в умиротворенні приступаємо … Говориться ж бо: «В чистому тілі і здоровий дух» — дух щастя, стан задоволення і радості.

Коли ми посилаємо любов в свою їжу (при її приготуванні, і при споживанні купленої проводимо благословення) – чи то під час її приготування, чи прямо перед споживанням, то ці відчуття духовності насичують їжу. Така процедура в багатьох випадках міняє їжу, збільшуючи її життєву енергію, зовні проявляючись в покращеному смаку і тривкішій насиченості тіла. Така їжа зроблена з любов’ю в спокої, то і люди її споживають краще, як доказ проведіть експеримент: в одну тарілку положіть їжу виготовлену в спокої і при веселому настрої та ще й благословіть, а іншу тарілку з такими ж продуктами поставте рядом, але під час приготування такої їжі знайдіть спосіб посваритись з кимось і в злобі вже попросіть поставити її на стіл, або може і так статись у процесі приготування – і результати будуть вражаючі – гості чомусь їжу з першої тарілки спорожнять зразу ж, а з іншої по інерції візьмуть декілька шматочків. З першої братимуть навіть при певних утворених спеціально перешкодах. В чому ж річ?, що люди прямо накидаються на цю їжу, навіть не усвідомлюючи, що діється, хоча бачать певну неадекватність. Організм нашого тіла прямо всмоктує в себе цей позитив, проявляючись в зміні настрою, дружелюбністю за столом. Така їжа набуває лікувальних властивостей (згадаємо далі при лікуванні п’яниці). Ми виявимо, що така їжа легко засвоюється, заспокоює, водночас відчуєте потребу поговорити з тими людьми до яких були натягнуті відносини, шукатимете способи помиритися в сім’ї, схочеться зробити добру справу. А чому?, бо організм і душа наша насичені любов’ю і добротою. Досить просто. І як тільки ми починаємо помічати такі маленькі чудеса, привикаючи до них, то коли ми помічаємо, що відсутнє таке зриме чудо, то це підказує нам розуміння значення спостереження і його природу, та ще й у спокої. Щастя, любові бажаємо Вам! 

Такий підхід застосовується до будь-якої думки, слова, а тим паче дії. Другий приклад. Купляємо новий піджак, підтримують знайомі і продавець у правильному виборі фасону, кольорової гами …, але надівши, відчуваємо якийсь дискомфорт, холодом від нього віє, запах неприємний, бачимо шов нерівний (це підказки від душі – вона у постійному контакті зі знаннями Всесвіту), але в дзеркалі – нічого … Купили і на третій день зачепилися і розірвали в неналежному місці. А природа тих відчуттів, підказок в тому, що у виготовленні цього піджака брали участь багато різних людей, які можливо були в гніві, при роботі розказували про сусіда неправду, були присутні думки про роботу, що надоїла, про негаразди у дітей … Ось так чорна картина енергії закладена в піджак і відповідно такий його фініш. Це процес дії негативної енергії.
А деколи носиш піджак десять років і почуваєшся в ньому комфортно, лежить на тілі, як облитий … Не вічний, але чимось притягує — зносилася певна частина, то поставив на зношене місце доречну аплікацію і далі красуєшся без хизу. А ще скільки років хочеться надівати його при виконанні домашніх господарських робіт. Такий піджак став другом. Дехто не знаючи природи цього явища трактує так, що коли надіне такий піджак, то всі питання життя вирішуються. То купляймо саме такі речі, саме такий хліб, а найголовніше, щоб ми теж так і з таким настроєм підходили до своєї творчої роботи, до спілкування з людьми – з чистою совістю і правдивістю, з чистим тілом і з чистою душею. Водночас знаємо, що це є наше покликання, як духовної істоти.
Цей вид роботи є тільки для прикладу, бо є різні види і чоловічої поширеної роботи і природа відношення до роботи і її кінцевий результат вкладається в цю схему. Це є наше бачення. Можливо воно у Вас інше. Тому просимо прийняти вибачення за цей відступ. 

 Підготовку до злиття в одне ціле проведено теж з участю духовних енергій (Богом) і ними через підібрані тіла і через їх готовність провести з’єднання. 
 Ми (жінка) вже є носіями нового життя, але не розпорядниками. Зародок має таку ж душу, як і ми. Це наш брат, чи сестра по духу. Тільки прохання – не вбивайте нових організмів абортами, бо зразу ж переходимо в категорію вбивць. Ми ними і є, коли робимо аборт, але нас інформують, що вбивця той, хто ножем покромсав інше, чи своє тіло, але ніяк не той хто зробив, чи згодився на аборт. Так, як не вбивця і той, хто зробив, винайшов атомну бомбу; чи може той не вбивця, що купляє, вкладає зброю в руки вбивці, чи для вбивства, або організовує революцію, війну … Абсурд. 
Не позбавляймо життя будь кого і не допомагаймо цьому і не будьмо байдужими спостерігачем. Життя вирішували дарувати не ми і ми не можемо його забирати. Наше життя не обмежується нашим тілом, бо наше життя має свій життєвий простір і в поєднанні з іншими об’єктами і суб’єктами в просторі і часі ми є тим середовищем де і проходить розвиток духовних енергій. Життя – це рух енергій і не тільки тих на які особистість може безпосередньо впливати. Вбивши тіло, ми розриваємо певний ланцюжок потоку енергій достроково. 
Якщо не потрібно тіло з душею, то кому потрібне тіло без душі. Схаменімося — душа в новому житті ще не виконала благоволія, не виконала свою місію. Людина дозволяє собі абортом розривати ланцюжок в потоці божественної енергії. 
Ми таким чином занапастили перш за все свою душу (планували, готувалися, вбили нове життя) і покалічили іншу душу. А давайте поміркуємо: де буде після цього наша душа – в якомусь ланцюгу однією з ланок – і будуть нас тягати, напружуватимуть, клепатимуть молотом, багато разів переплавлятимуть у вогняному пеклі (ось звідки пам'ять душі про пекло), чи зіржавіє в землі. І так багато життів. Невже душа не може забути це страхіття. Пам’ятає — раз ми знаємо. 
Для світової енергії тисячі життів, як одна хвилина. Тож поміркуймо, куди ми посилаємо свою душу після вбивства. Ми тут хвилину вбиваємо, а в світі мучимось теж одну хвилину, але світову. На скільки мук ми посилаємо свої душі, в скількох життях вона мучиться «завдячуючи» нашій хвилині вбивчої дії.

 Взагалі для душі не є значення, хто є її носієм – чоловіче, чи жіноче начало. Для душі не є суттєвим стать тіла, бо вона часто міняє тіла і в різних статях. В зачатому організмі почалися творчі процеси з певним рівнем свідомості. Це творить нова душа при допомозі тіла матері і батька і їх духовної підтримки, бо якби це було творіння двох статей, то можна було б творити не в утробі, а на заводському конвеєрі.
Якби вони потрібні були нам, Всесвіту, то вони були б створені. Це потрібно нашому неспокійному уму, нашому дияволу, нашій негативній енергії, власть предержащим, бо їм сіюмінутно потрібні роботи. Уму, якому в пропагованій науковій доцільності при підтримці своєї гордині, користолюбства, чванства можуть зробити прагматичну біологічну істоту, яка в кінці кінців при допомозі комп’ютера визначить непотрібність і самого навченого; чи в неї будуть відхилення від першої ілюзорної мрії закладеної в її генну пам'ять біоробота, чи за непродуктивність його праці, чипо старості літ. Ось до такого фіналу приходять ідейні мрійники. А разом з ними зникають цивілізації.
А те, що прийшло дітям з душею, бо Сущий саме в таке благодатне подібне середовище посилає їх душі, де душа має можливість нарощувати духовні енергії і саме в такому соціально-сімейному подібному середовищі, де вона перебувала до цього. Це також частина тих завдатків, звичок і способів діяльності, з якими прийшла душа, як із знаннями для найкращої адаптації з цими батьками. 

В основній масі ми основний час живемо неусвідомлено і лише епізодично деякі сприймають життя усвідомлено. Усвідомленість в нашому пристрасному середовищі людства підводить до вибору. Так, що вибір за вами.
 Про це повчає життя. Чого зникли високорозвинуті цивілізації? Залишки їх творчості знаходимо по сей день, а тому, що хотіли займатися божественною роботою не з участю духовних енергій, а в намаганнях вознесеного і гордого ума. Реалізація в проявах духовних енергій прекрасна і цю професію ми зазвичай називаємо – Творець, а не навчений біолог, чи навчений анатом …
 Давайте відійдемо від страстей в оволодінні божественною професією і в спокої поміркуємо про вічне. Цим ми збережемо енергію душі і тіла на потрібний нам хліб на-сущний і хліб пшеничний.
 Духовність маси суспільства все таки не дає політикам проводити таку роботу зі своїми братами і сестрами по духу і крові, а можливо їх стримує страх на підсвідомому рівні, бо страх в їх єстві є найбільшим рушієм їх діяльності у всіх видах діяльності, якими вони займаються. Навчені люди лізуть в формування тіла, але в душу не можуть, бо це є професія божественного, бо це є дія всеохоплююча. Ми знаємо, що коли танцюрист стає слюсарем, міліціонер лікарем, або кочегар пілотом … заєц вовком, береза дубом …- і який результат такої творчості. Кожен носить свою душу, свою кількісну якість духовних енергій.

Кожна людська душа має свою кімнату в будинку батька свого небесного. І цією кімнатою є наше людське тіло. Тому нехай кожна душа знайде свій шлях. Саме туди спрямовуються всі духовні позитивні енергії, які ми позначаємо символьним словом — Душа. Деякі душі приходять в бла-гості на певний проміжок часу, інші на постійно. Після багатьох життів ми туди заходимо в гості з вантажем негативних енергій і тільки після духовного зростання і при завершенні земних можливостей такого духовного розвитку Душа очищається від земного негативу і поселяється в необмежених кімнатах Отця Небесного на необмежений період буття у вигляді енергетичних з'єднань, як би в Божественний Океан Духу. Такий шлях проходить кожна Душа. Знайте це повторне нагадування. Ми знаємо, що багато Душ проходять дуже тривалий шлях в тілесах наших до пізнання цього осмисленого процессу і ми займаємо цю життєву нішу на планеті в цих наших тілах і з цим рівнем усвідомлення. Людські духовні енергії мають такі ж ніші у Всесіті, як і серце чи інший орган тіла в тілі. Не може певний орган знаходитися в іншому місці тіла чи поза тілом. Так і душа має свої можливості і свою затребуваність для інших, як і інші предмети і істоти є присутніми в нашому житті тілесному. 
Негативні прояви, які ми називаємо диявольськими діяннями присутні в наших життях, сіючи важністю, гнівом, злобою, жадібністю, засудженням, байдужістю входячи в стан страху, чим людина відводить себе від можливості пізнавати шлях, збільшуючи строки і якість наближення-зростання на шляху до Божественного Океану. Страх майбутнього є жах світу цього. Він вторгається в наше життя під різними личинами і ми приймаємо їх. З усіх руйнівних енергій людини слід зазначити небезпеку від вібрацій страху. Бо страх руйнує кожну творчу вібрацію, кожне творче начало. Якби можна було ззгадати всі явища думки, слова й діла людські, породжених страхом, то людина б вжахнулася б цим «застигшим енергіям» споглянувши їх. Страх нагадує страшну гієну, яка на земному плані створює такі захаращення, звідки шлях до вищих сфер багаторазово присікається. Але, крім того, страх нагнітає темні сили, створюючи умови і даючи їм поштовх до темних діянь. Але навіть на найпростіших прикладах життя можна переконатися, наскільки страх руйнує саме утверджене покликання. Кожна дія страху на тонкому плані руйнує безліч можливостей. Він поступово розкладає розум і очорнює душу. Такий страх оманливий в природі своїй. Люди знають, що кожна його присутність не вічна. Люди не хочуть знати про довгі терміни, бо не вміють покладатися на безмежність нашої душі і в такому страху заповнюють своє життя різноманітними справами, іноді непотрібними, тобто, запрошують у своє життя суєту. Значить розумно буде негайно готувати щось звільняюче, вільне і очищувальне. І тільки усвідомлене пізнання його природи відкриває нам багато можливостей духовного розвитку. Так ось страх створює відчуття скам'яніння, стиснутості і як наслідок — злобливість і жорстокість. Страх створює ідею безпеки, він створює ідею про необхідність захисту себе. І ніщо не вбиває нашу психіку так, як страх. Від цього стану, ми несвідомо шукаємо собі будь яку і навіть непотрібну справу, аби відволіктися від відчуття страху. Ось чому в нашому житті так багато непотрібних речей, та й неякісних. Ми до них не тягнемося, бо вони насичені негативною енергією страху. Однак усвідомлений страх на перших порах заставляє нас умом бути більш обережним і це дає нам певний проміжок пізнати його глибше – ми в підсумку можемо прийняти мудре рішення. Коли ми на сторожі, в бдінні, то просто у нас є час не ввійти в його енергетичне поле більш глибше.

Душа просто означає здатність відгукуватися, тому що життя — це політична течія, це фізіологічне життя наповнене суспільно-політичними умовностями і затребуваностями. Нам необхідно усвідомлювати і бачити, що від нас вимагається в тих чи інших ситуаціях на даний час, який виклик вона пред'являє. Відповідь завжди буде різною, і, разом з тим, глибоко внизу буде текти потік буття. Завжди слід виходити з ситуації, приймати рішення, знаючи ситуацію. Вирішує ситуація, а не логічний ум. Духовна людина поводиться відповідно до ситуації; інтелектуал, дурень поводиться відповідно заздалегідь заготовленим відповідям. Не має значення, чи виходять ці відповіді від Морального кодексу будівника комунізму чи від вислову Ісуса Христа: він завжди носить з собою «писання» під рукою чи в пам’яті. Він боїться покладатися на самого себе. Духовна людина покладається на власні знання. Вона довіряє власному єству. Вона любить і поважає себе. Духовна людина не живе, вона дозволяє, щоб Бог жив через неї. Тоді вона мудра. Мирська людина живе своїм життям, а духовна людина не живе своїм життям, вона дозволяє Богу жити через неї. Духовна людина — це величезна можливість з’єднання з Духом.
Нерозумна людина поважає інших. В цьому закладена природа дотримання правил управління людством донині і тому суспільні інтереси востребувані створенням такої дурості. Тому що це для них єдиний спосіб домогтися поваги. Ніякі батьки насправді не хочуть, щоб їхні діти були духовно багатими, тому що якщо діти цілісні, то вони при цьому і бунтарі; вони при цьому і неслухняні. Послух було нам нав'язано як велику цінність — це не так. Це одна з основних причин руйнування нашої душі, як посягання на духовні енергії Всесвіту. Результати сьогодні наяву.

«Один літній чоловік переїхав жити до свого сина, невістки й чотирьохрічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була кульгавою. Сім'я їла разом за одним столом, але старі дідові руки, які трусилися, а поганий зір погіршували цей процес. Горошини сипались з ложки на підлогу, коли ж він затискував у руках склянку, то молоко проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватись із-за цього.
— Ми маємо щось робити, — сказав син. — З мене достатньо того, що він шумно їсть, пролитого молока й розсипаної їжі на підлозі.
 Чоловік і жінка вирішили поставити окремий маленький столик у куточку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час, коли всі інші члени сім'ї насолоджувались обідом. Після того, як дідусь два рази розбив тарілки, то йому стали подавати їжу в дерев'яній мисці. Коли хто-небуть із сім'ї мимохідь подивлявся на дідуся, то деколи в нього були сльози в очах, бо він був зовсім самотнім. З тих пір єдиними словами, які він чув у свою адресу, то це були колючі зауваження в той час, коли в нього з рук випадала виделка, чи розсипалась їжа. 
Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його, що він грається дерев'яною скалкою на підлозі. Він ласкаво спитав дитинку:
— Чим ти займаєшся?
— Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якої ви будете їсти, коли я виросту, — так само довірливо відповів хлопчик. Він посміхнувся й продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дарунок мови. Потім сльози потекли по їх щоках. І хоча ні одного слова не було сказано, обоє знали, що потрібно зробити.
 У той же вечір батько підійшов до дідуся, взяв його за руку і ніжно провів його знову до столу. Так він їв з ними до кінця своїх днів. Чогось ні батько, ні мама більше не турбувалась, коли падала виделка, розливалось молоко на скатертину».

Облаштування життя настільки роз'єдналося з Космосом, що всі породження людські приймають форми, які важко можна застосувати в житті. Рівновагу земних енергій порушено. Розвиток людства йде по руслу, спрямованому до руйнування. Так мільйони особистостей, загубили зв'язок з Духом і втілюються з життя в життя деградуючи. Мало того, що ми є наплоджувачами негативу, то ми вчимо цим методам і способам своїх дітей, щоб вони могли вижити в цьому жорстокому мирі…, який і самі ж створювали зі своїми батьками, дідами… Деградаційний результат наяву – нас уже менше в мільйонах, а, можливо черед декілька десятиліть буде вдвоє менше …
 Самий страшний бич людства є його вузький світогляд. Кращі люди думають, що явище їх кругозору є головним ключем до порятунку світу і окреслюють прекрасне майбутнє своїми науковими досягненнями, але межі цих світоглядів не йдуть далі фізичного світу. 
 Служителі церкви обіцяють народові спасіння духу, але далі фізичного світу людини і часткового морального облаштування суспільства не йдуть. 
Влада спрямовує мислення своїх народів до перебудови, але далі нижчих сфер вони не ведуть, прагнучи створити мінімум умов для існування. Так можна обліковувати всі степені людського розуміння своїх можливостей, і стає моторошно за той глухий кут, до якого увійшло людство. 
Безліч душ спрямовуються до проявів у побуті, але не буття і життя направляється цими прагненнями тілесними. Іноді деякі людські особини схильні до випадів хтивих жадань. При такому помутнінні вони опускаються до свідомості особин тваринного світу. При цьому душа настільки поникає, що тваринні принципи опановують занепалим. 
 Звичайно, з часом вони знову можуть підніматися, але тваринний доторк настільки потужний, що може втілитися в тваринні форми при новому втіленні душі в тіло. Іноді спадковість допомагає такому народженню звіроподібних, бо негативні енергії воліють собі відповідні облики. Але іноді не спадковість, не атавізм, але плачевне поринання умом в тваринний світ завдає ознаки божевілля. Забувши про все прекрасне, людина забуває про своє покликання. 
 Не випадково ми нагадуємо про людські деградації в тваринний стан і далі. Багато підказок дається людині, щоб остерегти вчасно і зовнішній людський вигляд лише оголює внутрішню наповненість в контрасті, що теж є підказкою. Знання закликають допомогти самим собі і поважати свою природу. Але грубе, темне неусвідомлене існування вважається пристойним способом життя для віруючих в можливості нашого диявольського «я» — ума нашого.

Цілі школи зайняті поширенням таких згубних починань. Не дивуймося запамороченням і головним болям, бо кожна частинка нашої енергії напружена і на сторожі, а слід очищатися від старих вантажів негативу в нашому житті. Наші справи нас і викривають! Кожного конкретно! У Сущого немає чинів мирських. Не мир жорстокий, але людина. Не мир стверджує несправедливість, але людина, бо обрання людиною шляху відособленості і приписаної собі ролі у світі стало найгрізнішою частиною енергій по руйнуванню цього світу. Нетерпимість до всього вищого і світлого стало бичем людства. І порятунок людства може прийти лише від пізнання свого призначення. Багато в цьому напрямку трудяться праведники світу цього і ми запрошуємо всіх в життєву подорож на пошуки себе, на пошуки істини, на пошуки блага для душі і тіла.

Зміни світу завжди викликають напругу енергій Космосу і духовні можливості є насиченими імпульсами для людства. Пізнавши природу страху людина має можливість споглядати прояви Духу і він підкаже, направить в творче русло наші наміри і дії. Очищення свідомості є велике завдання на шляху до Миру, Злагоди, Любові і Доброти. 
Істинно, лише перевлаштування Миру і переродження свідомості можуть розбудити ті енергії, потрібні для підтримки планети і продовження життя на ній. Можете помітити, що окремі індивідууми, народи прийшли до розуміння означеної потреби в істотній перебудові суспільних відносин. Вони називають багато речей новими словами, але сутність залишається незмінною. Так перебудова світу назріла і то головно в нашому умі. На даний момент вона могла б відбутися безкровно, але свідомість ще не сприйняла людяності, як частини мікрокосмосу з його функціями, як всього сущого на планеті. 
Можна сказати, що шанс врятувати планету і життя на ній можна, через зміну свідомості. Починаємо від самого домашнього ужитку і так доходимо до основ світобудови. Такий шлях здобуття духовних енергій. Саме, очищення духовне і очищення храму душі нашої — тіла, дозволить увійти в стан прийняття енергій із Всесвіту. Давайте усвідомлювати такий хід творчого пошуку. 

Можливо розгляд питання про стяжання духовних енергій нам слід було в першу чергу розглянути природу тілесного і духовного очищення, як умову подальшого поступу. Розглянемо цей процес очищення на двох простих прикладах. Це не створення чистоти чи святості, божественності, це всього лише знищення нечистоти. Ми чисті. І ось що таке нечистота: думати, що ми той, ким насправді не є. Наприклад, у нас може бути чиста вода в одній посудині і чисте молоко в іншій. Змішуємо воду з молоком — тепер суміш в обох посудинах немає якості чистоти. Раніше обидві рідини були чистими: вода була чистою і молоко було чистим. Тепер ми змішуємо дві чистоти, і народжується одна нечистота, а не той очікуваний фактор, щоб чистота подвоювалася. Що ж сталося? Чому ми називаємо цю суміш води і молока нечистотою? Нечистота означає, домішка сторонніх елементів, які не належать рідині, які не притаманні їй, які вторглися, порушили межі її території. Не те, щоб лише молоко було нечистим, і вода не чиста. Дві чистоти з'єднуються і втрачають якість чистоти. 
Отже, коли ми говоримо про очищення тіла, думок, ума, душі, то не можна сказати, що кожна з цих означених субстанцій грязна. Ніщо не буває нечистим, але коли ми ототожнюємо, то в цьому ототожненні з'являється нечистота. Все чисте. Наше тіло самодостанє, самоорганізоване, якщо воно діє саме по собі, а ми не втручаємося. Наша свідомість чиста, якщо вона діє незалежно, а наше тіло не втручається. Якщо ми живемо в не втручаючись в процес існування, то ми чисті. Коли ми втручаємося в життєві процеси тіла своїм умом то, воно тут же реагує і вживлюється в наше єство. Тоді виникає суміш-нечистота.
Так торкнемося іншого візуалізованого повчального моменту для пізнання природи і процесу чистоти. І ми в цей час подумавши про речі, які є в нас дома, то перед нашим внутрішнім поглядом тут же виникне велика кількість предметів, як доказ того, що вони не так просто лежать, а займають частину нашої свідомості – інакше б ми б їх не пам’ятали. Але такі сховища нашої свідомості далеко не безмежні, хоча ми можемо сказати, що досить рідко про це думаємо. Як тільки ми придбаваємо нову річ, яка засмічує наше житло, то знаємо, що її образ таким же чином засмічує наш ум, хоча появляється короткочасне задоволення. Однак, як тільки ми позбуваємося цих речей, роздаровуючи іншим, то в нас зразу ж входять відчуття легкості і свіжості життя.
Викидаючи непотрібне чи надлишкове зі свого житла, то точно таким чином чинимо з усім, чим ми займаємося і який спосіб життя ми ведемо. Відмовляємося від того, що ми все одно не встигнемо як слід завершити, то це дасть нам можливість зосередитися на головному. Уникаємо слів, без яких цілком можна обійтися: в компанії друзів, бо в інших у нас немає потреби, то можна просто помовчати, розуміючи одне одного без слів. Відмовляємося від надлишкової стимуляції наших фізичних відчуттів: надлишкової кількості харчів, непотрібних новин, непосильних задоволень і тілесних втіх. Вони самі по собі не зовсім погані і в деякій мірі корисні для здоров’я, але в розумних межах – тоді ми зможемо знову ж зосередитися на них вже усвідомлено, що змінить наші відчуття і наповнить нас приємною насолодою. Звільнений ум від хламу отримує певну свободу і ми зможемо направити його діяльність в себе, на своє духовне. Ось таке розуміння зовнішньої чистоти оточуючого середовища, яка сприяє і внутрішній чистоті. Такий же процес очищення придатний для очищення від негативу. Тут уже не завжди обійдемося чистою відмовою, а слід почати усвідомлено шукати причини, корені побаченого в нас негативу. Такі пошуки допоможуть побачити в виявленому негативі певні долі позитиву на момент проявів негативу і це бачення самого негативу допоможе навчитися не приймати його в наше життя на самому етапі зародження. Цей процес ми розглядатимемо протягом написання цієї книги.

Так само і тепер, коли людство напружене в боротьбі за перебудову світу, слід приділити особливу увагу духовності кожного і народів в цілому, їх психічної сторони життя. Але багато перешкод на шляху такої природньої еволюції. Люди з усіх сил опиратимуться, щоб корисні пізнання не проникали в їх збіднілі свідомості. Будуть своєрідні повстання проти розширення свідомості. При цьому прийняті будуть самі негідні заходи, щоб припинити поширення необхідних знань. Якщо є можливість, то поспостерігайте за поведінкою таких повстанців, за тематикою їхніх розмов. Вони винайдуть різні доводи, щоб висміяти й применшити духовну енергію, бо кожне значне відкриття, кожне таке оголошення сприймається і проводиться в життя меншістю і самою малою меншістю. 
Сутність найдобріших сповіщань більшість зустрічає з ненавистю. Не тільки протидія, але саме несамовита ненависть повзе за найкориснішими відкриттями. Вони навіть готові до найвишуканіших дій, щоб зашкодити тому, що може завдати їм надуманих збитків. І це на думку більшості. Люди бояться змін. Люди бояться нового. Вони взагалі нічого не хочуть. Люди зневірилися у всіх релігійних традиціях, у всіх інститутах влади, в своїх дітях, у своїх батьках, у своїх можливостях на кращі зміни. Та ще, коли ми говоримо про зміни духовні, про які вони знають досить мало із-за свого невігластва, то їх проймає страх. В страху людина небезпечна і не стримана в своїх емоціях і діях. 
 Але знайте, що красива квітка, чи то одна блага людина може змінити енергетичний порядок Всесвіту. Приймаємо в себе цю довіру і нам дасться міць і наснага. У чадній кімнаті достатньо відкрити чуть віконечко, щоб спасти не одне життя. Наш найменший і найнікчемніший позитивний порух кожним є помічним у спасінні Світу. Знаймо це. Знайте, що в знаючого і питають дорогу.

 Життя змінюють талановиті духовні люди. Наше єство отримало дар, місію в своєму єдинстві і далі творити, ліпити душу при допомозі тіла через добродушну атмосферу в сім’ї, добросовісне творче виконання службових обов’язків, через повноцінне і якісне харчування, через розуміння сенсу життя, свого покликання.
Долю нашому єству (професію і кількість матеріальних благ) нам несе душа, саме цю інформаційну енергію, яка дає нам шанс духовно розвиватися. Вона є носієм цих категорій. 
Ось чому важливо зрозуміти: в чому основна турбота батьків – побачити професію дитини і потурбуватись про її в-тіле-ння (в тілі). Друга категорія нами показується в своїх якостях протягом всієї молитви – кожній душі через тіло дається стільки матеріальних благ, яких достатньо в розумних межах для її розвитку. Саме потреба, саме стільки потребує, а не надлишок, який є негативний, бо надбаний із застосуванням додаткової (чиєїсь) енергії. Ці два приклади показують, що коли людина в особі суспільства починає формувати професії, чи окрема особистість вирішує встановлювати через свої бажання кількість матеріальних благ, то таким же напруженим буде результат. Можливо не так часто ми можемо бачити деструктив таких потуг, але їх природа саме в бажанні змінити душу, професію, кількість матеріальних благ. 
Душу намагається змінити релігійна традиція, пропагуючи не основні якості духовного буття, а ще більше спокушуючи суспільство матеріальними благами. Те ж саме стосується і професії. Релігійна традиція вчить дитину стати, як батько, чи мати, а суспільство продукує свої потреби в професіях, щоб створити стіну між умом і душею. Це можна сказати і про матеріальні блага. Релігійна традиція пропагує багатство гріхом, як джерело спокуси, показуючи зовнішню сторону, а не природу богатства, асуспільство плодить бідарів матеріальних, обкрадаючи і експлуатуючи їх. Можливо слово «суспільство» не слід було застосовувати, а сюди більше підійшло б слово «держава», хоча природа такого «плодіння» якраз належить всьому суспільству окремої держави, чи їх сукупності. Природа сили релігійної традиції і державних структур по їх змісту в тому, що саме ми даємо їм енергію для цього. З миру по ниточці і багатому дві сорочки.

Якщо ми виконуємо свої обов’язки: подружні, синівські, батьківські, виробничі добросовісно, правдиво і в спокої, то світовий Розум, Бог не дозволить будь якою брехнею, підставою, зависництвом, обмовленням розрушити сімейні відносини, чи виробничі. Навіть тоді, коли ставиться питання про звільнення із-за такої недостовірної інформації – то результат буде позитивним для нас. «В чому, брат, сила? – в правді». Якщо ми живемо правдиво, то люди підуть за нами і без слів.
Хоча б яким було тіло і середовище його проживання – суровим, жорстоким, добрим, чи милосердним – душа, духовність людини є його сутністю, є одним цілим з Всесвітньою душею. Однак для повного розуміння людської сутності, ми розглядатимемо її дуальність (вплив душі на тіло і вплив тіла на душу в їх єдності і в протилежностях). Сутність наша не обмежена межами нашого тіла – шкірою. Поза шкірою існує атмосфера (кисень) і якщо її не буде, то шкіра миттєво помре. Помре і тіло. Ми назвали один вид енергії – кисень, але нас оточує велика кількість видимих і невидимих енергій, які допомагають життєвим процесам в тілі, а інші спричиняють йому шкоду. 
Теж ми можемо сказати і про душу, яка впливає на позитивні енергії і на негативні, але і на неї мають вплив і позитивні і негативні енергії, які знаходяться в нашому життєвому просторі. Який вплив на конкретну сутність має та чи інша енергія, ми можемо визначити самі, виходячи з того, що подібне притягається подібним. Ось тут слід задуматись про смисл життя – носієм якої душі ми є і яку б хотіли мати. Якщо мати, то це теж в наших можливостях: потрошку накопичувати позитивну божественну енергію в її якостях – доброті, справедливості, любові … І, можливо, цю покращену душу отримає хтось з подякою саме нам і душа наша це реально сприйме. Подібне відбувається і з тілом, хоча тілу стан здоров’я формує душа. Тобто, виходить, що саме за надбанням духовних цінностей ми прийшли в цей світ. Ми усвідомили, то і живімо так як підказує нам душа.

Виходить, що наша сутність не має межі, а є частиною всесвіту. Душа, тіло, всесвіт існують в єдності, як і все, що ми відчуваємо душою і сприймаємо через очі, ніс, вуха.… Ця сутність є всеохоплюючою, бо попавши в енергійну, творчу групу людей, ми стаємо такими ж. Навіть можна подивуватись, що самі не знаємо, якою кількістю енергії ми насичені, які творчі потенціали зберігаються в нас, скільки щастя ми носимо приспаного в нас. Таку ж суспільну характеристику ми можемо давати і протилежним властивостям, зайшовши в оточення колективу, де відчуваєш холод, зависть, підозрілість, то і сам насичуєшся цим ядом. Ми стаємо такими ж. Ми хочемо замикатись в собі, а не ділитись, чи допомогати. Цей яд проникає в нас навіть без слів і без скерованих дій. Тому людина не випадково часто дбає про свою духовність, духовність своєї сім’ї через поведінку, бережливим ставленням до традицій, частини сімейних правил поведінки і інших чеснот. Сутність – це наша природа, це ми в природі, а природа в нас. Це наша духовність, це дар Божий, а дії в більшості випадків нашої пристрасної сутності є роботою нашого ума, який отримує інформацію через органи відчуттів, інформацію, між іншим, вже ту, що є в минулому. 
Однак з надходженням іншої інформації, ум людини, для задоволення свого «Я», шукає де краще, тобто робить вибір. Яка ж природа суспільного вибору в пристрасті?

«Сталось так, що одному чоловіку вдалось догодити Богу, і дозволив Господь йому замовляти погоду. Було у того чоловіка два поля: на одному росла пшениця, а на другому — соняшник. Наступав час збору пшениці, і попросив він сухої і сонячної погоди, щоб вона остаточно дозріла і підсохла. Декілька днів погода була ясною, сонячною і гарячою. Але чоловік помітив, що для соняшника, який почав цвісти, це не зовсім добре і йому потрібен дощ, щоб набратися сил.
І попросив він у Бога дощу для соняшнику. Пішов дощ. Наситив він соняшник, але разом з тим намочив і пшеницю. Зажурився чоловік, що намокла пшениця, і попросив він, щоб подув вітер, і вийшло сонце із-за хмар, щоб пшениця скоріше підсохла.
Перестав дощ, засвітило сонце, і подув вітер. «Як добре, — подумав чоловік, — пшениця підсихати почала, так що скоро знову можна починати покос».
Але тут він згадав про свої бджоли, для яких вітер неблагополучний, бо мішає збирати нектар і пилок. Тоді він зовсім зажурився, не знаючи, яку погоду попросити в Бога, бо те, що добре для одного — погано для іншого, а що добре для іншого — погано для третього. Так стояв він в розгубленості, не знаючи, яку погоду попросити в Бога, щоб для всіх вона була благоприємною. Але потім він вирішив нічого не просити у Бога і надати йому право самому вирішувати, коли якій погоді бути: дощу, вітру, чи сонцю. Він вирішив приймати все, як є, бо Богу видніше, що, як і коли потрібно, а сам він тільки може все напутати».

Роблять вибір, йдуть на вибори пристрастні люди із-за нерозуміння смислу життя. Такі люди не бачать того смислу життя, вони загубилися в житті і, вийшовши на роздоріжжя, не знаючи на яку дорогу звертати: йти ліворуч, праворуч, чи середньою дорогою? А наші дитячі-дорослі казки описують куди ці дороги ведуть… Пристрасна людина в своїй гарячці життя робить вибір. І так все життя. Хитається, як той маятник з однієї сторони в іншу, не маючи змоги вибрати свій спосіб життя, бо весь час у процесі вибору і визначеннях. І він дає цьому процесу пояснення: вибравши один спосіб життєвих дій, чи можна сказати – ціль, мету і не знаючи своєї сутності (чи потрібна нам така мета, чи потрібний нам такий спосіб життя, то ум не дає симптоматики в пізнанні себе, в пізнанні потреб), ум скеровує нас в іншу сторону, а там та ж ситуація. Але закріплюючи, закріпачуючи себе в одній зі сторін маятник, годинник зупиняється. Зупиняється і наше усвідомлення, зупиняється приплив енергії, зупиняється життя. Людина, яка знає дорогу життя, то вона спокійно по ній іде, уважно спостерігаючи за дорожніми знаками (підказками). 

 Людина переходить з однієї релігійної традиції в іншу, з однієї партії в зовсім протилежну партію, не усвідомлюючи, що її туди скеровує ум, щоб володіти кимось і чимось, щоб стати якоюсь важливою персоною того, чи іншого рівня. Навіть, здавалось би, що мирська людина, ховаючись від повсякденної суєти, своїх нездійснених можливостей, від матеріальної неможливості жити так як хочеться, ховаючись від своїх надмірних сексуальних прагнень, чи сексуальної недуги тіла, то ми в своїй пристрасності робимо порівняння зі способами життя інших, робимо крок в протилежність і стаємо сповідувати протилежні погляди – робимо суспільний матеріальний вибір. Хоча своєї сутності, свого нутра не можемо десь заховати, не можемо змінити, вступаючи в різні партії в різні релігійні конфесії, в різні фітнес клуби, в різні бари-випивали в надії заховатись в цій суєті із-за страху залишитись в самості, бо в спокої ми боїмося почути голос душі. 
А ми вже багато побачили, побажали і не можемо заспокоїтись, ще не знаємо як. Навіть тоді, коли ми заховаємось в монастирі, в нашій голові ті ж думки, що були в мирському житті. Ми їх в страху ховаємо і ховаємо, надівши маску монаха, чи монахині. Монахом не родяться, ним стають. Але і стан душі такої людини саме сюди її скеровує разом з тією частиною відомого їй суспільного сприйняття світу, зазвичай, від якого хоче заховатись за стінами монастиря. Так не є. Ум бачачи і чуючи суспільні мирські негаразди і проблеми не може дати спокою і душі, яка і запрошує таких людей в монастир, щоб обмежити ум від спокус, оцінки, порівнянь і подразнень. І ум робить перші кроки – веде в монастир з надією. А там, як і суспільстві – кожен шукає Бога по своєму.
Не варто прикидатись відреченим, постувальником, начальником і т.д. Не можна стати поверховим (тобто в масці) монахом, начальником… Потрібно знати, що наша сутність, яку ми не можемо всю пізнати, наш Бог, образно говорячи, бачить все. А насправді це є той дискомфорт душі, докори сумління, які ми відчуваємо, бо наше єство з душею знаходяться в таких позитивних потоках енергій, які і є спонукальниками цих відчуттів докорів сумління. Це потрібно зрозуміти і не надівати масок, не потрібно напружуватись, старатись, щоб заставити інших вірити у нашу маску, в ту роль, в яку ми граємо. Ніхто ж не програє від такого обману, крім нас самих, крім нашої душі, а відповідно і життів тілесних.
Життя є суєта суєт. Не оцінюймо своїх заслуг і чиїсь заслуги перед людьми. Сущий сам знає нам усім ціну.
У сум'ятті забуваємо, що судилося духовне прилучення, як сенс свого покликання. Вони будуть викручуватись в показушних протидіях замість наповнення енергією Духа, а душа: то затихне, то заниє … І тільки помилкове ставлення до всього сущого не дозволяє їм зосередитися на цьому. Так починається зачароване коло нещирості. Явище дійсності потрапляє в розряд неприпустимого. Сумно бачити, як люди соромляться кращих своїх проявів. Тим самим вони не тільки порушують своє покликання, а й готують спотворювання Духа Світу. Відмовившись від істинної реальності хизуються видимою і почутою дійсністю, несучи міцні породження брехні в життя для наступних поколінь. Запрошуємо — віддаємося душею Духу, але не обтяжуємо Сущого своїми проблемами і своєю неусвідомленістю прийняття в себе. 

Спокій, душевну рівновагу ми можемо мати в будь-якій ситуації і тільки в спокої, в душевній рівновазі і не залежно від того, чи ми монахи, чи ми начальники, чи ми ті, ким стали — ми маємо шанс на пізнання нашого єства. Ніхто і ніщто не заставляє людей думати про цінності життєвих рівноваг, але усвідомлена людина завжди зважує на них, вибудовуючи ті, чи інші дії. Навчившись так сприймати події, ми навчимося спокійного і навченого способу життя і будемо поведінковим зразком для інших. Відпаде потреба говорити про дотримання тиші і спокою. Вчимо і вчимося. Пам'ятаємо, що суще мудріше нас в окремості. Суще — це колективний свідомий розум. Що ми можемо вдіяти? Ми тільки крапля колективного розуму. Але саме такі краплі є його сутністю і є його джерелами, які наповнюють його як цілісність — як ріки наповнюють океан.
В суспільстві ми можемо вийти з нього частково, а в світовій енергії важче, але той, хто намагається жити своїм умом, втрачає душу і втрачає ум. Люди кажуть, що в таке тіло вселився біс. Ні. Це ум закрив стіною нашу душу і управляє тілом. Тіло без душі ум не може утримувати. Ми в цьому суспільному умі знаємо, що це так і саме так є, але ми не можемо поки зрозуміти це в своїй винятковості через свою мирську суєту. Хоча сущий нам посилає підказки, так як ми в цій метушні можемо бачити кожну свою дію, як добро, або, як зло; як нагороду, або як покарання. Придивляємося до своїх слів і реакцію на них, на свої дії і на їх наслідки.
 То почнемо з малого – вчимося краще іти до сну з молитвою, ніж з відреченням і прокляттям. Краще починати день з благословення, ніж жити в злобі і обидах. Краще споживати їжу з посмішкою, ніж зі страхом отруїтися чи мучитися від переїдання. Краще ставати до праці з радістю, ніж зі смутком і безвихіддю. Перш за все в будь якій ситуації життя потрібно заспокоїтись і в спокої до нас прийде усвідомлення суті життя, його смислу. Можливості молитви є тим засобом, який ми можемо протиставляти будь якому насильству, будь якому кровопролиттю, будь якій несправедливості, яка існує в цьому світі. В середині нас сховано механізм, який дозволяє нам виходити з самих трудних ситуацій. Це Божественні духовні енергії є нашими співпомічниками, тому ми маємо налаштувати так своє життя, щоб із дня в день протягом життя приділяти час для спілкування з Сущим. Наше покликання на планету, в це тіло, щоб вирощувати відчуття Божественності в собі і в оточуючому середовищі. Не забуваймо про Бога за суєтою дня, не забуваємо коли буденні енергії поглинають нас повністю, то знаємо, що на таку наснагу і устремління нас благословив Сущий. І тоді нам не страшні життєві бурі і всі негаразди будуть нам по силі нашій. Своїм устремлінням до Духовного ми сприяємо сохранності себе, своєї Душі. Тільки присутність Духа в нашому єстві може погасити зовнішній і внутрішній негатив.
Всі обставини прекрасні, якщо дія строку є неминучою: пожежа освітлює шлях; грім будить в годину дозору; ливень змиває грязь з дороги; нема подій чисто поганих – одні, як підказка, інші, як результат нашого способу життя, треті, як стимул до нових пошуків. Не дарма говорять: «Живи, як набіжить». Це і підкаже нам потрібний шлях. Тільки будьмо спостережливими.
Саме другою заповіддю Іісус запрошує нас в подорож до Бога отця, бо в мирському житті ми скоріше полюбимо того, який подібнийна нас – ми його знаємо, ми, можна сказати, знайомі до певної міри, ми і поводимось так ніби жителі одного будинку. Просто живемо в різних кімнатах, чи квартирах. Цю основу про дім Бога Іісус застосовує не один раз. І кожному, хто возлюбить Бога всім серцем своїм, всією душею своєю, всім розумінням своїм, то той отримає кімнату у домі Отця небесного. Тобто, той хто наповнить себе любов’ю і передаватиме її іншим, то сам процес передачі і є тією кімнатою, бо це є стан щасливої людини, стан Бога. Така душа перебуває дома. Вона у своїй кімнаті.
Дехто з дослідників підтверджує, чи доречніше сказати, дійшов висновку (і це думається, що це так є), що планета Земля є трудовим перевиховним пунктом для наших душ. Душі, які досягають пізнання своєї сутності вже не шукають тіл на нашій планеті, їх місцезнаходження є позамежним, поза вимірним у прсторі, безчасовим виміром, про який описують святі писання. Це і є той всезагальний океан Духовних енергій.
 Саме слово «досягнув» не духовне і ми його в книгах застосовуємо для розуміння життєвих процесів і природи еволюції Духу. Це слово містить частину жадібності в дії думки, слова чи в їх реалізації. Сама думка про те, що ми маємо досягати чогось — мирська, незалежно від того, чи хочемо ми досягти становища, влади, багатства, бога чи духовності – у цьому не має ніяких відмінностей. Бажання до досягнення – мирське. Духовні перетворення відбуваються тільки тоді, коли ми відкидаємо жадібність, коли ми відкидаємо саму ідею про те, щоб стати кимось. Ми вже і є те, ми вже є це, тому не прагнемо до жодних досягнень. Ми не можемо бути відмінні від того, до чого прагнемо, бо ми вже є це.
Бог знаходиться всередині нас, в цю мить. Він здоровий, і він до нас стукає, тому що Бог не відокремлений від нас, не відокремлений від самого життя, але наша жадібність стає труднощами, через цю жадібність існують експлуататори, які продовжують показувати нам шляхи того, як досягти. Духовним енергіям немає потреби в якомусь досягненні, ми цього не відчуємо, бо духовне розвивається у своїй еволюції. Наша душа як частина всесвітньої духовності є вже тим чим ми відчуваємо себе на сьогоднішній день, є тим, що умом як би спонукається в можливостях духовних стяжань. Душа, Духовність при потребі дає енергію уму для розвитку єства.
На шляху пізнання Божественного нам необхідно втратити користолюбство. 
Ми просто унікальні, так само унікальні, як інші люди. Бог створив кожного унікальним по своєму. І глибоко в собі ми це знаємо і не знаючи цього своїм поверховим умом все ж йдемо до істини кожен своїм шляхом. Ми не можемо вийти за межі Бога, і тому наша унікальність — також унікальність кожного. Ми не можемо бути нічим іншим, як частиною Цілісності духовних енергій. У цьому наша унікальність, і в цьому унікальність кожної іншої людини. Поважаймо себе, і поважаймо іншого також. В ту мить, коли ми почнемо доводити свою перевагу своїм суспільним статусом, своїм багатством, своїми віруваннями над іншим, то тим самим ми будемо проявляти неповагу до самого себе, тому що саме зусилля показує на те, що ми прийняли ідею про те, що ми не унікальні. Ось чому в нас з'являється це зусилля — досягати, і ми ставимося з неповагою до інших саме через це. Поважаймо себе, поважаймо інших також, тому що глибоко всередині ми не відокремлені, ми єдине ціле, ми члени одного суспільства і належимо один одному. Ми не острови, ми величезний континент Божественної цілісності. Ми в цій книзі основну увагу приділяємо розвитку внутрішнього в нашому єстві, водночас не відкидаючи зовнішнього, тому що людина — це ціла система, яка має відповідне відображення у зовнішньому світі. У зовнішньому світі також існує те, що існує всередині людини. Людина — це мініатюрний всесвіт. 

Ми виснажені, але ми далі чіпляємось в ім’я обов’язків діда, баби, в ім’я обов’язку чоловіка, жінки, в ім’я обов’язку батька і матері, в ім’я збагачення, в ім’я честі сім’ї, в ім’я нації, в ім’я релігійної традиції (християнства у всіх його відгалуженнях), чекаючи смерті в неспокої, в постійній суєті. Це тільки даремна трата часу, енергії. Ми стаємо тілесно і душевно хворими людьми. Намарна надія, що саме хвороба прийде і принесе зцілення душі. Ні, наша душа вливається у Всесвіт і шукає інший храм-тіло, бо хвороба була просто проханням душі в дотриманні нашого покликання на планету.

Ми, в своїй більшості, не можемо в життєвій суєті бути в спокої. Бо якщо це життя не є в спокої, то це і є життям. Нашими обмеженнями ми знущаємося з тіла, робимо його хворим. Душа захворіла – горить енергія війни, ми напружені, ми турбуємось, ми не можемо знайти спокою. Природа такої тривоги у відсутності спокою. Заспокоймось і матимемо можливість побачити себе, хоч на старості. Це буде періодом очищення, це є період сповіді перед сущим, це є наша молитва.
Цей стан мільйонів людей: вони залишаються такими ж, що й на роботі — вони приносять свою посаду додому, або навпаки.
Думаймо, чого? Шукаємо підказок у спокійному спостереженні за оточуючим середовищем – і ми побачимо, чи почуємо… Піст, чи інші обмеження є допоміжними засобами ввійти в спокій, однак, якщо вони стають обтяжливими для нашого ума, для нашого тіла, то душі і поготів – то зупиняємось і пом’якшуємо обмеження до терпимих (такі, які нас не напружують, не виводять із спокою і ця стезя обмежень вийшла з нашої думки – то це і є та терпимість, це і є той спокій, коли ми можемо говорити з Богом). 
А ми ж можемо усвідомлено цей стан спокою приймати в життя і мати від цього задоволення. Навіть, знаходячись в сім’ї, у колективі й переживши прочитані, побачені, почуті, відчуті ідеї, слова й вчинки (хоча слова й дії застосовувати можна тоді, коли хтось готовий їх прийняти), то діє, можна сказати, енергетика позитивізму, який з часом народить в родині, у колективі однодумця, чи й більше, а паралельно навчить усвідомлено сприймати тих людей, які є носіями негативної енергії. Варіанти можуть бути досить різні.

Люди примічають, що сонливість нерідко є ознакою зменшення духовної енергії нашого єства.

Нечистий дух має сильний вплив тільки на пристрасних людей, а на тих, хто очистився, то може тільки бути в полі зору, чи як явище житейської спокуси.
 Іноді неприємності йдуть за бідою, за початком збіднення душі, а не самі по собі і надалі за нашим ставленням і розумінням її. Образу, розладнаність, прикрість, смуток, чи найперше усвідомлення причин їх появи в нашому житті — це вибір за кожним з нас. Давайте спробуємо при всіх відчутних неприємностях, видимих негативах своєї діяльності вишуковувати хоч крапельку позитиву, який є в кожному явищі, але, можливо, в меншій кількості і на цій основі пробуємо благо-дарувати за проявлений негатив, усвідомлюючи, що це менша прикрість з цілої низки, якщо ми не змогли усвідомлено побачити першу. По — друге, ми цю негативну енергію зменшили, побачивши і забравши звідти позитив. І, що цікаво, що така усвідомлена можливість побачити позитив не є випадковістю — це підказка душі нашої. 
 Бачити неприємності можуть всі, але не всі однаково реагують на них. Тому, побачивши їх, а потім подякувавши Сущому і в тому числі тому, хто її створив для нас, і себе, бо ми сподобили побачити, і це дає нам можливість долучатися до Всесвітньої енергії. Вміти бачити, вміти чути — це вже новий стан нашого єства, дякуємо – це вже є крок до приєднання до потоків позитивних енергій. Таке повторне зосередження нашої уваги і є наше покликання до об'єднання духовних енергій, розсіюванню, раздаровуванню її в навколишнє середовище потребуючим. І це природний процес. 
 Бо всі ми хочемо красивого і доброти — хоча б для себе, хоча б у думках. Таке розуміння загалом формує в нас і з нас наше покликання на планеті і в космосі. Так що є привід порадіти і невдачам, і проблемам, і неприємностям і одночасно цим уникаємо наступних їх з’явленням в нашому житті – у їх неповторенні. Такий процес властивий в житті. Таке розуміння приводить нас у стан благо-дарування, бла-го-сті. Так творити свій життєвий шлях може кожен і для цього у кожного є такі можливості. Для цього не потрібні університети і вклади в банках. Таких і багато інших способів існує (яке цікаве слово) для тих, хто шукає сенс життя. Так потрошку усвідомлюємо, що можемо вже зараз ви-прав-ляти і творити своє життя і життя оточуючих. По довірі нашій, та буде нам! 

Утверджуємося в цьому за допомогою нашого ума, якому для цього буде потрібно усвідомлено споглядати позитивні прояви в предметах, у всьому живому і не живому, у подіях в реальному житті, як способом. Такий збіг устремлінь істинного Духа та практичного Ума на підставі довіри, через наш досвід і складає основу творчої праці. Таке з'єднання також є основою проявлених енергій Творця. Вчимося приймати реальність, яку знає Душа, яку чує і споглядає … Ум, як помічник у збиранні енергії Любові, Доброти і тепер уже усвідомлено. Утвердження базується в нашому пристрасному світі в Надії — і це дає енергію на нейтралізацію зневіри, а отже відбувається процес пожвавлення єства і ми починаємо діяти. Ура! Цей шлях ми проходимо легко, а іноді з певними труднощами, бо на підсвідомому рівні наше єство знає цей шлях і ці Знання прийшли до нас з Душею, або зі здатністю брати їх саме на цьому періоді життя.
Коли нам дається бачити в інших потребу в духовній підтримці, коли ми бачимо, що людині тяжко, то зуміймо по дружньому розібрати суть проблеми в невимушеній бесіді, але це, зазвичай, коли людина непідготовлена до діалогу, то сприймає це як співпереживання, чи виплакування в «жилетку», але і ці методи допоміжні на скорому часі, бо саме для цього вона появилася в нашому полі зору і в цьому місці.

«Не тільки потрібно молитися: «Господи, помилуй», не тільки просити, а потрібно постійно дякувати і вміти славословити Господа – тоді буде мир в душі». Старець Михаіл (Піткевич). 

 На нашу думку, що це є на сьогоднішній день однією із основних і однією із посильних справ, які може робити кожен і все людство для творіння любові, щастя і доброти. Тільки з допомогою духовних енергій, а не чисто технічно, чи простим потрясінням повітря хорошими словами. Віддаючи всю енергію об’єктам нашої любові, доброти і радості, ми можемо попасти в ловушку его від їх благодарінь, вставши в позицію очікування благодарінь, а там в очікування і дечого іншого чи від гордості в можливості творити ці духовні якості у наших взаємовідносинах.. На сьогодні самі благо дарування і очікування благо дарувань є посильними кожному – а скільки це прекрасне слово залишає після себе приємних емоцій. Ця приємність, ця відчута теплота є ознакою щирості. Ці слова сказані Богу і від Бога. Ми згідні, що основна маса людей не налаштована духовно і тому так мало щирого благо дарування, хоча є переважаюча частина, яка передбачає момент очікування благо дарування. Очікування небезпечне тим, що зроблена добра справа буде анульована на тонкому рівні цим очікуванням. На щире благо дарування здатні безкорисливі люди. Друга сторона благо дарувань, коли нам боляче від того, що нам знайомі, родичі, колеги невдячні за добрі справи, які ми буцімто зробили для них. Ось ця біль і показує нашу очікувану користь. Споживацьке налаштування оточуючого середовища, і це наше бачення є ознакою наявності в нас цієї корисливості, вигоди. Однак іншим до наших очікувань байдуже і це нас дратує, розчаровує, пригнічує. Так що вчимося благо дарувати і вчимося приймати благодаріння.
 
 Вчимося благо-дарити всім, кого зустрічаємо на своєму життєвому шляху в думці, словом, ділом і славословимо всіх як Бога за почуте маленьке позитивне слово в можливому чиємусь монолозі, за побачене чиєсь позитивне діяння, в тому числі і своє – і результат проявиться негайно в наших відчуттях, в наших думках, в наших словах, в наших ділах через споглядання красоти життя, через задоволеність життєвими обставинами. Позитивні маленькі і великі зміни почнуть наповнювати наше життя. Ми задоволені, ми блаженствуємо.
Суть процесу входження в стан задоволення полягає перш за все у відчутті радості за те, що вже маємо і саме в цей момент ми можемо реалізувати свої бажання, потреби і це ще більше наповнює нас любов’ю і добротою. Одночасно відкидаємо зневіру, невпевненість, страх, які можуть появитися в нас із-за відсутності досвіду і які мішають реалізуватись задуманому. Вчимося відчути цей момент і нам дасться змінити своє життя. Завжди так буває, коли щось стає нам неясним чи ми чогось не знаємо, то у нас виникають сумніви. Це якраз Сущий дає нам строк по новому обміркувати свої наміри, чи свої дії. Якщо ми обмірковуємо, то ми діємо мудро. Не даремно говорять: «Сумнів – ознака розуму», але й говорять: «Наскільки умний — настільки і дурний». Між ними досить невелика відстань. Брат розуму ум може, пізнавши методику сумніву, так, може захопитися у сумніві, що стане постійно сумніватися, то це вже є ознака людської глупоти. Перевірте.

Це є підтвердженням теперішнього зв’язку, поєднання енергій. Підтвердженням контакту є наші піднесені творчі відчуття тілом, відчуття задоволеності і радості. Ця новизна змін нас освіжає, бадьорить і ми відчуваємо, що наповнюємося новою енергією творіння – бо наша Душа вже побачила результат такого творіння. Ось так ми можемо налаштувати свій ум на творіння духовних якостей, а душа залюбки прийме нашу енергію тіла для поєднання зі Всесвітньою енергією.
Нові відчуття – це наші зміни емоційного стану на основі попереднього. Ми їх зміну відчуваємо, усвідомлюємо і навіть деколи бачимо цю зміну проявів: чи то в позитиві, чи то в негативі.
Відчуття позитиву, правильності наших думок, слів, дій підтверджують наші відчуття, наш емоційний стан. Вони проявляються в нас в стані задоволення, радості. Бо навіть, коли ми робимо потрібну роботу (так ми думаємо), а задоволення немає, то з цієї роботи нічого хорошого не буде. Душа знає про кінцевий результат, тому така реакція нашого єства. А коли ми виконуємо деколи роботу і знаємо, що і не знаємо як її робити і з чого починати і міркуємо, що в ній немає нагальної потреби, але почали її робити і в нас поселився спокій і впевненість, а потім і задоволення, що ми втягнулися в цю рутинну роботу, то вона дасть позитивний результат, хоча спочатку ми не хотіли її починати, чи то була інша робота, чи взагалі хотілося пробайдикувати. 
Підсумовуючи, ми можемо сказати, що обставини, чи стороння вказівка направила нас на цю незначну роботу, але тут спрацювала наша відкритість в стані нічого нероблення – спокої для прийняття енергії Всесвіту і вона скерувала нас саме на цей вид роботи, яка вже на цей момент мала виконатися для нас, чи для когось і одночасно ввести нас в стан задоволення. І ми цю роботу завершили з любов’ю. 
Тут напрошується висновок. Головне не те, яку ми роботу виконали, чи її види і в якій послідовності, а усвідомлення отриманих емоційних відчуттів, бо саме вони визначають наш смисл життя і рівень духовного розвитку, а не кількість речей, грошей і не об’єм виконаної роботи, а саме позитивні емоційні і душевні відчуття є основою радості життя. Кількість таких відчуттів протягом життя і показують богатство нашої душі.

Коли нас маленькі і великі негаразди житейські доводять до розпачу, обид, гніву, виводять нас з рівноваги, розриваючи душу, то найперше заспокоюємось і вже потім у спокої обмірковуємо цю ситуацію, чи приступаємо до розмови з Сущим. 
Ознакою того, що ми ввійшли в стан спокою і наша молитва відбулася, то в мить недумання (тобто нам здається, що ми вже всі варіанти обдумали, що всі запитання задали собі у стані спокою і більше запитань не народжується), яка після цього находить на нас, з нас виходить протяжний полегшуючий віддих: «ох», чи «ху». 
У нас такі відчуття, так якби ми скинули зі своїх пліч якийсь вантаж, а біля серця утворилась якась тимчасова пустота, яка помаленьку починає заповнюватися якимось рухом, подібним до руху повітря, який ми відчуваємо і навіть вдається бачити його рух і колір в собі. Цей процес прослідковуйте і більш за все так було в кожного, але ми не помічали. А це є практичною порадою, як з молитвою позбутись негативних енергій. Зітхання вважається відповіддю Бога уму про наше закінчення очищення. 

«Потрібно сприймати речі в їх дійсності, бо перебільшення однаково по природі з применшенням. Не треба тягнути силою на небо, в урочний час сліпець прозріває. Корисно вказати міру порядку життя, щоб нижчі могли бачити доцільність технічних пристосувань, уникаючи зайвого сміття, але не потрібно насильно вмивати. Прослідкуйте корисність кожного посланця і не кладіть вантаж верблюда на осла». 
 
 Але як слід стукати, настоювати, піддаватися осміянню для усвідомлення духовного, щоб відкрити те, що, здавалося б, відкрито всім. Знаємо, що Голгофа твориться нерозумінням себе і невіглаством до інших. Тому слід і далі стукатися всім, хто може споглядати благість Духа Всезагального, всім, кого тривожить нинішній стан, хто прозріває майбутнє. 
 І природа цього в тому, що майже ніхто не бажає мислити про Духовне, а тим більше сказати чи створити милостиве діяння. Найстрашніше в масі людства є уявна гордовита нікчемна відособленість, бо саме цим ми наповнюємо темну силу енергією при кожному відчуженні. Прийде час, і він близько вже, коли люди не будуть знати, як прийняти і реалізувати духовні можливості, як ними послуговуватися, бо не знатимемо де їх шукати і які вони є.

Стан енергій плоті в житті людини схожий на життя рослини від насіння до колосу. Енергія не загубилася — вона сконцентрувалася в насінні, а людська плоть — в Дусі для продовження Життя. Вони одне і теж. Адже Тіло і Душа це суцільна таємниця для ума. Листочок рослини, або корінь його не можуть відчувати весь цілісний процес житія рослини. Навіть і процес творення листочка — уму неможливо пізнати. Тоді запитаємо себе: що ж рухає умом — адже це теж частина Божественної енергії. Це він збирає всі контрасти житія в житії Тіла, в проявах Душі в сприйнятті Краси і Відчуттів, в усвідомленні Гніву і Гордині … Пізнання дається в розумінні цієї єдиності. Єдін Бог в Енергії (Русі), як рух позитивних енергій у Всесвіті. Людство є тими річками через які течуть ті крапельки духовних енергій в Океан Духа. Крапельки є душі людські, які на шляху до океану очищаються, очищають інших від тих властивостей і змісту, що зустрічаються на їх шляху не випадково.
Ось чому ми в підсумку можемо сказати, що нас рухає по життю і чому ми прагнемо до пізнання? — ми наповнюємо Всесвіт позитивними енергіями і він наповнює нас. На цьому принципі побудовано все життя Космосу – розвиваючись, перетворюючись, дотримуючись приблизної рівноваги енергій. Усвідомлення є нашою центруючою енергією, яка приймає і врівноважує позитивні і негативні енергії, є тим поводирем по життю, який допомагає нашому духовному зростанню, нашій вільній і гідній ході в круговороті Природи.

 «Коли хочете перемагати бісів, то маємо поступатися людям. Образить хтось? Поступися йому, і настане мирна тишина, яка позбавляє душу від смутку. В духовному житті не воздається злом на зло, але зло перемагається благочестю. Добро творіте тим, хто зобиджає вас, моліться за тих, хто творить вам напасть …». Старець Серафим Романцев.

 Душа в неспокої, тривозі, стражданнях — починає хворіти тіло. Цю тезу ми ще опишемо, але через її важливість, дозвольте зупинитись: болі, чи зміни в функціюванні тіла дають сигнал про наявність страждань душі. Тіло дається душі, як середовище для розвитку самосвідомості, для її позитивного поступу, як процесу розвитку унікуму. Тіло з умом дає нам шанси рости і розвиватись духовно, творячи позитивні енергії. Саме цього чекає від нас Бог в своїх кімнатах.Тому нам слід вчитись прислухатись до свого організму і він дає підказку для позитивного прийняття рішення. 
 Сигнал тіла є реакція на наші думки, слова, або вчинки. В деяких дослідницьких працях, а це підтверджується і нашими спостереженнями-практикою, що реалізація слова, чи початок дії негативної (а в більшості нашого рутинного життя це є негативізм) енергії наступає після першого больового дзвінка в тій, чи іншій частині тіла; той, чи інший прояв відхилення в життєдіяльності організму, чи позитивної у приємних відчуттях. Прислухаймось до тіла і ми позбудемось великої частини болей, а саме основне, що тіло нам дає шанс очищатись душею. Не вміємо, то щукаємо духівника. 
 Потреба в таких спеціалістах духівниках досить велика у всьому суспільстві. Інше питання, чи готове суспільство співпрацювати з ними. Суспільство однозначно почне відторгувати їх з свого середовища, крім поодиноких особистостей. Статистика підтверджує і в реальності так є, що в медицину, як і в середовище духівників прилаштовуються випадкові люди з різних причин, але не за покликом душі. Знаємо це. 
Тому ми, як хворий, маємо шанс подумати і обміркувати своє життя за певний проміжок часу в минуле і знайти те, що спричинило хворобу – це, можливо, наші думки, слова, чи вчинки, в яких ми жили не по правді, порушивши рівновагу між духовними потребами і тілесними бажаннями. Перевірте самі себе. Шукає людина чи не шукає під час хвороби причини захворювання, але змучене тіло через людські діяння в очах, коли ми, сторонній спостерігач, то скільки ми можемо бачити намагань у хворої людини сотворити ту посильну добру дію інстинктивно комусь, скільки в очах хворої людини випромінюється доброти – так буває з людьми, які натерпілися болі кожного дня в хворобі. В такому стані людина готова на самопожертву комусь у створенні блага. Це прояви її душі. Розуміння такого процесу дає шанс людині усвідомити шляхи очищення і шляхи бачення причин появи хвороб тіла. Поряд з акцентуацією появи хвороб тіла від страждань душі на наші думки, слова і дії, то не слід забувати про дбання за станом здоров’я тіла в запобіжних заходах – не перемерзати, не перегрівати тіло, не об’їдатися, не виснажувати…, тобто усвідомлено підтримувати умови тілу для нормального фізіологічного розвитку. Це не менш важливо, бо храм душі теж потребує реального догляду, як будь який предмет природи чи предмет створений людиною. Як вчимося дбати про душу, то так дбаємо і про здоров’я і чистоту тіла, то так дбаємо в постійній пильності за діями ума нашого. Усвідомленість в житті має бути наріжним каменем в стяжанні духовності, в облаштуванні нашого життя в цілому. Усвідомленість і є та пильність за діями ума. Такі дії ми називаємо усвідомленістю ума.

Ми не можемо усамітнитися в монастирі, не можемо загубитися в цих джунглях суспільних відносин. Скрізь відносини…, а як же перебувати в самості …, а як побути в самому собі? Як це? Однак, коли наше єство свідоме свого духовного розвитку, то спокій є його станом буття. Стан самості означає відхід від думок і їх родичів – слів і дій на певний час. Це і буде нашим духовним лікуванням нашого духовного світу, це є мудрі життєві поступи.

 Мудрість нашого єства ми придушуємо командами і бажаннями ума. але знаємо, що і зауваження відноситься до підказок і в наших інтересах не приймати їх з критикою, а усвідомити причину їх появи. Душевний дискомфорт також є реальною підказкою на більш уважне сприйняття дійсності, аби усвідомити попередні наші і тільки наші думки, а особливо діяння.
 Дбаємо про чистоту тіла, бо це теж є турбота про чистоту душі, або ж хоч не засмічуймо їх з суто модних, культурних, споживацьких потреб (миємо, стрижемо, чистимо тіло, не переїдаємо і не їмо все підряд, не зловживаємо спиртними напоями, вчимося пити воду і споживати їжу; носимо чистий, вільний, зручний одяг і бажано з матеріалів рослинного походження, який би виконував свою функцію; у розмові не застосовуємо бранних слів, не перетворюймо свій діалог з будь ким в потік інформації, в слова осудливі, в слова самовозвеличення).
Особливо хочеться зупинитися на тому явищі, яке часто є присутнім у нашому житті. І яке досить суттєво засмічує наше єство, оскверняє душу – це осуд. Ці енергії осуду дійдуть і до об’єкта осуду і з часом ми втратимо з ним нормальні відносини. Крім того основне джерело в появі чи пристрасності до осудження, до пліток, то це прямо вказує на відсутність в людини любові. Любляча людина таким не займається, вона може радіти щастю, може бути задоволеною від стану любові. Відсутність любові чи її малість це одне, але ж пора вчитися наповнювати себе енергіями любові. Тільки зразу чуть зупинимося на тих умовах в які ми входимо. Починаючи осуджувати когось, займатися пліткарством, займатися згаянням часу, то цим ми оскверняємо свій розум, свою душу. Ознакою цього є втрата звичайної енергії (сили), втрачається ентузіазм, в нас пропадає творчий запал. Після таких непотрібних бесід чи після перегляду чи прослуховування новин (де сплошь і рядом негатив у вбивствах, бійках, в хамстві, в розпусті, в оббріхуваннях, в намаганнях нагнати на нас страх), то в нас є прояви ліні, нам стає моторошно від того, що проходить у світі, на нас находить хандра і апатія до життя такого, незадоволеність, роздратування, гнів, то перш за все страждає наш розум, а потім і душа. В такому стані наш ум приводить нас до аналогічних ситуацій і в нашому житті.
 Хвороби тіла, звідки вони беруться? – Від страждань душі, а душа страждає від наших думок, слів, і дій, які не співпадають з духовними енергіями Всесвіту – ми не з’єдналися з тими великими енергіями і ми самі собою незадоволені, здавалось би із-за нічого. Так ми починаємо нарощувати в собі негативну енергію незадоволення, яка додатково перекриває потоки позитивної енергії зі Всесвіту, бо по цьому потоку до нас прямує негативна енергія і в результаті ми ще більше злобимося, ще більше говоримо негативних слів і ще більше робимо браку в роботі – душа страждає – хвороба тіла прогресує. Якщо ми цей процес не зрозуміємо і не навчимося з нього виходити, то ці хвороби стають в нас хронічними, а то і такими, що наближають нас до сильних болей: тіло кричить, бо душа кричить – її своєчасно не почули, не почули її прохань в підказках. Неможливо людям дати панацею, якщо умови життя не будуть очищені. Люди мріють спастись від раку, чи іншої хвороби, але нічого не роблять, щоб запобігти їх появі своїм способом життя. Починаемо переосмислювати?!
 Ми і далі в цій книзі маємо вислідковувати цей взаємозв’язок душі і тіла в цих видимих і відчуваючих проявах наших душевних страждань і захворювань тіла.

У всіх клітинах тіла є присутньою частиночка духовної енергії, бо ця клітина жива, а життя від Духа Святого, від світлих енергій. Це співвідносно до всього видимого і невидимого, до всього живого і неживого, як носіїв певних видів енергії. Енергія є синонімом життя, руху, є його візуальним проявом в тілі, красоті, емоціях; ритмовим сприйняттям від слова, як осередок в цьому носієві і в навколишньому просторі черех результати роботи ума в його невидимих рушіях енергій в думках, їх логічній побудові, в аналізі і узагальнені думкового середовища.
Душа вічна, а тіло є тимчасовим храмом душі. Тіло і душа є комбінацією (поєднанням). Немає душі – нема тіла. Забираючи в людини частини тіла, душа свідома цього, але зберігає свою сутність, не відокремлюється по частинах з тілом, а продовжує бути. 
За твердженням дослідників і знавців, душа знаходиться біля серця і трошки віддалена назад, в сторону сонячного сплетіння. Саме цей духовний центр ми відчуваємо в часи радості (такі відчуття, киплячої води і від нього відходять хвилясті мандражні промінці з одночасним поширенням тепла, ця енергія наповнює груди – вони розправляються, піднімається голова, руки хочуть розійтися в сторони і піднятись вверх для подяки Богу за цей щем радості і щастя). І що характерно, що суть цих відчуттів приходить до нас, коли ми творимо добрі слова, вчинки, думки комусь, випромінюємо ці флюїди задоволення в навколишнє середовище і цим підсилюємо невидимі посили свого стану щастя, радості, доброго задоволення від вчинення справедливого вчинку, милосердя… іншим. Ці відчуття більш наближеними є до серця. Як тільки ми передали ці відчуття (а їх взяли, бо це досить важливо), то і в нас якраз і є відчуття радості, яке саме і проявляється у вище описаному процесі. 
Чомусь люди лише іноді фізично відчувають явлену присутність духовних істот? Вони оточені ними, але чують їх рідко. Хоча душа не менш активна в спілкуванні, якщо так можна сказати, ніж наш ум. Для прикладу, чи можемо ми згадати, щоб ми не родили якусь думку, слово, чи дію – а ці проявлені дії є результатом ума в більшості випадків. То ми сміливо можемо сказати, що наскільки активніша наша душа в проявленому і не проявленому, то водночас ми взначимся над тим її домінуванням над умом і над неусвідомленим нашим життям.
Порожнеча відсутня. У цьому полягає дуже чудове явище. Земні істоти чують, коли тонкі жителі зачіпають їх свідомість, або за бажанням їх, або по спорідненості аур. Тоді люди відчувають той трепет і у знаючих він означає збудження, що означає благе з'єднання стихії людини і психічної енергії космосу, але у невігласів він звертається в страх. Саме так ми інколи відчуваємо приплив у наше єство сил, творчого натхнення, ентузіазму і підвищеної інтуїтивної чутливості. Не багато, з малих років, та й у дорослому житті, можуть свідомо визнавати, пізнати і прийняти цей трепет, який називається священним. Вчіться спостережливості і чуттєвості, то навчитеся пізнавати хвилини спілкування з тонкими енергіями. Подивіться, як вони торкаються дитини до року, коли вона розслаблена у сні – вона посміхається, перебуваючи в єднанні з Космосом, перебуває в спілкуванні з тонкими тілами. Старі люди говорять, що дитина в цей час говорить з Богом, її торкаються янголи.

 В стані страждання душа через смуток, біду, хвороби тіла подає сигнал — через відчуття болю в цій же ділянці грудей, які стягуються, голова опускається, руки притискаються до грудей, в тілі відчувається порожнеча, в’ялість – смуток паралізує все, а то, зазвичай, починають нас діймати хвороби тіла. Ці відчуття більше проявляються в середині грудної клітки, або наближаються до сонячного сплетіння, як би з супроводжуючою печією в цих частинах чи відчуття стягування тіла до означеного центру. Хвороби тіла сигналізують нам, що наша душа страждає за нашу поведінку, за наші слова і думки, якими ми коїмо негативну енергію. Фізичні недомагання, які подеколи ми відчуваємо, то вони досить швидко проходять самі по собі — вартує нам тільки відновити порушений енергетичний баланс в напрямку позитиву. Вірною ознакою сильних страждань є наші сльози. Саме так, ці сльози є сльозами душі, водяними потоками очищувальної енергії. Однак сльози радості теж показують процес очищення душі. За своїм хімічним складом і за біологічними показниками сльози радості і сльози горя і печалі теж є різними. 
Людині слід піти по шляху проб і помилок. Їй необхідно пройти через безліч помилок. Буде вона їх оцінювати чи не буде, буде робити з них висновки чи не буде, виходячи зі своєї безвинності чи неусвідомленості, але вона завжди страждає, чи то тілесно, чи то духовно. І тоді з того страждання, яке ми ж створюємо, то одного разу, коли страждання прийде до межі насичення, коли страждання в житті досягне краю — ми раптово відчуємо бажання піти в духовне. Такий поклик відчуває майже кожна людина, доживаючи зрілого віку. 

Зрозуміймо своїм умом, своїм єством, що відчуття щастя, радості, смутку, горя, входження в хворобливий стан тіла, це є процес входження в такий стан духовних відчуттів. І ми зосереджуємо ще раз на цьому увагу, як одну із основ у розумінні того, як будувати своє життя-буття і це автоматично нас розвиває аж до усвідомлення себе, як духовної істоти, як Людини, як Бога.
Ми не відокремлені від Бога – він у нас своєю енергією, ми наповнені ним, тому ми не можемо розмірковувати про будь яку відокремленість, про позиціонування себе тут – на Землі, а він там — десь на небесі. Ми єдине, ми ні на мить не відокремлені від нього – він в тій нашій обумовленості нашим умом, яку ми називаємо Душею, як духовні енергії. Хоча і тіло, і його функції ума теж є тими ж енергіями життя, яким ми дали назву – Бог. Тільки людина може давати всьому назви. Бо навіть, якщо ми своїм умом і заперечуємо існування Бога, то його присутність в нас і наша наповненість ним від цього не змінюється – він і далі дає нам енергію життя. Досить помилково думати і говорити про відокремленість від Бога. Ця помилка ввійшла в наше застосування завдячуючи тому, що людина має такий дарунок від Бога, як свідомість. Такого дарунка не мають інші живі істоти, то вони і не думають про наявність Бога і тим паче про якусь відокремленість. А людина так думає, говорить і навіть намагається діяти, показуючи свої невдалі здібності і мнимі можливості. Людина своїм умом і від свого ума боїться Бога. Ось чому люди наповнюють себе всілякими діями і часто непотрібними, ось чому вони наповнюють свій простір непотрібними речами, якими вони можуть ні разу не користуватися. Ось чому вони чіпляються за різний хлам, створюють видиму суєту і часто оббріхуючи Бога, що життя є суєта – не Бог сотворив суєту – її «сотворив» наш ум. Ми реально ховаємося від Бога суспільними інструкціями, законами, певними традиціями, забобонами, релігійними ритуалами і канонами. Ось це ми маємо усвідомити і зрозуміти.
Таким чином великий подарунок, велика благодать в умінні усвідомлювати свої дії і дії оточуючого середовища в той же час відіграють негативну роль в нашому житті. Можна сказати, що це наше прокляття, яке породжує у нас неспокій і суєту, коли ми живемо неусвідомлено, хоча і усвідомленість потребує певної енергії у бдінні. Неусвідомленість сама по собі природня, але тоді в нашому житті править ум з його амбіціями, з його бажаннями, але і ця крайність є не перспективною, бо не приймаючи Божественне у своє життя ми так чи інак на якомусь періоді вирішення ідей, мети зазнаємо поразки, бо для позитивних поступів у житті потрібні чи мають бути наявними духовні надбання. Така ж помилка можлива і при наявності усвідомленості періодичної, або при її постійній наявності, але теж без духовних паралельних поступів. Нам добре, то робимо і комусь добре, нам погано, то знову робимо доброту, бо якщо комусь добре, то ця енергія і нас накриє. Ми маємо це усвідомити до кінця і тільки до кінця. Тому такі шарахання в людському житті є присутніми саме завдяки наявному потенціалу свідомості.
Тільки людина може знати свідомо про своє єдинство з Богом; інші без цих знань просто живуть в єднанні з Богом. Однак це знання, і ці суспільні філософствування про єдність чи відокремленість не можуть ліквідувати саму присутність Бога в нас. Ми свідомі цього, то ми відкриті для прийняття Божественних енергій, несвідомі, то прийняття позитивних енергій не проходить. Людина без цих енергій, якщо вона не свідома цього процесу може збожеволіти, може наробити біди своїми бажаннями, своєю боротьбою за виживання.І вся природа цього бачення і подальшого прийняття-неприйняття Бога лежить в сфері діяльності нашого ума, бо якщо ми думаємо, що Бог далеко, або ми можемо його обдурити чи обійтися без нього, то в нас появляються хвилювання, напруження, втома і накінець стрес чи вибух гніву, або злості, як наслідок такого неприйняття Божественних енергій. 
Ми можемо не думати про усвідомленість, не думати про відокремленість, але тихим, спокійним життям і не плодячи негативу собі і ншим, то тільки цим мибудемо у стані прийняття. Цей стан прийняття подібний до прийняття Бога рослиною, деревом і іншими учасниками Природи – тоді до нас приходить все саме і саме те, що нам треба в цьому житті. В такому житті ми щасливі у спокої, але ввійти в такий стан потрібна усвідомленість таких дій, бо суспільство тисячоліттями нас запрограмувало для досягнення чогось, для придбання про запас. Ми в такому стані, як би повертаємось лицем до лісу і живемо, і приймаємо життя так, як ліс, як уся Природа. До такого стану, зазвичай приходять в основному люди, які наситилися всіма привабами суспільного життя. Вони явно почули поклик Бога, чи як хто хоче називає ці енергії. Вони є присутніми в нашому житті, то мабуть буде краще, коли ми будемо вчитися їх приймати. Відчуймо цей Дух Космосу, відчуймо цей Дух Землі в їх присутності.
Поміркуймо трохи над цим, прочитаймо ще декілька разів. То ви матимете можливість відчути, що в момент, коли ми думаємо і приймаємо себе і Бога, як єдність, то в нас наступає розслаблення і появляються відчуття легкоти, як ознаки правильності наших дій – вони одобрені Богом. Бачимо, відчуваємо, як безсловесні енергії можуть впливати на наші дії. Вміння чути цю розмову, вміння приймати ці енергії і розуміти цю єдність дає нам радість життя, ми не матимемо перевтомлюваності, ми матимемо спокій, ми будемо задоволені життям, ми будемо щасливі такою присутністю Бога. Нам немає необхідності контролю чи спеціального бдіння – ми маємо просто розслабитися і в благодарінні розуміння його присутності. Нам не потрібні цілі, бо ми ходимо в житті з Богом і знаймо, що його ціль є нашою ціллю і майже нічого особистого. Чи у когось є щось своє особисте?, то назвіть! А в чому наша самодостатність і чи ми настільки знову і у відокремленні, що маємо щось особисте? Дерево хіба є індивідуумом у своєму роді, хіба воно має воду на сей день чи на все життя, чи має поживу і де вона береться для такого великана, чи воно має обмеження в повітрі – то хіба людина не є частинкою цього прекрасного раю в цьому кругообігу енергій, який називаємо Землею. 
 Наші проблеми, страждання, невдачі є постійним атрибутом нашого життя. А чого ж ми на можемо зрозуміти до цього часу і ми не можемо навчитись бачити і відчувати Бога в нас і навколо нас – тому то ми і продовжуємо жити в цих проблемах і в цих невдачах. Ми приречені на такі невдачі від нашого такого стану єства і ми є причиною цих негараздів.Відкиньмо свій ум, своє «Я» і дозвольте діяти Богу в нас, хай він хазяйнує в своєму господарстві, в його-нашому тілі, в його-нашому умі, в його-нашій Душі. Ось тоді не буде ніяких розчарувань. Давайте жити в цьому світі, з любов’ю в Бозі, і в довірі, як належить Богу, то наше життя буде повноцінним, здоровим, гармонічним в блаженстві, радості і доброті. Це є третьою категорією, якою ми є в Бозі. Перед цим ми Бога можемо прийняти в пізнанні і усвідомленні, і перша категорія прийняття людиною Бога проходить найважче: в спробах вибору через особистий досвід в інтенсивних пошуках. Хоча це є умовності, а для конкретної людини підходить один з них чи в їх єдності в залежності від стану духовного розвитку розуміння потреби прийняття кожним окремо. Про цю окремість , про свій длях до Бога говорять майже всі і відповідно йдуть усвідомлюючи чи не усвідомлюючи цей процес в конкретному тілесному житті. Бо ніхто не знає моменту повноти розуміння і моменту прийняття. Ми можемо відчувати приближення, але момент невловимий. Навіть і це не є питанням, бо довіра Сущому є ознакою дозволяння Бога і нас здійснити діяння в нас. Це входження подібне на звичайний не спротив. Не перешкоджаємо цьому входженню: ні дією, ні словом, ні думкою у пошуку причин, підстав і такої різної чепухи. Ми відчули і довіра сама нас веде по життю і відкиньмо пошуки, спроби, свої досліди, пізнання і розуміння, бо у всьому цьому приймав участь наш неусвідомлений чи усвідомлений ум. Приймаймо Життя, як Бога і відкиньмо Ум, якого ми називаємо Дияволом.Бог — це просто обумовлена назва всього, із чого складаєтьс життя. Світ — це тіло Бога. Суспільство і його благодать проявлена в суспільному умі – Диявол. Духовні енергії є сам рух життя і є Божественністю. Вони не разділені, це одна реальність. Б-О-Г — це те, що є у єдності.

Ми далі зупинимось на розгляді природи того, що саме нас має спонукати до творіння доброти, справедливості для інших, бо ми є підказками, дорожніми знаками для розвитку душі, для бачення дороги життя, бачення його смислу іншими, а інші є об’єктами підказок для нас. Підказки є завжди і тільки від нас залежить, чи ми їх побачимо, а побачити ми можемо, коли ми в спокої і спостережливі. Це основна вимога до себе всіх. З часом таке розуміння вводить нас в постійний стан духу і тіла. 

Такі дорожні знаки краще сприймати як підказки і будувати своє життя за погодженням з ними. Бо коли ми побачили підказку, усвідомили її і визначили що вона нам дає: негатив — то Всесвіт його нам «організовує» (якість подарунка Всесвіту безпосередньо залежить від нашого подарунка), але якщо ми бачимо позитив і ми вміємо в негативі вишуковувати елементи позитиву, то Всесвіт і тут нам організовує позитив — в легкості і задоволенні роботою, яка дає можливість збільшити достаток, що дає відчуття задоволення і свободу надалі. 
 Дані прояви і дають нам підтвердження використовуваних підказок і утверджують в нас досвід, формуючи довіру до Всесвіту. 
Носії негативної енергії відчувають дискомфорт, перебуваючи поруч з носіями позитивної енергії і вони починають нервувати, починають проявляти агресію, маючи дуже сильну концентрацію негативної енергії і хоча дана зустріч не є випадковістю для двох енергій, і не так для енергій, як наших душ, наших індивідуумів і це теж є підказкою для обох сторін. 
 Носій негативу, його душа прийшла до нашої за допомогою, бо наша душа вже проходила такі ситуації. Просимо це зважувати, бо ми, читаючи ці рядки, поінформовані у тому, як ми можемо створювати ситуації, які руйнують проблеми та вказують шляхи виходу з них. Будьмо спостережливі і вправні в пізнанні істини в підказках! 

Спостережливість в підказках дає можливість людині позбутися страху, гніву, образ, злості, гордині, важності, бо той, хто має такі характерні риси, то ними легко керувати; їх куди завгодно можна відвести і, зазвичай, до більш негативних дій. Потенціал відчуттів, який вміщено у всіх цих словах забирається з життя творчою діяльністю. Прочитайте це речення ще раз і прийміть у повсякденне життя.
 Більше спостерігаємо за підказками душі в життєвих ситуаціях, а не покладаємося на могутність ума у контролі та самоконтролі. Ми усвідомлюємо, що в усвідомленості присутні елементи контролю, але контроль не цілеспрямований, а як би вільно пливучий і в спостереженні. В такому стані ми й бачимо благі підказки для нашого єства. Тоді таке становище дає можливість бути в такому стані, яке ми можемо назвати — «мірою поведінки», або узгодженість дій ума з душею. Це нашим рухом по життю управляє душа, а ум вже в стані усвідомленості організовує життєвий благий процес у пильності, де і присутні елементи контролю. 
Аналогічно ми маємо зрозуміти, що плодіння комусь поганого, то такі ж погані відчуття будемо мати і ми. Бо послане добро, чи зло нами комусь повертається з часом до нас обов’язково. Природа повернення є дією в більшості випадків неусвідомленою, а на підсвідомому рівні – душа того, кому послано цю негативну енергію, просто не приймає «такі подарунки» і в підсумку він повертається до нас. Ми також далі зупинимось на природі давання і приймання добрих і не зовсім добрих дарунків. Взяв – прийняв, не взяв, то повернув назад. Тобто спосіб життя, його наповнення щастям, чи незадоволеністю і хворобами залежить тільки від нас самих. 
Неможливо описати те, що відчуваєш, але зумійте побачити, відчути ці моменти і, можливо, ми матимемо ті істинні знання про ці прояви душі і тіла. Спробуймо… Ми хочемо показати дорогу для свідомої людини, але не знаємо, як донести цю думку до неї… Допоможіть самі собі.

«Не хлібом єдиним живе людина». Як хлібом насичуємо тіло, так і душу потрібно наповнювати любов’ю, милосердям, блаженством, добротою, щастям. Ці дві якості енергії – душа і тіло нероздільні і є одним цілим. Це наше єство у єдності. 
 Тіло є проявом певних єнергій, є прявом їх в такій їх функції, як життя. Тіло є зовнішньою оболонкою сутності людської, а душа знаходиться в середині тіла, як центрі, хоча сягає своїми можливостями досить далеко, навіть за межі планети. Ми акцентуємо увагу на цих якостях енергії: душі і тіла, прояви яких ми відчуваємо і бачимо в собі і в інших, тому будьмо свідомі, що ця енергія є частиною Всесвіту. Саме з допомогою тіла ми пізнаємо свою сутність, а сутність є дороговказом для розвитку тіла з його ідеями, словами і вчинками. Коли ми в житті надаємо перевагу духовному розвитку, то мучимо тіло різними обмеженнями, а якщо віддаємо перевагу розвитку тіла з його бажаннями, то починаємо усвідомлювати свою непотрібність, відчуваємо незадоволення собою, бо природа цього явища в тому, що ми не можемо реалізувати всіх своїх бажань і починаємо не любити себе і вся, бачачи свою внутрішню пустоту, то тоді «Я» виходить на перший план, чим перекриваємо притік благ в наше життя. Саме гармонічне поєднання дає цілісність, дає радість життя, дає відчуття блаженства. Тому то не слід жертвувати, чи відмовлятись одним заради іншого. Насолоджуймось усвідомлено матеріальними благами, які пропонує нам Природа в цьому житті і одночасно приймаймо будь яку можливість духовного розвитку. Ми самі відчуваємо потребу в духовному розвитку і це теж є стан нашого єства в процесі життя.

Душа управляє тілом через свідомість, у якої на службі перебуває наш ум-мозок з його функціями. Він через рецептори відчуттів збирає інформацію про тіло і про оточуюче середовище, аналізує і усвідомлено координує дії, співставивши з матрицеюзнань душі, дає команди через рецептори для виконання тим чи іншим органам, чи частинам тіла. Для душі рецептором є ум, а для тіла – совість. Інколи ми діємо погано і душа не хоче сприймати такі наші дії, то ми говоримо, що нас мучить совість. Коли тіло помирає, то душа покидає його. Зникають ті мостики, що з’єднували душу і тіло. Для прикладу, на війні осколком зрізало голову, а людина ще бігла, бо душа ще не покинула тіло, а свідомість через мозок дала команду бігти і м’язи переміщують тіло. Однак куля, що летить прямо в точку де знаходиться серце і душа, то ще за мить, як вона досягне м’язів серця, душа, яка є рядом, бачачи це, прокидає тіло, яке падає бездиханним. Таїна тіла, а ще більша таїна – душа. Свідомість знаходиться біля мозку, функції якого ми частково називаємо умом. Можна сказати, що свідомість є зв’язковим душі з тілом, а в тіла зв’язковим є ум. У слово свідомість вкладено смисл того, що ми, тіло, діємо з відома душі, зі- Знаннями Космосу. Душа, ум, свідомість і ще багато чого ми не бачимо, але умовно визначаємо їх функції через ці слова.

Хоч би як удосконалювались технології, створюючи ті, чи інші сполуки, як би не змінювали на краще організацію праці новими помічниками, в тому числі, комп’ютерами – від природи не можна взяти більше ніж вона може дати. Вивільнивши енергію в одному місці вона переходить в інший вид і в інше місце. Якщо вона була позитивно наповнююча, то і збереже свій позитив. Якщо зміна енергії проходить в стані не-відання, то однозначно рух енергії з позитивної переходить в негативну; якщо в стані пристрасті, то може зберігатись, або спалюватись, тобто забиратись нами без потреби, а може вона потрібна була комусь іншому; якщо ж зміна проходить в стані благості, то зміна проходить в множенні позитиву і навіть, якщо перед цим була в стані не-відання, чи пристрасті, то перехід здійснюється в позитив. В означених станах перебувають окремі тіла, в тому числі і окремі їх частини, або і цілі групи душ і тіл. Потоки енергії можуть охоплювати і досить значну частину суспільства на нашій планеті переміщаючись між стихіями природи і її представниками, так і в міжпланетний простір.

Ми зупинялись на тому визначенні, що Всесвіт — це все є енергія в тому, чи іншому стані, вигляді. В житті ми не раз переконувалися наскільки наша думка, чи слово може матеріалізуватись, тобто вони мають силу реалізовуватись – це і є енергія. Камінь, метал, тіло також є певними видами енергії, тільки більш концентрованої (на сьогодні дослідники це підтвердили). То і людина є не що інше, як поєднання духовної і матеріальної енергії. Ядром якої є душа, а периферією є тіло. Хоча по великому визначенню це є умовності, можливо, напрацьовані умом. Можна погодитись, що це ще є все таки таїна нашого життя, нашого руху енергії, якась її часточка, що відкрилась нам для розуміння. Таїна не є перешкодою, а лише своєрідна енергія в охороні шляху. 

«Душа нестерпно щемить. Проблеми пригнічують, несправедливість принижує, бездушність вбиває останню надію на чисте, світле, святе. І щось ніби в тобі вмирає, і ти стаєш схожим на всіх…» Наталка Цюзь.

«Одного разу учні прийшли до старця і спитали його: «Чого дурні схильності легко оволодівають людиною, а добрі – важко і залишаються нетривкими в неї?». «Що буде, якщо здорове насіння залишити на сонці, а хворе зарити в землю?» — спитав він їх. «Добре насіння, яке залишене без землі, загине, а погане в землі проросте і дасть хворий пагін і поганий плід»- відповіли учні.
-Так чинять люди: замість того, щоб таємно творити добрі справи і глибоко в душі ростити добрі начатки, вони виставляють їх напоказ і тим їх погублюють. А свої недоліки і помилки, щоб їх не побачили інші, люди ховають глибоко в душі. Там вони ростуть і гублять людину в самому її серці». 

В цій притчі показана природа таїни передачі дарів і творення добрих справ до всіх і вся.
Дбаймо, або не будьмо байдужими до Природи, до свого Життя, до Бога. В цьому житті, поки ми не перейшли в духовний стан, саме цінне – це наше життя. Цінуймо і бережімо його. Усвідомлено проведемо цей проміжок життя, що нам подарований сущим, бо воно дає тоді нам більше, коли ми даємо йому більше посилів доброти, любові, чистоти, то і Бог нам відкриває свою скарбницю, щоб ми мали змогу взяти для себе, як в духовному плані, так і в матеріальному, даючи людству створювати нові види комп’ютерів, нові технології, відновити забуті вайтмари, знайти нові способи добування і зберігання продуктів харчування, побачити нові прояви красоти в берізці … 
 Не тільки бажати і чекати милості Божої, а й для цього потрібно потрудитись – очиститись, мудро і зважено підходити до різних життєвих ситуацій, з любов’ю і повагою жити з оточуючим середовищем, то можливо, ми в гармонії зі всесвітньою енергією, як її частинка, знайдемо спокій душі і благодать для тіла. Буває, що життя складається прекрасно – в сім’ї порядок, на роботі успіхи, стан здоров’я задовільний, морально психічний стан піднесений – і от з одного дня все починає ламатися. Чого так? Викликаємо чим скоріш «швидку допомогу» для «лікування душі» — благісні енергії.

Благодать є прийняття енергії Духа нашим єством. Вона є долею кожного, а хтось може до неї звернутися більш усвідомлено. При цьому зростають порівняльні поняття, які дозволяють розрізнити, де саме є потреба та щось невідкладне в нашому житті. Благодать — не те, що часом є, а часом відсутнє. Благодать завжди. Вона сама сутність при наявності нашого існування. Існування благодатне, наповнене благодаттю — ми завжди в ній і вона в нас. Але часом, як би благодать з нами, а часом ми відчуваємо, що як би без неї. Наприклад, на вулиці йде дощ і ми опинилися під ним. Ми розкрили парасольку і нам здається, що дощ відсутній. Але дощ іде весь час. Так що, причину слід шукати в собі. Іноді ми ховаємося від благодаті. Благодать реально існує ми її відчуваємо душею через радість і тілом через матеріалізацію рішень, потреб, і це є не що інше, як психічна енергія, як результат стяжання духовних енергій. Ми знаємо, що міць відчуттів є збудником психічної енергії. 

Розкажемо бородатий анекдот. В одному районі сталася повінь, але цього разу більша і сильніша. Чоловік спершу вирішив перечекати її, сидячи на столі. Коли вода досягла рівня стола, то він поліз на горище, але і там вода прийшла до нього. Він, спасаючись, виліз на кришу і став молитися і просити Бога, щоб той спас його благовірного. Та і молився досить щиро і навіть не почув, що колода його штовхнула, заледве не скинувши з даху. Він відштовхнув колоду, продовжуючи молитися. Вже і тут вода стала підмочувати ноги. Чоловік виліз на комин, здійнявши руки вверх і направивши свій взір до небес у прохальній відчайдушній молитві. Крики почули люди, які пропливали в човні і повернули до нього, запрошуючи в човен, який і так був переповнений. Він відмовився: «Мене Бог спасе!». Тоді ангел приступив до Бога з питанням: «Боже, чого ж ти його не спасеш? Він так щиро молиться і просить». А Бог і відповів: «Я направляв йому колоду, я направляв йому човен, то скільки можна?»

Не слід впадати в іншу життєву крайність – на все воля Божа, бо це приведе нас в стан застою, що дуже небезпечно і ми тим само відмовляємось від духовного росту. Душа прийшла в наше тіло творити, виконувати певну місію – нарощувати божественні якості і ми маємо зрозуміти суть нашого покликання – творити доброту, милосердя, щастя … Так, благовоління своє Бог посилає на тих, що пізнали істину, чи вийшли на шлях в пошуках істини. Вони, можливо, потрудились для цього і не одне життя Це не все, бо благовоління посилається і тим, хто ледь відчув чи побачив хоч раз своїм умом Божі прояви в собі, чи в інших. Посилається і тим, хто живе у невіданні, бо і їм же дана душа. Тоді і вільно дивимось на світ, на своє життя, яке б воно не було з благоговінням.

 Деякі люди хочуть здаватися побожними, наближаючись до смерті, але вони не помічають, що в такому поспішному задобрюванні вони межують з блюзнірством. Виходить не усвідомлення Духа, а поспішна плата словом і ділом за якоби краще місце в іншому світі. Тим часом, наближення до Всевишнього починається з перших днів земного життя. Але і прозріння, відкриття душі в молитві в один миг дає нашому єству ту кількість і якість енергії любові і щастя, яких ми в стані неусвідомленості не стяжали протягом життя. Коли любов і доброта присутня в нашому житті то, вони відчинять всі Врата до Всевишнього. 
 
 Філософія, чи правильніше сказати, мудрість життя саме і полягає в діалозі, в молитві нас — тіла через ум з нашою сутністю, з нашею Душею, з нашим Богом. Коли у нас відбувається така розмова, а це, зазвичай в горі, чи в радості, то це ознака того, що ми говоримо з Сущим. Зазвичай, це внутрішній діалог, внутрішня молитва. Не варто придавати великого значення зовнішній молитві когось, чи своєї, хоча вона теж велику роль грає, особливо, коли ця молитва групова. Те ж стосується будь яких дій людини, бо людина може обманювати всіх оточуючих, але себе не обманеш – щирий наш діалог, чи ні. Пам’ятаймо про це постійно. 

Кожна звістка, кожен явний прояв може бути не тільки благим, але і привабливим. Можна помітити, що багато молодих людей не слідують шляхом батьків і матерів, бо можна угледіти непривабливість дій старших. Те ж саме видно і в положенні релігійних традицій, якщо вони заявляють про свою сполучну роль з Всевишнім, то вони і втілюють такі якості своєю привабливістю. 
Страх не приваблює, насильство огидне, але саме розуміння Космосу є захоплюючим. Справа не в догмах і не в символах, бо вони є засобами, але можна зганьбити найпрекрасніші відчуття і споглядання. 

Як же назвати тих, хто відвертає малих від Дому Божого, хто ганьбить молитву до Сущого. Хіба завжди виходить говорити з батьком чи з матір'ю лише їх же словами? Також і в молитві до самого Всевишнього — хто ж може примусити серце своє славословити чужими мірками? Хто складав молитви, гімни, піснеспіви, той співав своїм серцем. Не можна перешкоджати духу підноситися на своїх крилах. Якщо ми в стані молитви, то вона буде піснею душі, і при цій пісні звучатиме кожне творіння, кожен предмет нами сотворенний і возз'єднається в хвалі всеблагих. Хто допоможе ближньому ще більш захоплююче створити хвалу, той учинить благо. 
Ніяка догма не може заборонити розмовляти з Всевишнім. Чим вона буде прекраснішою, тим Він буде ближче всім. Навіть якщо ми зажадаємо допомоги, то досить звернутися: "Допоможи!" Але і для такого простого слова притаманна привабливість, тобто бути готовим до прийняття. Нехай всі, хто хоче приєднатися до духовного, насамперед пізнають радість допомоги, вміючи її давати і вміючи її приймати. Порада може підняти бідуючого, і кожен може поділитися своїм знанням, і значимо своєчасне підбадьорення. Будь яка допомога значима у своїй безкорисності.

Приступаючи до молитви, усвідомлюймо важливість наповнення серця любов'ю, а для цього згадаймо хороший вчинок, слово, які дали нам відчуття благості і, очистившись, творимо серцеву енергію-молитву, направлену на спільну розмову з Сущим. По-перше, вона веде до з'єднання з вищим світом, по-друге, вона не вимагає особливого часу і твориться в будь який час і при будь якій діяльності. Не дарма працю називають молитвою, радістю, сходженням, бо це стан нашого єства, яке може супроводжуватися емоціями і піснеспівами. Краса! 
Можна легко звикнути до особливого відчуття в серці, не побоюючись наслідків. Серце не перевтомиться посилаємими подяками, усвідомленими пошуками в негативі позитивної підказки — навпаки, тільки думки оточуючі можуть впливати на серце і заважають молитві, бо іноді багато чудового відбувається не явно, і воно не приймається нашим умом.

 «Я просила благ, а Бог мені дав можливості.
Я не отримала нічого із того, що просила.
 Я отримала все, що мені було потрібно».Мати Тереза. 

Поступ того, хто побачив шлях істинності життя, хто побачив смисл життя в благості, в продукуванні духовних цінностей в собі добре описав християнський старець Савва: «Ворог на нас, віруючих, особливо сильно нападає порушенням спокою. Сподвижникам благочестя нерідко приходиться відчувати від своїх домашніх сильне незадоволення і навіть ворожість за своє благочестя, хоча і незадоволені і не показують виду, що вони благочестям незадоволені. Ось тут то і проявляйте терпимість. Не проявляйте незадоволення, не впадайте у відчай, пам’ятаючи слова Спасителя: «Вороги людині домашні його». 
А від недоліків позбавляйтесь, спостерігаючи, в чому вас обвинувачують оточуючі, які страсті вони знаходять у вашому серці, бо в домашньому побуті всі страсті вільно проявляються, і рідні добре їх знають – не те що поза межами дому, коли ми в намаганні ховаємо себе серед тих, хто мало знає про нас. Дивіться на себе безпристрасно, перевіряйте себе. Може бути, що в нас важкий характер, може бути, що ми грубо і жорстко поводимося з близькими, може бути, що несправедливі буваємо і інше. Відкрийте своє серце для спілкування і благочестивого успокоєння, розширте своє серце любов’ю і тримайтесь благочестя твердістю! Старайтеся бути чистими, не подразнюймося, не за все виговорюємо – деяке не беріть до уваги, обходячи мовчанням. Коли відчуваєте, що ваші викриття можуть викликати пожежу, тоді на дії ближнього дивіться крізь пальці і посилено моліться за нього…», але найперше за себе, бо ми в даний момент є джерелом пожежі через свої намагання показати праведний благочестивий шлях іншим. Для них достатньо нашої присутності, бо саме в їх середовище поселена і наша душа, а наші намагання є спробами нашого пристрасного диявола, який ще присутній в нас. Ми вже побачили шлях благочестя, а ще не знаємо і не вміємо ним іти – то трудімося для цього в собі. Це є ознакою, що ми в собі ще не виростили духовних якостей, а вже хочемо бути «вчителем, духовним старцем». Схаменімось і зупиняємось, і дякуємо Сущому за дари Божі, за розуміння свого благочестивого поруху в нас і, можливо, настане час для повчань словом інших. 
Упаси нас боже називати себе благочестивим праведником і носити таке відчуття з собою, бо це є тліюча пожежа, де ми спалимо оточуючих, відкинувши їх в сторону довіри до диявола в намаганні позбутись інтенсивних наполягань, а заодно і спалимо себе, деградуючи через народжену гординю. 
 Маємо тиху втіху, що нам сподоблено бачити духовні джерела і це в спокої дає нам в молитовному стані можливість для духовного росту. Бо маючи такий стан духу в собі, то ми в благості і розуміємо, що і спитається з нас більше. Коли ми щось скажемо, чи зробимо не по совісті і справедливості так, як людина в пристрасті, то наше духовне падіння і страждання душі нашої є набагато нижчими і болючішими, чим людини пристрасної. Пам’ятаємо про це. Основою духовного росту в своїй основі лежить добросовісне справедливе виконання своїх суспільних справ, на які і послана ця душа в це тіло, як в середовище, яке найбільш сприятливе для духовного розвитку.
 Ум разом з тілом працює для збогачення душі (духовного розвитку), але як тільки ми починаємо відноситись до цього процесу, як до буденщини, або як до періоду тимчасового щасливого перебування з безмежним потенціалом і можливостями, то це буде означати нашу зупинку на хиткій кладочці, що з’єднує наше життя-буття з нашою сутністю, з Богом. Знаймо, що ця праця, цей пошук вічний. Так, є люди, що знаходять свого Бога, але кожен іде до нього своєю дорогою, долаючи багато перешкод, бо це важкий, творчий ( з точки зору, коли людина перебуває в стані пристрасті) і водночас легкий і щасливий шлях (з часу бачення життєвої істини). В духовному світі для душі немає виокремленості її перебування, як божественної категорії. Тут існує постійний зв'язок нашої душі і Всесвітньої душі. 

 Тіло у своїй життєдіяльності проходить життєвий шлях теж не виокремлено, бо живе в соціумі, і у природньому ландшафті. Воно своїм умом впливає на оточуючих і оточуючі на нього. Але та стежина душі нашої до дверей Бога є виокремленою і таємною для інших душ і тіл, бо невидима зовні і тільки спостережлива людина може побачити прояви духовних творінь у наших словах і діях. Процес життя, як процес руху дощової каплі до океану, є на певному етапі виокремленим процесом і водночас взаємозалежним, але в підсумку ми приходимо в безмежний Божий океан енергій.
Другий стан душі характеризується тим, що наш ум отримує інформацію, побудовану на досягненнях попереднього свого, чи подібного собі тіла і душі, про достатність рухатись в розвитку і пропонує сам собі використати цей потенціал для прожиття в тілесних задоволеннях (їжа, одяг … — везе у всьому, то для чого задумуватись – добра від добра ж не шукають). Вийти з цього стану просто: поділись своїм відчуттям щастя і поділись своїми матеріальними здобутками з потребуючими, як відразу появляється потреба в пошуках чогось невідомого, бо саме такі думки є гальмом. Зупинка є смерть і то тільки як тимчасове явище. Природа появи потреби в тому, що на місце вивільненої енергії приходить нова енергія щастя, можливо, в інших іпостасях і з свіжими силами.

Душа в такому стані (показником рівня її розвитку є достатня наявність матеріальних благ, які ми бачимо, як зовнішній їх прояв) не дасть уму проїдати попередні досягнення і зупинитись, бо у нього є задоволення у досягненні і здійсненні мрій і через досить короткий проміжок часу дає розуміти, що це були тільки ілюзії, фікція, що це все було скучно, монотонно (суєта суєт). Цей коротенький проміжок дає нам розуміння того, що матеріальне багатство і дано для того, щоб душа усвідомлювала свою божественну сутність, а наше єство зрозуміло цінність духовних якостей в процесі життя. Це є одним із шляхів і є одним з найпоширеніших, хоча не кожен в цьому стані душі усвідомлює суть буття, подальшого буття своїм умом. Кінця ж немає, як немає і початку. Ніхто ж не скаже, де взялись ці матеріальні блага, які вони були до цього і які будуть. 

 «Один мужчина мріяв про краще життя. Йому не подобався той будинок, в якому він живе, той одяг, який він носить, одним словом, все, що його оточувало. 
Він неодноразово задавав собі питання, чого це у когось є все, про що тільки можна помріяти, а в нього нема нічого. «Ось якби у мене був добротний будинок, красива дружина, багато грошей, тоді я був би щасливим» — думав чоловік цілими днями. 
І одного разу він зустрічає чародія, який зразу ж сказав йому, що він чув його думки і готовий допомогти, хай тільки конкретизує і він все виконає. Мужчина дуже зрадів і спочатку навіть розгубився не вірячи своєму щастю і як пристрасна людина запідозрив чародія, що той щось хоче від нього навзамін. Чарівник заперечив. Тоді мужчина почав говорити, що йому потрібен великий красивий будинок, красуня-дружина і прекрасна господиня, а також багато-багато грошей. Чарівник сказав йому, щоб ішов додому спати і ранком, коли проснеться, то все назване буде в нього.
І дійсно, наступного ранку мужчина проснувся у великому розкішному будинку, його зустрічала усміхнена красуня, яка була його дружиною. Сніданок уже був приготований. Все було чудово. В банку був відкритий рахунок на його ім’я, і скільки б він не витрачав – рахунок весь час поповнювався. Він був у захваті! Ось так летів день за днем, місяць за місяцем, а в його житті нічого не мінялось. Він сам себе не раз питав: чого ще можна хотіти, у мене ж все є? Але він відчував, що бажаного щастя так і не нажив. Це наштовхнуло його на пошуки того ж чарівника. Знайшовши його він і спитав його про це. Той відповів, що дав все, що він хотів – так що насолоджуйся своїм щастям.
-Не можу. В моєму великому будинку мені одиноко, красуня-дружина не радує мене, а гроші, яких я хотів, не приносять мені задоволення. Чого так? Поясни мені.
— Ти попросив у мене будинок, але не попросив тепла і затишку в ньому! Ти попросив у мене дружину, але не попросив любові і розуміння! Ти попросив у мене грошей, але не попросив свободи, сили і радості, які вони можуть дати!
Дякую! Я все зрозумів. Я хочу всього цього! Дай мені це!
Ну, якщо ти зрозумів, то іди і створюй все сам!
І мужчина повернувся в свій попередній будинок, один без жінки і грошей. Але тепер з ним була впевненість і знання того, чого він хотів насправді».

 Стан душі також не має постійного еталону. Рух всесвітньої енергії не має потребив інформаційному забезпеченні маленької частини енергії всіма знаннями еталонів, початку і кінця. Цим турбується людина, яка по рівню духовного розвитку і в міру потреби в оволодінні певними знаннями, може відкрити двері до енергетичного поля Розуму і отримати потрібні Знання.
Це є певна людська умовність фізичного стану тіла і потребою нашої сутності.
Наше життя-буття, це наша і тільки наша, кожного окремо, як часточка єдиного цілого і є станом нашої душі і тіла, нашого єства, нашої сутності, яка і будує наше життя. 
 Для більшості людей їх релігійна традиція, політика, бізнес є гарантією безпеки і для цього ми віддаємо майже найцінніше, що є в нас – частиною духовних надбаннь і жертвуємо певною частиною матеріальних статків і певною частиною соціальних правил і свобод. Гарантію шукає той, хто боїться. Такі люди шукають в цих структурах перш за все морального захисту, хоча є потреба і в реальному захисті. 

Ми розвивали промисловість, сільське господарство, буцімто встановлювали право власності на машини, землю на основі свого користолюбства, чванства, гордині і тепер цей період називаємо періодом світового хаосу, криз, періодом владарювання темних сил. Так! темних наших посилів в стані пристрасті – оволодіти всім. Так не може бути. Бог мільярди років (у нашому вимірі) і тепер володіє нашими душами, нашою планетою з усіма мінералами від імені просторових об’єктів суб’єктів існування. Закон збереження енергії, в якому б вона не була вимірі, є більш менш сталою у своєму русі. Те ж можна сказати і про нашу духовність в цілому, так і за кожну душу окремо. А що ми можемо сказати про той факт, що кількість населення на нашій планеті зростає. Пропорційно і зростає кількість душ, які можуть себе реалізувати, як Божий задум. Звідки вони беруться? Хто їх посилає на цю планету? Для чого? А що ми знаємо про це? Як користуватись силою знань? Ви погодитесь, що є різні люди по рівню духовного росту, розвитку, а звідси різний рівень доступу до означених знань, до світового розуму, до Бога? Можливо, здатність до володіння знаннями обумовила і утруднила сам процес доступу. Тобто тіло, як храм душі, допомогає поряд з іншими обставинами вести пошук істинних знань на поставлені питання.

1-ше послання апостола Павла до коринфлян. Гл.3 вірш 16: «Хіба не знаєте, що ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас?».

Тіло, давши сигнал про те, що воно побачило душу, то і душа посилає сигнал через ум людини по іншому дивитись на роль тіла в цьому проміжку часу. Бо як ми можемо говорити, що любимо Бога, віруємо Богу, діємо по його заповідях, коли гніваємося, злобимося … на чоловіка-жінку, дітей, близьких і рідних – це ж Божі творіння. Це чисте блюзнірство. Така роздвоєність між словами і ділами є ознакою диявольських енергій. Ось у цьому секрет і прохання відноситись до подібних собі, як до самого себе. Тут, можливо, корінь заповіді Ісуса Христа: «Любіть ближнього свого, як самого себе». 
Очищуймо душу і поміняються наші матеріальні пріоритети. Задумаймось, чи дає нам автомобіль задоволення, тобто радість життя до кінця днів у цьому тілі, чи маємо ми спокій, чи ми творимо для душі і тіла? Кожна жива душа може своєю часточкою впливати, чи формувати з усім соціумом позитивне творче бачення правдивого, очікуваного, справедливого мирського укладу життя, бо стан душі віддзеркалюється і на матеріальному стані кожного народу, кожної людини?
Кожен, хто задумується над своїм покликанням (для чого живемо), як істота соціальна, що є носієм душі, має потяг до творіння, є свідком через свої органи відчуттів, на основі інформації, досвіду, отриманих протягом життя з навколишнього середовища (в побуті, на виробництві, через ЗМІ), починає шукати способи показати свою доброту, свою справедливість… А якщо і задумуємося, то бачимо своє життя сірим, сталим (як у більшості) і ми, як роботи, відпрацювали, чи сказати, виконали свою місію відходимо в інші світи. Ні, наші єства, в більшості своїй, маючи пристрасність до життя, прив’язку до матеріального, роблять досить маленький крок духовного росту за свої тілесні 60-80 років. Тому Бог такі душі і далі залишає для духовного росту в іншому тілі на планеті Земля. Таких залишань може бути тисячі… Не кожен відчуває духовний прогрес, але відчуття єдності з божественним переживаємо періодично. Хто усвідомлено спостерігає за собою, то частіше помічає такі відчуття.
Душа посилається в те, чи інше тіло для духовного росту. Коли тіло дійшло свого розвитку, то воно відчуває симптоми, чи внутрішньо бачить промінчики божественного – це і є сам процес переживання даного стану, коли ми можемо усвідомити, що це робота душі. Це її сигнал – рухаємось далі. Зазвичай, душа і шукає здорове тіло, яке перебуває у зовнішньому благополуччі. Це є те зовнішнє, що разом з духовним і є гармонічним розвитком і ростом. 

Духовний ріст неможливий, якщо ми випадаємо із суспільства, бо якраз суспільство дає усвідомлення, розуміння, дає енергію, силу, бачення такої потреби. Духовне збогачення можливе і в ізоляції від суспільства, і воно буде більш повнішим, усвідомленішим для душі, але тільки, як свідома ізоляція за покликом душі, а не як спосіб вирішити свої тривоги, свої мирські проблеми шляхом ізоляції – збагачення душі не настане, бо ми і далі в ізоляції живемо мирськими не вирішеними проблемами і клопотами. Однак в ізоляції (монастирі, скиті) у нас є можливості витончити, вишліфувати пізнання духовності, є можливості підійти в усвідомденні до джерел духовності. Однак, якщо ми вважаємо (ум), щоБог є відокремленим від світу і знаходиться на небесах чи в церкві, то ми природно починаємо думати, що світ відволікає нас від Бога. Ось основна природа цього питання і тому ми тікаємо від миру цього в монастир, в печери. Але ж Бог у всьому, як на Землі, так і на небі – він у кожному з нас, в наших діях і думках. 
Саме завдяки перебуванню в суспільстві, ми отримуємо можливість духовного розвитку через проходження глибокого психічного розуміння цієї потреби в єдності Божественного у всьому живому і неживому, у всьому видимому і невидимому. Коли ж ця потреба стає основною, то ізоляція досить сильний у цьому помічник – можна подивитись в себе, поговорити з собою, і не маючи іншого клопоту, всю енергію спрямовуємо для розвитку душі в устремлінні духовному до Всесвітнього загального духу (світлим духовним енергіям). Але коли ми не приймаємо Єдиності Бога у всьому, то це була втеча від нерозуміння своїх проблем в суспільстві, це не був пошук Бога.
Кожна душа (в тому числі і людина ) унікальна. Так як ми пишемо про людину, то і розглядаємо її у всіх її доступних проявах у середовищі Всесвіту. Ніхто не більший, ні менший, ні рівний з будь ким. Духовний ріст кожного індивідуума має велике значення, коли цей індивідуум є членом суспільства. Суспільство в цьому виграє – воно швидше усвідомлює своє духовне начало, духовне єство, своє духовне призначення. Не варто зациклюватись, чи викристалізовуватись чисто на духовному, бо життя є поєднанням духовного і матеріального – вони взаємозв’язані. Жити потрібно не в боротьбі зі спокусами і обмеженнями, а в гармонії з усім, що оточує нас. Хтось більш богатий духовно, хтось більш багатий матеріально, або навпаки, але вони, ці якості, є присутніми в кожному. 

 Згадаймо, що ми маємо плекати і дбати про нашу душу, а ці знання в неї. Вона підказує нам – тільки прислухаймось. Шукаємо істину, шукаємо дорогу до Бога, бо цінне те, чи ми знайшли, але коли і шукаємо та не дається знайти, то відчуваєш марноту свого життя, відсутність мети, сенсу життя. А не маючи сенсу життя, то і будеш відчувати його марноту. Ох, не в цьому справа… Кожній людині періодично проявляються частини істини божественного від батьків, випадкових людей (так не є – це Творець їх нам посилає), духовних наставників і ми свідомо самі хочемо передати ці пізнання дітям, оточуючим. Святі, благі люди це роблять більше, бо їм більше і дарується. Згадаймо Іісуса Христа, коли він став проповідувати в 30 років, отримавши істину при зачатті, очищуючи, відшліфовуючи їх до зустрічі з Іоаном. Передача знань про істину була у людському часовому проміжку в три роки, а які багатющі, змістовні знання він передав людству — і люди послуговуються, і можуть послуговуватись і далі. Хоча за земного життя він зазнав гонінь, осуду, кари, та все ж його розуміння істини ще століттями і дотепер зазнавало і зазнає гонінь.

«Коли ця людина була ще дитиною, то бабуся завжди йому говорила: «Онучку, ось виростеш і будеш дорослим, то якщо тобі стане погано на душі – ти йди в дім молитви і тобі завжди там буде легше». Виріс. І стало йому жити якось зовсім нестерпно. Згадав він пораду своєї бабусі і пішов у церкву. І тут підходить хтось і говорить йому, що він руки не так тримає; інший підбіг і сказав, що він не там стоїть; а третій бурчить, що не так одягнутий; ззаду смикають і шепчуть, що не так хреститься. Насамкінець до нього підійшла одна жінка і запропонувала йому вийти з церкви, купити книгу про те, як потрібно поводитись в домі молитви, а тоді тільки можна заходити в церкву. Вийшов, сів на лавочку і гірко заплакав. Тут почув голос:
 — чого плачеш, дитино моя? 
Підняв чоловік заплакане обличчя і побачив Ісуса Христа, сказавши, що його в церкву не пускають. Обняв його Ісус і каже: «Не плач, вони і мене давно туди не пускають».

Тепер подумаймо, які істинні знання передано християнам через Іісуса Христа. Це є духовний скарб даний нам і дяка за нього славословить-ся повсякчас. А пройшло вже більше дві тисячі років. Хоча його розуміння істини корисливі люди намагаються звести в догми матеріального життя і створили релігійне вчення – християнство з канонічним баченням життя і певними методиками управління психікою людини через її ум, а не через засів душі духовними якостями і з розкриттям їх суті.
Говорячи, що християнство чи іншу релігійну традицію, що вони є певною площадкою в духовному сходженні певної частини лююдства. То це є правда. Ми ж у своїх книгах виходимо зі стану молитви людини, коли вона може одноосібно спілкуватися із Сущим, бо після молитви є тільки Бог. Релігійні традиції вказують пізнавачу, що є молитва і шукайте, бо далі пошук Бога іде поза організаціями – це індивідуальний пошук. Ми обережно говоримо про саму конструкцію і методи цієї традиції і саме керівництво цих організацій, і про тих корисливих послідовників, яким ця традиція потрібна, як соціальний статус, а не як зов Душі.Пошуковців Божественного серед відвідувачів церкви є їх третиною. І це нормально і це радує. Як возрадувався пастух знайшовши ту одну заблукавшу вівцю. Це досить повчальна подія. Ми своїм життям і рівнем духовного розвитку є тільки маленькою ланкою всезагального ланцюга життів людини – і з кожною ланкою людина в кожному житті по чуть-чуть росте духовно, і з кожним життям наближається до Бога. Це є її покликанням у світ Природи й Духа.
На цей календарний день назріла велика потреба людства в духовному. Людство вариться і народжує духовних лідерів, учителів (Іісусів Христів, Буд, Сократів, Мансурів, Терешків, Лін Костенко, Скрябіних, А. Волошин…). Їх насіння сіється поміж нас і у кожного із нас. Окреме питання в тому, чи ми готові прийняти це насіння (згадаймо показову притчу з Біблії про зерна, які попали при посіві на різні грунти). Творець дає душу кожному, дає кожному насінинку духовності. Згадуємо, що він є начало і кінець в нас, але не в цілому, а в нас є можливість побачити начало. Будьмо чуть чуть вдячні йому через леліяння духовного.
 Потреби людини можуть бути задоволені, але бажання свої людина при житті всі не може реалізувати. Потреби прості, вони виходять з природи. Потреби йдуть від тіла, від душі, а бажання від амбіційного ума. Але є потреби і є бажання від душі — але вони і призначаються для душі, але ніяк не для тіла чи суспільно насиченого нашого ума. 
Є історія про одного купця-мудреця давнини, якого звали Мен-цзи. Він був послідовником Конфуція і помер дуже, дуже старим. Хтось запитав його: «Якби вам знову дали життя, як би ви його почали?» Мен-цзи сказав: «Я приділяв би більше уваги своїм потребам і менше уваги своїм бажанням».І це розуміння прийде до нас теж, але воно завжди приходить занадто пізно, коли життя вже більше не в наших руках. Якби нам знову дали життя … Фізіологічні потреби людини є основними, якщо вони не задоволені, то про духовні потреби ми не будемо думати. Голодній людині не цікавий Бетховен … голодному цікава їжа, і це природно, в цьому нічого поганого. Голодний хоче вижити. Коли стоїть питання про виживання, то яка потреба в класичній музиці? Але коли наш голод задоволений, нам затишно в своєму будинку, то ми починаємо цікавитися тим, чим раніше не цікавилися — музикою, поезією, живописом, філософією. Це духовні потреби. Тіло задоволене і тоді душа говорить, що у неї з'явилися можливості задовольнити духовні потреби єства. Коли потреби душі задоволені, або, можна сказати, ми ними пересичені, то виникає потреба в пізнанні сенсу життя, в пізнанні істини, в пізнанні свого єства, в пізнанні Бога. Однак і голодуючий може іти до духовності, усвідомивши той факт, який його привів у стан голодування і бідності. Саме розуміння цього мирського стану він і потребував в усвідомленні потреби для пошуку духовного. Тут сдід підкреслити саму суть пошуку як відчуття такої потреби, усвідомленості його пошуку, бо хотіння чи бажання духовного часто виходить не з потреб Душі, а з розчарувань життям, з обид на людей, то такий пошук не можливий. В такому пошуку ми ще більше напружуємося і знову можемо розчаровуватися. Бог відкривається тоді коли ми перестаємо його бажати, бо таке бажання виростає від сприйняття Бога, як речі. Тому ці слова; «пошук», «бажаю» несумісні зі станом Божественності.
«В раю часто зустрічалися два ангели-посланці. Один, майже, весь час відпочивав на хмаринці, а інший літав від землі до Бога, від Бога на землю. Відпочиваючий одного разу спитав літаючого: «Чого це ти літаєш туди-сюди?» Той відповів, що носить до Бога послання, які починаються зі слів: «Поможи Господи…», а ти ж чого лежиш? Він відповів, що в його обов’язки входить носити послання, які починаються зі слів: «Дякую тобі, Боже …».

Не хлібом єдиним ми підтримуємо життя. Дбаймо про хліб матеріальний і про хліб духовний. Не забуваймо, що ми є особистістю в суспільстві, яке управляється законами. Закон є стіни, збудовані людиною. Фундамент може стояти без стін, а стіни без фундаменту ні. Душа – це фундамент життя. Людина може жити по закону, може жити хлібом єдиним, але вона не бачитиме смислу життя. Однак і самий щасливий, закоханий не може жити без хліба – він помре. Міркуючи приземлено, скажемо, що можна жити без любові, без щастя. Це буде просто існування.
Тож пам’ятаймо, що любов, щастя є категоріями духовними і вони не керуються законами суспільства, хоча є середовищем для нарощування і проростання. Любов, свобода, спокій – ці відчуття приходять з небес, з нас. Чи звідки? – ніхто не знає. Пояснити ці відчуття людина не може. Підбором потрібних слів, вдаючись до логічних пояснень, приходимо до висновку про їх (слів) відсутність. Але ж вони є – є ці живі діючі енергії, які торкають наші споглядання і відчуття. Кожен це скаже. Якщо ми дозволяємо собі бути в такому стані, їх відчуваємо, то це ознака зародження довіри до сущого, до цих відчуттів, до оточуючого і ми насолоджуємося благодаттю життя-буття. 
Однак, нам слід займатись творінням добрих, справедливих, милостивих, миротворчих діянь, засіваючи планету любов’ю, щастям, добротою, підносячи ці якості на гідний рівень їх знаходження в нас.

«У вічних муках тяжких грішників не можна, звичайно, звинувачувати Бога і уявляти Його безкінечно мстивим, караючим вічними муками за гріхи короткочасного життя. Кожна людина отримує і має дихання Духа Святого. Ніхто не народжується від духу сатани. Але як чорні хмари затемнюють і поглинають промені сонця, так і злі акти ума, волі і почуттів при постійному їх повторенні і своїми перевагами постійно затемнюють світ Христа в душі у злої людини, і її свідомість все більше і більше визначається впливом духом диявола. Хто полюбив зло, а не добро, той сам приготував собі вічні муки в житті вічному». Войно Ясенецький. 

У кожного вони є. Якщо ми є носієм духовного, то ми самі маємо дотримуватись тих якостей, що проголошені, чи є в нас. Для Бога всі рівні, але, якщо ми пророки, то і відповідаємо за своє покликання на планету, якщо ми пекарі, то і відповідаємо за якісний і смачний хліб, якщо вибрані, то маємо дбати за засів обіцяними якостями людського середовища на планеті Земля. Суспільством такі Божі якості, чи прояви, як от любов, радість, щастя, доброта, милість при появі присікається, осуджується людьми із посиланнями на кари Божі. Хто так хоче жити в страху? Вибір за нами.

Індійська притча: «На околиці села оселився невідомий чоловік. 
Прибулець зауважив, що селяни користуються шкідливою водою з каламутного потоку. Він почав рити колодязь. Місце обрав вдало, і підземне джерело наповнило водойму. Але злі сусіди, замість вдячності, шепотіли: «Не для нас прибулець так потрудився. Він для себе відкрив це джерело». Прибулець сказав: «У такому разі буду для себе носити воду здалеку». Тоді сусіди вигадали новий наклеп, що буцім то вода колодязя отруєна, або зачарована, щоб погубити все селище. Тоді прибулець назавжди покинув це зле місце. Люди уникали водойми, але худоба пила витікаючу воду і почала повнішати. Через довгий час одна хвора дівчинка, змучена спрагою, напилася з водойми і скоро одужала. Так підростаюче покоління забуло про вигадництва і відкрило цілющість джерела. Обмовлений прибулець став тут святим, і про нього складали перекази. Але, щоб перетворитися з отруйника в святого, потрібне було ціле покоління. Можна бачити, як народна совість судить про труди на загальне благо в миру, але такі крупиці благої енергії слідують з душею в нове тіло. Ніщо не зникає в Природі, то і наповнюємо її добрими справами, тому навіть при цьому житті ми можемо отримати плоди своїх благих діянь».

Сказане вище не є осудом, не є доконаним чистим фактом, а написані для усвідомлення всіма своєї місії на Землі, для усвідомлення ваги духовних якостей в житті кожної людини. Якщо ці матеріальні описані явища є присутніми в нашому житті, то це теж підказка для бачення на їх фоні наших духовних можливостей. А якщо вони зачіпають чиєсь его, то теж мають шанс подивитись в себе глибше і побачать – чого це їх зачіплює. Навіть, якщо ум їх продукує агресію аж до фізичного знищення носія істини, то носію цим шкоди не принесемо, бо він готовий зустрітися зі смертю, а якщо ця смерть продукується для устрашіння їм подібних, то це їх проблеми – хай живуть серед тих, хто живе у постійному страхові, бо подібне притягується подібним і можливо це дасть їм можливість усвідоміти свої нікчемні потуги для Всесвіту. Це слово для тих, хто ще у стані вибору. Той, хто знає смисл життя, то він це знає і живе щасливо і радісно у своєму пізнанні, і сприймає його як данність во благо собі, Вселенній. 

 Ми у цій книзі теж розглядаємо природу процесу довіри через впевненість, через свідоме розуміння своєї місії. Саме слово впевненість в російському викладі показує природу нашої повсякденної дії – уверенность – у вірі жити і бути. Кожна людина, маючи впевненість в отриманні, чи то позитивного, чи в досягненні негативного приходить до кінцевого результату у своїй впевненості. Будьмо свідомі цього: факти, обставини, середовище і люди нам це підтверджують.
Ми в такому стані відчуваємо, що любимо життя, що любимо оточуючих нас людей і цим задоволені. Тобто, ми досягнули головного – полюбили себе і вся.

 Давайте відмовлятись від поганих думок, слів, дій – то і підстав боятись кари не буде. А за словом відмовлятись бачиться не фізична дія, а спільна з духовною дія, бо це слід усвідомити, який же позитив для нас у цих підказках – поганих думках, словах, поступках. Такий процес в миру ми називаємо очищення від гріха, тобто йде очищення душі і тіла. Так ми уже маємо розуміння природи відмови від поганого, а тепер починаємо творити добрі справи, які додадуть сили більше їх не повторювати через усвідомленість нашу. І так воно є.
Однак показовим є факт ведення духовного способу життя, хоча і не так сказано, а мабуть є підтвердженням факту, що наше тіло з душею прожили в гармонії, в злагоді. Спочатку буде важко, бо ми любимо стару гру, яка називається звички, бо вона нам знайома. Зробивши перший крок сьогодні, завтра — і ми відчуваємо зміну сенсу життя, приємно здивовані новій грі, яка дарує нам все нові і нові відчуття радості у вирішенні повсякденних рутинних завдань. Так, що думаємо, робимо і пам'ятаємо правило бумеранга — що послав, то те й отримав. А можливості міняються! Приємно?

 Буття є реальність, як ствердження духовного життя, або це процес з усвідомленістю жити в стяжанні духовних якостей. Це життя усвідомленого і вільного індивіда, яке відкривається пізнаючому і шукаючому його смисл. Така людина живе у відчуттях істинності діянь за погодженням з совістю, що дає можливість створювати стільки духовних богатств, що значно більше середньостатистичних і факт цей посторонні бачать в нетлінності мощів, в лікувальних проявах при відвідуванні таких індивидуумів при житті і мощів після їх смерті, завдячуючи високій концентрації духовної енергії. І здається така красива смерть, що кожен бажав би так померти, бо видно, що такі мудрі і добрі люди, які є носіями духовних якостей при житті, то вони перед смертю мають вигляд чистої благості, весь як би світиться у своїй милій посмішці, та і під час смерті відходять із життя легенько, з посмішкою чи йдучи і на ходу помер. 
 Інша категорія людей протягом життя не надбаває духовних цінностей і навіть на схилі літ про це не думає, то душа через тіло дає тілу сигнал у тяжких хворобах, дає тілу полежати, постраждати, даючи можливість для очищення душі і тіла, даючи час для каяття. Страждання душі і тіла від болей спонукають до молитви, до розмови з Богом. Прекрасним відходом душі із тіла є той факт, коли від тіла відходять за три дні до смерті всі болі, тоді людина хоче спілкуватись зі всіма, хоче їсти, хоче дякувати всім. На неї находить просвітлення. Це все є ознаками, що наш Бог і люди нас простили за нашими молитвами. Це є ознака очищення — довгоочікуваного очищення душі.
 Ще інша категорія людей протягом життя не дбала про душу, не творила богоугодних справ і не може вийти перед смертю на очищення душі, то вона і хворіє тяжко перед смертю і під час покидання душею такого тіла з тіла іде моча і кал. Умерший не встиг протягом життя очистити душу і тіло. Крім того є ймовірність, що така душа попала до нього з попереднього тіла і ми не можемо знати зі смертю цього тіла – чи душа встала на шлях розвитку чи і далі деградує. Це є питання. Однак саме тяжка смерть і виділення є ознакою наявності лінії деградації душі.
 Такі ж люди часто помирають глупими передчасними смертями – чи то в аваріях, чи в бійках, чи в інших незвичайних ситуаціях. Душа не може винести такий спосіб життя конкретної людини і «організовує» смерть тіла. Хоча деколи про таких людей гововорять, що вони були добрими, чуйними, справедливими, турботливими синами і батьками – то за що така кара…? Якщо це такий стан людини як описано вище, то ця «випадкова» смерть є для того, щоб всі учасники і ті свідки цього контрасту зрозуміли, як приклад життєвої благої стезі і повчання для інших, які можуть оступитися на цій стезі. Його добра душа деколи не може справитись з великими негативними бажаннями і не може достукатися до його ума з проханням призупинити бісівський спосіб життя останнім часом. Можна сказати більше для розуміння живим, що саме смерть такого добряка прийшла з його оточуючого середовища, тобто він був всім своїм єством під пресом негативних енергій оточуючого середовища – від рідних і близьких. А в підсумку душа вимушена «організовати» аварію …, а його покликання було в засіві доброти і мудрості в середовищі проживання. Бо тільки добра, світла людина засіває доброту в суспільстві. 
 А лиха людина, яка гине в аварії, то і вслід летить людське слово: «Туди йому і дорога». Сказано і викинуто із життя, як викинуто бумажку з цукерки в сміттєвий бачок. 

Інша природа вбачається у появі в сім’ї вродженого інваліда фізичного, так і душевного. Поява такого індивіда є результатом генної пам’яті батьків, чи одного з них (хоча це рідко знаходить підтвердження), а основою появи є станом відображення свідомих, чи несвідомих душевних травм батьків (сильних гріхів), чи одного з них. Діти – це завжди подарунок Сущого в нашому житті і такий подарунок теж, як такий, що ми, батьки, спроможні його донести і пронести через все життя, чи через частину його. Шанс допомогти має кожен з батьків. Конкретика вад в частинах, чи органах тіла підказує нам в якій сфері негативних дій зроблена життєва духовна помилка в одному з негативних проявів. Тут теж не слід відокремлювати генну пам'ять і духовну, бо саме їх єдність дає нам побачити зовнішні вади в дітях. 
Це є батькам підказкою (в миру говорять про такі прояви, що це кара батькам) для зміни ними способу життя з подальшою віддачею максимуму зусиль для надбання саме ними духовних якостей з усіма оточуючими і зуміти показати їх дитині, як основу людського покликання в мир сей. Такий праведницький, подвижницький спосіб життя сім’ї дає можливість їх душам очиститись. Душі батьків цього просять і спонукають послужити їх умам і тілам для прикладення цих зусиль в повсякденному їх баченні цих інвалідів, як постійне нагадування для нашого духовного становлення. Це їх біда, це їх сльози, а тому ми маємо усвідомлено це прийняти. Таким воно є і для тих, хто стикається, чи знає це людське горе, бо воно є теж для них пересторогою і підказкою – чи то допомогати матеріально, чи морально, чи духовно таким сім’ям, бо ми находимося в цьому ж енергетичному просторі. Але основне навантаження лежить на батьках. 
 Душа такого індивіда в більшості випадків є носієм позитивних енергій: доброти, благодіяння… Цей процес маємо розуміти так, що діти посилаються нам і ми — дітям такі як є. Зрозуміймо, що у світі випадковостей не існує. Це їх хрест, який вони мають нести без обид, осуду і пошуків винних в інших людях і обставинах, а прийняти як данність і шукати раду, бо це основна їх місія в цьому житті. Всі інші другорядні. Ймовірність появи в потомках індивідів з такими вадами, в разі їх неочищеності душ, ми розглянемо в подальшому.

 «Одного разу в Свято-Успенський Одеський монастир приїхала одна жінка. У неї було троє дітей. Всі троє були сліпими від народження. Вона була вагітною. Прийшла в монастир, сіла на лавочку і говорить:
Де нам тепер батюшку Кукшу побачити, як його знайти?
А батюшка рядом на цій же лавочці сидить і говорить їй:
— А я вас чекаю.
— Як?
— Ось так, це я батюшка Кукша.
 Він зразу ж їй говорить:
Сповідуй, чому у тебе діти сліпі?
 Вона стала називати свої гріхи, які вчинила за своє життя. А він:
Не всі гріхи. Подумай і прийдеш завтра.
 Приходить вона наступного дня, добавивши, які згадала гріхи. А батюшка :
Ні, не всі. Прийдеш завтра, згадай іще.
 Вона приходить і говорить:
-Не можу згадати.
— Ну, тоді я тобі допоможу. Пам’ятаєш, коли ти пішла в перший клас?
Вона відповідає:
— Пам’ятаю.
— А коли у вас закінчились уроки, ти куди побігла?
 Вона подумала і говорить:
— На кладовище.
— Так. А що там за кущі були, і що ти там знайшла?
— Ох, батюшка,там було пташине гніздо, і в ньому четверо пташенят. Я взяла і соломинкою виколола їм оченята.
— Ось чого Господь і твоїм діткам не дарував зору і тому вони родились сліпими. Так давай будемо молитися, щоб хоча б четверта дитина була зряча».

 Каяття, зазвичай, є таємним процесом очищення, гідності і справедливості у цьому пристрасному суспільстві. Наголосимо, що саме процесом очищення. Ми самі маємо нарощувати в собі ці духовні цінності, на основі відчуття долучення до духовних світлих енергій.
 Найкраще процес очищення душі і тіла починати в кінці трудового дня при відході до сну, усамітнившись в спокої і уважно згадуємо, де були, що бачили, що і кому говорили і що робили протягом дня в тих чи інших ситуаціях — і коли в нас зароджується відчуття, що ми щось і десь діяли несправедливо, не по совісті до інших, чи інші до нас, то це є підставою розглянути конкретну ситуацію глибше і ми зможемо зрозуміти де і в якому місці ми пішли проти совісті, чи на компроміс з нею. Якщо нічого не узріли негативного за сей день, то в молитві дякуємо Сущому, що сподобив пройти цей проміжок часу в один день у злагоді з собою, з Богом, з людьми. Коли день буває досить напруженим, то є можливість не побачити всіх своїх дій протягом дня і це має нас спонукати через певний час спробувати згадати повторно, попросивши дозволу у Всесвіту на прощення своєї забудькуватості через суєтність свою і закінчити очищення в спокійному русі думок, а якщо ми молимося в голос, то і тут має бути спокійний діалог, без спішки, що допомогає поглибленій зосередженості. 
Таке копирсання в собі подібне на процес входження в слабоосвітлений підвал з вулиці в сонячний день. Трошки постоїмо і помаленьку починають видніться контури, а потім більш конкретизовано інші предмети, які знаходяться в цьому приміщенні. Так проходить спочатку зародження думок, коли ми заспокоюємося, зосереджуємося і починаємо бачити один предмет, а потім другий, далі набігає в кругозір третій… В певному темпі проходить фіксація очима і думкою предметів приміщення. Так і в житті, в суєті мирській помисли наші не залишають нас у спокої – де б ми не були – на роботі, дома, в церкві, на прийомі у начальника, при читанні Біблії. Така суматоха думок від побаченого, почутого ростить в нас розсіяність, яка приводить до втрати життєвого орієнтиру. За такою суматохою думок ми не почуємо сумлінь совісті і криків душі. В такому стані неможливо зосередитись і ввійти в стан спокою. Це перша сходинка внутрішнього стану при вході у напівтемний підвал, який ми можемо сказати, що це наш працюючий ум в своєму цеху.
Навіть коли ми перебуваємо в пристрасті, то ми маємо бажання чистоти душі і тіла, а коли ми усвідомлюємо це як вечірню молитву кожного дня, то це нас починає надихати на такий спосіб постійного спостереження за собою і це є частиною постійної молитви.

«Одного разу в розмові з матірю, вона пожалілася, що їй важко ходити, її пригнічує щось, давить якесь навантаження. 
То може помилки життя ваші давлять, — спитав я. 
Та здається у всьому покаялась і по життю намагаюся йти у творінні доброти і справедливості.
А коли ж ви відчули цей тягар?
Після загадкової смерті сина.
Може ви говорили злі слова, проклинали тих, кого підозрювали?
Може і було, бо це було вже 30 років тому, але я простила всім.
Мабуть, що не простили, раз пам’ятаєте?
А як же можна забути?
Побажаннями їм щастя, доброти, злагоди в сімях, затишку в їх будинках… і ви забудете, і тягар ваш загубиться. Така сила і природа каяття і очищення».
 
Зазвичай, процес очищення душі від повного хаосу думок і бажань людських, подібних на кружляння сніжинок в повітрі до стану спокою і умиротворення, тобто, уявімо собі один прекрасний сонячний день, як картинка, яка показує шлях людини від одного стану в інший, які не є одномоментними, а потребують уваги (сонечка) і душевного і тілесного спокою (стишення вітру). Для прикладу розгляньмо наш різношерстий і різноплановий побут. Скільки він вносить суматохи в ум і в наше життя в цілому – це постійна турбота про його облаштування, який подібний на черв’яка, що заліз в яблуко – точить і точить, турбує і вносить неспокій у вирішенні сюїсекундних, чи довгострокових проблем в наше єство, кидаючи наші намагання, затрачаючи гарячку ума і фізичну силу тіла мати все більше і більше, все краще і краще, рухаючи нами вперед і назад, з однієї сторони в іншу, залишаючи майже завжди нас незадоволеними тим, що отримуємо при досягнені мети, бо та мета на цей час є вже минулим нашим бажанням і на сьогодні це вже є неактуально і незатребуваним, тобто йде процес затрати енергії і сил на зовсім непотрібні нам речі в житті. А ми зі всією пристрасністю за порадою ума, йдемо на поводу бажань і продукуємо свіжий десяток, чи сотню нових справ. І всі такі, які, нам здається, ми маємо виконати, чи зробити в даний момент і без яких наше життя на нашу думку перестане продовжуватись, або покотиться до низу в тартаратари.
У незавершених переживань є магнетична сила, їм потрібна наповненість. Ось чому ми знову і знову повертаємося туди, звідки прийшли. Ми рухаємося незріло. Один досвід не викристалізувався, але ми вже починаємо розмірковувати над ним розсудливо по певних елементах, а не як цілісність, і ось так і рухаємося. Це не допоможе. Вся наша сутність має зрозуміти те, що це суєта, бігання собаки за своїм хвостом. 
 Зазвичай ми продовжуємо робити щось одне, і ум стає одержимим. Адже ми женемося за цим щосили. Однак це погано, бо людина не може ставати одержимою метою, коли щось робить. Людина працює більш продуктивніше, коли змінює види діяльності. Природа всього цього в тому, що стомлюється мозок людини, який є найпершим помічником уму. Мозок втомлюється і ум втрачає продуктивність. Такий метод використовується в школах з дітьми при зміні предметів (уроків) у засвоєнні інформацій. Але страждають вчителі, бо у них одна тематика викладання. Таке спостерігається і в інших професіях. Тобто, якщо людина займається однотонною роботою, то їй доводиться забирати енергію з інших життєвих ліній, але все одно ум довільно стає одержимим і ця одержимість привноситься в будь яке середовище в яке він потрапляє. Це є ненормальним. Бо цей шлях одержимості призводить до серйозних захворювань тіла.
Така природа бажань захоплює наші душі з перших хвилин пробудження від сну, та і під час нічного відпочинку, ці бажання не дають спокійного відпочинку, вводячи нас в неспокій у снах у вирішення незакінчених проблем, або переривають нічний відпочинок, коли стривожена душа і серце в дрімоті не може зразу зорієнтуватись — чого хоче наш ум, наше тіло. Ми встаємо і складаємо, обдумуємо нові плани дій і логістику майбутніх перемовин для задоволення наших же бажань. Вставши, ми не можемо всидіти на місці, у нас навіть немає часу порадитись з чоловіком-дружиною, з батьками, бо ми у своїй гарячці вирішуємо самі, що нам робити, виходячи зі свого життєвого досвіду і певної поінформованості, чи логічних умовиводів з попередніх критеріїв. У нас не вистачає часу заспокоїтись і порозмірковувати з душею – чи нам це все потрібно для життя? Ум править бал, а душа не може допроситися спокою. Це початок захворювання, чи посіву різних хвороб для тіла. В цьому процесі страждає душа, то слідом буде страждати тіло через захворювання тіла. 
Це друга сходинка в підвал. З якого у нас вже немає наміру і виходити на світ ясний, бо нам ніколи, ми весь час в пошуках для вирішення наших вкрай необхідних бажань. І так основна маса пристрасних людей проживає життя, як одну мить. Подивимося зі сторони і красива, і здорова, і умна була людина, а в зрілому віці немає про що з нею говорити, бо нічого вартісного в її житті не відбулося – ну можливо купив будинок, чи машину, але і те є якимось не визначальним в момент цієї розмови, бо ми весь час хочемо ублажити тілесні потреби в образі бажань ума, догоджаємо людям, роблячи показушну доброту, а гниль ховаємо по закутках тіла, де її назбирується тьма тьмуща, що є осередком різних захворювань тіла і третє наше намагання в погоджені наших дій з неписаними звичаями, писаними інструкціями і законами, в догодженні начальству, чим погублюємо людську гідність і образ людської подоби. 

А ми б цю енергію могли б застосувати, чи залишити іншим, які шукають хоча б кусень хліба на сей день, чи душевної розради. Хвороби тіла, відчай у неможливості реалізувати всі свої бажання створюють умови входу тіла, а потім і душі в стан спокою. Душа дає нам в ці періоди підказки – як нам жити далі. Якщо ми почули, чи краще сказати, відчули таку потребу в задоволенні духовних потреб, то частина людей починає над цим трудитись у творчих пошуках. І що цікаво – знаходить, радіє знайденій зернині щастя.
На перших порах в проміжку часу від відчуття, розуміння і усвідомлення сили позитивних енергій до процесу застосування їх в нашому житті-бутті не один раз наш диявол, наші бажання, наші пристрасті в різного роду думках, чи звичках у веденні попереднього способу життя не допускатимуть нас до очищення, але крок за кроком у спокої і умиротворенні ми цих своїх недоліків позбуваємось – настає час дієвого очищення, яке наповнюватиме наше єство через край, то скоріше маймо розуміння і ділимся радістю з іншими, найперше своєю присутністю, чи мудрим тихим доречним словом.

«Преподобний Серафим Вирицький говорив, що душу нам дав Господь, але тіло наше від батьків і предків наших, через це частина цих гріхів тіла переходить до нас. Ось тому ми маємо молитися за наших батьків і предків і на сповіді приносити покаяння за них всіх. Вони чекають нашої молитви…» 

 Процес сповіді — це є процес молитви, чи наше творіння молитви. Покаяння за померших теж є молитва за очищення душ, носіями, яких були наші родичі тілесні, тобто родичі тілесно вже не можуть очищувати ті душі, які носили їх тіла, а ми маємо таку змогу допомогати тим душам очищуватись і далі. Пробачати тим, кому нанесли шкоду батьки наші, з ким посварилися … і досить багато різних варіантів – чи то в молитві, чи навіть не роблячи так, як ми бачили, чи чули те, що робили, говорили наші родичі на інших – і цим навіть допомагаємо тим душам, як тільки згадали ту ситуацію, бо думка вже понесла хорошу звістку тій душі.
А може в іншому світі нам будуть всі духовні блага(після смерті тіла)?

«В той день, як спеціально, кожен відвідувач питав вчителя тільки про одне – що буде після смерті. Вчитель тільки сміявся і нічого не відповідав. Тільки потім учні спитали його – чого це він весь час ухиляється від відповіді.
Ви помітили, що потойбічним життям цікавляться саме ті, які не знають що робити в цьому житті. Їм потрібне ще одне життя, яке продовжувалося б вічно (згадайте слова священників, які і обіцяють після смерті життя вічне)*.
А все-таки, чи є життя після смерті, чи ні,- настоювали учні.
Чи є життя до смерті, ось в чому питання, — загадково зауважив вчитель».

Де докази? Що хтось повертався звідти і говорив, що їв мед, що мав дванадцять жінок і цілий автопарк машин, або взагалі нічого не робив – це всі наші бажання, які записані в святі книги. Це є присутнім у цьому житті у підтвердження в нашій реальності того описуваного пекла і раю. Ці житейські надії після смерті цього тіла можуть реалізовуватися в іншому тілі, де поселиться наша теперішня душа, в тому середовищі, яке аналогічне нашим бажанням – в раю чи пеклі.
Так – хочеш такого, то таке і отримуєш…. Хочеш духовного – маєш; хочеш матеріального – будь-ласка. Хочеш поганого брату, сусіду, колезі, негру, росіянину, то зразу ж отримаєш собі назад реалізоване бажання (може в іншій формі, в іншій іпостасі, в якійсь хворобі тіла, чи душі), цього ми уже свідомі, бо ми є єдиним світовим організмом, ми є єдина душа. 
Ви помітили, що наші побажання комусь є реалізованими бажаннями нам і бажання собі – є чомусь проявленими реалізаціями в інших. Чому так? Поміркуєте, згадаєте причини появи дзеркальних бажань і отримаєте відповідь.

 Тіло не може отримати після смерті тих благ, на які воно надіялось отримати за благопристойний аскетичний спосіб життя, бо тіло вже стало прахом. Душа ж отримала, якщо вона знаходилась в цьому тілі, але отримала не тілесні блага, а духовні, якими зможе послуговуватись нове тіло цієї душі і при потребі вже матеріалізованими.
Саме в цьому полягає суть тілесного подвигу. Бо в підсумку життя ми трошки настяжали духовних богатств і душа, попавши в нове тіло, дає на їх базис і, здавалось би, також більше матеріальних багатств у відповідності стану душі. І в цю відповідність заложена очікуваність в потусторонньому житті як очікуваний результат наших життєвих бажань цього тіла. Так воно і є, душа це знає, а тіло в своєму незнанні має тільки стимулююще очікування. 
Розуміючі люди, чи, можна сказати, люди, які побачили, усвідомили смисл життя в духовних цінностях можуть неусвідомлено цим займатися, бо їх душа постійно підводить до токого розуміння і вони займаються цим при допомозі тіла, нарощуючи нові духовні якості не в стані очікування потусторонніх благ, а мають їх вже в цьому житті і в ще більшій впевненості, довірі до Сущого вони в благо-дарності займаються стяжанням духу маючи від цього задоволення, радість життя. Маючи духовні досягнення і душа послана в нове тіло, в нове життя, знову починає потерпати від спокус оточуючого середовища, від агресії оточуючого середовища, яке і створює умови для нового тілесного подвигу, для дальшого духовного росту. Знову перед нею вибір – чи зможе вона з тілом йти шляхом благості, чи залишиться на рівні життєвих пристрастей, або ще гірше – зламається гілочка, чи і все життєве дерево і тоді душа втрачає зв'язок з тілом, що існує не відаючи свого покликання.

Тому в цих словах і різне смислове наповнення в людському духовному покликанні. Духовні потреби ми можемо реалізувати кожен і це, зазвичай, вирішується в самості – ця процедура робить невидиму дію – відкриває наше єство для прийняття благ, для прийняття того, чого ми просили. 
Всіх бажаннь ума і тіла ми не можемо вирішити, бо це вже може торкатись інтересів і бажань інших людей, з їх іншими бажаннями, а то і протилежними. Ми починаємо їх вирішувати напружуючись, через певні зусилля, то для цього потрібна додаткова сила, додаткова енергія. Ми її беремо для вирішення цієї проблеми в іншому місці, порушуючи гармонію руху енергії і на місці забраної енергії виникають інші проблеми в іншому місці. 
Енергію потрібно вміти брати і знати для чого її брати, і яку її брати. Взяти матеріально проявлену енергію ми можемо тільки через взяття духовної. Духовну енергію ми беремо тільки свою надбану нами, а якщо хочемо взяти зі всесвітньої, то не получиться, бо отримання духовної енергії зі всесвітнього є даром і майже беззатратно з матеріальної точки зору. Але суть в тому, що ці дари енергії, сили у великій кількості і може взяти людина, яка займається стяжаннями духовних енергій, яка вміє дозволити собі взяти, бо вона вже знає як їх передати далі. Ми про це читали в Біблії про життя Іісуса Христа.
Коли ми спостережливі за собою, то такий механізм отримання таких дарів помічаємо і в своєму житті. Можливо, ми беремо такі дари, скільки може донести наша душа. Зрозуміймо, що Всесвіт дає всім без будь яких обмежень, чи умов, як те сонце, що гріє всім і світить всім без перебору: хто хороший, чи хто не зовсім. 
Природа того, що ми деколи не отримуємо попрошеного в тому, що ми не готові самі, наше єство не понесе такі дарі і, можливо, що вони, ці дари, можуть нас роздавити, бо саме якась частинка нашого єства робить спротив у прийнятті попрошеного. Шукаємо причину неотримання дарів. І зараз важливо не те, як ми зробили спротив, а те як ліквідувати цю перешкоду. Цього ми помаленьку і вчимося.
Матеріальний достаток є досить важливою умовою вільного і щасливого життя кожної людини, на певному етапі життя в ньому виникає така потреба, як потреба повітря для дихання, для продовження життя. Схочемо більше, то теж, можливо, дається, але з розумінням, що ми будемо стяжати в житті духовну енергію своєї душі, своєї місії повернути її у всесвітній кошик духовних енергій, як той борг з процентами. Бо на той час ми вже будемо свідомі, що отримавши додатково енергію, ми маємо шанс передати іншим, потребуючим.

Можна лише дивуватися, що після відомих нам років існування людство не хоче зрозуміти, що процес розвитку духовних якостей та фізіології відбувається не тільки з ним, але також у всіх царствах Природи. Це простий природний процес еволюції. Але боротьба проти еволюції є найогиднішим розгайновуванням часу людства. У нас на очах понищуються цілі регіони, країни, водні простори, ліси, але хіба це в ім'я еволюції? Бачите, людина цар Природи! Так не є, вона тільки її частинка. Люди починають противитися тому, що відбувається безумовно, без їхньої участі. 
Соціальне звільнення і звільнення людини від пригнічуючого її фактору показує, що проблеми, що трагізм життя, болісність людських переживань походить не від соціальних причин і соціальними методами не можуть бути ліквідованими.
Дійсною трагедією нашого єства в деяких ситуаціях, коли нам нестерпно жити від всіляких негараздів, проблем, душевного неспокою і в нас в цей момент народжується відчуття-потреба в шуканні Бога.

Раз ми побачили зло, негативну енергію в собі, в комусь, то ми все одно на нього реагуємо – активно, чи пасивно. І тим, і іншим ми можемо виростити більше агресії, чи більше зла через пасивне споглядання. Дякуємо Сущому, що у нас є можливість побачити цю дану нам підказку, тобто, можливість бачення суті проблеми і це дає нашій суті розібратись в ній, в причинах і перелаштуватись на оптимально позитивний спосіб вирішення проблеми зла, чи іншої негативної енергії. В результаті ми відчуваємо душевне полегшення, зазвичай, ми говоримо: «Як гора з пліч спала». Якщо ми зрозуміємо цей спосіб звільнення від негативу, то ми побачимо (бо сама поява і прояви бачення негативу є не випадковими), що цим ми займалися самі і нам по силі вирішувати такі проблеми. Це і є процес очищення, це є процес сповіді перед собою, це є процес молитви. В цьому випадку Сущий чекає від нас допомоги, від нашого розуміння, яке приходить від усвідомлення. Коли ми вільні в реалізації цього розуміння, то це є Божим промислом в нас і через нас. 

Доглядаймо, леліймо зернятка духовності нашої благосними думками, словами, діями. Саме душа, набираючись позитивних духовних якостей, наповнивши себе, може скерувати тіло на отримання матеріальних благ. Вони самі прийдуть без великих фізичних напружень, хоч душа не придає у своєму розвитку значення матеріальним благам, але ці блага є певним стимулом для укріплення довіри, а тіло і душа мають від того більше можливостей бути передавачем потребуючим і духовного, і мирського. Однак в наших матеріальних досягненнях не є цінність велика для наших матеріальних дітей – вони можуть більше, бо новим поколінням відкривається більше. Для прикладу: при передачі вмінь і навичок дітям, ми не певні, що наші діти передадуть це внукам і чи буде така потреба в дітей і в онуків.

«Рибак вирішив відійти від справ і звернувся до сина:
 — Ось тобі, сину, моя справа. Передаю тобі човен, сітки, хатину на березі, карту рибних місць. Бачиш, синок, скільки я тобі дав — радуйся.
Син подивився засмучено на батька і відповів:
Тату, щоб стати хорошим рибаком, як ти, потрібно присвятити цьому все своє життя. Батьку, ти не дав, а позбавив мене вибору! Я б міг стати лікарем, артистом, льотчиком, а може, і вченим…».Константин Ушинський.

Але коли ми передаємо істинні знання – то це пам’ятають діти, онуки, правнуки – і буде ця істина озвучена з посиланням на діда, чи ні, але коли ми цю істину, цю чесність, правду, доброту, любов посіємо в душі потомків, душі оточуючих, то вона продовжуватиме жити. І саме завдяки цьому, ми свідомо відчуваємо, що ми живемо з істиною, по правді – це безперервний процес. Такий стиль життя є реалістичним і таким, що реалізується, а не ілюзорним майбутнім. Маймо мужність бути відповідальними, як перед матеріальним, так і перед духовним, тобто, живучи доброчесно, доброзичливо, ми можемо сказати, що живемо по совісті (по велінню серця), ми живемо в Бозі і він в нас. Найкращий спосіб передачі дітям, онукам, оточуючим духовних цінностей – це наша поведінка, діяльність, як реальні прояви дій божественних енергій в нас і в оточуючому середовищі. Тобто цей спосіб передачі може проходити без нашої участі, тобто самим станом нашого єства і тим наповненим простором від цього стану. І якщо ми певні, що побачили, чи вийшли на шлях пошуку істини, то постійно дбаймо і будьмо обережними в житті скрізь і повсякчас. Бог є життя, то не будьмо поза ним. Життя не є атрибутом душі і не є надбанням тіла – воно в їх єдності. Все, що оточує нас (рослини, комахи, птахи, дерева, тварини, люди) і ми самі, як єдність душі і тіла, це і є життя. Життя – це рух енергій. Душа і тіло – це різні види енергії. Життя є прояв руху енергії.
 Правдивість виводить нас на шлях благості. Живемо правдиво і ця стежинка виведе нас на шлях пошуку істини. Написано ж мудрість, що блаженні нищі духом, бо буде їх царство небесне; блаженні плачущі, яко втішаться; блаженні кроткі, бо наслідують землю; блаженні жаждущії правди, бо наситяться; блаженні милостиві, бо помилувані будуть; блаженні чисті серцем, яко Бога побачать; блаженні мир-о-творці, бо синами Бога названі є; блаженні вигнані за правду, бо це їх є царство — тих, хто шукає правду. Ось такий шлях тих, хто шукає істину, хто шукає правди. Такий шлях душі із тіла в тіло, бо ми є шукачами. Кожна душа цей шлях проходить, будучи поселеною в кімнатах його. Все духовне живе в кімнатах, в тілах наших, деревах, рослинах. 
 Зрозуміймо, що маючи душу, будемо мати і храм – тіло. Є тіло – буде і для тіла. Це зовсім не означає, що чим ми ближче до істини, тим ми більше матимемо матеріальних благ – ні. Для того, хто має знання істини, важливість матеріальних благ в житті відходить на другий план. Він може їх мати, але у своїй щирості, після відчуття входження в нього духовних якостей він відразу ж їх передає потребуючим. Такі люди досить чутливі до потреб інших і вони їх помічають і допомагають. Пристрастній людині зауважимо, що саме надлишкові матеріальні блага, які ми здобуваємо обманом, осудом, злістю, гординею, підлабузництвом, тягнуть душу далі від істини, далі нас від нашого єства – душа деградує. Будьмо пильні!
От живе людина 60 років і що залишає після себе: пусто провів час і помирати прийшов час; творив і в щасті помер – щасливу душу подарував іншому тілу. Бог дав нам життя, то шукаєм його, шукаймо його смисл … — і найдете корінь істинних знань про суще через пізнання. Тільки пізнавший суть Бога, Божественних Енергій зможе побачити Його і в їх зримих і видимих проявах. Його не видно, його не чути, ми його не відчуваємо на смак, не відчувається його запах, не відчуваємо його на дотик, тобто тіло не надає інформації до мозку, але відчуття щему вище сонячного сплетіння, ззаду за серцем це і є той теплий вулкан, звідки йде поширення теплоти. Такі відчуття підтверджують наш правильний напрямок у пізнанні Бога в чутті, в запахах, в смакові… Такі відчуття відомі багатьом. Знаючі люди говорять, що це місце присутності душі в тілі, наш духовний центр.
 Після одного такого вулкану приходить нове бачення оточуючого світу, нове бачення життєвих цінностей. Найчастіше такі зміни в нас люди помічають після перенесених нами психічних зламів, а в цій книзі ми прочитаємо про можливість творення таких змін і в позитиві. Це мабуть і є істинний сенс життя. Це щастя і одночасно на перших порах появляється відчуття страху від невідомості. Це не страх перед будь чим і, в тому числі, перед наближенням до смерті, а її сприйняття по новому, це готовність з нею зустрітись. Це якийсь каламбур, з якого і повернутись вже не можна. Це вже якесь вдоволення в очікуванні невідомого. Однак це і відчуття знайомого, воно — це відчуття знайоме нам. Сюди підійде для опису колись давно чуте : шукає той, хто знає що шукати і знає, що він і тільки він загубив те, чим володів. Ці слова про істину – і рано, чи пізно ми її находимо, бо вона повсюди тільки будьмо спостережливими. 

 Дух темряви мислив: «Як ще міцніше прив'язати людство до землі? Нехай будуть збережені звичаї і звички, ніщо так не прикріплює людство до звичайних зовнішньо проявлених обрисів, але цей засіб придатний лише для застосування з групами людей. Набагато небезпечніша індивівдуальна самість, в ній прояснюється свідомість й творяться нові побудови. Потрібно обмежити години самості (12-річна школа, телевізор, компютер)*. Не слід людям залишатися само-стій-ними. Забезпечуючи їх своїм відображенням в телевізорі, в різних музичних, чи кіношних шоу, і нехай звикають до свого вигляду». 

 Слуги темряви принесли людям дзеркало, забравши спостережливість за оточуючим середовищем. Ми не бачимо навіть людей, не говорячи про інших учасників природи. Ми є тими маленькими політиками, які дивляться на себе в дзеркало і не бачать підданих. Так і ми привчаємося і встрачаємо спостережливість за підказками Сущого. Ми всі можемо займатися усвідомлено спостереженням 2-3 хвилини, або 5-7 хвилин, а може і більше при потребі — у кожного свої потреби і свої можливості протягом дня, тижня. Займаються, і підтвердженням цього є дана книга, яку читаємо. Займаються в різних областях матеріального та громадського облаштування, але їх число невелике. Пристрасне людство не хоче приймати нововведення через страх, заздрощі, гординю одне до одного, плодячи пересуди, осуд, наклепи. Воно сприймає порожні розмови про політику, погоду … через страх. Точно фарисеї в давнину, вони ховають страх перед допущенням того, що іншим вже очевидно. В іншому ми віддзеркалюємось, тобто імітуємо інших, але собою не займаємося.

 Іноді чуємо, що люди вивчають життя бджіл, мурах, мавп; люди дивуються перелітними птахами, їх порядку, їх стрункості, але все ж не роблять відповідних висновків для поліпшення життя свого земного. Спостережливість дає відчуття спокою душі і блаженність в мирському житті. Коли ми спостерігаємо за собою, то ми бачимо тільки фізіологічні рухи в дзеркалі, а коли дивимось в своє нутро, перелистуючи сторінки думок, слів, дій, у зворотньому порядку, не відчуваючи – звідки вони беруться, як зароджуються?; бачимо рухи, а що їх спонукає рухатись? — усвідомлені знання, чи неусвідомлені бажання? Цей процес ми не можемо бачити, а тільки відчути по маленьких лоскутках з самого зародження думки, слова, дії. Відчуття відкриває пам'ять.
Перш за все давайте навчимось відчувати потоки енергії при згадуванні певних подій. Почнімо з позитивних, а потім переходимо до негативних, або навпаки. Це залежить від того в якому ми стані знаходимось в даний момент: в стані горя – то починаємо з негативних; в стані задоволення – то з позитивних. Якщо у нас народжуються невидимі безперешкодні рухи чогось нового в тілі (зазвичай вздовж хребта з ніг до макушки, або навпаки. Хоча у кожного може бути свій метод визначення), то тоді у нас появляється можливість навчитись дивитись в себе. Це буде новий подарунок божественної сили. Це реально. Находимо собі просторове місце в кімнаті, в садку… Розслаблюємося. Входимо в свою тишу. Краще закрити очі, щоб прискорити відчуття. Ми пройшли через це, але будьмо свідомі, що у кожного свій метод, свій шлях. Шукайте і ваше суще підкаже – тільки будьте пильними у спокої. 
 Перевіреним способом людства про готовність ума (тіла) до розмови з Богом, чи нашої готовності до покаяння є те, що в спокої ми ложим руки на стіл, чи на коліна і починаємо говорити з Душою, то відчуття лодонями рук, пальців, чи їх самовільні порухи … пощипування (так, якби бігають мурашки) і є підтвердженням її готовності, чи неготовності до розмови, до молитви, до покаяння – а зміст суті розмови визначиться в процесі діалогу. Якщо питання стверджувальне, то і дозвіл проявиться. Не прояввся дозвіл, то це є свідченням неготовності душі до діалогу. 
Після цього ми якось по іншому починаємо дивитись на проблеми, хоча зовні ми ті ж люди – їмо, п’ємо, спимо, ходимо на роботу, але вже наше «світобачення» інше – ми по іншому відносимось до думок; дбайливіше відносимось до висловлюваних слів, які б пояснювали наш душевний стан з його розумінням всього оточуючого; усвідомлений підхід до наших дій. Це відчуття богатства душі і якесь спонукання до щедрості. Подаруймо таку радість життя душі і тілу, і всім. Це і відчуття свободи в діях. Це і відчуття напливу нових енергій, це і відчуття задоволення життям. Це і поява нових людей в нашому житті, які думають майже аналогічно… Подібне притягає подібне. Людей близькими робить не подібність, не оманливі компроміси і навіть не спільне минуле. Близькими людей робить чиста, щира насолода від їх різності, чим одне одного і доповнює, створюючи відчуття родини. Коли не намагаєшся когось переробити, перевиховати, переконати, а просто і вільно спілкуєшся з людиною на різні теми, то буває, що з чимось не згоден, а в чомусь знаходимо спільну тему, але народжене відчуття близькості стає таким цікавим, стає так легко, що не помічаєш плину часу. Ми ростемо! Ура!

Реальність не знає конкретних людей — вони їй не потрібні, з їхніми мирськими бажаннями, з їх душевними шуканнями. Реальністьзнає мораль духовну, але не суспільну, бо фактично ні одна людина не може сказати, що вона робить правильно, а що ні. Тобто вона може думати, що говорить, діє, живе правильно, а оточуючі думають в більшості, що ні, або навпаки. Бо основна маса живе в стані пристрасті і скеровує свої зусилля на отримання благ, а від цього задоволення «блаженствує», ще й показує свою радість від того, що щось вкрали, що когось обманули і т.д. І така людина успішна в суспільстві. 
Але, якщо ми в стані духовного піднесення, і опинившись в ситуації, що в нас щось явно вкрали, то відносьмось до цього як до милості, як до дару, який ми мали передати комусь і на деякий час затримали в себе до пори, до часу, чи своєчасно не віддали. Ця річ ще до моменту вкрадення вже була не нашою. Тому не горюймо, а дякуймо сущому, що не все вкрали, чи загубили. Бо саме страшно, коли ми загубимо свою душу, заблукавши в житті; страшно, коли нашу душу вкрадуть матеріальні предмети. 
А те єство, яке вкрало, може займатись дещицею милосердя, створювати казусні ситуації, щоб про нього говорили, щоб омивали його его і душу інші, бо в ньому немає знань про чистоту душі, бо душа в неї прив’язана за стіною показушного благополуччя. Вона стає зразком поведінки для оточуючих на даному етапі життя. І це її вибір, і всі ми можемо побачити її фінал життя, як людини публічної.
А хто буде дивитись на людину, яка займається духовним очищенням. Навіть, якщо вона стане членом релігійної традиції, дотримуватиметься тілесних обмежень і проявлятиме співчуття біднішим за неї, то скільки людей пристрасних можуть вказати на неї своїм дітям, своїм рідним, щоб наслідували її поведінку, щоб вели такий спосіб життя? Співпереживання виходить з ума: ми бачимо, ми чуємо, що хтось в біді, хтось відчуває страждання і ми думаємо, що комусь погано, а ми можемо допомогти. Нас навчили допомагати, бути корисним, діяти з почуття обов'язку, бути хорошою людиною, бути хорошим громадянином, робити те-то і те-то. Нас навчили, тому ми проявляємо співчуття, бо ми можемо потрапити в аналогічну ситуацію і можливий варіант, що нам також допоможуть. Так думає ум. Співчуття не має нічого спільного з нашими навчаннями. Воно виникає, коли ми бачимо іншу людину такою, як є, і ми бачимо її так тотально, що починаємо її відчувати. Ми починаємо відчувати себе в такій же ситуації, як би все, що відбувається з ним починає відбуватися з нами самими в даний момент. Ось істинна природа співчуття. 

«Це сталося: Рамакришна переправлявся з одного берега Гангу на інший неподалік від Дакшінешваре. На іншому березі річки кілька людей оточили рибалку і стали його бити. Рамакришна був на середині річки. Він заплакав і став кричати: «Припиніть, не бийте мене!». Люди, які сиділи навколо нього в човні, його учні, не могли повірити своїм очам, спитавши: «Хто тебе б'є?». 
 Вони продовжили після повторного вигукування: «Чому ти кажеш, що ти не зійшов з розуму? » 
 Він сказав:« Подивіться! Мене б'ють он там, на тому березі ».
 Вони подивилися; вони побачили, що ці люди когось б'ють. І Рамакришна сказав: «Подивіться на мою спину». 
 Вони підняли одяг на його спині — там були рубці, рани, які кровоточили. У це було неможливо повірити. Учні кинулися на інший берег, звільнили людину, яку щойно били, і відкрили його спину: там були точно такі ж рубці».
 
Давайте спитаємо себе – до якої групи суспільства ми належимо? Чи може за час свого свідомого, чи не свідомого життя ми відносили себе до однієї групи людей, а потім до іншої? Чи це було постійним поєднанням?, а до якого духовного розвитку ми дійшли сьогодні? Де ми будемо мати спокій?, де ми будемо почувати себе комфортно?, щоб була гармонія душі і тіла, нас і оточуючого середовища. Відповідь за вами.

«Одного разу в одного відлюдника спитали, чого він не дотримується якоїсь однієї релігії. Мабуть, ти вибрав більш простий шлях, сам вирішуючи, що приймати на віру, а що ні?
— Своя стезя – це не так просто, як здається. Навпаки, вона багата певними небезпечностями. Коли ми хочемо чого небуть, то приводимо в рух найбільше енергії і нам уже не вдається заховати від самого себе істинний шлях нашого життя. Подорож по слідах своєї мрії має теж свою ціну. Може бути, що змушені будемо розлучитися з якимись закоренілими уподобаннями і звичками, можуть виникнути труднощі, можуть чекати на цьому шляху гіркі розчарування. Але яка б не була висока ціна, вона завжди буде нижче тієї, яку приходиться платити тим, хто не йде своїм шляхом».

Бо вони коли небудь відчують потребу оглянутися назад подивитися на свій пройдений життєвий шлях і побачать все, що зробили, і почують голос власного серця, власної душі: «Я прожив життя надарма». В такому стані людина відчує, що вона була і є непотрібною нікому – ні родичам, ні колегам, ні оточуючим. І повірте, чи є слова страшніші за ці? Настає час страху марноти життя, але зрозуміймо, що це підказка і шанс вийти зі стану безвиході, зі свого пояснення, що життя є суєта суєт і, що у нас є ще можливості побачити себе до останнього видоху. Починається процес переосмислення. Вперед!
Коли ми це розуміємо, це відчуваємо, то робимо свідомий вибір. Ми маємо знання і ці знання дають нам спостережливість за собою і за іншими. Знаймо, що погана дія сама несе кару, а то ще й сім братів своїх приводить; добра ж дія несе умиротворення і блаженство і постійно, а не періодично – коли вкрав, коли купив кухонний комбайн, коли купив автомобіль …

То хто богатший? — Той хто дбає за душу, дбає у внутрішньому діалозі, в самості – це і є пошук себе, пошук Бога. Ніхто нас не навчить жити чесно, справедливо, щасливо і з любов’ю – тільки ми самі можемо наближатись в пізнанні до цих прекрасних відчуттів, цих прекрасних якостей.
Це не легко, але і не важко, коли ми це починаємо усвідомлювати, то щастя, задоволення наповнює наше тіло, наше єство. Ми випромінюємо радість і доброту, ми відчуваємо приплив сил для творчості, ми побачили своє нутро, ми знайшли Бога – прийшло розуміння потрібності і цінності сім’ї, родини, людей і всього, що оточує нас, що ми всі є одне ціле. Такий стан можна назвати молитвою, сповіддю – це той, що «з» і «по» «відає»(сповідує) істину. В суєті житейській така розмова з собою майже не відбувається.

Сутність душі, чи одна з якостей нашого мирського єства — бути потрібним в реалізації своєї місії. Оссана!
 Прочитавши деякі притчі у викладенні Ошо, в тому ж інтернеті, то якщо таке його бачення і розуміння смислу життя, а також такий спосіб його життя, то він дійсно хазяїн життя-буття, світла і чиста божественна енергія. Він, мабуть є чималою частиною Божественної енергії, як і Іісус Христос і інші. Він розуміє покликання людини на Землі і тому це спонукало нас дещо з прочитаного перекласти на українську мову для тих, хто читає це, але насамперед для нас.

«Одна із найбільших потреб людського ума — бути потрібним. Існування здається абсолютно індиферентним до нас. Чи можемо ми сказати, що воно має потребу у нас? Без нас все іде досить прекрасно. А з нами хіба існування міняється. Ні. Були підйоми, були і спади, цвіли квіти, приходили і відходили пори року, ми чимось займались… Коли нас не було, все було точно таким же. Одного разу нас знову не стане, і все буде точно таким же. Існування, суєта суєт, просто продовжується в нашому житті, в нашому, тілі, в нашому умі — і продовжуєтся. Воно в нашому пристрасному умі не дає нам задоволення у нашій найбільшій потребі — бути потрібним. Навпаки, воно дає нам відчуття того, що ми його не хвилюємо. Може бути, воно навіть не знає, що ми існуємо теж. А хіба ми хвилюємося істинно і по-правді за весь мир своїм нутром. Зазвичай ми показуємо і виставляємо у своїй пристрасті свою потрібність, своє его, яке говорить, що без нас нічого не може вирішитися і свою потребу фактично закінчуємо тільки словом?
Той, хто відчуває свою потрібність, той мовчить і тільки своєю присутністю, чи молитвою приймає участь у наданні допомоги потребуючим.
 Не оцінюймо і не порівнюймо, а прочитаймо, задумаймось і зрозуміймо сенс життя …»

«Ти нещасний?
Скажи голосно вголос цю фразу: «Я нещасний», так щоб ти її чітко і ясно почув. А потім спробуй пояснити, наскільки ти нещасний глухонімому.
Світ – лайно?
Виглянь у вікно. Зелене листя на деревах, сонце, синє небо. А тепер постарайся описати яке це лайно, цей світ сліпій людині.
Ні на що не придатний?
Поглянь на свої руки і ноги. Вони на місці. А тепер почни скаржитись про те, що ти нещасний калікам і інвалідам, які просять милостиню біля станції метро.
Нікуди дівати зайвий час?
Тратиш час на тупі розваги? Розкажи про свої проблеми хворому на рак. Йому залишилося жити кілька місяців. Він тебе з цікавістю вислухає.
Мало грошей?
Не можеш заробити на життя?
Поскаржся на життя приїжджому гастербайтеру з Таджикистану. У нього немає освіти, але він годує себе і свою сім’ю на батьківщині. Він оцінить твої скарги.
Все одно ти нещасний?
І ти справді думаєш, що ти нещасний?
Розкажи, як ти нещасний тому, хто сидить у в’язниці довічний термін, тому, чию доньку зґвалтував педофіл, тому, у кого на очах загинула ціла рота товаришів.
Розкажи їм це. У подробицях. Вилий душу.
 Стало соромно?
Тоді припиняй розмінювати життя на дрібниці. Понеділок, з якого ти обіцяв собі почати нове життя, настав ще вчора. Не гай часу. «Ч» та розкажи про це друзям…».

 Людина має жити самодостатньо і щасливо не тільки в мирському, але бути богатою духовно. В цьому смисл життя-буття кожної людини на планеті Земля, як частині Всесвіту, як божественна квіточка, що має радість життя і роздавати ці запахи щастя всьому, що її оточує. У нас є вибір – як жити. Це наша свобода. Можемо тягнутись до життя, до Бога – можемо і не тягнутись. Ніхто не примусить. Тільки наше усвідомлення. Тому-то хліб є необхідною умовою життя. Тут вибору немає.
По великому баченню, все, що ми проходимо в цьому житті з нашою свідомістю, то це ж залишиться і по ту сторону смерті. Свідомість, душа не має нездоланного рубікону через смерть тіла, вона є постійним еволюційним рухом енергії Всесвіту. Коли ми в гніві наша свідомість, усвідомлення накриваються темними ідеями – ми можемо вбивати, позбавляти навіть себе життя. Але друга сторона гніву – любов дає відчуття щастя, очищає бачення оточуючих. Однак, якщо ми деколи можемо мати відчуття піднесеності і це відчуття продовжується тривалий час, або залишається з нами постійно, то це і є любов – ми пізнали Бога. Під час статевого зв’язку ми відчуваємо задоволення, ми щасливі, ми відчуваємо піднесення, але після його закінчення ми вже його не відчуваємо, то це не є любов і може не бути наслідком любові, а звичайна хтивість, одне з неусвідомлених бажань. Однак, може бути частиною щастя. Міркуємо …

Структура формування духовного не змінилася. Може дещо змінилася термінологія, розширено трактування нових явищ, їх бачення саме в розвитку, в залежності від матеріальних потреб біологічної особини, духовних потреб кожної душі. Душа вічна і перебування в людському тілі шляхом вибору спектру між ділами добрими і не зовсім, шляхом порівняння, аналізу (не так порівняння і аналізу, як набутого досвіду), через визначення кожним свого місця на планеті Земля, душа досягає вершин святості і мандрує на інші планети чи залишається на Землі; мандрує в інші світи, а на нашу планету прибувають інші душі Божим благоволінням вселяються в зародок нової людини. Душа, яка пройшла сотні, тисячі життів, надбуваючи духовних якостей і досягнувши вершин святості, вже не повертається в людське тіло, а є одним цілим зі світовою Енергією і звідти ця енергія посилається на нас, тобто тих, хто проживає на Землі по наших потребах, по наших молитвах. Потреба в тисячах життів виникає в земному кругобігу. Можливо ця наша душа була в минулому в рослині, тварині. Хто зна?
В житті… «Де сокровища ваші, там і серце ваше буде». Наприклад, наше сокровище – Духовність, то там і наша Душа; коли нашою цінністю є гроші, то там буде і наш ум…

Ми тут розглядаємо ті фактори душі і тіла, розуму і ума, знань і інформації, які покращують, або погіршують їх.
Користолюбство є одним з тих факторів, які погіршують якісну сторону, бо своїм бажанням володіти надлишковим продуктом, в тому числі і інформацією, чи знаннями, привело до зміни духовних джерел – любові, доброти і правдивості. Всесвіт, давши певній душі право володіти надлишковим продуктом, наприклад – богатством, відразу спонукає цю душу до вищої життєвої планки (так званого духовного росту), як душі, що мудро буде розпоряджатись духовними і матеріальними (в мирському житті) благами між братами і сестрами по духу. Вона для цього має достатню кількість грошей, а відповідно і можливостей. Вона має розширені рамки свободи дій, вона має радість розпоряджатися цими грошима – і це вводить її в стан радості і задоволення. 
Наприклад, щоб зрозуміти природу багатства і богатства, їх об’єднуючі фактори і певні протилежності, розглянемо таку типову ситуацію. Одна дуже багата людина розчарувалася в своєму багатстві, як це часто і буває. Насправді, розчарування має бути показником того, богата людина чи ні. Якщо людина по-справжньому богата, то вона схильна до розчарування своїм багатством. Якщо ж вона до цих пір не розчарувалася, то вона все ще бідна і бідна Душею. Напевно, у неї є гроші, але вона не богата, оскільки богата людина знає напевно, що всі її гроші ні йоту не задовольняють її. За нею всюди слідує глибинна тривога, порожнеча; тепер ці почуття навіть ще сильніші. Отже з'явилася ясність. Бідняк може завжди сподіватися, що завтра буде все добре. Як же може сподіватися багач? Завтра буде все те ж саме. Надія померла. У багатого є все, що тільки може бути; завтра не принесе нічого суттєвого зверх. Таких прикладів багато. У нього вже більше грошей, ніж йому потрібно. Насправді, чим більше у кожного з нас грошей, тим менша їх цінність. Цінність грошей залежить від бідності.
Суть виходить від перенасиченості, коли гроші не мають цінності: є вони у нас чи ні, немає ніякої різниці; наше життя від цього не змінюється. Бути богатим означає зруйнувати цінність грошей, тоді гроші нічого не варті. І саме під кінець життя до них приходить розуміння, що вони нічого не досягли в духовному плані.
Матеріальний достаток як і інші види енергій, які ми визначаємо словами (любов,…, злоба,…) по своєму смисловому наповненню мають аналогічні процеси. Мабуть над матеріальним достатком ми в цьому пристрасному світі працюємо найбільше, для цього ж ми затрачуємо найбільше часу і на створенні достатку, на його збільшенні ми зосереджуємо все своє життя. Достаток в першу чергу ми вбачаємо в наявності тієї кількості грошей за допомогою, яких в нас появляються ті чи інші речі, які нам необхідні, яких ми хотіли, чи про які мріємо і які нам сняться, але не із-за грошей як таких, а тільки тому, шо їх наявність в нас дозволяє мати ті, чи інші речі, зреалізувати ту, чи іншу дію. Бо саме вони дозволяють реалізуватись нашим мріям. З появою в нас грошей в нас появляється вільний час і енергія, щоб зайнятись улюбленою справою, бо раніше на це не вистачало сил, бо всю силу ми спрямовували на заробляння грошей. І коли є гроші, то ми можемо собі дозволити зайнятися тим, що нам подобається — і ми вільні в цьому.
Але коли ми втомлені, виснажені, працюючи від зорі до зорі, то в такій ситуації важкувато займатись душею. Це досить складно. Хоча в цілому всі ми хочемо щастя і миру, а для цього ми маємо надбавати любов і доброту. Коли ж наш достаток зріс, то у нас появляється відчуття умиротворення, певного спокою, задоволення. Ми свідомі, що при наявності достатку збільшуються шанси на пошуки духовних якостей і ми це усвідомлюємо, що саме вони є джерелом для творення достатку. Але коли відсутні гроші на хліб, одяг і житло, то нам за роботою ніколи зосереджуватись на таких категоріях. Так живе основна маса людства. Ось такий парадокс: гроші і процес життя. Як його проєднати? Світосприйняттям Всесвіту.

Гроші, як засіб обміну певними видами енергії між людьми є легшим способом, хоча мати той чи інший вид енергії має шанс кожна людина. Якщо ми не хочемо грошей, то вони до нас не прийдуть, але коли ми із завистю, злобою відносимося до тих людей у яких є гроші, то ми цим теж тримаємо себе в стані, коли до нас однозначно не прибувають гроші, достаток, бо цими негативними емоціями ми закрилися від Бога, від його джерела достатку і блага. І хоча він бачить наші потреби в покращенні нашого матеріального стану, бачить нашу бідність і все ж посилає нам блага і достаток, але ми своїми негативними емоціями не можемо впустити їх в наше життя через ту зависть і злобу …, які сидять в середині нас. Будьмо свідомі, що Сущий нас поселив жити поряд з богатим сусідом, чи ми по життютаких людей зустрічаємо, то це зовсім не випадковість – це підказка Всесвіту, це стимулятор – відкриваймо двері для радості за успіхи іншими щиро і осмислено, бо цим ми починаємо направляти потоки достатків в своє життя. Вони теж потрудились свого часу (чи то в попередньому житті, чи в цьому) для цього і для нашого споглядання, пізнання і прийняття рішення нами – бути богатими, бути з Богом. А для нас ця підказка є першою сходинкою для виходу з бідності, зависті, гніву …
 Навіть зрозумівши природу стяжання духовних цінностей, то деколи ми в матеріальному плані надбання деколи зупиняємося по невидомій причині. Не йде, та й годі. У цього є проста причина – є певні перешкоди, які ми носимо з собою. Наприклад: з раннього дитинства ми неусвідомлено навчаємося злиденності, недостатку чого небудь ( як протилежності достатку) і приймаємо це явище, як закономірність в житті батьків, а потім і у своєму житті. З плином часу ми неусвідомлено перетворюємо цей життєвий досвід у спротив прийняттю богатства, особливо прийняттю вільному, радісному, достатньому і постійному. Найбільшому спротиву ми навчені в отриманні грошей.
Достаток – це коли богато всього. Малість достатку, чи відчуття, що щось не пускає, не дає можливості (так якби створюються обставини, чи події) збільшувати достаток, чи заробити більше грошей (здавалось би є ум, є сила фізична, є можливості) означає, що ми чимось дозволяємо входити в наше життя тільки певній кількості будь чого. Другою підказкою про закритість дозволу на притік достатку саме нам є те, що наші близькі і оточуючі люди збільшують статки без особливих духовних стяжань. Обережно, бо це може народити розчарування і т.д. Наші духовні посили приймає всесвіт і посилає нам те, чого хочемо, але воно якраз іде в нашу сторону, але ці бандеролі отримуютьрідні і близькі, тобто ті, хто знаходиться рядом. Воно йшло до нас, але ми ще закриті і, можливо, дещо просочиться в наше життя через дверну щілину чуть-чуть. Ось так неусвідомлено чинячи спротив потоку достатків до нас, ми не тільки позбавляємо себе потребуючого, бажаного і заслуженого (на думку нашого ума), а одночасно може зародитися оцінка наших вчинків і ми звузимо цими двома проявами процес посилів любові і щедроти… 
 Ці відчуті здібності віддавати і творити любов, радість, доброту і достаток прямо узалежнені з можливостями приймати. Людина розвивається до певної межі і не відаючи чого зупиняється. Природазупинки вбачається в зменшенні духовного потенціалу, бо буквально на одну мить ми зупинили притік матеріального достатку із-за страху невистачання грошей на покупку дорогого будинку (можливо інший якийсь страх збідніння). Цим ми сконцентрувалися на матеріальних речах відсунувши духовні напрацювання на другий план. Ще один фактор, який зупиняє притік в отриманні достатків, коли отримання цих достатків ми шукаємо в конкретних людей, прищемлюючи їх інтереси. Ці два фактори завжди будують перешкоди на шляху до достатків. Достатки необхідні всім для руху вперед і ввись, щоб людина могла дозволити собі розвернути крила для польоту в житті. Щоб вийти з цієї умовної зупинки, то слід зайнятися безкорисливою доброчинністю потребуючим, покращенням своїх духовних якостей і це знову дасть можливість для духовного і для матеріального зростання. 
Межі богатству немає (сама установка про межу абсурдна, бо хто її встановлює – таких немає). При наявності достатку входимо в стан подяки за це, але не піддаємося на чужі зауваження, не робимо спроб пов’язувати це з іншими нашими діями, бо цим зразу ж зробимо обмеження, спротив потоку достатку в наше життя. Ми не можемо себе порівнювати, чи робити прив’язку до тих людей, які живуть бідніше, бо і це є другий посил на зменшення достатку. Для розуміння цієї ситуації візьмемо наш прекрасний стан здоров’я і ми ж його не можемо передати хворим і ми ніколи не задумувались навіть над таким — чи можливо ми забрали частину здоров’я в тих людей і вони тепер хворі. Так не є. Подібний процес і з володінням богатством – це дано в наше життя разом із душею при зачатті.

Всесвіт нас любить всіх без будь яких умов і також виконує без будь яких умов наші прохання. Ми в цій книзі зупинились на двох видах прохань – потребуючих і бажаних, розкрили їх можливості і візьміть свій посильний вам. Взнати про те, чи це наша потреба, дасть наше постійне відчуття щастя і радості в житті. Проблема виникає, зазвичай тоді, коли ми не вміємо приймати те, що хочемо. І це є наша друга перешкода. Але зрозуміймо, що важливо не те як ми перешкоджаємо відкриттю потоків для наповнення нашого життя позитивними енергіями, а те, як нейтралізувати цей спротив. Люди іноді просять про допомогу, не зволивши собі потрудитись в підготовці шляху до прийому її. Люди не можуть зрозуміти цей процес, бо вони уявляють Бога і всіх святих, як царствених особистостей, і не розуміють, що вони насичені тими ж енергіями, що і ми, що вони проходять всі труднощі життя і на них зміцнюються. Одна відмінність (для розуміння) у тому, що вони вміють вирішувати життєві проблеми (що ми часто відчуваємо в одержуванні допомоги), але і те, що вони вміють стяжати духовні якості і вміють їх роздаровувати потребуючим. Люди називають такі просування випробуваннями, але краще їх назвати свідомими пошуками. Навіщо говорити про випробування, коли можна радіти з радістю про розвиток і поступ. Погодьтеся, що це важливо.
Богатство не потребує оправдань, хоча часто воно опиняється на протилежній чаші терезів, коли мова заходить про духовні цінності. Достаток – це заповітна точка рівноваги між усвідомленим розумінням і солідними матеріальними достатками.
В богатих сім’ях встановлюється протилежне наочне виховання і це є основою таким дітям продовжувати справу батьків, бо вони усвідомлено навчені вмінню дозволяти притоку до них грошей і матеріального достатку.
Достаток створює зовсім інший хід думок і наших дій. Він робить наше життя осмисленим і дає можливість насолоджуватися життям-буттям в радості і в злагоді зі світом. Тож починаємо з надбання духовних якостей, показуймо це дітям, а матеріальний достаток приходть слідом, або і зразу ж. Ми не переконуємо, а просимо попробувати. 

Наша потреба в духовному рості є смислом всього земного життя кожного із нас. Наші потреби росту, збільшення, як в духовному, так і в матеріальному плані притаманні кожному, бо це приносить задоволення, яке розширює духовні прояви щастя любові, радості. Маючи їх ми маємо можливість дати їх і комусь. Зазвичай, воно так і відбувається. Богатий вже знає як це робити, бо отримав такі знання, але може свідомо, чи на рівні підсвідомості використовувати (в нього може бути бажання і вміння як це зробити, а може і не бути, коли між душею і тілом інколи виростає стіна его). І ми можемо констатувати, що матеріальне благополуччя, достаток формують фундамент росту, відчутного росту і, який проявляється у зовнішніх речах і діях.
Наше духовне богатство дає другу частину богатства, наповнюючи ним все наше єство, речі нашого вжитку, інструменти, дерева, тварин, птахів, грунт, воду … У всьому є енергія Всесвіту – це і є те, що ми умовно називаємо цей вид енергії в цій книзі цим словом Бог. 
І якщо ми розглядаємо духовну позитивну енергію, то її найбільше знаходиться в оточуючому середовищі, ось тому ми завжди відчуваємо деколи беззсиля перед стихіями природи і окремими предметами, якими ми послуговуємося. Можливо духовна позитивна енергія менш концентрована, але вона має більш якісний склад. Матеріальні речі, як і людське тіло мають прояви більш концентрованої енергії. Ми ж знаємо, що ці речі створені Творцем з тієї ж енергії, що і все інше – з любові. Нас, можливо, послано на Землю, щоб ми відчули цей взаємозв’язок і взаємовплив з речами, з оточуючим світом. Усвідомлюючи його значимість, ми випромінюємо позитив і плодимо негатив йому ж. Хіба так можна?. Оточуючий світ дає нам більше позитивноїенергії і ми це відчуваємо споглядаючи за Природними стихіями – водою, лісом, травами, птахами, тваринами, відчуваючи потоки повітря, теплоту вогню. Коли ж ми свідомо наповнюємо речі (чи то зроблені нами, чи купленими), то нас переповнює відчуття задоволення, ми щасливі. Давайте любити речі не прив’язуючись до них, вони теж певні індивіди, як носії духовності.Усвідомлюємо це і поєднуємо. Живімо в гармонії духовного і мирського, бо цим ми творимо наше майбутнє і наших потомків, нашої планети, нашого раю на Землі.
Почуття задоволення може бути руйнівним, воно створює ілюзію пересичення, а далі до зупинки енергії, тобто припиняється процес развитку. Таке задоволення є небезпечним. І ми можемо спостерігати саму жалюгідну долю таких пресичених. Навіть те мале, що вони встигли накопичити за земного життя з часом вичерпується, а іноді спадкоємці стають ворогами через поділ накопиченого. Це працюють зрівноважуючі енергії, бо нікому, виявилося, стяжати духовні якості — той помер із задоволенням, а ті й не знають як їх нарощувати і вийшов перекіс. Їх іноді називають живими мерцями, або ходять тілами без душі.

Звідки беруться врівноважуючі єнергіі?, бо удача чи невдача вже порушують рівновагу. Ми в житті над цим питанням не замислюємося, бо ми постійно споглядаємо зміни, рух і самі такими є — в життєвій реальності стан сталості відсутній. У природі вся духовна і матеріальна енергія рухається і рух відбувається за умовною хаотичною спріраллю знизу вгору і справа наліво, а іноді навпаки. Це поступальний коливальний (зрівноважуючий) рух вперед, починаючи з думки і взаємозалежних рухів душі і тіла.
Сама амплітуда і сила коливань залежить від того наскільки сильно ми піддалися тим чи іншим енергіям. Відхід вліво на грунті негативу звужує і саму спіраль, що може сприяти зчепленню, переплетінням зі спіраллю вже пройденого шляху спіралі нашого ж такого коливального руху, однак підсилюємо той же вид енергії. Це періоди проблем. Напружена боротьба веде нас у ліву сторону коливального руху. Вибір в цьому пристрасному житті за нами. І ми думаємо, що більшість зараз вибере кращий варіант. Тільки спокійне усвідомлене прийняття негативних і позитивних фактів і ситуацій дозволяє зменшувати амплітуду коливань в її параметрах і зменшує кількість шарахань з білої в чорну смугу життя, або навпаки. Усвідомленість дає нам можливість самим врівноважувати енергії і амплітуда коливань також матиме урівноважений і більш менш стабільний хід видимого прогресу. 
У проявленому світі такий рух дає можливість спокійно і рівно споглядати за своїм життям і вміло його облаштовувати. Для такого ж споглядання за довкіллям в радості і втіхою у нас теж знаходиться час. Бо не кожен може витримувати дію врівноважуючих сил, якщо ми вагалися у виборі, або часто погоджуємося йти шляхом негативу за інерцією. Врівноважуючі сили не є силою, яка стабілізує рух, зупиняючи його. Ні. Просто цей рух по життю зважує енергії — наші особисто, які наповнені нашим розумінням доброти, любові, милосердя тайного і чистого; і енергії оточуючого середовища в самих оптимальних варіантах Одну сторону врівноважуючих сил ми вбачаємо в умінні спостереження і відчуттів рухатись вперед в середовищі життя і інші енергії, які оточують нас – це може бути людська зависть, наша гординя, жадність, гнів і не почуте прохання потребуючої вдовиці, чи сироти…

Старше покоління також шукає свій шлях життя від опостилості, від розчаруань, від нестачі сил і не особливо спрямовуючись в набуток Духа, про мудре впорядкування сім'ї, роду і йде іноді до церкви, маючи при цьому час і можливості усвідомленого пізнання сенсу життя. Саме описаний стан ества і створений творцем проміжок часу є як час для пізнання Бога.
 Прийнявши шлях любові і радості, то наші амплітуди мають ширше крок і ми по спіралі життя рухаємося швидше (в сенсі пізнання її) і вище в чистоті духовній. Але без концентрації на такій ідеї, бо зрівноважуюча енергія приводить нас на чорну смугу і ми більше нічого не бачимо крім мети.

Ми починаємо усвідомлювати, що жадібність, користолюбство… є поганими якостями для душі, однак і далі намагаємось заволодіти найбільш можливою кількістю предметів і людей, як речей. Ми часто говоримо, що це мій чоловік, що це моя дитина, що це моя машина, що це мій дім. А хіба це так?… Ми тільки тимчасово володіємо машиною і хіба ми самі робимо дім, затрачаючи тільки свою духовну і матеріальну енергію; і хіба ми можемо сказати, що дитина, чи чоловік є частина (вже не повністю) нашої душі і частина нашого тіла. Так наша участь в цьому була, було і наше творче і духовне начало. Чи ми можемо володіти, управляти своєю душею? Чи ми можемо володіти і управляти своїм тілом завжди? Ні і ні. Навіть наш ум, наше тіло хоче щось змінити в собі, чи в оточуючому середовищі та не може. Немає сили розуму. Заперечте.
Природу всього цього якраз ми з вами і пізнаємо спільно. Можливо добре було б думати і говорити, що машину і дім нам подарувало життя, а життя – хто подарував? Духом світлим, божественними енергіями даровано нам життя. Сущий сподобив нам жити з цим мужем, жоною в любові і злагоді. Так сприймаймо і дітей, як дар любові, щастя, втіхи і радості. Давайте з сьогоднішнього дня поспостерігаємо, як ми визнаємо «своїх» чоловіків, жінок, дітей речами. Тут вимальовується цікава ситуація, коли ми, не помічаючи, з кожним днем хочемо, щоб нам прислуговували: не разом працювали і відпочивали, а з позиції, що одне з дорослих є начальником у нашому розумінні (а потім диктатором), а коли діти стають дорослими, то ситуація міняється, тобто хтось має покоритися і стати маленьким рабом. Хоча саме цим ми шкодимо, як собі, так і їм, забираючи в них енергію, свободу, яка не є нашою – і яку ми не заберемо на довго, а їхня енергія повернеться, щоб забрати і нашу – боротьба. Де боротьба, там вогонь, там війна. 
Ми мимо-волі (несвідомо)чуємо погані слова, бачимо погані діла і в оточуючих. Принцип дзеркала свідчить, що ми, носячи погане, бачимо в інших теж тільки погане. Створюється ілюзія безпросвітного існування. Так, це є неправильно, але це відбулось – ми ж були несвідомі, а усвідомивши, знаємо, що старатимемось більше так не робити. Особливого старання і не потрібно, а раз спробувати бути спостерігачем за кимось, але краще не практикувати, бо це може породити порівняння, осуд, але це покаже механізм спостереження за собою.
І починаємо все частіше і частіше каятись у своїх «гріхах», які ми скоїли, коїмо думками, словами, ділами свідомо, чи не свідомо. Каяття не є словесне плакання чи виривання волосся на голові, а можливість згадати свої негативні дії і побачити суть їх виникнення. Коли ми побачимо корінь наших злобливих, гнівливих, осудливих, жадібних діянь, то це і є тим очищенням духовним через усвідомлені дії ума. Не знаючи природи гріха, не знаючи природи очищення, то в миру запрошують тільки самим словом –кайтеся. Така процедура голого каяття є негативною дією, як намагання позбутися невідомих негативних енергій.
Поступ очищення є однією з ознак виходу на шлях пошуку істини. Залишаймо це позаду усвідомлюючи їх суть і не робімо подібного, не картаймо свою душу, не винімо її – вона не наша річ. Це категорія Всесвіту. Не запам’ятовуймо поганого і не несімо цей вантаж з собою, бо непомітно цей вантаж потягне нас до низу, як та картопля в торбі.

Ми раніше зупинялися на розгляді того, кому направляємо свої слова, то це ж стосується і думок. Так, вони належать іншим душам, а ми є в більшості випадків народжувачами думок і висловлювачами слів. 
Саме дивовижна властивість ума полягає в тому, що, коли ми починаємо за ним спостерігати, він починає зменшувати свою активність і починає прислухатись до потреб душі. Як світло розсіює темноту, так і спостережливість розсіює роботу ума — з усіма його думками, з усіма його пристосуваннями.
Наші поради відійти від негативного є відхід від вирішення нашого ж питання. В житті немає випадковостей, тому все, що ми почули, побачили, відчули, зробили і є смислом нашого ж життя і є підказками для руху вперед, чи зупинки у своєму ж духовному розвитку.

 Нам деколи сумно, або відчуваємо пригніченість за нанесені образи, але такий стан усвідомлення дає радісні відчуття, що ми зрозуміли суть своїх вчинків, що нам даровано відчуття усвідомити це з радістю. Ми вже є вільними від минулого і вини. З часом ми втрачаємо до таких переживань цікавість. Вони нас не хвилюють. Відтепер енергія нами скеровується, чи вона керує, заповнюючи ніши іншими позитивними видами, на нові відкриття на сей день, а спочатку цього процесу виростає маса планів і турбот про облаштування майбутнього з новим баченням світу і з новими можливостями, так званий стимул життя, що успішно долає пригніченість, розчарування, депресію. Це протилежність щасливого позитиву. Тому прохання — забувати минуле, не будуймо завтрішнього, а запрошуємо жити сьогоднішнім.
 Бувають періоди, коли ми усвідомлюємо, що коїмо погано, то це і є першими кроками до любові, до Бога. Таке усвідомлення надає нам смислу в житті. Це буде та душевна сердечна совість (але не суспільна), що є контролером в подальшому житті-бутті. Більше в бутті. Нас наповнює щем радості. Ми відчуваємо, що змінюємося. Тепер не потрібно напружувати ум для контролю, самоконтролю, аналізу. Це буде просто свідоме розуміння істини – наша сутність діятиме на знанні ситуації.

Так наповнюється життя знаками вищих розумінь своїх думок, своїх та інших слів і дій, тих чи інших обставин і ситуацій. І це так і таке реальне поняття, як постійний стан входить в ужиток кожного дня. І побачимо зірки духу при закритих зіницях, відчуємо потоки очищення центрів, почуємо голос незримого і відчуємо результати в інших найтонших розуміннях, які перетворюють реально наше життя. Ми пізнали, що радість є особлива мудрість і відчувається її легкість засвоєння, застосування. Ми не повернемося до попереднього берега потоку. Ми усвідомили просторову велич, пізнали свої потреби і можливості в їх новому образі. Нехай наша душа летить перед нами в радості і приготовляє нам наступний храм прекрасний. 
Тут є нагода написати сюди прочитану притчу для розуміння суті усвідомленого відношення до будь яких подій в нашому житті.

«Стояв жебрак біля дороги і в цей час зі скаженною швидкістю проїжджав вершник, який нагайкою раз і вдруге оперезав йому обличчя і спину. Жебрак вголос побажав йому щастя. За цим спостерігав прохожий і спитав жебрака: «Що ти такий смиренний і набожний, що побажав йому ще й щастя?» На що той відповів, — що ти не бачиш, який він нещасний?, бо якби був щасливий, то не вдарив би мене».
 
Ця притча показує природу заповіді Христа про ліву і праву щоки… Однак, розглядаючи тему свідомих дій людиною, то цією притчею і показано процес духовного розвитку індивідуума від усвідомлення до прийняття свого і інших способу життя, як осмисленого.
Однак, на початку нового способу життя слід бути обережним і спостережливим за словами і діями, які ще зароджуються з думок. На цьому наголошували і наголошують сьогодні мудрі люди. Бо коли не знав і скоїв не хорошу річ, то це одне, але коли знав і скоїв – то це ще гірше, а коли робиш погане усвідомлено, то це можна охарактеризувати, як падіння в прірву. 

«Один простий сільський парубок вперше попав в місто. На станційній платформі хтось наступив йому на ногу і сказав: «Вибачте». Потім він направився в готель, але і там хтось знову штовхнув його і сказав: «Вибачте!» Потім він пішов в театр, і хтось ледь не збив його з ніг зі словами: « Вибачте «. Тоді цей парубок із села вигукнув:
 — Це прекрасно, а ми ніколи не знали цієї уловки. Роби все, що тобі завгодно, кому хочеш, і просто вибачайся.
 І він вдарив кулаком людину, яка проходила мимо, і сказав:
 — Вибачте!
Чжуан-Цзи: «Якщо чоловік наступає на ногу чужому посеред ринку, він ввічливо просить вибачити і пояснює: «Тут стільки народу». Якщо старший брат наступає на ногу молодшому брату, він говорить: «Вибач», — і все. Якщо батьки наступлять на ногу своїй дитині, то не скаже взагалі нічого.
 Сама велика ввічлівість вільна від всякої формальності.
 Бездоганна поведінка не обтяжує клопотами.
 Досконала мудрість не спланована.
 Істинна любов не потребує доказів.
 Чиста щирість не дає гарантій».

Усвідомлене розуміння не дасть нашому уму в матеріальному світі зробити негідний вчинок. Буде створюватись маса перешкод і коли ми є в стані спостережливості, то ми зрозуміємо, що наша сутність не допускає уму керувати тілом в непотрібному напрямку.

Скажімо і тим, хто побоюється всіх перешкод, оновлень, то цим допускається і відбувається розкладання душі і тіла. Цей процес в душі починається набагато раніше, ніж фізичні хвороби. Як можна спостерігати початок наміченого розпаду? Тільки видимо проявлена старість тіла при відсутності свідомості, бо по суті тоді ніякої старості немає. Але передчасне гниття оточує нетерпимим смородом.
Мало хто навчається здійснювати дією свої початкові пізнання чи радіти подоланню перешкод і навіть багато хто готовий пошкодувати про минуле усвідомлене пізнання. Перші заклики і приємні у відчуттях і милостиві, але такі пізнання в своїй більшості досить невідповідальні в продовженнях. Багато хто хоче дізнатися подробиці духовного світу і багато з них жорстоко розчаровуються, бо усвідомити одне, а зовсім інше — цей світ усвідомлено сприйняти і відчувати, а пізнавши і відчувши іти з ними в житті. 

Минуле присутнє в нашому житті для того, щоб ми могли вчитися бачити свої помилки і не повторювати їх, робити з них певні висновки і рухатися вперед, а також на позитивному досвіді рухатися вперед.
Вся зримість Духа в його проявах відносна, і відповідає ступеню розвитку свідомості. Можна захоплюватися світлом, але можна опинитися в тумані. Можна волею ума будувати прекрасні творіння, але в підсумку можна залишитися на купах громадського сміття. Трапляється, що хтось захотів знати про самі тонкі світи, але живе в стані п'яного чаду. Так не можливо. Можна відразу засвоїти мову духу, побачити шляхи до істини, можна відчути приємний потяг до доброти, але можна пробути глухим і німим. 
Кожен усвідомлює по своїй можливості доступу до знань, за своїм рівнем духовного розвитку на момент відчуття свого нового бачення себе і оточуючого нас світу. Кожному за ділами його. Енергія Духу дуже справедливий стан. Можна переконуватися, що навіть просте пізнання стану свідомості, просвітлене любов'ю, дає масу приємних відчуттів, масу приємних діянь нами і нам. Для людей земних любов мало застосовувана до їх і до їх базарних бажаннь, сприйнятів і відчуттів. 
Так, всі говоримо про любов чи іншу духовну якість, начебто хочемо, але при виникненні ситуації вибору в потоці життєвих проблем вибираємо чоботи. Вони часто залишаються без усвідомлення. Але пізнавший духовне, то любов… для нього є ключ до всіх замків.

Для багатьох людей усвідомлення є недоступна абстрактність, але в Духовному світі кожна крупиця накопичення розуміння усвідомлення, як посталої потреби є шлях до можливостей. Для земних людей образа, гіркота і помста складають основу захворювань жовчі і печінки, але для Духу, для Душі, навіть для усвідомлення коренів, причин появи цих негативів у житті приводять до того, що ці ганебності відпадають як негідне лушпиння. Бажаємо всім пізнати Дух Всесвіту в його милостивому прояві і тому, можливо, багато разів повторювалося, бо впевнені, що кожен має такі можливості. Стяжайте і воздасться!
Все ж спокійний спостережливий усвідомлений спосіб життя легший, бо наша совість, наша душа допомогає нам не робити погане, а спонукає, підказує, як робити хороше. Так ми виходимо на нову платформу розвитку і саме такий спосіб життя буде прави-льним. Ми щасливі і маємо можливість в такому стані щастя знаходитись. Бажаємо щастя всім, навіть не зважаючи на явні недоліки декого, чи свої, бо це вже пройдений етап. Виростити в собі позитивні якості хоч на трошки – це прекрасно, але цими відчуттями, думками, словами і прикладом дій з оточуючими нас людьми, тваринним і рослинним світами ми хочемо ділитися. У кожного свій шлях, але основне правило не мішати жити іншим своїми життями, не нав’язувати своє бачення світу. Такий спосіб життя є праведницьким, є шляхом надбавання духовності.

Стяжання Духа? Що це, як це? Дотримуємося духовних успіхів, так і знаннь земних умов. Ми зазвичай вважаємо, що такий підхід суперечить сам по собі. Ми не вміємо часто помічати, наскільки духовні досягнення можуть бути успішно застосовуваними в самому житті і наскільки успішним буває життя при дотриманні духовних якостей. Випробуйте на собі! Людина, зрікшись усього земного, не може бути правильним суддею, та і та, яка погрузла в земних жаданнях не може піднестися для огляду справедливого початку насамперед у собі.
Визначаймо свій духовний поступ не по кількості часу витраченому на молитви, медитації, афірмації, а по тій допомозі, яку ми надаємо всім живим істотам. Також ми можемо судити про стан духовного поступу по тих думках, словах і відчуттях, які є переважаючими в нашому єстві. В більшості випадків ми відчуваємо нарощування духовних якостей в стані постійного спокійного певного напруження і, як би відчуття певного подолання свого невидимого спротиву, відчуваючи при цьому той духовний ріст по зростанню своїх можливостей і це наповнює нас радістю і задоволенням. Приймаймо це приємне напруження в цьому духовному устремлінні. Возлюбімо це устремління і частоту перешкод, які нам приходиться долати. Благодаримо за ці перешкоди, благословляємо всі обставини і труднощі нашого життя, бо вони великою мірою дають нам відчуття духовного росту і дають можливість пізнавати свої можливості і пізнавати світ.

Скити, монастирі засновувалися насамперед для допомоги немічним духом, але сильні і з монастиря вміли далеко поширити своє вчення. Однак вони недовго могли залишатися у виокремленості від суспільства і наповнивши духовну посудину, вони відчували потребу повернутися до людей. Тим вони не тільки несли духовну допомогу, а й самі набували знання життя. Це остання умова зазвичай не всіма розуміється, бо ми часто не знаємо про рівновагу і гармонію Всесвіту.

Вільне стяжання не створює ідеї з фантазійним її наповненням, а дає вказівки подяки тим носіям, коли ми відчуваємо, що життя вдалося. Інтенсивне стяжання потребує знань, але і не кожному вони відкриваються, а в реальному житті таке стяжання приводить до напружень енергій, до фанатизму, виводячи наше єство з рівноваги, бо ми очікуємо відчутних благ вже в цьому житті.
 Вільне стяжання і так дає в цьому житті все, бо цьому сприяє нагромаджена енергія. Задовольнятися благами людина бажає в цьому житті і тому нами виправданий той скептицизм до потойбічних майбутніх очікуваних благ, як розсудливою особистістю. Для фанатика ідея очікуваних благ прийнятна, але в результаті ми втрачаємо зв'язок з Сущим, бо напругою прикриваємо кран отримання енергії не тільки для потойбічного життя, але і в цьому.
Ми тут неодноразово наголошуємо, що енергію дає нам Бог чи те невидиме джерело, яке ми визначаємо під цим словом і тому ми утверджуємося в думці, що ця енергія є невичерпною. І це дійсно так. Але тут ми маємо знати, що для цього теж потрібні пізнання, як її приймати. Якщо ми цього не вміємо, то ми не зможемо приймати в себе, в свій життєвий простір цю Божественну енергію. Саме через грязноту нашої діяльності, через наші непристойні дії в нас не може надходити енергія. Такий стан речей не дає нам бачити, відчувати духовні якості в інших і в собі. В такому випадку ми у всьому бачимо погане, завжди незадоволені… і це є причиною того, що і людство не може бачити і відчувати прояви Божественних енергій (Бога, його Чудес), аж до можливостей реального переміщення в інші реальності Всесвіту, де ми реально можемо бачити, відчувати ті факти і події, які ми бачили і відчували в минулих життях чи в так званому майбутньому. Час в Бога не обмірний, тому чистота людини дозволяє бачити різні періоди подорожі Душі в життях. 

 Людина є однією з усвідомлених істот, яка є носієм і творцем духовних енергій і це є її покликанням і місією у Всесвіті. Покликання людське є актом єдності зі світовою благодаттю, яку ми можемо отримувати словом від інших, дією через ум, або отримувати через відчуття безпосереднього надходження в нас Світлих духовних енергій. Цей акт єдності зі Всесвітом наповнює нашу душу і тіло, як одне ціле. Тому-то, маючи знання і усвідомивши свою сутність, своє призначення, як людини, нам на шляху пошуку істини ще не раз прийдеться спотикатись на брилах, камінцях і м’якенькому пісочку. Це є нормально і не варто давати можливість гордині знищити наші усвідомлені відчуті знання про життя-буття. Гординя – це наша велика психічна сила, це наш егоїзм, наше его, наш диявол, наше Я (я хочу, я вмію, я можу і т.д.). Від сильного впливу егоїзму в нашому житті може змінитися саме функціювання ума, пройде перекіс в проявленому пониженні памяті на позитивне і підсилене запам’ятовування на негатив – аж до проявів в утрудненні розуміння інших, їх дій. Це нас починає нервувати, ми будемо постійно незадоволеними. В підсумку це понизить продуктивність роботи ума і пройде порушення нервової системи, аж до психічних розладів.

«Лежали в больнице в палате одной
Два тяжело больных человека.
Один у окошка лежал, а другой –
У двери, где не было света.
Один постоянно в окошко глядел,
Другой – лишь на краску дверную,
И тот, что у двери, узнать захотел,
Про жизнь за окошком другую.
С готовностью первый больной рассказал,
Что видно ему из окошка: —
Там тихая речка, дощатый причал,
И ходит по берегу кошка.
По синему небу плывут облака,
Причудливые, как зверушки,
Сидят на причале там два рыбака,
И с внуком гуляет старушка.
И так каждый день – то про сказочный лес
Рассказывал, то про влюбленных…
Другой же сосед перестал даже есть,
Считая себя обделенным.
Он мучился злобой, и зависть росла,
Его постепенно съедая,
Не мог он понять, почему же была
Тут несправедливость такая.
Однажды сосед у окна занемог,
Что не было сил разогнуться,
Он стал задыхаться и даже не мог
До кнопки своей дотянуться.
У двери сосед мог на кнопку нажать
И вызвать сестру милосердья,
Но он не нажал, а остался лежать,
Глаза закрывая усердно.
Наутро сестра милосердья пришла
Постель поменять за покойным,
Сосед попросил, и она помогла
Занять эту самую койку.
Когда ж он в окно, наконец, посмотрел, — 
На шее задергалась вена:
Увидел он вместо того, что хотел, —
Глухую высокую стену.
Он был потрясен и сестре рассказал,
Про тихую чистую речку,
Про сказочный лес, про дощатый причал
И небо в кудрявых овечках…
— Ах, если б он выдел, — сказала сестра, —
Всю жизнь он слепым оставался.
— Зачем же тогда?… – тут больной прошептал.
— Да он вас утешить старался,
А не решать, как нам жить».

 Однозначно, усвідомлені знання піднімають нас на вищу щаблинку розвитку, але не варто приписувати заслуги, що я досягнув, що я можу і т.д. Це є ловушка нашого его. Цей монстр з’їсть всі надбання душі і тіла. Тому будьмо пильними, бо на нашому шляху таке можливо. Не потрібно з ним боротись. Хай его не буде ворогом для душі в пошуку істини, а буде як фоновий нагадувач для пильності. Душа є, Его є. Коли ми з ним не боремось, а ігноруємо, то йому бути з нами не цікаво. Просто будьте байдужі до його проявів через спостереження нових потреб і можливостей, вирішенням яких ми зайняті сьогодні. Однак його енергію слід застосовувати, бо коли ум переходить в статус помічника тілу і душі з статусу господаря, то він не менш енергійно працює на благо нашого єства. Его, Ди – я –вол: другая- моя- воля. Тобто, наше єство є носієм благої (божественної) волі і одночасно волі (сили, намагань) ума нашого єства. Багато людей знають, що ми є носієм Бога і Диявола – на правому плечі сидить ангел Божий, а на лівому — Сатана.
 Тіло помре з його явищем, яке ми умовно називаємо его, а душа, яка звикає до такого друга, чи ворога, перебуваючи в минулому житті тіла, починає пошук підходящого нового тіла, що надає смисл життя нашій сутності в новому тілі. А тут виявляється, що душа зустрічає свого помічника – ум, який дуже гнучкий і має властивість пристосовуватися до життєвих ситуацій, придаючи смисл життю новому єству, хоча, можливо, і хибний, але ми рухаємось і рухаємо, бо потрібно визнати, що це нове середовище і нова якість. Ми прив’язуємось. Не робімо так.

 «Жив колись богатий купець і володів він дорогоцінним каменем, рівного якому не було на всій землі. Любив він цей камінь більше всього на світі і ніколи з ним не розлучався. Вдень і вночі любувався купець своїм каменем, забуваючи про сон і їжу, а здоров’я його від цього стало погіршуватися.
Затурбувалась дружина купця — так недовго і мужа втратити, і, взявши з собою гроші і подарунки, відправилась за порадою до мудрого даоса, слава про якого летіла у всі сторони світу скоріше стріли, випущеної з тугого лука. Даос благосхильно прийняв подарунки і, пообіцяв допомогти, відправивши нещасну жінку ні з чим.
Через дві ночі наступив повний місяць, і залюбований в камінь богач вийшов в садок, щоб полюбуватися, як місячне світло грає на гранях його скарбу, запалюючи в мерехтливій глибині каменя різнокольорові вогні. Раптом холодний подих торкнувся щоки купця і, повернувшись, він побачив рядом з собою нібито зіткану з мороку безлику фігуру в чудному одязі з шматків і пір’я.
 — Хто ти і що ти тут робиш? — тремтячим голосом спитав богач, з ляком вдивляючись в лиховісні обриси незнайомця.
 — Я — твоя смерть і прийшла за тобою, — відповів чудний глуховатий голос.
 — Але я ще молодий і не хочу вмирати, — сівшим від страху голосом прошептав купець.
 — Я можу виконати твоє останнє бажання, — сказала смерть. — Проси що хочеш, крім одного — залишитися жити на землі.
 — А я можу і після смерті не розлучатися з каменем? — спитав богач з затаєною надією.
 — Звісно, якщо таке твоє останнє бажання, — байдуже відповіла смерть. — І ти, і твій скарб буде навічно ув’язнений в холодній непроглядній тьмі. Ти не зможеш бачити свій камінь, але будеш вічно стискувати його в руках.
 — І я більше ніколи не буду бачити місяця? — жалібно спитав купець.
 — Ти ніколи більше не побачиш ні місяця, ні саду, ні рідних, — захіхікала смерть. — Ти не зможеш любуватися квітами, ласкати дружину, їсти лакомства, грітися на сонці і підставляти обличчя літньому вітерцю. Але для чого тобі все це? Все своє життя ти бачив тільки одне — дорогоцінний камінь, і після смерті ти не розстанешься з ним.
 — Дай мені строк проститися з рідними, — відчайдушно закричав богач, падаючи на коліна. — Я зроблю все, що ти захочеш; тільки залиш мені іще один день!
 — Добре, — говорить смерть, — я дам тобі один день, якщо за це ти віддаси мені свою дорогоцінність.
Протягнув купець смерті камінь, навіть не глянувши на нього, і бігом кинувся в будинок. Бігає по кімнатах, кличе жінку, а її ніде нема. Вибіг знову в сад, дивиться — у воріт дружина стоїть і тримає в руках його заповітну дорогоцінність.
 — Звідки у тебе камінь? — втрачаючи розсудок, заволав богач. — Тобі дала його смерть?
 — Про що ти говориш? — здивувалася дружина. — Мені віддав його даос, коли виходив із нашого саду.
 Зрозумів тоді купець, з ким він вів нічну бесіду. Заплакав він з полегшенням, потім розсміявся, обняв дружину, забрав у неї камінь і, размахнувшись, кинув його в річку».

Ми звикаємо і маємо певне задоволення і подеколи розчарування від такої змагальності душі з таким другом, чи ворогом, як ум. Мостиками для зв’язку є речі, факти, звички, які залишили свій слід в нашому житті. Ці атрибути є помічниками навіть по дорозі до істини. Ото ж бо. Наш ум, наше его ще й не хоче брати на себе відповідальності, а вину за наші поступки, слова, думки складає на диявола, сатану: «Це біс мене попутав, я так не хотів і не думав». А де ж той біс? Не хочемо навіть визнавати своїм же умом, що це його робота, як результат бачення і чуття оточуючих обставин замішаних на нашій зависті, злобі, гніві, гордині, жадібності, осуді … А причина цього лежить у великому психологічному факторі — нашої відстороненості ума багато в чому. Причина в тому, що ми не маємо робити когось іншого відповідальним за нас, навіть Бога чи Диявола. Питання не в тому, існує Бог чи ні. Нам слід зрозуміти те, що саме ми за все відповідаємо. Це наповнює нас надією. Якщо причина в нас, то ми можемо змінити ситуацію. Якщо ми самі можемо створити нестерпні умови життя, то ми також можемо створити рай. Ми — господар становища і від цього усвідомлення маємо підходити до вирішення всіх життєвих ситуацій.

Це є неодноразовий факт. Це не усвідомлені слова і дії, особливо, які стосуються розгляду ситуації про вбивство. Деколи юристи називають цей стан афектом для захисту особи. Хто має такі можливості захистити самого від себе? Згадаймо біблійну притчу про хазяїна і слуг, які повідомили йому, що між ростками пшениці хтось посіяв плевела … Хто ж їх посіяв? Це хрест цього єства і він його мусить нести на Голгофу крок за кроком, сходинка за сходинкою. Тому суспільство дає цьому єству можливість для спілкування самого з собою шляхом ізоляції від суспільства в тюрмі. Сущий дає таку можливість і в цю дію сущого через суспільство не можна вкласти в слово кара, в строк 10 років. Це спокута душі на багато життів. Не простий це процес духовного росту. Навпаки, давайте усвідомимо, що ці люди, ці факти, ці речі не є випадковими на нашому життєвому шляху. Якраз такий підхід, таке розуміння прискорить очищення душі.
Все негативне небезпечне для нас і для інших людей. Все негативне вже створює пекло для нас та інших людей, воно створює нещастя для нас та інших людей. Будьмо пильними. Навіть якщо у нас є негативна думка, вона вже стала десь у світі реалізованим діянням. Реалізованість виникає не тільки тоді, коли ми робимо щось, думка також реальна, як і будь яка дія. Якщо ми замислюємося вбити людину, то ми вже вбили її. Людина фактично може жити, але ми зробили свою чорну роботу — людина не зможе жити повним життям, вона вже наповнена нашою негативною енергією. І людина може жити, але ми стали вбивцею, і наша власна енергія принесе в нас цю «якість» вбивці.
 Не засуджуємо інших. І якщо ми не засуджуємо інших, бо десь глибоко ми знаємо, що ми такі ж, з тими ж проблемами. Якщо хто скоює злочин, злочин з точки зору суспільства, то ми починаємо засуджувати його, ніколи не думаючи, що ми також носимо насіння цієї готовності скоїти злочин в самому собі. Людина, яка здійснила вбивство, за хвилину до цього не була вбивцею, але насіння цієї енергії вже було в неї. Це насіння присутнє і в нас. А через хвилину, хто знає? Ми можемо стати вбивцею в створених як би без нас ситуаціях. Так що не засуджуємо його. Краще приймемо його. Тоді ми усвідомлено зрозуміємо, тому що, що б він не зробив, те ж саме може зробити будь яка людина — та й самі можемо зробити те ж саме з необережності, з халатності, під час оборони, в стані афекту… 
Неосуджуючий ум буде мати співчуття; неосуджуючий ум матиме глибоку ступінь прийняття. Він знає, яким є людство, і яким є він сам. Тоді весь світ буде відображенням його самого. Він стане дзеркалом. Тоді кожна особа є для нас дзеркалом; ми бачимо в кожному обличчі самого себе.
«Шеф викликає до себе секретарку:
— Подивіться, що ви написали! «Дорогий друже, вітаємо з Новим роком та Різдвом Христовим!» Цьому брехуну і пройдисвітові ?!
— Добре, я зараз виправлю. А як слід написати?
— «Шановний колего!» …
Осудження може породити тільки лицемірство. Тоді ми починаємо прикидатися, намагаючись показати, що ми є те, чим насправді не є. Лицемірство означає, що ми реальна, а не ідеальна людина, але ми вдаємо, намагаючись показати, що ми нібито ідеальна людина. Тоді всередині нас має місце розщеплення між вродженим природним і придбаним суспільним. Ми не зможемо знайти мораліста, який би не засуджував інших. Він засуджує кожного; для нього всі нехороші. Тоді він відчуває себе добре, його его задоволено на якийсь час. Згодом він знову відчуває себе порожнім і знову починає моралізувати про всіх і вся про їх нехороші дії, але сама суть в ньому — він є таким. Чому всі нехороші? Оскільки він всюди бачить одне і те ж, він пригнічує всіх моралізаторством, бо пізнати джерело в собі розуму бракує.
 Будь яка мораль породжує лицемірство. Це неминуче. Лицемірство завжди буде супроводжувати мораль. Воно частина його — його тінь. Це виглядає парадоксально, тому що моралісти — це люди, які найбільше засуджують лицемірство, але, тим не менш, вони і породжують його. І лицемірство не може зникнути з лиця землі, поки не зникне ця суспільна мораль. Вони будуть існувати разом, це дві сторони однієї і тієї ж монети. Мораль дає нам ідеал, а ми не ідеал — ми всі різні і саме тому суспільством і дається нам ідеал з самого дитинства, щоб ми були всі як один еталон. Потім на якомусь життєвому відрізку ми починаємо відчувати, що ми не відповідаємо ідеалу (ці періоди вчителі і психологи позначають терміном «перехідний період» чи віковою ломкою — так, це ломка природного неприродним). Ця невідповідність важка, бо природне притаманне нам з самого народження; ми народжені з ним, і ми не можемо негайно з ним щось зробити. Ми не можемо змінити себе, це не так просто. Ми можемо просто придушити себе, це не легко, але можна.
Тут ми можемо чинити двома способами. Ми можемо створити хибне обличчя і прикидатися іншим, чим ми не є. Це створює якусь видимість нашої безпеки і умовою прийняття до спільноти. Тоді ми легше можемо існувати в суспільстві — більш комфортно. Але в середині себе ми продовжуємо пригнічувати природне, тому що неприродне може бути нав'язане нам тільки в тому випадку, якщо придушене природне. Таким чином наше природне заганяється глибоко всередину, в підсвідомість, а наше неприродне стає нашою суспільною свідомістю — знанням того, як вести себе в суспільстві. Наша неприродна частина стає більш домінуючою, а природне залишається позаду. У підсумку ми розділені на дві частини, і чим більше ми намагаємося прикидатися, тим більшим буде відстань між двома частинами. Ми як би не можемо змінити суспільство. Або, якщо ми будемо намагатися змінити суспільство, то нас вже тут не буде, коли суспільство зміниться. Це займе нескінченну кількість часу. Що робити?
Людина може усвідомити це основне розщеплення всередині себе: що природне придушене, а неприродне нав'язане. Це біль, це страждання, це пекло. Ми не можемо отримати жодного задоволення від неприродного, бо від неприродного можливо тільки неприродне задоволення, і це стає прийнятним — цього вимагають суспільні відносини. Тільки від природного може трапитися справжнє задоволення. Через природне ми можемо досягти реальності; через природне ми можемо осягнути істину. Через неприродне ми можемо отримувати все більше і більше інформативних знань, методів, успіхів і способів досягнення ідеалів і одночасно, ілюзій, сновидінь, а ними ми можемо обманювати себе, але ми в результаті не будемо задоволені. Психологи стверджують, що через цю нереальну особистість ми практично не бажаємо досягти якоїсь мети. Не хочемо досягти, тому що, якщо ми досягнемо мети, то ми будемо повністю розчаровані. Ми живемо надією, в надії ми можемо продовжувати жити. Надія є ілюзією, ходячим сновидінням. Ми не досягнемо кінцевої мети, бо ми її не знаємо, але ум створює її в ілюзіях. Такі дрібні цілі ми досягаємо і по їх досягненні, ми знову незадоволені і створюємо нові цілі — так проходить життя в бажанні досягти, страждаючи і іноді не досягаючи, розчаровуємося. Так що ми не усвідомлюємо, що мета є помилковою, але в прагненнях досягти мети, ми постійно перебуваємо в боротьбі.
Боротьба бідної людини за багатство є більш щасливою на стадії боротьби, тому що в боротьбі є надія. А нереальній, неприродній особистості тільки надія приносить щастя. Якщо бідна людина стане багатою, у неї зникне надія. І тоді природним наслідком буде розчарування. Багатство буде досягнуто, але задоволення не буде. Вона досягне мети, але нічого не трапиться. Її надії будуть вщент розбиті. Ось чому в той момент, коли суспільство стає багатим, воно починає відчувати тривогу, основу такого занепокоєння становить якась критична маса окремих неспокійних особистостей. І все через втрату природного. Уму важко це зрозуміти, а в житті важко прийняти природне. Все так століттями обумовлено, що навіть думка про повернення до природної своєї місії створює відчуття страху.
Цілі і бажання існують в нас, як і в інших … Ми також не виняток, хоча всі думають, що вони є винятками. Коли бажання охоплює нас, то ми приходимо в збудження. Звичайно, це природно. Бажання опановує нами, і тоді наш ум починає шукати варіанти для вирішення бажання — ми стаємо неспокійними. Не має ніякого значення, що є об'єктом бажання. Об'єкт, може бути яким завгодно — мирським, матеріальним, або позаземним, духовним, — але бажання все одно залишається. Кожне бажання є рабством. Навіть якщо ми бажаємо Бога, це рабство; навіть якщо ми бажаємо звільнення, це рабство. І звільнення не може статися до тих пір, поки це бажання повністю не зникне. Так що знаємо, ми не можемо бажати звільнення, це неможливо; це суперечливо. Ми можемо позбутися всіх бажань, і тоді звільнення трапиться. Але це не результат наших бажань. Це, скоріше, наслідок відсутності бажань.
 Яка природа бажань? Бажання означає, що безпосередньо зараз у нас не все гаразд, ми знаходимося в якомусь невідомому неспокої. На даний момент ми не відчуваємо себе вільно з іншими, а й погодимося, що ми не вільні і з самим собою і думки відводять нас в ілюзорне майбутнє з надією, що щось інше в майбутньому, якщо воно здійсниться, принесе нам задоволення. Виконання завжди в майбутньому; воно не буває тут і зараз. Ця напруженість ума, пов'язана з майбутнім, і є бажання. Бажання означає, що ми не в теперішньому моменті, але ж все, що є, є тільки зараз. Однак ми умом десь в майбутньому, а майбутнє ще не настало — так, воно і не існує, бо досягнувши звершення факту чи події, то вони в закінченні є сьогоднішнім, а ум біжить далі. Майбутнього не було, його і не буде. Все, що є, завжди в сьогоденні — в даний момент в реальних речах і подіях. 

«Я чув один єврейський жарт. Два старих друзі зустрілися після багатьох років розлуки. І один з них сказав іншому: «Я не бачив тебе двадцять п'ять років. Як поживає твій син, твій хлопчик Гаррі? » І інший відповів: «Ось мій син; він великий поет. Його голос чути по всій землі, його пісні співають, ті, хто розуміється на поезії, кажуть, що рано чи пізно він стане нобелівським лауреатом ». Друг сказав: «Чудово! А як поживає твій другий син, Бенні? Як він?" І перший відповів: «Я такий щасливий щодо свого другого сина. Він лідер, великий політичний лідер. Тисячі і тисячі слідують за ним, і я впевнений, що рано чи пізно він стане прем'єр-міністром нашої країни ».Тоді один сказав: «Боже мій! Який ти щасливий! А що ти скажеш про свого третього сина, Ізю? » Батько став дуже сумним і сказав: «Ізя? Він все ще Ізя. Він кравець. Але, скажу я тобі, якби не Ізя, ми померли б від голоду ». Батько сумував, що його Ізя був звичайним кравцем. Але поет і великий політик, великий лідер — все це сновидіння. Реальністю є Ізя — кравець. «Якби не Ізя, — сказав він, — ми померли б від голоду». Ви не могли б існувати без справжнього моменту. Саме він і є реальним. Але ви ніколи не буваєте щасливі в ньому. Ви щасливі в своїх мріях, у фантазіях, в майбутньому, ви мрієте про нобелівських лауреатів і прем'єр-міністрів. Безпосередньо зараз «Ізя є звичайним кравцем». Ваша реальність там, де ви заземлені; ваші сновидіння не є вашим грунтом. Вони фальшиві. Приходьте в злагоду зі своєю реальністю зараз». У викладі Ошо.

Ця проекція свого задоволення кудись в майбутнє і є бажання. І не має значення, що з себе представляє це майбутнє задоволення. Це може бути царство Боже, небеса, — що завгодно, але якщо це в майбутньому, то це бажання. Ми не можемо бажати про даний момент — знаємо це; це неможливо. У ньому ми можемо тільки існувати, ми не можемо в ньому бажати. Воно вже є, як таке, що звершилося чи відбувається, можливо з якимись елементами очікування в завершенні. Навіть в цих елементах очікування ростуть бажання — ці елементи не є частиною минулої ідеї в своїй завершеності. Бажання веде в майбутнє, в фантазію і коли ми проектуємо свої бажання в майбутнє, то ми приречені в багатьох випадках на розчарування. Заради майбутніх ілюзій ми руйнуємо реальність, яка існує безпосередньо зараз, і ця звичка ума завжди залишатиметься з нами. Вона посилюється з кожним днем. А коли майбутнє прийде, воно знову буде мати вигляд теперішнього, і наш ум знову буде рухатися в якесь інше майбутнє. Навіть якщо ми знаходимося в стані щастя, то ще більш починаємо фантазувати — знову відриваючись від реальності. Знаємо, що тільки при відсутності бажань ми можемо бути і усвідомлювати себе в реальності. Для такого, яким ми є, це неможливо. Навіть у присутності божественного, ми будемо віддалятися від нього в майбутнє — а що ж далі ?. Наш ум завжди рухається в майбутнє. Це рух ума в майбутнє і є бажання. Бажання не має відношення до об'єкту; не має значення, чи є нашим бажанням секс, машина чи гра в волейбол. Має значення сам факт бажання — те, чого ми бажаємо. Це означає, що ми не тут. Це означає, що ми не в теперішньому моменті, а тільки теперішнє є можливими дверима для входження в духовне. Минуле і майбутнє не є дверима, це стіни, які подолані чи їх ще слід подолати – між якими ми кидаємося і не маємо спокою.
Навіть бажання увійти в стан духовного, встати на шлях усвідомлення духовних якостей завжди в дійсності буде відводити наше єство в майбутнє. Тому ніяке бажання неможливо назвати духовним. Бажання як таке є мирським. Немає ніяких духовних бажань; їх і не може бути. Це виверт ума, обман. Ми не хочемо розлучитися з бажаннями, тому ми міняємо об'єкти бажань. Так, в мирському нам знайома процедура реалізації бажань і коли в нас з'являються проблиски в пізнанні духовного, то ми автоматично входимо в бажання, в образні фантазії. Спочатку ми бажали здоров'я, престижу, влади. Тепер ми стверджуємо, що ми не бажаємо цього, що це все мирське. Таким чином, ми засуджуємо ці об'єкти, і той, хто ще бажає їх, також засуджується в наших очах. Тепер ми бажаємо умиротворення, духовних перетворень в собі, бажаємо пізнати Бога, царство Боже. Тепер ми бажаємо все це і відчуваємо себе добре, піднесено і літаємо думками все ж в майбутньому. Ми думаємо, що ми почали перетворюватися, але ми ще нічого не зробили. Ми залишилися тим же самим.
Це міраж і створили ми його в умі. Ми зіграли з собою жарт. Зараз ми в ще більшому збентеженні, тому що ми думаємо, що це не бажання. Якщо у нас окреслився шлях руху до Божественного, то ми залишилися тим же самим. Ум залишився тим же самим; функціонування ума залишилося тим же самим і ми ще не тут. Просто помінялися об'єкти бажання, але втеча, фантазії залишилися, а бажанням є фантазії про об'єкт, але не сам об'єкт. Не можна однозначно сказати, що це погано. Це прекрасно — це процес усвідомлення своїх можливостей для входження в стан блаженства, тобто в стан постійного щастя і в цьому є небезпека зробити щастя об'єктом бажання. Але якщо ми спрямовані все ж перейти від бажань до відсутності бажань, то ми можемо рухатися тільки в тому випадку, якщо є хоч якесь бажання. Ми не можемо рухатися від бажання до відсутності бажань у випадку, якщо є будь які міркування вигоди, придбання. Але тоді ми взагалі не рухаємося.
При наявності бажань має місце страждання душі, і це є критерієм чи підтвердженням наявності бажань. Бажання є страждання, а ми весь час повторюємо це. Це стає нашим знанням, а якщо хочемо то і ідеалом, негативним, але ідеалом. Ми є охочими, бо ми не бачили, що бажання є стражданням. Якщо ми думаємо, що ми це вже знаємо, то як би ми, в іншому випадку, знову увійшли б в бажання? Ми ще не усвідомили, що бажання є страждання, бажання є пекло. Кожне бажання веде до страждання, незалежно від того, виконується воно чи ні. Якщо воно виконується, то це відбувається швидше; невиконане бажання вимагає часу, — але кожне бажання веде до страждання. Усвідомлюємо весь цей процес і рухаємося разом з ним. Рухаємося разом з бажанням до повної пильності, і тоді ми досягнемо спочатку тільки в невідомі раніше страждання, але вони в усвідомленні носять приємні відчуття.
 Не поспішаємо, тому що в поспіху неможливо нічого зробити, в поспіху духовне зростання неможливе. Рухаємося повільно, терпляче. Спостерігаємо і усвідомлюємо кожне бажання, а потім спостерігаємо, як кожне бажання стає дверима до пекла. Якщо ми спостережливі, то рано чи пізно ми це усвідомлюємо. Ми завжди думаємо про хороший кінцевий результат будь якого бажання, то чи це є дверима в рай, а коли ми входимо, то завжди переконуємося, що це страждання і з кожним разом їх стає більше — то і налаштовуємо ум на усвідомлення кожного бажання і тоді він відмовиться шукати нові бажання, бо він зайнятий усвідомленням вже існуючих. І це було завжди, без будь яких винятків; так було завжди. У той момент, коли станеться це розуміння, то бажання раптово зникнуть; ми опинимося в стані відсутності бажань. Знаходитися в стані блаженства не є результатом, це наслідок глибокого розуміння, що ми в ньому перебуваємо.

Духовне зростання має на увазі і розуміння пізнання, як основи для зростання свідомості. Усвідомленість передбачає нашу пильність, стан вільної не напруженої пильності. Спробуйте бути негативними і одночасно свідомим — це не вдасться, бо стан усвідомленості до початку прояву негативу вже почне усвідомлювати причину, джерело і мету негативу — він розтане, як роса на сонці. Бути в стані усвідомленості дозволяє відразу ж пізнавати, відчувати умови зародження негативу і ми його не приймемо, і він нас мине, раз ми їм не цікавимося. Негатив в стані усвідомленості неможливий за самою природою речей. Коли ми свідомі, негатив зникає. Якщо ми втрачаємо пильність, чутливість — з'являється негатив. Вони не сумісні, як світло і темрява — тут доречно одне, або інше. Стан усвідомленості — є єдиним способом у вирішенні справ чи при появі будь яких проблем. У той момент, коли ми перебуваємо в стані усвідомленості, то можна сказати, що такий стан відкриває нам шлях до всіх скарбів світу. Спробуйте, і ви будете здивовані. Будьмо терпимими, будьмо люблячими, будьмо милосердними, будьмо правдивими, будьмо духовними і не зазіхаймо на будь чию свободу, будь чий спокій. Ми знаємо, що маючи тривогу, ми можемо діяти не так усвідомлено. Знаючи це, не тривожимо себе і інших.

Ми є в своїй основі просто насінням. У нашому єстві приховане велике призначення, і може нічого не реалізовуватися, крім потреб для фізіологічного виживання, як особини природи. Потенційні можливості втрачаються; насіння залишається насінням. Однак людина, як істота соціальна не може обмежуватися простим виживанням. Ми сердимося. Однак у людини є той потенціал, який ми називаємо – усвідомленою організацією життя, виходячи з можливостей і потреб, а також з усвідомлення своєї місії на планеті – це усвідомлений духовний розвиток.
Сучасне покоління є більш сердитим (нервозним), ніж попередні покоління, тому що воно в більшій мірі усвідомлює свої можливості і має менше задоволення. Нове покоління набагато краще знає про свої потенційні можливості, ніж старіші покоління. Це покоління живе з тим фактом, що багато можливо, але і факт, що воно нічого не робить для пізнання природи збільшення можливостей, не хоче пізнавати ролі усвідомленості у всій організації життя. Тому нічого не відбувається, ніщо не стає реальністю, звідси і більше розчарування. Якщо ми не можемо бути творцем, то ми, принаймні, можемо стати руйнівником — ми відчуваємо свою силу, своє задоволення в руйнації. Гнів і насильство, як і інші негативні енергії, і є руйнівними силами. Вони присутні через відсутність творчого усвідомленого начала. Не виступаємо проти них. Краще допоможемо їм усвідомити, образно кажучи, навчити способам розширення можливостей для організації гідного, богатого і щасливого життя. 
Не придушуємо цих енергій і дозволяємо їм випаровуватися з нас. Тоді буде присутнє те, що ми вважаємо за приємне і прийнятне через відчуття. Коли негатив почне випаровуватися, то тоді раптово починаємо усвідомлювати, що має місце безмовність, має місце доброта, має місце любов, має місце співчуття, має місце матеріальний достаток. Не культивуємо їх спеціально. Вони як струмок, поки що схований в піску, в каменях. Видаляємо камені, і струмок проявляє себе. Струмок позитивної енергії не проти піску, каменів — він не протилежний їм. Досить відсутності каменів, і відбувається відкриття, струмок позитиву в нашому житті починає текти.
Любов існує в нас як струмок, гнів існує в нас як камінь. Видаліть його. Але ми весь час заганяємо його всередину, боячись його проявів. Тоді ми ще більше заганяємо всередину і струмок. Викидаємо цей камінь. Немає ніякої необхідності ударяти цим каменем кого небудь. Ми спочатку хочемо вдарити їм когось, тому що не знаємо, як в іншому випадку позбутися від нього. Він завжди в нас, і інші відчувають це. Коли ми сердимося, то, як би ми не придушували свій гнів, він відчувається. Ми вібруючи ним і навколо нас з'являється невловима енергія гніву. Всі починають відчувати, що в нас сидить якась хвороба. У всіх з'являється бажання покинути нас, бо ми становимося підштовхувачем силою свого негативного простору. Саме наше гнівливе ставлення до всього створює навколо нас поганий запах. Ми можемо і не усвідомлювати це, але біохіміки стверджують, що якщо людина любить, або гнівається, чи займається сексом, то з його тіла виділяються різні запахи. Коли ми гнівливі, то наше тіло виділяє поганий запах. Коли ми в стані щастя, любові, то якість запаху змінюється. При сексуальній пристрасті виділяється інший запах. Енергія любові і цей запах створюють позитивний притягальний простір. Якщо ми гніваємося, то в крові утворюються інші хімічні речовини, ніж при перебуванні в стані позитиву. Свідомо цього ніхто не може помітити, але несвідомо помічають всі, чи відчувають. В негативі ми є тягарем — ми є відштовхуючим, руйнівним. Усвідомлюємо це. Викидаємо цю отруту з себе через прийняття до повноти і тоді відбувається очищення в проявленому полегшенні.

 «Молодий парубок, років 15-ти зайшов в автобус і був безмежно щасливий, що в ньому нікого не було – автобус був порожній, сідай куди хочеш! Він присів біля вікна позручніше, бо все таки їхати до кінцевої.
 Автобус рушив і через 20 хвилин був повністю заповнений людьми. Юнак сидів, слухав музику і дивився у вікно, як раптом підстаркувата жінка похлопала йому по плечу і сказала: «Як вам не соромно, я у ваші роки надавала місце старшим, а ви…». Тут до неї приєдналась інша: «Це ж що за молодь – сидить тут здоровий, молодий хлопак, а хвора старенька бабуся має стояти!». Буквально через 2-3 хвилини на парубка накинувся весь автобус. Молода людина не витримала такого тиску і сказала:
 — Добре, я встану, але сяде на це місце тільки той, кому не буде соромно за свої слова.
 Зрозуміло, що його слова привели всіх в шок, але ображати не перестали. Юнак почав судорожно діставати щось із під сидіння – і ось появився костиль, а потім і другий, парубок встав з місця, опираючись на них.
 Всі завмерли від побаченого. Ніхто і подумати не міг, ніхто і думати не хотів, що таке можливо …, а підстаркувата пані, яка так нервово наступала йому на ноги всю дорогу, тепер зрозуміла, чого він не звертав на це ніякої уваги, бо там були протези.
 До кінцевої зупинки автобус їхав мовчки.
 Юнак їхав стоячи, на костилях і протезах, хоча йому було тяжко, але він стояв – йому давало сили те, що місце біля вікна залишалося порожнім до кінцевої зупинки».

 Для сущого всі рівні і всі мають одинакові потреби і можливості для духовного росту і гідне мирське становище. На ниві духовного розвитку ці означення різності рівностей, потреб і можливостей не є значимими. Ці поступи в стяжанні духовних якостей є в поступальній еволюції душі. 
Але зовні ми бачимо, що різні люди живуть з різними рівнями матеріального забезпечення, задатками, можливостями. Така позиція нерівності в більшості сімей створює дискомфорт і породжує масу негативної енергії через гнів, зависть, злобу, недовіру. 
Такі розбіжності є наявними і в сім’ї. Практикуємо і дивимось, що ми помаленьку починаємо займати позицію головного в сім’ї – зупиняємось і не мішаємо підрости людині, що знаходиться рядом біля нас протягом життя. Це потрібно для нас і для того, хто рядом. Нас болтами не скручували, а зійшлися по добрій волі. Тоді буде злагода і довіра в мирських справах і в духовних. Це і дає можливість рости нашому почуттю, яке ми називаємо словом – любов. Коли любов у сім’ї, то і тілесні міжстатеві втіхи не є головними, бо вони насичуються цими відчуттями. 
Можна з’їсти недоварений борщ і сьогодні пожити без вкрученої лампочки… але як засвідчує практика таких нюансів стає все менше і менше. Так відбувається, коли у нас гармонія між душею і тілом, так відбувається врівноваження мирських потреб, прав і зобов’язань в сім’ї. Давайте вчитись зупинятись і іти разом з усіма по життю. 

 Є така мудра мирська поговірка, що складаючи копійку до копійки виходить гривна. Так є, коли ми продукуємо в сім’ї, в трудовому колективі позитивні якості один плюс другий, плюс третій…, що ми можемо отримати? – щасливі задоволення і в цьому сенс житя-буття, а коли навпаки – всі страдають: і чоловіки, і жінки, і діти, і колеги, бо ми з сім’ї, чи з колективу носимо негативні емоції, негативні переживання. Просимо усвідомити суть наших слів і нашої поведінки. 
 Можливо ми затратимо для практики місяць, рік, але на все життя в нас поселиться злагода і спокій, а коли душа буде покидати тіло (згадаймо перед смертю), то вона (наша сутність) буде дякувати тілу і всім, хто був поряд за все хороше. А починаймо, будь-ласка, з цього моменту дякувати життю, всім і всьому, Вселенній за все – за хороше і за погане. За хороше ми маємо задоволення, а за погане теж маємо задоволення, бо зрозуміли, що погане є підказкою нам для руху до хорошого. Хай щастить Нам всім в житті! 

Подяку ми будемо отримувати і від нового тіла за те, що попереднє тіло усвідомлено через ум леліяло йому таку душу. Ми ж радіємо, коли в нашому житті все складається прекрасно, то це наша душа жила в гармонії з попереднім тілом. Є для чого бути спостережливим, бути мудрим, бути добрим, бути люблячим, бо можливо, помре «наш» батько, а його душа буде послана сущим в тіло «нашої» дитини. Ось тут захована природа наших традиційних неусвідомлених відвідувань могилок померших родичів, друзів, де ми згадуємо їх хороші справи, слова і тут ми відчуваємо за них і від них задоволення від цих слів і діянь, бо при житті ми також були ними задоволені і вдячні за ті слова, діла по сей день.
Крім того, ми несвідомо своїми відчуттями і благо-даріннями і далі передаємо душі померлого, яка ймовірно уже в новому тілі ті духовні якості зі словами благо-даріння, любові… Такий процес є частиною групової молитви (бо ми тут присутні групою і маємо поділитися своїми відчуттями для них з надією передачі цих відчуттів їм) в нарощуванні божественних енергій, діючи як те сонечко в роздаровуванні світла і теплоти всім без вибору, бо ми в тій ситуації, коли не знаємо в чиєму тілі сьогодні душа наших предків, друзів. Позитив від цих спогадів передається носію цієї душі. Він їх відчуває в зміні настрою, в проявах доброти від себе і до себе…
Зазвичай, прекрасна душа з прекрасного тіла далеко не йде, вона хоче близенько знаходитись до цієї сім’ї, чи колективу, до цього затишного джерела, яке наповнює нас все більше і більше щастям, радістю і добротою. Бідна душа з бідного тіла теж далеко не піде, бо її не хочуть ніхто і вона прилаштовується в тіло близенько біля тієї родини в якій вона була. Таким чином, ми зберігаємо зв'язок поколінь і говоримо, що онук подібний на діда-бабу (добрий, милосердний, розумний…). 
На основі спільно-рівневих енергій ми деколи спілкуємось в снах, навіть бачачи інших (візуально) людей, то це просто душа колись перебувала в такому тілі. Бо не бачивши таку людину, ми не зможемо її згадати. До речі, це стосується і наших знань, якби їх в нас не було, то ми б не згадали. Згадати допомогає те, що ми усвідомлюємо, що слід відкривати двері до духовного Всесвіту і знання, при потребі, приходять до нас і можливо для всіх. Тоді суспільство називає таких людей талановитими, бо вони принесли знання для всіх.
Читайте цю молитву спочатку до кінця. Бог з нами і в нас, а ми в Бозі.

«Один учень спитав свого наставника:
Вчителю, щоб ти сказав, якби ти взнав про моє духовне падіння?
Вставай!
А наступного разу?
Знову вставай!
І скільки це могло б продовжуватись – все падати і підніматися?
Падай і піднімайся, поки живий! Бо той, який упав і не піднявся – вже мертвий».
 
Ми в житті займаємося не служінню смерті, через страх, через посипання собі голови попелом, через зависть, ненависть, злість, гнів, гординю, критицизм і осуд, а щоб йти по життю в радості, в задоволенні своїх духовних і матеріальних потреб. Великі можливості в цьому богатих людей; великий потенціал у вчених (як говориться талант — від Бога), в людей мистецтва (не управлінський апарат, а поети, музиканти, художники), які є носіями передового, нового – вони єпошуковцями, усвідомлено відчувають різницю між духовними цінностями і керованим рабством. Такі творчі можливості проявляються у вчителів, в батьків, в колег … Вони можуть проявлятися, а ще коли ми до цього процесу підходимо усвідомлено і в спокої, то ми можемо з певністю теж розкритись в таланті і ростити духовне. Щасливої дороги по життю таким людям!
Професія – це є спосіб заробляння засобів для нашого життя, життя нашої родини. Професія – це є зовнішня дія й наша духовна сутність і цей вид професійної діяльності визначений як вид творіння в цьому напрямку – ми є творці і творчість є уділом духовного. Творча людина — це є цілісна людина, вона живе в гармонії душі, ума і тіла з навколишнім світом. 
 А душа з народженням тіла несла і їй найлегший і по його силах спосіб життя. В цілому і в нашій цілісності, як єства закладено принцип – «по образу і подобію», тобто творчий індивідуум, але ніяк не руйнівник чи вбивця. Творча дитина буде творити, їй ніколи і душі її гидко від того, що написано в заповідях релігійних традицій, в моральних кодексах суспільства. Вона є джерелом духовних якостей – любові, доброти, справедливості, миру.

Суспільство насичене різними спеціалістами, як від Бога, так і від держави. Усі працюватимуть творчо і з задоволенням. Від перестановки доданків сума не міняється, не зміниться й потреба. Страждають тільки ті, які працюють не за покликом душі. І уявіть, що посаду займають ті люди, які мають спеціальність по душі й для душі, то якими будуть якісними товари, виготовлені ними, наскільки зніметься соціальна напруга незадоволеності, непотрібності, гніву …
Пекар випікає не смачний хліб, у маляра неякісне фарбування й т.д. Ми мучимось і когось мучимо, бо від нашої такої «роботи», хто може мати задоволення? Ми маємо страх втратити нелюбиму роботу, не маємо від неї задоволення. Ми не творці, а гірше за робота, і деколи робимо помилки, бо ми не зв'язані з природною програмою нашого буття, нашого призначення. Ми не хочемо знати Бога, не хочемо до нього іти по справжньому, а не так собі, роблячи прогулянки в церкву, на надуману роботу, в сім’ю для годиться. Скільки разів ми бачили тут Божественне і чи прийняли ми його всім своїм єством? Але дехто ставши на життєвій стезі, стають такими поважними, надувши щоки, спеціалістами, що деколи привикають до цього статусу, а потім помирають, але так і не пізнавши ні одного дня радості життя-буття.
Нехай кожен буде творцем. Не приховуємо енергії свого потягу до творіння, розвиваємо цей шанс і шлях для розвитку, тому що сьогоднішня модна професія може привести до вибуху, до тихої, або скандальної війни. Творення і руйнування йдуть поруч. Ми можемо стати руйнівниками: хто більше, хто менше, але за бажаннями і нашими кращими намірами часто проходить спочатку невидиме руйнування і деградація будь яких відносин, тіла і душі, із-за того негативу, який проникає в нас в незадоволеності тією модною професією. Такий орієнтовно шлях проходять усі — хто у творчості, хто в руйнуванні. Зуміймо побачити свої творчі начала і реалізовуємо їх во благо собі і іншим.
Свобода вибору в нашій набутій пристрасності є, але ми не бажаємо робити його. Тому то ми пристосуванці, прикидаємося спеціалістами, заробляючи гроші, але не маючи собі задоволення і не надаємо дієвої допомоги тим, кому потрібно її від нашої професії. Ми займаємось облудництвом, відбувалівщиною, окозамилюванням, — вихолощуємо залишки духовного в собі. Ми приходимо додому втомлені й порожні, опустошені. Перевіряємо, якщо у нас така ситуація, то знаємо, що ми не на своєму місці в природному і суспільному ареалі, ми займаємося не своєю справою. Ми навіть користі не приносимо тим користолюбцям (інші до нас і не ходять – нещасний до нещасного і ходить), які приходять до нас. 
Не обманюймось і не обманюймо когось, надівши маску «спеца», бо це наші брати й сестри за духом – їм відома наша сутність, наше нутро. Починаймо жити, перш ніж зустрінемо смерть. Не будьмо тілом без душі. Будьмо хазяїном тіла, хазяїном життя. Знаємо, що іще не пізно зайнятись улюбленою справою. Рятуймо своє єство. Це нам урок-підказка від сущого, а ми у стані відповідальності перед всіма з ким ми зустрічаємося по життю і перш за все перед своїми дітьми, бо ми є предтечею своїм дітям. Не зробимо так, то така ж доля жде і нащадків і носіїв цієї душі. Подумаймо, скільки нам потрібно злоби на всіх, щоб її сіяти направо — на своїх дітей, і наліво – в оточуюче середовище, та і поперед себе – в майбутнє тіло, як носія нашої душі. Хіба ми для цього прийшли сюди, як носій Душі, як носій і уособлення Бога.
Людина має відчувати блаженство, задоволення, радість від сіюминутного життя, бо це є свято душі. Дитина, яка розвинула своє покликання всесвіту (талант) щаслива. Якщо ми відчуваємо душевний дискомфорт від роботи, відчуваємо постійно, чи періодично, що наше життя є таким, що не вдалося й періодично нас заводить в депресію, чи у творчий застій, то знаємо, що злість і гнів є другою стороною (монети) любові, але й це може минути при нашій допомозі. Найгіршим і дійсним ворогом любові закладеної в такому дарунку як талант є апатія й байдужість. Це можливо те, що потрібне було для росту душі. Даний талант, але ще були перешкоди з минулого. Відходьмо від негативу і на його місце прийде радість свята.

Долю нашому єству (професію й кількість матеріальних благ) нам несе душа, саме цю інформаційну енергію, яка дає нам шанс духовно розвиватися. Вона є носієм цих категорій. 
Якщо окрема особистість вирішує встановлювати через свої бажання кількість матеріальних благ, то таким же напруженим буде результат. Можливо не так часто ми можемо бачити деструктив таких потуг, але їх природа саме в бажанні змінити душу, професію, кількість матеріальних благ. Душу намагається змінити й релігійна традиція, пропагуючи не основні якості духовного буття, а ще більше спокушаючи суспільство матеріальними благами. Те ж саме стосується й професії. Релігійна традиція вчить дитину стати, як батько, або мати, а державні структури займаються реалізацією своїх потреб у професіях, щоб створити стіну між умом і душею. Це можна сказати й про матеріальні блага. Релігійна традиція підносить багатство як гріх, як джерело спокуси, показуючи зовнішню сторону, а не природу богатства, а політики плодять бідняків матеріальних, обкрадаючи й експлуатуючи їх.

Кожна людина відчуває явище натхнення, радості, але ці іскри високого підйому бувають окремими проблисками і не перетворюють все життя. Але, все ж, такі стани духу можливі навіть і в тяжких умовах. Уявімо собі, що такий піднесений стан стає постійним в русі і дає це неймовірне натхнення. Адже все буття так само розвивається, бо сам Сущий відгукнеться на ці зміни. Ми воз-любимо цей стан, як процес постійної співбесіди, як молитву. Ми раді такому станові нашого єства. Лише такими істинними знаходженнями можна входити у відчуття натхнення постійно.
 Необхідно підтвердити, що входження в стан натхнення, властиве всім людям. Зазвичай воно приписується лише ученим, поетам, музикантам, художникам і це так є, але не через якусь винятковість — це такий рівень їх духовного розвитку, рівень усвідомленості розуміння себе і навколишнього середовища, але кожен, хто потурбувався про свій рівень свідомості, може прийняти цей дар. У людей в стані піднесеного способу мислення таке натхнення, такий стан радості не є рідкісним гостем і є основою їхнього життя.
Тільки слід помічати ці торкання проявлених енергій. Ми ж знаємо, що в стані натхнення здатні творити більш якісно та більш тривалий час. Тепер зрозуміли, що такий стан є стан прийняття позитивних енергій і в такому стані ми усвідомлено можемо вирішити ті справи, які викликали затруднення, або ми відчували якісь перешкоди при їх вирішенні раніше, але зараз нам буде достатньо і часу та енергії і знайдуться помічники, і створяться сприятливі ситуації. Але зазвичай ми в такому стані і ум хоче зберегти такі відчуття, віддаючись радості в розмовах, бо находить відчуття потреби поділитися відчуттями радості і це теж прекрасно. А іноді ми від них відмахуємося, як від надокучливих мух, бо хочеться зберегти такі відчуття шляхом нічого нероблення, а виявляється, що ми часто відмовляємося від таких подарунків, які щедро нам надсилаються. 
Пильнуємо і задумаємося, що таке є стан натхнення і радості! В добрий путь!

* **
 
Інша категорія людей з чуть меншим рівнем доступу до знань сущого і маючи сильне его, яке зазвичай розвивається в тих особистостей, які мають хорошу пам'ять і вміння збору інформації, використовуючи це, бажають теж володіти надлишками матеріальних благ, вирощуючи в собі зависть, спалюючи енергію доброти в собі і посилаючи негатив до того, на кого спрямована зависть. Ви знаєте і про інші негативні якості, які ми в повсякденні називаємо гріхом.Ця плеяда темних сил (різні види негативних енергій) росте і на сьогодні. У Ватикані їх налічують більше за півтора сотні, які відрізають нам знання про минуле, майбутнє. Тому то в гонитві за надлишками (тобто лишнє, не потрібне для нашого життя, але не слід зрівнювати надлишок з достатком – достатньо, тобто, саме така кількість була потрібна для нашого життя), не задумуючись, займаємось по-губством душі і цим паралельно несвідомо займаємось знищенням навколишнього середовища, менших наших братів і сестер.
Ми в своїй пристрасті для отримання бажаних матеріальних надлишків намагаємося всю енергію направити на забирання її в інших людей обманом, крадіжкою, підставою, створюючи в собі матеріального вампіра, матеріального вбивцю інших. Адже кількість матеріального достатку ми всі окремо отримуємо від Всесвіту за станом рівня духовного розвитку. І якщо ми тепер знаємо, що ми і всі беруть його у Всесвіті, то всім слід його там і брати.
А як брати? Ми це питання і розглядаємо в даній книзі. Беручи собі його по своїх потребах і з тієї кількості, що зумовлено нам, то ми не порушуємо рівноваги і не обмежуємо чиїхось інтересів. Бо прагнучи брати у Всесвіті (у сусіда, в лісі, беручи, прикладаючи свої надмірні зусилля …), ми ж ущемляємо інших, або прискорюємося самі (ще не прийшла пора, а ми вирішили сьогодні заробити більше грошей, бо ми вже хочемо сьогодні ту річ, ту машину …) і тим самим вводимо в нужду інших і напружуємося самі, бо людина, яка потребує і ми, працюючи в прискореному режимі, входимо й інші входять, у стан злості, заздрощів, плодячи негативну енергію, отруюючи навколишнє середовище. А в масовому масштабі скупчення невдоволення, злоби ми, у підсумку, вводимо окремий регіон в стан кризи, війни. Але, по-друге, володіючи отриманою енергією із Всесвіту, кожен живий організм, в тому числі і людина, отримує можливість і має цю можливість творити позитивне в собі і навколо себе. Цей шлях визначений в рівновазі і благості, без утиску будь чиїх інтересів і без особливої ​​напруги свого єства. А в підсумку це є природний спосіб наповнення Всесвіту позитивною енергією. І це дозволяє облаштовувати всім прекрасне життя і радість життя — чого бажає кожен. Випробувавши такий стан радості, людина спочатку періодично, а потім в сталості має можливість входити в стан радості від вдалого і легкого вирішення життєвих питань, а тепер усвідомлено вона іноді бажає вирішити попередні і поточні проблеми, витрачаючи, таким чином, позитивну енергію на відновлення рівноваги. 
Помилково нехтувати темними енергіями, але слід їх пізнавати, бо і вчитель скаже школяреві: "Не оглядайся часто до вікна, але дивися в книгу життя".

Де і коли виник той негативізм у відношеннях між людьми? Яка його природа, де його коріння? Кожна частина матеріальної природи складається з одних і тих же елементів (хімічних, біологічних), але різниця в їх структурі, кількості, якості в окремо взятому об’єкті. Для прикладу: вуглець — у газі, в рідких і твердих речовинах (аміак, алмаз, метал, дерево, людина …), маючи різні сполуки в матеріальному об’єкті, має різні властивості і форму, різне призначення і застосування. Так, це є певний вид матерії, це є певний вид енергії. Нехай такий приклад направить нас на розуміння різності тих енергій (духовних і матеріально проявлених), якими наповнюється і наше єство.
 Однак матеріальне знаходиться поряд з духовним, чи вони об’єднані, чи взаємозалежні – поміркуйте. Про проявлене матеріальне нам відомо багато, та і про духовне відомо не менше, а от описати духовні якості не вдається. Ми можемо жонглювати словами близькими до істини, але ці якості можна тільки відчути і кожному по своєму. Так, що ці писані нами слова є лише чуть видимими обрисами і, тільки з наближенням до них, ми, кожен в окремості, зможемо побачити їх суть в собі. Підходьте сміливіше.

Для усвідомлення еволюційного росту душ на планеті, слід критично віднестися до інформації, що перші люди появилися в Африці, потім в Азії, яка буцім-то підтверджується археологічними знахідками, чи навпаки. Однак не можна заперечити, що людина жила і на інших територіях, бо тут мова йде майже за одну-дві цивілізації. Хто може на сьогодні заперечити існування людини мільярди років тому. Є технічні, є і природньо-часові проблеми у вивченні цього питання. Вивченню збережених рештків діяльності людини, можливо, сприяли кращі природні умови, чи ці цивілізації молодші за віком. Не може людина йти від Середземномор’я на північ де холодний клімат, де більша потреба в їжі, одязі і відповідно з більшим часом відтворювального землеробства і скотарства. Як і тепер, так і колись людина шукала легший спосіб для прожиття. І це нормально, і це природньо.
Могли одні племена знищувати інші, але підтвердження цьому немає. Тільки з появою держав і виникнення релігійних організацій почалося знищення людини людиною. Канібалізм не був і не є системою життя людини. Можливо людина ставала у своєму невіданні суб’єктом і об’єктом тих життєвих обставин, чи носієм такого рівня розвитку душі. В легендах будь якого народу ми і досі знаходимо підтвердження збору данини більш сильнішим сусідом, завдяки збереженій, так званій родовій пам’яті. Це практикували і київські князі, і монголо-татарські хани, але церква захотіла володіти душею людини, забравши це право в людини і в Бога. З цього періоду почалася смута в душах і в державах.

 «Колись, давним давно мудрий дід розказав своєму онуку одну життєву істину.
В кожній людині іде боротьба, дуже подібна на боротьбу двох вовків. Один вовк символізує зло: зависть, ревність, співчуття, егоїзм, амбіції, брехню. Другий вовк сповідує добро: мир, любов, надію, істину, доброту, і вірність.
Внук зворушений до глибини душі словами діда, задумався, а потім питає:
А який вовк в кінці перемагає?
Старий посміхнувся і відповів, що перемагає той вовк, якого ти годуєш».

«кому ви віддаєте себе в раби для послуху, то того ви і є раби» (Рим.6,16), і «хто ким переможений, той тому і раб». (2 Петр.2,19).

Це творець посилає душі по рівню їх еволюційного розвитку і саме для такого покращувального розвитку; і саме в те тіло, яке готове до прогресу; і саме в ті тіла, що зачинаються на тій, чи іншій території (тут не існує часових, чи просторових обмежень). На сьогодні вже є чимало описів про такі факти. Природа такими проявами показує нині живущим свою мудрість для наслідування і веде їх по лабіринтах життя. Вони досить комфортно почуваються в цьому ареалі природи незалежно, чи вони знаходяться в людському, чи іншому організмі. Про наявність душі в інших організмах можна погоджуватись, можна і не погоджуватись, але те, що вони мають певний рівень самоусвідомлення, то цьому є підтвердження вчених, є описи відчуттів людини до інших живих істот і не живих предметів. Все живе має бути по логіці недосконалим, бо це і створює умови для росту. Можливо, з часом творець проявить в них їх сутності і людині. А, можливо, такі знання і не треба людині. Однак будемо стверджувати, що життя в них присутнє. Присутнє життя, то присутнє і духовне наповнення. На цьому утверджуємося і усвідомлено належно відносимося.
Ви подивіться, скільки тонкої, чаруючої красоти в цих дивних маленьких і в набагато більших за людину творіннях Природи! І разом з тим, які вони прекрасні своєю дрібністю, чи тривожною і спокійною величчю, повною ніжності, простоти, невідомості і таємничості. Якщо подивимось на рослинки, то їх тоненьке мереживо ніжних і білих, блідно-зелененьких, голубеньких, рожевих, фіолетових, синіх і бордових лепесточків їх квіткових кошиків, чи суцвіть, якими вони дивляться на нас своїми чистими очима, повних енергії і чистоти зранку, чи красотою умиротвореного спокою при знаходженні сонця в зеніті, виливаючи на нас, оточуючих, свій чудний аромат і свої ізумрудинки красоти, або під вечір, ми бачимо їх у задоволенні днем, в схилянні голові, як у подяці за день, який проходить і в спокійному умиротворенні в підготовці до нічного відпочинку. 
Ну хіба це не прояви цієї німої проповіді духовної світлої чистоти життєвої енергії цих творінь Природи! Мабуть тільки загрубівше серце, чи черствий ум не почує, не побачить цих проявів красоти матеріальних форм причудливих конфігурацій і не почує музики природи. Дивимось, як в кошику суцвіття соняха ворушаться окремі квіточки, слухаємо, який набатний тонесенький дзвін торжества в звуках василькових дзвіночків. 

На сьогодні досить багато проведено досліджень над живою і неживою матеріальною видимою природою і невидими рухами негативних і позитивних енергій. Звичайне дерево, гора, чи людина в різні періоди дня, чи пори року і в залежності від вибраного нами місця для спостережень, ми можемо бачити посили красоти, спокою, умиротворення, які вони дарують нам і можемо спостерігати їх гнітючу, устрашаючу, злобливу енергію, яка відходить від них. А об’єкт спостереження може бути один і той же, або і різні. Сьогодні дослідники і ми можемо спостерігати різні прояви ознак життєдіяльності всього оточуючого нас і що цікаво – що деякі об’єкти спостережень мають більш виражені, більш повні певні ознаки життєвих якостей ніж людина, а може деяких не мати, чи ми не готові їх побачити. Відомі спостереження за сном у рослин, коли листочки, чи квіточки нахиляються, чи складаються і ми за цим спостерігали ввечері (а ранком зворотній процес) – їх дивовижна цілеспрямованість рухів. Подивіться за рухом головки соняха протягом дня, або за процесом запилення квіточок на час дозрівання маточки – які рухи здійснюють тичинки для здійснення запліднення. Як у квітці проходять процес викиду пилку тичинкою, як вона зважає на напрямок вітру, зважає на ранкову росу, чи спокійну сонячну погоду. Звичайно це видно на більших особинах рослинного світу. 
Частіше виходимо на природні ландшафти і спостерігаємо — і ми матимемо шанси отримати позитивний заряд цією енергією, але не в намаганні і в корисливих намірах. Такий заряд, такий процес наповнення енергією, що ми вже не відчуваємо душевної і тілесної втоми, яку деколи назбируємо за робочий тиждень. Ввечері на лісовій поляні, в період масового цвітіння рослин (з травня по серпень) можна спостерігати, як чимала кількість квіточок повертається за сонцем, так якби весь час у розмові з ним, дивлячись в його очі, а після його заходу проявляють всі ознаки сну. Ранком знову з іскристою росою блимає до сонця, звертаючи його увагу на себе і знову душа рослинки в молитві зі всесвітньою душею Всесвіту. Вони одночасно посилають в Небеса і запахи свої. Це вони посилають в оточуюче середовище позитивну духовну енергію. То і тут, коли ми в стані спостереження, можемо повчитись з подивуванням в рослинок. Очевидно, що не тільки людина є творцем Всесвітніх позитивних енергій…
Без сумніву, що весь рослинний і тваринний світ, і не тільки, володіє, а можливо, і є в чомусь чуть іншими подарунками для Всесвіту, але все ж духом життя. Тому без сумніву, що їх єства є носіями таких категорій, як рух духовних енергій в їх тілах і в їх взаємозв’язку, тобто вони теж є носіями певного рівня духовних якостей, певного рівня самоусвідомлення у Всесвіті. В цьому круговороті ми взаємопов’язані і впливаємо одне на одного. Можливо, ми словом не зможемо описати це, але процес їх життя подібний до людського, бо людина, зазвичай, надає таку аналогію властивостей всьому живому і неживому, всьому видимому і невидимому тільки в аналогії зі своїм рівнем розуміння, як і в невидимій духовній силі і її ж характерні риси людини в Бозі.

 Подібне ми спостерігаємо і в тваринному світі. Тварини, птахи, комахи, як і люди, бувають від природи носіями певного рівня духовного розвитку. Серед них видно прояви мудрих, або неосмислених дій. Є серед них сміливі і боягузливі, жваві і ліниві, злі і постійно незадоволені, ласкаві і привітні і навіть в межах одного виду. Тут напрошується висновок, що вони теж є носіями певних духовних і не зовсім духовних якостей і властивостей. Ми можемо думати, що в них відсутні вищі форми духовності, релігійності, почуття гідності і певного достоїнства, філософське і наукове мислення, тонке художнє і музикальне сприйняття, випромінення задоволення, радості і щастя. Дозвольте з цим не погодитись. Їм ці властивості притаманні в залежності від рівня духовного розвитку в цьому Всесвіті, а в деяких випадках вони мають вищі показники ніж людина, яку ми вважаємо, як одну із завершальних особин тваринного світу божественності. Це ж ми спостерігаємо навіть серед людей. І деколи досить велику різницю. Мабуть ступінь (це вже співставляюча і аналізуюча роль нашого ума) духовності в тваринному, рослинному і матеріальному світі в окремих представників по їх видах тим нижчий, чим нижче вони знаходяться на сходинці зоологічної духовної драбини розвитку. Ця драбина у нас спільна. Для прикладу, деколи ми бачимо прояви любові, вірності любові у птахів; які показові прояви турботи про потомство ми бачимо в птахів і в тварин. І давайте співставимо ті факти, які вищі викристалізовані форми любові, доброти в носіїв духовних цінностей, ми спостерігаємо серед простих людей, які не носять суспільного тягаря перевиховання і перенавчання. А хіба деякі тварини не могли б сказати, що їм холодно, що вони хочуть ласки і турботи, що вони теж хочуть погратись з нами на основі своїх відчуттів щастя і радості. Так є, як є і такі факти в їх середовищі, як і в людському середовищі, що окремі особини мають такий рівень агресії, що готові навіть вбити ні за грош. Дух Божий і Дух Диявола як прояв позитивних і негативних енергій діє скрізь і в усьому живому і неживому. Ці відомості про такі властивості і якості духів збереглися і в старовинних казках.

 Духом грандіозної сили і могутності проникнуті огорнуті чорними хмарами масиви лісу, гір, океанів, коли океанічні води ураганом армади хвиль штурмують побережжя. Дух вічності і безкінечності наповнює душу нашу від міріад зірок нічного чистого неба. Яку чистоту, свіжість, силу, енергію і спокій навівають ранковий схід сонця, чи вечірній його захід, або освітлені місячним сяйвом поля і озера. Слава Духові Сятому, що дарує нам ці дари у відчуттях красоти в наше життя.
Технічна влада людини над Природою веде до краху її духовності. Починає страждати душа, з'являються, як наслідок, хвороби тіла, недостача води чи продуктів харчування, тобто, єство починає входити в хворобливий стан. Але пам’ятаємо, що в Природі все взаємозв’язане. Це проявлене знищення Природи напряму свідчить про деградацію Душі людства. Виробництво негідних предметів є злочин проти людства (премікси, гербіциди, антибіотики …). До такого становища напряму приводить занепад нашої духовності.
Хто не мислить про Природу, той не знає притулку духові. Інакше люди стають як усі, з тими ж умовними радощами і печалями свого існування. Інші в очікуванні кінця світу, своєю людською підсвідомістю отримують нескінченні явища кари і дивуються цьому лиху. Ставши в таку течію космічного потоку, то чи не доцільніше зрозуміти, що нескінченні кари мають свої протилежності, бо безмежність будує кожному сходинки сходження вверх. Така дія Сущого, таке його покликання. Такого напрямку в своїй діяльності свідомо, чи неусвідомлено дотримується людина.
Ми бачимо, чи відчуваємо найвищі цінності моральної красоти людської і явищ природи в чесних і чистих очах добрих людей, у промінцях ранкового сонця серед листя дерев, чи мерзенністьу відштовхуючому погляді злодія, чи хулігана. А чого так? Мабуть дух Диявола родиться із-за втрати любові людини до людини, до Бога, до всього оточуючого.
У чому ж головний смисл в посиланнях думки? Крім благості в добрих справах, заради яких думка надсилається. Все ж основа посилу в насиченні навколишнього середовища, в зміцненні самого простору добром. І цю насиченість ми відчуваємо в візуальних спогляданнях і відчуванням позитивних змін. Таке насичення простору є великим позитивом у захисті здоров'я планети. Таким чином можна привчатися багато разів щодня посилати добрі думки як просторові енергії. Думки можуть стосуватися як окремих осіб, так і бути безособовими. 
 Прояви доброти, як і любові, є велика енергетична міць, яка не губиться в просторі. Ці слова знову просять повторити суть таких посилів — це процес стяжання духу нашої планети кожним окремо. Можна починати з коротких духовних поглиблень для розуміння їх суті. Не треба думати, що такі зосередження не корисні. Саме таким невпинним шляхом можна спостерігати багато позитивного. У пристрасті своїй деякі нерідко нарікають, що їхні труди пропадають без користі, але де ті ваги, які виміряють духовні стяжання? Легше простим оком побачити зростання трави, ніж відстежити накопичення духовні. 

Давайте вчитися розмовляти з речами думково, а іноді і в слух. Слова є кораблі думки і озвучування посилюють енергію ритмом і тембром звучання, проявляючи своє добролюбіє і благоприхильність, особливо до живих істот. Так, поки ми не навчимося поводженню з об'єктами споглядання, нам не проявиться діяння енергій. Вважайте щастям, що й у земному перебуванні можна привчати себе до істинного поводження з навколишнім середовищем і ми будемо прийняті ним з усією прихильністю — ми це відчуємо.

А ви чекали, що ми розкриємо задані нами питання:«Де і коли виник той негативізм у відношеннях між людьми? Яка його природа, де його коріння?» Якщо нас зацікавили ці питання, то відповіді є в нашому теперішньому житті. Якщо ми приймемо все оточуюче у своїй відкритості і чистоті, то побачимо і відчуємо відповіді. Запитанняі відповіді одинакові і існують вони в людському середовищі з часу появи людини на землі, з початком формування відносин. Тільки усвідомлене прийняття оточуючого дозволяє нам пізнавати його. 

Як «первісна людина», так і сучасна, свій добробут забезпечувала не тільки працею, а й через єдність з Богом, з Природою, з Сонцем, з їх могутніми енергіями. Для прихильності цих сил вони застосовували у своєму життірізні ритуали і обряди – дії для очищення душі і тіла шляхом звільнення певних духовних ніш для прийому інших — в яких виникала потреба. Вони були с-відомі у своїх намаганнях і ми тепер теж усвідомлюємо важливість духовного богатства у нашому житті, сповідуючи ті, чи інші релігійні, світоглядні традиції, в тому числі через східні медитаційні ритуали, техніки, які ще там збереглися людством. Почали згадувати ведичні знання, що були поширені до ХІV століття на теренах, заселених словянськими народностями. Гоніння на носіїв цих знань продовжувалось активно аж до ХІХ століття, хоча не припиняється і по сьогодні. Вони і до цих пір збережені в піснях, танцях і інших обрядових діях, які пов’язані з діяльністю людини. Цьому протидіяли і протидіють служителі християнських традицій – хто хоче добровільно втрачати свій бізнес – торгівлею невидимими речами і діями, яких не можна перевірити. Не можна не визнати, що вони навчені певних технік впливу, але для якої мети? Ми не ставимо мети критикувати, хоча фактів можна наводити безліч.
 Якщо хтось хоче критикувати, аналізувати, порівнювати християнство, то цим займалися зразу ж після відходу Ісуса Христа і таким слід почати з вивчення позицій його апостолів Іуди, Якова, Петра, Павла…, Горнака, Л.М. Толстого, П.А.Флоренського, Ерла Кернса і багатьох, багатьох інших. Така ж ситуація і з іншими релігійними традиціями. Так, це були якісь нові відкриття в пізнанні Духовності, були якісь нові гіпотези, які виходили з суспільно-політичного життя в ті і теперішні часи. І ми скажемо, що це все суспільна затвердівша шелуха, яка не устремляє до стяжання Духовності, не сприяє розумінню єдності і єдності джерела енергій матеріально-суспільного і духовного, а просто задовольняє пристрасні уми людства.
Ми можемо виходити в суспільні приорітети кількісністю послідовників з відторгуючим організаційним ядром, а можемо виходити з внутрішніх відчуттів і сприйняття цієї єдності; з того, що пізнаючий Духовність має виходити з сьогоднішнього сприйняття і сьогоднішніх відчуттів самого себе і оточуючого середовища, як це було при житті подвижників Духа: Ісуса Христа, Будди, Мансура, Сергія Радонежського, Серафима Садовського і інших добрих, милосердних, справедливих людей, які жили і живуть від потреб во благо всіх, сповідуючи, поширюючи в людському і природньому середовищі, зазвичай, набравшись життєвої мудрості і маючи відповідний рівень духовного розвитку в останні роки свого тілесного життя. Минуле і майбутнє насичує цими знаннями наше сьогодення, то і вчимося його шукати. Хочеться, щоб ми могли бути спостерігачами в першу чергу за собою і усвідомлено розуміти — для чого ми тут знаходимось?, хто нас сюди послав?

Служителі церкви твердять, що ми родились в гріху і живемо у світі гріха (їх кількість обчислена). Держава встановила закони, поза ними ми злочинці. Закон виріс з гріха через винність і хоча він намагається викрити гріх, систематизувати його і осуджувати, але безсильний його перемогти, а ще в процесі обвинувачення гріходіянь і суб’єкта гріха сам стає на шлях гріха в осуді. Все це змушує до певних обмежень, до невпевненості в собі, до печалі, переходячи в стан винності – кара наступає. Це психологічний трюк, яким підштовхують не укріплене наше єство до таких заборонюваних дій.
Приналежність до релігійної традиції можна сміливо прирівнювати до приналежності до партії, бо вони одинакові за організаційною структурою, змістом, ідеологією, метою і методами існування. Вона структурована суспільством, має лавірувати між духовними запитами і матеріально-суспільними затребуваностями своїх послідовників. І звичка ходити в церкву, на партійні збори для годиться, пити горілку… приводить до розуміння втрати душі, бо вона перестає розвиватись. Таке пристосування до такої релігійності є аморальним, бо в глибині душі ми одержимі прагматичнми бажаннями і матеріальними вигодами. Так релігійна традиція, партія опускає особистість до раба матеріальних благ. Не надіймось на політиків, начальників, попів, бо їхні лозунги і діла не пов’язані з цілісністю, упорядкованістю життя окремої людини (окрім себе і своєї родини). 
Надійтесь тільки на себе в духовному розвитку. Ум каже, що малувато сил, не вір, а надбавай духовних якостей і цим спасеш і душу, і тіло. Саме надбанням духовних цінностей ми додаємо собі сили Розуму і силу фізичну.
Мабуть, скільки існує людина, то у її відносинах присутні, гнів, образи, осуд, жадібність… Ці негативні прояви, ця змагальність і прискореність зумовила те, що проповіді мудрого праведника не затребувані суспільством. Суспільство не чує ритміки благих слів чи позбавлене можливості їх чути, не хоче сприймати підказок і проявів благих. Це в сукупності і стало причиною того, що ці праведники творять посильне стяжання Духовності таємно до злиття з океаном Духа. Однак, перебуваючи в суспільному чи природному середовищі, наповнюють своєю присутністю, словом, дією той життєвий простір самою благою духовністю. Ця таємність і стала основою суспільних облічінь про відсутність духовності, духівників-старців у середовищі людей. Так не є. Не можна викинути крам, скотину з людського ума, не очищуючи тіло, не очищуючи відносини, не стяжаючи Духовності. 
Духовність є покликанням в світ життя, і духовність є рушійною енергією у всіх сферах матеріального і суспільного укладу, в проявлених і не проявлених діяннях людини і всього живого і не живого. Бо тільки чистота і усвідомленість створює можливості бачити і чути Божественне у всьому живому і в тому найлегшому для сприйняття: чудеса, нетлінності, звичаї, обряди і довіра до них у відчуттях і реалізаціях через особистий досвід у прийнятті.
 Досвід на певному етапі життя є тільки ознакою оживаючого потенціалу для пошуку нових форм і змісту цього життєвого досвіду на основі душевних відчуттів. Саме такі пошуковці в прийнятті життєвого досвіду є збирачами, носіями і роздаровувачами духовного, а також з їх середовища в суспільство приходять відкривачі-генії в пізнанні матеріальних і суспільних енергій, як результат інтуїтивного (так називають чуттєвість духовного). Так, другі є двигунами наук на певному етапі розвитку людства. Затребуваність суспільством перших у можливостях донесення, у формуванні умов, у підготовці вміння прийняття духовності окремими індивідами суспільства, і це бачиться, як конкретна затребуваність суспільства в цілому. Таке поєднання пошуковиків природнє. В одночасі ростуть стебло, квітка, насінина в плевелах – і той, хто поїдає: людина, хлібний жук чи тлін, як елементи одного енергетичного джерела в рухомому кругообігу цих енергій. З таких позицій і принагідний досвід пошуковця. Знайшов, зупинився, пізнав, пішов далі, означивши орієнтири чи то взагалі не усвідомлюючи сенсу знахідки. Можливо з плином часу ці відкриття, ці духовні подвиги будуть орієнтирами.

Основна маса тих, хто шукає душевного спокою, духовної незалежності виходить з середовища, яке не перебувало, чи не перебуває в стані політичної, чи економічної залежності. Вони вже виросли з цих залежностей і не мають душевного задоволення, бо така незалежність покладає на них нові обов’язки і зобов’язує брати на себе додаткову відповідальність. Наступає час пошуку. Виникла потреба зупинитись і бути стороннім спостерігачем. Ввійти в цей стан не просто, але ввійшовши, одразу відчуваєш полегшення. Інший приклад: вже є багатство, є влада, є більш менш прийнятна робота, є машина, особняк і задовільний стан здоров’я, а душевного комфорту немає – душа плаче і ридає. Виникла потреба пошуку знань. Як вийти з цієї ситуації? Як найти істину? Той, хто нею володіє, той має доступ до світових енергій …

 «Одного разу Совість Праведного человіка зустрілась с Совістю Негідника.
— Як поживаешь? — спитала перша.
— Краще не питай, — відповіла друга і гірко заплакала, — не живу, а мучуся.
— А що так? — Совість Праведника готова була разплакатися разом з співрозмовницею.
— Моя Людина зовсім сором втратила. Нічого її не цікавить, окрім себе самого. Нема їй ніякого діла до почуттів інших людей. І зобидити, і принизити будь кого їй нічого не вартує. А вже про те, щоб останнім поділитися чи в біді кому допомогти – то і мови не може бути.
— А ти до серця його достукатися пробувала? – поцікавилася Совість Праведного человіка.
— А як же! Пробувала, звісно! – зітхнула Совість Негідника, — і книжки йому підсовувала про добро і зло, і людей посилала в якості прикладу – чесних, добрих и порядних. Все надарма. Її коварність і самолюбство тільки збільшувались. А як боляче було слухати, коли в її адресу звучало «нема у тебе совісті!». Якби ми з тобою були земного походження, я б уже давно не витримала, вмерла…
— А що твій Чоловік більше всього в житті цінує?
— Гордий він зверх міри. Завжди і у всьому він буцім то має бути кращим за всіх. Самим розумним, самим красивим, самим багатим. Та що там говорити, — продовжувала бідкаться Совість Негідника, — безнадійний випадок.
— Хм, — Совість Праведника ненадовго замовкла, — я знаю, що потрібно робити!
Обидві Совісті, пошептавшись, загадково посміхнулись і направились кожна до свого Человіка.
Ранок наступного дня застав Негідника в ліжку.
— Як же мені надоїла моя жінка, — найперше подумав він.
— Тобто, як це – надоїла? — почув Негідник голос розсердженої дружини, — чого це надоїла?
— Хіба я це сказав вголос? — здивувався Негідник, — як ця стара відьма взнала, про що я подумав?
— Це я стара відьма!?
Негідник був в недорозумінні, у нього сильно розболілася голова. Потрібно було йти на работу, але він заледве переміщався по кімнаті. Добравшись до телефону, Негідник набрав номер своего Начальства.
— Доброго ранку, — ласково сказав він вслух, а про себя подумав: «Хоча б скоріше цей старий пеньок вівдправляся на пенсію! Засів у своєму кріслі, як кролик в норі!»
— Чорт знає що таке! – в ярості викрикнуло Начальство, — я тобі покажу «кролика!» — Ти звільнений!
Весь день Негідник не находив собі місця. До вечера він зрозумів, що якимось чином оточуючі чують всі його думки. Але самим страшним було те, що він поняття не мав, як ці самі думки поміняти. Хіба що перестати думати зовсім. Але яким чином? Він все своє свідоме життя думав одне, а говорив друге. І йому вірили. Його цінували, його поважали. І хто знає, можливо, навіть любили. І ось – на тобі! Саме таємне стало суспільним надбанням! Негіднику нічого не залишалось, як попробувати думати інакше. Це виявилось неймовірно важким завданням, бо він звик бажати колезі — невдачі, знайомому — бідності, хвороб – сусіду і самотності – брату. Він таємно мріяв про велику взятку і чужу жінку, будував плани помсти і завидував більш багатим, хитрістю і брехнею досягав намічених цілей.Тепер же, всі про все взнавали зразу.
— Безсовісна ти людина, — говорили одні.
— Та ти зовсім совість втратив, — з незадоволенням говорили інші.
«— Про що це вони? Про яку таку Совість говорять? Де її знайти?» — такі думки безсонними ночами мучили Негідника.
Він погано їв, зовсім перестав спати. Від нього відвернулись всі, кого він раніше знав. Ніхто не хотів мати справ з такою «чесною» людиною.
— Потрібно знайти цю Совість! — доведений до відчаю Негідник був готовий на все:
— Тільки де ж вона знаходиться?
— Я завжди рядом, — тихо сказала Совість Негідника, — нікуди не відходила від тебе. Просто ти мене не помічав. Я стукала в твоє серце, але воно наглухо було закрите. Зараз, коли всі люди взнали, хто ти є на самому ділі, твоє серце почало стискуватися від болю. Ти відчув, як страждали ті, кому ти сам причиняв біль. Ти не навчиався жити зі мною в ладу, тобто по совісті.
— Уявімо, все, що ти говориш, — правда. Але я поняття не маю, що означає «жити по совісті».
— Почни з того, що будеш бажати другим людям тільки те, що побажав би самому собі. Коли поміняєшся, тоді і поговоримо. А поки я залишаю тебе.
— Эй, почекай! Що означає «поміняєшся»? В чому мені «змінюватися»? В одязі? В зачісці? Чи купити машину нову? Чуєш, Совість, не зникай, поясни!
— Ти змінишся лише тоді, коли перенесеш на собі все те, що творив другим людям.
— У мене нема вибору, — сказав сам собі Негідник, — мені залишається вибір — змінюватися, чи померти. Бо я став ізгоєм.
Мінятися було важко. Все зроблене ним протягом життя поверталось йому сторицею. Він випробував на собі коварність і зраду, гнів і насмішки, приниження і втрати. День за днем, крок за кроком він вчився співчувати, жаліти, допомогати і віддавати. Роки самотності навчили його спостерігати за своїми думками, почуттями і емоціями. Він і не помітив, як після довгого шляху із Негідника перетворився в Людину терплячу, дружелюбну і безкорисливу. Йому відкрилась Правда життя.
Через багато років Совість Праведника зустрілась з Совістю другого Праведника.
— Як поживаеш? — спитала перша.
— Як бачиш, — відповіла друга. І обидві совісті, загадково посміхнувшись, направились кожна до своєї Людини».

Багатий втомлюється, виснажується від постійного бігу за надлишками (по принципу – якщо він не забере, то хтось вкраде)і розчаровується в силі багатства, в силі влади. Він розчаровується в своєму житті і приходить до висновку, що живе безцільно, але усвідомлює міць і силу духу, силу душі, силу довіри до сущого. Це вже перші кроки в пошуку смислу життя, бо уже наситив тіло матеріальними потребами, тепер виникають духовні потреби.
Почати пошук можна в тих видах людської діяльності, в які закладено творче, духовне начало. Зокрема, це: прослуховування народних пісень, споглядання творів мистецтва, читання класичних чи філософських опусів, духовної літератури, частіші виїзди в одиночку на лоно природи, безприсутня тиха благодійність і милосердя потребуючим (їх самому треба шукати), спокій і внутрішній діалог з собою. Це буде початок постійної молитви. Це допоможе найти Бога в собі. Як знайти? В цьому стають помічниками гроші і влада, бо те і друге дано нам Творцем, щоб ми скоріше найшли шлях до нього через свою пристрасність порівнювати, аналізувати, вибирати.
Людині, яка не має цього матеріального статку важче зайнятися пошуком сенсу життя, бо кожен день постають питання про хліб насущний, про роботу, про дім, про дітей і т.д. Ми сказали, що важче, але це не означає, що не можна. Можна і потрібно — і тоді ми зможемо переосмислити суєту життя. Навіть в такому стані, переосмисленому, усвідомленому, сущий не залишить нас – він бачить наші потреби, але не бажання. Зрозуміймо, що бажання закривають наші потреби від сущого, бо вони менші, але вони світлі, чисті, справедливі. Людина може бути богатою незалежно від її матеріальної забезпеченості. Відчуття щастя радості від життя і є показником богатства її єства, її душі. В цьому житті людського тіла душа йде шляхом надбання духовних якостей гармонійно і в спокої, що і дає нашому єству ці відчуття щастя, радості, насиченості матеріальної в цей період, які ми можемо спостерігати в явних проявах. Саме таке богатство є основою матеріального забезпечення, а не його кількість. Відповідно ці відчуття, цей стан душі таких індивідуумів і є суспільним рушієм позитивних енергій.

Смисл життя родить наше єство, наша сутність. Але ми живемо від випадку до випадку. Для прикладу, у нас визріла окрема ідея – купити машину, чи інше. Купили і маємо три дні щастя і радості. Потім зароджується нова ідея в нашому умі. Так все наше життя проходить в пошуку випадку, нової ідеї, нової цілі життя. Тоді виникає питання, якщо є смисл життя, то можливо це є ціль? І пошук істини теж є ціль? Це відповідно проходить витрата енергії, а яка її ціна? Наші цілі є категорією майбутнього, є ідеєю, які плодить наш ум, але це не є вершиною людського єства, її душі. Ми вже трошки зупинялись на розумінні природи майбутнього. Можливо, смисл, і ціль є тільки грою слів. Ні, ціль може бути в трьох вимірах: минулому, теперішньому і майбутньому, а смисл є теперішнім станом душі. 

«Ви посміялись над думкою жебрака,
що Господь утіха його».

«Один чоловік прийшов в перукарню і під час гоління заговорили про Бога. Перукар сказав, що скільки б ви мені не говорили, а я не вірю, що Бог є. І почав аргументувати свою життєву позицію. Нам достатньо вийти на вулицю, щоб переконатися, що Бога немає. Ось скажіть, якщо Бог існує, то звідки стільки хворих людей? Звідки безпритульні діти? Якщо б він дійсно був, то не було б стільки страждань і болі. Трудно уявити собі люблячого Бога, який допускає все це. Клієнт задумався і коли перукар закінчив роботу, то він щедро йому заплатив, а вийшовши на вулицю, побачив зарослого небритого чоловіка. Він скоріше повернувся в перукарню і попросив перукаря до вікна і, показуючи пальцем на бродягу, сказав: «Перукаря не існує!». І ввічливо, піднявши шляпу, вийшов».

Набожність, релігійність – це стан душі окремого індивідуума, це внутрішня участь у самому собі, у своїй суті, як частинки соціуму.
Смисл життя – це духовний розвиток душі, це процес стяжання духовних цінностей, які одномоментно вводять в наше життя радість і матеріальний достаток. І кожна людина може творити ці духовні якості (бо це досить просто), коли сама щаслива, наповнена радістю життя. Радість наповнює нас і формує наш такий стан, як постійний, з часу, коли ми навчимось любити і роздаровувати цю любов добрим словом, ділом, думкою і матимемо від цього задоволення на все життя. Такий стан буде видимий у зовнішніх проявах: в задоволенні своєю улюбленою роботою (бо це в підсумку дає натхнення, яке не можна описати, але дає стільки енергії і задору в цьому творчому процесі, що не відчуваєш втоми і не виникає бажання перериватися на відпочинок). В такому стані нашого єства Сущий дбає про наші матеріальні потреби, коли вони в нас виникнуть і ми готові їх прийняти (це дві умови для отримання достатніх матеріальних статків, щоб жити в задоволенні). 

Стаючи самостійною, людина бере на себе відповідальність за себе і все оточуюче – це вже крок, це вже зміни. У свідомій відповідальності ми шукаємо, як краще жити, шукаємо свідомо такі ж знання — так росте наше усвідомлення суті життя і його сенсу. Ми зазирнули, ми бачимо своє нутро, ми вчимося бачити свою суть, свою душу і кажемо, що є відчуття знаходження себе, свого Бога. Таке усвідомлення йде з глибини нашої душі.
Ми моментально відчуваємо, що знаходимо напрямок в пошуках свого шляху. З цього моменту ми починаємо пізнавати свою сутність і як тілесний сигнал початку цього моменту приходить з відчуттями радості, щастя, піднесеності (є такий не випадковий вислів – перебування на сьомому небі від щастя), благості зі щемом в грудях. Ми почули голос душі. Це є зовнішня підказка, це є знак того, що ми знайшли те, що шукали і вийшли на вірну путь. Водночас ми свідомі, що це тільки початок, але свідомі того, що в нас зникає відчуття страху. Це ми родились як індивідуальна сутність. Усвідомлення себе приходить через усвідомлення дуальності нашого єства і приходить воно теж з певною гіркотою. Коли ум закриває нашу душу, то ми живемо несвідомо і ум дає нам установки на легший шлях існування через отримання задоволення в багатстві, в екстазі, в алкоголі …, в цих тимчасовостях.

Ми бачимо свою сутність, ми бачимо звідки йде сила і навчились бути стороннім безпристрасним спостерігачем за собою, ми можемо керувати процесом свого буття, керувати енергією. В такому стані спокійного спостереження всі думки, слова і вчинки бачаться глибше і ширше, а тому в нас є можливість подивитись в корінь негативних проявів і все ж найти там позитив і вміючи прийняти і цей позитив, і той, що приходить в якісних духовних відчуттях для передачі іншим. Коли ми цього навчимося, то це і є та аура духовної енергії, якою ми очищаємо і освітлюємо все навкруги себе.
 Якщо людина покращує свою духовність (благочестя), то з поселенням творцем цієї душі в інше тіло, душа фіксує через організм, і сама людина — кращі умови, тобто душа ступила на вищу щабельку драбини, що веде душу, якщо можна так сказати, в рай. Розуміння цього і утвердження в цьому дає нам радість життя і ми можемо сказати, що маємо щасливу долю.

 Можливо, наступні речення слід було вписати з самого початку, що душі на нашій планеті в наших тілах носять в собі завдатки, властивості, які ми спостерігаємо в людських поступках, словах, як зовнішні прояви духовного стану. Це можна означити як психічний стан душі і як емоційне сприйняття тілом і умом з їх функціональними органами оточуючого середовища і себе в ньому.
Розділяти тут нічого — це є наша ціла і єдина сутність, що перебуває в трьох характерних станах – в невіданні, пристрасті і в благості. Ми їх і будемо вислідковувати. Життя людини в не-віданні характеризує саме слово – не відає, не знає, як жити – просто існує (таку людину не цікавлять ні духовні, ні мирські цінності – вона в постійному незадоволенні, гніві, розпусті); в при-страсті – це коли тілесні, мирські потреби переважають духовні в більшості життєвих ситуацій, коли наш гнів, гординя, злість, зависть, жадібність, користолюбство, критицизм, лінь, похіть, надмірна любов матеріальних благ, відсутність мудрості при наявності багатства, влади перекривають доступ знань з підсвідомості. Така душа довше йде в життях в своєму розвитку.
 Третім станом цих умовних визначень є благ-(о-г)-ість (благий гість). Душа блаженствує, перебуваючи в гостях. Благі люди шанують і леліють свою душу і так відносяться до інших. Вони поважають Боже начало і досить скоро проходять духовне збогачення на Землі.

 З третьої категорії у людини є «шанс» відправити себе на нижчі планети і навпаки. За своє коротке земне життя людина може перебувати в одному з описаних станів, або пройти через усі, бо сам поділ є умовністю і є тільки означенням для нашого усвідомлення. Що цікаво – душа може знаходитись в людських тілах, в тваринах, в птахах, в деревах, в рослинах, в каменях в залежності від способу життя в попередньому тілі. Ми цього не бачили, але є відчуття, що знаємо. Думаємо, говоримо, читаємо, пишемо не все, бо не знаємо всього. Тому маємо надію, що хтось так само міркує. Може хтось прочитає і теж стане пошуковцем істини.
Так в цих трьох станах, душа перебуваючи в тілах, організмах із життя в життя устремляється в досягненні одвічної справедливості. Саме справедливий спосіб життя дає нашому єству знаходитися в стані щастя і умиротворення.

«Одного разу два підприємці, які володіли маленькими фірмами, зібрались в інше місто для підписання домовленостей, які б дозволили б їм збільшити продуктивність виробництва і, відповідно, доходів. На шляху в аеропорт вони попали в аварію і запізнилися на літак, тим самим зірвали підписання домовленостей. Окремо слід сказати, що літак, на якому вони мали летіти, розбився і всі пасажири загинули.
Деякий час підприємці провели в лікарні, заліковуючи свої рани, а коли виздоровіли, то знову зайнялися своїми звичними справами. До кінця своїх днів їм так і не вдалось розширити свій бізнес і збільшити доходи, але один з них був щасливий, а другий ні.
В чому ж була різниця, хоча зовні їх життя не помінялось?
Саме так, що тільки зовні їх життя не помінялись. Справа в тому, що перший підприємець весь свій залишок життя ремствував на долю, яка порушила всі його плани, а другий – до кінця своїх днів дякував Богу за збережене йому життя». Сергій Шепель.

Коли ми говоримо, що маючи одинакову освіту, маючи приблизно одинакові сім’ї, певні надбання в матеріальному і духовному плані, то один живе щасливо і радісно, в достатку і злагоді з оточуючими, не напружуючись добуває хліб насущний і до хліба, а інший злий, пересудливий і наледь збирає собі на прожиття – хоча може трудитись не покладаючи рук. Такий контраст досить добре прослідковується в багатодітних сім’ях. А чого так? А тому, що першому Бог послав душу на щабель, чи більше, духовної зрілості вище, чи можливість більш повніше бачити своє покликання, свою місію на Землі. Маючи такий дар, ця людина має милість (можливість) розвиватись в нових якостях, більш позитивних. Аналогічні шанси духовного росту і в того, що в даний час знаходиться нижче. Це люди пристрасті. Вони за одне земне життя умовно можуть зрівнятись, або помінятись місцями. Не забуваймо, що будучи в благості, ми є еталоном поведінки, скарбницею мудрості. Таких розрізнень в сущого і в природі немає. Ці слова-порівняння для споглядання картини життя і усвідомлення себе і оточуючих в ньому. 
 Дослідження вчених показує, що людей в пристрасті перебуває біля дев’яносто процентів. Із десяти залишкових – тільки один процент людей перебуває в благості. Їх називають праведниками, святими, містиками, пророками, мудрецями… 
Ми є тією більшістю, але поспостерігавши за нами, можна сказати, що і в цій категорії перебувають люди з досить різним рівнем духовного розвитку. Є в цій категорії і духовно богаті, і матеріально багаті – це певний статус, це певна щабель умовної драбини. Вони теж є в меншості і несуть велику відповідальність перед сущим і перед людьми, але несуть цей хрест в оточенні зависті. Будьте свідомі цього і з розумінням і гідністю поводьтесь. У вас теж є можливість – рости, чи деградувати.

Отримавши бог-ат(ад)ство (в цьому слові, в першому складі, єству підказується його внутрішній стан, ознака тих божественних якостей, які наше єство отримало і має передати далі через духовний ріст і оточуючим тепер, вмотивовано і наші можливості: йти до бога, чи в ад), в-ладу, ми не в-праві бути споживачами і транжирами, бо тоді душа після пере-в-тіл-ення (реінкарнації) опуститься на сім щабелів нижче і відповідно отримає таке тіло.
Дякуймо сущому і тому, хто носив цю душу до нас за такий статус і маймо мудрість зберегти, або підняти його для нового нашого брата, чи сестри по духу. Тому наші емоції, наше тіло, наш ум, наше серце не мають забувати, що маючи сьогодні творчий спокій, то дбаймо про душу, яка скоро буде в іншому тілі і дякуймо Богу, що дав нашим тілесам таку душу – люблячу, щасливу, задоволену, самодостатню, милосердну. Ці якості дають нам енергію можливостей спілкування з Творцем, з мудрими людьми (саме таких він скеровує на нашу життєву стезю і навчає нас ділитися цими якостями, цією енергією. Мудрість не залежить від статків).
 
Реінкарнація душі в різні тіла без вибору раси, нації, статі, тобто наших зовнішніх проявів, є промислом Божим, тобто нами, але ми не усвідомлюємо цих виборів. Це і не вибір – це звичайний путь еволюції. Аналогічне може статись і з мирським – політика всіх держав одинакова, то можливо і кордони не потрібні. Рух людей по світу на сьогодні не досить обмежений і вони бачили як живуть інші наші брати і сестри по духу і тілу. А їздять ті, хто шукає кращого, а відповідно і бере собі за еталон життя щось краще. Для прикладу: сусід побудував прекрасну хатину – і ми можемо таку зробити, якщо постараємось, а можливо ще й добротнішу, бо є варіанти пошуку кращого. Ніхто ж не йде до п’яниці з порваним одягом і не лягає біля нього в калюжі, порвавши свій костюм.
 Людство сьогодні на планеті свідоме, що потрібне єднання земне і духовне – ми ж одного кореня, ми ж одна родина. Якщо більшість буде так думати, говорити, діяти, то таких ми народимо і політиків (з аналогічним мисленням), а можливо це не будуть політики, а спеціалісти по благоустрою суспільства, яких найматиме людство зїх уміння, по їх таланту. 

З таким розумінням ми маємо підходити до кожної людини, як до собі подібної. Ми маємо бути Кристою, Абрамом, Сулейманом, Марічкою в одній єдності, в одній суті. Воно так є. Душі для сущого всі одинакові. Всі інші поділи по расах, націях, статях, статусах, інтелекту є поділом за мирськими категоріями. Ми вже сьогодні свідомі, хто править світом через гроші, які стали найціннішою річчю, бо ми придаємо самі їм таку властивість. Давайте надамо доброті найціннішу властивість в світі – це ж можливо. Ми свідомі, що хочемо рости духовно як Іісус, як Мансур, як Сократ, як Серафим Саровський…, що вже не хочемо бути бідними. Ми хочемо гармонії. Це процес і досить тривалий. Як процес дихання – вдих, видих – різне призначення, різні дії закінченого технологічного процесу в людському організмі, який ми називаємо диханням. Так і в процесі духовного росту. В кожного із нас є хороші думки, слова, вчинки – тільки пошукайте самі в собі. Ця якість шукається і постороннім, якщо він є спостережливий дослідник, але все ж з метою вивчення себе. Коли ми досліджуємо себе, чи когось, то часто густо бачимо і не зовсім хороше і побачивши його, нам відкриється і хороше. Ці якості є в кожного і є ознакою єдності сутності нашої – це процес життя. Однак, в більшості своїй, ми всі хочемо кращого духовного і кращого матеріального із-за характерної нам пристрасті, то в нас є можливість творити ці показники у більшості миттєвостей свого свідомого життя-буття. Слід виокремити, що хотіння є бар’єром, а потреба є сходинкою. Пам’ятаємо це.

«В не раз уже заштопаному халаті, із яскравого кольорового волокна, в лікарняній переповненій палаті, стоїть старенька і плаче біля вікна. Її уже ніхто не втішає, бо всі вже знають про причину цих сліз. Сусідок по палаті відвідують, а їй, лиш разок, синок халат привіз. Про тапочки забув, сказавши ніяково, що привезе завтра… і щоб потерпіла.
— Звісно потерплю. Я ж на перинці і в шерстяних носках можу полежати. Куди мені тут ходити? Простору мало. Поїсти санітарки принесуть. Мене хвороба настільки вимотала, що хочеться тільки полежати і відпочити… 
Зітхнув синок, відвівши очі в сторону:
Тут…Розумієш…Справа є до тебе… Все дуже запутане і тонке… Але ти не думай погано про мене! Квартира в тебе пуста, і ми з дружиною подумали про те, що ти то там, то тут… Одна… Хвора… Підлікуєшся – то до себе заберемо! І онуки будуть раді, ти ж знаєш! Вони душі в тобі не знають, мамо! Все! Вирішили! Ти до нас переїжджаєш! Твою квартиру будемо продавати!
Дістав папери, мовив без сумніву: 
Я все продумав, мені довірся, мам… Як тільки ми побачим покращення, то зразу ж жити переїдеш до нас.
— Що тут скажеш? Він син їй, рідна кров… А внуки – то ради них і варто жити! І підписала, не підозрюючи, як все насправді є. Проходять дні, проходять і місяці…Синка все немає. І навряд чи він прийде. Стареньку втішали і жаліли… Але хто ж і чого тут не зрозуміє? А старенька з кожним днем все слабше і по ночах все частіше сниться сон, як щоранку кашку синочку гріє, але він все плаче і не хоче їсти. І перші кроки маленького синочка, і слово, яке сказав він в перший раз, і перші царапини і шишки, і дитячий садок, і школа – перший клас…. Лікарі мовчать, намагаючись що є сил, хоч якось полегшити її муки. А рідня строго заборонили повідомляти діагноз матері. Вона не знає, що лікарня ця – не міський простий стаціонар, що шансів на поправку більше немає… Але для неї незнання – не кошмар. Табличка «Хоспис» на стіні біля входу ні про що їй не говорить. На чудні слова давно вже мода і чи потрібно за це когось винити? Вона не знає, що синок регулярно дзвонить лікарям два рази в тиждень:
Ви ж говорили – вмирає… Чудно…Що до цього часу ще жива…?
Вона жива, Вона все жде і вірить, що син прийде, обніме і пояснить… Відкриються палати двері і вона підійде до вікна. Вона ж все зрозуміє і простить. З останніх сил вона встає із ліжка, тримаючись за стінку, підходить до вікна. На скільки їй ще вистачить терпіння так вірити синку? Вона готова до кінця старатись. І сил, яких нема, але вона має їх знайти, а раптом він прийде? Вона ж має дочекатись! Прийде… Ну як він може не прийти? Стоїть і плаче… Жде від сина вісточки… На небо тільки погляне випадково і перебирає рукою натільний хрестик:
— Мовби, почекай Боже, не забирай!».

Любити, жити позитивом, бачити позитив – це і є сенсом нового життя і торжеством радості життя. Одночасно ми бачимо і чуємо негатив, як данність нашого життя. Погодьмося, що сьогодні зустрічається і негатив, а ми, як людина свідома, аналізуємо: чим ми створили дану ситуацію, чи проблему?, для чого вона нам (підказка, урок, порівняльна оцінка)?, як вийти з неї в позитиві? Це є способи в баченні смислу життя. Над цим потрібно трудитись, чи вміти, чи знати цей процес, а ми в своїй більшості не є шукачами. Нас до цього готували? Ні. Суспільство, служителі релігійних традицій і влада були і є гонителями нового. Їх влаштовує консерватизм.
Згадаймо Іісуса Христа, який дав новий позитив для духовного росту через любов: «Любіть одне одного і ближнього свого, як самого себе», а тогочасне суспільство на чолі з книжниками і фарисеями повстали проти цього. Вони мали свою ідею щастя. А він приніс їм знання істини. Символічне розп’яття. Дванадцять учнів його втекли, хоча були свідомі, що його вустами говорить істина. Істинні знання зійшли з вуст і продовжили жити. Це вже була потреба життя. Такі месії, пророки приходять завжди раніше, щоб показати жаждущим правди, свободи, любові, щастя. Його повчання почали записувати через декілька століть, а «використовувати» після тисячоліття їх проголошення. Суще нам і сьогодні дає підказки і посилає знання істинних знань для душі і тіла, але політики не готові приймати їх, а по-друге, вони всі сили скеровують на їх знищення. Ці цінні записані знання сьогодні попи будь якої релігійної традиції, секретні служби кожної держави, власть імущі ховають, а деколи знищують. Не заховають, не знищать. Знання теж є видом енергії і вони все одно з часом проявляються в нас, бо ми теж до певної міри є месіями, є посланцями Бога в душах наших на Землю, як сотворці божественних енергій.
Тепер інтернет інформує спільноту про наявність великої кількості нових технологій в забезпеченні людства (особливо тих, що стосуються продуктів харчування) всім необхідним і без великих затрат. Ми можемо бути здоровими і чистими без армії фармацевтів, лікарів; без маси юристів, що каламутять (як ті, що стоять біля казанів зі смолою) совість, граючи на підлих почуттях людини, аби бути при справі; без служителів церкви – що давало християнство тисячу років тому і, що дає сьогодні? Як результат – брак духовної їжі у пастви, а тому ми свідки відокремлення нових, більш прогресивних гілок цього сильного могутнього дерева – це і протестанти, і кальвіністи, це і євангелісти, що своїми засобами і методами показують новизну життя, а не закостенілу ортодоксальну святу книгу, яка містить в собі язичницькі окремі традиції, іудейську суспільну ідеологію з Ісусовими повчаннями для духовного розвитку людства, через поширення ідеї любові, доброти, через славослов’я в піснях і проповідях, через відмову від обов’язкових постових і інших обмежень. Однак слід розуміти, що наявність таких бар’єрних інститутів в суспільстві можливе при наявності неусвідомленого попиту. Пристрасні бажання ума не дають виходу знань з душі. Сьогодні люди мають знання і відрізняють добро і зло. Вони свідомі, що щось нове насувається в їх уми, але не знають як з цим поступити. Ми боїмося за завтрашній день, ми боїмося, що ж буде в майбутньому…? Не будуймо ілюзій. Будьмо свідомі, що все, що відбувається (добре, чи не зовсім) — все скоюється на краще.

Символічно цими словами ми проводимо оцінку, порівняння словом, справою і цим ми ставимо себе в стан утворювача негативної енергії. Наше життя-буття здавалося б при об'єктивному сприйнятті і є єднанням у прийнятті об'єктів життя і усвідомлення чуттєвого прийняття духу, як джерела життя. З цього ми усвідомлюємо, що сама наявність життя є тим об'єктом і суб'єктом пізнання.
 Влада тотема і влада соціуму поступово заклала страх в єство людське, який видимий умом і відчувається душею і має силу над окремою душею, бо вказаний страх сильніший кровного єднання. Але вміння прийняти добро, любов і мати від цього задоволення, а на основі цього вміти роздаровувати в побажаннях і справах і приводить нас в стан щастя. Такий шлях показує могутність окремої душі і духа. При прийнятті в свій спосіб життя доброти, справедливості, любові, то ми маємо свободу в цих категоріях і як індивідуум в соціальному середовищі, бо такі люди при зіткненні в життєвих ситуаціях з суспільними правилами, законами, суспільною мораллю, діють з позицій духовної затребуваності.

А як же народжується добро і зло на планеті? Ми знаємо розбійників, які ставали подвижниками віри, і соціальних стовпів Всесвіту, які возвеличили себе в земних діяннях, але в кінці кінців зійшли в пошуках істини до відмови від соціуму, бо ми взаємопов'язані і ми є одне. 
Також людям важко прийняти положення про неістотність понятійних відмінностей добра і зла, бо й ця відмінність є досить мізерною. Навіть для нас людей пристрасті суть цих двох понять слід усвідомити як одне явище, а це протиставлення дає нашому уму тільки оцінити ці категорії, споглядаючи, або чуючи про них, то виходимо з того, що тільки на тлі одного з них, ми можемо давати оцінку одному і другому. Їжа погана, чи хороша, але вона їжа (голодний насичується будь якою їжею …). Робота виконується добре, чи погано, але вона робота і все одно є результат в її кількості і ми задоволені і поганою роботою через відсутність хорошої. Таким чином ми можемо підходити без судження до будь яких явищ і подій у житті. 

Вставимо по тексту притчу. «У негоду, по глибокій багнюці насилу пробирається подорожній. З вікон на нього дивляться і посміхаються — навіщо в таку бурю він не залишився під кровом? Порівняйте, скільки буде насмішників і огудників, і як мало буде тих, хто подумає про мету подорожнього. Можливо він йде врятувати ближнього? Можливо він лікар, що поспішає на допомогу? Може бути це вісник, несучий порятунок цілому народові? Багато добрих цілей може уявити людина, яка послуговується добротою, але в житті це буває так рідко!»

 Проявляймо милосердя і доброту до наших братів по духу, які потребують (сущий вкаже нам на них – тільки будьмо уважними. Ми теж бажаємо уваги, то не забуваймо, що хтось не менше за нас її потребує) і які шукають споріднених якостей. Не кожен здатен дати і не кожен може взяти. Хочемо стати, чи бути багатим-богатим, то можливо найкоротший шлях до цього – вкрасти у когось і одночасно в себе. Вкрали матеріальне, а в себе духовне, а мудрості, ума, щоб ним розпорядитись і немає, бо богатство духовне і багатство матеріальне ходять рядом. Для прикладу, гроші дають відчуття і певну реальну свободу. Так на них можна купляти щось потрібне, у нас розширюються можливості, у нас розширюється коло діяльності, ми вільні у певних своїх діях, ми можемо собі дещо дозволяти, але внутрінньо ми не ростемо. Якщо нам слід рости, то ми маємо приймати і водночас вміти передавати, передача проходить від задоволення, від радості того, що ми маємо: передача проходить від стану любові, бо мати гроші, як матеріальне багатство не означає, що ми автоматично поповнююємося богатством духовним, Наповнення, якщо можна так сказати, проходить автоматично, коли ми маємо матеріальне і зуміємо ділитися, передавати потребуючим – ось тоді відчувається наш духовний розвиток з приємних відчуттів. Розуміємо, що від чисто механічного збільшення матеріального, ми не можемо одночасно нарощувати духовне. Від насичення матеріальним починається відчуватися перекос в досить збільшуваній відстані між матеріальним багатством і богатством Душі. Ми, зазвичай, в духовному розвитку залишаємося на попередньому рівні. Ми починаємо відчувати внутрішнє збідніння, нам ніколи займатися стяжанням духовного, бо всі наші думки, слова і дії спрямовані на збільшення в нас грошей і відповідно статків. Ми це відчуємо про певне відсторонення від нас колишніх друзів, знайомих, бо вони не притягуються тими духовними якостями, які були в нас раніше – в нас переважає корисливий підхід у всьому. Ми говоримо тільки про гроші, а не про дружні відносини, про дітей, про свої почуття. Відпадання колишніх друзів і можливість бачити тематику своїх розмов дає явну підказку про втрату зв’язку з Богом, бо кожна людина є носієм Божественного – усвідомлює вона це чи ні, але так є. У нас появляються нові друзі – корисливці, завистники, тобто такі, якими ми помаленьку стаємо самі. Таким чином, людина багатіючи починає відчувати себе біднішою; вона насичується матеріальним, але духовно рости вже не може – вона цим багатством закрилась від Бога, вона закрила свою Душу. Вона може навіть ходити до церкви, але церква не відкриє душі. 
Нам слід зрозуміти процес духовного розвитку людини, то тоді і поміняються і наші дії. Теж стосується суспільного статусу. Це два сильних монстри, які поїдають наші духовні надбання. Вони мають рости паралельно, а так буває рідко, але цілком можливо. Це все в наших можливостях. Як ми стягали багатство самі, то так маємо визначитися і зрозуміти, що тільки ми самі зможемо стяжати духовне в собі. Тут не допоможе піп чи монах. Так, якщо це дійсно духовна особа чи така, яка знаходиться в процесі свідомого духовного розвитку, то вона зможе нам бути тільки підказкою в правильності шляху, бо фактично наше звернення до них і визначило сам початок пошуку. Застосування в цьому абзаці своїх можливостей у слові «сам» дається для розуміння напрямку пошуку, бо будь яка людина сама не може стягати матеріальні багатства і сама не може у виокремленості стяжати духовне. Наші енергії поєднані – ми від когось залежимо і від нас хтось залежить; ми комусь допомогаємо і нам хтось допомогає, але в будь якому випадку знаймо, що в усьому нашому житті, у всіх наших діях присутній Бог. Від нас частково залежить: допускаємо ми його чи закриваємось від нього. Бог є в єдності з нами тоді, коли ми його приймаємо, бо будь які зусилля людини стати кимось краще є по суті без смислу, марнота та й годі. Коли ми звільняємось від бажань, навіть таких, як стяжання духовних якостей, напружуючись, то цим розумінням ми вже є іншими – ми вільні для прийняття. Бо навіть наші релігійні традиції намагаються показати крупиці духовного, то знаймо, що воно вже є в на і було, тільки ми не здібні його бачити і відчувати. Повноту життя людина відчуває не такими намаганнями, а тоді, коли не знає як слід жити і наш спосіб життя нас влаштовує. Влаштовує, бо ми відкриті у прийнятті Бога. 
Зупиніться й помисліть — чого ми досягли, який наш статус у світі духу. Ми бідні, а хіба ми хочемо того ж в подальшому житті? Не дарма кажуть: вік живи і вік вчися. Навчання у надбанні духовності носить природність, коли вчаться всі. Ми не утруднюємо себе подібними роздумами, інакше вчилися б.

«Прийшла Бідність і Багатство до одного чоловіка і питають:
— Хто із нас красивіший?
Злякався він і думає: «Якщо скажу, Бідність красивіша, то Багатство розсердиться і піде, а якщо скажу, що Багатство прекрасне, то Бідність розсердиться і мене замучить». Подумавши трохи, а потім сказав:
— Поки ви так на місці стоїте, то я не можу вирішити. Ви пройдіться.
Стали Бідність і Багатство проходити туди-сюди. Подивився на них чоловік і говорить:
— Ти, Бідність, дуже хороша зі спини, коли відходиш, а ти, Багатство, просто прекрасне в момент приходу».

Тут не слід вважати кількість багатства, а його якість – скільки ми потребуємо, чи скільки ми можемо взяти. І це слід знати, бо створимо дискомфорт, а то можна ще й гірше отримати ніж було до цього. Для прикладу: женимося, чи виходимо заміж і попадаємо в богату сім’ю, в їх світ – як ми почуваємось?…, хоча маємо шанс для прийняття цього статусу душі і тіла. Або навпаки – попадаємо в бідну сім’ю…, то тут, маючи богатство, є чим ділитися — і духовними і матеріальними статками. Тут можлива допомога для росту, а, можливо, молода людина, маючи батьківські матеріальні статки, духовно опустилася до духовгого рівня бідної сім’ї. У першому випадку, маючи шанс для духовного росту, ми приходимо без матеріального, то це є буцімто неприйнятним. Однак, коли ми духовно починаємо рости, то це суще дає саме нам таку сім’ю для подальшого розвитку душі. Мирська характеристика цього – можливо попав у рай, а можливо у пекло. І якщо це і наша характеристика – то це ми самі такі і є, то це ми так і бачимо світ, так його сприймаємо і тільки ми. Пам’ятаймо це.
Оберігаймось від протиставлення, або роз’єднання сакрального і матеріального, бо це є наше єдине ціле дароване Всевишнім для розуміння того, — хто ми є? і звідки ми пішли, як істоти соціальні? – діти Бога єдиного, Духа Святого. І в миру ми досить часто цих мудрих праведних людей, які живуть в благості і називаємо святими чи духівниками, тобто, носіями Святого Духа не залежно від їх матеріальних статків.
Саме це дає нам силу – силу Духу кожній людині, кожному народу… незалежно від місця проживання, національності. Богу поділ чуждий – для нього всі душі рівні і достойні розвитку. В його силах поправити нас. Перевірте. Хіба не раз ми міняли думку, чи рішення, чи переробляли роботу? І давайте згадаємо, що нас спонукало до зміни рішень …- дискомфорт душі, як проявлений поклик нашої душі, нашого Бога до спонукальної дії. 
Уміння окреслити коло темних енергій, усвідомити причину їх появи в нашому житті допоможе утвердитися у своїй свободі поведінки. Можна не допускати до себе темних енергій, дякуючи за таке вміння пізнання і славословінням імен Бога. Славословіння розуміється як швидка допомога, а потім іде процес встановлення діагнозу, лікування і результат. Бо можуть бути і не славословіння імен, а вміння входити в стан радості через доброту. Це досить широка тема і кожен сам може шукати собі помічний спосіб через свій досвід. Це якраз нас підводить до розуміння того, чому конкретна людина і людство в цілому має бути такою відповідальною за вимовлені чи проголошені слова. Не можна уникнути в миру темних енергій, але лише знання їх причини появи дає енергію терпіння і розуміння їх. Поняття Блага дає спокійний стан, а зворотні понятійні відчуття нас дратують, турбують і віддаляють від позитивних потоків енергії.
Розглядаючи природу слова «Бог», і що це є набір різних енергій, дії, які людина бачить в проявах людей, природи, як рух енергій. Це не є особа. Руху енергій, можливо підходить більше слово: Святий Дух(Світлі Енергії) — дунути – рух повітря, як рух енергії, як процес життя. Так, як ми розглядаємо природу слова, то саме слово — святий і має своє походження і надає смислового значення в слові – світлий. Святий – це чистий світлий рух духовних позитивних енергій, чи позитивний прояв в діях вкладений в дію – слово, як благоволіє, як Божа блага світла воля в потоці духовної позитивної енергії (Святого Духа).
Говорячи про наявність світлих духовних якостей в енергії, то є і ті, які її пізнали і її носії — святі. Взагалі, краще слово святий застосовувати під назвою цілком визначеною: подвижник Духу і явитель сенсу життя, праведник миру.
Церква, релігійні традиції світу виконують дуже велику роль в середовищі людства, як певний орієнтир духовного розвитку на даному етапі позвитку душ людських у відповідності їх можливостей прийняття Духа Святого в себе, в свою діяльність. І для розуміння, слід з вдячністю відноситися до святих, до праведників, до мудрих людей саме з цієї позиції, бо вони постійно йдуть у своєму духовному розвитку впереді всієї маси людства. Святі, праведники, містики більше схильні находитися в середовищі адептів релігійних традицій для засіву духовних якостей в цьому середовищі і це середовище найбільш підготовлене церквою до сприйняття їх послань. Такий поступальний рух у розвитку духовності в людському середовищі сприяє утвердженню довіри, в устремлінні окремих індивідів до пізнання суті Духовності.
Водночас слід вказати, що на сьогоднішній день дозріла велика потреба людства у духовних пізнаннях і релігійні традиції до цього не готові, і які, можна констатувати, що до цього не проявляють активності із-за своєї ортодоксальності, канонічності, які своїми твердженнями не відповідають духовній затребуваності людства. Служителі церкви фактично із-за своєї службової узалежненості не можуть виходити за межі канонічних уставів, а праведники, які знаходять свою обитель біля монастирів можуть передавати духовні пізнання тільки окремим особам і індивідуумам. Поряд з цим вони в основній масі частково обмежені нормами релігійних уставів і на рівні свого духовного розвитку, ще досить сильно себе узалежнюють чисто фізичною і економічною узалежненістю від монастирського уставу. Істинних старців, святих, містиків, праведників досить невелика кількість і вони із свого розуміння не приєднуються до суспільного монастирського життя, та і самі релігійні традиції стараються відгородитися від них із-за їх вільності Духу. Вони бояться поширенню істинних Знань про Божественність, виходячи з корпоративних відомчих інтересів. Це в деякій мірі має доцільність, бо навіть послідовники не можуть сприймати і приймати істинні Знання – вони збунтуються проти таких святих праведників. Не всі люди готові пізнавати і приймати Бога. Вони можуть говорити ці слова, але ці слова не виходять із їх духовного стану, а з суспільної облаштованості. Доми молитви є якби згладжуючою суспільною організацією, яка може показати благість Божественності і є стримуючим елементом наших пристрастей. Саме ця нейтральність частково допомогає частині суспільства, чи сказати, що хоча б не несе шкоди духовному, психічному розвитку. Силою і маніпуляціями ні одна релігійна традиція не може навернути паству до пізнання Духовного. Цього не можуть зробити і служителі церкви, бо вони обмежені канонічними вимогами і в своїй масі не є зразком духовного подвижництва – їх слова відрізняються від способу їх життя. Тому така розбіжність несе в смутне середовище людства недовіру до них. І це закономірно. Щоб проповідувати Істину, потрібно самому бути чесним і правдивим по життю.
Ми дозволимо трошки торкнутися і тих індивідів, до яких приходить по психічну чи духовну допомогу частина людства із-за душевного неспокою, який вони не можуть і не вміють погамувати, не вміють наповнювати себе духовними Знаннями. Це «знахарі», маги, ведуни в їх же визначенні білих, чорних, кольорових дій на психіку людини. Вони мають ті ж якості Божественного чи Диявольського впливу на психіку людини, як і ті, що шукають у них розраду. Вони є носіями більш концентрованої такої енергії, однак зазначимо, що завжди результат такої допомоги від святих чи магів напряму залежить від можливості прийняти ці настанови чи вказівки єством вопрошаючим. Це наша слабкість, що ми шукаємо посередника, але ж і рішення ми все одно приймаємо від свого душевного стану самі. Тобто ми самі і можемо допомогати своїй психиці, своїй Душі справлятися з усіма життєвими негараздами. Дабре було б, якби нас вчили цьому. Сьогодні цим суспільним інституціям важко і вони цього не бажають. Тому люди бігають у своєму невіданні то в дім молитви, то в дім мага чи сатани. Дім молитви не завжди може надати допомогу, але він хоча б не зашкодить психічному стану людини. Інші в основній масі не вміють визначити можливість конкретної людини її рівень духовного розвитку, її потреби в отриманні психічної допомоги і цим шарлатанять. Та і біля них часто облаштовуються нечистоплотні люди, позиціонуючи себе з магами будь якого спрямування, позиціонуючи себе з праведниками, але це їх прийняття. Це особисте прийняття рішення і тих, хто до них ходить. Не до них слід іти – іти слід в себе самому і ми пізнаємо свої можливості в прийнятті Бога в тій мірі наскільки ми готові у своїй чистоті. Тому прхаємо очищуймося духовно в своїх словах, в своїх добрих справах і тоді у неас не виникатиме бажання бігати до до старців, до магів, до знахарів. Нам Сущий підкаже як облаштувати своє життя. Навіть, якщо виникне потреба Душі нашої в допомозі таких людей, то вона піжкаже нам путь паломництва. Покладаймося на Знання Сущого, покладаємося на відчуття своєї Душі. Як представника Бога в нас. Довіряймо йому і по вірі Нашій буде Нам. Це єдиний путь по якому легко чи тяжко Людина йде до Бога.
Слово святий, світлий дух, священний по своєму смисловому наповненню виходить із суспільного сьогоднішнього вжитку із-за відсутності в ньому свого наповнюючого зерна. Із святого зроблено святотатство. Велика кількість діянь духовних енергій застосовуване в проявах священних проявів на Землі, але саме прекрасне люди відторгують – це життя. Коли думка відхилилася від священного призначення буття, то і сам сенс буття зникає. Прояви взаємопогодженості, гармонії душі і тіла, духовного і матеріально-суспільного і є священнодіяннями людини.
Бог — це все. Бог — це просто ім'я всього, що оточує нас. Ми в ньому. Він в нас. Бог близько. Кожному можна зробити висновок Бога в своєму серці, можна прийняти його всією душею, але не можна розповісти про нього. Можна бути ним, але не можна його висловити. Бо ми як та крапля, досягнувши повноти і потрапивши в океан вже є не виокремленою і яка вже не проявляється від себе. Вона проявляється від загального. 
До цього і в подальшому ми пишемо слово – «Бог» наповнюючи його змістом, смислом, розуміючи його як позитивні енергії, які зібрані людством і всім живим і не живим, всім видимим і невидимим,і які єенергіями загальними, всіма надбаними. Якщо ми це будем розуміти, то і уже знаємо, що ми без страху можемо кожен брати цю позитивну енергію. І цей спосіб взяття ми сьогодні сприймаємо по цих словах, як буцім то нам це дає Бог. Брати, чи получати позитивну енергію (любов, доброту, милосердя …) ми можемо, але не кожен може взяти і получити. І в цій книзі червоною ниткою прописується те, як підготуватися для взяття, чи отримання. Тут ми розглядаємо і те – коли, де і скільки ми можемо взяти чи получити. Читаємо, усвідомлюємо і приймаємо, а далі раздаємо в радості, то тоді кожен день і на схилі років ми відчуваємо, що наше життя складається якнайкраще і ми дякували і дякуємо за це всіх і вся. 
Бог – це життя, стиль життя в гармонії з природою. Це певний спосіб ввійти в співзвучність нашої душі й тіла з Космосом. БОГ – це не слово і не слова про щось. Це наше відчуття життя, це наше відчуття цих енергій, їх присутності в нас. Це відчуття присутності і є нашим досвідом, нашим вмінням взаємодіяти з Божественним. Тільки усвідомлення присутності в нас божественного і вміння реалізовувати можливості, які відкриваються цими пізнаннями надає нам впевненості повної довіри до всіх проявів, які відбуваються в нашому житті.
Читаючи ці рядки, у нас появляється бажання входити в божественне, але куди подіти всі свої страждання, весь свій гнів, ненависть? Нікуди. Визначившись з напрямком йдемо, бо ввійти одномоментно в божественне не вийде. Це процес очищення, це процес навчання прийняттю позитиву у своє життя… Ми не маємо можливостей викидати енергії, енергій, навіть, негативних. Ми маємо вчитися цю негативну енергію перетворювати в позитивну. Тоді ми цілісні, тоді наше теперішнє життя є тим істинним шляхом до Сущого.
 При наявності життя ми можемо любити. Вчимося любити Себе й Природу такими, якими вони є, як прояв божественного. У природі стільки краси: і молоде, і старе дерево по своєму красиві, а на людське тіло робимо оцінку, але ж так і в людині: і в молодої людини є щось красиве, як і в старої є щось красиве. Придивіться будь ласка.
 Всі люди на Землі – одна родина і має одного Бога, одні і ті ж загальні енергії в собі і в оточуючому Всесвіті.
 Ці Знання, Розум, Доброту, Милосердя, Щастя, Любов, які ми отримуємо шляхом надходження в наше єство цих світлих, насичених енергій (рух духовних начал) нашим серцем відомі давно. Про них зокрема пишеться і в Біблії: «духом премудрості і розуму, духом поради і міцності, духом відання і благочестя» (Ісх.11,2), «духом благодаті» (Зах.12,10), «духом святині»(Рим.1,4) … по діях якого проходить творіння в процесах потреб, відродження, відновлення, утвердження в проявах матеріального світу … І саме Іісус Христос сказав своїм учням, що дасть їм цю силу, цю енергію в Святому Дусі, якою вони творитимуть волю Бога. Так це і відбулося до Ісуса, і відбувається по сей день, як рушійна насичена сила енергії у світовому творчому процесі. 
Тому носіїв цих якостей і стала людина називати святими. Здавалось би звичайна гра букв в слові. Але на сьогодні це стало лозунговим суспільним і політичним словом.

 «Одного разу у Вчителя спитали:
— Як можна разпізнати духовну людину?
Вчитель відповів :
—Це не те, що він говорить, і не те, яким він бачиться, а та атмосфера, яка створюється в його присутності. Ось що є свідченням цієї духовності. Бо ніхто не в змозі створити атмосферу, яка не належить його духові».

 Потрібно визнати людину на Землі як інопланетну істоту, чи як результат руху всесвітніх енергій. У фізичному розумінні Бог-Творець робить Адама з глини, а душі посилає з небес, як щось вище, якісніше і тому воно зберігається в людському уявлені вище – в горах, або на небесах (там де не-має бі-са, бо він на Землі в нас. А ми можемо на ці небеса подивитися з Венери – нема і є біс, тобто всюдисущ. Не-бо (нема бога) кругом. Не-має бі-са – на небі).Ми самі є носіями бога, тобто місцем де ймовірно живе Бог. Хоча і тіло, і душа є різними енергіями, як категоріями з іншими якостями і кількісними параметрами. Але і Земля підходить під ці умовні визначення – як вид енергії.
Наш Бог – це ми самі, якими нам хочеться бути. Про це пишеться й у Біблії, що Бог створивши людину по образу й подобію своєму. Той хто це написав, зібрав усі якості людини й наділив над- і най- кращими своїми якостями, створивши образ Творця. Хто його бачив, чи хто до нього нас заведе? Ми самі зайдемо з допомогою тих енергій, що подібні нашій.Бог не може бути зведений до якогось образу, метафори, символу чи знаку, хоча людський ум століттями намагався звести Бога до чого небудь: чому людина могла б поклонятися, до чого людина могла доторкнутися, з чим можна було б співпрацювати. Це — одне з найдавніших бажань людського ума: укласти Бога в людські категорії, так щоб Богом можна було керувати, маніпулювати ним, щоб Бог був у нас в руках. Саме зусилля звести Бога до образу спотворює реальність. Знаємо, що Всесвіт, Божественні енергії не належить нікому конкретно і одночасно наповнюють всіх, а образи — індивідуальні. Мирський ум — власник. Як тільки ми в позиції володіння, то ми відразу ж стаємо руйнівником Божественної присутності в нашому єстві — Душі. Володіння руйнівне. Бог не може бути персональним. Щоб пізнати Бога, нам необхідні перетворення в собі: вийти з суспільної особистості і бути частиною Божественного як єдиного. Тоді є можливість діалогу, тоді є можливість творення молитви. 
Але ми чинимо навпаки: ми зводимо Бога, не як щось позаособистісне, а до персонального і зводимо Бога до особистості, робимо з нього ідола, надавши йому обличчя, форму і ім'я. Тоді він подібний до нас. За таким принципом влаштовані майже всі релігійні традиції. Подібне притягується. Те ж спостерігаємо й у мирському житті. Збираються по подібних інтересах, по подібних поглядах на ситуацію і навіть молода пара збирається за подібністю якихось якостей, як духовних показників. Природа такого притягання полягає в тому, що в іншому ми бачимо свої якості, які нам подобаються і від них ми маємо задоволення й радість. Ось звідки у філософії застосовується визначення про видимі притягнення протилежностей. Це є тільки частина природи людини. Дослідники знають. 

 Історики пишуть про появу істоти, як людини розумної з подальшим еволюційним розвитком за версією Дарвіна. Але ці дві версії, можливо, є хибними. З цим погоджуються вчені. З початком вивчення духовних категорій – як от: любов, щастя, доброта, радість, справедливість, що можуть проявлятися в матеріальному світі і підтверджується дослідами про наявність таких енергій, і що їх носіями є теж думка і слово, то доводиться констатувати, що не все так просто, що Природа є великою таїною, що душа і тіло є різними видами енергії, які виконують різні функції в житті людини. Однак не протилежні, чи відокремлені, а являють собою одне ціле.

Наші бажання, можливості віддзеркалюються. Наприклад: ми не маємо поваги до іншої релігійної традиції (релігії), окремої її гілки, нації, раси, то отримуємо нове тіло, яке має в оточенні людей з такими релігійними переконаннями, в тій нації, в тій расі і самі є їх членами, чи представниками.
Ми маємо бути свідомими, що будь яка дія в оточуючому світі є дзеркальним відображенням нас самих, наших якостей (підказкою є наші відчуття доброго, чи не дуже). За повсякденщиною ми не вчимось спостерігати за собою, своїми діями (слова, думки, емоції, діла), а добре було б, якби вчились, щоб це була повсякденна потреба, стиль нашого життя. З цього моменту ми є свідомі, що це є дзеркальне відбиття нас самих, це є в нас у підсвідомості, в матриці нашого розуму, нашої душі. Зробили добре діло?, зробили погане? – то такі наслідки і отримуємо назад з сімома братами їхніми (згадаймо притчу, коли з людини виганяли біса, який довго блукав світами і зрозумів, що його тіло є найкращим місцем для нього, але по дорозі він познайомився з такими, як сам і привів їх з собою в це тіло. Як воно витримає? А душа мала нести цього біса разом з тілом для духовного росту). Зробили добре, то прийде до нас сім добрих братів; зробив погано – прийде сім поганих. Ми будьмо готові до того, щоб отримати сім мільйонів, давши один, вкравши мільйон – сім буде забиратись. Бідний тому, що дурний був, вкравши в минулому мільйон. Давайте і вам воздасться. 

 Боятись можна хижої тварини, сердитої людини, начальника, але не Бога, не своїх думок, слів, вчинків, бо той, хто зробив, то той може і виправити.
Пригнічує нас, зазвичай, пристрасний спосіб життя від розуміння свого покликання, як боголюдини і різниці між розумінням незадоволеності рутиною життя. Нудьга виникає з того, що душа знає про своє перебування в більш розвинутих духовно богатших тілах, середовищах, суспільствах. Суспільство, держава тримає нас в постійному страху, роблячи з нас певну ланку в ланцюгу діяльності, гвинтиками державного механізму, лякаючи нас карами за порушення правил, договорів, законів. Нас лякають муками в часі і муками в вічності. Природа, чи суть страху полягає, чи виходить не з духовних джерел, а з соціального середовища, хоча торкається і духовних цінностей, а деколи стає перешкодою для їх реалізації — (доброти, любові, щастя). Це є одним з нехороших аспектів природи страху за ці духовні цінності, які ми побачили, чи відчули, не укріпившись довірою до їх сили і постійності, коли вони ще є в нашому розумінні самоціллю, а не смислом, або коли ці якості носять декларативний, лозунговий, зовнішній, публічний характер, а не внутрішній істинний стан нашого єства. 
Гра на осуд.

«- Сьогодні жахливий день. Всі, як буцімто змовились, заставляють мене нервувати, злитися і дратуватися, — сказав один чоловік другому.
 — І не говори, — відповів його знайомий музикант, — у мене подібні проблеми. Сьогодні всі, як назло, торкаються моєї скрипки. Із-за цього вона почала розстроюватися, після чого на ній неможливо грати.
 — Так чого ж ти не настроїш її, як потрібно, і не сховаєш у футляр, щоб невмілі руки не розладнували її і не видавали дисонансних звуків, які ріжуть твій чутливий слух?! Тобі не здається, що в цьому винуватий тільки ти сам? Чого ти дозволяєш, кому не лінь грати на твоєму інструменті? І раз тобі не подобається те, що вони грають, то чи не краще сховати його чи грати самому те, що тобі подобається?
 — Я бачу, дорогий друже, що ти добре розбираєшся в музиці. Так чого ж ти сам не застосовуєш ці знання до свого “інструменту”?! Чому належним чином не настроїш свою свідомість, не візьмеш її в свої руки і не почнеш “грати” те, що подобається тобі самому, замість того, щоб дозволяти, кому не попадя, “грати” на чутливих струнах твоєї душі те, що їм вздумаеться? Чому замість того, щоб навчитися грати пісню любові, терпіння і прощення, ти граєш траурний марш гніву і похоронний марш злоби? Тобі не здається, що в цьому винуваті не люди, які діють тобі на нерви, а ти сам? Знай, ти можеш вибирати, грати самому чи дозволити грати іншим. Вибір за тобою!».
Сергій Шепель.

Не біймось осуду, зависті, незадоволення іншими нашого щастя, нашої любові, бо це є наш такий стан душі і якщо він істинний, то йому не нашкодять наші мирські потуги і не буде підстав для страху і пригнічення. Розуміння природи страху, середовищем якого є вся наша життєдіяльність, в тому числі і сама смерть – є ознакою свободи, є ознакою нашого божественного стану боголюдини. Християнська релігійна традиція досить вдало визначає фізичну смерть тіла, як кінцеву мету – душа йде в рай, або в пекло. Про природу раю і пекла в нашому житті ми зупинимося пізніше, а тут ще раз наголосимо про безсмертність душі. Цього не може викинути і релігійна традиція в процесі відправи служби за покійником: «Упокой душу Боже раба Твого Івана», де випущено з речення букву, слово і добавлено інше слово. А в природі відправи було і є відправа — побажання: «Успокой душу Боже, яка була в тілесах ім’ярек Івана». Присутні на похоронах саме цього бажають померлому тілу і душі – заспокоїтися і далі рушати в божественну путь духовного розвитку.
Страх ума, після виплеску негативних енергій, є усвідомленням нашого єства в особистому безсиллі бути частинкою Божественного, бути господарем і слугою життя вічного. Слугою тілом і господарем душею. Бо в цьому страху наше єство входить в стан боговідторгнення, богооставленності. Так не є. 
Входимо в молитовний стан і він жде нас – де б ми не були – на шляху в пекло, чи на шляху в рай. Він чекає наших посилів духовних потреб в благосних помислах, словах і вчинках. Закриймо вуха і очі, які приносять поживу нашому уму в його життєву горячку короткочасного перебування тут. Дух вічний, душа вічна і вона завжди йде додому, як капля в океан, незалежно від того, в яке тіло послана. Бо все, що існує в часі є тимчасовим, але ж всі хочуть вічного і постійного життя, багатства, влади. Хіба так буває? Духовний ріст протягом життя і є тільки маленькою частинкою шляху до Бога, додому. Це шлях накопичення енергій Світлого Духа, тобто прийняття в наше життя радості, доброти, щастя, любові…

Відчуття страху зникає, коли відчуваємо силу Духу, бачимо його в проявах, говоримо з Ним. Але є і інша сторона втрати страху – це безвідповідальне нехтування самим цінним в житті – життям. Цей процес зовні видно в інших, а вони можуть не усвідомлювати цих видимих проявів і він супроводжується п’янством, наркотиками, пошлістю, вульгарністю, непристойною поведінкою і діями. Це стан, коли нам байдуже до духовних цінностей, до життя, до себе і всіх оточуючих. Тоді теж зникає страх.
Небезпека цього явища є і для інших і полягає вона в тому, що людська істота ще задоволена собою, таким своїм станом і хизується цим перед іншими спеціально, або вже зовсім без розуму. Хто хоче бачити таких істот поряд з собою. Це хворі люди тілом і деградують душею. Як важко новому життю бути носієм такої душі. Зазвичай, в такий стан душа і тіло попадає після душевного зламу, коли соціальні і матеріальні обставини нашим умом закрили від єства душу, закрили наше єство від Розуму, не вистачає сил для розуміння насівших проблем і ми не знаємо де його брати ?… — В молитві – поговори з собою, не опускаймо рук від ілюзії безвиході, бо життя продовжується з нами, чи без нас. Поговори з Сущим — і сила появиться, і побачимо вихід зі скрути. Перевіряйте.

Людина зневіряється, втрачає довіру до Сущого, до інших, в себе, розчаровується в своїх можливостях. Можливо, вона на певному періоді життя деколи захотіла реалізувати нездійсненне і нею оволоділи амбітні бажання, але, найперше, навіть не перебуваючи в таких ситуаціях, не виникло потреби звернутися до свого нутра, до людей, до Бога, то розуміймо, що ми не відкрили двері для притоку до нас сили і можливостей в реалізації, а, можливо, ми б побачили марноту свого непотрібного бажання.

«Одного разу, людину, яка постійно терпіла труднощі і всілякі негаразди спитали:
— Де ж твій Бог, в якого ти так віриш? Чого він тобі не допомагає?
— Він допомогає, але не так, як ви думаєте. Мій Бог бажає зробити мене сильнішим і, замість того щоб міняти обставини, в яких я перебуваю, то дає мені любов і терпіння, щоб переносити і долати всі труднощі, які випадають на мою долю». 

Називається така людська позиція – усвідомлено нести свій прижиттєвий хрест для духовних потреб нашого єства і росту нашої душі. Така позиція і дає енергію для вирішення повсякденних потреб.
Подолання своїх мирських бажань потребує сили Духу, сили Розуму. Людина може переносити великі і тривалі страждання, якщо вона бачить в них смисл життя. Страждання йдуть з нами рядом, спереду, ззаду, бо неможливо упокорити своїх бажань, свого «Я». Бо бажання, які не вирішуються приводять до страждань. Як їх упокорити? Смиренність – це упокорення свого Его. Тільки через духовний акт покірності пізнається суть свого самолюбства, та і то воно не є як втрата свободи і упокорення до стану раба, а саме упокорення свого «Я» в нашому єстві приходить в розумінні від нашого акту свободи, що ми можемо так поступити. Будьмо вільні духом, але не будьмо рабами в душі своїй, бо це є ознакою відсутності свободи духовних начал. Ісус Христос закликав до продукування духовних цінностей, бути бунтарем, яким і сам був і є, до бачення суті мирських бажань, але зовсім не до покірності рабської суспільним мирським ідеалам. Він сказав їм, що прийде до них і дасть їм Духа Святого, Духа Світлого, Енергії Світлої для продовження стяжання її во благо всім і їм у поміч, тобто сили духовної енергії. Духовна якість повчань Ісуса Христа не в тому, щоб терпіти образи, скільки у вмінні не ображати і в умінні їх не приймати.

П’ять ліків для душі.
«В давні часи в одному торговому місті жив чиновник. Одного разу, коли він проходив по ринковій площі, до нього швидко підійшов якийсь чудний обірванець і, викрикнувши лайливі слова, плюнув в обличчя чиновнику і втік. 
Не виніс чиновник ганьби і захворів. Так би і помер, але його друзі послали по лікаря, який славився своїм вмінням лікувати душевні рани. Лікар дав хворому п’ять ліків і звелів кожну ніч, просипаючись в призначений час, приймати одне з них.
Настала ніч. Прийняв чиновник першу мікстуру, і приснилася йому ринкова площа і те, як обірванець плюнув йому в обличчя. Від нестерпного приниження і сорому страшно закричав хворий і проснувся.
Наступної ночі прийняв він другу мікстуру і знову побачив той самий сон, але замість сорому він відчув на душі крижаний страх.
Такий же сон приснився чиновнику і на третю ніч, але ні страху, ні сорому вже не було, а відчув він глибокий сум. Здивувався чиновник, але вирішив виконувати вказівки до кінця і наступної ночі випив четверту мікстуру. Звісно, він зснову побачив той же сон, але цей сон уже не був таким виснажливим, як в попередні ночі, і відчув чиновник тількилегке здивування.
На пяту ніч неочікувано для себе самого чиновник відчув радість.
Не знаючи, що думати, він піднявся з ліжка і негайно відправився до лікаря за порадою і новими ліками.
—Що ти відчував після прийому мого зілля? — спитав цілитель.
— Всі ночі мені снився один і той же сон про те, як обірванець плюнув у мене, — відповів чиновник, — але кожної ночі цей сон викликав у меня нові відчуття: я відчував то сором, то страх, то сум, то здивування. А в останню ніч я відчув радість і відчуваю її до цієї пори. Тепер я розгублений і не розумію, що ж я маю відчувати насправді?
Вислухавши чиновника, лікар засміявся і сказав:
— Не важливо, що відбулося з тобою, якщо ти можеш відноситися до даного випадку так, як вважаєш за потрібне. Бо тільки від твого вибору залежить, будеш ти радіти чи засмучуватися по будь якій причині. Що ж стосується плювка в обличчя, то мудрий чоловік просто не звернув би на нього уваги, тим більше що твій кривдник — божевільний, і його плювок не більш образливий для тебе, чим порив вітру, який запорошив пилом твої очі». 

Раз ми опинилися в ситуації отримання ляпаса, хоча і це не є випадково, бо ми були до певної міри провокатором до настання дії, чи то думкою, словом, поведінкою, навколопросторовою енергією, то підставивши другу щоку, ми на його психічному, підсвідомому рівні даємо зобидчику можливість забрати свою агресію назад рукою, чи навіть очима через усвідомлення намарності дій. Так проходить процес нейтралізації негативної енергії через усвідомлення. Ми починаємо розуміти причини виникнення такої ситуації, бачити корені цього зла. Побачивши причини, ми робимо великий крок до пізнання ситуації і ми знаємо, як вийти з неї кожен в собі.

«Коли Конфуція спитали: «Чи правильно буде відповідати добром на зло?». На що він відповів: «Добром потрібно відповідати на добро, а на зло потрібно відповідати справедливістю».

Проголошені Христом духовні цінності і показана їх природа, а також важливість їх для людини, для духовного її розвитку, для здійснення покликання людини в цьому Всесвіті – як от любов, доброта, милосердя, свобода духу, братство, які є рушієм всього живого і неживого, видимого і невидимого складають основу змісту життя покликаної людини. Але християнська релігійна традиція перетворила їх в риторичні словеса, в умовно-риторичні возвеличення ними добродіяння, яке по суті є обманом, не є духовним джерелом для людини на все життя. Людська душа досить чутлива до правдивості, до істинних знань і до обманно-злочинних. В реальному житті також цим займається держава і суспільство через їх державно-соціальну нормотворчість, яка будується не на любові, не на свободі духу, а на бездушності, ненависті, оцінці, порівняннях; на запереченні людської гідності (фактичної, а не проголошеної); на несправедливості, насиллі і примусу. Фактично, майже кожна особистість приречена жити під моральним законом суспільства і під законами держави, які зобов’язують виконувати ці писані і неписані норми, оголошуючи санкції можливих варіантів покарань. Але ми знаємо, що тільки сильним духом саме покоряються моря.
Нам слід розуміти, що присутність в житті людини Бога і Диявола є постійним джерелом виникнення позитивних і негативних енергій, добра і зла, любові і ненависті … Не буде Бога і Диявола в житті-бутті, то не буде похідних від них позитивних і негативних енергій, бо саме такими особовими словами людина називає ці енергії. Саме людина є творцем цих якостей позитиву і явищ негативу. І будь які суспільні надбання в суспільному і мирському устрої не торкаються по великому осмисленню життєдіяльності окремої людини. Саме окремі індивідуальності є найбільш цілеспрямованими творцями духовних цінностей, духовних енергій, Вселенної, бо цим вони займаються усвідомлено, розуміючи своє покликання, як призначення їх Душі. Вони дають такому умовному визначенню всю зверхсилу, зверхдоброту, зверхмилосердя, всемилостивість, всерозумність. Кожен має свій шлях до Бога, кожен поступає у своїх пошуках, у своїй життєдіяльності індивідуально. І будь хто іншийможе діяти по іншому. Умовна обов’язковість полягає тільки в тому, що в кожній особистості ми могли б бачити конкретне єство, а не загальне правило – ті, чи інші позитивні, чи негативні енергії, які формуються для більшості і є нормами, чи візирами для застосування цих моральних норм оточуючими для свого ж блага. 
 
 Кожен, хто щось пізнав, відчуває наповнення енергії, сили. І це наповнення сили іде від розуміння істини. До сили потрібен Розум, але коли ми не зрозуміємо суті пізнаного, то воно залишиться тільки інформацією, якою можна користуватися як завгодно, чи взагалі не користуватися, бо це не ввійшло в наше знання. Не ввійшло це знання в наше єство. Тим паче, коли ці знання стосуються матеріального, то пізнана енергія може бути використана не з розумінням і стане неконтрольованою – може наробити біди. Історія про це свідчить, навіть на такому маленькому прикладі: життя, діяльність і фініш життя академіка Сахарова. Однак, якщо ми намагатимемося пізнати духовну енергію не з розумінням її суті, то це також нашкодить нашому єству. 
 
 Довести душу до висот усвідомлення свого призначення приходиться по маленьких частинках, як той механізм – по детальках, по гвинтиках, по гаєчках. Все у Всесвіті виконує якусь роль, бо більше бачиться здалеку. Кожному доля дає шанс побачити істину. Такий шанс може проявлятись у різному віці людського життя і як показує досвід – це десь біля 50- річного віку (7х7). Сім років – це період повної зміни фізичного тіла і зміна сприйняття світу, Бога. Тому кожен може реалізувати себе і виконати благу волю Сущого.
 Ми бачимо і цінуємо предмети обиходу іншої людини – вона прожила не даремно. Таке мирське бачення життя, а що в неї за душею? – чи має вона спокій, чи вона виснажена, чи повна енергії??? 
Джерело нещасть у тому, що ум хоче і бажає, а душа має інші цінності – духовні і ці розбіжності в наших нереалізованих бажаннях створюють духовний дискомфорт у нашому мирському житті. Найцінніша душа, а тіло є носієм її – це речення для усвідомлення, а не для оцінки. Процес життя і є переплетіннями тих потреб і тих бажаннь.

«Коли Иляо із Шинаня зустрівся з правителем Лу, той на вигляд був дуже втомленим.
— Чого у вас такий втомлений вигляд? — спитав Шинаньский вчитель.
 —Я вивчив щлях попередніх царів і готувався продовжувати діла моїх предків, — відповів правитель Лу. — Я поважаю духів і показую знаки поваги достойним мужам. Я все роблю сам і не маю ні хвилини для відпочинку, одначе, так і не можу позбутися клопотів. Ось чому у мене такий втомлений вигляд.
— Ваш спосіб позбавлення від турбот, мій пане, нікуди не годится, — сказав Шинаньський вчитель. — Лиса з її пишним міхом і леопард з його пятнистою шкірою ховаються в лісах і гірських пещерах, щоб мати спокій. Вони виходять на зовні ночами і відпочивають вдень — настільки вони обережні. Навіть коли їм приходиться терпіти голод і спрагу, вони дозволяють собі лише єдиний раз вийти за здобиччю чи на водопій – настільки вони стримані. І якщо навіть при їх обережності і стриманості їм деколи не вдається минути капкана чи сітки, то хіба це їх вина? Їх міх і шкіра — ось джерело їх нещасть. А хіба царство Лу не є для вас такою ж шкірою?»

Щоб зрозуміти цінність духовної сили людини, країни, планети, ми подивимось на людину…, що духовно виснажилась, зневірилась – вона збідніла, вона деградує. В результаті ми приходимо до такого стану і в матеріальних речах. Дбаймо про душі наші, тоді і хижина з лободи буде в радість і палац не буде ідолом. Ми задумались…? Добре! То в чому смисл життя ? – Згадали!

 «Літній мужчина з 25-річним сином ввійшли у вагон поїзда і зайняли свої місця. Молодий чоловік сів біля вікна. Рядом біля нього сиділа молода пара. І як тільки поїзд рушив, цей молодий чоловік висунув руку у вікно, щоб відчути потік повітря і раптом захоплено закричав:
Тату, бачиш, всі дерева ідуть назад!
Літній мужчина посміхнувся у відповідь. Молода пара була сконфужена тим, що 25 річний чоловік поводить себе так, як мала дитина. Перегодя молодий чоловік знову закричав:
Тату, бачиш, озеро і тварини…Хмаринки їдуть разом з поїздом!»
Пара збентежено спостерігала за незвичною поведінкою молодого чоловіка, в якому його батько здавалось би не знаходив нічого дивного. Пішов дощ, і краплини дощу торкнулись руки молодої людини. Вона знову наповнилася щастям і закрила очі. А потім закричала:
Тату, іде дощ, вода доторкується мене! Бачиш, тату?
Бачачи таку ситуацію, молода пара, бажаючи допомогти хоч чим-небуть, спитала літнього чоловіка:
Чого ви не відведете сина в яку-небуть клініку на консультацію?
Ми тільки що з клініки. Сьогодні мій син перший раз в житті побачив світ очима…».
 
Людина, маючи велике житло, автомобілі, цілий шаф-кімнату одягу і кімнату-холодильник, відчуває, що цього малувато. Це душа відчуває. Душа каже:«Я збідніла». Багатство матеріальне не принесло нам постійного задоволення, щастя, радості і блаженства. Блаженні богаті у всіх вимірах, бо вони мають можливість поділитися своїми богатствами (в них є можливість робити милосердні матеріальні подарунки), духовними якостями, мирськими (їжа, одяг), здібностями ума (збір інформації, аналіз і передача цього іншим). Голодному, спраглому, холодному нічим ділитись. Водночас, не маючи матеріальних статків, душа в більшості випадків теж бідна, бо її влаштовує такий стан речей, а це є ознакою відсутності життєвих сил. Коли в людині пульсує енергія доброти і правди, то душа не буде ні в першому, ні в другому випадку зубожіти, а шукає те, чого потребує душа, а решта йде рядом. Хоча бідному скоріше можна стати на шлях пошуку істини, бо в нього і душа бідна, і матеріальні статки нікудишні, а богатий, хоч періодично має «примарне» щастя, має задоволення від оволодіння певними речами, бо в нього і можливості більші. Більші навіть в плані переходу до гармонії духовного і матеріального в собі. Їм знайомі почуття насолоди. Вони задоволеними бувають частіше. Тому вони мають в цьому житті більше матеріального, щоб скоріше їх душа могла розвиватись духовно. 
 Гармонія душі і тіла є і в бідного (ця якість в обох іпостасях), але вона є хибною. Бідний хоче перш за все стати багатим матеріально, а багатий матеріально не хоче бути бідним душею. Зазвичай у бідної матеріально людини бідна і хвора душа. Звідси і визначення, що бідність є ознакою хвороби суспільства. Тому-то ми дбаємо про здоров’я тіла (суспільства). Як це зробити? Для цього на сьогоднішній день достатньо інформації, методів і засобів. Такими знаннями володіє людство. Шукайте…, бо в кожного свій шлях скорий і безмежний в часі і просторі. Шукаймо свою сутність в собі – хто ми є? Починаємо з цього.

«Одного разу до Майстра прийшов молодий чоловік і сказав, що почуває себе таким жалюгідним, нещасним, нікчемним, що і жити не хочеться. Всі кругом стверджують, що я невдаха, безталанний, нікчема. Прошу тебе, допоможи мені. Майстер мимохідь глянув на юнака і поспішливо сказав:
— Вибач, але я зараз зайнятий і ніяк не можу тобі допомогти. Мені терміново потрібно облаштувати одну справу, — і подумавши, добавив: — Але якщо ти згодишся допомогти мені в моїй справі, то я із задоволенням допоможу в твоїй.
— Із задоволенням, Майстер, -пробурчав той, з гіркотою відмітивши, що його в черговий раз відштовхують на другий план.
— Добре, — сказав Майстер і зняв зі свого лівого мізинця невелике золоте кільце з красивим каменем. — Візьми коня і скачи на ринкову площу! Мені терміново потрібно продати це кільце, щоб повернути борг. Постарайся взяти за нього побільше і ні в якому випадку не погоджуйся на ціну менше золотої монети! Скачи ж і повертайся чим скоріше!
 Юнак взяв кільце і поскакав. Приїхавши на ринкову площу, він став пропонувати кільце купцям, і ті спочатку з цікавістю розглядали його товар. Але, як тільки почули про ціну в золоту монету, то тут же втрачали до нього будь який інтерес. Вони відкрито сміялися йому в обличчя, інші просто відвертались, і тільки один літній торговець люб’язно йому пояснив, що золота монета – це досить велика ціна за таке кільце і що за нього можуть дати хіба що мідну монету, ну в крайньому випадку срібну.
 Почувши слова старика, молодий чоловік дуже розчарувався, бо він пам’ятав наказ Майстра, що ні в якому випадку не опускати ціну нижче золотої монети. Обійшовши весь ринок і запропонувавши добрій сотні людей, юнак знову сів на коня і повернувся назад. Достатньо пригнічений невдачею, він зайшов до Майстра.
— Майстер, я не зміг виконати твого доручення, з гіркотою сказав він. – В найкращому випадку я міг виторгувати за золоте кільце пару срібних монет, але ж ти сказав, щоб я не погоджувався на ціну менше золотої монети! Стільки це кільце не коштує.
—Ти тільки що сказав досить важливі слова, синок! – відгукнувся Майстер. – Перш, чим пробувати продавати кільце, непогано було б встановити його дійсну цінність! Ну, а хто може зробити це краще за ювеліра? Скачи-но до ювеліра і попитай у нього, скільки він запропонує нам за кільце. Тільки дивись мені, скільки б він не запропонував не продавай кільця, а повертайся до мене.
 Юнак знову скочив на коня і направився до ювеліра. Ювелір довго розглядав золоте кільце через лупу, потім зважив на маленьких терезах і, на кінець, звернувся до юнака:
— Передай Майстру, що я не можу дати йому більше 58 золотих монет, але якщо він дасть мені трохи часу, я куплю кільце за 70, враховуючи терміновість угоди.
— Сімдесят монет?! – юнак радісно засміявся, подякував ювеліра і щодуху поспішив назад.
— Сідай сюди,- сказав Майстер, вислухавши досить жваву оповідь молодого чоловіка .- Знай, синку, що ти і є це саме кільце. Дорогоцінне і неповторне! І оцінити тебе може тільки істинний експерт. Так для чого ти ходиш по ринку, очікуючи, що це зробить перший зустрічний?»

Наш дух, душа захищена самою природою, нам за неї нема чого боятися. Нам не слід боятися і відчувати себе в небезпеці, так як наше єство захищено всім буттям, бо нам допомагає весь космос. Але ця допомога неусвідомлена нами, вона не є навмисною, і ми не можемо нею керувати, нам необхідно бути в дозволі входження в нас, щоб космічна енергія могла через нас працювати.

М О Л И Т В А

З хреста животворящого благо подається
Доброту з любовію творити,
Силою його в нас серце б’ється
Велика здібність ближнього любити

Хто з хрестною силою завжди ходить
І з довірою слідує за нею,
Той скоро до Сущого приходить
І зріє в чистоті і доброті своїй

Хоча сльозами печалі й радості зрошаю
Мій путь до Тебе, Создателю мій,
І довіряю, Боже мій, і знаю,
Що я іду благочестивою стезею.
Авва Ісідор

В молитві – поговори з собою…, пізнай себе і будь гідним своєї місії.
Що ж відбувається в молитві? — Відкривається душа, яка спілкується з Духом Світу. Ось чому ми неодноразово запрошуємо бажати всім щастя, любові, миру, доброти і матеріальних статків, отримуючи відповідь у відчуттях і проявах з підказками, як реалізувати їх у своєму житті, бо з цими якостями нам дозволено зробити багато хорошого оточуючим і від цього ми також отримуємо потребуєме — і навіть понад. При таких приємних відчуттях дякуємо. Такі побажання і дякування відкривають наше єство для молитви. Вони відображають, а ми усвідомлюємо свій молитовний стан. Молитва — це ніщо інше, як вище цвітіння любові.
Ці слова для того, щоб зрозуміти, якими думками, словами і ділами ми можемо наповнювати діалог з кожною людиною, з Сущим, із Всесвітом. Спостерігаюча людина за красотою природи, її гармонійною облаштованістью вже є досить релігійною, бо вона безпосередньо говорить словами, очима, вухами, органами відчуттів запаху і дотиків вітру – чи без них і цим перебуває в безпосередньому діалозі з Богом. Ми досить часто при творінні молитви спрямовуємо погляд вверх при подяках чи в проханнях, або показуючи смиренність дивимося вниз, чи на ікони, і цим ми віддаляємося від Бога: цим поглядом, цими думками, бо Бог у нашому внутрішньому, він в нас, а ми в ньому. Суть молитви має творитися в нас з участю всього нашого єства: душі, ума і тіла. Тоді ця молитва і твориться. Вона реальна. Реальність підтвердиться тим, що ми знову і знову будемо устремлятися до творіння молитви.
 Таке спілкування є природним, дійсним, реальним, а не суспільним, бо суспільне потребує суспільних атрибутів – будинку молитви, святих книг, ікон… Також знаємо, що цей процес спілкування продовжується в діяннях наших, а в основі — то це відбувається постійно, бо від сумісності посилів у нас є можливості наповнювати Вселенський гаманець Духовного, бо нам завжди вдається це робити в стані любові і доброзичливості. Такими посилами ми змінюємо світ і себе, бо ми усвідомлені, як прийняти негативну енергію, що має місце в нашому житті і перенаправити її в позитивну й маємо можливості приймати її. Періодична сталість посилу хороша і тим, що є можливість об'єднати енергію і дати туди, де вона найбільш потребуєма, де люди страждають від її відсутності. Наприклад, людям Донецької, Луганської областей і людям, які мають владу над суспільством з обох сторін протистояння. Ми ж відчуваємо тривогу за них, а в пристрасті і за їхні справи, бо наша душа відчуває їх стан приниження людської гідності. Вони потребують духовної допомоги від усіх, а від керівництва держави матеріальної та розпорядчої допомоги. Ось у чому потреба колективної молитви, бо в ній полягає велика міць.

Миттєвість появи відчуттів є ознакою і основною якістю психічної енергії Космосу, але ми звикли думати, що довга молитва буде найсильнішою, бо часто ми створюємо багато недоречних припущень і таким чином, ми випускаємо з уваги, що для думки не потрібно часу. Можливо, для прикладу, досить зробити посил-побажання любові, миру і злагоди і це теж буде миттєвою допомогою. І тільки процес вільного з'єднання нашої енергії з енергією, яка потривожила нас дасть відчуття звершення молитви. Дякуємо за розуміння і прийняття! 
Ми молимося всесвіту і потім виявляємо, що звідусіль до нас стікаються струмки любові. Ми наповнюємося. Всесвіт може багато дати нам, але для цього ми маємо бути відкритими. А відкритися можна тільки, якщо ми любимо — в цьому випадку ми відкриваємося, в іншому випадку ми залишаємося закритими. І навіть всесвіт не в силах перемогти нашу закритість.
 Поки людина розмовляє одноосібно з Сущим, то не появляються відчутно велика кількість труднощів, але усяка загальна молитва вже повна труднощів. Адже людина навіть однією думкою може порушити цілісність будь яких зборів. Намагалися зблизити свідомості людей різними підкурюваннями аж до наркотично наповнюючих, спаленням смолистих речовин, загальні славопрославляючі співи, музика, але і такі заходи не могли повністю привести зібрання в піднесений настрій, хоча ефект є, але був би ще більш істотним, якби люди знали для чого проводится ця процедура і було б оголошено запрошення співналаштуватися в такі моменти на молитву. Тому так важко насильствами досягти побудови Храму Бога в церкві.
Така серцева тривога неминуча, якщо знаєте, що в будинку сусіда неблагополучно. Але відкриті центри можуть вказати багато близьких і далеких потрясінь — від них тріпоче душа. Не часто люди звертають увагу на такі відчуваючі знаки, вони схильні приписувати їх захворюванню. Але справедливо буде пам'ятати, що душа з'єднана невидимими ниточками з Всесвітньою душею і відчуває одноритмові зміни, а то й події космічні та масові потрясіння у вигляді несправедливих війн. Ми іноді думаємо про безпричинність таких болей, але саме вони вказують не на фізіологічні захворювання тіла, а є симптоматикою душевних відчуттів.
Таке згущення енергій космосу кличе психічну енергію людини до нових виражень, чи проявів. Але люди не надають їй першочергового значення, а тому через це відбувається стільки потрясінь і всіляких зіткнень в нашому житті. У такому хаосі хіба не затремтить душа? Не знаючи природи таких тривожних відчуттів приступаємо до молитви. Вона діє як допомога для тих енергій які викликали тривогу і допомагають нам заспокоїться, бо наша молитва була потребуємою, у нас її просили, а полегшення є ознакою її отримання питаючим.
При вивченні історії вірувань можна помітити, як неодноразово людство вже охоплювало тонкі розуміння духовного Миру, але потім намагалося забути і відкинути вже збагнене. Причина зрозуміла — служителі церкви захищали свої корисливі прерогативи, а Буття зрівнює людей перед Всевишнім. Різні століття і вірування не могли скликати людей до єдиного піднесеного пориву через різницю шляхів і різницю відстаней в процесі розвитку душі, бо намагання до єднання проходили з позиції суспільного розуміння обєднання, а фактично душі знаходяться у постійному взаємозв’язку і в постійному єднанні. Тобто, якщо можна так сказати, що люди знаходяться на різних рівнях розвитку і щоб ми зрозуміли, то згадаємо, що рівень розвитку єства в три роки і у дванадцять мають різницю. Так і розвиток душі на шляху до Сущого перебуває в різних тілах і перебуває на різних рівнях розвитку до переходу в той стан, який ми символьно позначаємо, як царство Боже, що ще більше стверджує у творенні молитви двох. Душа знаходиться постійно в стані молитви, для суспільного ума встати до спільної молитви є потреба в усвідомленні.
Однак буває, що збирається група людей, які зійшлися без насильства, то вони можуть поступово зрозуміти думку, яка веде до любові, доброти і краси. І цьому слід радіти, коли ми збираємося в ім'я добра і вирішуємо нести це цілюще благо для всіх і вся. Ось у цих словах і розкриваються основи для єднання – духовні якості: доброта… Так було і є при зародженні будь яких груп однодумців. Якщо вони несуть світові благолюбіє, то нам слід тільки славословити такий початок людських діянь, бо міць групових енергій дуже сильна. Про це дуже багато проявлених свідчень в реальному матеріальному світі, тобто в нашій реальності.

 Всі, зазвичай, згадують Бога молитвою, коли ми в нужді, горі, коли ми безпорадні перед обставинами, а коли щасливі і в нас все є – ми забуваємо про молитву Богу. Таким чином ми деколи думаємо і говоримо. Це не цілком вірно. Коли ми щасливі, то ми вже в стані молитви, а коли в такому стані дякуємо Богу за такі відчуття, чи бажаємо всім щастя, робимо добрі діла – то це і є цілісна молитва, яку чекає Сущий. Таке розуміння процесу молитви дає нам можливість усвідомлювати це джерело енергії, яка проявляється в піднесеному стані, в творчій насназі, у відчуттях припливу в наше єство сил.
Що ми йому посилаємо?, частину свого щастя?, частину радості?, слова подяки і благоговіння? Рідко!? Рідко наповнюємо Його скриню цими скарбами, щоб Він міг в час молитви потребуючого витягти зі скрині і подати. А потрібно повсякчас. Процес полягає в тому, що такі відчуття любові, радості, щастя, благості передаються нашою душею у світовий океан, зазвичай, в стані мовчання і спокою, як і самі відчуття приходять до нас саме в такому стані. Носії таких душ вже є дослідниками душі і всезагального Духу, дослідниками основ егоїзму і психічної енергії людської істоти. Це праведники, святі мудрі люди. Душа, яка досягла в своєму розвитку Божественного, є хранителем істини, роздаровувачем духовного. Вже як Едність. А ми, які живемо в цьому мирському і із-за того відчуваємо таку далекість в досягненні істини; із-за тих знань про духовні якості, які несе з собою наша душа з минулих життів. Душа, яка досягає духовних вершин, Небес, не посилається Творцем в людські тіла, а є, так якби, всесвітньою енергією, всесвітнім океаном, всесвітньою бібліотекою, всесвітньою скринькою скарбів, які посилають духовну енергію для всіх. Вони вже є частиною першоджерела. Такий довгий шлях душі в життях людських і створює відчуття віддаленості Бога. В цьому природа відчуття віддаленості Бога, Суду Божого, Райського Життя. І це є хибне відчуття, яке сформоване нашим умом, бо фактично ми всі є учасниками по наповненню всесвіту енергією, хоча і в багатьох випадках є її споживачами. Душа, єство якої вже сформоване, як праведницьке чи мудре, то воно вже менше потребляє енергії зі Всесвіту – воно є своїм станом як би постійним наповнювачем. Та ж віддаленість раю і пекла є не вірною, бо в цих станах наше єство перебуває постійно чи періодично, або в одному стані більш тривалий період, або і все тілесне життя.

 Пристрастній людині, чи жебраку передавати нічого, бо душу вони свою закривають від Бога стіною мирських бажань — один в цьому житті, а інший, можливо, в попередньому. Навіть у цих прохальних молитвах вони звертаються до сущого в часи народження бажань, чи раз в тиждень, відвідуючи церкву (в подальшому будемо користуватись цим терміном для визначення домів молитви всіх існуючих релігійних традицій світу ).

 Вчимося брати і вчимося віддавати духовну енергію, починаючи з азів входження в стан щастя творчими добрими ділами, починаючи з благодарінь. Водночас розуміючи їх природу, корені і засвоюємо навички і вміння. Дякуємо при найменшому задоволенні не знаючи навіть звідки воно в нас ввійшло; дякуємо при відчутому задоволенні своєю чи інших дією, діями, за бачення чогось красивого, яке чуть чуть сколихнуло струни душі; дякуємо за сказане чи не сказане наше похвальне слово за добрі слова, дії, які ми побачили, почули, відчули, бо причина цьому є наше відчуття приємності. То найперше дякуємо за цю приємність в собі і об’єкту творення красоти, доброти, бо ці відчуття і є цією дякою Богу. Це є благо дарування у весь наш енергетичний простір.

 «Найкращий подарунок будь якому чоловіку – залишити його в спокої. Хоча дякувати за це він буде Богові».

 Ця приємність від побажань, благодарінь, сприйняття красоти і доброти з допомогою яких ми зуміли доторкнутися до об’єкта, який дав нам цю можливість отримати задоволення, організував цю зустріч і дозволив прийняти участь у цьому спілкуванні нашої душі і божественного Духу. Ця відчута приємність, яка, зазвичай, супроводжується словесною щирою подякою долучає об’єкт благодаріння до молитви з Духом. Дякуйте за все хороше, а потім відчуєте потребу дякувати і за все, яке буває нам неприємним. Не можемо словесно, то в думці, прихованою дією. Не лінуємося дякувати за все всім, не лінуємося посилати щирі побажання любові, щастя, доброти… Якщо ми зрозуміємо і усвідомимо суть таких наших дій, то ми явно на правильному життєвому шляху. Тому ці прості речі: побажання всім щастя, …; благодаріння за відчуття і за красоту пісні, красоту будь яку, за добру дію є досить відчутними творчими джерелами в наповненні Всесвіту духовними якостями. Запрошуємо, приєднуйтеся.

 Щире прохання, щира молитва відчиняє двері душі прохаючого для Всесвітнього океану божественної скарбниці і відкриваються йому очі на своє зло і своє добро, на своє життя і на розуміння свого єства (це може бути тільки мить в дні, хоча цього достатньо. Погодьмось, що все наше земне життя у Бога є теж миттю). Це теж є певним шляхом до пізнання божественного і нашого прийняття Бога. Ми були в ньому, але не бачили. Ніколи було. Зрозумівши, що ми змогли з’єднатись з божественним океаном, не втрачаймо зв’язку. Дякуймо і славословимо цю мить, цей відкритий нами феномен розуміння простоти і водночас певної складності. Поміркуймо, чому ми раніше не звернулись до Нього, до Себе, а можливо звертались? Чи була в цьому потреба, чи її не було?.
Передача подяки наповнює скриньку, відкриту скриньку, бо Він постійно чекає нас, щоб кожен туди міг покласти і кожен міг з неї взяти силу Розуму.«Навчи нас оправданіям твоїм» — дай нам розуміння «о»- правди-вості, дай нам сили розуму і дякуємо, що навчив нас цьому, давши розуміння своїх потреб і розуміння потреб інших. Нашим навчителем є наша Душа і таке наше розуміння дасть зрозуміти нам, що другим навчителем є вже наш усвідомлений ум. Тоді нам легко вчитися і легко пізнавати, легко приймати.
Такі зустрічі нашої душі з океаном всесвітнього Розуму є тією енергією, яку отримує наша душа, а тіло відчуттями дає нам знати, що ми прийняті, що ми приймаємо цю енергію. Тому і дякуймо повсякчас, наповнюючи скарбницю, щоб було що давати і іншим, споглядаючи в небеса до найвищої стихії, повертаймо обличчя до сонця, до вітру, споглядаючи на зелений ліс і трав’яний покрив земний, слухаймо гомін, чи тишу і велич ріки. Дякуємо за свої відчуття доброти, або за свої не зовсім добрі діла, бо зрозумівши не-доброту, ми змогли побачити доброту. Таким же способом вчимося творити любов і щастя наше і всесвітнє. Щастя вам усім! 

«Одного разу три брати побачили Щастя, яке сиділо в ямі. Один з братів підійшов до ями і попросив у Щастя грошей. Щастя подарувало йому гроші, і він відійшов щасливий. Другий брат попросив красиву жінку. Тут же її отримав і побіг разом з нею, радіючи своєму щастю. Третій брат нахилився над ямкою:
— Що тобі потрібно? – спитало Щастя.
— А тобі, що потрібно? – спитав брат. 
– Витягни мене звідси, — попросило Щастя. Брат протянув руку, витягнув Щастя з ямки, повернувся і пішов далі. А Щастя пішло за ним слідом».

Такі подяки, такі дії формують енергетичне позитивне поле в нас і навколо нас. Ми не бачимо його. Ми відчуваємо його. Міркуймо, згадуймо…- чи було з вами таке?, то продовжуємо … побажання любові, щастя, здоров’я, доброти, радості, життєвих сил, сили розуму і розуміння своєї у-бог-ості повсякчас і де б ми не перебували, розслабившись і не відволікаючись, у спокої, зосередившись на молитві, на розмові з Богом. Так, для цього потрібна підготовка, певне усвідомлення аудієнції для молитви-подяки, а також нам, маючим потребу, яка по суті є підготовкою до молитви – запрошення. Ввійти в стан спокою теж потребує підготовки. Це до речі двохсторонній діалог – робимо посил до Сущого думкою, словом, поведінкою і в мовчанні послухаймо Його, що говорить нам через наші відчуття – і знову говоримо, бажаємо здебільшого душею, а не язиком, очима, чи руками. І знову слухаємо… Злагода і гармонія душі і тіла – красота і благо-дать. Зберігаймо ці відчуття розмови, леліймо їх, то і отримаємо те, що нам потрібно без нашої підказки. Пробуйте і перевіряйте … Це буде наш досвід, це буде наша довіра до Сущого – хліба духовного, животворящого.
Коли є довіра, то немає потреби в молитві словесній. Для початку вчимося застосовувати слова саме ті, які вміщують в собі суть розмови-діалогу, бо розмова на різних мовах не дає нам розуміння матінки Природи. Для прикладу: молитву починаємо з похвальби – «Боже, ти найсильніший, найрозумніший, найбагатший … , то дай нам роботу, дай нам грошей…» (але це не його компетенція, не його уділ), а ми давши взятку у вигляді похвальби і просимо – це не молитва. Це шантаж, це бізнес, це торги, це церемонія, чи технологія добитись свого, що підтверджується в житті. З’ївши хліб і випивши вино, як символ тіла і крові Іісуса Христа, залишаємось середньовічними варварами і вбивцями, канібалами. Кого ми обманюємо? Бога?, себе?. Хто кого обманює? І ми піддаємось на обман служителя церкви. Хіба хліб і вино очищає душу і тіло, чи символічне споживання тіла і крові Іісуса очищає нас. Ні і ні!!! Ми вже спожили тіло і кров Іісуса Христа на Голгофі і в страху боїмося в цьому взяти на себе відповідальність і за відкриту Ним Нам істину – «любітьближнього свого, як самого себе…». Але виконуючи цей обряд, ми торгуємось з Богом. Якраз люди і займалися торгівлею в умах, в словах, коли Христос зайшов в храм, а не молитвою. Він почав викидати з їх голів всі посторонні думки в день молитви з храму Бога нашого – з тіла (голови).

Це не молитва. Це мирський бізнес – попросили машину, удачу, здоров’я …, то мусимо дати пожертву в церкву для Бога. Даваймо Богу душу в тому розумінні, що відкриваємо її для спілкування, бо він цього тільки і чекає від нас. Чекає нашої молитви в самості – тільки він і ми. Це внутрішній діалог нашого єства з душею – це розмова двох. Навчимося так розмовляти, то ми зможемо з ним спілкуватись повсякчас і де б ми не були. В самості вона говорить конкретно з нами і їй не потрібна пожертва грошима, речами, постом, чи іншими обмеженнями, бо це є супутнє і тільки для нашого ума, для нашого его. Вона жде подяки за дароване нам життя, за інші речі і якості, які ми сприйняли, почули від неї для її ж росту. І вона рада бачити нашу усвідомлену капельку в своєму океані Розуму, Доброти, Щастя, Благоговіння.
 Ми приймаємо це і передаємо іншим через енергетичне поле і через матеріальні дари потребуючим. Коли не можемо, то бажаймо щастя … через неї до інших. Бог знає потреби кожного, перш ніж вони родяться в нас. Прохальна молитва про себе немислима, неначе Сущий не знає, чого людині потрібно! Молитва і плата за її сотворення та очікувані дари за її проголошення — несумірні! Тому так багато людей відвертаються від таких послуг неусвідомлено, як щось неприйнятне суті Духа і несвідомо відмовляються зрозуміти міць молитви на такому прикладі споглядання такого блюзнірства з метою в розширенні середовища послідовників релігійних традицій. Це і є причиною малої відвідуваності церков. Трагізм морального життя людини в появі прохань до Бога, бо прохання до суспільства, до окремих особистостей іноді вирішувані. Прохальна молитва є звичайний сумнів у своїх силах. Нема сили – не зробиш. Нарощуй силу розуму мудрістю і благістю. Краще спілкуймось, находьмо спільну мову, щоб це був діалог, але не наш монолог. І найперше попробуймо очистити душу і тіло, розібравшись, що нас стримує ввійти в стан молитви.
Такі суспільні молитви, яких нас навчило суспільство в основі своїй є постійно прохальними, це і спроби повчати Бога, як йому діяти відносно нас, наших дітей і близьких; ними ми посилаємо йому команди і накази зробити те чи інше. Деколи направляємо молитву в небеса, але глибоко в собі ми часто, при її завершенні, відчуваємо всю марноту такої молитви. Ми тут розглянемо і нші наші хитрування, які ми обумовили в слові молитва, вихолостивши і заборонивши саму суть молитви, як стан людського єства.
 Вчимося творити молитву в самості, спокої і тоді своїм вже усвідомленим умом чуємо часто поклик Бога до молитви. Нам не слід говорити слів, плодити думки – йому відомі потреби наші і він в такому стані і навчить нас жити. Молитва чи розмова Бога з нами має бути біше схожою на наше вміння слухати душею, сприймати всім єством, відчувати її і прислухатися у бдінні до його розмови з нами, до його прохань до нас, коли він просить зупинитися у підготовці до лихих справ, коли він нас поправляє словами інших, а слів він чекає від нас тоді, коли ми робимо добрі справи і ці слова є словами подяки і благодарінь в своїй усвідомленій радості. Коли ми в радості, добродіяннях і в творчих діях, то це і є стан молитовний. Ми люди, так молимся, як і більшість живого миру планети. Така молитва з часом замінить наявні традиції, ритуали і канони.

 Коли наш ум скеровує нас на кращі взірці суспільних обставин, то зазвичай ми попадаємо в непристойні ситуації, але коли ми у злагоді з нашою душею, то ми відчуваємо задоволення, щастя, бачимо красоту життя. Ми в доброму настрої, щоб могли пізнати істину життя. Саме цінне, що отримала душа, то це живе тіло і вона піклується про свій храм. Тоді і цей процес, який ми називаємо життям є милим для нашого єства. Тоді це блаженство, це благоговіння, це подяка Сущому нашому.
 Навіть у молитві християнства «Отченаш» під кожним словом Іісус мав своє розуміння і дотепер кожен має своє. Розгляньмо молитву, поспілкуймось з Богом, бо для прикладу, просящим хліб наш насущний, ми розуміємо, в більшості своїй, хліб з пшениці, ячменю, але ж в Отця духовного нашого небесного (Сущого Бога) ми просимо духовних харчів для душі нашої, а з пшениці — здобуваємо в поті чола свого.
 Даваймо Богу Богове, а кесарю – кесареве. Ми ганьбимо себе цим жебрацтвом в таких проханнях, якщо в ці слова вкладаємо матеріальне значення. Дерево не падає на коліна, щоб попросити дощу, тепла і сонечка. Він знає наші потреби… Тільки поговори зі мною мамо… Це не молитва – це бізнес. Проповіддю любові, радості, благості, які не є речами, а духовними категоріями, духовною енергією; … нам обіцяють дати посади, гроші… Зрозуміймо, якщо вони належать нам по життю – то берімо їх, а якщо не наші, то ми крадемо їх, озираючись, в інших… Хто праведник…? Дяка Божа по ділах наших теж не є сприйняттям в буквальному розумінні, а вона, повертається до нас в інших іпостасях, видах. Даючи Богові Боже, отримуємо як харчі для душі (відчуття радості, задоволення…) так і харчі для тіла – чи то здоров’я, чи то лад в сім’ї, чи то прекрасну роботу. І так далі.
Входячи в діалог будь де – в дорозі, дома, в церкві – тільки щоб просити: ми не отримаємо, бо, коли ми розказуємо свої бажання, то обіцяємо дяку, чи беремо певні зобов’язання щось робити, чи чогось не робити. Навіть це прекраснее слово – зобов’язання сюди не підходить, бо зобов’язання завжди двохсторонні, добровільні, вільні у наповненні взаємозв’язанністю на духовних основах. Така молитва є торгівлею і ми просимо Бога дати в борг, обіцяючи віддячити з процентами. Прямо тобі банківські відносини – то тоді і звертайтеся в банки. Банки такими енергіями не володіють. А якщо звертаємося до Бога, то маємо звертатися зі всією чистотою душі. Хоча обітниця ума скорочує багато стежинок розбещеності.

В цій угоді втрачається свобода і зароджуються негативні енергії узалежненості. Можливо це не так. Залежність – це є певні відносини, в яких ми хочемо чогось, бажаємо чогось, тобто є мотивація. Ми так стаємо готовими за щось платити … — залежністю, втрачаючи свободу – наш фундамент життя-буття.

«У Такуана було багато послідовників — від Іємицу, третього сегуна сегуната Токугава, до простих селян. Серед них був старик, імені якого ніхто не пам’ятав. Він був трошки чудакуватий. Одного разу цей старик послав до Такуана свого слугу, щоб після закінчення церемонії запросити майстра на трапезу.
 — Як би скромна не була моя їжа, я хочу, щоб Осе в моєму домі відвідав варений рис з ячменем, — сказав старик слузі.
Осе, любив це блюдо і з готовністю прийняв запрошення, відправившись в гості до старика. Там йому запрпонували велику тарілку, повну каші з рису і ячменю. Ніяких приправ до каші у старика не було. На столі не було навіть квашеної редиски такуан-дзуке, яку готували по рецепту Осе.
Зазвичай неприхотливий Такуан в цей раз подумав: “Невже старик не подасть до рису ніякої солонини?”, але запитати не було коли, поскільки рот був зйанятий смачною кашею. Старик спокійно сидів перед гостем, в очікуванні кінця трапези. Коли живіт Осе наповнився, він піднявся, щоб піти, але старик зупинив його і спитав:
 — Осе-сан, я пригостив вас вареним рисом, а ви йдете, навіть не подякувавши мені. Хіба монахи так поступають?
 — Ви запросили мене поїсти вареного рису з ячменем. Ви не запрошували мене говорити вам “дякую”, — без затримки відповів Осе і швидко вийшов.
Така відповідь зачепила старика, і він вирішив коли небуть відігратися на Осе. Одного разу старик задумався, як йому зловити Осе на слові. В цю саму мить до нього в дім забіг Осе і викрикнув:
 — На вулиці ллє, як з відра! Позичте мені, будь ласка, парасолю і гети (дере’вяні туфлі).
 Старик зрадів можливості відігратися на Осе і дуже ввічливо запропонував йому те, що той попросив. Старик був впевнений, що на цей раз Осе подякує йому, але цього разу знову так не получилось. Осе швидко вийшов із будинку і незабаром прислав молодого монаха, щоб повернути взяті речі. Монах був подібний на свого майстра: він не подякував старику, а тільки залишив речі і пішов восвоясі.
Через декілька днів Осе і старик зустрілись за чаєм. Старик вирішив, що настав час поговорити про все, і почав здалеку:
 — Вам не повезло в той день, коли дощ застав вас на вулиці, правда?
 — Так, не повезло. Надіюсь, молодий монах повернув вам парасолю і гети!
 — Звісно, повернув. Це було дуже мило з вашої сторони, — сказав старик, помітивши, що мимоволі сам дякує Осе. Як він міг допустити таку помилку?
Осе сидів навпроти старика і посміхався. Старик не зміг більше стримуватися і випалив:
 — Осе-сан, ви погано виховані. Ви могли б, у крайньому випадку, сказати мені “дякую”!
 — Якщо я скажу вам “дякую”, то тим самим я виплачу вам свій борг, — сказав Такуан споійним голосом. — Я завжди про себе дякую вам і ніколи не забуваю вашу доброту. Якщо ж людина очікує подяки за свою доброту, то це не справжня доброта. Ви не можете очікувати на те, що станете свідком радості других і почуєте їх похвалу. Добрі справи самі по собі мають давати вам задоволення, і при цьому, даючи щось іншим чи допомогаючи їм, ви не можете очікувати нагороди. Така справжня доброта. Ви обманюєте себе, якщо робите щось добре з марнославства чи самозадоволення. При цьому ви дозволяєте помилці ввійти в вас. Люди схильні до користолюбства. Роблячи послугу іншим, вони намагаються отримати щось навзамін. Нічого не розуміє в людях той, хто не бачить різниці між добротою і зацікавленістю. Якщо ви робите добро, керуючись тільки своїми особистими інтересами, ви робите помилку. Якщо ж ви кожною своєю дією намагаєтесь допомогати іншим, то ви ніколи не будете розчарованими».

Молимося в горі і в нужді (це кожен може випробувати на собі) і маємо в підсумку можливість усвідомити суть горя і нужди, усвідомити смисл життя, свій досвід – така молитва допомогає однозначно, але молімось і в години радості, часи успіхів і достатку, бо саме в такому стані ми володіємо найбільшою кількістю енергії, якою ми можемо стяжати духовні цінності і надбавати матеріальні статки, водночас їх роздаровуючи. Природа молитви в тому, що ми просимо самі у себе, дякуємо самі собі. Попросивши думкою, чи словом, ми не усвідомлено підключаємо в допомогу світову енергію через душу і тоді ум, зменшивши свій вплив, продукує плани, ідеї, механізми реалізації прохання. Процес пішов. Помаленьку ми входимо в образ творця і в спокій. Дивимось – і реалізувалось наше прохання. Якщо це була потреба, то прохання реалізовується скоріше, а якщо це було бажання, то сюди ми вносимо механізм чекання, які не здійснюються через механічне очікування. Не є потребою, але хочеться — то робимо подаруночки добрими справами іншим і готовимо себе до прийняття попрошеного.
Якщо ми творимо молитву словами, в думках, то ми втрачаємо її суть, бо ми представляємо себе відокремленим від Бога. Знаємо, що ми єдині і оскільки поскільки в нашому тілі є частина Божественного. Як тільки ми віддаляємося, то відразу ж роз'єднуємося з Сущим, втрачаємо цілісність. Тільки цілісність наша обумовлює нашу Божественність Молитва є безсловесна розмова двох — люблячого тіла і коханої душі. Єдиний спосіб бути молитовним — це бути абсолютно тихим. Це стан подяки, що ми змогли увійти в тишу і вона не виражається в словах.
Та і та молитва є подякою за підказку через горе і через достаток, що вже відбувся вчора. Дякуючи сьогодні, ми продовжуємо пізнавати сутність потреби на фоні усвідомленої тиші, що приходить після виходу негативної енергії. Усвідомлена тиша в час достатку є подякою за можливість пізнання цього дару Природи, Сущого. Не одні ж ми творимо цю молитву словами, а суще говорить нашими вустами, відкриваючи наші очі і вуха для іншого бачення і чуття себе і оточуючого світу. Бо Божа воля в нас реалізується. Наші бажання є його бажаннями, бо йому відомі наші потреби, перш ніж родяться вони в нас думкою чи словом
Слова є продукт ума. Але і ум є певним процесом, як частина тіла. Тіло все ж є реальністю. Але і слово вже є як би реальністю нашого життя. І тому що ум є вторинним явищем життя, то це процес, який є все ж необхідним, корисним, але вторинним; це процес, який складається зі слів, а не з обумовлених нами реальностей. Слово «любов» не є любов, слово «бог» не є Богом. Але ум складається зі слів, це вербальний процес, і тоді сама любов стає менш значною, ніж слово «любов». Для ума слова мають більше значення. Бог стає менш істотним, ніж слово «бог». Для ума це дійсно так. Слова стають більш значними, більш важливими. Вони стають первинними, ми починаємо жити в світі слів. І чим більше ми живемо в світі слів, тим більше поверхневими ми стаємо, ми весь час будемо втрачати реальність, яка словами не є. Реальність є частиною сутності. Але і діяльність ума є процесом, є частиною життя. Без нього людині довелося б важкувато. Слово стало частиною нашого життя. Однак знаємо, що тільки змістовне істинне наповнення слова визначає нашу духовну сутність.

Єгуда вимовив: «Все, що ти можеш сказати, може бути марнотою чи істиною. Приходь до мене після вечірньої молитви, і я навчу тебе говорити. Справжні слова не марні, марні ж слова не істинні ».

Ми визначаємо світ речей словами, ми виховані на книгах, ми навіть думати не можемо без цих визначальних слів. Слова корисні, поскільки йдеться про світ, про зовнішнє; слова марні, якщо мова піде про себе, про свій внутрішній світ. Коли ми почнемо рухатися всередину, нам нічого не залишиться, крім як зупинити слова. Слова якнайкраще відповідають світу — інакше була б просто біда. Якщо ми йдемо в магазин і хочемо щось купити, без слів нам доведеться не просто. Навіть якщо ми спробуємо вказати мімікою на річ, то в своєму умі цей предмет вже має назву словом і воно наповне якимось змістом, яке визначає його дію. І це виявиться марною тратою часу. У світі слова найбільш корисні, тоді як у внутрішній    подорожі користі від них немає, тому що у внутрішній подорожі в них немає необхідності. Для молитви слова не потрібні — тут слід увійти в стан молитви.

«Прийшов один чоловік до свого лікаря і сказав:
— Бачте, я хочу, щоб мене кастрували.
— Що? — Перепитав лікар. — Це ж дуже радикальна операція. Ви в цьому впевнені?
— Абсолютно впевнений, — відповів пацієнт.
— Ви одружені, або, може, у вас є постійна подруга? — Поцікавився лікар.
— Одружений, — сказав пацієнт, — але яке це має відношення до справи?
— Тоді вам бажано обговорити це зі своєю дружиною — це ж і її торкнеться, — порадив лікар.
— До чого це відкладання? — Сказав пацієнт.
— І, тим не менше, — наполягав лікар, — я думаю, що вам слід спитати її про це сьогодні ж увечері, і якщо у вас все ще буде таке бажання — приходьте завтра. Я направлю вас до лікарні. Це робиться швидко — в один день.
На наступний день чоловік повернувся, підтвердив своє прохання і того ж ранку був відправлений до лікарні. Операція була закінчена, і до полудня він уже лежав у ліжку, відходячи від наркозу. Подивившись з посмішкою навколо, в чудовому настрої, він підморгнув своєму сусідові по палаті і весело запитав:
— Гей, а ти, що тут робиш?
— О, — зітхнув той, — я тут для обрізання. Кастрований клацнув пальцем, присвиснув і сказав:
— Чорт забирай, саме це слово я і намагався згадати !!! »

Давайте розглянемо і природу думок в час, коли ми маємо входити в молитовний стан. Яка їх роль в цьому процесі пізнання? Думки, як хвилі в океані, як хмари в небі — з'явилися і зникли знову з'явилися в новій формі-конфігурації і пливуть далі. Цим хмарам дозволено рухатися. Ці хмари не господарі; вони не можуть пригнічувати все наше єство. Ми допускаємо їх, і це прекрасно. Іноді прекрасним здається те, що небо заповнене хмарами; рух хмар прекрасний. Якщо небо залишається саме по собі, то хмарам можна дозволити рухатися. Проблема виникає лише тоді, коли небо само по собі забуте і спостерігаються тільки хмари. Тоді все стає потворним, тому що сутність відійшла з полю зору, втрачене розуміння. Ми в суєті. Така сама суєта в кожному. Будучи на роботі, ми думаємо про житло; перебуваючи вдома, ми знаходимося своїми думками на роботі. І це ненормально. Тоді і наш ум блукає, не намагаймося зупинити його. Коли ум блукає, не намагаємося зупинити його, не намагаємося привести його в якусь точку чи в стан зосередження на чомусь конкретному — бо з'являються нові думки, нові рішення, які все ж прив'язані до первинних. Дозволяємо їм блукати, але не звертаємо на ці блукання занадто багато уваги, — тому, що будучи за чи проти, ми залишаємося прив'язаними до цих блукань. Краще усвідомлюємо небо, як щось необ'ємне. Навіть маленький позитив в цьому ж середовищі перебування в даний момент може розростися в небо.
Поширення думки саме по собі ні добре ні погане, воно може бути руйнівним, тому що дуже часто виходить з того, що не вкорінене в усвідомленості суспільства.
Наступним кроком людської еволюції є вихід за межі думки. Зараз це наше невідкладне завдання. Це не означає, що більше не треба думати, це значить — не бути повністю ототожненим з думкою, не бути захопленим нею. Таке усвідомлення дії думок дозволить нам входити в стан молитви.
 
Всі священні книги — це розклад руху поїздів для внутрішньої подорожі. Самі вони не є внутрішньою подорожжю; знаємо, що вони є дорожні покажчики. Наше життя є подорожжю.
Утверджуймось в довірі до Сущого. «Він робить це по милості своїй».

«Професор в університеті задав своїм студентам таке питання – чи все що існує створено Богом?. Один студент сміливо відповів: «Так, створено Богом».
— Бог створив все?
Так, шановний.
-Якщо Бог створив все, значить, Бог створив зло, раз воно існує, то дотримуючись логіки, що наші справи визначають нас самих, то значить –Бог є зло.
 Студент притих, почувши таку відповідь. Професор був дуже задоволений собою. Він похвалився студентам, що він ще раз довів, що Бог – це міф. Тут ще один студент підняв руку і сказав:
— Чи можу я задати вам питання, професоре?
— Звісно.
— Чи існує холод?
— Що за питання? Звісно існує. Тобі хіба ніколи не було холодно?
 Студенти засміялись над питанням молодої людини, але він продовжив свою думку:
— Насправді, холоду не існує. У відповідності із законами фізики, те, що ми вважаємо холодом, в дійсності є ознакою відсутності тепла. Людину чи предмет можна вивчити на предмет того – має він енергію, чи він передає її. Абсолютний нуль (-460градусів по Фаренгейту) є повною відсутністю тепла. Вся матерія стає інертною і нездібною реагувати при цій температурі. Холоду не існує. Ми створили це слово для опису того, що ми відчуваємо при відсутності тепла. Він продовжував далі. – Професор, а темнота існує?
— Звісно, існує.
— Ви знову дали невірну відповідь. Темноти також не існує. Темнота в дійсності є причиною відсутності світла. Ми можемо вивчати світло, але не темноту. Ми можемо використати призму Ньютона, щоб розкласти світло на велику кількість кольорів і вивчати різні довжини кожного кольору. Ви не можете виміряти темноту. Простий промінець світла може увірватись в світ темноти і освітити його. Як ви можете визначити, наскільки темним є будь-який простір? Ви вимірюєте, яка кількість світла проникло в простір. Чи не так? Темнота – це поняття, чи визначення, яке людина використовує, щоб описати, що відбувається при відсутності світла…
— А ще, професоре, — зло існує? – Але відповідь була вже не такою впевненою.
— Звісно, як я вже сказав. Ми бачимо його кожен день. Жорстокість між людьми, велика кількість злочинів і насилля по всьому світу. Ці приклади є нічим іншим, як проявами зла.
На що студент відповів:
— Зла не існує, в крайньому випадку його не існує для нього самого. Зло – це просто відсутність добра. Воно подібне на темноту і холод – просто визначальне слово, певна характеристика, створена людиною, щоб описати відсутність Доброти, Бога. Бог не створював зла. Зло це не віра і не любов, які є, як світло і тепло. Зло результат відсутності в серці людини божественної доброти, тепла, любові, світла».

Наявність зла означає відсутність добра, а все зло від наших страждань, які народжуються в дисгармонії між душею і тілом. Ми розгнівані, ми сердиті, ми завидуємо іншим, бо ми в певній мірі духовні каліки. Ми не бачимо в себе цих негативних явищ, а тільки в інших. Всі такі нас оточують і ми такі ж. Це наша оцінка, наше бачення. Але ж наше бачення таке, що ми дивимося на інших, як у дзеркало і фактично бачимо тільки себе. То хто є злим?
Горе, хвороби, біда, нестатки, нереалізовані бажання і насамкінець смерть робить нас безпорадними і наша душа підказує, як вийти з цього страху (бо страшно жити з переліченими якостями – за відсутності позитивних)? – через молитву. І людина не усвідомлюючи звертається до сущого, як до живої істоти, як особистості, якої ніхто не бачив і не побачить, як особистість. Але це крок до усвідомлення. Нас починають відпускати лещата страху. Коли ми починаємо усвідомлювати, то, зазвичай, покладаємось на перших порах на служителя церкви. Буває, що в забрудненні ми перебуваємо тривалий час, а очікуючи добрих звісток, ми в Божу скарбницю не положимо подяки за біду, як попередження, бо могло бути гірше; не дякуємо, що він нашими вустами говорить і творить молитву.
Наші слова дяки не можуть вийти з нас при грязноті душі. Очищаємо її молитвою і благодаріннями всім і вся. Ось весь цей час він наповнює словами подяки свою скарбницю і при її наповнені дарує нам втіху, радість і задоволення. Це ж не важко – дякуйте і дякуйте за добро і не зовсім добро, творімо добро – тоді скоріше наповниться скарбниця Бога і звідти посиплються після наповнення великі блага на нас. З порожньої скарбниці нічому випадати на нас. Ці запрошення є образними для розуміння процесу очищення, для усвідомлення суті духовних якостей і суті негативних проявів у нашому житті.
 Дякуймо за все не по необхідності, а дякуймо кожному, дякуймо за безцінний дар – життя – яке б воно не було, але це наше. Чим більше дякуємо, чим більше посилаємо радості, доброти і любові, тим щасливішим буде наше життя. Посилайте свої молитви в небеса і буде наш погляд чистим і ясним. Молитвою є чуття подиху вітру, журчання струмочка, спів пташок, шерхіт листя під ногами. Чого? – бо ми почули в стані спокою і тиші. Молитва — це стан чуття і бачення себе і всіх. Це підказка, що нашу молитву почуто сущим. Дякуємо – і результат вже є, бо кожен день є щось згадати приємне. Прослідкуйте свій день і побачите: є що згадати з подякою собі і оточуючим. Хай щось маленьке, але приємне. Буває, що таких подій є більше. Тільки будьте трошки уважними і буде що згадати вечором в розмові сам з собою – це велика частина нашої молитви. Ви згадуйте і Вас згадають. Це дає велику кількість позитиву, якого достатньо для зменшення можливої пригніченості, депресії, а також новий заряд енергії в наступному дні, коли згадається вечірня молитва. Цим станом празнику душі ми передаємо відчуття радості зустрічним і оточуючим нас. Пробуйте.
Згадування приємного для виходу в позитив має нести з собою і той негатив, який був перед позтитивом на той час. Той негатив був фоновою основою для того позитиву. Тому, коли ми говоримо, що слід прийняти негатив теперішній, то він прискорює усвідомлення при згадуванні тодішній негатив. Бо сам позитив важко може зрушитись чи прийти в нашу свідомість. Вони на той час гуляли разом і тепер вони разом, але ми бачимо негатив і згадуванням минулого позитиву без згадування одночасно попередника його є певним забрудненням. Такий стан ми назвали не готовністью відкритися для позитиву. Якраз колишній негатив не дає нам відкритися. Коли ми згадаємо негатив, то наш ум вхопиться за нього і він цим відкриє протоки духовної енергії. Саме вони виводять нас в позитив. Тому ми маємо правдиво підходити до позитиву і до негативу. Участь у цьому брала тоді душа і тепер вона тут, як та енергія, яка хоче нас направити на позитив. Він у нас фактично і є, але ми в своїй корисливості і змагальності вносимо багато непотрібного, бо часто не можемо реалізувати свою корисливу мету і страждаємо, гніваємося, отруюючи себе жовчю і навколишній простір негативом. 

Ми легко можемо визначати про наявність зв’язку нашої сутності зі Всесвітом. Так, коли ми щасливі, в доброму настрої, впевнені в собі, то це і є ознакою хорошого зв’язку і всесвіт готовий говорити з нами. Ми в такому стані повні енергії, натхнення і творчого запалу. В такі моменти ми, зазвичай, вирішуємо багато питань нашого життя. Ми вже говорили, що саме в такому стані ми можемо робити посили позитивної енергії з впевненістю, що вона зайде до місця призначення. Чим гірший наш настрій, тим гірший зв'язок. А стані пригнічення, страху, горя ми взагалі не можемо робити посили і приймати енергію, бо ми цим робимо спротив – відмовляємося від усього.
Якщо ми попали в енергетичний потік, то як би ми не пручалися, то все одно вирватись з нього не так просто, хоча можна і легко. Одначе, таке перебування в ньому в злагоді і в погодженні є тим процесом з якого ми не вириваємось називають долею, чи усталеним, визначеним, а найбільше, можна сказати, прийнятним шляхом життя.

Молитва дана для сущого, божественного яке є в нас. Як ми можемо просити не тільки матеріальне, а й духовне? Коли ми пізнали себе, то бачимо, що все те, що просимо є в нас і зрозуміємо, що не було потреби просити, чи потреба була від нашого его. «Повір у мене до кінця», «віддай все» сущому і «вам дасться багатократно». Не проси. Маємо одне зерня – віддай без очікування благ, бо це була потреба Сущого, Душі. Не слухай ума, який говорить, що будеш голодний і помреш. Душа готова до виходу з тіла, а одна з’їдена зернина продовжить життя на декілька годин і все одно помремо? А так виконав благоволіє і отримав шанс для душі і тіла ще прожити, чи цю якість дару принести в інше тіло. Бо на місце однієї зернини нашому єству везуть сім … Поступили так, то зафіксуймо цей порух душі, вчимося її чути. Сюди дуже підходить повчальна ситуація, яка описана в книгах про життя святих, зокрема про Сергія Радонежського, коли їх скити і підїзди до них закидало на тривалий час непрохідними снігами. Мороз і сніг виснажував монахів і вони прийшли до Сергія Радонежського з претензіями … І що ж він їм відповів? Відповів питанням. Для чого ви прийшли в монастир?… До Бога?… То приймайте його таким, яким він нам проявився. Прочитайте при нагоді.

Молитви в проханнях, в сльозах гніву, в депресії не наповнюють скарбницю позитивними намірами, а наповнюється вона нашими проханнями і негативними намірами, то вони і падають на нас з висоти, боляче б’ючи. Не просимо для тіла і діла, а просимо для душі. А душа хоче дяки, то дякуймо поки земне життя не забрала смерть. Вдячна душа буде щаслива і благосна. Можливо смерть відійде теж на невизначений час, бо смерть забирає життя у нещасливих через їх байдужість до розвитку своєї душі. 
Просящий у своєму проханні дає собі характеристику. Порівнюємо, судимо своїм умом когось, то перш за все по собі, тобто настільки і по тих якостях, які є в нас. Мудрі люди не судять, а можуть порадити, підказати. Тобто своїм словом ми досить часто даємо характеристику своєму єству.
Зазвичай, люди в пристрасті, люди суспільства нашого говорять лише про те, що цінять інші – догоджають вище-стоящим. Стати кимось, це ж не означає, що бути собою. Але життя цікаве і різнобарвне тим, що існують ті, що стали особистостями, і ті, що є індивідуальностями. Саме таке різнобарв’я і є тим середовищем, що показує шлях пізнання істини, шлях росту. Дякуємо за це всім, кого зустріли на дорозі життя. Будьмо свідомі, що це наша сутність дає через них підказки у цьому процесі росту. Спостерігаймо мовчки за будь якими словами, на будь яку тему і ми зможемо бачити сутність цієї людини, але найголовніше, що ми за цими діями пізнаємо себе. Кожен хоче дати характеристику про себе, робить рекламу, чи то з позиції сущого, чи з позиції ума.

 Просячи за інших, чи іншим, то цим показуємо, що не довіряємо своєму сущому, своїй душі, яка знає про потреби інших. Ми помиляємось, коли не довіряємо Богові. Що ми Бога хотіли обманути?, просячи за інших. Зазвичай, ми просимо за дітей, родичів і близьких. Віддай своє для потребуючого. Навіть для цього підійде побажання щастя, здоров’я, доброти, милосердя всім, всім. Якщо це конкретна потребуюча людина, то дай конкретну потребуючу річ, допомогу, яка є нам посильною, а то і зверх. Знаймо, що наша зустріч не є випадковою, а саме для цього, бо ми узріли потребуючого. І навіть наше тепле слово, зазвичай позитивне чи призвичаєне в людському середовищі, як відсторонена притча, бувальщина, є досить добрим способом у приєднанні співбесідника до океану духовності, до довіри Сущому. Саме таким способом Бог турбується про всіх. А на нашу пустоту відданого переміститься інша потрібна нам якість. Ось такий кругообіг в Природі. Ми ж про нього знаємо, як матеріальний кругообіг, а хіба матеріальне не є частиною духовного, чи духовне частиною матеріального? 

Ж И Т Т Я — Б У Т Т Я

Вивчаймо рух духовного. Ніщо не знаходиться на місці – все рухається. Ми дивимося на картину, на людину і бачимо те, чи інше, однак через годину, через день, через місяць, дивлячись знову на них, ми по іншому сприймаємо, по іншому відчуваємо. Думаємо … Чому? Бог чує наші слова, думки тоді, коли він сам їх вимовляє нашими вустами… Ми не можемо позбутись навіть думок, бо їх запрошує до нас наша душа. Ми є передавачами. Ці наші слова, думки є інформацією для ума, для тіла. Давайте вчитись в Бога, в себе, бо ці думки, слова є нашими творіннями на підсвідомому рівні. Ми говоримо годину і нас слухають, але хай хтось спитає, що вони почули – і виявляється почули декілька речень, тих речень, які слухач був готовий чути. І ми такі ж слухачі. Перевірте. Записуємо свій монолог, чи розмову і включимо запис для прослуховування через деякий час. Ми будемо здивовані почутою інформацією і хай знову хтось зі сторони спитає нас, що ми почули із свого ж монологу, то ми те ж відповімо декількома реченнями, бо теж прослухали запис і сприймали її на підсвідомому рівні і нашої готовності почути (зазвичай ми чуємо те, що очікуємо почути).
 
Ми боїмось того, що скажуть люди про нас, і ми в більшості своїй говоримо навіть не відаючи, що хтось про нас говорить те то, чи інше – і це тільки наші думки і слова. А чого так? Бо наші слова, наші дії є підказками для інших, а слова і дії подібних нам нашими. Але наяву ми не боїмося прийняти страх, ми стидаємось його прояву в нас. Ця стурбованість, чи цей страх – «що скажуть люди» дійсно досить суттєво впливає на поведінку, на висловлювання багатьох людей. Навіть деколи думати боїмося, чи того, що читаємо (можливо і цієї книги), чи того, які фільми дивимось, чи чим займаємось у вільний час – а що скажуть, чи подумають люди про нас. Дехто говорить, що якби людство не ворогувало і не починало війн (і це тільки говоріння, бо вони не хочуть із-за страху подивитись на причини виникнення війн), то світ стане кращим. 
 Ми до цього стану війн приходили і прийдемо знову і цьому є два причинних шляхи на яких ми зупинимось пізніше. Але суспільство нас інформує в такому шкільному предметі, як історія, а далі в публіцистичних, документальних і художніх творах, що з появою людини на землі вона весь час воює. Є певна частина суспільства і тепер, яка хоче миру, достатку і любові, але досить чимала кількість людей цього не хоче. А природа такого не хотіння в тому, що душі, які проявляються в людських істотах саме для цього і прибувають, щоб вилікувати душу в цьому земному раю із життя в життя. І ці душі приходять на планету з великою кількістю негативу навіть з інших галактик, і цей негатив стає видимим і подразнюючим в людських тілах. Душ ніхто ж не вбиває. Душі ж при допомозі тіла проходять процес очищення, процес духовного розвитку і духовного росту і прибувши сюди, віддають енергію гніву, гордині, злоби, ненависті, незадоволення через суспільні кризи і війни, залишаючи цю енергію в сконцентрованому вигляді – в граніті, у вугіллі… і що цікаво – во благо грядущим поколінням для будівництва житла, для їх обігріву і т.д. за цей тривалий час душі тут надбавають такі позитивні якості, як доброта, взаємодопомога, дружба, задоволення і радість. Ось у такому творчому натхненні людство створює нові технології в будівництві, сільському господарстві…, покращуючи побутові умови проживання тіл, полегшуючи життя і надбаваючи богатства основною масою людства, і тих енергій, які і дають можливість сонечку кожного дня роздаровувати всім світло і тепло. 

Власне, нас всіх уже з дитинства привчають постійно хвилюватись про те, що подумають інші люди про ту, чи іншу нашу дію, чи не дію. А в основному нас вчать тому, як правильно поводитись в групі людей, ніж тому, як бути самостійним індивідуумом в прийнятті тих, чи інших рішень в різних ситуаціях. А для того, щоб відчувати себе саме таким, то нам слід вміти відокремлювати в своєму умі свої власні думки від тих, які викликані турботою про сприйняття нас оточуючими. І другий момент полягає в тому, щоб слова, які говорять інші в оцінці нашої поведінки, наших слів не впливали на зміну нашого індивідуального стану в наших словах і думках. 
А тепер розглянемо технологічний процес такого говоріння, бо ми тільки щойно розглянули результат. Наш ум не може це сприйняти, що і інші говорять вустами слова, які каже наша душа для нашого ума, а усвідомити це не можемо через відсутність часу, через цю гординю ума, через наплоджений гнів на такі слова, сказані подібними нам, але це ж слова нашої душі і ось цей страх ума перед своєю душею поширюється в страху перед іншими — їх словами, діями, як очікуваними, так і висловленими, чи реалізованими. Це ж результат таких наших думок і слів, якими ми і керуємось в своїх словах, а в більшості і діємо узалежнено від цих думок і слів – а що скажуть люди, а вони думають про нас те то, а вони подумають казна що? Зрозуміймо природу таких наших думок, таких наших слів, що це творіння нашої Душі, Бога, які зародилися в наших думках, в наших словах, в нашому умі. Це наша душа говорить їхніми такими думками, словами і ще коли ми чуємо (наголошуємо: коли чуємо усвідомлено), що говорить до нас, до нашого єства, оберігаючи нас від висловлення нами поганих слів і наплодження поганих вчинків. А природа зародження таких думок, таких слів є результатом дії чужої (не чужої, а всесвітньої душі) душі на наш ум, як страх ума і тіла в якому перебуває та душа, чи душі, яких ми теж боїмося своїм умом. В підсумку скажемо собі, усвідомимо, що нам слід навчитись чути свою душу і тоді родиться довіра до друга нашого – душі. 

Зрозуміймо, що слова інших людей якраз є для організації нашого життя, а наші слова є для інших. Наші слова народжуються душами інших істот. Тому ми деколи лякаємось за сказані слова, але воно вже висловлене і його назад не повернеш. Не біймось і не каймось, бо ці слова є призначеними для тих, хто їх сподобив чути. А ми пробуємо усвідомити, що ми маємо розум навчитись чути інших без страху, бо їх слова і принесені нашою душею для нашого ж блага, незалежно від того які вони є – чи то вони дають нам радість і задоволення, чи вони нас засмучують. І всі вони є нам підказками того, чи йдемо ми шляхом правди, чи маємо дещо виправити в своєму способі життя. Довіра до своєї душі – це довіра до всього і до всіх : хто і що нас оточує. Саме так. Діти, здається нам рідні по крові, як слова інших, які нам знайомі і обидві ці категорії ми сприймаємо з теплими відчуттями чи з невідомою утаємниченою очікуваністю. Діти тілесні є проявленою аналогією слів інших. Діти інших є нашими словами, бо ми до своїх слів відносимося вже як би чуть відсторонено. Ця відстороненість і говорить, що наші зроджені слова є для інших. А ми ж до своїх дітей у їх непередбачуваності відносимося з певним острахом, бо не знаємо, що може нам повідомити співбесідник. Тому висловлене нами побажання в книзі «Про дітей», щоб ми вчилися вчитися в дітей, бо для цього є всі підстави. Ці порухи у такому навчанні прямо призначені для розвитку нашої духовності. Наші суспільні намагання донести свої слова іншим і є умовою створення суспільства, як певного середовища, яке сприятливе для духовного розвитку. Знаймо, що поява дітей не є випадковим явищем в нашому житті і не є чистою потребою природи в намаганні продовжити життя, в збереженні такого виду природного ареалу, як людина. Зовсім ні. Будьмо свідомі, що Сущий знайде спосіб для створення умов проявити душу в тому чи іншому живому чи не живому, в тому проявленому чи не видимому енергетичному потоці, в тій чи іншій формі, змісті і наповненні. Аналогічне ми скажемо про свою присутність в людському середовищі чи присутність інших поряд з нами, як сусіда, як колеги про роботі, як зустрічного подорожнього. В підсумку можна сказати, що людина є комплексом духовних енергій і є умовою нарощування чи відновлювання цих енергій у Всесвіті. Ось у цьому полягає природа Віри, Довіри до людей, до Всесвіту, як спорідненості. Саме таке розуміння має бути основою для дбайливого відношення до людей, до всього (думок, слів, дій) живого і не живого, проявленого і не проявленого, яке також має такі ж підстави для існування, як і ми. Тому ці запрошення до усвідомлення в нарощуванні духовних енергій не є безпідставними — це є нашою місією на планеті.

 Розглянемо питання віри чуть ширше. І якщо в щось вірити, то діємо згідно відчуттів довіри. Це ще одна щаблинка драбини до висот духовних. Від стану довіри проявляються наші емоції (посмішки, гримаси, жестикуляції, тембр голосу…). Довіра управляє нашими емоціями. Зрозуміймо, що якщо ми віримо в те, що на нашу думку, на реакцію наших відчуттів, заслуговує довіри, то вся наша сутність скеровує наші вчинки, слова і думки для реалізації життєвої ситуації – сюди скеровується вся енергія з одночасним погодженням всіх реакцій в нас і в оточуючому середовищі. Таке бачення сили енергії довіри є перешкодою для проникнення в наше єство страху. Ми наповнені впевненістю в правоті і там немає місця для страху. Саме довіра допомагає нам усвідомити суть неприємної ситуації і вона знайде в нас ту енергію, яка поміняє обставини в найкращий варіант з можливих. 
Знаймо: щоб не сталось з нами, то все одно ми з будь якої ситуації вийдемо в позитив, бо ми є частиною Всесвітньої енергії (а в неї є знання, є способи водити нас по потоках енергій — ми в позивному настрої, то в позитивних будемо переміщатись: подібне притягується подібним, а Всесвітня енергія потужніша за енергію нашого єства і відповідно вона притягне нас, навіть в миті не зовсім приємні). Тому таке розуміння надає нам впевненості і впадати в страх, в паніку підстав немає. Така природа оберігання нашої сутності Всесвітом, Сущим, Богом, тобто тим, хто як сприймає на даному етапі розвитку тіла і на даному відрізку розвитку душі. 
Загалом, по наближенню до закінчення життєвого шляху, кожен говорить, що ми в підсумку приходимо до того з чого починали, навіть наш ум не може бачити цього маленького процесу розвитку душі і звісно по різних причинах, а можливості розвитку все таки колосальні. Так і душа в своєму розвитку приходить по закінченню своєї мандрівки в своє начало. Від любові зійшла і до любові приходить. Пробуємо і ми не матимемо потреби говорити, що життя є суєта суєт і вся суєта є марнота життя. Так не є. Кожне життя слід по собі лишає. 
 
А буває, що із-за одного епізоду ми деколи втрачаємо довіру— замість того, щоб продовжувати вірити в саму ідею, не дивлячись ні на що. Наприклад, ми можемо вірити, що всі люди правдиві, чесні і гідні довіри. І ось,почавши невеликий бізнес стикаємося з таким явищем, що дуже часто обманюємося в партнерах. Але ж нам хотілося, щоб все було саме так і це було те, в що ми хотіли вірити, але не те чому ми довіряли дійсно. Тут є маленька різниця в словах, але природа довіри стверджується не на хотінні вірити, а на впевненості довіри. 
Другий приклад: коли ми опиняємося в неприємних ситуаціях, чи захворіло тіло, чи страждає душа, то ми, зазвичай шукаємо поради в інших (бо нас ніхто не вчив шукати в собі). І ці поради досить різні і в основній масі протилежні. З таким кожен стикався – один лікар говорить одне, а інший може говорити зовсім протилежне. Таким чином, ми бачимо два різних висновки і обидві сторони надають нам свою аргументацію, стверджуючи, що їх думка і досвід є єдино правильним. А ми собі міркуємо – вони ж зовсім один другого виключають. То хто з них правий? І як нам діяти? Це був приклад, а в суспільстві ми приходимо вже на особистому життєвому досвіді, що ніхто не правий до кінця і ніхто не помиляється остаточно, бо світобачення процесів кожним є ілюзія бачення всього по своєму. Такому баченню передує наша довіра. Поради-слова інших, як спровокована дія пошуку тих слів, які є в розумінні нашої душі і яка послала нас на ці пошуки, щоб нам хтось сказав для нашого ума ці душевні слова. Ми їх прийняли і це базис нашої довіри.
Коли ми дійсно довірямо лікарю і його методам беззаперечно, то Всесвіт створює таку реальність, яка відповідає нашій ілюзії, нашій довірі і хвороби покидають наше тіло. Після цього, лікар знайде «наукове» обґрунтування і всі підтверджуючі факти, що саме цей метод, чи спосіб є дієвим. То хто ж вилікував? – Сущий через нашу довіру, але лікарі в своїй пристрасті все лікування визнають за свої заслуги. Лікування далося їхніми руками, але лікарем є Бог. 
Описуємо ще один життєвий досвід: до сільського фельдшера приходили жінки зі своїми болячками (це було в часи розвалу економіки і медицини – медикаменти були відсутні) і просили дати укол від болі в животі, в грудях, в ногах…. Фельдшер із-за відсутності потрібних ліків давав інєкційно звичайний фізрозчин (дистильована вода) і просив посидіти півгодинки, щоб почався лікувальний процес. От жінки сиділи на лавці, говорили, а через півгодинки повідомляли фельдшеру, що їм покращало і больові відчуття минули. Ось така довіра в такому слові, в такій дії фелдшера і її сила в сукупності зі спокоєм. 

 Цей метод практично підходить для всього на світі. Навіть те, що ми називаємо релігійною вірою не принесе очікуваного результату, якщо ми не довіримось остаточно. Бо коли людина говорить, що вірить, але її думки і вчинки того не підтверджують, то в дійсності ця людина немає віри і довіри. 
 В більшості випадків говорячи, що вони вірять, то за цим вони озвучили своє бажання вірити, а довіра в них відсутня. Цьому є маса доказів, з якими ми стикаємось часто густо. Чому так? Бо в їх довіру не вкладена енергія впевненості у заявлену віру. Хоча деколи створюємо видимість довіри на певних очікуваннях, на певній узалежненості, на певній взаємопов’язаності стосунків.
 Всі ми люди і нікому не хочеться повністю відгородитися від оточуючого суспільства. Ось чому ми деколи погоджуємося (бо це простіше) із загальноприйнятими нормами, правилами і відповідно діємо. Але є але, бо коли ми все більше і більше діємо по суспільних, чи колективних установках, то тим більше явного і неявного схвалення отримуємо. А від цього наш ум створює ілюзію важливості нашої особистості. Так по трошки ми втрачаємо душевну впевненість, бо проявляється розрив між довірою і схваленням колективу у відчутті тривоги, незгоди, душевного неспокою.

Впевненість і страх. Це дві протилежності. Бо чим більше в нас впевненості, тим ми вільніші в діях. Але все таки – що ж таке впевненість – це довіра собі, своїм знанням і можливостям, чи це віра в те, до чого ми прагнемо, чого бажаємо. Буває, що ми в один і той же час відчуваємо впевненість і страх. Деколи бувають ситуації, коли ми дозволяємо сильно впливати на наше сприйняття дій і фактів під впливом інформації інших. А потім ми, зрозумівши суть події, входимо в жахіття і парадокс в тому, що практично не маємо сили виправити ситуацію і не можемо допомогти тій чи іншій стороні із-за втрати довіри. Так ми з в кінці кінців залишаємося посередині і ніхто нас не бажає допускати до себе. Ми стаємо чужими в колективі. Ми самі себе таким чином дозволили втягнути в потік негативних енергій. Помаленьку ми втрачаємо впевненість в собі, втрачаємо довіру до когось, втрачаємо позитивні якості і ми із-за цього до пори до часу знаходимось на чорній полосі життя. В нас, в наші дії поселився страх. Так, страх, позиціонуємо ми від нього чи відчуваємо-невідчуваємо його, сприймаємо чи не сприймаємо, то він періодично спливає в нашій свідомості, як свідчення присутності інших негативних кроків нашим єством.
 Беззаперечно, що в багатьох випадках жити і працювати в колективі є нашою життєвою умовою. І ми маємо вчитись самі, як в ньому жити. Хоча цим займаються дитячі садочки, школи, робочий колектив – вони вчать нас, як поводитись зі старшими по віку, з вихователькою, з вчителем, з начальником; як одягатися відповідно до ситуації; що говорити і як діяти в тих, чи інших обставинах. Так вчать і в багатьох сім’ях. Якщо хтось виходить за рамки так званого етикету, правил, то ви спостерігаєте досить швидке реагування і відношення до такої людини зразу ж міняються від доброзичливих, терпимих до ворожих. Ми таку школу «навчання» проходимо всі — чи то в ролі учасника, чи спостерігача і це нас змушує ховати деякі факти і діяти не по своїх переконаннях, не по своїй вірі, бо виникає ймовірність звільнення з роботи, чи певне відторгнення колективом. 
 Але, як говориться, від Бога не заховаєшся і це все одно породжує внутрішній конфлікт в собі – між нашею душею і тими обставинами в яких ми опинилися. Проявлений конфлікт, життєвий конфлікт, суспільний конфлікт виникає між бажаючим умом і обставинами, тобто тими фактами, подіями і ситуаціями, які створені загалом для нас іншими учасниками нашого життєвого простору, їх енергіями, закладеними в думках, словах, очікуваннях, діях по відношенню до нашого ума, який в неусвідомлених думках, словах і діях створив ці обставини. В результаті такого роздвоєння і по величині участі отримуємо в своє життя стільки – чи-то пряничків, чи-то гірких пігулок.
 Але саме в цей момент, зазвичай, вирішуємо на яку сторону терез ступити – і ступаємо в ту де нам буде легше жити тілесно з обставинами, чи в сторону прийняття духовних цінностей і жити в спокої і чистоті духовній. А це дасть полегшення в особистому житті і в суспільстві. Зрозуміймо, що ця ситуація була тимчасовою. Це саме той момент, коли в гру вступає довіра до тих цінностей, які ми сповідуємо, до яких у нас є віра. Саме впевненість і визначає наше подальше життя-буття, бо саме впевненість дає нам енергію міняти обставини і цим ми показуємо свою гідність і справедливе ставлення до ситуації, а в підсумку нас не відторгне колектив і прийме з нашими цінностями з повагою і розумінням. Коли ж ми хочемо відрізнятися, чи вирізнятися в колективі своїми надуманими амбіціями, поінформованістю, нуворишним бахвальством, не маючи впевненості, то колектив таких людей відторгує. Ось така природа внутрішньої впевненості, яка отримується при зачатті, а ще коли формується на основі довіри з одночасним неприйняттям умов суспільного перевиховного процесу, то вона настільки сильна, настільки її велика насиченість енергією в нас (позитивною, чи негативною), що прямо візуально видно її випромінення, як впевненості зовнішньої. Цей збережений стержень внутрішньої впевненості люди визначають словом, що ця людина має характер.

Довіра несе нам приємні відчуття, що ми в безпеці, що нас любять і про нас турбуються. Така довіра сама є тією енергією, яка творить чудеса і має таку силу для цього. Ось таким бачиться процес творіння — легким і приємним. І народиться таке відчуття, що нас покинула та рутина повсякденщини. Тепер ми умиротворенні (у миру з собою творимо). Це більше ніж спокій і впевненість. Так народжується довіра і розуміння її природи, природи енергії довіри. Ми починаємо відчувати, що ми володіємо цими знаннями. Це приносить нам розслаблення, відпускає хватку і ми відчуваємо себе в стані подяки цим знанням, цьому Сущому, який в нас і навкруги, що додає нам справжньої усвідомленої впевненості.
Тоді ми сміливо можемо говорити, що ми пізнали Творця в собі і в оточуючому середовищі. Ми живемо з Богом серед людей в цьому природньому ареалі, який оточує нас. Коли ми ще й знаходимося в стані подяки, то це почуття є проявом любові і наповнення нею нас і оточуючих. Ми відчуваємо наповнення себе радістю. Процес наповнення нас відчуттями радості від інших відбувається, коли ми неусвідомлено, перебуваючи в стані прийняття раптом ні з сього, ні з того відчуваємо припливи підбадьорливої ​​енергії, як ніби нас хтось зарядив, наповнив додатковими можливостями і силою. А завжди, коли ми відчуваємо світло всередині, то одночасно ми відчуваємо надлишок енергії.

 Пізнане прийняття хороших і не зовсім хороших станів і наступних наших діянь і є усвідомлення себе, бо воно сприяє руху по життю нашого єства в розвитку. У такому усвідомленому прийнятті та передачі позитиву, ми як би включаємо в собі ліхтарик, освітлюючи собі шлях і іншим, а це допомагає збільшити нашій планеті красу, доброту, любов; і ми при цьому відчуваємо вдячність, як вид подяки від Всесвіту — і ці відчуття невимовні, бо вони прийняті нами. Це і є одночасний взаємопов'язаний процес дарування та прийняття дарів. Все це супроводжується нашими прекрасними емоціями. Ура! 

 В Д Я Ч Н І С Т Ь

Я молюсь сьогодні тихо
Про те, що словом не сказати.
В Молитві дякую Тобі,
За те, що ти зі мною, Боже.

Я дякую за весну, цвітіння саду,
За літо, що люблю. За зиму, що тепер із нами,
За осінь, осінь – не одну,
Що схожа на вінчання в Храмі…

За все, що є, — уклін низький.
Тебе я возвеличую завжди.
І рано-вранці сонце зустрічаю,
Я дякую лиш, Господи, Тобі.
 А. Волошина.

 Доглядаємо, плекаємо зернятка духовності нашої доброти думками, словами, діями. Саме душа, набираючись позитивних духовних якостей, наповнивши себе, може направити тіло на отримання матеріальних благ. Вони самі прийдуть без великих фізичних напружень, хоча душа не надає у своєму розвитку значення матеріальним благам, але ці блага є певним стимулом для зміцнення довіри, а тіло й душа створюють цим більше можливостей бути передавачем потребуючим, і духовного, і мирського. Проте в наших матеріальних досягненнях не є великою цінністю для наших матеріальних дітей — вони можуть більше, тому що новому поколінню відкривається більше. Для прикладу: при передачі умінь і навичок дітям, ми не впевнені, що наші діти передадуть це онукам і чи буде така потреба в дітей і у внуків.
Ці умовиводи здаються людині щасливою випадковістю, хоча ця випадковість, можливо, вже зріла у Всесвіті ціле століття. Випадковостям люди надають стільки значення, і люди чекають поштовху для дії, а давайте приймати їх як підказки, заклики до дії, до пошуку. Бо енергія духу сильніше випадковості, і цим життєвим імпульсом життя дихає і наповнює все наше життя. Ці випадковості і наповнюють все наше життя і приходять вони в наше життя від енергій Духу. Приємні зміни чи не приємні зміни в нашому житті, які появляються в нашому житті як би без нашої участі і є дією енергій Духу і створюють відчуття випадковості.

 Довіра до іншої сили, енергії, яку ми нарощуємо, живучи умом в суспільстві, нарощуючи довіру до зовнішніх проявів людської діяльності, людських слів і висловлених ними думок, то це є довірою до Людини, до результатів її діяльності, до предметів, які вона виготовила. 
 Це є довіра до суспільного Бога, до Бога, якого ми відвідуємо в церквах у своїй пристрасті. Так є в житті. І ми це маємо сприймати як частину нашого спільного життя, а не розділяючого. Будьмо свідомі того, що ми це побачили і це знаємо, бо цей шлях, це є наше усвідомлення. Бо попередні тіла пройшли цей етап розвитку і душа це знає. То тому вона це так сприймає як належне і цим є прикладом для інших своєю присутністю, своїми словами і діями для розвитку духовних якостей в суспільстві, в природі. 
Ми в більшості рядків цієї книги говоримо про людські взаємовідносини і їх співжиття в суспільному середовищі, але не менш значним впливом на наш духовний розвиток має і все живе і не живе, що оточує нас в При-роді. Рід і все при ньому, як одне ціле.

 «Зайшов чоловік в дім п’яний, обірваний і вже напевне не вперше. Жінка:
— Ах, ти п’янюга, волоцюга, де гроші, чого так пізно…?
Цей монолог жінки є монологом душі чоловіка, яка попросила жінку сказати ці слова. Душа болить, турбується про тіло, яке є її носієм.» 

 Чуть інший підхід в чутті себе. Ми говоримо спокійно, то чуємо свої слова. Ми говоримо усвідомлено, тобто, те, що має суттєве значення, чи то для матеріального, чи для духовного. То такий підхід і формує в нас ту якість, яку ми називаємо мудрістю. Це не просто, а ще складніше говорити ті слова, які йдуть від Сущого, а не все те, що бачать наші очі, чують вуха. Давайте вчитись чути себе, чути свою душу, починаючи будь яку розмову. Не думаймо, що душа не відає, що робить ум, який користується нашим тілом – мозком, очима, вухами … і не забуваймо, що наше покликання – дбати про розвиток душі. Покликання людини не є спогляданням за собою і іншими, чи робити якісь порухи, а це є поєднання бачення і творчої діяльності, які в результаті дають духовний ріст при кожному житті. Коли ми не турбуємось про свою духовність, то в нашому єстві хазяйнує ум. Він не буде дбати про душу. Він своїм «Я» спалить себе і занапастить душу. Будьмо пильними. Будьмо мудрими.

Щаслива душа, втративши тіло, скоро і досить скоро знаходить своє місце у Всесвіті. Бог не залишає і нещасливу душу, бо вона знає природу нещастя у негативізмі і тому через усвідомлення скоріше проситься при втраті тіла в інше тіло для подальших страждань, можливо менших, які є сприятливими для розвитку душі. Тіло і ум будуть шукати покращення і тільки через усвідомлення своєї сутності, через творіння добра, любові, милосердя, через подарунки подяки і щастя, в радості, то у нашого єства є шанс розвитку. Якщо ми не в стані щастя і радості, то заспокоймось і настане мить тиші і душа відкриє свої двері для прийняття цих якостей. Плаче душа і тіло, то не стримуймось і наступить мить спокою і молимось в подяці за цю мить. Зрозуміймо природу позитивних і негативних посилів і хай Вам щастить! 

Думка є таким же носієм енергії, як слово і як дія. Думка в основному належить уму, що родилася в результаті аналізу, оцінки, попиту і пропозиції тіла, але розуміння ситуації це не його парафія, це справа серця, совісті, душі. Слово і дія є продуктом думки і совісті, це є взаємопоєднаний процес, який ми називаємо життям. Можливо це різні співвідношення, або переважання одного з них. Бажання наші народжує оціночний, аналізуючий, бачачий ум, або наші відчуття. Це вже рух енергії і не відомо де і коли вона закінчить свій путь. Отакий механізм несвідомого формування середовища для майбутнього тіла нашої душі в наступних життях.
 Наші бажання ума формують тіло, де поселиться наша душа після виходу із сьогоднішнього тіла. Вони беруть участь у формуванні не тільки конституції тіла, але й звичок, навиків, способів дій, бо саме ними ми допомогали росту душі і вона зберігає їх в своїй пам’яті шляхом підшуковування таких якостей в нових батьків. Можливо чуть кращих, але знайомих. Часто цей механізм ми приписуємо генній пам’яті тіла. Ця участь досить мала для душі, але не для тіла. Якісний показник буде переважаючим, бо це може бути каплею в тисячах життів, але якісні духовні порухи належать душі. Та і не факт, що ми цими знаннями, навиками послуговувалися в попередньому житті і нічого нового не добавили.

 Переймаючись пошуком істини, Бога, ми послуговуємось благосними якостями і цим ми духовно розвиваємось. Зазвичай, ми цей процес називаємо еволюцією тіла, звичок, технологічних дій і духовних знань. Це і є еволюція Душі людини.
Однак усвідомити, що логічно ми стверджуємо еволюцію змін у всьому живому і неживому, видимому і невидимому, то мабуть потрібно усвідомити, що деякі люди стають на шлях деградації тіла і душі. Слід підкреслити, що еволюція, чи деградація залежить від якості, чи не якості наших бажань. Так можливо, відчуття душею фальшивого задоволення від алкоголю із життя в життя приведе її до деградації, до поселення душі в тіла нижчих істот. 
Просимо — значить бажаємо. На прохання, запити, які ми формулюємо в думці, чи висловимо вголос рано, чи пізно, різними способами, підказками ми отримаємо відповіді. Тільки будьмо пильними і слухаючими. Саме цими двома шляхами ми зможемо отримати інформацію на наші запити і бажання.
Бажання наші такі, що ми бачимо ілюзорно ідеал богатої, успішної, мудрої, красивої, працьовитої, вмілої людини і хочемо такими стати. Цьому допомогає суспільна думка, яка формується державою, як органом примусу, через радіо, телевізор, газету, школу, партію, релігійні традиції і вчить користуватись чужими думками, вченнями, умовиводами, порадами – це вже не шукачі істини, а збирачі інформації. Цінність такої інформації тоді, коли вона лягла на душу і це є підказкою для зміни в духовному нашому через зміни способу життя у вирішенні повсякденних справ. Природа такого явища в тому, що душа володіла такими знаннями, які надійшли у вигляді інформації для нашого ума. Прийняття саме такої інформації утверджує наш ум для перебування в стані усвідомленості.
Коли ми пізнали бажання, зрозуміли його егоїстичні наміри, то ці наші знання про суть бажання, до того ж – такого, що не змінює суть життя, дає нам підстави відноситись до них без інтересу.
Для виконання бажань потрібні спрямовані зусилля на інтереси інших людей, на інші речі і, як наслідок, втрачаємо силу розуму і з відома совісті відходимо від свого призначення, як людини. Природа бажання є нашою уявою важливості, пріоритету того, чи іншого явища, може стати метою життя. 

 Деколи ми робимо добро, а виявилось, що зробили зло, або навпаки. Все в цьому мирському житті досить складно. В першому випадку ми робили добро передбачаючи свою вигоду, а в другому випадку – послане (зроблене) нами зло було тією енергією, яка підштовхнула ту людину прийняти усвідомлене рішення і воно було позитивним і очікуваним саме від наплоджувача зла, як підказка. Та мабуть, людині не реально варіювати в двох протилежностях? Чи так воно є?
Ці умовні варіації проявлених і не проявлених протилежностей в людському житті ми спробуємо розглянути на прикладі добра і зла. У всьому оточуючому нас ми бачимо двоякість: добро і зло … Це якби дві сторони однієї монети. Все ж єдине, взаємопов’язане. Ми постійно знаходимось у взаємовідносинах з людьми, які нас зваблюють, кидають нам виклики, ми бачимо свої переваги і свої недоліки, свій гнів, свою радість, своє користолюбство, своє горе. 
Так проходить все життя в постійній суєті. Але це саме ті умови, що дав нам Сущий, щоб пізнати себе. Але це саме ті умови, які дають нашому уму при спогляданні душі, щоб ми змогли пізнати себе. Ці умови є посильними для нас. Всесвіт через душу допомогає нам в цьому круговороті мирскої суєти. Природа цієї допомоги в тому, що попадаючи під вплив негативних енергій, душа, духовні позитивні енергії концентруються, відтискаючи негативні прояви із життєвого шляху нашого єства. Відчуття турботи і є тим станом душі, яким ми виражаємо свою радість, як ознаку вдячності Сущому за неї. 
Якщо ми робимо порівняння, то бачимо різницю, ми створюємо путаницю, хаос в собі і у Всесвіті. І цей хаос (бачити одне, а говорити інше; почувати одне, а діяти по іншому) є суспільною хворобою, що охопила майже всіх людей. І носієм його практично є кожна особистість. Якщо нещасна людина із-за своїх проблем, чи нереалізованих бажань (перевіряйте на собі, може така реакція є і в інших, чи в нас) побачить усмішку на чиємусь обличчі, то відразу ж виносить судження, що це якийсь ідіот, ненормальна людина. Всі заклопотані, всі стримані, всі сурові, всі в масках, а цей усміхається, мабуть у нього щось з головою не те. Схаменімось! 
Ми, можливо, вже призвичаїлись до такого сприйняття. Будьмо свідомі цього і живімо як знаємо, як підказує серце. Воно мовчить і ми мовчимо. Це означає, що душа і тіло сприймає цю ситуацію одинаково. Одначе посміхаймось. Сонечко посміхається і ми посміхаймось, пташечка щебече і ми радіймо … Саме так ми робимо відгук до Бога, який в нас. Це споглядання сонечка, яке посміхається саме нам, цей щебіт пташини присвячені саме нам на прохання нашої душі. Вігукнімося посмішкою, відгукнімося піснею, відгукнімося радістю, відгукнімося добрим словом до зустрічного… І далі живемо своїм життям, насолоджуймось ним. Може дасть Бог і ця усмішка, ця радість, ця насолода передасться ще комусь. Живімо своїм життям і не мішаймо жити іншим їх життям, але не дозволяймо втручатись у своє життя. Так не є. Наше життя, як і інші не можуть бути виокремленими, закритими по своїй природі. Такий підхід веде до зупинення руху енергій.

«При дорозі стояв стовбур засохлого дерева.
Вночі проходив злодій і злякався: він подумав, що це стоїть, чекаючи його, поліцейський.
Проходив закоханий юнак і серце його радісно забилось: він прийняв дерево за свою кохану.
Дитина, налякана страшними казками, побачивши дерево, разплакалася: вона подумала, що це привид.
Але у всіх випадках дерево було тільки деревом. Ми бачимо мир таким, які ми самі в душі».

 Люди всі різні. Навіть у близнюків є різні погляди, різне розуміння, різні судження і у кожного свій життєвий шлях із-за різності душ їх еволюційного розвитку. Тому то і небезпеку становлять намагання створити монолітний колектив, який разом їсть, одинаково монотонно працює, одинаково дивиться з начальником на речі, чи дії. Таку організацію суспільного життя намагаються запровадити керівники в західних країнах – і це їм до певної міри вдається. Таку ідеологію дисципліни, передбачуваності всіх дій людини в певних рамках закону робить людей гвинтиками суспільства і людина випадає з природного ареалу, втрачаючи, в основній масі, творчий потенціал, стаючи звичайною річчю, аксесуаром у певної частини людства. Так помаленьку в нас викрадають душу. 
Так ми втрачаємо свою натуральність, але ж ми частина природи, то і живімо так як в природі, як єдине, усвідомлюючи це. Не відокремлюймось від свого природнього ядра. Однак, будьмо свідомі, що такий підхід для держави є неприйнятним. Їй важче управляти вільними людьми. 
У вільному суспільстві немає потреби управляти, бо кожен знає, що йому робити. Природність поведінки, дій – це і є промисел Божий в нас. Загальний Розум керує нами по задуму Творця. Природа суті задуму полягає в тому, що таких дій ми очікуємо від Творця. Тобто, ми чекаємо такої реакції, таких дій до себе. І ми їх отримуємо, бо ми є Творцями цієї очікуваної енергії. Ми її створили і при потребі беремо. У Творця такої енергії багато, бо слід констатувати, що кожна сутність в своїй більшості творить цю позитивну енергію у Всесвіті. 
Природу поведінки кожної людини можна описати на такому прикладі, якщо можна сказати, що людина сотворила машину, то вона нею і керує, маніпулює… Ми мало бачимо проявів природної поведінки людей, бо вони живучи в соціумі, виконують його норми поведінки, хоча може в душі не всі згодні з цими умовностями. Той, хто відкрито і свідомо чи несвідомо заявляє про свою незгоду з «правилами», то вони учать всіх цих правил, а інша їх частина порушує. Таким чином, цими незгодними сторонами компенсується життєва енергія суспільства, їх середовища. Для них може підійде в назіданіє таке прислів’я на російській мові «Мы полагаем, а Бог располагает».

 Саме потреби і бажання є тими великими споживачами світової енергії, як проявленої. А скільки її не проявленої, не сприйнятої, не відчутої, не усвідомленої в нас і навколо нас?А взяти щось, то потрібно щось дати. Ми можемо її брати і так, бо вона і є для нас, якщо вона в нашій пізнаній досяжності. Але чи вміємо її брати? Якщо хочемо хорошого, то потрібно дати добро. А ми його даємо своїм життям. Подумали, прекрасно. Леліймо життя і в ньому ми отримуємо всі красоти світу цього. Тільки сприймаймо всі прояви життя свідомо і воно відкриється нам. Отут вимальовується якість стану душі в цьому тілі і такі відповідно умовності ума і суспільні прояви бажань і проблем.
 Багато думають, що за своє коротке життя-буття можна дійти до свого океанічного дому. У кожного своя стежина, у кожного свій дім. До такого визнання нас підготувало суспільство, що душа протягом одного тілесного життя може прийти в рай чи в пекло. Людині без сторонньої допомоги навіть дім важко побудувати протягом свого тілесного життя. Такий логічний висновок робить наш ум через фізіологічні потреби і можливості, якісь умовності і від рівня стану поінформованості. Він послуговується тілом, а ним душа. А буває навпаки. Як би там не було – дім тоді дім, коли всі дома – душа, ум, тіло. 

Куди іти, коли болить душа? Для кожного із нас залишається відкритим питанням, — чи рухаємося ми в правильному напрямку? Відсутня будь яка визначеність, відсутні гарантії. Так, шлях у кожного свій і якщо ми на правильному шляху, то ми це відчуємо. Кожному приходиться знаходити це для себе індивідуально, а саме, відчуття проявляться в легкоті розуміння, в легкоті через відчуття єства, в появі задоволеності і в деякій мірі умиротворення і радості. Такий стан і вказує нам, що ми цілісні і в єдності душі і тіла – всі дома. Появляється глибоке відчуття внутрішнього благополуччя – ми як би відчуваємо свій домашній затишок. Слів для цього недостатньо – це слід відчути. 

Всі люди різні. Мирське втратило б свою привабливість теж, якби всі були однаковими. А так всі йдуть до джерела – хто ближче, хто далі. Це не є суттєвим. Сам рух є суттю, змістом руху. Саме суще дає кожному можливість прийти, можливо різними шляхами і способами, бо таку можливість ми отримали від народження.
Всі люди різні, як і їх властивості, як і їх різність в проявах. Зокрема для прикладу і такі прояви людські, як ревність, і гнів ідуть як одна із сторін монети. Якщо вона повернута до нас цією стороною, то ми не бачимо іншої сторони монети, ми не бачимо любові. Це таке порівняння можна застосовувати для візуального предметного уявлення, але з психологічної точки, то ревність, гнів виникають там, де є відсутність любові. Вона є, але ми просто її не бачимо, не вміємо прийняти. Така природа всіх інших людських якостей: добра і зла, гордині і добросердечності, користолюбства і милосердя, радості і горя, страху і вільності, зависті і самодостатності, життя і смерті.

Отримувати позитивну енергію в цих негативних проявах можна не установками ума, тобто намагатися не думати про зло, страх, гнів, зависть, смерть, чи розтоптати їх – а як?, а шляхом пошуку в будь якій своїй дії, в діях членів сім’ї, в діях коллег позитивних якостей добра, милосердя, толерантності, терпимості, радості життя і леліяти, і розвивати їх, бо взяти не можна. Це не речі. Брати на озброєння? – абсурд. Ставати воїном…?, але на війні загубимо — і зле, і добре. Візьмемо і несемо як річ, поклоняємося цим якостям, то стаємо власниками, користолюбцями, скрягами і жадібними, бо це є нашим, тобто стаємо продукувати негативні енергії. Просто спостерігаймо за ходом своїх думок, своїх слів, своїх вчинків, можливо підійде і такий монолог, то це відкриває наш внутрішній зір – ми починаємо бачити позитивнні якості в собі і починаються відчуття їх присутності в нас. Вони там є постійно – вчимося просто їх бачити. 

Побачили, відчули, то передаваймо іншим і на місце відданого приходить, більш якісні енергії, якщо можна так сказати, і інші види якісних позитивних енергій. Це процесс бачення і чуття ситуації глибше, ширше. І такий процесс наповнює нас радістю. Ми так знаходимо живоносне джерело знань, пізнання самого смислу життя. Це джерело енергії духовного росту нашої сутності, нашої душі, яка очищає одночасно і наше тіло. Це якраз той крок до того, що ми по іншому розуміємо любов і гнів, добро і зло, життя і смерть … Коли ми усвідомлюємо таке розуміння цих якостей по новому, то радіємо, дякуємо Сущому, що дав такого нам Розуму — передавайте іншим. Не ховаймо в собі під одягом, під маскою міміки, під словесною огорожею. Хто в змозі – побачить, почує, відчує. Так наростає кількість позитиву на нашій планеті. Більше таких засівачів, то більше і засіють, то більше і вродить нива.

Побачити, відчути позитив, негатив ми можемо в найближчому оточенні, саме тут найбільша ймовірність. Саме в цьому середовищі нам найкраще передати, подарувати, але, будь ласка, без корисливих цілей. Цим ми займаємось вряди годи через бажання наділити такими якостями своїх дітей в першу чергу, але на основі свого досвіду і нереалізованих бажань. Зважмо, що кожне зерня, дитя має своє життя, свою душу і вони бачать ці якості, але по своєму, перебуваючи на вищому, чи нижчому щабелі духовного розвитку, духовних і тілесних потреб і можливостей.
Показовим і різноплановим з різностороннім баченням може бути приклад життєвого шляху різних публічних особистостей світу цього із зовсім протилежними характеристиками життя і його фінішу. Вони не є прикладами для наслідування, а для усвідомлення ролі духовного розвитку і життєвих потреб і можливостей кожної людини.
В житті ми стикаємось з різними обставинами і проблемами і тут важливо усвідомити наскільки ми відповідально можемо розвиватись саме на позитивних якостях, саме на вмінні спостерігати, бачити і чути — і життя виведе нас на самий вірний напрямок, і з набагато меншими затратами духовних і, не менш важливо, з меншими матеріальними затратами. Цю затратну енергію могли використати інші для позитиву. 
Ми вже знаємо про роль особи і індивідуальності в історії людства. Будь — то духовний індивідуум, як Іісус Христос …, чи його антипод – вони сколихують суспільну душу. Хто в більшій, хто в меншій мірі. Цей приклад наводимо для усвідомлення кожним: як ми можемо своєю поведінкою, своїми можливостями дати шанс нашим дітям побачити в нас духовний ріст, побачити ту позитивну енергію в проявах любові, милосердя, доброти, благості, самодостатності, радості. Даємо дітям іти своєю дорогою, бути самим собою, не відмовляймо бути прийнятими в їх школу. Їх душі, їх єство має одинакові шанси з нами, а ми послуговуємося своїм життєвим досвідом, силою, матеріальною узалежненістю дітей і оцей зразок бажаємо накласти на їх життєвий шлях.

 «Маля дивиться, як бабуся пише лист, і питає:
— Ти пишеш про мене?
 Бабуся перестає писати, усміхнулася і говорить внуку:
— Ти вгадав, я пишу про тебе. Але важливіше не те, що я пишу, а те, чим я пишу. Я хотіла б, щоб ти, коли виростеш, став таким, як цей олівець…
Маля дивиться на олівець з цікавістю, але не зпомічає нічого особливого.
— Він точно такий же, як усі олівці!
— Все залежить від того, як дивитись на речі. Цей олівець володіє п’ятьма якостями, які необхідні тобі, якщо ти хочеш прожити життя в ладу зі всім оточуючим миром.
 По-перше: ти можеш бути генієм, але ніколи не маєш забувати про існування Направляючої Руки. Ми називаемо цю руку Вищою силою. Довіряй цій силі і вчись відчувати її.
По-друге: щоб писати, мені приходиться заточувати олівець. Ця операція дещо болісна для нього, але вже після цього олівець пише більш тонко. Відповідно, вмій терпіти біль, пам’ятаючи, що вона облагороджує тебе.
По-третє: якщо користуватися олівцем, завжди можна стерти гумкою те, що вважаєш помилковим. Запам’ятай, що виправити себе — не завжди погано. Часто це єдиний спосіб втриматися на вірному шляху.
 По-четверте: в олівці має значення не дерево, з якого він зроблений і не його форма, а графіт, який знаходиться всередині. Тому завжди думай про те, що відбувається всередині тебе.
І насамкінець, по-п’яте: олівець завжди залишає за собою слід. Так і ти залишаєш після себе сліди своїми вчинками і через цеобмірковуй кожен свій крок».

В цьому нам дається шанс дати шанс духовного росту дітям, бо батьки, суспільство хочуть бачити в кожному зрілу особистість, якій є ціна – що вони кимось стануть, стануть впливовими, багатими, рабами, гвинтиками. Цим суспільство займається через систему дитячих садочків, шкіл, вишів. Цим же займаються батьки, але в них є шанс допомогти дітям бути індивідуальностями, сіячами доброти, щастя. Кожен це знає, але тільки перед закінченням життя ми бачимо свої минулі можливості і бачимо свої упущення в гонитві за ідеєю ф-ікс, за ілюзією, за матеріальними статками, які не є основними для будь кого живого. 
 Найцінніше в людини душа. Не можна пізнати красоту троянди. Її можна тільки спостерігати, любуватись з посмішкою на вустах. Дослідник розріже її, проведе аналізи, досліди, але не виявить такої якості, як красота. Він, навпаки, її знищить, порізавши. Аналогічно ми можемо сказати і про душу. Ми бачимо її красу, богатство через відчуття, які проявляються в наших діях, словах і помислах. Ми не можемо її взяти, як річ, але відчуваємо її любов, щедрість, доброту, милосердя через прояви нашого єства. Це ми розуміємо тоді, коли усвідомлюємо смисл життя на протязі цієї миті перед його закінченням. Дехто раніше усвідомлює своє покликання, своє місце під Небом і на Землі. Ці писані слова є також для цього, як молитва істини. Спостерігаймо, усвідомлюймо і живімо у злагоді з умом і душею. 

Хай кожен буде творцем з самого початку проявлення такої якості, з самого народження. Не ховаймо енергії творіння дитини, даваймо їй шанс і шлях для розвитку, бо заборони, чи нав’язування силою, авторитетом, сьогоднішньою модною професією приведуть до вибуху, до тихої, чи скандальної війни. Творіння і руйнація ідуть поряд. Не даємо дітям шанс творити, то вони стануть руйнівниками: хто більшим, хто меншим, але за допомогою наших найкращих намірів і руйнівниками наших і їхніх родинних зв’язків, руйнацією, чи деградацією тіла і душі наших дітей. Такий орієнтовно шлях проходять всі – хто в творчості, хто в руйнації. Тепер вже кожен, прочитавший ці рядки, чи книгу із цієї серії книг «Про дітей» буде знати і пробувати вчитись сам і намагатиметься ці знання передати своєю поведінкою, своєю поінформованістю дітям. 
Побачте в дітях творче начало, то допоможіть їм реалізуватись і це якраз є природою того, що нам буде кому подати склянку води до самої смерті, бо ми допомогли прорости їх зерняткам доброти, милосердя. Коли ми скеровуємо зусилля, щоб наші діти стали директором і т.д. і ми з часом станемо одним з його підлеглих, якого він може не бачити взагалі, чи зрідка на своєму виробництві. У кожного із нас є шанс дати дітям шанс і оточуючим, коли ми усвідомили розуміння того – для чого?, які цінності людські, яка місія дитини, як людини на Землі? 

 «Одного разу в школі проходив урок на тему "Сім чудес світу".
 Завдання полягало в тому, щоб кожен учень написав сім чудес світу на свій розсуд.
 Коли вчитель збирав зошити, то він помітив, що одна дівчинка ще не закінчила писати. Вчитель спитав її, чи не потрібна їй допомога.
 Учениця відповіла:
– Так. Я довго сумнівалася, які ж вибрати. На світі так багато чудес.
Тоді вчитель запропонував зачитати ті, які вона вибрала. Дівчинка деякий час вагалась, але вирішила прочитати.
– Для мене сім чудес світу це:
1. Бачити
2. Чути
3. Рухатися
4. Відчувати запахи
5. Відчувати дотики
6. Сміятися
7. Любити.
 В класі встановилася тиша».

У розвитку духовних якостей: любові, доброти, милосердя, мудрості велику роль відіграє наш позитивний емоційний стан. Почуття гумору — це одна з невід'ємних складових розумності. У той момент, коли ми втрачаємо його, ми втрачаємо і розумність теж; чим більше у нас цього, тим більше ми розумні. Розум в нас працює при відкритій чистій душі. Людина без сміху схожа на рослину без квітів.
Але суспільству потрібні серйозні люди. Всі мають бути серйозними. Від них чекають, щоб вони були просто як машини. Релігії теж спрямовані проти життя, проти любові, проти сміху, проти радості; вони проти всього, що може зробити життя реально блаженним. Через свою антижиттєву позицію вони зруйнували все людство. Вони забрали все, що є істотного в людині. Людина вже дуже рідко посміхається, а ще рідше сміється – вона стає схожою на тварину, яка навіть не посміхається. 
Всі зусилля батьків, суспільства, вчителів, священиків полягає в тому — як цивілізувати їх? Як зробити їх серйозними? Як зробити, щоб вони вели себе як раби, а не як незалежні індивідуальності? І вони цього майже досягають з кожним. У церкві не сміються. Сміятися тут здається не до місця. Ніхто навіть не може подумати, що Бог сміявся, або може сміятися. У їх розумінні сміх існує для дітей і душевнохворих, або для примітивних людей.
Це має глибоке значення, тому що коли нам заборонено сміятися, то безсумнівно, що нам заборонено бути радісним, нам заборонено співати святкові пісні, нам заборонено дуже багато від абсолютного блаженства. Забороною сміятися руйнується все, що є прекрасним, що надає життю сенс. 
Це сама огидна стратегія, застосована проти людини церковниками і політиками. Серйозність — це справжній злочин проти Божественності. І знаймо, серйозність не означає щирість; щирість в цілому — це інше явище. Серйозна людина не може сміятися, не може танцювати, не може творити — вона може серйозно працювати, але не творити. Вона завжди контролює себе; вона була вихована таким чином, що вона стала для себе тюремщиком. Щира людина може щиросердно сміятися, може щиро танцювати, може щиро радіти. Щирість не має нічого спільного з серйозністю.
Серйозність — це вже хвороба душі, і тільки хворі душею можуть бути звернені на рабів. І всім цим власницьким інтересам необхідно людство, яке не бунтує, яке дуже слухняне, майже проситься бути рабами. 

Спостерігаємо і передаємо своє бачення і ми маємо від того радість життя до скону. Ми від цього задоволені, ми щасливі і не будемо мати гіркоти і жалю за марнотратство життєвих років. Для чого бігати за ілюзорним щастям, статками, посадами, величчю? Для чого розтрачувати своє життя на все це і в кінці опинитися біля розбитого корита і досить одиноким. Ось тоді хочеться БУТИ і за це готові віддати все. Віддавши все матеріальне, тоді і відкривається наша велич, наша душа. Такий принцип описаний в притчах Іісуса Христа. Його знають багато, але не всі усвідомлюють і мають таку мудрість ума, щоб так поступити, залишивши на кінець життя свою душу спраглою, голодною і холодною, пустивши її жебракувати, бо жадоба і бажання не дали побачити себе і свою божественну імператорську велич, а побачили тільки приданне – гроші, велич ставшого політика і всі інші аксесуари. А від жадібності, що це залишається комусь? — навіть зуби скрегочуть і віки закриваються від безсилля на одрі. 
Свою душу губимо, а для досягнення таких мирських висот не одну іншу загубили, ступаючи по трупах і долях інших, в тому числі «своїх» дружин, чоловіків і їх дітей. Так звірі не роблять. Кому потрібен такий спосіб життя? – Нам! Навіщо вбивати, калічити тіла – храми душ наших. Навіщо занапащувати душі заради ефімерної держави, нації, релігійної традиції, раси. «Всі люди на Землі – одна родина». Людина (тіло) є носієм душі і душа є нашим творчим потенціалом. Коли ми говоримо: «Ми», то говоримо, що це душа і тіло, душа зі своїми якостями і тіло в своїй кількості. Між цими якостями і проявами є ще одна багатогранна енергія – наш ум. Коли між ними гармонія, то і в суспільстві лад. Придивіться, що вартує життя окремої людини сьогодні. Сьогодні війни, вбивства, як ознака … (не хочеться і писати ці слова з негативним наповненням).

« Імператор Яо тримав путь в царство Хуа і його помітив страж кордону. Страж хотів привітати імператора.
 — Довгих років життя, пане! — крикнув він.
Імператору не сподобалось, що його відволікають від роздумів, і він велів стражу замовкнути. Але той не вгамовувався:
 — Та хай буде мудрець найбагатшим!
 Імператор знову наказав стражу замовкнути, але той не підкорився і на сей раз.
 — Та буде у мудреця багато дітей!
 Імператор звнову спробував вгамувати стража, але той сказав:
 — Довге життя, богатство, багато дітей — ось чого бажає більшість людей. Але чому ти не хочеш цього?
Яо відповів так:
 — Чим більше дітей, тим більше хвилювань. Чим більше богатства, тим більше тривог. Чим довше живеш, тим більше принижень. Все що не допомогає вирощувати в собі життєву силу Ци, тому я це відторгую.
Тоді страж сказав:
 — Спочатку мені здавалось, що ти мудрець, але тепер я бачу, що ти просто знатна людина. Коли Небо дає людині життя, то воно також готовить для нього деякі справи. Якби у тебе було багато дітей, кожному найшлося б заняття, так про що тобі хвилюватися? Якби ти був богатим і ділився з другими, то хіба настигли б тебе тривоги? Мудрець стоїть, як перепел, а їсть, як цапля, на своєму пташиному шляху не залишає слідів. Коли в Піднебесній є порядок, він радіє життю разом з усіма. Коли в Піднебесній нема порядку, він пестує силу в усамітненні. За тисячу років він насититься миром, і піде з нього, і вознесеться на небо. Він сяде в ту надхмарну колісницю і поїде в обитель царственних предків. Тяготи миру його не торкнуться. Нещастя життя минуть його стороною. Звідки ж взятися приниженням?
І з цими словами страж повернувся і пішов геть. Яо кинувся вслід за ним зі словами:
 — Дозвольте вас спитати…
Але страж тільки махнув рукою, мовби відганяючи муху:
— Відійди!»
 
Однак добро, любов, щастя, красота, милосердя в тих, чи інших проявах творить Божу благодать в окремих індивідуальностях, в певних группах суспільства, бо саме це не дає зникнути такій біологічній істоті з її усвідомленням своєї сутності – як людина. Це усвідомлення ми отримуємо з дитинства від Всесвіту. Це вроджена якість кожного і реалізується через свободу. Хто леліє її, а хто – боїться подивитись в себе, говорячи при цьому: «На це не вистачає часу». Так, ніхто ж часом і не володіє, а тільки робимо видимість, що ми є розпорядниками часу. Не дарма говориться, що щасливі не помічають плину часу. А ми знаємо, що щастя є категорією духовного. Ця мирська суєта постійно споглядає годинник … Земля обертається навколо Сонця і навколо своєї осі незалежно від годинника, незалежно від слона і нас. Це ми обертаємось на ній. Це ми живемо в любові, добрі щасливо і радісно. Для Природи, для Бога протилежна категорія (зло, гнів, зависть …) є тільки тимчасовою відсутнністю добра, любові, милосердя в данному місці і даний час, або цих якостей є в малій кількості, чи в нашому небажанні їх побачити. Це аналогічно коли ми говоримо про відсутність світла в темну пору доби, але ж воно є на протилежній стороні планети. Воно є постійним джерелом – просто ми в певний час знаходимось в тіні. Світло, доброта, щастя є постійною якістю, а темна пора доби закінчиться.
Не ревнуймо, не гніваймось, не завидуймо, не жадібнічаймо, не біймося, а дивимось уважно в себе і згадуємо, що ці якості добра, любові … є в нас. Ми ж частина божественної творчої енергії без початку і кінця-краю. Ми тут і тепер. Ми в цьому просторі і в цей час тільки мить. Слід пам'ятати, що вічність не може бути короткою або довготривалою, вона безмежна! Тільки в чуттєвості можна безмовно виражати поняття вічності. Людина усвідомлено йде по нескінченному, не думаючи про короткоминучість земних існувань. У її можливостях зблизити ці реальності. Вона може втілити земні життя у вінок духовних поступів. Тим більше прекрасно, коли тут, на Землі, може бути застосована психічна енергія природньо, щодня і невтомно. 
Лише деякі вміють розпізнавати досвід колишніх існувань. Люди нерідко нарікають, чому вони отримують мало відомостей про попередні життя? Але коли вони знаходять, то вони, або засмучуються, або впадають в сумнів. Тут доречно не так знання, як усвідомлення процесу. Рідко людина настільки свідома, що може судити про повчальності змін життів. Рідко вона розрізняє корисні сходження. Рідко вона розуміє свої помилки і наслідки, ними породжені. Але хіба це має важливість? Ми усвідомлено пишемо ці слова для розуміння природи розуміння вічності і безмежності Всесвіту, але в житті-бутті сприймаємо життя природньо в подяці пізнаваного і задоволенні від можливостей, бо розуміємо, що з життя в життя ми стяжали духовні якості й покращуємо якість самого життя. Ми щасливі в пізнанні і це дає нам можливість приймати і віддавати енергію любові до людини. Цей стан не можливо описати, чи оповісти, а тільки відчуваємо в благо-даруванні! 

Окреме життя земне в енергетичному розумінні менше макового зерна в безмежності, але ми звертаємося до Духовного, як учасники його творіння. Важливо не зарозуміло вважати себе громадянином Всесвіту, а тільки в розумінні і сприйнятті можна усвідомлювати розміри відповідальності участі у великому будівництві Всесвіту. 
Нелегко багатьом представити себе в якості співробітника, який приєднався до великого будівництва. Люди замкнули політ думки різними умовними обмеженнями сім'ї, суспільства, побуту, роботи і в намарному розгайновуванні часу. Замість звільнення думки виходить похмура темниця. Свободу думки породжує стан щасливої душі, щасливого єства. Сміливо входимо в такий стан — там Нас чекають і Ми там очікувані! Відчуйте це! Благо-даруємо! 

На жаль, мільйони років земного існування недостатні, щоб людина розкріпачила своє мислення. Результатом такого незнання приховані у викопних предметах попередніх цивілізацій. Мистецтво мислення відкидається, і ніде про нього не зазначено в школах на даний час. Про існування такого навчального предмету і такого методу відомо із життя Стародавньої Греції. На таке розуміння усвідомленості думки накладено табу релігійними традиціями, школами і в цілому суспільством. Слід звільнити пізнання істинного покликання людства в планетарному світі і це є передумовою у створенні старого-нового Миру і злагодженності всіх процесів матінки Природи. Успіхів в цьому Вам !!! Відчуйте себе учасником цього процесу! 

 Розглянемо природу нашої безмежності і всенаповнюваності. Ми капля в океані і ми є океан. Ібо, хто з’єднається Духом своїм, словами, ділами з Всесвітньою енергією, то є вже одним цілим з нею. Це як та капля дощу, чи капля роси, яка влилася у Всесвітній океан.
На всій планеті в океані одинакова вода, хоча туди збігає і прісна вода і різні відходи людської діяльності, чи бездіяльності. А вже скільки років її ніщо і ніхто не змінив. Хоча над цим глобально не працюємо, а сприймаємо як належне. Любов, добро, милосердя, щастя, як океан, поглинає зло, гнів, зависть, гординю … Якщо нам вдалось побачити ці прояви в собі, то ми зрозуміли, що відкрили своїй душі доступ до океану. Не заперечуймо і не носімо маски добродушності, смиренності …, а хоча б самі собі скажімо внутрішнім голосом, що в нас є гнів, злоба, користолюбство … Не осуджуймо свій гнів (це є слово), а саме явище гніву, і усвідомлено розуміймо, що це є відсутність тієї, чи іншої величини любові, як якісного явища. Так розглядаймо всі якості людської поведінки і свідомо розуміймо їх природу, розуміймо не шлях боротьби з ними, а знайдімо корені їх і способи їх сприйняття, чи неприйняття.

«Дзеньський вчитель Хакуін мав славу серед сусідів людиною, яка жила без пороків. 
Рядом з ним жила красива дівчина, батьки якої володіли продуктовою лавкою. Несподівано батьки виявили, що у неї має появитися дитина. Вони були в ярості. Дівчина відмовилась називати батька дитини, але після довгих наполягань назвала Хакуіна.
У великому гніві батьки прийшли до вчителя.
 — Невже? Оце таки так … — ось було все, що він сказав.
Після того, як дитина родилася, його принесли до Хакуіна. До того часу він втратив будь яку повагу оточуючих, що зовсім не хвилювало його. Він оточив дитину турботами і теплом, брав у сусідів молоко для дитини і все, в чому він мав потребу.
Через рік дівчина-мати все ж не витримала і сказала батькам правду, що батьком дитини був молодий парубок, який працював на рибному ринку. Батько і мати дівчини зразу пішли до Хакуіна, просили у нього пробачення, довго вибачались перед ним і просили вернути дитину.
Хакуін із задоволенням простив їх. Віддаючи дитину, він сказав лише:
— Невже? Оце таки так…».

В житті хтось тиран, але це просто відсутність мироносця (він сам не побачив у собі). Осудивши його за тиранію (ми такі самі – раз побачили), ми страждаємо від зависті, бо це наш брат, тільки більший. Таке тонке розуміння цього явища дає можливість рости. Маймо силу розуму побачити їх корені, їх живильне середовище, їх плоди – тоді в нас вискочить слово: «Еврика». Ми здійснимо відкриття, що ми побачили в океані … життя. Нам з цього часу відкриваються очі на себе, на інших. Ми прозріваємо. Бажаємо всім пізнати себе! Бажаємо всім любові, щастя, благості і добра!
 Почати бачити себе важко, а когось, тим паче, коли ми дивимось на когось суспільними установками, тобто сприймаємо мир, так, як він нас навчив. Промиваймо очі чистою джерельною водою довіри, любові і доброти.

«- Скажіть, Вчителю, чому всі Великі Вчителі говорили про неосудження? Невже це так важливо і чому? — спитав учень.
Учитель, як завжди, не став прямо відповідати на питання, а замість цього дав учневі повітряну кульку, на дні якого було трошки грязі, і попросив його стати перед ним і надути її. Учень почав надувати.
 — Що ти тепер бачиш? — спитав Учитель.
 — Я бачу вас і кульку.
 — Надуй іще трохи, — попросив Учитель.
Учень дунув ще декілька разів. Кулька стала більшою.
 — Що ти тепер бачиш?
 — Вас мені майже не видно, я бачу в основному тільки кулю, по стінках якої розтікається грязь, — відповів учень.
 — Надуй її іще більше.
Після того, як куля стала іще більшою, Учитель знову спитав:
 — Що ти бачиш?
 — Тільки грязну кулю, і більше нічого.
 — Надувай ще, — сказав Учитель і відійшов подалі.
І на цей раз учень почав виконувати вказівку, продовжуючи старанно дути. Але більше розтягуватися куля не могла і… Бах! Вона лопнула, розбризкуючи у всі сторони грязь. Учень втратив дар мови і стояв, оглядаючи себе, всього вимазаного грязею.
 — Ось саме це і здійснюється, коли ти сконцентровуєшся на чужих недоліках, слабостях і гріхах. Із-за осуждення ти перестаеш бачити самого чоловіка, а бачиш тільки свої осуджуючі недобрі думки і відчуття, які можуть в будь який момент лопнути і забруднити своєю гряззю не тільки тебе самого, але і оточуючих, якщо, звісно, ти не перестанеш “роздувати” свої нечисті уявлення про других, — сказав Учитель і пішов, залишивши учня на самоті зі своїми думками».
Сергій Шепель.

П А В У Т И Н А

Суспільна павутина є організована релігійна традиція на тих чи інших теренах планети. Ця павутина дає можливість бачити крізь неї реальність, однак обмежує своїми тенетами доступ до цих реальностей нашого єства, які обумовлені в словах щастя і біди…, даючи подеколи інше змістове наповнення, намагаючись заховати істину.
 Люди говорять про Бога, але ніхто не хоче загубитися, розчинитися в Божественності. Тому розмови про Бога залишаються порожніми, безглуздими. Люди моляться Богу, але зберігають дистанцію. Вони ходять до церкви, але в дійсності вони нікуди не рухаються — тому що вони продовжують чіплятися за ідею власних досягнень. 
 Мільйони людей хочуть прикидатися релігійними. Це люди, які ходять в церкви. Це люди, яким необхідна така «релігія» задешево. Їм необхідна тільки формальна релігія — недільна одноденна двогодинна релігія. Вони не хочуть себе пов'язувати; вони грають в гру. І ця гра ще й приносить дохід в їх світське життя: того, хто ходить до церкви, більше поважають, а поважна людина може обдурити краще будь якого іншого, використати інших для досягнення своєї мети. Того, хто ходить до церкви, приймають за релігійну особу; нікому і в голову не прийде, що він може обдурити, так що він може обманювати з легкістю. Церква прекрасно пристосована до світу; вона — частина світу. Ісуса було неможливо пристосувати; інакше, навіщо люди розіп'яли його? Люди ніколи не розпинають служителів церкви; вони завжди розпинають Христосів-месій.
Зазвичай така релігійність грунтується на писаннях, канонах церкви і тому мільйони людей з усіх сил намагаються жити моральним релігійним життям, і тим не менш не можуть увійти в стан блаженства, не можуть його відчути. Вони живуть по книгах, вони не намагаються почути свій власний м'який тихий голос, голос своєї душі і тіла, голос свого єства. Вони зраджують таким чином свою сутність, свого Бога. Живемо так, як підказує нам наш власний досвід нашого маленького світу, коли ми маємо в ньому відчуття радості, задоволення і наші справи засновані на добролюбові і справедливості. Нам це дано все з народження. Ми його принесли з собою в цей світ. Так жив Ісус Христос і інші праведники. Знаймо це.
Всі ці, так звані, релігії дали нам свої вигадки тому, що наша психіка відчуває в них певну потребу пошуку істини. Ці релігійні традиції разом з тим сонмом служителів і експлуатують нашу психічну порожнечу. Ми задоволені, бо відвідуючи церкву, ми тим самим заповнюємо виниклу порожнечу. І служитель задоволений своєю зайнятістю і своїм бізнесом. Ми не можемо говорити про прибутки грошові, тут є елемент вигоди самої структури церковного кліру.
Душа просить заглянути в позамежне ума, ум влаштовує наше відвідування церкви. А природа обох цих ситуацій в тому, що ми виходимо за межі, прокладені і пізнані умом, то це і є справжнє цілісне життя; або ми продовжуємо створювати нові вигадки, виходячи з сьогоднішніх умов Природи і суспільства з тією ж метою, що давали нам релігійні традиції, переслідуючи усвідомлено чи на рівні підсвідомості те, щоб наш ум в думці не відчував порожнечі, безглуздості, самотності.

«Іван і Степан на своєму тандемі забиралися на круту гору. Коли вони піднялися на вершину, Степан зістрибнув і повалився на траву:
-О, Господи, це був важкий підйом. Іван відгукнувся:
— Так, і якби я не тиснув на гальма, ми б скотилися вниз».

 Така історія життя мільйонів людей. Всі релігії вчать: «Блаженні вбогі, бо їх є Царство Боже». Але це вчення всіх релігій: по-перше, нам необхідно як би приймати свої злидні, як блаженство, як дар Божий. Адже це випробування нашої віри в Бога. Якщо ми зможемо пройти через це вогняне випробування бідністю без нарікання, не думаючи, що воно якимось чином несправедливе, якщо ми зможемо пройти через це, як ніби це дар Божий, тоді царство Боже наше – ми пізнали суть духовного.
Ісус втішає Лазаря — знай, що вони попросять в пеклі тебе: «Лазар, подай мені трохи води». Але як вони зустрінуться і як відбудеться розмова Лазаря з цими слугами господаря — він в царстві Бога, а вони в пеклі? Велика втіха! — Але й велика стратегія захисту багатих від бідних. Багатих трошки, бідних багато. Якщо вони переймуться ідеєю про те, що бідність — це не блаженство, а прокляття, вони вб'ють всіх багатих. Стратегія добре працює двічі: розрада для бідних в тому, що злидні — це блаженство; захист для багатих, щоб найбідніші не бунтували.
 Релігії були причиною того, що бідність все ще продовжує існувати в світі, інакше для неї зовсім немає причини — особливо зараз, коли наука і технології можуть всю планету перетворити в райські достатки. І таке ж подвійне смислове навантаження несуть інші заповіді обмеження і майбутнього дозволу. Сучасні релігії хочуть, щоб людство залишалося таким же бідним, таким же голодним, таким же хворим, як воно є, оскільки від цього залежить весь їх бізнес. Багаті жертвують церкві, оскільки вона захищає їх. Жертвують і бідні, яким не вистачає навіть на їжу. Вони жертвують церкві, оскільки вона дає їм певну організацію, певне спрямування, хай і ілюзорне. Бо це життя таке мале. Цьому життю залишилося так небагато; велика його частина пройшла, залишилося небагато — і це пройде. Потім буде вічне життя, вічна радість. Церква вказує ілюзорний шлях. Ісус вказує шлях. І ми зайняті умом цим шляхом чи пошуком його душею.
 
 Питання про Бога виникає на самому початку, може бути, десять тисяч років тому, може воно виникало і мільйони років тому. Бог — це не просте питання. Все це питання про обумовленість, смисл, мотиви, причини, наслідки, початок, кінець … Але у сущого немає початку і немає кінця. Однак ум не може осягнути того, що початку немає. Ум може уявити собі те, що початок є, і навіть не є, а був так далеко, як це тільки можливо, за мільйони світлових років тому, ум може уявити собі будь який початок, але він не в змозі осягнути всесвіт, у якому початку немає. Ум відчуває деяку внутрішньо притаманну йому здатність осягнути безпочаткове і нескінченне, що і є істина.
 Але ум жадає відповіді на питання: «Хто все це почав?» І щоб задовольнити ум … інакше, ставлячи питання і не знаходячи відповідей, він стає божевільним; стає все більш і більш зневіреним від безнадійності. Це стає постійною мукою. Знаймо, що за питанням приходить відповідь. Так має бути. Якщо питання наше, то як може чиясь відповідь вгамувати його? Жага в цьому наша і її не вгамує ніяка чужа вода. Йдемо в себе. Якщо наше запитання істинне, то і відповідь вже знайдена. Але це важко нам всім, бо ми поспішаємо … Навіть питаючи, де наш туфель, то і тут ми в поспіху. І ставити питання життєстверджуючі ми не станемо, бо в процесі підготовки в пошуку пізнання суті питання до нас приходить відповідь. Ми не знаємо сенсу нашого життя, тому виникають і тисячі інших питань … чому ми живемо? Якщо ми лише випадкові явища в цьому світі, позбавлені будь якої мети, будь якого смислу, тобто одного разу ми виникли, одного разу зникнемо, не залишивши за собою і сліду, — то ум не в змозі осягнути всього цього. Він хоче творити історію; він хоче залишити після себе своє ім'я. Він зводить піраміди, що стоять тисячі років. Він створює мовзолеї. Навіть звичайні люди … Одного разу очі приносять інформацію в мозок для ума: — так багато зірок. Чому? Хто створив їх? Так багато дерев, так багато квітів — хто весь час розфарбовує їх? Наше споглядання за процесом сходу і заходу сонця — все це є хвилюючим, захоплюючим. І всі питання злилися в одине, і цим питанням є Бог. Бог — це не просте питання. Всіма цими питаннями про обумовленість, смисл спритний служитель церкви експлуатував ситуацію простого людського ума.
 Але ці ділки-бізнесмени придумали цю історію: диявол з'явився у вигляді змія і спокусив ум Єви, спровокував її на бунт. Бог сказав, що не можна їсти від двох дерев: дерева пізнання і древа життя. Якщо ми неупереджені, не маємо релігійно-суспільних переконань, то запитаємо самі себе: — хто завдає шкоди людині, Бог чи диявол? Бог усуває людину від пізнання. А коли ми відрізані від пізнання, то хто ми? Він просто відрізає від свідомості. І в цьому була ідея Бога: постійно тримати людину в стані звичайного овоча, рослини, мавпи. Звичайно, вони не бунтують. Вони повністю залежні від природи. Знання небезпечне. Розум небезпечний. Якщо ми подивимося без упередження, то побачимо, що змій — друг людини, а не ворог її. І навіть у цій історії він виконує концепцію мудрості, хоча люди, які придумали цю історію, не думали, що така інтерпретація можлива. Змій — не диявол. Необхідно зрозуміти саме слово «диявол». Воно походить від того ж санскритського кореня, що й слово «чудовий» (чудовий, божественний). Тому «диявол» і «чудовий» мають подібні значення. За ними обома один санскритський корінь; в санскриті він стає словом «дева», в українській «чудовий» і «диявол»; чудить(творить) другу свою волю.
Тепер знову та частина цієї історії, про яку не розказують в церквах … Диявол був архангелом, чудовою, божественною істотою, як і інші ангели, які продовжують співати алілуя Богу. Він припинив співати алілуя Богу — він був, мабуть, самим розумним ангелом — і почав піднімати питання, питання, на які немає відповіді, адже якби Бог був здатний відповісти на ці питання, то не було б необхідності виганяти диявола з небес. Що ж це за Бог … не може відповісти на питання, але може створити все суще? Він має знати все, адже він творець всього. І якщо певний ангел задає питання, вони мають вітатися. Але Бог представляється великим диктатором, деспотом. Ніяких питань — він дає тільки заповіді: робіть це, не робіть цього, але ніяких питань. Питати чому — це не для вас. Робіть, або вмирайте, але не питайте чому. А цей ангел починає запитувати чому. Як наслідок цього, він скинутий. Це той ангел, якого засуджують під ім'ям диявола, сатани і під іншими іменами.
Це описана історія дій нашого суспільного Бога. Бо наш внутрішній Бог, як частинка Всесвітнього і має відповідь у внутрішньому нас. Тільки усвідомлення у відсутності відповіді приходить від знання відсутності в ній потреби. Зазвичай, запитання виникають від незнання. Тому досвід людський не може утвердитися від пізнавання, а дає відповідь: «Я знаю, що нічого не знаю»
Однак релігійні традиції хочуть пояснювати все. Якщо не можуть, то посилаються на таїну, як константу для припинення пошуку, але людина пошуку, людина духовна по трошки вносить зміни у пізнанні духовного, психічного і матеріального. Це слід розуміти релігійним традиціям.
Прояви релігії дуже індивідуальні. У релігійних традиціях немає спадкоємності в пізнанні духовного. Вони досить консервативні, утверджені в канонах. Однак життя — це відкриття нових пластів людської духовності — потреба в них також є затребуваністю суспільства. Такий розвиток духовності затребуваний еволюцією самої Духовності. І не факт, що якби не було Ісуса, то хтось інший виявив би цей подвиг і зміг би принести в це войовниче суспільство таку духовну якість, як любов. Це уже була потреба у врівноваженні енергій. Енергії пізнання духовного рухаються в своїй якійсь еволюції, тільки їм відомими шляхами, як вектори від центру (від Сущого), тоді коли в науці одне відкриття стає підставою для відкриття іншого — це ланцюжок. 

Насправді Бог представляється дуже злим, коли наполягає на тому, що не можна їсти плодів пізнання, не можна їсти плодів життя. Бог представляється дуже злим, коли він так наполягає на тому, що непокора — це найбільший гріх. А можливо, покірність — найбільший гріх раз людське єство, як творіння самого Бога, знаходиться в постійному бунті, хоча іноді воно не усвідомлює причини незадоволеності всім і вся. А Бог вважає це обов'язковим … тому непокора стає початковим гріхом; всі інші гріхи — лише наслідки його. Його не турбують злодії, грабіжники, вбивці, ґвалтівники — ні, тут немає ніяких проблем. А це ж наслідок цього першого гріха, можливо, з бажання покірності і з'явилася непокора. І ця перша «якість» притаманна кожному з батьків донині. Хоча непокору людина носить з собою від народження до самої смерті.
Так і Бог хоче, щоб вони залишалися залежними від нього в усьому. Це бажання диктатора. Тому є підстави не засуджувати диявола, тому що завдяки йому розвивалася людина і існує людство. І розглядаючи психічний стан людини, то в цих дев'яноста відсотках людство, яке живе умом, переважають якості диявола і тільки один відсоток наповнений Божественними духовними якостями. Який результат першого гріха породженого ідеєю покірності. Всі релігії експлуатували помилки, але ж помилки, абсолютно людські, і засуджували їх як гріх. Гріх означає, що це не просто помилка, а те, що ми нібито пішли проти Бога, ось значення слова гріх. Всякий раз, коли хтось звинувачує нас у скоєнні гріха, то він так чи інакше говорить, що ми не послухалися Бога в тому, що пішли в вихідний день неділі копати картоплю на цілий робочий тиждень, бо в інші дні в нас на це немає часу. Так звичайна людська потреба стає гріхом в очах служителя і послідовників. Але навіть люди, далекі від традицій турбуються, бо це поганий приклад і їх можуть змусити рити картоплю. Помилка не збуджує в нас почуття провини. Найбільше, вона змусить нас відчути свою дурість при слуханні анотацій гріховного падіння. Гріх — це стратегія нашого знищення, нашого руйнування, повільного вбивства нас, як індивідуальності і тоді ми в руках служителя церкви. Після цього ми робимо все, що він скаже.
Хоча насправді, не гріхи караються — гріхи і є покаранням. Відбувається не так, що ми злимося сьогодні, а завтра чи в наступному житті ми будемо покарані — це повна нісенітниця. Зрозуміймо те, що не в майбутньому ми будемо покарані, а гріхи і є покараннями-попередженнями, щоб ми задумалися, як жити, щоб знову не коїти гріхів. 
Ось справжнє покарання: ми крадемо, і ми саме цією дією караємо себе. У самій крадіжці ми караємо себе, тому що ми ще більше душевно збідніли: ми станемо ще більше боятися, бо ми не зможемо відкрито дивитися у світ; ми будемо постійно відчувати провину, що ми зробили щось неправильне, в будь який момент нас можуть виявити як злодія і зловити. Нас уже зловили! Може бути, нас ніхто не зловить, і ніякий суспільний суд не покарає нас. Крім того, ніде немає іншого небесного суду, але ми піймалися. Ми зловили самі себе. Подумаймо, як ми зможемо забути це? Як ми вибачимо себе? Як ми знищимо те, що зробили? Скоєне буде завжди з нами. Воно буде слідувати за нами наче тінь; воно буде нам немов привид-нагадування. Скоєне — саме по собі виступає в ролі покарання.
Гріх — це метод поневолення ума людства всіма псевдорелігіями. Сприйняття життя таким яким воно є і устремління в пошуку методів зробити життя легшим, радіснішим є позитивним усвідомленням, то таке розуміння зовсім не потребує концепції гріха. Псевдорелігія не може жити без концепції гріха, адже гріх — це метод збудження почуття провини в людях.

Нам слід буде зрозуміти цілу стратегію гріха і провини. Якщо не виростити в людині почуття провини, то її неможливо поневолити психологічно. Неможливо ув'язнити її певної ідеології, певної системи віри. Але коли в умі людини створено почуття провини, тим самим у неї забирається вся сміливість. У неї знищується вся здатність ризикувати. У неї пригнічується будь яка можливість, бути коли небудь індивідуальним по своєму. З поняттям провини в неї майже вбивається людський потенціал. Вона не зможе стати незалежною. Почуття провини буде тримати її в залежності від служителя церкви, від релігійного вчення, від Бога, від концепції пекла і раю і від багато чого іншого. І щоб внести почуття провини в ум людини, їм необхідна лише одна проста річ: просто почати називати похибки, помилки — гріхами. За гріхом вони говорять, що наступає покарання. Таке очікування покарання, його передбачення вже є психічним грунтом для страху. Все — ця людина в пастці. Міць гріха посилюється ними невидимим загальним Богом. Гріх означає, що це не просто помилка, — ми виявляється спеціально пішли проти Бога, ось значення слова гріх. Адже це як би передбачає умисел. На даний момент гріх ідентифікується зі злочином. Кожного разу, коли хтось звинувачує нас у скоєнні гріха, то він так чи інакше говорить, що ми нібито не послухалися Бога. Але ж людині властиво робити помилки, коли вона шукає кращих способів вирішення будь яких життєвих завдань і не спеціально. І вона їх робить, незалежно від того, читає вона Біблію чи Тору, або взагалі не читає нічого.

 Упередженість до таких слів, які не мають змістовного дієвого наповнення досить шкодить духовному розвитку людини. У чому ж природа упередження? Наявність будь-якого упередження говорить про те, що ми ототожнюємося з обумовленим минулим за допомогою мислячого логічного корисливого ума. Це означає, що ми перестали бачити іншу людину і бачимо тільки своє власне уявлення про неї. Тобто ми в іншій людині бачимо свої риси. Ми не можемо змінити іншу людину, змінити закони держави і закони всесвіту, бо надто не порівняльні енергії. Ми можемо тільки бути собою і нічим іншим.
Відкидаємо ідею про те, що хтось інший відповідає за наші нещастя і страждання; відкидаємо ідею про те, що хтось інший може дати нам сенс життя. Знаємо, що ми одні і тільки ми творці фактів і подій в яких ми перебуваємо. Просто сприймаємо той факт, що ми живемо один — може бути, в натовпі, але ми живемо один, може бути, зі своєю дружиною, подружкою, будь ким іншим, але і вони теж одні в своїй самості, а ми один в своїй, і ці самості не стосуються одна одної, не торкаються одна одної. Вони можуть стикатися поверхнево, як і сама релігійна традиція, як президент з його законами. Ми навіть не знаємо себе, хто може знати нас? Ми не знаємо свого стану самості, ми не хочемо в нього входити — ми боїмося. Краще взяти щось поверхневе: стакан горілки, наркотик, закон, релігійний канон — і втішати себе. Так, ми втішаємо ними себе. Поспостерігайте за собою. Після моменту прийняття наш ум зосереджений на прийнятому і в нас відбувається розслаблення, нам трошки приємно, а далі знову процес накопичення болю і страждань до наступного прийняття. Це звичайна втеча від себе. Нам просто слід усвідомити стан самості, увійти в своє усамітнення без страху, розуміючи, що в житті у нас багато створюється хороших і поганих ситуацій і нам їх необхідно вирішувати по можливості. Не вирішимо, то і в цьому немаємо відчаю і гіркоти. Так зникне страх, так зникнуть наші уявні концентрації про проблеми. Так ми будемо бачити себе і все навколо себе ніби з боку і ми усвідомлені цього і нам приємно спостерігати за спокійним ритмом нашого життя. Це важливий момент у житті кожного. Це покаже той званий сенс життя, покаже ту умовність, що ми називаємо шлях до істини, бо саме таке усвідомлення життя і є істинним сенсом нашої місії на планеті.
Ісус говорив знову і знову: «Царство Боже — всередині вас». Але християни продовжують шукати Бога поза собою — в життєвому суспільному і побутовому облаштуванні, в небесах і в Біблії, в його силі і в своєму безсиллі, в його приреченості, але не в своїй безвідповідальності, в його любові і в своїй ненависті, в його віддаленому блаженстві і в своїх нещастях. Ісус повторював це так багато разів — що ми Боги, що наше тіло є храм Бога, що ми царство Бога на Землі — і все ж здається, ніхто цього не почув. Навіть обіцянка для всіх мати кімнату свою є тим, що кожна душа матиме свою кімнату – тіло і не залежно в якій іпостасі воно представлене.
 Бог доступний до пізнання лише тоді, коли ми побачили шлях до нього, вийшли на цей шлях і йдемо до нього розуміючи і усвідомлюючи в кожному моменті. Ми маємо перші зробити крок: чи то у вмінні очищатися, чи то у вмінні приймати позитив в наше життя, чи то у вмінні творити. Розуміння цього і веде нас до пізнання його. Тільки розумні можуть пізнати його тотально, тому що щасливе життя доступне тільки через розум, але не через наш інтелектуальний ум. Є речі, які приходять тільки через зусилля, але є речі, які трапляються з нами беззусильно. Майже все мирське, усе земне відбувається через зусилля, а все духовне трапляється через відсутність зусилля. І Бог приходить чи точніше сказати, що ми маємо можливість пізнати його тоді, коли ми перебуваємо в мовчанні, нічого не роблячи, зверх не напружуючись. Все, що нам необхідно — це пізнати те, що вже існує і існує не тільки в нас, а в усьому навколишньому. Тільки в цьому істинність нашої місії.
Ідіть в себе, вивчайте себе, пізнавайте себе в тиші і стукайте, бо хто стукає відкриється — ніхто за нас пізнавати свого Бога не буде — це наша і тільки наша місія на Землі. Пізнавши напрямок шляху до Бога, то не говоримо про це людям. Охороняємо це. Даруємо це Богу, але не говоримо про це, інакше ми опинимося в небезпеці, не встигнувши рознести прийняті дари іншим шукаючим. Все людство не може зрозуміти. Це за межами їх розуміння. Тому охороняємо. Тримаємо це в секреті, глибоко в нашому серці. Відкриваємо свою душу для Бога. Будьте відкриті всім серцем друзям, таким, які слідують цим же шляхом, попутників, товаришам по пошуку, красивому дереву, милуючій квіточці, посмішці дитини, легенькому лоскутливому вітерцю… Не розповідаємо про наші внутрішні прийняті знання у відчуттях всім і кожному. Якщо ми зберігаємо добрі думки, слова і дії, то вони мають властивість наповнювати нас до тієї пори, поки самі не стануть виливатися з нас, поширюватися в просторі і ці відчуття наповнюватимуть нас радістю. Це якраз і є ознакою духовного росту.
У світі ми залишимося незрозумілими. І це нерозуміння створить в нас занепокоєння, воно частково буде відволікати нас від пошуку, воно внесе розкол в нашу енергію. Воно викликає в нас сум'яття. Не тривожимо чужих умів пізнаним. Своє розуміння істини можна повідомити тільки тим людям, які володіють якимось розумінням. Їх шукати немає необхідності — вони знайдуться самі, бо вони пошуковики і вони рухаються, як і ми: по тих же шляхах, по цих же потоках енергії, і завжди є ймовірність зустрічі.

Спочатку, відчувши потяг до пізнання внутрішнього, нам необхідно створити мирне оточення, просторове енергетичне поле в сім'ї, в колективі, з батьками, з сусідами — тільки тоді ми зможемо йти всередину більш глибоко. Відчувши довіру, пізнавши вмістимі витоки, то яке б розуміння не народилося в нас, зберігаємо це в секреті до дозрівання, плекаємо і тільки з настанням весни вкладаємо ці зерна в середовище людства з розумінням місії цих зерен і присутньої надії виростити сад. Ми, читачі, залучені в велику дію, яка робить життя величним, піднесеним — це пізнання істини, пізнання Бога; це бути істиною, бути Богом. Але це — дуже самотня подорож … Багато передували нам і досягли. Ми просуваємося в пізнанні не один і попереду нас ідуть багато. Це довга процесія шукачів істини. Ми — частина великої ріки. Можливо, ми — маленька крапля, але ми — частина великої ріки, яка несе свої води в океан.
І це не питання нашої боротьби, і не питання випадкового народження. Так що не дуже ототожнюємося зі своїм народженням. Побродимо навколо. Зрозумівши суть в пізнанні і усвідомленості, вчимося бути трохи вільнішими. Озирніться навколо. Яка б квітка не привернула нас, йдемо за нею. Який би аромат не покликав нас, йдемо за цим ароматом. Так що ми можемо бути християнином за народженням, але якщо ми відчуваємо, що Веди просто прийняті нашим серцем, тоді Веди — це наша краса, наш аромат на даному етапі, як носія цієї Душі. Це, звичайно, приклад для нас у нашій реальній пристрасті. 

Сьогоднішнє покоління підійшло до нової, абсолютно нової стадії розвитку. За цей час знання зробило квантовий стрибок — воно так сильно пішло вперед. Просто сидячи в бібліотеці, ми можемо отримати всю інформацію про весь світ, у всіх його вимірах, щоб не відбувалося. Нам навіть не треба виходити за поріг бібліотеки. 
Аналогічна ситуація між релігійною традицією і істинними знаннями, між святим і грішником — перший згадав, знає, а другий має шанс знати. Відкинемо гасло служителів церкви, політиків, психологів: «Ви повинні жити так-то, а такого-то не робити — згадайте десять заповідей». Хто їх дотримувався, хто їх дотримується? Ніхто. Живемо в гармонії, в злагоді з Природою і наша сутність сама підкаже — як нам чинити в тій чи іншій ситуації без шкоди собі і для всіх. Майте гідність і по-водь-мо-сь, як Боги, тоді ми будемо бачити все навколишнє в інших якостях, а все життя, як вируюче, невичерпне джерело. Тоді й виникає бажання, як потреба — слава Сущому.

«Одного разу, повернувшись з прогулянки, Хинг Ши застав своїх учнів за бурхливим обговоренням. Підійшовши до них, мудрець запитав:
— Про що ви тільки що сперечалися? Учні сказали:
— Учитель, ми намагалися з'ясувати які три вади у людини найстрашніші.
— І до якого ж висновку ви прийшли?
— Ми вирішили, що найстрашніші вади — це бути сліпим, глухим і німими, — відповів один з учнів.
— Ви Сказали лише половину того, що слід було сказати, — відповів Хинг Ши. 
— Половину? — Здивувалися учні. — Але ж ми назвали всі три вади.
— Так, але ви забули згадати суть, яка полягає в тому, що немає страшнішої вади сліпоти до біди чужої душі, бути глухим до прохань про допомогу серцю, бути німим через байдужість і миритися з цими явищами в собі».

 Тому релігійні традиції стоять на сторожі – людина, по їх намірах, має отримувати мінімум знань, але відзначимо — знань божественних. Ці традиції не можуть зупинити поїзд до розвитку душ в пізнанні істинних знань і тому намагаються наповнити нас бажаннями в накопиченні через засвоєння непотрібної інформації, каламутної інформації, несуттєвої інформації — і її максимум в школах і в суспільстві через систему книговидавців, кіномистецтва, естрадної музики, через засоби масової інформації, яка суттєво впливає на життєдіяльність окремої людини і суспільства в цілому Саме завдяки великому потоку інформації людина виявилася відділеною від своєї цілісності, чистоти — їй ніколи займатися пізнаннями. Інформація віддаляє нашу Сутність від пізнань і цим займається суспільство в особі школи, церкви, ЗМІ … У цьому їм допомагають партії і державний апарат, тому що у них одна мета — обмеження свободи, обмеження в пізнанні сенсу життя, обмеження до оволодіння знаннями Всесвіту. Це одна з прихованих форм повільного знищення людства, бо велика кількість непотрібної інформації забирає велику кількість життєвої енергії і водночас «виховує» в нас рабське існування звичайного кіборга з укороченим терміном життя і який вже зараз з першого класу відчуває відсутність радості в житті, а інша частина небезпеки в тому, що молодим людям цією інформацією не дають розвивати в собі природні задатки і у них не залишається часу на пізнання себе, своєї сутності. Це цілеспрямована політика геноциду людства і спектр способів її впровадження дуже широкий. Це найближча небезпека людства, це хвороба, яка пустила метастази, коріння … Ми своїм німим спогляданням займаємося знищенням дітей, майбутнього людства, бо це основна складова в процесі зникнення цивілізації. На війні вбивають тіло, а в школі, університеті вихолощують духовне — вбивають душу. Наприклад, ми вчимо дати подій, назви міст …, а для чого? Яка роль тих предметів в житті дитини, та й дорослі не знають. Для обмеження спроб пошуку істинних знань про себе, як людину, так і всього, що її оточує. Згадуємо притчу «Школа звірів».
Звичайна помилка, що люди перестають вчитися життя після школи. Чи вчили їх батьки цього до школи, чи вчили їх цього в школі? Це теж велике питання. Таке самообмеження показує явище невігластва і є ознакою відсутності в людині стимулу до пізнання світу і Всесвіту. Людство не хоче зрозуміти силу своїх випромінювань енергій позитиву в навколишнє середовище і в Космос. Воно твердить смутно про подібність і образ Божий, але не розуміють суті єдності енергії всіх світів. Встановлення хоча б слабкого об'єднання енергії вже є захисним успіхом планети. Захищена планета — захищені ми. 
Можна спостерігати різні типи людей, які відрізняються по суті своїй. Одні не думають про майбутнє, і як би покінчили в житті земному всі свої наміри; інші спрямовані вперед всім умом, для них життя земне не представляє ніякого кінця, бо думати про нього вони не мають часу. Навіть не будучи дуже витонченими, ці люди серцем чують, що все попереду. Майте справу з другими, бо навіть при помилках вони все-таки будуть спрямовуватися в майбутнє і тим самим вже йдуть в пошуках шляху істинного. Знайте, що Душа радіє, перебуваючи в серці люблячих майбутнє, як спосіб руху і потенціал їх невичерпний. Також дивіться співчутливо на людей, які знають майбутнє, бо багато людей склали собі такі обмеження, що вони не можуть проявитися через каламутні обмеження ума.
Наприклад, жінка працює заради своїх дітей — тільки подумайте, скільки всього вона здатна зробити за двадцять чотири години на добу, день у день протягом життя, скільки енергії вона витрачає на все це. Що це наше читання книги, або будівництво будинку, які є невеликим проходящим мізером. Де ж вона черпає сили і енергію? У Всесвіті. Вона навіть не замислюється над процесом прийняття і роздаровування, хоча це необхідна умова нашого усвідомленого життя. Ці енергії, як би автоматично надходять в її єство і переходять далі. Вона не скаржиться на втому, не шукає виправдань в ліні, в зайнятості чимось іншим. Цінність такої жінки в безперервності і постійності течії цих енергій. Постійність і рішучість працювати (втілювати, перетворити в реальність думки, слова і діяння) і є її устремліннями. Такий стан сталості і є умовою, яка підтримує її життєві устремління. Така сталість не народжує навіть думки про те, щоб ухилитися, чи зупинитися. 
Тут слід дещо усвідомити, дещо важливе. Неможливо прийняти всі ці знання тільки для того щоб зцілити свою Душу, отримати доступ до енергій Вселенського Розуму, наблизитися до шляхів Істини, пізнати Життя і мати особисте задоволення — так не буває. Це занадто дрібно. Ми самі по собі дрібні. Якщо ми робимо щось, тільки щоб допомогти самим собі, це ніколи не спрацює. Нам не вдасться по-справжньому вкластися в щось, якщо це тільки для нас одного. Для цього необхідно відчути велике устремління в передачі зрозумілих основ знань про духовний світ іншим. Тоді через нас починають рухатися позитивні очищаючі, лікувальні енергії для Душі і Тіла. Такий відчутний наплив енергій в нас дозволяє нам моментально змінюватися в кращий бік — змінюється сприйняття і відчуття навколишнього середовища і змінимося і ми самі. Це основа цих знань — прийняти для інших, відкинувши гасло — жити як інші. Таким чином ми будемо повноцінно виконувати свою місію в круговороті енергій Природи, зможемо з повною віддачею сил і енергії жити для встановлення гармонії у відносинах зі всіма, для входження в стан щастя. Це шлях до стану блаженства. Якщо ми усвідомили своє покликання, як потреби в стяжанні духовного, то в нас водночас і розвивається потреба в організації життя для інших, як олицетворителів Бога. Слід визначитися, що коли ми говоримо: «для інших», то розуміємо під цим Бога; коли говоримо: «Богу», то розуміємо інших людей, тварин, рослин, повітря, життєву енергію, слово, безосудність. Хочеться окремим реченням славословити цих подвижників Духу, бо саме вони самовіддано і безкорисливо турбуються про долю людства, чим і виділяються серед інших людей своєю добротою і справедливістю. Справедливе життя дає відчуття щастя. Наявність життя – ось істина. Істинність життя в правдивості його.

 Знаємо, що не весь світ живе в любові з істиною — насправді, більшість проти неї, більшість людей не готові прийняти істину. Вони вклали в брехню, вигоду і занадто багато. Вони будуть проти. Зовсім не обов'язково, що ми візьмемо верх тому, що істина з нами. Якщо ми розуміємо цю духовну велич, то якраз в суспільстві ми і будемо на самому низу. Ісуса розіп'яли — це хотіли істину розіп'яти! Сократа отруїли – це хотіли істину отруїли. Так що не думайте, що якщо ми побачили шлях до істини, відчули її, то перемога за нами. Перемоги не буває. Істина покриває і наповнює все. Пристрасну людину істина не цікавить – вона вся в проблемах. Її цікавить, як вийти з проблем, як досягнути мети, не торкаючись духовного, не розуміючи істинність речей і порядку в цьому Всесвіті. Стадний ум вірить в своє власне невігластво, в свою власну сліпоту, в свої забобони і їх силу. І стадний ум сильний; це більшість населення Землі.
Бог асоціюється, перш за все, з нещастям. Коли ж ми щасливі, то ми схильні забувати Бога. Бог не асоціюється зі щастям. Але ж насправді все має бути з точністю до навпаки: коли ми щасливі, нам буває легше наблизитися до Бога, тому що щасливий ум — це текучий ум. Щасливий ум вразливіший, тонше. Ось чому щасливому все по плечу. Він робить, у нього виходить, він радісний від цього. Вчимося цього розуміння і коли в нас запалиться внутрішня свічка радості, то возрадуймось!

Щастя — це зворотна сторона нещастя. Якщо ми хочемо бути щасливими, то нам доведеться в цьому моменті залишатися нещасними. Парадокс, але так є. Так буває з усіма удаваними протилежностями, бо перебуваючи в одній протилежності і потрапивши в іншу, ми можемо побачити, відчути іншу. Так і нещастя створює ситуацію, в якій можна відчути щастя. Але перебування в одній протилежності призводить до втрати відчуття, споглядання, захоплення чи здивування і засмучення цього середовища. Наприклад, коли бідняк стає багатим, то він надзвичайно радіє успіхам. Одночасно, якщо багаті люди, то у них немає причини бути радісним від знаходження в середовищі багатства — вони його зовсім не відчувають. Чим багатша людина, тим менше щасливіша від небачення тимчасових чи значимих успіхів. Ці явища тимчасові і можуть мінятися, але розглядаючи конкретну ситуацію, ми конкретно і відчуваємо, і сприймаємо своїм єством ці явища, перебуваючи в радості, задоволенні, маючи можливість їх розширювати в інші якості чи деградувати і знову повертатися в стан нещастя. Щастя — це частина нещастя. Все залежить від нашого вибору. Наше щастя може бути нещастям для іншого. У ньому немає істини — це просто наша мета чи наша мрія. І ми можемо мати будь яку мрію чи мету, обґрунтовувати її, робити якісь організаційні заходи, але не факт, що ми досягнемо їх; або навіть досягнувши, то тоді ми починаємо розуміти, що це не та очікувана постійна повнота. Для когось влада — щастя; для когось гроші …; для когось люди — щастя, для когось самотність є щастям. Відчуття одинакові, суть одна, як і в істині, але бачення у кожного своє і кожен наповнює ці відчуття щастя своїм змістом. Ось чому щастя не може бути метою нашого життя, бо якщо ми хочемо щастя, то нам доведеться залишатися нещасними, показуючи всі прояви цього нещасного середовища. Чим ми найнещасніші, то лише в рідкісні моменти ми можемо бути в стані щастя. Ми тут розглянули природу знаходження в стані щастя чи нещастя, яке виникає ззовні. Можливо, незабаром воно забудеться. Але знаходиться в стані щастя можна, як в постійності (подібні відчуття, чи їх відсутність при наявному багатстві), виходячи від усвідомленості пізнання зовнішнього так і внутрішнього.
Таке щастя нічого не варто — воно залежить від нещастя. Пізнання щастя можливе при досягненні якоїсь життєвої мети і зазвичай ми цей коротенький термін можемо вкласти в слово – радість від досягнення мети чи успіху. Але життєвий сенс перебування в стані щастя-нещастя — це стан блаженства. Коли всередині себе ми сповнені блаженства, тоді зникають всі питання — зникають без відповіді; розчиняються, не виникають. І коли у нас немає питань, немає сумнівів, немає віри, але ми гранично завершені, гранично задоволені, то в цьому стані і приходить пізнання в недосяжності щастя, істини, любові, доброти, як категорій і як визначених критеріїв життя.
 Все наше життя перебуває в цих двох станах — щастя-нещастя, … і тільки усвідомлення цих станів дає нам можливість увійти в розуміння цього стану — ми задоволені тим і іншим станом, бо їх усвідомлення дає нам шанс пізнати в першому і в другому стані позитив. Ось такий стан і приносить блаженство — ми завжди з готовністю приймаємо обидва стани і однаково ставимося до них. Таким ставленням наше єство майже не коливається і дуже задоволене. Воно дає нам умиротворення спокою і свободу в діяннях, без напруги, збуджень і прикрощів. І таким чином ми можемо змінювати, перетворювати все своє життя. Це, коли всі дома: тіло, ум, душа. Бо перебування в стані щастя більш тривалий час, чи якщо воно увійшло в наше житіє на постійно, то воно приваблює в наше життя-буття інші позитивні якості. Інший приклад, ми можемо думати, що нас наповнює радість від спостережуваного нами прекрасного заходу сонця. Але в цьому ми помиляємося. Прекрасний захід міг створити ситуацію, але вся справа в іншому. Радість йде зсередини. Сонце могло допомагати нам, але не воно джерело нашої радості. Воно могло допомогти створити ситуацію, але не воно причина. Радість йде від нас. Вона виростає в вас. Вона була там, просто поверховий ум мав заспокоїтися, і тоді радість починає рости, то це і є блаженство. Воно приходить в піднесенні і сидить в нас потайки даючи усвідомлену насолоду життям.
Ми можемо так жити, як живемо, але в такому житті може не бути радості. І ми можемо досягти успіху в багатьох інших областях, але ми зазнаємо невдачі з самим собою. А це те, що може трапитися. Хтось стає дуже багатим, і всі думають, що він досяг успіху. Всі, за винятком його самого, думають, що він досяг успіху. Він же знає, що його спіткала невдача. Багатство є, але він невдаха. Ми в очах інших велика людина, лідер, політик. Всі думають, що ми досягли успіху. Цей світ є дивним: ми досягаємо успіху в очах усіх, за винятком власних. Це, скоріше, введе нас в ще більш пригнічений стан. Всі вважають, що ми добилися успіху, і тепер ми не можемо сказати, що це не так, — але ми ж то знаємо, що це не так. Ми не можемо обдурити самого себе. У тому, що стосується самореалізації, ми не можемо обманюватися. Рано чи пізно нам доведеться вислухати самого себе і подивитися в глибину себе на те, що трапилося. Життя пройшло марно. Ми відмовилися від наданих нам можливостей і збирали речі, які не мають суттєвого значення.
 Будь ласка, відкиньте такий спосіб життя — ще не пізно. Почніть з самого початку. А це можливо тільки тоді, коли ми не дуже піклуємося про те, що буде з нами далі, тільки тоді, коли нас не дуже турбуватиме результат. Адже кожен має шанс прийти в Едемський сад. Знайте, що кожен прийде.

 Ми залежимо від природи не тільки в сенсі свого фізичного виживання. Природа є наочним прикладом для того, щоб показати нам зворотний шлях додому, шлях з суєти нашого власного ума. Ми загубилися в діянні, говорінні, думанні, запам'ятовуванні минулого, в забіганні вперед — заблукали в лабіринті побутових проблем і світових складнощів. 
Кімнатні рослини є у кожного з нас вдома – чи дивилися ми коли небудь на них по-справжньому? Дозволяли ми такій знайомій і разом з тим загадковій істоті, яку ми називаємо рослиною, навчити нас своїм секретам? Чи помітили ми, як глибоко вона спокійна? Яким полем тиші вона оточена? У момент, коли ми починаємо усвідомлювати стан спокою й умиротворення, що виходять від цієї рослини, вона стає нашим учителем.
Коли з'явилося усвідомлення про потяг до пізнання, то у кожного є, можна сказати, відправна точка, стимул, що відчувається легкота в задоволенні прийняття. Кожній людині слід починати там, де дозволяють його здібності і від уміння прийняття: чи то через споглядання краси троянди, то чи через замилування співом солов'я, чи то через задоволення від зробленої речі … 

РОЗВИТОК УСВІДОМЛЕНОСТІ УМА
 
 Свідомість — єдине рішення при появі будь яких проблем. У той момент, коли ми перебуваємо в стані усвідомленості, то можна сказати, що такий стан відкриває нам шлях до всіх скарбів світу. Навіть в плані пізнання такого важливого показника в житті будь якої людини, як шляху духовного і матеріального збагачення, є наша усвідомленість, бо перешкодою у прийнятті багатства є наша жадібність. Жадібність означає, що ми знаємо свою внутрішню бідність і продовжуємо з напругою збирати. Жадібність означає, що ми думаємо, що ми бідняк, а душа знає, що ми богаті. Свідома людина знає, що вона богата, вона має доступ до багатств Всесвіту. Коли ми свідомі цього, то не може бути ніякої жадібності і це є умовою прийняття багатства. 
 Але тоді ми будемо жити життям духовного збогачення. Ми можемо не бути багатими, але життя наше буде збогачене. У нас може не бути слави, але у нас буде радість; про нас можуть не знати у світі. Коли ми живемо з фальшивими людьми, немає необхідності викликати непотрібний конфлікт. Продовжуємо шукати своє життя, своє справжнє обличчя, проте немає необхідності щодня, щомиті перебувати в конфлікті — інакше це стане проблемою і марною тратою енергії. Притримуємося правилам звичайного життя — так само, як би дотримуючись правил гри. Тільки завжди знаймо, що в цьому немає нічого істотного. Це не має нічого спільного, ні з якою істиною. Це зручність. І коли стільки людей … В такому випадку слідуємо таким шляхом — по можливості менше створюємо незручностей для інших. Ми тільки вільні створювати всілякі незручності для себе, це наша воля — хочемо приймаємо їх в наше життя, хочемо не приймаємо. Так, що коли ми вертимося в цьому світі, взаємодіючи з людьми, то немає необхідності нести свій хрест, хрест спрямованої духовності. Немає необхідності без зупинки кричати на все горло, що ми такий праведник, такий мученик. Прямуємо правилами гри. Адже це тільки гра. Але фальшивою грою захоплюватися не можна, бо вона веде до страждань і тому при найменших можливостях опираємося на справедливість і доброту, тоді як щось само собою у нас починає зменшуватися ситуацій в яких ми можемо стати перед вибором, перед необхідністю бути фальшивим. Але не захоплюємося нею. Ця гра не має ставати частиною нашого життя і ставати нашим способом життя. Бо маючи можливість бути духовним, чи рухаємося в духовне, то нам стає важче жити в світі при наявному суспільному умі: адже нам доводиться бути ввічливими з людьми, виконувати формальності, причому багато разів. У житті ми не можемо безперервно пам'ятати, що нам обов'язково необхідно бути справжніми. І нам доводиться іноді бути тихими, щоб не говорити ні слова про духовне з одного тільки співчуття, ввічливості — адже якщо ми щось скажемо про духовне, то це марно ранить людське его. Іноді нам доводиться робити щось неправильне і цим напружуємося, роздвоюємося — йде роздвоєння між суспільним умом і духовністю. Таке усвідомлення допомагає нам і якось з кожним разом у нас менше з'являється ситуацій, коли наше єство виявляється перед вибором, перед фальшю. Ми не можемо бути абсолютно самими собою, коли живемо серед такої великої кількості людей. Одночасно, будьмо свідомі, що тільки ця безліч і створила нам умови для усвідомлення себе. Будемо вдячні їм за все.

 Наш ум, як частинка суспільного ума, не є нашим справжнім центром. Це тільки міст між тілом і душею і міст дуже неміцний — він дуже мінливий в ситуаціях, що змінюються. Це майже не реальне явище, тому, що він джерело маси думок від інформацій, аналізу, співставлень і вигод. Справжня реальність знаходиться глибше ума і ми можемо називати її душею, духом, Богом, або як нам завгодно. Це наш духовний центр. Коли ми його усвідомлюємо, то все в нашому житті встане на свої місця — тому що ми в стані свідомого спостереження за тілом і за умом, а все негативне просто зникне з нашого життя, без будь яких навіюваннь — просто знаючи свої можливості: бути в стані свідомості. Але людський ум є шкідливим. У нього виникають тільки незадоволення, невдоволення. Він завжди незадоволений, він не відчуває задоволення. Якщо ми не задоволені, то ми будемо відчувати це і будемо наповнюватися цим.
 Незадоволеності відчуваються, страждання відчуваються, болі відчуваються. Всякий раз, коли ми страждаємо, то ми стаємо самі повністю стражданням. Ось чому все наше життя перетворюється в пекло. Адже ми не відчуваємо позитивного; в більшості ми завжди відчуваємо негатив. Життя є не таким вже стражданням, яким ми його зробили; страждання є всього лише нашою інтерпретацією. Життя не є ні стражданням, ні блаженством. Блаженство і страждання є нашими інтерпретаціями, нашими позиціями, нашими підходами, вони залежать від того, як ми на це дивимося і відчуваємо і чи дає нам таке розуміння задоволення. Це наш ум і те, як він сприймає все це. І це наша душа і те, як вона це відчуває приймає і передає. З таким підходом до сприйняття життя ми наближаємо свій ум до постійності бути усвідомленим. Тоді він є співробітником душі, тоді наше життя набирає осмисленості.
 Давайте згадаємо для початку і проаналізуємо наше власне життя. Чи пам’ятаємо ми щасливі моменти, моменти задоволення, задоволеності, проблиски блаженства? Ми їх не помічали, але ми постійно зберігаємо в пам’яті кожну свою біль і страждання. Ми їх пам'ятаємо і весь час накопичуємо, створюючи сад-ад в собі. Ніхто інший не затягує нас насильно в це пекло — це наш власний вибір. Ум сприймає негативне, накопичує його і сам стає негативним, і все наше єство. І тоді це стає суцільним стражданням. Чим більше негативного ми маємо в умі, тим більше негативним ми самі стаємо, тим більше негативного ми накопичуємо. І це триває протягом багатьох життів, але навіть в одному житті ми збираємо стільки негативу, а ще при появі вільного часу в старості, зі своєї фізичної неспроможності і зі своєї створюваної незатребуваності, то і ці негативні енергії не кожному підйомні. Так і вмираємо жодного разу не здумавши про ті прекрасні хвилини в житті — адже і вони були. Через свій негативний підхід ми все позитивне втрачаємо.
Знаємо, що б ми не відчували в хвилини задоволення, при будь якій дії це не відбувалося б, то робимо це фактично існуючим — сприймаємо всім своїм відчуттям від п’ят до кінчиків волосся на голові, будьмо з ним єдиним цілим. Не сприймаємо це просто як прохідну фазу життя. Задоволення може стати проблиском для великого позитивного існування. Це все в наших можливостях. І цим ми змінимо якість свого житія і оточуючого середовища – це так звані обставини. Так ми помаленьку формуємось своєю усвідомленістю і розумінням своїх можливостей – бути творцем тих життєвих обставин в яких ми проводимо своє життя.
Ми собі говоримо, що ми намагаємося змінити світ, тобто близьке навколишнє, але не знаємо, як змінити себе і не хочемо цим займатися. Це закладено на час можливості в нас своїм і суспільним умом. Для ума кількість є показником, для ума посада є показником. Але фактично все це ми здобуваємо в стражданнях. Ми весь час носимо свої страждання з собою, і куди б ми не рухалися, то завжди залишаємося з самим собою. Тому ніякі зовнішні зміни не є, по суті, змінами; всі вони є лише удаваними. Ми просто знаємо, як пам'ять, що були якісь зміни, і то це станеться тільки в тому випадку, якщо наш ум перетвориться з негативного в позитивний, тобто, прийме позицію усвідомленості в діях. Якщо нашу увагу сконцентровано на тяжкість досягнення, на страждання, то ми явно живемо в пеклі, але якщо наша увага сфокусована на щастя, то навіть пекло перетворюється в небеса. Однак нас цікавить кількість. Нас цікавить, як стати більш багатим — кількісно, ​​але не якісно. Ми можемо мати два будинки і два автомобілі, більший банківський рахунок і багато речей. Змінюється кількість: всього стає все більше і більше. Але наша якість залишається тією ж само, духовне майже не випливає з кількості речей. Воно є наслідком якості нашого ума, якості нашого життя. Навіть бідна людина може бути богатою в сенсі якості її життя; навіть багата людина може бути бідною в цьому сенсі. У більшості випадків так і буває, тому що людина, пов'язана з речами і їх кількістю, абсолютно не усвідомлює, що всередині неї є інший вимір — вимір якості. І цей вимір змінюється тільки тоді, коли наш ум є позитивним. Такий стан і розуміння ума і є здобою для духовного зростання.

Ум — це частина суспільства. Це не частина душі. Тому для свого зростання ум потребує суспільства, а суспільство є тим середовищем, де викристалізовується душа, де вона може очищуватися розумінням умов, сприйняттям умов і налаштовуватися на прийняття духовних якостей у житєву діяльність нашого єства. Чим краще влаштоване суспільство, тим більш майстерним, вмілим проявляються функції ума в його помічнику — мозку.
 Психологія і психоаналіз занадто зосередилися на людському умі. Вони замінюють і займають нішу вільну від вірувань в міць релігійних вірувань і в міць держави. Найбільше, що можуть зробити сучасні психологи, то це зробити своїх пацієнтів більш пристосованими до суспільства, але людина захворіла від суспільства, тоді як знову її пристосовувати до того ж хворого суспільства. Ось в чому проблема. Добре якщо ця категорія фахівців пізнала б стан здорової людини, а потім стан хворої і критерієм оцінки стану здоров'я була б здорова людина. Сучасне лікування чи втручання в психіку є поверхневим, але якщо людині показати чи краще передати знання ролі усвідомленості наших психічних явищ, наших діянь, то це докорінно може змінити спосіб житія кожного. Людям створювалися і створюються умови, щоб вони не були здорові духом і тілом, щоб вони не були розумними. Все зводиться до середньостатистичного показника і такого середньостатистичного, який є при сущим крайній межі наближеній до бідності. В таке становище людство заводилося віками релігійними традиціями, політиками. Це ціла діюча система. Цим займаються дитячі дошкільні установи, школи, університети, аптеки, лікарні. Здорові і розумні люди небезпечні для держави і у міру дотику і суспільству. В здоровому тілі і здоровий чистий дух — він рано чи пізно буде шукати позамежне. Розумний також шукає шляхи проникнути в таємниці життя — і ми тепер знаємо, що це досягається одиницями і не в основі на тих засадах освіти, що дає суспільство.

Психологія каже, що ум має три функції: пізнавання, міркування, відчуття. Через пізнавання ми усвідомлюємо весь навколишній нас об'єктивний світ. Все, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо на смак, на запах, на дотик, — все це і є пізнавання. Світ сприймається через пізнавання. П'ять органів чуття тіла — п'ять шляхів пізнання світу. Але через пізнавання неможливо пізнати себе. За допомогою лише пізнавання ми дізнаємося тільки про світ тих речей і подій, які знаходяться в навколишньому середовищі. І при всьому цьому ми, маючи свій ум, не можемо пізнати себе в цілісності. Раз ум не може пізнати тіло в якому він знаходиться, раз він не може пізнати природу негативних і позитивних проявів енергії, то і стверджувати функцію ума, як пізнавальну істину чи, як пізнану істину ми не можемо. Ми можемо сказати, що ум виконує частину роботи в процесі пізнання від команди, яка виходить від якогось невідомого джерела. Тобто він є виконавцем, але не є джерелом життя. Таким чином, ум і відкидає розуміння того, хто є хто пізнавачем, спостерігачем за цими проявами зовнішніх енергій. Це дуже дивна ситуація, оскільки політики, служителі церкви і психологи, тобто ті, за допомогою кого, або ті, хто зацікавлений у своїй інтерпретації пізнання джерела життя чи в завуалізації цього питання так, щоб він не подавався, як привід для пізнання і вносився як таємниця Бога. І коли ми починаємо розкривати це таємне, то виявляємо, що це всього лише прості факти життя, це суспільні пізнання. Це не пізнання душею, це не духовні пізнання, це процес засвоєння інформації в запам’ятовуванні, аналізі, висновках. Тому живильний ум спрямовується в питаннях пізнання невідомого, даючи основу для роздумів і надалі для обгрунтування виявлених фактів і подій, які є в нашому житті. Для цього слід пізнавати іще щось інше. Знову питання… Хто усвідомлює об'єктивний світ? Хто бачить схід і захід сонця? Звичайно, не око. Є хтось позаду ока, але самі очі не можуть бачити того, що позаду них. Ми можемо розпізнавати пізнаване, але не можемо у багатьох випадках розпізнати того, хто пізнає. А як же без того, хто пізнає може бути знання? Як може бути що небудь пізнане? Таке пізнавання, звичайно, не може допомогти пройти всередину. Всі п'ять органів чуття — це тільки шляхи, тільки помічники, які ведуть нас до пізнання зовнішнього. Таким чином, ми можемо констатувати, що пізнавання — це пізнання світу, іншого світу, всього світу, не включаючи себе. Ми, як би набуваємо знання про все і залишаємося абсолютно неосвіченими по відношенню до себе. Якийсь парадокс. Таким чином ми починаємо розуміти ці властивості ума, як інформативні пізнавання. Таке усвідомлення вже такий ум спрямовує до пошуків істинних знань.

 Інша функція ума — роздуми. Міркування виробляє логічне обгрунтування такого пізнаного в філософію, теологію, науку. Якщо там є непоясниме, але сприйнято, зафіксовано, можливо, як життєвий досвід, то сюди додаються гіпотези, додається логічна чи нелогічна вигадка, а наука ще вимагає підтвердження у фактах, які підганяють під певне визначення. Науці це відомо по дрібних дослідженнях і по більших, в тому числі і відкриття Енштейна. Але міркування не може дати повної картини чи природи, істини тих фактів і подій в нашому житті, які ми отримали при пізнанні. Воно залежить від пізнавання. Неможливо, щоб глуха людина розмірковувала про музику. Як вона може міркувати про неї? Неможливо висловити її у визначеннях. Тому філософія, теологія залежать від пізнавання, але вони тільки розмірковують і вони не йдуть далі роздумів. Ми можемо сказати, що це тільки початок на шляху до Знань, як у-свідомлення їх наявності, як початковиц процес самоусвідомлення себе і оточуючого від внутрішнього, від всієї сутності. 
Третьою функцією, що визначється психологічною функцією ума, є відчуття. Відчуття дає вам цілий вимір у можливості сприйняття результатів всіх мистецтв: поезії, живопису, музики, танцю, літератури, у вигляді відчуттів духовних якостей – красоти, у розбурхуванні емоцій, інтуїтивного кохання, добролюбові, але таке відчуття не має способів зв'язати факти з фактичними проявами. Так і в природі – ми споглядаємо красоту, милуємося нею, але пояснити, чого воно діє на нас і як не можемо. Якщо немає того, хто відчуває, то чи будемо ми думати, що захід сонця буде прекрасним? Весь цей поділ йде лише через наші відчуття серцем, душею без фактичного доведення і тільки на довірі. Бо і ум спочатку відмовиться вірити в це, але це факт, так що з цим нічого не поробиш. У той момент, коли ми закриваємо очі, всі кольори в кімнаті зникають — для нас. Якщо очі закриють всі, тоді всі кольори в кімнаті зникнуть і для всіх. Тоді в цій кімнаті не буде кольору, оскільки для кольору необхідна зустріч світла і очей. У точці їх зустрічі виникає колір. Якщо очі закриті, точки зустрічі немає. Світло буде, але не буде очей, щоб вступити з ним в контакт і за допомогою цього контакту створити колір. Кожен промінь світла складається з семи кольорів веселки. Наш одяг червоний по одній дивній причині. Він не червоний. Наш одяг поглинає шість кольорів з променя світла — всі, за винятком червоного. Червоний відбивається назад. Інші шість поглинаються. Оскільки червоний відбивається, він потрапляє в очі інших людей, тому вони бачать наш одяг червоним. Так стверджує наука і вона має справу тільки з фактами, але не з істиною. Це факт, що наш одяг червоний, але це не істина. Знаємо відмінність між фактом і істиною. Факт означає: ось так то ці речі постають перед нашими органами сприйняття і відчуття. Істина означає: ось такими прекрасними заходами сонця є факти – сонце як світило так і світить – незалежно від того, чи закрили його хмари, чи так повернулася Земля на час споглядання, і все це без будь яких посилань на наші органи чуття. Тобто, наука, філософія і тим більше теологія не мають можливості дізнатися чи пізнати пізнаючого за допомогою пізнавання, роздумів і чуттєвості. Така ситуація і призвела всіх їх до одноголосного відторгнення. Такі пояснення є поясненнями нашого суспільного ума. Хоча він вже скеровується на пошуки.
Всі ці три функції ума ми можемо сприймати свідомо, але таке усвідомлення є поверхневим. Адже життя підкидає безліч фактів і подій, в тому числі і відчуття наявності духовних якостей в нашому житті на якомусь підсвідомому сприйнятті. Увійти ж в підсвідомість, можливо тоді, коли ми усвідомлено рухаємося в глиб пізнавання Підсвідоме нам тільки іноді проявляється і то ми не можемо завжди його зрозуміти і прийняти в своє життя. Саме підсвідомість не може безпосередньо навчити наш ум в пізнанні його можливостей. Але ум іноді ловить прояви нашої підсвідомості і навіть може проникати в підсвідомість гіпнозом, самогіпнозом і іншими способами. Навіть інші можуть проникати в нашу підсвідомість і спрямовувати не тільки один ум, але аж до певної частини суспільства, утворюючи і використовуючи систему впливу на нашу підсвідомість уже через суспільну сформовану. Наука підтверджує ці можливості і пішла ще глибше в пізнанні формування свідомості психічного суспільного стану людини, як прагматичної потреби політиків. І знову повторимося, що формування наших можливостей в пізнанні себе і навколишнього середовища закладаються в дитячому віці, як суспільної потреби у відношенні суспільної особи. 
Однак формування наших можливостей в пізнанні себе і навколишнього середовища можуть закладатися в дитячому віці свідомими батьками, які розуміють покликання людини в цей світ предметів і ідеологій. Але і не тільки — мати ще в утробі формує ці задатки. Після народження може їх видаляти осмислено для підготовки дитини жити комфортно в сформованих суспільних відносинах. Поглиблення в сторону духовності досягається в створенні матері спокійної обстановки, без гнівливості, злоби … в період її вагітності. Знаємо це. Звісно ж, що в людині так багато від тварини, що гіпотеза Дарвіна має право на існування. Виникла людина від мавпи чи ні, сенс не в цьому; сенс в тому, що людина росте десь з тваринного у своїй еволюції. Двигуном еволюційних процесів в людині є його психічне начало, закладене в людській свідомості та підсвідомості. Цьому підтвердженням є багато напрацювань науки. Навіть, перебуваючи в гіпнотичному сні, а це зв'язок ума з підсвідомістю і отримавши холодний камінь в руку, але отримавши установку, що він гарячий, то в нас спрацьовує частина свідомості і задіюється частина підсвідомої енергії — ми швидко кидаємо цей камінь і одночасно отримуємо опіки. Хто обпалив, що обпалило тканини тіла — це енергії джерела вийшли з підсвідомості. Таких фактів і подій накопичилося вже достатньо і наука використовує енергію підсвідомості не так на благо індивідуала, як для свого господаря.

 На рівні психологічних здібностей ума, людина може боротися, тобто тільки придушенням однієї складової, але відкинута частина не вмирає. Вона захована в нашому єстві десь в глибині нашого єства, як ми визначилися – на підсвідомому рівні. Тим самим ми її наближаємо до центру джерела нашої енергії і таким чином в неї є більше можливостей отримувати підживлення. Згодом вона проявить себе в цьому житті чи в інших. Наприклад, підключаючи для боротьби тіло чи ум в придушенні духовних якостей через якісь надумані причини чи вигоди, то ми тільки спалюємо енергію на боротьбу (на придушення гніву, на дотримання інших аскез …), але людський ум і тіло не зможе керувати своїм джерелом енергій, бо найближче до нього знаходиться душа — вона приймає ці енергії в наше єство з навколишнього середовища, з космосу і будучи придавленою ​​вона зможе і поширювати її менше через відсутність устремлінь ума чи тіла. Так ми створюємо напругу, так ми робимо собі несвідомо шкоду самі собі. Навіть якщо ми захочемо відкинути свій гнів, то ми станемо більш гнівливі. 
 Прагнення знищити перешкоду — є гнів. Але гнів приносить страждання, і тому нам не хотілося б відчувати гнів. Однак нам в житті не уникнути гніву. Оскільки гнів належить уму, який має бажання і він ставить перед собою мету, хоче чогось досягнути. Якщо ми зрозуміли ось такий його механізм дій, то це вже добре, і друге, — не намагаймося уникнути гніву. Відрікатися можна від більшості бажань, навчаючись бачення їх і зразу ж уникаючи прив’язаності до будь чого чи кого, як об’єктів так і їх об’єктивної сторони. Природа прив’язаності лежить в нашому користолюбстві: наші речі, наша дружина, наша нація, наша християнство; нам приємно, нам вигідно. 
Ось так глибоко вкорінився в нас гнів — ця негативна енергія. Але перші кроки неприйняття цієї енергії починаємо з розуміння природи прив’язаності, потім з усвідомлення бажань, які з'являються. Все це з одночасним спрямуванням до творення доброти дає відмінні результати. Якщо це наш усвідомлено прийнятий шлях, то щастя і радість почнуть переповнювати нас.
 Перш за все, необхідно позбутися від своїх не суттєвих бажань і бажань, які зачіпають інтереси інших. Слід усвідомити небезпеку бажань, в яких досить проявлена наша очікувана корисливість. Якщо ми це приймемо за правило, то тоді ймовірність гніву наполовину зменшиться, грунт для гніву зникне. 
Є тисячі ситуацій, в яких нам би хотілося гніватися, але ми деколи не можемо собі цього дозволити, тому що це не економічно, це може завдати удару по нашому суспільному і фінансовому становищу. Коли наш бос дратує нас, то ми все одно продовжуємо посміхатися. Нам би хотілося його вбити, але ми продовжуємо посміхатися. Але що ж відбувається з гнівом, який у нас виростає? Він пригнічується. Те ж саме відбувається і з життям у суспільстві. І ми його носимо в собі до пори-часу, як енергетичний вантаж чи як певні хвороби і недомагання …
Людство знаходиться в стані гніву мільйони років, ось чому було б невірно говорити про те, що гнів має зникнути. Він вкорінювався в наше життя віками. Слід зважати, що такою «якістю» володіє майже все людство Бо скільки сутностей, то стільки і бажань і ми в своєму житті мимоволі, не замислюючись іноді заважаємо реалізації чиїхось бажань, або нам заважають реалізувати наші. Така структура людських взаємин. Навіть такий абсурдний прояв гніву ми можемо спостерігати до неживих предметів, тобто до предметів, які не виявляють своїх бажань. У них відсутня енергетика бажань. Ми випадково плечем зіткнулися з краєм дверного відкосу: боляче і у нас виникла гнівлива реакція. Що людина може вдіяти? Усвідомлено може подумати про свою неуважність, про своє небдіння; в неусвідомленому стані може прийти в лють і в своєму гніві ми можемо направити на предмет зіткнення фізичну силу, вдаряючи косяк чи викидаючи негативні гнівліві слова в простір, або навіть адресно комусь. Глибоко закоренившись в свідомості людини, гнів став нашим повсякденним, звичним станом. Так не має бути.
Ми можемо відректися від бажань, усвідомлюючи їх, але нам не вдасться відректися від гніву. Навіть пізнавши відчуття спалючого душу гніву, ми не перестаємо гніватися, бо гнів уже став звичним станом нашого єства. Він став нашою підсвідомою звичкою, засобом захисту і засобом прояву упередженої агресії. Так, ми вже свідомі, що боротися з ним є намарна справа, роздавати комусь, то це теж є тільки «прибутково» для себе, а деколи ми носимо гнів у своєму єстві протягом життя і несвідомо передаємо далі зі своєю душею протягом багатьох, багатьох життів. Він – уже наша спадковість. Він в наших клітинах. Наше тіло ввібрало його. Він став елементом фізіології та психології. І все ж бажання, пригнічені нами, не змінять структури нашого тіла, але усвідомлення допомогає нам очищуватися і вчить нас діяти розумно при найменших проявах гніву у разі нереалізації наших бажань чи проявленого гніву до нас від когось.
 Не несімо в своє життя боротьбу, гнів, жорстокість, користолюбіє, бо ми упустимо внутрішній храм. Ми не досягнемо його. Разом з цими «якостями» ми не зможемо йти до Бога. В крайньому випадку ми можемо залишатися на місці, але більш за все відступати, йти назад. Саме так: йдучи в миру вперед, то в духовному ми рухаємося назад.
 Наше єство не дуже вітає негатив чи шкоду від інших, але саме несвідомо є «творцем» їх для себе. Раз бачимо, то ми самі і володіємо ними. Ми не змінимося на краще таким шляхом. Усвідомлюємо ми це чи не усвідомлюємо — але людські істоти в своїй основній масі рухаються в цьому напрямку розвитку позитивних енергій. І так з життя в життя до досягнення стану в якому перебував Ісус Христос. Саме з цього стану енергія душі людини починає активно переміщається в загальний потік енергій Вселенської Душі. Навіть ту виявлену кількість негативу в людському середовищі в годину пік буде поглинута саме позитивною енергією. Христос духовною енергією зрушив суспільну психіку, очистивши частково суспільство – ось чому в міфах збереглися спогади, що Іісус Христос забрав з суспільства всі гріхи. Пройшло очищення, настала легкота прийняття багатьма духовних енергій. Тобто пройшло одночасно очищення від негативу, від нерозуміння проблем до прийняття позитиву в своє суспільне життя. 
 Раз ми говорили про парадокс поведінки людини в середовищі Природи і суспільства, то вона на якомусь несвідомому рівні розуміє привабливість цієї мирської суєти і так сильно чіпляється за неї, сповільнюючи духовне зростання єства. Адже часто і дуже часто людина відчуває задоволення від життя, від свого положення в суспільстві і в природі. Бо, вийшовши за межі стану Ісуса, душа в найближчі часи вже не повертається в людське тіло і життєві енергії людини з її духовними енергіями вливаються у Всесвітній океан енергій. Ось що є підставою нашому суспільному уму впиратися покликам духовного. Страх втрати наявного матеріального. Ось як ми сильно до нього прив’язані цими невидимими ниточками володіння і користолюбства, цими властивостями ума, цими диявольськими властивостями.
Тіло красується своїм станом задоволення, творіннями задоволеннями, своїм добробутом, своїм становленням, своїми бідами не поспішаючи увійти в прах в надії відчуття чогось більшого для прийняття в своє життя. Так і душа зростає, виблискує в благодаті, любові, спокої і радості від творінь своїх в людині, в дереві, в вітрі, в вогні, але цим і затримується на протязі багатьох життів до злиття і зникнення в Божественному. Ось така людина: начебто хоче бути Богом і володіти Божественними властивостями, але увійти в стан єднання з Богом все відтерміновує. Втім, щоб втратити буття, нам спочатку необхідно його мати. Ось така картина людства, що з багатьох мільярдів людських істот тільки одиниці усвідомлено входять в лоно Бога. Вся складність в тому, що більшість приходить до розуміння і усвідомлення своєї місії на планеті перед смертю, коли наше тіло і ум відмовляються сприймати і відчувати Бога в собі через близькість смерті. Цей страх смерті паралізує багатьох. Цього часу достатньо, щоб Душа могла взяти хоча б те, що зуміла з умом і тілом настяжати до цього моменту. Бо це важливий момент — взяти і передати. Сам проміжок від усвідомлення і до смерті тіла є також великим і в накопиченні духовних якостей має виразні успіхи. Усвідомлюємо страх і відкриваємося Душею. Слід констатувати, що раз ви читаєте ці рядки, то ви вже в дорозі до Бога і готові розчинитися своєю енергією в потоці. Ви вже усвідомили, що ці слова не заклики, не філософія, а ваша місія. Ці слова не для цікавих, не для інтелектуалів, а для тих, хто вже в дорозі, для тих, хто вже усвідомлено працює, і у кого вже були проблиски істини. Це для тих, хто шукає Бога в собі і у всьому. В добрий путь!

Ніхто не є особливим. Розум знає, що всі однакові, так що, якщо ми даємо виправдання своїм діям, то, будь ласка, даємо такі ж точно обгрунтування і діям інших. Якщо ми критикуємо інших, то застосовуємо ту ж саму критику і до себе. Не створюємо двох стандартів. 
 Ми маємо подвійні стандарти — одні стандарти для себе, інші для всіх інших. Цей ум з подвійними стандартами завжди в глибокому стражданні. Цей ум не є справедливим, а поки наша думка не буде справедливою, то ми не зможемо мати уявлення про істину. Тільки таке розуміння, що справедливий ум зможе відкинути цей подвійний стандарт шляхом пізнання, дає нам шанс рухатися в позитиві. 

«Не робіть іншим того, що б ви не хотіли, щоб робили вам». 
 Цілі і бажання існують в нас, як і в інших … Ми також не виняток, хоча майже всі думають, що вони є винятковими. Якщо ми думаємо, що ми виняток, то знаємо, що це саме те, що думає кожен пересічний ум. Знання про те, що ми є звичайним, є найбільш реальною річчю в світі. 
Бо ніхто не є якимось особливим, і якщо ми знаємо це, то ми самі стаємо особливим. Кожен подібний всім іншим. Ті ж самі бажання, які ширяють навколо нас, парять і навколо всіх інших. Ми захищаємо все, що б ми не робили. І стверджуємо, що це добре. Саме тому ми і робимо це, але ті ж самі речі, які роблять інші люди, не є тими ж самими. І це відбувається не тільки з окремими людьми; це відбувається з расами, з націями – не так моляться, або, подумати тільки, що ми роблячи ту ж роботу отримуємо за неї платню в сім разів меншу… від інших. Саме через це весь світ прийшов в такий безпорядок.
Особливість, якщо це досить виражено в таланті, то це не є наша заслуга, чи заслуга нашого життя. Це досить великий і великий дарунок Бога чи попередніх життів. Коли ми навіть досягаємо суспільних посад, то і це не є в повному розумінні нашими заслугами. Ми змогли реалізуватись у тих суспільних відносинах, у тому суспільному середовищі в якому перебували. Воно у великій мірі створило для нас ці умови, щоб ми кимось стали. А в цілому, то кожен подібний всім іншим. Ті ж самі бажання, які ширяють навколо нас, парять і навколо всіх інших. Ми є чимось особливим, а всі інші відрізняються від нас. Ніхто не є особливим. Розум знає, що всі однакові, так що, якщо ми даємо виправдання своїм діям, то, будь ласка, даємо такі ж точно обгрунтування і діям інших. Якщо ми критикуємо інших, то застосовуємо ту ж саму критику і до себе. Не створюємо двох стандартів.
Людина залишається тією ж самою, і людство залишається в тому ж самому стражданні. Змінюються тільки особи, а страждання тривають. Питання не в тому, як змінити світ. З миром все в порядку; безлад панує в нас. Питання полягає в тому, як змінити самого себе. Питання «Як змінити самого себе?» Є питанням життєвим; питання «Як змінити всіх інших?» є політичним. Але політик думає, що з ним все в порядку; він, насправді, є моделлю, бо його обрали як ідеал всі. Він є моделлю, він ідеал, це саме йому належить змінити весь світ. І він намагається робити цю глупоту, втягуючи наш ум і все єство у цю нікому не потрібну суєту. Все, що б він не бачив в інших людях, то це пряме віддзеркалення його самого і він може це бачити також і в собі. Якщо він бачить насильство, він тут же задається питанням, чи є в ньому насильство чи ні. Якщо він бачить жадібність, то його першою реакцією на це є питання про те, чи він сам є жадібним чи ні. І чим більше він шукає, тим більше він виявляє, що є джерелом усіх бід. Тоді не виникає питання, як змінити весь світ; виникає питання, як змінити самого себе. І зміни починаються в той момент, коли ми приймаємо єдиний стандарт. Тоді вже починаються зміни.
Але не розуміння і неприйняття нічого не змінять. Прийняття все виводить на поверхню. У придушенні немає ніякої необхідності. Піднімаємо все на поверхню. Приймаємо свої людські якості, свої тваринні властивості. Приймаємо без осуду все, що в нас є. Воно є, тому усвідомлюємо його. Бо наша неусвідомленість живить наш гнів, наше насильство, нашу жадібність. Вона є поживним грунтом для плісняви негативу, і одного разу з цієї плісняви виростає отруйний гриб. Усвідомлюючи, ми не можемо прийняти отруту, усвідомлюючи, ми не можемо сунути руку в вогонь. Не усвідомлюючи, ми можемо сунути руку в вогонь. Якщо ми не знаємо, що таке вогонь, що таке полум'я, то ми можемо сунути руку в нього. Але якщо ми знаємо, що вогонь обпікає, то ми не будемо торкатися до нього. Чим більше застосовна наша усвідомленість, тим більшою мірою жадібність стає полум'ям, тим більшою мірою гнів стає отрутою. Вони стають просто неможливими. Ми уже готові до цього і усвідомлено сприймаємо його – нехай нас гріють вони від нашої усвідомленості їх нікчемності. Вони зникають без всякого придушення. І коли жадібність зникає без будь якого ідеалу не жадібності, то це прекрасно саме по собі. Якщо насильство зникає без того, щоб робити нас ненасильницьким, то це прекрасно саме по собі.
Коли ми в гніві, коли нас гризе заздрість, коли нас переповнює ненависть, мовчки сидимо. Нехай буде гнів, нехай гнів палає перед нами, нехай ненависть рухається, як в кіно — а ми будемо свідком. Це не зможе залишатися в нас назавжди, ні за що не зможе. Енергія не стоїть на місці — вона рухається; і якщо ми не створюємо в собі віру, то вона пересувається далі мимовільно. На те, щоб це пройшло, витратиться кілька хвилин. А коли це піде, його вже не буде, воно не залишить після себе ніяких слідів. Не створюємо в собі ніякої провини, страху. І ми здивуємося вперше і ці знання залишаться з нами назавжди.
Люди дійсно відчувають духовну порожнечу і лише тоді починається дуже глибоке дослідження. Якщо ми увійшли в пошук, то починаємо розкривати у внутрішньому собі багато таємничого. І коли нам вдається розкривати це таємниче, то виявляється, що це всього лише прості факти життя. Речі, які були сховані в підсвідомості, починають випливати у нашому житті в іншому простому розумінні і нашому прийнятті. Це можуть бути і позитивні спонукання, і придушення негативних намірів. Вони спливають наверх і звільняються, потім і інші спливають, вибухають, як мильні бульбашки. Якщо ми налаштовані в душі без всякої критики, без всякого осуду, без будь якого відкидання цих речей і подій, які були в минулому, то, те що раніше було придушене, виявляє себе. А після вивільнення цього пригнічуючого починають виділятися скарби. Таким чином, спочатку виділяється все пригнічуюче, негативне, яке було в нас ( навіть таке, яке ми забули чи не звернули ніякої уваги). Цей процес подібний до викидання сміття з будинку, а потім починають вирізнятися скарби. Раз вони вивільняються, то починає текти творча енергія. Життєва енергія захоплює нас і ми йдемо від байдужості, порожньої абстрактності, невігластва. Це енергія пошуку легкоти житія, очищення від зумовленостей минулого і не захоплюваності ілюзорними ідеями.
 І якби людина могла собі дозволити жити, не питаючи про сенс, жити від миті до миті в блаженстві, без будь-якого пояснення … Адже досить просто дихати. Коли ми захоплюємося майбутнім, то ми починаємо втрачати контакт з реальним життям, ми починаємо втрачати інтерес до життя, ми не бачимо його живості в наявних реаліях, в наявних можливостях. Тому нас наповнюють відчуття відірваності від самого життя і наші намагання створюють неврози і проблеми. Однак таке усвідомлення приводить нас до розуміння пройденого пізнання себе в непотрібних діях, але цей процес пізнання ще не є завершеним. Ми відкриті для пізнання завдяки тому, що ми ще живі. Не ми втрачаємо інтерес до життя – це наше его його втрачає. То це прекрасно, бо це дасть можливість свідомо приймати життя таким, яким воно є. То навіщо ми питаємо — для чого жити? Навіщо ми робимо життя таким діловим і метушливим? Добре бути як би заблукавшим і прийняти все як є — адже це реальність, адже ми не знаємо де ми, чого ми хочемо і чого не хочемо, що для нас краще і що гірше — адже те, що є і є реальне життя, а те, що ми відчували раніше, — це тільки спомин сьогоднішнього. Жити майбутнім – це жити вигадками. Спогади і ідеї не можуть допомогти сприймати теперішнє – вони навіть мішають у пізнанні теперішнього. Так, вони можуть дати нам розраду, але розрада, як та пустушка дитині — ми просто такими діями створюємо ілюзію, що ми не одні. Ум часто свідчить про такий наш стан — про нашу самотність. Ця самотність суспільна, яку продукує наш ум із-за невостребуваності, із-за малості в нас фізичних і духовних енергій. Вона є надуманою. Тоді і приймаємо цю самотність, як свою дещицю у Вселенській енергії і приймаємо радість, що ми можемо це усвідомлювати — адже ми живі — ось у чому так званий Бог. Адже кінцевий результат один і той же. Не ідентифікуємо самотність з самістю. Самість – це внутрішній стан, який і якого не торкаються зовнішні прояви, як основні.
Не засуджуємо інших. І якщо ми не засуджуємо інших, бо десь глибоко ми знаємо, що ми такі ж, з тими ж проблемами. Неосуджуючий ум буде мати співчуття; неосуджуючий ум матиме глибокий ступінь прийняття. Він знає, яким є людство, і яким є він сам. Тоді весь світ буде відображенням його самого. Він стане дзеркалом. Тоді кожна особа є для нас дзеркалом; ми будете бачити в кожному обличчі самого себе.
 Усвідомлюємо це все без винятку. Розслабляємося і відпускаємо себе. Починаємо текти разом з потоком. Цей потік віднесе нас до відчуттів блаженства, до океану. Коли ми живемо в гармонії з природою, нам немає необхідності боротися і всі нещастя цих уявних страждань зникнуть. Коли ми починаємо йти проти природи, якраз тоді нам необхідно штовхатися, конфліктувати, боротися.
Нам доведеться відмовитися від чогось. Або відмовимося від блаженства, і тоді ми будемо існувати, або відкинемо своє его і дозволимо бути в стані блаженства. Вибирати нам. Тоді і нарікати нема на кого, якщо ми самі вибрали собі жалюгідне існування в стражданнях. І для дев'яноста відсотків людства страждання є природною справою — це науково підтверджені дослідження психоаналітиків. Можливо, цей відсоток і більший, бо важко знайти людину в житії усвідомлену. Вся ситуація в тому, що людина хоче мати могутнє прагматичне его і одночасно бути щасливою. Так не є. Тому тут слід зрозуміти причину страждань. Ми хочемо відкинути нещастя, але не хочемо відкинути важливість своєї персони, тобто наше его. А нещастя не можна відкинути. Нещастя — це тінь его. Можна відкинути тільки его. Варто нам відкинути его, і страждання зникне. Ми вважаємо, що це занадто велика ціна. Насправді, нам невигідно відкидати нещастя з позиції суспільного ума, бо духовного в цих подіях, в цих фактах ми не бачимо, ми не чуємо в цьому достукування Божественного в наше життя. У своїй пристрасті нам вигідно триматися цих дрібниць і страждати, бо ми б відкинули своє его в ту мить, коли усвідомили природне положення речей. Слова про «блаженство» можуть так і залишитися словами. Вони можуть не мати для нас ніякого життєвого наповнення. Зміст приходить нашим досвідом через усвідомлення. Досвід це наш стан, який прийнятий через відчуття і відбувся. В людині є те, що вище людини, більше людини, і неможливо поховати його де небудь на якомусь етапі життя, при досягненні певних успіхів чи в кінцевому предстоянні смерті. Ми здатні самі переконатися в цьому, адже ми можемо шукати гроші і досягати влади, але кожен раз, коли ми будемо в черговий раз досягати успіху, то ми будемо в черговий раз виявляти, що зазнали невдачі — в нас увійдуть відчуття якогось спустошення. Кожен раз, коли ми будемо домагатися успіху, успіх буде приносити нам тільки усвідомлення невдачі, або наше его буде залучати нас новими ідеями на основі висновків ума, що цей успіх такий дріб'язковий, а нам по плечу досягнення Евересту. У нас є гроші, але ми так і не задоволені, як і раніше, або навіть ще сильніше відчуваємо ці енергії незадоволення. У нас є влада, але ми настільки ж безсилі, як і раніше. Ніщо так не змушує людину усвідомлювати своє безсилля, як сила. Ніщо так не змушує людину усвідомлювати свою внутрішню бідність, як багатство. Це відбувається через відчуття контрасту, бо ми так чи інакше побували в бідності і в багатстві; в безвладді і у владі — про це говорять наші устремління і досягнення. І на даний момент це вже є життєвим досвідом. До бідного таке усвідомлення не прийде, бо він не ввійде в цей досвід контрастного сприйняття. І природа такого відчутного контрасту в тому, що ми можемо зрозуміти, що є багатство поза нами, але в душі ми все одно жебрак, який все ще бажає, просить, прагне і шукає, як би втратити свою бідність. Багатий не прагнув би.
 А хіба в нашому житті не буває схожих ситуацій? А тепер подивимося на це усвідомлено — хіба не ми собі самі влаштовуємо таке життя? Якщо людина живе свідомо, то в її житті відсутні нещастя, як і інші негативні явища. І людський ум обумовлює цей свій стан в слові — рай. Входження в райський стан передбачає свідомість в словах і ділах — і такий підхід до облаштування свого житія цілком реальний. Ми будемо жити в тихому і щасливому проведенні часу чи в справах, чи то в організації свого дозвілля безтурботно, творчо, радісно і в задоволенні. Наше поводження в усьому буде схоже на святковий відтінок у всьому; ми оточені аурою захоплення і приємних звершень. Житіє і все навколо набуває іншого значення. Але багато століть нас вчили і ми думаємо, що пекло десь в іншому місці і це створювало ілюзію невідомості і певної віддаленості, але водночас це створювало враження, що ми не в пеклі. Однак ми ж в основній масі живемо-мучимося в цьому створеному нами пеклі. 

Ідея збереження і підживлення цих категорій гріха, зла, страху, гніву, зависті і гордині є продуктом політиків, духовенства і тепер психологів (так званих знавців і трактувальників життєвих цінностей, хоча і серед цієї категорії є чимало обдарованих людей, але тут ми говоримо за загальну масу, хоча серед них є носії духовного, є носіями Божого таланту. Бажаємо їм мудрості у творінні благих справ у благості, бо служба з користю для себе, з користю для держави робить загальну шкоду.) наявними в них засобами. Іх інфантильна мета стати найбагатшими, найумнішим, надсильним і для цього вони розробляють методики і способи впливу на психіку людини для утримання її на самому низу суспільних відносин. Одним словом – бидло.
Це добрий засіб для експлуатації людства. Вони ці слова наповнюють прикладами, фактами для смислового наповнення слова, голого слова, бо вже очевидно, що наявність цих житейських явищ, що лежать за цими словами є певна відсутність потенційних позитивних якостей. Можливо, це буде повторенням словесним, але хай прислужиться цей словопліт ума для розуміння істини. Тому ці ідеї засіяні в наших умах після поділу добра і зла, раю і пекла для їх розділення, для порівняння, щоб Людина не задумувалась про свою цілісність, про єдинство зі Всесвітом, з Природою. Саме такі ідеї не дають людині усвідомити свою самобутність, самодостатність, свою свободу. Саме ці ідеї поділу умовної людської двоякості, що в їх замислах є об’єктами для боротьби, для знищення і є спонуканням для людства по скеровуванню наявної енергії, сили на цю не вартісну боротьбу, щоб людство не думало про свободу, про своє покликання на Землі. Саме ці ідеї цієї категорії особистостей насаджують в нас почуття вини, перетворюючи нас на давачів матеріальних благ їм.
Психологічний трюк в тому, що якщо винен, то віддай. А яка вина в злі, гніві, зависті …? Ніякої, бо це явище, яке нам слід вивчити кожному в собі. Хто його буде забирати? Кому воно потрібне? – Нікому. Стан відчуття провини в реальних подіях виводить наше єство до пошуку виходу з проблем, хоча їх рішенням ми вже не хочемо займатися і частково відсуваємо на задній план, як би стишуємо свої бажання в досягненні мети і заспокоївшись, поговоривши з совістю, починаємо шукати, як зазвичай, нові проблеми. Таке порушення ритму життя, присутність у нашому житті неприйнятної дії є підказкою того, що ми на шляху залучення в наше життя негативних енергій від наявності яких в нашому житті утворюються нові проблеми у вигляді поломки побутових приладів … Ось тут слід негайно зупинитися і знайти причину появи негативу в нашому житті.

«Учень спитав учителя:
— Ти такий мудрий. Ти завжди в хорошому настрої, ніколи не злишься. Допоможи і мені бути таким.
Учитель погодився і попросив учня принести картоплю і прозорий пакет.
— Якщо ти на кого-небудь разізлишся і затаїиш гнів, — сказав учитель, — то візьми цю картоплю і з однієїсторони напиши своє ім’я, а з другої ім’я людини, з якою трапився конфлікт, і положи цю картоплину в пакет.
— І це все? — не розуміюче спитав учень.
— Ні, — відповів учитель. Ти маєш завжди цей мішок носити з собою. І кажного разу, коли на кого-небудь зобидишся, то добавляй в нього картоплину. 
Учень погодивсяся. Пройшов якийсь час. Пакет учня наповнився ще декількома картоплинами і став уже достатньо важким. Його дуже незручно було завжди носити з собою. До того ж ця картопля, яку він положив з самого початку стала гнисти. Вона покрилася слизькою гидкою плівкою, деяка проросла, деяка зацвіла і стала смердіти .
Учень прийшов до учителя і сказав
— Це вже неможливо носити з собою. По-перше пакет досить тяжкий, а по-друге картопля стала непридатною. Запропонуй щось інше.
Але учитель відповів:
-Те ж саме, проходить і в тебе в душі. Коли ти, на кого-небудь злишься, зобижаєшся, то у тебе в душі з’являеться важкий камінь. Просто ти це зразу не помічаеш. Потім каміння стає все більше. Вчинки перетворюються у звички, звички – в характер, який породжує смердючі вади. І про цей вантаж не дуже легко забути, бо він досить важкий, щоб носити його постійно з собою. Я дав тобі можливість поспостерігати весь цей процесс зі сторони. Кожного разу, коли ти вирішиш зобиджатися чи, навпаки, зобидити кого-небудь, то подумай, чи потрібен тобі цей камінь».

Все, що ми отримуємо належить нам і тільки нам. Чи то через чиїсь дари, чи то щось здобуто в поті чола свого – це все є нашими потребами. Є надлишок, чи відчуття насиченості, то скоріше передаємо потребуючому, але не в зобов’язуючій вині. Передав потребуючому, то це передав Богу. Бо подібний нам, як і ми є частинами божественної енергії. І подяка не забариться. 
Хто з нас вірить посередникам між нами і Богом? Завжди є сумніви, але ми не знаємо ким передати — от і ідемо до служителів церкви, бо нас так навчили. Не даємо нічого тим, які так розповідають.

Якщо наша передача матеріальних цінностей, чи духовних надбань іде по Божому, то ми маємо від того задоволення на тривалий час, бо душа знає, що наша передача попала потребуючому. Давайте в цьому реченні, а також в житті зрозуміємо природу відчуття задоволення від дачі комусь чого небудь – це є ознака того, що наш дар з вдячністю прийняли і тому нам не слід очікувати слова подяки, бо душі уже це здійснили. Очікувана дяка небезпечна, бо фактично ми цим забираємо дарунки. І саме для убезпечення таких очікувань нам слід навчитись дарувати таємно і без народження очікувальної думки. Про це багато пишуть в духовних книгах. Якщо ж через три дні ми знову згадали свій об’єкт обдаровування, як вигідну дію, чи очікувану словесну дяку, то це ознака того, що наша передача не передана Богу в особі потребуючого. Таке ж бачення і природи затамування, чи прощення гніву, чи зла. Природа незадоволення владою також у цьому механізмі через збір податків, які не йдуть для вирішення соціальних справедливих потреб частини суспільства, а йдуть на збагачення збирачів напряму, чи через надумані закони. 

Після прочитання цієї молитви, з усвідомленням своїх вмінь, своїх знань, своїм баченням, багато із нас зрозуміє суть негативних явищ у нашому житті і дасться їм розуміннятого, як жити в позитивних вимірах. А де ж беруться негативні явища, якщо душа з кожним життям росте в кращу сторону? Не в кожної душі цей ріст є великим. Конкретно у Вас є вже розуміння того, як розвивати в собі духовні цінності і якраз Ви є нарощувачами позитиву на Землі, але багато людей за мирською суєтою, чи не розумінням покликання нашої сутності не дбають про духовні скарби. Частина духовних цінностей зберігається для підтримання певної рівноваги, бо в людські тілаприбувають душі з досить з різним потенціалом духовних цінностей в наш рай, в ці сприятливі умови для розвитку їх душ. Це є тією ознакою, що частина позитивної енергії іде для їх росту. Візуально ми цього не помічаємо, але вже знаємо. А душ прибуває з кожним часом більше. Це всі бачать по росту чисельності населення на Землі.
В кожне тіло посилається душа, яка прибула з інших планет, галактик і тих, які є в кругообігу на планеті Земля. Бог, Світовий Дух, вріноважуючи енергіїі має можливості, завдячуючи росту духовних цінностей наших поколінь приймати нові душі на планету Земля з негативною енергетикою. Зазначимо цей видимий прояв у збільшенні чисельності людства, як термінову потребу Сущого в духовних якостях. Прилучаємося до цього, раз усвідомили.
Однак відповідаючи на поставлені запитання, можна сказати, що ми в більшості творимо Богу угодні діла з усвідомленням того, що ці діла в деякій мірі ми творимо собі, то цим ми збільшуємо позитивну духовну енергію, а вона надає нам кращі матеріальні умови. Хто з нині живущих, що має 50-70 років не скаже, що в матеріальному плані став краще жити, чи краще жити ніж їх батьки. Однозначно кажуть, що краще.
Духовних якостей не так видно, а відвідування церкви не є кількісним показником росту духовних цінностей. Дослідники підтверджують, що ріст є. Все більше людей шукають духовного, бо є потреба. А той, хто знайшов не може тримати в себе в гаражі, а намагається передати тим, хто знаходиться в його оточенні. І передача проходить свідомо, а в більшості випадків несвідомо, тобто, без відома і хотіння того, хто має, хто є носієм цих божественних якостей. Просто від такого стану єства у нас виникає потреба поговорити про духовне, потреба в мудрому прийнятті рішень.

Наявність негативних явищ і позитивних якостей і дає нам можливість розвиватися душі. Усвідомивши і зрозумівши, що вони є тими способами, чи засобами, які допомогають рости нашому єству. Без усвідомлення ми залишаємось винними, гріховними, залежними рабами, злими, жадібними … Але любов і гнів в нашому житті є постійно, а не окремо в різних пропорціях. Є взаємодоповнюючими, як і інші якості, бо саме знаходження нас в більшості в стані пристрасті і дає нам з нашим умом порівнювати, аналізувати, вибирати – і ми вибираємо краще, позитивне. Ось такі наші порухи, які ми здійснюємо, зазвичай не усвідомлюючи кінцевої мети нашого порівняння, аналізу, вибору.Стан пристрасті нашого єства визначається черезмірною діяльністю і позбавляє нас вільного часу, який вкрай необхідний нам для вивчення себе і оточуючого середовища.
На сьогодні людина, маючи інформацію (ін-форма-ці-я — інша форма цього я – зовнішньої суті нашого життя), про знання душі – внутрішній божественний смисл суті, про суть цих явищ, усвідомлюючи своє єство, у своїй пристрасті відчуває небезпеку з боку добра і з боку зла, відчуває свою безпорадність, відчуваючи вимушеність перед вибором, як входу через ті чорні двері. Найпершими кроками виходу зі стану пристрасті слід усвідомити якість доброти і якість безкорисливої діяльності, а в самій діяльності зрозуміти шкоду для духовного поступу, якщо ми до роботи будемо відноситися, як до джерела наживи.

Якщо усвідомити себе як шукача істини, то будемо єретиком в очах суспільства через раніше означену категорію осіб при допомозі їх преси, ТБ. Така людина відчує тиск на свої духовні відчуття, тиск через мирські чиїсь бажання. Це буде на перших порах, а природа відчуття безпорадності і баченні тиску в тому, що ми бачимо цей тиск, бо ще є носіями тих поглядів. Ми ще не повністю очистились до рівня на який очікує, чи готова наша душа. Як тільки ми перестаємо бачити в інших негатив, то це і означає, що він відсутній в нас, а бачення позитивних духовних якостей в інших є ознакою наявності їх в нас. В цьому суть нового бачення, чи бачення по новому. Наприклад, якщо ми бачимо навколо себе добрих людей чи часто спостерігаємо красивий схід і захід сонця, чи красоту вишні біля порога, відчуваючи її неповторний запах, чи росяний моріжок буйної травиці, то ми з певністю можемо радіти такій присутності тієї прекрасної Божественної і людської добрти в нас, тієї красоти в середині в нас. Ми бачимо доброту, красоту, милосердя від наявності їх в нас. Коли таких людей-спостерігачів збільшується, тоді це і життєрадісний колектив, тоді і це село живе у благодаті – там і добротніші і красивіші будинки, там біля домів красота і порядок, там і люди привітні і щирі. Тому і просимо, починаймо з найменшого в собі: доглядаймо за внутрішньою чистотою в своїх думках, чистотою мови, чистотою одягу, чистотою в під’їзді, біля дому і тихенько радіємо з цього кожен і кожен незабаром відчує приплив енергії і творчого натхнення — хочеться жити і співати. Перевіряйте на собі і починайте з себе. Чим менше йде від нас осуду, чим менше ми сердимося, чим менше обманюємо, чим менше шкодимо людям, тваринам, деревам, то тим менше гинуть молоді люди, тим менше наших знайомих попадають в міліцію, в тюрми, тим менше вбивств і війн.

Страждання наші через нереалізовані наші бажання, а радість і щастя є станом душі нашої. Тому то у кожного з нас є можливість вибирати свій спосіб життя, а ще краще усвідомлено ввійти в один з цих життєвих орієнтирів (дорожніх знаків), ідучи шляхом пізнання Бога, чи прямувати зі своїм умом до Диявола. Однак, слідуючи принципам і ідеям суспільства, релігійним традиціям, людство приходить в конфлікт з духовними потребами і страждає. Людина вимушує себе стати лицеміром, надівати маски добродушності, щедрості, турботи, бо це дає мирські переваги, бо це дає дивіденти для доступу до влади, до грошей, до впливу на інших, собі подібних. Такий штучний конфлікт між поділеним мирським і духовним знищує нашу самобутність, самодостатність, людську гідність, щастя, а народжує особистостей – рабів, які догоджають собі подібним, підлещуються, зводять свою діяльність на оббріхування, наклепництво, забуваючи про своє призначення – бути Людиною, бути Богом. 

Якщо ми зрозуміємо, що всі люди різні і всі мають різний рівень духовного розвитку, то ми спокійно будемо нести свій хрест не на заклання, а для нашого ж подвигу в розвитку душі. Ми вже свідомі, що побачили в інших свою потребу, чи більше всього бажання, щоб нас хтось пожалів. Любов, щастя, молодість – це є наш підхід до життя, це наше розуміння смислу життя, а не очікування старості душі в молодому тілі з очікуванням співчуття на наш конфлікт сущого і мирського. Це і є тим, чим хочеться вирізнятись, так званою важністю, значимістю, непогрішністю. Чим ми завинили перед життям? Тим, що побоялись жити повно і вільно, але це не є вина. Для сущого, для душі це є та капля, що не змінить вічності океану сущого. Не виніть себе, не кайтесь. Життя стукає у наше серце. Відкриваймо його на будь якому етапі. Навіть тілесна втіха залишає слід на нашій духовності. Обоє насолоджуються цією миттєвістю. Саме такими миттєвостями наших бажань, наших можливостей наповнюється все наше життя, а з цього моменту – це усвідомлена потреба разом з побаченими можливостями.

“І Отець твій, який бачить тайне, поверне тобі явно”.

« Жив на світі добрий і співчуваючий чоловік. Був він щасливий, всім задоволений і любив життя. Всім він допомогав, співчував, прощав, молився, нічого не просячи за це навзамін. Але одного разу він звернувся до Господа:
 — Господи, я ж такий хороший, скільки добра я зробив, а що навзамін? Ні грошей, ні роботи хорошої, ні сім’ї, ні слави і влади.
 Взагалі то у нього була робота, яку він любив. На життя йому вистачало, але він вважав, що за добро, яке він робить, він достойний більшого. Його молитва так і залишилась без відповіді. Але незабаром життя його докорінно змінилось: він найшов престижну роботу, появились гроші, женився на дочці директора фірми, пішли у них діти. Здавалось би, живи і радуйся, а щастя нема. Все життя в бігах, в погоні за комфортом, багатством, пошаною і визнанням, а на життя і часу нема. Із-за цього озлобився він, став підозрілим, жадібним, перестав співчувати людям, співчувати і допомогати їм.
Одного разу вночі приснився йому сон, буцімто він питає у Бога, куди дівалось його щастя.
 — Раніше дарунком тобі за добро були щастя, мир і любов, які були явними тільки для тебе, і ніхто другий їх не бачив. Але ти проміняв своє щастя. Ти побажав, щоб воно стало видимим, і тому воно перемістилось із твого серця в мир зовнішній. Тепер, воно стало явним для очей оточуючих, воно стало невидимим для тебе самого».

Хто нам забороняє жити гідно, повно і щасливо … ? Хто? — Ми самі. Коли ми це зрозуміємо, то відчуємо жагу життя, жагу любові. Так є. Дуб росте в полі красиво, достойно, величаво. Такий же він красень і в лісі. Росте, тягнеться до сонця, вітру, тримаючись землі і води. Так всі рослини. Навіть зайчик і той має гідну поставу і жвавий біг. Він не плазує перед Вовком, чи лисицею. Не залізає в них через задній прохід.
Ці ідеї вини, гріха в образі зла, зависті, гніву, ревнощів, осуду породжують страх. Штучна ідея того, що всі такі, то і ми такими стаємо, і таку ж ідею продукують засоби масової інформації, державні «діячі», релігійні традиції. Це стає «правилом» існування, саме існування, але не життя більшості. Бо будь яка наша діяльність, як от: заховати велике зло меншим, здійснити обман в ім’я якоїсь ілюзорної правди і т.д., може трактуватись політиками, служителями церкви, психологами, юристами так і так, щоб тримати весь час нас в страху, в напруженні. Суть свого діяння ми самі знаємо, але трактують наші дії інші. Інші диктують нам умови. І ми приймаємо ці умови, ми погоджуємося стати рабами, відкидаючи, топчучи ногами доброту, щастя заради наших надуманих суспільних приорітетів

 Буває, що ми даремно витрачаємоенергію часу, думаючи про звичайні справи, якими маємо зайнятися завтра і навіть не пригальмовуємо на усвідомленні того, що не знаємо, що може бути з нами через хвилину. Давайте вчимося думати про те, що приносить нам приємні спогади і дивитись на те, що милує око, бо саме цим станом і наповнюємо ще когось. Послав відчуття задоволеності, радості простим станом безумовності, беззатратно, то такі моменти і повторюються з нами. А чого? – вони повертаються до нас при розмові з жінкою, чи через місяць при розмові з товаришем. Цей період є тим строком, через який ми готові прийняти цей дар, ібо при розмові ми десь згадували близьку по тематиці ситуацію і це нас ввело в такі приємні відчуття. Так ми входимо в стан прийняття, тобто відкриваємось для прийняття. Ось така природа процессу відкриття і прийняття, так званий, дозвіл прийняття. Те ж відбувається з посилами злоби… Бо коли ми в стані спокою і спостережливі, то можемо в будь яких ситаціях бачити позитив і це вже є наш життєвий досвід по вмінню бачити і чути. Це можна сказати більш одухотворено – це є наша мудрість.
 Інтелект є дар, але ще не є мудрість. Чуттєве є мудрість, а інтелект є роз-суд-ливість ума. Мудрість вирішує про місце і момент в застосуванні інтелекту. Інтелект є переддень мудрості, і коли він усвідомлений, то це щастя для всіх. Розсудливість, поміркованість є спеціальний ум. Людина, що має спеціальний ум, може облаштувати собі блискуче майбутнє і воно буде втілюватися, поки ум не втратить спеціальність. А природа втрати такої спеціальності в тому, що таких людей починає уникати суспільство. Коли інтелект втрачає спеціальність, він вже мудрий. Кожна спеціальність призначена для певних умов, а мудрість завжди є прийнятною.
Нехай ми думаємо, що птахи літають без мети, але зате вони, імовірно, не лічать числа помахів.

«Одного разу професор взяв в руки склянку з водою, витягнувши її вперед і спитав своїх учнів:
 — Як ви думаєте, скільки важить ця склянка?
В аудиторії пожвавлено зашептались.
 — Приблизно 200 грам! Ні, грамів 300! А може і всі 500! – посипалися відповіді.
 — Я дійсно не знатиму точно, поки не зважу його. Але зараз немає в цьому потреби. Моє питання ось яке: що станеться, коли я буду так тримати склянку протягом декількох хвилин?
 — Нічого!
 — Дійсно, нічого страшного не станеться, – відповів професор. – А що буде, якщо я стану тримати цю склянку у витягнутій руці, наприклдад, годин дві?
 — Ваша рука почне боліти.
 — А якщо цілий день?
 — Ваша рука оніміє, у вас буде сильний розлад мязів і параліч. Можливо, навіть прийдеться їхати в лікарню, – сказав один із студентів.
 — Як по-вашому, вага склянки поміняєтьсяся від того, що я її цілий день буду просто тримати?
 — Ні! – розгублено відповіли студенти.
 — А що потрібно зробити, щоб все це виправити?
 — Просто поставте склянку на стіл! – весело сказав один студент.
-Точно! – радісно відповів професор. – Такий стан справ зі всіма життєвими труднощами. Подумай про яку нибудь проблему декілька хвилин, і вона появиться рядом з тобою. Подумай про неї декілька годин, і вона почне тебе засмоктувати. Якщо будеш думати цілий день, вона тебе паралізує. Можна думати про проблему, але, як правило, це ні до чого не приводить. Її “вага” не зменшиться. Вирішити проблему дозволяє тільки дія. Виріши її, чи відклади в сторону. Нема смислу носити на душі тяжкі камені, які паралізують тебе».

Ми безпорадні. Ми не можемо усвідомити, але наше єство знає, що ми є носіями любові, доброти і щастя, як сонце є носієм світла і тепла — всім без вибору світить і гріє, дощик поливає грядки всім без розбору (хто благий, хто грішний), вітер несе свіжість всім, земля дає плоди всім, небесна чистота є прикладом для чистоти наших душ. Вони в гармонії, вони співають, вони танцюють, а людське око бачить це і із зависті злобиться, воює, вбиває, бо хоче виокремитися каплею в океані. Хіба це можливо???

Всесвіт нам дарує, наділяє нас цими якостями, цими позитивними можливостями, потенційними задатками, то разом і вирощуймо ці насіннини нашої духовності, починаючи з кореня, стебла і до квіточки. Між насінниною і квіточкою різниця тільки в строках, але процес один і той же – ріст. А там знову насіннина. Яка дасть новий корінець, новий пагін стеблу… Де початок?, де кінець? Хто знає? Така суть життів рослини, така ж суть тілесних життів людини. Насіннинкою нашою є душа, яка несе сортові якості. Ми пливемо в одному хаотичному Всесвіті з шансом, з можливістю бути промінчиком для себе і для інших. Хай щастить Вам! Ростемо душею і маємо від цього задоволення, ми завдячуємо цим відчуттям всім проявам скромності перед своєю сутністю, перед Всесвітом, перед Природою, що ми не пустоцвіт, що ми є тією потенційною енергією Творця і творчості в тій, чи іншій мірі. 
Однак для Всесвіту, для поля і нас, споглядача не є чимось вирізняючим квітка пустоцвіту і запилена квітка. Це є теж певна індивідуальність. Відкиньмо оцінку і порівняння. Джерело дає можливість напитись кожному без вибору. Будьмо джерельцем, світлом і темнотою … Якщо ми отримуємо від них щось (життєдайну силу) і ми це усвідомлюємо, то щось даємо і джерелу, і сонцю, і ночі. Що? – позитивну енергію в думках, словах і діях. Напившись води, ми відгонимо від себе втому, смуток – це позитив; і до нас приходить задоволення, радість – це теж позитив, який ми даємо в подяці джерелу. Ми не можемо жити без них, а відповідно — вони без нас. Порушиться природня рівновага. Розірветься життя. Ми один організм, одна енергія, ми одне духовне ціле. Спраглий і голодний п’є і їсть все, що попадається і тільки наситившись і усвідомивши свій такий стан, кожен має можливість побачити божественне, бо саме голод і спрага, образно кажучм, дають таку можливість відчути. У кожного заблукавшого є можливість найти шлях додому. Не осуджуймо таких, бо він побачив …

У людини немає потреби все своє життя цілеспрямовано займатись душею, бо це може стати метою, чи ціллю і ми за цією ціллю не побачимо себе, ні нас оточуючих. Слід розуміти, що саме життя (духовні енергії) дає нам підказки-орієнтири, які і дають нам можливість для духовного розвитку і можливість організовувати повноцінне життя без напружень, бо людська гідність і духовна її свобода визначаються не метою, якій ми підпорядковуємо своє життя, а духовним джерелом із якого витікає наша духовність і мирська діяльність. Так, саме мирська діяльність своїм досвідом, своїми предметами, якими ми задовольняємо свій життєвий простір і більше всього підтверджує духовний рівень кожного окремо.
Важливо те, в якому стані духовного розвитку ми знаходимося, чи побачили ми промінчик Божественної істини і чи облаштовуємо ми своє життя відповідно до цього? Тобто, чи живемо-ведемо правдивий, благосний, творчий спосіб у всіх сферах життя-буття. Вкрай недопустимо, коли ми намагаємось йти до любові шляхом ненависті, гніву, обид; до братства, милосердя шляхом конфліктів, незадоволень, війн; до свободи шляхом примусу, ігнорувань, повчань. 
Хоча такий і саме такий шлях сколихує суспільство з його суспільним ладом і через ці негативні енергії проходить очищення. Перш за все нам необхідно усвідомити весь свій і суспільний гнів, ненависть…, які є в нас і які тривожать наше єство. Здавалось би і немає поводу для проявлення ненависті і неприязні, але ми нічого з собою не можемо вдіяти. Так чи інак періодично нас струшує психічно така негативна енергія. Ми страждаємо від цього самі і від цього стражає оточуюче середовище – сім’я, колектив. Досить швидка запальність, як ознака накопичення у великій кількості негативних енергій, навіть є ймовірність привнесення з минулого чи минулих життів. Агресивне психічне середовище наповнюючи простір негативною енергією є «сприятливою» енергією такій швидкій реакції нервозних проявів. Однак першим кроком до вирішення такої проблеми є саме визнання цього факту, що така проблема у нас є. Це дуже важливий психологічний крок носієм негативних енергій. З точки зору психології поведінки людини, то саме носій чи джерело негативу досить тяжко не може визнати, що він є саме тим джерелом негативу. Майже всі такі «творці» у діючій проблемі завжди визнають винуватою іншу сторону і наш суспільний ум знаходить масу аргументів для виправдання свого стану, нашої поведінки. Усвідомленя свого місця в потоці цих енергій дає шанс для очищення. Однак, та ознака чималої агресії, гніву…, яка свідчить про наявність цих проявів з минулих життів, не надає такої можливості для очищення в цьому житті. Перешкодою цьому є те, що нам важко визнати цей відомий нам негатив найперше нашим умом, який уже є помічником душі з часу усвідомлення, а той негатив, який невідомий нашому уму ми взагалі не можемо усвідомлювати в його причиннно-наслідковій реалізації. І тільки усвідомивши і знаючи про наявність в нас таких енергій, то знаємо, що шлях до очищення лежить через стяжання духовних якостей добротою і благо-діяннями. Таке розуміння ситуації дає нам можливість заспокоїтися навіть від самого факту визнання цього спалаху чи спалахувань гніву, неприязні, які проявляються тепер з минулого. Не наша жінка, не наші діти, не наші колеги є причиною нашого негативного стану єства, а та енергія, яка присутня в середині нас. Однак зазначимо, що є така ж енергія в усіх учасників ситуації, в якій виявилися негативні дії. Тому процес очищення дещо ускладнюється. Однак, коли таке усвідомлення приняте учасниками ситуації, то ми можемо допомогати одне одному в очищенні нашого єства саме на усвідомленні цього психологічно визначеного процесу. Зрозуміймо, що наше проживання в одній сім’ї, ділові і, здавалось би, випадкові зустрічі є зовсім не випадковими. Наше спільне проживання, зустрічі в усвідомленні є для нашого збогачення духовного із життя в життя. Зрозуміймо, що ця фізична присутність одне біля одного є як би тими благодатними умовами для виходу з стану гніву, злоби… Бачення гніву в комусь є підказкою того, що ми є носієм сплячої чи задавненої цієї негативної енергії гніву, яка вже готова до «застосування». Зразу ж вчимося розказати про своє початкове бачення і це дасть старт для усвідомлення і не виникнення проблемної ситуації. В цей момент ми уже готові зрозуміти, що це та частина нашої сутності чи енергії від якої ми маємо можливість звільнитися. Ця можливість дає усвідомлено почати відчувати потребу пізнавати кращу сторону цього гніву, як його можливу марноту чи як попереджуючу емоцію до можливої негативної дії. Однак, коли ми вже самі можемо бачити власний гнів, то це є ознакою позитивних поступів. І навпаки, нам скоріше відкриваються духовні цінності, коли ми долаємо суспільні моральні правила через бунт і певний спротив до шляху вільного усвідомлення ролі свободи; коли ми йдемо до ненависті, гніву з розумінням і любов’ю; до брехні шляхом правдивості; до сканлалів і війн шляхом умиротворення і мирних намірів, побажань миру, спокою і добрими ділами. 
 
«- Скажіть, Учителю, чому, не дивлячись на те, що я уже так довго іду до Бога і піднімаюсь в духовні сфери, моє життя від цього не міняється? — спитав учень.
 — А ти скинув з себе тягар обид, гніву, гордині, роздратувань, претензій, пересудів і забобонів? І чи замінив ти їх любов’ю, прощенням, співчуттям, терпінням и смиренням — якостями, окрилюючими душу?
 — Ні.
 — Тоді з чого ти взяв, що ідеш до Бога? В кращому випадку, ти стоїш на одному місці. З такою ношею, як у тебе, ти не те що не дійдеш до Бога і не те що не доповзеш до Нього, ти просто не зрушиш з місця в Його напрямку, і навіть не виключено, що під такою вагою ти скотишся до низу».

Не поінформованість, і не закони, і не святі книги вкажуть нам, як говорити, як діяти, а наше першоджерело, наш стан душі в спокої і в спостережливості. Саме в такому стані душа відчуває потоки енергій: позитивних і негативних, які характеризуються теплими відчуттями і зябкими паморозними напруженнями, з яких ми можемо робити висновки – чи по правді ми налаштовані діяти («правильно»), чи не зовсім. А святі книги, закони, життєвий досвід … є тільки допоміжним засобом, чи підказкою, яку ще маємо побачити. Саме таке усвідомлене розуміння природи духовного розвитку і життєвої діяльності дає духовну і фізичну силу. Прослідкуйте за собою. Де вона береться? … Відчуйте її приплив.
Не розчіплюємось в цих якостях позитиву і негативу. Це наше органічне ціле, наше життя-буття і ми випромінюємо красоту, щастя, радість і божественність в більшій, чи меншій мірі, на тому, чи іншому відрізку цього періоду. Не слухаємо політика, попа, психолога про те, що ми маємо ігнорувати, руйнувати, знищувати негативну енергію, а тільки хороша має бути збережена. Хіба в нас для цього є така сила? Хай пояснять, як це зробити. Не роздвоюймось, а свідомо подивімось на себе і пізнаваймо всі наявні в нас якості. Як тільки ми відчули шлях пізнання істини, то душа сама нам буде підказувати, як нам жити.
Бог Всесильний над життям-буттям, але не всесильний над душами нашими, як ми над дітьми своїми. Це досить показове бачення ситуації. Ми можемо посварити дітей, полякати, пошантажувати, бути незадоволеними їх діями, але заборонити щось робити, покарати не можемо Це не є вартісним для порівняння, а для розуміння природи Всесильності Божественної Енергії, носіями і творцями якої ми теж є.

Наше життя є органічним цілим у всіх якостях і проявах. Життя – це рух – отримав, передай. Це і є тим потоком енергії, тим балансом енергій, що живлять наші душі і тіла для духовного росту. Тіло їсть плоди Землі і видає їй продукт переробки; тіло вдихає кисень і видихає вуглекислий газ, який комусь потрібний – рослинам, деревам, що дають знову ж таки нам продукти харчування. Якщо розірвати цей ланцюжок «давати і отримувати»: не їсти, чи їсти і не видаляти з тіла продукт переробки; вдихати і не видихати, чи не вдихати, то життя припиниться. Такий же ширший і масштабніший кругообіг в матеріальній природі. Те ж ми можемо сказати і про кругообіг духовних якостей, духовних енергій. Отримав, відчув духовне – поділись з іншими. Побачив красиве – не привласнюй. Хай інші побачать. 
Навчився творити добро, навчи інших. Підняти падшого може тільки той, хто стоїть, але не лежачий. Добрий не спитає голого: «Де твій одяг?». Він дасть йому в що одягнутися і продовжить свій життєвий шлях. Людина є носієм смислу життя, хоча із-за своєї пристрасності цей же смисл мовчки, чи відкрито ігнорує. Сам факт такого падіння є ознакою високого становища людини в цьому мирському житті. І саме людина має можливості досягти вищих рівнів життя мирського і духовного розвитку. Впасти можна лише з висоти і таке падіння проявляє її божественну сутність навіть у такому нікчемному вчинку. Тому ми можемо сказати, що падіння і високість становища є надуманою категорією ума, однак вона приймається цим пристрасним суспільством. Тільки щасливий бажає всім щастя без вибору. Добрий, щасливий … дає і бажає саме тоді і саме від чистоти душі і серця, коли сам перебуває в такому стані. Тоді це не обтяжливо, а відчувається легкість, відчувається вітерець приємності. Зневага, ігнорування духовних якостей в собі, в інших є прямою відмовою людини від духовності.

Психологія добра якраз і полягає в готовності кожного жити в єдності душі і тіла, бо конфлікт між ними руйнує нас. А єдність створює умови для поділу, для передачі, для дарування. Будемо скупими – станемо злими, бо маючи, продовжуємо нагрібати все більше і більше, не зважаючи на те, чи потрібне воно нам для прожиття, чи ні. Жадібність нищить радість. Радість народжується від того, що у нас є що дати і ми даємо. Перевірте на собі.
Даємо, приймаємо з подякою без всіляких зобов’язань, залежності, користолюбства з обох сторін і без горечі приниження. Приймаємо як належне нам по життю і дякуємо Вселенній, тобто Всім, тобто Сущому, тобто тим енергетичним потокам, які є суттю, смислом життя-буття і тим, хто передав. Віддаємо зі скромністю, без зверхності, без чванства, без погорди, бо це не є нашими дарами по великому розумінню. Ми є з’єднувальна ланка в ланцюгу життя. 
 Осуджуючий рідко буває люблячим і через це для нього закрита таїна серця і душі осуджуваного. Простіть і не судіть, а разом з тим згадаймо принцип бачення себе в дзеркалі.

 Схаменімося, Бог послав душі на Землю для радості, для щастя, а не для пролиття сліз і самопригнічення. То передаваймо йому теж те, що можемо — доброту, милосердя, радість. Що за празник без душі. Так не буває. Празник – це радість життя. Радість і виходить тільки з душі, але ніяк не з ума, ні з тієї інформації, що дехто її знає більше, дехто менше, але празник радості всі відчувають. Відчуття прийшли, то розширюймо їх. Це є наша потреба. Відчувши імпульс і беремо його відкриття за істину, рухаючись далі по життю. Бо саме цей досвід в розширенні і є нашими кроками, нашим духовним ростом, нашою релігійністю, нашою молитвою.

    «Лао-Цзи зазвичай вранці гуляв, і сусід супроводжував його в його прогулянках, прекрасно знаючи, що Лао-Цзи не любить багато розмовляти. Він завжди зберігав мовчання. Але одного разу один чоловік, який гостював у сусіда, теж захотів погуляти. Лао-Цзи і сусід Лао-Цзи зберігали мовчання, а цей чоловік був трохи збентежений мовчанням, але він теж мовчав, тому що всі мовчали, і він не міг говорити нічого. Піднімалося сонце, було дуже красиво. Він забув про це і сказав: «Який прекрасний ранок». Всього лише. Але ніхто не відповів йому — ні сусід, ні Лао-Цзи. Повернувшись назад додому, Лао-Цзи сказав сусідові: «Не приводь цього чоловіка більше. Він занадто балакучий. Занадто».
Навіть сусід не витримав і сказав: «Так він начебто нічого не сказав, він сказав лише:«Який прекрасний ранок»".
Лао-Цзи відповів: «Я ж теж там був присутній. Для чого ж було це говорити? Він був прекрасним і без слів твого друга. Для чого вмішувати в це ум? Ні, цей чоловік дуже балакучий. Не приводь його знову».

 В нашії суспільній пристрасті тілом править ум, а природними інстинктами тіло керує умом в своїх реалізаціях. Так ум частина тіла, але ум може частково піддаватися впливу душі за допомогою усвідомленості. Тоді ум може частково управляти тілом. Слід констатувати, що незнання результат від ума, але і знання також приходить в наше життя при допомозі ума. Так, він засіб, але він необхідний у всіх випадках життя. До хорошого, як і до поганого слід підходити як до цілісності і від цілісності, тоді і наші вчинки будуть мудрими. 
 Так, наявний в нас ум може припинити своє існування, але він ще не вичерпався. Він трансформується в усвідомлений ум. Він постійно вдосконалюється людиною. Справа в тому, що пізнання твориться умом. Всі духовні поступи творяться за допомогою усвідомленого ума. Душа апелює до такого ума. Душа для усвідомленого ума є джерелом енергії, є творцем умов, ситуацій, підказок, але в той же час наш усвідомлений ум є творцем нашої духовності, нашої Душі, як і Всесвітньої. Так він багато втратить того суспільного в якому він мешкав, в якому він був господарем. Він такий, як би відімре. Ми вже є нова якість. 
 Усвідомлений ум дає нам можливість пізнавати себе, приймати духовні якості, але його енергія набагато менша в можливостях з всезагальним Розумом, навіть з тією частиною всезагального Духу –Душею. Це з однієї сторони, а з другої, ми теж можемо констатувати, що можливості неусвідомленого ума теж досить суттєвого відрізняються в діях від усвідомленого ума. Вони всеохоплюючі в суспільному, матеріальному, прагматичному і корисливому. Все таки ці енергії несвідомого ума є основною рушійною енергією нашого життя, виходячи з цілісності самого існування єства. Ми не раз у цьому переконуємося у звичайних ситуаціях. Наприклад, навіть читаючи такі книги чи не читаючи, а діючи від внутрішнього знання, ми вирішуємо більше не гніватися, бо ми вже маємо досвід, що це отруює наше тіло, отруює наше життя, і це завдає шкоди нашим духовним поступам. Однак наступного разу, якщо нас хтось ображає, то цей неусвідомлений ум не прислухається до духовних устремлінь, не прислухається до усвідомленості і все таки відштовхує їх і ми знову гніваємося, а за цим слідують інші негативні дії і наслідки. Свідомий ум думає ось такими словами і він може зупиняти гнів і може не приймати самі образи, але і дії його не значні, але суттєві. Можливо, від енергетичної мочі. Несвідомий ум діючий, сварливий – він бореться, доказує, аргументує, б’ється.

ПЕКЛО І РАЙ

Яка ж природа цих слів, яке змістовне істинне наповнення цих слів і яке наповнення змісту здійснило людство у ці слова?
Бог заборонив Адаму і Єві їсти плоди з дерева життя і з дерева пізнання. Життя у них було, отець був і жили вони в саду богів. Їх зацікавили заборонені плоди з дерева пізнань, як і всіх по сей день. Дуже рідко людину цікавлять плоди з дерева життя. Ті хто любить плоди з дерева життя, то вони люблять саме життя, вони досліджують його, і до речі таким дослідником життя був Іісус Христос і йому подібні. 
Життя є любов і любов є життя. І вони часто задають питання: «чого, як, коли, де»; чого таке життя, чого ми влюбилися – і це вже процес руху до плодів дерева пізнання. Такими були наші міфічні предки – Адам і Єва. Вони були закохані, вони щасливо жили, але чого, звідки ця жага життя…? — і в результаті попробували плоди з дерева пізнання. Бо якщо ми зупинимося на любові, то ми будемо бого-творити життя, ми будемо їсти плоди з дерева життя, але перші люди пішли до дерева пізнання. Ми можемо їсти від дерева пізнання, але це не наситить і не задоволить нас, оскільки знання носять спочатку інформаційну роль, а не сам досвід в пізнанні, тобто фактичні істинні знання.
Водночас знаємо, що бути в стані пізнання можна тільки реально поїдаючи плоди життя. Життя, як зовнішня енергія, представлена нашим тілом в цьому ареалі природи; пізнання виходить від внутрішньої енергії і олицетворяє душу, космос і наш ум отримавши інформацію про заборону збунтувався в образі змія. Всі троє були в єдиності, і водночас по окремості. Результатом бунту (цей біблійний приклад є поштовхом в зачинанні будь якого бунту, революції) ось уже скільки віків людина шукає цього єднання в цьому Едемському саду, який називається планетою Земля.
 Якщо всі дома, то це явно всі зібралися в раю.

Ад, пекло – це психічний стан нашого єства обумовлений нашим умом. Цей процес обумовлений і визначений суспільством віками, як погляд на речі, факти і події, які і далі відбуваються з нами чи на невеликій відстані від нас. Цей психічний процес виходить із нашого єства і з нашого стану через сприйняття і прийняття і проявляється у наших відчуттях. Якщо ми нещасні, то ми визначаємо цей стан, як знаходження в аду. Пекло не географічне місце на планеті і не десь під землею – це наш погляд на речі і події. Саме в неусвідомленому способі життя ми плодимо навколо себе ці пекельні відносини, ці пекельні обставини. А хіба в нашому житті не буває подібних ситуацій? То тепер подивимося на це усвідомлено – хіба не ми самі собі влаштовуємо таке життя?
 Якщо людина живе свідомо, то в її житті майже відсутні проблеми і нещастя, як і інші негативні прояви. І людський ум обумовлює цей свій стан в слові – рай. Входження в райський стан передбачає бдіння і усвідомленість в словах і ділах – і такий підхід до облаштування свого житія є досить реальним. Ми будемо жити в тихому і щасливому проведенні часу чи то в ділах, чи то в організації свого відпочинку вільно, творчо, радісно і в задоволені. Наше життя-буття у всьому буде подібне на святковий відтінок у всьому; ми як би оточені аурою піднесеності і рядом приємних звершень. Житіє і все навкруги набирає іншого значення.
 
Але знаємо, що рай завжди в нашому пристрасному житті завжди залишається пов'язаним з пеклом, бо жодну зі сторін не можна відкинути безповоротно. Якщо ми захочемо залишити одну сторону цієї монети, то нам доведеться зберегти також і іншу сторону. Якщо ми хочемо зберегти ум, то, можливо, ми в житті випробуємо кілька моментів великої радості, але в неї знову і знову будуть входити моменти печалі і смутку. Так що доводиться в житті визнати і прийняти обидві сторони — рай і пекло. Так нас протягом життя тягне то в одну сторону, то в іншу. Таке положення речей і подій. Нам знайомі рідкісні моменти радості, любові і щастя, але вони приходять і йдуть — ми не можемо їх затримати у своєму житті. Ці пізнані і усвідомлені уже знайомі рідкісні моменти радості і дають нам вести пошук смислу життя, і ми вже при наближенні негативу у наше життя вміємо пізнавти його, то це розуміння досить суттєво звільняє нас від страждань. Ми кожен в смислі хочемо знайти щасливе розуміння життя. Однак, коли ми ще не навчилися цього, то ці радості йдуть від нас і ми знову занурюємося в депресію, відчай, гіркоту.
Людина постійно ходить між раєм і пеклом — там трошки побувала і вводить себе в іншу крайність, означаючи ці періоди, як чорну і білу полосу нашого мінливого життя. Тільки від стану усвідомленості і в пильності ми можемо утримуватися в середині, а то ще й ближче до райського стану — все залежить від нас самих.

 Поряд з цим нас тривалий час вчили, і ми думаємо, що пекло десь в другому віддаленому місці і це створювало ілюзію невідомості і певної часової віддаленості, і водночас це створювало враження, що ми не в аду. Але ж ми в основній масі живемо-мучимося в цьому створеному нами пеклі.
Нав’язана нам думка-ідеологія, що пекло десь в іншому місці – це стратегія служителів церкви, щоб обманювати нас, щоб створювати враження, що ми іще не знаходимося в ньому, а нас жде іще щось більш страшне. З нами роблять не божі діла – нас лякають, в нас множать страх. Та ж стратегічна ідея і з раєм. Він ось так близко: померло тіло і є шанс попасти в рай. Це як та морквинка на певній відстані в ішака (такий спонукальний метод в деяких азійських країнах застосовують для обертання манежу в процесі закачки води з підземних джерел), яким розпалюють в нас жадібність в можливому досягненні. Оскільки вони знаходяться в якомусь невідомому конкретному місці, то ми залишаємося обманутими і в своєму гніві, можливо, і не хочемо повертатися знову до них і нас. Чомусь не чути, щоб хтось приходив. Так релігійні традиції через страх і жадібність навчилися нами маніпулювати. Знаємо, що все це знаходиться тут і зараз, і ми творці раю і пекла саме зараз і тут — де проживаємо тілесно і поширені в дусі просторово, де працюємо. Сприймаймо світ реально, тобто усвідомлено і душею, то все життя з такого моменту буде для кажного раєм. Пробуємо.

 Давайте погодимось, що планета Земля є раєм (про це писали греки — і про гору Афон, писали всі творці святих книг, підтверджуючи присутність Бога на Землі і як возвеличення його духу показували на підвищеннях, на горі, на Небесах). Присутність Духу божого в нас також є підтвердженням того, що наша планета є раєм для душ, Божою обиталеллю. Підтвердженням цього є досконале конкретизоване описанняв усіх подробицях предметів і дій в пеклі з великою кількістю душ, бо душа на час написання книг знала цю інформацію про себе. Тобто по кількості описаних душ можна констатувати, що на Землю послані душі у великій кількості (деякі релігійні традиції називають цифри), які пройшли випробування пеклом для розвитку духовних цінностей тут. Тут для нас рай. Рай – це духовний стан душі, це дія позитивних енергій – вони в нас, а ми в них. 
 Ніхто, або майже ніхто не бажає зрозуміти, що реальність далеких світів, так званий рай в нашому земному розумінні, відкриється лише тим, хто пізнає суть земних умов і усвідомлює їх роль в нашому житті. Багато слів придумані людьми не з розумінням смислу життя. Вони говорять про світ потойбічний і тим розсікають моноліт єдності. Але чи можна уявити щось потойбічне? Люди, в примітивному мисленні, придумують символи переходу в інший світ, але символи бувають шкідливі, бо своєю барвистістю вони врізаються в свідомість і не легко витягуються, щоб замінити їх чимось більш правдоподібним. Але енергіям духовного плану немає потреби проживати земні умови проживання з прив'язкою до норм суспільства. Там своє розуміння світу й інше ставлення до свого призначення у Всесвіті.
Ми не станемо заперечувати взаємозв'язок – він існує — і зараз, і постійно — споглядаємо і відчуваємо. Бо у розвитку зміст руху, насамперед, психічних енергій людства, як предмету споглядання і розуміння. Усвідомлюємо це як нашу нам даність. Тільки через земний розвиток ми опинимося хорошими подорожніми в безмежність. Ми говоримо про Всесвіт, то нам слід погодитися насамперед про наш земний стан. Душа спрямовується наверх і показує в підказках нашому уму, як найоптимальніше облаштовувати життя. Не завжди так є. Ум також бажає стати головним і так панує і так гвалтує свій земний будинок – Природу, що, ймовірно, може залишитися без дому. Слід не забути, що ми розвиваємося в кожному прояві земному щодо певних якостей, між тим, інші накопичення перебувають як би в стані забуття. Тому нерідко люди дивуються, бачачи, як хтось досягає успіху в одному і спить в іншому через неможливість відчувати Всесвіт.
Відсутність страху, вміння розв’язувати життєві ситуації і є підтвердження знаходження нас в раю, як підтвердження прийняття нас Сущим в райську реальність.

 По сей день невідоме місце знаходження пекла на Землі, яким лякають кому не лінь і без страху за слово. Вони бояться, бо діють за принципом: «Лови злодія» тікаючи від світу цього в страху.
Хоча пекло є теж духовним станом нашої душі, це теж є рух в нас і рух нашої негативної енергії в такому ж середовищі. Як це парадоксально не звучить, але ад є результатом свободи людського духу, яка через деградацію людського єства (душі і тіла) приводить сюди людську душу. Пекло потрібне не для того, щоб відновити справедливість, правду, бо злі на життя своє і чуже є ненаситними владою, багатством, розпустою, горілкою, наркотиками, об’їданням, косноязичництвом і отримали, чи краще сказати – прийшли в темноту владарювання негативу, бо саме серед собі подібних і саме середовище спонукає такі душі, які опускаються до самої ницості, до пошуку «луча солнца в царстве тёмном». 
Наш ум, наш Диявол в земному житті є господарем серед умиротворених духом. Його гординя, його бахвальство, його вседозволеність приносить йому задоволення цим владарюванням – силою влади і силою грошей. А тепер, серед умовно рівних собі, душа, знаючи правду і смисл свого покликання, спонукає опущене єство до пошуку істини. Хай по краплиночці, але цей процес іде і душа приносить знання в земне життя про пекельний устрій, про пекельні переживання для убезпечення інших, які ідуть до низу. Природа передачі таких знань, як і благосних знань через окремі індивідуальності завжди є творінням Сущого для назиданія іншим, бо сам носій проходить це все в цьому житті. Чого людство має більше інформації про пекло ніж про рай? – бо звідти «прийшло» набагато більше особистостей в людське середовище для духовного росту з великим багажем негативу, бо ми так живемо неусвідомлено, що чогось запам’ятовуємо, а це є процес збирання в себе, в своє внутрішнє цього негативного, а хорошого рідко зберігаємо. Так є в житті, так ми і більше маємо інформації про пекло. Спогади, книги з’являються при наявності життя, а вони несуть життєві факти і ситуації. Це є нормальним явищем життя. Таке розуміння дає нам можливість у пристрасті вибирати кращі варіанти.

 Ми порівнюємо царство Боже з уділом Диявола, а це нам дає духовну цінність усвідомлювати свободу в пошуку Божих задоволень через умиротворення, чи диявольських задоволень в забутті свого єства, своєї людської подоби («подобіє»). Якщо ми дивимось на пекло з позиції духовного урівноваження, з духовної цілісності, то саме пекло є недопустимим явищем і є смутою, безалаберністю, вседозволеністю. Але тоді не можна зрозуміти Творця, який знав природу диявольського в людському єстві; він не міг визначально бути згідним з існуванням в нашому житті диявольських проявів. Це означає, чи показує через наш пристрасний ум про невдалість творіння Сущого. Так не є. Саме процес пізнання всіх можливих якостей і явищ Природи, Всесвіту проявляє їх в русі і людина своїм баченням на фоні негативу робить визначення цінності позитиву, а з позицій позитиву їй видно дію тих же, але слабших енергій всесвіту і людина дає їм визначення в слові – негативу, а в дії, як рух диявольських явищ. Природа негативу і позитиву в нашому житті є не чим іншим, як результатом нашої діяльності, чи бездіяльності. Наш вислів, що він не міг визначально бути згідним з існуванням в нашому житті диявольських проявів є всього навсього нашим судженням, поясненням, очікувальною дією, осудом неосудного. Цим висловом ми намагаємось втиснути його процес творіння у вибір між добром і злом, виходячи з нашого досвіду.

 Для Бога не існує таких поділів і розмежувань. Як і для нас, що ми не можемо ділити того, яке не розділяється. Це якраз є наша глупота і нікчемний осуд, який показує нашу малість. В житті ми не бачимо колоди в оці своєму, а малості духовного розвитку від негативу до позитиву тим паче. За земне одне людське життя нарощування душею духовних енергій є досить мізерною, щоб побачити їх зміни. Це все одно, що побачити Бога. Створена ізначально жива істота з диявольськими проявами зі смислом – надати людині можливість усвідомлено творити духовні енергії; іcтота, яка має саме такі можливості – усвідомлено творити. Таке бачення цього процесу і дає розуміння для стишення нашої страсті до стану заспокоєння і дає бачення шляху для руху від одного виду енергій до іншого і цей рух є тілесним життям. Наше життя і є тією енергією, яка є носієм і творцем цих Божественних і Диявольських означень і дій, творцями, яких є ми самі. Хтось несе більший і добротніший матеріал, хтось несе його малість і непотрібність за визначенням першого, але ж для другого це і є достатність по силах його, а разом ми є частинкою у всезагальному – і, можливо, не більше. Ми ж є свідками «сплошь и рядом» диявольських проявів у нашому повсякденному житті, що дає нашому уму, нашому дияволу харчі для осуду, оцінки, порівняння. Така наша земна життєдіяльність, така наша природа, така суть всесвітніх енергій, що ми є носіями Бога і Диявола, вознесеного і приземленого. 
Це є земна наша характеристика духовних знань і матеріальних явищ. Ми ж відаємо, що матеріальне нам дано для духовного розвитку через духовне пізнання Бога. А може цей матеріальний світ спокус і бажань є і може стати деградаційним процесом, який збіднює наші душі. Якраз матеріальне і соціальне нам і показує ці якості духовного і явища негативного. Ми вільні у свободі життєвих потреб і життєвих бажань. Свобода духу дає нам суб’єктивне право кожній індивідуальності на свободу совісті, на свободу думки, на свободу творчості і свободу людської гідності, як Бога. Однак, ми розуміємо це не як цілісну Вселенську енергію, а як досить маленьку частинку цих енергій, яка має вплив на оточуюче середовище в позитиві. Це не є виняткове явище, бо певним впливом на середовище має людина в пристрасті і людина в невіданні, як і вплив певних видів енергії на людину іншими предметами, представниками і стихіями природи.

Пекло і рай є лише умовними символами духовного шляху кожного єства і шляхом пізнання через життєвий досвід приходимо до розуміння суті цих слів, що це є певна діяльність, що це є рух енергій, які ми обумовлюємо із-за нашого неприйняття чи очікування відповідно негативними чи позитивними. Цей рух райських і пекельних енергій є постійним процесом на Землі і їх знаходження є серед нас. Ми тут зазнаємо пекельних мук і страждань тіла і душі. Природу, яких ми розглядали і розглядаємо. Болі і стражданя є ознаками Пекла при яких душа стискується, плаче, залишаючись самотньою.
Древній суфійський вислів говорить: «Пекло збережене для тих, хто в нього вірить. І небеса також збережені для того, хто в них вірить». Але все одно це лише уява. Немає ні раю, ні пекла. Ми творимо свій рай, ми творимо собі пекло тут. Перебування в блаженстві — це коли ми взагалі цього не усвідомлюємо, бо усвідомлювати можна тільки буття, ми ж не усвідомлюємо здоров'я — воно просто є як невидимий факт, що виходить із внутрішнього стану душі. Святі праведники є в кожній країні, в кожній релігійній традиції. Точно так же, як поезія, живопис, спів … Поети … існують всюди. Святість стала синонімом думки, що життя не має значення, що для того, щоб радіти життю і сприймати його таким, як є, слід бути дурнем. Бо саме так сприймає порухи духовного наше збідніле суспільство. А радість то і є блаженство, як стан пізнавшого.

Саме тому праведники приходять до пізнання єдності існування — тому що це залежить від інтуїтивного сприйняття і відчуттів душі. Наука продовжує розділяти, розчленовувати, аналізувати, узагальнювати. Вона досягає дрібних частинок і великих узагальнень. Світ у них стає множинністю, і він більше не універсальний в своїй єдності, і не є проявами від одного джерела. Праведник — це той, хто живе з відчуттів, з інтуїції, хто живе з єдиного світу цього, хто живе поезією, хто поетизує життя, хто сприймає світ за допомогою видінь — тоді дерева є зеленішими, ніж вони виглядають для інших, тоді птахи співають красивіше, тоді всі люди добрі, тоді все набуває сяючої якості. Звичайні камінчики стають діамантами; звичайні камені більше не звичайні — ніщо не звичайне! Ми діти Природи! Будьмо тут і зараз, і ми теж зможемо побачити хмари за тисячі миль від себе і почути давню музику в соснах, послати побажання любові і доброти на іншу сторону континенту.

 Щастя і Здоров’я є ознаками перебування в Раю. Щасливими нас робить Любов, Радість, Милосердя, Доброта, Творчість, Красота, Здоров’я, Задоволення, Мир, Спокій, Злагода, Достаток. І таких синонімів можна писати багато і за кожним із них є потік піднесення, ейфорії … і редька солодкою здається. Це теж стан Душі. Душа росте, Душа розширюється і грає. Душа цвіте. Це потоки позитивної енергії, яка сама поширюється на оточуюче середовище і всіх такими робить.
 І ми тут, тобто ті, хто усвідомив свій духовний ріст, побачив істину, зрозумів смисл життя-буття, отримують ті райські задоволення радості і щастя від свого перебування на планеті Земля. 
А той пропагований Страшний суд відбувається постійно і ми є його учасниками – хто в ролі судді, хто в ролі прокурора, хто в ролі адвоката, хто в ролі потерпілого, хто в ролі злочинця, тобто спектакль продовжується. Ми назвали таке наше життя цим словом — спектакль, як гра з виставлянням всіх людських добродіянь і всіх людських пороків. Та і не всі, бо це неможливо. То підходячи до такого бачення нашого життя з нашим суспільним розумінням звичайного мирського суду, то цей спектакль має закінчитись і кажемо, що настав час зникнення цивілізації, так званий кінець Світу цьому.

СУДНИЙ ДЕНЬ

При розгляді природи Страшного суду і нашого знання бути поза його процесами, ми спеціально виписуємо різні варіанти (бо так воно є в житті і тут, як і в усьому не можна займати одну сторону, бо це є загроза зупинення життя, якщо не сказати великої катастрофи, аж до зникнення цивілізації) людського мислення, поведінки, щоб звернути нашу спостережливість і розуміння цього явища в людському житті-бутті. А так як ми в пристрасті – то і вибір за нами: як нам жити далі?

Іісус і говорить: "Скоро настане Судний день, і це відбудеться в твоєму житті", ібо він відбувається в кожному житті і зі всіма.

Судний день є постійним процесом для душ (і саме таку природу його нам слід розуміти) і не сприймаємо його у виокремленні, як судний день над нашими фізичними тілами, бо це суд над ділами, словами і думками цих тіл, але і тіло не залишається осторонь в певні моменти – воно теж приймає участь в цьому суді через болі і хвороби, аварії і війни, катастрофи і катаклізми…. Це суд над нашою цілісністю. Кожне життя має свій судний день, а протягом життя душа з тілом не раз приходять на судові засідання. Божий Судний день настає не суто над душею, бо неосудне не може бути предметом суду. Суд виносить свій висновок – рішення. 
 Уособленням суду є ми і ми виносимо рішення: вирішуємо йти шляхом нарощування духовних цінностей, чи продовжувати жити як і жили до цього моменту. За рішенням іде процес його виконання, можливо в інших тілах. У виконанні рішення ми можемо йти вперед, чи залишатись на цих прийнятних для нас умовах, або безрозсудно йти назад у цьому коридорі життя, у цьому потоці енергій. Це, можливо, такий колегіальний розгляд тих душ, доля яких вирішується про скерування на інші планети, чи галактики, як певну позитивну енергію, або на нижчі планети, коли душа є носієм вкрай негативних енергій. Так колегіальний, бо ми зважуємо при прийнятті рішення і думку нас оточуючих і, зазвичай, приймаємо її, але, ми, як головуючий у прийнятті рішення відносно себе і виносимо таке рішення, яке прийнятне для нас у цих обставинах. В цьому прийнятному рішенні і закладений людський висновок – щоб з нами не відбувалося, то все відбувається на краще, як кращий з можливих варіантів. 
Всесвітній Дух так «організовує» наше життя через нашу душу, щоб з найменшими втратами вийти з будь якої ситуації, завжди даючи шанс для усвідомлення, каяття чи виправлення своїх помилок. Саме Дух, бо ми навіть не можемо спочатку усвідомити, як ми попадаємо в тяжкі ситуації, не розуміємо того, для чого ми йшли в них, а Сущий знає думки наші, думки інших, завжди даючи строк для осмислення, для усвідомлення. Коли ми зуміємо прийти до усвідомлення, що це був найкращим для нашого єства варіант, то дякуємо. В цей момент ми відчуємо полегшення і зрозуміємо той факт присутності духовності в нас.
І коли він був, є, чи буде і де, то те невідомо нікому. Чи відомо? Так. Ці рішення ми приймаємо повсякчас: більш значущі, чи менш значущі. Життя продовжується в задоволенні, чи в стражданнях, або у певній формі терпимості із зміною цих ситуацій протягом життя в більших, чи менших його відрізках. Воно так і на краще для нас смертних…, бо це є тільки процес переміщення певних видів енергії. 

 Люди у своїй пристрасті переносять суд Божий на Небеса, міркуючи, що Бог судить такими ж категоріями, як людський суд, як мирський суд. Дехто бачив мирський суд насправді, чи бачив по телевізору, чи чув від інших Ми всі стикалися з такими явищами, коли робимо одне і теж, то іноді «везе», а іноді «невезуха». Такий процес ми бачимо і по територіях – був багатший південь і схід країни, маючи сильно розвинуте сільське господарство, а при розпаді Союзу настала пора застою, потім з потугами знову почались процеси економічного зростання. Так ми можемо своїм суспільним умом бачити рух такого виду енергій. Таким же чином здійснюється рух духовних енергій в проявах. Деколи нас, чи певні території обходять потоки негативних енергій (втрати, хвороби, занепад, революції …), бо ми володіємо позитивними енергіями і вони є, так би мовити, захисною стіною.
А Суду Божого на Небесах не відбувається. Дух неосудний. Це ми хочемо, щоб нас Бог судив, самі не беремо на себе відповідальності і самого себе судити і нести кару, як і в людському суді, але всеодно ми осуджуємо і караємо лайливими словами, думками і не зовсім хорошими ділами когось за їх помилки і нас хтось за наші помилки. Ось така природа кари Божої.

Але в цих книгах і описано природу іншого шляху — неосудження, негнівливості, незлобивості, не жадібності через постійне самоусвідомлення, через розуміння цих негативних проявів і тоді ми не будемо відвідувачами людського суду. На такому рівні духовного розвитку людина не займається о-судом. Навіть в суспільному видимому житті є такі люди, такі сім’ї, такі міста і села, такі держави, які не є учасниками суспільних судів тотально. Тому ми і бачимо візуально, що в цих сім’ях, в цих населених пунктах, в цих державах панують спокій і радість, бо серед них ходять божественні енергії, які вони самі творять, тобто вони живуть з Богом і в Бозі. 
 Ось така можливість є і в нас Людський суд проходить постійно і природу ми його вже розглянули, як описаний пророками, так і знаємо по своїх судженнях, коли ми в ролі судді, прокурора, чи адвоката; і стражданнях, коли ми в ролі обвинуваченого, чи потерпілого; і процес покарання через відчуття докорів сумління, пекельних мук душі, хвороб і передчасних смертей людей, і через втрати майнового характеру у вигляді втрати, чи пошкодженні домашньої живності, майна, автомобіля, будинку … 

Будемо вести благий спосіб життя, то ми минемо цього Судного дня — як душою, так і тілом. Пророцтва про Страшний Судний День цілком реальні – це буде пік накопичення негативу людством. День – є визначений відрізок часу, а дія, тобто, сам суд, як сплеск великомасштабної кількості негативної енергії серед її носіїв: людей, тварин, рослин і інших стихій Природи: вітру, вогню, води, землі, космосу. Саме цей сплеск і є тим часом «Ч». Що душа принесе на визначений час перебування її в тілах, то якраз вона і матиме ті муки і страждання, які описуються, в так званих, святих книгах, чи матиме радість роздаровувати духовні позитивні енергії своєю світлістю і своєю мудрістю у Всесвіті, і не тільки на Землі.

 Процес цих мук і страждань не можна описати, як не можна описати щастя, але показником стаждань, чи радості душа матиме різні види енергії. Звідси і випливає бачення важливості душі, важливості тіла з його умом – вони ж є одним цілим. А тому винесені слова в попередню назву книги – «Молитва, або розмова двох» і є тим рушійним процесом нашого життя-буття в постійній розмові Душі і Тіла, Світового Розуму з Умом на дорозі, яка називається — життям. Частіше слухайте цю безсловесну розмову. В цій розмові важлива потреба і ініціатива тіла з його умом, бо душа в постійному очікуванні цієї розмови і що найголовніше, що вона постійно говорить. То як же почути її? Як почути голос Бога?

«- Вчителю, ви можете навчити мене чути Голос Безмовлення? — спитав учень.
 — Можу, — подумавши, сказав Учитель, — але чи погодишся ти пройти необхідне навчання?
 — Звісно, погоджусь, — відповів той.
 — Ну що ж, добре. Для початку тобі потрібно навчитися мовчати. Щоб допомогти тобі в цьому, я буду стукати тебе рукою по голові кожного разу, коли ти виголосиш слово.
 — Я згоден, — сказав учень.
Потекли дні, неділі і місяці навчання, і весь цей час Учитель бив його за кожне сказане слово. З кожним днем учень говорив все менше і менше, але число щиглів, ляпасів і підзатильників не зменшувалось. Одного разу він зовсім замовк, але рука Вчителя, як і раніше, продовжувала опускатися на його голову.
Невздовзі учень не витримав і спитав:
 — За що? Чому ви продовжуєте бити мене, я ж бо уже давно перестав говорити?
 — Ти не перестав говорити, ти тільки перестав виголошувати слова вслух, але твоя голова і твій ум по-старому заповнені словами. Як же ти хочеш почути Голос Бога, який тихіше самої тихої думки? Заглуши голос своїх думок, почуттів і бажань, і тільки тоді ти почуєш його».
Сергій Шепель. 

Хадиси про Судний день (Кияме).
Хадис від хазрата Абу Муса Ашгари: Пророк сказав: «Судний день прийде…
 — коли дотримання божих законів буде вважатися соромом;
 — коли ненадійні люди будуть заслуговувати довіри, а надійні люди будуть вважатися як ненадійні;
 — коли буде жарко зимою (і навпаки);
 — коли тривалість днів буде растягнута, тобто поїздка в декілька днів може здійснюватися протягом декількох годин;
 — коли оратори і лектори будуть брехати відкрито;
 — коли люди будуть жорстко дискутувати по дрібницях;
 — коли жінки з дітьми будуть находитися в тяжкому становищі, а безплідні жінки будуть раді відсутності відповідальності за дітей;
 — коли агресія, ревність і жадність стануть звичайною справою;
 — коли люди відкрито будуть йти за своїми бажаннями и прихотями;
 — коли брехня буде переважати над правдою;
 — коли насилля, кровопролиття і анархія стануть звичною справою;
 — коли аморальність дійде до безсоромності і буде використовуватися відкрито;
 — коли питання законодавства, які матимуть відношення до віри, будуть вирішувати гірші із людей, і дивлячись на те, що народ буде приймати результати їх діяльності, вони все одно не досягнуть раю;
 — коли діти стануть причиною печалі і гніву для своїх батьків».
Хадис від Абдулли Ибн Масхуд: Пророк говорив про ознаки Судного дня:
 — музика и музикальні інструменти будуть тяжіти в кожному домі;
 — люди будуть схиблені гомосексуалізмом;
 — появиться велика кількість незаконно нарождених дітей;
 — насиченість критиками, пліткарями, підхалимами суспільства;
 — люди зваблюватимуться випадковими зв’язками, а їх відношення з блиьзкими людьми будуть неміцними;
 — лицеміри будуть управляти справами суспільства, а злі, аморальні люди будуть управляти справами установ;
 — мечеті будуть прикрашені, але серця людей будуть позбавлені мудрого керівництва;
 — внутрішні зали мечетей будуть красиво зконструйовані, і мінарети будуть витягнуті вверх;
 — збільшиться рівень злочинності; 
 — безмірне вживання алкоголю».

Судний день, якого дехто чекає зі страхом, з деким він уже звершується сьогодні, а для декого його не існує, бо він прямує до раю, чи знаходиться в ньому. Однозначно, пророки, які були, є і будуть, говорять у розумінні судового процесу душі і тіла, як єдиного цілого, бо описані прояви судного дня ми бачимо і чуємо кожен день, якщо уважно спостерігаємо за собою. Ми ці прояви мук і страждань у своїй пристрасності бачимо і в тілах тих людей, які є навкруги нас. Страх описаного судного дня і процес його очікування в тому, що душа ці описані прояви періодично відчуває (скрежіт зубів, пекельний вогонь в душі …) і ці страждання ми бачимо в поведінці людей, тобто інші теж знаходяться в цей час на суді. Природа цього страху якраз і є в тому, що кожна душа знає про ці болі і страждання і неодноразово їх переносить на собі. Тому вона і просить тіло не робити помилок, не робити гріхів. Ніхто не може бачити і відчувати мук і страждань душі, цього виду енергії, але вона через совість і ум (це з’єднувальна ланка між душею і тілом) передає ці больові відчуття, які ми визначаємо у висловах: сумління чи докори совісті, болить душа, болить печінка …)Слід розуміти, що сам день не є якимось відрізком часу в дванадцять годин, бо для Всесвіту це досить і досить мізерний відрізок часу у нашому розумінні. 

 Природа зламу духовних якостей, які нам показує духовна енергія в больових відчуттях, в сімейних і трудових негараздах, в економічних кризах, в революціях і війнах, тобто в повсякденщині є тими строками, так званого, судного дня. Катаклізми і іже – це є процес руйнації з погляду нашого пристрасного матеріального світу, але для душі, для Бога – це є процес очищення духовного (як ото болючий зуб, або чиряк – видалили і полегшало, хоча втратили частину організму і ця частина вже не придатна для цього організму), тобто, це є певним позитивом для Всесвіту і кожного з нас в окремості, маючи таку «нагоду» брати в цьому участь, чи бути спостерігачем. Це є процес очищення, виздоровлення, відродження, народження нового і ми його саме так і сприймаємо опісля. Такий процес народження дитини в ту мить, коли проходять роди — перенести ці болі при родах і після цього мати задоволення від споглядання і відчуття себе матір’ю, відчувати тілесне полегшення, відчувати свій стан, споглядаючи на це янгольське створіння.
Не слід очікувати Страшного суду, бо це є пасивна дія, як і очікування доброго президента. Ось така природа очікування. Щоб у нас, чи в іншого народу був добрий президент, а це найперше — щоб був мудрим, справедливим і дбав про свій народ, то нам самими у своїй більшості такими потрібно бути, а саме, щоб до нас прийшло розуміння, що нам всім потрібно робити, творити – і це є добрі справи, добрі слова від чистоти душі, благі думки, милосердя до інших…. Цим ми чистимо наші душі і своє суспільне життя, і Всесвіт і множимо Божі якості, даючи йому енергію, силу, розум…, а тоді отримуємо для життя в мирське суспільство кожен в окремості і по благоволінню Божому, і по потребах Душі Нашої, а в цілому і такого президента, як ми самі. 
Рідко буває, коли є (бути — мається на увазі стан душі) така людина з описаними якостями, які очікуються від майбутнього президента, а якщо людина хоче стати президентом в часи, коли в житті править Сила, Гроші, Нахабство, Злоба …, то маємо такого, якого маємо. Така природа появи доброго, мудрого президента. Аналітики знають, що так буває, а тепер і ви знаєте. Починаємо міняти своє бачення цього явища і починаємо творити.

 «На Бога надійся і сам не плошай».
* **

«Із одного і того ж куска заліза і в одній і тій же майстерні були зроблені два плуги. Один із них попав в руки землероба і зразу ж пішов у роботу, а другий довго і цілком даремно провалявся в лавці купця.
 Трапилось через деякий час, що обидва земляки знову зустрілись. Плуг, який був у землероба, блищав, як срібро, і був навіть іще кращим, чим в той час, коли він тільки що вийшов з майстерні; плуг же, який пролежав без всякого діла в лавці, потемнів і покрився іржею.
 — Скажи, будь ласка, від чого ти так блищиш? — спитав заіржавівший плуг у свого старого знайомого.
 — Від праці, мій милий, — відповів той, — а якщо ти поржавів і зробився гіршим, чим був, то тому, що весь цей час ти пролежав на боку, нічого не роблячи». Константин Ушинський.

Не страшімося такого фіналу, хоча він невідворотний, але у кожного є шанс зберегти душу навіть однією благосною дією, навіть однією сповідальною молитвою. У нас у кожного є шанс з такою душею зберегти і тіло. Бог кожному дає шанс, тобто ми можемо найти свій шлях духовного росту, чи духовної деградації. Ми тут не можемо проводити порівняння, що в житті саме деградуюча душа в соціумі є авторитет і надбаває небаченими темпами надлишкові нуворишні багатства. Природа такого бачення в порівнянні є ознакою, що ми теж на цьому шляху диявольському, тільки влада і надлишкові багатства бачаться нами ще на обрії. Але нічого цього гроші не роблять. Якщо люди змінюються, отримавши владу, то це означає, що вони такими були з самого початку. Вони просто не мали можливості проявити своє нутро, поки не прийшли до влади, хоча були такими завжди. Гроші і влада тут ні причому, вони були тією інфекцією, яка жила в цій людині і тепер проявилася.
Відчуття нашого єства, що ми бачимо шлях до першоджерел є миттєвостями в земному житті теж, але їх достатньо для усвідомлення божественних цінностей в собі, в своїй життєдіяльності. Відчувати ж ми свій неспокій, тривогу, незадоволеність, нервози в собі і в своєму способі життя починаємо тоді, коли цей негативізм продовжується декілька днів, декілька тижнів. І в кінці ми починаємо усвідомлювати Божу підказку, що ми щось робимо в своєму житті не так. А ще гірше, коли ця мирська суєта, ці наші бажання, наш спонукальний ум в досягненні ілюзорної ідеї робить стіну між душею і цими явищами, які продукує наш ум. Душа перестає бачити в нашому єстві смисл, а тіло стає сліпим в своїй злобі, чи особистій вседозволеності – влада будь-якими методами, багатство будь-якими способами. Така реалізована ціль оправдовує будь які методи і способи нашого ума. Ми бачимо таких людей поряд з собою. Це є ознакою позитивного і це дає нам шанс раніше за них, неусвідомлених, бачити підказку Бога і що ми маємо шанс і собі далі намагатися із життя в життя для досягнення такого «ідеалу», або пройти цей шлях поміркованого, справедливого буття.
Така підказка є також джерелом тих наших нових бажань, тих нових змін, яких ми починаємо очікувати в нових претендентах на посади президента, депутата… І тільки тоді, коли ми діємо в благості, по справедливості в своїй більшості, то такі претенденти і вийдуть в лідери з такими очікуваними якостями. Такий шлях є до Бога, в рай, а той, перш означений, шлях веде в пекло. Як не прикро, а виходить порівняльна характеристика, бо ми в основній масі живемо в страсті і цей опис є тільки для нашого з вами усвідомлення природи райського життя і пекельних страждань. По суті ці слова є для усвідомлення, чи підказкою. Для свідомого це є розуміння природи життя-буття. Пристрасній людині в цих словах бачиться порівняльна характеристика.

 Ми маємо шанс жити спокійно, умиротворено по своїх потребах і можливостях, не бентежачи ближнього свого через зависть, злобу, або протягом одного життя плюючи на інших, крокуючи по трупах, добиватись собі посад і надлишкових багатств, щоб в наступних життях очікувати шматок хліба, а то і добувати його через непосильний труд. А душа ж знає, що тіло в минулому мало всі земні «надбання», і намагатиметься залити нереалізовані бажання горілкою, бо вона не може їх реалізувати з меншою силою духу, зі збіднілою душею і тілом. Будьмо свідомі, що шлях цей побачимо довший через досвід в духовному світі, ніж той, який ми проходили в короткому земному житті. 

Для людського тіла пекло є чисто психологічно віддаленою суб’єктивністю, але для душі це є реальною перешкодою в її розвитку. Це є тривалий духовний процес, а не як завершена дія людини, чи Творця. Тут поділу на духовному рівні не може бути, а в мирському — присутнє. Слід розуміти, що душа страждає, зазнає пекельних мук, перебуваючи в тілі, яке ходить, переміщається, думає, говорить, щось робить, знаходячись в суспільстві, знаходячись серед нас. Тобто особливої якоїсь тюрми, чи підземного концтабору для душі і тіла немає. 
Це страждає душа і цим ще додатково притягує негативізм для нашого єства. Така ж природа раю. Це є певні умовності людини. Ми тут, на Землі, дехто живе райським життям, як душею, так і тілом, маючи благосні задоволення, дехто, як в пеклі, зазнаючи страждань. Однак, душі, шукаючи нове тіло, шукають таке соціальне середовище, де б їм було б комфортніше, де б не було великої різниці у рівнях розвитку душі. Це стосується тих, які побачили шлях духовного розвитку, так і деградуючих.

Такий описаний процес бачить і п’яниця, і похотлива, і владоможна, і багата людина. Природа цього бачення, можливість-милість такого бачення в тому, що ми мали можливість бачити діда, батька і маємо можливість бачити, як складається життя в дітей і онуків. Ось в такому часовому проміжку людина має шанс переосмислити смисл свого знаходження тут і зараз. Тільки таке порівняння в нашій пристрасті дозволяє нам турбуватися про духовний розвиток себе для свого потомства. І тільки такий життєвий досвід переживання нестерпних пекельних мук повертає нас до пошуку Бога, бо в нас ще не померкло знання свого образу Божественного. Пекло є тимчасовим чистилищем. Всі звідти раденькі чим скоріше втекти. Душа безсмертна і Сущий не дає їй зникнути, показуючи негативізм і в разі, коли людина стає на диявольський шлях. Таке бачення нам приходить з усвідомленням нами свого призначення, свого покликання на планету, як людини, як Бога. Творець повсякчас і скрізь своїм Розумом, своїм Знанням, своєю Благістю сіє серед людей доброту, любов і милосердя, а Люди-Боги посилають йому позитивну енергію для наповнення цими якостями його-нашої скарбниці, як нашого мудрого засівача духовними скарбами Всесвіту. Лежачи багато не засієш, стоячи – чуть більше, а з Небесних висот все таки більше можна засіяти духовними якостями.
Аналогічне розуміння потрібне і при розгляді описаного Суду Божого. Ми свідомо більше розписуємо цей дорожній знак не для устрашіння, а для того, щоб показати, що, який би ми не зробили злочин, чи помилку, то у нас є шанс для очищення душі, для нарощування божественних позитивних якостей. Не опускаємо руки і обмірковуємо шляхи виходу з пекла. Розуміймо, що якщо є вхід, то є і вихід.

Саме очікування його нами є ілюзорною ідеєю, яка як і будь яка ідея не є здійснима до кінця, бо наша планета не є однією у Всесвіті і ми є мізерною частинкою в галактичному русі енергій. Згадаймо, скільки разів серед світу цього мова йшла про кінець світу і це ставалось в часи накопичення негативної енергії в тому, чи іншому регіоні планети. І кінець світу приходить з обов’язковим дійством Судного Дня. Так, він приходить саме на ці території. 
 Мучились, страждали люди; померли, вбиті; згоріли їх будинки, дерева — це залишки Судного Дня над нашими єствами з проявами в мирському житті – це територія Пекла. Сьогодні центром пекла на Україні є території Донеччини і Луганнщини і вхід в це пекло в Києві. Саме з усіх теренів держави, Росії, Європи і Америки сюди сходиться негативна енергія. Але ж хтось залишається жити. Життя продовжується.

Читаючи про наближення кінця світу і чуючи ці розмови, і, як би бачачи ці проявлені ознаки, які є результатом наявності тих якостей, які визнаються причинами, які як би ведуть суспільство, природу до масового зникнення з планети, то це наводить страх. Цей зовнішній страх від нашого ума-диявола, який ще додатково в такі напружені моменти додає в наш життєвий простір масу негативних енергій саме у появі цих страхів, як личини негативних енергій. Тобто, ми самі стаємо співучасниками в «творенні» негативних енергій страху, а потім мнимим надуманим відчаєм, який і є тим джерелом у визначеному слові, що призводить до спалення позитивних енергій в нашому житті, як відмова від Божественних енергій. Енергія не спалюється – її в нашому життєвому просторі залишається в меншій кількості із-за збільшення концентрації негативної. Ми вже в страху, відчаї, звикання до прийняття приреченості, зменшуємося кількісно, як людські особистості, мільчаємо духовно із-за більшої спеціальної концентрації уваги на негативах житейських. І такий наш ум робить висновки про кінець світу. Водночас носії такої енергетики наносять шкоду іншим живим сутностям. Ось такий шлях людства у входженні, як часточки, в єство людини-диявола – ми нею були, є і будемо. Ми є носіями збільшуваної нами негативної енергії.

«… Я пошлю на землю голод – не голод хліба, не бажання води, а потребу почути слова Господа, і не знайдуть його» пророк Амос VIII, 10-12.

Люди внутрішньо будуть відчувати потребу в духовних якостях від собі подібних. Це буде продовжуватися до тих пір, поки люди не зрозуміють того, що ці якості вони самі мають творити. Це буде свідченням вже дозрілої готовності приймати у своє життя доброту, мир, щастя, любові і роздаровувати їх іншим. 
Ці пророцтва і є результатом тих пошуків, сама поява носіїв цих пророцтв з тих реальностей світу, в яких обертаються ці душі, які і приносять ці знання в середовище неусвідомленого суспільства. Ми ж є постійними учасниками при тілесному житті в передчасі, в передчуттях кінця світу, кінця цього тілесного існування – тому такі енергії і знання є існуючими і затребуваними кожним. Нічого в цьому страшного немає. Хоча люди говорять, що бояться смерті тілесної, а деякі безбожники вторять, що це є кінець життя і кінець існування душі, то знаємо, що людина в такі періоди боїться не факту смерті, а фактичній можливості продовжувати жити в цих проблемах і обставинах, які вже на думку того, хто входить у відчай і просить чи готовий ввійти в смерть тілесну. Саме тому відчай умом і створює бажання скоріше померти. Не боятися кінця світу потрібно, а відкинути особистий життєвий досвід розкоші, не горювати за втраченими енергіями фізичного здоров’я, відкинути свою важність і гординю у спогляданні на життя, на оточуючий світ попередніми очима і попереднім досвідом, а прийняти це як наші можливості на даний момент, так зване умиротворення нашого неспокійного ума і вчитися творити доброту, радість, то життя знову буде спокійним плином. 
Запрошуємо свідомо зрозуміти негатив тих догм, гіпотез про кінець світу, тих подій в яких відсутня потреба, то дух життя покличе нас в пошуки доброти, радості. Таке усвідомлення і відповідні дії кожного чи більшості можуть відстрочити чи витіснити ці розмови з життя суспільства. Ми ж знаємо, що такі моменти в часовому вимірі людство не раз уже відмічало і залишило нам згадки. Тільки добролюбіє, любов і злагода через усвідомлення через усвідомлення цієї тарабарщини звільняє людський ум від міркувань про кінець світу.
Коли ми в радості, то в наших домівках чути сміх, видно світло; бачимо радісні, задоволені обличчя на вулицях; наші сади цвітуть, поля буяють дарами природи – то це Рай, це Едемський сад.
Та цей Судний День, чи Страшний День (а страшний через невідомість, бо наш ум не хоче його пізнати, як і Бога ) кожну мить проходить і ми його учасники. На терезах наші божі цінності і мирські бажання в питаннях: чи по совісті і правді ми думаємо, говоримо, діємо? Судове рішення ми можемо чути відразу, а деколи ми можемо почути його через роки, коли ми самі дозріємо до потреби допомоги в пошуку духовних якостей. Не дарма в миру говорять, що кара обов’язково настане, тільки путь її довгий і приходить вона в непідходящий момент, бо дехто з її друзів (семеро) приходить раніше. На цей Суд не викликають повістками. Ми приходимо на нього самі і самі є суддями і підсудними, потерпілими, адвокатами і прокурорами в певні періоди життя. Спостерігаймо за собою в хвилини приходу на Суд, бо початок появи перед Суд, зазвичай, починається з маленьких порушень між душею і мирським світом. Найголовніше – не вбиваймо собі подібних. Судовий процес починається, як і в маленьких порушеннях, чи досягненнях діалогом з Біблії – «Каїн, де брат твій Авель» і «Авель, де брат твій Каїн». Душа питає, Бог питає про наші дії перед постановленням перед Богом перед собою, перед своєю совістю. І відповідь кожен дасть і буде дія кожного. Бог не є караючою дією. Він є милосердя і любов через спокій і милосердя, як стану душі.

 Такий поділ на Бога і Диявола є людським і навіть при такому судилищі людина приліпила місію судді Богу, а сама відсторонилася. І сам процес бачиться, що якби Бог з висоти судить діяння людських тіл і душ, але це ж суд над своїми діяннями. Цим ми ще раз хочемо утвердити, що людина є суддею над самим собою. Беремо відповідальність за своє життя самі – ми його будівничі і ми його руйнівники. Ось в такому невігластві людина наділяє такими негативними якостями і Бога, втіливши його в образ судді, палача…, богохульствуючи і іще більше вносячи в свій життєвий простір негативу.

 Відчуваємо якісь затруднення у вирішенні, спробах вирішити і не виходить, то звернися до Сущого зі словом, чи в помислах. Зробити встигнемо. Не спішимо і не намагаймося чинити, якщо відчуваємо сумнів. Поговорімо спершу з Богом. Так діятимемо, то перед Судом не станемо.
Суд не є якоюсь дією, а саме його бездіяльність. Світлий Дух втрачає з нами зв'язок, з нашою душею, бо ми самі відключили цей телефон, не перебуваємо в стані прийняття. Ви подивіться, для прикладу, в мирському житті, коли з нами не хочуть спілкуватися діти, батьки, сусіди, колеги — хіба є щось огидніше і страшніше. Така відсутність діалогу з людьми, з Богом, така бездіяльність і є процесом яким ми його називаємо, що і самі собі не можемо пробачити. Це найбільше покарання для людини. Ми самі себе ізолюємо від позитивних енергій. «Я прийшов не судити мир, а спасти його». Цей Бог разом з нами і він нами турбується, турбується душами нашими і ми маємо турбуватись про них, бо цей суд – це суд над душами, і над нашими бренностями житейськими. Бо ми тільки так у своїй пристрасті і сприймаємо. Душа, любов, життя, рай нами сприймається, як щось не незрозуміле і віддалене, як той Бог. Хто і кому не дозволяється зрозуміти, усвідомити, прийняти в своє життя ці обумовленості в благості? Вчимося приймати і цим поміняємо своє життя на краще, поміняємо свої думки про інших, поміняється світогляд і ми самі. Самі шукаймо. Шукаймо не так матеріального, як ціль, а шукаємо себе, свою душу. Духовне ходить разом з матеріальним. Духовно богатій людині легше приймати матеріальне в своє життя. Якщо ми ввійшли в реалізацію матеріальних цілей, то є ймовірність загубити душу (духовні якості). На такому шляху ми втрачаємо двічі, бо для отримання матеріального ми затрачаємо велику кількість енергії, яка потрібна, щоб забрати матеріальне в когось і по друге, ми деградуємо душею, гублячи своє духовне покликання.

 Наше духовне покликання виведе нас туди, куди слід. Це не питання грошей, влади і престижу. Нам нудно самому з собою, тому що ми не щирі самі з собою, ми не чесні самі з собою, ми поставилися до своєї суті без поваги, бо, можливо, наше покликання було бути вчителем, а ми займаємося бізнесом … Ми поглумилися над нашою сутністю. Приймаємо тільки нашу таємну серцевину, яку ми принесли з попереднього життя. Ще є час – тікаймо чим дужче від цієї соціальної в'язниці, в яку ми самі себе завели. Потрібно лише трохи сміливості, трохи відповідальності. І знаємо, що нам нічого втрачати. Ми можемо втратити тільки наші кайдани — ми можемо втратити цю нудьгу, ми можемо втратити це постійне відчуття незадоволеності всередині нас. 
Монах — …?
Коли монах йде зі світу, він іде, щоб боротися з ним. Це не мирний відхід. Все його єство спрямоване назад. Він бореться з цим. Він роздвоюється. Одна половина його істоти — за цей світ, а інша половина жадає іншого. Він розірваний на частини. Монах — це розщеплена особистість, розділена на щось нижче і щось вище. І це нижче продовжує притягувати його, але чим більше воно пригнічується, тим більше і більше привабливим воно стає. І через те, що він не пережив нижче, він не може увійти до вищого.
Ми кожен можемо потрапити до вищого тільки тоді, коли ми пережили нижче. Ми здатні на вище, тільки проходячи через всі випробування і запальним захопленням нижчого. Не женемося за іншим світом. Живемо в цьому світі, і живемо в ньому інтенсивно, пристрасно, всім своїм єством. І завдяки цій повній довірі, завдяки цьому пристрасному життю, любові і радості, доброти і щастю ми будемо здатні вийти за межі цього світу. Інший світ прихований в цьому світі. І ніхто не може пробудити нас, крім самого життя. 
Життя фактично складається з страждань і блаженства, печалей і щастя — воно багатовимірне, вона рухається у всіх напрямках одночасно, бо перебуваючи постійно в стані щастя, блаженства, то наше єство буде нездатне до розвитку, як в широчінь, так і вглиб. Тобто, у всій повноті. Не засмучуємося, не страждаємо — це пройде, тільки усвідомлюємо це і нам почне легшати від звичайного усвідомлення, а ця легкота запрошує в наше життя позитивні енергії. Життя налагоджується. Ось так все просто і все так складно. Дерзаємо і дякуємо від усвідомлення, що ми живі, а життю властива і печаль, і щастя. І тільки їх присутність є свідченням наявності самого життя. Це і є позиція, яка не залежить від ситуації. Ситуація не має значення. Таке розуміння процесу саме проводить перетворення енергії. 
Зворотнє має той же механізм: ми сумні, злі, то приходить іще інша злість, ми гнівимося, то приходить в наше життя додатково гнів. І так триває до самої знемоги… А потім може прийти усвідомлення. Це довгий шлях. А так вчимося: як тільки появилася печаль, то відразу дякуємо, відсікаючи можливості входження в нас негативних енергій; добре нам, то відразу дякуємо — і до нас прийдуть інші позитивні ситуації, люди, які сприятимуть збільшенню позитивних енергій. 

Це частина нашого зростання на шляху самопізнання, і це спосіб пізнати себе. "Пізнай себе" не означає сидіти тихо і повторювати: «Я спокійний …» — все це нісенітниця. "Пізнай себе" означає — пізнати всі ці світи, всі прояви негативу і позитиву, їх природу; всі можливості — вбивці, грішника, святого, свого добродіяння, Бога, Диявола. Приходить в життя, то і пізнаємо всі області, повний їх діапазон, і, пізнаючи, ми будемо відкривати все нові і нові таємниці. 

Будьмо свідомі, що ідея пекла, раю, Судного Дня, Суду Божого перетворена в знаряддя залякування, в знаряддя релігійного і суспільного терору різними способами через наш ум, через наше тіло. Хіба не одним із способів страху релігійно-суспільних інститутів втратиприхильників є саме процес залякування. Цей процес розправи через залякуваня ми бачимо в процесі виклику апостолів на засідання синендрону після розпяття Іісуса, бачимо і ті суспільні інтереси, які були висловлені до початку розгляду на цьому суді — але кінець і вердикт був один – знищити і незалежно від того, чи це було прописано пророками, чи ці апостоли були вже пророками правди і свободи на Землі. Цей судовий процес продовжується – це і є страшний Суд, бо він є суспільним, але він не нехтує божественними якостями і носіями цих якостей. Виголошення вироку, чи застосування покарання здійснюються від імені Бога. Видно не бояться нікого, раз від його імені виступають, чи описують ці караючі експедиції від його імені. То хіба дійсно релігійна людина може мати довіру до таких трубодурів?

С М Е Р Т Ь

І так, ми можемо констатувати – як ми потрудимося в стяжанні духовних якостей, то такий буде і результат-вердикт суду над собою. Можливо краще для душі буде не ходити нам в церкву, не дивитись телевізор, не йти на вибори, а напитись і стати ближче до землі, бо ті залякування гієною огняною, муками пекельними, які багатьом є неусвідомленою невідомістю через своє неуважне їх пізнання виливається в бажання напитись, в бажання смерті фізичної, як способу вийти зі скрути життєвих важких ситуацій. Не реалізовані бажання, не здійснені очікування, страх у винних діях перед сім’єю, перед суспільством, перед карою Божою нищить Бога в нас і нищить храм Бога – людське тіло. Такий стан душі і тіла означає знаходження нашого єства в пеклі. Це і є пекельні страждання … Це і є частина судового Божого процесу, а бачення безвихідності і є тією карою, а може бути поштовхом в пізнанні свого покликання, як свідомо, чи неусвідомлено. Смерть не завжди є карою. Передчасна — так. Хвороблива – так. Коли нас відпускають страждання перед смертю, то це і є ознакою нашого усвідомлення і очищення душі і тіла. Бо сама смерть є частиною життя тіла. Хай вона мить, але ця мить належить життю. Тіло ніхто в ад не возить, не посилає. Це є рух духовних енергій. Це є рух душі в певній кількості життів. Душа це сприймає, як певний висхідний рух, а тіло з умом в бажаннях намагаються заховатись, спасаючи в більшості не душу, а тіло, напичкуючи його медикаментами. Саме таке розуміння страху допоможе нам вийти зі страждань пекельних, з чорноти життєвих котлів смоляно-киплячих. Ми усвідомлено звільняємо себе від минулого. Зрозуміли? В добру путь Вам!

«Духовно вилікувати, очистити, просвітлити, спасти і привести людину до обожнення може тільки Господь Животворящий…(Дух)*. Але Бог не може цього без людської допомоги, без співпраці; в цій тайній співпраці і закладений смисл…»Фаддей Витовницький.

Кожна смерть – є в кінцевому результаті особистим прижиттєвим рішенням з яким згідна душа і наше тіло, ум. Душа досягнула своєї певної межі розвитку і бачить, що ум відмовляється далі жити в радості, в творчості, який і зупиняється на досягнутому в ейфорії задоволення. Зупинка руху є не зовсім прийнятним способом життя, бо це приведе до пригнічення і інших негативних проявів. А тіло з умом в аналізі і оцінці своїх потреб, бажань, можливостей вважають, що теж досягнули можливого. І саме таке поєднання є основою для фізичної смерті тіла. І найбільш поширений спосіб наближення до смерті є не самі нещастя, а відчуття, що все, що ми на нашу думку могли зробити, досягнути, то це вже зроблено і всього досягнуто.
Другим відчуттям є те, що ми відчуваємо задоволення від прожитого і досягнутого і цим зупиняємось в своєму розвитку (такі думки приходять деколи до нас – все зроблено, всього досягнуто і більше нам нічого не потрібно), то якраз такими відчуттями ми запросили до себе смерть. Такі відчуття завершеності всіх справ, відчуття задоволення результатом їх вирішення при спогляданні пройденого етапу життя і буцімто передбачуваних можливостей в майбутньому приводить до умиротворення і спокою. Досягнуто всього можливого, тобто, досягли всіх можливих успіхів в мирському житті. І під цим словом ми розуміємо, що буцімто маємо такі можливості, що зможемо, чи змогли отримати все, чого бажаємо. Досягли і зупинилися. Наш ум підштовхується і баченням виснаженості фізичного тіла, баченням маси хвороб і болячок. Він не може вже заставити тіло діяти. Енергії життя помаленьку покидають тіло. Тому ум і бачить найкращий варіант у смерті. 
До таких же висновків нас приводять деколи хибні думки своєї відстороненості і своєї безсильності перед мнимою силою грошей і влади. Тому то, ми думаємо, що успіх – це гроші і становище в суспільстві. Це досить хиткі уявлення і мінливі. 

 А пора б зайнятись активніше духовними стяжаннями. Сущий узрів і підвів нас в цей період саме для цього. Нам створено умови для зміни способу споглядання на сам процес життя.
 Самою вірною ознакою успішної людини є її вміння відчувати радість, щастя, вміти любити. Так, ці відчуття допомогають нам дарувати речі, обставини, середовище, людей, серед яких ми живемо. Суть вміння – це є потреба застосовувати це вміння у всьому. Навіть те, що хтось не вміє відпочивати, то той не вміє і більш повно працювати, більш творчо, більш якісніше.
 Коли ми усвідомлюємо, що в цьому житті досягли найвищої точки і тоді ум продукує такий стан нашого єства, як безперспективність фізичного життя, втрачається відчуття радості життя, то тоді душа дає згоду, бо вона знає, що має рости далі і розвиватися, але вже в іншому тілі. Будьмо свідомі, що саме бачення, чи відмова від усвідомлення саме такого стану нашого єства приводить в кінці кінців до смерті нашого тіла. Ум стукає нам інформативно, що ми нікому не потрібні і нами ніхто не цікавиться і нас не потребує, чим спонукає до стадії самознищення тілесного.

Тепер ми знаємо причину смерті і тому ми можемо свідомо закінчити тілесне життя, чи продовжити його в творінні добрих справ. Процес продовження починаємо з поновлення позитивних відчуттів через згадування позитивних моментів в житті – всі моменти радості від наших дій і від дій інших відносно нас, чи будь кого іншого; чи тихенько (таємно) комусь зробімо добру посильну допомогу (чи то колективу, сусідам, чи одній особистості, окремому живому, чи не живому члену оточуючого середовища); побажати в думці всім і явно конкретизовано тим, які знаходяться поряд – щастя, любові, миру, злагоди і доброти. І нас знову зможуть прийняти у цьому Всесвіті. В цьому був і є сенс життя. А тим паче в усвідомленому стані, ставши перед вибором, то все таки краще спробувати продовжити життя. Навчившись побажань і благодарінь в цьому віці, ми формуємо інший стан свого єства. Про це вам скажуть посторонні і ми самі будемо відчувати ті зміни. Життя в такому усвідомленому щасливому стані є прекрасним стартовим майданчиком для душі. Вона вже насичена духовними якостями і вона після смерті через три дні знаходить підходяще середовище, підходяще тіло. Вона в щасті і радості далі рухатиметься в потоці світових життів саме завдяки такому нашому розумінню своєї місії. Їй вже не потрібні іспити і митарства в пошуках тіла, у відвідуваннях, так званого раю і пекла. Так, вона звільнилася від тіла, звільнилася від суспільного ума і у своїй легкості може вільно спостерігати і ті митарства, і ті іспити, які проходять наші єства на Землі, але це не є наука, це не є знання для душі нашої. Для нашої душі є наука, є знання, які ми можемо перед смертю усвідомлено прийняти, як благосний спосіб життя. Саме такі надбання душа несе в нове тіло. Якщо ми цим не займалися, то в цих спогляданнях, митарствах душа може тривалий час «бігати» в пошуках живильного і розвиваючого тіла з його суспільним умом, Душа знає, що тіло і ум є основою для розвитку душі.
Страх аду народжується при тілесному житті, який подеколи приводить до прокляття Бога за те, що той якоби відступився від нас, не чує наших прохань-бажань, не допомогає нам. Заспокоймось – душа вічна і ці тілесні страхи в цілому є підказками того, що ми вже їх побачили і мивже знаємо як з ними поводитись. Довіряємось Сущому, входимо в стан молитви страх розвіється, як роса на сонці. Не було, є і знову немає і сліду не залишає. Це не є запрошення до оптимізму, це є процес запрошення до Бога, до довіри у свої можливості в цьому прекрасному проміжку, який ми називаємо життям. 

ПОХІД ДО СУЩОГО

Похід до Сущого кожен розуміє по своєму. Людина в пристрасті починає каятись, просити прощення, посипати голову попелом, битись лобом об землю, катувати тіло … в своєму небаченні Бога. Не просити пробачення, бо випущеного слова не повернеш, вбитого не воскресиш, вкраденого не повернеш, а сприйняти як факт урозуміння конкретного слова, дії в тій чи іншій ситуації – що спонукало нас до таких слів, дій, чи була потреба в них, чи може можна обійтися без них і в кінці кінців побачити, відчути результат цих слів і дій породжених умом в думці, які привели до помилки (до помилування, бо узріли). Досить дієвим є повчання Іісуса Христа в таких затруднених ситуаціях — дія каяття в поверненні помислами, словами і діями своїми до першоджерел. Це запрошення проходить майже через усі його притчі і є головним запрошенням в царство Боже через каяття. Каяття, як процес повернення стану душі в цьому тілі до стану душі при отриманні тіла і далі почати бути в Бозі і з Богом. Це є процес повернення душі додому, до правдивого, справедливого способу життя. Це є процес очищення від негативного.

 Деколи людина, почувши заклик до каяття, починає картати, обзивати себе вульгарними словами, входити в стан обмежень і заборон за скоєні помилки. Так не потрібно робити, бо такі дії збільшують поле негативу в нас і навколо нас. Ми починаємо отримувати ще більші неприємності і негаразди в своєму житті. Приниження себе рівнозначно звеличуванню і це виглядає з боку як самооцінка, а в підсумку є проявом негативу в нашому житті. Зробленого, сказаного, уявного не повернути на вихідний рубіж; у ньому можна тільки усвідомлено побачити позитив і негатив і рухатися далі в житті з таким усвідомленням для неповторення негативу в нашому житті.
Каяття, муки совісті можливі тільки тому, що людина тримає зв’язок з першоджерелом і наше єство ще не засмічене бажаннями ума і тіла, що душа знає шлях повернення. Цей зв'язок з першоджерелом є звісткою, є зв’язком, є, як говориться, совістю. Совісті присуща (ця вість – є суть) свобода і благодать, як середовище розвитку духовних цінностей. Відчуття благодаті нашею душею є запрошення з глибини першоджерела Божественного, як джерела життя. 
Чуття сумлінь совісті, які ми в суспільстві називаємо виною, гріхом, страхом, залучають у наше життя покарання самих себе, покарання суспільством чи інший шлях виходу через усвідомленість таких мук совісті в сприйнятті як життєвої підказки й іноді ми каємося.
Розглянемо природу процесу від здійснення помилки до покарання; від вчиненої помилки до її природи неусвідомлення. Наприклад, ті, що крадуть все життя (підсумок ми можемо спостерігати в житті) і їх практично ніколи не карають. Хіба, що іноді покивають пальчиком, або відбувається процедура, описана з викраденням автомобіля. Така «удача» обумовлена ​​тим, що вони подумки не замислюються над аморальністю дій, що і не викликає в них докорів сумління. А буває, що пішов раз вкрасти і відразу попався. То це такий візуальний прояв носія вини, бо він подумки створював ідею і посилав ці думки в простір зі страхом не бути спійманим і тим, хто його може зловити під час крадіжки. Перший вільний у крадіжці, а інший в страху від появи думки про крадіжку і до її здійснення, а то й може бути в змозі гіркоти від помилки до самої смерті, бо і тут не може усвідомити свою помилку і пізнати шляхи виходу зі стану провини. Так відбувається в упередженому нашому суспільстві, бо відчуття вини зароджується від суспільних установок і правил поведінки. 
Суспільний стереотип іноді дуже сильно впливає на нашу поведінку, але до бога всі йдуть окремо. Давайте жити по со-вісті і душа завжди нам підкаже вірний шлях і створить всі умови для недопущення звершення нами помилки. Тоді нас не мучать докори совісті. Помилки — це завжди проблеми. А всі хочуть жити без них. Вчимося. 

Каяття в пристрасті проходить через переживання страждань, мук і страху від невідповідності нашого життя, наших думок, слів і дій з нашими духовними цінностями, з істинними знаннями, зі смислом життя, носіями яких є наше єство в нашій душі, для якого і послана наша душа. Каяття – це відчуття і бачення двох світів – духовного і мирського. Потреби в каятті не було б, якби душа не несла цих духовних знань в наше життя, в наше тіло, в нашу діяльність. Бо істинна свобода людського духу є свободою першоджерела, а свобода від мирського є її похідна. Хоча практично бути вільним від мирського неможливо, але в мирському житті ми ідемо від духовності, як першоджерела в соціальній особистості, і навпаки. 
Совість і благодать, як найсприятливіше середовище для душі піддаються впливу соціального, економічного середовища, хоча не є визначальними в цілому, але вони зв’язані з тілом і соціумом через наш ум. Каяття, як процес повернення до першоджерел і наш ум буде думати (це процес коли душа отримала можливість через свого зв’язкового – совість – передати знання уму для тіла), що це можливо ще в цьому тілі, хоча і це можливо. Совість виконує функцію зв’язку через ум з тілом. Совість є, якби сенсором на енергії ума, який передає всі напрацювання ума в лоно духовної енергії, в душу, яка передає Знання, Правду, Свободу, Радість для тіла з його суспільними функціями, а деколи не маючи такої можливості (коли наше єство перебуває в пристрасті), то своїми проявами сумління вносить неспокій в ум і той має можливість виконати благоволіє душі. 
Ум же виконує функції аналізу, систематизації, оцінки і обчислень у вигодах тілесних бажань при допомозі п’яти систем тілесних відчуттів надсилає через совість на матричну основу душі і з її погодження знову через мозок надає команди до продукування слів, чи дій. Однак, коли ми у своїх пристрасних бажаннях укріпили ум, то він зробить такий бар’єр, через який душа не може навіть викликати в нього докори сумління.
Але цей процес каяття — повернення не є хода душі у зворотньому неприбутковому напрямку, чи сказати, не є ростом розвиваючих духовних цінностей нашого духу, а як процес духовного розвитку виокремленої краплі до зустрічі з океаном, з Богом. Бо крапля і душа в людських тілах проходять великі шляхи і різні фізичні стани до того, як попасти в океан. Душі, які пізнали Бога, просвітлені і посилаються в середовище пошуковців, як за еталон, як засівачів духовних цінностей в масу душ (енергій), які прибувають на планету з інших світів, можливо, як останній етап бути Богом в земному Раю. Можливо, духовна позитивна енергія, як та краплина, проходячи через забруднене листя, через території землі і через хімічні повітряні смоги, знову потребує наповнення духовними якостями для очищення душі, як окремої краплини. Навіть наші духовні видужання потребують позитивної енергії. 
Це також є процесом очищення-загрязнення. Одному одне, а іншому в милосерді Божому інше. Чисте духовне не має страху взяти в окремої особистості і навіть в цілого народу частини позитивної енергії, яку ми протягом певного терміну нарощуємо добрими помислами, добрими словами і добрими вчинками. І таке очищення проходить протягом життєвого шляху людини. Ніхто ж в окремості не виділяє в океані краплину, як і в Божественному окрему душу. Душі, які ввійшли в стан Божественного є єдиним цілим і не піддаються нашому мирському виокремленню. Слід розуміти. Що входження в океан Божественного не є по наших житейських мірках, як стан спокою, як нічого нероблення, як насолода амброзіями і вдиханням запахів райських садів. Душа це сприймає через тіло, а ввійшовши в стан Божественного вона це відчуває, входячи в стан ощасливлення. Вона, як Єдність Всесвіту, є носієм і засівачем духовних якостей в житейські будні і через них.

«Одного разу праведний чоловік вів тиху бесіду з Богом і спитав його: «Боже, я хотів би взнати, що таке Рай і що таке Пекло». 
Бог підвів його до двох дверей, відкрив одні і провів його в середину. Там був великий круглий стіл, на середині якого стояла велика миска наповнена їжею, яка розповсюджувала аромат смачної їжі. Чоловіку дуже захотілося їсти. За тим столом сиділи люди, які мали вигляд голодних і хворих. Всі вони мали вигляд умираючих від голоду (розуміймо цей голод, як духовний, як потребу душі, як потребу духовних якостей – любові, справедливості, миру, злагоди, шани, доброти; і як голод тілесний і зрозумійте способи насичення…)*. У них всіх були ложки з досить довгими – довгими ручками. Кожна ложка була прикріплена до кожного окремого їдока. 
Всі вони могли дістати чашу, наповненою їжею, але ручки в ложок були довгими і кінці прикріплені до зап’ясть, то вони не могли донести ложок до своїх ротів.
Праведник був досить приголомшеним видовищем їх нещастя. Бог сказав: «Ти побачив Пекло». Потім вони пішли до других дверей. Бог відкрив їх.
 Сцену, яку побачив чоловік, була, майже, ідентична попередній. Тут також був великий круглий стіл, та ж велика миска, яка заставила його рот наповнитися слиною. Люди, які сиділи навколо стола, держали такі ж ложки з довгими ручками. Тільки вигляд у них був ситний, задоволений і між ними проходила тиха і приємна розмова один з одним.
 Праведник вдруге здивувався: «Як це можливо? Я не розумію»
«Все просто, — посміхнувся Бог, — вони вміють годувати один одного».

 В, так званому, раю духовна енергія (душі) переміщається, споглядаючи за Природою, за Людиною, дбаючи про них і леліючи їх через посилання частинок (краплинок) позитивної енергії в нас, що ми називаємо душею. Для Бога час і простір не є вимірними, тому і будь які очікування кінця світу, як кінця часу, або явка на суд Божий у визначене місце є не чим іншим, як людським виміром часу і простору. Такий погляд на час і простір при описуванні Апокаліпсису – це ж абсурд. Це не є людська творча енергія. Це є таїна Душі. Душа знає, але не говорить. Вона може говорити через тіло проявами в думках, словах, діях нас і нашого оточення, але тіло мало коли слухає душу і показником цього є наші хвороби, наше п’янство, наші бідність і злоба. Послідкуйте за собою і побачите. Тим паче, що мир так тісно облягає наші душі, що ми втомлюючись тілом і в своїй напівсвідомості не чуємо душі.
Ці умовності Суду Божого, (Раю, Пекла) є процесом досягнення стану обожнення красоти і єдності світового Духу, а не як дань, очікувана нагорода, покарання, чи судилище. Людина в пристрасті очікує нагород і покарань, але мудрі праведні святі блаженні тіла і їх душі до оставлення тіл не переймаються цими умовними визначеннями і тим паче, описаними за ними поясненнями. Коли ж окрема душа входить в Єдиний Дух, то ці описані визначення вона не знає і не буде ними опікуватися. Такі окремі душі вже не є окремими – вони, якщо можна так сказати, упокорюються Богу, як стану Всемудрості. Вони вже є океан, вони є єдиною енергією.

Будьте, як діти і тоді лише ввійдете в царство Небесне. В цьому істинному Христовому розумінні і є Божественна простота і запрошення нас, дорослих, які читають його притчі, до очищення, до сповіді, до каяття, до повернення нашої душі в цьому життєвому віці до стану чистоти нашої душі, яка була в життєвому вимірі в дитячі роки. Запрошення бути і саме бути такими чистими душами, як душі наші в дитячому віці. Не жити єству, не існувати, не прилаштовуватись, а бути гідним в цій мирській суєті зі всіма нашими потребами і можливостями відповідно до нашого стану душі, отриманого від Сущого.
 Будучи за своїм покликанням творчою істотою, ми маємо творчо розвивати в собі духовні якості і ними послуговуватись протягом життя-буття. І звернення: бути, як діти – показує заклик-звернення до дорослих у своїй підказці. Не запросив, щоб тільки діти ввійшли в царство Небесне, а запрошує всіх, як дітей, як душі в стані дитячого земного віку. Хоча і застосоване ним слово «діти» носить наповнююче змістом визначення батьківської турботи. Це, мабуть, не легко, бо наше єство вже наповнене великою кількістю інформації про Всесвіт, наповнене нашим життєвим матеріальним і соціальним досвідом і згадаймо, як ми тепер сприймаємо, чуємо своїх дітей і їх дитячу розмову, їх бачення світу? — Легкодумно, поверхово і навіть намагаємось змінити тему розмови, чи напрямок маршруту думкової, словесної, чи дієвої дитячої прогулянки в житті. 
 
«В древньому Китаї, дівчина, яка виходила заміж, жила в домі свого чоловіка і служила йому і його матері. Так склалось, що одна дівчина після весілля була не в змозі перенести постійні наріканнясвоєї свекрухи. Вона вирішила позбутись її. Вона пішла до продавця трав, який, до речі, був товаришем її батька. От вона і попросила його:
— Я не можу більше жити зі своєю свекрухою. Вона зводить мене з ума. Чи допоможете ви мені в цьому? Я вам добре заплачу.
— Що я можу для тебе зробити?
—Я хочу, щоб ви мені продали отруту. Я її хочу отруїти і тим позбутись всіх бід.
 Після довгих роздумів, травник сказав :
— Добре, я допоможу тобі, але ти маєш зрозуміти дві речі. По-перше, ти не можеш отруїти свекруху зразу, бо люди зразу ж здогадаються про те, що сталося. Я дам тобі трави, які будуть поволі вбивати її, і нікому не прийде в голову думка, що ти її отруїла. По-друге, щоб остаточно уникнути будь-яких підозр, ти маєш стримувати свій гнів, навчитися поважати її, любити, слухатись і бути терплячою. Тоді ніхто не буде підозрювати тебе, коли вона помре.
Дівчина погодилася на все, взявши трави і стала їх додавати в їжу свекрухи. Крім цього, вона навчилась контролювати себе, прислухатись до свекрухи і поважати її. Коли та побачила, як помінялися стосунки до неї невістки, вона всім серцем полюбила дівчину. Вона стала розповідати всім, що її невістка сама найкраща, та така, про яку можна тільки мріяти. Через півроку відносини між ними стали прекрасними, як між матір’ю і її дочкою. 
І ось одного разу дівчина прийшла до травника і почала благати:
— Ради Бога, будь ласка, спасіть мою свекруху від отрути, яку я їй давала, бо я не хочу її вже вбивати. Вона стала самою прекрасною свекрухою на світі і я її люблю.
Травник посміхнувся і сказав, щоб вона не хвилювалася, бо він ніякої отрути їй не давав. Те, що він дав було тільки спеціями до їжі. А отрута була тільки в її голові і що вона сама зуміла позбавитись від них».
Ці ж святі книги менше пишуть про тих, хто перебував у раю і з невеликим описом ситуативних дій (природу цього явища, чи краще сказати якостей і труднощів в їх описанні, ми розглядали). Мала кількість інформації про рай і мала кількість дійових осіб свідчить про те, що душі які досягли найвищого (знаходяться на горі) духовного розвитку, рідко посилаються знову на Землю. Природа малості інформації в середовищі людства бачиться на житейському прикладі, бо і саме перебування в раю проходить при житті і на Землі і для розуміння кожен з нас нехай задасть собі питання: скільки, де і коли ми зробили доброго безкорисливого іншим?; скільки , де і коли ми були щасливими і задоволеними?, а потім задаймо собі питання: скільки, де і коли нас образили, принизили, не допомогли, хто завдав нам болю і шкоди? Яка велика різниця в кількості інформації на цьому прикладі. Саме так людина відноситься до проблем, створених ситуаціями і прив’язаністю до предметів, пам’ятаючи ці пекельні муки і переживання. А щастя…!? Було чи ні? А як було мниме щастя, то це був успіх, який ми боїмося показати і самі його боїмося, бо він створений в суспільстві і для суспільних потреб. Це не є стан душі. Аналогічна ситуація в наявності інформації і з тими означеннями раю і пекла.
Праведники, носії духовного своїми душами після смерті тіла вливаються в божественний океан Духа і навіть, коли вони посилаються на Землю, то ці душі послані для пророцтв, для певних місій, для передачі знань тим, хто їх уже шукає. У них інше призначення, як до речі і в кожного із нас у цьому світовому хаосі-порядку, чи механізмі, який ми називаємо Всесвітом. Як в механізмі, як в деревці, як в людині – кожна частина виконує свою функцію. Так і людина, як цілісність, виконує у цьому Всесвіті своє призначення – розвиток душі. Тіла її несуть, леліють від пекла до раю. І кожне життя тіла ми називаємо долею, яку неможливо змінити, а тільки корегувати з позитивним, чи негативним ухилом в залежності від наших великих і маленьких бажань і потреб, якими ми наелектризовуємо енергію, змінюючи її якість і кількість. Бережімо енергію, як продукт Творця земного і неземного, видимого і невидимого.
Дозвольте зробити маленький мирський відступ для бачення духовного. Це запрошення – берегти енергію – полягає в бережливому і ввічливому благісному спілкуванні з собі подібними, в бережливому відношенні до природи (без потреби не ламаймо дерев, без потреби не знищуймо будь які матеріальні цінності, бережімо електроенергію, економно використовуймо воду, менше їздьмо автомобілями без потреби, в міру споживаймо продукти харчування – це все види енергії і їх хтось творив, хтось докладав зусиль і знань). Поважаймо того «Хтося», як би ми хотіли, щоб і нас поважали і продукти нашої творчої діяльності. Згадаймо: «Полюби ближнього, як самого себе». Поважай ближнього, як би хотів, щоб поважали тебе. Можливо це і дрібниці для однієї людини, але вже для планети це велика кількість енергії. Людство на сьогодні має проблеми в різних видах енергоносіїв (ці, що ми перелічили і ті, які ми називаємо щастям і бідою…). Саме дрібниці і роблять наше життя остаточно повним. Пам’ятаєте притчу про горщика з камінням, горохом і піском.

«Тридцять копійок 
 Шанованого генерала, обвішаного орденами і медалями, провожав в запас його гарнізон. На зборах в честь цієї події було задане питання:
 — Яка сама яскрава подія, що вплинула на ваш кар’єрний ріст, була у вашій службі?
Генерал задумався, а потім відповів:
 — Це було в лейтенантські роки. Нас, десять молодих лейтенантів, направили в одну частину. Частина була гвардійська, орденоносна. Командир, до якого ми попали, був заслуженим: пройшов війну, мав бойові нагороди. Дуже його цінило начальство і повсякому розхвалювало нам. І ми почали до нього відноситися з повагою і трепетом.
Прослуживш місяць, ми мали прибути до командира і отримати зарплату. Пам’ятаю, що сума грошового утримання для кожного лейтенанта, була 250 рублів 30 копійок. Ми стояли в кабінеті і отримували гроші. Перший лейтенант получив 250 рублів, стільки ж получив другий, а третій, розписавшись, спитав: “А де тридцять копійок?” Командир сказав, що нема дрібних грошей. Тоді лейтенант відповів: “Ви подивіться, скільки нас і ви кожному недодаєте по 30 копійок!”
Начальник почервонів від злоби, дістав 30 копійок і грубо кинув на стіл лейтенанту.
Все, що говорили хорошого про цього орденоносця і ветерана, зразу ж зникло. Якесь неприємне почуття залишилось від цієї першої зарплати. Але я на все життя запам’ятав цей урок: у відношеннях між людьми дрібниць нема, і тому авторитет свій за 30 копійок не продавай».Максим Максимов.

Ми ж живемо сьогодні – це є реальні події, а майбутнє є лише в умі, в уяві. Уява, фантазія – усвідомте, що це лише наші ще нездійснені бажання, які ми надіємось реалізувати. Адже рідко надія помирає в цьому житті раніше ніж реалізується. Як показує життя – це шлях мрійників і невдах. У цих людей появляються безпідставні муки, турботи в реалізації цієї цілі, цієї мети. Коли ми озброюємось метою (йдемо боротись, воювати із самим собою), то втрачаємо смисл (зміст), суть життя, ми відриваємось від реальності, тобто будуємо стіни замків, забувши, що ще фундаменту і не будували. Але сил стає все менше і менше, часу залишається все менше і менше для реалізації мети. І не старість робить нас нещасними, а саме думка про неможливість досягнення мети, неможливість реалізувати фантазії. Саме суще не напружене. Напруга завжди йде від можливих бажань, але ще неіснуючих можливостей. У цьому напруги немає; напруга завжди направлена в майбутнє. Вона породжується думкою. Ми уявляємо себе кимось, чим ми не є. Ці надумані бажання і породжують напругу. І чим більше багатшою фантазією обдарована людина, тим більше можлива напруга. В такому випадку думка стає деструктивною. Деструктив в тому, що ми встали на шлях руйнування енергій. Розчарувались, опустили руки, розсердились на всіх і себе… наближається смерть. Ось основна причина страху смерті – ми не досягли мети.
 Уява може також ставати конструктивною, творчою. Якщо вся сила нашої мрії сфокусована на теперішньому моменті, але не на майбутньому, тоді ми зуміємо побачити своє життя, як благосне. Наша уява не породжує прагнень до чогось; вона застосовується в процесі життя, як реальне устремління. Таке життя в сьогоденні позбавлене ​​напруги. Це ж стосується такого підходу, якщо наша мета — найти Бога, істину. Ми витрачаємо життєву енергію. Він, вона біля нас скрізь і повсякчас. Він жде нашого запрошення думкою, словом, ділом. Деколи ми підсвідомо перебуваємо в стані благості, доброти, щастя і він проявляється своїми якостями, а нам тільки звернути на це увагу і усвідомити, що настав час відкривати двері душі, щоб сущий ввійшов в нашу душу більш ширше.
Сущий завжди з нами. «Якось одному чоловікові приснився сон. Йому снилось, буцімто він іде пісковим берегом, а поряд з ним – Бог. На небі миготіли картини з його життя, і після кожної з них він помічав уже на піску два рядочки слідів: один від його ніг, а другий – від ніг Всевишнього.
Коли перед ним промайнула остання картина із його життя, то він знову оглянувся назад і побачив, що часто поряд з його слідами не було видно слідів від ніг Бога. Він констатував, що в ці періоди його життєвого шляху йому було найважче. Гірко йому стало і він підняв очі до неба, та й питає: «Чи не Ти говорив мені, що якщо піду шляхом Твоїм, то Ти не полишиш мене?, але ж я помітив, що в самі важкі часи мого життя на піску тягнулась одна пара слідів. Чого ж Ти покидав мене, коли я більше всього потребував Тебе?»
Сущий відповідав: «Моя мила, мила дитина! Я люблю тебе і ніколи тебе не покину. Коли в твоєму житті були важкі часи – горе і біда, страх і недовіра, вагання і випробування, то ти побачив в цей період одну пару слідів на піску, бо я тебе не покидав, а ніс на руках».

Ми почали йти по цій дорозі життя і не дійшли кінця, але зрозуміймо, що і життя ми не бачили. Може хтось йшов ззаду, може спереду, може ми когось обганяли, або нас обганяли. Ми навіть деколи, чи не всі, не бачимо блакиті неба, граючого сонця при його сході; чи зелені дерев, їх золотавої осені, чи гру алмазів в інії гілок взимку; співу птахів; не бачимо і не чуємо голосу бджілок біля вуликів, чи квітки; або мурашок біля весняного мурашника, коли вони в процесі роботи при потребі душі і по можливості тіла ворушаться біля палички, яку вони тягнуть до свого житла; чи граціозної постави лося в червні місяці…; чи не відчуваємо тепла дитини, яка хоче пригорнутися до нас сидячи на дивані, чи лежачи в ліжку; чи проявляємо піклування про стареньких батьків, чи у всьому робимо все для злагоди в сім’ї? Який смисл нашого життя? Якщо немає, то для чого нашій душі це тіло – не знаємо, то хай краще відпочине… Хто згоден? – майже ніхто. Знаєте, бо творці, бо можете все те, що перелічене, або навіть більше, або менше, але можете. 

«Чоловік і жінка прожили разом 30 років. В день 30-річчя спільного життядружина, як зазвичай, спекла пирога – вона пекла його кожного ранку і це стало традицією. Під час ювілейного сніданку вона розрізала його поздовж, намазала маслом обидві частини, і як завжди, подає верхню частину чоловікові, але на півдорозі її рука зупинилась… Вона подумала: «В день нашого тридцятилітнього шлюбу я хочу сама з’їсти цю рум’яну верхню частинку пирога – я ж про неї мріяла 30 років. Кінець кінців, я 30 років була гідною дружиною, я виростила йому прекрасних синів, була вірною і хорошою коханкою, вела господарство – скільки сил і здоров’я поклала на благо сім’ї.» Прийнявши це рішення, вона подає нижню частину пирога чоловікові, а в самої рука труситься – порушення традиції.
А чоловік, взявши пиріг, сказав їй: «Який неоцінимий подарунок ти мені зробила сьогодні, кохана! 30 років я не їв улюблену нижню частину пирога, бо думав, що вона по праву належить тобі, раз ти залишала її собі».

Нещастя іноді відбуваються і тоді, коли ми забуваємо про свої можливості. І забуваємо про це занадто часто, тому і неприємностей занадто багато. Ми не можемо стверджувати, що увійшовши в стан умиротворення, щастя, в смугу удачі і в цей час ми огороджені від появи в житті незручностей, неприємностей. Зміни приносять в реальності незручності від різних життєвих ситуацій, до яких ми не готові, чи не хочемо сприймати на основі свого чи суспільного досвіду, але зміни неминучі через потребу в розвитку нових якостей в нашому єстві. Випадковостей не буває. Кожен загляньмо за межі випадковості. 
Нам не слід забувати це своє призначення. Великий спадок наш у всіх областях творчої праці. Людина не може ухилитися від дарів, їй наданих, вона не може відлучити себе від зумовлених можливостей, інакше вона буде джерелом проявлених лих, але насамперед вона буде входити в постійні душевні страждання. І це теж знаємо! 
Неприємності і труднощі теж є частиною нашого життя і вони теж несуть позитив в наше життя через переосмислення, через радість у подоланні їх, бо ми фактично живемо не у виокремленому своєму енергетичному просторі. Поряд з нами, через нас проходять багато різних енергій, які можуть впливати на наші рішення, на наші дії, змінювати їх чи взагалі не торкатися наших енергій.

«Одного разу осел впав у колодязь і став голосно ревіти, закликаючи на допомогу. На його крики прибіг хозяїн ослика і розвів руками — витягнути ослика з колодязя було неможливо.
Тоді хозяїн розсудив так: «Осел мій уже старий, і йому недовго залишилось жити, а я все одно хотів купити нового молодого осла. Цей колодязь уже зовсім висох ,і я уже давно хотів його засипати і вирити новий. Так чого ж зразу не вбити двох зайців – мабуть засиплю я старий колодязь, та і ослика заодно закопаю».
Недовго думаючи, він запросив своїх сусідів — всі дружно взялися за лопати і стали кидати землю в колодязь. Осел зразу не зрозумів, що до чого і почав знову ревіти, але люди не звертали уваги на його ревіння і мовчки продовжували кидати землю в колодязь .
Однак, дуже скоро ослик замовчав. Коли хозяїн заглянув в колодязь, то він побачив наступне – кожну частину землі, яка падала на спину ослика, він стряхував і приминав ногами. Через деякий час, на загальне здивування, ослик появився наверху і вискочив з колодязя!
Можливо, і у вашому житті було багато всіляких неприємностей, і в майбутньому життя буде їх посилати вам все нові і нові. І кожного разу, коли на вас впаде черговий ком неприємностей, то пам’ятайте, що ви можете стряхнути їх і саме дякуючи цьому, піднятися трошки вище. Таким чином, ви помаленьку зможете вибратися з самого глибокого колодязя».

 Всі наші прикрощі продукуються від нереалізованого — так стаємо нещасними. Це може стати за-чаро-ваним колом на всі випадки життя. Наші прикрощі, наші труднощі на 90% є «творчістю» нашого ума і наших рук. Це думка дослідників. Поміркуймо – для чого нам така напруженість? Просто насолоджуймось. Хай наше життя відбудеться як мандрівка в нікуди і ні за чим. Ми ж не знаємо звідки прийшла душа в наше тіло і не знаємо куди вона піде після смерті тіла. Ум, можливо, пояснить.
 Не мандруймо без потреби по світу – для цього є душа. Коли захоче, чи її покличуть, приміром в Ефіопію, то там знайдеться для неї тіло. Будьмо при житті на тій території планети – де з’явилось тіло на світ. Це ж не просто так, це певна місія душі, це її потреба. Навіть рослина там краще росте де впала насіннина. Так можна сказати і про людину. Богу є угодним, щоб душа на цьому місці і в означений, чи вибраний, чи в потребуючий момент саме такий батько і така мати зачали нас і послано душу в цейновийорганізм, з якого виросте Людина. Цінуймо Всевишнього за його турботу і ставши дорослими, плекаймо надію Божу. Заглядаймо все життя на потреби душі і на можливості тіла.
 Місце народження і там наш Бог і він завжди з нами. Саме в це місце він поселив нас, зрозуміймо цю істину. Не місце і обставини мають впливати на наші рішення, а наше єство сприймати все це, як данність і причому, як найкращу. Не дарма в древніх манускриптах говориться, що людина може відходити від свого місця проживання не більше ніж на денний перехід. Це її найкращий ареал проживання і духовного зростання.

«Якось учні зібрались в паломництво по святих місцях. Наставник приніс їм гіркого гарбуза і сказав: «Носіть його всюди з собою. По шляху не забувайте омивати його в кожній святій річці, заносьте її у всі храми, кладіть на олтар, коли будуть вичитувати молитви».
 Учні під час паломництва пройшли через велику кількість святих річок і освячених місць, роблячи все, як настановив їх учитель. Повернувшись додому, вони віддали гарбуз наставнику і він попросив його зварити на вечерю.
Під час трапези учитель, відкусивши кусочок гарбуза, багатозначно оголосив: «Дивно! В скількох річках його омивали, в скількох храмах його освячували, а гіркий гарбуз і не став солодким!». Тоді в учнів настало прозріння настанови вчителя».

 Ми можемо знати про кінцеву мету, але не можемо її відчувати. Ми можемо відчувати сам напрямок, що саме цей напрямок веде наше єство до пізнання життя, до пізнання істини, але не можемо знати природи його кінця, бо це вже буде в майбутньому. Ми ж відмовляємось від концепції сприйняття майбутнього. 

Ми у цьому мирському житті не раз переконувалися, бачили і відчували силу слова. Воно і відкриває нам очі на багато цінних речей нашого життя, і ми по них можемо міняти свій підхід до вирішення своїх бажань, чи потреб; воно може і ранити душу і принести негативні явища в наше життя – злобу, гнів, осуд… Тому ми і зупинялись на природі сили слова. Воно і лікує, воно і ранить; воно відштовхне, воно і підкаже.
Головне в цьому процесі, щоб ми до його вивчення, чи краще сказати, розуміння підходили усвідомлено, бо як тільки ми напружуємось у гніві, осуді, то ми горимо, ми ламаємось, бо стали на шлях боротьби. Це є ознака того, що це була наша поінформованість, але не знання. Суть цього полягає в тому, що сьогодні люди досить поінформовані, особливо молодь, яка цікавиться східними видами боротьби, де присутня інформація про істинні знання. Одним з постулатів такої боротьби є не вчинення спротиву, а вміти відійти від удару, вміти впасти. Енергія, чи сила удару противника входить в нікуди, в простір, а ми цілі і не ушкоджені.
Для таких видів боротьби потрібно бути духовно очищеним, щоб наше єство мало доступ до істинних знань, бо саме це розуміння дає нам силу і усвідомлення в набуванні досвіду. Такої ж методики нам потрібно вчитись у застосуванні слова. Це є усвідомлений досвід, але в житті є ситуації, які нам трапляються і людина неусвідомлено діє і досить гарно виходить з неприємних ситуацій. Чого так? Можливо, в критичний момент людині відкривається доступ до всесвітніх знань за покликом душі, а можливо, перебуваючи в стресовому стані, чи алкогольному сп’янінні діє сама душа уже без ума. Однак ми хочемо жити без стресів і без таких п’яних станів, бо тільки у нас в такі моменти, як у людського єства, залишається тільки душа, а тіло вже подібне на істоту на чотирьох кінцівках. Прикладів таких тисячі, чи більше. Один з них. Людина п’яна падає неодноразово і майже ніколи не ламає рук, чи ніг, не розбиває голови (подряпини якісь певне є). Вона в стані алкогольного сп’яніння падає неусвідомлено. Коли твереза людина падає, послизнувшись, то вона хапається за кого небудь і в результаті обоє падають, травмуються, або стараються не впасти, напружуються, намагаються спертися на руки, чи роблять «гімнастичні вправи» і падають травмуються. Цей парадокс досить вивчений. Він застосовується у всіх сферах життя. Попробувавши в будь якій ситуації на собі особисто, ми отримуємо особистий досвід, особисті знання, як іти по життю розслаблено, куди б воно нас не завело. 
Хоча б раз нам вдається пізнати смисл (смак) маленької частини знань, то це вже буде рости в нашому єстві, то це вже є засів знань. Довіряймось йому і забудемо про страх загинути, травмуватись. Життя отримали такого то числа і такого то віддамо. Не біймось – душа все зробить, щоб зберегти свій храм, наше тіло. Довіряймо їй. Ці знання дають нам зрозуміти, що для того, щоб душа дбала за наше тіло, то і тіло має дбати про чистоту душі. Саме про чистоту.
Є люди, які ходять по гарячих вуглинках і не відчувають болі, проходять через вогонь, через стіни. Іісус ходив по воді і Петро ішов йому назустріч, однак став тонути. Згадаймо, що сказав Іісус на це … А тонемо, горимо, чи пригнічуємо себе тому, щов нас є така ідея, такі «знання» в нашого ума (бо ми читали, нас так вчили), який зустрічається з реальністю — злякався і відключився від Бога.

Ідея — це пункт призначення — це дуже чітко окреслена річ, але рухатися в цьому напрямку слід все ж інтуїтивно. Напрямок — це, коли людина просто живе мить у глибокій довірі до Себе, до Сущого, повністю покладаючись на них. Пункт призначення фіксується умом. Ми можемо знати пункт призначення, але не можемо його відчувати. Пункт призначення знаходиться в майбутньому. Як тільки він визначений, то ми починаємо маніпулювати життям, щоб його досягти, направляти для цього всі свої життєві сили. Але знаємо, що майбутнє — це тільки відкрита можливість. Однак, якщо зафіксувати в майбутньому пункт призначення, майбутнє — це більше не майбутнє, тому що воно більше не відкрите. Тепер ми вибрали одну можливість з багатьох; коли всі можливості були відкриті, майбутнє було. Тепер всі можливості відкинуті; обрана тільки одна мета. Це більше не майбутнє; це минуле.

Вільність від минулих знань. 
«Коли майбутній математик Джордж Данциг був ще студентом і з ним сталася така історія. Джордж відносився до навчання досить серйозно і часто засиджувався до пізньої ночі.
 Одного разу він із-за цього трохи проспав і прийшов на лекцію професора Неймана з 20-хвилинним запізненням. Студент швидко переписав дві задачі з дошки, думаючи, що це домашнє завдання. На їх розв’язок у Джорджа пішло декілька годин, і наступного дня він приніс розв’язок професору.Той нічого не сказав, але через декілька тижнів увірвався в кімнату Джорджа в шість ранку. Виявилось, що студент найшов правильний розв’язок обох раніше нерозв’язуваних задач математики, про що навіть і не підозрював, так як запізнився на заняття і не чув преамбули до задач на дошці. За дві години йому вдалось розв’язати не одну, а дві задачі над якими математики мучились тисячу років, і навіть Эйнштейн не зміг знайти їм розв’язок.
 Джордж не був обмежений славою цих задач як таких, яких не можна розв’язати, він просто не знав, що це неможливо. 
 Так і ми по життю ідемо в пошуках на основі відчуттів, що в нас шлях нам відомий і ми йдемо по ньому вірно, але коли слухаємо чужі оцінки, по-ради (після ради)*, то можемо вже поміняти свій шлях. Роби-те, що приносить нам задоволення для душі».

Так і ми по життю ідемо в пошуках на основі відчуттів, що у нас шлях нам відомий і ми ідемо по ньому вірно, але коли слухаємо чужі оцінки, поради, то можемо уже поміняти свій шлях.
Життя — це пошуки, дослідження, пригоди. Немає необхідності, щоб ми досягали мети — це рідкість, тому що сам пошук досить складний і є тисяча і одна трудність на шляху до неї. Однак пам’ятаємо: не вважаймо життя, як щось, само собою зрозуміле, бо це тільки зручний випадок з безмежним потенціалом і можливостями.
Іісус Христос сказав такі слова: «Мир є мостом, не зупинкою». Облаштовуємо своє життя так, як би ми будуємо цей міст, це життя, бо це може з’єднати нас з Богом. І коли життя буде мостом до Сущого, то це прекрасно, божественно. Однак якщо ми не творитимемо його як міст до Сущого, то воно залишиться доволі рутинним, штучним, ілюзорним, фіктивним. Так практично коженіз нас констатує на схилі років.
Кожна людина шукає блаженства, і майже всі знаходять прямо протилежне, і, зазвичай, знаходять відчай і страждання. І так з покоління в покоління. Чому ж так відбувається? Бо нас ніхто не вчить пізнавати життя і ми не особливо до цього устремляємося, зваблюючись ілюзійними чи короткочасними задоволеннями, які в підсумку постають як наші нові проблеми. 
Людина є тварина, яка рідко вчиться, хоча ми проходимо через багато відчуттів знову і знову, і нічому не вчимося, ми продовжуємо повторювати їх.
При виникненні неприємних ситуацій, ми дещо розгублюємось, а наш ум в гарячці шукає відповіді і не знайшовши, розгубилися, злякалися і ляк пішов від голови в ноги, минувши серце. Так себе ми програмуємо на негатив, бо ум хоче передбачити всі варіанти. Один з них позитивний, а велика частина їх у всіляких непередбачуваних негативах. І ось такий же страх заставляє нас накопичувати різноманітну інформацію на всі випадки життя. Наші світські «знання» стають нам тягарем і тягнуть під воду, вони стають бензином і ми горимо. Вогонь, вода, тіло … є видами енергії. Вони не знищуються просто так, вони взаємопов’язані, вони взаємозалежні. У нас цих знань, як досвіду немає, але є такі, що мають. Але це теж є дорожнім знаком. Якщо з нами це станеться, то знатимемо тільки ми про це. Довіра, любов стаються тоді, коли стаються, аби ми почали шукати смисл життя, істинність знань, любов. Як їх пояснити, чи цей процес; як описати словами? … 
 Ці, чи інші, можна сказати, «надлюдські можливості» є в кожної людини. Багато, виявляється, можна зробити через те, що ми довіряємо собі, своїй силі, своєму Богу. В Біблії описаний не один випадок, коли Іісус Христос говорить: «По вірі твоїй да буде…». Довіряємо всім … і воздасться нам. Комусь довіряємо і вони зуміли її, довіру, сприйняти, як Божий дар, добре; не зуміли – то це їх проблема, а не наша. Не журімось, що наша довіра не спрацювала і нас обманули, а може ми самі обманулися, чи хотіли, щоб нас обманювали. Роздивляємось свою ситуацію, а не того, кому ми довірились – і все стане на свої місця.

 ДИВИСЬ В ОЧІ …

Як люди дивляться у вічі один одному
Я не втомлююсь спостерігать…
В одних очах.. вже заметіль мете,
А з інших – Божа Благодать іде…
В одних очах… зимовий холод…
А в інших.. літня благодать…
В одних очах… ревнивий погляд,
А в інших…є здатність довірять…
В одних очах…сором’язлива бідність,
А в інших…багатства не піднять…
І не важливо, скільки коштує пальто…
Не може правду приховать вбрання…
Бо важливіш за все є вчинок,
І те, що сховано за поглядом… чужим…
В одних очах – лиш страх…
А в інших – бажання жити…
В одних очах – чарівний світ ілюзій…
А в інших… красива пектораль…
Одні – піднімуть і врятують,
А інші… безжалісно розтопчуть…
Одні – обіймуть всесвіт весь…
А в інших – сльози, — то вода…А. Волошина.

Можливо, не кожен зуміє, чи зрозуміє, як дивитись на свої проблеми. Може не доросли духовно до такого розуміння, чи може нам ніколи зайти на посиденьки до Бога, чи нам нецікаво жити. А чого не цікаво? І так далі… Настає час для спілкування з Сущим, Собою, зі своїм життям, зі своїми проблемами. Зрозумівши їх суть (чим, для чого і як?), то вони розстануть, випаруються, як роса на сонці, а ми вже знаємо цей механізм вирішення. Не покладаймось повністю на свій ум, на свій інтелект, бо ці проблеми залишаться біля нас до самої смерті. Шукаймо поради в душі подумки і в спокої. В такі миті приходить розуміння проблеми, а деколи після прокручувань заспокоюємо потік думок і махнули рукою, і раптом приходить розуміння проблеми – виявляється її немає. Такі миті називають бездіяльністю, безмовністю, недуманням. 

Недіяння … «Справжні люди древності ради зручності йшли дорогами людяності, ночували в постоялих дворах обов’язку, щоб потім вільно гуляти на просторах. Вони харчувались простою їжею і жили на землі, не взятою в аренду. Коли ти вільно гуляєш, то слідуеш Недіянню. Коли ти харчуєшся простою їжею, то легко насититися. Коли живеш на землі, не взятою в користування, то не позбавляєшся своїх скарбів. Древні називали цю подорож заради збирання істинності в собі».

Людяність несе основу знань про чутливість. Людяність є крила, які допомагають злетіти до знань краси і доброти. Субстанція людяності є енергія і тому, насамперед, на землі усвідомлюємо в людяності позитивність сенсу життя і пізнаємо її як позитивну енергію від енергій темних. Так ми ще раз зрозуміємо наскільки саме далеке близьке нам. Ми теж визнаємо один одного по людяності. Так трудимося для самого потрібного в цю годину різних небезпек в країні.
Була колись така почута думка: «Шукав, шукав ключ до машини, сердився, плювався і з того всього сів посидів перекурив і згадалося де ключ, а ще надзвичайне в тому, що на видноті». Така процедура стала застосовуватися і нами, правда без куріння, у багатьох життєвих ситуаціях – чи то гнів, чи зависть, чи злоба, чи осуд, чи в різних життєвих ситуаціях. Допомогає. Не палимо себе, не ятримо і приходить вирішення. 

«Зала була заповнена – люди курили, пили, розмовляли. Піаніст грав, але ніхто не звертав уваги на його музику. Одна жінка пила коктейль і вивчала музиканта – він був скучний, просто робив свою роботу і чекав перерви, щоб зупинити свою непотрібну гру. Після другого напою, жінка чуть-чуть сп’янівши, підійшла до роялю і заявила піаністу, що він, як зубна біль і спитала його, чого він не зіграє просто для себе. Піаніст здивувався і почав грати музику, яку любив сам. Через декілька хвилин весь зал замовк, коли композиція закінчилась, то зал заповнивася силою аплодисментів».

Бути самим собою – це не означає бути «білою вороною». По-перше ми самі маємо задоволення від такого стану душі, по-друге нас таких закинуло життя саме в таке середовище і саме для них, щоб хоча б хтось побачив себе. Хороші, чи погані риси наші якраз і є за призначенням для інших.
 Найти себе, це практично згадати те, хто ми є. Так, мирська суєта наша родить те, що ми забуваємо потрошку Бога, своє покликання, як людини, а коли згадуємо, то це і є повернення в своє єство, в свою душу, це є повернення додому.
Є корисні поради, які дуже легко застосовувати для впливу на свою енергетику, тобто, для прийняття позитивного і розуміння негативною. Наприклад, ми можемо сісти зручніше і подумати хоча б декілька хвилин про будь чиї добрі справи. Неважливо, чиї — це може бути колега по роботі, чоловік, дружина, родич чи просто хороша людина. Не слід при цьому уявляти, що ця людина хороша у всьому. Бо вона іноді дратується чи робить щось тільки для себе — то не це головне. Ми часто бачимо недоліки інших, але це говорить лише про наші власні дзеркальні відображення наших же недоліків. Знаємо це! Ми просто сідаємо, нічого не кажучи оточуючим і не показуючи, чим фактично займаємося, і мовчки перебираємо подумки все хороше, що знаємо про цю людину. Люди часто схильні згадувати через сильну забрудненість, що той інший кращий, але знаючи силу, або не знаючи нічого і в горі вдаються саме до спогадів добрих діянь святих богоугодних справ праведників світу. І це теж позитивно. Якщо ми радіємо добрим справам інших, то цим ми готуємо себе для прийняття позитивних енергій. Такі устремління думки підштовхують наше єство до творення позитивних вчинків. Але будемо пильні, бо врівноважуючі сили теж ще є в нашому єстві і вони є середовищем для вибуху у гніві (це дуже сильна негативна енергія). Пильність необхідна, як би утримання себе в пості, так і людині слід бути поміркованим в передчасі гніву, бо він все позитивне зводить нанівець.
 Сидячи в тиші, ми проникаємо в глиб нашого ума і побачимо, що всі інші думки зникають і ми повністю відокремлені від навколишнього світу з його барвами, формами і звуками. Ми не будемо думати навіть про те, що бачимо, а будемо просто бачити, як на екрані кінотеатру — не далеко, але відсторонено. Ми побачимо щось істотне, яке заважає нам в житті і те, що сприяє рухатися вперед, Звичайно, не очима, і не за допомогою звичайних думок, тому що вони у нас завжди пов'язані з ілюзіями, з неправильним розумінням природи речей в минулому, які глибоко вкоренилися в нашому умі.Такий хід життєвих поступів характерний при усвідомленому духовному спрямуванні.

Ми можемо створити собі страждання, ми можемо створити блаженство. У цій свободі можливостей наша велич. Ми можемо використовувати свободу так, що все наше життя перетвориться на пекло, або так, що наше життя сповниться краси, благословення, блаженства, чогось небесного. Все це залежить від нас; людина має велику свободу. Страждань так багато тому, що люди дурні і не знають, як прийняти навколишнє середовище таким яким воно є, і не знають якими можливостями ми володіємо в організації свого життя.
Вибір за нами — в цьому можливості людини. Це один з найбільших дарів Сущого. Жодна інша тварина не володіє такою свободою; кожна тварина має вже готову програму. У неї немає вибору, ніяка альтернатива неможлива. Вона — повністю фіксована істота. І якщо ми приймаємо умови природи чи установки суспільства, то ми також стаємо запрограмованими.
Знаємо, що ми створені для творіння краси і доброти, бо вони є наповнювачами духовного. Все живе і неживе, запрограмовано воно, чи не запрограмоване, то воно вносить свою лепту в збільшення духовного. Воно і споживає його ж. І тільки усвідомленість людини дає йому можливість творити, можливість творити свій життєвий шлях в кожному новому тілесному житті. Ось у чому суть вибору. Ми можемо дозволити собі бути прекрасною квіткою в усвідомленості чи суспільним роботом, або залишатися на позиціях тварини. Однак запам'ятаймо, що відповідальні за своє життя в основному ми і тільки ми, а не хтось інший.

Живіть настільки вільно, наскільки це можливо. Живіть інтенсивно, пристрасно, бо немає іншого Бога для живої людини в пристрасті нашій, крім життя при наявності життя. Це приведе нас в тих духовних енергіях, які ми називаємо душею в якомусь житті, як завершальний етап тілесних життів до злиття із всезагальними енергіями. Це і є покликанням людини – пройти цей шлях духовного зростання. Якщо ми цього свідомі, то це прекрасно, то це і є наше прекрасне життя; однак, коли ми все ще в пристрасті, то ми періодично відчуваємо присутність духовних сил в образі Бога в нашому житті. І ми можемо опиратися, можемо прискорюватися в духовному розвитку, але цей шлях ми маємо пізнати, як людина, як жива істота, яка свідомо чи не свідомо йде цим шляхом духовної еволюції. 
Немає нічого поганого в земному бутті. Будьмо земними, і все ж залишаймося неземним — в цьому власне і полягає мистецтво, мистецтво жити між двома протилежностями, балансувати між двома протилежностями. Це є балансування у своїх думках, словах і діях між життєвою доцільністю і духовною потребою. Це дуже вузький шлях, як лезо бритви — але це єдиний шлях. Якщо ми втратимо цю рівновагу, то ми втратимо здатність радіти життю.

 Кожен із нас має в якості свого вчителя Життя. Результатом цього навчання є те, як ми відносимося до всіх проблем і ситуацій, які виникають в нашому житті, якраз є визначальним: або ми рухаємося шляхом духовної еволюції, або нас життя відкидає далеко назад. Будьмо свідомі, що наявність життєвих і духовних енергій в нашому єстві є частиною всезагального життя і частиною всезагальних духовних енергій.

Дар сущого в подарованому житті нашій Душі. Сам дар життя в наявності життя, а звідси усвідомлення самого сущого. Так звані релігії минулого завжди говорять нам прямо протилежне. Вони заперечують життя, самим народженням, гріхами самого життя, смертю. Вони кажуть, що життя — це щось неістинне, просто якась метушня, ілюзорність устремлінь, суєта-суєт, і створюють абстрактну ідею Бога, який є нічим іншим, як проекція їх власних умів. І вони поклоняються цієї проекції. Те, що існує, заперечується заради того, що є всього лише абстракцією ума. Голодуємо, бідні, упускаємо свої можливості в житті, але всеодно проектуємо свої бажання на небеса. Бог — це тільки слово, але вони кажуть, що Бог реальний. Повторимося: «Б-О-Г», те-що є — в грецькому перекладі першоджерела.
Тобто справжнісінька реальність, саме життя в нашому пристрасному розумінні. Але ж є і духовні якості, вони теж матеріально проявлені як певні енергії, хоча людина не може пояснити своїм умом їх суть, однак їх присутність підтверджуються відчуттями, які йдуть від душі. Духовні енергії є реальність, Життя є реальність. Дар сущого в подарованому житті нашій Душі. Сам дар життя в присутності життя, а звідси усвідомлення самого сущого. Ми маємо це усвідомити, що це ми говоримо, ми це сприймаємо тільки при наявності нашого життя в цьому нашому єстві. І ми можемо говорити про наявність певних таємничих енергій, виходячи з свого розуміння і довіри до їх проявів; або прийняти їх з вірою, в тому числі про наявність Бога, виходячи з психологічної потреби життя і тоді створюємо вірування. Будьмо свідомі і того, що будемо ми чи не будемо, а реальність була, є і буде. Однак, коли ми говоримо, то ми говоримо при наявності життя, від енергій життя і від духовних енергій. Так окреме життя в своїй пристрасті здатне творити різні вірування і шкода від цього духові досить значна в тому, що ці вірування передаються в суспільстві від одного покоління до іншого. Однак ми утверджуємося в наявності життя, яке є наявністю Бога в нас і в оточуючому середовищі. Ми також в ньому. Наша присутність є ототожненням присутності Бога в нас тут і зараз, а не десь у визначеному місці – на небесах і не тоді, коли ми будемо хорошими. Наявність життя є підтвердженням Божественного промислу, Божественного творіння, як чогось не пізнаного людиною. Таїна та й годі.
 Бог це є психологічна, це є суспільна потреба людини в цьому так довго живучому міфі про Бога, про Диявола, щоб можна покласти всю відповідальність за успіхи чи невдачі в житті на них. Ніхто не перевірить сам процес прийняття, ніхто звідти не пише відповіді. А відчуття? Коли ми навчимося бути чутливими і спостережливими, то ми будемо творити своє життя наскільки ми готові і навіть при невдачах ми будемо усвідомлювати, що це наші помилки і ми зможемо їх виправити. Ці відчуття, ці знання правильності йдуть від вміння свідомо пов’язувати свої слова і дії з духовними енергіями.
Однак слід і знати: чи реальні ці відчуття, чи вони ідуть від нашого внутрішнього? Спробуйте пізнати цей феномен на простому прикладі – голоді, і тоді це буде нашим досвідом в пізнанні реального чи дійсно потребуємого нами на цьому етапі життя. Наприклад, ми відчуваємо, що проголодалися, але ми не маємо можливості поїсти чи свідомо відтерміновуємо процес прийому харчів, а в результаті ми відчуваємо ще більше наростання відчуття голоду, то це є реальні відчуття. Однак, коли ми захотіли їсти, чи це вже є звичкою в дотриманні режиму прийняття їжі і через деякий час у нас зникло бажання їсти і зникло відчуття голоду, то це був поклик ума, а не реальна потреба тіла. Якщо ми усвідомимо цей метод, то він буде застосовуваним у всіх наших діях і словах. Навіть в думках, бо якщо ця думка зродилася і не була потребою, то вона вдруге не появиться в нас. Ми всі маємо таку можливість трошки поспостерігати за такими своїми діями в пізнанні правильності дій і їх реальної потреби. Так, це є метод, який допомогає формувати усвідомлення наших дій, це вміння жити. Тоді ми можемо реально усвідомлювати багато в нашому житті. Ми розвантажимо його від зайвого і матимемо більше енергії для потребуємого і якісного. 
Реальність — це є життя: ми відчуваємо її в вашому серцебитті, вона пульсує в нашій крові, вона всюди — в кольорах, річках, зірках. А вони кажуть, що процес життя є суєта, ілюзія. Вони кажуть, що це зроблено з тієї ж речовини, що і сни. І вони створюють Бога — і кожен, зрозуміло, створює Бога в своїй власній уяві. Тому то і існують тисячі богів. Це наша уява. Ви можете зробити те ж саме. І це повторюють люди з життя в життя отруюючи уми інших. Голодували, були і є бідними, упустили свої життя – і все ж вони проектують свої бажання на небеса, думаючи, що там почнеться справжнє життя. Навіть ця ідея перекручена тим, що після входження в океан Духа, то там не тілесне життя є в продовженні, а духовні енергії, так би мовити духовне життя. Життя є єдина, існуюча істина. Немає іншого Бога, крім життя, яке наповнене Духом. 
Будьмо гравцем, не будьмо ділком, і ми дізнаємося про Бога ще більше. Цей світ кидає нам виклик, завдяки чому у нас з'являється усвідомленість. І це усвідомлення стає сходами. Тоді ми можемо рухатися на шляху духовного розвитку. Однак не зациклюймось на цьому, як цілі, як меті в досягненні, бо це теж не є шлях духовності, це ще є ознакою нашої незрілості. Бо така спрямованість може вкрасти в нас радість життя. Тільки в радості життя кується наша духовність. Не відкидаємо красот природи, коли це милує наше око, не відкидаймо роботи в суспільний празник, коли це нам дає радість, бо Дух нашу Душу веселить, а не щось зовнішнє.

 Відчувши напрямок, насолоджуймось ним і саме життя буде розширювати наші відчуття – це і буде нашим духовним ростом. Це і є нові відкриття Всесвіту, але найперш, ми відкриваємо себе. Довіряємо своїм відчуттям, ми пізнаємо щастя, ми відчуваємо, що ми щасливі єством незалежно від свого зовнішнього достатку, незалежно від того, ким ми стали.
 Ці слова, народжені з думки в пошуках духовного, істини, покликані нашим усвідомленням, що ми є джерелом суєти суєт, що все це є малозначущим, а для експерименту спробуймо відзняти на відео і подивімося через декілька років, то виявимо, що все те, що робили, говорили на той час не є суттєвим на сьогодні, на час перегляду колишніх своїх висловлених думок, оцінок, висновків, декларованих дій і мрій. А чого таке відчуття? Бо всі ці висловлені слова і наміри не були суттєвими для нас і тоді. Такий підхід до розуміння будь якої нашої дії в тих, чи інших обставинах. Бо вони вже є хибними, оманливими. Навіть всі ці роздуми, вся ця передача інформації і отримані тимчасові відчуття в кінці кінців виявляються оманою, якоби ми показуємо напрямок – як нам пізнати Бога. 
Це омана. Ми ніколи не були далеко від Бога. Він в нас, він навкруги нас. Всеоб’ємний, всеохоплюючий своїм-нашим єством, своєю-нашою енергією. Ми є далекими, ми були далекими тільки в думках. Думки, які ми маємо, сформовані від інформації, від поведінки батьків, від повчань служителів церкви, вчителів, суспільства про далекість Бога. Знаємо, що він рядом, що він в нас. Ніхто не був поза увагою Бога. Ми в його реальності, в його всеосяжному спогляданні. Є ж таке відчуття, що за нами весь час хтось спостерігає, або ми деколи непомітно, а то й без мети, спостерігаємо за кимось, а в душі є для цього більші можливості. Ми ж фактично один за одним дивимось і так вся планета виявляється під нашим спостереженням, тобто під наглядом Бога. Ми це бачимо, ми це знаємо.

 Просто наші думки на аналізі, на висновках нашої поінформованості створили ілюзію, створили цей обман про далекість Бога, про караючого Бога. І весь той описаний негатив, весь ад є тільки майбутньою нашою фантазією, бо фактично нас постійно оточує і негатив і ті адські страждання, а деколи і ми входимо в цей негатив, в цей ад, тобто в ті обставини, які ми самі і створюємо.

 Ми, кожен в окремості, як маленькі частиночки у Всесвіті, як краплинки води в океані. Тільки течія (енергія життя) підводить нас до гирла річки, з якої витікаємо водяним потоком, забрудненими по різному в окремості краплинками (як людина), в океан. Ми очищуємось, попадаючи у фільтр життєдайної сили сонця, випаровуємось, тобто міняємо фізичний стан з води в пар (тіло людини) і піднявшись вверх (це є чисто символічне відображення росту нашої духовності, як процес випаровування), групуємось в близькоспоріднені хмарини. Далі нас вітер (потоки енергій) розносить по різних куточках планети по її потребах краплинами випадаємо: хто на землю, хто в озеро, хто в гори, збираючись знову у ріку і прямуємо в океан, а дехто зразу знову в океан. В океані, на землі ми є разом і одним цілим. Хоча умовно ми кажемо, що вітер відніс хмаринку з краплею (душею) на Камчатку, в Африку, то ми ж від цього не зникли з поля зору Всесвіту. Яка прекрасна аналогія. Боже – це прекрасно. Мабуть всі стихії матінки Природи так живуть у злагоді із Всесвітом: і вода, і земля, і вогонь, і вітер, і небо, і, можливо, людина. В яке б тіло не послана душа – вона є божественною енергією, є частиною одного цілого, як доказ, що ми маємо одне джерело життя, а не умовне – негр, німець, чоловік, жінка … Всі люди на планеті Земля одна родина.

 Якщо сказати просто, то ми не шукаємо духовного, ми не шукаємо Бога – ми просто-напросто його не губили. Він Є … в нашому умовному минулому, теперішньому і майбутньому. Ті, хто відчув Бога в собі ніколи не скажуть, що вони його загубили, чи жили без нього. Бог завжди з нами, в будь який час, в будь якому місці і не залежно від нашої оцінки: добрий, чи поганий цей час; добре, чи погане це місце і т.д., хоча вони в таких якостях і придатні для нашого усвідомлення, придатні для нашого духовного росту. Загубити, чи знайти? — Бог, душа, доброта, щастя… – це ж не речі,… — це стан духовної енергії, це стан душі.
На такому прикладі: каплі і океану, ми бачимо рух енергій, суть яких нам трактує наш суспільний Ум, як духовні енергії (а вони є позитивні і менш позитивні), а в підсумку говоримо, вміщуючи їх в слово – Бог чи Диявол. В перше слово вкладаємо смисл позитивних енергій, які перебувають в постійному русі, а в друге – менш позитивних, тобто, негативних. В розуміння руху енергій і спроба побачити інформаційне наповнення цих слів: Бог і Диявол дає кожному можливість більш усвідомлено приймати участь в творінні позитивної енергії, яку ми визначаємо словами: любов, щастя, доброта, милосердя, благодіяння … Таке розуміння смислу життя виводить на шлях пізнання істини, на усвідомлення своєї духовної і матеріальної свободи. Ми того гідні.

 Той, хто каже, що бачив Бога, то бачив тільки ілюзію, витвір свого ума, але ми його відчуваємо ніздрею, як сказано в Біблії, бачимо його в проявах і підказках. Він завжди з нами. Бог є енергія і якщо вона зникне з нашого тіла, то це є констатацією смерті тіла. Бо рух енергій і є життя. Тому потрібно боятись таких зустрічей (саме в страху такі зустрічі і описані в святих писаннях – розмови Мойсея…). Бачити Бога неможливо, ми можемо бачити цю енергію в проявах, як символ присутності Бога. Аналогічна фантазія ума — є мова про зустріч з ди-я-воло-м (друге я(его) володіє мною), чи його проявами, діями. Фантазії вимальовуються (повторимося) на основі поінформованості, аналізу, висновків нашої і іншої інформації (до того ж минулої і старої) про суспільні відносини людини з людиною, людини з групою людей. Коли ми так міркуємо, говоримо, діємо, то це є доказом нашого неусвідомленого сну. Ми ж живемо, чи ми ходячі тіні? Тіло, як храм душі. Душі не бачимо: ні своєї, ні інших, а своє тіло, тіла інших бачимо і через тілесні відчуття фантазуємо, чи рухаємось в просторі і часі, у так званих сновидіннях. Сама суть міркувань … в тому, що ми повторюємо те, чого вже навчені, тобто, минулі інформації, минулий досвід …

Людина людину знає по різному: у відповідності зі своїми здібностями, у відповідності зі своїм вмінням сприймати, у відповідності зі своєю готовністю бути пізнаною. Це і є схематичний скелет розвитку душі.
 Божественне кличе не тільки тих, хто його шукає, але і всіх, хто має душу. Сущий своїми підказками через наші речі, дії і слова і вчинки інших дає нам сигнал в нашу душу через наш ум – впусти в себе божественне. Ми можемо цей прояв подеколи не зрозуміти, не побачити, не надати цьому значення. Побачити підказку-сигнал, почути слово, а тим паче відчути поклик душі не так просто. Повсякденні, минулі, майбутні турботи світу цього, а також принади багатства є перешкодами в цьому.
Деколи чуємо, говоримо, що Бога немає, Творця немає. Інші творять собі ідола в умі, в картині, скульптурі, в слові… Кожен цю якість пише, називає своїм словом і вкладає в нього своє розуміння божественного. Бог — не існує; це явище настільки величезне, настільки нескінченне, що ніяке слово не може його вмістити. Його може вмістити тільки нескінченне серце. Тільки свідомий, люблячий життя ум може зрозуміти можливість Бога, тому що Бог це досить тонке і ніжне в людському розумінні. Тому він, який відкрився в спогляданні і прийнятий у відчуттях, є сама прекрасна квітка в момент його відчуття. Він цвіте, але цвіте лише долю хвилини. Якщо ми упустимо цю мить — а це така маленька мить, що нам необхідно бути дуже пильним; лише тоді ми зможемо його сприймати і відчувати, інакше ми його тимчасово втратимо. Однозначно цю мить ми упустимо, але усвідомлення залишить в нас слід присутності, який буде постійним орієнтиром нашого життя. І в цю коротку мить цвіте Бог. Це вершина, остання кульмінація, вище якої нічого немає. Але в житті бувають моменти, коли ми готові сказати, що Бога немає. Тоді нам бракує не Бога, а не вистачає нашої сьогоденної присутності. Більше всього ми мертві і давно. Відсутній не Бог, це ми в даний момент відсутні, це ми відсторонилися від нього. У цьому розумінні нам потрібна чиста душа, м'яке і ніжне серце.
Але людина є дитиною Вселенної — це справа рук Творця. Людина – це маленька частинка світової енергії і є результатом її дії-творіння, як означеної істоти — людина. Маючи божественне єство людина залишає після себе духовні здобутки і матеріальні статки. Коли ми довіряємо Сущому, то він є в нашому пізнанні життя, але коли ми розуміємо його, то це інша його божественна сторона. Вони взаємопов’язані. Коли ми пишемо – Бог, то розуміємо, що це ми в повному наповненні позитивних якостей – і дії наші всі походять від наших можливостей і по потребах, то тоді маємо гармонічне і спокійне життя, райське життя. Коли ж пишемо – Диявол, то це теж ми з тими характеристиками, які присущі негативним діям і визначенням. Це два різні стани нашого психічного, духовного і суспільного єства.

Як рай і пекло – це теж є певні умовності, що озвучуються, чи пишуться такими словами. Слова несуть в собі певне смислове наповнення для розуміння і наповнення його змістом. Слово є засобом для пояснення чогось невідомого, або безіменного. А рай і пекло – це ми самі. Гріх і божественне – це ми самі, але кругом чути гріх без пояснень, без розуміння його суті, а божественне це не для нас, а для служителя церкви, монаха – і тут без розуміння суті. А хіба монах може пояснити божественне. Він просто заховався від мирської суєти, але продовжує жити мирським (думками, словами, хлібом, олією …) – від себе не заховаєшся. Монашество є частиною тієї, чи іншої релігійної традиції і по своїй суті є легшим бізнесом ніж мирський. 
Так чи інакше воно є частиною суспільства і служить частині суспільства. Не можна заперечувати, що вони не є носіями духовного, як і кожен із нас – хто більше, хто менше. Монах набирає серйозного виду, створюючи вид всезнаючого і молиться прохальними молитвами: «Боже допоможи мені позбутися того-то і того-то…». Те ж саме і в мирському житті: «Боже дай мені сили, грошей…». Якщо молитва такого змісту, то це вже ознака нещасливої людини – їй щось не вистачає, сталась якась біда, виникла якась проблема. Тому ми просимо бога, раба нашого, зробити для нас те, чи інше. Ми стаємо начальниками, а він слугою. Можливо ви згадали епізод з життя Ісуса: він мив ноги апостолам – для чого, яка суть закладена в цей процес? Це мабуть щось не так. Таке розуміння молитви, таке розуміння Бога породжує споживацьку позицію в житті, але ж ми все таки, у своїй більшості, творчі особистості. Ми не шукаємо причину в собі, в своїх діях, а хай Бог одним помахом руки зробить те, що ми бажаємо. Досить показовою дією в розумінні істини Божої була зроблена Ісусом при митті ніг апостолам.

 На фоні такої перспективи ми бачимо життя як ціле і така людина бачить життя як ціле. Такі люди росли, ростуть і розцвітали і цвітуть всюди. Суспільство, або окрема частина суспільства може їх називати ведунами, шаманами, святими праведниками, просвітленими містиками чи просто мудрими людьми, але суть і їх смислові прояви в однаковості від духовних енергій, у відносній однаковості ритміки цих енергій, в однаковості їх прояву в зовнішньому середовищі. Її бачення не знає поділів, її бачення неподільне. І коли ми говоримо, що в людському суспільстві було єдинобожжя, то слід розуміти про ту духовну чистоту всього людства, яку ми споглядаємо тепер в таких мудрих праведників. Що був час, коли люди були так релігійні, що релігійних об’єднань в сучасному розумінні не було зовсім. І коли ми говоримо про кінцеву інстанцію в єдинобожжі, то саме слід розуміти, як можливості людства досягнути такого ж духовного стану. Але це не означає, що мудреців не буде, це означає, що мудрість стане настільки природною, настільки безпосередньою, що ми не зможемо визначати, та й потреби в цьому не буде. Духовних людей можна побачити тільки на тлі сірості основної маси людства. Чим більше духовних світильників в суспільстві, тим менше вони привертають наш погляд. Богача видно тільки на тлі бідності, а красиву людину — на тлі потворного. Багатство чи краса окремого індивіда не зникне, але вона не буде такою котрастною, виділяючою і дратівливою при загальному багатстві і всенаповнюючій красі. Ми просто довільно наповнюємося цими духовними енергіями і в нас довільно зникають категорії порівняння, виокремлення, будь якої змагальності.
Духовною можна назвати ту людину, яка не лякається цих протиріч життя, яка приймає їх і в цьому прийнятті, як би відбувається процес злиття матеріального світу і божественного розуму і зливаються всякого роду подвійності. Коли справи йдуть кепсько, тоді ми починаємо думати, що, мабуть, з нами щось грунтовно негаразд. Душа не на місці. Вона страждає. Ми в скруті, бо думаємо про всі ці речі, але не входимо в них усвідомлено. Через мислення ми у всьому бачимо протиріччя. Ці протиріччя створюються мисленням. І таке розуміння і усвідомлення вказує про наше незнання, яке і давало нашому єству умиротворення, блаженство. Устремління все ж покличе нас в стан блаженства, до нашої цілісності. Перебування в блаженстві — це коли ми взагалі цього не усвідомлюємо, бо усвідомлювати можна тільки біль, ми ж не усвідомлюємо здоров'я — воно просто є як невидимий факт, що виходить із внутрішнього стану душі. Також ж ми усвідомлюємо дихання, коли його щось ускладнює. Інакше дихання триває, навіщо про нього турбуватися. І так багато в чому. Про душі ми не турбуємося, коли ми щасливі, коли ми в благості. 
Хіба піст, аскези, чернецтво є прямою дорогою до Бога? Ні, просто наш ум нас веде через ці труднощі в надії відторгнути поклик Душі до Бога. На більше наш ум не здатний. Для росту духовності приймаймо все як є. Так ми є приймачами і маємо можливість бути передавачами. Саме слово, яке ми застосовуємо як духовність і застосовуємо як процес усвідомлення життя такого, яким ми його сприймаємо, відчуваємо і пізнаємо через свій досвід, але за цим означенням ми розуміємо як стан, як стан Душі і Духа, який засвідчується мудрістю і зрілістю, які і дають нам радість такого розуміння. Цей стан радості може проявлятися у кожного по своєму і в тих чи інших наших діях. Одні мають радість в творчій праці, інші в прогулянках на лоні природи, інші в пиршествах, деякі в релігійних ритуалах і тій атмосфері певних аскез, в тому числі і постінні. Всі люди різні і якщо ми так сприймаємо мир, то ми не станемо фанатиком чи не станемо прикріплювати себе умом і тілом до чогось одного в цьому миру, бо він саме так дається у всій різноманітності і в різних проявах (добрих чи не зовсім) саме нам для нашого духовного розвитку. Наша прив’язаність до одного, наш вибір, наша прихильність до однієї релігійної традиції, то це все є свідченням, що ми Бога ще не готові приймати в цілісності, в єдності, бо ми ще самі не цілісні, не дозріли до цього. Саме з такого бачення ми і говоримо, що наявні релігійні традиції в своїй масі є проявами фанатизму, тому що вони приймають тільки те, що написано в їх святих книгах, що говорять їх теологи і служителі церкви, а інше відторгується. Саме в їх середовищі цей фанатизм проявлений у обмеженості прийняття світу таким яким він є. Неприйняття в цілому, як творіння Творця є результатом судження, результатом непрямого осуду Творця. Все створено для нас і для нашого ж духовного розвитку, який і є тією дорогою до Бога в кожному житті. Життя безмежне в просторі і часі. Так фанатизм дає зміцнення довіри на певному етапі, але життя рухається, Бог рухається – він весь в дії, однак фанатизм є і гальмом у духовному зростанні. Фанатики не можуть дійти до Бога. До Бога приходять цілісні зрілі. 
В миру ми всі визначаємо всіх і кожного по їх діях, але дії не є правильними чи не правильними, бо в момент їх здійснення вони стають фактом, який приймає мир, приймає й Бог. Знаймо, що за кожною дією є той, хто діє правильно чи неправильно, як джерело цієї дії. Ми далі розглянемо, яке розуміння вкладено по змісту в слово правильний. І розглядувана тема, як певна об’єктивність світу, то і розглянемо його частину в монашестві, як частину суспільства. Монашество за своєю природою це породження хворого ума, це породження насильницького ума, бо такий ум бажає скоріше прийти в лоно Бога. Монашеська інституція приймає до себе і праведників-духівників, які йшли сюди на базі суспільної релігійної традиції. Такі праведники і там не мають спокою, а вони шукали там спокійної обстановки для спілкування з Богом. Це їх вибір. Ми не є осуджувачами, а тільки ми ці слова застосували для усвідомлення можливостей духовного розвитку в миру. Бо похвальна спроба бути послушником, як один з видів пошуку дороги до Бога. У всіх є можливість заперечити, але самі спробуйте побути в монастирі, почитайте спогади монахів, старців, почитайте описи їх життєвої стезі. Онак і скажемо, що не в монастирях духовно зростають духівники, праведники світу цього, як і Іісус Христос, як Лао-Цзи…
    Розглянемо суть постіння. Сама процедура посту, як і вправа йога допомогає тілу зберігати енергію для свідомих дій нашим єством. Саме цінне в пості це техніка бути в постійному стані бдіння, в стані усвідомленого прийняття духовного. Якщо піст не пізнаний саме так, а як метод убезпечення від переїдання, як метод досягнення очищення тіла і душі, то такий піст спрацьовує не повністю, бо в такому стані енергія спрямовується на підвищений контроль убезпечення в дотриманні режиму посту, в досягненні мети прийняття таїн. Піст допомогає очищенню тіла, але суть посту не в цій дії обмеження. Піст допомогає тілу самому ліквідувати надлишки жиру, тіло очищається від токсинів. Тобто це метод лікування тіла і це підтверджує те, що часто піст приносить шкоду тілу – проходить виснаження тіла, чи проходять кардинальні зміни у функціонуванні систем життєзабезпечення тіла. Такими діями ми ще більше богохульствуємо, бо пошкоджуємо храм Душі – тіло. Такий піст, коли ми дотримуємося режиму обмеження, а відчуваємо потребу їсти не є постом по справжньому і фактично таким постом ми не будемо душею готові до прийняття таїни духовного, ми не відкриті для прийняття духовного. Такий піст не приведе до усвідомлення. Просто цим людям говорять поститися і вони постяться, якоби для заспокоєння тіла, для приборкання страсті, а суть опускають в невідання. Такий піст не веде наші єства до духовного. А деколи хизуємося, що ми постимося. Так ми робимо суспільну телевізійну виставу своєї значимості. Гординя процвітає. Хіба цікаво комусь наше постування крім нас самих. В підсумку це стало технікою, ритуалом, а не потребою нашої сутності. Хоча всі релігійні традиції наголошують на обмеженнях в їжі і наголошують на самому раціоні, а коли воно приймається нами усвідомлено без шкоди тілу, то це підтвердить і душа у відчуттях піднесеності.Так і переїдання стягує всю енергію до органів травлення. Переївши, ми відчуваємо втому, ми нічого не хочемо робити, а просто нас тягне поспати – ми марнотратники життєвих енергій. Тому і наголошується, що усвідомленість посту є нормальною і реальною річчю. В посту маємо відчувати його потребу через відчуття потреби очищення від негативу чи в потребі прийняття позитиву в наше життя. Такий підхід ми маємо прийняти в їді тих чи інших продуктів харчування. Якщо ми маємо задоволення і нам легко після споживання м’яса, то воно підходить нам, а якщо ми відчуваємо дискомфорт в шлунку, в тілі, то цього їсти не слід. Однак усвідомивши свій поклик в духовному розвитку, то сам наш стан нас навчить і підкаже у відчуттях: що саме ми маємо їсти – бути м’ясоїдом чи вегетаріанцем, їсти ті чи інші продукти і пити ті чи інші напої. Перевірте себе і це буде ваш досвід, він і покаже правильність чи неправильність. На цьому не слід сконцентровуватися і напружуватись. В їжі гріха немає, а якщо він є, то він є у їдоку. Наприклад, ми бачимо красиво написану картину, прекрасний природний краєвид, красиву людину чи іншу річ, то будьмо свідомі, що це тільки наше бачення і це бачення є від нашого стану. Інший в цих означеннях бачить інше, або взагалі не бачить нічого особливого і його це не торкає. Тобто це є індивідуально справою кожного в окремості.
 Друга методика техніки впливу на нашу свідомість, яку застосовують в процесі обмежень, аскез, які по суті є певним насильством. Однозначно насильством, коли ми це застосовуємо без розуміння потреб, без усвідомлення необхідності. Зазвичай насильство спрямовується на інших, але насильство може бути направлено і на себе — і в цьому ми шукаємо спільників, однодумців, або ті ідеї, які описані в святих книгах. Коли насилля спрямоване на себе, воно небезпечніше, тому що немає нікого, щоб захистити нас. Там всі такі збираються. Коли ми виявляємо насильство по відношенню до кого небудь іншого, цей інший може захистити себе, боротися з нами. Коли насилля спрямоване на себе, то немає нікого, щоб захистити нас, наш духовний життєвий простір. 
Якщо ми хочемо відмовитися від храму, тоді відмовмося від справжнього дому, тобто від тіла, в якому ми живемо і перебуваємо. Для цього досить одного лише знання про те, що ми — не тіло, і цього буде достатньо. Та й до тіла не потрібно бути жорстоким. Можливо, ми — це не тіло, а й воно належить не нам. Можливо, ми — це не тіло, але воно живе саме по собі. Тіло також бере участь в житті, воно є частиною цієї загальності – нашого єства. Не будьмо жорстокими до нього. Не будьмо насильницькими по відношенню до нього. Не будьмо катами самі собі.
 Релігійні люди в більшості випадків стають мазохістами із-за невміння зрозуміти природу своїх бажань – вони починають постити. У звичайних людей в боротьбі з бажаннями, як і в релігійних визначені певною метою ума. Голодування так привабливе і таке модне сьогодні серед жінок, але коли ми голодуємо, зникає секс, однак це не означає, що ми відрікаємося від своїх бажань. Бажання сексу поступово вмирають, бажання все більше і більше втрачають свою життєву силу. Життєва сила йде від любові. Якщо ми будемо безперервно постити і постійно голодувати, то наші сексуальні бажання зникнуть і ми перестанемо устремлятися до духовного спрямування, бо духовність базується на енергії любові. Нам допоможе просте голодування стати пригніченими і засмученими, але ми не будемо любити і нас також не будуть любити. Людина бажань завжди відчуває себе нещасною — вона раб своїх бажань. Бажання є намір неусвідомленого нещасливчика знайти щастя. І це помилка. Пам'ятаймо одне: не слід вбивати і руйнувати ці бажання, вони вичерпаються самі. Наш ум містить в собі механізм, древній механізм виживання і тому у нас живучі бажання: вдень і уві сні. Він діє двома способами: ми, або вступаємо в активну боротьбу, або намагаємося уникнути її, але життя триває. 
 Мазохісти від релігії йдуть від суспільних потреб, та вони ними вже були з дитинства, як прояв схованих енергій насильства — релігія стає цьому розумним поясненням, і релігійні люди починають мучити себе. Постування і обмеження мають іти від потреб душі, але ніяк від ума. Не займаймося самомордуванням. Є два типи мучителів і гвалтівників. Перший — це садисти, які мучать інших людей — це політики; а інша категорія мучителів, це так звані релігійні люди, ченці, які мучать самі себе — ось це, якраз мазохісти. Обидва типи однакові, в них одне і те ж насильство. Немає ніякої різниці, катують вони чиєсь тіло чи своє власне — все одно вони мучать.
 Зречення — це не самокатування. Якщо воно — самокатування, то це все та ж політика, тільки догори ногами. Можливо, ми настільки боягузи, що не можемо примудритися так, щоб мучити інших людей, тоді ми ці енергії направляємо, щоб мучити лише своє власне тіло. Глибоко в собі ми хотіли катувати інших, але боялися і побоювалися, і не могли так чинити. Тому ми знайшли зовсім невинну жертву, слабку і безпорадну, — своє власне тіло. І ми катуємо його багатьма способами, думаючи що катування наближає нас до Сущого. Очевидно, що ми ще не розуміємо, що ми самі Суще. Ось це слід усвідомлювати.
 «Містик Сурдас проходив по вулиці і, побачивши красиву жінку, забув на мить, що він відрікся від світу. Він забув про свою святість, він забув все про релігії, про дисципліну, про йогу. В той момент його серце горіло спекотною пристрастю до цієї жінки. Через хвилину він схаменувся. Він повернувся в келію і вирвав собі очі, став сліпим, тому що писання кажуть: якщо ваші очі спокушають вас, забери їх. Може бути, вириваючи очі, він відчував надзвичайну мужність».
 Але не очі спокусили його, його спокусила власна здатність бути хтивим. Як можуть спокусити очі? Очі це просто вікна в світ. Дивлячись з вікна нашої кімнати і побачивши красиву жінку, то ми ж не знищуємо вікно. А знищивши вікно, ми нічого не досягаємо: ми навіть не будемо духовнішим. Навпаки, ми не станемо менш хтивим, бо наша пристрасть не зникне — вона залишилася в нас і вона буде кипіти в нас до самої смерті, бо ці очі постійно спостерігатимуть відрубану руку, чи ум буде перебувати в смутку через відсутність можливості споглядати за світом життя, за собою, як за красою, як за довершеністю. У нас залишилося джерело спокуси і предмет каліцтва, як постійне нагадування про наявність причини.
 Релігійна людина — це здорова, цілісна людина. Вона приймає життя як воно є, і вона приймає радості, які приносить життя. Житіє дар Всесвіту. І хіба ми можемо відсікати руку чи виймати око, займаючись покаліченням. Адже ми в створенні цих частин тіла не брали участі. То хіба ми добру справу робимо? Ні. У такому стані ми можемо позбавити себе життя. То хіба це богоугодна справа, хіба він прийме таку душу в своє лоно з милістю та з радістю? Вони проти життя і проти Бога. Тільки їх слова були результатом прочитання з книги: «Якщо рука твоя спокушає тебе, то краще відсікти її і викинути, ніж потрапити в пекло і страждати цілу вічність». Ось саме на такий шлях штовхнув наше єство наш ум і то во благо, щоб врятувати від ще більш непридатного вчинку. Такі дії підтримує і та частина суспільства, яка поклоняється таким книгам і та яка розповсюджує такі книги, вказуючи на завершальний етап виходу з гріха, з хтивого стану. Раз ум зрозумів, усвідомив свою помилку, то хіба цей ум не здатен її виправити. Здатен, бо раптове усвідомлення показує на докори сумління. То це і є одним з тих шляхів, якими можна вийти з ситуації цієї помилки. Але зроблене діло назад не повернеш. Хіба таких людей можна називати духовними? — Вони самогубці і готові вбивати інших. Навіть сидячи в скиті чи келії, то ми все одно робимо катування тіла, повільніше катування, але тілу. Сутність від такого стану не зміниться. І таких людей сотні тисяч, а може і більше. Той, хто руйнує себе таким чином є єство з малою душею, або взагалі бездушне, а й ті, хто поклоняється йому як святому — живуть без розуму. Це нерозумно!, що, тільки прості смертні можуть насолоджуватися красою природи і красою такої жінки, а святим слід жити в скитах і монастирях. Це ж тюрми. Перебуваючи там, де сподобило нам народитися і жити, то саме це середовище найбільш сприятливе для духовності нашого єства. Зрілість приходить від дедалі глибшого досвіду життя, а не від уникнення життя. Уникаючи життя, ми не є тією краплею води яка рухається на шляху від океану до джерела, то ми в довгому шляху до океану, попавши в заводь. Знаймо це.
 Всілякі негаразди нас дратують, породжують злобу. Ми злі, боремось… До речі, саме з таких злих, жорстоких наших проявів формується суспільне зло, жорстокість, страх і суспільство починає будувати церкви в кожному населеному пункті з метою, щоб до нас в храм приходив бог і ми могли його просити виконати наші бажання. Збільшення кількості церков і тих, що приходять до них є ознакою накопичення нереалізованих бажань, злоби і зависті до тих, хто на нашу думку таких проблем не має. Ми не можемо бачити того, чи є проблеми в когось, чи їх немає. Ми бачимо, що у того-то є те-то, чи інше, але ж ми не бачимо їх рівня духовного розвитку і породжуємо невдоволення, наростає агресія, бурлить зависть до тих не багатьох, що мають те-то, чи інше, а приходить недільний день і ми йдемо в церкву на дві години церковної служби (хіба з такою колотнечею в душі хтось може спілкуватись з Богом? Мабуть, ні.). Йдемо з надією, що бог вирішить всі наші проблеми і покарає вискочок. А що? — ми не хотіли стати вискочками? Але ми не хочемо подивитись в корінь проблеми, в її суть. Бажання це і є рух думки, енергії, фізичний рух, говоріння, тобто, хто як хоче так і розуміє. І тому приймаючи рух, ми весь час в суєті, ми не можемо перебувати в стані самості, в стані усвідомленості.
 Якщо навіть ми бажаємо собі щастя, бажаємо Бога, то ці означені категорії стають речами, це стає мирським і таким, що досягається, тобто природа мирського лежить в можливості бажати. Зрозуміймо, що бажати Бога чи інших духовних якостей переходить в розряд житейських мирських справ. Ми по суті своїй не можемо вмістити духовне в можливість бажання. Ум може бажати і він бажає матеріалізованого. Він може бажати і духовного, але духовне є сутністю Духа, але не бажаним об’єктом ума. 
А щаслива людина по стану душі є станом молитовним, є молитвою. 
Ми говорили, що нереалізовані бажання і є проблеми. Вони є і в щасливих людей, але вони усвідомлюють, що вони не доросли духовно до реалізації своїх бажань на даний час, тобто, усвідомлюють, що є якісь перешкоди і дякують за розуміння ситуації, а це послаблює м’язи, знімає напруження і вносить спокій. У спокої душа нам підкаже шляхи реалізації потреб і бажань. Бог бачить наші потреби і все робить для нашого духовного розвитку. Саме так щасливі люди духовно ростуть. Вони хочуть всіх ощасливити своєю благо-даттю. Ми бажаємо всім щастя!

Багато людей за своє життя відчували релігійні переживання, душевні переживання, але багато з них не усвідомила, не зрозуміла їх. Ми просимо розуміти під словом «релігійні переживання» їх як природу вікової людської мудрості, яка базується на засадах свободи, любові і справедливості. Це не є словами про приналежність до релігійних традицій, це є свобода духовних енергій.
 Духовний розвиток не передбачає в ідеалі, як поступовий повільний прогрес. Це якраз те, як ми прожили протягом багатьох попередніх життів; думаючи, що поступово-поступово, помалесеньку помалесеньку, ми виростемо. Але в реальності розуміння в пізнанні духовних енергій, осяяння в відчуттях змін, потяг до усвідомленого спостереження приходять в наше житіє як само собою зрозуміле. Ми і готові до прийняття в себе енергій через те, що вони у нас вже є. Наша душа зміниться пізніше, спочатку її змінити не можна. Зміни можуть просуватися від зовнішнього до внутрішнього, від зовнішньої оболонки до внутрішнього змісту. Спочатку слід перетворити храм, звільнивши його від его, тільки потім проявиться божественне. Его не слід відкидати чи намагатися звільнитися від нього – просто припиняємо якісь намагання, якісь хотіння, якісь досягнення, і воно саме зникне з нашого поля зору – ми в ньому не зацікавлені. В такому випадку наш ум діє більш менш усвідомлено і він во благо допомогає в організації духовних стягань. Бо глупо робити спроби забути негатив, забути про присутність его чи відкинути його. Не відкинемо, бо це не проявлена матеріально категорія. І чим більше ми бажаємо позбутися його впливу в нашому житті, тим сильніше воно стає. Це подібне на ехо: чим сильніше і більше ми кричимо з намаганням, щоб воно замовкло, тим довше воно відгукується, нагадуючи про свою присутність. Ми не побуваємося, а з кожним днем підсилюємо своєю увагою до нього, а в результаті не маємо енергії на благі справи. Досить порочний круг. Тільки розуміння цього дасть нам правильне розуміння.
Що стосується пізнання духовного, що стосується питання стяжання духовних якостей, то все починається з незнання самого себе і це є єдиною напругою. Завжди, коли ми є, то ми прекрасно знаємо, що не знаємо себе. Ми йдемо через життя, робимо одне й інше, добиваємося того і цього, але почуття незнання себе буде з нами постійно. Воно підстерігає нас, воно стає нашим постійним супутником, як би ми не намагалися забути про нього чи втекти від нього на шляху пізнання духовного. Від свого невігластва втекти неможливо. І чим більше ми заглиблюємося в пізнання, то тим більш ми утверджуємося в знанні, що ми нічого не знаємо. Ось така велика таємниця наше житіє. Напруга від цього буде, але не така велика. Якщо ми не обманюємо себе знаннями, отриманим від інших, але їх ми можемо шукати в собі самому, і тоді можливий похід в себе, тоді можливий похід до Сущого. Але природа напруги розглядається нами на такому прикладі. Іноді ми спробуємо щось робити, не розуміючи самих основ, то результатом буде прямо протилежне.
Сам приклад: подібне відбувається, коли ми вчимося їздити на велосипеді. Ми їдемо по тихій дорозі, де немає ніякого транспорту, рано вранці і бачимо червоний невеликий камінь, що лежить біля дороги. Дорога шириною в двадцять метрів, але ми лякаємося. У нас зароджується думка, що ми можемо наблизитися до цього каменя і врізатися в нього. Ми зовсім забуваємо про наявність двадцяти метрів дороги. Фактично, навіть якщо нам зав'язати очі, то шанси зіткнутися з каменем, були б меншими, але наші очі відкриті, і вся ширина дороги забута — ми сфокусувалися. Перш за все, червоний колір дуже фокусує. Ми напружуємося і бажаємо його уникнути. Ми навіть забули про те, що ми на велосипеді, ми забули про все. Тепер перед нами стоїть лише одна проблема: як уникнути цього каменя, інакше ми можемо в нього врізатися. Тепер зіткнення абсолютно неминуче і ми обов’язково вріжемося в цей камінь. І тоді ми здивуємося: «Ми ж з усіх сил намагалися цього уникнути». Фактично, саме через те, що ми так старалися, то ми в нього і врізалися. Чим ближче ми до нього наближаємося, тим більше намагаємося його уникнути, але тим важче стає його уникнути. Він стає гіпнотичною силою, він гіпнозує нас. Він стає, як магніт. Це самий фундаментальний закон життя. Багато людей уникають багатьох речей і попадають в ці самі ситуації. Намагаючись уникнути чого б то не було, докладаємо великих зусиль, то обов'язково впадемо в ту ж саму яму. Ми не можемо цього уникнути, бо це не спосіб цього уникнути. Входимо в розслаблення усвідомлено і ми уникнемо зіткнення.
Для цього здавалось би і не потрібно великої премудрості, а чуть-чуть бути уважнішим. Розглянемо невеликий приклад. Таке звичайне явище відбувається з кожним: раптом ми звернули увагу на щось красиве – обличчя незнайомої людини, що світиться радістю; на веселу гру дітей, на своє споглядання за поведінкою дитини і мами, на особливу прекрасну оригінальну крону дерева, на «розмову» води біля річкової загати і багато багато чого іншого, що як говориться – зачепило за душу, впало в око, замилувало слух. Ця краса і є сигнал. Після якого находить на нас відчуття благодаті. Зразу після таких відчуттів ми по іншому побачили, чи почули буденні речі. І начальник, і діти якісь не такі, і робота спориться. Це і є той сигнал, це і є відчуття, які змушують нас зупинитися і уважніше подивитися на ті речі, дії, які сколихнули, збадьорили нас. Це є свідченням, що ми прийшли до Сущого, що ми приняті ним в цю мить.
Зупиняємося, розглядаємо уважніше, слухаємо довше з різних позицій. Сприймаймо його, беремо і бережемо це відчуття в собі, що сколихнуло нас всього на одну мить, чи на все життя за одну мить. Дякуємо Богу за це, але найперше нічого не робимо, перебуваючи в спокої, в гармонії – хай ці відчуття поселяться в нас і зможуть залишитися з нами. Ці відчуття, якщо ми зрозуміємо їх природу, будуть нашими окулярами, нашими антенами в сприйнятті світу цього. Ми починаємо по іншому дивитись на все оточуюче нас. Ці відчуття поміняють перш за все нас. Ми по іншому почнемо поводитись (зваженіше), по іншому говорити (менше буде негативних слів, менше агресії в тембрі голосу), по іншому слухати (навчимося викристалізовувати суттєве), чи приймати рішення (розсудливо, зважено, з урахуванням інтересів всіх). Славословимо Бога в такому стані, тобто, себе, що сподобили пройти через такі прекрасні відчуття. Не залишаймось в собі, та цього не можна зробити в такому стані. 
Душа. Славословіння. Його природа в такому способі передачі особистих енергій в енергетичний простір Всесвіту. Робимо будь яку роботу, отримавши задоволення, сотворивши будь яке добролюбіє, то благо-даримо Сущого. Таке визначення достатньо обґрунтоване тим, що ми можемо сказати, що ці дії вийшли із наших енергій: мислення, творча робота, предмети, сировина для них, але ж так не є. По друге, ми можемо деколи відчувати безприсутню присутність. Це є Божественні енергії і саме вони доповнюють своєю невидимою участю наші дії, в тому числі, і предмета. По третє, додаткова енергія появляється в нас частково (ми так говоримо із відчуттів) теж із просторових енергій.
Все живе і неживе є творцем просторових енергій, як щось невідоме, які ми можемо відчувати, бачити в проявах, у підказках візуальних і слухових. То людина має як і все живе брати і бере звідси енергію, то так і приймає частково участь в роздачі позитивної енергії в простір: славословіннями і добрими ділами. Ці книги і вчать нас як брати, як застосовувати і як віддавати ці позитивні енергії. Ми теж, як і рослина, є проміжною ланкою у всезагальному потоці енергій, будучи їх творцем, споживачем і зберігачем.

Це велика подія. Ми хочемо поділитися своїми відчуттями, цією енергією з іншими. Немає особливої потреби розказувати кому б то не було про бачені, чи почуті речі, або самі відчуття. Хоча, якщо хтось рядом в цей час є, то можна звернути увагу, але ми не завжди зможемо побачити реакцію. Однак не упускайте такої нагоди – поспостерігати обережно зі сторони. Нас теж туди буде притягувати періодично, а при нагоді запрошуйте кого небудь і ненароком закцентуйте маленьку увагу. По-перше, ми не знайдемо потрібних слів, щоб передати відчуте, не знайдемо визначення суті цього явища, бо друга людина, яка не відчула красоти, чогось невідомого, то назве нас романтиком і буде права. Той, що відчув — оніміє на мить. По-друге, коли ми намагаємось передати ці відчуття, показати побачену красоту, то їх прийме той, хто буде готовий прийняти, чи готовий взяти це собі у відчуттях. В цьому процесі показана природа вміння передачі і природа уміння приймати. Це було між нами і проявами природи. Так вчімося давати людям дарунки і навчаємось того, як потрібно їх приймати. Це досить тонка наука, це можна сказати талант. Хочете перевірити. Попробуйте дати кому небудь незнайомому, бо перевірено, що і жебраку не просто дати, хоча він готовий прийняти. Вміймо брати і вміймо давати, але не на потім і не з вигодою за минуле, теперішнє, чи майбутнє. Треба давати, треба і брати. Нічого випадкового не має. 
 
«Якось Вчитель з Учнем йшли сільським путівцем. Бачать – назустріч їм іде чортихаючись людина, вся збуджена, чуть не плаче.
— Що сталося, друже мій? – питає Вчитель.
— Та мене тільки що якийсь негідник образив останніми словами і причому – ні за що! Що я йому таке зробив?
— Він не міг тебе образити, — відповів Вчитель.
— Як не міг, якщо образив! – здивувався прохожий. – Ти ж його навіть не знаєш, та і мене бачиш вперше. Як ти можеш таке стверджувати?
Вчитель відійшов на декілька кроків в сторону, видивляючись щось на землі, а потім нагнувся, підняв щось і підійшов до прохожого і простягнув найдене в затиснутій жмені:
— Візьми, це тобі обов’язково допоможе.
 Той машинально взяв запропоноване, але, побачивши, що то жук, злякався і викинув комаху.
— Що це означає? – обурився прохожий.
— Вибач, друже, я не хотів тебе налякати, але в мого Учня є те, що тобі потрібне.
І, звернувшись до Учня, сказав:
— Дай цьому гідному чоловікові те, що ми знайшли, коли відпочивали в саду.
Що це? – насторожився прохожий. – Якщо це ще якась гидота, то я не візьму!
Учень розв’язав торбину і дістав яблуко. Перехожий спантеличено подивився на красивий і соковитий плід і, переконавшись, що ніякої каверзи немає, подякував, але брати відмовився.
— Чого ж ти не береш? – поцікавився Вчитель. – А жука взяв!
— Жука я взяв мимовільно. Я ж не знав, що ти мені даєш. А яблуко мені просто не потрібно.
— Ось так і в житті: часто ми приймаємо те, що нам не потрібно і навіть гидко просто так, не задумуючись. Нам дають – ми беремо. Але між «давати» і «брати» є суттєва різниця. Я можу щось тобі давати, але поки ти не приймеш, моя дія залишиться незакінченою: я даю – ти не приймаєш. Але якщо я тобі даю і ти приймаєш – моя дія вважається завершеною: я дав – ти взяв. Я не можу тобі дати щось, поки ти його не приймеш! Я можу давати, але дати – це вже дія, яка залежить від нас обох в рівних долях. Якщо тебе хтось ображає, то ти маєш вибір: прийняти його образи ( часто ми це робимо не задумуючись) і образитись, або просто не приймати образ, усвідомлюючи, що вони нам просто не потрібні. Ось чому я і сказав, що той чоловік не міг тебе образити – він тебе ображав, але ти йому «допоміг» образити себе, прийнявши ті лайливі слова!»

Істинні знання в нашому розумінні, і саме така їх чистота, світлість і доброта, як дієва якість енергій, є тим поводирем нашого єства в миру повсякчас і скрізь. Ми цими якостями не маємо творити ідей і не можемо визначати смисл життя кожного і всіх в цілому, бо це є ціла система знань і кожен їх бере по своїх силах енергії наявної в кожному. Але відчуття істини, правди у силі відчуттів може бути однаковою в певної частини людства, а може бути дещо трошки інакшою. Тобто, ми не можемо сказати, що це якась стала величина. Для нас це є теплота в душі, світлість, насиченість розуміння, відчуття піднесеності, радості (польоту), задоволення, блаженства (легкості), любові (довіри всім) і наш ум їх теж фіксує через сприйняття тілом теплоти, через інакше бачення оточуючого середовища, усвідомлення смислу нашого буття в розумінні основного в нашому житті.
Людина, наше єство, наша душа і тіло є приймачами і передавачами дарів (позитивних якостей і негативних явищ) від людини до людини і якраз це і є природа цього явища, що ми називаємо проявами Божественної волі, за якою ми спостерігаємо, яку ми бачимо, яку відчуваємо. Кожна людина, як те кільце у довгому-довгому ланцюгу, виконуючи свою роль, свою місію. Христос в перекладі з грецької – Месія. Як син людський, він покликаний був виконати Божественне благоволіє, свою місію.

«Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла, який крокував поруч із ним. Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час мандрівки з неї постійно витікала вода. Друга – нова, без ушкоджень, утримувала воду до краплини. Стара потріскана амфора почувалась бідною й непотрібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкреслити свою досконалість: «Я не втрачаю й краплини води».
Одного ранку стара амфора звірилась власникові:
— Я знаю свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця і гроші. Коли доходимо до села, я вже наполовину порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.
Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:
— Поглянь на узбіччя, яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі! Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.
Кожен із нас має свої рани і свої вади. Але якщо довіримося Богові, Він через нашу недосконалість може вчинити чудо…».

В цю мирську дію вкладені великі духовні цінності. Ми можемо це робити легко, коли це такий стан душі. Щира дяка тому, хто дає і тому, хто бере. Починати слід навчитись з давання, а потім зрозуміється велич приймання подарунків. Але давати починаємо тоді, коли ми до цього духовно готові. Краще взяти, ніж не взяти, бо в цьому є частина процесу дарування. Краще дати, ніж не дати. Так ми вчимося відчувати потребу давати. Потреба, що вчить бачити, відчути процес давати і братиз благоговінням. Не ждемо слів, не зазираймо в очі, не вивчаймо реакцію, але якщо проявляється дяка за подарунок, то щиро приймаємо потиском руки, чи обійміть (душа душі передасть свої відчуття дяки і відчуття радості, що прийняли подарунок), та і очі заховаються за спину – це досить зручно, коли починаємо вчитись дарувати, чи приймати). Серце підскаже, як діяти, чи не діяти. Відкрийте двері якнайширше – хай заходять ці відчуття в нас, хай заходить Бог. Саме так відбувається справжня зустріч з ним. Той, що дав має приємні відчуття і той, що прийняв, то теж має приємні відчуття. В цьому процесі є найбільше задоволення двох людей у цій зустрічі, а якщо є спостерігачі, то приємно і їм спостерігати зі сторони за зміною настрою, за мімікою людей і як результат цього спостереження, що і їм теж передаються відчуття радості. З часом можна зрозуміти цю силу, цю енергію, щоб нами не оволодів ум, наше его, через аналіз, через висновки (потрібно, не потрібно нам; з якою метою?, що нам з цього буде?, чим ми будемо навзамін зобов’язані? …), бо тоді стаємо імітувати подяки, широкі натягнуті посмішки з метою не образити і не образитись.

Людина, яка пройшла через таке відчуття, щаслива. Вона насолоджується цим щастям. Це відчуття, як заклик, що ми приєдналися до Бога, ми є одним цілим з ним, ми в такому стані, як капля в морі. Вона була і є, але вже в морі, вона вже на позиції моря-океану. Живе ним і діє від його імені. Саме в такий момент людський ум в гармонії з душею. Ум в ці моменти має меншеенергії, а, ймовірніше, що найбільше з цього, що він усвідомлений у своїх діях, в яких покладається на душу, на Духа Всесвітнього. Наше его мовчить в агонії, настає період, коли ум переходить в стан помічника. Воно більше – ні в думці, ні в слові, ні в дії себе не проявить своїм прагматизмом, своїми зваженнями, своїм користолюбством. Це є великим кроком в духовному рості. 

Ми часто повторюємо про значення гармонії, про значимість стяжання духовних енергій, які можуть створюватися тривало, але порушення їх може бути миттєвим, або отримання осяяння у їх прийнятті може бути миттєвим, але й руйнування може бути тривалим через нашу неусвідомленість. Багато хто дивується, бо вони порушили гармонію життя, і як би не відчували наслідків. Виходить щось схоже з дією злочинця, який думає, що наслідок його мине, але він забуває, що кожна причина має наслідок в наших суспільних відносинах, при цьому процес цих наслідків не піддається земному розумінню, хоча ми можемо пізнати його. Так само і внутрішні коливання не можуть бути легко усвідомлені без пізнання. Наша спостережливість і відчуття сприяють затвердженню в нашому житті гармонійному розвитку єства. Все відносне, але не можна порівнювати гармонію Всесвіту з людською свободою. Саме цей щедрий дар, який не спожитий правильно, завдає тяжкі наслідки і саме при вседозволеності, яку продукує ум.

Не можна уявляти, що психічна енергія може однаково діяти за всіх умов. Якщо не буде розвинена сприйнятливість, то людина не може входити в стан прийняття. Але для сприйняття, або, сказати, вміння входити в стан прийняття слід в собі встановити постійну пильність. Для такої якості не вимагається нічого надприроднього, слід лише бути уважним, особливо звертаючи увагу на неординарність об'єкта чи події, за яким нами сподоблено споглядати. 
Людина може внутрішньо простежити процес наростання духовних якостей, процес вміння їх вживання. То усвідомимо собі, що кращий суддя в самому собі є ми. Але нехай людина пам'ятає, що навіть у земному бутті даний нам неупереджений свідок — всеначальна енергія, Сущий, який діє через докори совісті. 

Той хто переходить в такий стан вміння передавати і приймати з часом втрачає такі прояви нашого життя, як жадібність, гнів, гординя, зависть. Перевірте. Ми набуваємо якостей сонця – воно нас обігріває, освітлює і не вимагає від нас нічого навзамін; дерево передає нам прохолоду в жаркий день і захисток в негоду і нічого не чекає навзамін; соловейко тішить наш слух співом і нічого не вимагає навзамін, то так почувається людина, яка навчиться давати. Побачите, що і ви не матимете відчуття того, що щось захочете навзамін. Так Бог передає нам все, що має і від наших потреб. Подальше наше життя-буття крокує як божественні прояви. Разом з цим поміняються наші погляди на життя, на речі, на смисл життя. Радіймо цьому феномену людської сутності, бо ми міняємось. У нас нова фаза життя і це нове прекрасне понесе ці якості в інші життя. Наступне родиться з наявного існуючого. Мирські речі залишаються в спадок нащадкам, коли людина помирає, бо не може взяти їх з собою, але духовні надбання вона забирає з собою – ці надбання не передаються разом із матеріальним спадком. Вони разом з душею посилаються в підготовлюване нове тіло.
Будьмо реалістами: в тілі ми є частинкою суспільства і дотримуємось правил його моралі, правил його законів, але в тілі є душа – і це є щось більше, і це більше є часточкою Бога в нас, і в нашому тілі.
Душа у своєму духовному рості нагадує людину в мандрах. Вона рушила в мандри (невідомо скільки життів раніше), але прибуття до кінцевого завершення росту, до пізнання істини, до Бога — теж не відомо через скільки життів пройде душа. Людина це ще не завершена сутність, це тільки шанс вийти на шлях пошуку істини, чи мандрівка по цьому шляху. Прижиттєве минуле ми трошки знаємо, але майбутнє манить нас до себе всілякими перспективами. Ось звідки всі напруження, тривога. Ці дві полярності весь час протиборствують в нашому єстві, як і інші якості нашого життя: добро і зло, милосердя і користолюбство, життя і смерть …, не даючи нам протягом життя спокою в середині себе із-за цього протиборства, житейської суматохи.

Ми не можемо подивитись на себе і на якій ми стадії духовного росту і чи здатні ми відчувати присутність душі в тілі. А хіба це важливо. Вона там є. Так, там (в тілі) є божественне, але там є і лукаве. Такі міркування є нашим шансом усвідомлено зрозуміти це і ростки духовного не забаряться себе проявити в нас. Ці відчуття знайомі багатьом. В такому стані ми почуваємось щасливими: все іде влад в сім’ї, в робочому колективі, теплі відносини з оточуючим середовищем, спокій, умиротворення, прекрасний настрій; появляється стільки енергії, що ми готові гори перекинути. В цілому ми задоволені своїм життям-буттям саме в цей період. Однак є шанс пронести такий стан душі до кінця днів своїх. Це вже є нормою життя повсякчас і скрізь. Однак не слід забувати, що в нашому житті є прояви негативних енергій і тому є потреба бути уважним і спостережливим у всьому. Раніше побачимо небезпеку, то спокійніше підготуємося до зустрічі з нею, чи і обминемо, бо ми вже розуміємо процес і смисл появи в нашому житті не зовсім приємних подій – підказок.

«Покликання для бабусі.
 В одному селі жила одна бабуся з дідусем – дітей вони не мали, та весь вік прожили, як кажуть «душа в душу», але настав час, коли дідусь відійшов у вічність, а бабуся залишилася сама, тримаючи і надалі в господарстві дві корови. Одного разу через село йшов юнак і попросився до бабусі на нічліг. Старенька радо зустріла гостя, за вечерею бабуся розговорилася з хлопцем, дійшла до теми про покликання і дізналася, що юнак хоче стати монахом, а перед цим здійснює паломництво до святого місця. Бабуся також розповіла про своє нелегке життя, про роки війни і важку працю. Хлопець, слухаючи бабусю, запитав: «Ви прожили важке життя, напевне настав час трохи відпочити та коли я заходив до вас то запримітив, що сусіди пригнали вам дві корови з пасовища, навіщо вони вам? Ви живете одна…» На що бабуся відповіла: «Та де одна. Он за горбком живе багатодітна сім’я, діточок багато, тому і допомогаю їм молочком і сметанкою, а там далі по вулиці живе вдова з двома маленькими діточками, а там – інвалід … Я кожного ранку по вулиці відношу молочко тим, кому воно найбільше потрібно… Та й буду тримати корівки, доки зможу, тому що поки я комусь потрібна, доти я не буду сама». Проходив час, той юнак став монахом, а згодом і священником, він часто згадує цю добру бабусю і в проповідях про людське покликання завжди наводить її приклад.
 І дійсно, іноді покликання не потрібно шукати у великих ідеях, чи справах, а озирнутися довкола і подумати, що ми б могли зробити ближнім, використовуючи те, чим обдарував нас Господь…».

 Коли з нами сталось те, що ми відчули, що побачили, чи побачили шлях істинного, то підтвердженням цього є те, що ми починаємо по іншому дивитися на речі, на події, ситуації. В цьому мирському житті стане в пригоді такий приклад. Коли нас хтось ображає і ми не гніваємось, або ми щось сказали не зовсім добре і нас за це не мучить сумління совісті, то це і є ознакою нашого істинного бачення оточуючого – ми є вже іншими, ми є новою людиною. Бережімо, осмислюймо, розширюймо, вивчаймо свій феномен, свій стан. Підтримуймо його і для цього у нас є достатньо сили розуміння цих якостей. Довірмося цьому факту, цій реальності, як дитина першому кроку. А далі вона намагатиметься зробити другий, третій крок – тільки підтримуйте її у намаганнях, але не за руку. Так і ми, підтримуймо своє нове бачення. Це всього навсього приклад, бо кожному може бути підтверджуюча підказка різна, як і різні шляхи у кожного до пізнання істини.
Якщо ми бачимо шлях, яким можна прийти до істини, чи стаємо на нього, то можна сказати, що дійдемо по ньому до кінця. Бо на цьому шляху кожної миті ми можемо пізнавати окремі грані божественної енергії. Кінцева мета Творця, мабуть, в тому, щоб ми відчули, щоб ми побачили шлях для пошуку істини, а далі ця ниточка веде нас до того, що ми називаємо «смисл буття». Це, мабуть, такий стан душі, що ми є єдині зі Всесвітом. Ми родимося краплею дощу, яка зливається з океаном. Ці відчуття ми спостерігаємо в собі раз, чи десятки, чи сотні разів протягом життя. А скільки таких блискавок-відчуттів буває, яких ми за своєю суєтністю і не звертаємо на них уваги. Це ж Божі підказки-запрошення через наше тіло для розвитку нашої душі. Якщо ми почали спостерігати в собі певну їх частоту, то це ознака, що Бог нас, чи наше життя готує до іншого рівня життя-буття. Помаленьку такі прояви і їх бачення складають основу нашого життя. Ми це помічаємо в змінах свого бачення, бачення по новому оточуючого середовища. Ми ці зміни спостерігаємо в змінах своєї поведінки. Такі зміни в нас можуть провокувати деякі труднощі. Нове завжди є певними труднощами через невідомість уму змін, але в цілому ми вдячні за те, що змінюється в нас, за ті відчуття піднесеності, за відчуття задоволеності.
Задоволення – це та якість, яка показує суть життя, але не все життя. Якщо ми постом і маскою смирення відмовляємося від задоволення, від радості життя, обмежуємо тіло і душу, то робимо фактично смерть для душі і тіла, хоча тіло далі їсть, робить якісь обрядові дії, дотримується суспільних нормативів, та ще й своїм знаходженням серед усіх, отруює всіх своїм рабством, зовнішньою покорою, бо нам не відомо про свою внутрішню сутність. Можливо, ми її не знаємо. Ми навчилися ховати її, шукаючи в інших співчуття – але такий шлях вибраний нами. Ми самі таким чином прикладаємо зусилля для відмови від дару Божого, від радості життя.

Задоволення приходить від відчуття душею і тілом любові, щастя, радості, доброти, простоти, правди, умиротворення і спокою. Коли ми маємо задоволення хоча б від однієї з позитивних якостей, то нам починають відкриватися двері і до інших. Приймаємо і ділимося з іншими. Часто ми маємо задоволення від реалізованого бажання, ідеї. І якщо вони ідуть від душі, як її потреба, то це задоволення може бути на все життя, але, якщо від ума, пристрасті, користі, то це стане тимчасовим задоволенням, а потім ми про нього говоримо, що грош ціна йому в базарний день до появи нових таких бажань… Але ж це наше таке життя і нічиє інше. Ми є в ньому учнями і вчителями. Ми є в житті і приймаємо його так, як воно нам відкривається. Душа знає стежку життя. І ми задоволені, бо пізнали велич, пізнали екстаз життя. Не витрачаймо енергію життя на конкуренцію, оцінку, осуд, зависть, а маймо задоволення від малих і великих подій нашого рутинного життя і цим ми виходимо із рутини в бурхливий океан.
Задоволення, як квітка життя – його окраса. Будьмо свідомі, що життя це корені, це земля і вода, які дають поживу кореням, це і стебло, це і квітка, це і плід. Тобто в плоді все блаженство. Рослина пройшла цикл життя. Плід готовий до нового циклу. Так і ми – скільки вистачає сил живімо в задоволення, в блаженстві, повно, від всієї глибини душі, щоб з нами життя не витворяло – будучи дитиною, юнаком, зрілою людиною, інженером на роботі і двірником дома, роби все щиро, вільно, від чистоти душі, бо це дає відчуття радості життя. Це цілий цикл. А в житті буває засуха, буває сильний руйнівний ураган, бувають піднесення і падіння, гіркота і приємні відчуття солодощів. Ми готові до всього? Так. Тоді сприймаємо життя, як цикл без початку і кінця. Життя і смерть, народжене життя і далі смерть, а далі знову життя на щабель вище.

Хто народився, той помре. Це все дарунки Сущого. Дякуємо за це, бо це дарунки нашого сущого, нашого єства. Уявімо, що наша душа в 700-річному немічному тілі …, яке жде смерті через умиротворення, а сил, здоров’я, енергії було на сто років життя. Зріла людина на таке життя не згідна, а кому за сто і більше років виснажливого животіння, мабуть, теж ніхто не згодиться.

 «Давним давно роздумували Боги, що буде досить погано, якщо люди знайдуть Мудрість Вселенної раніше, чим вони будуть готові до цього. І вирішили Боги заховати Мудрість в такому місці, де люди не зможуть найти її поки не дозріють. Один з Богів запропонував заховати Мудрість на самій високій горі світу, але вони швидко усвідомили, що люди скоро освоять всі вершини і, що це не саме надійне місце. Другий з Богів запропонував заховати Мудрість на дні самого глибокого океану. Але ж і тут люди скоро виявлять її. Тоді сказав самий мудрий Бог: «Я знаю, що потрібно робити. Потрібно заховати Мудрість Вселенної в самих людях. Людина почне шукати її в собі тільки тоді, коли дозріє. Для цього їй потрібно буде подивитись в саму себе.» На тому і порішили».

 Пізнати ж душу, істину можна тільки проживаючи відчуття в благості і в спокої, в умиротворенні і в розумінні смислу життя-буття, через усвідомлене спостереження за процесом життя від народження до смерті. Пізнати істину неможливо без перебування в цьому суспільному коловороті. Ми ж не можемо бачити написані букви білою крейдою на білій стіні, хоча ми можемо по ній писати, однак, для донесення своєї думки до інших, пишемо по чорній дошці. Так і пізнання духовного можливе на фоні мирського. 
Коли в наш ум надходить інформація через органи відчуттів тіла (очі, ніс, вуха …) і ми пробуємо відокремитись умом від неї, бо це впливає на наш імідж, і це нам невигідно; та події, обставини, інформація вже відвідали наш ум, наше тіло, але ум виганяє цих гостей – вони сердяться на нас і стають ворогами. А скільки їх назбирається? І ми зі страху, маючи ідею мирного співіснування, несвідомо шукаємо кулемет для свого захисту. Мало помалу ми стаємо воїнами, чи стаємо як усі. Боремось за життя, віддаючи здоров’я, життя, во ім’я життя, але ніяк не для благосного життя, не для радості життя. Воно в нас є і радіймо йому, його проявам божественного, пристрасного і ганебного. З кулеметом в руках ми не створимо нове життя, а тільки маємо можливість забрати його. Зрозуміймо це. 

Приймаймо цих гостей, що заходять в наш ум, в нашу душу – тоді ці «гості» є друзями. В них ми взнаємо, як їх звати, їх батьків, звідки родом, де працюють, ким працюють, їх сімейний стан, можливо, їх проблеми, їх радості, їх журбу. В такому зворотньому напрямку, чи таким методом, ми можемо пізнати і наші неприємні проблеми з часу, коли ми їх побачили, чи почули до моменту виникнення (народження). Для прикладу, наш гнів при такому вивченні заходить до того, що ми усвідомлюємо потребу в прощенні тим, на кого маємо гнів і собі.
 Гнів і прощення, ворожнеча і дружба, життя і смерть, духовне і мирське це кожне слово і його зміст, з означених, є однією категорією, а в сукупності є тим кількісним показником, що називається проміжком часу, в якому ми живемо. Якісний показник у кожного свій, свій шлях, свій смисл життя, який ми самі не можемо побачити, як щось ціле, а тільки зрозуміти. Не кожному дано, бо ми не пам’ятаємо наших думок, слів, вчинків, сновидінь, тих інших характеристик про нас за цілий день, а тим паче за збільшений проміжок часу. Але кількісний нам відомий по проміжку часу і який ми можемо фрагменатрно спостерігати.

 Зробили позитивне, чи негативне, але уже усвідомили, то це вже ознака духовного росту. Не спішимо від радості загубити голову, але і не винімо себе, посипаючи попелом свою ж голову. Можливо входження в такі ситуації є тим, що дає можливість усвідомлювати свою суть. Можливо, ми готуємось до духовного росту, набираємось таких знань, а для цього нам потрібен спокій. Не жаліймо за пройденим, чи тим, що зробили, сказали, бо усвідомлення часто густо приходить потім, коли ми думаємо, що вже пізно. Ні не пізно. Не нуждуймо за негативним минулим, бо воно було найкращим варіантом розвитку подій на той час для нас, але і позитив не берімо за еталон, бо він теж уже минуле.
Життя рухається. Два рази не зайдемо у ту ж воду в річці. Так кожна наша дія може бути в чомусь подібною, але є елементи нового. Навіть намагаючись втілити в життя якусь мрію, ми акумулюємось, набираємо певних знань, інформації, сили, досвіду і діємо не відаючи, який буде результат. Здійсниться мрія, чи ні, але це вже буде наш особистий досвід, наші знання, на основі яких і тримається будь-яка довіра. Ніхто і ніколи не скаже, не зробить те, чи інше до того часу, доки не настане час здійснення. Ми робимо те, що маємо робити. А не зробили краще, бо на той час не дозріли до того рівня в позитивному рості. Навіть деградуючи, душа зупиняє нас на цьому шляху, даючи час усвідомити негативність наших думок, слів і вчинків, бо може статись гірше. 
 Зрозуміти методику зупинки можна на прикладі. В нашому господарстві протягом двох років загинуло три корови (це оточуюча нас енергія, тільки в іншому виді). Міняли масть, міняли місце стійла на пораду мудрих людей і, будучи одного разу в гостях в рідної баби, ми розповіли про це. Баба сказала: «А ви не думали, що це смерть три рази приходила у вашу сім’ю і тільки душа спасла ваші тіла, забравши з вашого господарства інші істоти». Це була підказка сущого – душа знала і зберегла тіло для подальшого духовного росту. Ця історія згадалась для усвідомлення, для розуміння значення нашої душі, про її турботу за нашу сутність навіть в періоди невдач і сумнівів. Негативну поведінку, погані дії нашого ума і тіла, які схиляють тіло і душу в напрямку деградації, душа може в таких випадках покинути тіло – настає смерть тіла.

 Усвідомлення цих процесів в нашому минулому і в нашому майбутньому і є тим фактором готовності до духовного розвитку нашого єства тепер і тут. Пізнаваймо світ і себе. Збогачуймо себе скарбами, що дають радість життя. Це і є початком, якому немає кінця, як нашим теперішнім мріям і бажанням, бо в них теж був початок, але ці реалізації, чи невдачі в реалізації засмучують, а душа свідома і кличе – радуйтесь!
Як цього досягти? Коли виникають подібні питання, ми починаємо вивчати себе, свої потреби, свої можливості, чи найкраще взагалі зупиняємось, не народжуючи ні мрій, ні бажань, як стартової площадки з якої випромінюється життя до тіла, до органів відчуттів і в спокої бачимо потребу, чи бути тим, ким нас востребувала Природа. Знаємо, що навіть невдачі, розчарування — все йде на користь. Зрештою, коли ми досягаємо, то в нас приходить розуміння того, що допомагало все: ми збивалися зі шляху, потрапляли в старі колії і пастки, — і все допомагало, все стало в нагоді. І все стає кроком до наступного кроку.

Не забудемо найближчу потребу людства і вона не в бідності тілесній і матеріальній, але в невігластві духовному. Множиться переконання, що ніщо не існує після земної кончини. На жаль, таке хибне переконання зростає. Так не є — залишається енергетика душі. Релігійні традиції мало приділяють цим питанням уваги в ім'я збереження корпоративних інтересів, хоча іноді вони говорять про незрозумілі легенди, бо зазвичай, вони і самі не розуміють їх повчальної суті, чи не бажають її розкривати. Наука також цим не займається, відносячи такі категорії до нематеріальних і не корисних для людства. Тому просимо: не пропустіть дні земні для помислів про духовне, якщо в діяннях несила. Згадайте, що і діяння будуть по силі нашій, якщо наші помисли будуть в подяці і безкорисливі. 
Звичайно, ніяка істота не може діяти без усвідомлення значення себе для навколишнього світу. Не тільки кожною думкою, словом, дією обурює людина різні верстви простору, але, дослівно тягне за собою близькі йому істоти. Тим більше людині слід усвідомити свою відповідальність перед світобудовою. Людина піднеслася духовним помислом і тим самим комусь зробила істотні благодіяння. Благодіяння людини носять індивідуальний характер і її енергія долучається до загальної енергії, хоча частково може направлятися безпосередньо конкретним індивідуумам, готовим прийняти цю духовну енергію, як благу вість. 

Іноді робимо абищо для ближнього свого, нібито поставивши мету і означивши в умі, як благодіяння для допомоги, можливо, для того щоб вийти зі стану невдач, зневіри, але наші відчуття говорять про те, що цим діянням, цим словом ми гвалтуємо себе і в такому вигляді наше благодіяльне устремління не дасть очікуваного результату, і така надія комусь допомогти не дасть позитивного ефекту. Ми знову зупиняємося на тому, що в стані гіркоти, злоби наші діяння і посили любові умом (думкою і словом зі спонукання ума) не дадуть позитивної доброти, результату, бо на тонкому духовному рівні ми випромінюємо гіркоту і злобу більш ефективно перебуваючи в такому психічному стані. Ми відчуваємо дискомфорт, якщо не налаштовані на благодіяння, то і не прагнемо умом займатися цим чисто технічно — не забруднюємо навколишнє середовище. Людина занепала духом і тим самим, можливо, умертвила когось, можливо і себе. І тільки в стані відчуття нашим єством радості, задоволення, умиротворення дає можливість випромінювати, творити благодіяльні посили, які реалізуються. Якщо вони спрямовані комусь конкретно і то в стані прийняття, то посилаючий це відчуває через збільшення напливу енергії, змінюється наш емоційний стан і т.д. 

Слід усвідомлено підходити до розуміння процесу благодіяння, бо йому передує така дія, як бути в стані, тобто бути готовим творити благодіяння і розуміти, що основна маса людей у ​​своїй життєдіяльності підпорядковується суспільній моралі і діяльності і в своїх амбітних корисливих спонуканнях відшліфовує всі затребувані повинності в рамки суспільної моралі. При цьому навіть ігнорує особистими духовними і матеріальними потребами.
 Дії, слова, думки через ум обмежують видимість (роблять стіну) для душі. Саме, коли ум, чи сказати его, керує нами (тілом – дії, слова, думки через всі органи відчуттів), роблячи стіну обмежень для душі, то тоді душа страждає. Часом ми не можемо це пояснити, просто відчуваємо, бо коли починаємо пояснювати, то ще більшу стіну робить наш ум. Наш ум, як лихий начальник сам себе не визнає, що це він створює умови для страждань душі. Почала страждати душа, то в тіло приходять хвороби. Коли ж ми усвідомлюємо цей процес, то ум і його здатність стають слугою для душі. Він допомогає душі піднятись над стінами, а то ще й вище, щоб бачити весь світ. Ось така зовнішня природа сили наших думок, слів і дій.

 Ми всі усвідомлюємо свої хвороби тіла, а тепер знаємо звідки вони беруться нами. Ми всі проходимо відчуття страждань душі. Вона не може говорити, як ум – шукати, аналізувати, пробувати… Вона кричить у наших тілесних болях і хворобах; вона плаче сльозами тіла в своїх проханнях про допомогу; вона, може говорити з нами в ті моменти, коли ми у спокої — і це найперше її слово до нашого ума, до нашого розуміння – вміти чути життєві підказки у випадково почутих словах сторонніх людей, у баченні дій сторонніх людей. Ми є щасливими тоді, коли вміємо чути свою душу найперше, а в крайньому випадку почути її плач, чи відчути її страждання в наших тілесних болях. Давайте вчитись слухати людей безпосередньо при спілкуванні, а потім навчимося слухати душу. Можливо, серед нас є і такі, які чують свою душу і вже навіть вміють з нею спілкуватись — і ми раді за них. 

Саме з таких індивідуальностей розвиваються пророки, месії, Іісуси Христи. Багато серед них зазнали принижень, катувань, розпинань, побиття камінням, спаленням на вогнищах, але саме такі люди засівають зерна любові, щастя, милосердя, благості. Такі люди знають смисл життя, самовіддані за нас, мають істинну надію і всеохоплюючу любов. Вони знають, вони засівають зерна істини наперед. Можливо, вони в нашому розумінні приходять на Землю несвоєчасно, але вони, сіючи зерна, знають, що допоки створиться плід, то люди дозріють і теж побачать істину. Ісус на хресті обіцяв, що прийде і прозріло людство через декілька століть і прийняло його настанови. Якщо ми по них живемо, то це і є його присутність серед нас. Знаймо і те, що посланців сущого людство засуджує і тільки після їх тілесної смерті їх мощам і починають поклонятись. Поклоняймося сущому завжди, бо в ньому життя. А в речах створених людиною без душі ходить смерть для тіла. Тіло робить смерть для тіла. Душа вічна. 
Можливо, ми ще сьогодні не узріли божественного в собі і в оточуючому світі, то не хвилюймося сильно. А саме хвилювання є підказкою, що завтра, зі сходом сонця, ми зможемо відкрити своє серце, свою душу і бути в гармонії з духом всесущим. Це є нам підтримка через чисто сердечне відчуття – чуття в унісон божественного і нашого. Будьмо готові до цього, бо життя нам дароване для того, щоб найти себе, а не для того, щоб накопичувати і наповнювати оточуючий світ речами, технологіями, які допомагають тілу, але не душі. А без скількох речей, які людина виготовляє, вона може обходитися? Не живімо до того часу, коли говоримо, що життя проходить мимо, бо це стає повсякденним страхом. Кожна людина це періодично визнає. Знаймо це. 
 
 Его створює мету, і ум хоче її реалізувати. Вони в пориві росту, амбітної могутності, необмежених можливостей розвивають фантазію і створюють все вищі і вищі цілі. Его не може задовольнитися малим. Ум продукує нові варіанти, появляється прискорення з метою скорішої реалізації… А це все енергія. Ум у своїх варіантах не знає кінцевого продукту. Знання в духовних енергіях. По друге, зрозуміймо, що ціль – це завтра, це майбутнє. Якщо сущому буде до душі, то доживемо, але чи достатньо в нас енергії ума, щоб реалізовувати ціль. А якщо їх багато – і починається намарна витрата енергії. Поряд з метою ми крокуємо по життю і приходиться вирішувати злободенні питання в здобуванні хліба і до хліба для себе і сім’ї. 
 Молода людина з таким нехорошим кінцем не погодиться. Вона може надіятись. Вона надіється. Вона молода, повна енергії і сил, тіло пашить здоров’ям, малий досвід розчарувань, чи його відсутність робить мету прекрасною леді, чи цю казку ілюзорною.

 Давайте усвідомлено використаємо хоч ту енергію, що маємо сьогодні в радості і спокої. Буде новий день – буде нова сила. До цього гасла ми підходимо розважливо і не включаємо в життєвий процес якісь зобов’язання, чи повинності, бо то ще будуть тільки людські бажання. Робімо те, що можемо; даваймо те, що можемо дати сьогодні, не лінуймося, творчо погляньмо на ситуацію і нам серце завжди підкаже, що ми маємо і можемо зробити тепер і тут на радість собі і дітям. 
 Що ж за цим стоїть? Що стоїть за термінами земних років? Хто організатор життя з його радощами і проблемами? Ум продукує таку нашу поведінку, як би погоджену зі здоровим глуздом. 
Небезпека такого розгортання подій в тому, що ми сильно напружуємося і ум штовхає на будь які дії, аби досягнути мети, а на це також потрібна додаткова енергія, яку ми забираємо неусвідомлено з інших наших життєвих потоків (наприклад, поспішав доїхати, впав і поранився). Тим самим ми послаблюємо спільну нашу енергетику і в цю розірвану цілісність життєвої енергії входять негативні енергії, вносячи нові проблеми, хвороби, ускладнюючи життя.
Тому так важливо вміння жити усвідомлено в чутливій спостережливості, прямуючи за підказками душі. Людина, як фізіологічна особина і носій-розпорядник духовних начал має більшу можливість усвідомлено нагромаджувати позитивну енергію Всесвіту, Космосу (тому і там зрозуміло, що ми і наша планета є їх складовою частиною). Хто управитель цієї енергії? А все ж, хоча і як би ми не вивчали життя, то точної відповіді дати і отримати ми на Землі не можемо, хоча сходимося у визначенні енергій Духа. По всій імовірності все живе поставляє і наповнює такі потоки енергій розумною мудрістю, до яких людина прагне в пізнанні кращого. Такий же процес збору негативної енергії, але вже неусвідомлено і ми у своєму житті також неусвідомлено її до себе залучаємо і якщо ми іноді в тому ж неусвідомленому стані в періоди нагромадження проблем входимо в знемогу фізичну і духовну, то в такі моменти в нас відкриваються можливості пізнання (свідомо чи несвідомо) і вони наповнюють наше єство саме позитивними духовними енергіями. Такі моменти пізнання залишаються в матричній пам'яті душі і переносяться нею після смерті даного тіла в інше тіло. Такі та інші маленкі накопичення і дають можливість кожному єству розвиватися і з часом долучатися до пізнання істини, як смислу життя, але не як мети. 
Весь смисл життя визначений тією загальною Мудрістю, якою і закладена та місія, яку людині слід виконати за стільки то років, займаючись тими видами діяльності, які більше цьому сприяють; поселяється в те сімейне, суспільне і природнє оточення, яке також більше сприяє духовному розвитку людини і Всесвіту. Ми згодні, що ум людини може робити таку роботу у співпраці з душею і це є усвідомлений щасливий шлях, але може організовувати життя на отриманій інформації про способи та методи досягнення корисливих цілей, які підтверджуються частково життєвим досвідом — і це на певному етапі вдається — але кінцевий результат буває дуже плачевний.

Хорошим помічником у нашому житті є гармонійний взаємозв'язок можливостей і потреб в їх врівноваженості. Хто ж врівноважує факти і події? Той же «хтось» через підказки і це вже в можливостях ума приймати їх. Погодимося, що Розум, Мудрість, Доброта, Любов, Злагода, Радість в їх повному змістовному наповненні з умінням приймати такий стан і вміння роздаровувати такі якості і збагачують наше життя. Ми робимо його Щасливим та Наповненим. Хто ж у житті дістає зірочку з неба? Дайте відповідь насамперед самі собі. По всій видимості — ми самі, уміючи з'єднати те духовне невидиме, але проявлене з організаторськими можливостями ума і тіла. У добру путь Вам !!! 
Нехай замовкне на мить думка людська і нехай затемниться зір, нехай притупиться слух, і зітхання перенесе людину в космічні простори, або в найближче довколишнє. Душа не просить, не вимагає, не хвалить, але долучається до великого буття. Кожен може знайти мить для такого підесеного духу, такого безмовного прилучення до енергії Космосу. Кожен може відчути оздоровлення від торкання проявів інших Світів. Не потрібно особливих заклинань, бо душа прагне на свою Батьківщину, захоплена собою. Тільки дайте свободу душі, не зв'язуємо її людськими обмеженнями. Вона сама злетить в небеса і повернеться в радості — ось так людина долучається до матінки Природи і так її відчуває. Таке прилучення здійснюється набагато частіше, ніж можна собі припустити. Люди не помічають, як може приходити оновлення і приписують це якимось земним обставинам, але велика, по видимому, потреба безмовного прилучення до надземного Світу. То нехай люди не забувають про наявність таких дверей і частіше заходять в гості. 

«Життя вже рветься, наче нитка,
І море горя кожен час у просторі летить.
Земля від болю стогне, молитви просить…,
А слів нема – слова мовчать…
Слова то є – та їх не чути.
Розтоптана людська Душа.
Розруха певна у серці і душі, 
Дявольський вогонь руйнує вже й дитину.
А думки то є – та слова ще не зродили»*

Люди вірять, але віра в пристрасному суспільстві йде від страху, а глибоко всередині залишається сумнів. Кожна довіра несе в собі сумнів. Без сумніву не може бути довіри. Щоб придушити сумніви, ми створюємо віру, але сумнів гризе серце подібно черв'яку в яблуці, він продовжує поїдати нас зсередини. Хто знає про Бога, хто знає про душу? Можливо, їх немає? Є! Бо кожен це знає, що нами щось крім нас самих управляє нашим життям і в цілому світом безперервно, без відпочинку. Сонце світить і гріє без відпочинку, дуб росте кожен день, а людина організовує вихідні в неділю, чи дні визначені релігійною традицією не для молитви, не для спілкування з Богом, не для пізнання духовного…, а для того, щоб побазікати, щоб напитися. Якщо злякалися наших докорів, то це прекрасно. І для цього живе у нас сумнів, як той маленький пошуковик в нашому єстві. Цей пошуковик і шукає невідоме. Він шукає таїни духовного, він шукає таємниці життя, шукає способи і методи усвідомленого пізнання. Він шукає тих енергій, які ми обумовили проявами, діями, словами, думками, тими проявами, які мають різну форму, різну структуру, різний зміст і різне призначення.

Люди не люблять таємничість. Царина вивчення духу поставила б їх перед багатьма закритими дверима. Чому люди уникають всього невідомого для них? Бо в школах їм кажуть: робіть, як усі, у сім'ї кажуть — живіть як усі, на роботі кажуть — робіть як усі. Рутина відволікає від пошуку, а життя сприймається як вже відомий шлях — ніяких тобі таємниць. У підсумку наш ум починає боятися їх, ставши передбачуваним роботом.

Усе в наших душах, у наших умах, у наших тілах — бути птахом, бути берізкою, бути Людиною, бути Богом, або стати суддею, президентом …, рабом. Навчив піп, навчила національна ідея, навчили батьки, школа, двір і ми ці «знання» згодом повертаємо їм. Навчили творити добро, ми його й повертаємо, навчили стати пробивним — пробиваємося по їхніх трупах, навчили красти — крадемо, навчили ображати, то тепер ми кривдимо їх. Яку енергію використовували, то така й росте. На сьогодні є попит на духовне надбання — обмаль. Людство засіяло пшеничку із плевелами. Ми не можемо реалізувати своє покликання — бути духовним індивідуумом.

«Учень запитав Майстра:«Наскільки вірні слова, що не в грошах щастя?» Той відповів, що вони правдиві повністю. І довести це просто. Тому що за гроші можна купити постіль, але не сон; їжу, але не апетит; ліки, але не здоров'я; слуг, але не друзів; жінок, але не любов; будинок, але не домашній комфорт; розваги, але не радість; диплом про освіту, але не розум. І те, що назване, не є вичерпним списком».

 Відчуття духовної свободи дає насамперед свободу від світу, від мирської суєти. Злиття з духом і дає відчуття свободи. І внутрішня свобода досягається повністю. Загальні правила, закони, суспільна мораль у такому стані можуть не сприйматися душею і у тому числі — умом. Досягнути зовнішньої свободи від цілеспрямованого впливу суспільства вдається уникати частково, або до певної міри коригувати цей вплив. 
Визначені позбавлення в багатьох випадках нашим умом сприймаються як допоміжні способи поряд з його установками, медитаціями, афірмаціями. Так, вони є допоміжними і беруть участь в перенаправленні енергії і якщо ми відчуваємо в цьому позитив, задоволення, радість, то це підтверджує наше усвідомлене буття. Відчуття свободи дає можливості нашому єству по іншому сприймати світ і умиротворено вибудовувати з ним взаємини. Така свобода приносить нам відчуття щастя і творчий запал. Тут немає місця вульгарності. У такому стані душі наш ум про це не думає. Така свобода відкриває нам шлях на пошуки істини, на шлях здобуття духовних якостей. На цьому прикладі ми стверджуємо, що духовна свобода не створює моральних обмежень, але й не виникає потреби входити у вседозволеність у реальному світі. Цей стан Душі й Тіла, при якому до нас приходять Знання наповнення діалогу між нами й Сущим, між собі подібними і тоді наші діяння кояться в благочесті, як би самі собою. Для пояснення такої своєї поведінки ми не можемо підібрати слів. Мабуть такий стан душі й тіла наповнюється такими енергіями, яких нам не дано на даний період пізнати. Вони відкриваються в стані любові. У нас відсутня потреба в порівнянні, оцінці, аналізі, виборі. Нас у такі хвилини веде Дух по шляху життя-буття. Так, саме у хвилини осяянь, які, як зелене світло світлофора, дозволяють рухатися далі. 
Не слід очікувати при усвідомленні цієї хвилини, як панацею для вирішення всіх проблем у житті. Хоча можна багато чого в такі хвилини усвідомлено, але без очікування, тому що не кожна жива істота може в сталості приймати таку кількість енергії — вона підніме її вгору і вже як безтілесну енергію. Тут слід дещо усвідомити, дещо важливе. Неможливо прийняти всі ці знання тільки для того щоб зцілити свою Душу, отримати доступ до енергій Вселенського Розуму, наблизитися до шляхів Істини, пізнати Життя. Це занадто дрібно. Ми самі по собі дрібні. Якщо ми робимо щось, тільки щоб допомогти самим собі. Нам не вдасться по-справжньому вкластися в щось, якщо це тільки для нас одного. Для цього необхідно відчути велике устремління в передачі зрозумілих основ знань про духовний світ іншим. Тоді через нас починають рухатися позитивні очищаючі, лікувальні енергії для Душі і Тіла. Такий відчутний рух енергій в нас дозволяє нам моментально змінюватися в кращий бік — змінюється сприйняття і відчуття навколишнього середовища і змінюємося і ми самі. Це основа цих знань — прийняти для інших, відкинувши гасло — жити як інші. Таким чином ми будемо повноцінно виконувати свою місію в круговороті енергій Природи. 
Душа не знає,
Але промінець кидає
… на істину життя.
Лиш ум побачить…
… і серце лиш відчує…
І посміхнеться загадково ліс,
І відігріється Душа
В долонях любові та добра…
А я стежинкою вузькою
Іду дорогою своєю,
Немов за знаками…
Та знову й знову по стерні ступаю…
Наче босою ногою.
Та все шукаю краю,
Що істиною зветься, 
Яка правдою життя мого
Нам дається.*с.м.

Єдине безсмертя, відоме людині, іде через дитину — це реально, це факт. Саме це ми робимо в більшості випадків неусвідомлено – по зову Природи з кожною дитиною, говорячи про Божественну якість, називаючи Бога безсмертним, як духовну якість. Тобто безсмертя Бога в безсмерті духовних енергій — душ людських.
Кожна народжена людина – Божий ангел (хай хтось заперечить) і своєю появою приносить в сім'ю, у цей світ щось небесне, духовне. Однак є взаємозв’язок того, що дитина мала знання про божественне, то й у зрілому віці починає шукати це божественне, чи робить спроби, в залежності від того, як її перемолола, перевиховала суспільна бетонозмішувальна машина. І ми, батьки, як частина цього суспільства приймаємо участь в руйнації єства. Якщо ми усвідомлюємо, що саме так є, чи інакше й знаючи свої духовні потреби, то ми знову ангел Божий. Усе таки це важкувато, але приємно. 
Даємо дитині свободу. Якщо вона хоче щось зробити, вона те зробить явно, чи таємно, сьогодні, чи потім – вона досліджує життя. Це є її потреба, а не забаганки. Ми, старші, маємо збагнути, хто посилає їх так діяти і збагнути, хто дає і нам таке розуміння. Якщо це пізнавальний процес, то похвально (таємна похвала).
Не можна ні в чому гвалтувати свободу людей. Душа абсолютно добровільно пізнає необхідність сходження. Побачив шлях до сходження, то живи і будь світильником і прикладом для наслідування. Тому не перевантажуймо нікого настановами. Люди розвиваються і прийдуть самі до такого розуміння. Світильник душі знаходить шлях за своїми особливостями. Багато не приймуть в життєвій суєті життєві підказки, щоб мати можливість самому шукати таємний шлях до Істини. Тільки спостережливість і відчуття підкажуть, яке слово і справа доречна. Але потрібно спокійно приймати людські особливості. Навіть піщинки відрізняються одна від одної. Так не треба стверджувати нічого насильно, бо сказано: хто сьогодні не шукає Сущого, не означає, що не заплачуть про нього завтра. 

Сказано: «Гонителі свободи думки готують собі шлях жахливий. Оберігаймось від шляхів невігластва. Вони брудні».
 
Усе росте й рухається. Рух основа життя. Подивіться на людину – вона не може не рухатись. Спробуйте побути в стані спокою. Це не так просто. Життя — це рух енергії думки, слова, дії й усієї Природи. Душа боїться пустоти, бо тоді ум шукає енергію для тіла й, зазвичай, ця енергія є викинутою, і є негативною. Вона є диявольською. Такі вияви бачаться потім. Навіть усамітнення має бути осмисленим, як елемент пізнавання.

Спостереження за таємничістю гір, лісу, водного плеса, чи безмежного поля, яке наповнює іноді нас відчуттями нашої причетності й бачення невидимого живого руху — таке відчуття, що як би зустрілися з кимось живим. Це і є прояв потоків енергії, прояв Бога, Божественних енергій, Божественної краси, Любові, Доброти, Таємничості в будь чому: у людині, тварині, рибі, дереві, травинці, горі; і взагалі у великих тілах, або дріб'язкових речах є по силі Духу і він знає доцільність цих проявів. Ми іноді це бачимо, чуємо, відчуваємо, а якщо і нам довелося бути споглядальником, то ми вже ніколи не забудемо цих відчуттів і знаймо, що ця чистота душі нашої дає знак для продовження розмови з Сущим. 
Однак, зважмо, що все наше життя — це втеча від себе. Ми створюємо собі ідеї, створюємо речі і метушимося навколо них, аби у нас не виникали думки — хто ми такі, що являє собою наша душа, що ми представляємо себе в цьому великому світі? Але інші так важливі для нас, тому що вони допомагають нам тікати від себе. Ось чому ми всі орієнтовані на інших. Навіть ставши послідовником релігійної традиції, то ми створюємо собі Бога як іншого. І тим самим стаємо орієнтованим на іншого — повторюється та ж помилка.
Усвідомленість є та пильність у якій ми можемо жити з найменшими втратами чи розтратами життєвих енергій. Слід усвідомити, що перебуваючи в одній, або іншій крайності, ми можемо й там і там знайти позитивне. Зрозумівши це й прийнявши у своє життя, то завжди знаємо, що прийняття позитивного й правильного перебуває у визначенні, яке ми використовуємо – це легкота, яка відчувається в нашому єстві і легкота у всіх наших намірах і діяннях. Це критерій визначення правильності дій в будь якій життєвій ситуації. Спробуємо й створюємо всі умови, щоб кожна людина зрозуміла цей критерій для свого подальшого життя – легкість прийняття у відчуттях і є ознакою правильності нашого руху в житті. Це рух в себе.

РОЗУМ ДЛЯ БОГА, УМ ДЛЯ ЛЮДИНИ

Розум — це не досягнення. Ми народжуємося розумними. Дерева розумні по-своєму, у них досить розуму, щоб жити власним життям. Птахи розумні, розумні тварини. Фактично, релігія має на увазі під Богом не більше ніж те, що Всесвіт бібліотека Розуму і Мудрості, що всюди в ньому прихований розум. І якщо у нас є очі, щоб бачити, то ми побачимо його всюди. Життя є одноразове обдарування раз-розумом від народження, як організацію житія со-знаннями. Ра-розум є джерелом єдиних вселенських Знань, закладених частково у все живе і не живе. Ми це бачимо в їх самоорганізації їх життєвих процесів. Це слід усвідомити і прийняти. Тільки людина стала нерозумною, маючи стартову можливість творіння. Вона уявила себе володарем Природи від своєї особистої малості, або групи таких особистостей, які створюють ідеї та ідеології, які в підсумку виходять дуже плачевними. Расчеплення уранового ядра є цьому приклад. Це гучний кричущий приклад, а скільки маленьких таких шкідливих ідей вносять окремі особистості в життя людства, іноді заражаючи більшу частину суспільства. Людина порушила клімат, людина порушила екологію. Раніше природа була така передбачувана і така спонтанна — завжди можна було зрозуміти, коли прийшла весна. Ми могли чути всюди перші кроки весни: в піснях птахів, в листі дерев. Ми могли знати, яка буде погода завтра, спостерігаючи за заходом сонця і т. д. Екологія була абсолютно точна, все постійно повторювалося, але тепер все порушено. Причина не в природі. Людина отруїла не лише людину, вона вже отруює і природу. Тепер ніщо не повторюється: ми не знаємо, коли почнуться дощі, ми не знаємо, чи випаде в цьому році більше чи менше опадів, ми не знаємо, яким спекотним буде літо. Ритміка природи нами порушена через те, що ми розірвали природний кругообіг життя природи. На наш погляд — це результат всіх людських негативних діянь, які ми визначаємо словами: гнів, гординя, злість, заздрість, жадібність, осуд і багато інших подібних слів, за якими людина приховує свої корисливі цілі. Негативні енергії були і будуть, але людина в ім'я свого збагачення, в ім'я мнимого тимчасового володіння іншими, створивши інститут держави, створивши ряд псевдорелігійних течій в надуманій гордині прийшла до переддня кінця існування цієї цивілізації. Для цієї мети людина віддає всю життєву енергію в енергію негативних діянь своїх. Людина порушує природний плин життя.
Крім людини, нічого нерозумного не буває. Жодна істота так не поступає в організації свого життєвого простору — ні птах, ні тварина, ні дерева … Щось пішло не так? Такі речі відбуваються тільки від людини. Людський ум здавалося б маючи творчий потенціал і маючи можливість почерпувати Знання із Всесвіту за допомогою Душі зійшов зі шляху істинного, можливо, в своїй передачі життєвих функцій уму. Доброта як живильна енергія наших діянь, виходячи зі своїх принципів Миру та Злагоди не встала на шлях усвідомлення агресивного Зла. Це все образно, бо носіями зазначених агресивних енергій в більшій мірі виявилася людина, як одна з усіх істот світу цього. Людина відмовляється від вселенського Розуму і в своїй діяльності покладається на свій малостний ум. Вживаючи зараз слово Людина, то ми усвідомлюємо в цьому слові і свою особистість, як малу частку цих енергій, які увібрало в себе Людство. Життя Людини, справа рук Людини. Усвідомлюємо ці слова і запрошуємо в своє Життя Знання від Вселенського Розуму!
Якщо ми розумні, то ми вирішимо всі свої проблеми самі. Розуму досить, щоб вирішити будь які проблеми. Фактично, які б проблеми не створювалися в житті, наш розум більше, ніж ці проблеми. Це запобіжний засіб, це дар природи. Але є амбітні люди, які хочуть керувати, домінувати; є амбітні з-ума (який зійшов з ума) — вони створюють в нас страх. Страх, як іржа — він роз'їдає людську свідомість, розум. Якщо ми хочемо зруйнувати чийсь розум, перше, що слід зробити, це створити страх: створіть пекло і змусьте людей боятися — так поступали вожді, творці релігійних традицій на Землі, керівники держав, керівники маленьких колективів і основна маса глав сімей, які не дружать з Розумом. Пристрасний ум є від-родіє людське, яке ми визначаємо словом Диявол. Його устремління повністю підтвердила практика. Якщо люди стануть боятися пекла, то вони підуть кланятися служителю церкви. Вони будуть слухати його своїм его. І він стає обов'язковою умовою в захисті від Диявола і в організації життя для підготовки входження в рай. Людині просто необхідно відмовитися від будь якої діяльності і лежати під деревом до тих пір поки служитель визначить його долю. Чи влаштовує людину такий варіант? — Деяких так. Давайте всі станемо лежати — все одно кінець відомий — коли не вмирати, то день втрачати. 
Спочатку слід створити страх, спочатку слід організувати змагальність, спочатку слід створити жадібність, а решта відродиться із хламу. Розум не жадібний. Ми здивуємося, дізнавшись, що розумна людина не жадібна. Жадібність — це частина нерозумності. Ми ж накопичуємо на завтра, тому що не впевнені в тому, що завтра зможемо справлятися з життям, інакше навіщо накопичувати? Ми стаємо скнарами, стаємо жадібними, змагаємося в накопиченні, тому що не знаємо, чи зможе наш ум впоратися з життям завтра. Хто знає? Ми не впевнені в своєму умі, тому накопичуємо, стаємо жадібними, нагромаджуємо, а потім охороняємо в страху від можливої крадіжки. Розумна людина не боїться, бо вона не жадібна.
Розумна людина повністю задоволена тим, що виходить з її можливостей. Вона працює заради ймовірного, але вона не працює заради неможливого чи неймовірного. Вона усвідомлено дивиться на життя і його обмеження.

 «Жінка намагалася відкрити консервну банку, але не могла збагнути, як це зробити. І вона пішла подивитися в кулінарній книзі. Але поки вона дивилася в книгу, кухар вже відкрив банку. Жінка повернулася і дуже здивувалася. Вона запитала кухаря:
— Як ви це зробили? Він відповів:
— Мадам, якщо не вмієш читати, доводиться вдаватися по допомогу розуму! »

Розум не є чимось набутим, це вроджена якість, вона є невід'ємною частиною самого життя. Але людина перебуває в скруті з простої причини — вона також усвідомлює свою розумність. Це унікальний дарунок душі людини. Якості розуму відкриваються в хвилини прозрінь. Людина усвідомлює, що вона розумна, це усвідомлення приносить свої проблеми. Цих носіїв Розуму називають мудрими людьми, бо вони знають божественне. І, зазвичай, таких людей людство відторгує: коли витончено, а коли і грубо і цинічно. Ці проблеми в тому, що наше усвідомлення трансформоване в пізнання в нашому суспільному досвіді. Усвідомлення не пішло в життєстверджувальний досвід, а використовується віками суспільним умом за допомогою нашого ума для створення такої «якості», як его. Суспільний ум віками працює над тим, щоб забрати завуальовано функції божественного, залучаючи уми всіх особистостей. Суспільний ум може впливати, змінювати, знищувати ум людини. Суспільство його родить сильним, створює для нього живильне середовище у вигляді інформаційного забезпечення. Ця інформація створює ілюзію досягнень ілюзорної мети в змагальності по оволодінню інформацією. Ум великий притворювальник, він прикидається, що розуміє всі процеси життя і находить якісь обґрунтування на них у вигляді теорій, гіпотез і навіть застосовує це слово – розум, як категорію, якою володіє людський ум. Таких теорій достатньо у світі. Навіть той, так званий інтелект — це тільки гра навченого ума. Він не може бути творчим. Дуже наочно можна бачити інтелектуальний ум і діяння розуму в таланті на діяльності університетів, як вершини суспільного ума. Спитаймо — яка там відбувається «творча» в більшості нікому не потрібна робота? – це механізм створення видимості роботи, це липка стрічка (та, що подібна у застосуванні для мух) для залучення в клуб егоїстів початкуючих пошуковиків.

 Людина, часто захоплена придбанням інформативних знань, чим стає схожою на папугу: вона просто повторює те, чого сама не розуміє. А повторює вона це тому, що вона чула, як це повторюють інші. Цьому повторюванню спонукає ідеологія держави, починаючи від садочка і вже навчених батьків. Вона повторює, анітрохи не вникаючи в смисл. Ми знаємо, що нічого не знаємо. Ми як та дитина: яка наповнена божественними знаннями і одночасно є незнаючим світу. Так наш ум готовить самозалюбованих егоїстів. Вони не можуть любити інших і в такому неусвідомленні не можуть усвідомити можливості входження в природний божественний світ.
 Наполеон Бонапарт був одним з найбільших егоїстів в історії егоїзму, але він був переможений, і причину його поразки варто розглянути для повчання батькам і вже дорослим людям для розуміння негативних проявів з якими нам іноді доводиться зустрічатися, але найголовніше в такому розумінні усвідомлення негативу на будь якій стадії людського життя. 

 «Коли він був маленькою дитиною, коли йому було шість місяців, нянька, яка дбала про нього, залишила його в саду і пішла за чимось у будинок, і на дитину стрибнула бездомна кішка. Шестимісячній дитині … ймовірно, кішка здалася величезним левом! Усе відносне, і для маленької дитини це був великий лев. Кішка просто гралась, але дитина була так вражена, і цей шок проник так глибоко … коли він став парубком, він бився в багатьох війнах, він був великим солдатом, він міг би битися з левом — але боявся кішок. Побачивши кішку, він негайно ж втрачав усю хоробрість; раптово він ставав шестимісячним дитиною. 
 Цей факт був відомий англійському головнокомандувачу Нельсону; інакше Нельсона не можна було б порівняти з Наполеоном Бонапартом. Це була єдина війна, у якій Наполеон зазнав поразки. Нельсон випустив попереду своєї армії сімдесят кішок — для бідолахи було достатньо однієї, — і з ним трапився нервовий припадок. Він просто сказав своєму помічникові:
— Прийми командування армією. Я не можу битися; я не в змозі думати. Ці кішки вбивають мене. 
 І, звичайно, він був переможений.
Історики, які говорять, що його переміг Нельсон, неправі. Ні, його переміг психологічний трюк. Його перемогли кішки, його перемогло його дитинство, його переміг страх, над яким у нього не було контролю. 
 Його взяли під варту і заслали на маленький острів Святої Олени. Не треба було ніяких наручників, бо острів був маленький, і з нього не можна було втекти. 
 Одного разу він вийшов на прогулянку. Через нервовий зрив і поразку до нього приставили лікаря, який про нього дбав. Лікар був з ним. Вони йшли по вузькій стежині, а їм назустріч йшла жінка з великим вантажем сіна. Стежка була дуже вузька; хтось мав би поступитися дорогою. Хоча лікар і був англійцем, він все ж крикнув жінці: 
 — Відійди! Ти не знаєш, хто йде. Хоча він і переможений, це неважливо: він усе ще Наполеон Бонапарт.
Але жінка була неосвічена і ніколи не чула про Наполеона Бонапарта. Вона сказала: 
 — Ну і що? Нехай він відійде з дороги! А тобі має бути соромно. Я жінка, я несу такий важкий вантаж … Чому я маю поступатися дорогу? 
 Наполеон Бонапарт взяв лікаря за руку, відступив з дороги і сказав:
— Часи, коли гори розступалися перед Наполеоном, пройшли; мильна кулька лопнула. Я маю дати дорогу жінці, яка несе сіно. 
 У поразці він зміг побачити, що сталося: усе життя він придушував страх. Його тримали в таємниці, але тепер він став явним, страх вийшов назовні. Наполеон Бонапарт став ніким. 
 Це ситуація великого егоїста». 

Всі релігійні традиції закликають служити іншим, безкорисливості. І це правильно і це вимога духовна і вона типова в стані високої духовності. Але в пристрасному суспільстві перш за все слід хоча б навчитися любити себе — і тоді духовний розвиток почне рухатися швидше. Тому наше самолюбство, наше «Я», наш егоїзм — це природне явище.
Егоїстичність — це частина нашого соціального облаштування. До тих пір, поки ми не прийдемо до точки, де наше "я" розчиняється, то ми не можемо бути дійсно безкорисливими. Ми можемо тільки робити вигляд. Ми будемо тільки лицемірами і брехунами. Зрозуміти це трошки складно, але це може бути зрозуміле. 
Бо егоїстичність, крім соціальної наповненості, є частиною нашої фізіології. Нам просто необхідно прийняти це. Бо це частина нашої природи, це є дуже суттєвим в нашому житті. Можливо, ми вижили саме через егоїстичність, через те, що нам необхідно піклуватися про себе, любити себе. Інакше людство давно б зникло. Наприклад, якщо лев стрибає на нас і вбиває нас, то приймаємо ці його дії — будьмо вбиті. Це безкорисливість. Цей лев голодний, ми постачаємо його їжею. Це його природна потреба, щоб вижити. І слідуючи такій неприродній ідеї в повній безкорисності, то нам не слід захищати себе, нам не слід боротися. Так, це буде неспротив, це буде виглядати поверхнево, як безкорисність. Така безкорисність може існувати в неосвіченому умі. Це досить не мудро. Тіло, якщо не зуміє захиститися, загине, але Душа проти такого. Вона знає, що наше тіло, наш ум отриманий нею для проходження якогось шляху духовного розвитку. Ми погодимося, що і тіло буде виживати і згідно з тим, що якщо воно голодне, то воно згідне вбити лева для втамування голоду.
Всі ці релігії навчали нас тому, що неприроднє. Слід сказати, що таке вчення типове в високодуховному суспільстві. Адже в першому класі вчать букви та елементарні правила складання цифр і слів, але ніяк не вищу математику. Ця ідея церковниками дуже добре продумана, навчаючи безкорисності, вони мають можливість вимагати безкорисних пожертвувань для них. І в добавок вони ще пообіцяють, що така безкорисність приведе їх в царство небесне. Вони не можуть навчати безкорисності, бо для того щоб вчити таких речей, то самому слід повністю бути безкорисним. І чому ці служителі церкви вчать нас служити людству? Щось тут є мотивом?
Всі ці церковники, які говорять про служіння, безумовно зацікавлені в тому, щоб людство залишалося бідним, щоб залишалася потреба людей в служителях, щоб були сироти, вдови, старі люди, про яких ніхто не дбає, жебраки. Такі люди потрібні, абсолютно необхідні. Інакше, що станеться з цими великими слугами народу? Що станеться з усіма цими церковниками та їх повчаннями? І як люди увійдуть в Царство Боже? Ми ж знаємо, що шлях в царство небесне — це шлях душі, але не тіла. Тіло допомагає йти, але рухається Душа.
Так, ми можемо ділитися, дарувати іншим, але не принижуємо нікого служінням собі за дарування, не принижуємо себе при даруванні. Дарунки приходять і передаються від стану Душі, а не від бажання служити в ім'я обіцяного. Таке служіння — чисте приниження.

 Его існує тільки в людських особистостей, і воно починає рости паралельно розвитку дитини. Батьки, школи, коледжі, університети — усі вони старанно зміцнюють його по тій простій причині, що людина століттями як би вела боротьбу за елементарне виживання, і сильно вкоренилася ідея інституту держави, бо така ідея вигідна державі для експлуатації людини, сформувавши глибоку підсвідому установку про те, що тільки сильне его зможе виграти в боротьбі за життя. Тим самим перетворивши життя в боротьбу. Сучасні вчені зробили її ще більш переконливою теорією про те, що виживають найсильніші. Але це не факт. Поспостерігайте в лісі за деревами: сильне й могутнє дерево завжди якось знаходить буря і ламає його; красиве й здорове дерево рубає людина — і довгожителями залишаються скрипучі, хворі особини. Така ж картина спостерігається й у людському суспільстві. Аналогічна ситуація в будь-якому виді природного ареалу. 
І також неусвідомлено ми, батьки, всіляко допомагаємо дитині зміцнювати її его, і саме звідси потім виходить проблема для них. У міру зміцнення его воно починає вкривати товстим шаром мороку й негативу нашу душу і її попутника — розум. Але тоді ми стаємо закритими. І тоді наш розум починає вмирати, адже для того, щоб рости, збільшуватися й літати, йому необхідне відкрите небо, вітер, повітря, сонце. Щоб залишатися живим, йому необхідно бути в русі, але потрапивши з нашою допомогою в немилість, то він у дитині поволі перетворюється на нерухому субстанцію.

 Загляньмо у свою оцінку, щоб побачити її марноту. Бо коли ж дивимось на дітей до семи років, то всі красиві. Хоча тільки дехто звертає увагу на певні риси характеру (спокійне …). Така сила дитячої краси. Однак, з часом тіло втрачає свою вроду. Ми бачимо зовнішні обриси й відкрите обличчя, на яке найбільше звертаємо увагу й починається оцінка і того ж вчимо дітей, починаючи зі змагальності (ти ж найкрасивіша, ти ж найкраще бігаєш, ти найрозумніший), чим допомагаємо вирощувати в дітях («Я») егоїзм, який уже змалку не прислухається до потреб душі. По великому виміру, ми чогось на це не звертаємо уваги, не звертаємо уваги дитячої і самі не виявляємо духовних задатків у дитини. Будь яка добра якість народжена в проявах через свідомість без якогось постороннього впливу є підтвердженням наявності зв'язку дитини із Всевишнім. Одна справа, коли малюк дякує на вимогу старших, але краще, коли в його свідомості засвітиться яскрава зірка подяки, яка проявилася в очах, у міміці, у піднесеному настрої і таке благо-даріння принесе задоволення не тільки отримавшому, але й пославшому. Навіть така безсловесна подяка за все добре: і за мале, і за велике, не затухає, і вона приймає участь в тканні духовних якостей Всесвіту. 
Ми, дорослі, уже знаємо, що благодаріння потребують і не зовсім хороші слова чи вчинки і незалежно чиї вони є: наші, чи з оточуючого середовища.
Ще й, зазвичай, говоримо, що красота, любов — хліба в хату не приносять, а от прагматичний підхід до речей, їх вигідне використання, нахабність культивуються.

 Ми не дозволяємо дітям бути розумними. Насамперед, тому, що в такому випадку вони стали б чутливими, делікатними, відкритими через свою духовність. Розумні люди побачили б усю брехню суспільства, держави, церкви, освітньої системи. Вони завжди є джерелом бунту. Ні не в прямому сенсі. Вони як джерело поширюють духовну енергію в простір своєю присутністю, навіть без революційних слів, бо їм огидна будь яка війна і вбивства. Вони поширюють такі якості, як любов, доброта, ненасильство, милосердя, справедливість, благість. Ці якості іноді від них проникають в основну масу суспільства і ця маса піднімається на боротьбу для впровадження цих якостей у своє життя. Так не буває, бо прийнявши статус борця, від борця і погубиш своє життя. Але нарощування позитиву проходить, а відповідно і приходять в наше життя зміни у вигляді реформ. Такі праведники розуму є індивідуальностями і їх важко залякати. Їх можна знищити тілесно, але не можна поневолити. Їх можна розтерзати, але не можна змусити йти на компроміс. Їх духовні якості підуть з душею і знову увійдуть десь в нове молоде тіло, стартувавши з того рівня духовного розвитку на якому перебувала душа на момент смерті тіла.
Ніхто не хоче бунтарів, а розум — це бунт. Ніхто не хоче піддатися критичному вивченню, ніхто не хоче, щоб його авторитет зазнав сумніву, щоб його розум зазнав сумніву. Розум — цей чистий сумнів. Так, одного разу із цього чистого сумніву виникає довіра, але вона не проти сумніву; вона виникає тільки за допомогою сумніву.
 Знаємо, що довіра народжується із сумніву. Сумнів — це мати довіри. Справжня довіра приходить тільки за допомогою сумніву, заперечування, дослідження. А фальшива довіра, яка нам відома як вірування, походить із невизнання сумніву, заперечування, з руйнування всієї життєвої подорожі, дослідження, пошуку, з видачі людям готового набору інструкцій і установок. Ум приймає інструкції, установки, бо він їх творець. Ум приймає віру, а розум йде від довіри.
 Всі ці так звані релігії дали нам свої вигадки тому, що наша душа відчуває в них певну потребу через психічний стан єства, через появу устремлінь, через появу бажань в досягненні мети, в баченні і відчутті можливостей пізнавати смисл життя. На цьому шляху ми деколи виходимо за межі, прокладені і пізнані умом, то це і є справжнє цілісне життя — або ми продовжуємо створювати нові вигадки, виходячи з сьогоднішніх умов Природи і суспільства з тією ж метою, що давали нам релігійні традиції, переслідуючи свідомо чи на рівні підсвідомості те, щоб наша думка не відчувала порожнечі, безглуздості, самотності, у відчуттях, як та тріска, що пливе за течією, без мети попереду, без витоку позаду. Бо одна з найбільших потреб людського ума — бути затребуваним. 
 Ум — це частина роботи суспільства, це і продукт тіла, це і помічник душі. Але це не частина душі. Ум з позиції Божественного розглядається, як диявольське — і так воно і є. Тому для свого зростання ум потребує суспільства. Душа вимагає духовного, яке теж твориться частково в суспільстві. Чим краще влаштоване суспільство, тим більш майстерними, вмілими проявляються функції ума в його мозку. Цей ум є дверима — цей самий ум за допомогою мозку і всіх органів сприйняття і відчуття є поводирем по дорогах життя. Очі, вуха, дотики — все це тільки двері. Де б ум не блукав, про що б він не думав, не розмірковував, не мріяв, то цей самий ум в цей самий момент є дверима. Це він відкриває нам двері до Божественного. Так, той самий ум, який маємо ми — той ум, який весь час мріє і породжує доречні і недоречні думки, який наповнений бажаннями, пристрастями, гнівом, жадібністю, всім тим, що засуджується, який знаходиться поза нашим контролем, штовхаючи нас туди і сюди, виштовхуючи нас звідти і звідси, який є постійно діючим домом для божевільних — цей самий ум і є дверима. Такий ум набирає іншої якості – він усвідомлений у своїх діях.Слід розуміти, що такий ум приймає наша душа, а в цілому ми думаємо, що він звичайний. Однак у ньому є дещо незвичайним, як ми думаємо. Усвідомлений ум має відношення до світового розуму: він частина його. Його коріння йде глибоко в самий центр існування; в іншому випадку ми не могли б існувати. І він за своєю природою пошуку завжди досягає потреби в пізнанні духовних начал у нашому єстві і у Всесвіті. Навіть грішник визначений в божественному; в іншому випадку він не міг би існувати — ми його просто не визначили б. Навіть якщо існує диявол, то він не може жити без підтримки божественного. Саме наше життя можливе тільки внаслідок обґрунтованості в духовних енергіях. Наш ум мріє, уявляє, блукає, знаходиться в напрузі, в гніві, в стражданні. Як би він не рухався і де б він не рухався, він залишається частиною нашого єства в єдиному потоці енергій. І в цьому його звичайність – він влаштовує нас на цьому проміжку життя.Прийнятність такого ума душею є похвальним. Протилежне неможливо. Ми не можемо піти від впливу енергій нашої душі — це майже неможливо.

 У людських істот є ум. Однак вони можуть бути дурними. Дурість не означає відсутність ума, вона просто означає, що ми його не використовуємо. Але людські істоти можна назвати дурними, тому що стосовно людських істот є надія, є промінь світла. Людина може рости, але не росте, вона чіпляється за всі види незрілості — і в цьому її дурість. Вона продовжує і продовжує жити минулим, якого більше немає, — і в цьому її дурість. Або йде іншим шляхом — вона починає проектувати майбутнє, якого ще немає, — і в цьому її дурість. Людина має жити в сьогоденні, з глибокою пристрастю, з великою любов'ю, з інтенсивністю, з усвідомленістю, — і це є нашим знанням.
Хіба нам є потреба в ще більших знаннях? Хіба більший обсяг інформації чи більш швидкісний комп'ютер, або ще більш науковий, інтелектуальний аналіз врятує світ? Хіба зараз людство не потребує більше мудрості? Але що таке мудрість і де її шукати? Мудрість приходить разом зі здатністю бути спокійним. Просто дивимося і слухаємо. У більшому немає необхідності. Коли ми в спокої, коли ми просто дивимося і слухаємо свої відчуття, то це активізує всередині нас вільну від визначень розумність. Нехай спокій направляє наші думки, слова і справи.

 Наша сутність укорінена в нашому тілі, а наше тіло не є чимось окремим від існування. Тіло є його частиною. Наше тіло є цілий всесвіт. Чи ми можемо подумати, що наше тіло закінчується там, де закінчується наша шкіра? Наша шкіра не є, насправді, нашим верхнім шаром. Наш верхній шар, як і сутність, поширюється в усіх напрямках; він включає в себе навіть сонце. Ми можемо дихати тільки тому, що навколо нас повітря, навколо нас атмосфера…
 Нам необхідно просто відкрити себе і почнеться процес наповнення і процес віддачі. Ми стали так боятися відкритися в наготі: духовній, фізичній, суспільно-психологічній. Ми стали так її боятися, що приховуємо її. Фізичну наготу — одягом, психічну наготу — словами, а духовну наготу — ідеалами, великими ідеалами: Бог, блаженство … І ми все ховаємо і ховаємо. Можливо, нас так вчили, але ми так і брали і приймаємо. Але тепер то ми знаємо природу Божественної і Мирської чистоти. Ми ж є прекрасні такими, які є. Ми самодостатні такі, які є. Бог не створює недосконалі істоти — він не може. 
Ось в такому стані людина бачить, відчуває свою цілісність в собі і цілісність з навколишнім середовищем — життям. Вона є життя, вона є носій енергій життя, які вона споживає протягом життя. Життя — є Божественність. Людина ходить, творить елементи матеріального Божественного і духовного Божественного, виходячи своїми знанням за межі матеріального, як суб'єкт і як об'єкт в пізнанні Божественного.
 Досконалих людей немає, як немає досконалих речей, бо кожна людина по своєму визначає цю досконалість і в підсумку, десь глибоко в собі може сказати, що її не задовольняють ці параметри досконалості. Сама дія в слові визначає рух до-скону і сам рух життя передбачає мету, яку людина хоче досягнути (до себе нагнути). Це якийсь визначений людиною напрямок дій. І це ілюзорне бачення (бо саме таким воно і є) досконалості породжує напруженість в процесі досягнення. Це той відрізок життя, який ми бездумно витрачаємо від того, що є і до того (ідеї), чого ми хочемо досягнути. 
 Таким чином ми родвоюємося між тим, що є, між тією самодостатністю, яку отримали від Сущого й Природи і тим, що «сотворив» ум у своїх ідеях. Ми хочемо вірити від того, що є. Це похід від наявного Божественного в нас. Інакше ми відторгуємо свою сутність, себе і цілком покладаємося чи надіємося на якийсь шлях удосконалення, в ході якого, ми не тільки відторгуємо себе з усім, ми ігноруємо інших, інші енергії в їх життєвих потребах. Такими діями ми утруднюємо свій шлях в лоно духовності і фактично в нас переважають бажання кимось стати, реалізувати себе в суспільстві, як особистість, а не як індивідуума. Двоякість, двоїстість людської поведінки, якостей людини (наприклад, добро і зло…) виходить з самої природиБуття, як і природа Христа в образі людини і в образі Бога, як сама двоїстість Духа: позитив і негатив в енергіях негативу, який олицетворяють філософи, теологи під іменами Бога і Диявола. Люди про це знали і знають. Останній великий публічно суспільний скандал закінчився російським царизмом над Аввакумом і його послідовниками. Так в цілому вони хотіли утвердити в християнстві ці знання технічно і символьно в двохперстному накладенні хресного знамені. Це не було суттєво і не є суттєвою троїчність, як і інші ритуальні чинники. Слід розуміти цю двоїчність чи троїчність, як і все , що обумовлює наш ум, бо обумовити основу не можемо – вона є таїною, але в цілому ми маємо розуміти і сприймаємо, як єдність всіх енергій, їх взаємозвязок і їх взаємодоповненість, як єдине джерело.
Ось так ми наповнюємо життя проблемами. Ми нервуємося в тяжкості досягнень, в різниці обумовленостей і реальним життям. Фактично за ними ми не бачимо самого життя і себе в тій іпостасі, для якої покликані в цей світ: радіти життю такому, яким воно є, бо і тут тих мудрих ізумрудів вдосталь. Тоді міркуємо: чи ми приймаємо життя в природних переливах задоволеності, чи ми почнемо умом організовувати проблеми і тоді ми в таких нервозах неодноразово будемо бачити вихід із життя в очікуваній смерті. Все таке життя є суцільним стражданням, і тому саме життя важко назвати життям, бо ми у своїй бідності не бачимо красот, часто говорячи, що життя пройшло як один день. Ми в своїй пам’яті у великій кількості можемо пригадати тільки тисячу і одну проблему, з якими ми стикаємося, не приймаючи їх, не розуміючи їх причин появи у нашому перебуванні тут. 
 І вся їх, мається на увазі більшість людства, є обумовленою філософією, теологією, яка побудована на тому, що вони самі страждають у цьому тілесному житті, а після цього вони попадуть в рай. Ні, вони вже зараз в пекельних стражданнях і після смерті їх душа з тими ж стражданнями знову ввійде в ті ж проблеми. Фактично духовний розвиток призупинено. Таким чином ми сліпі, незрячі, не бачачи райських проявів у нашому житті на Землі тепер. Говорячи, що в них життя жорстоке, що життя постійна боротьба, але ж ми такою жостокістю хочемо втягнути жорстоко інших – щоб всі зазнали біди. І ця злоба їх втішає, що не одні вони такі, а і основна маса людства. 
 З таким підходом до будь якої якості чи неякості у предметах, фактах, подіях і в самих людях, то цим ми тільки тратимо енергію на боротьбу, на удосконалення, на досягнення, а не на розумне прийняття життя, не на прийняття радості за його наявність; красоти і доброти, які є в нас і навколо нас – тільки придивляймося свідомо і пильно.
Тому ми замість цих слів і їх змістовного наповнення застосовуємо слово – повнота, завершеність в діях. Сама повнота, завершеність, як і досконалість, як би мають синонімічну подібність, однак повнота і завершеність має в собі за основу духовний розвиток із життя в життя. Одначе і та невелика частина суспільства, яка у бажанні досягнути досконалості все ж приходить до розуміння марноти багатства і суспільних статусів і тоді починає приймати те тихоплинне життя, зрозумівши своє божественне покликання і повноту наявного. Фактично людина хоче виділитися з Природи, бо їй важко виживати фізично і в своєму виживанні вона покладається на ум. Ум людини допомагає створювати нові машини, нові технології для організації легшого життя. Наприклад, зброя допомагає людині забезпечувати себе необхідними продуктами і речами, забираючи в інших часто разом із життям, тобто створили ідеологію причинно наслідкової політики у війнах; або зброя є як засіб для захисту від посягань інших. Такі люди хворі, хворе і таке суспільство. Людина, яка отримала таке захворювання в боротьбі, то перш за все їх отримала від страждань душі в реалізації надуманих проблем, в тому числі і при досягненні будь якої мети, то вона придумала медицину для лікування наслідків – хвороб тілесних. Вона із-за невміння отримувати Знання, створила філософії і релігії, які створююють в людині заспокоєність і втіху, яка досить наближена до злорадства. Ось така людина – все в пошуках зовнішнього, хоча може шукати і внутрішнє, бо має такий талант, здібність, як усвідомлення. Весь інший живий світ живе на інстинктах, інтуїції і певного досвіду, як прояв великих Знань, хай навіть у невеликій кількості, але в межах їх потреб. Наприклад, тварина не робила спроб створити машину для швидкого переміщення, не створює медицини, не створює релігійних і суспільних ідеологій, навіть у примітивному визначенні, бо і в її середовищі є певна самоорганізація життя, і там є певні взаємовідносини. Але там життя приймається так як воно є.Так вони і приймають цю божественність, як людське визначення руху енергій у Всесвіті, приймають у наявному ЖИТТІ.
 Сама по собі людина життям, як би провокує себе на наповнення себе і всього життєвого простору не тільки матеріальними атрибутами, а шукає зачасту можливість пізнати повноту духовного цієї таїни життя. В цьому її покликання і кожна людина йде цим шляхом пізнання протягом багатьох життів.
 Тому страждання так сильно вкоренилися в суспільне життя, нами і тими, хто знаходиться на вершині суспільної самоорганізації: релігійні традиції, ідеології держав. І саме представники цих двох інституцій є найбільшими страдальцями, вони у своїй неусвідомленості зловтішаються, коли «створюють» страждання своїм підлеглим чи послідовникам. Це хворі, нездорові, безталанні, нетворчі, посередні, глупі люди.
 Тому то нами керують хворі душею і в своїй глибокій злобі вони об’єдналися, скеруваши всю свою енергію, логіку, хитрість, жадібність для цього і досить вміло навчилися керувати людьми, аби бути при владі і мати доступ до крадіжки грошей. Вони вишуковують різні способи і не брезгують будь якими засобами, щоб стати служителями чи політиками. Вони негласно об’єднали свої зусилля і «созидають» велику і непогрішну мораль суспільної людини в різних кодексах, правилах поведінки, церковних канонах при допомозі логіки ума, за допомогою якої можна осудити чи заборонити все з якоюсь надуманою доцільністю на всезагальне благо. Тільки слід хоть капельку знайти можливого негативу при певному перебігу можливих подій і для підстраховки в наущеніє для всіх провести тотальну заборону радості, чи іншої істинно духовної якості. І при дослідженні таких викрутасів можна знайти велику кількість блюзнірства, ханжества, неуцтва, брехні. Але ж і вони є невідємною частиною позитиву. То як можна забороняти позитив. І тому цілком логічно виходить з цього, що якщо вони не мають радості життя, в них відсутнє добролюбіє, мудрість, то вони це забороняють робити іншим. Вони і карати, осуджувати вбивати теж забороняють іншим і ці функції взяли собі. Вони проти будь яких проявів радості, людської гідності, самодостатності, незалежності, свободи. Як каліка чи неук може дозволяти нам танцювати чи дозволити творчий пошук. Вони створили при допомозі ЗМІ таке щільне насичення простору, нашого ума різною белібердою, щоб ми не були щасливими. Вони додумалися, що організувати обмеження для прояву радості в постах, якими забороняють танцювати чи при виникненні натхнення працювати, оголосивши це заборонами і назвавши це гріхом, за який вони вже можуть карати від імені Бога, але своїми руками і своїми язиками, поширюючи ідею страху і полякуваннями карами. Ось тоді вони себе почувають щасливими. Тільки вони можуть радіти, більше ніхто, тільки вони можуть красти, більше ніхто. Навіть, якщо вони не вміють радіти, то все зроблять, щоб отруїти нашу радість будь яким способом, бо бачиш… – чого це лелека біля твоєї хати змайстрував гніздо і носить тобі щастя, а ти не знаєш, що тобі по статусу не можна радіти і т. д. Хвора людина не може втішатися, радіти життю. Це технологія суспільних відносин існує давно і нас з покоління в покоління вчать страждати. Нас вчать політики взаємовідносин з її хитруваннями, бажаннями керувати кимось, бажаннями стати затребуваним і значимим самому собі, бо наша значимість значима тільки нами в нас. Інші на цей маскарад приходять до нас з своїми масками, які влаштовують нас. Ми обманюємо і ми обманюємося. Ми не можемо знати істинності інших. Ні одна психічно здорова людина не цікавиться такою політикою, такими відносинами. Людина здорова в благості, щаслива у самому житті. Любіть життя, будьте щасливі, бо Бог приходить до щасливої душі, як і ми до хорошої і красивої речі, а до тих нещасних він не може достукатися. Вони так щільно себе обплутали користолюбством, брехнею, вигодою, жадібністю, ненавистю, що до богу досить важко достукатися до їх душі. Через це він не може занести до них хоч трошки щасті, любові, доброти і милосердя. Вони страждають, бачачи чиюсь радість, чиїсь достатки. А в світі так ведеться, що страждання закривають душу для прийняття божественності і тільки благі і блогоугодні справи роблять нас відкритими для радісного і вільного життя. 
 І на завершення розуміння єдності Всесвіту чи єдності джерела всіх енергій і їх наявності вставимо притчу від Ошо. Інші роздвоєння, троїчність, багатоликість є творіннями нашого ума. І ми їх застосовували, щоб ми могли зрозуміти і прийняти приблизно в такому вигляді, як це описано в цьому процесі, який до певної міри розкривається в цій притчі.

 «В місто прийшов один великий музикант. Але, як і всі музиканти, він був дещо неординарним. Король був великим поціновувачем музики і дуже зацікавився – він попросив музиканта прийти в його палац і зіграти на його ситарі.
Музикант на цю пропозицію відповів:
-Добре, але з однією умовою. Коли я буду грати, то всі мають сидіти як мармурові статуї, щоб не було найменших рухів, навіть в знак одобрення, щоб ніхто не похитував головою до ритму чи від задоволення, а якщо хтось відійде від умов, то йому мають відрубати голову.
Короля дуже здивувала така умова, але він теж був таким же неординарним у своїх діях. Він сказав:
 — Добре, Музика має звучати.
 Всіх жителів міста попередили загодя: «Якщо хочете прийти, то будьте обережні і уважні. Під час концерту не можна робити ні одного руху»
Але це відбувається природно і як би само собою – коли ми слухаємо чудову музику, коли вона торкає наші струни душі, то наше тіло починає рухатися, пульсувати в такт музики. Все наше єство наповнюється ритмом музики. Люди теж були здивовані такою умовою. Зазвичай, музикантам подобається, коли люди рухаються, коли вони у прийнятті музики плачуть і розкачуються і вони бачать, що їх музика розчулила і схвилювала людей.
Тисячі людей хотіли послухати гру цього музиканта, але прийшло декілька сотень. Всі вони сиділи як статуї, боячись поворухнутися, бо навколо стояли стражники з оголеними мечами. Це було страшне видовище. І музикант почав грати. Він дійсно був великим музикантом, якому не було рівних. Однак через певний час декілька голів почали похитуватися, а потім їх кількість трохи збільшилася. Король був стурбований. Цих людей після закінчення музики затримали. І король спитав музиканта: 
-Я правильно тебе зрозумів? Ми маємо їх вбити?
І музикант відповів:
 — Ні. Це саме ті люди, для яких я хочу тепер грати – тільки для них, хай останні вийдуть, вони не гідні чути музику. Я просто хотів знайти цих людей, і це був єдиний спосіб їх знайти. Тому була така умова. Це люди, яких торкнула моя музика, це ті люди, які прийняли цю музику і навіть загроза смерті втратила для них значення – вони оп’яніли , вони наповнилися, вони розчинилися в музиці, вони самі стали музикою».

Пройшло єднання життя і смерті. Пройшло єднання музиканта, музики і слухачів і ми побачили цей процес, це єднання цих енергій, як однієї. І так ми маємо розуміти єдність добра і зла … — і це є предметом наших пошуків, предметом пошуків кожної Душі в нашому єстві, в наших життях. Коли ми закохуємося, то це і є цей стан єднання в нас. Ми в стані закохування, ми узріли відчули в протилежній статі щось притягуюче, позамежне, не бажаючи усвідомлювати, що це і є Бог у цьому слові –ЛЮБОВ. Протилежна стать — це граюча музика, яка подобається нам, ми приймаємо її, ми закохуємося, ми в процесі єднання, ми одне ціле: думаємо, діємо, говоримо одинаково і про одні і ті ж речі, які мають ті ж духовні якості, бо як би не завжди про одні і ті ж предмети, а про їх наповнюваність по змісту – все дише Любов’ю, Богом.
 Кожна мить блаженственна і настільки закінчена, що вона не чекає свого завершення іншою миттю, яка настає іноді в цьому житті, а іноді, може бути, і в наступному житті … Кожна мить повна, переповнена, заповнена вщерть, і вона знає тільки одне — величезну вдячність в подяці цьому прекрасному станові єства, яке неможливо висловити словами, та й потреба в цьому відсутня — адже єство не розуміє мови. Навіть подяку ми забуваємо в цій вдячності — нас визнали і ми визнані. Ми відчули цю повноту. Ми щасливі. Ми любимо одне одного. Ось такий процес бачення, відчуття, усвідомлення любові, радості, доброти в цьому процесі. Це ми бачимо, відчуваємо і в стані прийняття – приймаємо тотально і повно Бога в собі і в оточуючому середовищі, в тих діях і предметах, через які ми ввійшли в цей процес. Нас ці енергії піднімають, розширюють: ми щедрі, ми активні, ми милосердні… Саме так в дійсності проходить цей процес прийняття і пізнання Бога. Перебуваючи в такому стані, то ми побачимо, ми відчуємо, що куди б ми не направились в такому стані, навіть на гроші, то вони нам будуть приносити задоволення і радість в їх застосуванні, вони дають свободу розширювати свої можливості в добродіянні. Щоб зрозуміти суть можливостей в житті в такому стані, то для прикладу все ж зупинимося на грошах, так як вони є постійним подразником чи каталізатором у суспільних відносинах, а найбільш конкретно ми можемо бачити їх дію в сім’ї. Коли у нас немає грошей, то ми почуваємо себе зовсім кепсько – ми не можемо нічого купити і саме тоді в нас появляються великі бажання і потреби в чомусь. Тому в цьому елементі, наявності грошей прихована свобода дій, хоча тимчасова і відносна, але так є, як той же секс. Тому люди і люблять гроші … Насправді люди хочуть і шукають в наявних грошах свободу, а істинну свободу може дати Бог. Але пізнавши вперше такі відчуття, людина хоче і хоче отримувати такі відчуття постійно, думаючи, що щастя в грошах, в їх наявності. Гроші є атрибутом соціального зовнішнього в нашому житті, а відчуття в нас в середині. Тому гроші є помилкою в бажанні зберегти відчуття. Ми це маємо зрозуміти. Навіть, коли ми направляємо свою енергію на злі дії, які ми побачимо, то і вони зупинені будуть такою енергією Бога. Тому знаємо, що такий стан є на перших порах все одно пошуком Божественного. Це може відбутися вперше неусвідомлено. То знаймо, що усвідомленість може нас навчити прийняттю Бога у всьому. Ми побачимо свої необмежені можливості і їх ми маємо застосовувати в благодіяннях, бо будь які спроби, знаючи свої можливості, зробити щось неправильне, то в цей же момент ми закриваємося від Бога. В нас поселяються розчарування, проблеми,гнів і злоба на саме святе – життя.
 Ми цей процес маємо усвідомити, зрозуміти і прийняти, бо інакше ми зосереджуємося на самому об’єкті – на музикантові. Знаймо, що це є зовнішнє, тому просимо: вчіться бачити внутрішнє. Бо бачення зовнішнього не надає можливості бачити Бога в собі і в комусь. Ось чому це часто закінчується розчаруваннями, бо в реальному житті ми бачимо, ми взаємодіємо не тільки з музикантом, а й з іншими речами, фактами і діями, які наповнюють наше життя. Ми починаємо втрачати інтерес до музиканта і наш ум захоплює нас цілком до вирішення злободенних питань. А там можливі успіхи, можливі і невдачі. Ланка процесу порушена, бо в музиканта ми починаємо сприймати, як шось звичайне. Майже всі люди проходять через ці особисті досвіди і знаючи свою пристрасність до зовнішнього у життя, то все ж ми маємо можливість вибирати. Рідко яка пара вміє наповнювати інші речі, факти і дії цими відчуттями, вміє продовжувати перебувати в цьому стані прийняття. А це, ще раз повторимося, є стан Любові, стан Бога. Ми діємо по Божеські. Любові Вам усім! Любіте одне одного протягом усього життя!

 В реальності не включаємо в цей процес свій ум. Ми його можемо застосовувати, як помічника для усвідомлення, для розуміння такого процесу і це дасть нам можливість відкритись. Бо насправді, ум не належить нам. Ум нам дано суспільством. Саме при допомозі суспільного ума ми вчимоя жити, прилаштовуємося до його звичаїв, до його законів. При допомозі цього ума ми вивчаємо навколишній світ з можливістю свідомо діяти, вмінням духовно рости. Він — суспільство, чиста умовність; він повністю соціальний, навіть ту маленьку часточку генної пам’яті він несе з попереднього тіла-ума з того ж суспільства. Суспільство так сильно заповнило наш ум, що все почуте нами буде спробою суспільства маніпулювати нами навіть зсередини. Ззовні воно маніпулює суспільною мораллю, партійним статутом, поліцейським і суддею. Зсередини воно маніпулює за допомогою Бога, мнимої моральності, пекла, раю і тисячі і однієї речі. 
Є і інша категорія людей, яких в суспільстві називають божевільними, тобто, які в своїй більшості з Богом і вільні від ума. Тут не будемо говорити про людей, які зовні теж можуть проявлятися, як живучі без ума – це психічно хворі люди. Вони не співвідносяться ні до умних, ні до духовних.
Досить часто ума позбавлені є проявленим наслідком, а предтечею фактичного є наш спосіб життя: ми, або опускаємось, або піднімаємось від того рівня духовного розвитку нашої Душі в цьому єстві.
В житті, зазвичай, у своїй пристрасті, ми частіше зустрічаємо людей, які опускаються нижче тієї умовної духовності з якою ми прийшли тілом у цей світ. Будьмо особливо уважні при появі пристрасті до користолюбства, бо нашому уму, нашому оточенню це прийнятно і ми, фактично ввійшли в цей потік таких негативних енергій. І це явна підказка , що ми маємо усвідомити це і зробити крок до пошуків своєї сутності, тобто саме для того, щоб не опускатися, а підніматися.
Підняття від прийняття і усвідомлення є приємним.Ми можемо у своїй пильності цей процес регулювати чи зупинятися. Це є вже духовне розуміння, це є стезя духовного зростання. Усмвідомлення цих процесів дає нам можливість регулювати їх чи зупинятися. Вони є чуттєвими, ми їх відчуваємо, ми, як би маємо можливість їх приймати, зупинятись в прийнятті чи взагалі відмовитися від них свідомо, залишаючись в тих же мирських відносинах з людьми й природою, що передували цим пізнанням. Це фактичний початок початку пізнавання себе. Наш ум, як організатор життєвих процесів, уже чує це здаля, його енергія впливу починає втрачати свою визначальність в діях. Це є стан буття, це природний стан, тобто, не у прив’язці тільки до суспільного.Однак таке сприйняття процесу пізнавання вказує на ще наявну слабкість довіри Сущому. Нам слід усвідомити ці залишки проекцій страху в нашому умі. Ми маємо відчути безпековість самого стану в повній віддачі самозбереження своєї сутності, як би відчувати забуття всіх і нас всіма без хвилювань. Хвилювання вказує на присутність певного страху, як неутвердженості повної довіри. Від цього ми в напруженні і це є проблемами, нашим неспокоєм. У нас мало енергії для їх вирішення і ми микаємося: туди, сюди. Довіряймося Сущому і все стане на свої місця.
Ми маємо зрозуміти, що в цьому житті ми маємо приймати все, як належне нам по життю. Одне, як певний прогрес, інше для подолання в розумінні цієї підказки, яка є умовою для нашого духовного зростання. Тоді в нас поселиться спокій, умиротворення, і ми побачимо вирішуваність наших істинних потреб. Наше єство сформоване Духом і Природою так, що ми вже є самодостатніми. Саме від такого самоусвідомлення ми маємо жити і творити.
Ум — ось корінна причина всіх питань, що виникають в нас. Ум не може невимушено покоїтися, залишаючи речі такими, якими вони є. Він весь поверхова суєта. У цьому полягає природа ума. Океани не турбуються про Бога. Гори не розмірковують про Бога. Дерева не думають про Бога спеціально – вони творять в своїй радості і печалі Божественне. Спеціальне думання є усвідомлене думання, свідомі дії.
Ум обов'язково приведе нас в біду, в ті чи інші проблеми, в ті чи інші страждання чи нещастя, тому що машина — це сліпа річ. У неї немає очей, немає відчуття, немає прозріння. Ум не може бачити. Він може тільки повторювати те, що в нього закладено. Він схожий на комп'ютер; спочатку його слід запрограмувати, тобто наповнити інформацією, минулими знаннями і сьогоднішніми ідеями. 
 Інформація хороша, якщо вона зберігається в пам'яті, і кожен раз, коли вона нам необхідна, то ми легко можемо її знайти. Це прекрасний засіб, але не мета.

«У біблійній школі вчитель ставив класу питання. Він обернувся до Дженкінса: — Хто зруйнував стіни Єрихону?
Вибачте, сер, — відповів Дженкінс. — Це не я. 
Учитель був дуже роздратований. Він прийшов до директора школи і сказав:
— Я тільки що запитав Дженкінса, хто зруйнував стіни Єрихону, і він сказав, що це не він. Що ви про це думаєте?
Директор сказав:
— Я знаю родину Дженкінс багато років, і якщо він каже, що не він, значить, це не він.
Тепер учитель був ще більш роздратований. Він подзвонив до Міністерства освіти і сказав:
— Я запитав хлопчика в класі, хто зруйнував стіни Єрихону, і він сказав, що це не він. Тоді я прийшов до директора і поскаржився йому на цього хлопчика. Він мені відповів, що знає сім'ю цього хлопчика багато років, і якщо хлопчик каже, що це не він, значить, це не він. Що ви про це думаєте?
Міністр помовчав секунду, потім сказав:
Послухайте, мені набридли скарги з вашої школи. Нехай стіни полагодять, і якщо будуть ще скарги, я взагалі закрию цю школу! » 
 Саме в цьому полягає наша так звана зовнішня освіта — вона продовжує програмувати ум. Тоді він стає в нас величезною коморою пам'яті, і кожен раз, коли нам необхідно щось згадати, він може просто надати необхідне. Не слідуємо вказівкам своєї машини, а залишаємося водієм. Водій в нашому єстві — Душа. Вона визначає напрямок, яка буде швидкість, коли їхати і коли зупинитися. Якщо вона втрачає пильність, якщо її перехоплює машина і починає їхати по-своєму, то ми приречені. 
 
 Наука йде зовні, щоб прийняти закони природи — в них дозріла суспільна потреба, вони відкриті для всіх, так, що питання про саме відкриття є лише питанням часу і воно не значне в розриві. Будь яке наукове відкриття неодмінно станеться.
Інтелектуал не буде вченим. Він напише історію науки чи філософію науки, але не буде сам по собі вченим, дослідником, винахідником, першовідкривачем. Він буде просто накопичувати, узагальнювати, аналізувати інформацію. Так, в цьому теж є певна користь; в тому, що стосується зовнішнього світу, навіть інформація до певних меж має певну важливість. І реальну в рамках цього суспільства. Але у внутрішньому світі в ній немає жодної потреби. Це перешкода, вона накладає негативний ефект на внутрішній досвід.

 Наука — подальший крок. Вона — наслідок філософії. Коли думку-гіпотезу починають експериментувати, то починаємо шукати факти … адже самі по собі гіпотези часто залишаються вигадкою. Думка — це просто повітря, якщо ми не доведемо її якимись фактами. Наприклад, такими, що повітря рухається, має такий то хімічний склад … Наука виникає як результат довгої традиції філософії, коли філософія насичується, все ходить навколо, і досить близенько, але не може схопити нічого, що можна назвати фактичним. Є відчуття в пошуковця, є світові знання, а прийняття не приходить. Міркуйте, чого не приходить. Ми вже стикалися з такими ситуаціями. Але і філософія, і наука виявляються безсилими в тому, що стосується Божественного. Так, вони можуть створити теологію. Теологія — це не що інше, як філософія про Бога. Таке пізнавання не надає нам Бога. Ось чому наука постійно процвітає, а теологія постійно зазнає поразки, адже наука шляхом пізнавання має певний грунт для входження в об'єктивну реальність. Теологія хоче заперечувати існування реальності і вибудовує логічні міркування минулого і логічні міркування ілюзорного.
 У теології ж немає шляхів, що ведуть через пізнання — у них звичайне твердження того, що нібито все відбулося як константа. Життя подається, як уже визначене. Ким і кому, і яке??? Але як? Вони не можуть навіть у своїй теології увійти в глибину таких тверджень, посилаючись на непізнаного Бога, і тому вона просто залишається роздумами про вигадку. Вона розмірковує про Бога. Як ми можемо міркувати про нього, не знаючи його? Перед тим, як почати такі міркування про пізнаване, то нам необхідно мати деякого роду переживання у відчуттях. Тому теологія є не що інше, як псевдорелігія.

Можна спостерігати різні типи людей, які відрізняються по суті своїй. Їх проявлена різність в тому, яким чином вони організовують своє життя. Тобто, надаючи перевагу уму чи послуговуються мудрою розумністю. Одні не думають про майбутнє, і, як би, закінчили в житті земному всі свої наміри; інші спрямовані вперед всім духом, для них життя земне не представляє ніякого кінця, бо думати про нього вони не мають часу. Навіть не будучи дуже витонченими, ці люди серцем чують, що все попереду. То майте справу з другими, бо навіть при помилках вони все таки будуть спрямовуватися в майбутнє і тим самим вже йдуть у пошуках шляху істинного. Знайте, що Душа радіє, перебуваючи в серці люблячих майбутнє, як спосіб руху і потенціал їх невичерпний. Також дивіться співчутливо на людей, що не відають майбутнього, бо багато людей склали собі такі обмеження, що вони не можуть проявитися через каламутні обмеження ума. 
Особливості є через особистість умів. Наприклад, у нас є певне бажання, і саме цим ми відрізняємося від сусіда. Бажання створюють розмежування. Ми шукаємо щось одне, сусід шукає щось інше; наш шлях відрізняється від вашого, наша мета відрізняється від вашої. Саме в цьому наша відмінність. Коли ми глибоко рухаємося в відносини, в якийсь момент в нас виникає сильна потреба в самоті. Ми починаємо відчувати себе виснаженими, втомленими — радісно втомленими, щасливо втомленими, але будь яке хвилювання втомлює. Було нескінченно красиво бути разом, але тепер нам хочеться рухатися в самотність, щоб знову зібрати себе докупи, щоб знову переповнитися, щоб знову вкоренитися у власній істоті. Якщо ми не шукаємо шлях, то і шляху немає — немає і шляху істини і правди як такої. Тепер ми можемо сказати, що знаємо, що нічого не знаємо. Якщо немає ніякої мети для досягнення, ніякого бажання і досягати нічого, йти нікуди і усвідомивши це, то ми досягли в цю саму мить цього незнання. 
 Той, хто просить знання, не може шукати істину. Людські знання — це інформація; тільки наше єство уособлює життя. Коли ми припиняємо просити знання, прагнути до знань, то тим самим ми пізнаємо нікчемність інформації і самого знання, ось тоді і припиняємо питати про істину, шукати її, тому що істина — це мета знання. Ось тоді ми не задаємо питання, що це таке і зупиняємося в мовчанні — що говорити, про що говорити? Яка потреба в цих писаннях? І так зникає бажання писати, говорити. Прийшовши до цього розуміння ми втратимо все. Все без жалю. Ми прийшли в себе. Адже те що нам необхідно по суті відкриється саме. Життя не повторюється. Воно залишається завжди свіжим, завжди новим, завжди зростаючим, завжди досліджуючим, завжди рухається в нові пригоди. Наші старі заготовлені відповіді нічим нам не допоможуть. Фактично, вони нам завадять; не дозволять побачити нову ситуацію по іншому. Бачити світ по іншому — це дуже небезпечна ситуація; люди натовпу обов'язково спробують зруйнувати наші очі. Вони не можуть нас стерпіти. Вони несвідомо бачать в перспективі свій такий же результат і вони його не бажають. Їх влаштовує той, яким вони живуть. Побачивши нас такими, як своє дзеркало, то їм легше розбити дзеркало, ніж дивитися, споглядати себе в ньому, входячи в занепокоєння, кудись прямуючи і навіть не знаючи куди. Вони думають, що ми їх ображаємо. Саме тому ми виглядаємо в житті так нерозумно. Але залишатися дурним здається вигідніше. Щоб бути розумним, необхідно зусилля, щоб бути розумним, нам доведеться рости. А зростання хворобливе. Бути розумним означає, що нам доведеться постійно залишатися пильним і усвідомленим — про що ми в книгах постійно просили. Можливо, читаючи ці рядки ви також так розумієте житіє.

«Цуй Шу спитав Лао Даня:
 — Якщо не управляти Піднебесною, то як виправити ум людей?
 — Будь обережний, не тривож людскі уми, — відповів Лао Дань. — Ум в людини опускаеться, коли його принижують, і підноситься, коли його хвалять. Людина з опущеним умом — що в’язень; людина з вознесеним умом — все одно, що палач. Ум людини, будучи поступливим і м’яким, стає сильним і жорстоким, він і гострий, і гладенький. Запалюючись, він стає гарячим, як полум’я. Остигнувши — холодним, як лід. Так скоро він міняється, що не встигнеш погляд перевести, як він два рази побуває за межами Чотирьох морів. У спокої, він черпає свій спокій із бездни всередині себе. Діючи, він піднімається до самих небес. Що може бути більш гордим і вільним на світі, ніж ум людини?»

Людина, яка покладається в своїй життєдіяльності повністю на ум, ставить свої духовні потреби в таке становище, яке ми називаємо, душевною хворобою з її симптомами незадоволеності всім і вся. Так, ум через органи сприйняття збирає багато інформації, аналізує її, робить досліди і висновки, але не може систематизувати неочевидне, яке періодично впливає на кінцевий результат. І ця складова знаходится в духовних началах. Ми їх можемо назвати символьними словами – Розум і Знання, які і наповнені тими мудрими і необхідними енергіями, які і утворюють той врівноважуючий механізм. Хоча він також вимагає підживлення позитивними енергіями і, до речі, не тільки від людини.
 Наше серце каже: «вічність», і ум переводить — «сталість». Але ум майже нічого не знає про вічність. Він може здогадуватися про існування її в її ж тимчасових проявах, як якусь вічну таємницю. Душа прагне до вічного, але вона постійно інтерпретується умом. Однак наш неспокійний ум, закінчуючи одне, тут же замінює це іншою ілюзією, знову і знову. Ум неможливо навчити всеосяжності. Навіть інтелектуальна людина може залишатися нездібною. Бо ум став таким потужним в своїй поінформованості, що ніщо, що йде з нашої душі, майже не досягає нас, як цілісність нашого єства. А ум знає тільки дуже короткочасну любов, радість, доброту чи трохи більше довготривалу. Ум обумовлює ці якості любові в відчуття при сексі; щастя і радості від досягнутих успіхів; доброту від очікуваної вигоди. Але навіть якщо любов живе трохи довше, то в такому стані нас завжди відвідує страх, що вони можуть скінчитися. І наш страх виправданий — вони закінчуються, бо сила страху і прагматичність дозволяють уму закривати такі якості зі своєї життєвої доцільності. Ум у своїй діяльності стихійного розвитку пішов вперед, поліпшуючи побут людини, але й постійно створює умови для нових воєн. Людина розучилася чути людину, розучилася чути Природу, бо її ум впевнений у могутності зброї для знищення незгодних, або для відібрання в інших собі подібних останнього шматочка хліба. І так з покоління в покоління, від цивілізації до цивілізації. 
Крім того, наш ум, наше его, наше «Я», наш диявол дуже сприяє розвитку духовному в нашому пристрасному житті. Своїм занепокоєнням і масою інформації він шукає шляхи матеріального забезпечення та фізичного виживання в найкращих варіантах, що іноді дозволяє йому неусвідомлено споглядати підказки, які іноді стають забобонами, або безвихідь підштовхує нас до пошуку шляхів виходу і змушує звертатися до Бога в пошуках духовної підтримки. Варіантів багато. І хоча як це не парадоксально, але слід усвідомити, що на загальному фоні людства Диявол є рушійною силою у розвитку людства і самої людини, таким своєрідним механізмом, який змінює матеріальний світ і суспільні відносини, який рухає наше ество до розуміння смислу життя. 
І проблема в тому, що ум може нас обдурити. Він створює жалість. Він організовує відповідні слова, він організовує тимчасові дії без можливості повернення потерпілого до свого попереднього стану. Так він створює видимість співчуття в замінниках проявленого співчуття. Цей замінник служить втіхою. Він не реальний, але на деякий час він допомагає. Наприклад, якщо вдень ми постили і вночі нам присниться їжа, обіди в прекрасних ресторанах. Чому? Тому, що ми цілий день були голодні, і тепер нам важко спати через це відчуття голоду. Ум створює замінник, сновидіння, але ми продовжуємо спати. Ви не помічали? Вночі у нас повний сечовий міхур, і нам хочеться піти до вбиральні, але якщо ми це зробимо, то це потурбує наш сон — ум тут же створює сновидіння, що ми в убиральні. Тоді ми можемо продовжувати спати. Він дає нам замінник. Цей замінник служить втіхою. Їжа нереальна, але на деякий час сон допомагає. Ми можемо їм насолоджуватися, але він не принесе нам явного задоволення. Задоволення може принести тільки особистий досвід в повній довірі.

 «Король був дуже задоволений одним зі своїх слуг. Слуга був таким відданим, таким відданим королю; він був завжди готовий віддати за короля життя. Король був дуже задоволений; багато разів слуга рятував короля, ризикуючи життям. Слуга був його охоронцем.
Одного разу король був так задоволений цією людиною, що сказав:
— Якщо ти чогось бажаєш, якщо у тебе є будь яке завгодно бажання, то тільки скажи, і я його виконаю. Ти стільки для мене зробив, що я ніколи не зможу віддячити тобі по заслугах, відплатити тобі, але сьогодні мені хочеться виконати будь яке твоє бажання, яким би воно не було.
 Слуга сказав:
— Ти вже дав мені дуже багато. Я вже благословенний одним тим, що завжди залишаюся з тобою, — мені нічого не потрібно.
Але король наполягав. Чим більше слуга говорив, що йому нічого не потрібно, тим більше наполягав король. Зрештою, слуга сказав:
— Добре я згоден. Зроби мене королем на двадцять чотири години, а сам стань моїм охоронцем. 
 Король трохи стривожився, йому стало не по собі, але він був людиною слова і тепер повинен був виконати це бажання. І на двадцять чотири години він став охоронцем, а охоронець став королем. І знаєте, що зробив охоронець? Першим, що він зробив, був наказ вбити короля, стратити його! Король сказав:
— Що ти робиш?
— Мовчи! — сказав він. — Ти просто охоронець і нічого більше. Це моє бажання, я король!
Король був страчений, і слуга залишився королем назавжди ».

Слуги знаходять власні, манівці до того, щоб стати господарями. Ум — один з найкращих, найбільш складних, найрозвиненіших механізмів людини. Він вірно нам служив, він продовжує вірно служити нам. Завдяки його службі ми все життя повторюємо цю історію — цю історію повторює кожен. Ми зробили ум господарем, і тепер господар поводиться з нами як зі слугою.
Ум — це ясне прозріння в фактах і подіях, про які у нас немає інформації. Пам'ять може оперувати тільки тими речами, які нам вже певною мірою відомі. Але життя складається з пізнаного, непізнаного і непізнаваного. У тому, що стосується пізнаного, досить пам'яті. Саме це роблять всі наші університети і всі наші системи освіти: вони просто закладають нам на згадку більше і більше інформації. І все, що стає відоме нашій системі пам'яті, то ми зможемо тут же викласти. Цей виклад не доводить, що ми розумні.
Розум пізнається лише тоді, коли ми стикаємося з невідомим, з тим, про що у нас немає заздалегідь ніякої пам'яті, ніякої інформації. Розум означає здатність єства відгукуватися на нові невідомі ситуації. Він виходить від душі, а розум може бути реалізатором йому незнайомого, ведучи пошуки у всьому. Розум може зробити підказку через інтуїцію – так відбуваються відкриття.

П. С.Ці написані слова адресуються всім, хто може читати. Однак ми свідомі, що до часу коли ці знання у вигляді інформації набудуть поширення в суспільстві, то вже багатьох не буде в живих. Тому ми з устремлінням напишемо ці два слова для батьків у яких є ще маленькі діти. Ми і звертаємося до них – вчіться самі і вчіть своїх дітей бути гідними цього нашого покликання — духовний розвиток майбутніх поколінь. Ми це маємо продовжувати протягом семи років від народження. Далі ми маємо показати дітям суспільне облаштування, щоб дитина могла орієнтуватися в суспільних приорітетах Ми не говоримо про їх прийняття, як спосіб життя, а прийняти, як наявність.
 Той, хто не вчив жити в гармонії з природою, жити красиво, щасливо, жити в задоволення душі, то він залишив своїх дітей сам на сам з могутнім суспільством. Це той, хто не потребує духовності, як визначальність в сенсі життя. 
 Свідомі цього, батьки змалку допомагають укріпити фундамент розуміння своєї суті дитиною, суті Природи. Такий фундамент буде їм основою всього їх життя. Їх душі спілкуються з Всесвітом, вони відкрили свою душу для Бога й у подальшому ні наші бажання, ні будь які обставини не могтимуть закрити божественні ворота. Повторимося в проханні – вчимося самі і більше турбуймося про формування свідомого розуміння дитиною своєї суті з самого малку. Ціна життя – це і є істина і вона така мінлива, як життя, це і є Цілісна Природа, яка проявляється в різних якостях і явищах.
Таке бачення цілком прийнятне Духу Всесвіту, Людині, Соняху і Мурасі. Дорогий читачу, Ви це теж розумієте, бо ви прочитали цю книгу до кінця. Тепер Ви свідомі, наскільки важливий і затребуваний позитивізм людством, але аж ніяк не космічний корабель, не атомна бомба, ні серіали ТБ, ні преса, ні детективи, ні «мильні» романи, які є побічними елементами і саме вони забирають соки життя. Означені елементи не вчать жити і не дають життя, а створюють замінники, створюють ілюзорну видимість життя, отруюють душі. Зрозумівши це, то це вже є показником пошуку шляху. Істина постійно змінюється і розширюється, ось чому ми не можемо стверджувати про сталість істини і що вона є в єдності вершиною життя. Це є певний орієнтир у духовному розвитку. Для прикладу: хіба сам комп'ютер є настільки важливим, чим самі програми. Комп’ютер – це звичайна папка, але ж і програми є творінням людини. То хто є джерелом життя на Землі? …творець створив світ, а хто створив Творця?

Свідомість більшості людей не проникає в глиб космічних побудов і можливостей. Не замислюючись над сенсом принципів, люди тим роз'єднуються з Космосом. Усі творчі здібності затребувані для прояву в цьому космічному залученні, бо це прилучення стверджує сумірність, яку людство загубило. Людина, яка покликана Космосом бути творцем і співтворцем, сама по лінощах своїх зреклася цього спадку. Пройшовши свій шлях життя в діяльності, людина не прийняла космічних принципів за основу і тому світ Духу відрізняється від світу суспільних відносин, створених людиною та світом Природи. Усе переломлюється в нашій свідомості через невідповідність до законів Космосу. На шляху до Істини слід проявляти усвідомлення діянь для прилучення до духовних якостей.
Припустимо, що люди, як носії, що мають задатки свідомості на Землі і можуть еволюціонувати набагато швидше, ніж інші об'єкти планети, але відбувається дивне явище — люди відкинули пізнання Духа і помістили себе в духовну нерухомість, долучаючи всю життєву енергію в накопичення матеріальних благ, або для придбання хоча б мінімальної їх кількості для простого існування. Здається, що навіть усе в навколишньому середовищі рухається швидше, ніж людська свідомість, але якість мислення дуже мало в цьому напрямку досягла успіхів. Розширення свідомості відбувається не ззовні, а зсередини. Це коли ум у злагоді з душею сприймає усвідомлено всі факти і події світу. 

Можливо, всі ці писані слова все ще для нашого пристрасного ума, а, можливо і для усвідомленого ума чи, можливо, є грунтом для усвідомлення нашим розсудком, то і це вже є поступом Духу і поступом нашого єства в розумінні цього. Так чи інак ми йдемо до духовного при допомозі ума і тільки звільнення від думаючого ума є тим прискоренням у прийнятті духовного. Якщо є готовність і вміння, то цей поступ цілком прийнятний. Нема, то теж не біда. Нема прийняття, то залишиться розуміння можливості прийняття. Це теж є кроком в духовному зростанні і в мудрому облаштуванні життєвих процесів. Навіть, коли ми відійшли від читання і розмірковувань, поглинувшись щоденними турботами, то ці думки вже будуть відвідувати нас в певних ситуаціях, які вже будуть нагадуваннями нам про наявність в нашому житті Божественного все частіше і частіше. Однак такі пізнання майже не рухають нашу Душу і навіть більше того, ці пізнання можуть прорости не в нашому єстві, а в суспільній своїй значимості. Суспільна значимість не є рухом до світла, ми обманулися від доступу до сокровенних знань своїм умом. Ми маємо бути свідомими того, що ці слова, ці пізнання, є як би почутими, знайомими нам і тільки прийнятими вони можуть реалізуватися в нас прожиттям нашим, що дасть нам особистий досвід – або ми приймемо, або відмовимося, трактуючи цей невдалий досвід, як чергову філософську думку. Повне прийняття ми відчуємо, як наше відчуття у прийнятті такого стану. Ми тоді можемо стверджувати, що укріпилися духом. Тим паче пізнань, ситуативних підказок буде більшати, але тільки усвідомлення є можливістю в прийнятті цього Божественного у своє життя і будуть реальними кроками. Це кроки до гармонійного поєднання в нашому єстві духовного, матеріального і суспільного; поєднання душі, ума і тіла.

Практично все суспільство побудоване на амбіції; система освіти готовить тільки амбіційні уми. Це виглядає як змова — уся освітня система держав тільки й робить, що створює людей для докторів, для послідовників релігійних традицій, для психотерапевтів.
Ми, батьки, вчителі, держава і релігійні традиції, вище вказаними способами навчання і освіти на свій лад робимо дуже і дуже велику шкоду людству і Всесвіту, бо ми навмисне пригальмовуємо, або неусвідомлено не даємо розвиватися в дітях духовним проявам, у тому числі і у творчих задатках. У підсумку душі продовжують надсилатися в це людство для розвитку, а якби ми допомагали дітям і самі усвідомлено здобували духовні якості, то наша душа швидше опановувала б духовні якості і швидше переміщалася б в енергію Духу. Була б відсутня проблема перенаселення планети, зменшилося б негативу, що створило б умови спокійного й гармонійного розвитку Природи й Всесвіту. Проблем не було б – просто проходить перерозподіл енергій і зміна їх форми, їх якості і змісту.

Навчаємось помічати дрібнички життя, бо саме вони створюють його повноту. Радимося з душею – які з цих дрібничок є суттєвими для нас, чи вони є нашою нагальною потребою? А шукати починаємо у видимому — у церкві, а там лякають гріхом, засівають страх, формують винність. Придивляємось, то в дитини цих негативних якостей немає, де ж ми їх набралися? Там, де шукали. Шукайте там, де загубили – у душі. Вивчайте себе. Якщо в нас є ще сила розуму, то убережімо дітей від перегонів бажань, бо саме вони створюють проблеми. Хоча «творцями» бажань і проблем є ми самі, а так хочеться сказати в цій ситуації, що ми не маємо щастя. То, хто є творцем долі? Творіть і створите.
Але книжники до Ісуса Христа і після нього, та й зараз всі книжники будь яких релігійних традицій не допускають найпотужнішу силу в життя людини, а саме, панування Духа і постійно хочуть утверджувати в основу життя постулати книг. Носії духовного так утвердилися у відмові від книг через такі дії пристрасного суспільства і тому всі свої духовні скарби приносили в усному слові. Ми ж свідомі у сьогоднішньому затребуванні духовності Всесвітом і в першу чергу людством, а також наше видиме пошукове устремління є актуальним у затребуваності, і тому ми пишемо ці книги. Пошуковики знайдуть – їх до цих книг приведе їх душа. Вони зустрінуться.

Всі служителі релігійних традицій спотворювали космічне божественне призначення людини, бо людина сама може спілкуватися з Богом і відпаде їхня суспільна роль посередника-торгаша — ось справжня причина непосвячення людства у відкритті пізнання Світу Духа та Світу Людини. Служителі церкви кличуть у минуле, а служителі Духа кличуть у майбутнє, але живемо ми сьогоднішнім. І все ж основна маса людства має устремління в майбутнє — ось тому нами так відчувається тяжіння до пізнання майбутнього. Минулі традиції не можуть розглядатися, як принцип керівний, бо вже переросли в сталі непотрібні звички — вони є додатковим вантажем, чим обтяжують наше життя, наше розуміння сьогоднішніх потреб. Уявне благополуччя не є човен, бо серед вихорів життя не встоїть благополуччя. Тільки пізнання життєвих потоків дозволяє триматися шляху. Так, вони були актуальні в часи написання і допомагали людині побачити істину, але й тоді енергія Духа насичувала всю життєдіяльність людини і навколишнє середовище. Багато лих заподіюють ці спадщини минулого. Нові релігійні відгалуження вносять частиночки Знань постійно по крапельці, можливо, зважаючи на готовність пастви приймати ці крапельки, бо на більше вони ще не готові. І ця праця благородна.
 Але сьогодні людство зупинилося в розвитку і назріла потреба узріти і відчути велич Духа. На живодайну силу і здатність очищення вказували всі праведники світу, зокрема і Ісус Христос заповів апостолам керуватися у своїх духовних подвигах Святим Духом. Любіть Бога в собі і в інших — ось все до чого закликають заповіді християнства. Тут нічого нового. Актуально сьогодні пізнати шлях у всій чистоті через особисту чистоту, відкинути повчання минулих років. Чистота йде в наше життя з любов’ю і ми маємо повністю звільнитися від устремління до матеріальної вигоди у всьому, так і відкинути устремління до успіхів в суспільній діяльності. Але дух, який ревно оберігає свої земні звички, відчуває навантаженість. І сьогоднішня затребуваність духовного зростання вже входить корінням в майбутнє розуміння свого призначення. Людство майже зупинилося у своєму духовному розвитку і цьому є підтвердження — глобалізм, кризи, революції, війни, голод, безробіття, пересиченість грошима і владою, обманом і користолюбством, проявами почуттів лінощів, закінченості справ, самовдоволення, незадоволеності, самозречення в безвиході, як ознака малорухливості позитивних енергій у своєму середовищі. Ми самі закрили себе від енергій позитиву. При досить розвиненій самосвідомості відбувається очищення, яке звільняє дух від лушпиння. Ми готові відроджуватися духовно? Дерзайте! І маючі очі — побачать, і маючі вуха нехай почують!

Дерзання духу є початок сходження, бо дерзання не допускає малодушності. Дерзання викорінює всі спроби задовольнятися досягнутим. Подвижник знає шлях досягнення і не страшиться нічого, бо вічне наростання стверджує безмежність. Найкращий варіант знаходиться в двосторонньому зв’язку відчуттів душі і тіла. 
Звичайно, неповторне розмаїття світобудови дає кожному. Дехто відчув потяг до пізнання, як свій уділ торування шляху. Але справа в тому, що більшість людей не помічає своїх здібностей. Навпаки, вони під тиском свого ума і моральних установок суспільства намагаються погасити кожен прояв своїх особливостей. Викиньмо страх і дерзаймо в пізнанні Світу! 
Як би ми себе не позиціюнівали: чи то від потреб-бажань тіла, чи то від функцій ума, то нам слід утвердитися, що ми живемо, діємо, пізнаємо по суті від Душі і за усвідомленням енергій Духу.

Зрозумійте нас, що у нас немає потреби на рекламу книг, немає бажання поширювати ці знання, бо якщо їх не приймуть читаючі, якщо вони не відбудуться в них їх відгуком, їх досвідом, то грош ціна цим знанням, а то і взагалі ми відчуватимемо себе спустошеним, як би обікраденим. Ці пізнання, які відомі людству мають діяти, то це і буде результат, це буде поворот людства до позитиву у облаштуванні життя. Викладені знання в книгах можуть дати поштовх декому і цього нам буде достатньо. Буде достатньо їх усвідомленості і їх можливостей в стяжанні духовних якостей. Мають бути такі шукачі і вони є. Можливо, це Ви наш читач, наш пошуковець Божественного, готового влитися своїм єством і всесвітній Океан Духу. Щастя Вам і доброти! 
Ми свідомі того, що основна маса людства живе в пристрасті. Їх бажання вперемішку зі повсякденним страхом мають свою віру в себе, в свої забобони, в своїх Богах і цим вони відгороджуються від пізнання істини. Вони і її бояться. Тому досить часто вони змішують в своєму житті забобони, звички, можливості і відмову від пропозицій життя, змішують Бога і канони релігійних традицій, змішують свої страждання з слуханням і читанням устрашаючих новин в засобах масової інформації. Вони все це приймають і укріплюють свої дії відповідно до цих змішаних знань, інформацій, абстрактних голих слів в своїх можливостях сприйняття очима всього цього в різних шоу, знаходячи в них якісь ситуації, що відомі їм і цим оправдовують свій спосіб життя. Це все суєта, це все встряска повітря навкруги себе, коли ми крутимося на пильній дорозі життя. І це нас засмучує, але ми в своїй масі віримо в ці хибні наші дії, куди ми спрямовуємо свою життєву енергію. Ми не ганимо Вас, не закликаємо схаменутися, не запрошуємо до пошуків, бо Ви самі маєте усвідомити готовність до пізнання, самі схаменутися, самі визначитися з початком до пошуків Бога.
Багато хто задається питанням: чому ми на протязі життя відчуваємо потребу в духовному. І ці духовні ліки усвідомлено споживає тільки невелика частинка людей: праведники, мудрі, святі …, а їх так мало ми народили. Ми самі маємо дозріти духовно, щоб родити Духівників. У той же час ми спостерігаємо, що цього потребує весь світ, бо спостерігається, що через відсутність духовності гине світ у злобі, революціях, війнах, хворобах і інших передчасних смертях. Таке запитання залишається важливим завжди, століттями. Але навіть читаючи житіє святих чи схожі цій книзі, багато при прочитанні одного абзацу відкидають книгу — вони бояться лікувати свої Душі, вони вважають, що це нікому не потрібно, але ж потрібно це кожному. Хворі всі — але і Христос, і Будда, і Л.Костенко, і Скрябін пропонують ліки, однак, по всій видимості, ліки нікому не цікаві. А ось 11 вересня в цьому році на київському книжковому ринку одна людина продала до обіду 500 книг «Чорна магія» по 500 $ за штуку. Тут має бути якась причина. ???????
Дуже важко цікавитися духовністю, дуже важко цікавитися щастям, дуже важко цікавитися здоров'ям. Коли ці якості в нас є, то ми навіть не думаємо про них, навіть думка не визріває для подяки за їх присутність в нас, бо ми забули про їх присутність в нас. Нас суспільний ум підготував так, що ми згодні стати постійно хворими, постійно нещасними. Він у всіх видах людської духовної проявленості вибудував замінники, майже всі словесні визначення духовних якостей звів до рівня матеріальної мінімальної наповненості. Тому навіть бачення такої ситуації вже є позитивом. Ми готові до змін. 
 Спостерігач має визначитися, що він є суб’єктом цієї дії – спостереження, а об’єкт є нашим предметом, який ми спостерігаємо. Наприклад, ми спостерігаємо за прекрасною кроною дерева, за насиченістью життям в його листі, і кожна його квіточка нас притягує, а ми відчуваємо розслаблення в прийнятті цієї красоти. Нам приємно і ми, як би, забули рутину життя. Ось така сила красоти. І якщо ми так відносимося до пізнання духовних якостей, то у нас появляться і нові можливості в зміні цього прекрасного життя. 
У всьому цьому розмаїтті життя, своєї поінформованості, свого життєвого досвіду, змісту цих книг, то ви відчуєте, що у вас відбуваються зміни. Якщо ця книга вас зацікавила, то дуже добре, якщо ви зумієте прочитати всі книги, бо саме цілісне їх пізнання і дасть цілісні пізнання своїх можливостей, виходячи з потреб Душі і Тіла. При читанні і після нього придивляйтесь, прислухайтесь відчувайте себе і оточуюче середовище – і коли ви стаєте умиротвореними, спокійними, розслабленими, задоволеними собою, своїми новими відносинами до предметів, фактів, подій, до людей, і до своїх думок, слів і дій, то це явна ознака що ви все робите правильно у своєму житті. Такий стан нашого єства якби прогнозує цю правильність такими відчуттями легкоти правильність способу життя в майбутньому і убереже наш ум від «творення» проблем і напружень в собі, з людьми і з природою. Також знайте, що все, що правильно для вас, може бути неправильним для когось (навіть дітей). Тому ніякого універсального повчання бути не може по тих причинах, які описували в книгах.Ось у чому прохання індивідуальності в пізнанні, виходячи з рівня духовного розвитку кожного в окремості, виходячи з готовності вирушити в подорож у пізнанні себе, то тоді це буде і легко і приємно. Ви будете відчувати наповненість енергією і бажаннями творити, ви будете відчувати блаженство і ваше життя буде благополучним і радісним. Лелійте Душу. Бажаємо Вам щастя!
Ми вдячні Сущому, що ці пізнання йдуть і йдуть відчутним потоком, наповнюючи все наше єство і навіть проходять далі – на папір у ці слова і ми маємо тиху радість бурлящих відчуттів від того, що і інші матимуть можливість їх читати, що інші уже свідомо матимуть можливість покращувати чи збільшувати благі енергії у Всесвіті, на планеті завдяки собі і серед людей. Люди, звертаємося до всіх, творімо доброту від чистоти душевної, і Ви відчуєте зміни в кращу сторону, їх відчують інші, їх відчує Земля і Небо, бо саме для цього нас послано сюди, нас покликано для цього. Відчуйте поклик Бога у собі приємними відчуттями, полегшеним сприйняттям всіх колізій цього світу. Щасливої Вам дороги на шляху до Бога і знаймо, що цей шлях починається в нас, то і починаймо покращувати себе. Відкриваймо свої хороші сторони життя, свої слова і думки для прийняття божого благословення, наповнюємо себе і все навкруги блаженством в ділах, словах і думками.
Ці логічні речення ми не встигаємо записувати, бо відчуваємо, що цих знань надходить більше і більше, відчуваємо тим натиском як би ні з чого в грудях, який самовільно поширює свою дію по всьому тілу, начебто хоче вийти з тіла в простір. Так є. Саме ці відчуття зумовлюють усвідомити, що ми маємо писати і писати, хоча і пригальмовуємо деякі речі, знаючи що дарма, позиціонуючи написане, як перші букви абетки, як певні начала, які щн треба вивести на рівень розуміння багатьма. 
Благо-даримо Богу і всім читаючим і не читаючим за прийняття Божественності в енергіях доброти, радості, умиротворення Душею, Умом і станом Здоров’я у своє життя, у спільне життя Людей, Природи й Бога.
Якщо ви відчуєте, що готові прийняти ці знання, то вам прийдеться їх прочитати багато разів, а то і практикувати для того, щоб зрозуміти смисл і отримати свій стверджувальний досвід.

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
… пливе молитва в човнику лодонь.» Л.Костенко

4 травня 2016 року.

ОГЛАВ ЧАСТИНКНИГИ

Слово від автора1
Дух. Енергія. Основи діяльності 3
Тіло13
Душа    22
Молитва    97
Життя-буття 101
Павутина    111
Розвиток усвідомленості ума118
Пекло і рай    125
Судний день    128
Смерть    133
Похід до сущого    135
Розум для Бога, ум від людини    163
Післямова 171