У творчості мене цікавить не правда історії, а правда серця.
Мирослав Дочинець
Мирослав Іванович Дочинець народився у м. Хуст Закарпатської області 3 вересня 1959 р. у сім’ї вчителів. Батько Іван Юрійович закінчив із відзнакою філософський факультет Київського університету, але мусив учителювати в школі-інтернаті й ПТУ, оскільки відбув шість років ГУЛАГу за націоналістичну діяльність (ніс покарання водночас із Солженіциним). За словами самого Мирослава, він був людиною із специфічним способом мислення і викладу думок, і ще ранньої юності заклав у синові концептуальне сприйняття світу, у тому числі й світу мистецького. І саме батько пробудив у ньому любов до слова. Мати викладала географію.
Друкуватися Мирослав почав з шостого класу в дитячих виданнях. Був переможцем конкурсів юних літераторів. 1977 року вступив на факультет журналістики Львівського університету. Під час навчання входив до редколегії університетської багатотиражної газети «За радянську науку», згодом став редактором газети «Джерела». Професійну журналістську роботу розпочав 1982 року в газеті «Молодь Закарпаття». 1990 року заснував у Мукачеві газету «Новини Мукачева», одночасно працюючи власним кореспондентом періодичних видань «Карпатський край», «Срібна земля», «Фест». Друкувався у всесоюзних та республіканських часописах «Комсомольская правда», «Известия», «Україна», «Людина і світ», «Ранок», «Радянська жінка», «Літературна Україна», «Молодь України».
1998 року фундував у Мукачеві видавництво «Карпатська вежа». Як видавець втілює різні видавничі проекти, зокрема опікується серіями книжок «Домінія слова», «Трава Парнасу», «Книжкова полиця Вічника». Допомагає бібліотекам Закарпаття літературою.
Активно працює в літературі з 1980-х років. Автор книг: «Гірчичне зерно» (1989), «Оскал собаки» (1991), «Мукачево і мукачівці» (1994), «Мункачі з Мукачева» (1995), «Роса на фігових листках» (1995), «Він і вона» (1996), «Дами і Адами» (2002), «Гра в ляльки. Жіночі історії» (2003), «Куфрик з фіглями» (2003), «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості» (2010, війшла до шістки найпопулярніших видань за рейтингом «Книжка року-2010»), «Руки і душа та інші невигадані жіночі історії» (2011), «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (2012, висунуто НСПУ на здобуття Національної премії Т. Г. Шевченка), «Криничар» (2012, висунуто НСПУ на здобуття Національної премії Т. Г. Шевченка), «Горянин. Води Господніх русел» (2013, висунуто НСПУ на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка) та ін.
Мирослав Дочинець — член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. За плідну і самобутню творчу діяльність відзначений низкою літературних премій: «Журналіст року Закарпаття» (1998); Міжнародної літературної премії «Карпатська корона» (2004); «Золотий письменник України» (2012); Національної премії ім. Т. Г. Шевченка (2014) за романи «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» та «Горянин. Води господніх русел» (за рішенням Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка, лютий 2014 р.).
В Україні нині не знайдеться, мабуть, жодного письменника, чию творчість обговорювали б так широко, як це роблять з книжками Мирослава Дочинця. Окрім топових позицій у рейтингах книгарень, його книги також заповнюють важливу лакуну «духовного наративу» української літератури. Яскраві особистості та їхні влучні сентенції рясніють у кожному творі письменника, пробиваючи шлях до людей різного віку та соціального статусу. «Твори М. Дочинця «підмикають» читача до інтелектуального поля всієї літератури. Це окремий материк нашої літератури» (М. Слабошпицький). Це книги «глибокого дихання» (В. Базилевський), «книги, принесені янголом» (П. Сорока). А твір «Вічник. Сповідь на перевалі духу» відомий літературознавець і громадський діяч Є. Сверстюк назвав «книгою століття». І всі як один згоджуються, що одним з «головних героїв» його творів є стихія мови.
Сам автор зізнається, що в прозі «сповідує аскезу тонкого литва і холодної чеканки. Стиль – самособоюнаповнення. Писати слід так, щоб новелу можна було опорядити в рамку, як портрет чи акварель». Як зазначає Мирослав, його книги — це «книжки-метафори, міцно заломлені в закарпатську фактографію, вписані в контекст епох, але місцева історія душ людських підкреслено вплітається оригінальною мелодією до світового оркестру». На думку автора, саме література покликана примирювати людину з дійсністю, рятувати її від жорстокої «правди життя», якої дедалі більше обвалюється на наші нещасні душі. Там, де порушено баланс добра і зла, праця письменницька повинна підтримувати в людині дух доброчесності, кликати на проблиск світла в чорноті.
За останні роки завдяки романам «Вічник» і «Криничар» Мирослав Дочинець посів помітне місце в сучасній українській прозі. «Вічник», «Криничар» і новіший «Горянин» сприймаються як романний цикл, об´єднаний наскрізною ідеєю «стяжання духу». Романи розгортаються як монолог-сповідь головного героя. Автор називає його метафорично — Вічником, Криничаром, Горянином, здебільшого ігноруючи традиційне наймення, яке людина отримує при народженні. Цей художній прийом вияскравлює «надособистісний» характер виголошуваних істин. Окрім ідейної спорідненості, твори Мирослава Дочинця дуже подібні «формально» (на рівні архітектоніки, жанру, стилю). Титульні персонажі циклу мають власні рецепти духовного вдосконалення, якими, за посередництвом автора, щедро діляться з читачами. У центрі образної системи романів «Вічник», «Криничар» і «Горянин» перебуває старий мудрий чоловік, чий світогляд є квінтесенцію життєвої мудрості. Такий літературний типаж не оригінальна знахідка автора, це традиційний персонаж українського письменства ХХ століття, який знову актуалізується в сучасній прозі. Втім, під пером закарпатського письменника цей літературний психотип набуває особливої виразності, переконливості, пластичності, а головне — національного колориту. Улюблений герой М. Дочинця уособлює сковородинівський ідеал «природної людини». Він мешкає біля річки — подалі від цивілізації, мирської суєти, фальшивих цінностей. Він не прагне слави, визнання, особливого багатства (Криничар — виняток із загальної тенденції), це людина «з низів», на перший погляд, проста, звичайна, «як усі», а насправді — виняткова своєю мудрістю, душевною чистотою, добротою, «природним розумом». Герой роману «Вічник», який за сто років пройшов усі концентровані кола пекельної історії, бездомності в рідному домі, щоб дійти до істини: дім — це твоя душа. Автор шукає відповіді на дуже місткі запитання: «Хто я, звідки я, для чого я? Куди я йду»? Це можна адресувати й окремій людині, і цілому народові…
Романи «Вічник» і «Криничар» — лише сходинки до «Горянина». У реалістичному сюжеті вміщено багатий символічний підтекст, що й надає зображуваному смислової двоповерховості, притчевості. Книга втягує читача в себе, створює ефект присутності, співпереживання з героєм — старим верховинцем, загубленим у карпатських хащах, відкинутим світом і долею. Бо кожен з нас у цьому світі з чимось і кимось бореться. І перемагає лише той, хто йде до кінця. Якщо казати спрощено, то це книжка про взаємини людини з природною стихією. Але не як господаря її, а як органічної частки. Лише тоді людина незнищенна, здатна протистояти долі, залишаючись людиною. І справжні здобутки особистості вимірюються не зовнішнім успіхом, а внутрішніми перемогами над собою. Мир у душі виграє всі війни з ворожим світом. Бо людина створена не для поразки, її можна знищити, але не здолати.
Книги М. Дочинця масово ширяться серед читачів, викликають все більший інтерес за межами України. Його проза перекладалася російською, угорською, словацькою, румунською, польською, французькою, англійською, японською мовами. За романом «Лис у винограднику» готують знімати кіно. Роман «Вічник» інсценізовано студентським театром в Англії. За ініціативи педагогів підготовлено й видано версію книжки для дітей – «Бранець Чорного Лісу». Готується така ж версія роману «Криничар» – «В’язень замку Паланок».