ІI квартал 2012 р

Матеріали, зібрані у другому випуску дайджесту, висвітлюють міри впли­ву глобалізаційних процесів на стан українсь­кої економіки, визначають євроінтеграційні стратегії, політичні та гуманітарні орієнтири розвитку країни в контексті актуальних світових тенденцій, аналізують особливості державного будівництва в умовах європейської інтеграції та проблематику управління інтеграційними процесами, досліджують динаміку зовнішньої торгівлі між Україною та Європейським Союзом.

* * *

Копійка Валерій Володимирович

Євроінтеграція як стратегія розвитку України

Євроінтеграційна політика — чи не єдиний напрям зовнішньої політики України, що має ознаки сталості й неперервності. Без пе­ребільшення можемо зазначити, що становлення сучасної України протягом останніх 20-ти років відбувалося під помітним впливом ідеї європейської інтеграції. Український шлях до Європи — складний і неординарний, тому здебільшого не витримує порівнянь та аналогій, але тим він і цінний.

Відправною точкою для формування євроінтеграційної політики стала Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затвер­джена 11 червня 1998 р. Згідно з цим документом досягнення пов­ноправного членства України в ЄС проголошувалося стратегічною метою, а перехід з рівня партнерських відносин на рівень відносин у межах асоціації — головним зовнішньополітичним пріоритетом. Не­зважаючи на суттєві зміни, що відбулися у внутрішній політиці нашої держави та у міжнародній політиці загалом за згаданий період, Украї­на демонструє стійку відданість задекларованим цілям.

Сьогодні Україна прагне відшукати належне їй місце у структурі мультиполярного світу. Виконання цього завдання зумовило пере­гляд деяких засад зовнішньополітичного курсу та орієнтацію на парт­нерські відносини з широким колом країн. Проте повернення до стра­тегії багатовекторного балансування навряд чи матиме успіх в умовах, що склалися. Негативні наслідки світової економічної кризи, від яких українська економіка зазнала значних збитків, загострили і еконо­мічну, і геополітичну конкуренцію найбільших міжнародних акторів, у яку втягується й Україна. На жаль, в арсеналі української зовнішньої політики замало засобів впливу на ситуацію, що формується. Одним із них може стати Угода про асоціацію між Україною та ЄС, підписання якої очікується у грудні цього [2011] року.

Із зафіксованим положенням про європейську перспективу чи без нього Угода про асоціацію тим не менш не втрачає свого практично­го значення для обох сторін. Для Євросоюзу Угода — це елемент його «м'якої» сили, за допомогою якої здійснюється політичний, правовий, культурний вплив, а у випадку з Україною — поступове її залучення до системи безпеки вздовж кордонів ЄС. Зрештою, саме необхідність створення безпечного середовища на зовнішніх кордонах і кола друж­ніх до ЄС країн зумовили корегування інтеграційної стратегії спочат­ку після розпаду соціалістичного табору, а згодом розширення ЄС.

Угода про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною та ЄС 1998 р. заклала правові підвалини для формування відносин між ЄС і пострадянськими країнами, в межах яких не передбачалося жодної диференціації. Подібна політика пояснювалася обережною позицією Європейського Союзу щодо розпаду СРСР і мала на меті отримання гарантій безумовного виконання новими незалежними державами зобов'язань колишнього СРСР, насамперед у сфері без­пеки.

Розширення ЄС 2004 р. та 2007 р. внесло принципові зміни в геополітичну карту Європи, що перетворилася на суцільне інтеграційне об'єднання, і змусило чергового разу модифікувати інтеграційну стра­тегію, що стосувалася, серед іншого, й відносин із новими сусідами.

Інструментом підтримки демократичних перетворень та економічного розвитку в пострадянських країнах стала Європейська політика сусід­ства (ЄПС), більшість із положень якої базувалися на принципах, що визначали процес європейської інтеграції протягом усього періоду її розвитку. В теорії неофункціоналізму вони були втілені в принципі прагматичного детермінізму або прагматичних інтересів, виходячи з якого для ЄС важливо було сформувати вздовж своїх кордонів пояс стабільності та безпеки.

Незважаючи на те, що наполегливість Польщі та Швеції щодо східного напрямку політики ЄС було винагороджено започаткуванням Східного партнерства у 2009 р., бажання відкрити питання член­ства для України у Брюсселі не виявляють до сьогодні. Деякі події та процеси дозволяють стверджувати, що сподіватися на зрушення найближчими роками не варто. По-перше, поширення боргової кри­зи (Греція, Ірландія, Португалія) і проблеми функціонування зони євро завдають ударів по одній з підвалин інтеграції європейських країн — економічній. По-друге, допомога слабшим членам поляризує суспільну думку в країнах ЄС і спричиняє зростання невдоволення серед населення і великих країн-донорів, і країн, що отримують за­значену допомогу, оскільки в них відбувається скорочення видатків, що негативно позначається на соціальній сфері. Таким чином, підда­ється сумніву ще одна важлива для європейської інтеграції підвали­на — ідея солідарності європейських народів. І хоча на офіційному рівні зазначені тенденції знаходять розуміння й адекватну реакцію, за таких умов просування питання прийняття нових членів, що по­требуватимуть на першому етапі фінансової підтримки ЄС, викли­катиме роздратування й опір.

Сучасні відносини Україна — ЄС потерпають від «кризи довіри»: йдеться не лише про формат двосторонніх відносин, а й про опосередкований вплив суперництва по лінії ЄС — Росія, одним із проявів якого стала дискусія щодо участі України в зоні вільної торгівлі з ЄС та Митному союзі Росії, Білорусі та Казахстану.

Так само потребує налагодження ефективного діалогу між ЄС і Росією й безпекова сфера, де Україна виступає одним із ключових складників. Без'ядерний і позаблоковий статус покладає на Україну підвищену відповідальність стосовно власної безпеки, а також за­цікавленість у розробленні надійних гарантій безпеки не лише для себе, а й для усього Європейського континенту. Зростання кількості «м'яких» загроз безпеці (нелегальна міграція, екологічні й техногенні катастрофи), вплив яких відчули країни ЄС, вимагає спільних зусиль усіх європейських країн. В іншому разі збереження старих і появи но­вих ліній поділу в Європі уникнути не вдасться, а це матиме наслід­ком поступове нарощення конфронтації. Важко уявити без України енергетичну безпеку континенту, особливо в контексті підвищення рівня безпеки ядерної енергетики. З огляду на сказане, Україна споді­вається посісти належне місце у європейській системі безпеки, чіткі­ші обриси якої формуватимуться найближчими роками. Цій меті має слугувати і партнерство з НАТО, і головування в ОБСЄ у 2013 р.

Мета євроінтеграції України — не лише економічні вигоди, її до­цільно розглядати і як цивілізаційний проект. Попереджуючи критич­ні зауваження євроскептиків щодо кризи ідентичності і в Україні, і в Європі, краху політики мультикультуралізму й асиміляції, зростання антимусульманських настроїв у ЄС (останнім проявом чого став теракт в Осло у липні 2011 р.), зауважимо, що європейська наукова спіль­нота вже тривалий час переймається згаданими проблемами та пропо­нує оперувати такими поняттями як інтеркультуралізм (передбачає формування гібридної ідентичності, наприклад французькі алжирці) та інтегрування (спрямовується на якнайповнішу участь імігрантів у житті суспільства), взятих за основу нових моделей соціуму.

Успішний процес «європеїзації» в Україні (що розглядається клю­човим складником концепції Великої Європи) міг би стати потужним політичним і психологічним фактором модернізації російського сус­пільства, на чому наголошують російські науковці. Згаданий про­ект Великої Європи базується на пан'європейських, загальноєвропей­ських традиціях політичної думки та політичної практики, на тезі про існування двох європейських центрів політичного й економічного тя­жіння — Євросоюзу та Росії, які, попри наявність розбіжностей в інтер­есах та цілях, демонструють зростаючу співпрацю в розбудові загаль­ноєвропейських економічних, політичних, стратегічних, правових, освітянських просторів і в позиціюванні Європи у сучасному світі. Український євроінтеграційний досвід міг би відіграти важливу роль у подоланні цих розбіжностей.

Перед Україною постало багато викликів глобального, регіональ­ного, а ще більше внутрішнього характеру. Їх нейтралізація потребує часу та ресурсів (ліміт яких уже давно вичерпався), а головне — дієвої стратегії. У процесі досягнення консенсусу зі своїми партнерами і у Європі, і у світі українська сторона спирається на прагматичний під­хід. Він передбачає відстоювання власних інтересів, про що свідчить досить непростий переговорний процес щодо Угоди про асоціацію з ЄС. Не слід оминати увагою той факт, що, засвоївши уроки фінансово-економічної кризи та очікуючи на її нові прояви, Євросоюз висуватиме дедалі суворіші вимоги до держав-претендентів на членство, викона­ти які без існування міцного економічного та демократичного (зва­жаючи на положення ст. 6 ДЄС) фундаменту буде неможливо. Тому підписання Угоди про асоціацію варто сприймати як старт нового етапу відносин між Україною та Євросоюзом, сповненого ретельною та наполегливою роботою за всіма напрямами співпраці, що покладатиме подвійну відповідальність за її результати на нашу державу.

Незалежність України в глобалізованому світі:

вектори XXI століття : зб. матеріалів міжнар.

наук. конф. (22 серп. 2011 р., м. Київ) : до 20-річчя

незалежності України / упор. Я. А. Жаліло,

С. О. Янішевський. — К. : НІСД, 2011. — С. 165-171.

Радєва М. М.

Україна в глобальній економіці: виклики і можливості

Активізація процесів глобалізації визначає ключову роль цього феномена, що справляє вплив на внутрішнє життя будь-якої країни. Глобалізація стала невичерпним джерелом соц­іальних та економічних новацій, заснованих на можливостях корпорацій. Результатом глобальної взаємодії корпорацій стає міжнародне співробітництво, прискорення динаміки руху міжнародних потоків капіталу, інформації, ре­сурсів, товарів, людей; підвищення швидкості міжнародного обміну наукоємними технолог­іями і знаннями; розвиток світової інфраструктури, що дає змогу вирішувати найбільш на­гальні проблеми національних держав. Одно­часно глобальні трансформації посилюють і поглиблюють суперечності світової економіки. Зростання корпоративного впливу визначає основні напрями процесу інституціоналізації глобальних економічних відносин.

Позиціювання України в глобальному про­сторі полягає у віднаходженні "свого місця", що дасть змогу ефективно використовувати перева­ги інтегрування корпорацій у світову економіку та вирівнювати міжнаціональні суперечності.

Запізнілий вихід України на світовий ринок не дає змоги країні встановлювати правила світо­вої торгівлі, однак не позбавляє можливості про­сувати свої інтереси в міжнародному середовищі. Україна, що у 80-ті роки XX ст. посідала 62 місце серед країн-членів ООН, була приречена на три­валу й болісну інтеграцію в глобальне суспільство, яка не могла відбуватися швидко і легко.

Глобалізація світової економіки є явищем об'єктивним, що відбуватиметься незалежно від бажань окремих суспільних груп. Вирішення проблеми знаходження Україною свого місця в системі міжнародних відносин має ґрунтуватися на інтеграції українських корпорацій до світового співтовариства. Національні інтереси зумовлюють пріоритети і форми міжнародного співробітництва. Україна як дер­жава, що претендує на самостійний розвиток, процеси регіональної та національної інтеграції має поєднувати з захистом внутрішнього рин­ку, підтримкою вітчизняних товаровироб­ників, "вирощуванням" власних корпорацій, здатних успішно конкурувати з транснаціо­нальним капіталом. Процеси національної самоідентифікації стають основою ефективного використання глобальної інтеграції в інтересах власного соціально-економічного розвитку.

Трансформації глобальної економіки визна­чають специфічні прояви, глибину і тривалість кризових явищ і причини, що її породжують. Проявом глобалізації є стрімке поширення кри­зових явищ у світовій економіці. Глобалізація економіки, не запобігаючи системним кризам, змінює їх сутність і поширює негативні явища на все більшу кількість країн. Джерело проблем полягає в циклічному характері та загальних за­кономірностях розвитку глобальної капіталістичної економіки як результату накопичен­ня й перерозподілу корпоративного капіталу.

Посилення кризових процесів у глобальній економіці зумовлено характерними рисами і основними виявами глобалізації, що пов'язані з поширенням впливу корпорацій у світовій економіці. Найвпливовішими з особливостей глобалізації є інтернаціоналізація, технологіза­ція, диференціація рівня розвитку країн, посилення монополізації ринку, розширення торгівлі та її лібералізація, капіталізація, підви­щення тиску на екологію, посилення процесів злиття і поглинань, фінансіалізація, збільшен­ня обороту капіталу, нівелювання національ­но-державних відмінностей країн, локалізація позитивного ефекту, хронічні і зростаючі дисбаланси фінансової системи, поява глобальної людини-працівника, спільне вирішення гло­бальних проблем.

Найбільш надійним показником економіч­ного зростання вважають темп підвищення ВВП, від'ємні значення якого стають ознакою спаду. Зарахування країни до категорії "розвинута" здійснюється за критерія­ми "виробництво ВВП" і "виробництво ВВП на душу населення". Динаміка об­сягів ВВП України у 2000-2008 рр. має позитивну тенденцію. У 2009 р. спостерігається значний спад ВВП — на 19%, що адекватно процесам кризи у світовій економіці. Однак, незважаючи на період еко­номічного зростання, Ук­раїна не досягла обсягів 1990 р., виробляючи у 2008 р. 85,8% від рівня 1990 р.

Процес глобалізації при­водить до появи міжнародних виробничих ланцюжків ТНК з новою систе­мою міжнародного розподілу праці. У розвину­тих країнах зосереджуються науково-дослідні підприємства, органи маркетингу та управління, банки та фінансові установи; у країнах, що роз­виваються — підприємства з найнижчим орган­ізаційно-технологічним рівнем для забезпечен­ня масового виробництва стандартизованої про­дукції. Міжнародна спеціалізація країн, посилена процесами інтеграції, стає ще од­ним фактором поглиблення диспропорцій роз­витку країн.

Україна переважно експортує недорогоцінні метали і вироби з них (33,7%), мінеральні продукти (13,8%), маши­ни й устаткування (12,6%), продукти рос­линного походження (7,7%). Найзначнішими статтями експорту є мінеральні продукти (34,8%) і машини й устат­кування (13,4%).

Пріоритет підприємств чорної металургії, нафтогазового комплексу й імпортерів товарів масового спожи­вання серед найбільших підприємств України збурює залежність краї­ни від зовнішнього рин­ку та підвищує рівень впливу світової кризи на українську економіку. Краї­ни, що розвиваються, утому числі Україна, не здатні подо­лати технологічний відрив від найрозвинутіших країн, і навіть збільшують його. Такі країни змушені вести цінову конкуренцію, знижуючи витрати на оплату праці та первинну обробку сировини.

У 2010 р. Україна поставляла на ринки країн Європи 28% загального ек­спорту продукції, а на ринки СНД — 48%, з яких переважну частину (44%) — в Росію. Україна збільшила обсяги експорту у порівняні з 2007 р. на 30%, обсяг експорту у країни СНД збільшився на 50%, одночасно цей показник для країн Європи практично не змінився.

Процеси злиття і поглинання промислових підприємств стали найпоширенішими явища­ми глобальної економіки, найбільш характер­ними для періодів піднесення як окремих країн, так і світової економіки.

Українські корпорації у кризові процеси ввійшли з двома грандіозними проблемами: за­лежність нефінансових корпорацій від банків на фоні кредитної кризи та значний рівень зно­су фондів.

В Україні технологічні зміщення мають ви­ражену регресивну тенденцію. Стрімка дегра­дація науково-промислового потенціалу країни підтверджує і закріплює на майбутнє перифер­ійний статус України. Хаотичне руйнування структури української економіки, інтегрованої в економіку Радянського Союзу, та безсистем­на корпоратизація, призвели цілком прогнозовано до структурної деформації економіки.

Відмова від структурної, промислової, інвестиційної політики і наслідування принципів ультралібералізму призвела до порушення основних відтворювальних контурів економіки. Продовжується розшарування економіки на прибуткові й активні сектори та сектори, що деградують. Сфера обороту капіталу, у якій сконцентрована значна кількість фінансових корпорацій, характеризується надприбутками і високою оборотністю капіталу. У виробничій сфері експортоорієнтовані корпорації сировин­ного сектора зберігають відносну активність і рентабельність, тоді як внутрішні галузі характеризуються низькою рентабельністю та не­платоспроможністю. Зростання цін на енерго­носії і транспортні послуги посилює територіальну дезінтеграцію економіки, порушуючи спеціалізацію й кооперацію економіки.

Сировинна спеціалізація, низька оплата праці, незначне фінансування наукових дослі­джень, зростання зовнішніх заборгованостей з відповідною втратою суверенітету в прове­денні економічної політики за участю МВФ прирікають країну на нееквівалентний обмін і нарощування технологічного відставання. Пастка сировинної спеціалізації означає втрату внутрішніх джерел і перспектив економічного зростання. Панування підприємств гірничо-металургійного комплексу, їх вагомий внесок у ВВП України призвів до невтішних наслідків під час кризи. Окрім прямого впливу на національний ВВП, зниження виручки підприємств ГМК загрожує погіршенням торговельного ба­лансу, "валютним голодом", нестачею грошей для бюджетних видатків, значним підвищен­ням рівня безробіття.

Кризові процеси дестабілізували соціально-економічне становище України. Під час кризи втратила стабільність ситуація на валютному рин­ку України, національна валюта девальвувала на 40-50% відносно долара. Зростання споживчих цін становило в 2007 р. 16,6%, у 2008 р. — 22,3%. Рівень зареєстрованого безробіття у 2008 р. досяг 6% населення, що становило 1,4 млн осіб.

Криза ліквідності банківської системи не оминула й Україну, яка є учасником глобаль­ного фінансового ринку капіталів. За даними НБУ, на 01.01.2008 р. зобов'язання банків ста­новили 529 млрд грн. За даними Асоціації ук­раїнських банків, на кінець 2010 р. зобов'язан­ня банків дорівнювали 804,4 млрд грн. (чисті активи — 942,1 млрд грн.), на кінець першого півріччя 2011 р. — 872 млрд грн. (1019,8 млрд грн.).

В економіці України кризові процеси вияви­лися через кризу ліквідності, що обмежило доступ до зарубіжних кре­дитів; кризу в житловому будівництві, викликану значним скороченням іпо­течного кредитування бан­ками; зростання цін на енергоносії, що автоматич­но призвели до зростання цін на більшість українсь­ких товарів і послуг; зрос­тання рівня інфляції в Ук­раїні, яка інтегрована у світову економіку. Сис­темні проблеми українсь­кої економіки, такі як без­відповідальність чиновниц­тва, дотримання індивіду­ально-кланових інтересів, технологічна деградація, роблять перспективи Ук­раїни невтішними. Песим­істичним варіантом роз­витку може стати економі­чна дезінтеграція регіонів за етнічними і мовними ознаками, а оптимістичним — закріплення вторинного сировинно-до­поміжного статусу для цілісної країни.

Тяжкі наслідки кризи для України посилю­ються пасткою зовнішньої боргової залеж­ності. Необхідність реструктуризації наявної заборгованості та одночасно потреба в нових позиках означають втрату економічної само­стійності та подальшу відмову від внутрішніх резервів розвитку.

Аналіз розвитку підконтрольних процесів дає змогу спрогнозувати тенденції глобалізації:

• подальша локалізація позитивних ефектів глобалізації, перерозподіл якості життя на ко­ристь окремих країн та народів, масова передача негативних наслідків глобалізації (соціальних, культурних, морально-психологічних) у країни "третього світу";

• зростання ролі країн "ядра", що включає США, Японію, держави Європи внаслідок локалізації інвестицій, ресурсів, технологій у про­відних країнах;

• одночасне посилення глобального і локального характеру соціально-економічних процесів;

• зміна світових країн-лідерів через світову кризу;

• посилення процесів транснаціоналізації і капіталізації;

• інтенсифікація розвитку інтелектуальної власності як основи зростання національного багатства;

• посилення релігійної ворожнечі, соціально-етичних конфліктів;

• концентрація на ринках розвинутих країн, встановлення контролю над прибутковими сферами діяльності для отримання доходів від володіння монопольною рентою;

• зростання глобальної залежності корпорацій та глибини їхньої інтеграції, скорочення обсягу та зменшення ролі традиційної форми міжнародної комерційної торгівлі та посилення товарообміну в межах корпорації;

• тотальна галузева консолідація, ймовірність створення міжнародних суперкорпорацій шляхом злиття, поглинання або об'єднання найбільших ТНК світу;

• поява ряду нових соціально-економічних явищ: безфабричне виробництво, інтернаціоналізація, міграція; створення "глобальної людини-працівника" тощо.

Для України прогнозовані позитивні резуль­тати глобалізації, пов'язані з отриманням пере­ваг від виробництва та реалізації інноваційної конкурентоспроможної продукції; можливостя­ми повнішого використання переваг міжнарод­ного поділу праці; отриманням допомоги міжнародних фінансових організацій; виходом на світові ринки конкурентоспроможної наукоємної продукції; використанням досвіду еконо­мічних трансформацій в інших країнах; застосу­ванням передових технологій; підвищенням про­дуктивності, зниженням витрат виробництва.

Прогнозовані негативні результати глобал­ізації пов'язані зі статусом України як слаборозвинутої країни з низьким рівнем ВВП на душу населення, що обмежена в свободі еко­номічних та політичних дій, визнала та закон­сервувала своє периферійне місце у світі. Посилюватимуть негативну дію глобалізації зане­пад неконкурентоспроможних українських виробництв і втрата частини національної куль­тури. "Периферійний зовнішньоекономічний імідж" України впливає на ефективність міжна­родної діяльності українських корпорацій.

Процеси регіональної та національної інтег­рації країна має поєднувати із захистом внутрі­шнього ринку, підтримкою вітчизняних това­ровиробників, "вирощуванням" власних корпо­рацій, здатних успішно конкурувати з трансна­ціональним капіталом. Альтернативою економ­ічної і владної експансії глобальних іноземних корпорацій мають стати національні корпорації на основі подальшої регіоналізації, вибір напря­му якої враховуватиме рівень економічного й інституційного розвитку країни як основний принцип формування інтеграційного об'єднан­ня; розумне встановлення цін на енергоносії і важливі сировинні ресурси; тверезе оцінюван­ня ролі допомоги з боку розвинутих країн світу та міжнародних економічних угруповань; оста­точне позбавлення ілюзій щодо можливостей швидко вирішувати економічні проблеми та здійснення інституціонального реформування з урахуванням національної специфіки.

Фондовый рынок. — 2012. — № 12. — С. 18-23.

Покришка Дмитро Степанович

Торговельні відносини України з Європейським Союзом в умовах глобальної невизначеності

В умовах посилення глобалізаційних інте­граційних процесів реалізація економічного потенціалу країни в міжнародному поділі пра­ці є головним критерієм конкурентоспромож­ності національної економіки. Саме на цьому рівні виявляються ступінь розкриття націо­нальних конкурентних переваг, функціональ­ний вимір інтеграції економіки країни в гло­бальне господарство.

Зовнішня торгівля традиційно є одним з основних чинників економічної динаміки України. Структура зовнішньої торгівлі до­зволяє мати уявлення про конкурентні пози­ції країни на світових ринках, виявити еконо­мічні «ніші», в яких вона є конкурентоспро­можною. Отже, стан і розвиток торговельних відносин із ключовими зовнішніми партнера­ми має критичне значення для економічного розвитку України. Останнє полягає у важли­вості змін зовнішнього попиту як джерела зростання промисловості та сільського госпо­дарства, чинника просування інвестиційних ініціатив через забезпечення імпорту облад­нання й товарів, що використовуються в модернізаційних проектах вітчизняного бізнесу.

Нарощення економічного співробітництва із країнами ЄС залишається ключовим стратегічним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку України, реалізація якого є перспективним продовженням діалогу між Україною та ЄС у процесі прагматизації двосторонніх взаємовідносин.

У період значного економічного зростання економіки України зовнішня торгівля з Європейським Союзом розвивалася досить актив­но. Протягом 2001-2008 років зовнішня торгівля товарами між Україною і ЄС зросла на 36,4 млрд дол. Експорт товарів з України до країн ЄС збільшився з 5,7 до 18,1 млрд дол.; імпорт із країн ЄС до України — з 4,8 до 28,9 млрд дол. і пе­ревищив рівень 2001 року у 6 разів. Впродовж 2002-2008 років середньорічне зростання вар­тісних обсягів експорту та імпорту становило 18.5% і 29,4 % відповідно. Незважаючи на те, що Україна здійснює зовнішню торгівлю з усіма країнами ЄС, у ге­ографічному розрізі імпортні та експортні по­токи мають значний рівень концентрації. Так, у зовнішній торгівлі України з країнами ЄС на п'ять найбільших торговельних партнерів у 2008 році припадала понад половина експорт­них поставок (Німеччина, Італія, Польща, Нідерланди, Угорщина) і близько 60 % ім­портних (Німеччина, Італія, Польща, Фран­ція, Чехія). Такий високий рівень географіч­ної концентрації зовнішньої торгівлі збері­гається протягом всього періоду після розши­рення ЄС 2004 року.

При цьому торговельні відносини між Україною та Євросоюзом є несиметричними. Незважаючи на високі темпи зростання тор­гівлі України з ЄС, за даними Євростату, для ЄС частка торгівлі з Україною залишається вкрай незначною. Водночас незначна частка України в загальному товарообороті ЄС ра­зом із великою значимістю Євросоюзу для зо­внішньої торгівлі України є свідченням зна­чного потенціалу та переваг, які Україна може отримати від тіснішого економічного співробітництва з ЄС.

Загалом можна визначити низку ключових чинників, що впливали на динаміку та форму­вали структуру зовнішньої торгівлі між Ук­раїною та ЄС у докризовий період:

• поетапна лібералізація торговельного ре­жиму України та вступ до СОТ, що сприяло покращенню доступу до ринків багатьох країн та усуненню торговельних бар'єрів на низку товарів українського походження;

• зростання економік країн ЄС, що обумо­вило формування попиту на сировину та інвестиційну продукцію українських підприємств;

• інвестиційна активність у країнах ЄС;

• зростання цін на європейському ринку на ключові традиційні товарні групи українського експорту, що сприяло розвитку експорту сировинної та низькотехнологічної продукції вітчизняної металургії, хімічної промисловості, добувної промисловості та сільськогогосподарства;

• цінова конкурентоспроможність українських товарів;

• надання Україні з боку ЄС статусу країни з ринковою економікою в контексті антидемпінгових розслідувань і, як наслідок, зменшення кількості таких розслідувань.

У товарному імпорті з країн ЄС у 2008 році переважали машини та обладнання — 25,4 % (7340,0 млн дол.), продукція хімічної промисловості та пов'язаних із нею галузей, включаючи полімерні матеріали та каучук — 21,1 % (6083,6 млн дол.), а також тран­спортне обладнання — 15,0 % (4329,1 млн дол.).

Зміни галузевої структури імпорту з країн ЄС до України відбувалися досить повільно, чому сприяло відносно рівномірне зростання його обсягів за всіма агрегованими товарними групами. Значною мірою це є свідченням зростання як споживчого, так і інвестиційного попиту в Україні на продукцію, що походить із країн ЄС. При цьому за всіма товарними групами темпи приросту імпорту були вищими, ніж динаміка експорту.

На розширення імпортних поставок пози­тивно впливали такі чинники:

• поетапна лібералізація торговельного ре­жиму України та вступ до СОТ що пов'язано зі зниженням рівня тарифного захисту вітчиз­няного ринку та вдосконаленням зовнішньоторговельних процедур;

• зростання рівня життя і стимулювання споживання внаслідок експансивної політики соціальних витрат в Україні у 2005-2008 роках;

• технологічне переоснащення виробництва, що зумовлювало зростання попиту на інвестиційну продукцію та обладнання європейських виробників;

• зростання залучення в економіку України європейських інвестицій, що спричиняло активізацію попиту на європейську продукцію підприємств з іноземними (в тому числі із країн ЄС) інвестиціями;

• зростання обсягів кредитних ресурсів внаслідок розвитку банківської системи України;

• активне залучення українським бізнесом зовнішніх боргових ресурсів, що дозволяло збільшувати імпорт для цілей модернізації промислового виробництва.

Вочевидь, економічне співробітництво України та ЄС не могло уникнути впливу за­гальносвітової рецесії. Зниження економічної активності як в Україні, так і в країнах ЄС, спричинене світовою фінансово-економічною кризою, а також зміною умов торгівлі, в ціло­му негативно вплинуло на показники торгівлі товарами між Україною та ЄС і зумовило різ­ке падіння її обсягів.

Для економіки України вплив кризи по­лягав у опосередкованих ефектах внаслідок дії негативних чинників рецесії на міжнарод­них товарних ринках і ринках капіталу.

Як наслідок, у 2009 році порушилася тен­денція стійкого зростання двостороннього зо­внішньоторговельного обороту товарами між Україною та ЄС. У 2009 році реальний ВВП України скоротився на 14,8 %, а зниження ВВП ЄС склало 4,2 %, що зумовило відповідне па­діння попиту. Темпи падіння українського експорту до ЄС у 2009 році порівняно з 2008 роком скла­ли 47,6 %, імпорту з ЄС — 46,7 %. Як наслідок, загальний обсяг зовнішньої торгівлі України з ЄС зменшився до рівня, зафіксованого три-чотири роки тому: експорт склав 9,5 млрд дол., імпорт — 15,4 млрд дол.

Падіння обсягів експорту з України до ЄС відбулося майже в усіх товарних групах. У вартісному виразі найбільше скоротився екс­порт мінеральних продуктів (на 56,8 %), тран­спортного обладнання (на 56,8 %), чорних ме­талів та виробів з них (на 66,3 %), хімічної продукції (на 51,5 %), сільськогосподарської продукції (на 39,2 %). Як бачимо, найбільшо­го зниження експорту зазнали товарні групи, що були основними рушіями розвитку екс­порту до ЄС у докризовий період. Зростання попиту з боку країн ЄС зафіксоване лише в торгівлі харчовими продуктами, обсяг експорту яких у 2009 році збільшився на 22,2 %. Але, зважаючи на незначну частку цих товарів у за­гальному обсязі експорту до ЄС, вагомого по­зитивного впливу на експортну динаміку еко­номіки України це не мало.

Ключовим проявом неефективності сфор­мованої моделі конкурентоспроможності економіки України у 2009 році став низький рі­вень реалізації потенціалу цінової конкурентоспроможності. В умовах структурних зла­мів на світових ринках, значного скорочення зовнішнього попиту і втрати можливості ак­тивно залучати боргові ресурси девальвація гривні в кінці 2008 року не мала вагомого впливу на активізацію експортної діяльності, а її позитивний ефект виявився надзвичайно короткотерміновим. При цьому зниження вартості гривні стало одним із головних чин­ників обмеження імпорту в Україну, спричи­нивши зростання його вартості.

Розгортання кризових явищ у світовій та вітчизняній економіках, обумовивши різке па­діння експорту й імпорту, забезпечили також скорочення дефіциту в торгівлі України з ЄС. За результатами 2009 року дефіцит торгівлі товарами становив 5,9 млрд дол. порів­няно з 10,7 млрд дол. у попередньому році. Досягнення такої динаміки було забезпечене значним синхронним скороченням експорту та імпорту внаслідок стиснення зовнішніх ринків і відповідно внутрішнього попиту че­рез зниження доходів та нестабільність ринків боргового фінансування, а тому не свідчить про започаткування вагомих системних зру­шень у зовнішньоторговельній співпраці з ЄС. Очевидно, що без принципової зміни структу­ри експорту негативний баланс у зовнішній торгівлі України з ЄС зберігатиметься трива­лий період, оскільки в країні існує високий стійкий попит на продукцію ЄС, необхідну для модернізації внутрішнього виробництва та задоволення потреб споживачів у товарах тривалого використання.

Враховуючи зазначене, динаміка зовніш­ньої торгівлі 2010 року свідчить про віднов­лення докризових тенденцій. Незначна зміна її структурних параметрів зумовлена відсут­ністю будь-яких значущих кроків в економіч­ній політиці України щодо трансформації на­ціональних конкурентних переваг.

Збільшення вартісних обсягів товарного експорту до ЄС у 2010 році порівняно з попе­реднім роком, за даними Державної митної служби, загалом становило 37,4 %. Хоча зрос­тання експорту відбулося за всіма товарними групами, проте в цей період посилилася сиро­винна залежність України від ринку ЄС — за­фіксовано найбільше зростання обсягів екс­порту сировинних і низькотехнологічних ви­робництв. В 2010 році у товарній структурі екс­порту України до країн ЄС найбільшу питому вагу складали чорні метали та вироби з них — 31,3 % (4093,2 млн дол.), мінеральні продукти — 18,7 % (2438,2 млн дол.), продукція хімічної промисловості — 5,9 % (768,5 млн дол.), сільськогосподарські продукти — 12,4 % (1616,1 млн. дол.). Натомість сукупна частка машин та обладнан­ня, транспортного обладнання складає лише 14,0 %.

Післякризове відновлення економіки України сприяло зростанню попиту на євро­пейську продукцію як споживчого, так й інвес­тиційного характеру. Позитивна динаміка то­варного імпорту в 2010 році становила 24,2 %. Найсуттєвіше відбувалося зрос­тання попиту на іноземну продукцію машино­будування — як товарів тривалого циклу спо­живання, так і інвестиційних товарів.

Динаміка торговельного співробітництва України з ЄС доводить, що торговельні пото­ки є неоднорідними як за структурою, так і технологічним наповненням. Розвиток еконо­мічних відносин України з ЄС засвідчив наяв­ність суттєвих дисбалансів та диспропорцій двостороннього зовнішньоторговельного спів­робітництва, їх перманентне наростання є загрозливим для стійкого розвитку країни, по­силює «відірваність» національної економіки від тенденцій світового розвитку. Як наслідок, двостороння торгівля відбувається на неекві­валентній основі, коли технологічна та іннова­ційна рента значною мірою оплачується ре­сурсною рентою, що закріплює низькотехнологічну модель конкурентоспроможності еко­номіки України.

Розрахунки показують, що в структурному розрізі протягом 2001-2010 років значних змін порівняльних переваг України в торгівлі з ЄС майже не відбулося. Найбільшими вони були в торгівлі за такими товарними групами: недорогоцінні метали, продукти рослинного походження, жири та олії тваринного або рос­линного походження, мінеральні продукти, окремі товари хімічної промисловості, про­дукція легкої промисловості.

Переважна частина українського експорту до ЄС, зокрема метали, продукти нафтопереробки і харчові продукти, які є товарами з до­сить низьким рівнем доданої вартості, залежать від нестійкості й циклічності коливань цін на світових ринках. Разом з тим рівень товарної концентрації експорту є значно вищим, ніж ім­порту України з ЄС, що свідчить про вузькість асортименту товарної торгівлі України.

Наслідком прояву зазначених тенденцій стало формування протягом останніх семи ро­ків (2005-2011 роки) від'ємного сальдо в зо­внішній торгівлі України з ЄС. Значне переви­щення темпів зростання імпорту товарів над експортом протягом 2005-2008 років зумови­ло зростання від'ємного сальдо з 2,7 млрд дол. до 10,7 млрд дол. (у 2004 році воно було позитивним і становило 1,6 млрд дол.). Кризові явища 2009 року обумовили випереджаюче скорочення імпорту товарів з країн ЄС до України порівняно з експортом вітчиз­няної продукції на ринок Євросоюзу внаслідок скорочення споживчого та інвестиційно­го попиту на підґрунті зменшення доходів населення, зниження прибутків і зростання витрат підприємств. Це привело до майже подвійного скорочення негативного торго­вельного балансу з країнами ЄС. Ця тенденція є додатковим підтвердженням висновку про те, що українська економіка не спромоглася використати потенціал оновлення внаслідок дії чинників фінансово-економічної кризи для трансформації власних конкурентних пе­реваг.

Погіршення зовнішньоторговельного ба­лансу відображає вузьку експортну базу еко­номіки України, підкреслює її структурні недосконалості, свідчить, що в ній не акумульо­вано достатнього адаптаційного потенціалу, що призводить до перевищення темпів приросту імпорту над експортом. Крім того, дина­міка внутрішнього виробництва не встигає за зростаючим інвестиційним попитом, а збільшення реальних доходів населення та розши­рення обсягів споживчого кредитування в умовах низького рівня вітчизняної пропозиції обумовлює підвищення попиту на імпортова­ні товари тривалого користування.

Таким чином, первинними обмеження­ми, що стримують поглиблення торговель­них взаємозв'язків України з ЄС, є чинни­ки, які за своїм характером стосуються пере­дусім структурних і технологічних аспектів розвитку української економіки. Вони поля­гають у повільності необхідних структурних перетворень, повільному зростанню рівня інноваційно-технологічної конкурентоспроможності як вітчизняних виробників, так і країни в цілому, невідповідності продукції європейським стандартам, недоліках страте­гічного управління підприємствами. Низький рівень дієвості економічної політики держави щодо усунення цих чинників і зумовлює низь­кі темпи нарощування конкурентних позицій України на ринках країн ЄС.

Крім того, ЄС є значним джерелом інвести­цій та інвестиційного імпорту в Україну, необ­хідних для її технологічної модернізації та еко­номічного розвитку. Отже, посилення і погли­блення співпраці з країнами Європейського Союзу є важливим напрямом політики забез­печення конкурентоспроможності економіки України.

Стратегічні пріоритети. — 2012. — № 1. — С. 18-31.

Бутирська Т. О.

Трансформація теми європейської інтеграції в контексті теорії і практики державного будівництва

Останнім часом проблема євроінтеграції набуває нового звучання в контексті подій, що розгортаються у контексті державного будівництва в Європі, зокрема, і у світі в цілому.

Передусім слід, на наш погляд, відмітити ту істотну обставину, що сьогодні ця проблема отримала свою нову, дещо несподівану інтерпретацію, яка може суттєво змінити її принципові можливості для України. Тому в цій статті ми спробуємо виділити ключові фактори, які безпосередньо пояснюють таку трансформацію теми євроінтеграції.

Перший фактор — це те, що сама по собі прекрасна ідея об'єднаної Європи у процесі свого розгортання, тобто у процесі свого поступового втілення в дійсність, стає не просто відправною точкою цього процесу, але природним чином набуває усе більш матеріального характеру, тобто сама ідея починає розглядатися передусім як обумовлена превалюванням економічних стосунків.

Виходячи з цього, багато експертів зараз висловлюють побоювання передусім у тому, що фінансова криза, що охопила деякі країни єврозони, може перекинутися і на інші країни. Так, США вже виразили свою стурбованість тим, що ця криза є загрозою американській економіці: зокрема, як заявив новий глава бюджетного комітету Палати представників США Пол Райан, якщо Америка не приведе свої фінанси у порядок, їй загрожують європейські проблеми, якщо не гірше.

Це, в принципі відповідає думці колишнього глави Міжнародного валютного фонду Домініка Стросс-Кана, висловленій ним у своєму інтерв'ю французькому телеканалу TF — 1 (18. 09. 2011), де він говорить про те, що Європейському Союзу загрожує різкий стрибок інфляції, високе безробіття, розвал соціальної системи, оскільки європейські політики, за його словами, діють або занадто боязко, або надто пізно. Справедливості ради відмітимо те, що в Європі цей сценарій повторився двічі. Португалія поки що змогла його уникнути, тоді як події в Греції можуть мати серйозні наслідки для усієї Європи. Зокрема, в центрі уваги преси доля спільної європейської валюти — євро.

У той же час слід враховувати, що, незважаючи на такий розвиток подій, в Європі, як і раніше вважають, що ситуація в Україні не відповідає навіть мінімальним умовам для того, щоб можна було обговорювати питання її членства в Європейському Союзі; паралельно 12 жовтня 2011 року Єврокомісія вирішила надати Сербії статус кандидата на вступ в Європейський Союз, а Чорногорії запропонувати почати формальні переговори. З чим це пов'язано, таке вибіркове відношення до членства в ЄС для одних країн і відмова від такого для інших?

Це пов'язано з тим, що в Україні, на думку європейських аналітиків, існують принципові протиріччя між формально проголошуваними цінностями і фактичними реаліями. Так, керівник київського представництва німецького Фонду імені Конрада Аденауера Ніко Ланге головним протиріччям між європейськими цінностями і діями української влади вважає те, що в Європі до влади приходять, щоб вирішувати проблеми країни "а не свої грошові та інші особисті проблеми", як це відбувається в Україні.

Другий фактор — це те, що після певного часу безпосередні учасники процесу саму ідею євроінтеграції починають усвідомлювати і, відповідно, трактувати все більш і більш суб'єктивістськи. Розпочнемо з України. Передусім, якщо уважно проаналізувати різні джерела, то стає очевидно, що усередині українського політикуму тема євроінтеграції поступово набуває вже не такого однозначного звучання. Так, Президент України Віктор Янукович вважає, що Україна повинна отримати таку угоду з ЄС, яка потрібна Україні, тобто, що угода (про Асоціацію з Європейським Союзом) має бути наповнена сенсом і нести певні зобов'язання. Зокрема "зобов'язання України — провести реформи і так далі». А зобов'язання Європи є тут? Ми зараз не говоримо про гроші, хоча Європейський союз нам добре допомагає. Ми ставимо умову, щоб у цій угоді була відбита перспектива входження України в ЄС. Якщо цього немає — угода порожня. Мотивацій в угоді немає", — заявив Президент України 19 жовтня у своєму виступі в ефірі "Першого національного" телеканалу.

Прем'єр-міністр України Микола Азаров, виступаючи на 8-му форумі "Ялтинської європейської стратегії", що проходив у Лівадії, також висловлював думку про те, що угода про асоціацію України з Європейським Союзом в обов'язковому порядку повинна включати пункт про європерспективу країни. На цій же Ялтинській конференції екс-президент України Леонід Кучма вектор на захід не схвалив. За його словами, ніхто в Європейському Союзі не розвиватиме з нами високі технології, тому Україні потрібно орієнтуватися на Росію. Віце-прем'єр, міністр соціальної політики Сергій Тігіпко вважає, що Україна може переорієнтовуватися на Митний союз Росії, Білорусі і Казахстану у разі відмови Європейського Союзу від євроінтеграції України.

Істотно також підкреслити, що досить несподівано міняються і думки і приводу євроінтеграції України зарубіжних експертів: зокрема, один з німецьких учасників Ялтинської конференції, несподівано признався, що для України було б краще вступити в Митний Союз. Тобто тут слід враховувати два аспекти: з одного боку, у стратегічному плані європейські ринки є набагато більше місткою нішею для українського експорту, ніж країн СНД. Але, з іншого боку, зарубіжні експерти прямо говорять, ніхто не дозволить Україні в необмеженій кількості продавати на захід свої метали, сільгосппродукцію — тобто все одно будуть обмеження.

У той же час, стратегічний курс України визначений — європейська інтеграція, і ніяких відхилень від нього не буде, тому що це в інтересах і Президента, і нинішнього правлячого політичного класу, особисті економічні інтереси якого пов'язані саме з Європою, — вважає політолог Віталій Кулик.

Третій фактор — це те, що євроінтеграція як явище, що свідчить про наявність іншого державного утворення, абсолютно інакше відображає відношення, що знаходяться в залежності одна від одної його частин.

Приміром, багато рядових консерваторів вважають членство Британії в Євросоюзі утиском англійського суверенітету. Внаслідок цього у британському парламенті депутати, що не входять у керівництво жодної з партій, добилися включення до порядку денного палати громад на 27 жовтня питання про проведення референдуму про вихід Британії з Євросоюзу. Тим самим потрібно відмітити, що незважаючи на опір прем'єр-міністра Девіда Кемерона, який не раз відкидав заклики до проведення подібного референдуму, ця ідея виявилася сьогодні дуже популярною серед багатьох рядових членів англійського парламенту від Консервативної партії.

Але тут у нас виникає природне запитання: якою мірою така позиція підходить незалежній Україні? На думку директора Центру імені Бертольда Бейца Олександра Рара, Україні в Європі нічого не пропонують, насправді, серйозного: будують Набукко в обхід України, дали Україні зрозуміти вже, що її не приймають в Європейський Союз, але в той же час не віддають і не випускають до Росії.

Справедливості ради необхідно також відмітити наступне, а саме: Україна досі значною мірою — аграрна країна. Проте Європейський Союз не хоче відкривати свій великий ринок для української пшениці, м'яса і інших видів української продукції. Франція, Іспанія й інші країни ЄС виступають проти цього, тобто Євросоюз займає в цьому питанні відверто протекціоністську позицію.

У зв'язку з означеною проблемою було б логічним, на наш погляд, привести тут висновок експертів Тіmеs. Зокрема, аналітики Тіmеs припускають, що для збереження євро треба буде змінити сам принцип управління економікою ЄС у бік більшої централізації. Тобто, наявною є деяка характерна закономірність у тій послідовності, з якою Європейський Союз проходить усі етапи «імперського шляху» (назвемо це так), виражаючи їх в іншій смисловій формі, що звучить в цілому обнадійливо і дуже гуманістично…

І на закінчення цієї статті надзвичайно важливо, на наш погляд, відмітити наступне. Річ у тому, що сама ця тема — євроінтеграції — для України дуальна.

У чому це виражається? Це виражається в тому, що, з одного боку, вона цілком метафізична — оскільки це ідея, це символ. Причому символ цілком пов'язаний з ключовим моментом української державності, — коли інша ідея, ідея незалежності дозволила Україні підвестися над рамками звичних обставин і навіть спробувати вийти з них. Адже в нашій генетичній пам'яті закарбований спогад — хоча ми його і не завжди усвідомлюємо розумом, і може не усвідомлюємо повною мірою тому, що через певні причини ми так далеко виявилися від умов звичайного людського комфортного державного буття, але ж було ж, було колись, коли звисока ми дивилися і на відсталу Німеччину, і на манірну Англію, і навіть на витончену Францію, звідки Бальзак їздив у гості до Ганської у весняну Україну. З іншого боку тема євроінтеграції — це тема, найбезпосереднішим чином пов'язана з практикою, з дією, або, інакше кажучи — з волеспрямуванням. Проте механізм волі, як механізм виходу на інший рівень державного буття, у нас в країні поки що не спрацьовує. Виникає питання: чому? Та тому, що за усі минулі роки української незалежності ми не відбулися, не зжилися як єдиний державний соціум. Це парадоксально, але оскільки це так, то ми змушені визнати, що так буває, а саме: держава як форма у нас є, але державного соціуму, який би освоював і розвивав цю форму, прагнув до її досконалості як до своєї вищої мети, у нас ще немає.

Що ж ми маємо натомість? Натомість ми маємо соціуми регіонального рівня, які або сповідують свої локальні цілі, або ж не мають таких взагалі в розумінні їх як загальнозначущого сенсу і переважаючого — державного, надособового — значення. У цьому контексті істотно буде підкреслити, такі процеси державного будівництва як формування державного соціуму і його подальше прагнення до розвитку і вдосконалення форми держави як вищої мети, завжди відображають внутрішні тенденції в розвитку держави.

Треба усвідомлювати, що тільки таким шляхом ми можемо впоратися з тією неоднозначною ситуацією, в якій опинилася наша держава перед лицем євроінтеграції.

Гуманітар. вісн. ЗДІА. — 2012. — Вип. № 48. — С. 25-34.

Шерр Джеймс

Україна, Росія, Європа

Стан відносин між Україною і ЄС

Відносини між Україною і ЄС ніколи не були простими. Невизначеність викликає напруженість і невиправдані очікування з обох сторін. Як не дивно, це розчарування не послаблює, а погіршує апріорна думка, що Україна є європейською державою. Хоча в Україні визнають відмінність між Європою і ЄС, її не завжди розуміють. "Європа" — це геогра­фічна реальність, але в усіх інших аспектах — це ідея з різноманітними емоційними та суб'єктивними конотаціями. ЄС, натомість, є політико-економічним утво­ренням з формальною організаційною структурою і формалізованими нормами, процедурами та вимо­гами. Але для широкого спектру українських еліт, належність до "Європи" дає право стати, через якийсь прийнятний проміжок часу, членом ЄС, і деструктивність цього очікування спричинила роздратування, гіркоту і відчутний присмак параної.

Картину ускладнює той факт, що від часів Л. Кравчука Україна коливається між двома погля­дами на ЄС. Вони не виключають один одного, але тягнуть у різні боки та по-різному спричиняють роздратування політикою ЄС, яка ґрунтується на полі­тичних і когнітивних принципах, суттєво відмінних від обох цих концепцій. Для чисельних колись при­хильників В. Ющенка (і багатьох із тих, хто навіть у "помаранчеві" роки України не покладав на нього надій) ЄС була політичним уособленням великої етнокультурної (і релігійної) цивілізації, що визна­чається її спадщиною.

Але ЄС визначається не спадщиною, а ціннос­тями і стандартами, які сьогодні застосовують до ведення бізнесу та державного врядування так само, як і до проведення виборів, якості врядування та некорумпованості юридичної системи. Добре це чи погано, але ЄС також є мультикультурним організ­мом. Після 2005 р. В. Ющенко продемонстрував, що він бажає приєднатися до Європи зразка 1905р. Тієї Європи вже немає. А нинішній ЄС добре усвідом­лює радянізовані норми, які відрізняють Україну від нього самого майже в усіх цих аспектах.

Другий погляд в Україні і значною мірою — погляд Президента В. Януковича (не кажучи про Президента В. Путіна) полягає в тому, що ЄС — це по суті геополітичний проект, покликаний поширювати вплив, забезпечувати економічне домінування та ізолю­вати альтернативні соціально-економічні моделі в Європі та Євразії. Простіше кажучи, ЄС вважають (як і НАТО спрощено вважають) засобом ізоляції Росії. З цієї точки зору, розрекламованим цінностям і "критеріям" ЄС надають другорядного чи навіть відволікаючого значення. Відмова ЄС діяти, вихо­дячи з цих уявних геополітичних інтересів, і прий­мати Україну тоді, коли вона бажає бути прийнятою, доводила Л. Кучму мало не до божевілля. В. Янукович реагує так само.

Хоча це проблеми давні, але фактом є те, що від­носини України з ЄС ще ніколи не були в такому катастрофічному стані. Політику В. Януковича щодо ЄС визначають його власні внутрішні пріоритети, і цей факт зараз розуміють усі уряди в ЄС. Більшість із них наразі також розуміють, що він не відійде від цих пріоритетів — ані заради асоціації з ЄС, ані заради національних і геополітичних інтересів України. Звичайно, мало хто вірить, що він хоч трохи заці­кавлений у входженні України до Митного союзу, що формується на теренах СНД. Але набирає сили думка, що він швидше погодиться бути Президентом України, яка приєднається до Митного союзу, ніж не бути Президентом України, яка приєднається до ЄС. Тут нічого не вдієш, тому справа європейської інтеграції України й зупинилася.

Звичайно, є й інші фактори, але вони лише допо­внюють цю картину, не змінюючи її. Насамперед, В. Янукович не сприймає стурбованість ЄС за чисту монету. Він і його головні радники розгляда­ють позицію ЄС щодо його хижої, брехливої полі­тики як сплановану спробу приховати суть питання: поділ всередині Союзу між тими, хто пожертвував би Україною заради злагоди з Росією, і тими, хто вважає возз'єднання України з Росією гіршим злом. Картину доповнює ширша (й вірніша) думка, що криза Єврозони підсилює всі інші перешкоди для подальшого розширення ЄС.

У цій картині не враховано, що Угода про асоціа­цію та поглиблена і всеохоплююча зона вільної тор­гівлі, узгоджені після ретельної і складної праці, пропонують Україні багато переваг членства за мінімуму зобов'язань. Нерозуміння вигід Асоціації є характерним для всієї України, і демократична опо­зиція так само погано поінформована з цього питання, як і всі інші. Єврокомісію можна звинувачу­вати за це хіба що частково. Наразі лише Посольство Великої Британії видало стислий зрозумілий довід­ник про положення цих угод українською мовою. Для переважної більшості необізнаних українців "перспектива членства" означає все, а Асоціація не означає нічого.

Узгодивши Угоду про асоціацію та парафу­вавши її, ЄС зробив дуже важливу заяву: двері від­криті, і Україна може ввійти в них, як тільки вона знатиме, куди вона йде та куди ці двері ведуть. На жаль, В. Янукович бажає, щоб двері ходили за ним, поки він іде в іншому напрямку.

Україна і Росія

З часу отримання Україною незалежності голов­ний державний інтерес Росії полягав в обмеженні незалежності України. І цей інтерес за 21 рік не змен­шився. Впевненість, що відокремлення України від Росії — історична помилка, теж не зменшилася, хоча події кінця 2004 р. — початку 2005 р. стали справжнім шоком для російського мислення та давали серйозну можливість змінити розвиток не лише України, але й Росії. Зв'язок між ними на історичній і культурній основі, який визнають більшість неупереджених огля­дачів, підсилюють російські сентименти та політику. Не один знаний російський ліберал стверджував, що "Україна є частиною моєї ідентичності росіянина"; не менш віддані цьому погляду й російські "державники". Цьому погляду посприяла нездатність "помаранчевого" тандему зміцнити самостійність України та подолати радянізовану і кланову культуру бізнесу та влади, яка майже в усіх сферах і всіх аспектах від­діляє Україну від європейського порядку, до якого вона бажає повернутися.

Тому для російських правлячих еліт цілком при­родно й закономірно було розглядати перемогу В. Януковича у 2010 р. та поспішні поступки в питан­нях НАТО, позаблокового статусу та Чорноморського флоту як повернення блудного сина: в сенсі не юри­дичної реінтеграції, а природного прислужництва країні, яка в російській історичній свідомості завжди була "старшим братом" України. Коли Д. Медведєв публічно сказав В. Януковичу, що ці кроки є "лише початком", він удавав (і можливо навіть вірив), що дає "братську" пораду, а не погрожує. Набагато менш закономірним і навіть дивним є те, що такий "крутий" ветеран радянської владної культури, як В. Янукович, не розумів, що українські жести "доброї волі" дадуть саме такий результат.

Треба віддати йому належне: коли йдеться про найважливіше для нього — контроль над українською економікою — В. Янукович змінив головний вектор стосунків з Росією із замирення на опір уже через шість місяців після приходу до влади. Але в інших, не менш важливих сферах він лише зводив нанівець власні зусилля та можливості країни.

По-перше, зміцнюючи спадкову, непрозору та персоналізовану систему економічного управління, він позбавив Україну найефективнішої протидії російському впливу: європейських інвестицій та інтеграції, які можуть розвиватися лише на основі ліберальних ринкових принципів, що ґрунтуються на правах власності, чесному судочинстві та регуля­торних механізмах, які захищають незалежного підприємця і громадянина.

По-друге, він і надалі поступався в "цивілізаційному" векторі: самих підвалинах, на яких Росія нама­гається відбудувати і знову легалізувати її імперський протекторат. Слов'янська ідентичність і політика на основі ідентичності вкорінені в "путінізм" так само глибоко, як і геоекономіка. Під час свого першого тер­міну при владі В. Путін намагався поєднати дорадянські, радянські й пострадянські цінності на основі особливого "культурного коду" багатонаціонального російського народу, і хоча це поєднання є дуже проблематичним з інтелектуальної точки зору, емо­ційно воно дуже зачіпає багатьох в Російській Федерації і багатьох із тих, кого наразі, заохочуючи, називають "співвітчизниками". Цей гуманітарний вимір політики — а разом з ним, ідея "русского мира" — має потужну організаційну та фінансову підтримку. Але, замість протистояти цьому культурному наступу, В. Янукович часто діяв як співучасник. Роблячи це, він підірвав не лише можливості України, але й підвалини української держави.

Загроза цілісності України сьогодні сильніша, ніж будь-коли з початку 1990-х років. На початку того, що де-факто слід розглядати як четвертий термін В. Путіна при владі, влада в Москві одночасно почува­ється і сильною, і вразливою. Її сила полягає в кризі єврозони, слабкості багатьох пострадянських сусі­дів Росії і в "реалполітік" "Газпрому", що підри­ває норми ЄС у ряді нових (і не дуже нових) країн-членів ЄС. Слабкість Москви полягає не лише в розчаруванні нового російського середнього класу, але й у ненадійності моделі росту на основі нафти та моделі державних корпорацій, побудованій ниніш­ньою владою. У зменшенні експорту газу з Росії до Європи вражає не глибина падіння, а той факт, що за цей час — час економічного спаду в Європі — споживання енер­гії в ЄС фактично зросло. Кремль не зміг спрогнозувати не лише хвилі вуличних протестів, що триває з вересня 2011 р., — він однозначно не зміг спрогнозувати революції з нетрадиційним газом, яка змінює світові енергоринки та яка, незважаючи на політику залякування, хабарів і хитрощів "Газпрому", майже напевно триватиме, з тією чи іншою швидкістю.

Ці тенденції надають сенсу давній домінантній ідеї російської (і радянської) політики: створення за кордоном середовища, яке допомогло б зберегти сис­тему врядування країни (та її економічну модель) вдома. Коротше кажучи, відмінність між внутрішньою і зовнішньою політикою Росії поступово стирається. Україна не зможе витримати чи протидіяти цій полі­тиці, поки вона не змінить свою власну внутрішню політику собі на користь. Політика В. Януковича має протилежний ефект.

Для такої амбіційної держави, як Росія, таке поєд­нання уявлень про силу та загрозу означає головний біль для інших. Воно спонукає остаточно вирішити існуючі проблеми, поки ще є в наявності засоби, і їх можна безкарно застосувати. Повернення В. Путіна на президентську посаду може бути прелюдією до захо­дів з повернення України назад "у стійло" будь-якими можливими засобами. Ризикована стратегія потребує ризикового лідера, і ця комбінація нарізі є наявною.

Україна-Росія-Захід

Це ще питання — чи існує цей трикутник досі. По-перше, Адміністрація Б. Обами до певної міри його зруйнувала. Її "перезавантаження" з Росією, яке, попри зміну клімату, мало переважно ділову природу, не призвело до змін у політиці Росії щодо її сусідів. Натомість вона зосередилася на заохоченні спів­праці, яка може бути реалізована на основі чітко визна­чених національних інтересів: транзит в Афганістан, поновлення узгодженого режиму контролю над стратегічними озброєннями і продуктивна, хоч і обмежена співпраця в боротьбі з тероризмом.

Всупереч сподіванням у Росії і побоюванням у Центральній Європі, "перезавантаження" ніколи не означало зраду сусідів Росії або визнання її претен­зій на існування "сфери привілейованих інтересів". Хоч увага до цих сусідів за президентства Б. Обами зменшилася, Росія не була головною причиною цього, і незважаючи на заперечення Москви, Адміністрація стала ініціатором програми НАТО з планування збройного захисту країн Балтії у випадку надзви­чайних обставин; вона зберегла різноманітні форми співпраці з Грузією і почала жорсткіше критикувати політику Москви у сфері прав людини. Адміністрація також наполегливо просуває програму протиракетної оборони — менш провокаційну, але більш амбітну за попередню. Через ці та інші причини, не останньою чергою — сварку через Сирію, "перезавантаження" вичерпало себе. Рішення В. Путіна не брати участі в саміті "вісімки" в Кемп-Девіді й рішення Б. Обами не відвідувати азійсько-тихоокеанський саміт у Владивостоку мали б переконати практично всіх, що тепло, виявлене у 2008 р., обернулося холодом. Але ці зміни навряд чи підвищать активність Вашингтона в Україні. Навпаки, вони лише підсилять пріоритет, якого Східна Азія набуває в політиці США.

Друга підстава піддати сумніву важливість три­кутника полягає в зосередженості ЄС на собі. Кожен має розуміти, що поки Греція не опинилась у кризі, критерії вступу до єврозони, у принципі жорсткі, застосовувались із вражаючою поблажливістю. Наразі робляться серйозні висновки, і ці висновки спричиняють тертя не лише між країнами-учасницями, але й усередині їх. За цих обставин, ніхто не візьме на себе сміливість запропонувати поставитися до Угоди про асоціацію з докризовою поблажливістю — навіть попри те, що її критерії далеко не такі суворі, як до впровадження спільної валюти. Очевидно, що переговори стосовно Угоди про асоціацію і вступу між ЄС і рядом країн просуваються дуже інтенсивно. Але як з принципових, так і з практичних причин ЄС не готовий буде робити для інших більше, ніж вони самі готові зробити для себе.

Фінансова криза також накладає помітний відби­ток на умови взаємин ЄС з Росією. Вона позбавляє ресурсів деякі важливі канали, зокрема "Східне партнерство", і ще належить побачити, чи вдасться достатньо профінансувати механізми, запропоновані в Угоді про асоціацію. Але в інших аспектах фінан­сова криза зміцнила позиції ЄС. Вона надала більш практичної спрямованості Третьому енергетичному пакету, який Росія справедливо вважає засобом зму­сити її монопольні енергокомпанії дотримуватися бізнес-моделі ЄС — і його правил конкуренції — коли вони діють у межах юрисдикції ЄС. Вона спонукала навіть традиційних партнерів "Газпрому" вимагати перегляду довгострокових контрактів за формулою "бери або плати" та шукати альтернативні джерела енергопостачання. Заходи на підтримку бізнес-моделі ЄС уже обмежують вплив Росії. Це сумна новина для країни, чий головний козир полягає в подовженні життя старих практик. Коли йдеться про відмову від старого мислення, Росія виглядає гірше за інших.

Тих українців, які досі бажають позбутися старого мислення, картина витвережує, але далеко не засмучує. Вона дає не лише стимули, але й нагальні причини змінити культуру бізнесу і влади. Тим же, хто хоче зберегти цю культуру, вона пропо­нує лише моральне та матеріальне зубожіння.

Національна безпека і оборона. — 2012. — № 4/5. — С. 70-72.