І квартал 2014 р.

Матеріали, зібрані у першому випуску дайджесту, висвітлюють мотиви, наслідки та перспективи європейської інтеграції України, соціокультурні ризики та загрози вступу України в ЄС, головні відмінності між Європейським та Митним союзами, досліджують співробітництво України з НАТО за останні роки.

* * *

Олександра Шаповалова

Європейська інтеграція України: мотивація, наслідки та перспективи

Щоб зрозуміти причини недостатнього прогресу України на шляху європейської інтеграції, потрібно ретельно розглянути внутрішні чинники, пов'язані з політикою ЄС, та геополітичні фактори, що впливають на механізм прийняття рішень в Україні та визначають шлях розвитку, яким іде держава.

Внутрішні чинники — між ідентичністю та економікою

Що відрізняє Україну та інші пострадянські держави від країн Центральної та Східної Європи у справі внутрішніх перетворень, так це насамперед той факт, що тоді як останні мали лише повернутися від однієї ідеологічної системи до іншої, історично більш властивої для них, то перші були вимушені передусім стверджувати власну державність і визначити свою національну й політичну ідентичність.

У такому контексті зовнішня політика набула двох головних функцій для виникаючої української еліти: по-перше, утвердження новоствореної української політичної ідентичності та встановлення для цього відповідних міжнародних механізмів, а по-друге, уникнення будь-якого зовнішнього втручання у виключну внутрішню «заповідну зону». Ці дві функції породили дві різні й до певної міри розбіжні логіки прийняття рішень, які можна умовно позначити як логіка ідентичності та логіка економіки. Оскільки обидві вони виникли зі специфіки внутрішньополітичних процесів, зовнішня політика України виявилася замкненою в хитросплетіннях внутрішніх політичних змагань за владу й тому позбавленою чіткого стратегічного бачення й навіть реалістичної оцінки зовнішнього середовища. Саме цей складний баланс різних внутрішніх акторів та їхніх інтересів і дав поштовх до формулювання так званого європейського вибору України, ототожненого зі вступом до Європейського Союзу.

Економічна реструктуризація швидко наздогнала й поглинула політичну лібералізацію українського суспільства, тоді як політичні партії та групи тиску виявилися нездатними структурувати політичну конкуренцію й задовольнити потреби громадян у представництві своїх інтересів у рамках парламентських інституцій, які, у свою чергу, не були спроможні реально впливати на рішення уряду та президента.

Інша річ, якої вкрай потребував український правлячий клас — це легітимність в очах як внутрішньої, так і міжнародної громадськості. Забезпечити її міг тільки загальний і привабливий проект, який вписував би триваючі зусилля з розбудови української державності в головний тренд політичних трансформації на Європейському континенті, не викликаючи при цьому прямого спротиву з боку і міжнародних партнерів і маючи незначні безпосередні наслідки для внутрішньополітичної конфігурації.

У цьому контексті європейський вибір у 90-ті рр. постав як ідеальний базовий дискурс для міжнародного позиціювання України, а також для вироблення компромісу між різними сторонами у внутрішніх дебатах з питань ідентичності. Серед інших зовнішньополітичних опцій європейський курс видавався найменш антагоністичним, оскільки не провокував відкритого зіткнення з Росією, порівняно з варіантом вступу до НАТО, і викликав відверто позитивне сприйняття в українського населення. Його зручність для української еліти походила також від того факту, що самопроголошений європейський вибір не накладав жорстких зобов'язань і таким чином розглядався як чудове «маловитратне» розв'язання ідентифікаційних та геополітичних дилем України.

Але в українському розумінні утвердження європейської ідентичності означає передусім отримання формального визнання власної здатності стати членом Європейського Союзу на підставі історичних, культурних і геополітичних особливостей та явної спорідненості з європейськими цінностями, продемонстрованої під час «Помаранчевої революції». Із цієї причини позитивне тлумачення невизначених з погляду фінальної мети пропозицій Євросоюзу давно стало частиною української стратегії у відносинах з ЄС.

Ця розбіжність в інтерпретації є головним джерелом напруженості у відносинах Україна — ЄС, оскільки вона стосується не лише бюрократичних структур та еліт, а й передусім громадськості, особливо української. Необхідність підтверджувати, здавалося б, очевидний факт, що Україна є органічною частиною Європи, часто розцінюється як несправедливе й упереджене ставлення до України з боку ЄС. Це поглиблює розчарування в європейській ідеї та применшує готовність українських громадян рухатися далі на шляху впровадження європейських стандартів, утверджуючи у громадськості скептичне уявлення про те, що, незалежно від кроків України на цьому шляху, ЄС усе одно сприйматиме її як аутсайдера.

Не менш визначальним в українському випадку виявився часовий фактор. На відміну від країн Центральної та Східної Європи, європейська інтеграція перетворилася на чинник у внутрішній трансформації України лише на тій стадії, коли найвагоміші адаптації та облаштування вже відбулися, а новий тип відносин між державою та суспільством уже був сформований та консолідований з усіма недоліками, типовими для пострадянського розвитку. Від України вимагається перебудувати систему управління, яка вже була адаптована та більш-менш функціональна, попри серйозні недоліки й вади.

Переговори з європейськими інституціями від української сторони ведуться невеликою групою посадовців, котрі мають повноваження брати якнайбільші зобов'язання, зокрема щодо нормативної конвергенції, що може мати суттєві наслідки для внутрішньої ситуації в Україні, без особливих обмежень з боку тих українських акторів, які несуть найбільші витрати з адаптації до норм ЄС. Ця група керується єдиною загальною метою, а саме — забезпечити якнайбільший рівень зближення з ЄС. Але коли справа доходить до виконання цих зобов'язань, включається інша логіка — логіка збереження переваг, які надає існуюча система українським політичним та бізнесовим колам. Саме інтереси внутрішніх акторів у практичних сферах державної політики скоріше, ніж прагнення до членства або тип політичного режиму, спрямовують процес інкорпорації та впровадження норм ЄС і виступають причиною нестійкого і здебільшого вибіркового прогресу України в нормативній конвергенції з ЄС.

Пріоритетність європейської моделі розвитку сприяла виникненню значних очікувань в української громадськості й заклала підвалини для становлення активних проєвропейських груп у громадянському суспільстві. Якими б слабкими вони не були і якими б обмеженими ресурсами не володіли, вони генерують чіткий суспільний дискурс, здійснюючи тиск на уряд в напрямі впровадження норм ЄС і ставлячи в такий спосіб легітимність урядового курсу в залежність від відповідності задекларованому європейському курсу.

Політика Євросоюзу — обмежена конструкція з неоднозначними результатами.

Вирішальний вплив розширення проявився в наближенні кордонів ЄС до простору СНД і завдяки цьому — у підвищенні актуальності питань стабілізації цього простору для власної безпеки Євросоюзу. Відносини з Україною завжди розглядалися в Євросоюзі передусім у контексті формування бажаної конфігурації простору СНД і встановлення партнерських зв'язків з провідними його акторами. Україна разом з Росією та, до певної міри, Казахстаном уважалися важливою опорою стабільності в СНД, що яскраво проявилось у структурі угод про партнерство та співробітництво, розроблених та укладених із більшістю країн СНД у першій половині 1990-х рр. Рівень політичного діалогу, установлений у цих угодах, проводив диференціацію між країнами СНД, надаючи недвозначний пріоритет тим із них, котрі становили ядро, навколо якого найвірогідніше могла утворитися нова структура регіонального управління. На етапі укладення угод про партнерство та співробітництво європейські лідери розраховували на те, що пострадянський простір у той чи інший спосіб залишиться більш-менш консолідованою спільнотою зі збереженням ключових соціально-економічних зв'язків та новою регіональною політичною будовою, можливо з інтеграційним компонентом.

На етапі розширення така перспектива видавалася вочевидь нереалістичною. Росія виявилася нездатною, а Україна — неготовою відігравати роль регіональних стабілізаторів, а простір СНД загалом увійшов у тривалу смугу фрагментації та конфліктної динаміки. За подібних умов і з перспективою перетворення країн СНД на безпосередніх сусідів, Європейський Союз у 2003 р. виступив з ініціативою «Ширша Європа», яка закладала підвалини для того, що згодом перетворилося на Європейську політику сусідства. Стабілізація прилеглих регіонів залишалася квінтесенцією обох програм, але цього разу ЄС довелося мати справу з аморфною групою держав з не­великою внутрішньою схильністю до інтеграції, нестабільними гіб­ридними політичними режимами й недостатньою адміністративною спроможністю.

У такому контексті відносини з Україною, яка проголошувала далекосяжні європейські устремління, постали як єдина основа стабілізаційних зусиль ЄС у просторі, який згодом постав як Нова Східна Європа. Україна видавалася гарним варіантом для перетворення на регіональний полюс стабільності, для поширення моделі європеїзації за взірцем країн Центральної та Східної Європи. Але при виробленні своєї стратегії щодо України та інших східноєвропейських країн Євросоюз допустив дві концептуальні помилки, які лягли тягарем на всю конструкцію ЄПС та обтяжують її й донині.

Перша з них походить від того, що ЄС прийняв євроінтеграційні амбіції України як даність, ігноруючи глибинні витоки їх проголошення і триваючу інерцію окремої, майже ізольованої, економічної логіки внутрішньої системи управління. Брюссель очікував, що європейські прагнення України стануть рушійною силою для спря­мування внутрішнього розвитку в бажане русло та забезпечення необхідних трансформаційних ефектів. Але в міру того, як в українському випадку була задіяна нормативна конвергенція, виявилося, що офіційно проголошена й політично зумовлена мотивація не означала автоматично загальної відданості всіх внутрішніх акторів. Подолати цю прогалину шляхом здійснення тиску та підвищення ставок для української еліти не видається оптимальним способом, адже тиск породжує опір і взаємні закиди, особливо коли фінальна мета не визначена.

Друга помилка пов'язана з першою та походить від суперечливого характеру розширення ЄС на Схід. Хоча розширення широко рекламувалося як безумовний успіх, воно було проведене зі значними недоліками, які не можна ігнорувати. Включення нових членів із Центральної та Східної Європи відбулося без попередньої їх соціалізації та належного засвоєння ними політичної та страте­гічної культури ЄС. Їхня європеїзація, успішна в сенсі генерування бажаних ефектів демократичної стабілізації та примирення, вияви­лася доволі поверховою в мотиваційному плані. Євросоюз досить пізно відкрив, що він прийняв групу егоїстично налаштованих дер­жав, схильних оцінювати європейську інтеграцію з погляду її кон­кретних переваг як у політичному, так і в економічному вимірі. І навряд чи можна дивуватися тому, що, голосно заявляючи про свою європейську ідентичність, уряди країн Центральної та Східної Європи не цураються демонструвати відвертий євроскептицизм, а іноді й чинити опір ключовим рішенням ЄС. Ці помилки розширення повною мірою проявляються у відносинах з Україною.

Оскільки ЄПС була змодельована на базі механізму розширення, вона успадкувала більшість його підходів та інструментів. Передусім вона зберегла нормативний підхід, іманентно властивий зовнішній політиці ЄС, який уже довів свою придатність під час розширення. Утім, це не єдині причини надання Євросоюзом переваги цьому підходу в ЄПС. Нормативна конвергенція є гарним засобом переведення відносин з третіми країнами з площини політичного торгу у площину завчасного визначення нормативних зобов'язань, що робить такі країни об'єктами політики ЄС.

ЄС стимулює у своєму сусідстві не стільки повномасштабну системну трансформацію, скільки облаштування механізму управління в окремих галузях шляхом поступової секторальної інтеграції задля створення кумулятивного ефекту, який, можливо, в майбутньому приведе до трансформації внутрішньої та зовнішньої політики сусідніх держав.

Центральною рушійною силою процесу нормативної конвергенції є принцип обумовленості, представлений як надання певних винагород в обмін на прогрес у виконанні попередньо встановленого обсягу вимог, пов'язаних головним чином з упровадженням правил і стандартів Євросоюзу. На перший погляд, цей принцип є доволі однозначним і навіть дещо механістичним за своєю суттю, але його застосування в українському випадку зіткнулося з низкою концеп­туальних і практичних перепон. Перша з них постала на початковій стадії його запровадження у відносинах Україна — ЄС. Річ у тому, що до України принцип обумовленості не застосовувався аж до 2005 р. Це навряд чи може здивувати, враховуючи, що ЄС не мав особливих стимулів, які він міг би надати Україні. Європейський Союз не вдавався також ані до будь-яких процедур моніторингу, ані до складання певних графіків чи інструкцій щодо впровадження угод про партнерство і співробітництво чи до будь-якої іншої програми реформ. Це відображало цілі політики ЄС у просторі СНД у 1990-ті рр., які вимагали не значної політичної присутності, а радше підтримки проголошених реформ, основним інструментом якої виступала технічна допомога.

Це означає, що, по-перше, відносини Україна — ЄС розвивалися навколо двостороннього, переважно економічного торгу, не обмеженого попередніми обов'язковими нормативними вимогами, а по-друге, цей торг відбувався скоріше виходячи з існуючого стану речей, ніж із перспективи бажаних майбутніх трансформацій, не часто вступаючи в суперечність із внутрішньою економічною логікою, становлення якої відбувалося в той період.

Крім труднощів у сприйнятті, обумовленість у відносинах Україна — ЄС страждала від недосконалої й незбалансованої структури. На етапі ініціювання ЄПС жоден із трьох компонентів — можливі винагороди (стимули), обсяг упровадження норм Євросоюзу, відповідний даним стимулам, разом з критеріями оцінки, та процедура надання згаданих винагород — не були чітко визначені. Однією з причин цього була необхідність дати поштовх процесу нормативної конвергенції, а не отримати результат у формі нових інтеграційних структур із сусідами. Зближення із сусідніми країнами саме по собі не є ключовою метою політики ЄС, а, скоріше, інструментом стимулювання необхідних реформ. Інша причина полягала в незавершеній конструкції ЄПС. Ця політика була (і залишається) політикою, яка виробляється безпосередньо в процесі реалізації, її конфігурація кристалізувалася поступово, методом проб і помилок, у складному поєднанні інтересів комунітарних інститутів ЄС, держав-членів та країн-партнерів. Останні намагалися впливати на формування ЄПС, власноруч заповнюючи концептуальні прогалини у політиці ЄС. Український приклад є доволі красномовним у цьому плані: Київ небезуспішно намагався «завантажити» до структури ЄПС, а згодом і до «Східного партнерства» власні преференції, особливо ті, які стосуються компонента стимулів.

У принципі, існують чотири типи стимулів, які ЄС може запропонувати третім сторонам: 1) членство, 2) доступ до внутрішнього ринку й поширення чотирьох свобод, 3) участь у програмах та агенціях ЄС, 4) доступ до структурних фондів та інших форм допомоги. Більш узагальнено їх можна поділити на організаційне, регуляторне і трансакційне включення. З усіх згаданих стиму­лів лише членство поєднує всі три форми включення та потенційно може забезпечити найпотужніший імпульс реформам заради набли­ження до ЄС. Як це не парадоксально, відмовляючи Україні в самій ідеї членства, ЄС разом з тим має високу зацікавленість у підтриманні євроінтеграційних амбіцій України й усталення її європейської орієнтації, не в останню чергу для посилення власного політичного статусу та впливу у Східній Європі. Саме ця потреба в підтриманні інтеграційного ентузіазму України становить основу дебатів щодо перспективи членства України в Євросоюзі.

Брюссель допускає, що включення України до окремих інтеграційних проектів ЄС може мати позитивний ефект і надати серйозні переваги і для самого Євросоюзу, але ідея повного зняття бар'єрів для все ще нестабільної України викликає істотні побоювання, сформовані під впливом переважно глибоко вкорінених негативних стереотипів стосовно пострадянської країни. Ця ситуація дає поштовх іншій розбіжності — у бажаних формах трансакційного включення.

Зі всіх спільних просторів Європейського Союзу особливий інтерес для України становлять три: по-перше, внутрішній ринок ЄС із його чотирма свободами, по-друге, Шенгенська зона та свобода пересування і, по-третє, спільний ринок енергоресурсів, який усе ще перебуває на стадії формування.

«Східне партнерство» сприяло конкретизації стимулів, проголосивши, що країни-партнери можуть розраховувати на отримання угод про асоціацію разом із поглибленою і всеосяжною зоною вільної торгівлі, візову лібералізацію з можливістю в довгостроковій перспективі перейти до безвізового режиму та приєднання до Європейського енергетичного співтовариства. Але Брюссель воче­видь не мав повномасштабної стратегії поступального запроваджен­ня й надання цих стимулів, хоча багато важливих питань потрібно було з'ясовувати вже під час переговорів чи на етапі імплементації. Одним з таких нез'ясованих питань був обсяг норм ЄС, які Україна мала інкорпорувати задля створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі.

Єдиним механізмом, який дає Україні змогу напряму брати участь у діяльності органів ЄС, є підписаний у 2010 р. Протокол до Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Євросоюзом; про Рамкову угоду між Україною і ЄС; про загальні принципи участі України в програмах Співтовариства, але практична участь у таких програмах потребує попередніх переговорів у кожному окремому випадку.

Інша суперечлива особливість принципу обумовленості у відносинах Україна — ЄС походить від браку автоматичності у процесі переху до нових форм відносин, визначених як стимули. Запровадження кожного нового етапу в цьому процесі відбувається на основі політичного рішення ЄС, що залишає багато можливостей для того, чого Євросоюз прагнув уникнути, — політичного торгу. Ця обставина пояснює низьку ефективність принципу обумовленості у відносинах Україна — ЄС набагато краще, ніж недостатня чіткість стимулів. Відіграючи певну роль на секторальному мезорівні, обумовленість практично відсутня на політичному макрорівні. Жоден з базових політичних механізмів у відносинах Україна — ЄС не став результатом попереднього виконання чітко визначеної низки нормативних вимог, а, радше, був продуктом складного торгу між Україною та ЄС, з одного боку, та всередині самого Євросоюзу між різними групами його членів — з другого. Звичайно, у процесі узгодження таких компромісів ураховувався і ступінь імплемента­ції Україною норм ЄС, але, як правило, це був лише один з багатьох аргументів під час перемовин, тож автоматичності між нормативним прогресом та політичним зближенням не спостерігалося.

Крім не надто вдалої структури обумовленості, велику роль у незадовільному просуванні України на шляху евроінтеграції відіграє незбіжність політики ЄС та українського внутрішнього контексту. Від самого початку Європейській політиці сусідства була притаманна суперечливість між цілями та інструментами політики ЄС, з одного боку, та політичними преференціями і внутрішніми структурами управління країн-партнерів — з другого. Її важко назвати неочікуваною, адже ЄПС розроблялася й упроваджувалася радше у відповідь на власні очіку­вання Євросоюзу, ніж його сусідів.

Щодо мотивації, то цілком очевидно, що налаштованість уряду (або її відсутність) є основною рушійною силою для просування й утілення європейського курсу. Три ключові фактори визначають мотивацію уряду до здійснення реформ, потрібних для наближення до ЄС, а саме: кореляція пріоритетів ЄС і національного уряду, потенційні витрати на такі реформи і здатність утвердити їх, попри опір інших внутрішніх гравців.

Геополітичний контекст — на шляху до нормативної конкуренції

Вироблення східної політики Європейського Союзу збіглося з розбудовою його суб'єктності у сфері зовнішньої політики та безпеки, що залишило серйозний відбиток на її структурі, зумовлений геополітичним контекстом у Східній Європі.

Якщо на початку європейські столиці були налаштовані розглядати пострадянський простір крізь призму майбутньої регіональної інтеграції та утримувалися від прямого втручання в його справи, то із часом присутність Євросоюзу в цьому просторі зросла. Це зростання зумовили два політичні процеси: по-перше, сек'юритизація нового східного сусідства завдяки розширенню на Схід, а по-друге, перетворення статусу ЄС у Східній Європі на важливу складову його геополітичного впливу на Європейському континенті та його роль як самостійного політичного актора. Це означало, що ЄС розпочав одностороннє утвердження власних позицій у цьому просторі, по­ставши як незалежний атрактивний центр, здатний конкуру­вати з іншими провідними потугами.

Європейська інтеграція видавалася чудовим розв'язанням українських геостратегічних проблем саме тому, що вона не закривала інших опцій та не унеможливлювала співробітництво з іншими провідними силами, водночас прив'язуючи Україну до західної спільноти. Це переважним чином відповідало справжньому стану речей і засадам політики ЄС. Явної несумісності між механізмами співпраці з ЄС та Росією не було. На початку 2000-х Євросоюз навіть майже не заперечував проти участі України у проекті Спільного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном, хоча із започаткування нормативного зближення між Україною та ЄС були закладені очевидні передумови для виникнення такої несумісності в майбутньому.

Трансформаційні процеси у країнах Вишеградської групи та Україні: порівняльний аналіз / за ред. Г. М. Перепелиці. — К. : ВД "Стилос", 2013. — С. 266-295.

Цифра Ю. А.

Співробітництво України з НАТО: транзитивний статус чи константа?

Ключові чинники взаємодії України з НАТО в межах «прагматичного діалогу»

Задекларувавши 2010 р. свій позаблоковий статус та офіційно оголосивши про «нейтральність» та невтручання у відносини провідних країн світу, Україна, втім, не полишила євроатлантичного напряму взаємодії, зафіксувавши намір продовжувати конс­труктивне партнерство з НАТО. Відповідно, незмінність цього курсу була підтверджена і в оновленій Стратегії національної безпеки України «Україна у світі, що змінюється», затвердженій Указом Президента України № 389/2012 від 8 червня 2012 р. Серед стратегічних цілей та основних завдань політики націо­нальної безпеки цей документ передбачає, серед іншого, й необхідність «дотримання Україною політики позаблоковості з урахуванням геополітичних реалій та завдань щодо протидії сучасним викликам і загрозам (п. 4.2.6.)», котра має на увазі продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантич­ного договору з усіх питань, які становлять взаємний інтерес, у рамках наявних механізмів та інструментів, зокрема Хартії про особливе партнерство, Комісії Україна — НАТО, річних націо­нальних програм та спільних робочих груп, зокрема, спільної ро­бочої групи з питань воєнної реформи.

У свою чергу, Альянс також документально підтвердив готов­ність і надалі розвивати партнерство з Україною, внісши цей пункт до нової Стратегічної концепції «Активне залучення, сучасна оборона», ухваленої на Лісабонському саміті НАТО (19-20 листопада 2010 р.), та Декларації Чиказького саміту НАТО (20-21 травня 2012 р.), у якій, зокрема, визнається ключова роль нашої держави у підтриманні євроатлантичної безпеки. Однак, декларуючи важливість співробітництва з позаблоковою Україною, Альянс, утім, ще чітко не може визначити, якою є по­зитивна складова такої доктрини безпеки, натякаючи, що поси­лення співпраці України з НАТО є необхідним елементом не лише досягнення військово-політичної незалежності нашої держави як окремого суб'єкта міжнародних відносин, а й зміцнення безпеки та стабілізації на всьому євроатлантичному просторі.

Взаємодія з Альянсом під час проведення Чемпіонату Європи з футболу Євро-2012

Оскільки питання гарантування належних заходів безпеки під час проведення в Україні фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу Євро-2012 постало як чи не найважливіша умова, від якої залежали не лише результати змагань як таких, а й імідж України, її уряд звернувся до Організації Північноатлантичного договору із запитом про надання допомоги у проведенні змагань. У спільній заяві, схваленій на засіданні Комісії Україна — НАТО в Берліні 15 квітня 2011 р., голови міністерств закордонних справ країн — членів НАТО офіційно підтвердили надання допомоги з бо­ку Альянсу у сфері планування на випадок надзвичайних ситуацій невійськового характеру під час організації Чемпіонату Європи з футболу 2012 р., господарями якого будуть Україна та Польща. На практиці зазначені позиції були реалізовані на основі спеціальної «матриці взаємодії» — переліку завдань, проблем та розрахунку коштів, необхідних для гарантування безпеки Євро-2012. Документ був розроблений на підставі пропозицій експертів Альянсу, доповнених статтями можливої підтримки з боку НАТО, запропонованими українською стороною.

Відповідно, уже 18-20 квітня 2012 р. на базі Національного спортивного комплексу «Олімпійський» були проведені семінар та командно-штабні навчання на рівні стратегічного планування, спрямовані на гарантування безпеки під час Євро-2012. 5 червня, за погодженням зі штабом Стратегічного командування НАТО з операцій (м. Монс, Бельгія), наша держава розпочала практич­ний обмін даними про повітряну обстановку в межах збільшеної до 200 морських миль зони відповідальності, одночасно отримуючи в тому самому режимі дані про повітряні об'єкти над прикордон­ними з Україною державами, зокрема Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. На прохання Польщі (як співорганізатора Євро-2012) упродовж проведення Чемпіонату держави — члени НАТО здійснювали патрулювання повітряного простору літаками дальнього радіолокаційного виявлення та управління котрі, до речі, застосовувалися під час проведення Олімпійських ігор у Греції 2004 р., Чемпіонату світу з футболу в Німеччині у 2006 р. та ін.

Крім того, під час проведення Євро-2012 на прохання НАТО Центр повітряного командування та керування повітряних сил угорської армії в режимі реального часу транслював картину по­вітряного простору над Україною та Польщею, що дало сторонам змогу отримувати найсвіжішу інформацію, на підставі якої вони були здатні реагувати на будь-яку непередбачену ситуацію. Безпо­середню підтримку офіційному Києву надала також Німеччина: під час проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футбо­лу 12 правоохоронців із цієї країни відповідали за дотримання по­рядку на території Польщі, а 18 осіб були відправлені до України.

Керуючись оперативними даними, отриманими від держав — членів НАТО в рамках співпраці під час гарантування безпеки проведення Євро-2012, Україна власними силами забезпечила охорону повітряного простору й територій основних осередків масових заходів.

Участь України в миротворчих операціях і місіях Альянсу

У 2012 р. Україна зберегла статус єдиної країни — партнера Організації Північноатлантичного договору, яка бере участь у трьох із чотирьох поточних операцій під проводом НАТО в повному обсязі, виконуючи взяті перед світовою спільнотою зобов'язання в питаннях підтримання миру, регіональної та загальносвітової безпеки.

Так, забезпечуючи перехід до третього етапу фази «Стримую­ча присутність» Операції сил міжнародної коаліції під проводом НАТО у Косові (KFOR — Kosovo Force), під час якої Сили безпеки Косова мають бути перетворені на так звану «Армію Косова», український контингент у складі сил KFOR продовжив виконувати покладені на нього завдання на цій території. Станом на 2012 р. загальна чисельність українського національного контингенту становила 134 особи — 131 військовослужбовець і три штабні офіцери у складі штабу KFOR. Українські військовики несли службу у складі Багатонаціональної бойової групи «East» (провідна країна — Сполучені Штати Америки) з місцем дислокації на військовій базі «Bondsteel» у населеному пункті Соєво.

Серед завдань українського миротворчого контингенту — патрулювання; виставлення спостережних постів та супроводження конвоїв; охорона важливих об'єктів KFOR; участь в операціях і заходах, які проводить Багатонаціональна бойова група «East» та командування KFOR. 31 грудня 2012 р. до складу сил KFOR був уведений додатковий інженерний підрозділ Збройних сил України, який одразу ж розпочав виконання завдань за призначенням. На території Косова 28 військовослужбовців 12-го інженерного полку Сухопутних військ ЗСУ забезпечуватимуть пересування підрозді­лів сил KFOR, проведення інженерної розвідки місцевості, вияв­лення та знешкодження вибухонебезпечних предметів і самороб­них пристроїв, удосконалення інженерного облаштування базового табору, блокпостів, обладнання вертолітних майданчиків тощо.

Двадцять дві особи миротворчого персоналу України продов­жили виконувати завдання у складі Міжнародних сил сприяння безпеці (ISAF — International Security Assistance Force) в Іслам­ській Республіці Афганістан. У 2012 р. один український військо­вослужбовець перебував на службі у складі Багатонаціонального штабу ISAF у Кабулі, 16-у складі литовської Групи з реконструк­ції провінції Гор (м. Чакчаран), три військові лікарі виконували завдання у складі польської Групи з реконструкції провінції Газні і ще два фахівці увійшли до складу литовської Групи радників армійської авіації в провінції Кандагар. Серед основних завдань українського миротворчого персоналу було налагодження й під­тримання взаємодії з урядовими структурами Афганістану та представниками міжнародних організацій, розгорнутими у країні та виконання заходів з гарантування безпеки особового складу груп з реконструкції провінцій країни. Крім того, у квітні 2012 р. Україна приєдналася до проекту Ради НАТО — Росія з питань підготовки персоналу з країн Цент­ральної Азії, Афганістану та Пакистану у сфері боротьби з неле­гальним обігом наркотиків.

10 жовтня 2012 р. делегація України на чолі з міністром оборо­ни України Дмитром Саламатіним узяла участь у засіданні Північ­ноатлантичної ради НАТО на рівні міністрів оборони з країнами —контрибуторами операції ISAF Ісламської республіки Афганістан, під час якого обговорювався поточний прогрес перехідного періо­ду, форми взаємодії держав в Афганістані за межами перехідного періоду, а також формат місії під керівництвом НАТО після 2014 р. Нині наша держава активно залучена до процесу плану­вання нової місії під проводом НАТО у форматі «28+6» (28 країн—членів та 6 держав-партнерів Альянсу: Фінляндія, Швеція, Австралія, Нова Зеландія, Грузія та Україна), що безумовно сприятиме виробленню оптимальних політичних і військових рі­шень у рамках політики довготривалого партнерства на 2015-2024 рр. та на подальшу перспективу, що передбачено новим стратегічним планом НАТО щодо Афганістану. Згідно з ним, уже у 2014 р., по закінченні місії коаліції під проводом НАТО в Афганістані, Україна має намір узяти участь у тренувальній, консультативній та допомоговій місіях, котрі мають на меті під­готовку афганських правоохоронців та місцевих збройних сил.

Антитерористична операція НАТО «Active Endeavour» Основними завданнями сил та засобів Військово-Морських сил ЗСУ під час операції у 2012 р. були визначені спостереження й мо­ніторинг морських ділянок, супроводження підозрілих кораблів і виконання операцій з висадки на судна.

Перспективи участі Військово-Морських сил ЗСУ в міжнародній операції НАТО «Ocean Shield»

Оскільки Україна перебуває на другому місці у світі за кількістю нападів піратів на її громадян (за останні три роки піратських нападів зазнали 42 судна, на яких перебували 192 українці), протягом 2012 р. ВМС України здійснювали попередню підготовку фрегата «Гетьман Сагайдач­ний» з вертольотом Ка—27 на борту і тренування оглядової групи для участі в операції НАТО «Ocean Shield», яка має розпочатися у другій половині 2013 р. Згідно з домовленістю сторін, у рамках операції корабель має виконувати завдання з патрулювання мор­ських районів, супроводження суден, а також перехоплення підо­зрілих кораблів. Відпрацювання тактичних процедур ведення антипіратських дій було проведене під час участі корабля в навчан­ні «Sеа Вrееrе — 2012» у липні 2012 р. Крім того, іншим перспек­тивним напрямом активності України в межах операції «Ocean Shield» може стати інформаційна підтримка операції через первинний національний Контактний пункт, який на теперішній час виконує завдання в рамках операції НАТО «Active Endeavour».

Проведення багатонаціональних військових навчань під егідою НАТО

Виходячи з необхідності постійного підтримання на належно­му рівні обороноздатності Збройних сил України, а також урахо­вуючи зобов'язання України як держави — учасниці Програми «Партнерство заради миру», у 2012 р. наша держава вкотре долучи­лася до військових навчань у рамках військового співробітництва підрозділів збройних сил іноземних держав, прийнявши на своїй території підрозділи держав — членів НАТО та країн-партнерів.

З метою участі у спільних з підрозділами Збройних сил України військових навчаннях у рамках військового співробітництва у 2012 р. на територію України було вирішено допустити:

• підрозділи збройних сил Сполучених Штатів Америки та держав — учасниць Програми «Партнерство заради миру» (до 1000 військовослужбовців зі штатною стрілецькою зброєю, до 4 літаків та до 10 одиниць військової техніки) на строк до 20 діб у липні — вересні в рамках українсько-американського навчання «Rapid Trident-2012»;

• підрозділи збройних сил Сполучених Штатів Америки та держав — учасниць Програми «Партнерство заради миру» (до 500 військовослужбовців зі штатною стрілецькою зброєю, до 19 кораблів, до 3 підводних човнів, до 7 літаків, до 8 вертольотів та до 10 одиниць військової техніки) строком на 30 діб у липні—вересні в рамках українсько-американського навчання «Sea Breeze-2012».

Відповідно, 16-27 липня на Яворівському полігоні на Львів­щині відбулися масштабні українсько-американські командно-штабні навчання із залученням військ «Rapid Trident-2012», у яких взяли участь майже півтори тисячі військовиків з 15 країн Європи та Північної Америки, які входять до складу Північно­атлантичного альянсу або є державами-учасницями програми «Партнерство заради миру» (України, США, Австрії, Азербайджа­ну, Болгарії, Грузії, Канади, Молдови, Македонії, Польщі, Румунії, Сербії, Німеччини, Норвегії та Швеції), а також військові фахівці командування НАТО.

Тематикою навчань 2012 р. стало виконання завдань у складі багатонаціональних сил під час операції повного спектра, яка охоплює дії підрозділів у наступі та обороні, виконання завдань з підтримання миру й допоміжних дій. За основу сценарію «Rapid Trident — 2012» розробники взяли обстановку в афганській провін­ції Забул, адже ситуаційні завдання, які стояли перед учасниками командно-штабної та польової фаз навчань, мали місце у практиці американського військового контингенту в Афганістані.

Основним результатом навчань стала оцінка підрозділів 8-го армійського корпусу на предмет взаємосумісності з підрозділами НАТО у виконанні спільних завдань; оцінка НАТО першого рівня, котру пройшли аеромобільна рота й мінометна батарея 95-ї окремої аеромобільної бригади; національна сертифікація з питань оцінки НАТО другого рівня, проведена щодо підрозділів 12-го інженерного полку та 144-го окремого батальйону РХБ-захисту.

Ювілейні, десяті, двосторонні українсько-американські на­вчання «Sea Breeze—2012» проходили з 9 по 21 липня (м. Одеса). Крім організаторів, у них виявили бажання взяти участь військові з 15 держав (члени НАТО — Канада, Німеччина, Бельгія, Норвегія, Португалія, Туреччина; колишні радянські республіки — Грузія, Азербайджан, Молдова; нейтральна Швеція, а також Ізраїль, Алжир, Бангладеш, Катар та Об'єднані Арабські Емірати). Оскільки навчання містило три компоненти — морський, авіаційний та береговий, від Збройних сил України були залучені командування і штаб, шість кораблів, катерів та суден, бойова тактична група морської піхоти (300 осіб), 36 одиниць автобронетанкової техніки, один літак, два гелікоптери, рятувальна парашутно-десантна група й технічний склад; від військово-морських сил США — командування і штаб, два кораблі, один літак та один гелікоптер; від ВМС Туреччини — три одиниці катерів і суден; від ВМС Грузії — один корабель. Інші країни-учасниці були представлені спостерігачами.

Згідно з планом навчань, військовиками були виявлені над­водна й сухопутна піратські бази та угруповання, проведена їх розвідка, блокування, успішне знищення, захоплення та евакуа­ція до місць утримання. Відповідно, під час першого етапу на­вчань відбулося розгортання сил та їх базова підготовка, під час другого — були проведені заняття на воді та суходолі, на третьому етапі — безпосередньо реалізована міжнародна операція з безпеки на морі, а на четвертому — згортання сил. Одним з основних зав­дань «Sea Breeze-2012» стало підвищення рівня сил флотів, які беруть участь у міжнародних операціях з безпеки на морі, а та­кож поглиблення довіри між військовими моряками та країнами, які вони представляють.

Реалізуючи програми співробітництва Збройних сил України з іноземними державами, група військовослужбовців армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ у складі 18 осіб на двох вертольотах Мі-24П узяла участь у багатонаціональних тактичних навчаннях «Saber Junction — 2012», котрі відбулися на базі Об'єднаного міжвидового центру підготовки в німецькому місті Хохенфельс (19 жовтня — 2 листопада). Здійснивши переліт через територію трьох держав (України, Польщі та Німеччини) на відстань 2180 кілометрів, українські військовики долучилися до підрозділів армійської авіації сухопутних військ різних країн з метою підвищення рівня володіння штабними процедурами НАТО й набуття навичок їх застосування під час планування, організа­ції та проведення багатонаціональних операцій.

Секторальна співпраця

Для розвитку практичного співробітництва між нашою дер­жавою та Організацією Північноатлантичного договору під егідою Комісії Україна — НАТО створено п'ять спільних робочих груп Україна — НАТО (СРГ): з питань військової реформи, з питань оборонно-технічного співробітництва, з питань економічної безпеки, з питань планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та співробітництва з питань науки і довкілля. У рамках діяльності СРГ із питань військової реформи здійснюються окремі консультації експертів щодо реформування сектора безпеки та розвідки України, а також співробітництва у сфері кібернетич­ного захисту. Діяльність спільних робочих груп підпорядкована реалізації завдань річних національних програм співробітництва Україна — НАТО і проведенню Києвом внутрішньодержавних ре­форм.

Утилізація озброєнь. З лютого 2012 р. Президент України підписав Закон «Про ратифікацію Імплементаційної угоди між Кабінетом Міністрів України та Організацією Північноатлантич­ного договору з матеріально-технічного забезпечення і обслугову­вання щодо утилізації стрілецької зброї й легких озброєнь, звичайних боєприпасів та протипіхотних мін типу ПФМ-1» (під­писаної 21 вересня 2011 р.). А 18 квітня 2012 р. у Києві була підписана Угода між Агенцією НАТО з технічного обслуговуван­ня й постачання (NSPA — the NATO Support Agency), Міністерст­вом оборони України та українськими компаніями — виконавця­ми робіт з утилізації боєприпасів, легкого озброєння і стрілецької зброї (ЛОСЗ) у рамках другого етапу проекту Трастового фонду Альянсу щодо утилізації переносних зенітно-ракетних комплек­сів, легких озброєнь та звичайних боєприпасів в Україні.

У межах програми «Партнерство заради миру» НАТО (за фінансовою участю ЄС) планує надати Україні близько 25 млн. евро на утилізацію старої зброї та боєприпасів. Упродовж трьох-чотирьох років сторони мають утилізувати 76 тис. тонн боєприпасів (зокрема 3 млн протипіхотних мін) та 366 тис. одиниць ЛОСЗ, які є непридатними для подальшого використання та небезпечними для зберігання.

Спільна з НАТО утилізація боєприпасів надає Україні можливість не лише отримувати додаткові кошти на фі­нансування цього процесу, а й забезпечувати роботою колективи підприємств, безпосередньо долучених до нього. Так, 7 липня 2012 р. у рамках виконання бюджетних програм Міністерства оборони України на хімічному казенному об'єднанні імені Г. І. Петровського, яке входить до державного концерну «Укроборонпром», почалася утилізація реактивних снарядів на загальну суму близько 29 млн. грн. Протягом 2012 р. у рамках другого етапу проекту Трастового фонду НАТО Альянс загалом витратив на утилізацію українських боєприпасів 1,7 млн. евро.

Наукове та екологічне співробітництво. Сьогодні Україна утримує друге місце серед держав — партнерів НАТО за кількістю проектів, які реалізуються в рамках програми Альянсу «Наука заради миру та безпеки». Реалізація цієї програми передбачає за­стосування трьох основних механізмів підтримки вчених, серед яких — багаторічні проекти (гранти на наукове обладнання, ви­тратні матеріали, програмне забезпечення, поїздки на навчальні тренінги для молодих учених), тренінги та семінари. У 2012 р. сторони продовжили виконання семи проектів, співкерівниками яких є представники українських наукових установ. Ще два проекти отримали гранти наприкінці серпня 2012 р.

Ключовими проектами співробітництва України з НАТО у сфері науки та захисту довкілля є спільні розробки «Моніто­ринг та передбачення ризиків паводків річки Прип'ять, яка про­тікає територією Республіки Білорусь та України через Чорно­бильську виключну зону», і «Нестор», що передбачає створення генератора рентгенівського випромінювання.

Освітня кооперація. У 2012 р. Міністерство соціальної полі­тики України спільно з Організацією Північноатлантичного дого­вору реалізувало два проекти у сфері перепідготовки та соціаль­ної адаптації військовослужбовців. Зокрема, у рамках Програми перепідготовки військовослужбовців Україна — НАТО 960 осіб після проходження тримісячних навчально-тренувальних курсів перепідготовки при «Центрі маркетингових технологій» Дніпро­петровського національного гірничого університету отримали дипломи за спеціальністю «Маркетинговий менеджмент».

Крім того, 15 жовтня 2012 р. у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» відбулася урочиста церемонія випуску десятого етапу професійного навчання колишніх військовослужбовців, який фінансується Трастовим фондом програми НАТО «Партнерство заради миру». На базі цього вищого навчального закладу перепідготовка військових здійснюється на основі тримісячних курсів, які проводяться за 500-годинною програмою за спеціальностями: «Менеджмент підприємницької діяльності», «Маркетинг» і «Комп'ютерні сис­теми та мережі». Курси розраховані на задоволення потреб працевлаштування колишніх військовослужбовців у цивільних умовах, виходячи з аналізу ринку праці й тісного співробітництва з Державною службою зайнятості України.

Протягом 2009-2012 рр. у Харківському регіоні пройшли перепідготовку та отримали допомогу під час працевлаштування
понад 500 колишніх військовослужбовців.

Сьогодні Україна є доволі значущою для НАТО як зовнішньополітичний партнер, адже Альянс не може ігнорувати ні її геополітичного розташування, ні проходження через її територію газо­транспортної системи і транспортних комунікацій. Крім того, для НАТО важливо, щоб її східні кордони перебували в зоні стабіль­ності й демократії. Проте гарантування безпеки в «гарячих точках планети» аж ніяк не убезпечує становище самої України, котра може сподіватися лише на певні поради щодо демократизації свого внутрішньополітичного устрою чи оптимізації військової реформи: на отримання хоч якихось міжнародних гарантій своєї безпеки офіційному Києву, на жаль, сподіватися марно. Отже, концепт «позаблоковості» часто сприймається радше як тимчасовий, а не постійний статус зовнішньополітичного позиціювання України.

Зовнішня політика України — 2012: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети : щорічник / за ред. Г. М. Перепелиці. — К., 2013. — С. 80-102.

Николай Шульга

Социокультурные риски и угрозы вступления Украины в Евросоюз

В последние месяцы тема подписания Соглашения об ассоциации Украины с ЕС и зоне свободной торговли с ЕС стала центральной политической темой украинского истеблишмента и СМИ. Сторонники присоединения к ЕС акцентируют внимание на том, что вхождение нашей страны в орбиту европейского сообщества обеспечит в государстве верховенство права, утверждение демократии, высокий жизненный уровень населения и прочие блага.

Не станем анализировать геополитический и экономический аспекты данного вопроса. Это дело международников и экономистов. Мы ставим задачу показать здесь, как эти процессы отражаются в общественном мнении, какому геополитическому выбору отдают предпочтения граждане Украины, каковы отличия существуют по этим вопросам в различных социальных группах общества.

В обществе нет однозначного ответа на судьбоносный вопрос выбора цивилизационного вектора развития: или Украина входит в, мягко гово­ря, новую для нее цивилизацию и решительно отказывается от своих глубинных культурно-идентификационных характеристик, или мы остаемся в русле своего традиционного восточнославянского векто­ра развития и исторически эволюционируем вместе с ним. Сложность решения этой проблемы заключается не только в том, что общество не может определиться с вектором цивилизационного движения, но и в том, что страна регионально неоднородна. Общество в данном вопросе не выступает как целое. Оно разламывается регионально. Между его со­ставными частями, особенно между востоком и западом, существуют глубокие социокультурные различия. Украинское общество не достиг­ло того качественного консолидационного состояния, когда можно о нем говорить как о целостной социокультурной системе. Если в целом по стране 49% положительно относится к союзу с восточнославянскими государствами — Россией и Белоруссией, 45% являются сторонниками вступления в Таможенный союз России, Белоруссии и Казахстана (ТС), а 42% желает интегрироваться в Европейский Союз, то в региональном разрезе мнения опрошенных по этому вопросу распределяются так: 67% на западе страны за интеграцию с ЕС, а 68% на востоке за вхождение в Таможенный союз.

Интерес представляют и группы опрошенных, которые выступают против вступления в ЕС. На востоке страны таковых 48%, а на западе только 7%. А вот большинство противников вступления в Таможенный союз сосредоточилось в западной ча­сти страны. Там такую позицию занимают 54%, в то время как на востоке ее разделяют только 10%.

Как видим, любой из ныне актуализированных геополитических выборов, который сделает центральная власть, вызовет напряжение между регионами страны.

А насколько консолидировано население разных типов населенных пунктов по вопросу вступления Украины в Европейский союз? Результаты исследования показывают такой же разброс мнений. В ответах и на этот вопрос киевляне снова занимают особую позицию. Большинство из них — 59% — выступает за вступление Украины в Европейский союз и среди них меньше всего противников такого выбора — 18%.

Ответы и на другие вопросы по геополитическим ориентациям населения показывают такие же групповые различия, как и в ответах на предыдущий вопрос. Так, на вопрос: «Кого Вы видите главным союзником Украины в ближайшие 5 лет?» относительное большинство респондентов выбрало вариант ответа «Россию и страны СНГ» — 48%, на втором месте ответ — «Европейский союз» (30%), затем идут соответственно ответы — «Китай» (3%) и «США» — (2%). 17% участвующих в опросе не смогли определиться с ответом.

В региональном плане мнение населения по данному вопросу также разительно отличается. Если на востоке страны главным союзником Украины на ближайшие годы видят Россию и страны СНГ — 78% опрошенных, то на западе 58% респондентов такого союзника видят в Европейском союзе.

Значимые различия по геополитическому выбору существуют и среди других социальных групп. Заметными они являются среди возрастных групп общества.

Молодежь до 30 лет проявляет большее стремление в ЕС, чем люди среднего и старшего возраста. Почти половина (49%) молодежи относится позитивно к вступлению нашей страны в ЕС. В то же время среди лиц в возрасте от 30 и до 55 лет таковых имеется 44%, а среди людей старшей группы — только 34%. Наблюдается устойчивая тенденция: чем моложе возрастная группа, тем больше в ней сторонников вступления в ЕС и, наоборот, чем старше группа, тем больше в ней противников евроинтеграции. Исключение в этой тенденции составляет самая старшая группа респондентов по удельному весу противников вступления в ЕС. Это вызвано очень высоким процентом среди них тех, кто затруднялся с ответом — 39%.

В ответах на вопрос об отношении к вступлению в Таможенный союз прослеживаются тенденции, противоположные тенденциям вступления в ЕС: чем старше возрастная группа, тем больше в ней сторон­ников вступления в ТС, и чем моложе возрастная группа, тем больше в ней противников вступления в ТС.

Итак, на сегодня любой из вариантов геополитического выбора в украинском обществе порождает напряжение между социальными группа­ми и создает угрозу его раскола.

Однако нельзя трактовать данный факт, что угрозу раскола общества несет только геополитический выбор. Дело в том, что и без этого выбора в украинском обществе уже не одно десятилетие существует проблема его регионального единства. Таким образом, страна, у которой существуют серьезные проблемы регионального единства, территориальной разобщенности, пытается сделать шаг в направлении интеграции с полиэтнической общностью, которая в свою очередь существенно отличается от нее своими социокультурными нормами и ценностями. Как раз этот аспект вступления Украины в ЕС очень слабо проанализирован. А он таит в себе большие угрозы и риски, в том числе и для суверенитета государства.

Большая часть украинского общества идентифицирует себя с восточ­нославянскими ценностями и культурными нормами. Западноевропейские ценности для нашего населения являются неорганичными, какими бы высокими эпитетами эти ценности ни наделяли идеологи и политики, агитирующие за вступление в ЕС. В этом нет ничего удивительного, поскольку наш народ имеет свою историю, которая тесно переплетена с историей других восточнославянских государств.

Подтверждением сказанному являются ответы на вопросы нашей анкеты. Так, на вопрос: традиции, ценности и нормы каких стран вам наиболее близки, респонденты ответили следующим образом: стран Западной Европы — 10%, скорее стран Западной Европы — 8%. Очень много опрошенных затруднилось с ответом на этот вопрос — 40%. Однако из тех, кто определился, 22% назвали традиции, ценности и нормы восточнославянских стран, а еще 20% заявили, что скорее это традиции, ценности и нормы восточнославянских стран. Из этого следует, что наибольшей группой в обществе является та, которая считает, что ей близки в разной степени традиции, ценности и нормы восточнославянских стран — 42%, а группа, которой в разной степени близки традиции, ценности и нормы западноевропейских стран, в два раза меньше и составляет только 18%.

Для того чтобы уточнить социокультурные предпочтения жителей Украины, в нашем исследовании был поставлен еще один вопрос: «Ка­кие народы, кроме своего, Вам наиболее близки по традициям, обычаям и культуре?». Как оказалось, самыми близкими в этом отношении для граждан Украины являются русские. Так ответили 77% респондентов. На втором месте стоят белорусы — 56%, затем идут поляки — 17%, евреи — 5%, немцы — 3%, американцы — 1,5%. Поэтому если нынешний украин­ский правящий политический класс проигнорирует данный факт при выборе геополитического вектора развития страны, он совершит большую ошибку, которая будет иметь серьезные многоаспектные последствия.

Видимо, мало таких людей в нашей стране, которые не хотели бы до­стичь европейского уровня ВВП на душу населения, европейских стандартов в осуществлении судопроизводства, европейского качества здра­воохранения и образования и т.д. Однако проблема заключается в путях достижения этих целей. Если Украина вступает в ЕС для того, чтобы ее заставили сделать это внешние силы, поскольку власть, политические элиты не способны достичь этих целей самостоятельно, т.е. не могут мо­билизовать общество на достижение этих целей, то, может быть, следует заменить сегодняшний истеблишмент на такой, который был бы спосо­бен адекватно реагировать на вызовы времени. Показателем неспособ­ности отечественной элиты наметить стратегию развития страны является так называемый список «С.Фюле», а точнее — Европейского союза. В нем преобладают требования, которые являются нормальным правилом жизни любого цивилизованного государства. Однако эти требования не стали для страны дорожной картой, которая появилась в результате вну­треннего национального диалога различных политических сил, а была предъявлена как своего рода условие капитуляции, предъявлена извне.

Сложность ситуации заключается еще и в том, что нынешняя украин­ская элита не является авторитетом в обществе и она не сможет выпол­нить роль поводыря, который повлечет за собой массы, не сможет стать тем «паровозиком», который потянет общество в новую социальную реальность — с новыми ценностями, новыми моделями повседневного поведения, новым моральным этосом, ломая и преодолевая столетние традиции, обычаи и нормы. Механическое присоединение Украины к европейскому социальному организму, который будет отторгать наш, и, наоборот, наш будет отторгать их, скорее всего завершится катаклизмом.

Следовательно, присоединение к ЕС для Украины чревато такими последствиями: во-первых, размыванием восточнославянской социокультурной матрицы; во-вторых, углублением региональных различий внутри страны и их обострением; в-третьих, культурно-ценностным разъединением возрастных и поселенческих групп, в-четвертых, противопоставлением геополитической ориентации политической элиты и не менее чем половины населения страны.

Трудный выбор. Ученые и политики о вариантах интеграции Украины / [ред. І. Г. Бойко]. — К. : Бізнесполіграф, 2013. — С. 72-81.

Соколовская Я.

ДЕВЯТЬ ВОПРОСОВ О ГЛАВНОМ

В этом материале мы предлагаем к обсуждению девять основных вопросов, которые неизбежно возникают в дискуссиях о выборе между ЕС и ТС. Связаны они, как правило, с такими наболевшими темами, как привлечение зарубежных инвестиций, угроза утраты политической независимости, экономические выгоды и качество экономического роста, свобода передвижения и трудовая миграция, а также проблема цивилизационного выбора Украины.

ВОПРОС ПЕРВЫЙ: ОТКУДА ИДУТ ИНВЕСТИЦИИ?

Россия в официальном рейтинге инвесторов Украины пребывает только на четвертом месте с цифрой в $4 млрд, и это, на первый взгляд, явное подтверждение приоритета западных денег перед российскими капиталовложениями.

Однако можно ли считать такие данные корректными? Показательным примером тут служит «Альфа-Банк» (Украина). Он принадлежит российскому «Альфа-Банку», но контроль осуществляется через кипрское ООО АВН Ukraine Ltd. Наш Центробанк и Госстат, как и другие аналогичные ведомства стран СНГ, не рассматривают варианты поступления инвестиций в страну через «третьи» государства или «страны-посредники».

Результаты мониторинга взаимных инвестиций, полученные на основе принятой в ЕС методики анализа оффшоров, свидетельствуют, что около 90% кипрских инвестиций Украина получает от российских компаний. Часть голландских инвестиций также поступает из России. Поэтому, хотим мы этого или не хотим, реальным лидером капиталовложений в украинскую экономику оказывается именно Россия с показателем ПИИ свыше $18 млрд.

В итоге лидирующим получателем российских прямых иностранных инвестиций среди стран СНГ выступает Украина, за ней следуют Казахстан и Беларусь. В этом деле Украина далеко опережает своих возможных партнеров по Таможенному союзу. Ей повезло с родством: многие российские бизнесмены — выходцы из Украины, знают ее язык, понимают и принимают ее особенности, ценят разнообразие отраслевой структуры.

ВОПРОС ВТОРОЙ: ЧЬЯ ПОЛИТИКА «ДАВИТ» СИЛЬНЕЕ?

ТС строился в рамках Евразийского экономического сообщества и сразу назывался формой торгово-экономической, а не политической интеграции. Странам — участницам ТС обещано неприменение пошлин и торговых ограничений, за исключением специальных антидемпинговых. Органами управления ТС стали Высший евразийский экономический совет и Евразийская экономическая комиссия, имеющая два уровня управления: Совет и Коллегию. В Совет входят по одному вице-премьеру от каждой страны, председательствуют по очереди, по алфавиту, решения принимают консенсусом, таким образом, каждая из сторон имеет возможность заблокировать любое решение Совета, которое сочтет противоречащим ее национальным интересам. Коллегия, исполнительный орган Комиссии, включает по три представителя от каждой страны. Ни одна из этих структур не имеет политических полномочий.

ЕС — это не только экономическое, но и политическое объединение. Европейский союз, в отличие от Таможенного, принимает законы, директивы и постановления в области правосудия, торговли, регионального развития. Он полномочен заключать международные договоры, формировать общую внешнюю политику и систему безопасности. Евросоюз создан для надгосударственного влияния, для чего задействуется Европарламент, Еврокомиссия, Совет ЕС, Суд ЕС, Европейский совет, Счетная палата и Европейский центральный банк.

Если Таможенный союз говорит об общих экономических регуляторах, то ЕС влияет на внутреннюю и социальную политику своих стран, энергетику, здравоохранение, оборону.

При этом «новой империей» продолжают называть почему-то не Евросоюз, а ТС. Хотя Таможенный союз абсолютно равноправен и принцип «одна страна — один голос» в нем действительно имеет место. Кроме того, страны — члены ТС на сегодняшний день ощущают гораздо больше экономических (не говоря уже о политических) «вольностей». К примеру, в рамках союза допускаются налоговые разночтения: ставка НДС в Казахстане -12%, в России — 18%, в Беларуси — 20%. Также не форсируется вопрос перехода на единую валюту: эта тема в ближайшие годы актуальна не будет.

ВОПРОС ТРЕТИЙ: КОГО И ЧЕМ МАНИТ ЕВРОПА?

Очевидно, что сближение с Евросоюзом выгодно для тех, в чьих руках оказались экспорт природных ресурсов и продукция с низкой добавленной стоимостью.

Прочие статьи украинского экспорта, среди которых аграрный и машиностроительный сегмент, в этом случае серьезно пострадают. Европу не интересуют наши товары, а вот другим импортерам украинской продукции (и ТС в частности) придется вводить для Украины дополнительные барьеры с тем, чтобы защитить свои рынки от наплыва товаров из третьих стран.

Дефицит бюджета, который непременно возникнет из-за спада украинской экономики после вхождения в зону свободной торговли с ЕС, планируют покрыть внешними займами, доступ к которым будет значительно облегчен в случае наличия соглашения с Евросоюзом. Это значит, что Украина, накопившая по данным экс-министра финансов Виктора Пинзеника $60 млрд. долга, после новой серии заимствований падает в прямом смысле слова в долговую яму.

Какие экономические выгоды предоставит Украине Брюссель в случае отказа от ТС и вхождения в ЗСТ, сказать не сложно. Брюссель хотел бы, чтоб Украина радовалась самому факту «евроинтеграции» — без каких-либо материальных гарантий со стороны ЕС, которые компенсировали бы ей значительный ущерб от потерь на восточных рынках. Только в условиях тяжелейшего долгового кризиса в Европе средств на «евроинтеграцию» Украины у Брюсселя нет.

Более того, для вступления в ЕС нужно будет существенно ограничить бюджетный дефицит, уменьшить инфляцию и размеры гарантированного государством внешнего долга, снизить безработицу и многое другое. Хотя на примере Греции, Португалии, Ирландии, Испании, Кипра мы видим, что все эти требования актуальны для кандидатов, а не для членов Евросоюза. В итоге одни страны, как Польша, регулярно получают помощь, другие ее только ждут, но членские взносы платить обязаны все. К примеру, Румыния платит около 1 млрд евро в год в кассу ЕС, в ответ должна получать помощь на 5,5 млрд евро, но получает менее 1 млрд. Аналогичная ситуация в Болгарии, Венгрии и странах Балтии. Сомнительно, чтобы Украина получила особые, отличные от этих держав привилегии.

ВОПРОС ЧЕТВЕРТЫЙ: ЧЕМ ВЫГОДЕН ТАМОЖЕННЫЙ СОЮЗ?

Сближение Украины с Таможенным союзом, предполагающее цену на газ на уровне стран ТС и свободную продажу украинских продуктов на 170-миллионном рынке стран — членов ТС, выгодно каждому жителю страны, оплачивающему коммунальные расходы. Исследование Института экономики и прогнозирования НАН Украины говорит о том, что экономическая интеграция между Украиной и странами Таможенного союза в долгосрочном периоде обеспечит от 1,5 до 6,5% дополнительного роста ВВП в год для нашей страны в зависимости от глубины взаимодействия.

Если же Киев двинется в сторону ЕС и подпишет соглашение о зоне свободной торговли, ВВП упадет из-за уменьшения высокотехнологичного экспорта и сопутствующего падения производства.

Есть основания полагать, что в рамках ЗСТ ЕС экспорту украинского сырья будет дан зеленый свет. Но экспорт сырья и так не встречает каких-либо серьезных препятствий на своем пути. В то же время готовая продукция украинских машиностроителей и химиков будет сталкиваться с препятствиями в виде технических стандартов ЕС. Какой смысл в такой ЗСТ?

Вступление в ТС дает нам весомые экономические выгоды: $3 млрд от отмены экспортных пошлин на нефть, $490 млн — от отказа от пошлин на нефтепродукты, $4,5 млрд — от снижения цен на газ до уровня внутрироссийских. К тому же отмена защитных мер в торговле с Россией увеличит украинский экспорт на $670 млн только в первые годы действия принципов свободной торговли.

Но главное, пожалуй, — это положительные изменения в отраслевой структуре экономики в сторону увеличения высокотехнологичных производств, в частности, доля машиностроительной продукции в совокупном выпуске вырастет с 2,2 до 4,5%, судостроения с 0,3 до 0,6%, авиа- и космической техники — с 0,8 до 1,4%.

Идя в ТС, мы получим межгосударственные расчеты в национальных валютах, которые выгодны Украине. По данным Национального банка Украины, в рублях совершается каждый третий расчет по экспорту и пятый — по импорту. Если учесть постоянный рост товарооборота Украины и России, то расти будет и рублевая составляющая.

Расчеты экономистов

Расчеты плюсов и минусов интеграции проводятся и в Европе, но подход при этом не всегда корректен. Так, исследование Венского института мировой экономики предполагает слабоотрицательный эффект для Украины при ее вступлении в ТС — на уровне минус 0,9% ВВП. Расчеты Венского института, однако, характеризуются существенными ограничениями. В них рассчитаны только торговые эффекты (обнуление пошлин), а нетарифные барьеры и их влияние на торговлю остаются неучтенными. Между тем мы знаем, что нетарифные барьеры — а это и фитосанитарные нормы, и антидемпинговые процедуры, и лицензирование, и многое другое — в долгосрочном плане по своему влиянию на торговлю и рост превосходят собственно пошлины в разы! В расчетах показано, что собственно торговые эффекты незначительны (0,5-1%), а основной эффект достигается за счет инвестиций и развития новых производств, обладающих принципиально иными характеристиками эффективности.

В итоге сторонниками вступления Украины в Таможенный союз в основном стали экономисты, предпочитающие язык цифр. Сторонниками евроинтеграции оказались политики, рассуждающие о «западном цивилизационном выборе Украины». Однако «европерспектива» может дорого обойтись украинской экономике. Во-первых, ЗСТ и членство в ЕС — это разные и, как показывает нам опыт Турции, не всегда взаимосвязанные понятия. Во-вторых, «переходный период» в отношениях ЕС с Турцией, подписавшей договор об ассоциации и создании ЗСТ 11 сентября 1963 года, длится уже 48 лет! Даже будучи членом НАТО, Турция продолжает топтаться на пороге «объединенной» Европы.

Все это указывает на тот факт, что для Евросоюза создание зоны свободной торговли с Украиной — способ политического влияния и давления, а также снятия «сливок» при создании собственно ЗСТ: импорт трудовых ресурсов и дополнительные возможности на рынке восточноевропейской страны.

ВОПРОС ПЯТЫЙ: ГДЕ ИСКАТЬ РАВНЫЕ УСЛОВИЯ ТОРГОВЛИ?

Попытки проанализировать экономические выгоды от сотрудничества Украины с Евросоюзом наталкиваются на дефицит информации. Начнем с самого обсуждаемого на сегодняшний день проекта — соглашения о зоне свободной торговли (ЗСТ) с ЕС.

Вопреки ожиданиям, в соглашении на первом месте оказались вовсе не вопросы либерализации таможенного режима или интеграции украинского бизнеса в европейскую производственную цепочку. Куда более важной авторам документа показалась отмена заградительных пошлин на бывшую в употреблении одежду и технику, которые ввозятся в Украину из Европы.

Формально западный рынок будет открыт для украинских товаров, но это не означает реальный доступ. Фитосанитарные нормы, антидемпинговые процедуры, необходимость лицензирования и гармонизация стандартов качества — все эти нюансы отнимут у украинских предпринимателей добрый десяток лет.

ВОПРОС ШЕСТОЙ: В ЧЕМ ИНТЕРЕСЫ КАЖДОГО ГРАЖДАНИНА?

Сегодня число украинцев, которые поддерживают вступление своей страны в Евросоюз, упало до минимального за последние два года уровня. В то же время, поддержка населением Украины евразийского интеграционного вектора значительна. Так, по результатам исследования Евразийского банка развития «Интеграционный барометр ЕАБР», представляющего собой ежегодный мониторинг восприятия населением стран постсоветского пространства процессов интеграции и кооперации стран региона СНГ, поддержка Таможенного союза и Единого экономического пространства населением Украины составляет 57%. Тем не менее, проевропейски настроенных граждан в нашей стране остается больше половины. Однако вряд ли кто-то из опрошенных всерьез задумывался и смог бы внятно объяснить собеседнику, какие именно выгоды от ЕС он рассчитывает получить для себя лично. На поверхности лежит лишь несколько бонусов: безвизовый режим, пример высоких европейских зарплат, качественная социальная защита и рост самоуважения от осознания собственной «европейское». Правда, насколько все эти бонусы будут выигрышными — вопрос спорный. Рост средних зарплат до уровня ЕС в ближайшие пять-десять лет не смогут обеспечить ни наши работодатели, ни наша экономика. Соответственно, летать на распродажи в безвизовый итальянский Милан или нежиться на Лазурном побережье безвизовой Франции смогут лишь те, кто сегодня без проблем открывает шенгенскую визу. Что же касается высокого уровня соцзащиты, то мало кто задумывается, что он обеспечен большой налоговой нагрузкой. К примеру, общий налог на зарплату в Германии, Бельгии и Венгрии составляет порядка 50%, тогда как украинцы по этой статье отчисляют 15-17%.

В то же время, аналитики уже подсчитали реальные преимущества украинцев от присоединения страны к Таможенному союзу. В отличие от невнятных ценностей ЕС, эти бонусы выражены в числовом значении. Отставим в сторону снижение цены на газ, которое выгодно каждому жителю Украины, оплачивающему коммунальные счета, — этот плюс наиболее очевиден, однако порядком примелькался в дебатах отечественных политиков и экономистов.

По расчетам экспертов Института народнохозяйственного прогнозирования РАН, Института экономики и прогнозирования НАНУ и Евразийского банка развития, «если уже в ближайшее время страны начнут действовать сообща, то к 2030 году суммарный экономический эффект превысит сумму в один триллион долларов, — говорится в исследовании специалистов. — При разделении этой суммы на страны полученный эффект для Беларуси составит 14% ВВП, для Украины — 6% ВВП, для Казахстана — 3,5% ВВП, для России — 2% ВВП». В числовом выражении украинская экономика получит за ближайшие 18 лет порядка $220 млрд или около $12,2 млрд в среднем в год.

Стабильный прирост ВВП, увеличение объемов экспорта и, соответственно, производства, а также расширение национальных и иностранных компаний — это главные стимулы для повышения уровня жизни жителей любого государства. А центр мирового экономического роста все быстрее смещается на восток: по данным Международной организации кредиторов, с начала 2000-х гг. динамика темпов прироста ВВП экономики СНГ опережает сравнимые показатели развитых стран Европы и скорее ближе к темпам прироста азиатской экономики.

ВОПРОС СЕДЬМОЙ: СОХРАНИТЬ И ПРЕУМНОЖИТЬ ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ КАПИТАЛ

По данным Международной организации миграции (МОМ), за пределами Украины сейчас работает около 4 млн наших сограждан, но некоторые экономисты говорят о 6-7 млн человек. Однако в последнее время в статистике трудовой миграции речь идет не только о неквалифицированной рабочей силе, но и о мозгах. «Именно в Евросоюз сегодня стремится больше половины (67%) тридцатилетних украинцев с высшим образованием», — говорится в опросе рекрутингового портала HeadHunter. Половина опрошенных планируют обосноваться в ЕС и не намерены в случае успеха возвращаться на родину. Можно долго дискутировать по поводу причин, которые подталкивают молодежь и опытных специалистов к такому выбору. Тем не менее, результат от дискуссий не изменится: отток населения в трудоспособном возрасте в случае упрощения визового режима с Евросоюзом может усугубить демографическую и экономическую ситуацию в Украине. Вероятность такого неблагоприятного сценария тем больше, чем сильнее окажется негативный эффект открытия украинского рынка с Европой.

Примером служат страны Восточной Европы, трудовое население которых стремительно сокращается за счет рабочих мигрантов. Членство в Евросоюзе значительно упростило эмиграцию, и молодежь активно перебирается в «старую» Европу за высокими доходами и социальными стандартами. К примеру, в Румынии, которая сейчас находится на втором месте по бедности среди стран ЕС (среднемесячная зарплата составляет $450), население страны сократилось на 12% за последние десять лет. Латвия и Литва по тем же причинам потеряли порядка 13% жителей, Болгария — 7%, а Сербия (которая, кстати, еще не входит в ЕС) — 5% граждан. Это данные переписи населения, которые, как известно, не всегда отображают действительность. Гораздо более показательным в этом плане выглядит эмоциональное интервью бывшего премьер-министра Эстонии Тийта Вяхи. Он заявил, что для Эстонии единственным шансом выжить стал выход из состава ЕС, так как страна уже потеряла более 25% экономически активного населения.

«В случае вступления в ЕС Украину ждет аналогичный сценарий», — говорят аналитики. Но с учетом ее средних зарплат ($350), развиваться он будет гораздо стремительнее, чем в странах Восточной Европы. Регионы, пограничные с ЕС, опустеют в два года — в сельской местности Западной Украины останутся преимущественно пожилые жители.

Интересно, что в случае присоединения Украины к Таможенному союзу риски масштабной трудовой эмиграции наших граждан резко снижаются. И дело вовсе не в том, что в этом направлении украинцы не видят для себя перспектив трудоустройства. Россия и Казахстан также входят в трудовые приоритеты наших специалистов. Более того, именно в этих странах наших работников с высшим образованием (особенно техническим) работодатель встречает с раскрытыми объятьями и принимает на соответствующую должность, а не отправляет разгружать фуры или собирать огурцы. Уровень оплаты труда, к примеру, в нефтегазовой отрасли, сопоставим с европейскими зарплатами: квалифицированный сотрудник может рассчитывать на оклад свыше $3 тыс. Для того чтобы получить эти деньги, достаточно лишь опыта и корочки нашего вуза, тогда как в странах ЕС придется пять-семь лет подтверждать свои знания их дипломами.

Благодаря или вопреки таким лояльным условиям трудоустройства, но в страны ТС наши работники чаще всего уезжают на кратко- и среднесрочные заработки. Об этом говорят результаты общенационального исследования по вопросам трудовых миграций. К примеру, на полгода в РФ уезжает работать, в среднем, 130 тыс. украинцев, а в Италию — 98 тыс. Зато на срок дольше года в России остаются всего лишь 44 тыс. наших соотечественников, тогда как в Италии — 78 тыс. украинцев.

К сожалению, сегодня экономическое состояние государства не позволяет нам удерживать кадры сопоставимыми с ЕС зарплатами, решением жилищных проблем или другими щедрыми социальными проектами. В то же время, отпустить всех потенциальных мигрантов в Евросоюз — значит, уничтожить потенциал будущего экономического роста.

ВОПРОС ВОСЬМОЙ: О ЧЕМ ГОВОРИТ ЧУЖОЙ ОПЫТ?

Как страны — члены Таможенного союза, так и его потенциальные участники оценили для себя плюсы и минусы этой торгово-экономической интеграции. По убеждению президента Беларуси Александра Лукашенко, Украина многое теряет из-за того, что оттягивает вступление в Таможенный союз. И виной тому — слишком большое самолюбие и излишние страхи по поводу политической зависимости.

«Россия озабочена тем, чтобы выстроить нормальные отношения, — подчеркивает глава Беларуси. — С украинской стороны не нужно особых усилий, но страну ждет выгода. Это экономический союз. Скажи моему другу Нурсултану Назарбаеву (президент Казахстана), что это политический союз, он завтра же из него выйдет. Нам не нужно строить излишние надгосударственные структуры. Ключевое — это экономика».

В этой ситуации выжидательная тактика Украины может сыграть плохую роль. Перспективы расширения Таможенного союза таковы, что украинскому «витязю на распутье», выбирая дорогу, нужно осознать: не сближаясь с ТС и не имея реальных и выгодных шансов вступления в Евросоюз, Украина может оказаться в «буферной зоне». Украинские политики делают вид, что хотят усидеть на двух стульях — ЕС и ТС, — в то время как по факту не сидят еще ни на одном. Евросоюзу Украина нужна в качестве рынка сбыта и сырьевого придатка. В Таможенном союзе государство Украина — полноправный партнер. Ей осталось лишь решиться на эту новую роль.

ВОПРОС ДЕВЯТЫЙ: СТАНЕТ ЛИ ВЫБОР КАТЕГОРИЧНЫМ?

Львиная доля украинских граждан и большинство отечественных политиков убеждены, что выбор между Таможенным и Европейским союзом приходится делать по принципу «или — или». Проще говоря, выбирая ТС, мы автоматически ставим шлагбаум на пути Украины в Европу. Соответственно, европейская интеграция сделает нас непримиримыми врагами и конкурентами с россиянами и белорусами.

Нередко совсем выпадает тот факт, что страны Таможенного союза также заинтересованы в интеграции с ЕС, своим главным торгово-инвестиционным партнером. Европейский выбор России, ее стремление к экономическому, политическому и культурному сближению с Европой очевидны. Еще два года назад президент РФ Владимир Путин в своей статье обрисовал формат континентальной интеграции евразийской и европейской экономики: «Мы предлагаем создание гармоничного сообщества экономик от Лиссабона до Владивостока. А в будущем, возможно, и зоны свободной торговли и даже более продвинутых форм экономической интеграции. Фактически мы получим общий континентальный рынок емкостью в триллионы евро», — акцентировал Путин.

За последнее время эта идея не только не утратила актуальности, но наоборот — «набрала в весе». Не случайно перед российскими экспертами, дорабатывающими сейчас пакет технических регламентов ЕЭП, поставлена задача сделать их не только 100-процентно совместимыми с нормами ВТО, но и максимально соответствующими требованиям ЕС. Казахстан — также «европейская» страна: ЕС является ее крупнейшим торговым партнером (треть внешнеторгового оборота), казахстанские компании размещаются на Лондонской бирже, а половина студентов по правительственной программе «Болашак» едет учиться в Европу.

Вместе — соединив усилия Украины, России, Казахстана и Беларуси — будет легче добиться от ЕС лучших условий сотрудничества. В связи с этим достаточно сильным вариантом было бы включение Украины в Таможенный союз с последующим подписанием соглашения о свободной торговле между евразийским торговым блоком (с населением около 220 млн человек и ВВП порядка 2,2 трлн долларов) и Европейским союзом. При таком сценарии Украина достигла бы всех своих целей, обеспечив благоприятный режим отношений с Россией и другими партнерами в СНГ и укрепив при этом собственный европейский выбор. Если смотреть далеко вперед на перспективу поколений, именно здесь может оформиться историческая миссия Украины — стать ключевым элементом в сближении стран континента.

Соколовская Я. Какая интеграция нужна Украине. 9 вопросов о главном. — [Б. м.] : Б-ка "Известий в Украине", 2013. — 30 с.