Олексій Огульчанський як письменник, педагог, дослідник Північного Приазов’я

Життєвий шлях Олексія Огульчанського
Археологічна діяльність Олексія Огульчанського
Майстерне використання О. Огульчанським наукових знань для змалювання багатства і краси природи рідного краю
Тема праці у прозі Олексія Огульчанського:змалювання буднів трудівників моря й степу Приазов’я
Естетична своєрідність пригодницьких повістей Олексія Огульчанського
Аксіологічний вимір, виховна цінність творчої спадщини Олексія Огульчанського для сучасного читача
Висновки
Список використаних джерел

Олексій Огульчанський

зміг з’єднати в одне

Світ тварин і рослин,

степ, каміння і море;

Науковець-письменник –

він обходив брудне¹,

Відкривав для всіх нас

дивний світ Лукомор’я².

Андрій Будугай

(Із циклу «Бердянські етюди»)

Життєвий шлях Олексія Огульчанського

«Українська література бідненька морем. Навіть класична. Їй ні́коли було споглядати море за селянськими бідами, за трагедією України степової. […] Олексій Огульчанський знає море. Мабуть, він коло нього виріс³. […] Отож кому, як не йому, сміливо і прекрасно писати про знану й улюблену з дитинства стихію, писати всіма фарбами, які відбиваються в повісті, але тло гідне великого слова: море!» – писав Григір Михайлович Тютюнник 19 березня 1976 року, рецензуючи рукопис повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни» [23, с. 1].

Насправді дитинство Олексія Огульчанського пройшло в шахтарському краї, проте юність і все подальше життя були пов’язані з вивченням і збереженням природних скарбів Північного Приазов’я. Від членів родини (під час особистого спілкування) автори цих рядків дізналися, що Олексій Якович народився не в самому місті Луганську, як свідчать усі офіційні джерела, а на хуторі під назвою «Огульчанський». Цей хутір був заснований під Луганськом батьком і матір’ю письменника Яковом Михайловичем (1883-1979) і Євфросинією Авилівною (1882-1959). Поряд з ними мешкала і родина батькового рідного брата Клима Михайловича Огульчанського. Разом з Олексієм росли і виховувалися троє його братів: Дмитро, Василь та Іван⁴.

У 1929 році О. Огульчанський закінчив Луганську трудову школу. Свою подальшу долю він пов’язав із Бердянськом. Запорізький журналіст Іван Якимович Науменко у своїй статті «Шукач скарбів При­азов’я» підкреслив: «Приїхавши сімнадцятирічним до Бердянська і закін­чивши тут педагогічний технікум, а згодом і вчительський інститут, він стане одним із найшано­ваніших його громадян, хоч і не посідатиме жодної з високих посад і не матиме престижних нагород. Хто він був? Учитель, журналіст, краєзнавець» [3, с. 6].

Навчаючись у Бердянському педагогічному технікумі⁵, Олексій почав редагувати стінгазету «Молодий освітянин», яка завоювала прихильність учнів і педа­гогів цього закладу. Згодом здібного журналіста-початківця запросили до свого колективу члени місцевої районної газети «Більшовицька зірка» (нині «Південна зоря»), де він пропрацював із січня 1930 по листопад 1934 року [18]. Він пройшов шлях від молодого літературного працівника до відповідального секретаря.

У січні 1932 року в приміщенні редакції цієї газети відбулося перше засідання Бердянського літоб’єднання, яке згодом матиме назву «Парус». Іні­ці­атором його створення став прозаїк Дем’ян Захарович Семенов (30.09.1906 – 12.03.1944) [10]. У 1934 році цей письменник переїхав до Харкова, а його справу продовжив учень і однодумець О. Огульчанський [10].

Праця в редакції газети виробила в молодого журналіста потребу постійно перебувати у самому вирі життя. У цей період у Харкові журнал «Всесвіт» друкує його перший краєзнавчий нарис (1938).

Із листопада 1934 року по вересень 1938 року юнак служив в армії – спочатку бійцем-рядовим, а потім виконував обов’язки писаря та бібліоте­каря [18]. Під час служби більше року прожив у Ленінграді, де зустрів свою майбутню дружину, випускницю харчового технікуму Катерину Миколаївну Трухіну⁶. Доля звела цю пару в кінотеатрі «Барикада» (розташованому на Невському проспекті, 15). Відповідно до квитків, їхні місця в залі випали поруч. Того дня показували кінострічку «Запорожець за Дунаєм».

Онука письменника Катерина Бондаренко в електронному листуванні з нами поділилася рядками зі щоденника Катерини Миколаївни, дружини письменника. Вона пише, що це сталося зимової сніжної ночі 27 грудня 1937 року, на останньому сеансі, який розпочинався о 23:30. А пішла вона на нього зі своєю найкращою подругою – Ганнусею. Там і познайомилась із сусідом у цивільному одязі⁷, який передусім запитав у неї:

– А Ви з України?

– Нєт, – відповіла дівчина.

– А як же Ви будете тоді дивитися український фільм-оперу? Дозвольте бути Вашим перекладачем. [25].

Ось так все і розпочалося. Юнак допоміг милій юній ленінградці подолати деякі мовні труднощі та зрозуміти складні історичні моменти, висвітлені у фільмі.

Ця зустріч виявилася для обох доленосною. Одружилися молоді люди 06 серпня 1938 року у м. Ленінград. А на 56-річчя спільного життя Катерина Миколаївна напише в щоденнику: «И в тот далёкий вечер встречи, / в кинотеатре Ленинграда, / зажглись в душе немеркнущие свечи / от первого, горящего любовью взгляда» [25].

Після демобілізації Олексій Якович повернувся до Бердянська. Навчався і складав іспити на вечірньому відділенні місцевого учительського інституту. Паралельно з навчанням працював у газеті. Напередодні війни з нацистською Німеччиною О. Огульчанський отримав диплом викладача історії. Із вересня 1938 року почав працювати науковим співробітником у Бердянському краєзнавчому музеї, де при його активній участі був створений відділ природи [18]. Він на все життя захопився дослідницькою справою і прищепив інтерес до неї багатьом своїм вихованцям.

27 серпня 1939 у молодого подружжя народилася дочка Марина⁸.

Молода дружина з перших років їх спільного життя взяла на свої плечі основний тягар виховання спочатку дочки Марини, а потім і сина Сергія, давши чоловікові можливість повністю присвятити себе улюбленій справі. Освічена, інтелігентна, надзвичайно жіночна, вона зуміла створити сприят­ливі умови в родині для широкого розкриття творчого потенціалу Олексія Яковича як педагога, як дослідника і як письменника⁹.

У 1940 році О. Огульчанський закінчив Бердянський учительський інститут. До жовтня 1940 року працював у музеї, а згодом ще двічі знову повертався на це місце.

Із жовтня 1940 по жовтень 1941 року працював відповідальним секретарем газети «Більшовицька зірка».

Доля посилала О. Огульчанському цікаві зустрічі, незвичайні знахідки, бо він постійно перебував у вирі культурного та наукового життя. Як писав редактор Бердянської газети «Південна зоря» фронтовик Михайло Федорович Кривошей, у ті часи «його кремезну постать можна побачити і влітку, і взимку десь на близьких і далеких околицях Бердянська: біля Берди, на лиманах, у степу, на стрімких кручах узбережжя моря. І завжди він не один, його оточують допитливі й зацікавлені очі дітей – юних краєзнавців, – яких Олексій Якович Огульчанський привчає, заохочує до рідної природи, яким він відкриває широкий світ незнаного, дивовижного і незрозумілого. Все, що Олексій Якович бачить на власні очі, що він пестить своїми чутливими пальцями, потім лягає на сторінки його книжок» [2, c. 4].

Набуті знання О. Огульчанський чверть століття передавав юній зміні, керуючи роботою гуртків юних краєзнавців при Бердянському краєзнавчому музеї, а потім – і в міському Будинку піонерів. Діяльність гуртківців описував дитячий письменник Богдан Йосипович Чалий: «Разом з Олексієм Яковичем, вірні традиціям Миколи Трублаїні, рушають дослідники від села до села, морським узбережжям, пірнають часом у темні крутояри. Гербарії і колекції мінералів, цікаві щоденники. Ручаї стежок вливаються в річища дальніх доріг. […] Про юних краєзнавців Приазов’я пишуть газети, лави їхні ростуть разом Із заслуженою славою. Олексій Якович сам очолює дитячі наукові експедиції. Ночі в наметах. Холод і спека, степові бурі, зливи. У подоланні труднощів гартувались характери. Народжувались герої майбутніх творів» [13, с. 250].

Як пише О. Огульчанський, в одному з таких походів влітку 1940 року на крутому азовському березі між селами Луначарським (з 03.06.2016 – Азовське) та Обіточним гуртківці побачили кістки унікального палеон­тологічного скарбу – одного із небагатьох у світі виявлених і згодом відкопаних скам’янілих скелетів південного слона. Історія знахідки кістяка слона лягла в основу сюжету цікавої повісті О. Огульчанського «Вітрів Кут» (1959 рік)¹⁰.

Проте, коли почав слабшати пресинг парт-номенклатурної машини, про цю знахідку почали спливати інші деталі, про які, напевно, письменник тоді не міг сказати. Важливою з них стала роль у розкопках кістяка Георгія Васильовича Манохіна¹¹. Його імені в повісті ми не зустрічаємо, бо на згадування про нього радянський режим наклав заборону і лише в 1982 році запорізький журналіст Володимир Павлович Супруненко уперше напише про нього у нарисі «Слон із Приазов’я».

Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз розкопки кістяка були розпочаті вітчизняними науковцями на чолі з завідувачем природо­знавчо-історичним відділенням Бердянського крає­знавчого музею Г. Мано­хіним. Але завершити розкопки цей учений зміг уже під час нацистської окупації Бердянська за допомогою військових спеціально виділеним для цього батальйону на чолі із зондерфюрером¹² Каспарі, бо німці зацікавились унікальною знахідкою [1, с. 181]. Інтерес до неї виявив навіть Адольф Гітлер, коли дізнався про згаданий кістяк із газети «Правда». Тому скелет південного слона вивезли до Берліна.

Після перемоги над гітлерівцями кістяк був вивезений із Німеччини й опинився в Ленінграді. Як зазначають бердянські краєзнавці Євгеній Сергі­йович Дєнісов і Валентина Анатоліївна Папанова у статті «Забуте ім’я», присвяченій постаті Георгія Манохіна, «Archidiskodon meridionalis¹³ із Північного Приазов’ї знаходиться у Зоологічному музеї Санкт-Петербургу і до сьогодення. Скелет слона різко виділяється серед інших експонатів, він майже досягає стелі (у «холці» 4,3 м), має масивні бивні, правий – наполовину обламаний. І до сьогодення, він найбільший за розмірами серед усіх відомих нині» [1, с. 182-183].

Під час війни Олексій Якович просився на фронт, але отримав завдання зосередитися на газеті. Кілька місяців до окупації Бердянська кожен номер газети створювався лише руками О. Огульчанського і редактора. 7 жовтня 1941 року був підготовлений до друку черговий номер, але він так і не вийшов, бо того дня ворог окупував Бердянськ.

На все життя вкарбувалися в пам’ять ті два роки випробувань і страждань в окупації. Дружина з донькою були в евакуації – встигли виїхати разом із медиками. А Олексій Якович працював до останнього над газетою, і коли ворог прийшов у Бердянськ, було вже пізно кудись їхати. Із жовтня 1941 по вересень 1943 перебував в окупації в с. Миколаївці Бердянського району.

Коли Запорізьку область звільнили від загарбників, О. Огульчанського було призначено директором середньої школи села Осипенко Бердянського району, яку він очолював із вересня 1943 до жовтня 1944 року [18]. Потім його терміново викликали в Бердянський міськвиконком і дали відповідальне завдання: розшукати в зруйнованій країні з понівеченими шляхами експонати міського музею. Через зруйновані залізнич­ні станції, спалені ворогом міста і села Олексій Якович привіз до Бердянська не лише спеціальний вагон зі знайденими цінними експонатами, але й врятований міський архів.

Як згадувала Катерина Миколаївна, він повернув­ся з важкої подорожі вкрай виснаженим, але задоволеним тим, що здійснив майже неможливе. Не кожне місто в Україні може похвалитися, що зберегло свої довоєнні архіви під час лихоліття. Бердянці ж мають завдячувати цим післявоєнному подвигу свого самовідданого земляка.

Із жовтня 1944 по лютий 1950 року О. Огульчанський працював старшим науковим співробітником Бердянського краєзнавчого музею, плідно поєднуючи дослідницьку роботу з педагогічною [18]. Із січня 1950 по вересень 1952 року працював старшим лаборантом Осипенківського¹⁴ (Бердянського) учительського інституту [18].

11 квітня 1954 року у подружжя народився син Сергій¹⁵.

Після роботи в інституті О. Огульчанський повернувся працювати в краєзнавчий музей на ту ж саму посаду, де перебував по лютий 1964 року [18]. А з лютого 1964 по липень 1973, до самого виходу на заслужений відпочинок, він керував гуртком юних туристів-краєзнавців Палацу піонерів м. Бердянська [18].

Із листа доньки письменника Марини Олексіївни від 14.01.2005 читаємо: «У складні післявоєнні роки, коли багато дітей залиши­лося без батьків, їм потрібен був чоловік, який би зрозумів і зацікавив їх. Олексій Якович з радістю брав таких дітей у гурток, допомагав їм знайти себе й реалізувати власні здібності. Діти тяглися до нього, багато їх приходило до нас додому. Ось ця праця й послужила початком його повістей для дітей. Перший напівдокументальний твір є «Записки краєзнавця». Тут усі прізвища й імена героїв справжні. Обставини й події теж не вигадані» [19, с. 2].

Автор зазначив, що гуртківців було 31 чоловік. Наведемо імена 17-ти юних дослідників із нарису «Записки краєзнавця», дії яких він змальовує (можливо, хтось із сучасних дітей упізнає в цих іменах своїх бабусь і дідусів): Анатолій Кравцов, Валентин Дейнега (6 кл., 15-а шк.), Валерій Умников, Василь Чередниченко, Віктор Баздирьов (6 кл., 9 шк. завгосп гуртка), Володимир Іванов, Геннадій Гуміро, Євген Пухляков (5 кл., 10-а шк.), Іван Денисюк, Ірина Федорець, Левко Скориков (7 кл., 2-а шк.), Марина Сватенко, Микола Воробйов, Наташа Соколова (7 кл., 3-а шк.), Степан Лапідус (6 кл., 1-а шк.), Тимофій Зборащенко (7 кл., 2-а шк.), Юрій Волков. Окрім постаті керівника гуртка письменник наводить імена дорослих бердянців: учитель біології 1-ї школи Євгенія Миколаївна Кругликова, учитель біології 10-ї школи Юрій Іванович Штань, голова міського Добровільного товариства мисливців і рибалок Іван Кузьмич, сторож виноградників Федір Васильович Дейнега, доглядач заповідника риби на нересті Василь Микитович, сторож «воріт у море» для мальків риби Іван Якович, Іван Охапков із Рязані (фронтовий друг Івана Яковича) і його внук погонич Федір, доцент педінституту Володимир Пилипович Портянко, учитель біології 2-ї школи Софія Семенівна Коломієць, учитель-пенсіонер Андрій Семенович Костюченко.

Як зазначає у приватному листуванні Олексій Федосійович Сухий, друг Сергія Олексійовича, сина подружжя Огульчанських, «Сім’я Огульчанських жила дуже скромно. Багато років вони мешкали у «жилкопівській» комунал­ці на вул. Дюміна, буд. 47, кв. 1, де не було елементарних зручностей, загальний двір». Проте «через притаманну сім’ї Огульчанських скромність, ніхто й ніколи не чув від них якихось скарг на життя чи прохань допомоги» [Із імейл-листування].

Лише в жовтні 1971 року місце проживання помінялося на нову трикімнатну квартиру по вул. Піонерській, буд. 65, кв. 66, в якій подружжя Олексій Якович і Катерина Миколаївна Огульчанські прожили решту свого плідного життя.

Усі свої післявоєнні роки, понад службові обов’язки, Олексій Якович присвятив активному дослідженню природних багатств і культурних надбань Північного Приазов’я, був лектором товариства «Знання», членом президій міського товариства охорони природи (а з 07 квітня 1970 року – почесний член українського товариства охорони природи) і Бердянського відділення Географічного товариства СРСР [14].

Після свого дебюту в журналі «Всесвіт» 1932 року він часто виступав у пресі. Але перша книжка – нарис «Записки краєзнавця» – вийшла у світ тільки в 1955-му році. Чому так? Свою версію відповіді дає все той же Олексій Сухий: «Пояснення лежить на поверхні: Олексій Якович ніколи не був у лавах більшовиків-комуністів. І навіть коли йому пропонували туди вступити, він відповідав партійцям в обличчя прямо і чесно: «Просто не хочу». А без партії, самі розумієте, широкий шлях закритий» [16]. І до цього треба додати, що краєзнавець часто виступав проти браконьєрства в заказниках представників партійної верхівки, за що зазнавали немало утисків як сам письменник, так і члени його родини [16].

Олексій Якович передавав свій досвід юному поколінню не лише на заняттях гуртка, а й через пізнавальні пригодницькі повісті та оповідання, які не висвітлюються в скупих записах трудової книжки. 26 січня 1967 року О. Огульчанський був прийнятий до Спілки письменників України. Суттєву допомогу при цьому надала його землячка, уродженка села Новотроїцьке Віра Михайлівна Єніна¹⁶ – член Спілки письменників, перекладачка і художниця, ілюстратор багатьох видань.

З-під пера Олексія Яковича з’явилися більше десятка зразків пригод­ницько-шкільної, анімалістичної прози: нарис «Юні слідопити» (1958), повісті «Вітрів Кут» (1959), «Пленники Леванта» (1960), «Таємниця Сухої балки» (1961), «У нетрях Джубаю» (1964), «Острів Сріблястих чайок» (1962), «Країна інкурів» та «Як ми шукали скарб» (1971), «Бухта солодкого коріння» (1973), «Як сплять дельфіни» (1979), «Знахідка на все життя» (1982).

У книзі «Веселка. Антологія української літератури для дітей у 3 томах. – Т. 3» (1985) було опубліковане оповідання «Капітанський кашкет» [5, с. 675]. В альманасі «Хортиця» побачило світ оповідання «Морячок». За збірку оповідань «У нетрях Джубаю» у 1989-му році О. Огульчанський був нагороджений Запорізькою обласною літературною премією імені Василя Лісняка (дозволимо собі зауважити, що точніше було б назвати це видання збіркою повістей).

Письменник створив також кіносценарій телефільму «Билиці Азов­ського моря» (1975) та книгу-путівник «Северное Приазовье» (1976) (у співавторстві з Михайлом Кривошеєм та Анатолієм Іванченком). У 1977 році побачив світ краєзнавчий нарис «По морю Азовському», написаний у співавторстві з Віктором Михайличенком. Друкувався О. Огульчанський і в колективних збірках письменників Запорізького краю.

Перебуваючи вже на пенсії, Олексій Якович продовжував вести активне життя, проводив зустрічі з людьми, не переставав писати.

Як пише науковець Тетяна Григорівна Шаповалова,¹⁷ будучи вже пенсіонером, О. Огульчанський часто заходив на Станцію юних натуралістів і «просто так», і «коли запрошували на зустрічі з дітьми, які займалися в гуртках. Він завжди приходив зі своїм знаменитим портфелем, як у Михайла Жванецького, діставав звідти дуже цікаві речі і розповідав про древні стріли і шкребки, зроблені з кремнію, залишки кісток південного слона. Розповідач він був від Бога» [17].

Т. Шаповалова свідчить, що вона познайомилася з О. Огульчанским десь у 1982-1983 роках. Вона досить часто радилася з ним стосовно роботи гуртка, вони спільно відшукували актуальні теми для багатьох цікавих наукових робіт. Однією з них стало спільне з гуртківцями СЮН дослідження ластівок-берегівниць¹⁸. «Ми виїжджали з ним і вихованцями на водосховище до Берди. Вивчали схили берегів, де гніздилися ці ластівки. Вийшла дуже хороша робота» [17].

Коли Т. Шаповалова працювала у БВ АзНДІРГ і більшу частина часу науковці перебували на Пересипу в Кирилівці, де розташовувалася лабораторія по вирощуванню риби піленгаса, то туди приїздив і О. Огульчанський. Не зважаючи на вже солідний вік, краєзнавець залишався вірним собі, «з великим інтересом розглядав садки для вирощування піленгаса, цікавився всім процесом від запліднення до появи малька» [17].

Продовжилася співпраця Т. Шаповалової з краєзнавцем і в той період, коли вона працювала природоохоронцем. Як вона зізнається, «завдяки йому, Володимирові Пилиповичу Портянку¹⁹ і Леонідові Григоровичу Соколу²⁰ я значно більше дізналася про Бердянськ, закохалася в Бердянський край і Північне Приазов’я. Часто організовувалися поїздки по заповідних територіях Бердянського краю для дітей, студентів і дорослих земляків-любителів природи. Окрім пізнавальних поїздок, ми виїжджали з трійцею «аксакалів» (О. Огульчанський, В. Портянко, Л. Сокол) з метою вивчення нових об’єктів заповідання» [17].

Т. Шаповалова також згадує: «Ми з Олексієм Яковичем обходили багато. Усі Макорти – і Далекі, і Середні, і Ближні. Багато разів були на Далекій косі, на «оголовку». Там ще знаходилася база Клубу юних моряків, в якій працював охоронцем наш громадський діяч Олександр Іванович Москаленко. Його предки першими освоювали Далеку косу, притягли човни волоком аж із самої Волги і оселилися на косі на початку 19 століття. Ходив з нами і Юрій Тимофійович Нароха, колишній вихованець О. Огульчанського» [17].

Як згадує онука, десь у 1987 чи 1988 року в родини з’явилася дача. Вона розташована в місті Бердянську, у районі АКЗ. На той час старші Огульчанські вже стали пенсіонерами. Почали все літо проводити на дачі. Олексій Якович займався риболовлею, вирощував овочі та фрукти, а його дружина дуже любила квіти й засаджувала ними частину ділянки. Кожного року до 1996 року включно на дачу приїздила родина доньки Огульчанських Марини. Зараз дача належить онучці Катерині, яка, за її словами, цінує її «як пам’ять про всю її родину» [15].

Остання повість письменника – «Степова принцеса» – планувалася до виходу у світ і була набрана у видавництві «Веселка», але через важку економічну ситуацію в Україні так і не побачила читача. Цей сумний факт, як стверджувала Катерина Миколаївна Огульчанська, морально підірвав письмен­ника і значно вкоротив його земний шлях. Приємно, що наші земляки-журналісти в рік 105-річчя з дня народження письменника та 190-річчя міста на Азові виступили із пропозицією надрукувати цю повість у Бердянську. Велика шана їм за це.

Помер Олексій Якович Огульчанський 13 серпня 1996 року в Бердянську, де його і поховано. Дружина письменника згадувала, що до вікон квартири родини Огульчанських на вулиці Піонерській ще рівно рік прилітало багато пташок, яких за життя орнітолог²¹ з любов’ю підгодовував. Коли ж виповнився рік від дня його переходу за вічну межу, пташки вже перестали прилітати: напевно, його дух уже пішов у більш високі виміри.

Своїм учням-гуртківцям та юним читачам він прищеплював, за його висловом, «бацилу непосидючості й дослідництва». Ці заняття залишили глибокий слід у душах дуже великої кількості гурт­ківців. Не випадково деякі з них пов’язали своє життя з вивченням та збереженням природних скарбів Приазов’я. Серед них – дослідник світового океану, старший науковий співробітник Бердянського відді­лення Південного науково-дослідного інституту рибного господарства (БВ АзНДІРГ²²) іхтіолог В’ячеслав Степанович Мірошников²³. А Юрій Тимофійович Нароха, ставши прекрасним натуралістом, багато років керував гуртком краєзнавців у Бердянському Центрі дитячо-юнацької творчості – тим самим гуртком, про який по-батьківськи піклувався раніше його наставник. Захоплювався пан Юрій і розведенням нових сортів винограду.

Напередодні свого шістдесятиріччя Олексій Якович ділився думками з читачами газети «Запорізька правда»: «Незнайомі люди, буває, зустрівши мене десь за містом, коли я йду з юрбою дітей, скрушно хитають головами, мовляв: людина вже в літах, а компанію собі знайшов дитячу. «Звісно, – думає хтось, – старе, що мале…» А мені хочеться, щоб із дітей більше виростало Мірошникових²⁴ – таких, які безмежно люблять природу, рідну землю, які збагачуватимуть і прикрашатимуть життя на землі» [7, с. 3].

У 1993 році на запрошення викладачів кафедри літературознавчих дисциплін БДПІ письменник виступав перед студентами-філологами. Була вже зима. Ми поцікавилися, яким чином Олексій Якович дістався корпусу, розташованого біля моря на вулиці Горького. Гостеві було вже більше вісімдесяти літ. Він відповів, що пішки спустився у нижню частину міста з гори, з тодішньої вулиці Піонерської (тепер Волонтерів). До останніх літ краєзнавець любив піші екскурсії містом, степом, берегами рідного Азова. Багато років поспіль він ділився набутими різнобічними знаннями із земляками різного віку і як лектор Товариства «Знання».

Отже, О. Огульчанський залишився справді молодим духом у пам’яті багатьох людей, з якими його звела доля. А в своїй художній прозі митець не лише змальовував скарби Приазов’я, передавав нащадкам «ключі від моря», а й готував їх до напруженої праці над дослідженням природи, вирішенням екологічних та морально-етичних проблем.

Археологічна діяльність Олексія Огульчанського

Треба наголосити, що діяльність Олексія Яковича була дуже багатогранна, він був справжнім краєзнавцем з великої літери. У коло його інтересів входили і мінеральний, і рослинний, і тваринний світи (усі комахи, птахи, риби, ссавці, які є мешканцями Північного Приазов’я), а також сторінки історії цього краю. Він залишив помітний слід і в археологічних студіях рідного Приазов’я. Про це хочеться окремо додати кілька слів, скориставшись книгою Валентини Папанової, Арсенія Голика і Катерини Калініченко «Нариси з історії та археології Бердянського краю».

У червні 1938 року поблизу с. Орловка О. Огульчанський розкопав зруйнований курган ямної культурно-історичної спільноти доби ранньої бронзи [9, с. 67]. Улітку цього ж року біля річки Берда навпроти Косолапової балки (недалеко від с. Миколаївка) відкрив неолітичну стоянку, яку досліджував 6 років [9, с. 67]. У квітні 1946 року він отримав відкритий лист № 10 на археологічну розвідку Бердянського (тоді Осипенківського), Андріївського, Приазовського та Приморських районів Запорізької області. У цей рік він обстежив 5 об’єктів і провів розкопки, подавши звіт про них до Інституту археології 06 грудня 1946 року [9, с. 68-69]. У 1950 році вийшла його стаття «Археологічні пам’ятки Північного Приазов’я» у журналі «Археологія», в якій він подав увесь матеріал своїх досліджень з 1938 по 1948 роки [9, с. 69].

У 1950-54 роках він продовжує вести розкопки у різних місцях Бердянського району. А 25 червня 1959 року отримав відкритий лист № 34 на право розкопок двох курганів на Обіточній косі поблизу м. Приморськ (тоді – Ногайськ). Археологічна експедиція Бердянського краєзнавчого музею розкопала кургани № 1 та Хрестовий поблизу Ногайська [9, с. 71]. На жаль, відомості про дослідження Олексія Яковича 1955-1958 та 1960-1968 років не збереглися ані в архівах Інституту археології НАНУ, ані в Бердянському краєзнавчому музею (БКМ). Не зберігся і його домашній архів [9, с. 71].

З квітня по жовтень 1969 року очолив археологічну розвідку БКМ, під час якої були виявлені, розкопані та досліджені три зруйнованих кургани доби бронзи – поблизу с. Старопетрівка (квітень), с. Осипенко (червень) і с. Дмитрівка (жовтень) [9, с. 71]. У 1970 році О. Огульчанський розкопав курган ямної культури поблизу с. Маринівки [9, с. 72-73].

А 6 липня 1971 року експедиція БКМ у складі Олексія Огульчанського, Олександра Микитовича Калініченка та Таміли Сергіївни Міщенко розпочали розкопки кургану поблизу с. Нововасилівки – кургану, який згодом стане найбільш «резонансним» у нашому районі. Ця експедиція була організована на піку гучних відкриттів скіфського золота²⁵ через активне наполягання О. Огульчанського. Розкопки тривали до 1 вересня. Але, як зазначає відомий скіфолог професор В’ячеслав Юрійович Мурзін, «ініціатор розкопок не мав відповідного організаційного та наукового досвіду дослідження великих курганів, тому експедиція залишила лише спотворений насип кургану, що сягав у висоту 8 м»²⁶ [9, с. 74-75].

У кінці грудня 1971 року до БКМ приїхав археолог Віталій Васильович Отрощенко, який обстежив курган і ознайомився з польовою документацією. Він склав акт, де написав: «Жоден зі співробітників, які керували розкопками, не знайомий із сучасною методикою розкопок курганів. Робота велася від випадку до випадку через брак техніки й робочої сили» [9, с. 75]. «Не володіючи сучасною методикою розкопок курганів та не маючи достатньо коштів, дослідники не впоралися із завданням. Після цього О. Огульчанський більше вже ніколи не копав. Внесок О. Огульчанського в дослідження археологічних пам’яток нашого краю неоднозначний. З одного боку, він відкрив і дослідив п’ять стоянок доби неоліту та три поселення доби бронзи, розкопав п’ять курганів доби бронзи. З іншого, до ІА АН УРСР він надав поверхові звіти» [9, с. 75].

Але невдача, яка спіткала наших земляків у 1971 році, мала своє продовження із більш щасливим кінцем. 1977 року ІА АН УРСР та Українське товариство охорони пам’яток історії та культури організували Приазовську експедицію, очолену Миколою Миколайовичем Чередниченком. Його заступником був скіфолог В’ячеслав Мурзін. Через складні геологічні умови²⁷ роботи тривали безперервно рік і два місяці²⁸. Зараз увесь науковий світ знає цей курган як царський Бердянський кінця V – початку IV ст. до н. е. Під насипом кургану було знайдено три могили-катакомби загальною площею 67 кв. м. Згодом з’ясувалося, що глибина центральної могили, в якій був похований скіфській «цар», становила 15 м. До цього часу це найглибша з усіх досліджених скіфських гробниць. [12]. Курган був пограбований у давнину, проте все одно в ньому було знайдено понад три тисячі золотих виробів, велика кількість наступальної і захисної скіфської зброї, цінна грецька кераміка тощо…

Сьогодні переважну кількість знахідок з Бердянського кургану можна побачити у Києві – в Музеї історичних скарбів та в музеї Інституту археології НАНУ. У Бердянську ці речі виставлялися лише раз – у 1978 році, коли на кургані ще тривали розкопки. Виставка викликала справжній фурор і черга до музею була розтягнута до будівлі міської поліклініки [12]. Так чи інакше, а прагнення та зусилля О. Огульчанського дослідити той великий курган було не марними.

Майстерне використання О. Огульчанським наукових знань для змалювання багатства і краси природи рідного краю

Активна дослідницька праця О. Огульчанського давала сюжети для його майбутніх пригодницьких повістей. Його твори знайомлять юних читачів з природними багатствами і культурними досягненнями Північного Приазов’я. Їх правдивість і переконливість зумовлена цікавим фактичним матеріалом, документальною основою. Наприклад, прототипом образу наукового співробітника краєзнавчого музею Ростислава Андрійовича з повісті «Вітрів Кут» став відомий бердянський дослідник, колега автора Ростислав Андрійович Костюченко.

У 1959 році письменник у листі до редакції Дитвидаву, що був надісланий разом з рукописом нового твору, зауважив: «В основу повісті «Таємниця Сухої балки» покладено історичні документи, археологічні знахідки і легенди, популярні в Приазов’ї. Окремі персонажі повісті взяті з життя. Так, літописець дід Баляба жив у селищі Куликова балка на березі Азовського моря, його літопис, над яким він працював більше, ніж півстоліття, використовується вченими Ленінграда, Севастополя, Харкова» [20].

Особливо старанно Олексій Огульчанський намагався дотримуватися точності у висвітленні матеріалу нарисів. Так, в рецензії на його рукопис «Юні слідопити» видатного орнітолога, кандидата біологічних наук Олек­сандра Богдановича Кістяківського (1904-1983) від 25.06.1967 підкрес­лю­ється, що «всі нариси написані з великою майстерністю. Вони будуть читатися з інтересом навіть дорослими, не кажучи вже про дітей. Мова відрізняється правильністю, жвавістю і, разом з тим, чіткістю. Наукова точність викладених фактів бездоганна» [22].

Активно допомагали в науково-популяризаторській роботі бердянських дослідників видатний зоолог, палеонтолог і теріолог²⁹ академік Іван Григорович Підоплічко (1905-1975), знаний археолог, доктор історичних наук Михайло Якович Рудинський (1887-1958) та інші. Багато знань і вмінь перейняв О. Огульчанський від тодішнього директора Бердянського краєзнавчого музею Георгія Васильовича Манохіна, випускника природничих факультетів Празького і Петербурзького університетів, а також від інших досвідчених краєзнавців.

Олексій Якович володів багатим фактичним матеріалом з орнітології, історії, археології, геології, мінералогії, фенології³⁰, ботаніки, зоології, океанології, іхтіології, таксидермії³¹, екології та ін. Як зазначає донька письменника Марина Олексіївна Огульчанська, «маючи освіту історика, він самостійно вивчив латину. Перечитав масу літератури, довідників, наукових статей… Не було такої травинки чи маленького жучка, якогось морського мешканця, щоб їх не знав Олексій Якович» [19, с. 3].

У 1957 році польський ентомолог Мечислав Вегржецький звернувся до бердянського дослідника з проханням надіслати йому зразки особин при­азовського жука-листоїда, необхідних йому для наукових досліджень. На цей лист О. Огульчанський відповів, що ентомологія не є його фахом, але він разом з гуртківцями збере необхідний матеріал. Обіцянка була виконана, а незабаром бердянці отримали подяку від польського вченого за цінну посилку з жуками. Такий лист зберігається в рукописних матеріалах Бердянської міської дитячої бібліотеки.

Проте найбільше О. Огульчанського цікавила орнітологія. Через його руки пройшло багато пернатих, що були окільцьовані в Німеччині, Фінляндії, Швеції, Японії. У 1953 році на острові Гельгольм у Балтійському морі була окільцьована чайка-клуша, яка згодом потрапила до Олексія Яковича. Він одразу повідомив про цю знахідку свого стокгольмського колегу професора Рендаля. Шведський учений сердечно подякував йому за цінне повідомлення.

Про те, що бердянський краєзнавець був азартним вудкарем і мисливцем, знали не тільки рідні й друзі письменника. Гуморист Володимир Аврамович Чубенко побажав Олексієві Огульчанському з нагоди його 60-річчя: «Щоб писалось Вам, творилось, / Аж шумів, як кажуть, гай. / І бичечки щоб ловились, / Та такі, хоч запрягай!» [24]. А ще природознавці Запорізького краю про нього писали так:

…И пускай не создают

Огульчанскому уют.

Дай ему рюкзак и палку –

Он пойдёт в любую балку,

У палатки, у костра

Просидит он до утра.

И расскажет сто историй

Про ногайцев и поморов,

И про ветер, и про ливни,

И про мамонтовы бивни.

А потом расскажет что-то

Про косулю и енота,

И про травы, и про реки,

Как и где селились греки,

Как в костёр сложить дрова

И про тюркские слова. […]

У Олеся сто знакомых

Есть зверей и насекомых,

Двести птиц и триста рыб

И какой-то новый гриб.

В общем, всё ему знакомо,

Он в степи, как будто дома.

Приазовские поля –

Огульчанская земля. […]

В человеке этом скромном

Заключён весь мир огромный. [26]

О. Огульчанському була притаманна особлива любов до всього живого: до неозорих просторів Азовського моря й таврійських степів. Донька краєзнавця звертає увагу й на його захоплення образотворчим мистецтвом: «Олексій Якович прекрасно малював. У моєму дитинстві, коли майже не було дитячих книг, він малював мені цілі казки олівцем. А потім прекрасно малював олійними фарбами і це йому дуже подобалося» [19]. Може від любові до живопису проза О. Огульчанського є такою графічною? Автор зумів ледь не на кожній сторінці своєї прози дати багатий матеріал художнику-ілюстратору. Море він зображав не тільки в штиль чи гарну погоду, він любив його різним. Степи, лимани теж змальовані ним у різні пори року. Цим він виховував у читачів таку рису, як спостережливість.

Пізнавальність прози О. Огульчанського важко переоцінити. Творами цього письменника зачитуються юні і дорослі шанувальники анімалістики. Про це свідчать листи авторові від читачів різного віку. Одного разу до Олексія Яковича завітав сталевар Маріупольського заводу «Азовсталь» Віктор Якович Клеймований і подарував йому чудовий спінінг, який робітники заводу гуртом викували з титану в подяку авторові за повість «Як сплять дельфіни», читання якої під час обідніх перерв захопило їх.

Поговоримо про цей твір детальніше. Чому він цікавий не тільки для дітей, а й для дорослих?

Повість «Як сплять дельфіни» була написана для середнього шкільного віку і побачила світ спочатку на сторінках газети «Юный ленинец» в російськомовному варіанті, а в 1979 році вийшла окремою книжкою на українській мові у видавництві «Молодь».

Ідея цього та багатьох інших пригодницьких творів може бути розкрита словами самого прозаїка про головну мету його роботи з підростаючим поколінням: «Опинившись з дітьми десь за містом – у степу, в очеретяних хащах чи на березі степової річки, я насамперед навчаю своїх вихованців розуміти, що природа: рослини, тварини тощо, – не якесь хаотичне нагромадження, а розумне угруповання, де існують свої закони. І якщо якийсь із компонентів цього угруповання знищити, то й трапиться те, що буває з годинником, коли з його механізму витягти якесь коліщатко» [7, с. 3].

Темою повісті є літні пригоди двох семикласників Олекси Козоріза та Юрія Пискуна, їхні спостереження за поведінкою представників приазовської фауни. Учнів особливо зацікавили «морські розумники» – азовські дельфіни. Разом з героями повісті читачі стають учасниками захопливих подій, насичених різними несподіванками.

Письменник виявив себе майстром у розгортанні динамічного пригодницького сюжету. В експозиції твору ми дізнаємося, що хатина сім’ї Олекси Козоріза стоїть на самому березі Азова: «Море – найближчий мій сусіда. Тільки вузенька смужечка рудого піску відділяє нашу хатину од берега» [8, с. 6]. Пульс життя мешканців рибальського селища Крутий Яр звіряється по морському годиннику.

Як і більшість дорослих, Юрко та Олекса стають справжніми синами моря і степу, прагнуть досліджувати, охороняти і примножувати їхні скарби. Любов своїх персонажів до всього живого автор підкреслює цікавою деталлю: діти дають імена пернатим, волохатим, навіть колючим братам своїм меншим. Це – їжачиха Топотуха з дітками, що жила під шафою в кімнаті Олекси, а потім перевела виводок в дупло старої верби; ластівки Чепуруха та Хвенька, що приладнали по гніздечку в сінцях і знаходяться під пильною охороною Олекси від кота Акбара; півень Наполеон, що слугував годинником на рибальському човні подібно тому, як за козацької доби його пращури сповіщали час на січових чайках-човнах та чумацьких возах; дельфін-сопун Сім, який був альбіносом.

Зав’язка твору – прихід у школу, де вчаться друзі, вченого-природо­знавця, його розповідь про життя тварин, прохання скласти зусиллями учнів літопис рідного краю, вести спостереження у щоденниках, зробити малюнки і фотокартки представників місцевої фауни. Юркові та Олексі доручили спостерігати за дельфінами. Тому хлопці почали читати всі книги про дельфінів, які змогли знайти. В одній із них розповідалося про те, як за часів Давньої Греції один хлопчик приручив дельфіна і дав йому ім’я Сім. Мрією Олекси та Юрка стало приручити дельфіна-білана, якого вони бачили в морі і теж назвали Сімом.

Далі читач стає свідком цікавих сцен досить швидкого розвитку дії, в яких автор дотепно і з гумором змальовує старання хлопців у виконанні дорученої в школі справи. До неї герої повісті підійшли не формально, а творчо, з вогником.

Повість має 6 розділів: «Сім! Сім!», «Шукаємо нових друзів», «У діда Архипа», «Дорогою дельфінів», «Нічна пригода» і «Як сплять дельфіни». Кожен з них має самостійне значення і може розглядатися як окреме оповідання з життя хлопчиків. Така композиція дозволяє навіть читачам молодшого шкільного віку легко познайомитися з цим твором.

Кожен розділ має свої точки напруження дії, свої розв’язки. Якщо брати твір в цілому, то кульмінацією повісті можна вважати момент, коли хлопці нарешті дізнаються від науковців про те, як же насправді можуть спати у воді велетенські дельфіни, котрі не мають зябер. Дельфінолог Іван Пилипович пояснив учням: «Усі дельфіни […] сплять у воді, а не на березі […] Афаліна чорноморська занурюється у воду на метр, а от сопунець на дні берегових ям влаштовується. Отож у ямі спочиває дельфіняче сімейство. Спати лягають вони рядком і не на бік, як ми з вами, а черевцем на пісок, та ще так, щоб дитяточко лежало посередині, а плавці батьків торкалися його боків […] Через кожні дві-три хвилини хвостами відштовхуються від дна не прокидаючись, нічліжники усі разом спливають на поверхню. Спочатку через дихальця на потилиці вони рвучко видаляють повітря, а вслід втягують свіже. І знову занурюються» [8, с. 62-64].

Цей цікавий факт є невідомим для широкого загалу. У 1999 році він зацікавив членів Запорізької комісії на захисті учнівських наукових робіт МАН. За результати свого дослідження повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни» вихованка гуртка юних кореспондентів Бердянського Центру дитячо-юнацької творчості Євгенія Володимирівна Латишева (нині Глушко) посіла третє місце на обласному етапі захисту праць юних науковців. Керував написанням роботи Андрій Олександрович Будугай.

Розв’язка повісті «Як сплять дельфіни» – результат літніх спостережень і активних дій хлопчиків під час канікул: їхній щоденник; лист дельфінологів про приручення Сіма; газета з надрукованим сердитим листом Олекси та Юрія про ганебну поведінку одного хлопчика, який забрав для своєї колекції всі яєчка з гнізда кулика.

Красу і своєрідність приазовського краю автор змалював у першу чергу через дії тварин і людей, життя яких показане на лоні природи. Захоплення письменника неповторністю рідної землі передається також і в описах природи, виразних пейзажах.

Мова О. Огульчанського збагачена оригінальними порівняннями, метафорами, епітетами: «У нашому селищі день, здається, народжується у морі, якраз напроти мого вікна. Як тільки краєчок розжеврілого сонця вигулькне із-за далекого обрію, у моїй кімнаті з’являються сонячні зайчики. Червоні, мов полум’я, вони починають дивовижний танок – бігають, стрибають, кружляють по стелі. Таку виставу можна бачити, коли море неспокійне. Коли ж западає тиша і море, як каже мій батько, бунацає, вогняні танцюристи ледь-ледь ворушаться, ніби неповороткі медузи на морському дні, і, мов привиди, зникають за шафою» [8, с. 4]. Автор не лише описав багатство й красу Приазов’я, але й підняв ряд важливих екологічних проблем, які з часом набули особливої гостроти: збереження природних ресурсів Азовського моря і родючості українських степів.

Отже, природничі повісті О. Огульчанського можуть служити джерелом знань з багатьох наук, якими займався сам автор. На нашу думку, ці твори доцільно вивчати не лише на уроках літератури в навчальних закладах, а й на заняттях з природознавства, екології, географії, історії, народознавства тощо.

Тема праці у прозі Олексія Огульчанського: змалювання буднів трудівників моря й степу Приазов’я

Пригодницькі повісті О. Огульчанського дають змогу читачеві не лише дізнатися про природні скарби Приазов’я, а й у привабливій художній формі знайомлять з особливостями кількох професій. Автор повісті «Як сплять дельфіни» підкреслює, що любов дітей до всього живого передалась їм від дбайливого ставлення їхніх батьків до природи. Так, хлопчик Олекса розповідає, що у матері руки завжди пахнуть паляницею, а його батько вміє не лише камкарувати – збирати на косі морську траву камку³², яку сушили для утеплення стель будинків, – а й знає кожен куточок морського берега, вправно володіє рибальськими секретами.

Особливо багато читачі дізнаються про професію рибалки, багату давніми традиціями. Ось, наприклад, як збирала мати Олекси чоловіка і хлопців у кількаденну поїздку на острів Очеретяний: «Ще за тиждень до виходу «Ластівки» [човна – авт.] в море вона збирала наш рибальський одяг, який ми брали з собою в море, цілісінький день прала, сушила і неодмінно прасувала все, по тому бралася за посуд. Казан, ополоник, ложки і навіть ніж із засмальцьованою колодкою вона начищала до блиску. Все робила сама, нікому не довіряла. А перед подорожжю на острів примушувала митися у ванні, і не як-небудь, а в гарячій воді з милом і мочалкою» [8, с. 31].

Вустами матері автор пояснює, що, завдяки такій традиційній підготовці, за всю довгу історію рибальства на Азові не було жодного випадку епідемічних захворювань серед рибалок. Ця традиція бере початок з козацьких часів.

У привабливій художній формі письменник майстерно показав найважливіші елементи рибальського знаряддя і деталі побуту. Дітям цікаво дізнатися, що «справжні бичкарі розпочинають будувати табір з вішолага» – закопаних у пісок двох великих жердин з прив’язаною до їхніх верхівок поперечиною, – на який вішають «якорі, рибальські кінці, одяг. На вішолазі сушать чоботи, одяг і в’ялять бичків» [8, с. 36].

Автор приділяє увагу і поясненню багатьох морських термінів, відкриває читачам кілька рибальських секретів. Більшість з них добре відомі Юркові та Олексі. Ці хлопці ще тільки підлітки, а вже багато допомагають батькові Олекси під час проведення «експедиції дорогою дельфінів» на острів Очеретяний. Там вони самі впорядкували табір: збудували вішолаг, поставили намет, добули питну воду, зібрали все необхідне для багаття.

Напередодні подорожі, не копаючи землі, хлопці добули величезних дощових черв’яків, на яких клюють найкращі бички – великі сірі «мартовики» (вони добре ловляться у березні), кругляки, пісочники. Діти самі змайстрували і «закидачки» – вудки з важким грузилом і довгою волосінню, якими ловлять бичків з берега. З раннього дитинства їм відомо, що «кінцями» рибалки називають всі види мотузок, «банкою» – поперечну перекладину в човні, «водолазом» – довгу бамбукову палицю, за допомогою якої рибалки намацують на морському дні савури-камені, біля яких завжди багато бичків.

У повісті «Вітрів Кут» О. Огульчанський знайомить дітей і дорослих з особливостями роботи рибалок сейнера [4, с. 36]. Очима героїв твору хлопчиків Васі Збандуто і Толі Гусинського читач сприймає і романтику цієї професії, і бачить її серйозність, небезпечність. Автор створив ряд колоритних образів дорослих членів екіпажу: капітана, шкіпера, кока, матросів. Коли рибалки виймають величезні сіті з води на борт, трапляється випадок, який колись не був рідкістю: двобій за життя з величезною рибиною родини осетрових³³, яка ледь не забрала за борт разом з сіткою одного з членів екіпажу.

Через увесь твір письменник проносить важливу думку про те, що «з морем не жартують». Ця стихія може зачарувати симфонією ночі і радісними барвами дня, але й буває грізна під час шторму, карає необачних за недбале ставлення до своїх обов’язків, до власної безпеки. Діти знайомляться і з роботою начальника бухти Вітрів Кут, бакенщика, інспектора рибоохоронної організації, вчених-іхтіологів. Автор засуджує злочинну діяльність браконьєрів, показує ту шкоду, яку вони завдають морю і людям. Будні простих рибалок-любителів він описує з глибокою обізнаністю з тонкощами їх життя, бо й сам був запеклим бичколовом. Згадує автор і про відпові­дальну службу моряків-прикордонників.

З великою теплотою змальовує письменник і професії трудівників степу. У повістях «Як ми шукали скарб», «Бухта Солодкого коріння», «Вітрів Кут», «Знахідка на все життя», «Степова принцеса» автор оспівав нелегку працю хлібороба, пастуха, доярки, ветеринара, виноградаря, агронома, ботаніка-дослідника, збирача лікарських рослин. Наслідуючи дорослих, юні герої творів самі стають активними дослідниками і охоронцями рідного краю. Про нелегку працю трудівників степових просторів мова йде і в повістях «Таємниця Сухої балки» (1961), «Жаб’ячий цар» (1986), «Загадки Кам’яної Дозориці» (1986), «Дивовижне зернятко» (1989). Персонажі цих творів – рільники, городники, виноградарі, агрономи, селекціонери, меліоратори. Секрети їх фаху розкриваються у процесі розгортання цікавого пригодницького сюжету. Вже самі назви творів свідчать, що дітей захоплює романтика пригод, відкриттів.

У повісті «Степова принцеса» школяр Мишко Козаченко відкриває для свого друга Юрка Дубяги, мешканця морської коси, неповторне степове море, по якому, ніби сейнери на морі, рухаються кораблі-комбайни у жнива. Підлітки допомагають батькам у гарячу літню пору і на полі під час збирання врожаю, і на морі під час путини. У цій останній своїй повісті автор «побратав» море й степ. На нашу думку, О. Огульчанський зумів показати в кожній з описаних ним професій її складнощі і романтику, прищепити читачеві інтерес і повагу до трудівників моря й степу. Він досяг цього завдяки своїй глибокій обізнаності з особливостями цих професій, любові до рідного краю і поваги до людини праці.

Естетична своєрідність пригодницьких повістей Олексія Огульчанського

Проза О. Огульчанського приваблює сучасного читача не лише цікавими сюжетами, вдалими образами допитливих дітей, що досліджують мальовничі куточки рідного краю, відкривають для себе їх таємниці. Читача захоплює також і стиль, гарний виклад описуваних подій, творча манера письменника. Особливо до вподоби юним читачам елементи смішного, гумористичного, що трапляються в творах. Світ дитинства важко уявити собі без доброзичливого гумору. У повісті «Як сплять дельфіни» ведеться оповідь від особи одного з основних героїв Олекси Козоріза. Це надає твору більшої правдивості, переконливості, довірливого характеру.

Ніби добрих друзів, Олекса знайомить читачів зі своїм вірним товаришем Юрком: «Якщо вам доведеться зустріти веснянкуватого хлопчиська, на білявій маківці якого ледь тримається тюбетейка-млинчик, – так і знайте: ото і є мій найліпший приятель з нашого сьомого» [8, с. 4]. Проте щира дружба хлопців передбачає і критичне ставлення до недоліків товариша. Про вади свого друга Олекса зауважує з іронією: «Юрко певно ще хропака дає на бабусиних пуховичках… Сонько нещасний» [8, с. 11].

Часто письменник вдається до прийомів розмовного стилю: бабуся Юрка живе «ондечки, під береговою кручею»; дельфіни «завзято лупасили м’яча»; «м’яч аж у море гепнувся»; кіт Акбар «голодний приплентав». Стилістично забарвлена лексика надає мовленню дорослих і дітей своє­рідного колориту. Діалоги рибалок пересипані дотепними жартами, примов­ками: «Я йому про цибулю, а він про часник»; Один чоловік «тижнів зо два дратує бичкуру» на острові [8, c. 37].

Соковитості, образності мові повісті надають влучні порівняння: човен «гопки стає, мов норовистий жеребець»; мілина «невеличка і гостра, як ріг бізона»; «Юрко сяяв, як нова копійка»; «в Юрковій голові тих думок, як насіння в огіркові»; «голос у нього, точнісінько як у сивої чайки-реготухи». Відчувається глибока обізнаність автора зі скарбами українського фольклору, елементи якого вдало вплетені в канву твору. Широко вжиті й фразеологізми: «Хтось хропів, аж у вухах лящало»; «Не поспішай поперед батька в пекло».

Оскільки твір душе динамічний, письменник не перевантажив його епітетами. Їх мало, але вони оригінальні (наприклад, «короткодзьобий пістолет»). Найчастіше вони зустрічаються в пейзажах, підкреслюючи, що природа дійсно жива, постійно перебував в русі: «От і чайки вже влашту­валися на ночівлю. Здаля чаїне юрмище на мілині було схоже на дивовижний рухливий та ще й галасливий килимок, який вечірня зоря пофарбувала у ніжно-рожевий колір» [8, с. 62]. Особливо часто Олексій Огульчанський вдавався до епітетів-прикладок: малюк-нетяма, білан-кра­сень, Сім-кирпань, смикалки-бичколовки, куличок-бігунець, кіт-приблуда, бичкар-бородань, єнот-пухнатик та ін.

Значно рідше вжиті письменником метафори: «Ми йшли вздовж зеленої стіни» (очерету). В описах природи поширена персоніфікація: «за вікнами школи шаленіла хурделиця»; «щоб човен не злизала хвиля»; «південна частина острова їжачилася зеленими очеретами». У канву повісті майстерно вплетені й позасюжетні елементи. Так, вставний епізод про героїзм старого рибалки Максима Сидоровича, який під час війни врятував село Партизани від фашистів, безпосередньо з розвитком дії не пов’язаний, але значно поглиблює характеристику персонажів.

Художньої виразності і динамічності надають твору діалоги, питальні й окличні речення. Внутрішня мова персонажів, їх короткі монологи детальніше пояснюють емоційний стан героїв, допомагають усвідомити ідею твору, зрозуміти мотиви вчинків дітей і дорослих.

На нашу думку, Богдан Чалий не випадково порівняв кипучу діяльність О. Огульчанського з дослідницькою, педагогічною і письменницькою працею Миколи Трублаїні. Основна риса, що поєднує творчі манери цих двох авторів – органічно злити у своїй прозі разом реалістичні й романтичні елементи у своїх творах, а також змалювати гідні для наслідування молодим поколінням позитивні образи юних і дорослих синів рідної землі.

Аксіологічний вимір, виховна цінність творчої спадщини Олексія Огульчанського для сучасного читача

У підлітковому віці читачі не люблять авторитарні настанови дорослих, багато чого приховують від старших, у всьому прагнучи самостійності. Однак у цьому віці не них чекає важлива духовна праця: виробити мораль­ний стрижень, власні ціннісні засади на все життя. І тут стає в пригоді мудра й тактовна доросла людина поруч, яка допомагає розкритися дитині як «світові у зав’язі» (за Володимиром Моренцем).

Аксіологічні параметри прози Олексія Огульчанського актуальні й для читачів наших днів. Олексієві Огульчанському за його життя часто дорікали тим, що в його творах дуже мало негативних персонажів, тобто дітей, які завдають багато клопотів батькам, педагогам, громадськості. За багато років своєї роботи з підлітками Олексій Якович пересвідчився, що поганих дітей немає. На його думку, існують просто різні характери і різні обставини, в яких росте дитина. У гуртку юних краєзнавців, яким керував наш земляк, були й педагогічно запущені підлітки. Олексій Якович зумів їх чимось зацікавити, підбадьорити добрим словом, знайти стежину до їхньої душі. Через деякий час колишні хулігани мінялися на очах, з них виростали порядні люди і справжні екологи-захисники природних скарбів Приазов’я.

О. Огульчанський розкривав очі своїм гуртківцям і юним читачам на красу природи рідного краю, вчив знаходити романтичне в буденному, гартувати характери в подоланні труднощів, власних недоліків, шкідливих звичок. Журналіст Іван Науменко писав про О. Огульчан­ського так: «Тонкий знавець психології дітей того віку, який педагоги вважа­ють перехідним і найважчим, письменник своїми творами ненав’язливо, по-батьківськи мудро підказує шляхи спрямування молодої енергії в русло романтичних пошуків і знахідок. Трьом юним шукачам з повісті «Вітрів Кут» пощастило знайти кістяк доісторичної тварини-велетня; загін «солкоршуків», як таємниче назвали себе підлітки з «Бухти Солодкого коріння», через низку пригод мимохідь знаходить дику рослину, корені якої у кілька разів солодші від цукру; Славко Сіроштан з товаришами з кількох зернин африканської пшениці вирощує високоврожайний сорт, і це стало знахідкою на все життя» [3, с. 6].

Допитливі герої творів О. Огульчанського разом з пізнанням таємниць природи Приазов’я пізнають і складний світ людських взаємо­відносин, шліфують характери. Важливі риси прози цього письменника – гумор, доброзичливе ставлення автора до персонажів і разом з тим вміння засудити негативні вчинки дітей і дорослих, передусім браконьєрів, а також байдужих до долі рідної землі людей. Герой повісті «Острів сріблястих чайок» підліток Грицьвар дізнався, що браконьєр на прізвисько Рудий Жук щоночі таємно прямує човном до далекого острова Дзендзика, де набирає повні кошики яєць рідкісних сріблястих чайок і дома відгодовує ними свиней. Хлопчик стає губителеві живого на заваді, активно діє. У результаті дорослі викривають і проганяють Рудого Жука з їхнього села Бичкова Балка.

Герої повісті «Як ми шукали скарб» Федір і Грицько – роботящі хлопці. Вони поважають старших, допитливі, жваві. Під час копання ями для посадки груші діти випадково знайшли якийсь старий щоденник з цікавими даними. Вони розуміють, що оригінал знахідки треба віддати до музею. А для себе хлопці переписують щоденник, щоб згодом з його допомогою відшукати скарб.

О. Огульчанський виводить цілу плеяду різноманітних образів дорос­лих. Серед них немає абсолютно ідеальних, але в характері кожного з них читачі можуть запозичити щось цінне. Ці образи розкриваються в уяві читача не одразу, вони подаються в розвитку. Письменник активно вдається до засобів індивідуалізації героїв, наділяє їх різними життєвими уподобаннями, звичками, рисами зовнішності, якостями характеру, особливостями мови. Така художня манера сприяє вихованню спостережливості, дає дітям поняття про багатовимірність, неоднозначність вдачі кожної особистості, навчає бути уважним, цінувати індивідуальність.

У повісті О. Огульчанського «Жаб’ячий цар» автор виразно показує тісну взаємодію представників різних поколінь. На прикладі еволюції стосунків удови тітки Марфи та її сусіди – школяра Олекси – письменник ілюструє діалог дитинства й зрілого віку. Спочатку читач з деякою неприязню сприймає цю крикливу жінку на прізвисько Талалайчиха, яка часто сварить свого півня Гусара, лає козу. Справжні, глибинні якості на перший погляд неприємної людини автор показує через ніжне Марфине ставлення до груші, що серед тітчиного подвір’я росла одна. Жінка називала її рідною сестричкою, бо її батько посадив грушу саме у Марфин день народження. У квітні груша пишно цвіла, «ставала схожа на білу пухнасту хмарину», а тітка святкувала їх спільний день народження [6, с. 104].

У ставленні Марфи до груші автор розкриває позитивні риси характеру героїні. У свій день народження «ще на світанку вона приносила з Далекої криниці смачної джерельної води, поливала грушу і голосно приказувала: «Пий, сестро, водицю з далекої криниці. Це мій тобі дарунок на сьогоднішнім нашім з тобою святі» [6, с. 105].

Таке шанобливе ставлення до дерева є свідченням закладених пращурами і виплеканих рідними батьками героїні особливостей українського світогляду – антеїзму, кордоцентризму. Свою долю героїня зіставляє з життям улюбленого дерева. Іменинниця ставила під грушею стіл, накритий білою скатеркою, а на столі – пиріжки, мед, грушевий узвар у кухликах. «Сама тітка ставала у ці дні невпізнанна: неговірка і трохи сумовита. У святковій білій сукні сиділа вона поруч зі своєю сестричкою-красунею… На вітання тітка Марфа чемно кланялась і відповідала одне і те ж: «Спасибі вам, добрі люди, дорогі мої односельці. Ми щасливі з моєю зеленою сестричкою» [6, с. 105]. Улюблену тітчину грушу вподобала сорока й почала вити на дереві гніздо й насиджувати яйця. Тітка Марфа хотіла зруйнувати гніздо рогачем, щоб сорока не забруднювала грушу. Але потім пожаліла «птаху-матір».

Після того, як сорока-мати героїчно загинула у двобої зі щуром, Тала­лайчиха сама почала годувати сороченят кашею. Коли тітці доводилося йти працювати на ферму, вона просила Олексу давати їжу пташенятам. Марфине людяне ставлення до живої природи показало не тільки сусідським дітям, але й іншим односельцям кращі риси її вдачі. Тітка Марфа багато в чому нагадує звичайну сільську жінку, наділену багатьма типовими рисами: добротою, працелюбністю, спостережливістю, допитливістю, охайністю. До індивіду­альних рис характеру можна віднести наполегливість у досягненні мети, непосидючість, галасливість, жалісливість, які письменник розкрив завдяки засобам індивідуалізації, через портрет героїні, її дії та колоритну мову.

У повісті О. Огульчанського «Знахідка на все життя» хлопчик Славко контактує з такими дорослими: рідним дідом Опанасом Сіроштаном, селек­ціо­нером Іваном Федоровичем, бригадиром дядьком Коко (Костем Костьо­вичем), водієм-вусанем дядьком Юхимом, дідом Софроном-чучельником, «пострахом усіх розбишак» прибиральницею тіткою Веклою, директором школи Остапом Івановичем, фізруком Степаном Омеляновичем, агрономом Іваном Івановичем, куховаркою тракторної бригади тіткою Галиною, худож­ником Панасом Петренком, головою колгоспу Василем Яковичем, дядьком Рудим Семеном. Кожен із цих персонажів додає творові своє­рідності.

Автор часто вдається до засобів гумору, це видно навіть з імен та смішних прізвиськ дорослих (дядько Коко). Особливо важливим для форму­вання характеру онука є вплив діда Опанаса. Найперша його вимога – дово­дити розпочату справу до кінця, не піддаватися зневірі в разі тимчасових негараз­дів – допомагає хлопцеві витримати ряд випробувань.

Прикро, але сучасні школярі менше звертаються за порадами до своїх дідусів, бабусь, а також батьків як носіїв досвіду старших поколінь, життєвої мудрості. Вони мають ілюзію «всезнайства» завдяки мережі Інтернет. Соціальні мережі ніколи не зможуть замінити повноцінне живе спілкування.

Від дорослих рибалок, моряків, трудівників степових нив підлітки переймають не лише важливі секрети кожного фаху, а й традиції, що спо­конвіку оберігали людям цих професій фізичне і моральне здоров’я. Навіть діти у кожному рибальському селищі знають про неписане правило моря допомогти витягти на берег і розвантажити човен прибулого з моря рибалки, навіть не знайомого, навіть коли він про це нікого не попросить.

Саме від дорослих діти дізнаються, що природні запаси землі і моря не невичерпні, що малесеньку рибку-малька, що випадково потрапила на гачок, краще випустити назад в море. Юний герой повісті О. Огульчанського «Дарунок Кніповича» Юрко Дубяга випускає назад у море величезну ікряну камбалу, яка, до того як потрапити у дитячі руки, не раз побувала в руках інших рибалок. І кожного разу «камбаляча мати» була врятована, хоч уже і носила на собі кілька слідів гачків, на які вона колись ловилась. Спершу Юркові було жаль випустити з рук таку власну здобич. І порада дорослого рибалки дядька Софрона дати життя майбутнім камбалятам його здивувала. Однак здоровий глузд і совість перемогли.

Хлопці Сергій та Ігор із повісті «Скарб Солоного лиману» допомагають єгереві прорити рівчак-канал для молоді риби до моря з великої калюжі – пастки, в яку мальки були винесені з моря під час бурі шаленим вітром-шквалом. Такий вчинок примножив морські рибні запаси.

Герой твору «Одноокий короп» Толя Тюбик допомагає великому одно­окому коропові, що проводив косяки риб на нерест у прісну воду, врятува­тися від шкідливої діяльності браконьєрів, які перекривали хід рибі й приму­шували її плисти в штучне озеро. Звідси лиходії брали рибу для відгодівлі домашньої птиці. Своїми вчинками Толя зберіг життя багатьох риб, не дозволив губити рідну природу.

Отже, читачі прози О. Огульчанського, знайомлячись із діяльністю його героїв, самі переконуються в необхідності власної активної участі в збереженні природних багатств рідної землі. Вони намагаються наслідувати позитивних героїв, бути рішучими у вирішенні складних морально-етичних проблем. Нажаль, не всі учасники рибного промислу дослухалися до мудрих порад автора, оскільки на сьогодні рибні запаси Азовського моря потребують термінового відновлення. Це ще одне свідчення правдивості аксіоми: екологічні проблеми тісно переплетені з етичними.

Висновки

Дослідивши життя і творчість Олексія Огульчанського, маємо підстави зробити такі висновки:

1. О. Огульчанський органічно поєднав у своїй діяльності талант дослідника природи, педагога і письменника. Все своє життя митець при­святив екологічній збереженню скарбів Приазов’я, передачі свого багатого досвіду науковця, музейного працівника прийдешнім поколінням. Він залишився молодим духом у пам’яті людей, з якими його звела доля, виховав цілу плеяду молодих природолюбів, якими пишався і яким передав «ключі від моря» і степу, яких готував до напруженої праці в лабораторії природи, до вирішення екологічних і морально-етичних проблем.

2. Природничі твори О. Огульчанського є джерелом знань з багатьох наук, якими активно займався сам автор. Майстерність письменника полягає в тому, що читачі не помічають, як пізнають багато цікавих і важли­вих речей, дізнаються про особливості життя людей і природи південного морського краю. Багато творів мають документальну основу, автор дотри­мався історичної правди, наукової точності у висвітленні явищ і подій. На нашу думку, творчу спадщину цього митця доцільно вивчати не лише на заняттях з літератури, але й з ряду інших предметів: природознавства, екології, географії, історії, народознавства та ін.

3. Цікаві природничі знання автор доносить читачам у привабливій художній формі, багатою мовою, пересипаною оригінальними порівняннями, розмовною лексикою, дотепними діалогами, жартами, примовками. Гумор до помагав юним читачам легше сприйняти серйозні проблеми, яких торкався автор у творах. О. Огульчанський розкрив перед читачами таємниці, особливості ряду професій моря (рибалки, моряка, камкаря, бакенщика, пра­ців­ника рибоохоронної організації, іхтіолога, орнітолога), показав романтику буднів трудівників ланів і ферм (механізаторів-хліборобів, агрономів, бота­ніків, збирачів лікарських трав, селекціонерів, виноградарів, пастухів, телят­ниць, ветеринарів, птахівників та ін.). Він зумів показати в кожній з описаних професій не лише її складнощі, але й прищепив живий інтерес до них, захопив цікавими деталями. Автор передав читачеві глибоку повагу до людини праці, любов до рідного краю. Це риса, що поєднує в єдине ціле реалістичних і гідних для дорослих героїв, справжніх синів рідної землі.

4. Ми поділяємо думку Богдана Чалого про те, що активну діяльність О. Огульчанського як дослідника і письменника можна порівняти з життєвими здобутками мандрівника й майстра слова Миколи Трублаїні. Основні риси творчої манери обох авторів – поєднання реалістичних і романтичних елементів у творах, змалювання наслідування молодим поко­лінням образів позитивних дорослих персонажів. Однак наш земляк акцен­тував не тільки на освоєнні, але передусім на збереженні природних багатств, а Микола Трублаїні – на їх інтенсивному використанні (наприклад, у сценах масового знищення тюленів з метою виконання держплану заготівлі м’яса).

5. Твори О. Огульчанського прищеплюють важливі моральні якості, мають гуманістичний вплив на сучасних юних читачів. Підняті письменником важливі екологічні й морально-етичні проблеми з часом набули ще більшої гостроти. Автор подає зразки спрямування молодої енергії юних в корисне русло активної участі в збереженні й відтворенні природних скарбів краю.

м. Переяслав-Хмельницький, січень 2012 – м. Біла Церква, 24.12.2017, нд. 15:22

Список використаних джерел

1. Дєнісов Євгеній Сергійович, Папанова Валентина Анатоліївна. Забуте ім’я / Музейний вісник: науково-теоретичний щорічник. – Запоріжжя, 2012. – № 12. – 280 с. – С. 179-184.

2. Кривошей Михайло Федорович. Ювілей письменника-краєзнавця / Південна зоря. – 1972. – 28 березня. – С. 4.

3. Науменко Іван Якимович. Шукач скарбів Приазов’я / Запорізька правда. – 1997. – 16 липня. – С. 6.

4. Огульчанський О. Я. Вітрів Кут. Скіфське джерело. Як сплять дельфіни: Повісті. – Дніпропетровськ: Промінь, 1982. – 158 с.

5. Огульчанський О.Я. Капітанський кашкет // Веселка. Антологія української літератури для дітей у 3 томах. – Т.3. / Упор. Б.Й. Чайковський. – К.: Веселка, 1985. – 675 с.

6. Огульчанський О. Скарб Солоного лиману: Повісті. – К.: Веселка, 1986. – 198 с.

7. Огульчанський О. Я. Степовий університет / Запорізька правда. – 1972. – 29 березня. – С. 3.

8. Огульчанський О. Я. Як сплять дельфіни. – К.: Молодь, 1979. – 72 с.

9. Папанова Валентина Анатоліївна, Голик Арсеній, Калініченко Катерина. Нариси з історії та археології Бердянського краю. –

10. Семенов Дем’ян Захарович // Вікіпедія. – https://uk.wikipedia.org /wiki/Семенов _Дем%27ян_Захарович.

11. Токовенко Андрей Витальевич. Бердянский курган. Сокровища «степной пирамиды» (дополнено). – Сайт «Рro.berdyansk». – 2013. – 16 серпня. – http://pro.berdyansk.biz/content.php?id=16429.

12. Токовенко Андрей Витальевич. Бердянский курган. Сокровища «степной пирамиды» Часть ІІ. – Сайт «Рro.berdyansk». – 2013. – 22 серпня. – http://pro.berdyansk.biz/content.php?id=16563

13. Чалий Богдан Йосипович. Зелені острови творчості Олексія Огульчанського / Огуль­чан­ський О. Я. Знахідка на все життя. – К.: Веселка, 1982. – С. 247-252.

Архівні матеріали

14. Архів родини Огульчанських. – Архів сім’ї К. Б. Бондаренко.

15. Імейл-листування Катерини Борисівни Бондаренко, онучки О. Огульчанського, з роди­ною Будугаїв.

16. Імейл-листування Олексія Федосійовича Сухого, друга сина О. Огульчаського Сергія Огульчанського, з родиною Будугаїв.

17. Імейл-листування Тетяни Григорівни Шаповалової, дослідника і охоронцям природи Північного Приазов’я, з родиною Будугаїв.

18. Копія Трудової книжки О. Я. Огульчанського. – Архів сім’ї О. Д. Будугай, А. О. Бу­дугая.

19. Лист Марини Олексіївни Огульчанської-Бондаренко родині Будугаїв. – 14.01.2005. – Архів сім’ї О. Д. Будугай, А. О. Будугая.

20. Лист О.Я. Огульчанського редакції «Дитвидав» (про документальну основу повісті «Таємниця Сухої балки»). – 1959. – Архів сім’ї О. Д. Будугай, А. О. Будугая.

21. Матеріали фондів Бердянського краєзнавчого музею: папки №№ 19, 19-2, 469-А, 2 НД.

22. Рецензія Олександра Богдановича Кістяківського на рукопис збірки нарисів О. Огульчанського «Юні слідопити». – Архів сім’ї О. Д. Будугай, А. О. Будугая.

23. Тютюнник Григір Михайлович. Рецензія на рукопис повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни». – Архів сім’ї О. Д. Будугай, А. О. Будугая.

24. Чубенко Володимир Аврамович. Олексію Яковичу Огульчанському у день 60-річчя (від 31.03.1972). – Архів сім’ї О. Д. Будугай, А. О. Будугая.

25. Щоденники Катерини Миколаївни Огульчанської, дружини О. Огульчанського. – Архів сім’ї К. Б. Бондаренко.

26. Ювілейні побажання О. Я. Огульчанському колег-краєзнавців з нагоди його 60-річчя. – Архів сім’ї О. Д. Будугай, А. О. Будугая.

Ольга Будугай, Андрій Будугай

(30.03.1912, хутір Огульчанський на Луганщині – 13.08.1996, м. Бердянськ)