Чоловік пройшов до кімнати, знявши засніжені чоботи. Він сів на крісло, а Волтер встав поруч.
– Ти ж вже здогадався, хто я, чи не так? – прошепотів гість з усмішкою на губах.
– Здається, так… Вільям Стейнфорд?
– Саме так. Але чи знаєш ти, навіщо я тут?
Письменник мовчав, не в силах вимовити і слова через нервування.
– Я прийшов, щоб вчинити правосуддя, любий Волтер. Бач-но, у твоїй книзі мене ненавиділи. Жителі бажали моєї смерті. Але я був звинувачений у чужих злочинах. Зв'язаний гріхами, яких не здійснював. Хіба це справедливо?
– Як це? Хто ж тоді винен? – не розумів містер Стрітер
– Ти, тільки ти. Завдячуючи твоєму божевіллю я був змушений переживати цей жах знову і знову. Перечитувати історію з середини. Буквально.
Волтер аж побілів. Він хотів лише втекти, але злочинець не дав йому такої можливості.
– Ти ж помітив, що снігу не було за вікном, чи не так? Річ в тому, що його не було в твоєму світі, в моєму ж зараз снігопад. Але в тебе зовсім скоро буде можливість побувати й там. Адже тільки переживши те, що довелося пережити мені, помста буде здійснена.
Він клацнув пальцями і раптом все навколо змінилося. Замість теплої хати Стрітер опинився серед снігу. Вільяма вже не було поруч, але легше від цього не стало. Попереду була ціла купа розлючених селян з вилами. Письменник згадав цей епізод. Фінал книги, смерть Стейнфорда. Шок не дав йому й ворухнутися. Його останньою думкою було: "Хто б міг подумати, що я буду вбитий персонажами власної книги…"
Волтер Стрітер поплатився за свої гріхи, померши на засніженій землі, а його труп перемістився назад, до реального світу…
Анастасія Крячко