—О, це Ви? — запитав Уолтер Стрітер у поліцейського, який щойно зайшов. Той тільки мовчки кивнув.
—Ви, напевно, дуже замерзли там, на вулиці. А я і не знав, що пішов сніг.- Додав він, побачивши сніжинки на одязі та сумці поліцейського. — Заходьте і погрійтеся.
—Дякую, як Ви знаєте, я тут по справі.
—Так звичайно … Стійте. По якій справі?
—А Ви що, не впізнали мене?
—Але, хіба ми бачилися раніше?
—Так, можна сказати навіть колегами були.
—Ви, напевно, мене з кимось плутаєте. Я все життя працюю самотнім письменником.
—Ви ж Уолтер Стрітер?
—Т-так …
—Ну тоді я вас точно ні з ким не переплутав.
—А В-ви власне хто?
—Я? Вільям Стейнсфорт.
—Уільям Стейнсфорт !?
—Так. Ти вилив на мене всю неприязнь до цього світу та до оточуючих тебе людей. Ти мене ненавидів. Правильно? А тепер я хочу помститись тобі. Я поставлю тебе на моє місце, і ти зрозумієш, що я відчував всі ці роки до того, як ти мене відправив на шибеницю!
—Але я-як ..? Ти ж всього лише персонаж моєї книги! Ти не можеш бути живим!
—Ти правий. Як я бачу, ти не дуже радий мені. Я піду, але ти відповіси мені на одне питання.
—Ні! Це якесь безглуздя! Це сон! Зараз я прокинуся і… Стривайте, в мене ідея! —Сказав Уолтер та взяв настільну лампу з довгим шнуром. —Зараз я маю прокинутися!
Поліцейські знайшли Уолтера Стрітер висячим в петлі. Його тіло ще не охололо, але він був мертвий. Нападник не залишив ніяких слідів. Яким чином на його тілі виявилися сніжинки, так і залишилося загадкою, тому що в день його вбивства в жодному з районів міста не було снігу.
Аріна Дундукова