Квітневий ранок
Нічним дощем омита
Проснулася земля,
Освіжені ланіти
Промінню підставля.
Вдягли врочисті шати
Дерева у садах –
І вітерець крилатий
Чаруюче запах.
Виспівують старанно
Пташки свої пісні.
А красені – тюльпани
Привіти шлють весні.
І диха гіркувато
Ще зовсім юний лист.
По небу, ніби вата,
Хмаринки розпливлись.
10.05.1995, ср.
Ніч у травні
Темінь, пагорб чорніє стіною
У вінку деревних верховіть.
Там, на маківці, в небо стрілою
Шпиль каплиці між гіллям стремить.
Як скульптури, незрушні дерева
Аж допоки заграє зоря.
Малахітова зелень травнева
У застиглім вогні ліхтаря.
Тепло пахнуть бузок і спірея,
Юний лист гіркотою струмить…
Я бреду по безлюдній алеї,
І чомусь мені серце щемить:
Все в цій ночі до болю знайоме –
Аромати і тиш і пітьма.
Все в ній точно, як тридцять літ тому,
Тільки юності більше нема.
24.05.1995, ср.
Червень
Котиться червень полем і садом,
Лине зеленим простором левад,
Грозами ниви ладен стрясати,
Теплими зливами сіяти рад.
Місяць квітчають рози розкішні,
І хоч нема яскравіших принад,
Запах дощу і стиглої вишні
Все ж пересилює їх аромат.
Тиша північна, ранні тумани,
В полудень небо високе, ясне…
Червню чарівний, червню духмяний,
Не поспішай покидати мене.
22.06.1995, чт.
Літо в резерві
При дорозі кленочки
В небо тягнуть долоні
Мерехтять їх листочки
На небесному лоні.
Буйні квіти і трави,
І широке роздолля
Лине вітер ласкавий
В теплих пахощах поля.
Мчаться валкою тіні
Від хмаринок пухнатих.
Мерехтять в далечіні
Рідні ниви і хати.
Вже кінчається червень,
Місяць зелені й цвіту
Але є ще в резерві
Це чаруюче літо.
Буде сонце і море,
Будуть стрічі-вітання.
Все минеться не скоро,
І ця мить не остання.
25-26.06.1997, ср.-чт.
Маківка літа
Ох, як же спекотно у день…
Сонце тепла для землі не шкодує –
Палить вгорі, як гігантський мартен
Тільки й зітхнеш, коли вітер подує.
Вечір настане, запалить зорю –
Промінь заграє на стінах і лицях.
Світло і темінь виходять на прю
Перемагає ж пітьма — чарівниця
Ніч же, як мати, обійме теплом,
Навіть листом в темноті не шерхнувши,
Мовчки накриє нечутним крилом,
Ніби дитя до грудей пригорнувши.
Ранком іскристим подме вітерець
І принесе запах юності з поля.
Світло і темінь знов стануть на герць,
Тільки вже світлу сприятиме доля.
Маківка літа – й пів року нема.
Не уповільнити днів, не спинити.
Старість підходить до нас крадькома:
Що намічав – не устигнеш здійснити.
16.07.1995, нд.
Петрів батіг
Петрів батіг – трава степів,
Степів, якими мною ходжено немало.
Я чую в ньому тихий спів
Про давні дні, коли тут предки воювали,
Коли сохою пласт землі
Здіймали вперто, щоб зерно укинуть в неї
І на її суворім тлі
Жили, вмирали і єдналися з землею.
Тому мені цей синій цвіт –
Не просто зілля, що на вітрі гнеться й скаче,
Він манить так у товщу літ,
Що я історію землі своєї бачу.
22.07.1995, сб.
Серпнева ніч
Серпнева ніч. В ній цвіркуни цвірчать,
Фіалками духмяніють простори –
Як діаманти, сяють-мерехтять
Вгорі зірки, планети й метеори.
Та метеори гаснуть нальоту,
Десь у нічній пірнаючи безодні.
Сузір’я ж дивляться до низу в пустоту,
Такі відчужені, далекі і холодні.
Їх батько знав і міг для нас вести
Про зорі оповідь і довгу і цікаву.
Вони ж дивились любо з висоти,
Вечірню пересиливши заграву.
Тепер нам ніколи назвать їх імена,
Вказать їх шлях в небесному безмежжі.
Лиш дорогий нам голос долина
До пам’яті з сузірної мережі.
Нас зв’язує така тоненька нить,
Підтримана зірок жалобним хором!
Людське життя у всесвіті летить,
Летить, горить і сяє метеором.
03.08.1995, чт.
Вересень у Приазов’ї
В цнотливій блакиті
Лілові хмаринки пливуть.
На південь до літа
Їм вересень вказує путь.
Недавно зелений,
Сад вдяг різнобарвний наряд.
На схилах південних
Налився-достиг виноград.
Співають дівчата,
Збираючи грона важкі
Їх пісні звучати,
Аж поки посиплять сніжки.
І тиша і спокій,
Лиш трактор десь в полі гуде.
Упевненим кроком
Просторами осінь іде.
Вересень 1978 – 3-4.05.1995, ср.-чт.
Ранок жовтня
Ранок жовтня. Тихо, свіжо, гулко,
Як в басейн порожній, лине звук.
Хтось іде в сусіднім перевулку —
Ніби поруч цокає каблук.
Не здригне листом ошатна крона,
Не стріпнеться крильми верховіть.
Глибочінь зловісну і бездонну
Тишина та вранішня таїть.
Ось на брость, що звисла на дорогу,
Опустилась горлиця спочить.
Мотоцикл зашемрів із-за рогу,
Прострочив – і знову все мовчить.
У саду, що став напівпрозорим,
Лавку в листі видно з далека.
На траві вигадливим узором
У разок листочок до листка.
А над морем висне хмуре небо.
Сонцю лик закрила хмар гряда.
Та його усмішка променева
Все ж крізь сивий кужіль прогляда
І на воду падає стовпами
Виблиски малюючи на ній…
Отвір чайки крилами-серпами
Ріжуть у завісі повстяній…
Ранок жовтня. Тихо, гулко, свіжо.
А повітря – збудливий напій.
Попереду стужа люта, хижа,
А поки́-що мир і супокій.
03.10.1998, сб.
Осінній світ
Осіннє різнобарв’я по місту розпливлося
Поміж дахів і вулиць – до самої води.
Не чути тут міського дзвінкого стоголосся,
Лиш прілий запах листя доноситься сюди.
Рябіє гладь блакитна бердянської затоки.
На обрії за нею коса лежить разком.
Такий то світ далекий, такий то світ широкий,
Така у груди свіжість вривається струмком!
Хмаринки – повні хури – завмерли на дорозі,
Дрібніють з далиною попутника ждучи.
«Куди?» – спита їх вітер. «Куди?» – спита їх осінь.
«Туди, куди зникають з курликанням ключі!.»
29.09.1997, пн.
Далека дорога
Далека дорога
Відкрилася птахам
Ясною блакиттю
Між пухом хмарин.
Змарнілі дерева
Схилились над шляхом
І слухають осені
Стомлений плин.