Щастя кохання
Любові Іванівні Затьорі
Ми щасливі з тобою, бо дружба у нас,
Хоча доля тріпала те щастя не раз.
Хай нам ниву життя
Білий сніг замете –
Наше щастя крізь саван його проросте.
Хай тяжка наша путь, хай нам свище в лице,
Ми у дружбі й коханні не зважим на це.
Наші чисті чуття
Ми будь що збережем,
Їх ніхто не уб’є ні вогнем, ні ножем.
Ми в любові нащадків щасливих зростим,
Іншим долю зігріємо щастям своїм.
І коли наша путь
Добіжить до кінця,
В землю ляжуть щасливими наші серця.
15.10.1995, нд.
Слово про батька
Василю Михайловичу Затьорі
Ти, тату, нас покинув, пішов у дальній світ.
А я все жду, що стріну тебе біля воріт.
Ти вправно, без утоми в своїм дворі трудивсь
Тепер в новому домі навічно поселивсь.
Лежиш ти на погості в відчуженні своїм.
Ніхто до тебе в гості у той не прийде дім.
Промчаться дні і роки, зітруть твої сліди.
Але живі ми доки із нами ти завжди.
04.05.1995, чт.
Дальній вокзал
Любові Іванівні Затьорі
Ходім на той вокзал,
Де з юнню ми розстались.
Заблуканих овець
Ще, може, жде вона,
Не зна ж бо наша юнь:
На нас чатує старість –
На обліку її вже наші імена.
А там, у тім краю,
Світ пройнятий весною,
І зелень при шляху,
Як дар з-під божих ніг,
І ангельська блакить
Вгорі над головою,
І в радужній ясі
Хмаринок білий сніг.
Та нам туди, в той край,
Повернення немає.
На дальній той вокзал
Не ходять поїзди.
Теплом останніх днів
Нас осінь обіймає.
Дні нашої весни
Погасли назавжди.
Цвіт нашої весни
Зів’янув назавжди.
04.02.1996, нд.
Не квап ти літ своїх
Любові Іванівні Затьорі
Знайома вулиця –
Стежки – стежиноньки,
Солодка музика
Десь над селом.
В вечірнім присмерку
Твоя хустинонька
Біліє здалеку
Легким крилом.
Ходім над річкою
Та по під вербами,
Щоб мовчки слухати
Биття сердець.
Засвітять зіроньки
Ясними зернами,
Нестиме пахощі
Нам вітерець.
Весна закінчиться –
Нової ждатимеш.
Нам разом з веснами
Цвісти й цвісти.
Не квап ти літ своїх,
Бо разом з датами
Твій цвіт тускнітиме
Й погаснеш ти.
Хоч знов горітиме
У сяйві-золоті
Вся рідна царина
В весінню мить,
Та не повернеться
Вже наша молодість,
Як нині серденько
Не защемить.
26.04.1996, пт.
Зійдіть до мене
Синам Юрію та Владиславу
Переглядаючи фотоальбоми
Ті, що колись я старанно складав,
Бачу я личка, до болі знайомі, –
Личка синів, котрім душу віддав.
Вранішнім сяйвом і цвітом ромену
Ви залишились назавжди десь там.
Все ж я прошу, щоб зійшли ви до мене,
Не доказав бо я казочки вам.
Виросли ви, стали зовсім чужими.
Слово батьків, як пустий вітерець,
Чомусь тепер, пролітаючи мимо,
Геть не торкається ваших сердець.
Нині життя і тяжке і нужденне.
І хоч між нами не стерти межу,
Все ж я прошу, щоб зійшли ви до мене
Я вам про правду життя розкажу.
Роки юнацькі, круті і безладні –
Взнали ви травку, вино і тюрму.
Тут же, на фото, малі, безпорадні.
Досвід життєвий – де взятись йому?
Вас течія закрутила шалена.
Я ж скоро в інші краї відлечу.
Тому й прошу, щоб зійшли ви до мене –
Я вас по-справжньому жити навчу.
03-04.08.1995, чт.-пт.
Все у ваших руках
Синам Юрію та Владиславу
Назавжди́, назавжди́
Відлетіло вже ваше дитинство.
Назавжди, назавжди
З материнських ви вирвались рук.
Підросли і тому
В дому рідному стало вам тісно –
Наступила пора
Сподівань, і тривог, і розлук.
Не спинить часу плин –
То ж і юність вже ваша позаду.
Назавжди, назавжди,
А у вас ні кола, ні двора
І немає в житті
Ні мети, ні просвітку, ні ладу
Ви до низу мчитесь –
І даремно чекати добра.
О синочки мої,
Зупиніться у вашім падінні,
Ухопіться за брость,
Що над прірвою низько звиса.
Є ще змога війти
В існування, достойне людини.
Все у ваших руках:
Доля, радість і справжня краса.
Полишіть ви оте
Животіння своє очманіле,
Богу слізно скажіть
Про гаряче своє каяття.
Я ж, дійшовши кінця
Того шляху, що доля судила,
Без тривоги за вас
Відійду назавжди в небуття.
15.07.1997, вт. – 21.09.1997, нд.
Трагедія
Синам Юрію та Владиславу
Там за вікном серпнева ніч,
Що пахне, пестить і цвірчить
І сіє зоряним дощем,
І ллється в душу теплим сном.
Душа ж не спить від денних гроз,
Вогнем вирує і кричить,
Бо всю трагедію життя
Пізнав я серцем і умом.
Який же сенс ще жить мені,
По світу білому брести,
Коли усе, що будував,
Перетворилось в руїну?
Завіщо я караюсь так,
Завіщо хрест мені нести?
Синочки гинучі мої,
Вкажіть мені мою вину!
Norto 8-9.08.1995
Далина між нами
Синам Юрію та Владиславу
Доля нас розвела, розділила, розкидала.
Не чекали, сини, ми ніколи того.
Та за що ж вона нас
Покарала чи просто обідила,
Що роками не бачим одне́ одного́?
Обіцяли ви скоро в свій дім повернутися –
Чом вас держить так довго чужа сторона?
Як я хочу, синочки, до вас пригорнутися,
Та між нами холодна така далина.
05.11.1998, чт.
Вертайтесь додому
Синам Юрію та Владиславу
Так, певне, судилось, що наші два сина
Далеко від нас на дорогах курних.
Якими б ділами не повнилась днина,
Із нами постійно тривога про них.
Нам нині лиш Бог є порада й утіха.
Ми Господа просим синів берегти,
Як стане до них підкрадатися лихо,
Правицю над ними свою простягти.
Ми Господа просим дать розуму й сили
Синам, щоб їх доля добріша була,
Щоб в душах синівських вона не згасила
Любов до землі, що життя їм дала.
Сини, я пишу вам в надії, що скоро
Ви прийдете знову на рідний поріг,
Батькам, усвідомивши завдане горе,
Попросити Бога простити за гріх.
Вам може в тій далі відрада й роздолля
І зовсім не манить у наші краї,
Та як би у вас не складалася доля,
Вертайтесь до дому, синочки мої!
Хоч вас і пригріла далека країна,
Але чужина вона є чужина.
Занесені вітром, немов дві билини,
Завжди пам’ятайте вітчизна одна.
Не так у тім краї вирує колосся,
Сумніше співають в гаях солов’ї,
І як би привільно вам там не жилося,
Вертайтесь додому, синочки мої!
Чи бачите ви, линуть роки невпинно,
І що прогайнуєш, не вернеш тоді.
На вас ми чекаєм, забуто провини.
Усе ще поправно, поки молоді.
Життя не просте, в нім жорстокі закони.
Назад путь складна, та здолайте її.
Які б не зустрілись на ній перепони,
Вертайтесь додому, синочки мої!
25.121997, чт. – 30.12.1997, вт.
Вам ще жити
Синам Юрію та Владиславу
Знаю, тяжко, синочки, вам нині і тому
Я кричу вам: рятуйтесь, не гаючи час!
Я молю вас, сини, зупиніться на спуску крутому,
Докладіть усіх сил, що лишились у вас.
Ви ж мужчини – і вам розірвать свої пута,
Адже дух чоловічий і сила – у славі століть.
Поборіть у собі смертоносну жагу до отрути,
Крізь стіну рятівного терпіння пройдіть.
Подолайте в душі ви найглибші провали,
Поки промінь надії над обрієм вашим не згас,
Бо невже ми для того, сини, вас ростили й кохали,
Щоб у землю покласти ще юними вас?
Хоч життя в нас поки-що далеко не свято,
Але ж гляньте, як радісно барвами даль мерехтить.
Вам ще жить-процвітать, своє щастя людське будувати
І продовживши рід наш, нащадків ростить.
11.08.1995, пт.
Чекання
Дзвінок біля входу уперто мовчить,
А серце в тривозі волає-кричить.
І думи гнітючі й лякаючі сни,
Чому не з’являються любі сини?
Синочки мої!
Синочки мої!
Чи ми дождемось вас,
Синочки мої?
Зготовим для вас ми найкращій обід,
Збереться вітать вас, орлята, весь рід.
Чому ж забарились, що стримує вас?
Додому вернутись давно уже час.
Синочки мої…
Чи вас затягнула отрута ота,
Що сили останні з вас любі сота,
Чи може бандитів численних юрба
Останню копійку у вас загріба?
Синочки мої…
18.12.1996, ср.
Неосяжність
Крізь дим наркотичний
Прорвалась синівська любов,
Палке каяття, усвідомлення власного краху.
Занадто ти гли́боко в нетрі туману зайшов –
Й нема вже, синочку, немає назад тобі шляху.
Ти плачеш, дитино. Не зміряти сліз гіркоту.
І поруч з тобою ні рідних, ні друзів немає.
Хвилини летять і дзьобають тебе нальоту.
Холодна безвихідь, мій любий, тебе поглинає.
У дальніх краях загубилися рідні сліди,
І дні твої, знаю я, лічені – лічені, сину.
А я не прийду, бо не знаю коли і куди,
До стигнучих губ щоб припасти в останню хвилину.
Устань, повернися у сонцем осіяні дні,
Коли тебе доля іще не спіткала жорстока.
Скажи у відвертості щирій, як батько мені,
Чи можна тебе вберегти від фатального кроку.
Поплач, мій рідненький, і Господа Бога проси
Простити за те, що колись допустив легковажність.
Можливо зустрінемось десь в післясмертні часи
Й осягнем з тобою ми горя цього неосяжність.
31.12.1996, вт. – 01.01.1997, ср.
Молю звести путі
З надією в душі
Щодня молю я Бога
Звести в кінці кінців
Мою і вашу путь,
Щоб хоч в останню мить
Свого життя земного
Я б міг, синочки, вас
До серця пригорнуть.
02.12.1997, вт.
Стали дорослими
Як яса золотиста,
Відсіяло дитинство,
Відлетіло дитинство,
Як мрія, як дим.
Заспокійлива казка,
Ніжна мамина ласка
Залишились назавжди
Позаду у нім.
Від жорстоких реалій,
Від розлук і печалей
Не втекти, не вернутись
В притишок його,
У наївність дитинства,
У прихист материнства…
Ви дорослими стали
Й не чекайте того.
Грізна доля
Брату Борису А.
Брате мій, розвела
По землі нас колись не війна,
Розвела назавжди
Грізна доля безправно-кріпацька.
Напливала вона,
Наче хвиля холодна й мутна.
Тож розлука до нас
Надійшла не зненацька.
Вже війни не було,
Та по світу гуляли вітри,
Що нам розбрат несли.
Ми під сталінським ігом страждали.
У великій сім’ї,
В котрій згода була до пори,
Через вічну нужду
Почалися скандали…
Десь в далекім краю
Ти зростав, дорослішав, мужнів.
І не мати твоя –
Власть совєтська у тім винувата.
Скромне щастя своє
Зводив сам ти, як міг, як умів,
Своїх діток ростив,
Зустрічав свої свята.
Різні долі у нас.
Наші роки пішли вже на схил
І навряд чи колись
Нам удасться з тобою зустрітись.
Пронесуться літа –
І над спокоєм наших могил
Будуть, братику мій,
Навіть різні сузір’я іскритись.
17.08.1995, чт. – 10.09.1995, нд.