Вир почуттів
Чом не двадцять, не тридцять мені?
Чому роки так швидко пролинули,
Підняли мене вверх, як вві сні
І далеко від юні закинули?
Я б сміливо відкрився тобі,
Запорукою молодість маючи,
В твої б очі глядів голубі,
Своє щастя у них відкриваючи.
А тепер, хоч до серця весна
Увірвалась неждано, непрохано,
Можу я тільки потай з вікна
Милуватись тобою закохано.
Не посмію, хоч якби хотів,
На увагу твою розраховувать.
І нестримний цей вир почуттів
Залишається тільки приховувать.
01-02.08.1983, пн.-вт.
Відцвілися сади
В божевільному танці метаються крони,
І блищить від дощу трав’яний оксамит.
Чом так пусто в душі, чом так серце холоне,
Чому серце щемить, чому серце щемить?
Відцвілися сади, відгриміли вже грози…
Доля мимо життєвих удач провела.
А від ран та образ навертаються сльози –
І так хочеться ласки, утіхи, тепла!
23.05.1987, сб.
Гублюсь перед тобою
Роки́ між нами грізною грядою.
Можливо в матері тобі я вже годжуся,
Та ніби дівчинка, гублюсь перед тобою
І в очі глянути тобі завжди боюся.
Не скрить чуттів було б мені ганьбою,
Та спокій свій надовго я втрачаю.
І ніби дівчинка, гублюсь перед тобою,
Коли тебе раптово зустрічаю.
Такий звичайний, простий ти собою.
До чого це безмірне милування?
А я, як дівчинка, гублюсь перед тобою,
Не маю сили скрити хвилювання.
Мені ти маришся далекою весною,
В осінню душу сяйвом юні світиш,
Тому, як дівчинка, гублюсь перед тобою,
Та ти того ніколи й не помітиш.
26.08.1973, нд.
Давай розійдемось
Ми з тобою не підходимо
Одне одному –
Так розійдемось давай
По благородному:
Без обіди, без плачу
Та звинувачення,
Скажем мирно «Прощавай!»,
Не «До побачення!»
Щастя кожному із нас
Ще відшукається
Та взаємно нас це зовсім
Не торкається.
А мине багато літ –
І ми зустрінемось
І можливо, як колись,
Ми ще обнімемось,
Ми обнімемось з тобою
І заплачемо,
Одне одному обіди всі
Пробачимо.
У розлуці ми сваритися
Розучимось.
І до смерті ми з тобою
Не розлучимось,
Цінуватимем тоді ми
Одне одного
До могильного до мороку
Холодного.
м. Бердянськ,
29.10.1993, пт.
Десь є ти
В твоїм житті буя весінній цвіт,
Пора солодких мрій, пора зітхання,
І через стрій твоїх дівочих літ
Дзюрчить струмочок чистого кохання.
А я за травнем думкою лечу,
Хоч вже і літо в мене промайнуло.
Я ще не встиг напитись досхочу,
А мій струмок вже крига затягнула.
Пусти на мить мене в свою весну –
Я тільки зір свій мовчки помилую.
Як скажеш «ні» – я плакати почну,
А підеш геть – я слід твій розцілую.
Я буду жити тим, що десь є ти,
Хоч може ми не стрінемось ніколи.
І думка та в безодні самоти
Мою зігріє душу захололу.
27.08.1981, чт.
Жінкам
Мені не судилось вас жарко кохати,
Страждати самотньо в нічній тишині
І милості в вас навколінці прохати
Ні раз не прийшлося мені.
Та знаю, без вас би був світ наш немилий,
Бо дуже потрібне нам ваше тепло.
Без вас би і зорі даремно світили,
Бо нікому їм би світити було.
І жаль мені дуже, що власне кохання
Розсіяв я в лоні холодної мли.
Та що тепер жалість, докори, зітхання,
Коли вже літа наймиліші пройшли.
04.08.1980, пн.
Загублене фото
Пожовкле фото низького класу
(тепер і стиль і методи другі) –
Із далини, запиленої часом
Зорять на мене очі дорогі.
Не раз те фото мені приснилось,
Як давнина, якої не сягти.
Воно чомусь в паперах загубилось –
Багато літ не міг його знайти.
І ось ми знову з тобою стрілись.
Можливо ти мене не впізнаєш.
Так, постарів я, скроні посріблились,
А ти чому від мене відстаєш?
Промов хоч слово з вирви часу,
Скажи мені, чи вірно я живу,
Чи не погана доля удалася,
Чи не мерцем по долі я пливу?
1982 р.
Підходить смерть
Підходить смерть з косою,
Трясе кістки свої –
І не пройнять сльозою
Усміхнену її.
Пощади тут не буде,
Бо серця в ній нема,
Порожні в неї груди –
Молить її дарма.
Тож прийдеться змиритись,
Коли прийде пора.
В житті не слід баритись –
І мить в ній дорога́.
1970-ті роки.
Порада
Я все вагався, думав до світання
І от тепер свій сумнів переміг.
Звертаюсь я до вас, Володю й Таню,
Словами чистих намірів своїх.
Обоє в серце ви мені запали,
Тож від душі сказати хочу я:
Із вас би вийшла дуже гарна пара,
А, значить, щастям сповнена сім’я.
Звичайно, я не можу наказати –
Свої діла вирішувати вам.
Здається так, сама природа-мати
Створила вас, щоб жить одним життям.
Пішли б у вас, як цвіт вишневий, діти,
Такі ж душею гарні, як батьки.
Як любо їх кохати і глядіти
І пізнавать у них свої ростки.
Тепер, Володю, ці слова для тебе:
Зробить тобі належить перший крок.
Не жди чудес небачених із неба,
Не гай часу, настав уже твій строк.
Чого ж ти ждеш, чому ти зволікаєш?
Повз тебе щастя мимо пропливе,
Не здоженеш його, як прозіваєш,
Вона ж з нелю́бом вік свій проживе.
08.05.1983, нд.
Катальпи
Катальпи цвітуть під вікном
В п’янкім ароматі,
Овіяні сном
Листаті, крислаті.
Впівголоса біля вікна
Співають дівчата,
Бо ж їхня весна
Лиш тільки почата.
Солодкий той спів –
Сопрано і альти –
Дівочих політ голосів,
Як запах катальпи.
Катальпи цвітуть запашні,
Співають дівчата.
Їх кращі попереду дні,
Їм щастя стрічати!
Їм ро́змах попутних вітрів,
Поблажливість стрічних…
Нехай не кінчається спів,
І цвіт буде вічним!
Катальпи цвітуть під вікном
В легкім ароматі,
Овіяні сном, листаті, крислаті.
Катальпи цвітуть під вікном.
02.07.1981, чт.
Прощання
З вікон розчинених чуються звуки
Пісні, що сповнена болем розлуки,
Болем розстання двох юних сердець,
Ніжних сердець.
– Любо, без тебе весь світ, наче пустка,
Ти в моїй пам’яті – світла пелюстка,
В темряві ночі ти промінь ясний,
Промінь ясний.
Тільки даремно ти плачеш, зітхаєш:
Іншого стрінеш і теж покохаєш,
Я ж буду в мріях носити тебе,
Тільки тебе.
– Милий, без тебе навіщо і жити,
З іншим нізащо не стану дружити,
Адже кохання моє, як струмок,
Чистий струмок.
Я повсякчасно у мріях про тебе,
Більше нікого мені вже не треба.
Як тяжко вічність розлуки сприйнять,
Гірко сприйнять.
Скаржаться-плачуть так жалібно струни
За нещасливе кохання тих юних,
Смуток безмежний у їхнім житті,
Юнім житті.
04.07.1981, сб.
Твій образ
Погаса і тьмяніє твій образ щоденно,
І не так уже стомлене серце щемить.
З кожним днем ти все далі відходиш від мене
І ні раз не приблизишся навіть на мить.
Так чека, так чека чогось серце від долі,
Хоч нема, хоч немає на світі чудес.
А в думках, а у мріях ми в купі доволі –
Ти з мерців не один раз воскрес.
Ця земля, ця земля, що тебе породила,
Ця земля, що мене із тобою звела,
Образ твій назавжди у собі схоронила,
Чом же нас вона разом забрать не змогла!
Тож тапер, то ж тепер піднімаються ранки
Над її, над порожньою даллю її.
Та дарма, та даремно в барвистому танку
Прагнуть десь стріти промені очі твої.
Скільки літ, скільки весен з тих пір пролетіло!
І давно, я давно свою юність пробрів.
Ти ж завжди. Ти завжди будеш юним і милим
Поруч десь, десь отут до кінця моїх днів.
17.12.1972, нд.
Циганський табір
За останнім тином села
При дорозі липа цвіла,
А дорога та,
А дорога та
В чисте поле вела.
Як прийшли циганські сини,
Тут робили табір вони.
Всю добу підряд,
Всю добу підряд
Не було тишини.
Тут юнацьке серце рвучи,
Грали цілий день скрипачі.
Танцювали вдень,
Танцювали в день
Танцювали вночі.
Вранці, коли сонце зійшло,
Тут шатер уже не було.
По дорозі вдаль,
По дорозі вдаль
Тільки порох несло
За останнім тином села….
Посьєт, 10.11.1970, вт.