А. Будугай, Ю. Затьора. Воєнні та повоєнні роки В. Затьори

Вілья́м Затьо́ра – це трудя́га і рома́нтик,
Учи́тель хі́мії, біо́лог, агроно́м,
Пое́т, есперанти́ст… – Тала́нт, а не «тала́нтик», –
«Просві́ти» гі́дний син, він вів бої́ зі Злом!..

м. Біла Церква, 16.03.2019.

Друга світова війна в історії народів планети взагалі та в житті кожної української родини зокрема залишила настільки відчутний слід, що його буде досліджувати і переусвідомлювати ще не одне покоління. Історики Людмила Кормич, Володимир Багацький підкреслили: «Роль України у Другій світовій війні, – це була роль специфічної реактивної сили в мілітарній та економічній упряжці сталінського тоталітаризму, а сама війна, її страхітливий досвід мав служити для переплавлення мільйонів громадян України в горнилі «єдиної радянської спільності людей» [8, с. 361].

Дорослому населенню окупованих нацистами країн було нелегко пере­могти ворога, зупинити агресію. Була й ще одна проблема – не допустити загальної погибелі людства від ядерної зброї, що проявила свою смертельну потужність саме в той грізний період. Для малолітніх дітей того часу вижити в умовах війни було дуже непростим завданням. У яких саме умовах вони зро­стали? На це запитання намагаються дати відповідь діячі Німецько-українського наукового Об’єднання імені Юрія Бойка-Блохина (ФРН) під орудою Прези­дента цієї організації Дарини Блохин. Разом із німецькими активістами українські дослідники теж діють у річищі запропонованого НУНО історико-краєзнавчого проекту під назвою «Книга пам’яті: імена замість номерів. Українці – жертви німецьких концентраційних таборів. Діти війни». Акту­альність таких пошуків безперечна.

Свідчення поколінь, які пережили Другу світову війну, стають важливим джерелом для аналізу тодішньої історичної ситуації у світі. Мета розвідки – знайти й узагальнити конкретний фактичний матеріал про життя представника покоління дітей війни Вільяма Затьори, простежити основні віхи його життя і зіставити особливості його власної долі з долею його українських ровесників.

Нам пощастило особисто знати непересічного бердянця Вільяма Васильовича Затьору і спілкуватися з ним у місті Бердянську Запорізької області. Але про ранні роки життя цього чоловіка детальніше стало відомо від його молодшого брата Юрія Васильовича Затьори.

Художник і краєзнавець Юрій Затьора поділився перлиною свого домаш­нього архіву – написаною спершу російською мовою історико-біографічною повіс­тю про Вільяма Васильовича «Я став старшим мого старшого брата». Перекладену Андрієм Будугаєм на українську мову й відредаговану повість Юрія Затьори «Я став старшим мого старшого брата» можна прочитати в електронному варіанті у виданні «Затьора В.В. Літературно-краєзнавчий проект. Книга 1. Звернуся до слова: Спогади про Вільяма Затьору; Поезії Вільяма Затьори» [5, с. 22-29].

Документальними джерелами нашої статті стали праці істориків, а також результати спілкування з дружиною Вільяма Васильовича, його синами, братом, колегами, близькими. У процесі розкриття теми прислужилися спогади таких родичів і земляків Вільяма Затьори: Ольги Будугай, Олега Дадаєва-Чайки, Владислава Затьори, Любові Затьори, Юрія Затьори, Олександра Змієвського, Анжели Олешко, Тетяни Підус, Олексія Сухого, Ганни Токмань та ін.

Нами зібрано й укладено стислу біографію Вільяма Затьори. Наводимо основні віхи його життя: «Втілилася душа Вільяма Васильовича в нашому вимірі в родині вчителя Василя Михайло­вича Затьори (16.09.1906 – 30.10.1994) та колгоспниці Ірини Дмитрівни Затьори (25.12.1915 – 04.11.2010). Сталося це 28 січня 1939 року в селі Ордо-Василівка – старовинному козацькому селі в Україні, яке розташоване в Софіївському районі Дніпропетровської області.

Закінчивши Комиш-Зорянську середню школу у Куйбишевському районі Запорізької обл., В. Затьора з 01.09.1956 по 29.03.1961 навчався в Киши­нівському сільськогосподарському ін­ституті на агрономічному факультеті. Пропрацювавши кілька місяців (08.04.1961 – 03.11.1961) у Вишнев­ському радгоспі в Гагаузії (неподалік від м. Комрат) на півдні Молдови, пішов учите­лю­вати в по­чат­кову школу міста Казаклії (Молдова). Паралельно вступив на заочне відділення Ти­рас­поль­ського педагогічного інституту. Отримав після його закінчення диплом учителя хімії та біології.

Улітку родина переїздить до Бердянська. Вільям Васильович викладає хімію по черзі в таких бердянських школах: у 8-річній школі № 13 (21.08.1963 – 03.09.1965); у середній школі № 16 (03.09.1967 – 25.08.1967); у середній школі № 5 (25.08.1967 – 22.06.1968).

На 02.12.1967 припадає одруження з Любов’ю Іванівною Котовенко (народилася 25 лис­топада 1945 в смт Куйбишево, нині Більмак Запорізької області). З 23.06.1968 по 02.12.1968 В. В. Затьора працює викладачем хімії Бердянського технікуму вино­гра­дарства і виноробства (БТВіВ).

Через ускладнення стосунків між СРСР і Китаєм була оголошена до­даткова мобілізація. В. В. Затьора мав звання лейтенанта запасу, оскільки в Кишинів­ському інституті пройшов навчання на військовій кафедрі, тож був теж «поставлений під прапори». Служив у прикордонних військах на березі Япон­ського моря начальником клубу селища Посьєт (02.12.1968 – 22.12.1970).

Майже на початок служби припадає поява на світ першого сина, Юрія – 25 грудня 1968 року (м. Бердянськ). Другий син – Владислав, – народиться 16 червня 1974 року (м. Бердянськ). Після проходження служби В. В. Затьора повертається в БТВіВ. Спо­чат­ку він викладав спеціальні дис­цип­ліни (22.12.1970 – 02.09.1985), потім був на посаді вихователя гурто­житку цього ж техні­ку­му (02.09.1985 – 25.08.1993). Причину такого переведення мож­на дізнатися зі спогадів бра­та поета – Юрія Затьори.

З 1979 по 1996 рік керував гурт­ком мови ес­пе­ранто в Бердян­ському Центрі дитячо-юнаць­кої твор­чості (ЦДЮТ). В останні роки роботи в БТВіВ (25.08.1993 – 01.09.2001) знову працю­вав викладачем, на­ма­гаю­чись вести свої заняття ук­ра­їнською мовою – на від­міну від решти викладачів, які спіл­кувалися тільки ро­сійською мо­вою зі своїми колегами й сту­дентами.

В останні роки роботи в БТВіВ (25.08.1993 – 01.09.2001) знову працю­вав викладачем, на­ма­гаю­чись вести свої заняття ук­ра­їнською мовою – на від­міну від решти викладачів, які спіл­кувалися тільки ро­сійською мо­вою зі своїми колегами й сту­дентами. За свідченнями брата і дружини Вільяма Васильови­ча, сім останніх років його життя припадають на боротьбу з важкою хворобою – раком. 08 вересня 2001 року В. В. Затьора помер у місті Бердянську на шістдесят третьому році життя» [6, с. 4].

Нижче наводимо в нашій статті яскраві моменти зі спогадів Юрія Затьори «Недописана сторінка війни» [7]. Ці записи ілюструють життя його родини в роки окупації, випробування українських дітей війни. Юрій Васильович пише щиро й намагається не забути важливі деталі, але часу пройшло багато, тому він зауважує: «Деякі прогалини залишилися і в мене в оповіді: не збирався описувати війну, яку, на щастя, не бачив, тому і не уточнював, коли це було можливо. Але стало шкода того, що вже ніхто не згадає і час остаточно зітре пам’ять про ті трагічні дні і про те, як виживали в окупації. Це події війни, які відбувалися спочатку у Дніпропетровській, а потім у Запорізькій областях. […]

Тривожне літо сорок першого тільки починалося. Всі думали про війну, але вголос говорити про це боялися. Мама не вірила Пакту про ненапад (як і багато років по тому Програмі компартії про побудову комунізму), а батько запевняв у зворотному. Він тоді працював в школі села Ордо-Василівки на Дніпропетровщині. Це на правому березі Дніпра.

У батька починалася відпустка, але через кілька днів грянула війна. Люди розуміли, що вона не буде на чужій території, як запевняли «вожді», і відчу­вали: накочується щось страшне, безжальне, до сих пір небачене своєю жор­стокістю. Попереду нас чекали величезні втрати.

Мирне населення мобілізували на будівництво оборонних споруд, які так і не знадобилися – німці їх просто обійшли. На станції Апостолове мої батьки потрапили під перше бомбардування. Величезна кількість убитих і поранених, всюди кров, шматки людських тіл висять на деревах. Їхати нікуди: пошкоджено шлях. Незабаром з’явилися мародери …

Для евакуації на дві вчительські сім’ї дали підводу і пару коней. Моєму старшому братові Вільяму тоді виповнилося два з половиною роки. В іншій родині – двоє дітей (при чому одна дитина – грудна). Всього – четверо до­рослих і троє дітей. Чи багато речей поміститься на одну підводу? Майже все залишили під нагляд сусідів, адже їхали «ненадовго». А ті, незабаром, щось продали, решту перетягли до себе.

Біженців німці обстрілювали з літаків. На під’їзді до Дніпра почалося те, про що яскраво описав Іван Стаднюк у своїй книзі «Війна». Якісь підозрілі люди, іноді у формі, збивали з вірного напрямку, сіяли паніку, запевняли, що мости підірвані і потрібно їхати зовсім в інший бік. Наша сім’я і родина колеги батька вирішили не звертати і мали рацію – міст ще був цілий.

Не без труднощів перебравшись на лівий берег, зупинилися перепочити і дати відпочинок коням, наляканим обстрілами. Тільки розташувалися, як роз­по­чався черговий наліт на переправу. Зовсім поруч вдарили зенітки, та так раптово і потужно, що жінка, що годувала дитину, впала з підводи. Зенітники так спритно замаскувалися, що якби не наліт, то наші біженці і не знали б, що збиралися ночувати поруч з ними.

Багато хто просто тікав від війни. На сході ніхто не чекав такої маси людей. Війна наздоганяла. Батьки пересіли на товарняк, що рухався в бік Дон­басу. Доїхали на гальмівному майданчику, умовивши супроводжуючого доз­волити їм доїхати до станції Царекостянтинівки, де жили бабуся Таїсія та дід Мефодій. Будинок діда стояв на крутому березі великого ставка. Вишневий сад, кущі аґрусу, двір обсаджений жерделями (дикими абрикосами). У дворі плита, де готували їжу влітку, льох, покритий червоною черепицею у вигляді куреня. Неподалік водокачка, що забезпечувала паровози водою.

Вузлову станцію Царекостянтинівку бомбили дедалі частіше. Щоб не потрапити під осколки, дід зі знанням справи спорудив окоп. Він воював на Першій світовій, «окопній війні». Ночами діяв суворий наказ світломаскування. Промені потужних прожекторів ловили і супроводжували літаки, а зенітники виконували свою роботу. Одна батарея маскувалася прямо в нашому виш­не­вому саду, інша стояла на відстані приблизно півтори сотні метрів від бу­динку діда, на схилі сухої балки. Одного разу, почувши гул літаків серед ночі, хтось дав світлові сигнали в чистому полі. Точно туди і скинули бомби. Добрий десяток років після війни великі конусоподібні ями нагадували ті дні.

[…] Станція поспіхом евакуювалася, в повітрі стояв запах гару, вітер розносив якісь папери і великі шматки сажі осідали на землю. А потім про­лунали жахливі вибухи ємностей із пальним – підірвали нафтобазу. Спочатку піднялися в повітря кришки баків, як із величезних каструль, потім повалив дим і високе чорно-червоне полум’я злетіло в небо. Танковий прорив німців під Мелітополем на початку жовтня 1941 року завершив оточення вісімнадцятої армії під командуванням генерал-лейтенанта Андрія Смирнова.

Незабаром у балці, що тяглася з заходу на схід і де недавно стояла зенітна батарея, з’явилася німецька розвідка – чоловік тридцять у камуфляжній формі, обвішані бойовим спорядженням. Просувалися крадькома, пригинаючись, три­ма­ючи автомати напоготові. За собою ж тягнули зв’язок, розмотуючи котушку телефонного шнура.

На другий день через залізничний переїзд із заходу поповзли танки. Це ті, що прорвали фронт біля Оріхова. Побачивши танки, члени нашої родини схо­валися в окоп. Проте німці помітили людей, що ховаються. Один танк повернув з колони прямо на подвір’я і почав прасувати окоп. «Це було так страшно», – згадувала мама. Чи то дідів окоп виявився надійним, то чи німець хотів тільки «пожартувати», але всі залишилися живі.

А зовсім недалеко, в більмацькому лісі, без зв’язку та централізованого командування спливали кров’ю заблоковані частини. У цей час між селами Водяним і Попівкою штаб армії разом з командувачем відчайдушно намагалися вирватися з оточення. Але й одні, й інші були приречені.

З лісу до найближчих хат було менше кілометра. Поранені повзли в надії на допомогу. Ризикуючи, жінки ховали їх по горищах і комірках, перев’язували рани бинтами з розірваних простирадл, змінюючи закривавлені і приклеєні до плоті. У ранах, отриманих багато днів тому, вже завелися черви.

Бинти прали і висушували потайки, рани промивали самогоном. Йод і зеленка були далеко не в кожного. Через кілька днів, хто вже міг – піднімався, з іще незагоєними ранами, ночами йшли в надії врятуватися. Тяжкопоранені за­ли­шалися надовго. З кожного двору приносили якусь їжу.

Прямо в полі жінки побачили солдатика, злегка присипаного землею, з-під якою стирчали на білий світ його кирзові чоботи. Зібралися перепоховати його по-людськи. Прийшли на те місце, а його вже, мабуть, бойові товариші перенесли на край лісосмуги і на могильний горбок поклали каску. Поки живі були ці сміливі жінки – доглядали за могилою, а потім її сліди загубилися, заросло все чагарником. Я пам’ятаю це місце дуже приблизно.

До хат тяглися не тільки поранені солдати, але приходили і коні. Деякі були зовсім безнадійні, з висячими кишками, плакали, стоячи під вікнами в очікуванні допомоги. Одного разу забрів прекрасний бойовий кінь із сідлом. Дід Мефодій його напоїв, нагодував і прив’язав до візка, але вночі його вкрали.

На станцію зайшли німецькі піхотні частини. На відміну від наших – усі солдати були на машинах або бронетранспортерах. Чисті, голені, ситі і веселі. За перші місяці війни вони вже вивчили кілька наших слів.

У наш двір заскакували німці: «Мамка, яйки!» Бабуся поклала в каску одному, тут же з’явився інший, поклала й іншому. Потім пішли один за іншим і без дозволу забрали все, що залишалося. Виловили курей, а тих, що не змогли зловити – постріляли. Потім прийшли і забрали бичка. Тягнули-тягнули його, а він пручався. Знесилившись, солдати застрелили його вже на греблі ставка. Двір спорожнів і не тільки у бабусі.

Голодних, брудних, зарослих, замордованих у нерівних боях, де моралі­зованих уже не воїнів, а величезний натовп чоловіків у формі в жовтні сорок першого полонили в лісі. Суцільну масу в сірих шинелях гнали колоною не в табір військовополонених, а в загородку з колючого дроту – як худобу.

Німці і не збиралися нікого годувати. Наші люди просили нечисленних охоронців дозволу дати поїсти полоненим. Ті дозволяли тільки кидати через дріт. І без того принижені солдати піднімали прямо з землі хліб, варену кар­топлю і буряк, печені гарбузи. Носила їжу і мама. Знайомих або близьких можна було викупити за кілька десятків яєць, якщо домовишся з вартовим.

Пересування величезних людських мас, нервове напруження призвело до того, що різко збільшилася кількість хворих. Мила не було. Його намагалися варити в домашніх умовах, але потрібний для цього каустик був великим дефі­цитом. Завелася короста, яку при відсутності медикаментів лікували мід­ним купоросом. По домівках пішли команди в пошуках прихованих бійців і євреїв. Чоловіків теж кудись забирали. У дворі багатоквартирного будинку, одного із тих, хто не встигли втекти, заховали в купі цегли, зверху посадили дітей. Жінки зі страхом спостерігали за людьми в чужій формі. Ті із жінок, хто були молод­шими, вбралися у щось старе, вигоріле, обличчя мазали сажею.

Знайшли одну єврейську родину – одразу розстріляли. Пізніше знайшли їхнього сина-підлітка на ім’я Віля. Його хтось видав. Мама здогадувалася, хто це зробив, і називала мені прізвище. Але вже забулося. Хлопчик плакав, просив не розстрілювати, цілував німцеві чоботи. Розстріляли …

[…] Окупували наш край і румунські війська. Ветерани війни відзначали, що вояки вони були абиякі. До того ж вони були набагато гірше озброєні, ніж німці і постачання у них було значно слабшим. Їх часто викривали в крадіжці. Головна їжа у них – мамалига. Її часто варили.

Мама розповідала про такий епізод з життя румунського підрозділу:

– Вишикували солдат в присутності румунських офіцерів. Мабуть, хтось провинився, а карали всіх. Швидше за все, сержант стояв з палицею і до нього по черзі підбігали солдати, нахилялися, закинувши поділ шинелі на спину. І він з усього розмаху бив по м’якому місцю. Солдат, який отримав свою «порцію», бігом ставав у шеренгу. На його місце підбігав наступний. І так весь підрозділ.

А ось це відбувалося вже влітку сорок другого, коли люди вже трохи звикли до нового режиму. Тоді ще у великому і глибокому ставку купалися німецькі солдати біля самої водокачки, а разом ними – і деякі наші молодички. Ті розважалися, поки їхні чоловіки воювали десь на фронті. Були й такі.

Якось раз незвично летів літак. Це німецькі льотчики намагалися дотяг­нути до аеродрому на пошкодженому бомбардувальнику. Проте в околицях станції літак розбився. Жителі бігали подивитися. Представники нової влади з озброєною охороною привезли чорні труни і урочисто поховали загиблих льот­чиків. Кожного – в окрему могилу. Наші ж своїх ховали без трун і в братських могилах. Ніхто не витирав ні кров, ні бруд з облич убитих солдатів. Клали в кілька штабелів, а зверху накривали плащ-наметами і засипали землею.

Щоб вижити, дід Мефодій працював на водокачці. Німецький технік був за старшого, дід – у його підпорядкуванні. Особливих перешкод у спілкуванні не було: в Першу світову «з германцем», після контузії, дід потрапив у полон і служив у хазяїна, тому на побутовому рівні розумів німецьку мову і знав сотні три слів. Пам’ятав і про строгий німецький порядок.

Бабуся з мамою пішли працювати в колгосп в сусідньому селі. За роботу німці платили, а не ставили палички («трудодні»), як за радянської влади.

Майже стерлася з пам’яті розповідь мами про те, як вона проводжала батька на фронт. Вона довго-довго йшла з ним поруч, а потім також довго ди­ви­лася йому вслід. Твердо вірила, що він повернеться. Одного разу їй при­снився сон, що брат Іван та мій тато повернуться з війни, але тільки після поранення. У тата або зовсім не буде ноги, або отримає поранення в ногу. Так і сталося! Повернулися обидва. Дядя Ваня був поранений у руку. Тато повер­нувся на милицях, але, на щастя, з обома ногами.

Коли фронт відкотився далеко на захід, на землі і в землі залишилася величезна кількість зброї і боєприпасів. Дід продовжував працювати на заліз­ниці. Йому дали ділянку під город. Дід ішов за плужком, а тягнули плуг мама з бабусею, раз у раз виорюючи якесь залізо війни. Боялися підірватися.

Зате хлопці цього не боялися і часто за це розплачувалися власним життям. Одного разу двоє хлопців пасли корів у тій самій балочці, де в сорок першому стояла зенітна батарея, а трохи пізніше, крадучись, рухалася німецька розвідка. Розвели багаття і заради забави кинули в нього, швидше за все, міну. Після цього одного збирали по шматочках, а другий хлопчина отримав смер­тель­не поранення в живіт. Білий, як крейда, встиг забігти до бабусі на подвір’я за допомогою. Поклали його на ковдру, але до станції не встигли донесли – помер у дорозі.

Коли я вже пішов у перший клас, його мама в день загибелі сина вранці спеціально зустрічала нас із братом, коли ми йшли до школи. Вона давала нам пиріжки пом’янути. Чому вона так на нас дивилася, поки ми їли, я зрозумів уже через багато років…

За партою зі мною сидів хлопчик без руки. А позбувся руки він так. Грілися біля багаття старші хлопці, знайдену міну кинули у вогонь і розбіглися. Один з підривників забув забрати в укриття свого братика. Рвонуло і братику осколком по плече зрізало праву руку. Найнещадніша війна і після свого закінчення продовжувала ще не один рік збирати свої жертви!..

Коли я підріс, теж зацікавився зброєю, але задовольнявся вже жалю гід­ними залишками – найнебезпечніше на той час встигли зібрати. Часто трап­лялися каски і стріляні гільзи, рідше – стволи гвинтівок і автоматів, кулеметні диски і заіржавілі затвори, зрідка – бойові патрони. Мама часто розповідала про випадок з хлопчиками в балці і дуже просила мене нічого не чіпати з вибухо­небезпечного. Дитяча пам’ять зберегла окремі фрагменти історій, що сталися з моїми земляками в роки війни.

Був уже п’ятдесят п’ятий рік. У дворі будинку обхідника шляхів, що стояв біля самої залізниці, сиділа доросла бритоголова дівчина і безглуздо ди­ви­лася на навколишній світ. Від бабусі дізнався трагічну долю цієї дівчини. Коли під час війни батьки зранку йшли на роботу, вдома залишалася одна п’ятирічна дочка. Під вікнами стояло безліч потягів, що йшли в одну сторону – на схід. Раптовий і небачений своєю руйнівною силою наліт авіації на станцію став для дитини таким стресом, що дівчинка, яку не було кому взяти на руки і заспокоїти, втратила не тільки мову, але й розум. З тих пір вона тільки посміхалася тим, хто намагався з нею заговорити.

У нашої сусідки, Христини Іванівни, до війни було чотири дочки і три сини. Двоє старших синів не повернулися з війни. Трьох дочок погнали в Ні­меччину на примусові роботи. При матері залишалися лише малолітня дочка і зовсім малий Миколка. Якось до них у хату зайшов німець. Увійшовши в хату, він насамперед перевірив, чи немає партизан під ліжком. Сів за стіл поїсти. Сім’я, сидячи в кутку, голодними очима спостерігала за його трапезою. Ма­лень­кий Микола, ще не маючи почуття страху, підійшов до столу. Добрий німець пригостив його цукерками. Вони більше нагадували ґудзики, тому і не зацікавили хлопчика. А ось апельсини, що лежали на десерт, зникли зі столу – Микола якимось чином примудрився їх з’їсти. Не знаю, можливо, німець ви­ходив. Помітивши пропажу, він розлютився: наставляючи карабін, клацав за­тво­ром. Великих зусиль коштувало Христині Іванівні захистити сина і сім’ю.

Непроханий гість пішов, забувши на спинці стільця кулеметну стрічку. Кілька днів до неї боялися торкатися, чекали, що за нею повернуться. Тільки через тиждень Христина Іванівна винесла і повісила її на вишню. Боялася звинувачення у приховуванні партизан. Коли вона зникла, навіть не помітили.

Після війни на братських могилах з’явилися цементні пам’ятники, пофар­бовані сріблястою фарбою, змінивши простенькі зірки. А німецькі могили без­жаль­но зрівняли із землею», – зазначає Юрій Затьора у матеріалі «Недописана сторінка війни» [7].

Повість Юрія Затьори «Я став старшим мого старшого брата» стала важли­вою частиною літературно-краєзнавчого проекту, присвяченого публі­кації твор­чого доробку Вільяма Затьори, дослідженню його життєвого шляху й само­бутнього мистецького світу. Збірка «Звернуся до слова» містить дві частини: 1) спогади рідних, друзів, колег про бердянського педагога, природознавця, громадського діяча, поета Вільяма Затьору; 2) лірика Вільяма Затьори.

У першій частині читач має змогу дізнатися про життєвий і творчий шлях мит­ця, його тверду життєву позицію патріота, активного члена Товариства української мови імені Т. Шевченка «Просвіта», Народного Руху. Друга части­на книги містить 37 поезій Вільяма Затьори, які розділені на такі тематичні цикли: «Просто́ри України» – громадянські вірші – 27 поезій; «Звернуся до слова» – поезії про рідну мову – 4 поезії; «Gepatra lando» («Батьківщина») – вірші на мові есперанто – 11 поезій.

Говорячи про конкретно цю збірку, зазначимо, що в її розділі «Спогади про Вільяма Затьору» містяться не лише спогади кількох краян про нього. Викладач технікуму Анжела Олешко згадує роки спільної праці, змальовує художній світ лірики бердянського поета. Спогадами про земляка ділиться й бердянець Олексій Федосійович Сухий.

Цікаво й фахово пише про свого однодумця знана в Україні активістка Товариства української мови імені Т. Шевченка «Просвіта», учасниця подій Майдану під час Революції Гідності, професор педагогіки, літературознавець Ганна Леонідівна Токмань. Вона аналізує творчий доробок Вільяма Затьори, наголошує: «Прекрасний педагог і агроном, він на­чебто поєднав ті дві іпостасі, які століттями берегли український дух – землеробів і інте­лігенції. Любив землю і все, що на ній про­із­ростало, читав, думав, приймав те, що ос­мислено, в серце і жив за його законами. Не зраджував, не лякався, не відступав. А як роз­повів Юрій Васильович, у СРСР був гнаний, зазнав і зради начебто щирих укра­їнців (редакція видання, куди надіслав власні вірші, переслала їх в Бердянське КДБ), і «роз’яснювальної» бесіди в КДБ, і відчу­ження вчорашніх начебто това­ришів. Був вірний собі та Україні. Україна була в серці, тому відступити від неї означало б зра­дити себе» [5, с. 18].

У другому розділі своєї книги «Майдан: сторінка живої історії» проф. Ганна Токмань висловлює слова вдячності просвітянам Бердянська, таким, як Вільям Затьора: «Дорогі мої колеги, бердянське вчительство! Для вас укра­їн­ська мова була не просто засобом заробітку, ні, ви жили з нею одним життям – любили її і страждали разом з нею. Моя старша колега Ада Хасап влучно сказала: «Ми стоїмо на самому краєчку України, якщо ми впадемо, вони підуть по нас» [13, с. 6]. Ганна Токмань також додає: «Наприкінці 1980-тих україністи самотужки (переважно в ЗМІ) знаходили матеріали про заборонених раніше письменників, розповідали про них у класах, проводили літературні вечори, ставили п’єси, розігрували народні свята – ми готові були відроджувати на Півдні живу українську мову, прагнули всією душею до того, щоб наші учні її полюбили, відчули рідною» [13, с. 6-7].

Того ж прагнув і Вільям Затьора, який у технікумі першим почав вести викладання спецдисциплін українською мовою [5, с. 6]. Любов до мови він передав у ряді поезій. Яскравим прикладом є вірш-катрен «Мова прабатьків», написаний 15.01.1995: «Поки топчу я ряст, поки я ще існую, / Я прагну обігріть теплом свого єства / Цю мову прабатьків, яку я так шаную, / Ці звуки чарівні, святі її слова» [6, с. 13].

Перу Вільяма Затьори належать високохудожні зразки пейзажної лірики, дуже щирий і відвертий митець і в своїй громадянській ліриці. Його хвилюють проблеми політичного життя, екологічні проблеми та ін. Ось як він передає пригнічений духовний стан української інтелігенції у складні 1990-ті роки. Наводимо рядки громадянської поезії «Тяжкі дев’яності», написані 27.10.1993:

«Лишилось грошей на одну хлібину. / Коли платню дадуть – нам невідомо!.. / Хоч надягай через плече торбину / Просить подачки для сім’ї, для дому. / Інакше голод, зуби на поли́цю. / Хоч на крадіж іди, хоч на грабунок, / Бо ж нас грабують «дяді» товстолиці – / Ті, що раніш пишались на трибунах / І обіцяли світлу будущину. / Самі ж в раю жили, розкошували, / Тепер, не криючись, грабують Батьківщину, / Народ терплячий мій доводячи до шалу. / Тим «дядям» не цікаво зовсім нині, / Як тягнем від зарплати до зарплати. / Чим більше стогне рідна Україна, / Тим їм вільготніше в хоромах та палатах. / Стаю по хліб я в чергу довжелезну, / На їхній харч стараюсь не дивитись, / Ламаю голову: як ця купюра щезне, / З чим зможу до сім’ї тоді з’явитись? / Дадуть платню, а що робити з нею, / Коли в комерції сидить павук гребущий? / І вистачить мені платні тієї / Як і тепер, на хліб лише насущний. / Доношую останні черевики, / А в домі палива на пів зими – не більше. / Так хочеться лягти й заснуть навіки: / Тоді було б ситніше і тепліше. / Я маю два дипломи інститутські, / Наук багато різних я засвоїв. / Чому ж страждаю від порядків проститутських, / Хоч злочину ніякого не скоїв?» [6, с. 21-22].

Дитина війни гостро сприймає все, що відбувається в Україні і в світі. Багато віршів присвячені й аналізу наслідків війни. Історик Василь Остафійчук підкреслив, що «війна – неприродний стан людини, і ніякі цілі не можуть виправдати жертв, які неминуче несе будь-яка війна. І проти неї треба боротися тоді, коли вона ще не почалася. Недарма говорять, що пожежу легше попередити, ніж погасити. Усі ми маємо добре усвідомити, що мир – це не просто стан, коли немає війни. Мир – це терпимість і злагода, взаємна повага і співпраця, ненасильство у від­но­си­нах між людьми, державами і народами» [12, с. 315].

Висновки. В умовах окупації України нацистами діти війни багато по­страждали морально, оскільки пережили ряд драматичних і трагічних подій, важких для вразливої дитячої психіки. Вони дуже постраждали фізично від недоїдання, холоду, злигоднів та важкої праці. Їм раніше, ніж таким же одноліткам мирних десятиліть, довелося ставати дорослими, приймати на себе тягар відбудови усього господарства, зруйнованого лихоліттям. Однак багатьох дітей війни ці випробування міцно загартували для майбутнього протистояння антигуманним проявам тоталітарного режиму в суспільстві. Це простежується й на прикладі життя мислителя, поета, свідомого просвітянина Вільяма Затьори. У політиці й мистецтві діти війни стали основою непокірного й самобутнього покоління шістдесятників.

Література:

1. Бойко О. Д. Історія України : Навч. посібник. – К. : Академвидав, 2007. – 688 с.
2. Будугай А.О. Вільям Затьора: педагог, есперантист, поет. – Південна зоря. – 2019. – 07 травня. – С. 6.
3. Будугай А.О. Листівки на есперанто. – Південна зоря. – 2019. – 24 січня. – С. 5.
4. Будугай О.Д., Будугай А.О. Вірші Вільяма Затьори йшли до читачів десят­ки років… – Південна зоря. – 2019. – 29 серпня. – С. 7.
5. Затьора В.В. Літературно-краєзнавчий проект. Книга 1. Звернуся до слова: Спогади про Вільяма Затьору; Поезії Вільяма Затьори / Упор. А. Будугай, О. Будугай. – Біла Церква – Бердянськ: Електронне видання у 4 книгах, 2019. – 60 с. – Сайт «Берда-Ліра». – https://sites.google.com/site/berdanskliteraturnyj/ nasi-vidanna/zatora-v-kn-1-zvernusa-do-slova.
6. Затьора В.В. Літературно-краєзнавчий проект. Книга 4. Чуєш цокіт копит?: Збірка поезій / Упор. А. Будугай, О. Будугай. – Біла Церква – Бердянськ: Електронне видання, 2019. – 28 с. – Сайт «Берда-Ліра». – https://sites. google.com/site/berdanskliteraturnyj/nasi-vidanna/zatora-v-kn-4-cues-cokit-kopit.
7. Затьора Ю.В. Недописана сторінка війни: Спогади. / Переклад з російської А. Будугая, 2019. – Особистий архів Юрія Затьори.
8. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Запорізька область / Ред. кол. тома: Петрикін В. І. (гол. редкол.), Зінович І. Є., Киценко М. П. (заст. гол. редкол.) та ін.. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1970. – 790 с.
9. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України : Підручник. – К. : Алерта, 2004. – 407 с.
10. Літературне краєзнавство: Вільям Затьора / Перший поверх (альманах літературної спільноти м. Бердянська «Перший поверх»). – 2019. – № 18. – С. 113-136.
11. Олешко А. Л. «Я чесно жив і інших вчив…». – Південна зоря. – 2009. – 29 січ­ня. – С. 5.
12. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібник. – К. : Знання-Прес, 2006. – 422 с.
13. Токмань Г.Л. Майдан: сторінка живої історії / Ганна Токмань. – 3-тє вид., випарвл. і доповн. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2016. – 216 с.

Вільям Васильович Затьора, м. Бердянськ, 1970-тий рік

В. Затьора з родиною. Зліва – син Владислав; дружина Любов Іванівна Затьора; стоїть син стоїть син Юрій (м. Бердянськ, 23.09.1984)

Вільям Затьора (у центрі у світлому одязі) на зустрічі з випускниками групи В-43 Бердянського технікуму виноградарства і виноробства (м. Бердянськ, 1991-й рік)

Вільям Затьора виступає на батьківських зборах. Ліворуч – викладач російської  словесності, куратор групи Анжела Леонідівна Олешко (м. Бердянськ, 1976 рік)

Брати Вільям Затьора та Юрій Затьора (зліва)
з мамою Іриною Дмитрівною Затьорою (м. Бердянськ, 1999-й рік)