Невидимі світу сльози

Моя ти доню золотая!

Михайло Ломоносов. Чи все ми про нього знаємо?

Яблука безсмертя

Барабани пам`яті

Голгофа письменника Володимира Короленка

Таємниця квартири Миколи Хвильового

Загублений талант

Українські африканці​

«…Уничтожен, путем выливания на землю».

Відступництво з Леніним

Віра Холодна: відома і невідома

Доля людини на тлі залізної епохи

Внесок України у другу світову війну

Держава мародер​

З них зробили нам вождів

Загублені рядки​

Історія – точна наука!

Коли святкувати день українського військового 

На порозі безсмертя

Не взолотиш руку історії.

Правда про Антона Макаренка

Коротке, але яскраве життя. Доля Миколи Щорса

Доля дружини Миколи Щорса

Про що забув написати автор статті?

«Розвій же марева туман…»

«Самый человечный человек…»​

Севастополь – город русской славы?

Справжній герой України

Художник Іван Крамськой – українець!

Софія Юнкер — Крамська. Повернення з небуття​

«У меня еще много времени…»

«Дорогой шла негладкою…»

«Думки проти течії»

Хто був батьком Ісуса Христа?

Биографические данные Гончара Николая Григорьевича.

Чаша з рук самого Ісуса Христа

«…ибо необходимо беспощадное истребление…»

Із записників Іллі Ільфа

«Книги – бездонна глибина…»

Коли померла мама Антона Павловича Чехова?​

«Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!»

Хто нами керував

Шляхами досліджень історика

Як я став тим, яким я є

Якщо це неправда, то киньте в мене каменем

«Я – дедом казак, другим – сечевик…»

Крапку ще ставити рано

Татьяна Ефименко (1890 – 1918гг)

«На той войне незнаменитой…»

«Чий звук і досі не замовк…»

Слідами одного родоводу​

«За всіх скажу, за всіх переболію… »

Справжній поет

«…С почтением целую Вашу руку и подписываюсь – Адольф Гитлер»

Оля

Тетрадка в клеточку

Дочка Палестини

Після війни

Wie heißen Sie?

Угасшие голоса​

Триста двадцять перша

Тіббі

РУФКА

Свідоцтво для майбутнього суду

Стара ікона

Сповідь Раїси Пепескул

Сон у руку

«Слышен звук далекий Рейна…»

Сліди життя, що поруч з нами

Гапка, Хаєчка та Микола

А який у мене був батько?

 

Невидимі світу сльози

 

                По тому, яка в Чехова поетична проза (і       

                драматургія), я давно догадувався, що

                він родом з українців. Тепер це            

                підтверджують і дослідники.

                Олесь Гончар

 

— Мене будуть читати років десять, а потім забудуть! – сказав Антон Павлович Чехов на початку минулого століття, і… помилився.

Бо його читають вже сто років і читатимуть до тих пір, поки буде існувати література.

З легкої руки Антоші Чехонте прийшла в російську літературу новела, утвердилася в ній, завоювала там собі чільне місце і переможно пішла по всіх бібліотечних залах та читацьких уподобаннях.

А вченим залишається тільки пояснювати феномен Чехова, вивчати його життя і творчість, відшукувати маловідомі або зовсім невідомі факти і оприлюднювати їх.

Давно стало загальним місцем той вираз Чехова в одному з листів до О. Суворіна, де він пише про видавлювання із себе по краплині раба і ніхто не звертає уваги на те, що це була життєва програма письменника і що все своє свідоме життя він керувався саме нею. Тут слід звернути увагу на те, що на випускних екзаменах за гімназійний курс Чехов отримав п`ятірку по Закону Божому.

В радянські часи про це сором`язливо намагалися не казати, або навпаки, критично писали про зубріння, яке остогидло дітям у гімназії.

Але пояснення, на мій погляд, дуже просте. Вивчаючи Закон Божий, дитина прилучається до вічних істин, якими керується людство у своєму житті, а взірцем в поведінці для неї була постать і справи одного з найдивовижніших людей в історії людства – Ісуса Христа.

І якщо ретроспективно глянути на життя Чехова, то побачимо, що саме ці біблійні істини були йому дороговказом все його свідоме життя.

Добре зерно впало на благодатний ґрунт. І як там не критикували в радянські часи навчання в гімназії, мовляв, все воно трималося на зубрінні, але знання вона давала гарні на все життя. Взагалі, без зубріння школа (і сучасна!) не обійдеться, бо діти, з-за відсутності життєвого досвіду, повинні сприймати слово вчителя на віру, щоб потім, через багато років, пересвідчитися, що вчитель казав правду.

Але це відбувається тоді, коли ти хоч щось запам`ятав із розповідей викладача. Ось, мабуть, на цьому і тримається навчання у школі. Трималося на цьому воно і тоді, за часів Антона Павловича.

Якби він був тільки лікарем, або трудився в іншій сфері діяльності, то і тоді ми б сказали, що це була людина надзвичайна. Але Чехов став письменником, і все в ньому удесятерилося.

Як стає письменником звичайна людина, яка живе біля нас, покрито таїною і сьогодні. Бачить і відчуває те ж саме, що і всі але одночасно вміє силою своєї уяви звичайні події перевтілювати у високохудожні твори. І чим сильніше те перевтілення відбувається, тим талановитіший письменник.

Звичайний собі, на перший погляд, хлопець із периферійного містечка Таганрогу, що колись належало Україні, зміг силою своєї уяви піднестися у перший десяток світових письменників за всю історію людства. І сьогодні ми з подивом це відзначаємо.

Пересічних людей, яких він бачив і зустрічав у Таганрозі, письменник щедрою рукою вихлюпнув на сторінки своїх творів і там вони залишилися. І що цікаво – вони самі та їхні долі і досі не залишають нас байдужими.

Героїню оповідання «Старість» ми таки не побачимо на сторінках книги, але не зважаючи на це, вона залишається у нашому серці.

Чудові оповідання у Чехова «Дзеркало», «Відкриття» і особливо «Панахида». В ньому письменник з`єднав минуле з майбутнім, а також сучасність із минулим – тепер так пишуть всі, а він це зробив першим!

Я б ще виділив недооцінені критикою оповідання Чехова «Страхіття», «День за містом(Сценка)» та «Вчитель». На такій малій площі і стільки змісту!

Я згадав тільки дещицю, а скільки їх у письменника!

До речі, багатьма своїми творами Чехов обігнав свій час. Так, наприклад, відоме його оповідання «Палата №6» більш цікаве не тим, що воно колись сподобалося Леніну, а тим, що написане у руслі Кафки, коли самого Кафки ще не було!

Герой оповідання весь час скочується назустріч своєї загибелі, бачить це, і нічого не може вдіяти! І це зроблено задовго до Кафки. Взагалі, Чехов ще по-справжньому неоціненний у критиці.

Він йшов попереду свого часу, змінював усталені літературні традиції. В маленькому оповіданні чи новелі на трьох-чотирьох (а то і менше!) сторінках вміщував стільки змісту, скільки іншим письменникам потрібно було кілька фоліантів роману.

До речі, його після визнання весь час сучасники (Д.Григорович, О.Плещеєв) збивали писати великі речі, мовляв, що ви там зациклились на маленьких формах, і таки збили. В останній період своєї творчості він перейшов на великі оповідання і повісті. І дарма! Бо сила його таланту саме в мініатюрах і маленьких оповіданнях.

Серед шедеврів Чехова я б відмітив маленьке оповідання «На засланні», де чудово передана на кількох сторінках сутність російської нації і його новелу «Нахлібники» про дружбу старої шкапи і старої собаки, яких вбиває їхній старий власник на скотобійні. Написане в кінці ХІХ століття, а й досі вражає своїм етичним зарядом.

Багато хто вважає Чехова гумористом, мабуть, так воно і є, але писав він в першу чергу про невидимі світу сльози і саме тому письменник залишився сучасником людям на всі часи.

А це значить, що Чехов знайшов своїх героїв, свій погляд на них, свою тональність, не загубився у великому морі інших письменників і силою свого таланту постійно притягує нас до себе. Щаслива доля для письменника!

Кожна деталь, кожний маловідомий факт із життя і творчості письменника цікавий нам і дорогий.

Так, якось з поля зору дослідників випало те, саме з ким він навчався у гімназії.

Ось хто разом із ним закінчив таганрозьку гімназію у 1879 році: Віктешмаєр Аарон, Волкенштейн Мойсей, Волкенштейн Ісаак, Воскресенський Євген, Зембулатов Василь, Зіберов Лев, Зельманов Мануєль, Камишанський Михайло, Кладас Марі, Красса Марі, Крамаров Шльома, Кукушкін Михайло, Лоренц Карл, Островський Давид, Сабсович Олександр, Сабсович Ісаак, Савельєв Дмитро, Срульєв Ісаак, Чертков Авраам, Шамкович Ісаак, Ейгорн Леон і Яковенко Іван.

Коли уважно прочитати прізвища однокласників Чехова, то стане зрозумілим, чого цей список радянське літературознавство обходило. Дуже ж він нетрадиційний. На весь клас один росіянин, Дмитро Савельєв, і то треба ще перевірити, два українця (Антон Чехов та Іван Яковенко), три грека (Василь Зембулатов, Марі Кладас та Марі Красса), один німець, Карл Лоренц, і шістнадцять євреїв.

Коли за часів Брежнєва творилася в Радянському Союзі нова історична спільність людей – радянський народ, про це якось незручно було згадувати.

З усіма своїми гімназійними товаришами Чехов все життя підтримував дружні стосунки. Про це згадують у своїх спогадах М.Кукушкін, Л.Волкенштейн, А.Дроссі та інші учні таганрозької гімназії.

Воно і не могло бути по іншому. Дитинство та юність у людини одне і записане золотими літерами в житті у кожного. Хоча радянська, а тепер і російська наука соромиться визнавати, що друзі у Чехова були євреї.

Тим паче, що з південного українського містечка Таганрогу вони всіляко намагаються зробити російське містечко. Але ніхто не звернув увагу (або не хотів звернути!) на те, що євреї жили у Російській імперії за межею осілості, тобто, якщо їх так багато у Таганрозі, то вони живуть за межами Росії! Ось як все просто! І не треба доказувати тепер, що Таганрог російське місто! Одначе Чехова вони все одно намагаються зробити росіянином. Але це відбувається з-за того, що Чехов писав російською. На жаль, він не по своїй вини розминувся з українською мовою, бо в Російській імперії освіта була тільки на російській.

Тому і виходило, що всі в класі Чехова, хто дома розмовляв українською, грецькою чи на ідиш, в школі вчилися на російській.

Але попри все, Чехов вже сто років промовляє до нас своїми творами. А ми, його вдячні читачі, відчуваємо всі радощі та болі чеховських героїв усіма фібрами своїх душ і буде це продовжуватися завжди, коли ми будемо відкривати його книги.

Бо нам радісно, коли сміються чеховські герої і боляче, коли вони плачуть. Такий закон справжнього мистецтва, яке створював великий художник слова Антон Павлович Чехов.

                06.09.2003р.

                                                Моя ти доню золотая!

Ці два листа не залишають людину байдужим. Прочитавши їх, забути вже неможливо.

Ось справжня ціна цієї війни, назву якої знахабнілі політики ніяк не можуть встановити. Зруйновані сім`ї, розпорошені під чужими іменами та прізвищами діти. В кращому випадку, бо багато з них померло без батьківської опіки.

І заради чого це робилося? Віднімали дітей у батьків, а самих їх відправляли до Сибіру, звідки багато не повернулося…

Виявляється, отакий фундамент міцної радянської держави? Про яку і досі багато людей кажуть, що раніше жилося краще. Краще, якщо не звертати уваги, що стоїш по самі коліна у людській крові.

Колись справжній письменник написав, що попіл Клааса стукає до серця кожної людини. Стукає він і до нас, бо не можна жити спокійно, прочитавши ці два листа, написані кров`ю серця.

                Шановна редакція «Реабілітовані історією»!

До вас звертаються Варфоломєєва Інна Григорівна та Попович Валерій Васильович, з якими Ви познайомилися в Державному архіві Запорізької області 13 лютого 2002 року, коли ми дивилися справу по звинуваченню нашої матері Чемерис Марії Йосипівни (дівоче прізвище Целлер) та її чоловіка Чемериса Федора Федоровича, засуджених у 1944 році.

Вони одружилися в 1936 році і проживали в селі Краснофельд (тепер Мар`янівка) Михайлівського району Запорізької області. Батько воював на фінській війні, був тяжко поранений, повернувся інвалідом 2-ї групи, а мати народилася, виросла і працювала в селі Краснофельд акушеркою. У них було троє дітей — Володя, Люда і я, Інна, наймолодша. Був свій дім, ділянка, господарство.

У травні 1944 року був арештований і засуджений мій батько, а через чотири місяці і мати, майно конфісковано, а всіх трьох дітей передали в дитячий будинок. Володі було шість років, Люді — 4, а мені не було ще й двох рочків.

У 1949 році мати звільнилась, але була під наглядом комендатури, без права виїзду. Це було в Красноярському краї. Батько відбував строк в іншому місці, на цей час він кинув матір і зійшовся з іншою жінкою, такою самою, як і він, яка народила йому двох дітей.

Мати почала розшукувати своїх дітей, розкиданих війною. Спочатку знайшла Вову, потім в іншому дитбудинку під Запоріжжям — Люду.

Мене у 1945 році забрали з дитбудинку і прийняли за дочку чудові люди, мої названі батьки — Єрмолін Григорій Лук`янович та Єрмоліна Марія Іванівна. Причому в документах не було згадано про моїх справжніх батьків, а рік народження та ім`я були змінені.  На щастя, це були чудові люди і в них мені було добре.

            Рідна моя мати шукала мене довго і болісно. Куди вона тільки не писала, і тільки випадковість дозволила їй знайти мене. Я в цей час, у 1961 році, вийшла заміж і проживала в Донецькій області.

Мати приїхала до мене з Сибіру в Донецьк. Не знаю, чого було більше — радощів від довгоочікуваної зустрічі чи горя від того, що нічого вже не повернути і не виправити…

До рядків моєї сестри я, Валерій, тільки додам, що ми з нею зустрілися в Запоріжжі другий раз у житті. Перший раз у далекому 1961 році. Тоді ми проживали в Сибіру, за місцем проживання нашої матері після звільнення.

Потім було моє навчання. 27 років служби в армії. Старші брат та сестра, Володя і Люда, жили з нами в Сибіру. Володі вже немає, а Люда після заміжжя проживає у місті Грозному. Матір, після закінчення строку, відправили працювати в медпункт табору м. Артемівська Красноярського краю, де вона й познайомилася з моїм батьком. Він також постраждав у роки репресій і відбував там свій строк.

У матері від батька народилося ще нас двоє, я та Світлана. Батька вже немає на світі, а мати з 1999 року проживає разом зі Світланою у Німеччині.

Мати отримує пенсію, але здоров`я вже немає і радощів це життя їй теж не приносить. У спогадах вона постійно повертається і наново переживає ті роки, коли зруйнували її сім`ю…

Ось така історія нашої сім`ї. Будемо дуже вдячні вам, якщо доля нашої рідної матері знайде відображення на сторінках вашої книги.

                З повагою, ваші Інна Варфоломєєва та Валерій Попович.

23.02.2002р.

                        Уривки з першого листа матері до своєї дитини

«Дорога, кохана, золота моя рідна дочечка Інночка!!!!!!

Дорога моя доню, з 1949 року я тебе шукаю, у мене зараз такий стан, що я тобі передати не можу. Адже скільки горя я прийняла — вас було троє, таких малесеньких, вас у мене вирвали з рук, наче в мене серце витягли. Це було таке горе, що передати неможливо, я не хворіла, а температура в мене доходила до 42 градусів. У мене були страшні серцеві приступи. Привезли нас у Чорногірськ Красноярського краю і тут ми були в спеціальному таборі 5 років. В 1949 році я звільнилась. Вову, твого брата, я зразу знайшла, він був у дитячому будинку в селі Образцове і я його забрала до себе в 1950 році. Люду я довго шукала, вона була в дитячому будинку у Кам`янці. Я тебе шукаю 13 років, куди тільки не зверталась. Все даремно. Тільки коли знайшла дівчинку Зіну, яка бачила, як тебе забирали названі батьки, то зуміла вийти на тебе.

Ось моя малесенька дорога дочечко, ми самі з Мар`янівки Михайлівського району. Зараз я живу без злиднів, але нічого не радує від такого переживання. Твоє прізвище було Чемерис Інна Федорівна, 9/Х- 42 року народження в селі Мар`янівка.

Дорога кохана доню, можливо ти мене і знати не хочеш, але я тебе дуже прошу, напиши мені відповідь. Я дуже чекаю. Скільки сліз пролито, я і зараз плачу. В мене вже і пам`яті немає, а мені всього 48 років. Ти в мене весь час перед очима, яка ти була малесенька…

Доню, золотая моя, я тебе дуже прошу, не залиш мого листа без відповіді. Я увечері вкладаюсь спати з думками про тебе і рано-вранці пробуджуюсь із ними.

Але на перший раз поки все, 1000 привітів від усієї моєї сім`ї, 1000 поцілунків та рукостискань від твоєї матері, яка тебе ніколи не забуває і яка тебе завжди любить, твоя рідна матуся Попович Марія Йосипівна.

                20/ХІ — 1961р.”

                01.09.2010р.     

                                             Михайло Ломоносов. Чи все ми про нього знаємо?

                Я знак бессмертия себе воздвигнул

                Превыше пирамид и крепче меди…

                                                                           Переложение тридцатой оды Горация Ломоносовым.

      Мене завжди дивувало, чому молодий хлопець, учень Московської Слов`яно-греко-латинської академії Михайло Ломоносов кинув усе і серед учбового року поїхав до Києво-Могилянської академії і провчився там цілих півроку.

        Що його туди покликало? Які фібри душі Михайла Ломоносова забриніли у відповідь, коли він побачив стародавній Київ, його церкви, почув українську мову, побачив веселих молодиць і кремезних козаків?

        І хоча російські автори біографій Ломоносова замовчували цю сторінку його життя і не дуже акцентували на ній увагу читача, але вона була таки в житті видатного діяча російської науки. Навіть збереглися у бібліотеці Києво-Могилянської академії книги з помітками Ломоносова, які підтверджують, що він там досить плідно вчився.

        Коли я почав впритул вивчати біографію Михайла Ломоносова, то я тоді зрозумів, чому саме, але про це трохи згодом. А зараз нагадаю читачеві біографію знаменитого вченого.

        Народився він 8 листопада 1711 року, по іншим даним 1-4 вересня, а вже в наші часи вчений М.Бєлов зробив припущення, що дата народження Ломоносова припадає на серпень – 4 вересня, а інший вчений, Андрєєв, вважає, що датою народження слід визнавати, скоріше за все, 10-12 липня, бо в ті часи новонародженій дитині давали ім`я святого в той день, коли він народився, а день святого Михайла Малеїна, який святкується церквою, припадає саме на 12 липня.

      Справжнього запису про народження дитини в церковних книгах не збереглося, тому було вирішено вважати день народження Ломоносова 8 листопада, як це було прийнято Академією Наук в 1911 році, коли святкувалося 200-ліття з дня народження вченого.

        Про це я написав так докладно тому, щоб читач зрозумів, що в біографії вченого, крім загально відомих фактів, є багато такого, що було відсунуто на узбіччя вивчення життєпису видатного вченого і на що я іноді буду звертати увагу читача.

        Отже, вчений народився у селі Мишанинське Куроострівської області Двінського повіту Архангельської губернії в сім`ї державного селянина. Це село розташоване біля Холмогор на стародавній Двінській землі. Про це трохи згодом, а тут помітимо собі, що на території Двінської землі не було класичного кріпосного ладу, який панував на всій території Російської імперії, і про який писали класики майбутньої російської літератури від Пушкіна і до Тургенєва.

      В російській історіографії автори люблять писати кожного разу про те, що Ломоносов, даємо мовою оригіналу, — «великий русский ученый». Не ставлячи це під сумнів, тільки помітимо, що це якось не прийнято в українській або закордонній історіографії.

      Ви чули чи читали про якогось українського вченого, що він «великий український вчений»? Отож і я цього не пригадую. Хоча до Юрія Кондратюка цей епітет дуже підходить. Тим більше, що Михайло Ломоносов дійсно видатна особистість.

      Дитинство Михайла Ломоносова пройшло в звичайному сільському оточенні. Коли він трохи підріс, то батько брав його з собою «каждое лето и каждую осень на рыбные ловли в Белое и Северное моря».  Таким чином, поступово привчаючи Михайла до майбутньої професії рибалки.

      Але тут відбулася подія, яка повністю перемінила життя майбутнього рибалки. Ломоносов навчився грамоти, скоро він прочитав усі книги, які були навкруги і які він зміг дістати. Його настільними книгами стали «Граматика» Мелетія Смотрицького (близько 1578 – 1633) та «Арифметика» Леонтія Магницького (1669 – 1739), які він прочитав десятки разів і запам`ятав все в них від початку до кінця і навпаки.

      Навіть почав допомагати своїм односельцям складати різні потрібні їм документи. Бо освічена людина дуже тоді цінилася. Не всі вміли читати і писати.

      Збереглися два таких документи. На одному з них чітко видно підпис: «Михайло Ломоносовъ руку приложилъ». Тобто, почав виділятися із свого традиційного оточення.

      І тут він приймає нестандартне рішення: кинути все удома і йти у Москву, де продовжити своє навчання. Вік досить солідний, майже двадцять років, але жага до знань у молодої людини була така велика, що нічого його не може спинити.

      У грудні 1730 року він йде з дому у Москву вчитися. Пристав до валки із земляками, які йшли до Москви продавати там свою морожену рибу. Взяв із собою у дорогу з дому дві книжки, Смотрицького та Магницького, дві сорочки і некритого кожуха.

      А вже 15 січня 1731 року він прийнятий в учні Слов`яно-греко-латинської академії. З самого початку навчання він виявляє себе, як один із кращих учнів. Ломоносов швидко зрозумів, що без знання латини там серед спудеїв академії нічого робити. І за рік вивчає мову настільки, що його з нижчого класу переводять у другий, а потім і в третій клас.

      В той час, як у здібних учнів навчання латини звичайно розтягувалося на цілих три роки. За три роки він стає одним із найкращих учнів академії.

      В 1734 році, про це я вже писав вище, він потрапляє в Києво-Могилянську академію, де вчиться в ній півроку. Які причини привели до того, що Ломоносов опинився в Києво-Могилянській академії невідомі.

      Про цей період російська і радянська історіографія пише досить скупо. Мовляв, що там міг геній російської науки навчитися?! І даремно. Бо Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. І вплив її, особливо на Росію, був досить великим. Викладачі Слов`яно-греко-латинської академії були в основному з Києво-Могилянської академії.

      Щоб не переповідати відомі факти, зазначимо тут, що спеціальною постановою Синоду у 1721 році, служителі церкви повинні були відкривати єпархіальні школи й семінарії. Зачинателями цієї справи були вихованці Києво-Могилянської академії, бо інших викладачів у російській імперії не було.

      Ще до цієї постанови були засновані Латинська школа у Ростові Великому у 1702 році Дмитрієм Туптало, Слов`яно — російська школа в Тобольську (1703р.) – Філофеєм Лещинським, Смоленська школа (1715р.) – Дорофеєм Короткевичем, Архангельська семінарія (1713р.) – Іваном Гоголевським та Гедеоном Одорським.

      А після постанови 1721 року були засновані Олександро – Невська школа в Петербурзі Феодосієм Яновським, а також Іркутська – Іннокентієм Кульчицьким, у 1722 році Тверська – Митрофаном Слотвинським та Белгородська – Єпифанієм Тихорським.

      У 1723 році були засновані Суздальська школа – Варлаамом Лінницьким, В`ятська – Лаврентієм Горкою, в м.Холмогорах – Варнавою Волатковським. У 1724 році були відкриті школи в м.Вологді — Амвросієм Юшкевичем, у м.Коломні – Варлаамом Лінницьким, у м. Рязані —  Сильвестром Холмським.

      В наступні роки були засновані: Псковська школа (1725р.) – Рафаїлом Заборовським, Устюжська школа (1725р.) – Лукою Конашевичем, Астраханська семінарія (1727р.) – Варлаамом Лінницьким, Севська школа (1741р.) – Платоном Петрушевичем, Троїце-Сергіївська семінарія (1742р.) – Арсенієм Могилянським, Костромська семінарія (1749р.) – Сильвестром Кулябкою, школа в м. Володимирі на Клязьмі (1749р.) – Платоном Петрушевичем і так далі.

      Більшість ректорів Московської Слов`яно – греко – латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії. Так, за період із 1701 по 1763р. посаду ректора займали всього 21 чоловік, з них 18 – київські вчені.

      Так що, у Києво-Могилянській академії Михайлові Ломоносову було чому навчатись! А те, що росіяни завжди применшують українську історію, це нам давно відомо.

      Повернувшись із Києва, Михайло Ломоносов не надовго затримався у Слов`яно-греко-латинській академії. Він потрапляє у список кращих студентів академії і його направляють у Санкт – Петербург для подальшого навчання. Він і там був недовго. Знову потрапив у список кращих учнів академії, котрі направлялися на навчання за кордон. 

      За всю історію Російської імперії це єдиний випадок, коли селянський син робить таку блискучу кар`єру!

      В ті часи вчений, який займався наукою, був ще енциклопедистом, тобто займався широким спектром наук, все, до чого доходили його око і руки.

      Таким був і Ломоносов. Він поїхав за кордон вивчати хімію та гірничу справу. Але крім цього його допитливий розум торкався усього, що його цікавило і що він бачив.  Він був хіміком і фізиком, фактично створив окрему науку фізичну хімію, астрономом і приладобудівником, географом і металургом, геологом і поетом, художником та істориком.

      Одним словом, легше назвати ту галузь науки, в якій він не працював. І виявиться, що такої в його час не було. Скрізь він залишив досить істотні досягнення. Дійсно, видатний аналітичний розум, який мав великий вплив на розвиток російської науки.

      В Німеччині він досконало оволодів галузями науки – хімія та гірнича справа, і коли повернувся додому то швидко став одним із найбільш підготовленим і кваліфікованим спеціалістом, а з часом, і першим російським академіком.

      Ломоносов навчався в Німеччині в двох університетах, в Марбурзькому і Фрейбурзькому.

      У Марбурзі, під час навчання, він жив в будинку (він зберігся) удови Марбурзького пивовара, члена міської думи і церковного старости Генріха Цільха, Катерини — Єлизавети Цільх. З її дочкою, Єлизаветою – Христиною (1720 – 1766) у Ломоносова були досить складні стосунки, про які біографи пишуть якось неясно і скупо.

      Мабуть, двохметровий красивий російський велетень закрутив голову дівчині, що вона не встояла перед ним і народила спочатку дівчинку, а потім і хлопчика, який невдовзі помер. Зрозуміло, що в міщанському середовищі Марбурга це не віталось і дівчині з матір`ю прийшлося пережити багато прикрих хвилин.

      І тільки перед самим від`їздом з Німеччини матері дівчини вдалося примусити Ломоносова взяти шлюб із її дочкою. Це сталося 26 травня 1740 року, коли Михайло Ломоносов і Єлизавета – Христина Цільх повінчались у церкві реформатської общини міста Марбурга.

      Ломоносов повернувся додому і активно почав працювати в Академії Наук у Санкт – Петербурзі. А молода дружина чекала у себе вдома вісточки від чоловіка. Через рік, так і не дочекавшись від нього хоча б одного листа, Єлизавета-Христина пише до російського посланника Головкіна у Гаагу. Вона просила довідатись, де знаходиться її чоловік та переслати йому від неї листа.

      Головкін так і зробив, переслав її листа у Санкт-Петербург і він знайшов адресата. Таким чином, в Академії Наук дізнались, що Ломоносов одружений. А сам Ломоносов, коли взнав, у чому справа, то вигукнув:

      — Правда, правда! Боже мій! Я ніколи не покидав її і ніколи не покину!

      І дійсно, він зразу же надіслав дружині сто карбованців, щоб вона змогла до нього приїхати.

      Цікаво відзначити тут, що відомо, як запекло вів боротьбу із німцями в Академії Наук Ломоносов і вимагав від них, щоб вони розмовляли і викладали російською. Навіть відомі випадки, коли він з ними бився.

      А у себе вдома він розмовляв із дружиною німецькою! Взагалі, боротьба Ломоносова із німецькими вченими має одну деталь досить цікаву, як і у відношенні дослідників до Києво-Могилянської академії. У випадку із Києво-Могилянською академією применшується її вплив на Росію, так і з німецькими вченими, — запросили їх до Росії ще за часів Петра І, бо своїх вчених не було, а коли ті приїхали працювати, то почали з ними боротьбу, мовляв, «засилье немцев!» Зрозуміло, що серед них були різні люди, і гарні і не дуже, але ж вони не приїхали б, якби їх не запросили. І коли вони виховали перших російських вчених, то замість сказати «спасибі!», їх весь час обзивають. Погодьтеся, що це не дуже порядно!

      Взагалі, дружина Ломоносова, Єлизавета – Христина, одного разу врятувала життя чоловікові, коли той, разом із своїм другом, Георгом Вільгельмом Ріхманом (1711 – 1753) провадив перші досліди над електрикою.

      Як відомо, Ріхман під час цих дослідів загинув, його вдарив електричний струм і він був вбитий. Неподалік від його садиби, у своєму дворі Ломоносов провадив такий самий експеримент і теж тримався за електричний провід і чекав, поки в нього не вдарить блискавка. Зрозуміло, що у цьому випадку з Ломоносовим було б теж саме, що і з Ріхманом у сусідньому дворі.

      Але тут вийшла із господи дружина і покликала чоловіка обідати:

      — Mein Herz, йди їсти, бо обід застигне!

      І Ломоносов пішов до хати, а в цей час блискавка вдарила у провід.

      Так обидва вчених довели (один своїм життям), що електричний провід потрібно ізолювати.

      Серед дивовижних досягнень є у Ломоносова так звана «аэродромная машина» (зверніть увагу на її назву!), в якій Ломоносов зумів втілити принцип сучасних вертольотів. Він сконструював такий прилад, який піднімався уверх із вантажем і якийсь час знаходився у повітрі. Можна тільки дивуватися генію вченого!

      Але ось у гуманітарних науках доробок визначних досягнень Ломоносова менше. Це, в першу чергу, відноситься до поетики Ломоносова. Його оди, як би їх не витягували на поверхню сучасні дослідники, належить своєму часові.

      Аналіз досягнень поезії Ломоносова, Тредіаковського та Сумарокова сьогодні стало вже завданням вузьких спеціалістів, які вивчають історію літератури ХУІІІ століття. Говорити про переваги Ломоносова над Тредіаковським чи Сумароковим у тому чи іншому компоненті, в наш час звичайному читачеві, відверто кажучи, нецікаво.

      Це все одно, як аналізувати поезію Сергія Михалкова чи Лева Ошаніна, або якого-небудь другорядного Миколу Добронравова та порівнювати їх між собою. По великому рахунку, нам ці задвірки радянської поезії нецікаві.

      Але велика людина завжди сучасна. Ось і у Ломоносова в його трагедії «Таміра і Селім» є рядки, які написані у 1750 році і які і сьогодні звучать дуже сучасно, перегукуючись із нашим часом:

                «Насильна власть стоять не может долговечно.

                  Кто гонит одного, тот всякому грозит».

      Як курйоз можна сприймати випадок, коли у 1748 році Ломоносов написав «Оду на день восшествия на престол Ее Величества Государыни Императрицы Елисаветы Петровны», і Кирило Розумовський підніс її імператриці, то вона зразу же нагородила «сочинителя» двома тисячами карбованців.

      Ломоносову привезли ці гроші на двох возах, бо золоті та срібні монети карбувались тільки для закордону, а в середині країни обходились мідяками. А двадцять п`ять карбованців у тогочасній мідній монеті важили півтора пуда. А Ломоносова нагородили двома тисячами карбованців! Це виходить десь вісімдесят пудів, по сорок пудів на кожний віз. Було з чим дружині Ломоносова ходити на базар!

      Відносно історичних поглядів Ломоносова, то треба зі всією відвертістю сказати, що вони в нього були великодержавні. Цікава його суперечка з істориком Герхардом Фрідріхом Міллером (1705 – 1783).

      Коли Ломоносов отримав на розгляд рукопис «Сибірської історії» Міллера, то він в ній наштовхнувся на таке твердження, що «Ермак грабежу или разбою, чинимого от людей своих в Сибири, не почитал за прегрешение». Тобто, написав, що Єрмак вбивав і грабував людей під час відомого підкорення Сибіру. Як воно і було насправді. Ось що пише російська енциклопедія на початку ХХ століття: «Когда русские казаки впервые столкнулись с остяками, они имели национальную организацию, жили в острогах (укрепленных городах) и оказали упорное сопротивление завоевателям, уничтожившим, по словам летописи, до 40 остяцких городов. Теперь это явственно вымирающее племя…» («Большая энциклопедия», т14, Санкт-Петербург, 1904г., с 541).

      Ломоносов зробив тоді зауваження, що про Єрмака, який має великі заслуги перед вітчизною, треба говорити більш обережно. Чи не звідси йдуть у російській історії постійні «виправлення»?

      До речі, Міллер так відреагував на зауваження Ломоносова:

      — Буде мене якійсь хімік вчити історії!

      Ломоносов скрізь в своїх творах пише, що Росія повинна мати сильну армію, щоб своїх ворогів «принуждать к миру». До чого привели ці «принуждения к миру» ми знаємо.

      У кожної людини, великої і звичайної, є дві сторони особистості. Світла, в яку можна записати все гарне і добре, що зробила людина за своє життя, і темна, де знаходяться усі недоліки, помилки, невірні уявлення людини, незалежно від її впливу і масштабу.

      Ось так і з Ломоносовим. Про світле, гарне, добре, прогресивне, унікальні знахідки пишуть усі, і ми в цьому нарисі писали теж. А ось про вади, хиби, недоліки Ломоносова ніхто не пише. Ну, можливо, хтось обережно напише, що він був придворним одописцем. І це майже все.

      А на мій погляд основна вада у Ломоносова була в тому, що він з легкої руки Петра І підтримав і був одним із активних будівників нової російської історії, яка, фактично, була із самого початку сфальсифікована.

      Для чого це робилося? Це, безумовно, тема для окремої статті, а тут відзначимо, що щойно виниклій імперії потрібна була нова, героїчна, історія, яка б допомагала підданих обдурювати і вести за собою, що і відбувається у наших сусідів, від Петра І і до Володимира Путіна.

      І одним із перших, хто до цього руку приклав, на жаль, був Михайло Ломоносов. Приклад із Єрмаком і Міллером це підтверджує.

      До речі, Міллера правильне прізвище було Muller з умляутом над u. Тобто – Мюллер. Маленька, але показова дрібниця!

      Відносно української мови в нього був досить оригінальний погляд, який співпадає із усіма «устроителями земли русской».

      Ось що пише Ломоносов у своїй замітці «О диалектах»: «Российский язык можно разделить на три диалекта: 1. Московский, 2. Поморский, 3. Малороссийский. Первый главной и при дворе, и в дворянстве употребительный, а особливо в городах, близ Москвы лежащих (Зверніть на це увагу! Ось де була Московія!). Другой несколько склонен ближе к старому Славенскому и великую часть России занял. Третий больше всех отличен (і на тому спасибі!) и смешан с Польским».

       Зрозуміло, що сучасна наука вже давно пішла далі. Але для російської науки, і сучасної і людей Росії, ці твердження в різних комбінаціях і досі надихають.

      Ось так, російський народ і сьогодні знаходиться у плетиві сфальсифікованої власної історії і похоже на все і не збирається звідти вибиратись. Хоча багато істориків і власних і закордонних понаписували книг, де вже вимальовується правдива історія російської нації.

      Хотів ще нагадати, що правнучка Ломоносова, Софія (1769 – 1844), вийшла заміж за генерала Раєвського (1771 – 1829), героя 1812 року, тим зберігши рід Ломоносова від згасання.

      Ще можна писати багато, але на цьому, мабуть, поставимо крапку.

      І тепер нам залишається розповісти про стародавню Двінську землю, звідки вийшов Ломоносов.

      Двінська земля, це далека Північ, на якій жили люди з Великого Новгорода. Так, вже в 1342 році новгородський боярин Лука Варфоломеєв заснував неподалік від сучасних Холмогор фортецю Орлець. Українська назва!

      Тобто, відважні новгородці рано, ще за часів Київської Русі, до якої належав Великий Новгород, вийшли на простір льодових морів. Причому, завоювання йшло двома шляхами – добровільно і примусово.

      Добровільне освоєння земель розтягнулося на кілька століть до Івана Грозного, примусово, це, коли Іван Грозний приєднав Новгород до Московської держави, а населення частково вибив, а частково переселив на Північ. І тільки після цього пішов на Казань.

      Виникає питання, а чому московський цар так жорстоко розправився із Великим Новгородом? У російських істориків на це питання ви не знайдете відповіді. Треба шукати відповідь в інших джерелах. І відповідь буде така: у Великому Новгороді жили… українці. Наш видатний український історик Михайло Брайчевський писав, що у Новгородській губернії на початку ХІХ століття місцеве населення ще розмовляло українською.

      Тобто, перша територія, яка була відірвана від Київської Русі, якщо не рахувати Закарпаття, і постраждала від Московської держави, була Новгородська республіка. Зрозуміло, що кріпосного ладу в них не було за визначенням.

      А як себе вели переселенці на новому місці, ми знаємо вже за наших часів, коли розкуркулені потрапляли в подібні умови і починали боротьбу за виживання. 700 років тому у подібних умовах люди робили так само.

      Сучасний дослідник діяльності Ломоносова Олександр Морозов у своїй ґрунтовній праці «Михаил Васильевич Ломоносов» підтверджує це: «На протяжении многих веков Беломорский Север находился под воздействием богатой новгородской культуры» (Лениздат, 1952г., стр.18).

      Але тільки висновки робить трохи інші. І хоча від Івана Грозного і до часів Михайла Ломоносова була суцільна і потужна русифікація, але, якщо уважно придивитися, дещо на Півночі збереглося.

      Наприклад, в середині ХУІІ століття у Холмогорах мешкав «костяного дела мастер… Гришкою зовут, прозвище Носко». Прізвище українське. В одній билині зберігся герой «Иващенко — Таракащенко».

      До речі, чому саме на Півночі збереглися билини Київської Русі, тому, що там був великий вплив Новгородської республіки!

      Або ще цікавий факт. Один із вітрів – зюйд-вест – який дме на Півночі, до сих пір називається любовно – Шеллонік Іванович – бо він дме з новгородської ріки Шелоні, — передає вісті з далекої Батьківщини. Скільки часу пройшло, а зв`язок не загубився! Люди пам`ятають звідки вони прийшли.

      Між іншим, відносно назви «Россия», яку ввів Петро І і яку активно пропагував у своїй творчості Ломоносов і яку сучасні росіяни вважають у них «споконвеку».

      Так от, на Півночі були великі промисли слюди. Вони почали розвиватися ще з ХУ століття. Ціна за найкращі сорти слюди досягала 150 карбованців за пуд.

      Тому північну слюду вивозили не тільки у Москву, а і у великій кількості у Західну Європу. Там вона була відома під назвою мусковита. Це вам нічого не нагадує? Думаю, що зрозуміло без коментарів. Мусковита, тобто, з Московії, як і називали цю країну до Петра І.

      Ще в 1813 році дослідник К. Молчанов видав «Описание Архангельской губернии», де він зафіксував, що в Шенкурському повіті селяни до храмових свят варили пиво та «веселятся, переходя по очереди от соседа к соседу». Тобто, звичай, який зберігся на Україні до ХХ століття.

      Зрозуміло, що уважний дослідник до цього додасть ще і свої знахідки, бо в цьому напрямку сучасна наука фактично не працювала.

      Але висновок з усього цього можна зробити єдиний і несподіваний! Михайло Ломоносов був нащадком людей із Київської Русі. Нам це приємно зазначати, бо ми теж є нащадками Київської Русі.

      Отак несподівано, звідти, звідки ми зовсім не чекали, долинув до нас голос наших предків. І зафіксуємо собі, що серед цього розмаїття знаходиться і велетенська фігура російського вченого Михайла Ломоносова.

      Закінчуючи цей нарис, хочу нагадати читачу, що я тільки доторкнувся до біографії великої людини, кожний читач знайде щось своє у ній, але все одно мені приємно і важливо відчувати спорідненість із людиною, яка жила, діяла, раділа і сумувала кілька століть тому, як кожний із нас і сьогодні радіє і сумує, працює і шукає щастя, бо життя нескінченне.

                03.01.2013р. – 06.01.2013р.

Яблука безсмертя

                                 …там леший бродит,

                                      Русалка на ветвях сидит;

                Там на неведомых дорожках

                Следы невиданных зверей;

                Избушка там на курьих ножках

                Стоит без окон, без дверей;

                Там лес и дол видений полны…

                Там ступа с Бабою Ягой

                Идет, бредет сама собой;

                Там царь Кащей над златом чахнет…

                А.С.Пушкин

                1.

                Кожній окремій людині і народу в цілому завжди притаманне бажання дізнатися, звідки все це почалося. Узнати все, або, якщо це неможливо, хоча б щось про своїх пращурів, про тих, хто був до нас, уявити їх думки, спосіб життя, побут, буквально все, завжди привабливо.

                Звертаючись назад, ми повертаємося до легендарних часів, про які влучно сказав давній літописець: «…звідки пішла Руська земля… і з чого Руська земля такою стала». Намагаємося розсунути густу завісу часу, яка обгорнула історію. Буквально кожний науковий факт на вагу золота. Сучасна наука навчилася там, де все мовчить, де, здавалося б, на перший погляд, нема за що зачепитися, здобувати важливі і точні знання.

                І тоді відбувається незвичайне диво… Обростають плоттю і кров’ю, перетворюючись на наших очах в живих людей, відомі ще з дитячих часів казкові образи — Баба Яга, Кощій Безсмертний, Кікімора, Домовик і навіть Злидні. Це потім вони попереходили у чарівну казку, яку зберегли люди, і в цій казці дійшли до нас.

                У своєму справжньому житті вони, природно, ніколи не думали, що час їх відполірує просто-таки до символів.

                Візьміть хоча б Бабу Ягу — чого тільки не поначіплювали на неї! І «кістяна нога» у неї, і мешкає обов`язково в лісі в «хатинці на курячих ніжках», і огорожа навколо хатинки із людських кісток, і пересувається у просторі не інакше, як на мітлі…

                Загалом, це типова фантастика, яка може сьогодні впливати на уяву тільки дітей, та і тих, хто ходить ще у дитсадки.

                А виявляється, Баба Яга прийшла до нас із далекої епохи енеоліта, коли в зв`язку із зміною суспільних звичаїв, жінка почала втрачати панівну роль у роді, і на перше місце поступово став висуватися чоловік. І ось Баба Яга, ця мудра і працьовита правителька роду, внаслідок гострої і довгої боротьби перетворюється у злостиву і недалеку стару бабу, здатну на всяку підлоту.

                Сталася ця трансформація цінностей десь в кінці ІУ на початку ІІІ тисячоліття до н.е. Здається неможливим уявити собі, що Баба Яга з такої сивої давнини.

                І Кощій Безсмертний не такий вже страхітливий — кощіями називали бідних і полонених. Згодом його ім`я узагальнилося, забулося основне значення. Кощій Безсмертний перетворився у злого чаклуна, який на перше місце ставив свою власну безпеку.

                Спробуємо реконструювати далеке минуле. Для цього багато не треба, — досить ступити на хортицьку землю і підійти до кургану, який завмер біля Музею історії запорозького козацтва. У всі боки від нього простягнувся ліс. Сховайтеся в ньому і прислухайтеся — спочатку буде тихо, але не чуючи вас, ліс знову наповниться гомоном, невиразним говором, заживе своїм життям.

    Вам треба набратися терпіння та чекати, і першою повз вас прошмигне б е р е г и н я, ця скромна жителька водоймищ та рік, полохливо озираючись на всі боки. Потім в о д я н и й невдоволено бурмочучи щось собі під носа, зупиниться супроти вас, намагаючись роздивитися, хто це там причаївся за деревом, але не розпізнавши, не поспішаючи піде в бік Дніпра.

                А потім з`являться ті, кого ви більше всього чекаєте, — відхиливши гілки колючого куща, на галявину біля кургану виходять Баба Яга і Кощій Безсмертний. Ви скоріше здогадуєтесь, ніж впізнаєте, що це вони. Та і важко впізнати в чорнявій красуні з великими блакитними очима та в стрункому худорлявому чоловікові середнього віку казкових Бабу Ягу та Кощія Безсмертного. Не затримуючись, тихо перемовляючись, вони неквапно прошкують повз вас і зникають у лісі. Ви напружуєте слух і встигаєте почути як Баба Яга говорить Кощію:

                — Коли я була зовсім молоденькою дівчинкою…

                2.

                Коли Баба Яга була молодесенькою дівчинкою, вона почула від найстаршої жінки роду історію, яка вразила її. Звали цю старезну, як сама земля, згорблену роками бабу, М а т и  Р о д у. Але ніякі роки не змогли пригасити її живі очі, які молодо сяяли назустріч на поритому зморшками обличчі.

                — Слухайте, — казала вона одного довгого зимового вечора, коли усі вже повернулися з Поля, Лісу та Ріки із здобиччю, яку дав їм сьогодні Б і л о б о г, і щільно пригорнувшись один до одного, сиділи навколо вогнища, відганяючи З ю з ю, який, сердячись на них, кидав, намагаючись дістати їх, пригорщі снігу.

                — Слухайте, це було тоді, коли по Небу ходив один тільки Білобог. Скільки води витекло з тих пір, ніхто не знає, але нарешті йому набридло тинятися одному по небі і створив він тоді Землю і Світ, розселив людей на ній, наповнив Ріку рибою, Ліс — звірами, а Поле — злаками. А щоб люди не забували його — створив острів Вирій, куди після Смерті переселяються усі. Хто зуміє знайти цей острів, то такому щасливцю відкриється на ньому Прадуб з яблуками безсмертя. Зірве він яблуко і стають безсмертними він сам і його кохана.

                — Ніхто не повертався, хто йшов шукати шлях до Прадуба! — прошепотіла Мати Роду і замовкла.

                В тиші, яка настала, було чути лише схвильоване дихання слухачів, та іноді потріскували сучки у вогнищі, а з-за дверима землянки було чути сердите скиглення Зюзі.

                — Знають шлях туди тільки птахи, вони кожний рік летять зимувати на острів Вирій, — додала Мати Роду.

                Добре пам`ятає Баба Яга, що зробилося їй тоді не по собі, наче ця загадкова історія чимось торкнулася її самої, а чим саме — було незрозуміло, і тому завмирала душа і дивилася вона широко відкритими очима на Мати Роду, наївно чекаючи, що та зараз все пояснить.

                Але Мати Роду мовчала, дивлячись на вогонь, що догорав, подивилась туди і Яга і побачила, як на дровах, що прогоряли, витанцьовує Ч у р, намагаючись дотягнутися до ніг слухачів. Це в нього не виходило і він злився і кидався ще сильніше, але полум`я згасало і Чур становився все меншим і меншим, поки зовсім не зник.

                Ця історія невдовзі забулася. Згадалася вона через багато років, коли Яга була вже сама правителькою роду, і хоча за віком її ще не називали Бабою Ягою, але відносилися до неї з повагою і любов`ю.

                Все почалося з того, що Мати Роду стала виділяти Ягу серед усієї рідні, передаючи їй свій великий життєвий досвід. Вона водила за собою Ягу на Ріку, в Ліс і в Поле, поступово відкриваючи таємниці, які були навколо них. Яга вбирала в себе знання, навіть не помічаючи цього, природно і легко. Поступово вона висувалась на перші ролі серед родичів. Але не всім це, звичайно, подобалось.

                Особливо невдоволеною була М а р а, їй дуже хотілося, щоб хтось із її численних дочок зайняв перше місце в роді. Але дочки в неї були нетямущі і дурні. Одна з них, Н а в і я, тільки кричала, захлинаючись слиною, і робила все навпаки. А іншу, О г н и ц ю, одного разу залишили дивитися за дітьми і вона кудись завіялася, хоча потім і божилася, що очей з них не зводила, але ніхто не повірив —  двоє самих маленьких звалилися у вогнище, і тільки Домовик їх урятував. Він потім дуже просив Ягу не залишати її одну вдома: «Не побачу, і вона знову щось накоїть».

                Мати Роду відкрила Язі велику таємницю, а тій в свою чергу розповіла Х і в а.

                — Дивись, доню, і запам`ятовуй, від цього життя ваше буде залежати, — казала їй Мати Роду весною, коли вони удвох вибралися на околицю поселення. Мати Роду підпушила гострим кийком невеличкий шматок землі і розкидала по ньому жменю зерен.

                — Прийдемо сюди разом із Ц е ц е ю.

                Яга запам`ятала тоді тільки чорну землю, а коли прийшла усміхнена Цеця і покликала їх у Поле, Яга щиро здивувалася — замість чорної землі м`яко стелилася під вітром молода зелена травичка.

                Мати Роду нахилилась і щось шепотіла їй.

                — Ось, доню, прийдемо тепер, коли покличе нас сюди Овсень, побачиш, що тут буде! — її розумні очі сміялися до неї.

                І дійсно, коли в кінці літа до них зайшов мускулястий О в с е н ь, то побачила Яга високу жовту траву по пояс їй, з важкими колоссями, які хилилися до землі. Мати Роду зірвала один, полущила його, і простягнула Язі цілу долоню мусянжових зерен.

                На наступну весну, вже без Матері Роду, примусила Яга родичів підпушити велику ділянку землі і кинула в неї зерна, які залишилися від Матері Роду. Родичі не зовсім розуміли, що вони роблять, це бачила Яга по їхнім здивованим поглядам, але не відступилася.

                Зате восени святкували всі і особливо Ж и р о в и к: врожай був чудовий, позасипали усі засіки. Жировик ходив, потираючи руки, задоволений, тепер можна було зустрічати зиму.

                Після цього авторитет Яги ще більше зміцнів. Одна тільки Мара із своїми пришелепуватими дочками була невдоволена. Але всім не догодиш.

                Одного разу прибився до них невеликий гурт людей, охлялі стояли вони перед Ягою. Покликали родичі, мовляв, йди, виріши, що з ними робити. Яга помітила серед них худого, з рудою бородою і чорними бровами, вище середнього зросту, молодого чоловіка.

                Він подивився на неї сумними очима і сказав:

                — Візьми до себе. Не пожалкуєш. Працювати вміємо.

                — Як звати? — спитала Яга.

                — Кощієм, — вимовив він.

                Приймаючи мовчання Яги за сумнів, ці люди почали навипередки казати, що град вибив їх посіви, в річці риба кудись поділась, звір пішов з лісу, мабуть, розсердився Білобог, або, може, Чорнобог шуткує. Спочатку пішов Домовик, а за ним Жировик і настав голод, почали вмирати люди, тому вирішили йти світ за очі, щоб не загинути. Сказавши все, що в них було на душі, вони замовкли, чекаючи від Яги життя або смерті.

—              Робітники з вас, я бачу, — почала Яга і помітила, як напружився Кощій, — себе не можете прокормити.

               І замовкла. Гнітюча тиша була їй відповіддю. І вона не витримала.

   — Добре, нагодуйте їх, — наказала вона родичам і відвернулась, щоб не бачити, як вони накинулися на їжу.

  Незабаром Яга переконалася, що не помилилася. Нові родичі виявилися працьовитими, слухняними людьми, особливо серед них вирізнявся Кощій. Найкраще йому вдавалося рибальство. Він швидко взнав усі місця на річці — де, коли і яка риба ловиться. Знав краще, ніж сама Яга, але ніколи це не підкреслював. І Язі це чомусь подобалося.

             Правда, біля Кощія весь час вертілася М а в к а, то сітки допомагала йому ставити, то просто так, і тоді з ріки линув її сміх, і цей сміх, сказати правду, був неприємний Язі.

 Вона заздрила Мавці, що та може просто так підійти до Кощія і погомоніти з ним.

Якось зустрілась Яга на березі з Кощієм, коли він повертався з уловом додому. Вийнявши із кошика найбільшу рибину, він простягнув її Язі, кажучи:

— Це тобі, візьми, — і посміхнувся, дивлячись їй в очі.

Зашарівшись, Яга стояла, тримаючи рибу в руках і дивлячись услід Кощію — і якесь невідоме раніше почуття охоплювало її. Потім вона з кісток цієї риби зробила собі намисто і наділа на шию в таємній надії, що Кощій помітить її обновку.

А коли весною прийшов Я р и л о, то він відвів їх в Ушвиву балку і залишив там на самоті.

Але щастя Яги виявилося нетривким. Одного разу, коли вже почали жовтіти листя на деревах, сиділа Яга в Ушвивій балці разом із іншими родичами і розповідала історію, яку почула колись від Матері Роду.

Як тільки вона сказала, що птахи знають дорогу у Вирій — над ними пролетів табун лебедів. Всі закричали:

— У Вирій! Вони полетіли у Вирій!

Яга подивилася на Кощія і побачила, як він, відкинувши голову, дивився на птахів і не відвів від них погляду, поки вони не щезли. А на другий день Кощій сказав їй, що разом із двома родичами йде шукати дорогу у Вирій. Птахи покажуть їм шлях. Вони зірвуть там яблука безсмертя і повернуться назад.

Наче світ потьм`янів в очах Яги від цих слів Кощія.

— Не йди, — попрохала вона. — Ти не повернешся звідти. Назад дороги немає. Я без тебе не зможу жити.

Вона дивилася на Кощія з повними очами сліз, але Кощій тільки посміхався і казав, щоб вона не засмучувалася — він повернеться.

І пішли. Ніщо не зупинило їх. Проводжали усі родичі. Яга стояла і дивилася, доки вони не щезли за поворотом ріки, а потім пішла у ліс, щоб ніхто не побачив її і дала волю сльозам, прощаючись із Кощієм і лаючи себе за те, що так недоречно розповіла цю історію.

Але життя не зупинилось. Як і раніше, вранці прокидалося сонце і зробивши свій шлях по небі, ховалося на нічліг в кінці дня. А тут і Д а н а    з`явилася у Язі і всю свою любов віддала вона своїй доні, яка так вчасно прийшла у світ.

— Ой, ти моя рибонька, — промовляла вона до своєї доні в довгий зимовий вечір, коли палахкотів вогонь у вогнищі і Чур, на диво, не буянив і не танцював, а рівно переступав з ноги на ногу, дивлячись закохано на Ягу.

Ось так в турботах і справах пройшло кілька років. Часто приходила Яга в Ушвиву балку, тут вона бачилась в останній раз із Кощієм. На самому краю балки ріс терен, він завжди починав щось шепотіти Язі, коли вона з`являлась отут. «Чи це не Кощій, бува, якого повернув Білобог назад до нас?» — думала Яга.

Мати Роду колись розповідала, що в нього перетворюється той юнак, якого розлучили з коханою. Але добре пам`ятала Яга, що терен вже тут ріс, коли пішов звідси Кощій. І все рівно вона тягнулася сюди, до цього місця, їй було легше під покровом терену, її заспокоювало тихе шелестіння його гілок.

А потім настав той день, коли з ріки прибігли діти і загукали:

— Кощій повернувся з Вирію! Кощій повернувся з Вирію!

Яга не пам`ятала, як опинилася на березі. Вона стояла на кручі і дивилася, як їй назустріч поспішав, провалюючись в піску, Кощій, засмаглий, і знову худий, як колись, притискуючи до грудей щось таке, чого звідси не бачила Яга.

Він посміхався їй, вигукуючи:

— Я приніс тобі яблука!

Підбігши, Кощій простягнув їй якісь дивні яблука — зеленуватого кольору, неправильної форми, схожі на ті, що росли у Лісі. Ці плоди зроблять її безсмертною, але це буде потім, а зараз вона стояла, притиснувши до грудей ці шматки міді і одночасно роняючи їх на землю, не ховаючи сліз радощі, і не звертаючи уваги на здивованих родичів, дивилася, як Кощій у її ніг визбирував у траві ці чарівні яблука безсмертя, стояла наповнена почуттями Радощі, Любові та Прощення…

                3.

Почуттями Радощі, Любові та Прощення обдаровує нас історія, коли ми доторкаємося до неї дбайливо і обережно, щоб розгадати її таємне письмо.

Ось і пощастило доторкнутися до однієї з вічних загадок історії, які розкидані по всьому шляху людства. І як всяка нерозгадана таємниця, таємниця Баби Яги і Кощія Безсмертного продовжує манити до себе і сьогодні, викликаючи у нас відповідні почуття любові, вдячності і світлого смутку…

                23.03.2002р.

 

                                                                                  Барабани пам`яті

                                                                   Був я уторік на Україні — був у

                                                                    Межигорського Спаса. І на Хортиці, і

                                                                     скрізь був і все плакав, сплюндрували

                                                                  нашу Україну…

                                                                                                                                Тарас Шевченко

Що тоді так вразило Шевченка, що він не зміг стримати своїх почуттів в листі до Якова Кухаренка в 1844 році?

Поет побачив, як розорюють Хортицю і це викликало його священний гнів до тих, хто не беріг національну святиню. Всього тільки розорювали, бо інших, міцніших, засобів у тих людей просто не було.

Тепер, коли вивчаєш часи будівництва Дніпрогесу, бачиш, що лихі часи у Хортиці ще попереду.

Майже через сто років прийшли сюди на острів, до вічних, здавалося б, порогів, що шуміли неподалік Хортиці, будівники нового світу, впевнені в собі, хазяйським оком озирнулися навкруги і хвальковито сказали:

— Тут виросте Дніпрогес! А води Дніпра ми заставимо працювати на соціалізм.

І почалося знамените будівництво, в результаті якого виникло наше місто Запоріжжя, його індустріальний комплекс. Але якою ціною? Про ту ціну не снилось навіть у дурному сні нашому генію.

Збереглася доповідна записка Народного комісаріату освіти УСРР до Раднаркому України (грудень 1926 року), де наголошується про необхідність історико-археологічних досліджень на території будівництва Дніпрельстану. Ось що пишуть фахівці:

                «За проектом Дніпробуду русло р. Дніпра буде перегороджено високою

                кам`яною водопереливною греблею на 1,75 кілометра нижче так званого

                Вовчого Горла і трохи вище о. Хортиці. В цій місцевості будуть

                проведені великі землечерпальні, землекопні, підривні і насипні роботи в

                зв`язку з спорудженням греблі, струмненаправної дамби, шлюзованого

                каналу і розчисткою течії Дніпра, спорудженням будинків електростанції

                і службових приміщень й інш. Таким чином значна площа грунту буде

                перекопана, чи так чи інакше порушена. Крім того, з закінченням робіт

                річна повідь покриє значну територію. Вода, що буде піднята греблею на

                48 метрів заввишки, заллє всю історичну місцевість Запоріжжя

                (підкреслення моє — В.Ш.) вздовж Дніпра від Хортиці аж до

                Дніпропетровського (60-70 кілометрів навпростець)».

І це ще не все. Ось що спокійно планувалося зробити у високих кабінетах (без врахування думки громадськості):

                «Будуть затоплені острова (рахуючи з півдня на північ): Каменоватий,

                Вербовий, Курисов, Малішевський, Ржаний, Лантухов, Павін, Клеповий,

                Кухарський, Кучугурний, Клубуковський, Сторожевий, Піскований,

                Таволжанський, Орлов, Осокорований, Дубовий, Піщаний, Ткачів,        

                Козлов, Перекований, Шуланів, Сурський, Донський, Луев, Татарчук,

                Козацький та інш. Будуть затоплені Дніпровські пороги: Вільний,

                Лишній, Будиловський, Вовниговський, Ненаситецький, Звонецький,

                Богатирський, Лоханський, Сурський, Яцевський, Старо-Козацький та

                інш. Будуть затоплені байраки: Кичкас, Довгенький, Широкий,

               

                              Волченка, Крутоярський, Лишній, Куценківський, Таволжанський,

                 Малишовка, Ясиноватський, Канцлерський, Рудницький, Дубовий,

                 Скатів, Кринічевський, Вовницький, Сухоосокорівський,

                 Суворовський, Молчанівський, Пяревський, Військовий, Домашній,

                 Жучанський, Тягинський, Звонецький, Моторовський, Сурський, 

                 Лоханський й ін. Будуть затоплені фортеці Байди Вишневецького 1559р.,

                 Гільйома Левасер де Боплана 1638р., Мініха 1739р. й багато інших.

                 Буде деформований о.Хортиця і обидва береги Дніпра нижче нього».

Коли читаєш цей сухий перелік того, що буде затоплено і деформовано, серце кров`ю обливається. Бачиш, що те, що загубили, незрівнянно з тим, що придбали.

В документі підкреслюється, чим цікаві ці місцевості в історично-археологічному відношенні:

                «З найдавніших часів, з доби дикунського стану людства Запоріжжя

                біля порогів стає осередком, де проходить життя людей, що залишають

                після себе матеріальні рештки-пам`ятки їх існування і їх культури. Дуже

                поширеною тут була вже неолітична культура (3000 — 10000 років до нас)

                як це виявили досліди Горбунова, Поля, проф. Яворницького й ін.

                Особливо цікаві здобутки можуть дати стоянки кам`яного віку понад

                Дніпром і у печерах (напр. стоянка Кам`яного віку, «Стрільча скеля»,

                «Пугачева печера», «Чортова хата», печера «Школа» біля Кічкасу,

                печера Зміїна на о. Хортиці й ін.).

                Бронзова доба теж залишила тут свої ясні ознаки (напр. стоянка

                бронзового віку на о. Таволжанському). З УII століття до нашої ери

                починається розселення по Чорноморських степах скіфів і сарматів, а

                також по узбережжю Чорного моря починають оселятися грецькі

                колонії, що мають величезний вплив на туземну культуру, впливаючи на

                неї через постійний експорт-імпорт по шляхах, зокрема по Дніпру.

                Свідками цієї доби залишилися численні кургани, що розкинулися по

                степах по обидва боки Дніпра. В даному випадку особливо є цікаві

                кургани-могили біля Воронівської кріпості, коло р. Орелі (Гостра

                могила) й ін.

                В перші сторіччя нашої ери зустрічаються тут із культурою

                Риму, що опанував на той час за греками узбережжя Чорного моря. З

                IУ століття нашої ери, коли починається велике переселення народів,

                Запоріжжя робиться місцем, через яке пересуваються по черзі — готи,

                гуни, болгари, авари. З УII століття починають потроху оселятися на

                українських землях слов`янські племена, що підпадають незабаром під

                владу хозар. Коли в ІХ — Х ст. склалися русько-українські феодальні

                князівські держави, зростає торговельний культурний обмін Візантії і

                сходу з північчю по великому греко-варязькому шляху — Дніпру і цим

                саме шляхом ходять київські князі воювати і торгувати у степ, до

                Херсонесу, до Царгороду (відомо, що розгром Святослава з дружиною

                печенігами стався якраз на Дніпрових порогах). Ці місцевості були

                також ареною життя й діяльності пізніших кочівників — угрів, торків.

                В середині ХІІІ ст. князівська влада підупадає під натиском татар, в

                степах на Дніпрі і Дністрі залишаються жити вільні люди з

                слов`янського населення, які за допомогою татар боролися супротив

                своїх князів. До тих же часів, мабуть, відноситься й початок степового

                Дніпровського козацтва, що пишно розквітло тут у ХУ — ХУІІІ ст. На

                довгий час Дніпровські острови біля порогів, байраки й луки біля них

                стають місцем оселі вільних організацій мисливців — рибалок, лицарів —

                             розбійників, що втікали від польського гніту з Польщі, Литви, Москви.

                            Одна за одною утворюються їх військові осередки-січі: Хортицька,

                             Базавлуцька, Томаківська, Микитівська, Чортомлицька, Олешківська,

                             Кам`янська… На Запоріжжі було 38 козацьких куренів, не рахуючи тих,

                             що були поза Січчю (більш 20). Відомі всім їх первіснокомуністичний

                             (демократичний — В.Ш.) устрій життя, що в пізніший час розклався під

                             впливом торгівельного капіталізму (майнової нерівності — В.Ш.), їх

                             торгівельні зносини, їх військові походи, особливо з часів Байди

                             Вишневецького — до Конашевича — Сагайдачного.

                Видатну роль відіграє Запоріжжя в ХУІІ столітті, коли воно

                робиться вогнищем революційних рухів, що охоплюють Україну,

                перекидаючись в Польщу, Молдову, Москву. В ХУІІІ ст. Запоріжжя,

                не зважаючи на приєднання лівобережної України до Росії, живе в

                межах козацьких Вільних земель автономно, підтримує гайдамаччину,

                аж до приборкання їх російською військовою експедицією (1775 рік) і

                заведення тут загальноросійської адміністрації з роздачею земель

                поміщикам і т. ін.»

І все це пустити під воду! Навіть ніхто не пожалкував. Оці зелені береги, які тисячі років посміхалися людям, шовкові трави і брунатні дерева, пороги, які були легенями для навколишньої місцевості, виробляючи озон. Майже всі Запорозькі Січі, колиска нашої волі, зникли під водою, цілий курорт — Олександробад, де лікувалися люди з усієї України і не тільки і він теж загинув у 1932 році…

Оцінити те, що загинуло з тим, що придбали, просто неможливо, воно не порівнюється.

В документі також зафіксовано, що треба ще встигнути виявити, вивчити та зберегти з історико-археологічних пам`яток, перед тим, як вони підуть назавжди під воду.

                «1. Встановити з початку до кінця робіт по Дніпробуду постійний      

                 археологічний контроль…

                 2. Другим заходом повинно бути детальне історико-археологічне

                 дослідження всієї місцевості, що буде затоплено. Це треба провести

                 заздалегідь, оскільки це буде археологічна робота ще небувалого в СРСР

                масштабу по території… з тим щоб закінчити всю роботу до моменту

                підйому води від греблі Дніпробуду. Розуміється, таку велику роботу

                планового історико-археологічного дослідження всього Запоріжжя

                можна буде виконати при щорічному асигнуванні на це відповідних сум,

                притягнувши до цього всі найкращі археологічні сили УСРР».

В цьому ж документі окреслювалися в першому році (1927) проведення відповідних робіт.

                «З п`ятирічного плану історико-археологічної експедиції по дослідженню

                Запоріжжя, за вказівками проф. Яворницького в план 1926 — 1927рр

                вносяться такі роботи:

                1) дослідження руїн Новобогородицької кріпості, побудованої у 1687р.;

                2) дослідження Старокодацької кріпості, що збудована француз.

                інженером Гільйомом Бопланом у 1635 — 1638рр.;

                3) дослідження стоянки кам`яного віку «стрілоча скеля»;

                4) дослідження о. Матестрова, де знайдено горщик з золотими грішми;

                5) дослідження о.Піскуватого, де знаходять силу янтаря;

                6) обслідування Мініховських шанців коло Ненаситського порогу;

                7) обслідування «Пугачової печери»;

                8) дослідження о. Дубового;

                9) дослідження бронзової стоянки на о. Таволжанському;

                           10) обслідування печери «Чортова хата»;

                          11) обслідування печери «Школа», де є стоянка кам`яного віку;

                          12) дослідження попелища «Сагайдак»;

                          13) дослідження «Зміїнової печери», Мініхівських шанців і о. Хортиця взагалі;

                14) дослідження кріпості Байди Вишневецького 1559р. на о. Малій Хортиці;

                15) дослідження Воронівської кріпості (провести розкопки курган-могил

                п`ятьох місцевостях на обох боках Дніпра).

                Ці роботи за кошторисом складають суму 36110 крб., яку треба

                обов`язково відпустити з весни 1927р. на зазначені археологічні роботи

                з сум, що призначені на Дніпробудівництво».

Забігаючи наперед, відзначимо, що ще на початку березня 1927 року цих сум в розпорядження археологів не поступило.

Дійсно, на дослідження території, яка підпадала під затоплення, були зібрані найкращі на той час археологічні сили України на чолі з Дмитром Яворницьким.

Вони провели велетенську роботу. Були відкриті і досліджені сотні археологічних пам`яток. Лише протягом 1927 — 1929рр було зареєстровано 36936 речей із розкопок, списано більше сотні польових щоденників, зроблено понад тисячу фотознімків.

В археологічній експедиції на Дніпробуді працювали талановиті археологи, такі, як Аркадій Добровольський (1885 — 1956), Петро Смолічев (1891 — після 1955р), Володимир Грінченко !1900 — 1948) та інші.

Наприклад, Володимир Грінченко керував 33 з 99 археологічними об`єктами, досліджених експедицією. Він же знайшов знаменитий Вознесенський скарб УІІІ — Х ст. Скарб був виявлений на території залишків військового табору, оточеного валом.

Є припущення, що це був військовий табір київського князя Святослава і що саме там він загинув. Тепер це територія Дніпровського електродного заводу.

Аркадій Добровольский виявив і дослідив відому середньостогівську культуру епохи міді, яка отримала назву від скелі Середній Стіг, що розташована нижче сучасної греблі Дніпрогесу.

Але доля людей, які зберегли для людства надзвичайної ваги внесок Запоріжжя у світову культуру, трагічна. Добровольский і Смолічев були вислані за межи України, а Грінченко потрапив у сумно відомий ГУЛАГ. Зберігся його лист дружині звідти.

                «Дорога Марусічко! Писав тобі у Ромни і на всяк випадок пишу сюди.

                Взагалі, доки не отримаю від тебе листа і не довідаюся де ти будеш,

                буду писати на Ромни. Я живий і здоровий. Пишу з Новосибірська, 

                прямую до Канська, виїду, очевидно, завтра. Я мучуся, що не

                довелось побачитися 23. ХІІ. Знаю, як ти чекала і як, очевидно,

                організувала виклик Світлусі і рідних. Жаль-жаль… Знаю, що

                турбуєшся, що ніколи не повіриш в те, що я винний. Звідси я

                повинен і буду звільнений. А поки що порубаємо ліс. Живи, і,

                головне, бережи себе та діток. Всіма вами я любуюсь. І радий, що

                ви у мене є. Вами я живу. Ви — мій маяк. Думаю, що винесу все

                заради вас. Не забувайте лише ви мене. В тебе я вірю і пишаюсь

                тобою. Міцно цілую всіх. Ваш чоловік і батько Володимир. 3.1.1940р.»

                (Архів КДБ України, cправа 36371ФП, арк.215.)

Доля знахідок теж виявилася сумною. Багато загинуло у Дніпропетровську і Києві під час війни, а частина наукових досліджень і досі не опублікована.

Природне середовище, яке існувало мільйони років, за волею неграмотної людини, було знищено. Був порушений баланс у довкіллі саме на запорізьких землях. 70 років величезні заводи Запоріжжя цілодобово викидають у атмосферу велику кількість шкідливих речовин. 

Пам`ятаю, коли приходилось в 70-80-х рр. користуватися послугами Аерофлоту, то над Запоріжжям завжди висіла хмара смогу. І все це впливало і впливає на серце, мозок та взагалі на здоров`я людини.

Потерпає від цього і сама Хортиця, останні залишки Великого Козацького Лугу. Час і люди поступово знищують її. Важко зберегти в центрі сучасного індустріального міста такий історико-культурний заповідник, як Хортиця. Але це тема вже для іншої розповіді.

                22.02.2003р.

                                 Голгофа письменника Володимира Короленка

                                                               О лучшем произведении Короленко едва ли возможны споры; лучшее его произведение не «Сон Макара», не «Мороз», не «Без языка».

                Лучшее его произведение — он сам…

                Аркадий Горнфельд

             В радянські часи вивчення творчості та діяльності знаменитого письменника і публіциста Володимира Короленка йшла по уторованій дорозі. Вона добре вкладалася у раз заведені рамки.

Полум`яний борець із самодержавством, багаторічний засланець до Сибіру, захисник на знаменитих процесах по справі мултанських вотяків (1896р.), українських селян у Полтаві (1902р.) та Бейліса у Києві (1913р.).

Він з`являється скрізь, де треба було захистити простих людей. Його твори у всіх на слуху. Він стає редактором відомого ліберального журналу «Русское богатство». Володимир Короленко разом із Львом Толстим моральний авторитет для всієї дореволюційної громадськості.

В 1900 році переїжджає на постійне мешкання до Полтави.

Як доконаний факт подається в усій радянській літературі те, що Короленко вітав Жовтневу революцію, радо прийняв у себе в Полтаві Луначарського і помер, благословляючи владу робітників і селян.

Та як казав один відомий герой із «Весілля в Малинівці»:

— Так-то воно так, але трішечки не так!

Про походження письменника в російських виданнях не дуже писалося. Мовляв, народився в Житомирі в родині повітового судді, вчився у Петербурзькому технологічному інституті, звідки і був виключений за участь у студентських підпільних гуртках. А далі про нього пишуть, що був російським письменником, борцем проти самодержавства.

Дійсно, в житті у Короленка так склалося, що він розминувся з українською мовою і літературою. Але тим не менше, він знав, що походить із старовинного козацького роду, який бере свій початок від миргородського козацького полковника Івана Короля. Крім того, Володимир Короленко і знаменитий вчений, фундатор Української Академії Наук, Володимир Вернадський були троюрідними братами (бабуся В.І.Вернадського, уроджена Є.Я.Короленко, і дід В.Г.Короленка, П.Я.Короленко, були рідними братом і сестрою).

Тобто, причини, щоб добре відноситься до народу, серед якого він народився і довгі роки жив, у письменника були. Але, мабуть, ви вже звернули увагу на те, що дослідники радянського часу обминали останні роки життя Володимира Короленка. З самого початку Жовтневої революції у 1917 році і до смерті письменника у 1921 році. Тобто, випало чотири роки напруженого життя.

Чому так? І ось саме тут ми підходимо до найбільш невідомого і несподіваного.

Коли в Петрограді відбувся жовтневий переворот і владу захопили більшовики, то вже 2 листопада в «Бюлетені Вісника Полтавського губернського громадського комітету» було надруковано звернення Короленка до нової влади: «Я заявляю, що не визнаю вашої влади і звертаюся до вас із братерським закликом: зупиніться! Не йдіть далі по цьому шляху згубного роз`єднання революційних сил, по шляху смерті…»

Тобто, у Смольному ще не висохли чорнила на підписаних Леніним перших декретах радянської влади, а з Полтави вже пролунав голос далекоглядної людини, яка попереджає, що це шлях у нікуди! Зупиніться!

Відверто кажучи, зовсім несподівано. В радянській історіографії цей період подавався як тріумфальна хода радянської влади. Виявляється, що навпаки. Вже з перших кроків були серйозні перестороги.

Майже через два тижні, 13 листопада, Короленко записує у своєму щоденникові: «Трагедія у Росії йде своїм шляхом… Більшовики перемогли і у Москві і у Петрограді. Ленін і Троцький йдуть до запровадження соціалістичного ладу за допомогою багнетів та революційного чиновництва…»

Тріумфальної ходи, як можна побачити, немає і близько. Але помітимо для себе, що письменник добре орієнтується у сучасному моменті. Його більшовицькою фразеологією не зіб`єш.

4 — 5 січня 1918 року в газеті «Правда» була надрукована стаття «Радянський уряд і Вол. Короленко», де автор намагається виправдати дії більшовицького уряду з приводу розпуску міських дум, яку розкритикував Короленко. Автор пише, що це уряд зробив, йдучи назустріч побажанням самого населення.

Ось звідки пішло це гасло, яким була уквітчана уся діяльність радянської влади: «Йдучи назустріч трудящим!» З перших кроків брехали.

16-17 березня 1918 року у нього в щоденнику з`являється такий запис: «Більшовики, яких застали на вокзалі, обстрілюють місто. Нащо? В цьому — весь більшовизм. Усе не більшовицьке — вороги. Вся решта народу для них ніщо…» (!) Як влучно помічено! І з самого початку!

Письменник мав моральний авторитет у суспільстві і тому, коли виникала потреба, а вона виникала постійно, то до Короленка йшли з усієї Полтави і з найближчих сіл і просили його, щоб він заступився за заарештованих батьків, чоловіків, дітей…

10 червня 1919 року запис у щоденнику про розстріл 17-річного Марченка, студента, єдиного робітника у сім`ї. У матері, вдови, залишилося ще семеро душ дітей.

А трохи раніше, 28 травня цього ж року, жителька хутора Голтва Полтавського повіту Текля Кучеренко звертається до ЧК з проханням допомогти знайти її чоловіка, арештованого червоноармійцями і після цього зниклого. «Прошу допросити… червоноармійців Гудзя і Кравченко… куди вони поділи мого чоловіка…»

І все це проходило через хворе серце письменника.

Він постійно писав супліки, ніс до влади робітників і селян, просив за заарештованих, нікому не відмовляв. Іноді запізнювався, іноді його обманювали, казали, що звільняють, а самі бігли і розстрілювали жертву. За всіх заступався, за селян, робітників, «буржуїв», як нова влада називала всіх, хто був не на її боці, студентів, офіцерів, дітей і жінок, хворих і здорових, словом, тих, хто потрапив у лабети нової влади.

Йому навіть прийшлося йти до ЧК і захищати арештовану жінку Храневич, яку слідчий провокував:

— Віддайся мені, або я тебе розстріляю.

У ці ж дні він дає інтерв`ю кореспонденту РОСТА Лебедєву, в якому підкреслює: «Основна помилка Радянської влади — це спроба ввести соціалізм без волі. На мій погляд, соціалізм прийде разом із волею або не прийде ніколи».

І тут письменник не помилився. Кріпосний соціалізм, який виник під багнетами на території бувшого Радянського Союзу, миттєво зник, як тільки кудись поділися багнети.

20 липня нові записи у щоденнику: «Розстріли частішають. Знову розстрілюють без суду…» Далі продовжує: «…київські «Известия» те і роблять, що друкують довгі криваві списки розстріляних без усяких дійсних підстав».

На початку наступного місяця, коли в Полтаві перебував Троцький, Короленко відмовився з ним зустрічатись. Він був послідовний до кінця.

«Короленко все був у защиті: і при Деникіні, і при большевиках, не допускав розстрілювати людей», писав журнал «Червоний шлях» 1929 року, вже після смерті письменника.

Це в кінці кінців набридло Леніну і він посилає Луначарського до Короленка, щоб той умовив його припинити критику радянської влади. Луначарський об`явився у Полтаві і 7 червня 1920 року веде перемовини із Короленком і робить йому пропозицію обмінятися листами на політичні теми. Наступного дня відбувся мітинг у театрі, де був присутній і Короленко, але він туди прийшов, щоб заступитися за людей, які сиділи у ЧК і яким загрожував розстріл.

Луначарський пообіцяв їх звільнити, але Іванов, начальник ЧК, що стояв поруч Луначарського, вже знав, що їх тиждень тому розстріляли.

Короленко використовував усі можливості, щоб допомогти людям. Навіть написав шість листів Луначарському, як домовлялися, де викладав свою думку стосовно неприйняття більшовизму, але Луначарський не відповів жодного разу. Бо не мав чого відповісти. Практика більшовизму була страшна.

Випадок із Луначарським показує, що більшовицька влада завжди говорить одне, а робить інше. І так в усі часи свого існування.

І навіть сьогодні, коли рештки більшовицької влади збереглися на різних рівнях владної системи держави, вони такі ж самі, як їхні попередники. Дивляться вам в очі з люб`язністю, мовляв, усе зробимо, не хвилюйтеся, а тільки відвернуться, забувають вщент свої обіцянки. Або роблять навпаки.

Про це боляче і важко писати зараз, через стільки років, а що казати про стару і хвору людину, яка чотири роки з кінця 1917 року і до кінця 1921 року, до кінця свого життя, кожного дня ходила до установ більшовиків, з проханням не губити людей, вони ні в чому не винні.

Тільки подумаєш про це і скажеш: «Свята людина!»

У грудні 1920 року Короленко в листі до редактора полтавських «Известий» Д.Стонова відмовився від співробітництва в радянській пресі.

15 січня 1921 року пише листа до В. Золотницького: «Я взагалі вважаю програму комуністів помилковою і нездійсненою, як спробу ввести соціалізм без волі».

Бачачи, що Короленко не припиняє своєї діяльності, Ленін запропонував відправити його на лікування за кордон. Короленко рішуче відмовляється. Тоді надсилають йому лікарів, щоб ті потурбувалися про здоров`я письменника. В документах зафіксовано, що до Короленка приїздили тричі. Після третього разу приїжджати вже було непотрібно, Короленко помер.

Він ще встиг написати листа М.Горькому (10 серпня 1921 року): «Зробіть все… щоб змінити систему. Бо нічого не вийде».

Він також написав лікарям, які приїхали його лікувати з Харкова: «Часом мені здається, що я «перепрацювався», і при цьому нервова система знаходилась при постійному гнобленні: під враженням повсякчасних страт… Почалося це з приїзду у Полтаву Луначарського, і випадку, який тоді стався. Тоді я перший раз, замість розумної промови, розплакався. Я тоді відчував, що прошу за уже похованих».

Свята людина. Ми низько схиляємося перед Вами, дорогий Володимире Галактіоновичу!

У ще одному листі до М.Горького, від 27 липня 1921 року, він пише: «Тільки із зіткнення думок народжуються нові істини і рух уперед. А що не рухається, то вмирає і розкладається».

Скільки часу пройшло, а про що попереджав письменник, те й сталося. Згадайте обличчя Брежнєва та Черненка на екранах ваших телевізорів. А коли прийшов до влади Горбачов і почав розмови про соціалізм із людським обличчям, то московський кандидат у майстри з шахів Ісай Голяк миттєво відреагував:

— А ви бачили крокодила із людським обличчям?

І на завершення нашої розвідки приведу відомі слова Леніна з листа до М.Горького (15 вересня 1919 року), де він сказав про Короленка: «Інтелігенція це не мозок нації, а гівно».

Але час усе розставив по своїх місцях. І ми сьогодні знаємо, хто мозок нації, а хто гівно.

Коли Короленко помер, 25 грудня 1921 року, то три дні усі люди Полтави від школярів і до старих людей, йшли, йшли, до його будинку, щоб попрощатися із своїм оборонцем.

Мабуть, це і є відповідь Леніну.

                07.08.2010р.

                                                       Таємниця квартири Миколи Хвильового

Мені вже доводилося писати про обставини загибелі Миколи Хвильового. Дивіться нарис «Розбита шибка»(«Літературна Україна», 1і 8 листопада 2007 року), в якому я зробив спробу проаналізувати відомі факти і які неухильно мене приводили до висновку, що письменник був вбитий а не застрелився, як вважалося багато років.

Про те, що відбувалося в квартирі Миколи Хвильового вранці 13 травня 1933 року, залишили спогади Юрій Бедзик, дружина Остапа Вишні, Варвара Губенко-Маслюченко, Юрій Смолич, дружина Миколи Куліша Антоніна та дружина Володимира Сосюри Марія.

Оце, здається, і всі, хто щось бачив і міг через багато років розповісти. Перше, на що треба звернути увагу, це те, що достеменно не відомо, хто саме був з Хвильовим у його квартирі. Крім Юрія Бедзика, ніхто не згадує, що серед присутніх був Дмитро Бедзик, його батько. Якщо проаналізувати всі прізвища, які згадуються, то тільки Миколу Куліша, Майка Йогансена та ще Досвітнього згадують усі. Досвітнього не згадує тільки Юрій Бедзик, але він міг забути. Та й дитина могла цього просто не знати.

Треба ще нагадати, що ті, хто бачив Миколу Хвильового в його квартирі за столом, згадують, що він сидів за столом, поклавши голову на нього а з правої сторони в голові була рана, права рука звисала униз а біля неї на підлозі лежав пістолет. Це згадують усі, хто був у кабінеті, крім Марії Сосюри, вона згадує, що у Хвильового звисала ліва рука і з лівого боку у скроні була рана і під лівою рукою лежав пістолет.

Юрій Бедзик згадує, що коли виносили Миколу Хвильового на подвір`я, то він бачив заклеєну рану на голові з обох боків, всі інші бачили рану тільки з правої сторони, крім Марії Сосюри, а ось ще один свідок, харківський студент Юліян Мовчан, був наступного дня на похоронах, він пише, що «…якби не та маленька цяточка з білої марлі, приклеєна до правої скроні…»

А тепер ще раз уважно проаналізуємо спогади Юрія Бедзика. Вони вперше були надруковані в газеті «Українське слово»( 11 і 18 лютого 1999 року), другий раз надруковано в газеті «Література та життя»(№5-6, травень-червень 2008 рік). Вони дуже важливі для встановлення істини. Бо тільки вони розповідають про кулю, яка розбила шибку в квартирі Хвильового. Якщо всі, крім Юрія Бедзика, кажуть про одну ранку в скроні письменника, то тоді звідки взялася куля, яка розбила шибку? Тому з цього боку свідоцтво Юрія Бедзика неоціненно. Воно допомагає встановити істину. Шкода тільки, що публікації в обох газетах не тотожні, можливо, не все, що написав письменник, потрапило на шпальти газет. А це дуже важливо. Порівнюючи обидва тексти, видно деякі в них розбіжності, хоча в основному головне є в обох публікаціях.

Але розбіжності є і на них треба зупинитися. В газеті «Українське слово» Юрій Бедзик згадує, що «… Микола Хвильовий запросив до себе на ранковий чай не лише мого татуся, а й ще кількох близьких друзів: М.Куліша, Ю.Смолича, М.Йогансена, І.Ковтуна»(«Українське слово», 18 лютого 1999 року). А в публікації у газеті «Література та життя»(№5-6, травень – червень 2008 рік) Юрій Бедзик вже згадує так: «… Микола Хвильовий раптово запросив до себе своїх найближчих друзів: Миколу Куліша, Майка Йогансена, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Івана Сенченка».

Публікації в обох газетах між собою різняться, і я думаю, що ще попереду ґрунтовна, наукова публікація спогадів Юрія Бедзика «Як убивали Миколу Хвильового», бо це неоціненні спогади свідка, як дуже влучно написала газета «Література та життя».

В обох публікаціях є такі слова: «Дехто з дослідників вважає, що безпосереднім приводом до самогубства М.Хвильового(в газеті «Література та життя»: «його самогубства») став арешт його вірного товариша(в газеті «Література та життя»: «друга») – письменника Ялового. Дізнавшись про це( в газеті «Література та життя»: «тоді про страшну подію») Микола Хвильовий( в газеті «Література та життя»: «Микола Григорович») кілька днів ходив, наче(в газеті «Література і життя»: «мов») очманілий, і безперестанку повторював(в газеті «Література та життя»: «безперестанку повторюючи»): «Оце кінець нашому поколінню! Рятунку немає!»

Цього не може бути, бо Яловий був заарештований вночі з 12 на 13 травня і Хвильовий взнав про це вранці 13 травня а десь біля 11 годин його вже застрелили. Можливо, це його останні слова, які він говорив у своєму житті до пострілу.

В газеті «Література та життя» ще наводиться великий шмат спогадів, яких немає в «Українському слові», де йде мова про друга Миколи Хвильового Майка Йогансена. Цей уривок завершується фразою: «Через кілька місяців він був арештований і розстріляний». Це теж не так. Бо арештували Майка Йогансена лише 18 серпня 1937 року, а розстріляний він був 27 жовтня 1937 року, ніяк не через кілька місяців.

Тепер, коли дослідник може працювати в архівах, цікаво було б все ж таки віднайти кримінальну справу по якій встановили у 1933 році, що це було самогубство, бо кожна деталь цієї справи може вивести нас на істину.

Час тоді був непевний. Влада була зосереджена в руках єдиної сили, в якої під контролем було все. Що хотіла, те і друкувала, що хотіла, те і розповсюджувала. 13 травня 1933 року був нанесений удар по керівництву українських комуністів, які відстоювали інтереси України – Яловий і Шумський заарештовані, Хвильовий вбитий. Ось чого вони домагалися.

Що з Хвильовим було саме так, можна здогадатися з інших випадків, які відбувалися у ті часи – так зване «самогубство» Володимира Маяковського, деталі і там і тут майже однакові, вбивство Кірова, тільки сьогодні стало відомо, що Ніколаєв повернувся несподівано додому і застав свою дружину в ліжку разом із Кіровим, він дістав наган і застрелив полум`яного більшовика, тоді багато членів партії мали дозвіл на зброю, а все інше потім придумали і розповсюдили, «самогубство» Марини Цвєтаєвої, їй «допомогли» це зробити скромні та непомітні хлопці Дзержинського, дивіться щойно видрукувану книгу Михайла Слабошпицького про поета Олексу Влизька (Михайло Слабошпицький, Веньямін літературної сім`ї, Київ, Ярославів Вал, 2008р.), де приводяться факти з життя брата Олекси, Олександра, якого повісили енкавеесівці, та випадково врятували сусіди по шпиталю.

Мабуть, цю низку подій з часом можна буде продовжити, коли стануть відомі нові факти.

І на завершення хотів би навести симптоматичний уривок із спогадів Юрія Бедзика( цитую по газеті «Література та життя»): «… Наступного ранку я визирнув у вікно. Перше парадне було навпроти нашої квартири. Я побачив розбиту шибку у Хвильових і відчув холод у грудях. Через кілька днів хтось із рідні Хвильового заклеїв дірочку великим аркушем білого паперу. Шість років до самої війни я бачив той білий аркуш – як знак страшної перестороги, і згадував, як убивали Хвильового».

Хто міг тоді з компетентних органів знати, що непомітний хлопчик, який бавиться у дворі, запам`ятає це на все життя і з часом усе розповість нам!

                                  22.07.2008р.

Загублений талант

 

Слово звучит лишь в отзывчивой среде.

Петр Чаадаев

Композиторы в могиле, музыка одна осталась.

Юрий Смирнов

Последние слова на ветер не швыряют. Последние слова для Бога берегут.

Алексей Решетов

 

Буває, випадково зачепиш струну на гітарі, і вона потім ще довго бринить у порожній кімнаті, викликаючи у вас якісь почуття жалю за чимось, сум за нереалізованими сподіваннями, шкоду за тим, що вам не вдалося зробити щось гарне і приємне для дорогих вам людей… Про це геніально розповів нам Антон Чехов у своєму шедеврі — п’єсі "Вишневий сад".

Саме про це подумалося, коли я доторкнувся до кримінальної справи Чвалінського Владислава Адамовича, яка зберігається в Державному Архіві Запорізької області. Кілька десятків пожовклих документів скупо розповідають про талановиту людину, яка була вирвана з нормального, творчого життя і кинута у пекло, яке створили під дахом НКВС лицарі революції.

Владислав Адамович народився 14 січня 1907 року в селі Сичавка Комінтернівського району Одеської області в сім'ї поляків, яких колись виселили на південь України після чергового повстання в Польщі проти російського царату.

Під час арешту 28 вересня 1937 р. у нього вилучили дипломне посвідчення № 744 від 9 вересня 1931 року про закінчення Одеського художнього інституту. Здобувши освіту, він став працювати (1931 — 1937 рр.) художником-постановником театру ім. М. Заньковецької.

Пройшло сімдесят років з тих пір, і знайти людину, яка б могла щось розповісти про Владислава Адамовича, важко.

Та мене не покидало відчуття, що пожовклі сторінки справи заговорять, і ми почуємо далекий голос людини, яка жила повним, творчим життям, і тому я раз за разом перегортав документи, прислухаючись до далекої, невиразної мелодії чужого життя.

Ось постанова запорізького прокурора Малишевського від 27 вересня 1937 року про те, що Чвалінський Владислав Адамович провадить активну контрреволюційну роботу, спрямовану проти існуючого ладу. Ось ще один документ — Постанова про прийняття справи до провадження слідства — тут вже звинувачення більш конкретне і небезпечне: художника підозрюють у зв'язках із польською розвідкою.

Потім у справі зберігаються протоколи п'ятьох допитів: 19 жовтня 1937 р., 29 жовтня 1937 р.,19 листопада 1937 р., 22 листопада 1937 р. та 26 листопада 1937 р., на яких Владислав Адамович рішуче відкидав усі звинувачення, йому пред'явлені.

Тим не менше слідчі написали обвинувальний висновок, з якого виходило, що “…проведеним слідством факти контрреволюційної діяльності Чвалінського підтвердились."

Скільки я не гортав сторінки справи, ніде не побачив фактів контрреволюційної діяльності Владислава Адамовича, її просто не існувало в природі.

Тим не менше 20 грудня 1937 року (менше ніж через три місяці) НКВС СРСР і Прокурор СРСР (так звана позасудова двійка) присудили тридцятирічну людину до розстрілу. Вирок виконаний 3 січня 1938 року. Швидше за все у Запоріжжі.

Обірвалася натягнута струна життя і бринить вона з тих пір, нагадуючи про себе і викликаючи почуття жалю за змарнованим життям…

І ось, в десятий раз перегортаючи справу, я наштовхнувся на слова колеги Владислава Адамовича, художника Юрія Стефанчука, з яким він працював у театрі: “Як людина він був дуже скромний і сором’язливий…”.

І я побачив перед собою Владислава Адамовича, відчув його особистість, зрозумів його глибинні поштовхи думок і вчинків. Мені стало ясно, що така людина, яка була віддана своїй справі, якого поглинула творчість, і жив у мерехтливому царстві художніх образів, які він малював в театрі, не могла признати всієї тієї дурниці, яку йому навішували спритні слідчі.

І я тоді переглянув нечисельну літературу, присвячену театрам, які до війни працювали в Запоріжжі. Це театр ім. М. Заньковецької, зараз він знаходиться у Львові, і запорізький театр ім. М. Щорса, тепер це ім. В. Магара.

У книжці В. Гайдабури "Театр ім. М. О. Щорса" (К.,"Мистецтво",1979 р.) в розділі “Репертуар театру імені М. О. Щорса" під роками 1933 — 1936 згадується чотири спектаклі (“Суд" В. Кіршона, "Загибель ескадри" О. Корній­чука, "Боягуз" О. Крона та "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького), які оформляв Чвалінський.

У книзі "Заньківчани. Львівський державний ордена Трудового Червоного Прапора академічний український драматичний театр імені М. 3аньковецької" ("Мистецтво, Київ, 1972 р.) під роками 1934 — 1937 теж чотири згадки про спектаклі, оформлені В.А. Чвалінським: "Майстер часу" І. Кочерги, "Ваграмова ніч" Л. Первомайського, "Платон Кречет" О. Корнійчука та "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького.

Тобто, за 1933 — 1937 роки художник оформив вісім спектаклів. Плідна праця! Працював він з талановитими режисерами Іваном Богаченком, Василем Харченком, Федором Гамалієм, Михайлом Тинським. Поруч з ним працювали театральні художники Юрій Стефанчук, Федір Нірод, Ю. Бомко, режисер Володимир Магар.

Його життя так гарно починалося в сузір’ї яскравих талантів! Наприклад, його товариш Юрій Стефанчук працював в театрі ім. М. 3аньковецькоі до 1965 року. П’єса Я. Райніса "Вій, вітерець!", яку він оформляв, йшла на сцені у 1965 — 1966 театральному сезоні. Значить, і Владислав Адамович міг до цього часу працювати…

В 1956 році, після XX з'їзду КПРС, мати художника, Антоніна Юліанівна, звернулася із Кіровограда, де вона мешкала, з листом до Ворошилова, щоб реабілітували її сина. Та вже нові унтери Пришибеєви відмовили 81-річній матері…

Коли я наштовхнувся на її лист у справі, знову почув десь далеко-далеко тихий стогін скрипки, вона звідкілясь шепотіла мені про стомлене материнське серце, про безсонні ночі, коли згадувалось життя сина, яке так швидко промайнуло перед нею… Ось його перший крок… а ось він йде до школи в перший клас… а ось він вже її закінчує… а це

він поїхав до Одеси поступати в інститут і повернувся звідти щасливий — поступив! А потім, після закінчення, поїхав у Запоріжжя працювати разом із молодою дружиною… І… все… Якби знала, не пустила б його у те місто… Виспівує скрипка та так жалібно, ось-ось…. і розчинеться серед інших звуків…

І тут згадую, що з одним із режисерів, з яким працював Владислав Адамович, зустрічався і я. Це був Іван Васильович Богаченко. Він тоді, у 1981 році, здав у наш музей історії Запорозького козацтва на острові Хортиця свої матеріали.

Кілька разів я його бачив біля кас в музеї. Невеличкий на зріст, з пишними вусами, біля 80 років. Він про щось гомонів з моїм колегою, Віктором Микитовичем Єпіхіним, який, власне, його знайшов і умовив здати матеріали до музею.

Хто б тоді міг подумати, що доля створює таку рідкісну можливість порозмовляти з ним про його колегу, художника Чвалінського! Та я тоді, на жаль, нічого не знав про Владислава Адамовича…

Тому і не відпускає мене ота сумна мелодія скрипаля, яка схлипує-плаче на самому видноколі мого життя… І буде завжди плакати — жалітися, поки будуть люди…

              

                                                                    Українські африканці

Видатний український історик і політичний діяч Михайло Грушевський висловив колись парадоксальну думку. Якщо виселити все населення України і заселити її африканцями, то через 500 років всі вони стануть українцями.

Тобто, на людей, які не мають ніякого відношення до історії, культури, мови України, впливає, чи буде впливати, той оточуючий світ, що широко розіллявся навколо. Земля, неозорі краєвиди наші, джерела, струмки, річки та річечки, широкий шлях за селом, що котиться у невідомий світ, тополя біля дороги і місяць, який заплутався у її вітах, далека могила, що бовваніє десь у степу, а на ній  кам`яна баба, що розмовляє з вічністю.

Все це оточує тебе, звертається до твоєї душі і ти непомітно для себе стаєш отою особистістю, яка прийшла у світ і зветься українцем. А якщо додати до цього, що тебе оточує твій народ, який споконвіку розмовляє на співучій, мелодійній мові, розповідає тобі різні історії про козацтво, Запорозьку Січ, Хортицю, а до того ти сам побачив їх на картинах художників та прочитав у творах Гоголя чи когось іншого з наших класиків, то в тебе все це збільшується у кілька разів і цей процес прилучення до феномену України, до повернення до батьківських цінностей відбувається ще швидше і завжди.

Подібне відбувалося і зі мною і багатьма моїми сучасниками і буде відбуватися, не маю ніякого сумніву в цьому, і з майбутніми поколіннями, поки Україна не стане твердо на державницький  шлях і щоб не казали там на сучасних дорогах метикуваті можновладці.

Прийде і до них або до їхніх дітей та осяйна мить, коли вони спотикнуться об пісню Івасюка чи когось іншого, або об книгу Миколи Гоголя «Тарас Бульба», як це було не з одним поколінням українців.

І тут я хочу нагадати про долю його родича, українського письменника Юрія Яновського, який теж пройшов цей шлях.

В нього була надзвичайна мати, проста селянка Марія Мусіївна, яка мала добру, як на той час, освіту і незважаючи, що після одруження, була обтяжена сімейними справами і нелегкою сільською працею, навчила свого первістка читати і писати, з її вуст він уперше дізнався про безсмертних героїв гоголівського «Тараса Бульби», духом якого сповняться згодом його «Чотири шаблі» та «Вершники».

Але про те, що Юрій Яновський  дотичний до велетня світової літератури не можна було про це ніде ні прочитати, ні почути. Та в останні роки всілякі перешкоди та заборони для дослідника впали і якщо маєш наполегливість, то можна вийти на розв`язання багатьох питань в історії та літературі.

Відомо, що один із сподвижників Богдана Хмельницького, кальницький полковник, наказний гетьман, який відстоював незалежність України — Остап Гоголь, мав сина Прокопа, який, у свою чергу, теж мав сина Івана. Той Іван, щоб стати польським шляхтичем, бо частину України була тоді під Польщею, поміняв своє ім`я та прізвище, став Яном Яновським.

В свою чергу, його син Дем`ян, священик на Лубенщині, відновив своє прізвище і став називатися Гоголь -Яновський. Син Дем`яна, Панас, секунд-майор Миргородського полку, мав в свою чергу сина Василя, а вже син Василя, Микола, і є отой самий знаменитий наш письменник Микола Гоголь.

А брат Дем`яна Гоголя — Яновського, Кирило, залишив собі тільки прізвище Яновський і всі наступні покоління, в тому числі і Юрій, майбутній письменник, були тільки Яновські.

Ось так було в нашій історії, записувалися поляками, росіянами, міняли прізвища і імена, а приходив час, як помітив Михайло Грушевський, і люди поверталися до своєї нації, як це відбувалось, відбувається і буде відбуватися з усіма, хто ходить по нашій землі, чує наші пісні, читає книги наших класиків, і починає співпереживати усім нашім героям, думам і легендам, становлячись українцем.

          18.06.2010р.    

              

                                      «…Уничтожен, путем выливания на землю».

Коли ще працював у групі «Реабілітовані історією», то одного дня наштовхнувся на справу людини, яка волею обставин під час війни опинилася в нашому місті.

Мова йде про Тюміна Віктора Яковича, одного з багатомільйонних учасників війни. Народився він у 1911 році в селі Степуріно Павлопосадського району Московської області. 23 червня 1941 року, на другий день війни, був призваний до армії. Воював в 446-му окремому протитанковому полку. Але вже 26 вересня 1941 року потрапив у полон на території Полтавської області.

Як він опинився в нашому місті, зі справи не зрозуміло, але в Запоріжжі він пристав до однієї жінки, Ганни Матвіївні, навіть встигла у них з`явитися їхня спільна дитина, дочка Лідія.

17 жовтня 1943 року, на третій день звільнення Запоріжжя від німців, він був заарештований і запроторений до табору для перевірки. Що насторожило компетентні органи?

Виявляється, в період окупації з травня місяця 1942 року по липень 1943 рік оцей Тюмін працював їздовим у німецькому шпиталі. Нічого не проминає повз пильне око органів НКВС!

З протоколів допитів видно, що Тюмін у вирі подій, які з шаленою швидкістю проносилися навколо нього, розгубився і потрапив у полон. І тепер повинен був доводити свою безневинність перед людьми, які нікому і нічому не вірили. Навіть собі.

Переді мною була нічим не прикметна справа простої людини, яка опинилася не там і не в той час, де треба було бути. Але в ній збереглися документи, які розповідають про досить кумедний момент в цій зовсім не веселій історії.

При затриманні Тюміна був складений протокол про вилучення у нього під час арешту його особистих речей. Ось він:

                                                            ПРОТОКОЛ

                                     Задержания и личного обыска

             Октября 17 дня 1943г. г. Запорожье

Я ст. ОУполномоченный ОУР УМ УНКВД по Запорожской области мл. лейтенант милиции Везюк сего числа задержал гр-на назвавшегося по фамилии

                                                        Тюмин Виктор Яковлевич 1911г. рождения

При задержании и личном обыске обнаружено и отобрано:

1.Часы карманные марки ЗИМ   1(один)

2. Часы 1-го Киров. госзавода 7 кам.   1(один)

3.Перочинных ножа     2(два)

4. Разных фотокарточек       6(шесть)

5. Пропусков выданных немецким комендантом         2(два)

6. Справок на имя Тюмин В.Я.    2(две)

7. Дениг советских       20 рублей  (двадцать рубл.)

8. Дениг нимецких 190 рубл.  (сто девяносто руб.)

9. Бритва одна   1.

10.Одна литра водки.

Больше ничего не изъято и не отобрано

                                                                             Роспись     зад. Тюмин         (підпис)

Протокол обыска произвел ст. о. уполномоченный ОУР мл. лейт. милиции Везюк   (підпис)

                                     ДАЗО, Фонд Р- 5747, оп.3, спр. 9695, арк..3.

                      Документ наводиться без скорочень і виправлень.

                      Коли майже через місяць Тюміна  передавали у тюрму, то був складений новий протокол, по якому секретар тюрми, якійсь Генін, перерахував знову те, що передавали разом у буцегарню. Ось цей документ:

                                                                      АКТ

1943 года ноября 13 дня я секретарь тюрьмы №1 Генин ст. лейт. милиц. Некрасов составили настоящий акт в том, что вещи принадлежащие заключенному Тюмина Виктора Якович отобранные при задержании 17/ Х – 43 ОУР приняты на хранения в тюрьму №1 следующие вещи: 1) часы карманные «ЗИМ» за №171265  2)часы карманные «Кирова» за №31786  3) перечинных два ножа  4)бумажник черный кожан. старый один,  5) «украинск» рб сто девяносто  6) советск  денег рб двадцать  7) бритва «труд»  одна 8) фотокарточек шесть штук.

                    Примечание: двое часов без стекол, часы «Киров» неисправные.

                      Выше перечисленные вещи

                                           Принял – підпис        Генин

                                           Сдал   — підпис           Некрасов

                      Перечисленные вещи записано правильно    заключен.  – Тюмин    підпис

                       ДАЗО, Фонд Р-5747, оп.3, спр.9695, арк.7.

                       Документ наводиться без скорочень і виправлень.

                       Майже через двоє діб, хтось пильний додивився, що є невеличка різниця, але дуже суттєва(!), між обидвами документами. Десь зникла ціла пляшка самогону! І прийшлося оперуповноваженим, які затримували Тюміна, писати пояснення, куди вони поділи оту посудину.

                       В справі зберігся і цей документ:

                                                                        АКТ

                        1943 года ноября 15 дня гор. Запорожье

                        Я ст. опер. упол. ОУР УМ НКВД по Запорожской области ст. лейтенант мил. Некрасов совместно с сотрудниками ОУР ст. лейтенантом мил. Сафонова и ст. опер. уполномоченного Гришина составили настоящий акт о нижеследующем:

                        17 ноября (так в документі, потрібно – октября —  В.Ш.) 1943 года при задержании гр-на Тюмина Виктора Яковлевича было изъято при личном обыске один литр самогона, который после изъятия был уничтожен, путем выливания на землю. На что и составлен настоящий акт подленник настоящего акта приобщить к следственному делу обвиняемого Тюмина В.Я.

                                         Ст, опер.упол.   підпис (Некрасов)

                                          Понятые:  1.      Підпис нерозбірливий.

                                                  2.      Підпис відсутній.                                                                                                                      

                                  ДАЗО, Фонд Р-5747, оп.3, спр. 9695, арк. 18.

                                  Документ наводиться без скорочень і виправлень.

                      Але хто їм повірить, що вони саме так зробили! Звичайно, ні. Знаємо наші звичаї! Її просто випили, а коли до оперуповноважених пристали з вимогою пояснень, то написали отой кумедний акт, мовляв «…был уничтожен, путем выливания на землю».

                      Ніхто їм, звичайно, не повірив. Але робити нічого, підшили акт у справу. Так він там і зберігся для історії.

                      В справі ще є постанова слідчого, якогось Філіппова, про передачу арештованого  Тюміна в спецтабір НКВС УРСР №258 в місті Харкові для подальшої фільтрації. Оце, мабуть, і все про цю людину.

                      Куди він після подівся, чи в діючу армію( скоріше за все), відмолювати кров`ю свої «гріхи» перед Батьківщиною, чи в тюрму або на шахти – невідомо. Справа завершується розпискою Тюміна від 6 січня 1944 року про отримання усіх речей, вилучених у нього під час арешту.

                      Промені прожектора історії на хвильку висвітлили цю звичайну людину у історичний, переломний час і ми таким його і запам`ятаємо на роздоріжжі подій, на які він випадково вийшов.

                      Але навіть у таких тяжких обставинах є місце для доброго гумору. Згадайте оту пляшку горілки, посміхніться і побажайте оцій простій людині перебороти важкі обставини в які він потрапив і залишитися живим. Бо десь у Запоріжжі чекала його донька Лідуся.

                       04.04.2010р.                                                           

 

                Відступництво з Леніним

       Цей філософ, мабуть, чи не перший у світі дав вичерпну характеристику Леніну і створеній ним пролетарській державі.

       Мається на увазі російський філософ Микола Бердяєв (1874-1948рр) і його праця «Истоки и смысл русского коммунизма», яка вийшла у світ у 1937 році в самий розгул сталінських репресій. І з тих пір широкий загал читачів міг з нею ознайомитися. Але там, де вона була найбільш необхідна, на території Радянського Союзу, вона була заборонена, як і інші твори філософа. Майже невідома вона і сьогодні.

       Коли ми в умовах тоталітарної цензури та загального доносительства напомацки в глухій тиші та повній темряві намагалися зрозуміти хто ми і що відбувається навколо нас, виявляється, була людина, яка достеменно встановила, як виник Радянський Союз і проаналізувала у своєму творі стан речей в пролетарській державі.

       І коли з падінням тоталітарного монстра багато авторів у бувшому радянському Союзі почали писати про історію виникнення радянської системи та їхніх лідерів, то фактично вони повторювали свого попередника, іноді навіть не здогадуючись про його існування. І шкода, що за двадцять років існування незалежної української держави ніхто не зміг перевидати цей твір і довести його до усієї громадськості, можливо, що тоді не так гучно репетували б на усіх політичних перехрестях оці сучасні комуністи зі своїм набридливим встановленням пам`ятника Сталіну.

       Його характеристика Леніна об`ємна і водночас досить несподівана. Він підкреслює, що Ленін поєднував в собі крайній максималізм революційної ідеї тоталітарного революційного світогляду із гнучкістю та опортунізмом у засобах боротьби та в практичній політиці. Тому він і переміг.

       Ленін не теоретик марксизму, як Плеханов, а теоретик революції. Все, про що він писав, було тільки розробкою теорії і практики революції. Що відволікало від цього, Ленін рішуче відкидав.

       Тип культури Леніна був невисокий, багато чого було йому недоступне і невідоме. Він багато читав, багато вчився, але в нього не було широких знань, не було великої розумової культури.

       Ленін не демократ, він встановлює не принцип більшості, а принцип підібраної меншості. Він встановлює диктатуру навіть у філософії, вимагаючи диктатури діалектичного матеріалізму над думкою.

       Захопившись максимальною революційною ідеєю, він в кінці кінців втратив безпосередню різницю між добром і злом, загубивши пряме відношення до живих людей, допускаючи оману, неправду, насилля, жорстокість.

       І в підсумку, Микола Бердяєв робить досить несподіваний для багатьох радянських людей висновок, але вірний з наукової точки зору: ленінізм є вождізм нового типу, він висуває вождя мас, який наділений диктаторською владою. Цьому будуть наслідувати Муссоліні і Гітлер. Вже Сталін буде закінченим типом вождя-диктатора. «Ленінізм не є, зрозуміло, фашизмом, але сталінізм це вже дуже походить на фашизм», — вважає Бердяєв.

       До речі, Ленін був знайомий і з Гітлером і з Муссоліні. Збереглася картина художниці Емми Ловенштрамм на якій Ленін грає із Гітлером у шахи у Відні в 1909 році. А в якомусь листі до своєї знайомої Анжеліки Балабановій він пише їй: «Привет Бенитушке!»

       Це звернення підкреслює, що стосунки в них були досить дружні. Тут нічого поганого немає, але в тоталітарні часи вони випали із біографії вождя пролетаріату.

       Що ж створив Ленін на території бувшої російської імперії? І на це питання Микола Бердяєв відповідає у своєму творі.

       Більшовики створили поліцейську державу, за засобами управління дуже схожу на стару царську державу. При соціалізмі відімре всяка демократія. Бо диктатура пролетаріату, тобто диктатура комуністичної партії, означає державну владу, яка є більш сильна і деспотична, ніж в буржуазних державах.

       Народ поставлений в кріпосну залежність по відношенню до держави. Комуністичний лад перехідного періоду є лад кріпосний. Найвищою цінністю признається не інтереси робітників, не цінність людини і людської праці, а сила держави, його економічна міць.

       Сталінізм, тобто комунізм періоду будівництва, перероджується непомітно в своєрідний російський фашизм. Йому властиві усі особливості фашизму: тоталітарна держава, державний капіталізм, націоналізм, вождізм, і, як базис, — мілітаристична молодь.

       Радянська держава є єдина у світі послідовно, до кінця, доведена тоталітарна держава. Але, підкреслює Бердяєв, одного Ленін не передбачив. Він не побачив, що класове гноблення може прийняти абсолютно нові форми, не схожі на капіталістичні.

       Диктатура пролетаріату, посилюючі державну владу, розвиває могутню бюрократію, яка охоплює, як павутиння, усю країну і усе собі підпорядковує. Ця нова радянська бюрократія, більш сильніша, ніж бюрократія царська, є новий привілейований клас, який може немилосердно експлуатувати народні маси. Що і відбувалося в країні.

       Тому Бердяєв робить висновок: російський комунізм є явище цілком з`ясоване, але пояснення не є виправданням.

       Нечувана тиранія, яким являє собою радянський лад, підлягає моральному суду, скільки б її не пояснювали.

       Матеріалістичний чи атеїстичний комунізм або приречений на невдачу та загибель, або на створення суспільства, подібного до механізму, в якому вже не можна розпізнати людську істоту. Бо людина повинна відрізнятися від людини тільки своїми особистими якостями, а не своїм соціальним чи класовим станом.

       Що можна сказати після ознайомлення з ідеями філософа? Що майже ціле століття завдяки Леніну і його ідеям ми тупцяємось на місці і навіть сьогодні, на двадцятому році незалежності не змогли звільнитися від його впливу і рушити туди, де вже давно перебуває усе вільне людство. Хоч і робимо непевні кроки в тому напрямку, але все якісь нерішучі і вибираємо наших проводирів, які недалеко відійшли від Леніна чи Сталіна.

       Але ми не повинні забувати жодного з тих, хто був знищений цією страшною тоталітарною системою, «вічно молодим марксистсько-ленінським вченням». Всіх тих, хто загинув у ГУЛАГу від Соловків і до Магадану. В тюрмах України і в «Сибири неисходимой», в Казахстані і в Карелії. І серед них мого діда, Григорія Васильовича, на Північному Уралі, в Чердині, бо не хотів вступати у колгосп. І іншого мого діда, Франтішка Лінца, бо мав на весь Крижопіль Вінницької області єдиний цегляний будинок. Моя бабуся, Марія Василівна, не пережила арешт свого чоловіка і померла молодою, у сорок вісім років. Коли дід повернувся після війни з таборів, він цьому не хотів вірити.

       А коли мій батько приїхав додому, у село Федорівку Кіровоградської області, то сусіди попередили:

       — Тікай, Ваню, арештували твого батька і за тобою приходили.

       І він зимою, у хугу, йшов 10 кілометрів до найближчої станції, щоб сісти на потяг і втекти. Це було у 1929 році, «год великого перелома». А в 1937 році вже по всій країні боролися із «ворогами народу», серед яких опинився і мій дід, Франтішек Лінц, бо мав єдиний на все містечко цегляний дім, в якому з 1937р. і по сьогоднішній  день розташована районна міліція.

       Коли мамі сказали, що завтра вранці будуть вести з тюрми на станцію арештантів, то вона з чоловіком, моїм батьком, вже були на вулиці, по якій повинні були вести її батька. І дійсно, тільки сонце піднялося над обрієм, а їх вже повели з тюрми.

       Мама згадувала, що арештантів було так багато, що вони йшли тісними шеренгами по всій вулиці. Мама гукала: «Тато! Тато!» і злякалася, що його не побачить. А мій батько його побачив, схопив у мами сидір і кинув дідові.

       Звідки вони набрали у такому маленькому містечку так багато «ворогів народу»?

       А потім накотиться на людей ще страшна війна 1941-1945 років. Щось дуже багато людських жертв для цього експерименту.

       І тому, якщо відкинути убік великодержавні думки Бердяєва, то в іншому він був точний до дрібниць. Тому можна повторити услід за філософом, що російський комунізм є явище цілком з`ясоване, але його пояснення ніяк не може бути виправданням.

       Федір Достоєвський у свій час влучно сказав, що «яка б гармонія у майбутньому не була, вона не може бути куплена ціною безневинної жертви хоч би однієї людини». А більшовики не зупинилися перед мільйонами жертв заради «світлого майбутнього», яке так і не змогли побудувати, бо, як довів Микола Бердяєв, це неможливо за визначенням.

02.02.2012р. – 04.02.2012р.

 

                                                Віра Холодна: відома і невідома

                                                                                          Ваши пальцы пахнут ладаном,

                                                                                          А в ресницах спит печаль.

                                                                                          Ничего теперь не надо нам,

                                                                                          Никого теперь не жаль…

                                                                    И когда весенней вестницей

                                                                    Вы пойдете в синий край,

                                                                   Сам Господь на белой лестнице

                                                                   Поведет вас в светлый рай…

 

                                                                                                                                  Александр Вертинский

      Я сиджу над чистим аркушем паперу, шукаючи такі особливі слова, щоб доторкнутися ними до Вашої душі і вона, почувши їх, забриніла б до мене у відповідь.

      Хочу розповісти Вам про долю особливої людини, яка на початку минулого століття з`явилася на обрії людської зацікавленості, піднялася на недосяжну висоту мистецтва і любові пересічних громадян, об`єднаних невідомим тоді ще і загадковим кіно, затрималась там на  якийсь дивовижно невеликий час і раптово згоріла, зникаючи назавжди у чорному небі безвісті.

      Мова йде про актрису німого кіно Віру Василівну Холодну (1893 – 1919). Зразу хочу попередити читача, що буду намагатися розповісти про знамениту актрису німого кіно щось таке, що не увійшло у офіційні довідники, різні наукові статті та біографічні матеріали. Постараюся пояснити дивовижну долю цієї непересічної особи, білі плями, пов`язані із її життям.

      І перше, що викликає підозру, це те, що у багатьох довідникових виданнях її називають, даю мовою оригіналу, «знаменитой российской актрисой немого кино». Дійсно, знаменита, дійсно, актриса, дійсно, німого кіно, але чому російська? Тільки тому, що почала свою кар`єру у Москві? Якби вона розмовляла на екрані російською мовою, то тоді ще якось можна було б погодитися, та й то це ще під питанням, а так, чому?

      Походження актриси нам дає відповідь на це питання. Вона народилася 5 чи 9 серпня (точно не з`ясовано) 1893 року в Полтаві у сім`ї Василя Андрійовича Левченка, який належав до старовинного козацько-старшинського роду, що бере свій початок від Івана Левченка з ХУІІ століття, про що написано у знаменитій книзі В.Лукомського та В.Модзалевського «Малоросійський гербовник» (стор.93).

      Там же приведений герб роду Левченків. Приведемо і ми, бо це має безпосереднє відношення до нашої героїні. Даємо мовою оригіналу: «Щитъ: въ красномъ поле белый грифъ. Нашлемникъ. Возникающій влево грифъ, предшествуемый трубою. (Грифъ)».

      ЇЇ батько, корінний полтавець, закінчив словесне відділення Московського університету, мати – Олександро-Маріїнський інститут шляхетних панн. Сім`я жила щасливо і дружньо. Батько викладав у рідній Полтаві, а мати виховувала дітей, Віру, і ще двох молодших, Надію та Софію.

      Коли Вірі було усього двоє рочків, помер дідусь, і сім`я переїхала до Москви на постійне мешкання. Як написано у біографічних статтях, тому, що бабуся залишилася одна. Ну, подібне відбувається часто і в наші дні. Коли хтось із батьків залишається один, то діти забирають його до себе. А тут вийшло трошки інакше, бабуся належала до аристократичного роду і наказала дітям приїхати жити до неї.

      Так у два роки Віра Левченко стала москвичкою. Тут дуже скоро вона вступила в балетне училище Великого театру, але через рік мусила його залишити, бо бабуся-аристократка була категорично проти такого заняття онуки:

      — Ми належимо до таких аристократичних сімей, що не можемо майже голими танцювати на сцені! Це непристойно!

      Але занотуємо собі, що аристократичність, інтелігентність, тактовність та імпозантність, у молодої Віри природжені. Їй не треба було це виховувати у собі, вони були в неї від самого народження. Це був стан її душі.

      Дівчина вчилася у гімназії і одночасно відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру. Тобто, навчаючись у гімназії Віра ще брала уроки гри на сцені. Вона ходить на виставки, концерти, вміє грати на фортепіано, як кожна дівчина її кола.

      Але тут відбувається подія, яка повністю перевертає її життя. У 1908 році в Москву приїхала з Петербургу найпопулярніша тоді в Росії актриса Віра Комісаржевська. Вона грала у виставі про кохання «Франческа да Ріміні» за драмою Габріеля д`Аннунціо. Від гри Комісаржевської у цій виставі Віра була у захваті.

      Виявляється, треба на сцені не грати, а жити на ній. Комісаржевська жила. Ходила, сиділа, промовляла, дихала, їй було боляче, вона закохувалася, плакала, ненавиділа, одним словом, була справжньою людиною, одною з тих, хто сидів у залі, приголомшений її грою. Віра була під таким враженням від гри актриси, що кілька днів навіть не чула нічого, коли до неї зверталися. І перелякані домашні викликали до неї навіть лікаря. Той сказав, що в неї дуже тонка психічна організація і порекомендував для її укріплення займатися спортом.

      Трохи пізніше вона побачила  данську актрису Асту Нільсен у фільмі «Безодня» (1910р.). Вона грала так само як Комісаржевська. І Віра зрозуміла, що не помилилась. Так для неї стало все зрозумілим. Не грати, а жити! Але це сталося з нею тоді, коли вона сама прийшла у синематограф.

      А зараз, у 1910 році, вона закінчує гімназію. І на випускному балі знайомиться із молодим юристом Володимиром Холодним. Молоді люди справляють один на одного невідпорне враження і незабаром вони одружуються. Хоча їхні сім`ї і були проти цього раннього шлюбу. Але молодість і кохання перемогли!

      У 1912 році у подружжя народилася доня – Женя. Пологи були важкі, і лікарі попередили, що їй не можна народжувати знову, принаймні у найближчі роки, тому подружжя взяло на виховання ще одну дівчинку, Нонну, племінницю Володимира, щоб у Жені була сестричка.

      Віра не пропускала з чоловіком жодної вистави, а також ходила з ним і на популярний в той час синематограф. Вже тоді вона користувалася увагою з боку знайомих, друзів, просто незнайомих людей. Темноволоса красуня з ніжною білою шкірою, великими сірими очима і надзвичайно густими і довгими віями, вона зазирала вам у душу і від цього, здавалося, мінявся увесь світ навколо вас і ви раптом відчували, що вже не можете так жити, як жили до зустрічі із нею.

      Віра любила у себе приймати гостей, вона організовувала вечори, на які сходилися художники, поети, письменники, музиканти. До неї приїжджали Бальмонт, Леонід Андрєєв, Андрій Білий, Юргіс Балтрушайтіс, Борис Зайцев.

      Тут треба трохи більше розповісти про її чоловіка Володимира Холодного. Він був із відомої талановитої сім`ї українських патріотів, хоча про це і не дуже розповідали російські, а потім і радянські дослідники. Але і зараз, вже в нових умовах, можна було б більш докладніше розповісти про чоловіка Віри Холодної, його оточення.

      У Володимира було ще три брати (а може, й більше! Хто знає?), Олексій, відомий на той час музикальний критик, був на весіллі у брата, Микола (1882-1953), відомий український ботанік, фізіолог, мікробіолог, академік. Сьогодні інститут ботаніки АН України носить його ім`я.

      Іще один брат Григорій (1886-1938), теж вчений, був секретарем заснованого у Москві Грушевським Українського видавничого товариства. Згодом переїхав до Києва, викладав у старших класах Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Був головою «Просвіти» у Чернігові. Працював в інституті Української Наукової Мови, згодом очолював його. В 1929 році був звинувачений у належності до Спілки Визволення України і засуджений до восьми років позбавлення волі. В 1938 році розстріляний.

      Ось таке оточення було у Володимира і його молодої дружини, про яке мовчать усі дослідники життя Віри Холодної.

      Коли почалася перша світова війна, Володимир пішов на фронт. Вірі, а на плечах у молодої дружини були діти, молодші сестри та мати, батько помер, коли Вірі було десять років, треба було думати, як їх усіх утримувати.

      І ось тут несподівано наступив для Віри Холодної її зірковий час!

      В Європі палахкотить перша світова війна, чоловік на фронті, на плечах молодої 22-річної особи велика сім`я. Щось треба робити, щоб прокормити всіх. І Віра приймає рішення: йти в артистки кіно, воно допоможе їй вирішити усі проблеми. А далі все відбувається, як в якомусь фантастичному сні. Молода красуня потрапила до режисера В.Гардіна, він був вражений її красою, але коли вона попросила у нього якусь роль, він промовив:

      — Нам потрібні артистки, а не просто красуні!

      Але незнайомка продовжувала мовчки стояти перед ним, не зводячи з нього своїх очей. І тут наче хтось шепнув Гардіну: «Не відпускай її!» І він написав записку режисеру Євгену Бауеру. І ця записка вирішила долю їх усіх.

      Вже після перших фільмів, які зняв Бауер («Песнь торжествующей любви» та «Пламя неба» — 1915р.), Віра Холодна загіпнотизувала усю країну. Заради того, щоб подивитися на неї, люди витримували великі черги.

      Кожний фільм з нею був приречений на успіх. Закордонні режисери,  російські кіно ділки пропонували їй великі гонорари, щоб вона погодилася знятися у їхніх проектах.

      Успіх у глядачів був шалений, у Харкові, наприклад, вони зірвали усі двері в кінотеатрі «Ампір», розбили вікна, щоб тільки дістатися до залу. Прийшлося викликати кінних драгунів. Коли вона виходила з кіностудії , її зустрічав тисячний натовп, і вона терпляче стояла і всім роздавала автографи.

      Щось творилося неймовірне. Близькі, друзі, родичі, мати, сестри не могли зрозуміти, що відбувається. Їхня Віра, Вірунька, яка ось вона з ними, звичайна, може трохи мовчазна, і отаке виробляє із людьми! Не може цього бути, бо цього не може бути ніколи!

      А воно було, вчора, сьогодні, і, як не дивно, гарантовано відбувалося і завтра, наче у якомусь сні. Їхня дочка, сестра, подруга, просто знайома стала першою зіркою німого кіно у країні!

      Сама Віра Холодна теж дуже дивувалася несподіваній реакції людей. Вона перевдягалася, щоб ніхто її не міг впізнати, і з сестрою Софією їхали кудись на околицю Москви і в якомусь другорядному кінотеатрі дивилася на реакцію глядачів. Усе повторювалося, один до одного.

      «Не розумію, що з людьми!» — дивувалася Віра. А відповідь була проста. Віра на екрані не грала, а жила. З невловимою грацією вона поверталася на екрані і дивилася звідти на людину, що причаїлася у темному кінозалі і дарувала йому загадкову посмішку, йому, тільки одному йому, дарма, що зал повний і всі теж отримували від неї цю загадкову посмішку.

      Коли вона завмирала від почуттів, і не могла вимовити хоча б одне слово коханій людині, завмирав увесь зал, жінки починали схлипувати а чоловіки казали собі, що ніколи тепер вони нікого не скривдять, що допоможуть усім, хто в цьому нужденний.

      За час своєї раптової кар`єри (1915 – 1919) Віра Холодна знялася у 40 (в інших джерелах підкреслюється, що в 80) фільмах. І всі вони були прийняті глядачами на ура! На жаль, збереглося з них 4-5 фільмів і два уривка. Небагато. Іноді, з відстані часу, дивуєшся, як таке могло бути?! У країні, яка вела війну на фронтах першої світової війни, яка непомітно перейшла у громадянську і такий шалений успіх у глядачів!

      Думаю, мабуть тому, що людина завжди бажає щастя. І саме в цьому випадку воно, це щастя, вийшло до людей в образі жінки, яку уособлювала Віра Холодна, і емоції глядача однозначні: наздогнати, врятувати, пригорнути до своїх грудей. Ось що зробила з людьми Віра Холодна, і що, в свою чергу, зробило її знаменитою.

      Незабаром Віра Холодна стає законодавицею моди. Вона сама вигадувала собі моделі суконь, підбирала тканини, сама прикрашала капелюшки. Листівки з її зображеннями у різному вбранні випускалися величезними тиражами. Ну, і зрозуміло, що молоді жінки і дівчата зразу же беруть це собі на озброєння!

      Її фантазія виявлялася навіть у виборі парфумів: вона прямо на шкірі змішувала два аромати, «Троянд Жанміно» і «Кеши» Аткінсона – і у результаті виходив тільки їй властивий ніжний гіркувато-солодкий запах.

      Але, на жаль, громадянська війна у Росії вносить свої сумні корективи. Коли більшовики захопили владу у Петрограді та в Москві, то вищий світ, який не потрапив до рук більшовиків, спочатку втік до Києва а потім і до Одеси.

      Опинилася з ними і Віра Холодна з дочкою Женею, мамою і молодшою сестрою Софією. А чоловік з іншою дочкою, Нонною, сестрою Віри Надією залишився у Москві.

      І хоча вона продовжувала зніматися у кіно, але майбутнє було досить непевне, як і у більшості людей навколо неї. Та популярність в Одесі у Віри Холодної була така ж сама висока, як і скрізь. На її концерти приходили Котовський і Мишка Япончик, про якого казали, що він був закоханий у Віру Холодну. Але хто тоді не був закоханий у зірку німого кіно! Був закоханий і майбутній співак Олександр Вертинський, кар`єра якого тільки починалася. Це він у свій час привіз з окопів першої світової до Москви листа Вірі Холодній від чоловіка. Привіз, побачив і… закохався.

      Він написав кілька віршів, присвячених Вірі Холодній. Уривок одного з них я поставив епіграфом до статті.

      Вертинський, як і інші люди їхнього з Вірою Холодною кола, втік від більшовиків. Але не надовго. Йому прийшлося пізнати і гіркий хліб еміграції. Але це буде потім, а в 1919 році, на гастролях у Ростові він дізнався про раптову смерть Віри Холодної. Не хотілося вірити… А сталося ось що.

      8 лютого 1919 року Віра Холодна виступала на концерті на користь фонду професійного союзу театральних художників міста Одеси. В театрі було дуже холодно, глядачі сиділи у шубах, а артисти виходили у відкритих платтях. Мабуть, вона застудилася під час концерту. Після нього Віра Холодна захворіла. Лікар поставив діагноз – «іспанка», вірусний грип, кажучи сучасною мовою. В 1918 році в Європі від цієї хвороби, по різним даним, померло від трьох до шести мільйонів людей. Лікувати цю хворобу тоді не вміли. Хоча і зараз таке враження, що вона приходить собі, коли їй заманеться і йде теж тоді, коли захоче.

      Віру Холодну лікували кращі лікарі Одеси. Вона прохворіла вісім днів. Останні чотири дні і чотири ночі під вікнами стояв великий натовп. Щось було неспокійне і лякливе у мовчанні цих звичайно дуже балакучих одеситів. 17 лютого 1919 року вона померла. Під будинком Папудова, де вона вмерла, на Соборній площі, стояла вся Одеса…

      За бажанням родичів її повинні були поховати в Москві і тому Віру Холодну відспівали в Одесі та набальзамували її тіло, щоб відвезти в Москву. Але країною котилася громадянська війна і виїхати з Одеси було неможливо, тому Віру Холодну тимчасово поховали на Першому Християнському кладовищі, щоб потім, коли з`явиться можливість, відвезти до Москви і там перепоховати.

      Але новій владі було не до цього, у неї були більш важливі справи, а тут якийсь дріб`язок, бувша артистка…

      В 1931 році, коли на місці кладовища створили парк ім. Ілліча, могила Віри Холодної загубилася, як і загубилася могила Льва Пушкіна, брата російського генія Олександра Пушкіна, який був теж похований на цьому кладовищі. Не пожаліли і гробниць одеського генерал-губернатора Воронцова і його дружини, яку оспівав у своїх віршах Олександр Пушкін, Єлизавети Воронцової.

      Як сказав у ті часи один відомий діяч країни: «Лес рубят – щепки летят!»

      Авторові цих рядків довелося бувати в парку ім. Ілліча, там ще на його території біля входу розмістився зоопарк, який завжди притягував до себе відвідувачів.

      Якось ми там прогулювалися із тіткою Женею і дядьком Едвардом. Мій дядько був любителем малювання, хоча робив це без великих успіхів. І той раз він тримав у руках олівця і цупкий лист ватману, збираючись наносити на нього якийсь краєвид парку.

      Уважно придивляючись до пейзажу, він сказав:

      — Тут була десь похована Віра Холодна!

      — Цить! – перелякалася тітка. – А то ще хтось почує!

      Я промовчав, але запам`ятав і прізвище і ім`я. Шкода, що не здогадався щось докладніше в них розпитати. Хоча швидше за все вони мені нічого б не розповіли.

      А після смерті актриси скоро стали розповсюджуватися чутки, що її отруїли. Бо дуже вона була на себе не схожа, коли її ховали. Щось насторожувало людей, вони не вірили поясненням, які розходилися навколо смерті актриси.

      Найбільш відомою версією, яка існувала у радянські часи, була та, що Віра Холодна «отруєна денікінською контррозвідкою за підозрою у зв`язках з більшовиками». Зрозуміло, що ця версія безглузда. Чому денікінська контррозвідка повинна десь ховатись і когось отруювати, коли в Одесі в цей час (лютий 1919 року) вона була при владі?

      Якщо вона когось підозрює, то просто їде за адресою, арештовує та розстрілює, якщо треба, як це відбулося майже в ті дні із Жанною Лябурб і її товаришами.

      Офіційна версія: померла від «іспанки». Але і тут є досить сильне заперечення. Останній випадок смерті від «іспанки» був зафіксований в Одесі в жовтні 1918 року за п`ять місяців до смерті Віри Холодної. Тобто, епідемії вже не було. А ми раніше писали про те, що вірусний грип приходить сам і сам потім йде собі.

      А в нашому випадку він пішов іще п`ять місяців перед хворобою актриси. Значить, це був не вірусний грип?

      І тут прийшов час згадати про книгу академіка В. Р. Файтельберга – Бланка «Одесса в эпоху ленинской и сталинской диктатуры», яку він написав у співавторстві з одеською журналістською Т. М. Колесніченко (Одеса, Видавництво «КП ОМТ», 2008р.).

Даємо розлогу цитату з книги мовою оригіналу: «Троцкому также принадлежит идея освобождения Одессы от интервентов путем подкупа Фрейнберга – начальника штаба французской армии, крупные суммы которому вручила знаменитая артистка немого кино Вера Холодная (в девичестве  Левченко). Правда, у меня возникает мысль, что убийство Веры Холодной было совершено по приказу Троцкого, которому не нужны были свидетели такого авантюрного финала, а также с целью пропаганды международной солидарности пролетариата при участии Жанны Лябурб и других коммунистов – интернационалистов Франции» (стор. 433).

      Коли взяти до уваги повідомлення академіка (до речі, далекого родича Леніна!), то тоді все становиться на свої місця. На жаль, актриса, далека від великої політики, випадково перетнулася з одним із найкривавіших диктаторів ХХ століття, і ця зустріч закінчилася трагічно для молодої актриси. Що їм до людини, навіть геніальної!

      Через два місяці чоловік Віри Холодної Володимир помер від тифу і туги за дружиною, а ще через місяць померла від черевного тифу її мати. Старша сестра Надія взяла опікунство над дітьми Віри та молодшою сестрою Софією. Потім вона вийшла заміж за болгарина чи грека і в 1923 році виїхала з дітьми в Болгарію.

      Софія залишилася в Одесі, взяла прізвище Холодної і стала балериною Одеського оперного театру, де танцювала з 1920 року по 1937-й. Насторожує тільки те, що рік якийсь неприємний, хоча за цим віком балерини вже припиняють танцювати. Вона ніколи не зраджувала пам`ять своєї сестри.

      Ось і підійшла до закінчення наша розповідь. Нам залишається тільки повільно перегортати сторінки її незвичайного життя і тихо радіти, що і ми прилучилися до постаті цієї дивовижної жінки і актриси.

                      02.10.2012р.                                      

 

                                                ДОЛЯ ЛЮДИНИ НА ТЛІ ЗАЛІЗНОЇ ЕПОХИ

      Читаючи обидві книги, які я замовив у Видавничому фонді ОУН у Києві (Юрій Шаповал, Вадим Золотарьов, Всеволод Балицький: Особа, час, оточення, Київ, «Стилос», 2002р., 408 стор., + 24с фото та Командири великого голоду: Поїздки В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932-1933рр. / За ред. В.Васильєва, Ю.Шаповала, — Київ, «Генеза», 2001р., — 399с.), я несподівано для себе вийшов на мого діда, Григорія Васильовича, селянина села Федорівка Добровеличківського району Кіровоградської області, який був  розкуркулений у 1930 році.

      Жила собі у цьому селі велика селянська сім`я, мій дід і моя бабуся та їхні діти, а мої дядьки та тітки, Олексій (помер дуже рано молодим у 18 років), Гаврило, мій батько Іван, Наталка, Ганна і самий наймолодший Трохим. Після революції отримали, як і всі навколо, землю, обробляли її і жили, задовольняючі потреби і свої і держави.

      А в 1930 році звалився на них соціалістичний Молох у вигляді свідомих більшовиків і почав заганяти у колгоспи, обіцяючи щасливе життя усім.

      Коли звернулися до мого діда, то він навідріз відмовився йти у колгосп, мовляв, чого шукати щось непевне, коли є надійний механізм: земля і наші роботящі руки.

      А в селі, коли взнали, що Григорій Васильович відмовився, то відмовилися всі вступати у колгосп, таким був високий авторитет мого діда. Він був людиною освіченою, з інших сіл до нього приходили люди і він усім читав листи та газети, які селяни приносили до нього.

      Я пам`ятаю, що приблизно у 1949 році ми їздили з батьками у Федорівку до своїх родичів, а там на той час жили тітка Ганна та дядько Трохим, мені було років 10, і я з мамою пішов до сільської лавки, то дядьки, які стояли біля лавки, подивилися на мене і сказали, що я дуже схожий на старого Григорія Васильовича. Що вони там помітили, не знаю, але я це запам`ятав.

      Позаяк мій дід зірвав важливий державний захід, то радянська влада поступила дуже просто: його розкуркулили. Мати розповідала, що діда помістили в якесь місце, де знаходилися подібні йому, називалося воно Вовча Яма (яка неприємна, зловісна назва!), можливо, це було десь на території району, не знаю.

      І тепер в книзі про одного із сатрапів Сталіна (1879-1953), Всеволода Балицького (1892-1937), читаю наступне: «Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. розкуркулені ділилися на три категорії: перша («контрреволюційний актив») – селяни, які брали участь в антирадянських і антиколгоспних виступах. Вони підлягали арешту, а їхні родини – виселенню у віддалені райони країни; друга – «великі куркулі та колишні напівпоміщики, які активно виступають проти колективізації». Їх разом із родинами виселяли у віддалені райони країни. Третя частина: куркулі, що розселялися в спеціальних селищах в межах тих самих адміністративних районів. У всіх куркулів конфісковувалися засоби виробництва, худоба, господарські та житлові будівлі, підприємства по переробці сільгосподарської продукції та запаси насіння» (стор. 124).

      Оця третя частина, — це про мого діда, Григорія Васильовича.

      Мені запам`яталося, що в один із приїздів у Федорівку ми з батьком пішли кудись на околицю села і він там довго стояв на якомусь місці. Зліва була купка фруктових дерев, наче залишки садка, потім відкрита площина, а за нею залишки фундаменту якоїсь будівлі.

      Запам`яталися батькові слова:

      — Тут колись стояла наша хата…

      Дід так і не звільнився від сталінських залізних ланцюгів, після Вовчої Ями він потрапив на Північний Урал, у Чердинь, де і помер. А бабуся Тетяна прожила ще десять років після діда і померла у 1941 році, усі їхні діти розбіглися хто куди. Старші діти, Гаврило і мій батько, студенти технікумів, повтікали з дому, дядько Гаврило на Північний Кавказ, батько у Вінницьку область,  дочки на цей час були заміжні, а самий молодший, Трохим, теж втік на Кавказ.

      Точно, як у Тараса Шевченка:

                                        …А ми

                                        Розлізлися межи людьми,

                                        Мов мишенята…

      Тепер, читаючи ці книжки, уявляєш усю трагедію нашого народу. Те, що видавалося 60 років світлим шляхом у майбуття, виявилося бандитським знищенням кращих людей українського народу.

      І серед тих мільйонів, хто загинув, був і мій дід Григорій Васильович.

      Радянська влада силою насаджувала колгоспний устрій. Це була мертвонароджена дитина, проіснував цей устрій до 1991 року і разом із радянською владою впав, бо з під палки так ніхто і не навчився працювати. Фактично з 1930 року і до кінця Радянського Союзу нормального життя в селі не було.

      І книга «Командири великого голоду» це підтверджує. Так, в серпні 1932 року хлібозаготівлі наражалися на спротив селянства. У відповідь рішенням Політбюро ЦК КП(б)У була припинена видача хліба на громадське харчування колгоспників. Усіх перекупників хліба притягали до судової відповідальності, щоб усунути їх з ринку. Перекупниками були селяни, які при нагоді купували кілька пудів збіжжя («Командири великого голоду», стор.31).

      На село у порядку партійного набору було надіслано 2347 працівників терміном на 2 роки (там само).

      Зверніть увагу, — почалося укріплення кадрів і продовжувалося воно до самого Горбачова, який теж постійно укріплював кадри. А треба було просто не заважати людям працювати на власній землі, як було до колективізації.

      Влада була настроєна рішуче. 30 жовтня 1932 року В.Молотов (1890-1986) в телеграмі Й.Сталіну написав, що припиняється продаж частини промислових товарів колгоспам та одноосібникам (стор.229).

      9 листопада надійшла у Харків директива ЦК ВКП(б) про вилучення всіх товарів з районів, які не виконували плану хлібозаготівель.

      18 листопада 1932 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б)У за участю В.Молотова було ухвалено постанову «Про заходи з посилення хлібозаготівель». Відповідно до неї 600 робітників – комуністів з промислових центрів бригадами по 3-4 особи відправляли до сіл, де є «куркульський саботаж…» (стор.36).

      Цим бригадам фактично дозволялося влаштовувати в селянських господарствах подвірні обшуки, забирати не лише збіжжя, а й усе продовольство (там само).

      Але цим влада не обмежувалася, саме в цей час почалася операція ГПУ, згідно з якою повинні були підлягати арештам 3525 осіб, здебільшого керівні сільськогосподарські працівники майже всієї України (стор.38).

      А на другий день В.Молотов віддав першому секретареві ЦК КП(б)У С.Косіору (1889-1939) розпорядження заборонити продаж у сільській місцевості сірників, солі, гасу (там само).

      На цьому він не зупинився, вже 21 листопада члени його комісії (М.Калманович, С.Саркісов (1898-1938рр), О.Маркевич, Кренцель) на чолі із ним, запропонували Політбюро ЦК ВКП(б) створити позасудовий орган, який утверджував смертні вироки у справах репресованих під час хлібозаготівель (там само).

      Тому не дивно, що вже на початку грудня 1932 року С.Косіор повідомив Сталіна, що за листопад і 5 днів грудня в зв`язку з хлібозаготівлями ГПУ заарештувало 1230 осіб, в тому числі 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 завгоспів і вагарів, 195 інших працівників колгоспів. До суду притягнуто 327 комуністів (стор.50).

      Всі ці репресії в республіці приводили до того, що влада вивозила скрізь всі колгоспні фонди, зокрема й насіннєві. Це загрожувало тим, що зерна на весняну сівбу 1933 року не залишиться. Тому ЦК КП(б)У 29 листопада 1932 року ухвалив рішення про неприпустимість вилучення всіх колгоспних фондів (стор.51).

      Це рішення викликало серйозне незадоволення в Кремлі і він добився його відміни. Фактично по селах України йшли постійні арешти і обшуки. Так, з 1 липня по 15 листопада у хлібозаготівельних справах було заарештовано 11 тисяч осіб, а з 15 листопада по 15 грудня – ще 16 тисяч (стор.54).

      Так званою «трійкою», яка була створена 21 листопада, були засуджені до розстрілу 108 осіб, справи ще на 100 знаходилися на розгляді (там само).

      Давайте тут зупинимося на мить і подумаємо, хто ті 108 осіб, яких караючий меч революції прирік на смерть. Це були такі самі, як мій дід, звичайні рядові жителі республіки, які мали нещастя мати іншу думку, ніж товариш Сталін та його троглодити…

      А далі що робилося. Подивіться! 26 грудня Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило пропозиції Л.Кагановича (1893 – 1991) і В.Балицького про висилку 500 селянських родин з Одеської області. Одночасно, на прохання С.Косіора, Сталін дозволив виселити 300 сімейств «куркулів» з Чернігівської області. 27 грудня П.Постишев (1887 – 1939) повідомив Сталіну про організовані ним масові арешти возіїв збіжжя на зсипні пункти в Дніпропетровській області.

      Цього ж дня Л.Каганович повернувся до Одеси, де провів нове засідання обкому партії. Були прийняті рішення про висилку 500 родин «саботажників» хлібозаготівель, а також 500 голів селянських родин. 50 виключених з партії комуністів відправляли у концтабір. 500 селянських господарств позбавлялися садиби а їхнє майно розпродавали (стор.57).

      Нічого собі, рідна радянська влада! Повибивала все, до чого доторкнулася її мускуляста рука. Тепер не дивно, що колгоспна система так ніколи і не оговталася.

      А репресії не вщухали. У січні 1933 року ЦК КП(б)У виступив з пропозицією вислати з 20-25 сіл районів, які відстали у хлібозаготівлях, 700 селянських родин. Керівникам українських чекістів К.Карлсону (1888-1938) та С.Реденсу (1892-1940) доручалось організувати висилку на Північ 700 «злісних елементів і куркулів» без родин.

      ЦК КП(б)У також мав скласти список 50 виключених з партії для негайного відправлення у концтабір.

      Ще попереду Освенціми та Заксенхаузени а наші ріднесенькі концтабори ось вони, працюють! Так хто випередив фашистів? Риторичне запитання.

      3 січня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло нову пропозицію ЦК КП(б)У про додаткову висилку на Північ 400 сімейств з Харківської області та 40 виключених з партії (стор.59).

      Це посилювало застосування репресивних заходів у республіці. Якщо в грудні 1932р. за відмову від здавання хліба в Україні (без Вінницької та Донецької областей) було репресовано 8407 осіб, то за другу половину січня 1933р. по 153 районах України – 2709 осіб, з них 56 розстріляно за «контрреволюційний саботаж» (там само).

      Наприкінці 1932 – на початку 1933р.селяни почали масово тікати в міста, а також виїздити з України в інші райони СРСР у пошуках хліба. Знаючи про це з повідомлень ОГПУ, керівники країни вирішили блокувати голодуючих селян (стор.66).

      Ну, як це не кваліфікувати, як Голодомор! Керівництво країни свідомо знищувало українських селян, основу української нації.

      Саме в цей час В.Балицький підписав відповідну вказівку органам ГПУ України. На залізничних станціях республіки повністю припинили продавати квітки на потяги. Транспортні відділи ГПУ відповідали за повернення селян-втікачів (стор.66-67).

      Внаслідок цих операцій, за відомостями ОГПУ СРСР, на 13 березня затримані 219 460 осіб, з яких 186 588 повернуті на місця проживання, 9 385 притягнуті до судової відповідальності, 2823 засуджені, 10 657 знаходились у фільтраційних пунктах (там само).

      Я думаю, що більшість з тих, хто був повернутий на місця проживання, помер там від голоду.

      Діти Григорія Васильовича, на відміну від мільйонів розкуркулених і репресованих, взнали про його долю у Чердині.

      Звідти зумів втекти їхній односелець, Олексій, він і розповів про долю діда.

      — Коли він потрапив до табору, то він був геть увесь обморожений. Я його забрав до себе і тому він залишився живим, а більшість з тих, хто прийшов із ним, — повмирали.

      Діти намагалися врятувати батька і старший син, Гаврило, написав листа у Москву до Калініна (1875 -1946). І як не дивно, це допомогло.

      — Але, — розповідав Олексій, — у той день, коли він отримав листа від Калініна з реабілітацією, прийшов з ним у барак, присів на ліжко і… вмер. Серце не витримало.

      Дядько Гаврюша, це я знаю зі слів батька, дуже переживав, коли вони взнали про це, винив себе.

      Та справа, зрозуміла річ, була не в ньому…

      Щоб подолати незадоволення і опір низових партійно – радянських працівників, в українській компартії була оголошена «чистка». До 15 жовтня 1933 року її пройшли 120 тисяч комуністів, з поміж яких 27,5 тисяч (23%) були «вичищені» як «класово ворожі елементи». Впродовж десяти місяців 1933р. ЦК КП(б)У надіслав в обкоми 233 нових працівників. На керівну районну роботу відряджені 1340 осіб. Призначено 278 нових секретарів райкомів (70% від загальної кількості) (стор.70).

      Ось так відшліфовувся партійний гвинтик. Зрозуміло, що після всіх цих пертурбацій, ті, хто проходив «чистку», дивився у рот партійним вождям і готовий був виконувати всі їхні забаганки.

      Репресивна машина зазирала у кожний куточок народного господарства України. Іноді дивуєшся тому, що робилося тоді. Наприклад, з посад директорів МТС було знято 400 чоловік. З посади голови колгоспів, яких було 11 420 чоловік, знято 6 089 людей. З посад знято 60% директорів радгоспів Наркомату радгоспів і 42% Наркомату землеробства.

      Серед конюхів, здавалося б одна з самих мирних професій, була теж перевірка і знято з посади 12 359 чоловік, тобто, майже кожний четвертий (стор.71). Чогось вони не вгодили можновладцям, бо їх активно арештовували і в 1937 році.

      П.Постишев на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У заявив про те, що з низових радянських установ «вичищено» близько 40 тисяч працівників. До ХІІ з`їзду КП(б)У (18-23 січня 1934р.) у республіці було замінено 60% голів райвиконкомів і 60% голів сільрад (стор.72).

      Ось в таких умовах жив, існував, витримував різні біди наш народ. А потім ще на нас звалиться війна 1941-1945рр.

      Хтось може зі мною не погодитися, мовляв, я можу сам взяти ці книги і прочитати. Будь ласка, читайте! Гірше від цього вам не буде. Але, коли я їх взяв до своїх рук, то через сторінки цих досліджень побачив долю найближчих для мене людей, без яких не було б і мене.

      І я із сумом в душі розповідаю все, що знаю про них, хай серед розмаїття цієї народної трагедії залишиться і доля мого діда, Григорія Васильовича.

      Всі його діти, і мій батько теж, були надзвичайно музично обдарованими. У них був свій оркестр і коли вони збирались біля дідової хати і починали грати, то все село сходилось їх слухати.

      І ця музика і досі долинає через товщину минулого часу до моєї душі.

 

                       28.01.2015р.

 

                                              Внесок України у другу світову війну

 

 

      Український народ зробив величезний внесок у перемогу над нацизмом та водночас, став одним із найбільш постраждалих народів у роки Другої світової війни.

      Уже в березні 1939 року українцям Закарпаття довелося відчути дихання майбутньої світової війни. Довелося тоді вступити у бій із окупаційними військами з Угорщини – союзниці гітлерівської Німеччини.

      У вересневій кампанії 1939 року 112 тисяч українців вступили у двобій із вермахтом у складі Війська Польського. 7834 з них загинули у боях з вермахтом під польськими прапорами, а 16 тисяч отримали поранення. А ще сюди треба додати тих солдатів і офіцерів, які билися і загинули в боях із Радянською Армією, яка вдерлася на сході польської держави. На жаль, таких цифр зараз у розпорядженні не маємо.

      З перших днів вторгнення вермахту на територію СРСР Україна стала ареною запеклих бойових дій. До кінця літа 1941 року з території України до Червоної Армії було призвано майже 3,2 млн. осіб. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50 відсотків бійців. На території України відбулися перші великі битви на Східному фронті Другої світової війни – Волинська танкова битва, оборона Києва, Одеси, Севастополя.

      В Україні у 1941 році відбулися два великі оточення – Уманське і Київське (найбільше у світовій історії). До кінця 1941 року в німецькому полоні опинилося більше 1 млн. 300 тис. українців.

      У 1942 році на територію України знову припало два великі оточення – Харківське та Керченське. У 1943-1945 роках з України було призвано до діючої армії ще 4,5 млн. осіб.

      З другої половини 1943 року і в 1944 – 1945 роках українці становили 60-80 відсотків солдатів у з`єднаннях Українських фронтів. Поряд із звичними мобілізаціями в Україні провадилися мобілізації польовими військкоматами, які забрали до лав ще близько 1,5 млн. осіб.

      Треба ще звернути увагу на те, що в Україні широко практикувався так званий достроковий призов юнаків 16-17 років. Лише за офіційними даними, їх призвали 265 тис., не рахуючи тих, кого призвали польовими військкоматами. Цього не було в жодній армії світу, дітей відправили на смерть. Дійсно, якихось там хохлів!

      Усього у 1941-1945 роках до Червоної Армії було мобілізовано 30 млн. громадян СРСР (Німеччина мобілізувала 16 млн. своїх громадян).

      З України до радянських Збройних Сил було забрано понад 9 млн. осіб.  Усього СРСР у роки війни втратив 16,2 млн. військовослужбовців, близько 4 млн. з них були вихідцями з України. 1,7 млн. мешканців України повернулися з Червоної Армії інвалідами.

      За мужність, проявлену в боях, 2,5 млн. українців були нагороджені медалями та орденами, 2070 – удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 – двічі, а один –  Іван Кожедуб – тричі.

      З Україною пов`язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті. На території України було розгромлено майже 61 відсоток сухопутних сил німецької армії. З січня 1943 року до жовтня 1944 року Червона Армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року на території України воюючі сторони  провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій війни. Тобто, вважайте, майже половину.

      У 1944 році в Україні воювало 50 відсотків усіх сухопутних військ Червоної Армії (42% стрілецьких і 80% танкових та механізованих з`єднань).

      Українці воювали з нацистами в радянських партизанських з`єднаннях, у лавах УПА, загонах французького, югославського, словацького опору. Близько 50 тис. українців брали участь у війні в лавах канадської, американської, австралійської, британської армій.

      Колосальні збитки України принесла німецька окупація, майже безперервні бойові дії, диверсійно-партизанський і повстанський рухи. У роки війни, від 1939 до 1945 року, Україна втратила 4,5 млн. цивільних громадян (разом із військовими втрати України становили близько 8,5 млн. осіб).

      У 1941 році на схід були евакуйовані (частково насильно) 3,5 млн. мешканців України. Протягом 1942-1944 років гітлерівцями було вивезено на роботу до Німеччини (здебільшого насильно) 2,4 млн. осіб.

      Із 1941 по 1945 рік населення України скоротилося із 41млн. до 27,4 млн. осіб (це враховуючи, що частина людей уже повернулася з евакуації та діючої армії).  За підрахунками вчених, Галичина втратила 22 відсотка населення, Волинь та Полісся – 12 відсотків, Центральна, Південна та Східна Україна – 30 відсотків.

      Втрати населення великих міст сягнули 53 відсотки від довоєнної кількості. Загрозливих обрисів для майбутнього української нації набула демографічна ситуація: загибель значної кількості чоловіків призвели до різкого падіння народжуваності. У 1944 році на 1 тисячу осіб народжувалося 5 немовлят.

      Жахливим соціальним наслідком війни стало колосальне сирітство, інвалідність мільйонів людей, деформована психіка всіх без винятку мешканців України.

      Прямі економічні збитки України становили 285 млрд. крб. у довоєнних цінах (42 відсотки від усіх збитків, завданих Радянському Союзові), якщо ж додати до цього вартість майна реквізованого німцями та витрати, пов`язані з бойовими діями, то цифра економічних збитків виросте до 1 трильйона 200 млрд. крб. у цінах 1940 року.

      В Україні частково або повністю було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 16 тис. 150 промислових підприємств, 2 млн. будинків, 1 тисяча 916 залізничних станцій, 27 тис. 725 колгоспів, 1 тисяча 227 МТС, 873 радгоспи, 18 тис. лікарень, поліклінік і медпунктів, 32 тис. 930 шкіл, технікумів, училищ, інститутів та університетів, науково-дослідних установ, 19 тис.200 бібліотек, практично всі промислові підприємства. 10 мільйонів мешканців в Україні залишилося без даху над головою або проживало в ушкоджених приміщеннях.

      Окупанти завдали колосальних збитків українському сільському господарству, вивізши з території республіки 7,6 млн. голів великої рогатої худоби, 3,3 млн. коней, 9,3 млн. свиней, 7,3 млн. овець. І це при тому, що у 1941 році, під час евакуації з України на Схід, уже було забрано 6 млн. голів худоби ( після війни повернули 0,01% евакуйованої худоби).

      На Схід вивезли 550 найкращих промислових підприємств України, які після війни не повернули у рідні міста. Підприємства, за створення яких український народ заплатив власною кров`ю (у буквальному розумінню цього слова) упродовж 1930-х років, стали основою створення військово-промислового комплексу у східній частині СРСР у повоєнні роки.

      Також доречно згадати й про те, що у 1941 році радянська влада при відступі Червоної Армії також часто залишала «випалену землю». Сучасний український історик Юрій Шаповал резонно підкреслив з цього приводу: «…не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запоріжжі висадила в повітря Дніпрогес. І все б нічого, але про це не знало ні цивільне населення, ні навіть поблизу розташовані військові частини. У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі, при відступі Червоної Армії затопили приморські квартали разом із жителями, а поранених червоноармійців скинули у море разом із санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, щоб їх спалити в закритому будинку. В Умані живими замурували людей у льоху. Таких прикладів багато. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі. Люди, які пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпів від обох тоталітарних систем, як гітлерівської, так і сталінської».

      Треба тільки додати до слів вченого, що при відступу радянських військ, скрізь по тюрмах розстрілювали людей. Особливий розголос це отримало в Західній Україні і Вінниці. Зрозуміло, що потім радянська влада ці позасудові розстріли звалила на німців.

      Це саме відбулося і в Києві у 1941 році. Був підірваний Хрещатик і знищений Успенський собор ХІ століття енкавеесівцями.

      Кореспондент газети «Saturday Evening Post», відвідавши в 1945 році Україну, з жахом написав: «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було, насамперед, українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі».

      Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України зникли такі впливові раніше національні меншини як німці (їх вигнали на Схід СРСР у 1941, 1944 і 1945 роках, а після того, як їм дозволили повертатися на Україну у 60-х роках, вони майже всі виїхали у Німеччину), із майже 3 млн. українських євреїв, війну пережили 800 тис. осіб (згодом 140 тис. з них виїхало у Польщу), із 2,5 млн. поляків до 1950 року залишилося менше 400 тисяч.

      Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 млн. зросла за перше повоєнне десятиліття до 7 млн. осіб. Фактично, із країни з багатьма великими етнічними меншинами Україна перетворилася на державу з єдиною численною та постійно зростаючою російською меншиною. Яка перетворилася на центр русифікації на Україні, яку проводили постійно у післявоєнний час кремлівські гауляйтери і результати їхньої роботи ми тепер наочно побачили в Криму і на Донбасі.

      Радянська влада створила власний міф про так звану Велику Вітчизняну війну, яка немає нічого спільного із тим, що було насправді і про що Ви вже прочитали у цьому нарисі.

      Треба ще додати наостанок, що до 1947 року всі великі міста СРСР були «очищені» від інвалідів війни – прямого докору режиму. Що було з ними, це особлива сторінка майбутніх неупереджених досліджень чесних істориків.

      Україна двічі знищувалася у ХХ столітті (про перше знищення, так зване розкуркулення у 1930-1934рр я написав у нарисі «Доля людини на тлі залізної епохи»). В цьому нарисі мова йде про друге знищення України під час німецько-радянської війни 1941 – 1945років.

      Цей сумний внесок України у другу світову війну не повинен забуватися.

                       10.02.2015р.

      P.S.Коли я вже написав цей нарис, то подумав, що він має пряме відношення до мого другого діда, Франтішка Лінца, якого в 1941 році випадково не розстріляли у тій сумно відомій тюрмі у Вінниці.

      В нього була невеличка ковбасна майстерня і він жив у маленькому містечку Крижопіль, що на Вінниччині. Але в 1937 році його за звинуваченням, типовим для того часу, що він «ворог народу», заарештували і помістили в оту Вінницьку тюрму.

      Там він знаходився до 1941 року, а коли німці підійшли до Вінниці, то енкавеесівці почали розстрілювати усіх, хто там був.

      Дід розповідав, що витягували людей з камер, тягли униз і там розстрілювали. Люди не хотіли виходить з камер, плакали і пручалися, але ніщо не допомагало. Діда врятувало те, що начальник тюрми питав, у кого яка професія. Якийсь чоловік перед дідом, коли його спитали, яка в нього професія, сказав:

      — Вчитель.

      — Розстріляти! – наказав начальник тюрми.

      — А в тебе? – спитав він діда.

      — Ковбасник. – відповів дід.

      — Заберемо з собою. – наказав начальник. – Пригодиться.

      Отак дід випадково врятувався. Йому пощастило і він в ГУЛАГу не загинув. Врятувала його професія.

      Коли він повернувся додому, переступив поріг, то одразу спитав у дітей:

      — А де Маня? – так він називав свою дружину, мою бабусю.

      І діти почали плакати:

      — Мами немає. Вона померла.

      — Як померла? – Він не хотів вірити. Він пройшов сім кругів Пекла і повернувся живий, а його люба дружина померла і він її не захистив. У бабусі не витримало серце, вона захворіла і померла у 49 років.

      Треба ще додати до цього, що коли Вінницю звільнили, то енкавеесівці розшукували людей, які ходили у Вінницьку тюрму, коли прийшли німці, щоб упізнати своїх родичів, і вбивали всіх, щоб не залишилося свідків.

      Отак, несподівано для себе, я написав нариси про моїх обох дідів, Григорія Васильовича (нарис «Доля людини на тлі залізної епохи») та Франтішка Лінца ( нарис «Внесок України у другу світову війну») і хай пам`ять про них не загубиться на звивистому шляху історії.

11.02.2015р.

                                                   Держава мародер

      З цими фактами я вперше зіткнувся у далекому тепер 1957 році, коли після школи влаштувався працювати на військовій базі у нашому селі. Офіційну назву вона мала в/ч 124 ОСТРБ, так записано в моїй трудовій книжці, яку на цій же базі мені виписала секретарка Козлова, яка жила неподалік від нас.

      Взагалі, на базу я потрапив тому, що там працювали підлеглі і друзі мого батька, який на той час вже пішов з неї. Влаштували мене інструментальником в цеху і я видавав різний інструмент робітникам, коли вони під час роботи заходили до мене.

      Робота проста але нудна і коли я роззнайомився з усіма, перейшов працювати до цеху розбирання, куди приганяли з усього Одеського військового округу трактори С-80 і ми тут їх ремонтували.

      І ось що мене вразило, коли я опинився у цій інструментальні. Що вся документація була на німецькій мові.

      — А що ти дивуєшся, — сказав мені токар Степанов, один із самих досвідчених працівників бази, коли я спитав його про це, — все устаткування бази привезли з Німеччини. Все завантажили до останнього свердла і відтарабанили сюди у наше село.

      Побачивши моє здивування, він додав:

      — Після війни це була звичайна практика.

      І тепер, коли я потрапив на ці документи, я згадав слова Степанова. Виявляється, все так і було. Приведу їх мовою оригіналу.

 

      Из приказа Народного Комиссара Обороны СССР об организации приема и доставки посылок от красноармейцев, сержантов, офицеров и генералов действующих фронтов в тыл страны №0409 от 26 декабря 1944г.:

      «Государственный Комитет Обороны постановлениями за №7054 от 1 декабря 1944г. и за №7192с от 23 декабря 1944г. разрешил хорошо исполняющим службу красноармейцам, лицам сержантского и офицерского состава, а также генералам действующих фронтов отправку личных посылок на дом.

      Отправка посылок может производиться не более одного раза в месяц в размерах: для рядового и сержантского состава – 5кг, для офицерского – 10кг и для генералов – 16кг.

……………………………………………………………………………………………………

6. Перевозку воинских посылок с фронтовых почтово-сортировочных пунктов для сдачи органам Наркомата связи производить специальными военными – почтовыми поездами. Начальнику Главного управления связи и начальнику тыла Красной Армии, совместно с НКПС, сформировать и материально обеспечить по одному поезду для 1-го и 2-го Прибалтийских, 1, 2 и 3-го Белорусских, 1,4,2 и 3-го Украинских фронтов в составе 15 крытых вагонов и одного людского вагона для обслуживающего персонала и военной охраны, в общем количестве до 25 человек.

      Сформированные военно-почтовые поезда подчинить начальникам связи фронтов. При скоплении на фронтовых военно-почтовых сортировочных пунктах большого количества посылок военным советам фронтов представлять заявки в НКПС на дополнительное количество вагонов в состав военно-почтовых поездов.

…………………………………………………………………………………………………………..»

      Коли я вже працював в музеї на острові Хортиця і збирав експонати для майбутньої експозиції, то випадково познайомився на правому березі по вулиці Дніпропетровське шосе із полковником у відставці Серафимом Михайловичем Дмитрієнком, гарною і доброю людиною.

      Коли я вперше потрапив у його будиночок, то звернув увагу, що на стінах його оселі висять картини німецьких майстрів.

      — Так, — помітивши мою увагу, підтвердив Серафим Михайлович, — я після війни був комендантом Трептов району міста Берліна. Це при мені почалося будівництво знаменитого на увесь світ Трептов – парку.

      За радянських часів він мені не міг відверто розповісти про все, що бачив на війні і після війни у Німеччині, але на моє запитання, що було найважче у нього на фронті, то він несподівано відповів:

      — Саме найтяжче було те, що не було снарядів і приходилося виконувати завдання солдатами.

      Крім особистих посилок, які надсилали додому солдати та офіцери, був ще після війни суцільний шмон, який у вигляді «трофейних військ» пронісся над Німеччиною у післявоєнні роки і випадковим свідком якого я став.

      Збереглася довідка, в якій приведені факти тільки по 1945 році, а грабунок продовжувався до 1948 року. Уважний читач може з нею познайомитися. Даю мовою оригіналу.

 

      Справка.

      Только за 1945 год специально созданные «трофейные войска» отправили в СССР:

      21834 вагона вещевого и обозно-хозяйственного имущества;

      73493 вагона строительных материалов и квартирного имущества, в том числе: 60149 роялей, пианино и фисгармоний, 458612 радиоприемников, 188071 ковер, 841605 предметов мебели, 264441 штуку настенных и настольных часов; 6970 вагонов бумаги; 588 вагонов посуды;

      3338648 пар гражданской обуви, 1203169 женских и мужских пальто, 2546919 платьев, 4618631 предмет белья, 1053503 головных убора; 154 вагона мехов, тканей и шерсти; 18217 вагонов с сельскохозяйственным оборудованием в количестве 260068 единиц.

      В общей сложности, за тот победный год, в СССР было отправлено более 400 000 вагонов. Демонтировано 4389 промышленных предприятий, причем не только в Германии: В Польше – 1137 (і це з Польщі, яка була розтерзана війною!), в Австрии – 206, в Маньчжурии – 96, в Чехословакии – 54, в Венгрии – 11.

      Вывоз материальных ценностей продолжался вплоть до 1948 года.*

      Тепер, коли бачиш, де німці а де ми, розумієш, що це усе добро нам не допомогло, бо у державних злодіїв не може бути, за визначенням, ніякого порядку.

* Михаил Павлов, Трофеи Маршала, 24 августа 2013г., «Ветхие страницы».

                         29.08.2013г.

                З них зробили нам вождів

                                                                                            Тоді я ходитиму як непереможний бог

                                                                                            Крізь руїни світу

                                                                                            І, вкладаючи в слова потужну силу,

                                                                                            Відчуватиму себе рівним творцю.

                                                                                                                                          Карл Маркс

 

                                                                                          Зграя безбожних,

                                                                                          самопроголошених богів.

                                                                                                                           Генріх Гейне

      Вперше я зустрівся із Марксом і його «Капіталом» при досить дивних обставинах. Я відбував строкову службу в 1959-1962 роках в Баку, в Сальянських казармах, у полку зв`язку, який обслуговував штаб армії.

      І ось одного разу при розводі зміни, яка заступала на добу у штаб армії обслуговувати вузол зв`язку, я захопив, щоб при вільній хвилині щось почитати, «Капітал» Маркса. Нічого іншого під рукою не виявилося, та і командир роти, капітан Меліксетов, відбирав усю літературу, крім уставів.  Думав, що і цього разу він мене не пожаліє.

      Коли він мене побачив з грубезною під пахвою книгою, то налетів на мене, як кібець. Але угледівши, що я тримаю, віддав мені «Капітал» назад. Так я почав потихеньку проносити різні книги, іноді навіть художні, якщо Меліксетов до мене не доходив.

      А того разу я приніс на зміну «Капітал», коли уночі ніхто не дзвонив на комутатор, відкрив його і намагався читати. Але далі другої сторінки справа не пішла.

      «Богатство обществ, в которых господствует капиталистический способ производства, выступает как «огромное скопление товаров», а отдельный товар – как элементарная форма этого богатства. Наше исследование начинается поэтому анализом товара».

      Ось такий сухий і нецікавий початок цієї знаменитої книги. Я ще, пам`ятаю, погортав тоді цей великий том, з надією, що знайду більш цікаві сторінки. Але виявилося, що всі майже 800 сторінок цього дослідження однакові.

      І я її відклав на підвіконня нашої невеличкої кімнатки, де був розташований комутатор, за яким ми чергували. Пам`ятаю, що я ще тоді подумав, що, мабуть, в мене мало знань з марксизму, і тому я в нашій полковій бібліотеці взяв книгу англійського філософа Кроуфорда «Діалектичний та історичний матеріалізм», з метою більше розібратися в цій теорії.

      Її читати було легше і я уважно вивчив усю книгу. Здивувало мене тоді те, що в книзі багато розмов було про майбутнє людства, а коли треба якоїсь конкретики, як це взагалі і слід чекати від наукових марксистів, то там вони пишуть про те, що у майбутньому суспільні туалети будуть усі із золотом, як у Януковича, бо ціна цього металу впаде і не буде у новому суспільстві еквівалентом грошей.

      Я тоді ще посміхнувся до себе, що, мовляв, фантазія у них, цих марксистів, якась куца. Але життя брало своє, неслося своїми потічками і відтиснуло кудись на узбіччя і Маркса і його незрозумілий «Капітал» і взагалі увесь його марксизм.

      В університеті я вже не робив  спроб читати Маркса, як і його незмінного товариша Фрідріха Енгельса, тільки «проходив» їхні твори по мірі необхідності. Мабуть, як і всі студенти навколо мене.

      Тепер, коли ми вже знаходимось на руїнах бувшого Радянського Союзу, зникла суцільна цензура, як і спостерігаюче за нами око КГБ, цікаво було б взнати а як насправді було все з Марксом і його марксизмом.

      І виявляється, що все було не так, зовсім не так, як нам розповідали довгі роки вірні марксисти-ленінці.

      Як не дивно, про те, що родовід Карла Маркса пов`язаний із Україною, в радянські часи не писали. Бабуся Карла Маркса по батькові Єва Мозес Льву довгий час мешкала у Львові а потім в кінці ХУІІІ століття переїхала у Німеччину, поселилася у Трірі, де і познайомилася з майбутнім чоловіком Марксом – Леві. Дівоче прізвище Єви було від польської назви міста Львову, по польські Львув. До речі, один із предків діда носив ім`я Авраам Марк Галеві, але при переписуванні документів Марк перетворився у Маркса. Та так все і залишилося. Маркси були рабинами у місцевій єврейській громаді.

      Але вже його син, батько Карла Маркса, вивчився на юриста і так добре пішли його справи, що у Трірі він мав вже свою власну юридичну контору, і щоб його не лишили права, як єврея, продовжувати працювати юристом, він вийшов із юдейської віри і став протестантом.

      Тому його діти були вже не юдеями а протестантами. На це було накладене табу у радянські часи, і тому не писалося, але для самого Маркса це було досить складне становище. З одного боку начебто єврей, а з іншого боку все ж таки німець. До речі, німецькою його звали Karl Heinrich. І це, зрозуміло, впливало на Маркса усе життя.

      Уважно вивчаючи його життєпис, помічаєш, що єврейські гени дуже таки впливали на нього. А ще треба нагадати читачеві, що і мати Карла Маркса, теж була із голландської сім`ї рабинів, які мали якісь родинні зв`язки із Філліпсами, нині відомими на увесь світ багатіями.

      У дитячі роки я мешкав у Львові на вулиці Московській, і в нашому будинку жив рабин, з дружиною якого, тіткою Хаєю, товаришувала моя мама, і мені доводилося бувати у них. І ось той рабин мав таку саму бороду і вуса, як і у Карла Маркса на відомих його портретах. Як кажуть, один в один. Ось звідки йде Марксова зачіска!

      Та головне, зрозуміло, не в його зачісці. Звернемося до того, що не потрапляло на сторінки біографії Карла Маркса у радянські часи.

      Треба сказати, що, як не дивно, біографія вождя світового пролетаріату є досить не розробленою. А ми наведемо ті факти, які більш відповідають дійсності.

      Karl Heinrich був третьою дитиною у сім`ї і одночасно улюбленцем батька. А ми знаємо, що у єврейських сім`ях діти завжди найрозумніші, найталановитіші, кращі за всіх оточуючих дітей. І це взагалі непогано, бо навколо дитини створюється сприятлива психологічна аура, яка допомагає їй самостверджуватися у навколишньому світі.

      Так було і з майбутнім основоположником наукового комунізму. Батько його дуже любив, панькав і виконував усі його забаганки. Сім`я Марксів була досить заможною, батько мав землі, будинки, здавав їх ув оренду, тобто, робив те, про що Маркс у майбутньому писав тільки негативно. Мовляв, капіталістична експлуатація! Але все це буде попереду.

      А зараз, в 1835 році, він блискуче закінчує трірську класичну гімназію і перед ним стало питання, як і перед кожною молодою людиною в свій час, що робити далі. Він поступає до Боннського університету, де провчився усього один рік. Там він пиячив, як мінімум, брав участь в одній дуелі, розтринькував наліво і направо батьківські гроші.

      Батько, не витримавши, перевів сина до Берлінського університету, де були більш суворіші порядки.

      Американський дослідник біографії Маркса Томас Совел пише про це таким чином: «Але безвідповідальність, богемні звички і марнотратство, які Маркс продемонстрував у Бонні, продовжились і в Берліні, де він отримав декілька позовів за несплату боргів. В листах батька можна прочитати розпач не тільки через здатність сина марнотратити, талант, який залишиться у нього на все життя, але і більш тривожну рису характеру – самозакоханість».

      Саме з тих часів зберігся один з віршів молодого Маркса, уривок з якого я виніс епіграфом до цієї статті. Тобто, помітимо собі, що він ще нічого не зробив у своєму житті, ще нічого не досяг, але вважає, що всі інші йому щось винні, і він має право стояти над ними вище.

      Потім, у свій час, він заявить, що нова сила, пролетаріат і його вожді мають право стояти над усім світом, бо вони відстоюють найсправедливіший у світі устрій. А що з цього вийшло, ми вже знаємо.

      Таке життя у Karla Heinricha продовжувалося і далі, але тут несподівано помирає батько (у 1838 році) і йому прийшлося терміново закінчувати навчання. Для захисту докторської дисертації, щоб потім викладати наукові дисципліни, Маркс вибирає Йенський університет, де вимоги для захисту були не такі складні, як у Берлінському і захищає дисертацію, таким чином маючи спочатку намір продовжувати наукову кар`єру викладача в якомусь вищому науковому закладі десь у Німеччині.

      Але плани його змінюються, і він, після одруження, весною 1842 року стає журналістом а потім і редактором опозиційної газети «Rheinische Zeitung».

      Газета під керівництвом Карла Маркса, швидко стає рупором нещадної критики прусського уряду. Зрозуміло, що починаються утиски, а через рік – 17 березня 1843 року газету закривають.

      Щоб не переповідати відому біографію Маркса, зазначимо, що через п`ять років, з 1 липня 1848 року по 19 травня 1849 року, під час революції, яка прокотилася по європейськім країнам, він був ще раз редактором новоствореної газети «Neue Rheinische Zeitung», яка продовжила попередній курс «Rheinische Zeitung», але теж була закрита прусським урядом.

      Оце і увесь трудовий стаж у геніального мислителя. Погодьтеся, що це досить замало, щоб робити висновки з оточуючої дійсності, яка котилася навколо основоположника наукового комунізму.

      Приблизно в лютому 1844 року Маркс робить висновок, що єдиною силою, яка може вести послідовну революційну боротьбу є пролетаріат. Саме він може звільнити усе людство від експлуатації. Яким чином? І у Маркса є відповідь на це питання: знищивши приватну власність і побудувавши комуністичне суспільство.

      Але виявилося на практиці, що не все так просто. Ще відомий давньогрецький  мислитель Платон сказав (розумна голова!), що соціалізм неможливо побудувати ні в якому іншому суспільстві, окрім рабовласницького.

      А інший філософ, який жив у ХХ столітті, Микола Бердяєв, писав, що соціалізм, це ідеологія заздрощів. Воно і не дивно, бо люди, у яких нема власності, перетворюються у натовп, вони залежать від влади, що ми і спостерігали в Радянському Союзі і бачимо у Північній Кореї і відчуваємо це і сьогодні в нашій країні.

      Тобто, коли ми хочемо провести якійсь експеримент в суспільстві, то його треба десятки разів перевірити, що відбудеться після того, як він увійде у життя. Цього, зрозуміла річ, у геніального мислителя і його послідовників не було.

      Маркс намагався розбурхати революцію у своїй рідній країні – Німеччині, але це не вийшло, ні робітничий клас, ні селянство не повелися на агітацію революціонера, потім, коли революція виникла у Франції, він зробив спробу і там реалізувати свої ідеї, і теж не вийшло. Навпаки, в серпні 1849 року, в 31 рік свого життя, він опинився в еміграції у Лондоні, в Англії, де і прожив решту свого життя.

      Тому і «Маніфест Комуністичної партії», який він написав разом із Фрідріхом Енгельсом для різних соціалістичних та комуністичних гуртків, які потім переросли у І Інтернаціонал, показав, що ніколи не зверне зі шляху, який вибрав для себе Маркс.

      Але шлях цей, як показало життя, був хибний. Та незважаючи на те, що Маркс був людиною освіченою, і мав нахили до наукової роботи, він не побачив, навіть не почув від деяких своїх сучасників, що ідея його веде у глухий кут.

      Ще в кінці ХІХ століття наш український поет і мислитель Іван Франко сказав про ідеї Маркса таке: «Маркс з Енгельсом придумали гарну державу, тільки хто буде нею керувати?» Як у воду дивився, це при тому, що до Росії тоді не добралися марксисти із ленінцями.

      В еміграції, у Лондоні, Маркс потратив усі свої сили на написання свого головного твору життя «Капітал», де він ґрунтовно розібрав економічні стосунки при капіталізмі між капіталістами та найманими  робітниками. Перший том ще вийшов за життя Карла Маркса, другий і третій підготував Фрідріх Енгельс після смерті мислителя, а четвертий підготував вже Карл Каутський після смерті соратника Маркса Фрідріха Енгельса.

      Але і досі вважається, що у другому, третьому та четвертому томах вийшло не так все, як хотів сам Маркс. Зрозуміло, що автор завжди працює над своїм твором до останньої крапки. Але після ґрунтовного дослідження вже в першому томі, який вийшов у Гамбурзі в 1867 році, він робить несподіваний висновок, який в нашій країні приведе до катастрофи і руїни. Даю ці слова по книзі Карл Маркс, Критика политической экономии, том 1, книга1. Процесс производства капитала, М, Политиздат, 1983г – «Экспроприаторов зкспроприируют» (стр.773).

      Це, мабуть, найвідоміша фраза з усієї цієї грубезної книги. Людство на протязі усієї власної історії віднайшло єдиний регулятор у своєму житті, це – приватна власність. І де людина була позбавлена неї, наприклад, у рабовласницьких державах, ми бачили, як людина від цього потерпає.

      А тут, хай мене вибачать за такий несподіваний, але ґрунтовний, висновок: це ніяка не геніальна фраза, ніяка не геніальна книга і ніяка не геніальна людина. Бо знищити приватну власність, це значить поставити кожну окрему особистість на край загибелі, що ми і бачили у Радянському Союзі. Крім того, що були знищені цілі верстви населення у російській імперії, сам пролетаріат залишився беззахисним, бо над ним опинилися нові пани в обличчі керівників партії.

      Все, що понавідкривав у своєму житті і що не зумів сам використати у революціях в Німеччині і у Франції (ще й Паризька Комуна!), використала інша людина, Ленін, у Росії. Але це вже тема для іншої статті.

      Тут тільки нагадаємо, що ні селянство і робітничий клас в Німеччині, ні селянство у Франції не дало себе обдурити пропагандистам марксових ідей. А обдурити себе дозволив тільки робітничий клас Російської імперії, від чого ми і досі потерпаємо.

      Що тут щось не так із марксовими ідеями, писали в свій час багато людей. Достоєвський написав свій знаменитий роман «Бесы», який не дуже популяризували в радянські часи, в якому він показував, що насильство не може довести до добра.

      Ще один російський письменник, який, до речі в свій час жив і працював у Києві, Микола Лєсков (1831-1895), теж у своїх романах «Нікуди» та «На ножах» передрікав, що революція в Росії, може бути тільки руйнівною і кровопролитною. Що ми і побачили після 1917 року в країні.

      Про Маркса і марксизм написано тепер гори літератури, але, на жаль, вона важко доходить до читача, незважаючи на те, що цензури, на щастя, у нас немає і ми можемо про все це прочитати, якщо буде у нас потреба в цьому. Але вияснити, як було насправді, як виникло все, хто дав такий руйнівний поштовх, — це наш обов`язок.

      Бо обезвласнене суспільство («все вокруг колхозное, все вокруг мое!» ) це терор на практиці, у одних у руках влада і можливість розпоряджатися усім, що є в державі, а у інших нічого немає, у ліпшому випадку хоч якась робота, щоб утримувати свою сім`ю і ходити у куфайках, як це зараз роблять у Північній Кореї і дякують їхнього керівника, що він дав їм усім життя. Ось вам ідеї Маркса у житті.

      Карл Маркс у Парижі познайомився з німецьким поетом Генріхом Гейне, російським анархістом Михайлом Бакуніним і французьким письменником П`єром Жозефом Прудоном. Гейне та Маркс спочатку потоваришували, але згодом Гейне позбувся симпатій до Маркса, як і двоє інших, через зарозумілість і догматизм останнього.

      Потім Гейне назве паризьких радикалів, серед яких був і Маркс, «зграєю безбожних, самопроголошених богів», дуже влучно, тому його слова я теж виніс епіграфом до статті.

      Серед цих знайомих був молодий німець – Фрідріх Енгельс. Дружба з ним пройшла через усе життя обох. Енгельс признав зверхність над собою Маркса, тому ця дружба і вціліла.

      Батько Енгельса не був таким поблажливим, як батько Маркса, він відправив сина до Бремена, для отримання досвіду роботи на родинній фабриці. Тут його не дуже «перевантажували», як не як був сином власника, і відомо, що Енгельс пив пиво, курив сигари, читав вірші і листувався на робочому місці, а також полюбляв жінок і неквапливо обідати та відпочивати по обіді в гамаку. А якби були б автомобілі, як в наш час, то ганяв би по дорогах Німеччини та Англії, як наші мажори.

      Енгельс в університеті не навчався, але був начитаний і в середньому віці вмів читати і писати майже двома десятками мов. Тобто, був людиною талановитою. А, головне, все життя  допомагав Марксу грішми, бо той практично не працював усе своє життя, хоча і мав велику сім`ю.

      Коли Маркс виїхав у еміграцію, йому було 32 роки, Енгельсу 30, і жоден з них ніколи не був на самозабезпеченні. Досі вони жили на допомогу і подарунки від своїх родин ( у тому числі родини дружини Маркса), з невеликого спадку від родичів, продажу свого майна, позик, допомоги друзів  і колег, та мізерних доходів від своїх праць.

      В Англії все це майже припинилося, мати Маркса відмовилася утримувати дорослого сина із його сім`єю. Але тим не менше наприкінці 1849 року нелюбима Марксом мати надіслала йому стільки грошей з його майбутнього спадку, що йому повинно було вистачити на багато років безбідного життя.

      Однак Маркс примудрився розбазарити ці гроші протягом одного року. Більшість грошей пішла на закупівлю зброї для провальних заколотів та на фінансування газети. Коли мати про це взнала, вона схопилася за голову і відмовилася утримувати дорослого Karla Heinricha із його сім`єю, той, звичайна річ, дуже розлютився.

      Ось такі були основоположники наукового комунізму! Придумали файну теорію для когось, а собі не могли дати ради! Енгельса, до речі, коли він переїхав за наказом батька працювати на власну фабрику у Манчестер в Англії, дуже нервувало те, що йому потрібно обов`язково приходити на фабрику не пізніше 10 годин ранку.

      А згадайте, скільки мільйонів людей кожного дня приходило на роботу на 8 годину ранку! Молодий Енгельс називав свою роботу «примусовою працею», досить іронічно тепер це виглядає, коли ми знаємо і про концтабори, і про колгоспи з радгоспами і виснажливу працю на заводах і фабриках у кращій країні світу, яка була побудована на творах оцих двох марксистів.

      Наша розповідь про двох основоположників наукового комунізму затяглася і я думаю, що уважний читач вже розібрався що до чого.

      Коротенько підсумуємо те, про що ми ще не казали. Марксу з Енгельсом було начхати на демократичні порядки у державі, наприклад, у Швейцарії, бо там їм було нічого робити. Енгельс в кінці свого життя в листі до Августа Бебеля ( 24 жовтня 1891 року) признався, що вони з Марксом найкраще почувалися серед неосвіченого і наївного робітництва, бо тільки вони слухають їхні теревені, а розумників ми знищимо, коли прийдемо до влади (П.Балей, Обезвласнене суспільство, Київ, «Смолоскип», 2003р., стор.20).

      А відомий вчений ХХ століття Людвіг фон Мізес написав у своїх творах, що «марксизм припинив, а де й викоренив, гуманітарний розвиток як у міжнародних взаєминах, так і у внутрішньо — державних, що почався… двісті років тому в країнах західної Європи», тобто, з початком діяльності Маркса з Енгельсом.

      Відомий російській вчений Микола Михайловський (1842-1904), в свій час розкритикований Леніним, написав у 1877 році таке: «… ми повинні сім разів подумати перед тим, як назавжди відрізувати собі всі шляхи, крім показаного нам німецьким економістом». Не прислухалися до думки розумної людини…

      З усіх писань Маркса з Енгельсом випливає, що «діалектика успішної марксистської революції обертає диктатуру пролетаріату в диктатуру над пролетаріатом» (П.Балей, Там само, стор.109).

      П.Балей у своїй монографії влучно підкреслює: «З моментом захоплення політичної влади марксистською партією, суперники й конкуренти поступово зникають, бо зразу стали «реакційним елементом» (П.Балей, Там само, стор. 116).

      Все так точно і відбувалося у радянській державі. Маркс, наприклад, пропонує такі соціально-політичні та економічні умови, в яких індивід стає беззахисним гвинтиком і одночасно запевняє цю ж саму людину, з властивим йому пафосом пророка, що навпаки – він пропонує цій людині цілковите визволення і безтурботне життя взамін за покірність вимогам його системи. Що це все не так, як у його теорії, ми бачили на власні очі. Досить нагадати відкриті партійні збори, в яких ми оберталися на тій роботі, куди нас заносила рука диктатури пролетаріату.

      Маркс списав скирти паперу, доказуючи гнітюче насилля держави «буржуазної диктатури» над працюючими людьми, але ми бачимо сучасні Велику Британію, Швейцарію, Норвегію із Фінляндією, Швецію із Данією, де при владі ота сама «буржуазна диктатура», про яку писав Маркс і порівнюємо ці країни із республіками бувшого Радянського Союзу і плакати хочеться, бо така велика різниця між тими демократіями і народами, які видерлися із соціалістичного раю, куди нас заштовхнули Маркс і Енгельс зі своїми послідовниками.

      Маркс і Енгельс ніколи не пробували вести нормальну наукову дискусію зі своїми опонентами при допомозі аргументу. Вони їх ображали, висміювали, глумилися над ними, паплюжили і лихословили. А їхні спадкоємці робили теж саме. Згадайте Леніна, Сталіна, Хрущова і інших комуністичних мислителів.

      Правда, деякі послідовники Маркса і Енгельса пишуть, що Ленін з товаришами звихнув науку Маркса, мовляв, у Маркса все було логічно і гарно. Але це не так. Вже з перших своїх робіт класики власного вчення писали, що треба знищити «буржуазну демократію», встановити диктатуру пролетаріату, захопити владу, знищити експлуататорські класи і одночасно з цим приватну власність, і… настане рай соціалістичний на усій землі. Бо Маркс із Енгельсом збирались зробити одночасну революцію у всьому світі, але так і не дочекалися революції, хоча разів тридцять за своє життя пакували валізи, щоб при першій нагоді їхати туди, де вже димилася революція. Але так і не дочекалися.

      Тому навіть немає ніяких застережень проти того, що якщо Маркс із Енгельсом десь у світі захопили б владу, вони б робили те ж саме, що і Ленін у Росії. Тільки на щастя для людства, такої країни для них не знайшлося.

      Тобто, обидва марксисти віднайшли шлях у глухий кут, і те, що у Росії відбувалося у 1917 році це марксистська теорія у розквіті. Я думаю, цього досить, щоб зрозуміти всю реакційність цієї марксової теорії. Бо приватна власність, проти якої все життя писав свій «Капітал» Маркс, якраз і є захисником людини у тому житті, яке обертається навколо нього.

      А вже проста людина у цьому суспільстві повинна сама вибудовувати власний захист від «неприємностей» світу, як ми бачимо у розвинутих країнах західного світу.

      Навіть слово «куркуль», таке трагічне в нашій історії, вперше застосував Енгельс в листі до Маркса (20 липня 1851 року). І хоч моя розповідь вже досить розтягнулася, але не можна його не привести, бо вони красномовні: «Більший і середній ганноверський селянин… який, крім землі, нічого більше не має… цей жилавий німецький куркуль (підкреслення моє!) зробить все, що в його силі, щоб не йти в «червоне море», хіба що присилуваний…»

      У своїй праці «Обезвласнене суспільство» відомий український вчений Петро Балей зазначає, що «…комуністична революція з метою обезвласнення суспільства ніщо інше, як небувалий в історії злочин». Не можна не погодитися із ним, знаходячись у центрі однієї з держав комуністичного раю. Практика перекреслила усю теорію. Створюючи свою розгалужену теорію, Маркс, як не дивно, про людей не думав. Вони були для нього цеглинами у тій будові, яку він вибудовував у своїй уяві. Бо в зносинах з людьми, які не зразу визнавали в ньому свого Вчителя, був дуже різкий, злобний і некомунікабельний.

      Маркс любив подивитись лютим поглядом на того, хто насмілився поставити під сумнів його висновки, і сказати: «Я тебе знищу!» Навіть спокійний і терплячий Енгельс ледь не порвав з Марксом через незграбні і глумливі зауваження про смерть цивільної дружини Енгельса в 1863 році.

      Він тоді написав Марксу: «Всі мої друзі, в тому числі знайомі міщани, цього разу поставилися до мене з набагато більшою симпатією і доброзичливістю, аніж я мав право очікувати. Ви знайшли найкращий момент, аби показати мені зверхність вашого способу мислення».

      Марксу прийшлося, мабуть, чи не перший і єдиний раз у житті, просити вибачення, отримав прощення і дружба двох велетнів робітничого руху продовжилась.

      Тому і не дивно, що в кінці свого життя він був самотнім. Коли він помер, то біля нього були тільки Енгельс і служниця Ленхен Демут, якій він зробив дитину, і Енгельс, щоб врятувати подружжя Маркса з Женні фон Вестфален, перебрав вину за ті народини на себе.

      Сентиментів зайвих у Маркса не було, він, мабуть, їх загубив, коли писав свій «Капітал». Ось що він написав Енгельсу (8 березня 1855 року), коли довідався про смерть дядька своєї дружини: «Дуже радісний випадок. Вчора ми довідались про смерть 90-літнього дядька моєї дружини. Моя жінка отримає коло 100 фунтів стерлінгів; можливо, навіть, більше, якщо старий  собака не залишив якоїсь частини із своїх грошей для жінки, що була господинею його дому».

      Навіть коли померла його мати ( грудень 1863р.) він написав Енгельсу таке: «Дві години тому наспіла телеграма з повідомленням про смерть моєї матері… Мушу їхати до Трієра в справах спадку». Оце і все про смерть рідної матері.

      В радянські часи списали гори літератури, розписуючи, який Маркс був уважний сім`янин, як він вболівав болями усього людства, але коли читаєш тепер те, що було заховано від нас довгі роки, бачиш нещасну людину, яка не змогла дати щастя навіть власній сім`ї, своїй дружині, не те, що вже якомусь там людству. Писав усе життя отой свій таємничий  «Капітал», якого ніхто так уважно і не прочитав.

      Колись геніальний російський поет Сергій Єсенін дуже влучно написав:

                                                                         «Давай, Сергей,

                                                                         За Маркса тихо сядем,

                                                                         Понюхаем премудрость

                                                                         Скучных строк».

Дійсно, цікаві вони сьогодні тільки вузьким спеціалістам, тепер вони відсунуті на маргінес суспільної думки і хай там завжди знаходяться, як пам`ятники помилкового шляху людства.

16.05.2013р.

Загублені рядки

       Колись вивів для себе такий собі закон Піросманішвілі, по прізвищу знаменитого грузинського художника початку ХХ століття: починаємо шукати людину тоді, коли її вже нема, вона померла, чи десь зникла. Але вона стає знаменитою, тоді всі кидаються до неї, взяти інтерв`ю, набитися у друзі, чи ще якимось чином підкреслити заднім числом свою наближеність до неї, як все це відбувалося із самим Піросмані.

       «Оце я з ним майже вчора розмовляв, він стояв он на тому перехресті, посміхався, подарував мені свою картину, казав, що я теж гарно малюю. Так, осьдечки пройшов повз мене. Ні, я більше нічого не пам`ятаю. Сиділи разом на засіданні, перемовлялися…»

       Щось подібне вийшло і з Миколою Івановичем Гуріним, невідомим поетом початку ХХІ століття.

       Перебираючи папери в архіві Запорізької міської ради ветеранів, я наштовхнувся на саморобну книжечку віршів «Роки життя людського». Перегорнув її, вразили рядки поезій, де невідомий поет говорить правдиво про війну, в якій 60 років тому приймав участь.

       Можливо, вони не скрізь написані на високому рівні, але зате були щирі і розповідали про минулу війну з несподіваної сторони. І як свідок і учасник подій він казав про неї відверту правду, що не кожний поет з навіть з більш великим хистом дозволяв собі таке писати.

                                                                  *   *   *

                                                Ми воювали і голодували,

                                                Славу заробили,

                                                Хто воював – «За Победу»

                                                Медаль почепили.

                                                                *  *  *

                                                Ми у рукопашних боях бились:

                                                Форсували річки, билися за кручі,

                                                Та за це нам дісталися

                                                Німецькі онучі.

                                                                 *  *  *

                                                 Були і лицарі війни,

                                                 Під доглядом у госпіталях лежали

                                                 Без обох рук і без ніг вони.

                                                 Їх «огірками» називали.

                                                 Життя свого останні дні

                                                 Лежачи в ліжках доживали,

                                                 Про те, що вони живі

                                                 Їх сім`ям не повідомляли.

                                                                *  *  *

                                                  В Німеччині воювали

                                                  Й союзники наші.

                                                  Та не бачив я, щоб їм давали

                                                  Із перловки каші…

                                             *  *  *

                                                  На рейхстазі стяг ми поставили,

                                                  Фашизм розгромили,

                                                  Та в Європі залишили

                                                  Солдацькі могили.

                                                  Нам на фронті говорили,

                                                  Як їм було треба.

                                                  А життя для нас зробили

                                                  Не таке, як треба.

       Я кинувся розшукувати його. Звернувся до Степана Михайловича Качана, колишнього заступника голови міської ради ветеранів, якому зберігся лист поета в рукописній книжечці. Той нічого не пам`ятав. Лист прийшов п`ять років тому, на 60-у річницю перемоги.

       До речі, в цьому листі Микола Іванович надіється, що якісь його вірші підійдуть до книги «Время выбрало нас», яка тоді готувалася до ювілею. Але його віршів в книзі немає, не підійшли.

       В цьому ж листі він пише, що йому «…87 років, маю мертве праве око, і в роті два зуби». Має нагороди: орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною». Тобто, пройшов всю війну.

       В 1933 році закінчив сільську школу. Ріс без батька, і не зміг отримати навіть середню освіту. В одному вірші він згадує, що:

                                                    Я повернувсь на рідну Полтавщину,

                                                    Яку без міри я любив.

       Вдалося встановити, що він жив в Хортицькому районі міста Запоріжжі. Але ні в первісних ветеранських організаціях, ні в районній ветеранській організації його не пам`ятають.

       Була людина біля нас, жила, творила, надіялася, писала проникливі вірші, а ми її не помітили, і хай ці кілька рядків у навздогін будуть йому вдячною нашою запізнілою пам`яттю.

                                                                    *  *  *

                                                   В плащ палатці без домовини

                                                   В яму опускали.

                                                   Потім землю нагорнули,

                                                   Могилу зробили.

                                                   На могилі хрестик поставили

                                                   Й каску положили.

                                                   Та це його поховали,

                                                   Як добру людину,

                                                   А то б могли закопати,

                                                   Як дохлу скотину.

                                                   З поля бою мертвих забирали,

                                                   Носили до ями.

                                                   По одному не ховали,

                                                   Сотнями ховали.

                                                   Їх землею загортали

                                                   І напис робили:

                                                   «В цій могилі поховані

                                                   Сини Батьківщини…»

                                     —————————-

                                                В цій могилі поховані

                                                Сини Батьківщини…

05.02.2011р.

                              Історія – точна наука!

         В останньому номері щотижневика «Бульвар Гордона» (№19(367), травень 2012р.) мою увагу привернули нотатки відомого українського поета Віталія Коротича «Конъюнктурное вранье».

       Мені, як історику, здалися вони досить дивними. Шановний поет поділився з читачами своєю думкою, що історії, як науки, немає, і, більше того, що історія взагалі брехлива.

       Шкода, що така знана людина не змогла навіть для себе розібратися в історії власного народу. По-перше, треба пам`ятати думку М.Г.Чернишевського, що «людина та освічена, яка знає історію власного народу». По-друге, історія наука точна і побудована виключно на фактах. Недаремно, коли Москва приєднувала до себе нові території, то вона перш за все знищувала архіви та книги (Новгород, Казань, остяцькі містечка, Бахчисарай, Ташкент, Львів, що там ще?).      

       Віталій Коротич скоромовкою сказав про внесок союзників у війну з нацистською Німеччиною, мовляв, 14500 літаків та 7000 танків переправили вони у Радянський Союз (до речі, це не точні цифри, насправді було переправлено 14795 літаків та 7500 танків, навіть у нотатках треба бути точним).

       Але внесок їхній був надзвичайно високий. І ідеологічні працівники усіх рівнів від 1941 року і до сьогодні і досі брешуть. Але, вибачайте, до чого тут наука історія? Якщо ви хочете знати, як було насправді, то відкрийте відповідні джерела і прочитайте. Щоб вам це не робити, то я нагадаю про внесок союзників у війну!

       Із США одержано: 14795 літаків, 7500 танків, 376 000 вантажівок, 51 000 джипів, 8000 зенітних гармат, 132 000 кулеметів, 345 000 тонн вибухівки, 15 мільйонів пар солдатського взуття, близько 2000 паровозів, 96 торговельних суден, 77 тральщиків, 78 великих мисливців за підводними човнами, 166 торпедних катерів, 60 сторожових катерів, 43 десантних судна, 3,8 млн автомобільних шин, 2,7 млн тонн бензину, продовольства на 1,3 млрд доларів і так далі.                                                                                                                     Взагалі, із США до СРСР обсяг поставок становив суму понад 11 млрд доларів. Уявляєте собі!? Ці факти і досі не потрапляють на сторінки шкільних підручників. А якби вони туди потрапили, то припинились би розмови про те, що війну виграв великий російський народ. Бо без зброї, роззутий, голодний та роздягнений він би нічого не виграв.    

       І треба ще мати на увазі, що між США та СРСР немає сухопутного кордону, тому треба не замовчувати а розповідати про героїзм американських моряків, які здійснили справжній подвиг, переправляючи стільки вантажу через Атлантику і не тільки.

       І про Сталіна, Жукова, Бандеру і Шухевича написано гори книг, в яких дана повна характеристика цим постатям в історії ХХ століття.

       Хто винен в тому, що Віталій Коротич і досі не розібрався в їхній діяльності? При чому тут наука історія, коли політики роблять з неї дівицю «приятной во всех отношениях»?

       Відносно воїнів УПА історія, як наука вже давно розібралася. І вона не відповідає за тих, хто і досі не хоче зрозуміти сам а повторює брехливі байки на догоду північних «академіків», мовляв, УПА було націоналістичне. А науці, і не тільки, відомо, що в загонах УПА воювали проти загарбників із заходу і зі сходу українці і євреї, росіяни і грузини, узбеки і татари. Але дівиця, «приятная во всех отношениях» чомусь про це забуває.

       Можна багато про все це писати. Але на завершення моєї репліки я хотів нагадати моїх святих вчителів (я закінчив у 1967 році історичний факультет Одеського університету ім. І.І.Мечникова) Самсона Михайловича Ковбасюка, Вадима Сергійовича Алексєєва — Попова, Василя Терентійовича Галяса, Петра Осиповича Каришковського, Петра Івановича Вороб`я, Ірину Володимирівну Зав`ялову, Заїру Валентинівну Першину, Анатолія Демидовича Бачинського, Костянтина Дмитровича Петряєва, Семена Осиповича Аппатова, Марка Юхимовича Берковича, Анатолія Захаровича Ярового, які навіть в умовах тоталітарного режиму виховали нас справжніми істориками, навчили нас вміти розпізнати у глухій ночі світло Надії та Правди. Спасибі їм усім!     

    12.05.2012р.

                КОЛИ СВЯТКУВАТИ ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА?

      Історики вже давно з`ясували, що відбувалося у день 23 лютого 1918 року, коли за традицією вважалося, що в цей день молода Червона Армія зупинила німецьких окупантів під Псковом і Нарвою.

      Ну, по-перше, Червоної Армії на той час ще не було. Вона виникає тільки на початку осені 1918 року. 2 вересня постановою Центрального виконавчого Комітету створювався Революційний Воєнний Совєт Республіки, який здійснював керівництво збройними силами більшовиків. Його головою за пропозицією Я.Свердлова (1885-1919) призначили Л.Троцького (1879-1940). Ось з цього фактично і почалася Червона Армія.

      Як Ви, шановний читачу, бачите, ці події ніякого відношення до 23 лютого не мають.     

      А що ж насправді було 23 лютого? Коли більшовицька делегація у Бресті почала тягнути час, не підписуючи мирну угоду із Німеччиною, тоді німці 16 лютого повідомили, що відновлять воєнні дії о 12 годині 18 лютого, тим самим заставляючи більшовиків підписати мир.

      18 лютого, як і було оголошено, німці почали наступ. Без особливих зусиль вони взяли Двінськ, Венден та інші міста. Дехто з істориків вважає, що вони діяли невеликими загонами чисельністю по 100-200 чоловік.

      Двінськ, наприклад, був узятий загоном з 60-100 чоловік. Псков зайняв незначний загін, який приїхав на мотоциклах. У Режиці німецький загін був настільки мізерний, що навіть не зміг зайняти телеграф, який ще працював цілу добу.

      Тобто, можна зробити висновок, що повномасштабного наступу великої німецької армії на Петроград не було. Але і такий невеликий наступ німецької армії заставив більшовиків, щоб утриматися при владі, підписати Брестський мир. Що і відбулося 3 березня у Бресті.

      Як ви бачите, ні звитяжної Червоної Армії, ні якихось великих боїв на захист країни, не було.

      Тепер давайте подивимось, звідки все ж таки взялось оце 23 лютого як свято Червоної Армії. Треба тільки нагадати, що Червону Армію створив Лев Троцький. Але в боротьбі за владу Троцький програв Сталіну (1879 – 1953) і тому прийшлося через двадцять років (1917 – 1937) писати нову, під себе, історію.

      І в цій історії треба було відсунути Троцького, як засновника Червоної Армії, з першого місця кудись на маргінес. І поставити, скрізь Сталіна. Це Сталіну вдалося.

      Ось тоді і виникла ця дата, 23 лютого 1918 року, як дата заснування Червоної Армії, і з тих пір стали писати, що саме в цей день «доблестная Красная Армия остановила под Псковом и Нарвою тевтонские орды».

      Так і пішло. З тих пір (23 лютого 1938 року)цей день святкується, як день Червоної Армії, а після розпаду Радянського Союзу, як День захисника Вітчизни. І хоч в нас своя окрема, власна держава, і в екстремальних умовах будуємо власні Збройні Сили, але за інерцією продовжуємо святкувати чуже свято чужої держави.

      У своєму виступі на День Незалежності президент України Петро Порошенко сказав, що ми більше не будемо святкувати чуже свято чужих збройних сил.

      Дійсно, у нас є свої збройні сили зі своєю звитяжною історією. Українська військова традиція у нас збереглася з давніх давен. Ще за часів княжої доби (ІХ – ХІУ століть) на Україні формується своє власне військо.

      Воно завжди допомагало нашому народу захиститися від ворогів. Найбільш відома сторінка військової історії – це часи Хмельниччини і доба Запорозького козацтва.

      Навіть після зруйнування Запорозької Січі російськими військами у 1775 році військова традиція не загинула і завжди виникала кожного разу, коли Україна ставала на боротьбу за волю і свою власну державу.

      Тому не дивно, що Запорозьке козацтво відзначало давнє християнське і народне свято Покрову Пресвятої Богородиці, яке вони визнавали одним із своїх найголовніших свят, бо вона вважалася покровителькою усього українського козацького війська.

      Це свято має глибоке коріння. У 860 році, за легендою, військо давніх русів на чолі з київським князем Аскольдом (?  — 882) взяло в облогу центр православ`я – Константинополь, намагаючись захопити місто.

      Мешканці столиці Візантії у гарячій молитві звернулись до Богородиці з проханням про порятунок. І Богородиця, за оповіданнями, з`явилась перед людьми та вкрила їх своєю покровою ( омофором, — тобто довге, широке, велике покривало, під яким заховалися люди).

      Після цього вороги вже не могли побачити цих людей. Як вказують деякі джерела, вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення та стали християнами.

      Це свято святкується 14 жовтня.  Недарма, що у 1999 році Президентом України Леонідом Кучмою було прийнято рішення, що 14 жовтня відзначається як День Українського козацтва.

      Тому думаю, що 14 жовтня можна відзначати, як День захисника Вітчизни. І тут буде все вірно, бо традиції нашого народу тягнуться з глибин віків і приводять до цього славного Дня – 14 жовтня, на Покрову Пресвятої Богородиці, яка захищає своїх дітей від усіх ворогів і надихає Українське військо боронити нашу землю, нашу славну Україну.

                                 30.08.2014р.

 

На порозі безсмертя

                                      Но вас, кто меня уничтожит,

                                                                                               Встречаю приветственным гимном.

                                                                                                                                            Валерий Брюсов

      В далекому дитинстві, коли мені було всього п`ять рочків, сиділи ми пізнього вечора на дідовому подвір`ї разом із дядьком Славіком, ще німці вешталися по містечку Крижопіль Вінницької області, де я народився, і дивилися з ним на темне небо, що навалилося на нас з усіх боків.

      Десь гавкали собаки, на залізничній станції, чути було, як пихкав маневровий паротяг, а тут у дворі, під дідовою хатою було тихо, мама ще не вийшла і не погнала нас вкладатися спати і ми уважно дивилися на те темне небо, де зіроньки теж збиралися лягати спати.

      І ось одна з них, величенька відносно своїх сусідів, здригнулась на своєму місці, і швидко побігла кудись у невідоме і щезла за дідовою хатою, потім ще одна маленька, теж побігла собі і зникла слідом за своєю сусідкою.

      — Це хтось помер, — сказав поруч дядько Славік, — дорослий, батько чи мати, а потім їхня дитина…

      І стало мені тоді страшно і я перелякано дивився на небо, кругом вирувала війна, про яку я ще не дуже здогадувався, поруч мене були мої батьки і родичі, але ось десь там не стало невідомих мені людей і мені було їх шкода і маленьке моє серце здригалося і плакало. 

      І я не здогадувався, що це переді мною вперше проминув слід знаменитого російського композитора Олександра Миколайовича Скрябіна (1872-1915) і його сина Юліана (1908 – 1919).

      Хай не дивуються мої читачі, коли зупиняться саме на цих рядках, бо, коли я зараз обдумую життя і долі всесвітньовідомого композитора і його сина, який загинув на порозі безсмертя, то я згадую саме той далекий весняний вечір 1944-го року, коли переді мною на темному небі вперше промайнули дві долі невідомих мені людей, батька і сина, назавжди пов`язаних між собою великою любов`ю до однієї з таїн світу – музики.

      Писати про людей завжди важко, а тим більше про знаменитих, про яких вже написано багато і різними авторами. Серед розмаїття літератури і досліджень знайти і свою доріжку, по якій викласти і власне бачення і відчуття, доторкнутися до долі, життя і особистості людини, до якій ви відчуваєте потяг, і пояснити, чому саме до нього, ви собі не можете. Десь у вас це відбувається на генному рівні.

      Це в мене відбулося, коли я прочитав про долю сина композитора, Юліана, який втопився у Дніпрі у дванадцятирічному віці. Але перед тим встиг записати чотири прелюдії, які тепер показують нам, яка це була геніальна дитина. Син, гідний свого батька…

      Сам Олександр Миколайович народився у старовинній дворянській сім`ї. Батько, Микола Олександрович (1849 – 1914), був дипломатом, і весь час знаходився десь у Європі по службовим справам, а мати, Любов Петрівна, у дівоцтві Щетініна (1849 – 1873), блискуче закінчила у 1869 році Петербурзьку консерваторію, була ученицею прославленого піаніста Теодора Лешетицького і своєю грою звернула увагу на себе таких знаменитих композиторів, як брати Рубінштейни, Бородін та Чайковський. А Бородін навіть на випускному вечорі сказав молодій піаністці напутнє слово.

      Вона почала з успіхом концертувати у Петербурзі і в інших містах. В репертуарі у неї були Шопен, Ліст. Крім них, вона ще грала Рубінштейна, Лешетицького і свої твори, які, на жаль, не збереглися. В 1872 році вона ще народила сина, Олександра, а наступного року померла від туберкульозу в Австрії, на курорті в Арко.

      Музичні здібності у майбутнього композитора, безумовно, від матері. На це перша звернула увагу тітка, Любов Олександрівна, яка після смерті матері почала виховувати племінника, бо батько, як завжди, перебував десь у Європі на своїй дипломатичній службі.

      Вона перша побачила, як трирічна дитина сідала після неї за рояль і спочатку одним пальчиком а потім і двома, намагалася повторити за нею почуту мелодію. І що цікаво, ще не знаючи нот, дитина почала не тільки відтворювати почуту мелодію а й імпровізувати, спочатку імпровізації були невиразні, а потім все більше і більше ставали вони і частими і тривалими.

      Тітка побачила, що у дитини феноменальна пам`ять, раз почуту мелодію він безпомильно її відтворює.

      Тому і не дивно, що у 1882 році йому найняли студента з Московської консерваторії Г.Е.Конюса, майбутнього теоретика музики, щоб той давав Олександру Скрябіну уроки гри на фортеп`яно.

      Так Олександр вступив у дивовижний світ музики, щоб з нього ніколи вже не виходити. Ставши у 1888 році студентом Московської консерваторії, він її блискуче закінчує у 1892 році по класу фортепіано із золотою медаллю. Займаючись концертною діяльністю, він одночасно пише музичні твори, які з`являються у нього, як з року достатку. І це не припиняється на протязі всієї його кар`єри виконавця і композитора.

      Один із друзів Римського – Корсакова, В.В.Ястребцев, писав про Олександра Скрябіна на початку його музичної кар`єри, коли перший раз його побачив і почув його гру, яка нагадала йому «…не то Шопена, не то Бетховена, и притом с примесью чего-то своего».

      Ось так, з самого початку і піднявся на такий високий рівень!

      Я в інтернеті знайшов і прослухав твори Олександра Скрябіна, які він виконував свого часу і які були тоді ж записані. Коли я слухав, здавалося, що рояль звертається до мене, розповідає якусь свою напівзабуту історію, хоче зі мною поділитися своїми думками, викликати в мене співчуття до себе і цієї маловідомої мені історії. Я навіть на хвилину забув, що її виконує людина, справжній творець її. Ні, я був на самоті із роялю. І коли завмер у повітрі останній акорд, я, зітхнувши, повернувся у свій час, опинився у кімнаті за столом і дивився на екран комп`ютера, повільно повертаючись до себе.

      Уявляю собі, що відбувалося в концертному залі Москви, Санкт-Петербурзі, Одесі, Брюсселі, Берліні, Амстердамі, Парижі де виступав Олександр Скрябін, і скрізь був тріумф!

      На самому початку музичної кар`єри на Скрябіна звернув увагу один із найбагатших людей того часу, Митрофан Петрович Бєляєв (1836-1904), великий любитель музики.

      Він почав друкувати всі твори композитора і платити за них великі гонорари. Бєляєв матеріально підтримував Скрябіна усе своє життя. Навіть, коли Скрябін одружився ( на Вірі Іванівні Ісакович, теж піаністці) і в нього пішли діти, то Бєляєв збільшив гонорари, щоб підтримувати молоду сім`ю.

      А писав композитор постійно, дослідники вважають, що Скрябін написав творів десь більше, як 180. Коли не вистачало гонорарів, то композитор виступав із концертами, частіше всього виконував свої твори.

      Дійсно, Скрябін був у полоні музики, але одночасно він отримав блискучу освіту, знав іноземні мови, серйозно цікавився філософією, навіть познайомившись із Г.В.Плехановим, вів із ним дискусії з приводу моністичного погляду на історію і не погодився з одним із теоретиків марксизму в Росії. Навіть збереглися книги Плеханова з дарчими написами Скрябіну.

      На одній з них можна розібрати: «А.Н.Скрябину от автора в знак искреннего уважения. 1 июля 1906г.»

      Час показав, що Скрябін був таки правий, марксисти-ленінці довели Росію до ручки. Хоча, з іншого боку, Скрябін, як справжній художник, у своїх творах передчував наближення потрясінь, якихось змін. Деякі пізніші радянські дослідники писали, що композитор передчував навіть Жовтневу Революцію. Революцію, яка фактично знищила той прошарок населення, до якого належав сам Скрябін, його оточення і його друзі.

      Бо уявити, що на концертах, які давав Скрябін в свій час, сиділи працівники Дніпробуду чи Магнітогорську неможливо. Він так далеко і не міг зазирнути і побачити, що уся дорога йому Росія покриється таборами ГУЛАГу.

      Але це все буде попереду, а десь у 1905 році Скрябін несподівано покидає свою дружину з дітьми і захоплюється Тетяною Федорівною Шльоцер (1883-1922), яка брала у нього уроки гри на фортепіано і зуміла справити сильне враження на композитора, яке поступово перейшло у кохання.

      Найближче оточення не підтримало Скрябіна і він майже з усіма полаявся з-за цього.

      Незручно про велику людину писати таке, але що поробиш, якщо так було. Тетяна Федорівна, коли в її присутності грав композитор на роялі, ставала на коліна і вимовляла єдине слово:

      — Бог! Бог! Бог! Бог!

      І такі грубі лестощі спрацювали. Олександр Миколайович вважав, що Тетяна Федорівна надзвичайно тонка особа, повністю відчуває його особистість і нарешті він зустрів людину, яка розуміє всі особливості його вдачі.

      Для Віри Іванівни це був удар, від якого вона довго не могла оговтатися. Єдине, на що вона спромоглася, це не дати розлучення, як не умовляв її Скрябін. А по законам Російської імперії, діти, які у Тетяни Федорівни і Олександра Миколайовича не забарилися з`явитися, не мали права носити прізвища батька. Але Скрябіну прийшлося з цим змиритися.

      Десь на початку цього періоду свого життя Скрябін написав третю симфонію – найвище досягнення своєї творчості. Вона зразу же зайняла одне з перших місць в репертуарі світових симфонічних оркестрів. 

      Його старший товариш, теж композитор, А.К.Лядов (1855 – 1914) написав про нього: «по чистоте композиторского письма Скрябин рядом с Моцартом и Бахом».

      А Євген Гунст, відомий музичний критик того часу і композитор, так охарактеризував свого друга: «…все три черты его творчества: гениальность замысла, новаторство средств выразительности и безупречность мастерства».

      А відомий більшовицький діяч культури Анатолій Луначарський ( 1875 – 1933) так сказав про Скрябіна: «высший дар музыкального романтизма революции».

      Вже з новою супутницею життя композитор продовжував активно створювати нові музичні твори і концертувати по всій Європі і Росії. Навіть їздив на гастролі у США, де теж швидко завоював прихильність глядачів.

      Та раптово, у 1915 році, вмирає від фурункулу, який утворився в носо-губному трикутнику. Олександр Миколайович його необережно видушив, виник сепсис, і буквально в кілька днів композитора не стало…

      Це був удар для Тетяни Федорівни, сім`ї, родичів, друзів, багато чисельних шанувальників, світової музики.

      Генія, який ще міг жити і творити, не стало…

      Для Тетяни Федорівни це був страшний час, залишилася одна, із маленькими дітьми на руках. Але друзі підтримали її, допомагали чим могли, навіть Віра Іванівна дала дозвіл на розлучення, і діти від другого шлюбу нарешті отримали прізвище батька.

      Та на країну і її народ накотилася Велика Жовтнева соціалістична революція, як нещодавно писали у всіх творах, і своїм полум`ям опалила одну шосту земної кулі. Від очищувального вогню диктатури пролетаріату тікали хто, як міг. Оточення, до якого належала Тетяна Федорівна, не потрапивши у цупкі лапи Фелікса Едмундовича і його соратників, опинилося в Києві, звідки вони тікали далі до Одеси, а потім за кордон.

      Мабуть, такий шлях проробила б і Тетяна Федорівна із дітьми,тим більше, що в Бельгії та Франції проживали її родичі.

      Та на берегах Дніпра, у Києві, її наздогнало ще одне горе. Її син, Юліан Скрябін, коли пішов із класом на берег річки купатися, втопився. Знайшли його тільки на наступний день.

      Тетяна Федорівна була в цей час у Москві, поїхала по якихось своїх справах. Вона на сина покладала великі надії, хотіла, щоб він продовжив справу свого батька. І надії були не марні.

      Юліан почав займатися в Київській консерваторії, хоча йому було всього одинадцять років. Саме того літа він записав у зошиті чотири прелюдії, які тепер виконуються у всьому світі.

      Зробив перший крок, такий обнадійливий, у царство музики і гармонії… А вийшло, що і останній… Так київська земля стала вічним притулком для Юліана Скрябіна, сина Олександра Миколайовича. А через нього, вона стала дорога і для самого Скрябіна, хоча він сам цього ніколи і не взнав. Хай їм обом земля буде пухом!

      Тетяна Федорівна не змогла цього пережити. І хоча вони повернулися до Москви і Луначарський особисто виписав мандата, по якому до них у квартиру не могли підселяти Шарікових і Швондерів, а коли довідався, що Тетяні Федорівні треба лікуватися, то відправив її з дітьми на Кавказ лікуватися за державний кошт, нічого не допомогло.

      Через три роки після смерті сина Тетяна Федорівна помирає… Серце не витримало…

      Коли мій      молодший брат, Гарік, у 1979 році розбився на мотоциклі в Одесі, то моя мати від горя  осліпла. Із живої, роботящої жінки перетворилася на очах усіх нас в сліпу, стару людину. Стала, як в тій старовинній пісні співається, «чайкою при битій дорозі…»

      Так що можу уявити собі всі почуття, які охопили нещасну жінку.

      Та попри все її чоловік і її син залишаються в історії світової музики. А ми з вами будемо обережно торкатися до їхніх душ, які з тих пір і досі, і після нас, будуть нести людям божественні звуки музики, які вони створили для нас, людей, із своєї душі і серця.

                                 04.11.2012р.                   

«Но моя главная, непростительная ошибка – это Ленин…»

Не взолотиш руку історії.

                                      Ліна Костенко

 

                                                              Изнасилованная страна, изолганная история,

                                                              изуродованная экономика…

                                      Михаил Веллер

      Коли спостерігаєш сучасне життя в країнах бувшого Радянського Союзу: знищена економіка, низький рівень моралі, нерозуміння дійсності, незахищеність людини перед чиновництвом зокрема і перед суспільством взагалі, то починаєш думати, а чи не було іншого шляху, крім того, що уготував народам бувшої Російської імперії Ленін.

      Сьогодні ми розуміємо, що саме він повернув «колесо історії» у бік тоталітаризму, знищення інакодумання, свободи слова, зібрань, вільного волевиявлення громадян на виборах. І що наслідувачами його справи у Європі були Сталін, Гітлер, Муссоліні, Салазар та Франко, як не дивно це буде чути для багатьох його сучасних послідовників.

      Але вивчаючи той час, бачиш, що не всі політичні діячі початку ХХ століття потрапили під ленінський гіпноз.

      І серед таких був Георгій Валентинович Плеханов(1856-1918), перший марксист у Росії і вчитель Леніна, як той сам визнавав це.

      Фігура Плеханова стоїть якось осторонь від інших революційних вождів, якими продзижчали усі наші вуха в бувшому Радянському Союзі. При вивченні історії визвольного руху Плеханов згадується десь на початку 80-х років ХІХ століття, а це вже така далечінь, що вже ніхто не заглиблюється у його життя і твори.

      А даремно. Бо саме він, Плеханов, дає відповіді на багато тих питань, що оточують нас сьогодні. Давайте і ми з вами обережно і уважно пройдемося по життєвому шляху цієї непересічної особистості.

      Він народився 11 грудня 1856 року в селі Гудаловка Липецького повіту Тамбовської губернії в сім`ї відставного штабс-капітана, родового дворянина Валентина Петровича Плеханова (1810-1873). Від першого браку у Валентина Петровича було семеро дітей, і від другого браку, а він одружився на Марії Федорівні Бєлінській (1832-1881), внучатій племінниці знаменитого літературного критика, теж мав семеро дітей, найстарший з них був саме Георгій.

      Блискучі здібності публіциста він, мабуть, успадкував від Бєлінських. Батьку належало усього 100 десятин землі і старе родове гніздо у селі Гудаловці, оточене великим парком.

      Погодьтеся, що для чотирнадцяти спадкоємців це досить таки замало. Правда, після жовтня 1917 року Ленін знищив усі ці привілеї, а руку до цього приклав у свій час і Георгій, своєю пропагандою невмирущого вчення Карла Маркса, але про це трохи згодом.

      Мати, Марія Федорівна, була освіченою, як на той час, жінкою, вона закінчила з відзнакою інститут шляхетних дівчат у Тамбові і до заміжжя була гувернанткою. Тому вона із знанням справи навчала своїх дітей російської і французької мовам, математиці, навчала їх також музиці.

      Георгій успадкував від матері її доброту і вразливість, а від батька працьовитість (недаремно, що і до сьогодні не вийшло ще його повного зібрання творів, так їх багато!), сміливість та дисциплінованість.

      Тому, коли прийшов час вступати у гімназію у Вороніжі, Георгій поступив зразу у другий клас. Це була Воронізька військова гімназія, де вчилися і його старші брати, бо саме в цій гімназії могли навчатися за державний кошт діти малозабезпеченого відставного військового.

      Тому після закінчення у 1873 році гімназії Георгія разом з іншими вихованцями відвезли у Петербург і віддали до Костянтинівського артилерійського училища. Але незважаючи на те, що в цьому ж році помер батько і матеріальне становище сім`ї погіршилося, Георгій відмовився вчитися безоплатно у артилерійському училищі і поступив наступного року до Петербурзького гірничого інституту.

      Саме там він знайомиться із новими друзями – революціонерами-народниками. Під їхнім впливом він починає цікавитися ідеями Маркса і зрозумів для себе, що саме історична теорія Маркса «дає нам ключ к розумінню тих завдань, які ми повинні вирішити в своїй практичній діяльності…»

      Він навіть веде заняття у гуртку робітників, серед яких були відомі у майбутньому С.Халтурін (1857-1882) та П.Мойсеєнко (1852-1923). У грудні 1876 року Плеханов прийняв участь в першій революційній демонстрації в Росії, яка круто змінила усе його життя.

      Йому було доручено виступити на демонстрації біля Казанського собору у Петербурзі. І в грудні 1876 року він виступив на демонстрації, закликаючи присутніх до боротьби за «землю і волю». Було заарештовано 31 демонстранта, але самому Плеханову вдалося втекти і він перейшов на нелегальний стан, ставши професійним революціонером. Йому в цей час, як ви підрахуєте, 20 років.

      З цього часу поліція починає полювати за Плехановим, тому керівництво «Землі і волі» відправляє його на рік за кордон, але вже в липні 1877 року Плеханов повертається і знову активно працює у підпіллі.

      Коли в кінці 1879 року стає зрозумілим, що не сьогодні, завтра Плеханова заарештують, то через деякий час, в січні наступного 1880 року, він остаточно виїздить за кордон в еміграцію.

      Звернемо увагу читача, що на цей час йому усього 23 роки. А повернеться він на Батьківщину тільки у 1917 році на схилі свого життя.

      Виїзд у еміграцію врятував Георгія Плеханова від заслання до Сибіру. Якби це сталося, то навряд чи він зміг би звідти повернутися. Бо мав слабке здоров`я. А так прийшлося все життя прожити в еміграції, далеко від Батьківщини.

      Виїхала молода людина, яка не отримала вищу освіту, ні одного дня ніде не працювала, жив і вчився на кошти батьків і пенсії від уряду, в еміграції старанною самоосвітою став одним із лідерів російської соціал-демократії. За свої твори і виступи сподобався Марксу  і Енгельсу, які його виділяли серед інших лідерів російської соціал-демократії.

      Енгельс, за споминами дружини Плеханова, Розалії Марківни (1856-1949), якось сказав В.І.Засулич (1849-1919): «Я знаю тільки двох людей, які зрозуміли та оволоділи марксизмом, ці двоє: Мерінг і Плеханов».

      Найвища оцінка, яка може бути з вуст такої людини, як Енгельс.

      Через 15 років, у 1895 році, Плеханов знайомиться з Леніним, який приїхав тоді у Європу з Росії, щоб встановити контакт із лідерами закордонної російської соціал-демократії.

      Відомий меншовик М.Валентинов (1879-1964) згадує у своїх спогадах, як Плеханов розповідав про своє перше знайомство з Леніним: «…наш 25-летний парень (оце слово він постійно підкреслював у розмові) Ульянов – материал совсем сырой и топором марксизма отесан очень грубо». Як це різниться від усієї ленініани, яка виходила в радянські часи!

      А далі він розповідає Валентинову ось таке: «Арестовать Ленина после июльских дней (1917рік), конечно, было необходимо. Революция дала стране полную свободу слова. Ленин, вместо того, чтобы добиваться своих, на мой взгляд, бредовых идей только словом, хотел их проводить, опираясь на вооруженные банды. (…) Очень жалею, что наше мягкотелое правительство не сумело арестовать Ленина. Все говорят, что он скрывается где-то вблизи Петербурга и из своего убежища продолжает и писать, и давать приказы своей армии, иными словами, разлагать революцию и играть на руку немцам. Контрразведка Временного правительства так бездарна, что найти Ленина не может. Савинков мне сказал, что ловить Ленина не его дело, но если бы он этим занялся, то уже на третий день Ленин был бы уже отыскан и арестован».

      Як бачимо, зовсім несподівані думки. Про те, що сталося із людьми, які охороняли Леніна у 1917 році і чому агенти Тимчасового Уряду не заарештували Леніна, я напишу в окремій статті.

      Але тут звернемо увагу на те, що з тих пір (травень 1895 року) між Плехановим і Леніним встановлюється листування і дивне почуття викликає воно у читача, який вже знає, що буде у майбутньому: народ, про який вони пишуть, живе, працює, бореться за свій добробут, а десь обабіч нього є якісь люди, які взяли добровільно на себе обов`язки «боротися» за покращання життя народу, не питаючись у нього, а що з того вийшло, ми вже знаємо.

      Одночасно з цього листування виникає образ інтелігентної, виваженої, спокійної людини, яка впевнена у своїх поглядах, вміє їх відстояти і пропагувати серед інших достойників. Мається на увазі Плеханов.

      Щоб не переповідати історію усієї боротьби у російському революційному русі того часу, нагадаємо читачеві, що поступово кристалізувалися два центри, один – навколо (ми називаємо найбільш яскраві фігури) Плеханова та Мартова, інший – навколо Леніна.

      Позаяк усі сімдесят років навколо Леніна створювався культ геніальної людини, то, якщо дозволить читач, ми зосередимо більше уваги Плеханову, бо його якраз і замовчували усі роки радянської влади.

      Нагадаємо читачу, що Плеханов повернувся із еміграції 1 квітня 1917 року, майже одночасно з Леніним (той приїхав в Росію на два дні пізніше, — 3 квітня 1917 року) і помер 12 червня (30 травня нов. ст.) 1918 року. Тобто, він встиг ще побачити більшовицький переворот, який зробив Ленін і відчути перші кроки радянської влади.

      Плеханов розділяв ідеї Маркса та Енгельса про те, що соціалістична революція може відбутися тільки в передовій капіталістичній країні, коли там виникнуть умови для такої революції.

      Ленін, навпаки, пропонував, спираючись на робітничий клас і трудове селянство, починати таку революцію навіть у відсталій окремій країні, якою була Росія. І встановити в країні диктатуру пролетаріату.

      Як писав Плеханов в статті «Логика ошибки» (надрукована 20 червня 1917 року): «Наша трудящаяся масса еще не готова для такой диктатуры». В іншій статті «Как же быть?», надрукованій 5 липня 1917 року, він пише: «…требуемая Лениным диктатура пролетариата и крестьянства была бы большим несчастьем для нашей страны…» І в цій же статті далі: «Проклятие тем, которые начинают гражданскую войну…».

      В статті «Основы политической тактики» (надрукована 13 серпня 1917 року) він застерігає: «… рабочий класс далеко еще не созрел в России до политического господства… К чему это может привести? Ни к чему иному, кроме гражданской войны. А к чему приведет гражданская война? В лучшем случае к победе пролетариата, т.е. к захвату им политической власти. А какое значение будет иметь такой захват? Мы уже знаем, какое: значение самого большого политического несчастья, какое только могло бы случиться с нашим рабочим классом».

      Такого Плеханова ми не знали. Як пише відомий філософ, естетик та літературознавець М.О.Ліфшиць (1905-1983), «он превратился в рьяного противника ленинской партии». Ці слова багато важать, бо знаний філософ надрукував їх у 1983 році.

      До речі, саме Ліфшиць допоміг Твардовському видрукувати повість Солженицина «Один день Ивана Денисовича», тому до них треба прислухатись.

      Ще один філософ, Михайло Капустін, підкреслює, чому Плеханов правий: «И снова трудовой народ оказался там, где он и был до революции – в условиях беспросветного труда и угнетения, в крепостничестве (крестьяне) и рабстве (десятки миллионов зэков). Только верхний слой иерархии резко изменился – место изгнанного и вырубленного до самых глубинных корней цвета нации (дворянства, интеллигенции) заняли люди без стыда и совести, да к тому же и без компетенции. (…) Так сталинское и особенно послесталинское  общество выковало гигантскую серую массу всюду – в управлении производством, государством, нацией, культурой, живой общественной мыслью».

      Філософ підсумовує, що цієї катастрофи, якщо ти вступиш на шлях соціалістичної революції, не могло не бути. Коли 25 жовтня 1917 року Ленін зробив перший крок у бік соціалістичної революції, то він вже був приречений.

      І про це попереджав Плеханов. Але ніхто його не хотів слухати. Потрібно сказати, що Плеханов був незмінний у своїх політичних поглядах. Він ще у 1885 році в праці «Наши разногласия» написав, що перемога капіталізму в Росії буде недовгою, бо революція невідворотна, але він попереджав не робити соціалістичних експериментів. Бо це призведе до передчасного захоплення влади купкою революціонерів, які будуть обов`язково декретувати соціалізм. А це призведе тільки до оновлення царського деспотизму на комуністичній підкладці.

      Як у воду дивився!

      Він написав ще «Открытое письмо к петроградским рабочим» вже після жовтневих подій, де теж попереджав про громадянську війну, яка заставить відступити далеко назад від тих позицій, які були завойовані у Лютому.

      Плеханов передбачив і те, що відбудеться в країні у 30-50-х роках. Не втримаюся, щоб не дати ще одну цитату класика: «Если бы наша партия, в самом деле, наградила себя такой организацией (бюрократично-ієрархічною), то в ее рядах очень скоро не осталось бы места ни для умных людей, ни для закаленных борцов: в ней остались бы лишь лягушки, получившие, наконец, желанного царя, да Центральный журавель, беспрепятственно глотающий этих лягушек, одну за другой».

      Не помилився! Ось вам і геніальність Леніна. Він, як сучасний Симоненко, теж у свій час репетував на кожному розі: «Фабрики и заводы – рабочим! Землю – крестьянам!» Красиві лозунги, нічого не скажеш, але як працювали  колгоспники на усуспільненій землі, ми бачили.

      Ленін вибудував особливу систему, яка знищила усі свободи, які були навіть при Миколі ІІ. Його держава була не соціалістичною державою робітників і селян, як пропагували усюди, а держава соціального расизму.

      І про це встиг попередити Георгій Валентинович Плеханов. Спасибі йому за це.

      Він встиг ще побачити у зародку ту владу, яку почав вибудовувати його бувший однопартієць. Майже через тиждень після перевороту, 31 жовтня, в помешканні Плеханова двічі був проведений обшук червоногвардійцями та революційними матросами, які обшукували усі будинки підряд в пошуках зброї та контрреволюціонерів, що заховалися.

      Так завжди писалося у всіх книгах про Плеханова. Але давайте трошки подумаємо, що там відбувалося насправді. Зграя бандитів і мародерів, розуміючи, що на них управи немає, обходили будинки в пошуках здобичі і жертв. Чому ж з тих пір кудись позникали і дворяни і інтелігенти?

      І що це так підтвердження приходить з несподіваної сторони. Коли Ленін взнав про це, то він негайно (3 листопада 1917 року) підписав «Декрет о неприкосновенности гражданина Г.В.Плеханова и его имущества».

      Ленін добре знав свій контингент, якщо сьогодні все пройшло добре, то наступного разу не сподобаються вуса у людини, або іноземний прононс і «братішка» виконає свій інтернаціональний обов`язок і заразом прихопить щось з гардеробу бувшого хазяїна.

      Останні місяці Георгій Валентинович дуже хворів і дружина його Розалія Марківна робила надзвичайні зусилля, щоб його якось підтримувати. З цією метою вона відвезла чоловіка в санаторій Піткі-ярві під Петербургом, який вже був на території незалежної Фінляндії і який пізніше анексував Радянський Союз.

      І там він 30 травня 1918 року, майже через рік після повернення на Батьківщину, помер від сухот. Його тіло ще 5 діб пролежало у льоху із льодом, дружина не знала що робити, де ховати… поки Радянський уряд не добився у Фінляндії дозволу поховати його в Петрограді. Поховали його біля могили Бєлінського.

      А над країною почав майоріти червоний прапор, незважаючи ні на що. Але прийшов 1991 рік, і все одночасно кавкнуло, як і передрікав Георгій Валентинович Плеханов.

      Після смерті Плеханова в його паперах залишився Заповіт, слова з якого я виніс у назву статті. Зразу же знайшлися дослідники, які почали писати, що це підробка. Але хто її міг зробити? Більшовики? В них і так все було під контролем, а заповіт був спрямований проти Леніна і його партії, і вони навряд чи могли підробляти проти себе документ.

      Відомий вчений Георгій Попов дослідив текст Заповіту і прийшов до висновку, що він автентичний. Але підозра кинута, і щоб ніхто не сказав, що я використав підроблений матеріал, я його вирішив обминути, крім назви статті, дуже ж він красномовний.

      Георгій Валентинович відчув і побачив все, що відбудеться із майбутнім ладом, як і те, що він, рано чи пізно, зникне. Так і сталося. Історію не обдуриш. Вона все бачить.

      І на закінчення можна сказати, що ідеї Леніна перемогли у Росії, а що з цього вийшло ми бачимо сьогодні в країнах бувшого Радянського Союзу і відчуваємо на собі.

      А ідеї Георгія Валентиновича Плеханова перемогли в Європі, у Фінляндії, Швеції, Бельгії та інших країнах Європейського Союзу. Ось такий парадокс історії.

     08.10.2013р. – 19.10.2013р. – 22.10.2013р.

Використана література.

      1.Философско-литературное наследие Г.В.Плеханова, том 1, Издательство «Наука», М,1973г., стр.416.

      2.Философско-литературное наследие Г.В.Плеханова, том 2, Издательство «Наука», М, 1973г.,  стр.464.

      3.Философско-литературное наследие Г.В.Плеханова, том 3, Издательство «Наука», М, 1974г., стр.408.

      4.Б.А.Чагин, И.Н.Курбатова, Плеханов, М, «Мысль»,  1973г., стр.220.

      5. Мих. Лифшиц, Г.В.Плеханов, Очерк общественной деятельности и эстетических взглядов, М, «Искусство», 1983г., стр.144.

      6. Попов Г.Х., Ошибка в проекте (ленинский тупик), М, Издательский дом Международного университета в Москве, 2008г., стр.510.

      7. Валентинов Н.В., Наследники Ленина, Ред.-сост. Ю.Г.Фельштинский, М, «Терра», 1991г., стр.240.

      8. От первого лица, Сборник, Составитель И.А. Анфертьев, М, «Патриот», 1992г., стр.560.

      9. Капустин М.П., Конец утопии? Прошлое и будущее социализма, М, «Новости», 1990г., стр.592.

               

Правда про Антона Макаренка

                                                       Учительствование – это форма самосожжения,

                                                                                         воспитание – это не ремесло, а форма любви.

                                                                                                                                            Альберт Лиханов

                                                                       1.

               Мене давно цікавив феномен Макаренка. Мабуть, з тих пір, коли я взнав, що він помер 1 квітня 1939 року, тобто, в той день і рік, коли я народився. Сів у залізничний вагон, щоб їхати додому, стало йому погано, схопило серце, і все, помер. Звичайний збіг обставин, а мені здавалося, що тут щось є. Та ні з «Педагогічної поеми», ні з інших творів Макаренка нічого вичитати не вдалося.

       Дослідники писали, що це видатний радянський педагог і письменник. Що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинених і відданих Комуністичній партії борців за комунізм». Що «Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, моральним, фізичним і естетичним вихованням».

       Безумовно, красиві слова, але не було зрозуміло, як Макаренку вдалося з підлітків, які переступили Закон, виховати активних членів нового суспільства. Просто гарних і добрих людей.

       Мені самому довелося біля 13 років пропрацювати у школі, бачити різні шкільні і педагогічні колективи, бути класним керівником, зустрічатися з відсталими учнями (але ж не такими, як у Макаренка!), і ніякі методи на них не впливали. До того ж, нічого не можна було вичитати у творах стовпів педагогічної науки!

       Що ж було такого у Макаренка, що ми, сучасні педагоги, не могли розпізнати? Для цього давайте уважно перегорнемо сторінки біографії Макаренка, нічого не минаючи, «ані титли, ніже тієї коми», як казав поет.

                                                                           2.

      Народився Антон Семенович Макаренко 1 березня (13 березня за новим стилем) 1888 року в містечку Білопілля Сумської області в родині робітника залізничних майстерень Південної залізниці. В цьому містечку було до 12 тисяч жителів, цегляний і шкіряний заводи, залізнична станція та вагонні майстерні, в яких працював батько майбутнього педагога, Семен Григорович. Робота була тяжка і виснажлива.

       Мого батька, Івана Григоровича, житейські дороги занесли на великий залізничний вузол, станцію Роздільну Одеської області, і я бачив, як працювали і жили робітники залізничних майстерень. Рано вранці вони йшли на роботу, і тільки пізно ввечері повертались, потім сиділи біля своїх осель, відпочивали і перемовлялись із сусідами.

       І хоча це була вже перша половина 50-х років ХХ століття, але нічого принципового не змінилося. Така сама важка, виснажлива праця, така ж сама боротьба за існування.

       В 1895 році маленький Антон поступає в двокласне училище у Білопіллі. Ріс хворобливим, золотушним хлопчиком. Хронічна нежить. Тому ніс у нього був трохи набряклий і червонястий, що дитину, а потім і молоду людину дуже засмучувало. Носив постійно окуляри, бо без них нічого не бачив.

       Народився він на три тижні раніше строку, але про це йому ніколи не казали, бо він був і так хворобливий і щоб не створювати в нього ще додатково комплекс неповноцінності.

       В 1901 році батька переводять працювати до містечка Крюкова, тепер правобережна частина міста Кременчука, Полтавської області. Але нічого по суті не змінилося, теж саме тихе провінційне життя, важка виснажлива праця, п`ятеро дітей, Серафима і Наталія померли рано, Олександра (1881-?), Антон (1888-1939) і найменший, Віталій(1895-1983). 

       До речі, Віталій залишив цінні спогади «Мій брат Антон Семенович», про які в радянські часи ніколи не згадували, як і про нього самого. Але ми їх будемо постійно використовувати, бо вони дуже важливі свідоцтва про раннє життя Макаренка і його становлення як особистості.

                                                                                  3.

       Крюков теж був невеличким містечком, два гасових ліхтаря на головній вулиці. І все, ні лікарні, ні лікаря, ні акушерки. Не було ні каналізації і навіть проточної води. Отак жили обивателі у містечку. Тому залізничники Крюкова були на щабель вище від них. Вони мали власного лікаря, двох фельдшерів, безкоштовні аптеку, лікарню та бібліотеку. Ще лазню та клуб.

       Семен Григорович, хоча і не мав систематичної освіти, але був грамотною людиною, виписував газету «Биржевые ведомости». І популярний на той час ілюстрований журнал «Нива» та літературні додатки до нього. І все це уважно прочитував. І хоча особливих грошей не було, але намагався своїм дітям дати освіту.

       Коли Антон пішов до школи, то він йому сказав:

       — Вчись на п`ятірки. Четвірка, це вже погано, не принось.

       За спогадами брата, Антон вчився на відмінно, мав колосальну пам`ять, все прочитане запам`ятовував. Завжди був з книгою. Ключевського, Платонова, Костомарова, Мілюкова, Грушевського, Шильдера, Історію Риму та Французької революції, — це все він прочитав і знав.

       Після закінчення міського 4-класного училища в Кременчуку Антон поступив на однорічні педагогічні курси і в 1905 році їх закінчив. Як пишеться в Свідоцтві: «… підлягав у педагогічній раді означеного училища скороченому екзамену і, витримавши їх дуже добре, удостоєний звання вчителя початкових училищ з правом викладання в сільських двокласних училищах Міністерства Народної Освіти й навчання церковних співів».

       Так молодий Антон Макаренко став учителем. Він ображався на свого батька, що той не дав йому можливості вчитися у гімназії, після закінчення якої можна було поступити до університету. А з його гуманітарними здібностями це була б широка дорога у світ науки, високих сфер життя. А так прийшлося задовольнятися скромною посадою вчителя.

                                                                                    4.

       Так Антон Макаренко цілком випадково, зважаючи на сімейні обставини, став «вчителем училищ з правом викладання… й навчання церковних співів». Він служить вчителем двокласного залізничного училища Міністерства народної освіти в Крюкові. Одержує 47 карбованців 50 копійок на місяць. Якщо порівняти з батьком, який працює малярем у залізничних майстернях Крюкова і отримує 60 карбованців на місяць, то взагалі то платня вчителя і не дуже висока. Але він живе у батьківському домі, дає матері у місяць на утримання 10 карбованців, а всі інші гроші залишає собі. Йому 17 років і життя прекрасне, бо молодість завжди прекрасна!

       Правда, мати, Тетяна Михайлівна, зробила спробу отримувати від сина хоча б на 10 карбованців більше, але Антон рішуче відхилив ці намагання матері:

       — Я не просив вас народжувати мене на Світ Божий. Так що треба вам відповідати за свої вчинки. Більше платити я не можу.

       Досить несподівана відповідь для сина і для майбутнього педагогічного світила, але так було.

       Та справжній конфлікт був попереду, — з батьком. Десь приблизно у 1908 році, Віталій пише у своїх спогадах: «зимою 1908-1909 року», Антон почав зустрічатися з попадею, Єлизаветою Федорівною, дружиною священика, який викладав Закон Божий у залізничному училищі. Вона була років на вісім старша за Антона. Зчинився скандал. Батько наказав Антону припините це, не ганьбити сім`ю, він відмовився і був з цією жінкою у цивільному шлюбі до 1925 року. Так син із батьком і не помирилися до самої смерті Семена Григоровича у 1916 році.

                                                                                 5.

       У своїх спогадах Віталій підкреслив, що під час революції 1905-1907рр в Крюкові було все спокійно. Люди були незадоволені життям, але не думали скидати владу царя. І крім того, що Антон передплачував більшовицьку легальну газету «Новая жизнь», нічого крамольного з ним не відбувалось.

       Віталій пише, що радянські біографи його брата перебільшують негативні сторони життя дореволюційного часу або просто брешуть. Навіть звинувачує в цьому і свого брата: «Антон, на жаль, у своєму бажанні догодити радянській владі, переборщує і зводить на дореволюційний лад небилиці».

       До того ж Антон не вірив у силу революційних перетворень, вважав, що потрібно втілювати у життя демократичну програму і все буде гаразд у державі. А програма складалася ось із таких пунктів: 1)демократична республіка з народним представництвом у парламенті (пряме і таємне голосування); 2) націоналізація великих промислових підприємств; 3)вилучення земельної власності у поміщиків і великих землевласників та розподіл усієї землі між селянами; 4) загальне обов`язкове навчання; 5) свобода віросповідання; 6) свобода совісті; 7) свобода слова; 8)свобода преси; 9) свобода зібрань; 10) свобода страйків. На перший погляд, звичайні демократичні вимоги, але, на жаль, не всі вони утвердились в країні після жовтня 1917 року. І хоча вони схожі в деяких моментах на більшовицьку програму, але більшовики після приходу до влади, все зробили, щоб вони не запанували у державі.

       Тому можна зробити висновок, що Антон Макаренко не поділяв погляди більшовиків і радянська література про це, зрозуміло, мовчить.

       Брат Віталій свідчить, що до 1919 року, до від`їзду його з Добровольчою армією за межі країни, Антон був звичайним сумлінним вчителем, і не більше, нічим не вирізнявся серед інших.

       В 1914 – 1917 роках вчиться в Полтавському вчительському інституті. Після чого два роки працює інспектором Вищого початкового залізничного училища у себе вдома у Крюкові.

       Те, що розповідають деякі радянські дослідники про життя Антона Макаренка того часу, звичайне перебільшення.

                                                                           6.

       Коли почалася війна, у 1915 році Віталій поступив у Чугуївське військове училище і через шість місяців був випущений прапорщиком. Попав на фронт, чотири рази був поранений. Став професійним військовим, офіцером, що з часом стане дуже небезпечним. Коли після більшовицького перевороту Крюків захоплювали більшовики, Віталій весь час ховався, бо ті розстрілювали всіх офіцерів, які потрапляли їм у руки.

       Віталій з Антоном встиг ще разом попрацювати у Крюковському вищому початковому училищі. Віталій на своїх уроках ввів обов`язкове шикування, марширування під прапором з оркестром. Діти це сприймали із великим задоволенням. Антон спочатку забороняв, але потім погодився, бачачи, що дітям це подобається. Чи не звідси перший крок Антона Макаренка до своєї знаменитої педагогічної системи?

       Восени 1919 року Віталій, тепер вже, як виявилося, назавжди, відступив із Добровольчою армією із Крюкова. Більше він на Батьківщину не повернувся, як і ніколи не бачився із своїм братом.

       А Антон теж не залишився у Крюкові, виїхав терміново у Полтаву. Залишатися вдома було небезпечно. Радянські дослідники про це мовчать, але для нової, більшовицької, влади Антон Макаренко був підозрілою людиною. Дружина – попадя, брат  — білий офіцер! Що з таким треба робити? Не менше, як превентивний арешт. Ось і виїхав з рідного міста, рятуючись від неприємностей, Антон Макаренко.

       Брат у своїх спогадах пише, що до 1928 року отримував ще листи від Антона і в одному з них він встиг попередити Віталія: «Я думаю, що тобі ще рано повертатися додому. Розбурхане море ще не заспокоїлося».

                                                                          7.

      Після нетривалого завідування 2-м початковим училищем у Полтаві його призначають завідувачем дитячою трудовою колонією, якій потім присвоїли ім`я Максима Горького. Йому 32 роки і це перша в його житті така відповідальна і незвичайна посада.

       Чому його призначили саме на цю посаду? Я думаю, що у радянській владі тоді не вистачало кадрів, а тут підвернувся молодий, освічений вчитель. За плечима 15 років безперервного педагогічного стажу, є певний досвід, чому б не спробувати?

       Я пам`ятаю, що у свій час, коли працював в інтернаті №9 на Павло Кічкасі, то незабаром зрозумів, що з дітьми треба працювати не так, як вимагають учбові плани, керівництво школи, чи районне або міське педагогічне начальство, а треба створювати з дітьми особливу педагогічну ауру, щоб їм було цікаво, щоб їм хотілося вчитися, що з ними потрібно відходити від усіх шаблонів і таке інше. І це я зрозумів на 13-му році своєї роботи у школі.

       Я думаю, що щось подібне відбулося і з Антоном Семеновичем. Він зрозумів, що виконувати спущені зверху директиви і рекомендації, значить розвалити всю справу виховання дітей, які переступили Закон або просто безпритульних. Дуже важких дітей. І треба тут діяти швидко і якось по новому.

                                                                       8.

       Нагадаємо читачу, що з моменту призначення Макаренка в 1920 році директором трудової колонії для неповнолітніх правопорушників і до 1935 року, коли Макаренко написав заяву про звільнення його з посади директора дитячої трудової комуни ОДПУ ім.Ф.Е. Дзержинського, він цілих 15 років провадив свій унікальний експеримент, втілював у життя свою систему, яка тепер записана золотими літерами у світову педагогіку.

       Його досвід, його система мали великий розголос у країні, а потім і у всій Європі. Існує фінська система перевиховання, в Данії теж пішли по шляху, вказаному Макаренком, в Німеччині, в місті Марбурзі, існує ціла лабораторія, яка вивчає досвід Антона Семеновича. В педагогіці це справжній революційний метод. Але, на жаль, самому Макаренку прийшлося дуже важко, на нього весь час писали доноси. І йому довелося покінчити з педагогічною практикою, перейти працювати помічником начальника Відділу трудових колоній НКВС УРСР, а потім і цю роботу кинути і переїхати, з допомогою Максима Горького, до Москви. Займався там літературною працею.

       Це відбулося у 1937 році, а через два роки, 1 квітня 1939 року, про це я вже писав, раптово помер у залізничному вагоні, коли їхав додому.

       Але перед тим, як докладно зупинитись на методі Макаренка, приведемо спочатку кілька думок Антона Семеновича з «Педагогічної поеми», що не ввійшли в основний текст твору, через цензурні забобони свого часу.

       «Дивишся на цих милих, обірваних колоністів… дивишся і думаєш: «ні, ви дійсно хазяї: слабі, обірвані, бідні, злиденні, але ви справжні… хазяї».

       «Але як нестерпно важко було схопити ось цей невловимий завиток нової людської цінності. І особливо нам, педагогам, під пильним оком педагогічних вчених».

       «Треба було мати багато терпіння і оптимістичної перспективи, щоби продовжувати вірити в успіх знайденої схеми, та не падати духом, та не повернути вбік».

       «Тільки виховуючи колектив, ми можемо розраховувати, що знайдемо таку форму його організації, при якій окрема особистість буде й найбільш дисциплінована і найбільш вільна».

       Бачимо, що розуміння до Антона Семеновича і його колег приходило не зразу.  Коли поступово розуміють сам Антон Семенович та його колеги, що вони знайшли вірний шлях, приходить контролюючий з центру і робить такий висновок, який перекреслює всю роботу і Макаренка і його педагогічного колективу, не розуміючи, що відбувається у колонії.

       Антон Семенович Макаренко приводить один з таких відгуків: «Вихованці працюють добре і цікавляться колонією. На жаль, адміністрація колонії, приділяючи багато уваги господарству, педагогічною працею займається мало. Виховна робота серед вихованців не провадиться».

       Тому і не дивно, що Макаренку прийшлося писати заяву про звільнення. Зберігся лист М.Горького до А.Б.Халатова від 6 грудня 1928 року, де він пише про це, даємо мовою оригіналу: «А Куряжская колония имени Горького – разрушается, убрали из нее заведующего, Макаренко, и ребята, которые получше, «разбрелись разно». Инициатором сего прелестного поступка является Украинский соцвос. С изумительной педагогической проницательностью четырем сотням воришек, бродяг, маленьких проституток было заявлено: «Вас эксплуатировали, теперь Вас будут учить». После этого трудовая дисциплина удалилась ко всем чертям».             

       Ось так майже завжди, приходить контролюючий з райвно чи облвно, нервує вчителя, перевіряє невідомо що, шукає «жучків», і йде собі геть із почуттям виконаного обов`язку. А школа, клас, учні і вчитель залишаються із своїми проблемами і надалі.

       А ще видатний педагог сучасності В.О. Сухомлинський сказав: «Школа повинна виховувати з дівчинки хазяйку сім`ї, а з хлопчика голову сім`ї». Виконує школа сьогодні ці важливі обов`язки? Зрозуміло, що ні.

       Бо щоб виконувати настанови В.Сухомлинського, треба перебудувати увесь учбовий і виховний процес. А на це немає ні грошей, ні бажання. Ото і не дивно, що вони розвалили справу Макаренка.

                                                                             9.

       А тепер про саму систему Макаренка, його метод, який виокремив його з рядів багатьох педагогів. Після смерті Антона Семеновича її, тобто систему, ніхто не зміг повторити. Багато педагогів намагалися йти по його шляхах, але у повному обсязі відновити її ніхто не зміг. Хоча окремі елементи створеної ним системи використовуються і до сьогодні.

       Якщо підсумувати усе, що залишив Антон Семенович, то вийде таке. Зміст роботи Макаренка був у створенні дійового організму підлітків, який він густо прикривав комуністичною ідеологією. Тобто, усі оті «заради народу і партії», «виконуючи завдання ленінської партії», «стояти на сторожі інтересів трудящих» і «вірного соратника партії», — все це робилося задля того, щоб не заважали працювати з дітьми. Так йому було легше захищати комуну від недоброзичливців. І тому він разом із дітьми спокійно створив і розвивав нову громадську структуру.

       Дивно, що це відбувалося тоді, коли по всій країні радянська влада знищувала усі самостійні громадські утворення!

       Товариство хлопців і дівчат, яке створив А.С.Макаренко, базувалося не тільки на простій праці, яка оплачувалась, але також і на зацікавленості колоністів у результатах своїх зусиль.

       Тобто, вони були не просто працівниками, але і власниками, і були зацікавленими і в результатах своєї праці і у порядку на території колонії. Це в першу чергу відбилося на мотивації колоністів. Тому основним елементом системи Макаренка була праця. Звідси вагомим елементом був сам колектив, згуртований в єдине ціле не закликами, погрозами і обіцянками, а спільною працею.

       Як не дивно, у дітей була свобода вибору, тобто кожний колоніст міг працювати там, де йому більше подобалось. Якщо згадати колгоспну систему, яка саме в цей час утверджувалась у країні, то який контраст буде у порівнянні з експериментом Макаренка! Там підневільна праця, яка врешті-решт призведе до загибелі країни, а тут щаслива праця на себе.

       Звідси випливає ще одна особливість, заключна, системи Макаренка. В колонії була колективна відповідальність за все, що відбувалося на її території. Кожний колоніст свідомо знав, що його дії не повинні йти врозріз інтересам колективу, усіх інших.

       Тепер зрозуміло, чому після Макаренка ніхто не міг повторити його метод. Як можна насаджувати хоча б елементи ринкових відносин у країні, яка знищила мільйони селян? Дивує інше, що на протязі 15 років Антон Семенович Макаренко неухильно проводив свій експеримент. Біла ворона в радянській педагогіці.

       Коли читаєш педагогічні праці про Макаренка часів радянської влади, то крім тріскотливих фраз там нічого немає. І продертися до педагогічного методу Макаренка просто неможливо. І так і залишається незрозумілим, що ж він такого зробив, що став відомим на весь світ?

       А виявляється, ось що! Створив умови для існування колективу, дав їм у руки зброю: ринкові відносини, а далі, хлопці і дівчата, самі керуйте!

       І хлопці і дівчата зажили власним життям. Ось в чому видатна заслуга Антона Семеновича Макаренка.

       Дітям, які пройшли через його руки, а це десь більше трьох тисяч, він зумів повернути дитинство і дати путівку в життя. Коли він помер, то його учні злетілися з усієї країни на похорон свого духовного батька і вчителя. І це була йому найкраща подяка за все те, що він зробив у своєму недовгому житті.

                                                                              10.

       І останнє, на чому я хотів би зупинитися. Це національність Антона Семеновича Макаренка. Деякі російські дослідники пишуть, що, мовляв, незважаючи на те, що у нього таке типове українське прізвище, і що він народився, виріс, жив і працював на Україні, але позаяк він розмовляв, писав і мабуть думав по російські, то він росіянин.

       Це мені нагадує один випадок в армії, коли я служив у Баку, то одного разу наш старшина роти Алі Джафар-огли Велієв складав якусь відомість і записував туди національність солдат. І солдат Мартиненко з Луганської області записався руським. А коли я йому сказав, що який він росіянин, з таким прізвищем, то він відповів:

       — А мені всьо равно!

       Ось тут добре видно технологію перетворення українців у «руських», спочатку скрізь навчання на російській мові, потім більшість книжок в магазинах продаються на російській мові, далі всі газети і радіо з телебаченням на російській а наостанок, виявляється, можна записувати українців у «руські», бо їм, бачте, вже «всьо равно»!

       Ось чому українця Макаренка записують у «руські»! Не дивно. Бо від першого указу Олексія Михайловича про переведення навчання Києво-Могилянської академії у 1654 році з української мови на російську і до сучасних намагань «руського» Колесніченка з Умані записати усіх українців у «руські» ця тенденція зберігається.

       Але попри всіх їх зусилля Україна залишиться Україною і від нас не відірвати педагогічного генія, яким був наш незабутній Антон Семенович Макаренко.

                           20.11.2011р. – 11.12.2011р.              

               

            Коротке, але яскраве життя. Доля Миколи Щорса

      На кожного з нас, на кожну особистість світ впливає задовго до нашого народження, а потім і в кожну хвилину нашого життя – діє своєю природою, своєю історією, діє через   людство, через націю, через соціальний клас, до якого належиш, через сім`ю, через інші особистості, які нас оточують.

      Тому обережно торкаюся до його життя, яке прошуміло, продзвеніло на зламі епох, обірвалося кулею від своїх у потилицю…

      Чи вдасться відтворити все у повному обсязі, так, як колись неслось перед ним у вирі подій, зустрічей, бажань, намагань, у колі друзів і боротьбі з ворогами, на землі, яка народила його, напоїла чудовими ранками, сонечком на небі, посмішкою зустрічної дівчини, садочком вишневим біля батьківської хати, місяцем, який вибіг з-за хмари і посміхнувся йому…

      Життя, воно неповторне і єдине від народження і до того часу, коли покидаєш назавжди землю, по якій бігав, ходив, їздив, думаючі думи свої, намагаючись вирішувати оті всі проблеми, які звалилися на твої молоді, ще незміцнілі плечі…

      Повільно перегортаю книгу його буття, щоб нічого не пропустити, щоб знайти відповіді на всі питання, життя Миколи Олександровича Щорса (1895 – 1919)… Героя Громадянської війни, такий статус йому визначили у 1935 році, коли Сталін почав писати нову історію країни. Червоний командир, член Комуністичної партії з 1918 року, командир дивізії.

      Та як сказав колись герой «Весілля в Малинівці»: «Так то воно так, але трішечки не так!»

      Але спочатку розповімо про те, що було вибудовано навколо постаті Щорса в минулі часи і що відповідає дійсності.

      Батько Щорса, Олександр Миколайович, приїхав у Сновськ (так називався районний центр Чернігівської області Щорс до 1935 року) з маленького містечка Стовбці Мінської області, яке загубилося на краю Білоруського Полісся (це сучасні Брестська, Гомельська, південь Мінської та південний захід Могилевської областей Білорусі) в пошуках кращої долі.

      Зауважимо собі, що швидше за все молодому хлопцю, яким був Олександр Щорс, тісно стало на батьківській піщаній землі і він вирішив шукати щастя десь на стороні. Так він опинився у Сновську, де в цей час йшло будівництво великого залізничного вузла.

      Прийняв у ньому участь, а потім і залишився жити і працювати на побудованій залізничній станції. З часом одружився на дівчині, яка теж була із Стовбців, а в 1895 році появився у них первісток, Микола, герой нашого нарису.

      Батько Миколи був одружений двічі, від обох дружин у нього було десятеро дітей. Самі наймолодші жили іще в наш час. Як не дивно, вчені і краєзнавці їх якось обминули своєю увагою, не розпитали, не знайшли відповіді на питання, які можна було б вияснити. Чого саме так вийшло, невідомо, можливо тому, що Микола Щорс загинув молодим, у 24 роки, і з тих пір пройшло стільки подій, що життя однієї людини відійшло кудись на узбіччя. Шкода, якщо це так.

      Як ми вже писали, Олександр Щорс залишився жити у Сновську, тільки зробив перерву на службу у російській армії, тоді, якщо я не помиляюся, служили п`ять років, про це ми трохи згодом ще згадаємо. А так він працював у депо, спочатку чорноробом, потім слюсарем, кочегаром, помічником машиніста, а в 1904 році складає іспит і отримує дозвіл на водіння маневрового локомотива, став машиністом.

      Зрозуміло, що таким чином росте його добробут. Тоді ж, десь перед народженням свого первістка, Миколи, купує ділянку і власноруч будує будинок, який зберігся до наших часів.

      6 червня 1895 року народжується, як ми згадували раніше, перша дитина в молодої сім`ї – Микола, якого назвали в честь діда. Потім в сім`ї ще народжується четверо: Костянтин(1896-1979), Акулина (1898-1937), Катерина (1900 – 1984), Ольга (1900 -1985).

      Коли померла перша дружина, Олександра, то батько одружився з Марією Подбело. В них від цього шлюбу було ще п`ятеро дітей: Григорій, Зінаїда, Борис, Раїса та Лідія. На жаль, роки їхнього життя не вдалося віднайти.

      У 1905 році Микола Щорс вступає у церковно — парафіяльну залізничну школу, а в  1909 році закінчує її з похвальною грамотою.

      Батько хотів, щоб Микола після цього пішов працювати, сім`ї буде легше, але у сина було таке велике бажання вчитися, що батько прийшлося дати згоду на навчання.

      Але виникло питання – де вчитися? Далі намагатися потрапити у гімназію не було грошей і тому Микола Щорс зупинив свій вибір на військово – фельдшерській школі, бо діти відставних солдатів у цій школі були на повному державному забезпеченні, тільки після чотирирічного навчання треба було відслужити обов`язковий термін в армії.

      Симптоматичний факт! Звичайні солдати російської царської армії мали такі привілеї! А які привілеї мали солдати радянської армії? Щось подібного не згадаю. У військкоматі, з якого я призивався в армію, висів на видному місці плакат, на якому великими літерами було написано: «Служба в рядах Советской Армии – священный долг каждого гражданина Советского Союза!»

      Оце і всі привілеї. Коли я потрапив в армію, то відверто здивувався, бо служили там тільки діти робітників і колгоспників. А інших соціальних груп я в армії щось не побачив. В нашому полку зв`язку у Баку, де я служив, було тільки двоє солдатів, яких батьки відправили у армію на виправлення. Для нас армія – священний обов`язок, для них виправлення!

      Хто ж то були за солдати? Один, Гурам Ноірашвілі, його батько працював у Раді Міністрів Грузії якимсь клерком, а інший, з Тули, забув його прізвище, його батько працював у Тульському обкомі партії. Ось тоді в армії я вперше побачив, яка це народна держава – Радянський Союз!

      Зрозуміло, що Микола Щорс використав таку привілею. Спочатку він поїхав у Миколаїв поступати у військово – фельдшерську школу, хотів, як і кожний юнак, плавати по морям та океанам, але при вступних екзаменах не добрав півбала. Він набрав вісім балів, а треба було вісім з половиною.

      Прийшлося їхати до Києва, там він знову здавав екзамени і на цей раз поступив. Навчання тривало чотири роки і в червні 1914 року Щорс закінчив школу, отримав звання молодшого фельдшера і був направлений до Віленського військового округу.

      Є відомості, що з часом Микола планував продовжити навчання, щоб отримати вищу медичну освіту. Але тут у вересні цього ж року Росія вступає у першу світову війну, з якої царський уряд вже не видряпався.

      Щорс у складі 3-го легкого артилерійського дивізіону відправляється на фронт під Вільно. В одному з боїв він був поранений і потрапив до шпиталю. Після одужання, користуючись правами волонтера, вступає до Віленського військового училища, яке на той час було евакуйоване до Полтави.

      Тут за скороченою програмою (4 місяці) готували унтер-офіцерів та прапорщиків. Велику увагу приділяли тактиці, топографії, окопній справі. Під час навчання Микола Щорс вправно вирішував тактичні завдання, а особливо вправи на зустрічні і наступальні бої. Він добре знав зброю, влучно стріляв, тому і не дивно, що при закінченні курсів, у травні 1916 року, йому присвоюють звання прапорщика.

      У вересні цього ж року Щорс воює в 335 – му Анапському полку 84-ї піхотної дивізії Південно-Західного фронту. За хоробрість і вміння керувати під час бою йому достроково присвоюють звання підпоручика.

      Але суворе окопне життя та погана спадковість (мати хворіла на туберкульоз) призвело до того, що Микола Щорс сам захворів. Його відправили на лікування до Сімферополя, а 30 грудня 1917 року звільняють з армії і на початку 1918 року Щорс повернувся додому у Сновськ.

      Можна уявити собі, як він повернувся додому. Комісований по хворобі. В маленькому містечку все про все знають. Сховатися неможливо, дівчата обходять стороною, хто за такого вийде заміж? І на роботу влаштуватися проблема.

      Про це ніхто із дослідників життя Миколи Щорса не пише, не вдаючись до подробиць наче цього не було. А воно було. У хворої людини, тим більше молодої, це невід`ємна частина життя, він помічений, і хотів би не звертати на це уваги, та інші навколо звертають. Що робити? Не знає, а хвороба далеко від себе не відпускає. Тим більше, така підступна, як слабкі легені. А він ще і сам має відношення до медицини, його не обдуриш. Коли приймаєш якесь рішення, треба не забувати і про хворобу, яка ходить десь поруч і стримує твої можливості.           

      Ось у такому психологічному стані перебував Микола Щорс. Мабуть, так і тинявся б десь на узбіччі життя, якби не події в країні. На цей час, коли він з`явився у Сновську (січень 1918 року), російська імперія вже не існувала, в Петрограді більшовики захопили владу до своїх рук, на Україні виникла Центральна Рада, яка, хоч і непослідовно, вела Україну до незалежності. Але український радянський уряд, який виник у Харкові і який визнав своє підпорядкування Петроградському більшовицькому урядові, розпочав боротьбу проти Центральної Ради, фактично виступаючи за нове приєднання України до Росії. Слабка Центральна Рада, незважаючи на те, що її підтримала більшість українського народу, запросила допомоги у Німеччині та Австро-Угорщині. І ті швидко ввели свої війська в Україну.

      Зрозуміло, що серед українського народу окупація з боку німецьких та австрійських військ не була популярна. Серед таких опинився і Микола Щорс. Він воював з німцями на фронтах першої світової війни, а тут вони, з волі якихось нових керівників держави, прийшли до нього додому як окупанти! Як можна з таким миритися?

      Фактично з лютого 1918 року і до своєї загибелі Микола Щорс зв`язав свою долю із армією. І швидко від командира невеликого партизанського загону, розміщеного неподалік від Славська, у Новозибкові, виріс до командира дивізії, одного з кращого військового з`єднання у Червоній Армії. На фоні партизанщини, що охоплювала майже все навкруги, дивізія Щорса вражала всіх своєю дисциплінованістю, вмінням воювати і любов`ю до свого командира.      Найбільшою військовою звитягою Миколи Щорса було взяття Києва 6 лютого 1919 року Богунським полком, який він очолював. Після чого Щорс був призначений комендантом міста і на цій посаді перебував до середини лютого.

      А вже через місяць, 6 березня, він був призначений командиром Першої української радянської дивізії. Очолював він її вже до самої своєї загибелі.

 

      Але ось тут треба зробити відступ і нагадати читачеві, що Щорс і його командири, як і більшість бійців, належали до Української партії соціалістів-революціонерів, або, як ще їх називали, боротьбистів. Різниця з більшовиками була в тому, що поділяючи майже всі постулати з ними, боротьбисти вважали, що Україна повинна бути незалежною державою.

      Так, робітничо-селянською, так, соціалістичною, але незалежною державою! Зрозуміло, що більшовики з цим були незгодні, але свої плани відносно союзників, тримали в таємниці.

      Ось витяг з резолюції ІІ-го з`їзду КП(б)У «Про ставлення до партій лівих соціалістів-революціонерів, лівих бундівців та інших, що стоять на радянській платформі, 17-22 жовтня 1918р.» : « З`їзд постановляє:

      Ніякі угода постійного характеру з цими партіями в цілому недопустимі. Можливі тільки технічні угоди з окремими організаціями цих партій від нагоди до нагоди – для певних організацій».

      Ось відношення більшовиків до своїх союзників, які в цілому поділяють їхню позицію, — використати і викинути.

      Майже в цей же час (20 грудня 1918 року) на УІ конгресі УСДРП (боротьбистів) була прийнята резолюція, в якій говорилося (даємо мовою оригіналу): «а)Переустройство суверенной самостоятельной и независимой Украинской Народной Республики в суверенную, самостоятельную и независимую Украинскую Социалистическую Республику».

      Зверніть увагу, що в документі і близько немає термінології майбутнього короткого курсу історії ВКП(б)!

      Зрозуміло, що це не відповідало намірам більшовицької влади у Москві, але вони погоджувалися воювати разом із боротьбистами проти Центральної Ради, Гетьманату і Директорії. А там побачимо!

      Чим це все закінчилося, ми вже знаємо. Загибеллю боротьбистів у 30-х роках. А почалося все це знищенням Миколи Щорса і його бойових побратимів (Т.В.Черняк, В.Н.Боженко), коли вони зробили спробу створити власну українську армію, яка б стояла на соціалістичних рейках.

      Про це в радянські часи не писали, як і довгий час не писали про загибель Щорса, але вже в післявоєнні часи правда почала трохи пробиватися до людей.

      Авторові цього нарису вдалося під час роботи в історико-культурному Заповіднику запорозького козацтва на острові Хортиця провести екскурсію по експозиції музею дочці Миколи Щорса, Валентині Миколаївні, і я не втримався і спитав її:

      — Як загинув Ваш батько?     

      На що була миттєва відповідь:

      — Його вбили свої.

      Так, його вбили союзники, які ніколи цими речами не переймалися. Вбили, коли він став загрозою, або більше не був потрібним. Про це тепер написано багато літератури і я не буду її переповідати.

      Тільки в загальних рисах нагадаю, що 30 серпня Микола Щорс загинув у невеличкого селища під Коростенем, коли знаходився на передовій з інспекційною поїздкою.

      За офіційною версією, ворожа куля потрапила йому трохи вище лівого ока, а вийшла у ділянці потилиці праворуч. Був похований у Самарі, могила спочатку загубилася, а віднайдена тільки у 1949 році. І під час ексгумації тіла виявилося, що постріл був зроблений із близької відстані, приблизно 5-10 кроків, у потилицю.

      За спогадами свідків, за його спиною знаходилося двоє людей, зліва лежав заступник Щорса Дубовий, а справа – політінспектор Танхіль-Танхілевич. Ось що записано в акті судово-медичної експертизи: «Ушкодження черепа нанесені з нарізної вогнепальної зброї… Вхідним отвором є отвір в ділянці потилиці праворуч, а вихідне – в ділянці лівої тім`яної кістки…»    

      Тобто, стріляли справа… А хто там знаходився, ми вже знаємо.

      Зазначимо тут, що ця людина мала неабиякий військовий хист і могла б прислужитися своєму народові, бо хоч він і був білорусом за походженням, але українське оточення зробило його справжнім українцем.

      І ми не забудемо Миколу Щорса, як і його бойових побратимів Тимофія Черняка (1891-1919) та Василя Боженка (1871-1919).

18.10.2012р.               

                «Ты всегда стоишь у меня перед глазами…»

                                                             Доля дружини Миколи Щорса

      Після того, як я помістив у «ХайВеї» свій нарис «Коротке але славне життя» про Миколу Щорса, виявилися важливі подробиці, повз яких мовчки пройти неможливо, бо вони в якійсь мірі вносять у життя і діяльність героя нарису деякі корективи.

      Тому я, як виключення, вирішив дописати нарис, бо відмовчатися не виходить. Хай ці кілька фактів будуть доповненням до нього.

      В знаменитій пісні «Шел отряд по берегу…», музика Матвія Блантера, слова Михайла Голодного, є такі рядки:

                                                           «В голоде и в холоде

                                                             Жизнь его прошла…»

      Зрозуміло, що це фантазія авторів, бо з попереднього нарису видно, що ні в голоді, ні в холоді життя Миколи Щорса не проходило, тим більше ні в дитинстві і ні в юнацтві, а на більше доля йому не відвела часу.

      Я вибачаюсь перед читачами, що не перечитав цю пісню раніше, бо навіть не думав, що знані автори можуть допустити таку туфту. А, виявилося, можуть!

      Далі ще ось таке. В той же час і в тих же місцях, де воював Микола Щорс, діяв ще один герой громадянської війни Микола Кропив`янський (1889 -1948). Був навіть командиром І-ї української радянської дивізії до Миколи Щорса. Після закінчення громадянської війни у Росії і приєднання України знову до Росії, Кропив`янський був на невисоких посадах. Працював там, куди посилала партія. Від України і до Казахстану.

      Але не обминув долі багатьох репресованих. У 1937 році був виключений з партії, а в 1938 році заарештований і засуджений до п`яти років позбавлення волі. В 1943 році відбув покарання і після звільнення України від фашистів, повернувся у Ніжин, де і помер конюхом у ніжинській лікарні.

      Вже після ХХ з`їзду партії, коли по всій країні йшла реабілітація багатьох репресованих, його син, Георгій, загорівся ідеєю написати книгу про свого батька, розповісти про життєвий шлях людини, яка теж приклала руку до встановлення радянської влади в країні.

      Він почав зустрічатися з бувшими бійцями Червоної Армії, які воювали разом із батьком, їздити на Україну в ті місця, де був його батько, копатися в архівах, записувати спогади і тому подібне.

      Нарешті книга, велика, рукописна, із багатьма уточненнями та уклейками, була готова. І під час зустрічі із своїм товаришем, письменником Юлієм Кімом, коли той запитав, як просувається робота над книгою, несподівано відповів:

      — Ти розумієш, старик, в мене вийшла книга не про батька, а про Миколу Щорса. Там стільки несподіванок, що навіть не віриться.

      Зацікавлений Юлій Кім прочитав цю книгу. Виявляється, що Щорс ніколи не зустрічався із Леніним, це чергова легенда «покращувачів» історії.

      На відомому фото зображений не Щорс, а його брат Костянтин, який воював на боці білих і виїхав потім в еміграцію.

      Ешелон з продовольством, що йшов до голодного Петрограду, був Щорсом зупинений і приватизований.

      Червоний полк ніжинських робітників був Щорсом роззброєний, а їхні командир та комісар розстріляні.

      Було від чого здивуватись. Та, як не добивався Георгій Кропив`янський щоб свій рукопис надрукувати, «правільні» щорсівці йому весь час заважали. Так, за життя Георгія, його книга не була видана. І де рукопис подівся, невідомо.

      Хто ж заважав надрукувати рукопис? І ось тут виходить на авансцену нашої історії нікому не відома Фрума Юхимівна Хайкіна (1897 – 1977).

      Людина, яка на довгі десятиліття (з 1935 року і по 1977 рік) монополізувала право писати про Миколу Щорса, як паралельно з нею це робила Ліля Брік по відношенню до Маяковського.

      Тепер зрозуміло, чому ніде не видно спогадів найближчих родичів Щорса. Але це буде потім. А хто ж ця утаємничена особа, що вона робила до того, як вийшла заміж за Щорса?

      Вона з`являється на історичній арені на залізничній станції Унеча, на кордоні, що виник тоді між Україною і Росією. Очолювала спец загін по боротьбі із контрреволюцією. Це поняття трактувалося тоді досить широко, не сподобався, — розстріляли!

      А виконавців у 21-річної дівчини було досить. Загін складався з китайців, киргизів і казахів. Як тоді казали, непідкупні борці за революційні ідеали. А насправді майже не знали ні російської, ні української мов. Тому спілкувалися з оточуючими людьми мовою зброї.

      Беззастережно слухали свою начальницю. Слово «розстріляти» вони розуміли. Та і сама Фрума (що на ідиш значить «набожна», — красиве ім`я!) своєю власною рукою розстріляла біля 200 буржуїв, офіцерів, — взагалі, переляканих людей, які вирвалися з радянської каторги, і зустріли свою смерть на якійсь провінційній станції Унеча у вигляді красивої дівиці, одягненої у все шкіряне.

      Залишилися спогади про неї. Ось що згадував відомий гуморист Аркадій Аверченко (1881-1925): «На Унече… коммунисты приняли меня замечательно. Правда, комендант Унечи – знаменитая курсистка товарищ Хайкина (дівоче прізвище майбутньої дружини Щорса, і походить воно від слова і імені Хая, що значить на івриті «Життя». І треба ж, саме з таким прізвищем молода жінка відбирала у людей життя!) сначала хотела меня расстрелять.

      — За что? – спросил я.

      — За то, что вы в своих фельетонах так ругали большевиков».

      Отакої! За це розстрілювати людину?!

      Цитую з документу: « Знаменитости» на тот момент едва исполнилось 21 год. Черноволосая, хрупкая, зеленоглазая. Повсюду она разъезжала на лошади, облаченная в кожаные штаны и куртку. На боку у нее висел маузер, который она умело пускала в ход, а в руке всегда был зажат хлыст, также не простаивающий без дела. За спиной ее называли «Хая в кожаных штанах». Но при этом никто не отваживался поднять на нее глаза.

      Фруму Хайкину боялись как огня. Потому что она убивала людей без раздумий: в ее личном «активе» числится порядка 200 человек. Все сплошь контра – переодетые офицеры и генералы царской армии, которым так и не удалось покинуть Унечу. Вообще, как с удовольствием вспоминали товарищи по партии, в то время, когда ЧК руководила Хайкина, никому не удавалось бежать из Унечи».

      Вибачаюсь перед читачами за довгу цитату, але вона досить показова, бо подібна ситуація була скрізь на бувшій імперії, де з`являлась радянська влада.

      Відома письменниця Теффі (1872-1952) теж залишила спогади про Фруму Хайкину: «Здесь главное лицо – комиссарша Х. Молодая девица, курсистка, не то телеграфистка, не знаю. Она здесь все. Сумасшедшая – как говорится, ненормальная собака. Зверь… Все ее слушаются. Она сама обыскивает, сама судит, сама расстреливает: сидит на крылечке, тут судит, тут и расстреливает…»

      Хочу звернути увагу читача, що білого терору, про який написали гори літератури більшовики, тоді ще не було, замаху Фанні Каплан на Леніна теж ще не було. А червоний терор вже котився по Росії і, на жаль, котився він по країні аж до 1991 року.

      Поки не розвалився, перефразовуючи відомі слова відомої людини, «закривавлений віз більшовицької держави».

      Зустріч із Щорсом подіяла цілюще на молодого борця за комуністичні ідеали, вона пішла з ЧК до штабу Щорса і припинила свої безчинства. А коли Щорс загинув, то вона поїхала з його тілом до далекої Самари і там поховала чоловіка. Більше в Унечу не повернулася, перейшла працювати в Наркомат освіти: контролювати роботу шкіл, книговидавництв, театрів, музеїв і бібліотек.

      Одним словом, контролювати виховання дітей і молодь. Це у нас завжди вміли робити. Учасники загород загонів виступали перед дітьми у школах і розповідали про подвиги радянських воїнів на фронтах Великої Вітчизняної війни. Дійсно, Велика Вітчизняна, тільки яким боком вона притулилась до цих «бійців» загород загонів?

      Пригадую, як на другому курсі послали нас восени в колгосп на сільгоспроботи.  Керівником був тоді викладач нашого факультету Яків Петрович Зінчук, читав нам історію середньовічної Польщі. І якось, коли ми відпочивали після наполегливої праці по збиранню кукурудзи, він розповів нам історію, яка трапилася з ним під час війни.

     —  Рота наша пересувалася уперед. Йшли довго, вже смеркло і командир дав команду відпочивати. Ми всі, де стояли, там і попадали. Я опинився під якимось кущем і миттєво провалився у сон. Проснувся від якогось неспокою. Підняв голову, дивлюся, нікого біля мене немає. Мабуть, коли підняли бійців йти далі, мене не побачили під кущем і не розбудили.

      Я схопився і побіг уперед, щоб наздогнати своїх. Не встиг пробігти і сотню метрів, як мені перетнули дорогу двоє на конях. Загородбійці. Один з них вже почав піднімати на мене автомата:

      — А, — каже він, — дезертир!

      — Ні, — я швидко почав пояснювати. – Який я дезертир. Я наздоганяю своїх. Ми відпочивали, а коли пішли уперед, то мене не розбудили!

      — Що, не бачиш, що він заспаний? – сказав другий і відвів від мене автомата. – Біжи, хлопче, доганяй своїх.

      Ну, я і побіг…

      Потім, коли на лекціях по історії СРСР деякі викладачі намагалися ухилитися від наших питань про загород загони, ми завжди згадували розповідь Якова Петровича.

      А коли у 1935 році Сталін дав команду знайти українського Чапаєва, то дружина Щорса була вже напоготові і могла усе докладно розповідати про свого чоловіка. І вона робила це з великим ентузіазмом, як до цього енергійно розстрілювала.

      В 1940 році їй виділили в знаменитому Будинку уряду на набережній елітну квартиру, куди не кожний з кремлівських небожителів міг потрапити.

      В неї, мабуть, щось таке було, бо, наприклад, коли знаменитий у вузьких колах фізиків і уряду вчений Лев Ландау потрапив у аварію і йому терміново потрібні були ліки, і всі кинулися у кремлівську аптеку, то їхні рецепти там не приймали. А коли дочка Валентина, дружина товариша Ландау, Халатнікова, здогадалася переписати рецепти на ім`я Фруми Юхимівни, то в аптеці їх навіть почали приймати безоплатно.

      Як ми вже писали раніше, звернули увагу на Щорса у 1935 році. Саме тоді, 27 березня 1935 року, у газеті «Правда» була надрукована докладна біографія Щорса, яку написав відомий тоді драматург В.Вишневський.

      Більшість тверджень цієї біографії в майбутньому були спростовані, як і фільм Олександра Довженка «Щорс». Ось що сказав сам режисер фільму: «…я повинен сказати, що абсолютно жодного точного епізоду там немає. Я все вигадав» («Щорс», збірник про фільм, Київ, 1984р., стор.72).

      На що тут треба звернути увагу. Досі не знайдено документів, які б підтверджували, що Щорс був «міцним більшовиком». Все це здогади різних авторів.

      Щорс брав участь на засіданнях У Всеросійського з`їзду Рад у Москві 4 -10 липня 1918 року за гостевим квитком, який підписала М.О.Спиридонова (1884 -1941). Це підтверджує якраз ту думку, що він був боротьбистом.

      В серпні цього ж року Щорс подає документи на вступ до медичного факультету Московського університету. Що він ще робив в цей час – невідомо.

      Документи свідчать, що Щорс закінчив Чернігівське духовне училище, а потім – з вересня 1911 року по березень 1915 рік – вчився в Полтавській духовній семінарії. Тому перший учбовий заклад в офіційних біографіях Щорса взагалі не згадувався, а замість другого завжди підставлялась вчительська семінарія.

      Швидше за все, в Київському воєнно-фельдшерському училищі вчився його брат Костянтин, який, як ми вже згадували, після громадянської війни емігрував.

      Свідчення про командирський стаж Щорса у старій армії теж потребує перевірки. Точно відомо, що у Віленському військовому училищі, евакуйованому у Полтаву, Щорс вчився всього чотири місяці у 1916 році.

      Тобто, все те, що я писав про навчання Щорса в попередньому  нарисі не відповідає дійсності. Це і не дивно. Цілі покоління фальсифікаторів, на чолі з дружиною Щорса, попрацювали над його життєписом.

      Період життя Миколи Щорса до вересня 1918 року залишається темною плямою, що в радянські часи була щедро заповнена міфами та легендами.

      Наказом Всеукраїнського центрального воєнно-революційного комітету (ВЦВРК) від 22 вересня 1918 року Щорс був призначений командиром полку імені Богуна (повна назва – «Український революційний полк імені т-ша Богуна». Мається на увазі А.С.Богунський (1899-1919рр), командир 3-ї бригади 46-ї стрілецької дивізії, якого іноді називали Богуном. Справжнє прізвище Шарий), в жовтні – командиром 2-ї бригади в складі Богунського і Таращанського полків. В кінці листопаду Богунський і Ніжинський полки ввійшли у 1-у бригаду, а Таращанський і Новгород-Сіверський – в 2-у. Щорс при цьому комбригом не призначався. Поділ на бригади  в 1-й дивізії на постійній основі закріпився тільки з квітня 1919 року і були сформовані Богунська, Таращанська і Новгород-Сіверська бригади.

      Щорс в той час був начальником дивізії, замінивши на цьому посту І.С.Локатоша. 15 серпня 1-а і 44-а прикордонна (начдив І.Н.Дубовий (1896-1938рр)) дивізії були зведені в 44-у стрілецьку дивізію, начальником якої 21 серпня і був призначений Щорс (Дубовий тоді хворів).

      Ось коротенько що можна написати більш-менш точно про останні події в житті Щорса. З 21 серпня по 30 серпня, день його загибелі, часу трошки більше тижня, що йому залишилося жити…

      Про саму загибель Щорса в сучасній літературі пишуть таке: «Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії під Білощицею (недалеко від Коростеня) комісаром армійського штабу за згодою командування і Реввійськ ради 12-ї армії» (Довідник з історії України, А:Я, Посібник для середніх загальноосвітніх навчальних закладів. За загальною редакцією І.Підкови, Р.Шуста, 2-ге видання, доопрацьоване і доповнене, К, «Генеза», 2002р., стор.1107).

      Цей Танхіль-Танхілевич миттєво зникає з теренів України і виникає на деякий час у Царицині, а після закінчення громадянської війни з`являється у Естонії, в посольстві і потім знову пропадає десь у хвилях історії, тепер вже назавжди.

      Розповідають, що це був звичайний «урка» з Одеси, як він потрапив у шеренги монолітної партії, невідомо. Мабуть, щось можна знайти в одеських архівах, якщо вони збереглися.

      Хотів ще нагадати, що коли Микола Щорс пробув усього 10 днів комендантом Києва, то долучився до симптоматичного наказу, який він встиг ще видати і який забарвив своєрідним відтінком усю майбутню радянську владу. Він своїм розпорядженням коменданта Києва дав наказ районам міста поставити на облік усі буржуазні будинки, щоби негайно переселити в них сім`ї робітників.

      Ось звідки пішли на Україну комунальні квартири!

      Багато з документів Щорса втрачено, але збереглися його листи до Хайкіної. Мабуть, вона їх і зберегла. Один з них починається фразою: «Ты всегда стоишь у меня перед глазами…» Цю фразу ми і винесли у заголовок нарису.

      Відверто кажучи, не хотілося так завершувати нарис, Щорс, здавалось мені, заслужив іншого. Але слова з пісні не викинеш. Так було. І славні товариші Фруми погубили і її чоловіка, як колись це вона робила у своєму житті з іншими людьми.

      Чи здогадувалася Фрума Ростова-Щорс про це? Швидше за все, що ні. Але Микола Щорс і тут переміг свою дружину і свій час, подарувавши їй донечку. А це святе в житті кожної людини…

      На цьому я закінчую свій нарис про одного з героїв України на початку ХХ століття, з надією, що прийдешні покоління істориків розберуть завали фальсифікацій, підробок, брехні, які склалися навколо Миколи Щорса і їм, нарешті, вдасться відтворити справжню постать людини, яка хотіла щастя своєму народові.

                        12.11.2012р. – 15.11.2012р. – 22.11.2012р. – 23.11.2012р.

 

Про що забув написати автор статті?

      Нещодавно мені потрапила на очі стаття відомого російського шахового композитора Юрія Селявкіна «Город у  тихой реки», яка була видрукувана у воронезькій газеті «Труд – Черноземье».

      Автор коротенько розповідає про місто Острогозьк, яке розташовано неподалік від Воронежа. Нагадує читачу, що в цьому році місту минає 360 років від дня його заснування, згадує відомих людей міста та події, які пов`язані з Острогозьком, і пропонує читачу прийняти участь у ювілейному шаховому конкурсі, присвяченому такій поважній даті.

      Залишимо поза увагою шахи, та зупинимося більш докладніше саме на історичних фактах, пов`язаних з Острогозьком. Коротенько переповімо, що написав з цього приводу Селявкін. Місто засноване у 1652 році. Ким і з чим це пов`язано, немає ні слова. Потім приводить список відомих людей, які мають відношення до міста. Серед них несподівано з`являються діячі із українськими прізвищами, про це у автора теж ні слова, наче так воно і мало бути.

      Кого ж згадує Селявкін? Самуїл Маршак, Гавриїл Троєпольський, Василь Кубанєв, художник Іван Крамськой, льотчик Павло Федосєєнко, космонавт Анатолій Філіпченко, Борис Стукалін, Євген Дубровін…

      Відверто кажучи, крім Маршака, Крамського і космонавта Філіпченка, інші прізвища широкому загалові, думаю, невідомі, при всій повазі до місцевого патріотизму.

      Селявкін ще згадує повстання Степана Разіна, яке теж зачепило Острогозьк, оце і все. Небагато, погодьтеся, як для 360-річчя!

      Чому ж так обережно пише Селявкін? Тому що Острогозьк до 1925 року входив до складу України! А писати про це, зрозуміла річ, сьогодні в Росії не наважуються.

      Що ж залишилося поза увагою Юрія Селявкіна? Що у 1652 році, ще за часів Богдана Хмельницького, Острогозьк заснували козаки Острогозького слобідського козачого полку. Тобто, з 1652 року і по 1925 рік ці землі входили до складу України і, відповідно, саме тут творилася історія України. Тому і мовчить Юрій Селявкін. Бо Острогозьк став російським тільки у 1925 році.

      Протягом 20-х років ХХ століття відбувалися процеси насильницького перегляду кордонів України і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФСР.

      У 1924 році ЦК РКП(б) були висунуті безпідставні претензії РСФСР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тисяч кв км Донецької губернії, де українці становили 71,5% від усього населення), а 1925 року на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФСР і БСРР», значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губерній, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії.

      Уявляєте собі? Вчора вони входили у склад України, а сьогодні, за розпорядженням зверху, стали Росією, і, як вже всім у світі відомо, значаться «исконно русской землей единой, неделимой»!

      Тому Юрію Селявкіну і нема чого розповідати у своїй статті. Ми вже знаємо, як це робилося. Усіма правдами і не правдами записували українців у росіяни.

      Цікаво нагадати ще такий факт, який проминув Юрій Селявкін. Неподалік від Острогозька розташоване селище міського типу Вільховатка, сучасний районний центр Воронезької області.

      Саме в ньому народився Павло Чех, батько всесвітньовідомого письменника Антона Чехова. Павло Чех у свій час переїхав на постійне мешкання до Таганрогу, де і народився його син – Антон Чехов.

      Тобто, українець Павло Чех переїхав з однієї місцини України в іншу, як це робилося і робиться і сьогодні тисячу разів по всій Україні.

      А згідно постанов ЦК РКП(б) ці території відібрали в Україні і тепер російські дослідники, починаючи від московських академіків і закінчуючи районними краєзнавцями, пишуть про те, що у російському місті Таганрозі народився геній російської літератури Антон Павлович Чехов.

      Правда, Юрій Селявкін про це не написав. Або не знає, або не захотів писати брехню. На цьому можна було б поставити крапку. Але хочу ще привести останню цитату зі статті Селявкіна. Він пише, даю мовою оригіналу: «Для Воронежской области 360-летие Острогожска – дата знаковая. В ней – не только праздничные торжества, но и серьезный анализ, как развиваться городу в днях нынешних, и что нужно сделать, чтобы все, что было лучшее в истории города, не только сохранить, но и приумножить».

      Безумовно, гарні слова і під ними можна тільки підписатися. Але з однією умовою. Не викидати все, що було в історії міста до 1925 року.

01.07.2012р.

               

                                «Розвій же марева туман…»

   Що в імені тобі мойому?

                                                                              Що в ньому? Те уже давно

                                                                              Забуто в пристрастях шалених…

                            Олександр Пушкін, в перекладі Миколи Рябого.

 

                                                                              Свіча світила на столі,

                                                                              В пітьму світила.

   Борис Пастернак,  в перекладі Миколи Рябого.

 

                                                                               Давнім шляхом битим цокають копита,

                                                                               Як відгомін слави з глибини віків…

                                                                                                                               Микола Рябий.

       Доторкнувся я до цієї теми цілком випадково. Мені принесла гарний нарис про свого директора школи, поета В`ячеслава Степановича Шпотто (1920 – 2011), Ніна Семенівна Марюха, який я підготував і надрукував у випуску «Ветеран» («Запорозька Січ», 11 жовтня 2011 року). Раніше не вийшло, бо нарис був завеликим, а скорочувати я не хотів, бо все в ньому було на своєму місці і ґрунтовно розповідав про цікаву і непересічну людину.

       Вийшло так, що у серпневому випуску надрукувати не вдалося, як і у вересневому і поки ми нарис прилаштовували до газети, В`ячеслав Степанович помер. На жаль, не дочекався…

       Переповідати нарис не буду, він докладно розповідає про непересічну людину, яка поруч із нами жила, працювала, надіялася, боролася, виховувала дітей, учасник двох воєн, фінської і Великої Вітчизняної, як то кажуть: «від дзвінка до дзвінка», тричі поранений. Нагороджений бойовими нагородами, серед яких рідкий орден Богдана Хмельницького, третього ступеня. Всебічно освічений. Заслужений вчитель України, відмінник народної освіти. Поліглот – знав польську, чеську, німецьку мови. Поет. Встиг видрукувати два збірника своїх поезій з однаковою назвою – «Недолі вихор мене несе…»

       Шкода, що його вчасно не примітила обласна спілка письменників. Але вона багато чого не примітила і не примічає і досі.

       І Ніна Семенівна Марюха дуже добре зробила, що написала оцей ґрунтовний нарис, який розповів всім нам про гарного поета, відмінного педагога, сміливого воїна, взагалі непересічну людину. І хай із запізненням, але ми розповіли широкому загалові про нього.

       Але під час підготовки нарису до друку виявилося, що і батько В`ячеслава Степановича Степан Микитович (1880 – 1953) теж надзвичайно цікава людина, А головне – і він поет. Його вірші пам`ятав В`ячеслав Степанович усе життя і переповів Ніні Семенівні, яка їх встигла записати і таким чином зберегла від забуття.

       Виявилося, що Степан Микитович тонкий лірик, вправний публіцист, людина, яка кохає свою землю і країну, ненавидить ворогів свого народу. На жаль, віршів залишилося обмаль, але і вони розповідають нам досить об`ємно про їх автора, впевнено доводять наскільки наш народ талановитий і незважаючи ні на які трагічні обставини – незнищенний!

       Але продертися крізь морок забуття, тугу пелену часу, мовчання джерел – важко. І тим не менше хочеться, хоча б пунктирно, відтворити життя одного з учасників визвольних змагань початку ХХ століття.

       Але це вийшло не зразу. Спочатку виникли із забуття вірші. Особливо мені сподобався один з них, під назвою «Вечір». Ось він:

                                   Сонечко спустилось,

                                   Спатоньки лягло.

                                   Ночі млою вкрилось

                                   Поле і село.

                                              Ніч опанувала,

                                              Навколо лягла.

                                              Річка задрімала

                                              На краю села.

                                             Хай не шелехнеться,

                                             Слухає, мовчить.

                                             Як Лісний сміється,

                                              Вовкулак кричить.

       Цей вірш дуже сподобався Павлу Тичині, з яким був знайомий Степан Шпотто і з яким зустрічався він на літературних зібраннях того часу.

       Дійсно, чудова картина! Мабуть, немає українця, який щось подібне не відчував хоч раз у своєму житті. Ще Гоголь про це написав і зберіг відчуття своєї душі і передав людям. Так і Степан Шпотто зумів у невеличкій формі вірша, всього кілька рядків, передати чудовий український вечір.

       Під деякими віршами стояла дата написання – 1921 рік, тобто Степан Шпотто пережив оту страшну воєнну веремію, яка прокотилася Україною у 1917-1920рр. І читаючи його вірші, розумієш, на чиєму боці були поетові уподобання.

       Незабаром це підтвердилось. Онук Степана Микитовича, Ігор Шпотто, який мешкає у Феодосії (Крим), розповів те, що закарбувалося в його пам`яті.

       Степан Шпотто народився у старовинному козацькому селі Шпотівка Конотопського району Сумської області. За часів радянської влади воно носило назву Куйбишеве, але коли Україна стала незалежною, то мешканці села повернули йому старовинну назву. В «Словнику української мови» Бориса Грінченка є таке дієслово «шпотатися», тобто «спіткнутися» або «спотикатися». Мабуть, на тій місцині є якась особливість, що заставила людей її зафіксувати у назві, або якісь перші мешканці села Шпоти дали назву селу.

       Як би там не було, а у 1880 році у цьому селі народився Степан Микитович. Зі слів онука Ігоря він приймав участь в російсько-японській війні. А коли повернувся, працював на залізничній станції начальником телеграфу. Звідси можна зробити висновок, що мав відповідну освіту і не належав до стану селян. Був одружений. Дружину звали Поліна Іванівна. Дівоче прізвище Устич. Мав шестеро дітей. В`ячеслав якраз його найменший син.

       Після революції в 1918 році був прихильником Центральної Ради, обіймав високу посаду у відділі пропаганди. Тобто, був національно свідомою людиною. У відчайдушній і трагедійній боротьбі України за свою незалежність на початку ХХ століття Степан Шпотто має своє, власне місце. У розпал війни у вересні 1919 року, він очолював делегацію від Нестора Махна на перемовинах із Степаном Петлюрою. Переговори пройшли успішно, обидві сторони домовилися вести боротьбу з Денікіним, махновці отримували бойове і матеріальне постачання від петлюрівської армії, а також право розташувати своїх поранених у петлюрівських шпиталях.

       Чому був надісланий на перемовини саме Шпотто? Про це пише історик, Сергій Семанов, у своїй книзі «Под черным знаменем» («Роман-газета», №4, 1993р., стор.21), посилаючись на розповідь дружини Махна, Галину Кузьменко: «На переговоры с Петлюрой послали Шпоту, нарочно яркого украинца, говорившего литературным украинским языком; договорились о перемирии, дабы не проливать украинской крови, раненых, больных и ослабевших оставили на попечение петлюровцев под их честное слово».

       Це ж саме підтверджує і інший дослідник, Вадим Теліцин, у своїй книзі «Нестор Махно» («Олимп», Москва, «Русич», Смоленск, 1998р., стор.234): «На переговоры с Петлюрой от штаба Махно послали Шпоту, нарочито картинной внешности украинца, к тому же говорившего на чистейшем литературном украинском языке».

       Треба відзначити, що петлюрівці стримали своє слово. Є відомості, що вони направили деяку частину поранених на лікування аж у Західну Україну.

       В історичній літературі про Нестора Махна згадується ще один Шпота, Хома, селянин з села Новогригорівки Олександрівського повіту, який в адміністрації Махна займав досить високі посади. Але, мабуть, перемовини вів Степан Шпотто, бо правильною літературною мовою могла володіти тільки людина з освітою. А таким був саме Степан Шпотто.

       Він разом із своєю сім`єю переніс і голод 1921 року. В нього є вірш «Невеселі пісні», в якому він відобразив цю народну трагедію. Приводжу його:

                                 Невеселі пісні мені май навіва,

                                 Про страждання людей моя Муза співа.

                                 Не хотів би я їх – вони дуже сумні.

                                 Та у серці моїм запеклися в крові.

                                 Голод жорсткий, страшний по тих селах стоїть,

                                 У розбиті шибки вітер буйний свистить.

                                 У городі ростуть лопухи, бур`яни,

                                 А у полі лежать без засіва лани.

                                 — Де ж подівсь хлібороб?

                                 — Його голод зкосив!

                                 Не по днях, місяцях він курай один їв.

                                 Ізнеміг в боротьбі, бо без хліба давно.

                                 Коли глянеш в чоло – наче з воску воно.

                                 Все тікати збиравсь в урожайні краї

                                 Ізнеміг, занедужав, замер дух – тепер спить у землі.

                                 Його діти малі ще довгенько жили

                                 Та під тином чужим і вони полягли.

1921р.

          Безумовно, цей вірш належить до тих творів української літератури, які створені кращими письменниками України, такими, як Степан Васильченко, Павло Тичина, Василь Барка, Тодось Осьмачка, які відтворили правдиво життя українського народу, розповіли про трагедію, яка відбулася на наших землях у ті часи, коли не зуміла втриматися і впала українська державність.

       Переживши голод, сім`я Шпотто дуже часто змінювала місце проживання, переїжджала з місця на місце. Переховувалася. Воно і не дивно, бо Степан Микитович боявся, що його впізнають і заарештують.

       Побоювання мали підстави. Усі члени Центральної Ради, а це фактично український демократичний парламент, які потрапили у руки радянської влади, були знищені. Фактично, за життя Сталіна, на них було постійне полювання. В умовах більшовизму визначним українським діячам жити не давали. Із тих членів Центральної Ради, а їх було десь більше як 800, що лишилися на території СРСР, з усіма розправилися ще до війни.

       А в 1945 році, коли увірвалися у Європу визволяти людей, то розшукали там ще чотирьох членів Центральної Ради, вивезли у Радянський Союз і замучили у тюрмах.

       Тому і «літав» з місця на місце Степан Микитович, щоб його оминуло недремне око гепеушника.

       Десь у 1928 році він зумів поміняти своє прізвище Шпота на Шпотто з допомогою відомих на той час людей в УРСР – Петровського і Хатаєвича. Можливо, Степан Шпотто десь з ними пересікався на звивистих доріжках революції. Хто зна…

       Його найменший син В`ячеслав народився в селі Попівці (тепер Смірнове) Куйбишевського району Запорізької області, а через деякий час вже їхня сім`я мешкала у селі Покровському Дніпропетровської області, де Степан Микитович працював завгоспом у місцевій школі.

       Олександр Солженіцин згадує у своєму відомому «Архіпелаг ГУЛАГ», що збереглися від арешту ті, хто часто змінював місце проживання. Не встигали до них звикнути цербери з НКВС і «вставити» їх в якусь місцеву антирадянську організацію. Бо коли вони так робили, то виявлялося, що людина вже кудись виїхала а розшукувати її ніхто не збирався. Так тим і закінчувалося.

       Під кінець життя занесло Степана Микитовича аж у Івано-Франківськ, де жив його старший син Леонід. Там і помер у 1953 році.

       Ще у нього повиходило кілька книжечок для дітей. Але коли саме, невідомо.

       Ось, хоч і пунктирно, пройшов перед нами шлях незвичайної особистості, поета і державного діяча, поставленого обставинами у складні умови життя, але попри все він зберіг свою душу у тоталітарній системі, виховав своїх дітей справжніми людьми і запал свого серця передав і нам, наступним поколінням. Вогник його серця палає і для нас, нових поколінь українців.

  Коли стаття була вже підготовлена до друку, я знайшов пояснення походження назви села Шпотівка. Його зробив київський вчений, історик К.М.Тищенко.

       Виявляється, назва села, як і подібні назви населених пунктів на Україні,  — Шпитьки, Шпотине, Шепетівка, Шепетин, Шепіївка, має основу від слова з алтайських мов шеп – шоп, що означає їсти – харчування. Тобто, це ймовірні місця збору харчів для степових орд часів Аварського й Хазарського каганатів. А це не раніше УІ століття вже нашої ери.

       Ось така сива давнина криється під назвою Шпотівка! Ось чому «спотикалися» саме там, у Шпотівці прибулі хозари! Все вже минуло, зникло у пелені часу, а назва зберегла нам минуле життя!

                         02.11.2011р.  —   13.11.2011р.

 

                «Самый человечный человек…»

                                                     Як Ленін віддавав свій борг у 17 копійок

       Мене завжди зупиняла оця страшна несправедливість: розстріл геніальної людини. В радянські часи на кожному перехресті писали про те, що іспанські фашисти під час громадянської війни розстріляли геніального поета Лорку. І ми всі в нашій країні жаліли і плакали за ним. А його поезія проникала у найглибші куточки наших сердець.

       Та ми не знали тоді, що щось подібне відбувалося і з нашими найгеніальнішими діячами мистецтва і культури. Холоднокровно отруїли поета Олександра Блока. Розстріляли поета Миколу Гумільова.

       У всі часи геній був людиною, яка вміла пояснити сьогодення та відчути і побачити майбутнє і в своїх творах передавала ці відчуття і видіння або сучасникам, або наступним поколінням.

       І радянська система не зупинялася ні перед чим, від Леніна(Блок, Гумільов), через Сталіна (Микола Куліш, Бабель, Мандельштам) і до Горбачова (Василь Стус), було одне і теж: гинули найгеніальніші творці від рук вбивць, пересічностей, які не годні і в слід ступити своїм жертвам.

       Тільки вже за незалежної України стало відомо, що в 1937 році в урочищі Сандормох, в Карелії, якийсь виродок капітан М.Матвєєв розстріляв сам 1111 чоловік і серед них генія Миколу Куліша а потім ще попросив відпустку, бо, бачте, перевтомився…

       А інший виродок, такий собі старший лейтенант держбезпеки Т.Ф. Купрій розстріляв у Харкові в 1940 році 3900 польських офіцерів, а після війни його направили у Полтаву директором жиркомбінату, країні не вистачало кадрів, і цей сатрап перекваліфікувався. Люди вживали те масло, не підозрюючи, хто його виробляв…

       Моя юність пройшла в Одесі, і коли я вперше, ще на університетській лаві, прочитав Бабеля, то був зачарований ним на все життя. Бо я знаходився у гущі його героїв, чув кожного дня їх на вулиці, або в магазині, пересікався з ними у типовому одеському дворі моєї тітки Жені, і дивувався, як він точно і об`ємно створив їх своєю уявою і пустив у вічне життя по світу.

       І ось знайшовся якийсь скажений вбивця, підняв руку з пістолетом і пустив кулю у потилицю генія. І все. Людина загинула, розлетілися на тисячі уламків його геніальна уява, його неповторність, його життя…

       Коли гине або вмирає звичайна людина, це трагедія для Всесвіту, бо зникає неповторний світ, а тут зникає геній від рук вбивць. Десь у Всесвіті плаче тоді Творець.

       Ось такі думки виникають, коли читаєш про те, скільки людей неповторних і вічних, загинуло під час ленінського експерименту. Заради реалізації своїх ідей він не зупинявся ні перед громадянською війною, ні перед розстрілом інакодумаючих.                                                            

       Але коли стосувалося особисто його, то він виявлявся таким, як і усі навколо нього люди. Був вражений несподіваною смертю Інеси Арманд на Північному Кавказі, куди вона поїхала відпочивати по його рекомендації. Всі, хто бачив тоді Леніна, залишили спогади, що він був просто убитий і йшов за труною дорогої йому людини ледве переставляючи ноги.

       Серед великої ленініани мені вдалося знайти цікавий матеріал, який теж висвітлює його зовсім з несподіваної сторони.

       Цікаво, що скільки не шерстили ленінські ідеологічні працівники, створюючи з Леніна ікону, але все знищити не змогли. Ось і ця історія проросла крізь бетонні плити марксистської теорії і потрапила до людей. Бо, як сказано у Святому Письмі: «Немає таїни, схованої від тебе» (Єзекіїля, 28,3).

       Жив колись в кінці ХІХ століття на Новгородчині, на річці Мста у селі Капустино звичайний селянин з рідкісним ім`ям Поплій Васильович Капустін. В кінці століття він разом із сім`єю переїхав на постійне мешкання у північну столицю Петербург. Оселився він у Бельовському провулку по Петербурзькому шляху і відкрив там шевську майстерню. І зажили вони на новому місці працьовито і спокійно.

       Та дуже скоро виявилося, що в сусідньому завулку, де була розташована Олександрівська молочна ферма, яка постачала робітникам Обухівського заводу молоко, з`явилися відомі тепер Володимир Ілліч із Надією Костянтинівною, які вели там пропаганду проти фабрикантів, роз`яснюючи, що фабрикант Обухов навмисне випоює молоком робітників, щоб ще сильніше їх експлуатувати.

       Одного разу, коли агітатори тікали від царських переслідувачів, Володимир Ілліч спіткнувся і впав на бруківку, розірвавши підошву на черевику. Коли він піднявся, то побачив, що стоїть біля самих дверей, над якими майорить вивіска із написом «Капустін», біля якого туляться намальовані чоботи.

       Так професійні революціонери познайомилися зі шевцем Поплієм Васильовичем. Він відремонтував черевик майбутнього вождя пролетаріату і позаяк у сіячів революційного вчення не виявилося з собою грошей (Ленін довго заглядав у свій порожній гаманець, це ж саме робила поруч і Надія Костянтинівна), то Поплій Васильович записав борг несподіваних гостей у 5 копійок у боргову книгу, яку він пунктуально вів. Так, мабуть, вони там і залишилися б, якби з часом не було продовження.

       Революційна доля закинула подружжя у Шушенське, звідки їх винесло у Європу, де вони носилися по більшовицькій справі майже по всьому континентові, щоб вже у 1917 році знову опинитися у Петрограді. Цього разу вони знову зайшли до Поплія Васильовича полагодити своє взуття. У Капустіна була гарна пам`ять, він впізнав своїх клієнтів, відремонтував взуття у обох, набив нові збоїни і Володимиру Іллічу і Надії Костянтинівни. І знову ні у Володимира Ілліча ні у Надії Костянтинівни не виявилося грошей і пунктуальний хазяїн записав у свій кондуїт новий борг, усього тепер сімнадцять копійок.

       Боржники більше не з`явилися але історія мала знову продовження. Перед самим вже 17-м роком у Поплія Васильовича справи йшли добре, в нього вже було троє найманих робітників.

       І раптом сталася революція, до якої спочатку Поплій Васильович віднісся іронічно. Але погано він знав своїх знайомих! Вже після повалення Тимчасового уряду, якось Поплій Васильович розвернув свіжу газету і побачив там на першій сторінці надзвичайно знайоме обличчя. І він впізнав свого боржника. Щоб пересвідчитися, що це він, Поплій Васильович пішов на якийсь мітинг на завод, де повинен був виступати знайома йому людина. Дійсно, побачивши і послухавши його, він пересвідчився, що не помилився. Дійсно, його боржник!

       І тут у Поплія Васильовича виникла думка, а чому б не зайти у Смольний, зустрітися зі своїм знайомим і нагадати йому про борг. Він узяв свій пошарпаний гросбух і пішов до Смольного. Там йому пощастило. Зразу потрапив усередину, йде по якомусь коридору, аж – гульк! – назустріч суне Ленін. Від несподіванки Поплій Васильович завмер, як стовп, на місці.

       Ленін пройшов повз, неуважно зиркнувши на людину, яка завмерла збоку, але щось його зупинило, він озирнувся:

       — Вибачте, десь я вас бачив раніш, шановний… Ви хто, ходак чи інтелігент?

       Про класовий розподіл суспільства Ленін не забував ні на хвилину!

       І тут Поплій Васильович розгубився, він відкрив портфель, став витягувати свій гросбух і казати:

       — Ось, Володимире Іллічу, за боргом я до вас прийшов.

       — Не пам`ятаю. Який борг? – спохмурнів Ленін. Він почав озиратися на якогось охоронника, що стояв в кінці коридору, але тут із гросбуха випала фотографія, на якій був сфотографований Ленін із Надією Костянтинівною в оточенні сім`ї Капустіна.

       Ленін автоматично нахилився, підняв фотографію, побачив себе і Надію Костянтинівну, активного розповсюджувача ідей чоловіка, і згадав усе:

       — А-а-а, це ви! Щось в мене з пам`ятю останнім часом стало. Так скільки я вам винен? Сімнадцять копійок? – він знову витяг свій гаманець, почав в ньому ритися, а там, як завжди, ні копійки.

       Поплій Васильович захвилювався:

       — Не треба нічого, Володимире Іллічу, я так… прийшов… порозмовляти…

       — Ну, як це, не треба, — не погодився великий кормчий, — у нас, у більшовиків, облік на першому місці!

       І тут мимо Леніна пройшла якась людина у довгій солдатській шинелі.

       — Фелікс Едмундович, стійте, — звернувся до нього Ленін, — тут мені треба повернути товаришу борг.     

       Але коли Капустін почув вже відоме прізвище першого чекіста країни, він зблід, повернувся і пішов геть, не зупиняючись, прийшов в себе тільки десь далеко за межами Смольного.

       Отак ходив Поплій Васильович за своїм боргом до Леніна у Смольний. Виявляється, легше встановити абстрактним людям продрозкладку, ніж від себе, любимого, відірвати назавжди сімнадцять копійок.

                                25.01.2012р.               

                Севастополь – город русской славы?

      Мабуть, вже багатьом відомо, що крилатий вислів «Севастополь – город русской славы» не відповідає дійсності.

      По — перше, тому, що під час двох війн, які велися на території Криму та Севастополя, обидві ці війни (у 1854 та 1941 роках) російська та радянська армії програли своїм супротивникам.

       Тобто, в обох випадках оборона Севастополя не завершилась перемогою захисників.

      І по – друге, в російській імперії, як і в Радянському Союзі, склад армії не був виключно з росіян. Тобто, якщо брати навіть події тільки в Севастополі у 1854 – 1855рр та у 1941 році, а потім і при звільненні Севастополя у 1944 році, то казати, що це місто російської слави, це помилка. Бо в цих подіях приймали активну участь представники інших націй крім російської нації, яку настійливо нав`язували усім російське та радянське імперське мислення.

      Події в Криму в 2014 році показали, що це мислення буйним квітом розцвіло саме в головах росіян. На жаль. Бо це все не так. Давайте подивимося, як було насправді.

       В обороні Севастополя 1854-1855рр найзнаменитіші імена, це, безумовно, керівник оборони адмірал Нахімов і рядовий матрос – вивідувач Петро Кошка, і обидва вони – українці! Бо адмірал Нахімов онук сотника Ахтирського слобідського козацького полку Мануїла Тимофійовича Нахименка, чиї предки віками жили в Полтаві.  

      А Петро Кішка (Кошка) з села Ометинці, що знаходиться в Немирівському районі Вінницької області.

      Україна гордиться своїм знаменитим сміливцем, розвідником 19-го флотського екіпажу, легендою міста «русской» слави.  Не випадково, що в честь матроса Кошки названі вулиці у Києві, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Макіївці, Горлівці.

      В обороні Севастополя приймали участь Чернігівській полк, Українській єгерський, Одеський уланський полк та Київський гусарський.

      Навіть на бастіонах міста воював Єврейський полк з України, який був відзначений Російським урядом як такий що виявив «мужество и высокую воинскую доблесть».

      Зрозуміло, що у війні приймали участь і росіяни, але навіщо перетягувати тільки на себе ковдру, мовляв «Севастополь – город русской славы»!

      Але це ще не все! На знаменитій панорамі Франца Рубо «Оборона Севастополя» крім матроса Петра Кошки є ще матроси і солдати Гнат Шевченко, Іван Демченко, Федір Заїка, Григорій Ткаченко, Михайло Данильченко.

      Треба ще згадати і дітей, мешканців Севастополя, які допомагали російським військам. Це Микола Тищенко (за хоробрість нагороджений Георгіївським хрестом), Максим Рибальченко, Дмитро Фарасюк, Василь Доценко та інші.

      Але прославили себе під час оборони Севастополя і інші національності.

      Німець, генерал Едуард Тотлебен, творець усієї фортифікаційної системи оборони Севастополя.

      Німець, генерал Василь Геннеріх, начальник військово-інженерних робіт на Корабельній стороні. Німець, капітан Антон Коцебу. Полкові генерали, німці Даннерберг та Бельгард.

      Треба не забувати, що адмірал Корнілов, один із керівників оборони міста, німець по матері – Фан -дер- Фліт!

      Думаю, вже досить прикладів, щоб помітити, що обороняли Севастополь у 1854 -1855рр не тільки росіяни. Але імперська та більшовицька пропаганди закцентували свою увагу тільки на росіянах, наче інших ніколи не було.

      Забігаючи наперед, скажемо, що події 1941 та 1944 років, так само показують, що Севастополь не «город русской славы», краще було б сказати: «Севастополь —  город дружбы народов». Подивіться самі.

      Коли гітлерівці, пробив оборону радянських військ на Перекопі, і танки Манштейна рвонули на Севастополь, то біля селища Миколаївка під Севастополем їх зупинила 54-а батарея берегової оборони Чорноморського флоту на чолі з командиром українцем Іваном Заїкою з Кременчука і комісаром євреєм Семеном Муляром.

      Далі, хто ще прославився під Севастополем. Двічі Герой Радянського Союзу Степан Супрун. Загинув під час боїв за Севастополь. Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик штурмової авіації Анатолій Недбайло. Двічі Герой Радянського Союзу, командир ланки винищувачів Олександр Руденко. Герої Радянського Союзу, льотчики Іван Борисенко, Іван Гринько, Василь Луценко, Іван Марченко, Сергій Дуплій.

      Інші учасники подій під Севастополем, які залишили свої імена в історії міста. Рядовий Іван Яцуненко, який встановив прапор Перемоги над Сапун — горою. За свої героїчні дії під час війни отримав звання Героя Радянського Союзу.

      Червонофлотець Василь Цибулько (1920 – 1941), Герой Радянського Союзу, загинув під Севастополем у 1941 році.

      Командир доту №11 старшина 2-гої статті Сергій Раєнко (1918-1941) разом із своїми бійцями Василь Мудрик (1922-1941), Михайло Потапенко (1899-1941), Володимир Радченко (1918-1941), Григорій Доля (1915-1941) та інші, усього сім чоловік, 18-19 грудня 1941 року героїчно загинули, відбиваючі наступ німецьких військ.

      Червонофлотець Олександр Чикаренко підірвав себе і німців, які увірвалися у збройний арсенал.

      Герой Радянського Союзу, снайпер 25-ї Чапаєвської дивізії Людмила Павліченко (1916-1974).

      Старшина Павло Дубинда (1914 – 1992) з Херсону, Герой Радянського Союзу і повний кавалер трьох орденів Слави. Таких на всю країну було четверо! Два з них українця і двоє росіян.

      Підполковник артилерії, Герой Радянського Союзу Іван Бондар (1914-1944).

      Командир мінометної роти Володимир Симонок (1912 – 1942), Герой Радянського Союзу.

      Захисник Костянтинівського равелину, батальйонний комісар Іван Кулініч (1906-1942).

      Капітан-лейтенант Михайло Бондаренко (1912 – 1943), Герой Радянського Союзу.

      Треба нагадати читачам, що звільняла у 1944 році Севастополь єдина жінка командир взводу морської піхоти під час другої світової війни, українка Євдокія Завалій (1924-2010).

      У жодній армії світу під час війни такого воїна не було! А їй навіть не присвоїли звання Героя Радянського Союзу чи Героя України!

      Тому і не дивно, що співають усі і досі цю фальшиву пісеньку: «Севастополь – город русской славы!»

      Можна ще багато приводити прізвищ українців, які залишили свої імена в історії оборони та звільнення Севастополя у роки другої світової війни, як і воїнів інших національностей, але, мабуть, читач зрозумів, що ті, хто танцював у Севастополі, радіючи, що Крим, як і їхнє місто перейшло до Росії, не знають власної історії, а незнання власної історії завжди вилазить боком.

      Вилізе боком і всім тим, хто танцював у Севастополі, бо вони зрадили пам`ять усіх тих бійців, українців, азербайджанців, грузин, осетин, вірменів, хто віддав свої молоді життя, звільняючи Севастополь і залишився навіки на цвинтарях міста. Тих, хто дав їм можливість танцювати на своїх могилах.

                       05.07.2014р.                                         

                                             Справжній герой України

                                           Если бы можно было собрать все цветы всего мира и положить их к Вашим ногам, то даже этим мы не смогли бы выразить свое восхищение…

                                Французькі льотчики про жінок-воїнів

      Коли я перший раз наштовхнувся на неї, то довго не міг оговтатися. Дівчинка, 15 років, після поранення під Запоріжжям, біля Хортиці, і видужання в шпиталі під Краснодаром, опинилася у запасному полку. Але, коли відбирали солдат на передову, то її помилково прийняли за хлопця («Була, як і всі, у гімнастерці і галіфе, голова поголена, тільки спереду невеличка чуприна», — потім згадувала вона. «Видали мені боєприпаси, обмундирування, а потім  у… баню. Стою ні жива ні мертва зі своїм тазиком, а мимо хлопці у чому мама народила біжать митися. Один навіть крикнув: — Давай! Роздягайся! Швидше! Та я побачила палатку медсанбату і змикитила. Розбила собі обличчя і мене замість бані відправили в медсанбат на перев`язку.  Так я обминула загрозу бути розкритою»).

      Нікому не пояснювала, хто вона насправді, і тому її відправили у шосту десантну бригаду, де вона потрапила у відділення розвідки. До наступного поранення, цілих вісім місяців, ніхто не знав, що це дівчина. Швидко  стала командиром відділення, а потім, коли загинув командир взводу розвідки, то вона підняла солдат в атаку. Під час цієї атаки була поранена і тоді відкрилося, що вона – дівчина.

      Після одужання боялася, що відправлять у санітарки, але командування зрозуміло, що перед ними унікальний випадок і у лютому 1943 року направило її на шестимісячні курси молодших командирів. Після закінчення, у званні молодшого лейтенанта, потрапила воювати у 83-ю бригаду морської піхоти командиром взводу.

      Це – єдиний випадок у всій історії другої світової війни, щоб командиром взводу морської піхоти була жінка.

      «Коли я прийшла у взвод, то солдати спочатку мене не слухалися, мовляв, баба, хто її буде слухати! Але я їх швидко привела до тями. Головне в окопах – воювати! Дала команду: «Вперед! За мною, в атаку!» Видерлася з окопу і побігла на німців. Вони спочатку розгубилися, а потім видряпалися теж з окопів, обігнали мене і прикривали від німецьких куль. З тих пір слухалися. Наш взвод називали «Дусін взвод». А мені байдуже!» — згадувала вона потім.

      Командуючи взводом, вона звільняла Севастополь, штурмувала Сапун-гору (за це отримала орден Вітчизняної війни І-го ступеня), приймала участь в боях за Балаклаву, Керч, воювала за звільнення Тамані, Туапсе, Новоросійська, переправлялася через Дністровський лиман, звільняла Бессарабію, висаджувалася з десантом в румунську Констанцу, болгарські Варну та Бургас.

      Брала Будапешт. У Будапешті захопила у полон німецького генерала. За це отримала орден Червоного Прапора. А взагалі у неї чотири бойових ордени і з десяток бойових медалей.

      Унікальна жінка, унікальний боєць! Настав час назвати її ім`я. Це – Євдокія Миколаївна Завалій (1926 – 2010рр), українка, родом з села(тепер селище) Новий Буг Новобузького району Миколаївської області.

      Вона почесний громадянин восьми міст, у тому числі Білгород – Дністровського, Бургасу, Варни, Нового Бугу та інших.

      Після війни вона збиралася піти вчитися у військове училище, але чотири поранення та дві контузії далися взнаки. В 1947 році демобілізувалася і поїхала в Київ. Там вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, вийшла за нього заміж. У неї двоє дітей, четверо онуків та четверо правнуків.

      Ось що їй сказав аташе Військово- морських сил США на Україні Марк Стекнул: «Я був дуже радий познайомитись із Вами і спілкуватися з Вами весь цей час. Погодьтеся, що далеко не всі можуть особисто познайомитися з хороброю жінкою, яка в роки війни командувала морськими піхотинцями, виявляючи при цьому героїзм та мужність. Ваше життя, шановна Євдокія Миколаївна, може служити чудовим прикладом для підростаючого покоління, як треба любити Батьківщину та захищати її, якщо на неї напав ворог».

      Прекрасні слова! Шкода тільки, що їх Євдокії Миколаївні, Євдокії, Дусі, Євдокиму не сказали привселюдно за її життя, щоб почула вона їх, щоб почули всі ми.

      А так кожного року на 22 червня та 9 травня кажуть багато загальних слів, а своїх героїв, якими захоплюється весь світ,  забуваємо згадати.

      Євдокія Миколаївна Завалій, справжній Герой України, буде в наших серцях завжди.

      Простіть нас, Євдокіє Миколаївно, що ми за Ваше життя не сказали Вам всіх слів подяки та любові… 

                       24.08.2012р.

Художник Іван Крамськой – українець!

1.

      У своїй попередній замальовці «Про що забув написати автор статті?» я нагадав читачам, що Острогозський слобідський козацький полк, який був розташований у південній Вороніжчині, і, таким чином, і сам Острогозськ, до 1925 року належав Україні і одночасно був населений українцями.

      Серед людей, які прославили Острогозськ, я залишив поза увагою, тільки нагадав, знаменитого художника Івана Крамського (1837 – 1887), який народився в слободі Нова Сотня, що розташувалася на околиці містечка Острогозськ, в сім`ї повітового писаря.

      Повітовими писарями були його батько і дід, мабуть, повітовим писарем був би і сам майбутній художник. У сонному житті містечка нічого не мінялося століттями і так, мабуть, і було б із Іваном Крамським, якби його не відвідала іскра Божа.

      У простого хлопця – міщанина виявилися блискучі здібності художника. «Як рано в мене пробудилися здібності до малювання, — згадував потім художник, — не знаю. Пам`ятаю тільки, що семи років я ліпив із глини козаків…»

      Звернімо на цю деталь увагу і запам`ятаймо це! Ось де ключ до розкриття таїни художника! Він був українцем і народився в українському оточенні. Але про це ви ніде не зможете прочитати. Всі дослідники творчості художника пишуть, що «його творчість – одне з найвищих досягнень російського мистецтва критичного реалізму».

      Як спитав один військовий чин свого підлеглого, українця:

      — Сколько ты живешь в России?

      — Десять років.

      — О, так ты уже русский!

      А тут ще в 1925 році оці українські землі передали від України Росії. Дійсно, тепер можна скрізь писати, що він росіянин, бо ще й народився в… Росії!

      Я думаю, що на прикладі Крамського нам треба вчитися як берегти і відстоювати свою власну історію. Але, на жаль, сьогодні держава українська ще не вміє цього робити.

      Сьогодні на часі слова Івана Франка, які приводить у своєму науковому доробку його дочка, Анна Франко — Ключко (Анна Франко – Ключко, Для Тебе, Тату, Київ, «Ярославів Вал», 2010р., 576с.), що «добирають різних способів, щоб заборонити українську мову (і історію – добавимо ми. В.Ш.)і нас касувати» (касувати – ліквідувати).

      Про це письменник пише в коротенькій передмові до казки «Ворони і сови», де «Синиця хотіла спалити море». Іван Франко робить висновок, що ті пани, які, як і Синиця, хочуть знищити українську мову ( і знову добавимо – і історію. В. Ш.), але в них нічого не вийде, як і в тої Синиці, що хвалилася спалити море.

      Море накочується на берег своїми вічними хвилями, а «пани» (Єфремов, Чечетов, Азаров, Колесніченко) зникнуть, як роса на сонці. І залишать по собі погану славу.

      Наведу ще уривок з листа Крамського до письменника О. К. Шеллера – Михайлова (1880р.), в якому художник підтверджує, що він з України і є українцем. Даю мовою оригіналу: «Я родился в 1837 году в мае (27), в уездном городке Острогожске Воронежской губернии, в пригородной слободе Новой Сотне, от родителей, приписанных к местному мещанству. 12-и лет от роду я лишился своего отца, человека очень сурового, сколько помню. Отец мой служил в городской думе, если не ошибаюсь, журналистом, дед же мой, по рассказам, был так называемый войсковой житель и, кажется, был тоже каким-то писарем в Украине. Дальше генеалогия моя не подымается. Как видите, она столь же древняя, как и любая дворянская».

      Цей уривок дуже симптоматичний. Уважному читачу він дає відповіді на всі питання про походження Івана Миколайовича Крамського.

      Ми вже знаємо, що художник народився на землях Острогозського слобідського козацького полку. А у 1765 році Катерина ІІ ліквідувала козацьке самоврядування на Слобідській Україні. Замість розформованих слобідських козацьких полків були створені  регулярні уланські та гусарські полки. А слобідських козаків і підпомічників було позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на військових обивателів, а козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.

      Про це і пише у своєму листі до Шеллера – Михайлова художник. «Войсковой житель» у листі це і є військовий обиватель. Тобто, дід Крамського а, мабуть, і прадід, не піднялися високо по соціальній драбині свого часу, якщо їх перетворили у військових обивателів. Але з іншого боку, Крамськой слушно зауважив, що його генеалогія така ж сама достойна і нічим не гірша як і дворянська.

      У Острогозьку, українському містечку, майбутній художник закінчив повітову школу, навчання в якій велося на російській мові. Ось вам і відповідь на питання, чому українці так легко, як у випадку з Крамським, перетворювалися у росіян! Недарма залишки російської імперії так затято борються сьогодні на Україні за російську мову, бо в цьому вони вбачають єдину можливість продовжити своє існування на українських землях.

      А освіта серед українців на російській мові почалася ще за царя Олексія Михайловича і продовжується до сьогодні, відриваючи українських дітей, які роблять перші самостійні кроки у житті, від материнської мови у невірному напрямку. У цю пастку потрапив і Крамськой , як багато дітей до нього і після нього. Що це була продумана політика російських державних шовіністів підтверджує той факт, що, наприклад, до революції на території сучасної Запорізької області була єдина українська школа у селі Могиляни, а всі інші — російські, не зважаючи на те, що більшість населення в області українське.

      Але попри все, українець, художник Крамськой, мабуть, вірніше було б писати Крамський, записав золотими літерами своє ім`я в історію російського мистецтва.

      Він став засновником такого своєрідного явища в мистецтві, як Товариство передвижних художніх виставок, яке проіснувало з 1870 року і аж до 1923 року, переживши свого засновника. І тільки з встановленням радянської влади воно припинило своє існування.

      Це був великий переворот в існуванні російського мистецтва, — від канонічних, відірваних від життя, академічних, картин до картин, які відображали життя народу. І на чолі цього значного явища в історії мистецької думки в Росії був українець Іван Крамський.

      Він стає знаменитим і популярним художником, портретистом. Тільки в 1869 – 1870-х роках він виконує на замовлення 80 портретів. Не переповідаючи біографію художника, тільки зазначимо, що Крамський стояв у центрі тодішньої мистецької думки. А його портрети Л.М. Толстого, І.І. Шишкіна, І.Ю. Репіна, П.М. Третьякова, М.Є. Салтикова – Щедріна, « Портрет С.І. Крамської, дочки художника» (1882р.), картина «Некрасов в період «Останніх пісень» (1877-1878рр) стали невід`ємною частиною світового мистецтва.

      Особливе місце займають в творчості митця картини «Невідома» (1883р.) та «Христос у пустині» (1872р.). Мабуть, це найбільш відомі картини художника.

      В радянські часи не писали про те, що Іван Крамський був ще придворним художником. Малював портрети і царствуючого дому.

      В заключний період творчості художник намалював портрет своєї доньки, яку дуже любив і про який ми вже згадували. В портреті С.І. Крамської витончена фігурка дівчини, дочки художника, відображена в легкому пів — оберті. Постава природна і граціозна. Ніжні півтони картини чудово підкреслюють чарівність юності. Вона уважно дивиться на глядача, наче здогадуючись, що її чекає в майбутньому.

      Художник зумів передати глядачу свої батьківські почуття любові до дочки та острах за її майбутнє життя, передчуття долі. Але про це наступного разу.

                            13.07.2012р.

                                                 Софія Юнкер — Крамська. Повернення з небуття

                                                                                     2.

      В другій частині дослідження ми продовжимо розповідь про дочку художника. Передчуття батька, на жаль, виправдалися. Про це ми довідалися тільки сьогодні, коли впала більшовицька система.

      Її ім`я донедавна було майже невідомо, навіть спеціалістам. Хоча Софія Іванівна (1867 – 1933рр) з дитинства оберталася в мистецьких колах. Вона отримала блискучу освіту. Вільно володіла німецькою та французькою мовами. Закінчила приватну жіночу гімназію. На протязі двох років навчалася живопису у свого батька, після його смерті займалася малюванням під керівництвом О.Д. Литовченка, відомого художника і товариша батька, брала уроки акварельного живопису у академіка О.П. Соколова, користувалася порадами А.І. Куїнджі.

      На початку 1890-х років відвідувала приватну живописну школу у Парижі, де нею опікувався давній товариш батька скульптор М.М. Антокольський.

      Вже перша її самостійна робота, живописний портрет батька, виконаний у рік його смерті (1887), робить її відомою. З 1888 року художниця приймає участь у багатьох виставках як у Росії так і за кордоном.

      Вона пробувала свої сили в різних жанрах мистецтва: в портреті, в побутовому жанрі, в ньому схилялася до сюжетів мелодраматичного характеру, у натюрморті. З кінця 1880-х років роботи художниці стають відомі. В цей період життя Софія Крамська отримувала багато замовлень.

      Вона підтримує дружні зв`язки з кращими фаміліями тодішньої Росії: Третьяковими, Зілоті, Боткіними, Бенуа, Рєпіними.

      Художниця і її старший брат Микола, архітектор, були близькі до імператорського двору, тому і не дивно, що в творчому доробку художниці є серія портретів великосвітської знаті, серед них вирізняються акварельні портрети імператора, імператриці, цесаревича і великих княгинь (до 1942 року вони зберігалися в Острозькій картинній галереї ім. І.М. Крамського, яку створила на батьківщині художника дочка. В 1942 році, під час війни, більшість колекції згоріла від пожежі).

      В 1901 році художниця вийшла заміж за відомого петербурзького юриста Георгія Федоровича Юнкера (помер у 1916 році). Крім своєї основної роботи, він, за словами Софії Іванівни, все життя займався дослідженням історії декабристів. Але, на жаль, праця Юнкера (чи збереглася вона?) так і не була надрукована.

      Якби чоловік передчасно не помер, то доля Софії Іванівни, мабуть, склалася по іншому. Юнкер був фінський підданий і швидше за все, вони б поїхали до незалежної Фінляндії, обминувши пазурі «надзвичайки» та життя у радянському раю.

      А так їй випало на долю все, що пережила звичайна маленька людина у СРСР. Вона була, як і більшість людей з її оточення, надзвичайно релігійною особою, вважала своїм обов`язком допомагати усім, хто звертався і не звертався до неї за допомогою.

      Вона влаштовувала на роботу бувших дворян, випускниць Смольного інституту, офіцерів царської армії. А таких було багато, і ці нещасні опинилися на краю життя в робітничо-селянській державі. Їх постійно трактували як «ворогів народу». Можна тільки схилити голову перед цією мужньою жінкою.

      Тому і не дивно, що Шарікови прийшли до неї 25 грудня 1930 року і заарештували. Звинувачення проти неї було типовим як для того часу, тобто, ніякого відношення до Закону воно не мало, даємо мовою оригіналу: «создание контрреволюционной группировки из бывшей знати, ставившей себе целью проведение своих людей в разные советские учреждения на службу для собирания сведений о настроениях…» (Архивный фонд Управления по г. Санкт – Петербургу и Ленинградской области. Федеральная служба безопасности Российской Федерации. Дело № П – 74430, Лист 4).

      Неозброєним оком видно, що все це звинувачення висмоктане з пальця! Але слідчий направив 5 квітня 1931 року справу на трійку при ПП ОДПУ з клопотанням про застосування до звинуваченої Юнкер – Крамської вищої міри соціального захисту – розстрілу. А скільки таких людей загинуло тоді від цих фальсифікацій! Та за що розстрілювати? За розмови?

      На щастя, 11 квітня вийшла постанова виїзної сесії Колегії ОДПУ, в якій зазначалося, що художницю Юнкер – Кримську вислати строком на три роки у Східну Сибір. 27 квітня вона повинна була відправитись по етапу до Іркутська, але наступного дня потрапила до тюремної лікарні з діагнозом: «важка форма паралічу».

      Але не дивлячись на таку тяжку форму захворювання, від хворої жінки не відстали, в травні Юнкер — Крамська була в Іркутську, через три тижні переведена до Канська, а ще через місяць – в Красноярськ.

      Незважаючи на хворобу і на те, що під час заслання вона перенесла дві операції, Софія Іванівна в Іркутську працювала, як ілюстратор підручників і колгоспних журналів, в Канську – як фотограф і ретушер місцевої газети.

      В Красноярську з нею трапився другий серцевий напад, віднялася ліва частина тіла. Саме тут вона написала листа до Катерини Павлівні Пєшкової, дружини М.Горького, яка допомагала багатьом політв`язням. Катерина Павлівна допомогла і Софії Юнкер – Крамськой. Вже 25 березня 1932 року художниця повернулася до Ленінграду.

      Вона подякувала Катерині Павлівні за допомогу і написала, що і далі збирається працювати.

      Та наступного року Софія Іванівна Юнкер – Крамська пішла з життя. Вона чистила на кухні оселедця, вколола пальця, заразилася рибною отрутою і померла.

      Ось такий несподіваний, в дусі часу, кінець чудової дочки видатного художника. Нам залишається тільки вдячно пам`ятати, що серед розмаїття українського народу є дві світлі Душі, Батька і Дочки, які своїм талантом возвеличували народ, до якого вони належали.

                       13.07.2012р.        

 

                «У меня еще много времени…»

                          До свидания, мальчики!

                                                                                             Мальчики, постарайтесь вернуться назад.

                                                                                                                                                 Булат Окуджава

 

                                                                                           Над горестным его ночлегом

                                                                                           Помедлите на краткий срок…

                                                                                                                                       Марина Цветаева

 

                                                                                          И если в сердечной пустыне,

                                                                                          Пустынной до краю очей,

                                                                                          Чего-нибудь жалко – так сына…

                                                                                                                                        Марина Цветаева

      Спочатку я хотів написати тільки про його матір, геніальну російську поетесу срібного століття Марину Цвєтаєву (1892 – 1941), про яку сучасний дослідник Юрій Краснощок написав, що вона не повісилася сама, а її повісили. Але про це докладніше трохи згодом.

      Та вивчаючи обставини життя поетеси, зрозумів, що цього буде замало, що проситься на папір доля і її сина Георгія (1925 – 1944), який в якійсь мірі повторив долю усіх тих молодих людей, яких не пожалів Молох війни. І яких, ми тепер розуміємо, були мільйони доль і життів і вони тепер лежать у братських могилах по всій Східній Європі, починаючи від Орла, Сталінграду і Баку на сході і закінчуючи Берліном на заході.

      Але це ми забігаємо трохи уперед. Давайте нагадаємо життєвий шлях видатної поетеси.

      Народилася майбутня поетеса 26 вересня (8 жовтня) 1892 року у Москві в сім`ї професора Московського університету Івана Володимировича Цвєтаєва (1847 – 1913), філолога і мистецтвознавця, засновника знаменитого Музею образотворчих мистецтв імені О.С.Пушкіна і Марії Олександрівни (у дівоцтві Мейн (1868 – 1906), піаністки, учениці Антона Рубінштейна. Сама поетеса згадує, що почала писати вірші з шести років, російською, французькою та німецькою мовами. 

      Дитячі роки пройшли у Москві та Тарусі. Початкову освіту отримала в Москві, у приватній жіночій гімназії М.Т.Брюханенко, продовжила в пансіонатах Лозанни (Швейцарія) та Фрайбурга (Німеччина), а потім навчалась у жіночих  гімназіях у Москві, але навчання так і не закінчила.

      Коли мати захворіла туберкульозом, то сім`я змушена була часто жити за кордоном, в Італії, Швейцарії та Німеччині.

      У 1910 році вийшла у Москві перша її книга віршів «Вечерний альбом», на яку звернули увагу знамениті поети Валерій Брюсов, Максиміліан Волошін та Микола Гумільов.

      В 1911 році вона знайомиться у Криму із своїм майбутнім чоловіком Сергієм Ефроном і наступного року (27 січня) одружується з ним.  А вже в кінці року 5(18) вересня у неї народжується дочка Аріадна, або, як її називають у сім`ї, Аля (1912-1975).

      В цьому ж році у лютому у Марині Цвєтаєвої виходить другий збірник віршів «Волшебный фонарь».  Перед нею відкривається плідний 30-річний шлях в поезії. Знайомство і гарні стосунки з багатьма знаменитими поетами Росії початку ХХ століття.

      В 1917 році, 13 квітня, в неї народжується друга дочка, Ірина (1917-1920).  В кінці року в країні відбувається Жовтневий переворот, який Цвєтаєва сприймає як катастрофу. Вона в цей час пише вірші про кінець, загибель, муки.

      На жаль, пророцтва поетеси справдилися. Як показали подальші події, той світ, в якому знаходилася поетеса, загинув. Переможна хода пролетаріату зіштовхнула у прірву все те, з чим народилася і жила поетеса у першу половину свого життя.

      З початком громадянської війни у Росії її чоловік, Сергій Ефрон, зник з Москви і опинився у Ростові, де вступив у білогвардійську армію, і на боці якої воював проти більшовиків. Цвєтаєва у Москві намагалася якось прилаштуватися до нового життя, навіть «служила» у деяких радянських установах, але без особливого успіху.

      В той же час багато писала віршів. Їй хтось порадив віддати дітей у Кунцівський притулок, мовляв, вони там будуть мати постійну їжу. Цвєтаєва послухалась цієї поради і здала дітей туди.

      Мабуть, вперше, і не останнє, в своєму житті роблячи непродумані, легковажні кроки. З часом виявилося, що в тому притулку дітей не кормили а обкрадали. І коли вона приїхала до них, то застала там хвору Алю і забрала з собою. Це дитину врятувало, а Ірина через місяць померла від голоду у притулку.

      Мати віддасть своїй дитині останній шматок хліба, на цьому стоїть світ. Тому не будемо розбирати красоти цвєтаєвського вірша, а тихенько підемо далі. Зазначимо тільки тут, що ніхто із дослідників про це не згадує.

      Після перемоги більшовиків у Росії, Марина Іванівна думала, що чоловік її загинув десь на громадянській війні. Та влітку 1921 року вона довідалася, що він живий, у Константинополі, і збирається перебиратися до Чехії. Вона вирішує їхати до нього. Починає готувати документи на виїзд. Ще не була відбудована залізна завіса і тому вже у травні наступного року вона отримує документи на виїзд і з дочкою виїздить за кордон.

      11 травня Марина Цвєтаєва залишає Росію. Почалася для неї довга еміграція (1922 – 1939). За спиною залишилася розтерзана країна, вибиті цілі суспільні стани, знищені куці права людини, які дав народу у 1905 році імператор Микола ІІ, вбитий більшовиками по злодійські разом із його сім`єю.

      Вільної преси вже не було, виходили тільки підконтрольні більшовикам видання. Більшовики не примирилися із незалежністю України, Білорусі, Вірменії, Азербайджану, Грузії, Середньої Азії та Якутії і знову завоювали їх назад у імперію, тепер вже більшовицьку. Встояти вдалося тільки Польщі та Фінляндії та на деякий час ще Естонії, Латвії та Литві.

      Я роблю такий великий відступ, щоб було зрозуміло, яку Росію полишила Марина Іванівна у 1922 році. І про що вона могла розповісти своєму чоловікові при зустрічі 7 червня 1922 року у Празі. Мабуть, і чоловік їй розповідав зі своєї сторони, що було з ним, де він був, що бачив. Бо позаду було чотири роки розлуки.    

      Спочатку сім`я мешкала у Празі, до жовтня 1925 року, саме тут народився їхній син Георгій (1925-1944), якого всі в сім`ї і друзі називали Муром.

      Марина Іванівна продовжує активно займатися творчістю. В неї виходять кілька книжок із її віршами та поемами. Потім вони всі переїжджають до Парижу. Це сталося в кінці 1925 року.

      Сім`я ледве зводила кінці з кінцями, і рівень їхнього життя був досить низький. Але ж треба не забувати, що в еміграції після громадянської війни опинилося мільйони співвітчизників і не всім вдалося добре влаштуватися.

      А в цей час серед емігрантів радянською владою велася активна пропаганда про повернення додому, у Радянський Союз. Більшість на цю пропаганду не піддавалася, але були і такі, що потрапляли на гачок радянських агентів. Серед них, на жаль, опинився і чоловік Марини Іванівни, Сергій Ефрон. Він захотів повернутися додому. І його бажання радянські агенти використали на повну котушку.

      — Хочеш повернутися додому? Тоді докажи, що ти відданий радянській владі!

      І він погоджується виконувати завдання чекістської організації.

      Боже мій, Сергій Якович, що Ви робите? Накидаєте добровільно на свою шию зашморг! Вже в Країні Рад прокотилися відкриті процеси над «ворогами народу»! А на заході історик Сергій Мельгунов надрукував свою знамениту книгу «Красный террор в России», а слідчий Микола Соколов своє дослідження «Убийство царской семьи». Куди Ви лізете?

      Та його не спинити! Він був замішаний у політичному вбивстві і тому прийшлося 10 жовтня терміново, при допомозі радянської розвідки, тікати з Франції.

      Раніше, 15 березня 1937 року, дочка Марини Цвєтаєвої і Сергія Ефрона Аріадна повертається на батьківщину. Перший крок назустріч загибелі. Другий крок зробив її батько. Але вони ще про це не здогадуються.

      А для Марини Іванівни виникло питання повернення в Радянський Союз, до чоловіка.

      Потім, коли вона опиниться дома, у Москві, Борис Пастернак скаже комусь:

      — Не ко времени она вернулась!

      Але вже буде пізно. Марина  Іванівна зробила третій крок до загибелі, повернувшись у червні 1939 року до Москви. У тоталітарну, більшовицьку, країну разом із сином Муром, по вихованню – французом.

      І це буде четвертий крок до загибелі. Але батьки про це ще не здогадуються. Із вільної країни добровільно переїхати жити у тоталітарну… Івана Буніна скільки не спокушали вернутися на Батьківщину, він не повернувся.

      Взагалі то і Марина Іванівна розуміла, куди вона повертається, але не зуміла зупинитися. Ще у 1934 році, коли Гітлер тільки прийшов до влади, а Сталін зміцнював свою одноосібну владу в СРСР, вона провідницькі написала такого вірша:

                                                                       А Бог с вами!

                                                                       Будьте овцами!

                                                                       Ходите стадами, стаями

                                                                       Без меты, без мысли собственной

                                                                       Вслед Гитлеру или Сталину

                                                                       Являйте из тел распластанных

                                                                       Звезду или свасты крюки.

      А через п`ять років поїхала туди, де «тел распластанных звезда» була.

      19 червня 1939 року Марина  Іванівна із Муром приїхали до Москви, і в цей же день відправились у підмосковне селище Болшево, де вони, нарешті, усі з`єднались. Але тільки до 27 серпня, бо в цей день арештували Аріадну.

      Допомогти їй ні батьку, ні матері було неможливо. Невідомо куди йти і до кого звертатися. Уявляю собі, що переживав Сергій Якович тоді, мабуть, уперше зрозумів у що він втрапив, і у що він втягнув свою сім`ю.

      А 10 жовтня тут, у селищі, арештували і його. Через місяць Марину Іванівну і Мура викинули на вулицю, і вже до самого свого кінця ні вона, ні її син не мали постійної оселі.

      Сергія Яковича розстріляють 16 жовтня 1941 року, а Аріадна звільниться від заслання тільки після смерті Сталіна, під час хрущовської відлиги, у 1955 році. Вона одна з усієї сім`ї залишиться живою.

      27 серпня 1939 року вперше за нею закриється брама тюрми, а відкриється 19 лютого 1955 року. Між цими датами 16 років неповторного молодого життя. За що її арештували у 27 років, можна тільки робити припущення.

      А Європа потихеньку вповзала, завдяки Гітлеру (1 вересня 1939 року) і Сталіну (17 вересня 1939 року) у Другу Світову війну. Поки Сталін із Гітлером ділили між собою Європу, Цвєтаєва із сином переїжджали із місця на нове місце проживання, шукаючи постійного помешкання. Ніхто їм не допомагав. Весь цей час вона ходила до НКВС з передачами чоловікові і дочці.

      А 22 червня 1941 року накотилося на них і на всіх людей у країні нове лихо – війна!

      З початком війни Цвєтаєва із сином 8 серпня виїхала разом із групою письменників до Чистополя, а потім у Єлабугу. Єлабуга – це районний центр в Татарстані, маленьке містечко, в якому і житла і роботи було не знайти.

      Воно і не дивно, бо у Єлабугу евакуювалися численні установи із Москви, а всім потрібні були і робота і помешкання, а де їх взяти для всіх у маленькому райцентрі?

      Всі дослідники пишуть, що Цвєтаєва опинилася у Єлабузі у скрутному становищі, ні роботи, ні постійного житла, тулились у якійсь хазяйки на вулиці Ворошилова в хаті за перегородкою. Тобто, умовини для життя і праці у геніальної поетеси не було і ніхто їх не створив.

      Але забувають до цього додати, що умовини для життя і праці не було у всього народу в цей час. Розгорталася війна і вона своїми залізними кігтями поступово охоплювала західну частину країни. І знаходячись в такому стані безнадії, Марина Іванівна не витримала, і 31 серпня, у неділю, коли нікого не було у хаті, наклала на себе руки, повісилася. 2 вересня її поховали на Єлабузькому кладовищі. Могила не збереглася.

      З тих пір знайомі і друзі, дослідники життя і творчості поетеси, пишуть свої спогади, дослідження, намагаючись пояснити трагічний вчинок Марини Іванівни, виправдати себе, свою байдужість і таке інше, звалюючи провину з себе на поетесу, мовляв, у неї був складний характер, вона була «не от мира сего» і тому подібне. Все вірно, та, як кажуть у таких випадках, — але, але…

      Дійсно, у Марини Іванівни був складний характер і вона не звикла до радянській дійсності, але війна усіх урівняла, крім того, вона любила свого сина, а материнський інстинкт перебороти неможливо, в усякому разі, дуже важко. Всі були без роботи, всім треба було шукати житло. До цього ще треба додати, що чоловіки майже всі були на фронті, а відносно їжі були проблеми теж у всіх. Але ж ніхто не спішив накладати на себе руки!

      Відносно роботи, то в своєму щоденнику Мур від 20/УІІІ – 1941року пише: «…единственная пока возможность – быть переводчицей с немецкого в НКВД, но мать этого места не хочет. Никому в Елабуге не нужен французский язык». Французький не потрібний, але ж робота перекладачем з німецького є! Тобто, не все так було погано! А в інших і цього не було!

      Тому Юрій Краснощок, можливо, і правий, коли висунув свою версію, яка пояснює несподівану смерть поетеси у Єлабузі. Він приводить таємний наказ міністра внутрішніх справ СРСР Л.Берії про організацію розвідувально-підпільних груп для засилання в тил ворога.

      Ось частина, головна, цього наказу у викладі відомого працівника НКВС того часу Павла Судоплатова:

      «Цілком таємно №293 302

      …У 1941 році наказом НКВС СРСР було створено Особливу групу при наркоматі на чолі зі мною і моїм заступником Ейтінгоном. У перші дні війни Особливій групі було доручено: створення агентурної, розвідувальної, диверсійної і партизанської роботи в тилу ворога, підготовку і проведення такої роботи і залишення чекістської агентури в районах, що опинилися під загрозою окупації… У зв`язку з цим всі оперативні управління та відділи НКВС СРСР передали до Особливої групи майже всю свою агентуру… За вказівкою ЦК ВКП(б) до нас були направлені:

      1) всі політемігранти, що стоять на обліку в Комінтерні, та слухачі шкіл ІККІ (Комінтерну), які знають мову і володіють зброєю;

      2) чекісти, які подали заяви про відправлення їх на фронт або у ворожий тил…»

      Тобто, таємний наказ вийшов тоді, коли Марина Іванівна була вже в Єлабузі і її викликали до районного відділення НКВС, бо вона була політемігрантом, яка стояла на обліку в Комінтерні.

      У районному відділенні НКВС вона рішуче відмовилася повертатися у Європу для агентурної роботи. А що роблять із агентом, який відмовляється від співробітництва, ми всі знаємо. І 31 серпня Марину Іванівну знайшли у себе вдома повішеною.

      Що це велика вірогідність, що так все і було, підтверджує такий факт.

      У 1941 році на початку війни у Воронезькій області в евакошпиталю був здійснений замах на художника Олександра Влизька, брата розстріляного у 1934 році талановитого поета Олекси Влизька (1908-1934). Невідомі схопили художника в сараю евакошпиталю і повісили. На його щастя, слідом зайшли шпитальні пацієнти і зняли з петлі. Олександр потім згадував, що це зробили люди з каральних органів.

      Отаке саме відбулося і в Єлабузі. Тільки не знайшлося кому зняти поетесу із зашморгу.

      Тут нам залишається розповісти про останнього члена сім`ї Цвєтаєвої і Ефрона – Мура, їхнього сина. Одночасно треба зауважити, що Мур вів щоденник, збереглися записи від 4 березня 1940 року по 25 серпня 1943 року.

      Це надзвичайно важливе джерело по історії другої світової війни, переддень і початок війни, яка і досі не зовсім вірно називається Великою Вітчизняною. Чому? Постараюся нижче пояснити.

      До сьогоднішнього часу фактично ніхто із дослідників не взяв його в науковий обіг. А шкода, бо в ньому є дуже цікаві спостереження, висновки, факти. Думаю, що майбутні дослідники ще до нього звернуться.

      Особливість цього щоденника полягає в тому, що веде його вільний від більшовицької ідеології молодий хлопець у самому центрі цієї ідеології – Москві. Може і вміє зіставляти  із тим, де він був раніше – із Парижем.

      Цікаво, що щоденник підтверджує, що саме в 1940 році СРСР мав дружні відносини із фашистською Німеччиною, від чого гарячково відмовлялися ідеологічні служби бувшого СРСР. А хлопчик підтверджує, ні, приятелювали!

      Дослідники постійно писали, що Цвєтаєва не знала, що робить її чоловік у Франції, а в щоденнику Мур занотовує так, що стає зрозумілим, що він знав, чим займався його батько у Парижі. Якщо знав хлопчина 13 років, то мати знала і поготів!

      Чудово володіючи французькою мовою, постійно слухав по радіо іноземні передачі, тобто володів вільно такою інформацією, якою не володіла більшість радянських людей. І міг робити висновки, які викликають подив і сьогодні своєю вірністю.

      26/І-1941 року він фіксує факт, який його вразив: «Вчера была на ул.Горького в Центр. универмаге большая очередь за будильниками».

      Це хлопця вразило, а ми з цими чергами проіснували до самого кінця найкращої влади у світі!

     А хлопець, майже дитина, помітила це ще в 1941 році.

      Щоб не переповідати весь щоденник, кожному серйозному досліднику війни і епохи потрібно його знати, зупинюсь на самому важливому.

      З перших днів війни хвалене радянське Совінформбюро відверто брехало населенню, а їм приходилося цій брехні вірити, бо інших джерел інформації не було. Мур фіксує у своєму щоденнику, що повідомляють, що на кордоні йдуть запеклі бої, і німців відкинули за кордон, було взято у полон 5 000 німців і знищено 300 німецьких танків. А ми тепер знаємо, що все тоді, на жаль, було навпаки. Противник углиблювався у країну майже без спротиву.

      8 липня 1941 року Мур записує у щоденнику, що їх з його приятелем Митьком Сеземаном зупинив на Петрівці міліціонер, щоб перевірити документи, бо вони розмовляли французькою. Знаменита радянська шпигуноманія!

       На всі твердження пропаганди, що, мовляв, радянський тил був єдиним і тільки думав про те, як допомогти фронтові, Мур в своєму щоденнику розповідає трошки про інше.

      Подруга Мура, Валя, про це він пише у щоденнику в запису від 22 жовтня 1941 року, боїться, що коли прийдуть німці у Москву, то в неї будуть неприємності з-за творів Леніна, і думає їх спалити.

      А в запису від 20/УІІІ – 1941 року Мур пише, що мати боїться, що коли прийдуть німці у Єлабугу, то її розстріляють, бо вона вела антинацистську пропаганду!

      В запису від 19/Х – 1941 року взагалі дивні речі, приведу його повністю: «В городе (Москві!) – огромные очереди; разруха; открыто говорят о вещах, которые невозможно было представить несколько дней раньше. Открыто говорят о том, что «правительство уехало»; когда возьмут Москву; критикуют правительство, говорят об отступлении армии и т.д. Новости с фронта преплохие – от частных лиц, там побывавших. Газеты же другого мнения.  Мнение населения Москвы en gras (в общем): Москва будет взята. Говорил с Кочетковым (письменником) и согласился с ним: основное – не быть куда-нибудь мобилизованным. Самое досадное – быть погубленным последней вспышкой умирающего режима».

      А місяцем раніше, в запису від 19/ІХ – 1941 року є таке: «Кругом, среди молодежи – сплошь антисоветские разговоры». Це відповідь тим, хто і через 70 років розповідає нам байки про Велику Вітчизняну війну.

      В запису від 12/ХІ – 1941 року читаємо таке: «По всему СССР выпиты весь одеколон и все духи, за неимением водки и вина». І трошки нижче, від 13/ХІ – 1941 року, такий запис: «Более неорганизованных, сбивчивых, противоречивых людей, чем русские, не видывал и видывать не буду».

      Дійсно, якщо всі були добровольці, то звідки тоді взялися загородзагони? Це як одна радянська жінка в 1937 році потрапила у тюрму, і в камері, почувши, як інші в`язні розповідають, як їх б`ють на допитах, жахнулась:

      — Не може бути! В радянських тюрмах не б`ють!

      В запису від 29/УІ – 1943 року Мур записує надзвичайно цікаві думки: «Интеллигенция же главным образом рассуждает о вопросах послевоенных, причем большинство желает нового НЭПа, ослабление цензуры, «демократизации» и всяких благ…»

      Ось справжні думки нашого народу, які зафіксувала і зберегла для нас оця майже дитина. Не єдиний табір на фронті і в тилу, про який продзижчали нам усі вуха прибічники соціалістичного вибору.

      Але без народної ініціативи не могли втриматись сталінські сатрапи, і тому в щоденнику в запису від 17/УІІІ – 1943 року з`являється таке: «В Москве разрешили колхозные рынки, что очень облегчило материальное положение населения (так говорят)».

      Як тут не згадати слова великого Гете:

          «Теория, брат, мертва,

Но вечно зеленеет древо жизни!»

      А нам залишається тільки розповісти про талановитого хлопця, якого забрали з першого курсу ВДІКу, і нікому було його тоді захистити, бо радянські генерали, як відомо, воювали «не умением, а числом», і не полишає мене думка, що його життя згоріло на фронті дарма, як і багатьох  інших солдатів цієї війни.

      Через багато років дослідник, журналіст Станіслав Грибанов знайде запис в книзі обліку полку: «Красноармеец Георгий Эфрон убыл в медсанбат по ранению 7.7.44г.»

      Після бою під селом Друйка в Білорусі. Оце і все. А далі – невідомість.

      Ось такий облік був у Радянській Армії. До бою відомий, після бою – невідомий. Як і мій брат Альоша, якого забрали з Кіровоградської області на примусові роботи у Німеччину в 1942 році, звільнили у 1944 році, забрали в армію і загинув у 1945 році невідомо де. Пропав без вісті у 19 років, як і Мур.

      В своєму щоденнику Мур часто пише, що в нього є ще багато часу, і він встигне все зробити у своєму житті. Ці слова я виніс у назву нарису, та, на жаль, доля розпорядилася зовсім по іншому…

      У поета Юрія Белаша, який провоював всю війну в окопах на передовій, є два пронизливих вірша на цю тему. Дозволю собі їх привести.

                                                       Менделеев

                             Вовка Сомов любил задавать вопросы.

                             — Товарищ сержант, а как вы думаете сумасшедшие рисуют? —

                             И не для смеха спрашивал, — нет, — варили мозги у парня,

                             Да образование – «три класса на пару с братом».

                             Его прозвали Менделеевым… почему – кто знает,

                             клички бывают и случайными, — только новая фамилия

                             так прилипла к Вовке, что скоро его иначе и не называли.

                             И Вовке она пришлась по душе.

                             — Кончится война, — говорил он, — сменяю фамилию.

                             — Как же, жди, разрешат тебе! Менделеев знаешь кто был!

                             — Я тоже не фу-ты ну-ты! Орден имею и медаль.

                             И сбылась Вовкина мечта, однако не так, как он ожидал.

                             Убило его, — и ребята, чтобы сделать мертвому приятное,

                             написали химическим карандашом на могильной дощечке:

                             «Ефрейтор Владимир Менделеев, 1924-1943».

І ще одне:

                                                           *   *   *

                        — Товариш полковник! Там снайпер. Пройти невозможно.                                     

                —   Давайте проверим. Пошлите солдата.

                        — Вы убедились, товарищ полковник?

                        — Пошлите второго: возможно, случайность.

                        — Товарищ полковник!..

                        — Пошлите и третьего: для подтверждения.

                        — Ну, что вы молчите, комбат? Вы правы: там снайпер.

А ми схилимо голови перед пам`яттю геніальної поетеси і її талановитої дитини, який загинув, як і тисячі наших талановитих хлопчиків, що не встигли розкрити свої таланти, у вирі страшної війни, яку фарисеї назвали Великою Вітчизняною…

                        13.02.2013р.                                                                                       

                                                     «Дорогой шла негладкою…»

      Коли я вирішив доповнити свій нарис «У меня ещё много времени…», де я розповідав про долю геніальної російської поетеси Марини Цвєтаєвої (1892 – 1941рр) та її сина Георгія (1925 – 1944рр), то я наштовхнувся на діалог, який відбувся між Андрієм Трухачовим (1912 – 1993), сином Анастасії Цвєтаєвої (1894-1993рр) і поетесою Тетяною Костандогло, автором книги «Пятый воздух. Версия убийства Марины Цветаевой», після відкриття музею Марини Цвєтаєвої у Москві, на відкритті якого побували Михайло Горбачов (1931р. народження) з дружиною Раїсою Максимівною (1932-1999рр). Даю мовою оригіналу:

      «- Вы Марину Ивановну читали? Знаете? – спрашивает Андрей.

      — Не знаем, но почитаем, — отвечает Раиса Максимовна…

      Андрей – мне, добродушно смеясь:

      Обещали почитать!»

      І це казали кращі з них! Люди, які закінчили юридичний та філософський факультети Московського університету! А що казати про інших, які ніколи у своєму житті не відкривали сторінок книг Пушкіна чи Шевченка і керували великою країною!

      Тому і не дивно, що у них весь час то вішалися Єсенін з Цвєтаєвою, або стрілялися Маяковський чи Микола Хвильовий, чи гинули у таборах Микола Куліш та Осип Мандельштам, а в наш час Василь Стус.

      Я тут згадую найвидатніших або просто геніальних поетів чи прозаїків, яким вкоротила життя тоталітарна влада. І тільки в наш час дослідники зуміли докопатися до правди про загибель найвидатніших представників української чи російської культур.

      Такі ж самі випадки були і з іншими представниками літератур бувшого Радянського Союзу, але про це треба писати окремо.

      Отак само завдяки ентузіастам відбувається сьогодні і з Мариною Цвєтаєвою.

      Останнім часом, починаючи з перебудови, вийшло багато літератури, статей, досліджень про життя поетеси та її творчість, про останні дні її життя.

      Довгий час писалося, що поетеса переживала творчу і життєву кризу, не мала роботи, житла, не мала умов для творчості, не знала про долю чоловіка та дочки, і що все це разом призвело її до самогубства. 31 серпня вона, знаходячись у такому важкому психологічному стані, наклала на себе руки.

      Але щоденник сина та спогади і документи, пов’язані з поетесою, які останнім часом опубліковані, показують, що все було зовсім не так, як намагаються нам втокмачити.

      Марина Іванівна з сином збиралися переїхати у Чистополь, в усякому разі так планували, роботу шукали і не все в цьому питанні було безнадійно. Так, було важко, але вся країна була у такому стані, бо почалася війна і мирне життя закінчилося.

      Дослідження, які провели у наш час прискіпливі дослідники, відкрили дуже багато цікавого. В першу чергу назву дослідження Галини Фоменко («Марина Ивановна, ведь это было не самоубийство?»), В’ячеслава Головка («Через Летейски воды… Марина Цветаева в воспоминаниях, письмах и документах», Москва, Елабуга, Ставрополь, Издательство СГУ, 2007г., стр.296) та Тетяни Костандогло («Пятый воздух. Версия убийства Марины Цветаевой»).

      Дослідники встигли ще зафіксувати те, що їм розповідали очевидці останніх днів поетеси. І це дуже важливо. Це як тепер розповідають правду про війну її учасники. Раніше вони мовчали, боялися, розповідали те, що їм нав’язували різні впливові органи. А тепер розповідають правду, що з ними було на війні. Оце тільки встигнути їх почути і записати!

      Що ж відкрилося сьогодні?

      Перше. На момент загибелі Марини Іванівни в будинку Бродельщикових, де вона мешкала, нікого не було. Ні господарки будинку, ні її чоловіка з онуком. Таке враження, що їх хтось навмисне звідти прибрав.

      Друге. Господарка будинку Анастасія Іванівна Бродельщикова по різному розповідала про двері в сіни, де вона знайшла 31 серпня М.І.Цвєтаєву у затягнутому зашморгу: «была закреплена веревками изнутри» або іншим разом: « Дверь была приоткрыта…»

     Третє. Єлабуга містечко маленьке, де всі всіх знають, а людей, яких викликали на місце події, з міліції та лікарні, ніхто не знав.

      Четверте. Онук Бродельщикових розповів досліднику В.М.Головку таке, даю мовою оригіналу: «Я зашёл и увидел – она висела, ноги были практически на полу, она почти стояла».

      П’яте. Спогади Ніни Молчанюк, яка випадково опинилася на кладовищі: «Людей было очень мало, хозяева дома не присутствовали вовсе, зато присутствовали мужчины в штатском». Дозволимо собі маленький коментар! Старше покоління, хоч раз, а бачили в своєму житті цих «мужчин у штатском»!

      Шосте. На Марині Иванівні був надягнений кухонний фартух. В ньому її так і поховали. Можна зробити висновок, що хтось відірвав її від кухні.

      Сьоме. Коли знайшли Марину Іванівну у зашморгу, то Бродельникови побачили на кухні сковорідку з гарячою піджареною рибою, яку вона щойно приготувала. Можна зробити безпомильний висновок, що вона готувала собі і сину обід. До чого тут самогубство?

      Восьме. Свідоцтво сусідки: «Видела я своими глазами, как в тот день двое мужчин к Бродельщиковым вошли в калитку, а вышли… через окно! Ещё подумала – не воры ли? Но сама себя утешила – мол, кто же воровать идёт в костюмах? Они там долго были…»

      Ну, що, можна продовжувати вірити, що це було самогубство поетеси? Отож!

      Мовчання і страх спеціально нагніталися серед жителів Єлабуги, щоб вони нічого не змогли розповісти і через сорок років.

      Але наполегливим дослідникам і цього разу вдалося скинути чорну маску невідомості і брехні і ми можемо побачити і почути правду.

      А нам залишається тільки поклонитися великій поетесі і дякувати їй, яка навіть у найскладніший час свого життя не зрадила себе і подарувала нам надію на справедливість і пам’ять.

                    16.08.2016р.

                «Думки проти течії»

      Коли я прочитав в Інтернеті, що в «Книжковій хаті» міста Коломиї продається книга «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий» (Упорядник Ю.Шаповал, Передмова Ю.Шаповал, В.Панченко, К, «Темпора», 2009р., 296с.іл.), то я її терміново замовив і чекав із нетерпінням, коли вона до мене прийде.

      Справа в тому, що в цій книзі вперше друкуються документи із справи-формуляра, яка була заведена у НКВС на Миколу Хвильового і яка до сього часу зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України.

      Моя зацікавленість до цієї книги зрозуміла. Ще у 1999 році в альманасі «Спокута» (№1, Запоріжжя), я видрукував нарис «Розбита шибка (спроба дослідження)», в якому зробив припущення, що Микола Хвильовий не застрелився, а був убитий.

      Моє припущення було зроблене на основі спогадів письменника Юрія Бедзика (1925 – 2008), який в дитинстві жив у тому самому будинку «Слово», де жив і Микола Хвильовий (газета «Українське слово», 11 та 18 лютого 1999 року, а потім передруковано з деякими різночитаннями в газеті «Література та життя», №5-6, травень – червень 2008 рік).

      На свідчення Юрія Бедзика, восьмирічного хлопчика, що в розбитій шибці є слід від кулі, саме в той час, коли загинув Микола Хвильовий, ніхто не звернув уваги. Ось цитата із спогадів: «Наступного ранку я визирнув у вікно. Перше парадне було навпроти нашої квартири. Я побачив розбиту шибку у Хвильових і відчув холод у грудях. Через кілька днів хтось із рідні Хвильового заклеїв дірочку великим аркушем білого паперу. Шість років до самої війни я бачив той білий аркуш – як знак страшної перестороги, і згадував, як убивали Хвильового».

      Отак написав письменник. Можливо, він чув ще щось від дорослих, чи бачив, але  згадав про це в кінці свого життя. Можливо, чогось боявся, хоча і вже була незалежна Україна.

      Ось чому я з такою увагою взявся за книгу.

      Коли я писав своє дослідження «Розбита шибка», то в основному аналізував спогади людей, які мешкали в будинку «Слово» і які збереглися. Хоч кожний з них згадував своє, але порівнюючи їх, можна було вийти на якусь істину.

      І зразу же повідомлю читача, що книга «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий» жодного з моїх тверджень не спростувала. Позаяк зафіксовано слід кулі, яка потрапила звідкись в квартиру Миколи Хвильового і вбила його, коли він знаходився у своєму кабінеті, то можна висунути твердження, що це міг зробити з горища п`ятого під`їзду будинку невідомий, який знаходився саме проти першого під`їзду, де жив Микола Хвильовий.

      Треба нагадати, що в цей день 13 травня були заарештовані Яловий( 1895 – 1937) у будинку «Слово» та О.Шумський (1890 – 1946) у Москві, а Хвильовий вбитий. Чому так сталося? Можна зробити тільки припущення. Хвильовий мав надзвичайний авторитет серед письменників і людей, був, як і ті двоє, лідером боротьбистів. Можливо, не хотіли якихось заворушень? Хто знає.

      А чому вибрали саме таке знищення? Тому що працівники НКВС добре знали свою справу, головне, — відвернути увагу: самогубство, записки на столі і всі навколо будуть тільки про це говорити. Що і сталося. А людини немає.

      Це звичайний метод англійського письменника Ізраєля Зангвілля (1864 – 1926), який виник саме у цей час: переключити увагу читача чи свідків в іншу сторону. Злочин в запертій зсередини кімнаті, саме в неї відбулося вбивство Хвильового, в яку нібито ніхто не входив і таким чином уся увага переключається на самого Хвильового. І вже ніхто не вивчає обставин трагічної події.

      Тепер зрозуміло, читачу, чому саме я так прискіпливо вивчав цю книгу. Треба сказати, що вона в мене залишила двояке враження. В якійсь мірі вона розчарувала і одночасно вдалося з`ясувати деякі питання.

      Перше, виявилося, що не всі документи справи-формуляру надруковані, тобто наукова ціна книги викликає сумнів. По моїм підрахункам в книзі немає 26 документів. Хоча автори і пишуть: «Для публікації відібрано 63 документи із справи-формуляру С-138, що зберігається в ГДА СБУ. Це практично все, що є в теці…»

      Але виходить, що майже половина документів не видрукувана. Незручно казати докторам науки, що потрібно було видрукувати усі документи, цінність такої збірки була б надзвичайна. А так виникає питання, що там не надруковано? І чому?

      Друга обставина, видрукувані документи спростовують мою версію? Ні. Навпаки, в справі підтверджується, що куля ввійшла в голову Миколи Хвильового і залишилася там. Тобто, вона прилетіла звідкілясь, уразила голову Миколи Хвильового і залишилася там (стор. 36).

      Якби в голові у Миколи Хвильового були дві дірки, то можна тоді було б казати, що це з револьвера Миколи Хвильового куля уразила скло. Позаяк одна дірка, цього казати вже не можна.

      Тепер відносно записок. Виявляється, оригіналів у справі немає. Копії. А це значить, що справжній текст невідомий, бо в копіях НКВС може написати що завгодно.

      Хто був в квартирі Миколи Хвильового співпадає з тим, що було написано в мене: Куліш (1892-1937) та Досвітній (1891-1934).

      На сторінці 188 є свідоцтво письменника Гордія Коцюби (1892 – 1938), що Яловий був заарештований 12 травня. Це дуже важливе свідоцтво.

      Чому це так важливо? Бо, якщо Яловий був заарештований уночі з 12 на 13 травня, то Микола Хвильовий просто фізично не міг допомогти своєму другові, про що так багато пишуть дослідники і ті, хто при цьому був присутній.

      Закінчити життя самогубством він міг тільки після невдалих спроб допомогти, а їх не зафіксовано, бо арешт був уночі (ну, наприклад, десь біля 2-х чи 3-х годин ночі) а вбивство Миколи Хвильового сталося десь біля 11 годин ранку (дивіться протокол допиту Юлії Уманцевої, де відмічено, що він почався 13 травня у 13 годин 40 хвилин, стор.182). Тому деякі дослідники починають писати, що, мовляв, час арешту Ялового не встановлений, він, ймовірно, відбувся десь раніше на два тижні до подій 13 травня, щоб дати «можливість» Хвильовому допомогти товаришу.

      Але і в справі і в спогадах учасників цих подій є досить свідоцтв, що арешт Михайла Ялового відбувся з 12 на 13 травня.

      Я думаю, що потрібно віднайти справи усіх репресованих письменників у будинку «Слово» і таким чином припинити усі ці розмови, якщо, звісна річ, вони не знищені або не сфальсифіковані.

      До речі, відносно книги «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий» теж є зауваження. В книзі приведений документ №32 «Анонімна записка «Про українські літературні кола», в кінці якого стоїть посилання: ГДА СБУ, спр. С-183, арк. 2 – 42. Все вірно. А потім ми бачимо, що тут же поряд приведені документи, де посилання на ті ж самі сторінки справи: 17-20, 15, 13, 12, 14, 16, 8, 9-10, 29, 27, 26, 28, 22, 23, 24-45, 30, 31.

      Щось тут не так. Або обидва доктори наук (Ю.Шаповал та В.Панченко) щось не пояснили або допустили помилку. Бо виходить, що приведені різні документи під одними і тими ж сторінками. Цього не може бути за визначенням!

      Відносно записок, що буцімто залишив після себе Микола Хвильовий, у протоколі допиту дружини, вона сказала наступне: «Письма он не успел-бы заготовить, по видимому он заготовил его до разговора» (стор.183).

      Тобто, що він їх приготував до арешту Ялового, а це психологічно неможливо, значить, висновок один: отой агент «Влас», якому 11 травня було дано термінове завдання ввійти у групу письменників: Хвильовий, Куліш, Сосюра (1897-1965), Епік (1901-1937) (стор.181), це і зробив, бо дверей у будинку та у квартирі Хвильового було досить. В які хтось зайде і з яких хтось вийде, — ніхто не побачить!

      Збереглися спогади письменника Григорія Костюка (1902-2002) про те, що після арешту у 1930 році академіка Сергія Єфремова (1876-1939), якому інкримінували керівництво міфічної Спілки Визволення України (СВУ), Хвильовий, Досвітній, Яловий і Куліш ходили до ЦК партії і намагалися його захистити.

      З цього захисту нічого не вийшло, академік Єфремов, як і його товариші по процесу, були засуджені, але факт залишається фактом. А ось захистити свого друга, Ялового, Хвильовий вже не встиг, бо був убитий.

      Але якби у нього був час, то він обов`язково щось зробив би для захисту товариша. Тобто, психологічно його самогубство невмотивоване. І те, що це було не самогубство, у книзі професор Ю.Шаповал приводить несподіваний доказ. Він наводить запис із щоденника Георгія (Юрія) Самброса, колишнього співробітника  Всеукраїнського інституту народної освіти, який знав Миколу Хвильового ще з дитинства: «Кажуть, що смерть М.Хвильового надто вразила М.О.Скрипника (1872 – 1933). Почувши про його самогубство, він навіть здригнувся увесь від якоїсь потаємної внутрішньої думки. Вражений, проказав своїм рикаючим, хрипким голосом лише одне коротке слово, повне задумливого запитання:

      — Вже?.. – й мовчки, згорбившись, пішов до свого кабінету» (стор.35).

      Варто на цій сцені ще раз зупинитися. Якщо відкинути коментар Самброса, то що ми будемо мати? Компетентній людині, а Скрипник належав до керівництва тогочасної України і чув і бачив багато такого, що могли знати далеко не всі, що купчилися навколо перших осіб у керівництві. Тому він міг щось знати про якісь дії навколо Хвильового і його товаришів.

      І репліка: — Вже? – про це говорить.

      — Вже зробили?

      — Вже виконали?

      — Вже вбили?

      Або щось десь ось так.

      Бо репліку «Вже покінчив самогубством?» він за визначенням сказати не міг. А через якихось два місяці він був сам усунутий. Бо ми знаємо які доблесні дзержинці були навколо оцих усіх діячів!

      Звідки він міг знати про плани самого Хвильового? Тим більше, що той їх не розголошував.

      Тому ми і робимо висновок протилежний Самбросу і тим, хто продовжує звертати увагу на самогубство Миколи Хвильового. Його, самогубства, не було.

      Точно знаємо, що коли Хвильовий вийшов до себе в кабінет, то в кімнаті залишилися Куліш та Досвітній, а де була дружина під час пострілу, з документів не видно.

      Юрій Смолич (1900 – 1976), який випадково спостерігав з вікна своєї квартири за квартирою Миколи Хвильового, його дружину не згадує. І пострілу не чув разом із Василем Вражливим (1903 – 1937). Вони подумали спочатку, що Микола Хвильовий покликав їх до себе.

      Чого вони туди побігли, ми, мабуть, вже ніколи не взнаємо. Але, коли Микола Хвильовий був у себе в кабінеті, отоді з`явилася дірка від кулі у шибці вікна в кабінеті, а друзі і дружина побачили його за столом вбитого.

      Нам залишається тільки звернути увагу на деякі деталі у кабінеті Миколи Хвильового, куди він пішов перед загибеллю і куди понаходили після цього, хто був в квартирі Миколи Хвильового і сусіди по будинку «Слово».

      Всі, хто залишив спогади про це, згадують, що Микола Хвильовий сидів з головою, опущеною на стіл, в правій скроні була дірка від кулі, права рука була опущена униз, з якої звисав револьвер, чи лежав на підлозі біля руки. Дружина його, Юлія Уманцева, не зводила очей з рани і сиділа на якомусь дивані десь збоку . Цих деталей в її показах, які приведені у книзі «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий», немає. Вона досить спокійно дає покази слідчому.

      У фільмі, який доданий до книги на DVD, «Цар і раб хитрощів»  режисера І.Шатохіної, зроблений по сценарію І.Шатохіної та Ю.Шаповала, відтворена сцена в кабінеті. Скрізь лежать розірвані папери та фото і на них плями крові.

      Не вторгаючись у задум авторів фільму, тільки відмітимо, що для всіх, хто входив тоді у кабінет, здавалося, що Микола Хвильовий наче спить і крові біля нього зразу ніхто не бачив.

      Головне у відтворенні подій у кабінеті ось що. Чи точно розставлені меблі у кабінеті? Тому що ми тепер точно знаємо з книги (стор.36), що у Хвильового була рана від кулі на правій скроні. Тобто, маленький Юрій Бедзик свідчить, що куля влетіла у вікно і вона могла тільки з цієї сторони потрапити в голову Миколи Хвильового.

      Значить, у фільму стіл, за яким працював письменник, стоїть невірно. Він повинен стояти ближче до середини кімнати, а між стінкою і столом сидів Микола Хвильовий, правою скронею до вікна.

      Тепер усе сходиться. На жаль, в книзі немає фото цієї кімнати Миколи Хвильового за часів письменника. Або не збереглися, або не приведені. Я думаю, що тоді всі питання були б зняті. Бо в іншому випадку дірку у склі вікна не можна пояснити.

      З книги «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий» можна наочно побачити, якого страшного тиску піддавалися наші письменники на чолі з Миколою Хвильовим, найталановитіші з них і навіть генії, яким був, наприклад, Микола Куліш.

      Та час усе розставив по своїх місцях. Вони прийшли до свого народу, а ті, хто творив свої підлі справи у темряві, так там і залишаться назавжди.

      В кінці фільму Юрій Шаповал каже про те, що відбулося в кабінеті письменника, ніхто вже не взнає. Дійсно, сперечатися із фальсифікаторами важко, вони були ще ті майстри! Але в нас єдиний шлях, — йти до правди, в ім`я загиблих людей від тоталітаризму, в ім`я світлого імені Миколи Хвильового. Це наш борг перед ними.

      І на закінчення приведу гарні слова французького письменника Гастона Леру ( 1868 – 1927), вони якраз дуже доречні: «Мы прежде всего должны рассуждать, ибо в противном случае они заставляют нас принимать то, что они хотят нам навязать».

      Ось в цій розвідці я і намагався в першу чергу вільно міркувати, спираючись на факти, а вони виводили мене на те, що Хвильового вбили і вбивця, швидше за все, стріляв з даху п`ятого під`їзду, тобто, сидів над головою у Смолича та Вражливого.

      Іншої версії, щоб зв`язати слід кулі в склі вікна в квартирі Хвильового з вбивством письменника, — немає. Але треба і далі вивчати цю справу і шукати нові підтвердження моєї версії. Іншого шляху немає.

23.08.2014р. – 12.01.2015р.

      P.S. Вже після того, як був готовий нарис, мені вдалося придбати книгу «Архів Розстріляного Відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років, Упорядкування, передмова, примітки та коментарі Олександра й Леоніда Ушкалових, Київ, «Смолоскип», 2010р, 456с.», в якій були надруковані архівно-слідчі справи Михайла Ялового, що зберігаються в Державному архіві Харківської області (ДАХО), — Фонд Р-6452, опис 4, справи 1843 та 1844.

      Можете уявити собі мої почуття, коли я побачив їх у книзі. На жаль, вони приведені не повністю, але і те, що привели у своїй книзі авторитетні дослідники, відповідає на питання: коли був заарештований Михайло Яловий?

      Документи дають відповідь, що Яловий був заарештований 12 травня 1933 року(стор.15). До цього висновку приходять і укладачі(стор.9).

      Тобто, тепер остаточно встановлено, що допомагати Яловому Хвильовий фізично не міг. Часу було замало. І всі розмови про те, що він кинувся рятувати товариша, не відповідають дійсності.

      І ще. В книзі приведений один дуже важливий документ. Це заява Лідії Євгенівни Вовчик-Блакитної, дружини Ялового, офіційно вони свій шлюб не реєстрували, від 19 червня 1937 року (ДАХО, Фонд Р-6452, опис 3, справа 94, арк. 38-47). Приводимо з нього уривок: «У Ялового бували його товариші, частіше за інших (принаймні за моєї присутності) приходили Первомайський, Кулик, Копиленко, Яновський, після приїзду з Києва – Бажан. Він та Яновський часто бували в нас на вихідних і ходили з Яловим гуляти. Раз або два за весь час бачила в нас Смолича, Микитенка та Коряка. Жодного разу не бачила у квартирі Хвильового, Досвітнього, Вишню або ж Кулика (так у документі – В.Ш.). Мене це дивувало, але на це Яловий мені відповів, що Досвітнього він узагалі ніколи не поважав, а з рештою вже достатньо нарозмовлявся свого часу, усі вони йому набридли і з нього досить зустрічей, які він з ними має по роботі» (стор.134).

      Виходить, що і причини особливої стрілятися після арешту Ялового у Хвильового не було. Так, арештували, скажемо так, доброго знайомого, сусіда по будинку, але згадайте, який був тоді непевний час. Пролетарська держава почала в 1930 році знищувати українське селянство.

      Збереглися свідоцтва, що Хвильовий із товаришами ходив в ЦК партії та в ДПУ захищати академіка Єфремова, та нічого в них з цього не вийшло. Єфремова не захистили. А в 1933 році він ще встиг побувати на Полтавщині, побачити, що відбувається на селі, і повернувшись, знову звернувся до ЦК партії. І знову безрезультатно.

      Можливо, якщо у нього було більше часу, він пішов би захищати і Ялового. А так його вбили.

      До речі, арешт Ялового не був першим випадком у будинку «Слово». У 1930 році арештували письменницю Галину Орлівну (1895 – 1955), яка мешкала у 2-му під`їзді, була сусідкою Хвильового. Другим арештували Івана Багряного (1907 – 1963) 16 квітня 1932 року в квартирі В.Вражливого. Це було в п`ятому під`їзді. 

      І в спогадах сучасників про ці арешти нічого немає. Пройшли непомітно і ніхто не протестував.

      Звернемо увагу ще раз на документ №51 «Протокол допиту Юлії Уманцевої» (дружини Миколи Хвильового), який приведений у книзі «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий». Подивіться, з чого він починається: «Я областной прокурор М.И.Брон произвел допрос гр. Уманцевой Юлии Григорьевны по поводу самоубийства (підкреслення моє – В.Ш.) гр. Хвильового Николая Григорьевича…» (стор.182).

      Бачте, прокурору з самого початку все зрозуміло, самогубство! А де протокол огляду місця події? Про це знає кожний першокурсник юридичного факультету, а не знав чи не хотів знати обласний прокурор!

      Так, мабуть, і було б, думка обласного прокурора утвердилась би назавжди. Але у дворі гралися діти, серед яких був восьмирічний Юрій Бедзик.

      Дамо йому слово: «І тут раптом почувся брязкіт розбитого скла… Ми позадирали голови. Перед нами було п`ятиповерхове громаддя, ми оглядали його, хмурилися, щось там вишукували. І таки побачили. На четвертому поверсі(так у Ю.Бедзика, Хвильовий жив на другому – В.Ш.) у квартирі Хвильових було розбите вікно. Але розбите дивно якось: вся шибка була начебто ціла, і тільки в середині її біліла павутинка потрощеного скла з малесенькою дірочкою» (Юрій Бедзик, Як убивали Миколу Хвильового – «Українське слово», 11 лютого та 18 лютого 1999р.).

      Все розрахували, тільки не передбачили, що на дворі будуть гратися діти…

                                                  25.02.2015р.

      P.P.S.  Нарешті я знайшов вагомий аргумент, який остаточно «вбиває» версію тих, хто продовжував наполягати на самогубстві Миколи Хвильового.

      Якщо пам’ятає читач, ті, хто заходили у кабінет, де був мертвий Микола Хвильовий, бачили, що він лежав головою на столі і їм здавалося спочатку, що він наче спить. Тільки потім вони  помічали, що в правій скроні у нього дірка від кулі, і все.                   

      Ось таке враження було у всіх свідків. У всякому разі іншого не зафіксовано.

      А ось свідчення спеціалістів, які я знайшов у книзі, яку мені нещодавно подарували друзі («Війна і міф. Невідома Друга світова /за заг.ред. О.Зінченка, В.В’ятровича, М.Майорова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 272с. іл.).

      Вони пишуть, що, якщо людині стріляють у потилицю, то це призводить до зовнішнього крововиливу об’ємом близько 1 літра крові (стор.49). Тобто, у випадку з Миколою Хвильовим, якщо б він самостійно застрелився б, то і він і все навколо нього в кабінеті повинно було б бути у крові.

      Цього, як ми знаємо, не зафіксовано, тобто, куля пролетіла іздалеку, що ми і доводили в нашому дослідженні. Тепер все збігається саме таким чином: Миколу Хвильового вбили.

      Для більш непідготовлених читачів поясню, що я знайшов у книзі «Війна і міф. Невідома Друга світова». На сторінках, де розповідається про Катинську трагедію, йде мова про те, як співробітники УНКВД розстрілювали польських офіцерів.

      Даю цитату: «Постріл зі штатної радянської зброї спричиняв зовнішній крововилив об’ємом близько 1 літра крові. Оскільки протягом однієї ночі у Калініні (тепер Твер) знищували від 250 до 350 бранців – це означало 250 – 300 літрів крові на підлозі розстрільної камери» (стор.49).

      Уявляєте собі цю картину?!

      Крові, як помітив спостережливий читач, в кабінеті Миколи Хвильового не було. Тобто, куля, яка вразила Миколу Хвильового, прилетіла з якоїсь відстані.

      Знаменитий снайпер другої світової війни, фін Сімо Хяюхя ( 1905 – 2002рр), який знищив десь біля 542 радянських бійців та офіцерів, стріляв зазвичай з 450 метрів ( Іван Гоменюк, Сімо Хяюхя: Біла смерть Зимової війни, журнал «Миротворець», №1, липень – серпень 2015 року, стор.45). І залишалася на лобі тільки невеличка пляма, без крові.

      Але відстань від снайпера, який сидів над Смоличем і Вражливим, і до столу, за яким сидів Микола Хвильовий, була приблизно у два рази менше, ніж у Сімо Хяюхя. Тобто, нищівний вогонь зберігся, а крові не було.

      Я тричі звертався до міліцейських робітників, пояснював їм ситуацію і питав, що повинно бути при самогубстві і ніхто з них мені не дав ніякого нормального пояснення.  Сумніваюся, щоб вони не знали ази своєї професії. А що ж казати про тих, хто хоче заплутати сліди злочину!

      Тепер, я думаю, всі крапки над і у справі вбивства Миколи Хвильового поставлені.

                           11.07. – 12.07.2016р.

 

         Хто був батьком Ісуса Христа?

                                                                   Правило перше в природі, вважаю, таке: із нічого

                                                                   Навіть по божеській волі ніщо народитись не може.

                                                                                                                                         Лукрецій

 

                                                                  …грійся біля вогнища мудрих…

Раббі Еліезер бен-Гуркенос.

                                                                 Все визначено наперед, але дано свободу обирати…

                                                                                                                        Раббі Аківа.

 

       На довгому шляху людства є таїни, які завжди привертають до себе увагу. І серед усього цього розмаїття – таїни, пов’язані з життям і діяльністю однієї з найдивовижніших постатей в історії людства – Ісуса Христа (приблизно 3рік до н.е. – приблизно 30 рік н.е.).

       Його постать і діяльність вивчалася цілими поколіннями вчених. Він – засновник єдиної системи релігійних поглядів, яка названа по його імені – християнством. Тому існує ґрунтовно розроблена ортодоксально-теологічна точка зору на всі ці питання, які стали релігійними догматами християнства, що були вироблені після запеклих христологічних суперечок в ІІ – УІІ століттях нової ери.

       Саме тоді виробився єдиний погляд на життя і діяльність Ісуса Христа від його народження і до його Вознесіння.

       Але крім релігійної точки зору, є ще два наукових напрямки – міфологічний та історичний.

       Міфологічний напрямок розглядає постать Ісуса Христа як міфічну. Тобто, він виник у релігії та історії релігії на основі первісних уявлень людини, що із землеробних культів поступово виробив культ Ісуса Христа.

       Мені ближче історичний напрямок, який признає, що в основі образа Ісуса Христа є історична особа, яка жила колись в Назареті і проповідувала серед людей. А вже потім на його особу було напластовано різні релігійні уявлення.

       В історії людства це не перший і не останній такий випадок, коли під тими чи іншими причинами поступово жива, реальна людина перетворюється на міф. Для наших сучасників це відбувалося нещодавно, коли на їхніх очах створювався міф про дідуся Леніна, яка не мала нічого спільного з реальною людиною, яким був Ульянов.

       Ось так само і відбулося у перших століттях минулого тисячоліття, коли з проповідника з Назарета Ієшуа поступово створився образ боголюдини Ісуса Христа.

       Треба підкреслити, що якщо історична наука продуктивно розвивалася за кордоном, незважаючи на деякий тиск з боку офіційної релігії, то в бувшому Радянському Союзі взагалі була заборона на вивчення життя і діяльності людини, яка створила моральні закони для всіх людей на землі.

       У своїй розвідці я зупинюся на обставинах народження Ісуса Христа. Є офіційна релігійна догма, яка розповідає, що буцім — то до дівчини Марії, яка жила в Галілеї у місті Назареті, і яка була заручена з чоловіком на ім’я Йосиф, каменярем, який жив теж у Назареті, з`явився Ангел Гавриїл й повідомив про чудотворне зачаття її від Духа Святого. Після цього Марія, коли Йосиф на кілька місяців поїхав з дому по роботі, в свою чергу відвідала двоюрідну сестру Єлизавету, яка мешкала в містечку Ютта на півдні Ізраїлю (книга Ісуса Навина, 15,55). Через три місяці вона повернулася додому і Йосиф побачив, що його дружина вагітна і щоб не робити скандалу, хотів її тихенько відпустити додому. Пожалів. Але тут знову з`явився Ангел Господній уві сні Йосифу і сказав: «Йосифе, Сину Давида, не бійся узяти Марію, твою жінку. Бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона народить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ від гріхів їхніх».

       Прокинувшись, Йосиф зробив так, як велів Ангел Господній, а далі пішло так, як написано у Святому Письмі, і про що ми вже знаємо – подорож у Віфлеєм, народження сина, Ісуса Христа, повернення знову до Назарета.

       Це, так би мовити, те, що закріпилося у Євангеліях і що стало основою християнської релігії вже в перші початки її історії.

       Повернімося поки що до початку минулого тисячоліття. Іудея була провінцією Римської імперії. В кожному місті стояли гарнізони римських солдат – легіонерів. Походження вони були як італійського так і місцевого. Іудеї жили по своїм законам, які були виписані у Старому Заповіті та Талмуді. Особливо суворо була розписана поведінка жінки. Збереглася «Книга премудрості Ісуса, сина Сірахова», яка була написана якимось єрусалимлянином Ісусом, сином Сіраховим, людиною дуже освіченою, десь біля 290 року до нової ери.

       Онук письменника і перекладач його книги з єврейської мови на грецьку, зробив переклад біля 230 року до нової ери. Книга була дуже популярною і в перші віки нової історії.

       Там, до речі, було написане таке: «Дочка для батька – таємний постійний клопіт, і догляд за нею відганяє сон; в дівоцтві її – як би не відцвіла, а в заміжжі – як би не остогидла, у дитинстві – як би не опаскудилась і не завагітніла в батьківському домі, у заміжжі —  щоб не порушила шлюбної вірності і живучі разом із чоловіком не залишилась безплідною. Над безсоромною дочкою посиль нагляд, щоб вона не зробила тебе посміховиськом для ворогів, притчею у місті і доріканням в народі і не зганьбила тебе перед громадою.» (Книга премудрості Ісуса, сина Сірахова, 42, 9-11).

       Я привів таку велику цитату, щоб показати, в яких умовах знаходився Йосиф, чоловік Марії і коли він тихенько, по Євангеліях, збирався відпустити її додому, до батьків, жаліючи її, то таким чином він рятував її, бо в протилежному випадку, Марію повинні були, за єврейськими законами, побити камінням на смерть.

       Але Йосиф пожалів молоду жінку, а тут ще й приспів Ангел Господній і все налагодилось.

       Але такий розвиток подій був встановлений в християнстві у перших віках її історії і про це ми поговоримо трохи згодом.

       Затвердження чотирьох Євангелій як канонічних, відбулося на Нікейському церковному соборі у 325 році. Вони написані орієнтовно у 2-й половині І-го століття. Їхнє авторство приписують або учням Ісуса – апостолам, або ж їхнім найближчим послідовникам. Найперше за часом створення Євангеліє від Марка, в якому відсутнє описання непорочного зачаття Діви Марії та чудесне народження Ісуса. Тобто, можна зробити висновок, що, під час написання Євангелія від Марка, цих тверджень ще не було. Вони ввійшли у інші Євангелія і у вчення Церкви пізніше.

       Тут ми зупинимося на тому, що не ввійшло в Євангелії. Ми маємо два джерела приблизно одного часу, Талмуд і твори римського письменника та філософа Цельса.

       Найбільш ранні записи талмудичного тексту відносяться до другої половини ІІ-го століття нової ери. А Цельс жив теж саме у той час. З одного боку, обидва джерела знаходяться на одній і тій же відстані від життя Ісуса Христа. Але об’єднує їх те, що вони згадують про батька Ісуса, якогось Пантеру. Якщо у талмуді згадується цей факт сухо і схематично: Ісус, син Пантери, і все, то Цельс розповідає досить докладно: «Він народився в іудейському селі від місцевої жінки, нужденній прялі, звинуваченій у прелюбодіянні, вона була вигнана своїм чоловіком, теслею за ремеслом». І Цельс ще додає: «…народила від якогось солдата, за йменням Пантера».

       Зрозуміло, що в канонічний текст Євангелій та християнських письменників воно потрапити не могло. Але, з іншого боку, чому ми повинні відкидати все, що пов’язане з тим часом і з тими людьми?

       Ми вже згадували про те, як в наш час, на наших очах виникало вчення марксизму-ленінізму, і все, що відносилося до біографії Леніна, канонізувалося. Конструювалася саме така житійна канва і не інакше, і з тими людьми, які були потрібні.

       Навіть з групових фото, де Ленін знаходився із різними людьми, знімали тих, з якими він не міг бути разом. І це робилося з найближчим оточенням Леніна.

Наприклад, в житійній літературі про найближчого помічника і соратника Якова Михайловича Свердлова ніде ніколи не писалося про те, як він насправді загинув. Скрізь писалося, що під час однієї з поїздок по Росії, втомлений борець за права трудящих вийшов з вагону, випив водиці з калюжі, заразився якоюсь хворобою і помер.

       А насправді, його в Орлі, робітники стягнули з трибуни і віддубасили так за революційні експерименти, що він незабаром віддав Богові душу.

       Але про це не прохопилося ні одне видання у Радянській державі, та і не могло, по визначенню, це зробити.

       Один західний історик написав біографію Свердлова, але вона і досі не перекладена на російську або українську мови. Мабуть, саме з-за цього. І це у двадцятому столітті, коли існує така велика кількість різноманітних джерел інформації.

       А що ви хочете за часи після Христові, коли тільки виникла християнська релігія! Знищити дві-три книги і все інше буде так, як вам потрібно. Знову ж таких прикладів досить. Наприклад, Катерина ІІ знищила оригінали «Повісті врем`яних літ» та «Слова о Полку Ігоревім» і багато літописів і ми тепер можемо користуватися тільки її підробками.

       А візьміть ще такий факт, відома Фанні Каплан була одружена з першим чоловіком Надії Костянтинівни Крупської, Борисом Германом, і вже в наш час про цю людину ви ніде нічого не знайдете!

       Що ж нам казати про перші століття нової ери! Треба, як це робиться в науці, вивчати все, що залишилося від конкретних подій, не оминаючи навіть найменшого факту.

       Тепер, реконструюючи події, ми можемо вибудувати їх таким чином. Сказати б, звичайна життєва історія. У старого чоловіка молода жінка. І наслідки були прогнозовані. Але Йосиф пожалів молоду жінку і врятував їй життя. А вона народила Ісуса Христа, тим залишивши своє ім’я і ім’я свого чоловіка в історії людства.

       Хто ж то був за Пантера, який згадується у Талмуді і у Цельса?

       Римський солдат-легіонер. Ось, власне, все, що ми про нього знаємо.

       Та стало великою сенсацією знайдений у 1859 році в маленькому містечку Бінгербрюк землі Рейнланд-Пфальц, при впадінні річки Нає в ріку Рейн у Німеччині, на римському цвинтарі надгробний пам’ятник Тиберія Юлія Авдія Пантери, на якому є напис: «З Сидону, 62 роки солдат 40 років служби, Першої когорти лучників, лежить тут».

       Зустріч молодого римського найманця з Сидону із Марією могла відбутися під час його служби або в Ютті або в Назареті. Нескладний підрахунок доводить, що було йому тоді років 22-23, не більше. Тобто, приблизно в 30 році, коли загинув його син, батькові було 57 років, він пережив свого сина на п`ять років.

       Чи знав він про це? Швидше за все, що ні.

       В Євангелії від Марка є згадка про те, що Ісус, ховаючись від людей, відвідав таки Тирські та Сидонські землі: «І встав Він, і звідти пішов у землю тирську й сидонську. І, ввійшовши до дому, Він хотів, щоб ніхто не довідався, та не міг утаїтись. І вийшов Він знов із країв тирських і сидонських, і подався шляхом на Сидон над море Галілейське, через околиці Десятимістя. А Він їм звелів, щоб нікому цього не розповідали. Та що більше наказував їм, то ще більш розголошували» (Марка, 7, 24, 31, 36).

       З цього можна зробити висновок, що Ісус знав, що в Тирі чи Сидоні живуть його родичі і він хотів із ними таємно побачитись.

       Напис на надгробному пам`ятнику  нам говорить багато про що.     

       Починаючи з часів принципата Августа, римська армія стає постійною військовою силою. У І – ІІІ століттях нової ери вона складалася із привілейованого корпусу преторіанської гвардії (9 когорт по 1000 воїнів, у кожній 300 вершників і 700 піхотинців) та 28 – 35 легіонів. Крім того, в різних містах стояли так звані «номерні» когорти, які не входили в легіони. Мабуть, Пантера служив саме в такій номерній когорті.

       І ще одне треба знати. Преторіанська гвардія комплектувалася тільки уродженцями Італії. А ось поповнення додаткових номерних когорт відбувалося за рахунок рекрутів із середовища провінційного населення. Звідки і був Пантера. Звичайно в армію призивалися юнаки вже з 17 років. Ми бачимо, що Пантера був призваний у армію у 22 роки.

       Термін служби був у преторіанській гвардії 16 років, в легіонах – 20, а в допоміжних когортах – 25 років. Але під час воєнних дій, ветеранів, які відслужили свій строк, утримували на службі і понад встановленого строку.

       У випадку із Пантерою ми бачимо, що він відслужив у війську 40 років, тобто удвічі більше, ніж належить! З цього можна зробити висновок, що ця людина була дуже міцної статури, або мав надзвичайні розумові здібності, або і те, і те.

       Таким чином, у Ісуса, талановитої особистості, був і непересічний батько. А є така наукова теорія, яка доводить, що однією із умов народження геніальної дитини, є умова, коли батьки відносяться до різних етносів. Випадок із Ісусом саме такий.

       Залишається розповісти тільки про те, як закріпилися думки про зачаття Дівою Марією від Духа Святого.

       Навколо цього питання у Церкві йшла запекла боротьба на протязі кількох століть. З цією метою, щоб узгодити спірне питання і дійти до однієї думки, збиралися кілька Вселенських Соборів, на яких перемагала то думка Патріарха Константинопольського Несторія, який вважав, що Пресвята Діва Марія народила людину, яка тільки згодом сприйняла божественну природу (Несторій  також запропонував вважати Його Пречисту Матір не Богородицею а Христородицею), то думка Святителя Кирила Олександрійського, який вважав Діву Марію Богородицею і що вона народила Сина Божого.

       Врешті решт переміг Святитель Кирило Олександрійський а його думка була офіційно затверджена на Третьому Вселенському Соборі в Ефесі у 431 році. Несторій був засланий у далеку єгипетську оазу Ібіс, де він і помер.

       А думка його супротивника Кирила Олександрійського перемогла і існує вже 1500 років.

       Сьогодні, у часи нових технологій та Інтернету, ми можемо тільки вірити в те, що відстоював Кирило Олександрійський (376 – 444),  самий ортодоксальний богослов свого часу.

       А нам залишається тільки всотувати в себе незвичайне життя і думки унікальної особистості, яка заради людей не пошкодувала свого власного життя.

       А все почалося тоді, коли молодий римський солдат-легіонер із Сидону зупинив на вулиці юну єврейку Марію. Зупинив, не здогадуючись про те, що таким чином він змінює всю світову історію і впливає на всіх, хто буде жити після нього.

                           12.01.2011р.

                      Нашим читачам буде цікаво дізнатися про маловідому сторінку з історії запорізького краю, пов`язану з іменем Миколи Гончара (1908-1943рр), керівника групи підпільників, яка діяла на території заводу «Запоріжсталь» у 1942-1943рр. Ми друкуємо вперше спогади дружини Гончара, Марії Панасівни, які зберігаються у фондах Національного заповідника «Хортиця».

Биографические данные Гончара Николая Григорьевича.

Воспоминания жены

      Гончар Николай Григорьевич родился в 1908 году в с. Ривно Ярышевского района Винницкой области. Его отец, Гончар Григорий Ильич, до революции работал писарем, после революции в сельсовете и других госучреждениях. Мать, Гончар Антонина, до революции работала у пана Ростишевского гувернанткой (при советской власти с 1924 года по 1928 год в коммуне, потом по 1939 год в колхозе).

      За службу у пана он разрешал учить детей. Николай был старшим сыном, учился в гимназии. Семья была большая, 11 человек детей. А поэтому Николаю пришлось рано идти на работу. Сначала работал в г. Мариуполе конторщиком на заводе, потом на Кубани десятником по сплаву леса, где и женился на казачке Вере, от которой у него сын Владимир 1930г. рождения, и сын Николай, который умер маленьким.

      С Кубани в 1932г. организация посылает его на 6-тимесячные курсы прорабов лесоэксплуатации «Наркомлеса» при КЛТИ (Киевский лесотехнический институт), которые он заканчивает успешно.

      И в этом же году его направляют на работу в Каменец — Подольскую область. Сначала прорабом в Изяславский Лестранхоз Куневской и Дорогощанской лесоразработок, после на них же он работает начальником. Там же произошло несчастье, утонула жена Вера.

      В 1933 году Николай женится на Лине Никитовне, прожив считанные дни, они расторгают брак в ноябре месяце того же года, и женщина остается после развода на его фамилии.

      Детей он отвез в г. Запорожье, поступил на завод «Запорожсталь», сначала подручным сталевара, потом сталеваром, а после работает в Отделе Технического Контроля (ОТК) Листопрокатного цеха с 1936 года по август 1938 года. И с этого же времени по 1941 год в отделе снабжения этого завода руководителем группы.

      В армию призван в сентябре 1941 года.

      В то время как Николай Григорьевич работал в ОТК Листопрокатного цеха и я там работала после окончания 9-го класса ПСШ №36 г.Запорожья. Он женился на мне в декабре месяце 1937 года, а регистрировались 21 февраля 1938 года. Так как свидетельство о расторжении брака за 1933 год было подклеено гуммиарабиком, то пожелтевший документ забраковали в Загсе. Мужу пришлось обратиться к прокурору и тот разъяснил работникам Загса, что документ годен, нас зарегистрировали, но все же попросили запросить повторный документ и нам его прислали в марте 1938 года из Изяслава, который и по сей день у меня, так как в Загсе его не отобрали, удовлетворившись первым.

      Наша жизнь с мужем до войны, —  обыкновенная жизнь советской молодежи, работали и учились, сначала в рабфаке при Запорожском пединституте, хотели быть преподавателями, но родители не посоветовали, и тогда мы пошли в металлургический техникум на вечернее отделение.

      У нас была хорошая домашняя библиотека, которая состояла из технической литературы, что обогащало наш духовный мир и повышало уровень наших знаний. Николай много занимался самообразованием, человек трезвого ума привил мне любовь к металлургии. Наша мечта была окончить техникум и пойти в металлургический институт. Но война отняла у нас все: вместо практики мы заполняли паспорта на эвакуацию оборудования с завода «Запорожсталь». 14 августа 1941 года муж эвакуировал меня с детьми и стариками-родителями и братом Михаилом в Орджоникидзевский край (ныне Ставропольский край).

      Прощался Николай с нами на товарной станции завода «Запорожсталь» против РМЦ прямо в товарном вагоне. Я старалась не плакать и прикусила себе губу так больно, что кровь пошла, а маленькая дочурка Таичка обхватив шею отца, не отпускала его и слезно просила не уходить.

      Когда появились фашистские самолеты и воздушные сирены подали страшную тревогу, ему надо бежать в штаб, он сказал: «Таичка — дочурка, отпусти, — я немцу ухо оторву и приду к вам», и тогда она его отпустила. Он передал ее в руки моей мамы и сказал:

      — Мать, тебе вручаю ребят, смотри, береги их. А тебе, Марийка, работать, как медному котелку!

      И Николай, обняв меня, спрыгнул и побежал между вагонов через рельсы, спотыкаясь о куски руды и кокса. А мы стояли и провожали взглядом, у каждого катились слезы горечи расставания.

      А Вовочка спросил:

      — Папка к нам приедет, куда мы едем?

      Я ответила:

      — Немцев прогонят, мы к нему приедем.

      С места, где нас поселили 23 августа 1941 года, я написала мужу открытку домой. От него получила ответ из Запорожья: две открытки от 10 сентября 1941 года, в которых он пишет:

      1. Здравствуйте, милые, дорогие родные и дети!

      Вашу открытку от 23 августа сего года получил сегодня 10 сентября, очень благодарю. Я еще жив и здоров сегодня… Был, дорогие, возле Вас близко в городе Черкеске, но все мои попытки, моя затея с Вами увенчались плохим концом.

      Как видите, начинаем жить более менее лучше. Запорожье оживает, пульс жизни начинает снова оживать.

                                             (Вторая открытка)

2. Есть очень много кое о чем писать, но разве опишешь все. Сегодня, думаю, получить деньги, а Мишину получил только платежку на 107 рублей, а денег получать негде. Если успею, то завтра постараюсь послать вам денег.

      У меня одно еще желание увидеть вас и детей. Будьте здоровы. Милая Маруся, смотри детей. Больше мне на Запорожье не пишите. Целую всех вас. Ваш Николай. 10 сентября 1941 года.

      Маруся, я с Черкасска писал в Благодарное и Минводы.

3. Талон к переводу по почте от 20 сентября 1941 года на 7475 рублей.

      Адрес: проездом через Гуляй Поле.

      Милые и добрые родные. Извините, что деньги посылаю так поздно, не представлялось возможности. Дальше Вы получите аккуратно. На Запорожье больше не пишите. Будьте здоровы, детки, жена и родные. Ваш Николай.

      У Вас будет возможность узнать, где будешь получать доверенность.

4. Харків, 26 сентября 1941 года.

Добрий день!

Милі, дорогі, рідні, я у Харкові. Мій шлях невідомий. Живий і здоровий. Бажаю цього і вам. Марусино, милий товаришу, хочу тільки ще раз обійняти тебе і дітей.

Твій Микола. Цілую!!! Вас усіх.

      И на этом наша связь прекратилась. Шли трудные военные годы… Пособие на детей не платили, пайком никаким не обеспечивались. Мой заработок не обеспечивал большой семьи: двое детей, трое стариков, на частной квартире. Наступили дни голода и холода без одежды и обуви.

      В это время в районном селе Александровском, где мы жили, организовали спецдетдом для детей погибших военнослужащих, и, несмотря на то, что я не имела никаких данных о Николае, руководители района помогли Володю туда устроить.

      Там хорошо кормили и одевали, кто хотел учиться, получал среднее образование и поступал в институт. Не желающих учиться, как подрастали, посылали в ремесленное училище, что и избрал Владимир Николаевич Гончар.

      Он закончил Минводское ремесленное училище, получив специальность маляра-штукатура.

      Но самое страшное для семьи: мы не знали где Николай – отец и муж, что с ним. В войну никто не мог помочь в розыске, так шли годы и после войны. В военкомате требовали воинскую часть, где был муж, полевую почту, а у меня этого не было. Были люди, что верили мне, какой он был мой Николай, а другие смотрели равнодушно, третьи с недоверием, дескать, где он твой Гончар.

      И никто не помог выяснить судьбу мужа. И моя твердая вера в его любовь к Родине дала мне силу и бесстрашие самой обратиться в Президиум Верховного Совета, в ЦК КПСС, Министерство вооруженных сил, в Верховный Совет УССР, В ЦК КП Украины.

      И ответ пришел: По учетным данным бывшего Украинского штаба партизанского движения Ваш муж Гончар Николай Григорьевич, 1908 года рождения, числился в партизанском отряде Копенкина по Днепропетровской области. Судьба неизвестна. Советуем обратиться в Днепропетровский обком КП(б)У.

      Я обратилась в Днепропетровский обком КП(б)У, оттуда ответили, что никаких данных о судьбе Вашего мужа Гончара Николая Григорьевича у нас не имеется.

      На этом круг замкнулся. А 28 августа 1948 года Министерство вооруженных сил Союза ССР затребовало от военкомата по моему месту жительства заполнить анкету Ф №9, и после этого я получила от 20 октября 1948 года извещение.

                                                               Извещение

      Военнослужащий Гончар Николай Григорьевич 1908 года в бою за социалистическую Родину, находясь на фронте Отечественной Войны, пропал без вести в декабре 1943 года. Настоящее извещение является документом для возбуждения ходатайства о пенсии.

      Володя к этому времени закончил Минводское строительное ремесленное училище. Ему было 18 лет, он уже работал, а поэтому пенсию назначили только на Таичку за отца – рядового солдата, и получала она ее до окончания техникума.

      Для оформления пенсии на дочь мне с Запорожья выслали все справки на Николая Григорьевича Гончара, а на вопрос о его судьбе никто не дал никаких данных.

      И только в 1969 году в апреле месяце мой брат Банько Михаил Афанасьевич поехал в командировку в г. Запорожье на ЗРЗ и узнал из книги Бориса Ильича Бездольного (страница 19), где упоминается имя моего мужа и дальше выяснил, что Николай погиб именно в г. Запорожье. Что имеется музей, в котором нет фотографии с моего мужа.

      А я свято хранила светлую память о муже, у меня хранились все документы, переписка, фотографии, и я это все отдала дочери, чтоб она сделала фотокопии. А мой брат разослал фотокопии в Запорожский краеведческий музей.

      О семье: В настоящее время дети выросли, сын, Владимир Николаевич Гончар, 1930 года рождения, имеет специальность штукатура-маляра, слесаря, постоянной семьей не обзавелся, детей у него нет. Дочь, Таиса Николаевна Гончар, в замужестве Азаренок, 1938 года рождения, инженер-строитель, работает главным архитектором города, имеет сына Александра, 1960 года рождения и Владимира, 1969 года рождения, ее муж Азаренок Василий Владимирович, 1938 года рождения, — преподаватель с высшим образованием.

      Я замужем с 1952 года, теперь моя фамилия Пугачева Мария Афанасьевна с 1919 года рождения, имею сына от второго брака Александра, 16 лет. Муж, — Пугачев Василий Ефимович, 1924 года рождения, моя семья чтит память моего мужа Гончара Н.Г.

      Мой адрес: Ставропольский край, Железноводский район, п. Иноземцево, ул. Вокзальная,18.

                                                   Жена и дочь Гончара.     1981г.

      До цього листа дружини героя Вітчизняної війни Миколи Григоровича Гончара потрібно зробити декілька необхідних пояснень.

1. Для Запоріжжя ім`я Миколи Гончара це теж саме, що для Краснодону «Молода гвардія».

2. Лист дружини Гончара Марії Панасівни вказує на те, що М.Г.Гончар залишився в окупованому Запоріжжі організовувати підпільну групу, а яка «контора» це робила, ми  добре знаємо.

3. М.Г.Гончар, разом із своїми товаришами, був заарештований 28 червня 1943 року, а 14 вересня 1943 року, за місяць до звільнення Запоріжжя радянськими військами, розстріляний.

4. Це було встановлено радянськими органами ще у листопаді 1944 року.

5. Фактично від радянської влади Марія Панасівна так і не дізналася про долю свого чоловіка.

6. Якби брат Марії Панасівни не поїхав у відрядження до Запоріжжя у 1969 році, то дружина так і не довідалась б про долю свого чоловіка.

7. Коли в 1948 році з Міністерства збройних сил СРСР прийшло повідомлення про те, що чоловік пропав безвісті, то, мабуть, вони вже знали такі долю Гончара.

      Я думаю, що читачам буде цікаво дізнатися ще про одну маловідому сторінку історії краю.

                             14.12.2013р.

                Чаша з рук самого Ісуса Христа

      Із великим задоволенням прочитав чудовий матеріал Юрія Валентиновича Безуха «Перші християни в Надчорномор`ї». У своїй розвідці Юрій Валентинович підкреслює, що наш край завжди був у центрі європейської історії.

      У мене було тільки одне зауваження, що потрібно більш докладніше написати про двох Пап Римських, яких Доля занесла у наші краї, до Херсонесу. Я навіть думав про це написати Юрію Валентиновичу у коментарі до статті. А потім побачив, що у коментар не вберешся, краще зробити невеличку замальовку. Тим більше, що читачу є про що розповісти.

      Про одного Папу Римського, Климента І, згадує і Юрій Валентинович, він пише: «…учень Апостола Павла Климент Римський…» «…засланий у 94 році у Херсонес». Це і є четвертий за ліком Папа Римський Климент І (час понтифікату: бл.88 – бл.98).

      Після чергових гонінь на християн у Риму Климент був засланий у Крим на каменоломні. Незважаючи на каторжну роботу на каменоломнях, Климент продовжував християнську проповідь, за що його було піддано мученицькій смерті, — прив`язано до кам`яного якоря і потоплено в морі. Це відбулося десь в кінці першого століття або на початку другого.

      Юрій Валентинович вірно підкреслює, що Климент І був учнем апостола Петра, одного з дванадцяти апостолів Ісуса Христа і першого Папи Римського в історії християнської церкви, бо тоді ще не було поділу церкви на різні конфесії.

      Одним із таких учнів був і сам Климент І. Безсумнівно, як один із перших Пап, він бачив і чув щось таке від своїх попередників, що це надихало в його житті до самого мученицького кінця.

      Відомо, що у 861 році у Херсонес приїхав один із двох братів, творців слов`янської писемності, Кирило (Костянтин). Він розшукав мощі Климента І і частину забрав із собою, тепер вони зберігаються у Римі.

      А те, що залишилося у Херсонесі, зберігалося в Десятинній церкві у Києві. Переповідають, що в Києво-Печерській лаврі зберігається і до сьогодні голова святого. Цікаво було б вияснити, що збереглося до наших днів. Бо це ж мощі людини, яка чула людей, які розмовляли з Ісусом Христом і слухали його.

      Цікавий ще такий факт, який підтверджує безперервність нашої історії. За п`ять кілометрів від Севастополю (стародавнього Херсонесу) розташоване містечко Інкерман. Так ось на прапорі та гербі міста знаходиться зображення Климента І, людини, яка віддала своє життя заради того, щоб ідеї добра, правди та любові запанували серед людей. І дуже добре, що на нашій землі це не забувається.

      Другий Папа Римський, який теж «загримів» у заслання до Херсонесу, це Мартин І (час понтифікату: 5 липня 649 – 1 вересня 655), сімдесять четвертий Папа за рахунком. Після того, як він був відсторонений від понтифікату у 655 році, його заслали до Херсонесу і в кінці цього ж року він там помер. Мощі Папи сьогодні теж зберігаються у Римі.

      Існує легенда, що коли імператор римський Констант ІІ захотів вбити Мартина І і підіслав до нього вбивцю, то той наблизився до святого і в ту ж мить осліп.

      Ось такі святі люди були на нашій землі і звідси пішла і існує до сьогодні наша українська православна церква.

                          10.06.2015р.

 

                «…ибо необходимо беспощадное истребление…»

                                                                                            Ленин гениален. Он создал первое в мире

                                                                                            государство рабочих и крестьян. И трудящемуся

                                                                                            человеку жилось в нём хорошо.

                                                                                                                     Андрей Ковтун, запорожский поэт.

 

                                                                                           Тридцать лет в партии – самой жестокой,

                                                                                           самой трусливой, сильной, беспринципной и

                                                                                           растлённой в мире.

                                                                                                                       Виктор Некрасов, автор «В окопах Сталинграда».

 

                                                                                           Бо немає нічого захованого, що не виявиться,

                                                                                           і немає таємного, що не вийде наяв.

                                                                   Євангелія від Марка, 4, 22.

 

      Дві тисячі років тому назад євангеліст Марко висловив думку, яка не загубилася на вітру історії а залишилася у Святому Письмі і точно сказала про те, що нічого не губиться в нашій з вами історії, приходить час і все таємне стає відомим.

      Скільки б не ховали від людей свої таїни можновладці, а приходить час і всі таїни виходять на світ Божий.

      Отак відбулося вже в наш час із Володимиром Іллічем Леніним. Скільки за роки радянської влади не виливали на нього єлею, але прийшов час і виявилося, що справжній Ленін далеко не відповідає тому образу, який натхненно малювали більшовики не одному поколінню радянських людей.

      Щось на кшталт, — «Ленин и теперь живее всех живых!», «Партия – ум, честь и совесть нашей эпохи!», «Правильной дорогой идете, товарищи!»,  «Самый человечный человек!».

      Можна і далі приводити подібні сентенції, які будуть розповідати про геніальну людину, яка віддала свої здібності, життя та здоров’я людству, щоб тільки йому гарно жилося.

      Та давайте подивимось як все це було насправді. І треба починати з перших кроків радянської влади.

      А перші кроки почалися з брехні. Бо на Другому Всеросійському з’їзді Рад була прийнята постанова: (даю мовою оригіналу) «Образовать для управления страной впредь до созыва Учредительного собрания временное рабочее и крестьянское правительство, которое будет именоваться Советом Народных Комиссаров…»

      А скликання Установчих зборів назначалося на 28 листопада 1917 року, тобто брали владу усього на один місяць, до скликання Установчих зборів.

      Але апетит приходить під час їжі! Влада, виявляється, дуже принадна річ. Що ми й бачимо у сучасних депутатів Верховної Ради України. Коли йдуть у Верховну Раду, то обіцяють золоті гори, а коли там опиняються, то забувають про все, крім своїх власних кишень.

      Цю ганебну традицію започаткували саме більшовики у 1917 році. Коли вони прийшли до влади, то віддавати її через місяць, зрозуміла річ, не захотіли. Спочатку відтермінували Установчі збори до середини січня 1918 року, а потім зовсім їх розігнали. Пам’ятаєте оте класичне: « Караул устал!». А те, що вони брали владу тільки до скликання Установчих зборів, зникло зо всіх книг назавжди при радянській владі. Я це прочитав уперше, коли вийшла знаменита  книга Джона Ріда «10 дней, которые потрясли мир». Навіть на лекціях по історії КПРС викладачі про це мовчали.

      Хотів ще звернути увагу читачів на те, як проходили перші вибори у щойно посталій державі робітників і селян, очолюваної Леніним.

      Хоч як більшовики були не проти Установчих зборів, але треба виконувати свої обіцянки, тим більше, що народ був за проведення парламентських виборів. Тому 9 листопада «Известия» і «Правда» надрукували «Обращение ВЦИК о выборах в Учредительное собрание в назначенный срок».

      В цьому ж Зверненні було таке: « Центральный Исполнительный Комитет… считает первейшей своей задачей обеспечить возможность производства выборов в Учредительное собрание в назначенный срок – 12 ноября… Мы призываем все учреждения и всех граждан напрячь все усилия, дабы обеспечить в назначенный срок свободное производство выборов в Учредительное собрание».

      Але з самого початку більшовицька влада на чолі з Леніним взяла курс на максимальні перешкоди роботі виборчій комісії.

      Вже через два дні Воєнно-революційний комітет видав декрет, який був звернений до мешканців Петрограду: «Петроград и его окрестности объявляются на осадном положении. До особого распоряжения все собрания и митинги на улицах запрещаются. Трамвайное сообщение нарушено не будет».

      Але навіть в таких умовах вибори відбулися. Це були останні вільні вибори в країні на довгі роки. З загальної чисельності 41,7 мільйона голосів ліві есери отримали 20,8 мільйона голосів а більшовики тільки 9,8 мільйона голосів.

      Тобто, за всю свою історію на вільних виборах більшовики ніколи не перемагали.

      В 1917 році у них був, щоб продовжувати будувати державу робітників і селян, один шлях, — розігнати Установчі збори, на яких лідер есерів Віктор Чернов повинен був прийняти відставку Володимира Ульянова – Леніна і сформувати свій власний уряд.

      Та більшовики не для того брали владу, щоб уступати її якимсь інтелігентикам! Вони добре підготувалися.

      По-перше, заборонили усі газети, крім більшовицьких. А 20 грудня 1917 року було створене Ч.К., яка на довгі роки, до 1991 року, стала тою установою, яку боялися усі. Спочатку вона допомагала Леніну, потім Сталіну, а за ним Хрущову, потім Брежнєву, Андропову і навіть Горбачову будувати державу робітників і селян.

      Треба сказати, що в день відкриття Установчих зборів, більшовики двічі розстріляли демонстрації людей, які наближались до Таврійського палацу, де повинні були відкритися Установчі збори. І як не дивно, це їм зійшло з рук. Тільки в усій більшовицькій літературі про цей «подвиг» Леніна ви ніде не прочитаєте.

      Розгоном Установчих зборів Ленін розв’язав громадянську війну у Росії. Ось так з самого початку пішли справи наперекосяк у нашого північного сусіда. І він звернув зі шляху політичної і економічної демократії зі справжньою багатопартійністю, свободою слова, приватною власністю до диктатури, тоталітарної влади, яка поступово вилилася у диктатуру однієї партії та їх керівників.

      Довгий час писали, мовляв, це Сталін «искривил» вірне вчення Леніна, покрив трупом усю СРСР. І Ленін тут ні до чого, якби він був, то ніяких репресій не було б. Дуже помиляються ті, хто так думає. Бо саме Ленін покрив країну трупом у 1917 – 1920рр, поки не захворів.

      Багато писалося в свій час про зворушливу дружбу Леніна із Горьким, про те, як піклувався Ленін великим пролетарським письменником і врешті – решт наполіг, щоб той поїхав лікуватися за кордоном.

      А насправді Горький, коли взнавав, що хтось із його знайомих, чи знайомий його знайомих, чи просто звичайна інтелігентна людина, а таких у Петрограді в Горького було тисячі, заарештований, і він терміново біг до Леніна, щоб цю людину не розстріляли у буцегарні, то Леніну, нарешті, це набридло і він випер Горького подалі від себе у Європу.

      Горький потім до кінця свого життя щиро жалкував, що погодився на пропозицію Леніна. Бо якби він не поїхав, то скільки ще людей міг би врятувати.

      А Ленін же тільки почав рихтувати фундамент народної держави робітників і селян!

      Цікаво тут привести думку Рози Люксембург, яку вона встигла висловити до своєї загибелі у січні 1919 року.

      Люксембург казала, «что жизнь при Ленине превратилась в «жалкое подобие жизни» и что люди под его гнетом превратились в скотов, не способных самостоятельно мыслить, подчинились власти «кучки партийных начальников, обуянных неукротимой волей и неограниченной жаждой эксперимента».

      Ці думки Рози Люксембург ніколи у Радянському Союзі не висвітлювалися. Смерть Рози Люксембург завадила Леніну продовжувати з нею дискусію.

      А ось із іншим відомим діячем німецької соціал-демократії, Карлом Каутським, Ленін схрестив свої списи і, маючи на увазі, що в більшовицькій державі вже була тотальна цензура, «переміг»!

      Але давайте подивимось, що тоді сказав Леніну педантичний Карл Каутський!

      1.Советское государство с самого начала своего существования по природе своей могло функционировать лишь как тирания одного человека или небольшой группы людей.

      2. Разгон Учредительного собрания был акцией, имевшей целью укрепить власть тиранов, а заодно и покончить с последними ростками демократии.

      3. Ленин использовал вооруженное крестьянство, чтобы оно защитило правительство, состоящее из интеллигенции, но называющее себя «диктатурой пролетариата».

      4. Государство, проводящее экспроприации, не может быть социалистическим. «Экспроприируя экспроприаторов», Ленин спровоцировал гражданскую войну.

      Час показав, хто з них правий. Ленін чи Каутський!

      На початку 1919 року в Москві повністю зупинилося життя. Люди страждали від холоду та голоду. Часто відключалося світло. Городяни були дуже виснажені: — вони терпіли голод, холод вже кілька років, їх косив тиф, але що ще  страшніше було за це – терор, який був скрізь.

      Такого розмаху терор не досягав ніколи, тепер він став державною політикою. І у відповідь на вбивства «своїх» на території ворога, більшовики хапали заручників і розстрілювали їх, часто густо розстрілювали і без всякої причини.

      Саме в цей час до Москви приїхав англійський письменник і фольклорист Артур Рансом. Він побував у Леніна. Ось його враження: «… во время их встречи Ленин держался бодро, был в отличном настроении, все его смешило; он от души хохотал, раскачиваясь в кресле, и засыпал своих гостей вопросами. Его уверенность в скорой победе революции в Европе была непоколебима. Он с воодушевлением говорил о забастовках во Франции, об уже очевидной и неотвратимой революции в Англии».

      Бачте, як все гарно, завалив трупом Москву і Росію, будуючи державу робітників і селян і не зупиняється! Тепер йому подавай Париж та Лондон! Він і там знищить усю буржуазію, щоб звільнити пролетаріат!

      І скільки людей потрапили на гачок його антилюдської моралі! Хоча є інша мораль, яку в свій час вибудував для людства Ісус Христос та по його шляхах пішов Махатма Ганді…

      Ленін завжди висловлювався у тому дусі, що для тих, «хто діє в ім’я найвищих інтересів людства, усі засоби гарні». Але це, безумовно, нагадує думки хворих героїв Достоєвського. І це не той шлях, по якому повинно йти людство.

      Ленін порушив усі нормальні людські закони співжиття, перетворивши Росію у тоталітарну країну, де царює воля однієї людини. Ленін став хазяїном Росії. Тільки він міг вводити в країні нові порядки і закони. Центральний Комітет міг скільки завгодно засідати, наркоми могли скільки завгодно сперечатися, а тільки Ленін міг одноосібно видавати декрети і слідкувати за їхнім виконанням.

      Вже весною 1919 року по вулицях Петрограда пройшла демонстрація робітників Путиловського заводу. Вони несли плакати, на яких було написано:

                                             Долой Ленина с кониной,

                                             Дайте царя со свининой.

      Знамениті робітники – путіловці, які робили революцію, оговталися, та було вже пізно. Коли в 1921 році в Росії від такої політики вибухнув голод, то Ленін був проти американської допомоги, які навезли американські похідні кухні, щоб роздавати голодним безоплатний суп, бо це підривало його владу.

      Але через рік, в травні 1922 року, Леніна наздогнала хвороба, з якої він вже не вибрався. І що він залишив після себе? Країну, яку він перетворив у концтабір, і як не дивно, в цьому концтаборі опинилися і його керівники.

      Створена ним держава виявилася більш несправедливою і у сто разів більш деспотичною, ніж знищений ним царат. Держава, яку створив Ленін, віруючи в те, що вона нова, була насправді стара, як цей світ, в якому ми живемо. Бо тиранії були завжди, скільки існує людина.

      До чого ми не доторкнемося у цій державі, яку очолював Ленін, скрізь кров, кров і кров, вбивства, вбивства і вбивства, горе і сльози людей. А учні Леніна продовжували його справу.

      Сталін завалив селянськими трупами Україну, Кубань, Північний Кавказ, нещасну Волгу. (В дужках відмітимо, що майбутні керівники держави робітників і селян, були такі ж самі: Хрущов розстріляв робітників Новочеркаська, Брежнєв увірвався у Чехословаччину та Афганістан, наче своєї землі йому було мало,  а Горбачов побив солдатськими лопатками жителів Вільнюса та вбив жінок міста Тбілісі.)

      Війська стояли на кордонах областей і стріляли в опухлих від голоду селян – мужиків, жінок, дітей, старих людей, які пробиралися хоч куди-небудь в пошуках їжі. Ешелони з вагонів для худоби везли на схід, в Сибір, на Алтай, на цілину, на пустинні землі розкуркулених, які були позбавлені прав та їжі, хліборобів.

      Створювалася система про яку письменник Леонід Лиходеєв написав влучно так: «… уже накатилось на страну рабское молчание, уже позволялось только ликовать». («Дружба народов», №11, 1989г.,стор.63.)

      Ленін ще започаткував війну із церквою. В січні 1918 року церква була відділена від держави. Ну, якби вона була відділена і на цьому все, то нічого тут поганого не було б. Але нова держава робітників і селян накинулася на церкву, грабуючи її і знищуючи все, що тільки потрапляло до її рук.

      І це на ту установу, яка на всьому шляху російського народу була разом із ним, розділяючи і горе і радість.

      З 40 тисяч православних храмів до 1941 року залишилося біля ста. 5 з них збереглося в Ленінграді, по одному в Новосибірську і в Ташкенті, два у Києві. Жодного храму не залишилося в таких великих містах, як Ростов – на – Дону, Баку, Омськ.

      В Москві з 460 церков залишилося менше 15. І одночасно непосильними податками, погрозами, арештами і розстрілами був майже знищений увесь особовий склад Церкви, — єпископи, священики, монахи.

      Якщо в 1935 році в Ленінградській області нараховувалося не менше 1500 осіб духовного звання, то вже через два роки залишилось 32 священників та дияконів. Це був час, коли на Соловки на вірну смерть гнали цілі ешелони священнослужителів.

      Приведу цікаву думку прем’єр – міністра Індії Джавахарлала Неру, який побував у СРСР через багато років пізніше. Він зауважив, що не зміг би прожити в країні і двох днів, де правлять не Закони, а люди.

      Навіть геніальний Лев Толстой ще у 1891 році вгадав, що буде з його країною, якщо до влади прийдуть марксисти. «При социализме придется учредить такое количество чиновников, что они съедят ¾ всего того, что будет заработано людьми» («Новый мир», №1, 1991г., стор.172).

      Ось дані на 1991 рік, які підтверджують слова геніального письменника: 18 мільйонів бюрократів проїдають щорічно 40 мільярдів карбованців! (там само).

      Треба до цього додати, що з самого початку, ще при Леніні, була створена система забезпечення відповідальних робітників в спец магазинах, лікувалися вони в ЛСУ і так далі. Навіть перевершили сподівання самого Лева Толстого!

      Ось що писалося у 1991 році: «На улице Грановского существует так называемая «нулёвка», куда «прикреплены» члены Политбюро и кандидаты в члены Политбюро, а также министры, но не все, а лишь высший их слой – министр иностранных дел… министр обороны… Сюда «прикреплены» и секретари ЦК…

      Члены ЦК, кандидаты в члены ЦК, заведующие отделами ЦК, второстепенные министры, некоторые из первых заместителей министров, а также пенсионеры «прикреплены» к ОСБП – объединённой спецбольнице с поликлиникой, которая стоит на Мичуринском проспекте…

      В Сивцевом Вражке стоит поликлиника №1. Здесь обслуживают заместителей министров, заместителей заведующих отделом ЦК… На улице Заморенова – вторая поликлиника – для работников министерств… («Горизонт», №1, 1991г., стор.20).

      Ну, і де ви бачите оцю фантастичну державу робітників і селян?!

      Справа Леніна безсмертна! Бо подібне збереглося і до сьогодні. Згадайте хоча б знамениту Феофанію, куди бігають усі депутати Верховної Ради України, коли вони  втомлюються на своїх засіданнях.

      І на закінчення можна сказати, що Ленін створив анти людську тоталітарну систему влади, яка і досі виключила Росію з сім’ї цивілізованих та квітучих країн світу. А іншим бувшим республікам СРСР, в тому числі і Україні, заважає йти по шляху демократії.

      І ще довгий час його ідеї будуть заважати людям у поступі уперед, поки вони не навчаться самостійно думати.

Використана література.

      1. Пейн Роберт, Ленин: Жизнь и смерть, М, «Молодая гвардия», 2003г., 667стр. с иллюстр., серия «Жизнь замечательных людей»,

      2. Марк Поповский, Жизнь и житие Войно-Ясенецкого, архиепископа и хирурга, журнал «Октябрь», №№2-4, 1990г.

      3. Леонид Лиходеев, Поле брани, на котором не было раненых, журнал «Дружба народов», №11, 1989г.

      4. А. Авторханов, Ленин в судьбах России, журнал «Новый мир», №1, 1991г.

      5. Вячеслав Басков, Дело врачей, Журнал «Горизонт», №1, 1991г.

      6. А.Г.Латышев, Рассекреченный Ленин, «Март», Москва, 1996г., стор.336 с илл.

                            29.10.2015р. – 02.08.2016р.

                                                            Із записників Іллі Ільфа

       Мабуть, важко знайти людину, яка б не читала «Дванадцять стільців» або «Золотого теля». Написали ці всесвітньо відомі романи два веселих одесита Ілля Ільф(1897-1937) та Євген Петров(1902-1942).

       Доля відвела їм невеликий час перебування на землі. Але те, що вони встигли написати, залишиться назавжди в літературі.

       Вони створили безсмертні образи Остапа Бендера, Кіси Вороб`янинова, Шури Балаганова, Паніковського.

       Гумор та сатира для Ільфа та Петрова був природній стан їхнього існування. Підтверджується це і записниками Ільфа, куди він заносив все, що його цікавило і які були видані вперше ще у далекому 1939 році.

       Сьогодні можна дивуватися з того, який був  спостережливий Ільф, скільки цікавого він помітив, і як він ще тоді розпізнав зяючі вершини комунізму.

       Пропоную увазі читача окремі записи Іллі Ільфа у власному перекладі. Хай читач посміхнеться і відчує, що з гумором можна перемогти усі труднощі!

                        Пам`ятник  Марксу і напис «Царю-Визволителю».

                        Радянські громадяни відучились платити за помешкання.

                        Казав «слухаю» в слухавку завжди не своїм голосом. Боявся.

                        Святкування 800-річчя Тихого океану.

                        Стаханівське виготовлення мильного порошку «Комуніст».

                        Письменники – креслярі. В романах у них завжди викрадають креслюнки.

                        У тітки Каті. «Мій батько сидів». «В мене сидів». Радісні голоси.

                        Всі талановиті люди пишуть по-різному, усі нездари пишуть однаково і навіть одним почерком.

                        Промовець улесливим голосом плів загальновідоме.

                        Знав одного марксиста, який бив дружину ломакою по голові.

                        Він одружився в той час, коли картоплю продавали в закритих розподільниках, а кращі люди країни збирали кістки і пляшки.

                        Письменник, який зробився сіоністом, тому що його друкували тільки в сіоністському часопису.

                        Що дивно для іноземців у Москві – парфуми, які продаються в комісійному магазині.

                        Треба показати йому якийсь папір, бо він не повірить, що ви існуєте.

                        Магазини нічим не відрізняються один від одного. То чому ж це називається молочним магазином?

                        В нас громадською роботою вважається та, за яку не платять гроші.

                        Вивісили усі гасла, бо не знали, хто їде.

                        «Я, як комуніст, не можу, звичайно, любити…»

                        У фантастичних романах головним це було радіо. При ньому сподівалися на щасті людства. Ось радіо є, а щастя немає.

                        Це вже говно, але ще не те, що нам потрібно.

                        Якби Толстой писав так туманно, як Павленко, ніколи б ми не дізналися, за кого вийшла заміж Наташа Ростова.

 

                «…Їм промовляти душа моя буде»

      Стоси паперу посписували численні покоління школярів та студентів, описуючи достоїнства творчості генія української літератури Лесі Українки (1871-1913) і особливо її шедевр «Лісову пісню».

      Але зі всією повагою до шкільних вчителів і викладачів вузів, геній Лесі Українки не розкривався повністю перед читачем та слухачем у радянські часи. Бо був вироблений стереотип, що казати і як казати про геніальну письменницю.

      Сучасниця Лесі Українки, дружина Федора Матушевського (1869 – 1919), члена Центральної Ради, Віра Матушевська (1874-1944?, 11 жовтня 1937 року відправлена до виправно-трудового табору на 10 років), дуже влучно в свій час (31 березня 1937 року) сказала: «У них (у більшовиків – В.Ш.) і Пушкіну, і Шевченку, за їхніми словами, не вистачало тільки… партбілетів».

      Теж саме було і з Лесею Українкою. Радянські літературознавці писали: «Видатна українська письменниця, яка творила під впливом ідей марксизму, була спільником пролетаріату в його революційній боротьбі» ( З анотації на суперобгортці до першого тому творів Лесі Українки, Київ, «Дніпро», 1963р.) .

      Але насправді все було зовсім не так. Почнемо з Маркса.

      30 серпня 1897 року Леся Українка пише сестрі Ользі (1877-1945) такого листа, приводимо уривок: «Тим часом нероблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину «Kapital`а» «проштудировала» ( «читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу  тієї «строгої системи», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть» (Ольга Косач — Кривинюк, Леся Українка. Хронологія життя і творчости, Репринтне видання, Луцьк, Волинська обласна друкарня,  2006р., ХУІс +928с + іл.13с, 398стор.).

      Де ж тут вплив марксизму?

      Є ще одна згадка в «Літопису життя та творчості Лесі Українки» М.О.Мороза (Київ, «Наукова думка», 1992р), де на сторінці 286 є розповідь про зустріч Лесі Українки з галицьким соціал-демократом Миколою Ганкевичем, якому вона передала кілька перекладів літератури соціалістичного змісту, серед яких був і рукопис перекладу К.Маркса, Ф.Енгельса «Маніфест Комуністичної партії» (квітень 1901 року).

      Оце і все, що зв`язує марксизм із життям Лесі Українки.

      Тепер подивимось, як справи ще з одним палким революціонером – В.І.Леніним.

      З 17 на 18 січня 1907 року у помешканні Косачів у Києві відбувся обшук, який тривав з пів першої ночі до шостої години ранку. В помешканні в той час були Леся Українка, її сестра Ольга й брат Микола (1884-1937), сестра Ізидора (1888-1980) та батько, Петро Антонович Косач (1849-1909).

      Ордер на арешт був виданий на Ольгу Петрівну Косач (матір, 1849-1930), але оскільки її в той час у Києві не було (перебувала в Полтаві), то її дочка Ольга заявила поліції, що ордер стосується її, теж Косач О.П., й була заарештована замість матері.

      Під час обшуку були вилучені книги, серед яких були якісь твори К.Маркса і В.І.Леніна (М.О.Мороз, Літопис життя та творчості Лесі Українки, стор.414).

      Оце і все, де Леся Українка перетиналася із Володимиром Іллічем Леніним.

      Зверніть увагу, що жандарми заарештували замість Ольги Петрівни Косач, письменниці, її дочку, Ольгу Петрівну Косач, яка теж мала такі самі ініціали. Як читач розуміє, такі номери не проходили у майбутні часи, коли марксисти в Росії дорвалися до влади! Ми ще побачимо, як обійшлися більшовики із родичами Лесі Українки.

      Підсумовуючи викладене, треба підкреслити, що Леся Українка і її брати і сестри народилися в сім`ї національно свідомих людей, яким була небайдужа історія, мова та культура рідного народу, і вони у такому ж дусі виховали своїх дітей і серед них і Лесю Українку.

      А як люди високоосвічені вони не могли не цікавитися популярними теоріями свого часу.

      Оце і все. А все інше, це фантазії більшовиків.

      А тепер подивимось, що ж було з найближчими родичами Лесі Українки при новій владі на Україні.

      У 1930 році зробили трус у помешканні Олени Пчілки, письменниці, матері Лесі Українки, збирались її арештувати, але позаяк вона вже не ходила, то залишили її помирати.

      У лютому 1933 року заарештували Климента Васильовича Квітку (1880-1953), чоловіка Лесі Українки, але після допитів його звільнили і він переїхав до Москви, де працював у етнографічному відділі консерваторії.

      У 1929 році, в зв`язку із справою «Союзу визволення України», був заарештований чоловік сестри Лесі Українки Ольги Косач Михайло Васильович Кривинюк (1871-1944). Він був висланий на заслання, звідки повернувся перед самою війною. За кілька днів перед початком війни Михайло Кривинюк виїхав у Москву.

      Коли почалася війна, виїхав до Свердловська, до сина Михайла (1905 – після 1992 року). Але 1 вересня 1944 року він потрапив під колеса паротягу і загинув. Син Михайло, який повернувся в 1945 році після війни до Свердловська, вже не зміг відшукати батькову могилу. Михайло Михайлович Кривинюк народився 5 грудня 1905 року і поздоровляючи свою сестру і чоловіка сестри  Леся Українка написала в листі до них 8 грудня: «Дорогі мої Лілеєнько і Михалю! Поздоровляю вас з маленьким «громадянином (citoyen), що, певне, житиме при ліпших обставинах, ніж ми тепер» (Ольга Косач — Кривинюк, Леся Українка. Хронологія життя і творчости, стор.764).  Не вгадала, Леся! І хто міг тоді передбачити діяльність більшовиків?

      Чоловік наймолодшої сестри Лесі Українки Ізидори Косач-Борисової, Юрій Григорович Борисів (1886-після 1938 року), спочатку був висланий у 1930 році до Вологодського краю. Потім, у 1933 році, повернувся до Києва. А у 1938 році знову заарештований і висланий, і більше на Україну не повернувся. Є відомості, що він загинув у сталінських таборах у 1941 році.

      Тепер залишилося розповісти про наймолодшу сестру Лесі Українки Ізидору Косач-Борисіву. Про долю її чоловіка ви вже знаєте.

      Ізидора була заарештована у вересні 1937 року, сиділа у Лук`янівській тюрмі в Києві. В січні 1938 року їй оголосили вирок: 8 років виправно-трудових таборів за контрреволюційну агітацію. Відверто кажучи, за те, що думала по іншому, ніж більшовики. Її відправили етапом на далеку північ, де вона рубала і пиляла ліс.

      Але їй пощастило, за нею, з одного боку, заступилася Ольга Кобилянська, а з іншого, наближалися ювілеї Лесі Українки і влада зробила вигляд, що вона зберігає і пропагує життя і творчість геніальної поетеси.

      Тому вже на початку 1940 року її звільнили і вона повернулася до Києва. А під час окупації сестри, Ізидора та Ольга, не захотіли залишатися на Україні і виїхали на Захід, разом із рукописом Ольги «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» і тим її зберегли від знищення.

      А у 1970 році, вже перебуваючи у США, Ізидора видала рукопис своєї сестри Ольги, тим зробивши неоцінений внесок у справу вивчення життя і творчості своєї геніальної сестри, Лесі Українки.

      В 1971 році, коли на Україні святкували 100-річчя від дня народження Лесі Українки, Ізидору, єдиного близького родича, яка на цей час залишилась серед живих, уряд Радянської України запросив на ці урочистості. Але Ізидора відмовилась, сказавши, що «поки в Україні панує неволя і заарештовують невинних людей», вона не приїде.

      Як бачите, ні сама Леся, ні її найближчі родичі і друзі, не були послідовниками ні Маркса, ні Леніна, тим більше, що більшість з них самі побачили «вечнозеленое учение» в дії.

                               05.12.2015р.

                «Книги – бездонна глибина…»

      Наш викладач в університеті, блискучий знавець історії стародавньої Палестини, Марко Юхимович Беркович, казав нам на лекціях, посміхаючись до нас, неосвічених ще студентів:

    —  В самій маленькій брошурі більше знань, ніж у найрозумнішій голові людини! – і задоволено дивився на нас. Треба було, аби пройшов час, щоб ми зрозуміли сентенцію нашого доброго навчителя.

      Дійсно, книга не тільки акумулює в собі неповторні знання, але вона одночасно є й зберігачем знань, передає їх у просторі і часі від минулих поколінь майбутнім.

      Коли буваю в обласній бібліотеці імені Горького, я бачу це наочно: сотні тисяч книг заховані в книгосховищах, або на полицях абонементу чи винесені на картках у різних відділах, вони усі причаїлися, чекаючи того часу, коли читач візьме їх в руки, розгорне і вона віддасть усе, що вона має, кмітливому і уважному читачу.

      Ось такі думки виникають в мене, коли я знайомлюся із черговим випуском «Знаменних та пам`ятних дат Запоріжжя на наступний рік», який виходить у Запоріжжі з 1969 року. Це календар і короткі довідки з бібліографічними списками.

      Видання постійно вдосконалюється і тому недаремно, що в минулому році в Одесі на огляді краєзнавчої та бібліографічної літератури саме наше запорізьке видання Обласної наукової бібліотеки ім. Горького отримало почесну грамоту, як визнання плідної і сумлінної праці працівників бібліотеки, що наочно підкреслило усім необхідність саме такої форми роботи з читачем.

      Кожний такий випуск ділиться на 12 розділів, в кожному з яких зосереджено все, що відноситься до конкретного місяця від січня і до грудня. Біографії людей, історії селищ або міст, установ або заводів. Їхні ювілейні дати, якщо є.

      Тобто, так поступово перед читачем виникає оця унікальна енциклопедія людей, подій, фактів, назв. Головне, щоб не розгубитися у цьому розмаїтті людей, знаменитих і не дуже, але коли потрібно про них щось негайно знайти, — ось цей довідник допомагає: відкриваєш відповідну сторінку і знаходиш необхідне!

      Мені, як історику, приємно, що тут під 2015 роком є багато матеріалів про села (с. Богданівка, с. Новозлатопіль та інші), про яких так уважно і досконало ніколи раніше у краєзнавчій літературі не писали.

      Побачив на відповідних сторінках і моїх добрих знайомих: Георгія Шаповалова, з яким починав працювати ще в заповіднику на острові Хортиця, Марка Шевельова, письменника і краєзнавця, з яким у свій час намагалися захистити будинок останнього кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого та не вдалося встояти проти чиновників, Анатолія Сокура, краєзнавця, який створив справжній подвиг, написавши «Історію Хортиці», та ніяк не знайде спонсора, який би доніс до читачів його велетенську, подвижницьку працю.

      Гарно дивиться на завершення книги список книг-ювілярів в 2015 році. На нього звернуть, безперечно, увагу усі любителі красного письменства.

      Я б помістив ще окремо список книг новинок, які вийшли, наприклад, по історії. Думаю, що в них є також велика необхідність. Тим більше, що зараз є можливість видавати книги без втручання цензури.

      Наприклад, ось такий:

      1. Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий, Науково-документальне видання. Упорядник Ю.Шаповал. Передмова: Ю.Шаповал, В.Панченко, — К, Темпора, 1009. – 296с. іл.

      2. Достоевский. Энциклопедия. Составитель Н. Н. Наседкин, М, Алгоритм, Эксмо, Око, 2008. 800с.

      3. Янгфельдт Б., «Я» для меня мало. Революция/любовь Владимира Маяковского, перевод с шведского Аси Лавруши и Бенгта Янгфельдта, М,  Колибри, Азбука – Аттикус, 2012, 640с.

      4. Василь Косаренко – Косаревич, Московський сфінкс: міф і сила в образі Сходу Європи, К, Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи,  2012р. 510с.

      5. Галушко Кирило, Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и зачем придумал Украину, Видання друге, доповнене, Київ, Темпора, 2012, 636с. іл.

      6. Нам долго ждать пришлось Победы, Составитель В.И.Шевченко, Запорожье, АА Тандем, 2013г. 80с.

      7. Цалик С.М., Селігей П.О., Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури, К, «Наш час», 2010р., 352с. (серія «Невідома Україна»).

      8. Григорьев Ю., Последний император России. Тайна гибели, М, АСТ, СПБ, Астрель – СПБ, Владимир, ВКТ, 2009,380с, илл.

      9. Зеев Бар – Селла, Литературный котлован: Проект «Писатель Шолохов», М, РГГУ, 2005г.

      10. Суворов В., Кузькіна мать, К, Гамазин, 2012, 360с, іл.

      11. Виталий Шевченко, Ночное каприччио, Старые рассказы, Запорожье, «Нова – Прес», 2014г., 54с.

      На сторінці 57 написано про 245 річчя від дня заснування міста Запоріжжя (1770). Але запорізькі вчені — історики переконали громадськість, що зазвичай час існування поселення, села чи міста датується по першій згадці письмового джерела.

      А в нашому випадку у візантійського імператора Костянтина Багрянородного в його творі «Про управління імперією» під 943 роком вже згадується поселення на Хортиці. Саме з цього бере початок наше місто Запоріжжя.

      Згадку на сторінці 57 можна залишити, але як заснування форштадта Олександрівська.

      Бажаю усім, хто прилучився до створення цієї потрібної людям книги, усіляких гараздів!

                       12. 08. 2014р.

                                                                          Коли померла мама Антона Павловича Чехова?

      Про Антона Павловича Чехова написана сила-силенна різної літератури, від багатотомних монографій і до газетних дописів, захищені безліч докторських та кандидатських дисертацій. Здавалося б, все вивчено, досліджено, запротокольовано та розкладено по полицях та покажчиках в бібліотеках і архівах.

      Але коли померла мати Антона Павловича Чехова, Євгенія Яківна Морозова (1835-1919), якось випало з уваги дослідників. А шкода. Бо вона уособлювала собою той світ, в якому жив, працював і творив її геніальний син, Антон, і який загинув з приходом більшовиків до влади.

      Вони не тільки знищили чеховський світ а й покалічили усі народи, які опинилися під їхньою п`ятою.

      І доля розпорядилася таким чином, що їй довелося бути свідком початку цього нищення. Розгул озброєних солдатів та матросів, розстріл безневинних, нищення промисловості, експропріації, громадянська війна, підселення у квартири ( ось тоді виникла сумно відома комунальна квартира – «чудовий» витвір Леніна!), — все це ще встигла побачити вмираюча жінка.

      Правда, Добро, Любов до ближнього, все, про що писав її син, перестало існувати в тій державі, яку принесли з собою на багнетах революції більшовики.

      Історія дала їм правити 74 роки і за такий невеликий, як для історії, строк, вони знищили, розікрали, спаплюжили все, до чого тільки не доторкнулася їхня загребуща рука.

      Тому ми сьогодні і стоїмо серед оцього бедламу і не знаємо з чого починати, як повертати людей і державу до тих гасел, що пропагував усе своє недовге життя її геніальний син.

      Ми можемо тільки здогадуватися, про що думала ця жінка, мати Антона Чехова, коли очима, що починали слабнути, вдивлялася в сірі силуети перемагаючих більшовиків.

      Одне можна впевнено сказати, що вона була не на їхньому боці. Як і її син, Антон Чехов, якби дожив до більшовицького експерименту.

                       01.07.2012р.

                «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!»

      Ця книга (Г.І.Гончарук, Л.М.Іваніченко, Персональна справа №88, Одеса, Видавництво «Бахва», 2016р., 188стор. з фото) потрапила до мене випадково. Моя однокурсниця Алла Кудінова (дівоче прізвище Артамонова) влітку цього року поїхала разом із чоловіком ув Одесу і там зустрічалася із нашими однокурсницями Валей Вітрюк і Ларисою Пилипець.

      І ось Лариса передала Аллі почитати цю книгу, бо один із авторів книги (Гріша Гончарук) теж наш однокурсник і цікаво прочитати книгу, яка розповідає про той вже далекий час, коли ми всі були молоді і разом вчилися на історичному факультеті нашого рідного університету.

      Нема чого казати про те, що я її дуже уважно прочитав, а деякі місця навіть по кілька разів.

      Розповісти про невідому сторінку історії нашого рідного університету, про ректора О.І. Юрженка (1910 – 1999), фактично при керівництві якого пройшли наші студентські роки, маловідому сторінку історії Одеси, нашої України, це багато значить.

      І за це, безумовно, велика подяка авторам книги.

      Цікаво було зустрічати на сторінках книги людей, з якими ми в свій час спілкувалися, зустрічалися на якихось заходах, в аудиторіях, слухали їхні лекції, розмовляли в перервах між парами.

      Одним словом, згадував разом із дружиною, бо вона теж закінчила наш факультет, тільки на два роки пізніше, справи «давно минулих літ»!

      Зі сторінок книги вимальовується трагедія людини, нашого ректора Юрженка, який віддавав усього себе справі будівництва університету. Ми це добре відчували у своєму студентському житті, бо новий корпус студентського гуртожитку на Довженко, 5, що відкрився у 1964 році, це наш гуртожиток, в який ми поселилися після його здачі ув експлуатацію і де пройшли наші щасливі студентські роки.

      Тепер автори книги ґрунтовно розповідають про те, що відбувалося із нашим ректором саме у ці роки – 1963-1970рр – роки, коли ми вчилися, а після навчання почали влаштовуватися у житті.

      Тут я хочу зробити невеличкий відступ і написати про наших викладачів, найкращі з яких виховували в нас любов до історії, навчали нас цій складній професії історика, вмінню проводити історичне дослідження. Я якось знайшов в Інтернеті якусь книгу про історичний факультет і був прикро здивований, що нашим вчителям, Вчителям із великої літери, не знайшлося місця на сторінках цієї книги. Автори написали тільки про себе, а тих, хто був до них, навіть і не згадали.

      Тому я хочу виправити цю помилку і згадати всіх поіменно: декани нашого факультету, при яких ми вчилися: Самсон Михайлович Ковбасюк (1903 – 1986) и Заїра Валентинівна Першина (1925 – 2002), старший лаборант кафедри історії України Василь Терентійович Галяс (1921 – 2006), доценти кафедри історії України Петро Іванович Воробей(1921 – 1984) і Анатолій Діомидович Бачинський (1933 – 1995), вчені з європейським ім’ям Вадим Сергійович Алексєєв – Попов (1912 – 1982) і Петро Осипович Каришковський (1921 – 1988), доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Ірина Володимирівна Зав’ялова (1911 – 2001).

      Вже пройшло майже 50 років після закінчення університету, а ми пам’ятаємо їх, вдячні їм, що вони зробили з нас справжніх істориків, любимо їх, радіємо, що вони зустрілися на нашому життєвому шляху.

      В книзі дуже добре розкривається негативна роль (згадую тих, з ким мені довелося зустрічатися) декана філфаку І.М.Дузя, доцента кафедри історії КПРС Івана Григоровича Леонова.

      В свій час Народний депутат України кількох скликань і Голова Національної Спілки письменників України з 2001р. по 2011р. Володимир Яворівський співав дифірамби Дузю, мовляв, який він молодець, який він патріот! А тепер зі сторінок книги вимальовується мерзенна постать негідника.

      Але ось із характеристикою Самсона Михайловича Ковбасюка, яка приведена у книзі (стор.38 та стор. 171) я принципово не згодний.

      Я думаю, що ті, хто сидів на його лекціях і не слухали Самсона  Михайловича, займалися своїми справами, не могли відчути його особистість. Були і таки серед студентів!

      А Самсон Михайлович вмів вкласти в душу тих, хто його уважно слухав, любов до нашої України, до нашої історії, і це в умовах тоталітарного режиму, про що самі ж автори книги і розповідають!

      І зверніть увагу, що головуючи на закритих партійних зборах, Самсон Михайлович і слова не вимовив проти Юрженка. А міг і репліки подавати, і  самому собі надати слово. Ми ж знаємо, як ведуть себе у подібних випадках головуючі на подібних партійних зборах.

      Тому вважаю, що це один із недоліків книги.

      Тих, хто уважно слухав Самсона Михайловича на студентській лаві, можна безпомильно зараховувати до славної когорти вчених – істориків, які тягнуться непереривною вервечкою від самого засновника української школи історії України В. Б. Антоновича (1843-1908) і через його учнів І.А.Линниченка (1857-1926), академіка М.Є.Слабченка (1882-1952), С.М.Ковбасюка докотилося і до нас.

      На нашому курсі, це Іван Іванович Брагінець, Валера Арбіч, Ваш покірний слуга. А на курсі моєї дружини, — Серьожа Калитко, Серьожа Заремба, Віктор Сулько, Павло Коріненко, Володимир Качур, Олександр Павлина, Любов Варивода та моя дружина Тамара Шевченко.

      Надіюсь, що і ми зуміли своїм словом, бажанням, вмінням, розбудити і своїх учнів, які слухали нас у житті, і встали теж у цей ряд науковців за покликанням, щоб і далі зоріла над нашою землею Правда історії.

      Хотів би ще зупинитися на одній деталі, про яку автори книги не дуже виразно пишуть. В цілому все вірно, але відмовчуються, хоча один із авторів книги добре її теж відчував у свій час.

      Це обов’язковість бути членом партії, щоб будувати собі майбутню наукову кар’єру. Якщо ти не член партії, то ніхто тебе не візьме на наукову роботу, ні лаборантом, ні викладачем, ні затвердить доцентом і так далі. Історик повинен бути партійним! І не тільки історик!

      В книзі згадується (стор.25), що у травні 1968 року в університеті працювало близько 550 викладачів. А на сторінці 45 читаємо, даю мовою оригіналу: «На партийном учёте состоит 586 членов КПСС и 26 кандидатов в члены КПСС».

      Тобто, фактично кожний викладач університету повинен був бути членом партії. Бо якщо він не був ним, то в університеті він би не працював.

      Ось про це чомусь автори книги промовчали. Ще з часів Леніна в країні була вибудована така тоталітарна система, що якщо ти не член партії, то тобі дороги нікуди немає, ні на яку гарну роботу за твоїм покликанням не потрапиш.

      Якби автори книги про це написали б, то цій книзі ціни не було б!

      З автором цих рядків була така історія. Коли закінчувалося вже навчання і потрібно було працевлаштовуватися, то, позаяк я вчився непогано, мене наш вчений з кафедри історії СРСР М.Ю. Раковський (1916 – 2003) рекомендував на кафедру історії КПРС. Я туди прийшов, спочатку розмова йшла нормальна, але коли вони взнали, що я безпартійний, то вони мені сказали:

      — Добре, прийдіть завтра!

      І це «завтра» розтяглося на ціле життя.

      А Раковський потім вичитував тих, хто назвав йому моє прізвище:

      — Що, ви не знаєте порядку? Який безпартійний?

      — Він же гарно вчиться!

      — Ну, той що?  Але ж безпартійний!

      Якби автори книги про це нагадали, то всі ці Калустьяни, Дузі і іже з ними зразу же опинилися б там, де їм і місце, на задвірках історії, де вони, врешті решт, і залишаться назавжди.

      50 – 60 роки ХХ століття це був підйом у суспільстві, які підняли на поверхню таких непересічних людей, як Юрженко ув Одесі, а у нас в Запоріжжі Миколу Петровича Киценко (1921 – 1982), який зробив все, щоб у нас на Хортиці постав історико-культурний Заповідник запорозького козацтва. Навіть не пошкодував з-за цього своєї кар’єри.

      Коли ми переїхали із дружиною у Запоріжжя, то 1 вересня 1970 року, коли виникла адміністрація Заповідника, то я був одним із перших науковців цього музею, а через два тижні стала працювати в ньому і моя дружина, Тамара Шевченко, автор і творець першої на Україні експозиції з історії запорозького козацтва, яка відкрилася в музеї у 1983 році.

      Це треба було побачити, скільки людей тоді з усіх усюд йшли, щоб потрапити у наш музей!

      Це заслуга і наших вчителів Самсона Михайловича Ковбасюка, Заїри Валентинівни Першіної, Петра Івановича Вороб’я, Вадима Сергійовича Алексєєва – Попова, Василя Терентійовича Галяса, Петра Осиповича Каришковського, Анатолія Діомидовича Бачинського, Ірини Володимирівни Зав’ялової.

      І тепер, після прочитання цієї книги, ми додамо у цей список і славного нашого ректора Олександра Івановича Юрженка.

      Спасибі їм усім, що вони в темряві тоталітарного режиму наполегливо тримали перед нами ліхтарик Світла, Правди і Любові!

P.S.  Тепер напишу коротко про себе. Закінчив у 1967 році Одеський університет ім. І.І.Мечникова (історичний факультет). З 1970 року мешкаю у місті Запоріжжі.

      З 1970 і по 2016 послідовно працював старшим науковим співробітником в Державному історико-культурному заповіднику запорозького козацтва на о. Хортиця, завідуючим відділом інформації Запорізького виконкому, науковим редактором в науково-редакційному відділі по підготовці серії книг «Реабілітовані історією», редактором газети «Ветеран» в міській газеті «Запорозька Січ».

      Почав писати ще з часів навчання в університеті. Перший надрукований твір – гумореска «Мои раскопки» в університетській  газеті «За наукові кадри» від 18 вересня 1964 року.

      Член конгресу літераторів України. Дуже подобається писати новели. Вже написав їх більше тисячі. Для порівняння – у Антона Павловича Чехова їх біля 500. Видав 14 збірок новел. Деякі з них перемагали в різних всеукраїнських конкурсах оповідань. Такі, як «Оля», «Дочка Палестини» та «Після війни».

      До 70-річчя з дня народження  Запорізька обласна наукова бібліотека видала біобібліографічний покажчик «Часу та історії збережена мить…», де зафіксовані на 2009 рік 564 позиції моїх творів.

      Книг по історії та краєзнавству вийшло 29. Крім того, працюючи з 2008 по 2016 рік у міській раді ветеранів, випустив 9 книг про участь запоріжців у другій світовій війні, про оборону Запоріжжя у 1941 році та звільнення Запоріжжя у 1943 році, де введені у науковий обіг безліч документів, спогадів учасників, які вперше надруковані.

      Деякі з моїх книг є в Одеській обласній науковій бібліотеці та в Києві у Національній Науковій бібліотеці ім. В.І.Вернадського. По моїм сценаріям київським режисером Леонідом Анічкіним (1937 – 2009рр) (Царство Йому Небесне!) на студії «Київнаукфільм»  було знято п’ять фільмів з історії України.

      Крім того, під час роботи у науково-редакційному відділі «Реабілітовані історією» вийшло понад двох десятків книг, де в кожній книжці багато моїх нарисів.

      Серед того, що мені вдалося дослідити і видрукувати, ставлю на перше місце свої дослідження «Розбита шибка» (Альманах «Спокута», Запоріжжя, №1, 1999р.) та «Думки проти течії» (Журнал «Всесвіт», №№3-4, 2015р.), де я довів, що видатний український діяч і письменник Микола Хвильовий ( 1893 – 1933) був убитий а не покінчив життя самогубством.

      Теми моїх новел, — життя людей під час Голодомору, репресій, війни та післявоєнного часу.

      Починав писати новели під великим впливом Василя Стефаника. Тому спочатку мої новели мали трагічне забарвлення. Але потім я зрозумів, що читачу, взагалі людині, потрібна якась надія у цьому жорстокому світі. Людина завжди, у всі часи і у всіх народів, сподівається на краще і сприймає це тільки так. І тому вона кожний випадок у житті і літературі відчуває у своїй душі як такий, що відбувається із нею самою, і тому не можна залишати її без надії.

      Ось що я хотів нагадати читачу моїх новел.           

                             27.08.2016р.

 

                ХТО НАМИ КЕРУВАВ?

      Про керівних діячів Жовтневого перевороту а потім і Радянського Союзу написано у всьому світі цілі стоси літератури.

      Здавалось б, описано все. І хто вони, і звідки, і що робили в своєму житті.  І навіть про те, що вони ховали від людей у своїх біографіях.

      А ось про їхню освіту не завжди відверто повідомляється, іноді навіть треба пробиратися через словесні барикади, щоб зрозуміти що до чого.

      Давайте і ми пройдемо цей шлях. Бо людина без систематичних знань не може у демократичному суспільстві претендувати на найвищі посади в державі. Правда, у нас зовсім інший випадок.

      Отже, першими керівниками радянської держави були В.І.Ленін (1870-1924) та Й.В.Сталін (1879 – 1953), а вже після смерті Сталіна керівником СРСР опинився М.С.Хрущов (1894-1971р).

      Як у них справи з освітою?

      Читаємо в біографії Леніна: «Здав екстерном екзамени у 1891 році за курс Петербурзького університету». Хоча формально у нього була вища освіта, але всі хто вчився, знають, як багато дає для навчання спілкування із однокурсниками та викладачами. Бо в іншому випадку ніхто б не розтягував навчання на п`ять – шість років. А Ленін усього цього був позбавлений.

      Тепер подивимося, що у Сталіна. В його біографії написане таке: «В 1894 році закінчив Горійське духовне училище, а потім вчився в Тифліській духовній семінарії, звідки у 1899 році був виключений». У виданому йому свідоцтві було вказано, що він закінчив чотири класи і має право служити вчителем початкових народних шкіл.

      Більше у своєму житті Сталін не мав можливості отримати систематичних знань.

      Третій, за часом, лідер держави, всім відомий Микита Сергійович Хрущов. В його біографії написано таке: «Закінчив робфак, а потім вчився у Промисловій академії».

      Незважаючи на таку гучну назву, Промислова академія давала знання в об`ємі середньої школи. Це було зроблено для того, щоб підтягнути керівні кадри партії, часто малописьменні, до якогось пристойного рівня.

      Тепер подивимось, яку мали освіту керівники радянського парламенту. В ті часи він називався Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет РРФСР (скорочено ВЦВК РРФСР), а з 1922 року, коли виник СРСР, мав назву  Центральний Виконавчий Комітет СРСР (скорочено – ЦВК СРСР).

      Першими керівниками ВЦВК були Л.Б.Каменєв (1883-1936),  Я.М.Свердлов (1885 – 1919), М.Ф.Владимирський (1874-1951) та М.І.Калінін (1875-1946).

      Те, що Каменєв був керівником парламенту після захоплення більшовиками влади, знають не дуже, бо він був керівником усього кілька днів (27.10.1917р. – 08.11.1917р.), а пізніше був репресований і розстріляний і його в радянські часи майже не згадували.

      Але з освітою, як для більшовиків, в нього було непогано, — закінчив гімназію і вчився в Московському університеті, звідки у 1902 році виключений. Тобто, незакінчена вища освіта.

      Зовсім інша справа у Свердлова. З освітою у нього так: «В 1900 році закінчив 5 класів гімназії». І після цього пірнув у революційну діяльність.

      З «революційних досягнень» у нього таке: рішуче наполягав на вбивстві сім`ї Миколи ІІ та проводив розкозачення на Північному Кавказі, що обійшлося народу великою кров`ю.

      Після смерті Свердлова виконуючим обов`язки Голови ВЦВК з 16 березня по 30 березня 1919 року був М.Ф.Владимирський. З освітою у нього все в порядку. Закінчив медичний факультет Берлінського університету у 1902 році.

      Наступним в шерензі керівників радянського парламенту був Михайло Іванович Калінін. Як у нього справи з освітою? В біографії написано скупо: «Закінчив сільську школу». І все. Скільки там було класів, не повідомляється. По ідеї – два класи. Для «всесоюзного старости» небагато!

       Під час будівництва Дніпрогесу до Запоріжжя часто навідувались високі гості з Харкова та Москви. Був серед них і Калінін. Зупинялися вони в чотириповерховому будинку, що зберігся на 6-му селищі біля базару. Це будинок на розі теперішніх вулиць Рекордній (№5) та проспекту Металургів (№2).    

      Збереглася назва цього будинку, – «будинок – блок», побудований за проектом архітекторів Г.Орлова та В.Летавіна. Довоєнний вигляд будинку не зберігся, але на стіні, що виходить на вулицю Рекордну, залишився напис, ще з тих часів: «Граждане СССР имеют право на труд:статья 118 Конституции СССР».

      Можна тепер зробити попередні висновки. На самих вищих посадах держави з семи діячів було всього двоє з вищою освітою, і то по одному маємо застереження, двоє із середньою освітою і троє малограмотні.

      Йдемо далі. Подивимося на тих, хто стояв біля керманичів держави і самі були керманичами.

      Це, мабуть, про них так влучно сказав Поет:

                                                     Вы, жадною толпой стоящие у трона,

                                                     Свободы, Гения и Славы палачи!

      Виберемо з них найбільш відомих.

      А.А.Андреєв (1895-1971), член Політбюро ЦК КПРС з 1932 по 1952 рік, освіта два класи сільської школи.

      Зверну увагу на О.Г.Бєлобородова (1891-1938), голову Уральської обласної Ради в 1918-1919рр. 12 липня 1918 року він підписав постанову Ради про розстріл Миколи ІІ та його сім`ї. Освіта – закінчив початкове училище.

      К.Є.Ворошилов (1881-1969), член Політбюро ЦК КПРС з 1926 по 1960 рік. І ще займав багато різних посад. Освіта – вчився в сільській земській школі.

      Ф.Е.Дзержинський (1877-1926), перший керівник цієї жахливої організації ЧК-ДПУ-НКВС. По самі вуха у людській крові. Освіта – до 1896 року вчився в гімназії. В останньому класі кинув її. І все. Готовий вже вбивати людей.

      М.І.Єжов (1895-1940). В 1936-1938рр нарком внутрішніх справ СРСР. Його ім`ям лякали дітей і самі лякалися. З тих пір з`явився термін – «єжовщина». Освіта – самоук.

      Г.К.Жуков (1896-1974), всім відомий військовий велетень. А освіта така. В 1920 році закінчив кавалерійські курси. В 1925 році курси вдосконалення командирського складу кавалерії, і в 1930 році – курси вищого начальницького складу.

      Зрозуміло, що це не освіта, а імітація освіти. Тому і не дивно, що він під час війни поклав сотні тисяч бійців, а після війни скинув атомну бомбу на власні війська на Уралі.

      Ще одна всім відома людина – Л.М.Каганович (1893-1991). В 1925-1928рр і в березні-грудні 1947 року перший секретар ЦК КП(б)У. Вірний пес Сталіна. Голодомор і репресії на Північному Кавказі і на Україні на його совісті. Освіта в нього – самоук.

      А цей старий більшовик поставив рекорд у СРСР:  Е.І.Квірінг (1888-1937), німець. В 1923 – 1925рр перший секретар ЦК КП(б)У. Освіта: закінчив 5 класів школи а тоді відразу — доктор економічних наук. Таке «досягнення» може бути тільки в СРСР!

      Ще одне таке саме ж «досягнення» у ще одного старого більшовика. У Є.М.Ярославського (1878-1943). Він з освітою «міське початкове училище» став у 1939 році академіком АН СРСР!

      А тепер про найвідомішу людину в свій час в СРСР.  Це С.М.Кіров (Костриков) (1886-1934). Освіта: в 1904 році закінчив Казанське механіко-технічне училище. На наш час це неповна середньо-спеціальна освіта. Став одним із найпопулярніших членів партії. Улюбленцем мас. Полум`яний більшовик, одним словом.

      Але в його біографії є такий факт, який кардинально змінює його оцінку, як особистості. В нього була дочка, Євгенія (1921-1975), від першого браку, і коли він удруге одружився на М.Л.Маркус (1885-1945), то та не захотіла брати Євгенію у свою сім`ю, і Кіров погодився здати дочку у дитячий будинок.

      Ще один стовп марксизму – Г.К. Орджонікідзе (1886-1937). В 1932 -1937рр – нарком тяжкої промисловості СРСР. Освіта – в 1905 році закінчив Тифліську фельдшерську школу.

      Тепер на закінчення подивимось, як справи з освітою були у тогочасних керівників України.

      С.В.Косіор (1889-1939), в 1928 -1938рр перший секретар ЦК КП(б)У. Освіта – закінчив початкове заводське училище.

      Г.І.Петровський (1878-1958), в 1919 – 1938рр голова Всеукраїнського ЦВК і ЦВК УРСР. Його ім`я і досі носить місто Дніпропетровськ. Освіта – закінчив два класи школи при семінарії у Харкові.

      П.П.Постишев (1887 — 1939), в 1933 – 1937рр другий секретар ЦК КП(б)У. Винний у Голодоморі і репресіях на Україні. Освіта – самоук.

      Тепер не дивно, що вони не змогли відстояти перед Росією кордони тогочасної України і та відшматувала від нашої землі цілі райони.

      На закінчення можна підвести деякі підсумки. На 79 активних діячів Жовтневого перевороту і становлення Радянського Союзу, приходиться усього 8 людей із вищою освітою, причому четверо з них будуть репресовані, а один, Ленін, передчасно помре.

       25 людей мали середню і середньо-спеціальну освіту. 14 людей були виключені з вищих навчальних закладів за революційну діяльність і не завершили своє навчання.

      А всі інші (майже половина!), — якщо з 79 відняти 47 буде 32, — так от,  оці 32 діяча були або малописьменні або зовсім неписьменні.

      Можна зробити такий висновок: довге перебування разом перетворює таких людей у зграю. Про що дуже добре написали у свій час Михайло Булгаков, Євген Замятін та Джордж Орвел.

       Стаття писалася важко. Приходилося кожний факт, кожну людину, кожну дату постійно перевіряти. Бо ті, хто в свій час писали, не завжди хотіли писати правду.

      Розумію, що одним стаття сподобається, іншим ні. Але власну історію треба знати, бо знання історії допомагає нам жити, приймати вірні рішення. А це головне!

                     01.09.2015р. – 08.09.2015р.

 

                       Шляхами досліджень історика

— Посмотри, какой красивый! В кого это он у нас?

— Съем конфету и снова буду плакать!

— Мари Борисовна. Я хочу быть историком.

— Вначале, дорогой, надо школу закончить.

— Ты, наверное, единственный пятиклассник в городе, кто прочитал эту хрестоматию.

— Дайте мне, пожалуйста, книгу… она называется… «Тримушкин Тёра» …

— Нет у нас такой книги… ты точно помнишь название? 

— Да… «Тримушкин Тёра» …

— Приходи еще… поищем…

— Ну, и что, нашли книгу?

— Нет, конечно! Потом оказалось, что это роман Дюма «Три мушкетера».

— «Як добре, що на світі є Москва,

   Всі голоси, падлюка, забива». Микола Лукаш.

— Урою всіх, бо так нада…

— Знаєш слова Катерини II: «Думка про те, що вони (українці – В.Ш.) є нація абсолютно відмінна від нашої, є аморальна»?

-Знаю, в неї ще таке є: «Треба примусити їх… зрусифікуватися».

— Ти диви, як перегукується із їхнім президентом Медведєвим!

— Нічого не змінилося!

— Маркс із Енгельсом придумали гарну державу, але хто нею буде керувати?

— Молодець Іван Якович, точно підмітив!

— Слова Михайла Пришвіна про більшовиків: «слова человеческие, а дело звериное…»

— «Ни в одной стране мира не было 70 лет запрета на частную собственность и религию. Не знает история таких примеров». Леонид Парфёнов.

— «Держава, яка йде шляхом держави, що загинула, теж загине». Давньокитайський стратег.

— «…вследствие бездеятельности администрации и нищеты, число злоумышленников сильно возросло». Дени Дидро.

— За даними НКВС на 1 березня 1940 року у СРСР налічувалося 53 табори, 425 виправно-трудових колоній, 50 колоній для неповнолітних, в яких містилося 1668200 в`язнів і серед них був мій дід, Франтішек Лінц.

— Лише після знищення в 30-х рр. біля 80% культурних кадрів і біля 25% селянства України стала можливою провінціалізація України і її культури.

— «Все люди похожи… дети после смерти родителей или дружат или делят все, начиная от штор и табуреток…» Светлана Алексиевич.

— «Нам нужны

    Подобрее Щедрины

    И такие Гоголи,

    Чтобы нас не трогали!» Эпиграмма.

— Під час війни США передало СРСР: 14795 літаків, 7500 танків, 376000 вантажівок, 51000 джипів, 8000 зенітних гармат, 132000 кулеметів, 345000 тон вибухівки, 15 млн пар солдатського взуття, близько 2000 паровозів, 96 торговельних суден, 77 тральщиків, 78 великих мисливців за підводними човнами, 166 торпедних катерів, 60 сторожових катерів, 43 десантних судна, 3,8 млн автомобільних шин, 2,7 млн тон бензину, продовольства на 13 млрд доларів тощо. Обсяг поставок із США до СРСР становив суму понад 11 млрд доларів. Це одинадцять сучасних річних бюджетів Росії.

—  «Одесса – мама, Ростов – папа, а Мелитополь – сынок!» Крилатий вислів.

-…під час виникнення колгоспу в Меліхові у 1927 році саме чеховська садиба стала центром нового господарства. В будинку Чехова був влаштований клуб, а на території садиби побудовані великі скотні двори та силосні башти.

— А к этому времени (кінець 30-х рр. – В.Ш.) в Мелихове рухнул чеховский дом, усадебные постройки были проданы и вывезены, фруктовый сад вымерз.

— Відповідь священика Григорія Кошиця на запитання у звіті: — Якого племені його кирилівські парафіяни?

— З колишніх малоросійських задніпровських козаків.

—  «По моему, будет время, когда произведения Горького забудут, но он сам едва ли будет забыт даже через тысячу лет». Антон Чехов.

— «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення, це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». Загальна декларація прав людини ООН.

— «Когда государство начинает убивать людей, оно всегда называет себя родиной». Фридрих Дюрренматт.

— «Жизнь у людей коротка – течет и проносится быстро

     Ты же заботься о том, что неспособно истлеть». Венанций Фортунат (ок. 530 – после 600гг)

— У Исаака Зингера (1821 – 1875) было три жены, четыре любовницы, 22 ребенка и машинка «Зингер».

— «…русини – то була самоназва українців, яка в Галичині й