После окончания школы моей первой работой оказалась работа кладовщиком цеха на военной базе 124 ОСТРБ, которая была расположена в нашем селе Кучурган (бывшая немецкая колония Страсбург) Раздельнянского района Одесской области.

Она ремонтировала военные тягачи и трактора Одесского военного округа. Кладовщик обязан был выдавать рабочим различный инструмент. Работа нудная и скучная.

Я не сразу понял, что вытеснил отсюда, из инструменталки, солдата срочной службы, переведенного в цех на разборку тракторов С-80. Он и виду не подал, простой литовский парень, тракторист на гражданке Ионас Норвайшас. Мы с ним подружились, так как и я не задержался в кладовой и через месяца два с небольшим оказался тоже на разборке военные тягачей у него в подчинении.

Работа была тяжёлая. Надо было разобрать трактор на части и вымыть их в горячем масле до блеска. От этой работы вскоре распухали пальцы на руках, а кончики их становились белыми и сильно болели, когда к ним нечаянно прикасались.

Это была моя первая после школы взрослая работа, и я старался во всем походить на Ионаса. Между делом я у него узнавал как то или иное слово звучит по-литовски. Много позже мне станет известно, что литовский один из самых древних языков в Европе. А тогда просто запоминал и всё.

— Звирбулис по — нашему значит воробей, — спокойно и даже педантично выговаривал Ионас в редкую минуту перекура.

— А по-нашему горобець или цвиркун! – добавлял я, удивленно поражаясь сходству нашего слова «цвиркун» с далеким, экзотическим словом «звирбулис».

А здоровался с ним я только так:

— Лаба дин! Добрый день! – и не иначе, доставляя истинное удовольствие Ионасу отвечать мне по-литовски.

Раза два я его приглашал к себе домой на воскресенье. И он и здесь, как и везде, спокойно и обстоятельно расправлялся с праздничным обедом, ведя с моим отцом продолжительные беседы о житье-бытье.

А потом незаметно демобилизовался и уехал к себе в Литву крестьянствовать.

Когда стало известно, что советские танки давили безоружных людей в Вильнюсе в 1991 году, и были опубликованы фамилии жертв, молоденьких мальчишек и девчонок, то я сразу же их прочел, боясь встретить знакомую фамилию, ведь у Ионаса уже должны быть взрослые дети. А Литва ведь такая маленькая… Но нет, Слава Богу, знакомой фамилии не встретил.

Вот так у меня обнаружилась своя Литва. Может быть, поэтому болел за «Жальгирис», когда он закрепился в высшей лиги и прочел «Времена года» Донелайтиса, он у них, как у нас Шевченко.

А всё началось с того далёкого дня, когда я впервые услыхал красивое и такое неожиданное слово – «звирбулис».

09.01.1992г.

Лиличка

— Гори, гори-и… моя звезда… звезда любви-и-… – мурлыкала она себе под нос, поднимаясь на второй этаж. Сегодня отпросилась с работы пораньше, чтобы успеть всё сделать к вечеру.

Она уже давно на пенсии, но подрабатывает смотрителем в музее, всё же какой-то приработок, да и на людях весь день, не так одиноко.

Особенно сейчас, когда ушла Лиличка… Вот уже сорок дней как её нет. Так внезапно ушла…

Постояла у дверей, отдышалась, перекладывая с руки на руку тяжелую авоську, повезло, кое-что прикупила. Потом отворила дверь и сразу же направилась на кухню, чтобы не терять времени.

Они с Лиличкой всю жизнь прожили вместе.

— Две сестрички-сиротинушки, — как иногда шутила под Новый Год, когда они сооружали праздничный стол, истово следя при этом, чтобы на нём было не меньше двенадцати блюд, тогда каждый месяц в году будет обязательно сытым. В такие минуты по-новому вспоминалась прошедшая жизнь, да и будущее светилось неумирающей надеждой.

— Ладно тебе, — улыбалась Лиличка, — никакие мы не сиротинушки.

Они познакомились в сорок третьем, в госпитале. Только что взяли Орёл, и раненых с передовой доставляли к ним столько, что они сутками не выходили из перевязочной.

В один из таких дней привезли молоденького лейтенантика с простреленным животом. От него не отходила медсестра в шинели с сержантскими погонами и почерневшим лицом. Лейтенант то приходил в себя, и тогда пытался что-то сказать ей, и она улыбалась ему, не выпуская рук его, то терял сознание, и она враз чернела лицом своим, склоняясь над раненым.

Это была Лиличка. Лейтенант умер в полночь, не приходя в себя, и до самого утра сидела над ним медсестра, никого не подпуская к нему.

Заглянула в холодильник, там в большой кастрюле отстаивался борщ. Отлично, теперь испечёт пирожки с повидлом к компоту, а на второе сделает картофельное пюре с мясом.

Так и познакомились. Лиличка осталась в них в госпитале, и они уже до конца войны были вместе.

А после войны, когда демобилизовались, выяснилось, что ехать некуда, никто не ждёт, ну и остались в этом городе. Рабочие руки нужны были, стали работать в больнице, так до самой пенсии и проработали.

Достала в шкафу накрахмаленную скатерть с синей каймой по краям, любимую Лиличкину, расстелила ее на столе и вздохнула. «Боже мой, Лиличка, всё тебя напоминает!»

Пришла соседка, Катерина Ивановна, вдвоем дело пошло быстрее. Ей тоже досталось в жизни. Муж с войны вернулся контуженный, пришлось самой детей поднимать на ноги. Нагоревалась. Поэтому и сейчас у неё на лице улыбка осторожненькая такая осталась – все хорошо? Ну и слава Богу!

— Пора уже борщ разогревать. Сейчас придут Полина Васильевна с Машенькой, — улыбнулась она хозяйке. – Чтобы не опоздать! – И замерла в ожидании ответа.

— Конечно, конечно, Катерина Ивановна! Какие вопросы? – ответила она и соседка услужливо устремилась к холодильнику.

Когда пришли Полина Васильевна с Машенькой, они сегодня тоже ушли чуть раньше с работы, стол был уже накрыт. Рядом возле него мирно дремал торшер, мягко бросая светлый круг от лампы на пол.

А на телевизоре светилась им навстречу фотокарточка Лилички на подставке с черным кантом в уголке.

— Боже мой, уже сорок дней! – остановилась возле неё Полина Васильевна, скорбно опуская голову.

— Нам так не хватает тёти Лили! – вторила ей Машенька, молоденькая медсестра из терапевтического отделения, где работали и они с Лиличкой.

Потом они чинно сидели за столом, осторожно пригубив стопочку водки за упокой души рабы Божьей Лилии и медленно опуская ложки в густой борщ.

Рядом возле них на центральном месте стоял бокал с блюдцем для Лилички, пусть и она сегодня побудет вместе с ними.

И никто не заметил, как на золотой ободок бокала присели, сверкая, два маленьких огонька. Свет с торшера не достигал стола и было непонятно, откуда он. С улицы? Оглянулись, закрытое шторой, окно еле проступало на фоне тёмной стены.

И тогда она догадалась:

— Это Лиличка пришла к нам со своим лейтенантом!

— Лиличка! Ты слышишь нас? Мы все сделали, как ты хотела. – Слёзы катились у неё по лицу.

Гости замерли, не сводя глаз своих с двух огоньков на бокале, которые подвигались, подвигались, удобно устраиваясь и замерли на краешке стекла.

Она сняла со стены Лиличкину гитару и неумело перебирая струны, запела любимую песню подруги:

— Бьётся в тесной печурке огонь…

Её неуверенно поддержали Катерина Ивановна с Полиной Васильевной:

— На поленьях смола, как слеза…

Машенька, замерев, широко раскрытыми глазами смотрела на всех троих, старательно выводивших слова знаменитой песни:

— И поёт мне в землянке гармонь

Про улыбку твою и глаза…

А за их спинами светилась в темноте фотографией на телевизоре Лиличка…

Лошадиная фамилия. Майже по Чехову

Коли я працював в обласній редакційній колегії по Запорізькій області «Реабілітовані історією», то натрапив на документ в одній із справ репресованих мешканців в нашій області.

В справі зберігся документ, підписаний слідчим… Гітлером. Зараз, на жаль, не пам’ятаю прізвища репресованого. Тоді посміялися з цього з колегами та забули. Швидше за все, якщо дожив до 1941 року, то поміняв прізвище.

А сьогодні виявляється, що не все так просто! В одному селі Оринин Кам’янець – Подільського району Хмельницької області до війни прізвище Гітлер було самим розповсюдженим серед місцевих євреїв. До 1941 року воно не викликало ніяких поганих асоціацій.

До речі, село Оринин знаходиться неподалік від містечка Крижопіль Вінницької області, де я народився. Мама розповідала, що в містечку була єдина школа, на якій навчання проводилося на ідиш, бо в Крижополі переважна більшість населення була євреї. Тому мама вільно розмовляла на ідиш.

Так ось, серед цих мешканців села у 1922 році народився Семен Костянтинович Гітлер. 19-річним хлопцем він закінчив у травні 1941 року кулеметну школу при Одеському військовому окрузі. Після цього він був направлений для проходження служби у Тираспольський укріпрайон.

Якби не війна, яка почалася через місяць, ім’я цього червоноармійця загубилось би на велелюдних дорогах історії. Та війна все перевернула в житті цього хлопця.

Початок війни дуже погано склався для Радянської армії. Про це вже писалося в багатьох статтях та дослідженнях. Тут я тільки нагадаю, що наш герой якраз був в одному із кулеметних підрозділів на шляху наступаючих німецьких військ.

На висоті 174,5 саме і тримав оборогу Семен Гітлер. Із збережених в архіві документів видно, що дот, в якому знаходився Семен Гітлер, відбивався ще 25-26 липня. Коли всі товариші загинули, Семен ще відстрілювався вісім діб і тільки коли закінчилися набої, зумів, поранений, дістатися до своїх.

Він ще встиг прийняти участь в обороні Одеси а потім 3 травня 1942 року загинув у боях за Севастопіль.

Подвиг бійця був помічений командуванням і його нагородили медаллю «За відвагу», самою найпрестижнішою медаллю серед інших нагород для солдата. Правда, командування перестрахувалося, у нагородному листі над літерою Р була вибита літера В! Ну, що ж поробиш, всі ми люди. Як кажуть у таких випадках, «лучше перебдеть, чем недобдеть»!

А родичі сміливого бійця у селі Оринин, як не дивно, залишилися живими. Коли їх арештували, щоб розстріляти, якийсь гауптман додивився, що всі вони мають таке ж саме прізвище, як і їхній фюрер! І… залишив живими! Не насмілився розстріляти. Після війни всі Гітлери виїхали у Ізраїль.

До речі, прізвище Гітлер походить від пестливої форми Гітля або Гитле від імені Гіта, що на ідишській мові означає «гарна, добра». Ідишське закінчення «ер» означає приналежність. Тобто Гітлер означає «син Гітлі».

Таким чином, виходить, що і Гітлер був євреєм. Звідси зрозуміло, що Гітлер і собі і всім іншим ретельно доводив, що він не єврей а арієць. Що і призвело до трагедії єврейського народу.

І на завершення моїх нотаток розповім, що і мені довелося теж зустрітися з Гітою. Мої батьки жили в селі Кучурган Роздільнянського району Одеської області. Це бувша німецька колонія Страсбург.

Лікарем там була Гіта Григорівна Каплун, дружина місцевого директора радгоспу. Як лікар вона була дуже слабенькою. Дивно, як вона отримала таку поважну професію, як лікар. Тільки тим і спасалася, що ховалася за свого чоловіка.

Одного разу мій батько захворів і вона йому поставила на спину банки. Це відбулося увечері. Гіта Григорівна зробила свою справу і пішла додому. А про банки… забула.

А вранці медсестра прийшла до батька і майже не зомліла. Батько лежав на животі а на його спині було чорно від банок. Вона побігла до лікаря додому. І звідти прибігла не Гіта Григорівна, а сам Каплун і почав уклінно просити батька, щоб той нікуди не писав скарг.

Мій батько не конфліктна людина, ніяких скарг не написав. Я приїхав через місяць і ще побачив на спині батька лікарські «вправи» Гіти Григорівни.

Так що і в нашій сім’ї збереглися спогади про відомих людей із цим прізвищем!

20.05.2019р.

Люба Джейн

Но кто мы и откуда,

Когда от всех тех лет

Остались пересуды,

А нас на свете нет?

Борис Пастернак

Вже третій день, як унадився холодний, осінній дощ. І Джейн прийшлося припинити свої прогулянки навколо маєтку, які вона дуже полюбляла в інші пори року, навіть узимку.

Їхній Імпічмент-парк знаходився неподалік невеличкої річки, Боуд-крік, і якщо перейти міст через неї, то можна непомітно дійти до маєтку сусіда, сера Джона Скоулза, старого джентльмена, який на самотині калатав свій вік.

Розповідали, що в молоді літа він був невідпорний, але з одруженням щось не вийшло, міс Елізабет, яку він кохав, виїхала з якимсь невідомим офіцером, здається, капітан Форчун, і більше обох ніколи ніхто не бачив у їхній місцині. А сер Джон так і залишився самотнім.

Коли Джейн забрідала під час прогулянок до його маєтку і зустрічала там сера Джона, то він завжди казав їй:

— Господи! Як ви нагадуєте мені міс Елізабет.

І ввечері у себе в кімнаті Джейн підходила до свічада і вдивлялася в своє зображення, намагаючись уявити собі оту невідому міс. На неї дивилася незнайома молода жінка. Довге волосся спадало на маленькі перса, розділене проділом, трохи кирпатий носик, над ним сяяли великі швидкі очі, червоні губи, за якими відкривалися білі зубки. А коли вона знімала сорочку, то з`являвся маленький смаглявий животик, нижче кущився невеличкий трикутник чорного волосся. Вона торкалася рукою до цього трикутника і невідомо чому зітхала.

Хотіла спитати, яким був отой капітан Форчун, та не наважувалася звернутися до сера Джона, щоб його не засмутити. А сьогодні за вікном дощ і прийдеться сидіти вдома.

З її вікна було добре видно шлях, який йшов з Дефолтського лісу, минав їхнє помістя і прямував до сера Джона. Хто б не їхав до нього, тут в Імпічмент-парку завжди про це знали. Як не сама Джейн бачила, чи її сестра Скарлетт, то обов`язково хтось із слуг доповість.

Але їздили до сера Джона дуже рідко, бо він майже ні з ким не підтримував стосунків, сам не вибирався в гості і тому нікого не чекав у себе. Та він цим не переймався. Жив бурлакою, ну то й що, кому до цього є діло?

Після сніданку, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, Джейн із книгою в руках примостилася біля вікна. Не стільки для того, щоб спостерігати за дорогою, бо і так зрозуміло, що на ній ніхто не буде їхати, скільки з-за того, що біля вікна було видніше.

Захопилася читанням. Герой усе ніяк не наважувався освідчитися героїні. Вона від цього страждала, і зі своєї сторони намагалася непомітно йому допомогти.

І коли він нарешті освідчився і Джейн схвильовано читала, як героїня, пригорнувши руки до грудей, тихенько відповіла, щасливо посміхаючись: «Я згодна!» І Джейн удоволено відклала книгу убік і побачила, як по дорозі, яка розкисла від дощу, повільно котиться візок.

Він проминув їхній Імпічмент-парк і попрямував у бік маєтку сера Джона. У Джейн навіть відкрився ротик від щирого здивування і цікавості. Хто ж то їде у тому візку?

— Скарлетт! – гукнула вона сестру, — Дивися! – і вони удвох дивилися на маленький візок, що потихеньку котився в обійми сера Джона.

— Хто там може бути? – одночасно запиталися сестри, подивилися одна на одну і розсміялися.

Джейн вирішила не чекати наступного дня чи коли розпогодиться, наказала підвести коня, перевдягнулася і поскакала до сусіда. Він вже давно обіцяв їй дати почитати «Моллі Флендерс». Хоча її батько, сер Томас, і казав, що у пристойному товаристві панночки такі романи не читають. Але вже давно відомо, що заборонена грушка солодка!

Біля будинку сера Джона було пожвавлення. Слуги бігали у різні напрямки з піднесенням. Один з них кинувся до Джейн і прийняв її коня.

— Що у вас за веремія? – спитала вона у нього.

— Приїхав син давнього товариша сера Джона, — відповів той.

Та, мабуть, вже доповіли про її приїзд, бо на вході Джейн зіткнулася із сером Джоном. Він посміхався до неї. Обличчя у нього сяяло:

— Дуже добре, міс Джейн, що ви приїхали. Зараз я вас познайомлю із своїм давнім знайомим! – таємничо сказав він.

У світлиці знаходився молодий, стрункий джентльмен. Він підхопився з місця, йдучи назустріч Джейн.

— Знайомтеся, — сказав сер Джон, — міс Джейн… сер Кирило…

Незнайомець нахилився до Джейн і поцілував її руку.

— Дуже приємно! – сказав він. На неї з смаглявого обличчя дивилися великі блакитні очі. Розумні і проникливі.

«Який красень!» — подумала Джейн і зашарілася. Він же може прочитати по її обличчю про що вона подумала! Та сер Джон відвернув їхню увагу до себе.

— Я з його батьком років тридцять тому разом воював проти турків! – казав він, посміхаючись до Джейн.

— О, така сива давнина, — сказала Джейн, — мене ще і на світі не було!

— А мені було років п`ять і ми тоді знаходилися в Юкрейн, — посміхався до неї сер Кирило.

— Юкрейн? – перепитала Джейн, — де це?

Вона перший раз чула таку дивну назву.

— Юкрейн? – посерйознішала молода людина. – Це моя батьківщина. І знаходиться вона на берегах Чорного моря.

— О, це так далеко! – здивувалася Джейн, дивлячись на сера Кирила.

— Я тут по справах, — пояснив він, — і маючи нагоду, заїхав провідати сера Джона.

— І дуже добре зробив! – закивав головою старий джентльмен, — я вже не виїжджав звідси років десять!

Джейн дивувалася з сера Джона, такого веселого, балакучого, вона його не пам`ятала зовсім.

Час летів непомітно і Джейн потрібно було вже повертатися додому. Вона спіймала себе на думці, що їй не хочеться залишати їхнє товариство. Так було добре з ними! Джейн піднялася, щоб розкланятися, та сер Джон запропонував:

— Почекайте, міс Джейн, я дам команду вас відвезти на шарабані!

Та Джейн відмовилася:

— Ні, я сама…

Піднявся і сер Кирило:

— Я проведу міс Джейн…

На дворі якраз ущух дощ, і Джейн йшла поруч із сером Кирилом. Він тримав коня за вуздечку, їй подобалась увага з боку молодої людини.

На небі розійшлися хмари і з-за них випнувся місяць, освітлюючи розкислу землю.

— О, місяць! – вигукнув сер Кирило незрозумілою мовою.

— Що таке, місяць? – поцікавилась Джейн.

— Це на нашій мові значить мун, — пояснив Кирило.

— Місяць, — повторила Джейн, намагаючись запам`ятати незнайоме слово. – Мі-і-сяць!

— А оце бачите над обрієм зірочки, це по нашому вони називаються Волосожар, — показував сер Кирило, — А в Біблії сказано про них так:

«Той, хто Волосожара й Оріона створив,

хто смертну темноту зміняє на ранок,

а день затемняє на ніч,

хто прикликує воду морську

й виливає її на поверхню землі, —

Господь Ймення Йому!»

— Господь Ймення Йому! – повторив поруч молодий чоловік і Джейн завмерла від невідомих почуттів, які охопили її.

Вони вже підходили до Імпічмент-парку і було видно, як в деяких кімнатах горіли свічі. І Джейн із смутком попрощалася із новим знайомим.

— На добраніч, міс Джейн, — сказав наостанок сер Кирило.

— На добраніч… — відповіла йому дівчина.

Слуги підійшли і забрали у них коня, і вона ще почекала, дивлячись, як віддаляється його фігура у темряву. Ще якась хвилина і темрява поглинула його. Джейн зітхнула і ввійшла у будинок.

Сім`я вже зібралася вечеряти, і Джейн стала центром уваги. Вона докладно розповіла про те, що бачила і чула у сера Джона і про невідому молоду людину з дивної країни Юкрейн. Скарлетт жаліла, що не поїхала разом із сестрою, а мати дивилася з доброю усмішкою на свою розпашілу доньку і раділа і сумувала одночасно, раділа за донечку, яка непомітно стала така вже дорослою і сумувала, бо наближався той час, коли вона вилетить із батьківського гнізда назустріч самостійному життю.

Тільки сер Томас був заглиблений у свої думки і не переймався почутим. Він був фаталістом, що має бути те й відбудеться у свій час.

А Джейн приснився вночі дивний сон. Вони із сером Кирилом йдуть по якийсь дорозі, тримаючись за руки, а перед ними таємничо блищать зірки із Волосожара. І вона зітхала уві сні і притулялася до молодої людини, дивлячись на ці зірки, що чомусь весь час віддалялися від них.

Ранком вона довго лежала у ліжку, намагаючись розгадати побачене. Що ж воно може означати? Та починався новий день і Джейн вирішила після сніданку поїхати знову до сера Джона. Та мати відрадила:

— Послухай, Джейн, дівчині потрібно бути більш стриманішою. Не показувати своїх почуттів. Хай батько з`їздить до сера Джона і запросить їх до нас на обід.

— Ой, мамо, — тільки і сказала Джейн, вимушено погоджуючись із матір`ю.

Час раптово зупинився. Поки вони поснідали, потім батько перевдягався, йому заправляли візок, і він не поспішаючи поїхав, Джейн не находила собі місця, заховалася у свою кімнату, щоб її ніхто не бачив.

У сера Джона батько був неприродно довго, нарешті на дорозі з`явився візок, коні повільно пленталися по розгрузлому шляху, нарешті зупинилися перед будинком.

— Ну, що? – нетерпляче спитала батька Джейн.

— Запросив, — відповів той, — він погодився.

— А сер Кирило? – не витримала дочка.

— А його нема, — знизав плечима сер Томас.

— Як нема? – затремтіли губи у Джейн.

— Він вранці поїхав, — пояснив сер Томас, знизуючи плечима.

Джейн побігла у свою кімнату, зачинилася там, вона нікого не хотіла бачити. От тобі маєш! Живемо в такій глушині, що ніхто тут не може знаходитися. Настрій був зіпсований, хотілося плакати. Ледве дочекалась обіду.

Але сер Джон, на диво, вчасно приїхав на обід. Побачивши Джейн, він привітався з нею.

— Люба Джейн! Сер Кирило передавав тобі привіт і вибачився, що не зміг залишитися ще на один день. Він терміново виїхав по своїх справах. Обіцяв повернутися, – посміхався до дівчини старий джентльмен.

Виявилося, що сер Кирило дипломат, і на Континенті відстоює інтереси своєї поневоленої країни Юкрейн. Тому мотається по всій Європі з дипломатичними завданнями від свого уряду в екзилі. А за ним полюють московські агенти.

Побачивши острах на обличчі Джейн, сер Джон пояснив присутнім:

— Не хвилюйтеся, він досвідчений дипломат, знає десь біля двадцяти мов!

— Скільки? Скільки? – не повірила своїм вухам Джейн.

— Біля двадцяти, якщо не більше, — підтвердив сер Джон. – Так що піймати його не так просто.

Після обіду Джейн кинулася до батькового кабінету читати його газети. Що там відбувається на Континенті? Після цього обіду вона стала першим уважним читачем всіх свіжих газет, що привозили з Лондону.

Але сер Кирило зник, наче скрізь воду провалився. І в газетах теж не можна було розпізнати, де він саме зараз знаходиться. Газети повідомляли, що у Парижі збирається міжнародна асамблея по розгляду питань, пов`язаних із Туреччиною. Може і сер Кирило поїхав саме туди? А в наступному номері газети писалося про те, що у Варшаві готується зустріч царствених осіб, зацікавлених у налагодженню дострокового миру у цій частині Європи. І Джейн пильно вивчала ці скупі рядки повідомлення, можливо, там, у цій невідомій Варшаві, знаходиться серед інших дипломатів і сер Кирило? Хто знає. Відповіді Джейн не знаходила і тим ретельніше вивчала справи сучасної Європи.

А потім одного дня вона прочитала в газеті, що у Букурешті, десь на самому кінці Європи, стався замах на невідомих дипломатів. Є вбиті і поранені. І у Джейн опустилися руки. Невже це пов`язано із сером Кирилом? Та наступного дня газети мовчали, писали про якісь інші події, а про Букурешті ні слова. І Джейн звернулася до сера Джона.

— Сер! – сказала вона йому. – Треба щось робити. Не можна сидіти, склавши руки. Я впевнена, що там, у Букурешті, був сер Кирило, і йому потрібна наша допомога.

І під її впливом сер Джон послав своїх людей до Букурешті, розшукати сера Кирила. Та поїздка була невдалою, люди поїхали та повернулися, але сера Кирила не знайшли. Ні серед вбитих, ні серед поранених.

І Джейн примирилася з неминучим. Сер Кирило сюди більше не повернеться. Йому тут нема чого робити. Таких знайомих, як Джейн, у нього багато по всій Європі. Молодий, ставний, знає стільки мов. Що йому шукати отут, в оцьому здрібнілому Імпічмент-парку? Він, мабуть, вже і забув про нього.

І вона погодилася на пропозицію матері поїхати до Лондона разом із Скарлетт і нею, трохи розвіятися, бо вже засиділися отут у цій глушині. Треба на людей подивитися і себе показати. Хоча великого бажання тусуватися не було. Сер Кирило навряд чи тут з`явиться а увага з боку мужньої статі, понаїхало багато офіцерів Королівського полку, їй була нецікава.

Та заради Скарлетт ходила на ті розважальні заходи. А сестрі все було цікаво.

— Бачила, як на мене дивився отой офіцер? – жваво зверталася вона до Джейн, повертаючись додому з балу, — Я взнала у Мелані, що його звати Уейн Мак Клін. Думала, що він запросить мене на танець. А він не наважився. – І гримаса розчарування промайнула на обличчі сестри.

Коли вони під`їхали до будинку, в якому зупинилися у Лондоні, то побачили, що біля нього стоїть фаетон, порожній, а зверху завмер фурман, дрімав.

— Хто б це міг бути? – заіскрилися очі у Скарлетт від цікавості. У вітальні все прояснилося. Там їх чекав схвильований сер Кирило.

— Господи! – сказала Джейн. – Де ви були так довго?

— Я був в Імпічмент-парку, але там мені сказали, що ви у Лондоні, і я приїхав сюди. – відповів сер Кирило і замовк.

— Я знаю, що у вас в Юкрейн була війна, гетьман МазепА її програв і ви опинилися в екзилі… і що у вас є Запорозька Січ, — старанно вимовляла незнайомі слова Джейн, хотіла показати свої набуті знання.

— МазЕпа, — поправив її сер Кирило і випалив те, що було у нього на душі, — я приїхав просити у вашого батька вашої руки… — і замовк, дивлячись на Джейн.

Очі в неї сяяли, вона притиснула руки до грудей і мовчала. Тільки мати не розгубилася:

— Зараз спитаємо у сера Томаса!

Той якраз сидів у себе в кабінеті і читав «Два трактати про правління» Джона Локка і був незадоволений, що його відірвали від важливої справи.

А Джейн, Скарлетт та мати схвильовано завмерли під дверима, чекаючи рішення батька та чоловіка.

— Я,сер, — сказав він молодій людині, — стільки за цей час почув від Джейн новин про вашу Юкрейн, що не помилюся, якщо скажу, що вона зараз у Лондоні кращий спеціаліст по вашій країні.

Трохи помовчав, збираючись з думками, від чого сер Кирило завмер, не дихаючи, і додав:

— Я згодний!

І на закінчення нашої досить довгої розповіді, додам, що, якщо доля занесе вас колись до Лондона, то обов`язково відвідайте галерею Тейт. Коли зайдете у приміщення, то з лівої сторони на стіні побачите картину невідомого англійського художника ХУІІІ століття. На ній зображені двоє, він щойно вийшов із кабінету її батька, де отримав дозвіл на шлюб з його донькою. А вона стоїть, щаслива, і не зводить з нього своїх очей.

В цю хвилину вони удвох перед усім світом. Джейн і Кирило… Кирило і Джейн…

Їхні щасливі обличчя і серця промовляють до нас і сьогодні.

08.05.2012р.

Медаль «За боевые заслуги»

Якби ви несподівано зустрілися із Любов`ю Шевцовою, Уляною Громовою або Сергієм Тюленіним чи Олександром Матросовим, якби вони дожили до пенсії, щоб ви відчували б?

Мабуть, розгубилися б. Отак і я на зустрічі із ветеранами-визволителями, що звільняли наше місто Запоріжжя у 1943 році, саме на Покрову Пресвятої Богородиці, розгубився.

Коли я почав розуміти, хто переді мною, то навіть і слова якісь пропали. Дивився і мовчав. Маленька, сухорлява стара жінка. Ломейко Ніна Артемівна, 1921 року народження. У 1943 році у складі 183-го стрілецького полку 59-ї дивізії солдатом-стрільцем штурмувала німецькі позиції, звільняючи наше місто.

Я собі ніяк не міг уявити, як вона за командою командира, вибирається з окопу і біжить разом із товаришами на німецькі окопи.

— Так і було! – каже мені Ніна Артемівна. – А потім, коли нам не вдавалося вибити на Південному селищі німців з будинку, то наш командир наказав мені, як самій маленькій серед бійців, підібратися до будинку і закидати німецькі позиції гранатами, що я і зробила. Я була в партизанському загоні «За Родину!» і нам було наказано перейти лінію фронту і передати радянському командуванню цінні документи. І ми перейшли лінію фронту і все передали. А потім нас усіх прибулих відправили на передову, я серед наших партизанів була одна дівчина, могла залишитися в тилу, але не схотіла відставати від своїх товаришів, пішла з ними. Тепер залишилися в живих я і ще Микола Гречко.

За ці подвиги Ніна Артемівна отримала медаль «За боевые заслуги».

Після війни вийшла заміж за учасника бойових дій, пораненого на війні, Івана Микитовича Ломейка. На війні він втратив одне око, руку, а на іншій залишився мізинець і два пошкоджених пальця. В тілі у нього лікарі нарахували 29 осколків. Так і носив їх усе життя.

А сама Ніна Артемівна після війни працювала акушеркою. Останнє місце роботи (з 1956 року і по 1995 рік) пологовий будинок №4 на Правому березі.

В 1988 році начальство вирішило її звільнити і тільки тоді вони взнали, що Ніна Артемівна учасник бойових дій. А в 1995 році вперше в її житті Ніна Артемівна добилася у листопаді місяці путівки у Кирилівку в санаторій на Азовське море. Та головний лікар не пустив, мовляв, кінець року і треба готувати звіт, без вас не зможемо.

І тільки тоді, перший раз у своєму житті, Ніна Артемівна збунтувалася. Вона написала заяву на звільнення і пішла з роботи. До неї підсилали людей, вмовляли сина Олександра, але Ніна Артемівна всім їм відповіла: «Ні!»

Так, як колись у дівочі роки закидала німців гранатами.

17.10.2014р.

Льоля

Присвячується Тетяні Миколаївні Микитенко, яка допомогла написати це оповідання.

Дріт колючий. Надсекретна зона.

Вправо – вліво крок – і куля в лоб.

Знищено ікони і закони.

Ешелон іде за ешелоном,

І життя – мов коні у галоп…

Анатолій Ройченко

Він не повірив власним очам, коли побачив її на шостому селищі на базарі. Біля ніг у неї лежав пожовклий газетний лист, на якому завмерли білі, ще довоєнні, жіночі черевики на високих підборах.

— Ти? Жива! – радість лилась з його очей.

Вона сторожко озирнулась на всі боки і обережно відповіла:

— Так, як бачиш…

— Скільки коштує? – якась жінка у довгому фіалковому пальті, нахилилась і підняла з землі черевики.

— Сто рублів, — відповіла та, відвертаючись, щоб не збити покупця. Жінка довго м`яла їх у своїх руках, зітхнула і поставила черевики на місце.

— Послухайте, жіночко, — впрягся і він у торги, — їм зносу немає. А на вашій нозі сидять, як вилиті.

Жінка із цікавістю озирнулася на молоду людину, високий, ставний, у перешитій шинелі. Зітхнула:

— Та у мене усього вісімдесят…

— Давайте, де наша не пропадала! – посміхнувся до неї він і киваючи своїй знайомій, мовляв, помовч, усе йде гаразд.

Коли жінка, віддавши гроші і забравши туфлі, загортала їх у пожовклий газетний лист, який вона підняла із землі, майнув там на хвильку портрет вождя. Він посміхався до присутніх, розкурюючи свою знамениту люльку. Та за хвильку зник разом із жінкою у базарному натовпі.

— Я б і без тебе продала, — сказала невдоволено вона, — цілих двадцять карбованців втратила.

— Нічого, я тобі віддам, я вчора отримав на заводі получку, — посміхнувся він.

— Не треба мені твоїх грошей. – відповіла вона. Помовчала, тоді сказала:

— Ну, я піду? – і серйозно глянула йому в очі. Не хотіла переступати якусь важливу для неї межу.

Але від нього відчепитися було не так просто.

В орієнтуванні серед вкраденого були зазначені оці білі черевики на високих підборах. Але хто міг подумати, що зустріне саме її, свою бувшу фронтову любов?

— Ти тоді куди зникла? – спитав він, відтягуючи хвилину розставання.

Вона глипнула на нього і відвернулася.

— Яке тепер це має значення? – стиха промовила вона.

З базарної веремії витнувся якийсь тип у офіцерський шинелі, погони відпороті, все намагався зайти йому за спину.

— Я тебе шукав, а ти десь зникла, — він перехопив погляд, яким обмінялися тип із нею.

— Я зустріла земляків, їхали додому, — тип тримав праву руку у кишені.

— Як же ти могла поїхати, не порозмовлявши зі мною! – він куточком ока стежив за тим невідступним типом, що в нього на думці?

— А що ти міг мені сказати, я ж залишилась калікою? – розпач на мить з`явився в її очах, коли вона зиркнула на нього і відвернулася. Тип, почувши ці її слова, відступив на крок назад і знову розтанув у базарній веремії.

— Мені треба йти, — знову сказала вона, ховаючи ліву руку за спиною.

Йому стало шкода її:

— Я тебе проведу.

— Як хочеш, — знизала вона плечима.

Пішли в сторону заводів, від них йшов сморід, але йому було не до цього. Як її попередити? Він озирнувся непомітно, за ними нічого підозрілого не було. Добре, що його ніхто з відділку не бачив.

Минули одну вулицю, іншу, звернули на якусь зовсім сільську вуличку, ні тротуарів, ні дороги, тільки з обох сторін невеличкі саморобні хатки. Тут жив звичайний люд, що працював на отих смердючих заводах.

Зупинились біля однієї з осель. Криве вікно низенької хатки підсліпувато дивилося на людей, що застигли навпроти. Йому йти не хотілося, він просто не міг отак піти.

— Слухай! – він обережно доторкнувся до її плеча, — мені треба сказати тобі щось важливе.

Вона здивовано дивилася на нього:

— Ну, той кажи!

— Ні, у хаті, — він настійливо мотнув головою.

Вона засміялася:

— Можеш не силкуватися, нічого не вийде.

Двері відчинила якась стара баба. Вона підозріло щулилась підсліпуватими очима на незнайому молоду людину, потім сказала:

— Приходив Йоська і забрав клумаки.

— Ну, і грець з ним, — відповіла молодиця і провела його у маленьку, тісну кімнатку.

Під стіною стояло ліжко, прибране витертою солдатською ковдрою. Біля вікна якийсь столик з перекошеними ніжками. А біля дверей зіщулилась стара-престара шафа.

Вона перехопила його погляд:

— Так і живу! – і скривилась.

Потім відкрила рипучі двері шафи, там на єдиному вішаку висіла її гімнастерка з лейтенантськими погонами, а на грудях повний іконостас з орденів і медалей.

— Бач, ніхто на роботу не взяв, кажуть, каліка, і все… — вона відвернулася від нього, не хотіла, щоб він побачив її сльози. Щось підкотилося у нього і стало в горлі.

— Ти… той…, — кашлянув недоречно, — не… той… ми все зробимо… але тобі треба звідси тікати. Вже міліція вийшла на Йоську, а через нього вийдуть і на тебе… — випалив він.

Вона закам`яніла, дивлячись на нього і притуливши руки до грудей. Він не міг відвести від них очей, на лівій руці не було п`ясті. З очей у неї бігли сльози:

— Все не так… все не так… за що я горіла у танку… нікому не потрібна… таке собаче життя… навіть на роботу не беруть… — вихлюпнула вона всі свої болі на нього.

Та він не знітився, витяг з шафи чемодан, що лежав на самому споді і вперше за зустріч звернувся до неї на ім`я:

— Льоля! Чим швидше ми звідси підемо, тим краще!

— Що, здаси мене міліції? – криво посміхнулася вона.

— Якби я тебе хотів здати, то вже здав би на тому тижні! – розсердився він. – Хутчіше збирайся! І одягни гімнастерку, а я відвернуся.

Через хвилин п`ять вже можна було вирушати.

Вона подивилася на нього і посміхнулася:

— Ти, бач, пам`ятаєш моє ім`я!

— Я все пам`ятаю, нічого не забув, — голос у нього пом`якшав.

— А як ти знайшов мене? – ще спитала вона.

Він ледве не бовкнув, що хтось сказав йому, мовляв на базарі торгує якась молода жінка без п`ясті.

Він ще спитав тоді:

— На якій руці?

— На лівій.

І в нього тьохнуло серце, як оце зараз, коли вона притулила руки до своїх грудей.

10.12.2010р.

Надщерблене життя.

А за тебя дадут ответ

Необольстимые потомки.

Василий Жуковский

Вступ.

И прошлое воскресло предо мною.

Василий Жуковский

Пропонуємо увазі читача новий випуск в серії видань «Запорозький родовід». Тут розповімо про представників старовинного українського козацького роду Савичів, які відомі ще з часів Хмельниччини.

Ще в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року» наводиться полковник Семен Савич, який очолював канівський полк. До найбільш відомих представників цієї фамілії належить і Микола Савич(1808 – 1892), член Кирило-Мефодіївського товариства.

У Євгена Олександровича Рейцена, про родовід якого буде йти мова у цій книзі,пра дід по лінії бабусі, матері батька якраз і є Савич Арсеній Павлович( помер в 1923-1924рр в Орші Вітебської області,Білорусь), залізничник, управляючий маєтком адмірала Нахімова.

З іншого боку, у Євгена Олександровича є ще одна родовідна гілка, яка веде до відомих людей в історії Росії, і не тільки Росії, це в першу чергу поет Василь Жуковський, який допоміг Тарасу Шевченку вибратися з кріпацтва і фамілія фон Рейтерн, представники яких зробили вагомий внесок у розвиток мистецтва Німеччини та Росії.

Це перша спроба узагальнити те, що відомо і класифікувати їх. Бо, безумовно, дослідження в цьому напрямку ще попереду. А зараз читайте те, що нам вдалося віднайти, вивчаючи епоху і славний рід в ній.

Меня, мой друг, не позабудь…

Василий Жуковский

Десь біля нас великий материк невідомого та таємничого. І як не дивно, в самому несподіваному місці. В нашому родоводі. Французький вчений Ш.Н.Мартен підрахував, що в десятому коліні у кожного із нас нараховується 1024 предка. А у двадцятому коліні прямих предків вже 1млн 50 тисяч 176 чоловік. І якщо у цій великій вервечці людей випаде хоч одна постать, то на цій землі ніколи не було б нас. Ось що таке наш родовід і що таке наші предки, які і сьогодні впливають на нас своїми генами, звичками, уподобаннями, вміннями, своїми вадами і недоліками.

Ми навіть не здогадуємося про це. Для багатьох із нас вже третє коліно уособлюється в абстрактне поняття – дідусь чи бабуся, без імені, — і все. Не кажучи вже про четвертє чи п`яте коліно. Ось така, на жаль, наша швидкоплинна пам`ять!

Та є виключення з цього ряду, можливо, не так багато, як хотілося б, але вони є. Треба тільки зробити поправку на те, що в радянські часи владою багато робилося для того, щоб люди забули свій родовід і своє минуле.

На миг нам жизнь бессмертны дали…

Василий Жуковский

Сьогодні піде розповідь про славний родовід видатної людини України Євгена Олександровича Рейцена, професора кафедри міського будівництва Київського національного університету будівництва і архітектури, голови комісії з шахової композиції федерації шахів України, гросмейстера з шахової композиції, двічі віце-чемпіона світу (2001р. та 2004р.) з шахової композиції.

Та відновлювати свій родовід Євгену Олександровичу прийшлося все своє життя, бо багато сторінок родоводу загубилося під впливом доби і злих людей. І треба було час, щоб їх відновити, та й відновилося не все…

Любовь на камне сем их память сохранила…

Василий Жуковский

Батько Євгена Олександровича, Олександр Олександрович (1908 – 1937), народився в сім`ї штабс-капітана Олександра Рейцена, який під час першої світової війни пропав десь на фронті без вісті. А прадід Євгена Олександровича, Броніслав Рейцен, був військовим хірургом і особистим дворянином. Зрозуміло, що про всі ці відомості у радянські часи треба було мовчати а Євген Олександрович про них взнав тільки набагато пізніше, коли вже був дорослим. Батько, Олександр Олександрович, закінчив у 1934 році Ленінградське артилерійське училище і був направлений у Київський військовий округ для проходження подальшої служби. Його призначили начальником бойового постачання в 15 артилерійський полк. 16.04.1934 він одружується з Тетяною Кіндратівною Пантелеймоновою.

Якщо шлюби укладають на небесах, то це якраз той випадок. Вони тонко відчували один одного, для нього увесь Всесвіт був сконцентрований в ній, його любій дружині, для неї – в ньому, коханому чоловікові.

І що вражає, — вони народилися в один день і пішли з цього світу теж у один день, але в різні роки.

Євген Олександрович згадує, що коли він почав дізнаватися про долю батька і прийшла одна з перших довідок, в якій було вказано, що батько загинув 22 листопада 1937 року, то мати сказала йому:

— Ні, Саша помер 21-го…

А тепер з`ясувалося, що батько дійсно загинув 21 листопада. Серце коханої людини не помилилось. Мабуть, відчувала щось таке, що не дано іншим.

Через рік народився син, Євген, і здавалося б, ніщо не могло зашкодити їхньому щастю. В нормальній державі так і мусило бути. Але не в Радянському Союзі, бо надворі був 1937 рік.

Десь у вересні, коли полк знаходився в таборах під селом Ігнатпіль Овруцького району Житомирської області, батька викликали в Київ, про це Євген Олександрович дізнався після 1958 року, а мати залишилася з дитиною у селі в якійсь хаті.

Незабаром приїхала «емка», звідти вийшов батько в гімнастерці без портупеї, з ним були двоє супровідників, всі разом попрямували до хати. Коли заходили у приміщення, хтось необережно шарпонув двері і дитина, яка спала в колисці, прокинулася і заплакала.

— Успокой своего байстрюка! – загорланив один із конвоїрів, бач, яка тонка душа у цього Харона!

В хаті все поперевертали, порозпорювали подушки. На запитання:

— Що ви шукаєте?

Відповіли недбало:

— Німецьку літературу!

Запам`ятаймо це!

Батько сидів мовчки на ослінчику, тільки сказав матері:

— Таня, я не винний, там розберуться!

Більше мати його не бачила.

В 1963(чи 1964-м) році, після того, як повернулася з Івдель – табору, найстрашнішого табору в системі ГУЛАГу, де відбула десять років як «ЧСИР», тобто «член семьи изменника родины»,вона випадково зустріла десь на вулиці Києва свого бувшого слідчого і той сказав, що доноси написали на її чоловіка товариші по службі.

Але не треба цьому фактові придавати велике значення. Бо головне в іншому. В державі була створена така система, коли звичайному доносу давали широку зелену вулицю. І під моторошну парасольку доносу міг потрапити кожний громадянин. Коли в 80-х роках минулого століття з легкої руки Горбачова, перестали розглядати анонімки, куди вони тільки поділися!

Прохожий, помолись над этою могилой.

Василий Жуковский

Ми вже нагадували допитливому читачеві, щоб він звернув увагу, що шукали цербери у сільській хаті. Німецьку літературу. Чого саме її? А коли в 1958 році батько був реабілітований і Євген Рейцен пішов у військкомат, щоб отримати грошову компенсацію, то там його попередили, що конфісковані батькові речі не повертають. А що саме? Іменний годинник від Якіра та шаблю від Ворошилова чи Шапошнікова.

Ось ми з вами і вийшли на відповідь, що саме трапилося з батьком Євгена Олександровича. Він служив у Київському військовому окрузі, який очолював Якір. Саме у травні 1937 року почалася трагедія, яка торкнулася багатьох людей. З 14 травня почалися арешти серед найвищих керівників Червоної Армії.

14 травня був арештований начальник військової академії ім..М.В.Фрунзе, командарм 2-го рангу Август Корк, 15 травня – заступник командуючого військами Московського військового округу, комкор Борис Фельдман, 22 травня – командуючий військами Приволзького військового округу, Маршал Радянського Союзу Михайло Тухачевський, 22 травня – голова ЦР Осоавіахіма СРСР, комкор Роберт Ейдеман, 28 травня – командуючий військами Ленінградського військового округу, командарм 1-го рангу Іона Якір(до речі, з 1925 по 1937 рік він був командуючим Київського військового округу, а призначений в Ленінград тільки 10 травня, тобто, майже перед арештом, спеціально, щоб він не був на чолі округу, коли прийдуть за ним), 29 травня – командуючий військами Середньоазіатського військового округу, командарм 1-го рангу Ієронім Уборевич (з ним таж сама історія, що і з Якіром, призначений у Середню Азію 20 травня, за тиждень до арешту, а до цього був з 1931 по 1937 рік командуючим військами Білоруського військового округу).

Їх усіх звинуватили, що вони є керівниками «військово-фашистської змови» в Червоній армії і шпигували на користь Німеччини( ось чому шукали в сільській хаті німецьку літературу!). 11 червня відбувся закритий суд над ними,який виніс одностайний вирок – розстріляти. А 12 червня, на другий день, вирок був виконаний…

І покотилася хвиля репресій з владної гори униз. Про те, що відбувалося в армії, вже написано багато досліджень, будуть писати і надалі. Але ми зупинимося на найбільш красномовних фактах.

На лютий 1936 року при наркомі оборони СРСР була військова рада у кількості 85 членів. З них були репресовані 76 чоловік а розстріляно 68. Відомо, що на 1937 рік з п`яти маршалів було репресовано три, з двох армійських комісарів 1-го рангу було репресовано обидва, з 4 командармів 1-го рангу репресовано двоє, з 12 командармів 2-го рангу репресовані всі, з двох флагманів флоту 1-го рангу репресовано обидва, з 6 флагманів флоту 2-го рангу репресовано усіх, з 15 армійських комісарів 2-го рангу – усіх, з 67 комкорів репресовано 60, з 28 корпусних комісарів – 25, з 199 комдивів було репресовано 136, з 397 комбригів було репресовано 221, з 36 бригадних комісарів репресовано 34.

Це дані комкора Тодорського, який теж входив у склад військової ради при наркомі оборони СРСР, майже всіх членів ради знав особисто, теж був репресований але вижив. І його дані досі ніхто не спростував.

Відомий дослідник терору Роберт Конквест у своїй книзі «Великий терор» пише: «Те ж саме творилося і на периферії. В Київському військовому окрузі біля цього часу було заарештовано 600 – 700 командирів із «Якірового кубла». Якщо мати на увазі, що в самому штабі округу служило 100 – 120 офіцерів, то можна уявити собі, скільки офіцерів забрали з частин. Серед них був і Олександр Олександрович Рейцен. Невинуватий, як і його товариші по службі.

Генерал армії Горбатов згадує: «Незабаром у Київський військовий округ прибуло нове керівництво. Член військової ради Ю.Щаденко з перших своїх кроків почав підозріло відноситися до працівників штабу. Придивлявся, навіть не приховуючи цього, до людей, а незабаром розвернув активну діяльність по компрометації командного і політичного складу, яка супроводжувалася масовими арештами кадрів.»

Ось під цю смертоносну карусель і потрапив батько Євгена Олександровича. Той же слідчий розказав дружині Олександра Рейцена у 1962 році, що Олександр Олександрович був розстріляний у Лук`янівській тюрмі.

І досі десь лежить в архівах СБУ папірець, де вказано, де саме похований батько Євгена Олександровича, чекає свого часу.

Верь тому, что сердце скажет…

Василий Жуковский

Мати Олександра Олександровича ні на мить не вірила у вину свого сина, писала у всі інстанції, та безрезультатно, бо вирішувати, бути чи не бути терору, могла тільки одна людина, та, що у сивій військовій шинелі чаклувала над мапою Радянського Союзу у Кремлі.

В 1938 році мати Євгена Олександровича, Тетяну Кіндратівну, арештували, як «члена семьи изменника родины», і відправили в Івдель-табір. Повернулася вона додому у Київ тільки в 1962 році. Маленький Євген залишився у бабусі. Так і ріс, не знаючи нічого про батька, йому казали, що загинув на війні, і не знаючи, чому немає поруч матері, казали, що працює на Уралі…

У Тараса Шевченка є гарний вірш про сирітку, один з найкращих в його творчості.

* * *

На великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

«Мені мати куповала».

«Мені батько справив».

«А мені хрещена мати

Лиштву вишивала».

«А я в попа обідала», —

Сирітка сказала.

Мабуть, про таких дітей, як Женя Рейцен, написав наш поет, який відчував своєю душею біль кожної людини.

Отжившее нам снова оживало…

Василий Жуковский

Тільки після 1958 року Євген Рейцен почав відновлювати свій родовід, збирати інформацію про своїх батьків, продираючись крізь білі плями невідомого, напівзабутого, недомовленого. Родичі та люди, які могли щось розповісти, мовчали, боялися, а тепер їх майже немає, ніхто вже не розповість якусь живу деталь з життя батька чи матері, дідуся чи бабусі, ось так, на жаль, у всіх нас це відбувається…

Загибель Олександра Олександровича, це незагойна рана на все життя для матері, дружини, сина…

А що був для держави та народу цей злочин? На це питання ми можемо відповісти, бо багато матеріалів розсекретили цю таємницю.

У довідці-докладі начальника Управління по командному складу Червоної Армії наркомата оборони СРСР Юхима Щаденка від 20 березня 1940 року наводяться такі дані: «…за 1937-1938 роки в зв`язку з очищенням армії було заарештовано, виключено з партії і, таким чином, вибуло з РКЧА 35000, у тому числі 5000 політскладу, то становище… ще більше загострилось.» І далі в цій же довідці-докладі: «Загалом до 1938 року Червона Армія, в розумінні забезпечення підготовленими кадрами, опинилася в надзвичайно тяжкому стані; не вистачало по кадрам в армії 93000…»

І все це відбувалося напередодні війни з Фінляндією а потім і з Німеччиною. Наслідки для всієї країни і народу відомі.

Ее уж нет, сей жизни столь прекрасной…

Василий Жуковский

Була ще одна причина, яка утаємничувала та ускладнювала пошуки в царині родоводу. Бабуся Євгена Олександровича, Олена Арсеніївна, розповідала онукові, що її мати, Жанетта Карлівна, казала, що вони були з відомим російським поетом Василем Жуковським родичами.

Сама Жанетта Карлівна була одружена з Арсенієм Павловичем Савичем, управителем маєтку адмірала Нахімова. Савич відоме в Україні прізвище, яке належить до старовинного роду української козацької старшини, яка з початку ХУІІІ століття поступово перетворювалась в українське дворянство.

В книзі В.Лукомського і В.Модзалевського «Малоросійський гербовник» наводиться герб, даємо мовою оригіналу: «В щите, имеющем голубое поле, изображен серебряный крест и под ним золотая луна рогами вверх, а внизу онаго положены крестообразно серебряная сабля и стрела остроконечием вниз. Щит увенчан дворянскими шлемом и короною, на поверхности которой видна в латах рука с саблею. Намет на щите голубой, подложенный серебром.»

На гербовій печатці Семена Савича, яка збереглася, навколо щита літери: «С.С.П.В.Е.Ц.П.В.Z.Е.», тобто: « Семен Савич, писарь войска его царскаго пресветлаго величества Запорожскаго енеральный».

Савичі належали до найвідоміших в Україні родів – Антоновичів, Апостолів, Базилевських, Безбородків, Бобровських, Богаєвських, Богдановичів, Богунів, Бонч-Бруєвичів, Брешко-Брешковських, Брюховецьких, Бутовичів, Білозерських, Галаганів, Гамаліїв, Горленків, Гудовичів, Гулаків, Немировичів-Данченків, Дараганів, Довгалевських, Домонтовичів, Дорошенків, Дуніних-Борковських, Дідевичів, Жуковських, Завадських, Зарудних, Капністів, Кочубеїв, Лизогубів, Мазеп, Максимовичів, Малахових, Малишевських, Милорадовичів, Оболонських, Розумовських, Родзянків, Сологубів, Скоропадських, Скорупп, Сулим, Уманців, Ханенків, Яценків…

В уяві виникає життя, яке щезло назавжди, але залишилося десь у серці чи душі і промовляє звідти до нас…

Великий батьківський дім, алеї, які ведуть від нього углиб старовинного саду, десь у гущі загубилася альтанка, в якій ваша прабабуся читала книги чи розмовляла зі своїми друзями і знайомими. Ви так і бачите її розпашіле від цікавої розмови красиве личко, вона тримає у руці віяло і щасливо каже своєму супутникові:

— Allez toujours!

Було що ховати від Швондерів і Нагульнових та інших представників радянської влади!

Себя мы можем пережить:

Любя добро и мудрость страстно…

Василий Жуковский

Біографія російського поета Василя Андрійовича Жуковського, автора слів до гімну «Боже, царя храни!», теж готує нам несподіванки. В українській літературі про Жуковського наголос робиться на історії з викупом Тараса Шевченка з кріпацтва. І це закономірно. Долучитися до справи звільнення від кріпацтва нашого генія, це назавжди вписати своє ім`я в українську історію.

Але в біографії Жуковського були ще цікаві моменти. Наприклад, після повернення з Європи у 1822 році, де він познайомився з Гете, Жуковський звільнив усіх своїх власних кріпаків, а їх у нього було четверо. В 1852 році, коли Жуковський помре в Баден-Бадені, то один з цих чотирьох перевезе його тіло з Баден-Бадена за власний кошт і поховає поета у Петербурзі на кладовищі Олександро-Невської лаври.

Василь Андрійович був доброю і чуйною людиною, завжди допомагав усім, хто б до нього не звернувся. А вплив він мав досить сильний, бо з 1817 року по 1840 рік був наставником і вихователем у царський сім`ї і міг звертатися до перших осіб держави.

В 1841 році він одружується з Єлизаветою фон Рейтерн(1820 – 1856), дочкою придворного художника Гергардта-Вільгельма фон Рейтерна(1794 – !865). Під час Вітчизняної війни 1812 року в битві під Лейпцігом він втратив праву руку і згодом навчився малювати лівою. Його картини зберігаються в Німеччині а в Росії до революції знаходилися в музеях Санкт-Петербургу і в приватних колекціях.

Где вы, мои друзья, вы, спутники мои?

Василий Жуковский

Через свою дружину,Єлизавету, Жуковський породичався з відомим дворянським родом фон Рейтерн, який бере свій початок з німецького міста Любек. Спочатку Йоган фон Рейтерн(von Reutern), який перший з Рейтернів переїхав до Ріги, працював там ратсгером. А далі в нього пішли так добре справи, що його рід був внесений в дворянські матрикули Ліфляндської та Естляндської губерній і в родовідну книгу Саратовської губернії.

З найбільш відомих представників фамілії, крім художника, були Олександр Рейтерн(1824-1879), генерал-ад'ютант і представник імператора Олександра ІІ при імператорі німецькому Вільгельмі І. Його брат Євграф (1836-?) герольдмейстер, сенатор, поціновувач мистецтва. Найбільш відомий з Рейтернів це, безумовно, Михайло Христофорович(1820-1890), з 1862 по 1878 роки міністр фінансів у Олександра ІІ. Він робив фінансову підтримку усім реформам Олександра ІІ. Особливе досягнення Михайла Христофоровича що його зусиллями проведена у 1862 році фінансова реформа, що зосередила управління грошовим господарством у руках міністерства фінансів.

10.

Мой век был тихий день…

Василий Жуковский

Цього було досить, щоб поплічники Дзержинського зацікавилися б родичами Жуковського. Але це ще не все. У Василя Андрійовича Жуковського було двоє дітей: дочка Олександра(1842-1899) та син Павло(1844/45 – 1912), шталмейстер, художник-аматор. Автор пам`ятника імператору Олександру І, який знаходився в Кремлі. Чи він там зараз, є великі сумніви.

А ось дочка Василя Жуковського, Олександра, вийшла заміж за великого князя Олексія Олександровича(1850-1908), четвертого сина Олександра ІІ, і їхній син Олексій Олексійович(1871-1932) є перший граф Бельовський – Жуковський, розстріляний більшовиками на Кавказі. Не затремтіла у них рука вбити онука Жуковського!

У цього графа Олексія був син Сергій(1903 – 1956) і три доньки Єлизавета(1896-1975), Олександра(1899-?) та Марія(1901-1996). Теж вони граф і графині, мабуть, у свій час встигли виїхати за межі Радянської Росії тому і залишилися живими. А ми знаємо, як Ленін та Свердлов розправилися з представниками імператорської фамілії, не пожаліли навіть дітей.

11.

Бессмертные в славе чудесной себя открывают.

Василий Жуковский

В поколінному розпису Романових є, таким чином, онуки і правнуки Василя Андрійовича Жуковського. А чому саме вони стали графами Бельовськими? Тому що, Василь Жуковський народився в селі Мишенському Бельовського повіту Тульської губернії. А саме Мишенське знаходиться неподалік Бельова. Тому і дали його онуку Олексію Олексійовичу такий високий титул – граф Бельовський-Жуковський. Цікаво знати, що Бельов вперше згадується в літопису під роком 1147, як і Москва. В ХІІІ столітті підпадає під владу Великого князівства Литовського, а позаяк в середньовіччя так називали Білорусь, то це були землі Білорусі, ось як буває в історії! Як кажуть, хто б міг подумати!

Для України це містечко теж близьке, бо з 1558 року по 1561 рік володарем міста був славний наш гетьман Дмитро Вишневецький.

У 1869 році народилася в Бельові відома поетеса Зінаїда Гіппіус, яка до кінця свого життя (1945р. у Парижу) так і не визнала більшовиків. Неподалік від Бельова у селі Даргомижці народився відомий композитор Олександр Даргомижський(1813-1869), автор опер «Русалка» та «Кам`яний гість».

12.

Прелесть жизни твоей…

Василий Жуковский

Тепер зрозуміло, чому в біографіях та книгах, які видавалися в радянські часи, про дітей Василя Андрійовича майже не писали, як і подробиці про його дружину Єлизавету фон Рейтерн. Бо боялися наштовхнутися на якусь заборонену тему а тут їх безліч. Навіть в біографії Жуковського, яку написав Борис Зайцев, який, як і Зінаїда Гіппіус, жив за кордоном, у Парижі, міг писати, не оглядаючись на цензуру, немає згадок про дітей Жуковського. Мабуть, розуміючи, що відбувається на його батьківщині, він не хотів підставляти людей, які залишилися під владою совдепії.

13.

Нет путей к сим берегам.

Василий Жуковский

Тепер зрозуміло, чого так багато білих плям у родоводі Євгена Олександровича, бо кожна біла пляма була справжньою міною, на якій міг підірватися він і його близькі. Уявляєте собі, щоб було, якби якийсь недоброзичливець чи ворог сказав, що Євген Олександрович належить до імператорського дому Романових?

У книзі Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» розповідається про якусь просту людину, яка називала себе сином імператора Миколи ІІ Олексієм, і було видно, що це відвертий самозванець. Олександр Солженіцин пише, що той так ніколи з тюрми і не вийшов.

Бабуся Євгена Олександровича, Олена Арсеніївна, після війни переїхала на постійне мешкання з Москви до Львова. Там і померла у 1969 році.

Через тривалий час Євген Олександрович був у відрядженні у Львові. У вільний час вирішив прогулятися вулицями старовинного міста. І десь у центрі зайшов у якусь крамницю, чому саме туди, вже не пам`ятає. В приміщенні, десь збоку, біля стінки якась літня жінка продавала книжки. Як справжній книголюб, Євген Олександрович підійшов до неї, подивитися, що там є.

Серед книжок він побачив грубезний дореволюційний том творів Василя Жуковського.

— Дайте подивитися, — сказав він жінці.

— Ця книга дорого коштує, — відповіла жінка.

— Яка різниця, — наполягав Євген Олександрович.

Він узяв книгу в руки, почав її гортати і побачив на сторінках книги позначки бабусі, зроблені олівцем.

Стояв, вражений несподіванкою і тим, що до нього озивається бабуся і що книга промовляє до його серця. Найдорожча книга в його житті…

14.

И светит мне твоя звезда!

Василий Жуковский

…сделать все, что могу, для других.

Василий Жуковский

Анна Петрівна Зонтаг, племінниця В.А.Жуковського, в листі до П.А. В’яземського у 1854 році згадує: «У дідуся жив тоді один бідний київський дворянин – Андрій Григорович Жуковський; він допомагав дідусеві у господарстві; для бабусиних швачок та мережниць малював узори, а матусі моїй акомпанував на скрипці… Жуковський був гарний музикант; але найбільше усього він був гарною людиною, якого всі в домівці любили… Дитину охрестили, назвали Василем, по хрещеному батькові – Андрійовичем, і, по усиновленні, прізвище йому було дане – Жуковський.»

Ось так несподівано з самого початку свого життя Василь Андрійович Жуковський був пов`язаний із Україною. Звідси бере початок його доброта, співпереживання за ближнього, меланхолійність, і тонка лірична вдача, яка так добре проявила себе у віршах, бо Жуковський перший поет в російській поезії, який так тонко і точно відобразив природу.

Ось декілька прикладів з його творчості:

* * *

Чуть слышно над ручьем колышется тростник…

* * *

И темный лес, склоненный над ручьем…

* * *

…ранней ласточки на кровле щебетанье…

* * *

Шумящие стада толпятся над рекой…

* * *

Как солнца за горой пленительный закат…

Так до Жуковського в російській літературі ніхто не писав!

Хто б до нього не звернувся, він обов`язково поспішав на допомогу. І робив все, від нього залежне, щоб допомогти.

Приємно, що Жуковський побував в нашому Запорізькому краї. В 1837 році, восени, він знаходився у багаточисельному почті, що супроводжував майбутнього імператора, який їздив по Росії, знайомлячись із своїми володіннями.

До речі, за вісім місяців подорожі цесаревичу та його сановникам було подано 16 тисяч скарг. Відносно Жуковського, можна з певністю сказати, що всі скарги, які потрапили до його рук, були доведені до імператора Миколи І.

Збереглися малюнки, які зробив Жуковський на Кічкасі (тепер це місто Запоріжжя) під час подорожі та записи в його щоденнику, де він занотовує, що переночував у Оріхові. Дослівно, це так: « Из Екатеринославля в Орехов. Колония Нейгаус. Переезд через Днепр у Хортиц. Орехов бедный городок с одною деревянною церковью. Исправник Власов. Предводитель Антонович. Записка о духоборцах. Ночевал в домике городничего». Бачив нашу Хортицю і, мабуть, щось ворухнулося у серці від краси, яка була навколо. А нам залишилося на згадку про перебування цієї надзвичайної людини у нашому місті – його малюнки на Кічкаській переправі – селяни у довгополому одязі на дерев`яному причалі та зграйка дітлахів, які видерлися на прибережний валун, щоб все добре бачити.

15.

Нам лиш чудо путь укажет

В сей волшебный край чудес.

Василий Жуковский

В радянські часи родоводи людей не вивчалися. Влада хотіла, щоб люди забули своє минуле, а люди боялися свого минулого, воліли не згадувати його і не переобтяжувати своїх дітей та онуків небезпечними знаннями.

Але час, слава Господу, минає і ми можемо доторкнутися до наших коренів, до нашого минулого, до того, звідки ми вийшли, що сформувало нас і пустило по світу йти і робити добрі справи.

Тому я і написав ці рядки, щоб зберегти пам`ять про Олександра Олександровича Рейцена та його дружину Тетяну Кіндратівну, яких обпалив Молох більшовизму, про тих, хто був до них і про тих, хто є і буде після них, бо не може перерватися родовід, як не може перестати текти вода у синє море, як завжди піднімається сонце над обрієм, як одвічно накочується хвиля на берег, як щасливо сміється дитина на руках матері…

На німецькій мові дієслово «р е й ц е н» означає з а л у ч и т и, п р и в е р н у т и, п р и х и л и т и. Ось ми і залучаємо читача до цих рядків, щоб привернути їхню увагу до них і прихилити їхні душі і серця до гарних людей Олександра і Тетяни Рейцен, бо той, хто заподіяв їм зло за життя прокляті на вічні часи.

23.09.2009р. – 27.09.2009р.

Література.

1.В.А.Жуковский, Сочинения, Вступ. статья Г.Н.Поспелова, Москва, ГИХЛ, 1954г.

2.В.А.Жуковский, Избранные сочинения, Вступительная статья, составление и примечания И. Семенко, Москва, Художественная литература, 1982г.

3.В.А.Жуковский, Избранное, Сост., вступ. ст. и прим. И.М. Семенко, Ил. А.В. Озеревской, М, Правда, 1986г. 560с., ил.

4.В.В.Афанасьев, Жуковский, 2-е изд., М, Молодая гвардия, 1987г.,399с., ил., — Жизнь замечательных людей, Сер. биогр., Вып.10(665).

5.Б.К.Зайцев, Жуковский, Жизнь Тургенева, Чехов, Литературные биографии, Сост., подгот. текста, вступ. ст. и примеч. А.Д.Романенко. – М, Дружба народов, 1999г., 544с.

6.Дело о так называемой «антисоветской троцкистской военной организации» в Красной Армии, — «Известия ЦК КПСС», №4, 1989г.

7. Верховный Суд СССР. Определение военной коллегии Верховного суда СССР 31 января 1957г., — «Известия ЦК КПСС», №4, 1989г.

8. О деле Гамарника Я.Б. Постановление Президиума ЦК КПСС 6 августа 1955г. Записка Генерального прокурора СССР в ЦК КПСС, — «Известия ЦК КПСС», №4, 1989г.

9.Биографические справки. М.Н.Тухачевский, А. И. Корк, И.Э.Якир, И.П.Уборевич, В. К. Путна, Р. П. Эйдеман, В.М.Примаков, Б.М.Фельдман, Я.Б.Гамарник, — «Известия ЦК КПСС», №4, 1989г.

10.Состав Военного Совета при Наркоме Обороны СССР(февраль 1936г.), — «Известия ЦК КПСС», №4, 1989г.

11.О накоплении начальствующего состава и пополнении им РККА. Из справки-доклада зам. наркома обороны СССР Е. А. Щаденко, 20 марта 1940г., — «Известия ЦК КПСС», №1, 1990г.

12.О работе за 1939г. Из отчета зам.наркома обороны Е. А. Щаденко, 5 мая 1940г., — «Известия ЦК КПСС», №1, 1990г.

13. Акт о приеме Наркома Обороны Союза ССР тов. Тимошенко С.К. от тов. Ворошилова К.Е., — «Известия ЦК КПСС», №1,1990г.

14. Роберт Конквест, Большой террор, — «Нева», 1989г. №9 – 12; 1990г.№1-12.

15.Володимир Сиротенко, Портрет, «Урядовий кур`єр», 10 березня 1998р.

16.Марк Шевелев, С пером на пароме.160 лет путешествию В.А.Жуковского по Запорожскому краю, — «Запорозька Січ», 28 жовтня 1997р.

17. О.Кузнецов, Князь Д.И.Вишневецкий – последний владелец Белева, — без названия источника, без даты, ксерокопия, архив автора.

18. Новий довідник: Історія України. – К. Тов «Казка»,2005. – 736с.

19. Николай Фомин, И пожаловал ему город Белев со всеми волостьми и селы, — без указания источника, 12 сентября 1996года, ксерокопия, архив автора.

20. Жуковский В.А. «Все необъятное в единый вздох теснится…» — Избранная лирика, В.А.Жуковский в документах, Стихотворения русских поэтов ХІХ века, посвященные В. А. Жуковскому. Сост., вступ. ст., примеч. В. В. Афанасьева, — Москва, Московский рабочий, 1986г. 316с. Серия «Московский Парнас».

Назвемо усіх поіменно!

Хотелось бы всех поименно назвать,

Да отняли список, и негде узнать.

Анна Ахматова

Важко відшукати українську родину, якої не торкнулися політичні репресії, чи яку оминула каральна система ЧК-ОГПУ-НКВД-КГБ, вибудувана радянською владою у 1917 – 1991рр.

На Україні більшовики ніколи не мали підтримки, на останніх вільних виборах до Всеросійських установчих зборів вони отримали усього 10% голосів. Тому триматися біля керма влади вони могли тільки репресивно-радикальними заходами. Було створено найрозвинутіше воєнно-поліцейське управління та науково розроблена система превентивного, вибіркового, але систематичного терору проти будь-якого прояву індивідуального чи групового політичного інакомислення, що дозволяло системі існувати.

Завдяки терору, інакше кажучи розстрілам, Ленін та його однодумці втрималися при владі. А розстріли та поза судні розправи вони почали у першій день захоплення влади і продовжували їх до останнього часу свого існування.

У 20-ті роки ХХ століття радянська поліційна система набувала тільки закінченого вигляду, тому створювалося таке враження, особливо після ХХ з`їзду партії, який засудив культ особи Сталіна, що при Леніні і зразу же після Леніна, в державі все було гаразд, а ось прийшов до влади Сталін і все почалося…

Насправді все було інакше. Якби не було постійного терору, то б не існувало і радянської влади, як такої. І діяльність Горбачова це підтвердила, як тільки ослаб терор і зникла сама радянська влада, яка, до речі, ніколи не була владою радянською, владою трудящих.

Коли вже в наші часи, академік П.Тронько задумав реалізувати продовження свого вдалого проекту «Історія міст і сіл» по кожній області, створюючи редакційні колегії «Реабілітовані історією», з метою видання у кожній області окремого тому, де б були вміщені усі прізвища репресованих за роки радянської влади, то дуже скоро виявилося, що в один том ні одна область не вкладається. Треба не менше 10 томів на кожну область. Та й то,мабуть, буде замало. Наприклад, в Харківській області потрібно не менше 50 томів.

А в Запорізькій області, де діє редколегія з березня 1996 року, вже вийшло п`ять томів і кінця роботи не видно. Такий же стан речей і в інших областях.

Воно і не дивно, бо радянська влада вбачала своїх ворогів у всіх тих, хто був не такий, як вони. А якщо не такі, як ми, то шлях єдиний – знищити!

…Члени імператорської династії, титуловані особи старої аристократії, царські сановники, генерали й адмірали, родовите дворянство, підприємці і купецтво, банкіри, церковні служителі, чиновники імперських міністерств, прокуратури, судів, жандармерії, поліції, офіцери царської армії і флоту, орендарі, політичні діячі дореволюційних партій.

Зусиллями «лицарів революції» всі вони були практично знищені вже в роки громадянської війни.

А далі революційна коса викошувала вже у мирний час всіх, хто потрапляв під її руку: священнослужителів, селян, робітників, амністованих повстанців, членів розпущених революційних партій, родичів політичних емігрантів, німців, болгар, поляків, українців, за те, що щось необережного сказав а свідки донесли куди треба, за те, що комусь не вгодив і той розправився з ним, написавши доноса.

Розправлялися з радянськими офіцерами, службовцями, з бухгалтерами і комірниками, колгоспними сторожами і конюхами. Звичайна людина, працювала на будівництві, утримувала сім`ю і… арештували і розстріляли.

Дісталося всім від народної влади. Особливо вони не любили українців, бо в кожному з нас бачили ворога їхньої влади.

На першому установчому з`їзді письменників УРСР у червні 1934 року було зареєстровано 193 письменника. Після війни з них залишилося тільки 53. Всі інші були репресовані. А це ж цвіт нації!

Геніальний поет, який народжується раз на сто років, Павло Тичина був так зломлений каральною машиною, що все життя після 1937 року боявся розмовляти у себе вдома, виходив на двір.

1937 рік це був пік репресій і хоча після вони трохи зменшилися, але влада від них ніколи не відмовлялася. Під час війни і після війни, з лікарями воювали і з вчителями, з залізничниками і з комсомольцями. Мабуть важко назвати когось, хто не був під підозрою у них.

Вся країна була покрита концтаборами. Весь світ знає Освенцім, Бухенвальд, Заксенхаузен, Майданек а радянська влада зуміла створити кількісно і якісно «вищі» табори за фашистські.

Їх було більше 500, розкинутих від Львова до Магадана. Перший табір був створений на Соловках у 1918 році, де утримувалися есери. В останніх таборах, напередодні розпаду Радянського Союзу, загинув геніальний український поет Василь Стус. А найстрашніший з них був Івдельтабір на Уралі, де загинули сотні тисяч, якщо не мільйони, невинних в`язнів.

І на тих, які були в окупації, а це був цілий народ, дивилися з підозрою, всім їм треба було спокутувати свої «гріхи» в бою і… відправляли людей у бій неозброєними.

Сучасні дослідники вважають, що тільки на території України органами ВЧК-НКВД страчено 400-500 тисяч чоловік, а за урахуванням померлих в концтаборах і тюрмах за роки репресій ця цифра доходить до семи мільйонів. Хоча точної цифри ніхто не знає. Дослідникам прийдеться уточнювати цю цифру в майбутньому.

Більшовики зробили постійним таємне вбивство під виглядом самогубства або, на перший погляд,невмотивованих вбивств своїх конкурентів, або небажаних діячів, які якимсь чином ставали їм на перешкоді. Тільки в наші часи, після зникнення Радянського Союзу про це можна вільно писати.

Володимир Маяковський, Сергій Єсенін, Микола Хвильовий, Марина Цвєтаєва, Олександр Шумський, Іван Стешенко, Панас Любченко з дружиною, Микола Міхновський. А в наші часи Володимир Івасюк.

Деяким в`язням вдалося залишитися живими і повернутися назад. Вони створили унікальну літературу, яка розповіла світові про те, що відбувалося у ГУЛАГу. Іван Багряний, Іван Іванов, Олександр Солженіцин, Борис Антоненко-Давидович, Володимир Гжицький, Варлам Шаламов, які в своїх творах зуміли передати читачу оте страхіття, яке створили на одній шостій землі більшовики. Навіть важко уявити щось подібне в історії людства.

Ліна Костенко в своєму новому романі «Записки українського самашедшого» дуже влучно сказала: «…комуністичних карателів ніхто ніде не видворяє і не карає».Вони залишилися безкарними. До них прийшла спокійна старість, вони ходять у школи і розповідають дітям різну ахінею, яку вони називають історією.

Але хід історії незворотній, прийде час і вони стануть перед судом людства. Тому що вони навіть мертві не втечуть від відповідальності.

Бо як сказано у Святому Письмі: «…ніхто не втече від суду Божого»(Послання святого Апостола Павла до Римлян,2,3).

Вибрана бібліографія.

1.Авторханов А., Империя Кремля. Советский тип колониализма, Вильнюс, 1990г.

2. Мельгунов С.П., Красный террор в России, Москва, 1990г.

3. Капустин М., Конец Утопии? Москва, 1990г.

4.Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В., Сталінізм на Україні:20-30-ті роки, Київ, 1991р. 5. Шевченко В.И., Под сенью музы терпеливой. Историко-краеведческие очерки, Днепропетровск, 1992г. 6.Шевченко В., Вони були! – «Слово і час», 1995р., №8.

7. З порога смерті… Письменники України – жертви сталінських репресій. Випуск перший, Київ, 1991р.

8. Білас І., Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2-х книгах, Київ, 1994р.

9. Конквест Р., Большой террор, «Нева», №№9-12, 1989г. №№1-12, 1990г.

10. Богданов А.А., Вопросы социализма: Работы разных лет, Москва, 1990г.

11. Костюк Г., Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки), Київ, 1995р.

12. Іван Кошелівець, Микола Скрипник, Київ, 1993р.

13. Шаповал Ю.І., Україна 20-50-ї років: сторінки ненаписаної історії, Київ, 1993р.

14. Юрій Шаповал, Володимир Пристайко, Вадим Золотарьов, ЧК-ГПУ-НКВД в Україні:особи, факти, документи, Київ, 1997р.

15. Расстрельные списки, Москва, 1937-1941, «Коммунарка», Бутово Книга памяти жертв политических репрессий, Москва, 2000г.

13.03.2011р.

«Найкращий цвіт розіп`ятого народу…»

Так словами поетеси Божени Коваленко можна сказати про тих, хто загинув у ГУЛАГу, в Сибіру, Воркуті і на Магадані, був розстріляний у Львові, Дрогобичі, Станіславі і у Вінниці, Харкові і в Одесі, Запоріжжі і в Сімферополі і ще в багатьох містах України, Прибалтики, Білорусі, Грузії і Вірменії, Азербайджану і Молдови.

Приведу слова шведського дослідника Пера Альмарка, який написав про «державу ГУЛАГ», як він називав Радянський Союз, таке: «Багатьох громадян убивали тому, що вони належали не до того класу. Це були… буржуазія, аристократи,куркульство. Інші постраждали тому, що належали до поганої нації чи раси – це українці, чорноморські греки, німці Поволжя. Ще інші – за погані політичні «фракції» — троцькісти, меншовики та їм подібні. А ще були сини чи дочки, жінки чи чоловіки, матері чи батьки тих, кого більшовики в чомусь звинувачували…»

Вчені підрахували, що у СРСР у 1917-1987рр було знищено 62 мільйони людей, у комуністичному Китаї (1949-1987рр) 35 мільйонів, у фашистській Німеччині (1933 – 1945рр) – 21 мільйон, а в мілітаристській Японії (1936-1945рр) – 6 мільйонів.

Як бачите, якісь дуже криваві ці ідеї марксизму – ленінізму і націонал-соціалізму!

Думаю, що після таких фактів відстоювати ідеї бувшого Радянського Союзу якось непорядно. Бо, як сказав у свій час класик світової літератури Федір Достоєвський, не можна простити навіть сльози однієї безневинної дитини, а тут життя і долі мільйонів людей.

Хтось, хто закриває на це очі, а таких, на жаль, виявляється, багато, хай не забуває про це, коли торочать нам, що у Радянському Союзі було добре жити і батьки дали їм освіту і вони отримували квартири і в магазинах все було і інші подібні байки, бо за їхніми спинами стоять мільйони розстріляних і замучених.

Не можна бути таким байдужим і холодним до чужої біди! А це біда не чужа а наша, бо торкнулася вона усіх і попіл Клааса стукає у наші серця…

08.11.2012р. – 09.11.2012р.

Маруська на війні

Маруська встигла ще натиснути на курок, як танк здригнувся від попадання снаряду і став. Вона відчула, як заболіла ліва нога. «Поранили!» — майнула думка. Ще побачила, як внизу за кермом сидить з похиленою головою нерухомий Санько Щупак. Десь поруч заволав стрілець-радист Мишко Хюбнер:

— Горимо!

Все в танку зайнялось і Маруська кинулася до верхнього люку, встигла відкрити його, вибралася з танку і звалилась униз на землю, горіла спина, вона намагалася погасити її, катаючись по землі.

З танка було ще чути зойки Мишка, а потім вони затихли. Поруч горів німецький танк, який вона останнім снарядом встигла ще підбити, а біля нього теж катався по землі німецький танкіст, збиваючи з себе полум`я.

Вона здерла з голови шолом і схопила німця за тулуб, повернула його спиною до себе і погасила полум`я на спині.

Німець очманілими очима дивився на неї.

— O, mein Gott! – перед ним була дівчина в комбінезоні, з нагородами на грудях, на плече у неї звисала коса. – Danke schon! Danke schon!

— Давай, паняй до своїх! – сказала вона і той закивав головою, відповзаючи кудись убік.

Десь бив кулемет, прострілюючи навколо весь обшир. Піднятися не можна було. Вона намацала ліву ногу, щось гаряче, подивилася на руку. Кров. Таки зачепило. Дістала ножа, розпанахала ліву штанину, бинтом перев`язала рану, зупинила кров. І поповзла до своїх, добре, що навколо нікого не було. Стрілянина не вщухала. Згадала Мишка із Саньком, схлипнула. «Такі хлопці!»

Позаду загуркотіло, припала до землі, озирнулася. На неї насувався якийсь наш танк. Відступав. Встигла скотитися у лощину. Танк прогуркотів повз неї, зрідка стріляючи з гармати кудись назад по німцях.

Маруська вже з лощини не вибиралася, повзла по ній, так було безпечніше. Вона швидко плазувала назад до своїх у тил. Ще в училищі командир учбового взводу, Терентьєв, навчив їх, дівчат, двоє були серед хлопців, вона і Анжела Кріхоть, вірно плазувати.

На заняттях він зарепетував до них:

— Що ви повиставляли попи у небо? Гітлер бачить їх із самого Берліну!

Він впав біля них на землю і поплазував поруч, швидко перебираючи ногами і руками:

— Ось так! Ось так!

Тепер вона робила так само і скоро вперлася в закінчення улоговини. Стрільба ущухла. Вона підняла голову, побачила поруч той самий танк, а біля нього командний пункт, звідти лунав вереск якогось начальника. Маруська обережно піднялася і скотилася униз у траншею.

— Ось іще герой! Героїня! Мать вас туди-сюди! – якесь цабе із біноклем на шиї, відстав від виструнчившогося перед ним Тодося Зайка, командира танка, що точився назад, і переключився на неї:

— А чому ти не добила німця? А відпустила його? – білі очі командира дивилися скрізь неї.

— А ти горів у танку? Пошол на хер! – визвірилася Маруська.

Цабе остовпіло, з ним ніхто ніколи так не розмовляв.

— Ти… ти… — він почав хапатися за кобуру на боці, — я тебе… зараз…

Невідомо як у Маруськи в руці з`явився пістолет:

— Якщо витягнеш нагана з кобури, застрелю! – зле блиснула вона очами на тилового щура і було видно, що вона так і зробить.

Позаду перевірника мовчки замахав руками командир полку, майор Шіман, мовляв, помовч, дурепа! Та було вже пізно.

Начальник пополотнів і скреготнув зубами:

— Арештувати і в штрафбат!

Збоку звідкілясь вийшов тихий особист, простягнув руку до Маруськи:

— Здайте зброю!

І Марусьці прийшлося підкоритися. Мовчки віддала пістолета, і пішла, кульгаючи на ліву ногу, за особистом в оточенні двох солдатів із автоматами, які дивилися дулами у обгорілу її спину.

Привели в якусь розбиту халупу, в розтрощеній кімнаті з повибиваними вікнами, посередині підлоги був отвір, під ним знаходився підвал.

— Лізь! — сказав до Маруськи один із конвоїрів, низенький солдатик із вузькими східними очима.

Із білого світу вона пірнула у темний світ підземелля, було не звикати, так робилося десятки разів у танку. Коли очі призвичаїлися до темряви, побачила, що хтось сидить під стінкою. Поворухнувся, почула чоловічий голос.

— Закурить не найдется?

— Не палю! – відрізала Маруська.

— Ти ба, дівчина. – засміявся невідомий. – Приємне товариство!

Маруська мовчала, не було бажання спілкуватися.

— Мене звати Славком. Капітан. – відрекомендувався невідомий. – А тебе?

— Маруська. Молодший лейтенант. – знехотя відповіла Маруська.

— Марійка, значить, гарне ім`я. – посміхнувся новий знайомий. – А за що тебе у цю анахтемську нору запроторили?

Від цього приємного голосу Марусьці розхотілося грубіянити, як це робила вона завжди на залицяння невідомих. Зітхнула:

— Та ось порозмовляла з одним. Тепер отут. А ти?

Капітан ворухнувся біля стіни, наближаючись до неї і Маруська зразу прийняла рішучі дії:

— Ти… того…. не наближайся… бо поріжу…- і в руках у неї заблищало лезо ножа.

— Не бійся! – засміявся капітан. – Я сам такий!

— А якщо такий, то не лізь! – відрізала Маруська.

Тут зверху відкрилася ляда і хтось звідти крикнув:

— Давай выходи! – Наверху капітан виявився симпатичною молодою людиною у гімнастерці без погонів. Він теж роздивився Маруську і здивовано свиснув:

— Ти диви, ще й поранена!

Тут до них підійшов особист і хотів зірвати з Маруськи погони, але подивився на її нагороди на грудях і сказав:

— Зніми сама!

Маруська зняла погони і віддала особисту. Той сказав:

— Зараз здамо вас у штрафбат.

Потім подивився на капітана і додав:

— На чотири місяці. Пішли.

Капітан розсміявся:

— А хотіли розстріляти!

Маруська зупинилася:

— Як розстріляти?

— А отак! – капітан повів рукою від живота в різні сторони, імітуючи стрілянину з автомата.

Тільки тепер до Маруськи дійшло, що сталося з нею і навіть нога перестала боліти. Їм ще повернули пістолети.

Назустріч потрапились конвоїри з якимось солдатом і особист залишився з ними а їх повів далі отой низенький солдатик із вузькими східними очицями.

Та довго йти не довелося. Назустріч їм потрапив віліс. Стояв, скособочений, під якимось деревом а поруч хтось лежав, накритий шинелею.

Коли проходили мимо, їх зупинили. З гурту військових вибіг заклопотаний офіцер, погонів не було видно під плащ – наметом, і стурбовано спитав:

— Хтось вміє водити машину?

— Я, — сказала Маруська.

— Йдемо за мною! – наказав військовий.

Тут спробував втрутитись друг калмицьких степів:

— Моя отвести… штрафбата…

Але військовий гримнув на нього:

— Приказ комдива… — і кивнув у сторону зграйки офіцерів, що нетерпляче чекали неподалік. І сержант підкорився і повів капітана далі. Той ще замахав Марусьці, віддаляючись. Отаке!

Військовий підвів Маруську до офіцерів, доповів:

— Товарищ генерал! Шофер есть. – і відійшов убік.

Старший серед них критично оглянув Маруську:

— Машину вмієш водити?

— Так точно! – відповіла Маруська.

— Яке звання? – бо Маруська так і стояла у комбінезоні і ще без погонів.

— Молодший лейтенант! – відрапортувала Маруська.

— Добре. Танкіст?

— Так точно!

— Горіла в танку?

— Да… — зітхнула Маруська, нічого доброго в цьому не було.

— Будеш водієм. – Він покосився туди, де лежав хтось під шинелею, зітхнув. – Треба швидко звідси поїхати, поки німці не помітили.

— Єсть! – відповіла Маруська, занурюючись у звичну і зрозумілу для неї справу.

Вона обійшла віліс, одне колесо було пошкоджено. Сіла за руль, включила мотор, запрацював, добре. Злізла з сидіння, звернулася до того, що підвів її до комдива:

— Допоможеш. Де монтировка? Домкрат? – той побіг до віліса, дістаючи інструмент.

Зняли удвох запасне колесо, почали міняти пошкоджене. Робила вона все красиво і швидко. Ті, що стояли збоку, замилувалися нею.

Нарешті все було готово. Вона відкрила дверцята, сказала:

— Сідайте!

А сама до керма. Генерал сів біля неї:

— Як звати?

— Маруська! – вихопилося у неї.

— Марія, значить. Молодець! Будеш у мене водієм.

Маруська розвернулася і швидко поїхала по дорозі від дерева, там залишилося двоє біля того, накритого шинелею.

— Бери прямо до он того ліска! – наказав генерал.

Та Маруська туди не поїхала, трошки взяла ліворуч, об`їджаючи.

— Виконуй команду! – рявкнув генерал. Але з ліска обстріляли їх. І Маруська ще далі відвернула віліс від ліска.

У машині всі попригиналися. Навіть генерал пригнувся за склом. Тільки Маруська петляла по дорозі, щоб тим важче було в них поцілити.

— Звідки здогадалася? – спитав генерал.

— Гайвороння піднялося. – коротко сказала Маруська, пильно дивлячись уперед.

Під`їхали до розбитого села, тут був штаб дивізії.

— Ось тут зупини! – наказав генерал і вискочив з віліса. – Петров!

— Єсть! – кинувся до нього той, що був у плащ – наметі.

— Переодягнути! – генерал кивнув на Маруську.

— Єсть! – козирнув Петров.

Генерал із офіцерами пішов у штаб до хати а Петров звернувся до Маруськи:

— Ну, пішли, лейтенанте, зі мною. Бачиш, ти сподобалася генералу!

— Я солдат, а все інше мене не стосується! – відрізала Маруська.

По дорозі вони ще зайшли в медсанбат і там обробили рану і перев`язали. Виявилося, що рана не важка, Слава Богу. Петров привів Маруську в якусь хату і сказав старшині, вусатому підтоптаному чоловічкові:

— Гармашенко, ось тобі лейтенант, одягни її, як свою доньку.

— Буде зроблено, товаришу капітане!

— А потім відведеш її на кухню. Хай пообідає. – Хотів поплескати Маруську по щоці, але зустрівшись з її поглядом, передумав і пішов кудись по своїх справах.

Гармашенко підібрав Марусьці одяг, щоб їй не заважати переодягатися, виходив з кімнати, потім ввічливо стукав у двері, повертаючись. Дивився на молоду дівчину у захисному френчі, кивав головою:

— Як тобі у всьому цьому гарно!

Тримав перед нею дзеркало, Маруська перед ним крутилася на всі боки, їй самій сподобалося, трошки отут підшити, а там підібрати, ну, вона це потім сама зробить.

Наостанок Гармашенко простягнув їй лейтенантські погони, піхотинця.

— Ні, — відвела вона його руку, — мені треба молодшого лейтенанта і танкіста.

Старшина похитав головою:

— Дочко, якщо ти сюди попала, то будеш лейтенантом, вони тут зроблять. Тобі самій краще, подалі від передовій. Вцілієш.

— Ні, — рішуче мотнула головою Маруська, — я тут на чотири місяці, а потім повернусь до своїх.

— Якщо ти сподобалась комдиву, то він тебе так не відпустить. – сказав старшина.

— Подивимось! – не погодилась Маруська. Вона тут не збиралась затримуватися.

— Як знаєш, — не став сперечатися бувалий Гармашенко.

Коли Маруська привела себе у порядок, він повів її на кухню. Йшли по селу повз якихось хат, звідти виглядали солдати, зрідка офіцери, дивилися на Маруську, та їй було байдуже, хотілося їсти та трошки боліла нога.

В якійсь хаті, куди її привів Гармашенко, у великій кімнаті, стояли обшарпані столи і ще один дід, теж із старшинськими погонами, чаклував над варивом, смачний дух ударив Маруську у ніздрі, коли вони відкрили двері.

— Стецюк! – гукнув Гармашенко до діда, — накорми дівчину. А я піду, — звернувся він до Маруськи, — Коли що буде треба, дочко, приходь! – З тим і пішов.

Дід приніс від кухні повну миску борщу, який смачно пахнув і поставив перед Маруською:

— Їж, дочко!

У Маруськи, яка не їла цілу добу, звело шелепу, так хотілося їсти. Вона підтягнула до себе миску і без зайвої тяганини взялася до борщу. Дід з кухні знову приніс таріль і поставив перед Маруською. Там червоніла смажена картопля із великим куснем м`яса. Маруська зачаровано дивилася на них. Вона такого не їла стільки, скільки була на фронті.

— Це мені? – перепитала вона діда.

— Тобі, тобі, донечко, — хитро посміхнувся до неї дід, — може і чарчину?

— Ні, — рішуче мотнула головою Маруська, — краще чаю.

— Ну, як знаєш, — схвально сказав Стецюк і пішов до печі.

Коли Маруська вже розправилася з борщем і підтягнула до себе таріль із дивом на ній, Стецюк приніс їй ще кави. Вона зачаровано втягувала в себе запах невідомої рідини, такого вона ще не пила у своєму куцому житті.

— Вечеряти прийдеш сюди у вісім годин, — сказав їй Стецюк, коли вона зібралась йти.

На вході вона зіткнулась із Петровим, він був не сам а з якимось солдатом.

— Вже пообідала? – спитав він і не чекаючи відповіді, додав: — Ось Грищенко відведе тебе до хазяйки. Зупинишся у неї, поки ми будемо тут. Влаштуєшся, а потім прийдеш до штабу, бо комдив може захоче кудись поїхати. Добре? – і знову не чекаючи відповіді, кудись побіг.

Маруська так і зробила. Цей Грищенко ще допоміг їй знайти комбінезон, бо в спідниці не наїздишся.

Влаштувалась у хазяйки, тітки, років п`ятидесяти. Та співчутливо дивилася на Маруську, така молода і вже воює. Дала їй нитки та голку і Маруська швидко привела у порядок свою одіж, потім перевдягнулася у комбінезон і пішла до штабу.

Її віліс стояв там, де вона залишила. Швидко його вимила, обійшла навкруги, сіла, завела мотор, слухається, потім різко поїхала уперед, загальмувала, швидко розвернулася вліво, роблячи коло, нормально, теж саме зробила вправо, ага, той, під шинелею, добре знав свою справу.

На ревіння мотору з штабу вибіг Петров. Квапливо замахав руками:

— Що ти робиш? Припини! В штабі йде нарада. Не заважай.

Маруська зупинилася і коли він підбіг до неї, сказала:

— Мені потрібно запасне колесо.

Потім додала:

— Два.

— Хай Грищенко тебе відвезе на склад. І не крутись тут перед штабом, а стань мовчки десь поруч.

Грищенко сів біля неї у віліс і зачудовано дивився на Маруську:

— Ти тут така в перший раз. А то всі до тебе, якісь барині. Нічого не вміють. – і він приязно посміхнувся їй.

— Яка така? – спитала вона.

— Ну… — знітився Грищенко, — той… пепеже… комдива…

Маруська загальмувала так, що Грищенко вдарився головою о вітрове скло.

— Ти дивись мені… — гаркнула на нього Маруська, — добалакаєшся, що пришию… — вона намацала ножа у себе на боці, — Ще скажеш таке, вижену з машини.

— Всі говорять, — виправдовувався Грищенко.

— Я тут на чотири місяці… у штрафбаті… а потім повернуся до своїх, зрозумів?

— Так, зрозумів, — погодився Грищенко, хай самі розбираються, не його солдатське це діло.

Але Маруська це так не залишила. Прилаштувавши на складі запасне колесо ззаду до віліса, вкотила разом із Грищенком ще одне, третє, і кинула під заднє сидіння. Отепер все було гаразд. Сіла, розвернулася і поїхала до штабу. Там загальмувала перед самим входом, так, що вартовий відскочив убік і хотіла йти у штаб, але вартовий не пустив:

— Ніззя! Пароль!

— Поклич Петрова! – насупилась Маруська. Та Петров сам вискочив з хати на гамір.

— Знову ти? – почав він.

Та Маруська не дала йому і слова сказати.

— Відправляйте мене у штрафбат. Я тут не хочу залишатися! – визвірилася вона на Петрова.

Той остовпів:

— Ти що, який штрафбат, сам комдив наказав… — повторював він розгублено.

— А мені начхати, що він наказав… Я отримала чотири місяці штрафбату, відбуду і знову до своїх, танкістів, — не здавалася Маруська.

Петров уважно подивився на дівчину, що стояла перед ним, за два роки війни він таке бачив уперше. Розгнівані великі блакитні очі сердито метали іскри, маленькі губи тремтіли від образи. І Петров здогадався.

— Нікого не слухай. Я цьому Грищенку впаяю за довгий язик. Наш комдив порядна людина. У нього діти такі, як ти. Йому сподобалося, як ти швидко орієнтуєшся, і все. Нічого не думай. – лагідно сказав він Марусьці. – А якщо хтось буде до тебе приставати, скажи мені, я швидко навчу його розуму.

— Пішов ти! – сказала вже Маруська тихіше. – Я і сама справлюсь.

Тут вийшов із хати комдив:

— Машину! – наказав він.

— Машину! – повторив Петров і Маруська побігла до віліса. Завела його і понеслась до комдива, одночасно розвертаючи віліса тим боком, де сидить генерал і стала перед ним, як вкопана. Перегнулася через сидіння і відкрила дверці для нього:

— Сідайте, товаришу генерал!

Але той не сів, обійшов навколо віліса, обдивився його, зазирнув на заднє сидіння, помітив третє колесо, схвально кивнув, тільки тоді сів поряд. За ним умістилися двоє військових, погонів не було видно, мабуть, помічники комдива, третім притулився Петров. Колесо їм заважало, але вони змовчали.

— Їдемо у штаб армії, — наказав комдив, — у Степне. Петров, покажи карту.

— Не треба, — сказала Маруська, — я там була. Знаю дорогу.

Їхали мовчки. Комдив зосереджено про щось думав. Задні мовчали. «Мабуть, якісь неприємності» — вирішила Маруська. Назустріч їм попадалися команди солдат, проїхала колона танків, з люків виглядали танкісти, Маруська помахала їм рукою, комдив покосився на неї, посміхнувся і промовчав.

У Степному двічі зупиняли, питали пароль, потім вони під`їхали до школи, там знаходився штаб армії. Маруська зупинилася біля входу, почекала, поки приїжджі, разом із Петровим, зникли за дверима школи, і від`їхала убік, стала так, щоб було видно вхід.

Тут до неї причепився начальник охорони, капітан із злими очима, визвірився на неї:

— Віджени машину з двору, демаскуєш штаб!

Маруська подивилася через плече капітана на ганок школи, там хихотіли якісь дівиці.

— А вони? – спитала, ховаючи посмішку.

— Не твоє це діло! – відмахнувся капітан.

— Не тикай, бо тикало обірву! – Маруська залишила за собою останнє слово і переможно виїхала з двору. Капітан стояв, як зачарований стовп. Так з ним давно ніхто не розмовляв.

Стоячи у провулку, Маруська побачила, як до штабу швидко йде її командир, майор Шіман. Вона вискочила з віліса і кинулася до нього:

— Товариш майор!

Той здивовано озирнувся, хто це до нього гукає? І побачив Маруську, зрадів:

— Що ти тут робиш?

— Вожу командира дивізії.

— Оце добре! – він поплескав її по плечу, — Будь стриманіша на язик. Не давай собі волю. Я тебе знаю.

— Я відбуду чотири місяці і повернуся до вас, — сказала Маруська.

Шіман посерйознішав:

— Дівчинко, тримайся за це місце, якщо так вийшло.

Він нахилився до Маруськи, пригорнув до себе:

— Бережи себе! – і пішов.

Від несподіванки Маруська розгубилася і стояла мовчки, дивилася, як майор швидко крокував до штабу, потім зник за дверима.

Тут її і знайшов Петров.

— Зараз будемо їхати, — сказав він і простягнув їй букетик польових квітів, назбирав за штабом.

— З чого б це? – наїжачилась Маруська, але квіти взяла, піднесла їх до обличчя.

Петрову було тільки видно її очі, які за увесь час їхнього знайомства подивилися на нього в перший раз лагідно. Їй ще ніхто ніколи не дарував квітів. Але тут же взяла себе в руки.

— Бачила свого командира, попередила його, що повернуся назад через чотири місяці! – доповіла вона Петрову.

Той не захотів з нею сперечатися і спитав:

— Слухай, Мусинько, а що ти робила до війни?

Несподіване звернення вибило Маруську з рівноваги. Вона розгубилася, та і розповідати було нічого, втекла з ФЗУ на фронт. Там весь час ходила голодна, хоча і тут іноді було непереливки.

Петров із цікавістю дивився на неї, і несподівано для себе Маруська сказала:

— Нічого гарного в мене до війни не було… Сирота я… хто не йде, той і скубне… — дістала ганчірку і стала занадто старанно витирати і без того чисте переднє скло.

Петров закашлявся, не знав що робити. Але тут із штабу стали виходити командири і швидко розходитися до машин. І Маруська завела віліс і рвонула назустріч комдиву і стала перед ним, як вкопана. Він плигнув на своє місце, за ним вдерлися його помічники, поїхали.

Маруська перша вискочила з села. І дуже вчасно. Бо коли вони в`їхали у лісок, над ними низько пролетів «мессер», відшукуючи здобич. І десь позаду через хвилину прогуркотіли вибухи.

Та Маруська не стала виїжджати на дорогу, так і неслася по одному тільки їй відомому шляху. Комдив покосився на неї, але на цей раз промовчав.

Коли приїхали до штабу, і виходячи з віліса, він сказав:

— В мене ще такого водія не було… — і, помовчавши, покликав: — Петров!

— Єсть, Петров! – гаркнув позаду Петров.

— Оформити документи на лейтенанта, — наказав комдив і пішов до штабу.

— Молодець! – хлопнув Маруську по спині начальник штабу, виходячи з віліса. Те саме зробив і заступник командира дивізії по політчастині, посміхаючись приязно до Маруськи.

— З тебе могорич! – засміявся і собі Петров, — Обмиємо ввечері на вечері. — Хотів теж поплескати Маруську та в останню мить не наважився.

— А куди ставити машину? – спитала ще Маруська.

— Став біля своєї хати, — наказав Петров, — якщо буде потрібно, я тебе викличу, – і пішов теж до штабу.

Відверто кажучи, Марусьці була приємна подібна увага з боку начальства. Раніше з нею такого не було, в ФЗУ вона завжди потрапляла в якусь пригоду і майстер їхньої групи, старенький Іван Демидонтович, тільки те і робив, що визволяв її з різних халеп. А тут, на війні, було як на війні – подалі від командирів, собі краще.

Поставивши віліса у подвір`ї під старою яблунею, Маруська пішла до хати. До вечері була ще година і вона швиденько наносила воду з колодязя, підігріла її і налляла у балію, яку принесла і поставила прямо на підлозі біля груби господиня.

Маруська, не звертаючи на неї ніякої уваги, скинула з себе одяг, пірнула у теплу воду і завмерла в ній, насолоджуючись.

— Боже мій! – сказала господиня, — одна шкіра і кості. Але якщо відгодувати тебе, то будеш файною дівкою. — Вона вийшла з кухні, потім повернулася з якоюсь білизною.

— Це в мене залишилося від дочки, — вона зітхнула і додала: — Теж десь воює.

Вона ще помила спину Марусьці. А білизна не підійшла, дуже вже була завелика. Хотіла повернути господині, але подивившись на неї, додала:

— Добре, я перешию.

Потім перев`язала рану, одяглася, заплела своє волосся у дві коси і на очах у господині перевтілилася у гарну дівчинку. Та зітхнула:

— Що це діється! Таких молодих і гарних, і на війну…

Та Маруська не дуже прислухалася до неї. Вона ще випрасувала свою гімнастерку і спідницю, а потім подумала і начепила на гімнастерку свої ордени. Господиня розвела руками:

— Боже, та ти ще й героїня!

Зробивши всі свої справи, Маруська пішла до кухні, де чаклував Стецюк. Там, в їдальні вже був Петров, він сидів за столом з якимось двома дівицями у військовій формі, які гучно гиготіли, розмовляючи про щось із ним.

Петров побачив її і замахав руками:

— Йди сюди!

Маруська наїжачилась і хотіла сісти окремо, але передумала.

— О, це новий водій комдива! – із цікавістю дивилися вони на Маруську. – Петров, де ти знайшов її?

Петров хотів щось сказати, але стримався:

— Де треба, там і знайшов.

Дівиці, оглянувши критично Маруську, її ордени, пхикнули і пішли, сказавши наостанок:

— Петров, приходь до нас, перев`яжемо…

А Стецюк вже ніс вечерю:

— Що будеш пити, дочко?

— Горілочку! – засміявся Петров, підсунув до неї ще одну стопку і налляв туди оковитої, та Маруська рішуче замотала головою:

— Ні, не п`ю!

Тоді Петров і свою стопку відсунув убік.

Маруська засміялася і сказала Стецюку:

— Оте, що ви давали на обід.

— А-а-а, — здогадався Стецюк, — Каву! Зараз, зараз, дочко, принесу.

Потім, коли перед нею стояла кава, вона втягувала в себе пахощі невідомого для неї напою і насолоджувалася. Ось би так завжди!

Петров, на диво, сидів навпроти тихий і стриманий, дивився на її зачіску, на кіски, що розметалися по її плечах, на ордени, що виблискували на грудях і добра посмішка не сходила з його обличчя. Маруська здивовано озирнулася, ні, поруч нікого немає і спитала Петрова:

— Що таке?

Він тихенько засміявся:

— Та так… — не хотів якимось необережним словом зіпсувати вечерю.

Вона уважно подивилася на нього і спитала:

— Слухай, Петров, а я про тебе нічого не знаю. Ти ким був до війни?

— Студентом. Вчився. А взагалі я кубанський козак. З Кубані.

Маруська згадала Івана Демидонтовича і рішуче поправила:

— Найкращі козаки це були запорозькі козаки. Ось!

— Вірно, — погодився Петров, — а кубанські козаки нащадки запорозьких.

Маруська удоволено зітхнула, виходило так, як казав колись старенький Іван Демидонтович:

— Ти, Маріє, стримуй себе. Ти ж дівчина. Бо десь ходить по світу твій запорозький козак.

Та Маруська не втратила пильності:

— А ти жонатий?

— Ні, — замотав головою Петров.

— Брешеш! – без всякої дипломатії сказала Маруська.

— Та ти шо! – образився Петров і поліз в карман гімнастерки за офіцерською книжкою, — дивись, нічого немає.

— Знаю вас, брехунів, — не погодилася Маруська, — он у моєї подруги, теж лейтенанта, Клавки Пшонки, було навіть весілля, з якимось офіцером, з фіксою, зробили записи, відгуляли, а на другий день він втік, нікого і нічого. Клавка так ревла, ми її ледве заспокоїли.

Маруська підозріло подивилася на Петрова:

— А у тебе фікса є?

— Яка фікса? – здивовано перепитав Петров.

— Показуй зуби! – не здавалась Маруська.

Вона подивилася один бік зубів, потім другий. Рівні і білі. Фікси не було. Задоволено підкреслила:

— Немає!

— Ось бачиш. Не брешу. – Теж задоволений сказав Петров. Пройшов найсуворішу перевірку.

Вночі Марусьці приснився дивний сон. Вона сиділа у танку і неслась кудись у простір. А по бокам стояли комдив, начштабу і сам Петров і схвально махали їй. І від цього в неї переповнювалися від гордощів груди і вона ще швидше розганяла бойову машину.

Вранці довго лежала у ліжку і думала, до чого б цей сон? Знову згадала свого вчителя:

— Як сниться бійка, то хтось прийде в гості!

І Іван Демидонтович як у воду дивився.

Вранці біля віліса Маруська зустріла заклопотаного Петрова. Він розгублено сказав Марусьці:

— Йдемо, тебе викликає начальник штабу.

— А чого? – спитала Маруська.

— Та там таке! – не схотів говорити Петров і махнув рукою.

В кабінеті у начальника штабу все швидко роз`яснилося. Начальник штабу, сивий, кремезний чолов`яга, вийшов з-за столу, уважно подивився на Маруську, яка завмерла перед ним, і сказав:

— Прийшов наказ із штабу армії передати вас у штрафбат.

Маруська розгублено мовчала.

— Ми з Антоном Семеновичем порадились і вирішили вас, лейтенанте, не віддавати. Я вже направив до них донесення, що ви загинули учора геройською смертю, захищаючи нашу Радянську Батьківщину.

Маруська зойкнула і притиснула руки до грудей, не зводячи очей з начальника штабу. Озирнулася на Петрова, той стояв позаду, зраділо киваючи їй.

— Давайте вашу офіцерську книжку, ми вам зараз випишемо іншу.

Маруська витягла з карману гімнастерки свою заяложену книжку, в плямах і обгорілу з усіх боків. Начальник штабу потримав її в руках, похитав головою, поклав на стіл. Потім підтягнув до себе чисту офіцерську книжку, відкрив її на першій сторінці, подивився на Маруську і спитав:

— Ім`я залишаємо?

— А може мені таки піти у штрафбат, товаришу полковнику? – нерішуче перепитала Маруська, дивлячись то на начальника штабу, то обертаючись назад до Петрова.

— Ні! – вихопився Петров позаду.

— Так, рішення вже прийняте, — кивнув начальник штабу і додав: — Як по-батькові?

Маруська згадала Івана Демидонтовича:

— Пишіть – Іванівна.

— А яке буде прізвище? – знову перепитав начальник штабу.

І тут позаду Маруськи дзвінко сказав Петров:

— Дозвольте звернутися, товаришу полковнику!

— Так, — кивнув той.

— Я прошу вашого дозволу одружитися на лейтенантові. – і подивившись на укляклих Маруську і полковника, тихо додав:

— І прізвище буде інше.

Полковник посміхнувся у сиві вуса і сказав:

— Якщо лейтенант згодна, то так і зробимо.

Десь били німецькі гармати, але в цій кімнаті їх ніхто не чув. У вікно билась велика зелена муха, але і її ці троє теж не чули.

— Так… — стиха прошепотіла Маруська і у Петрова відлягло від серця.

Потім, біля віліса, Маруська сказала Петрову:

— Ти до мене не лізь поки що, я ще не звикла, що ти мій чоловік.

А Петров в перший раз обійняв її і закляк, вона пригорнулася до його грудей так, як колись це робила у дитинстві, коли була ще жива мати.

Звідкись виперся Грищенко з лопатою:

— Я оце хотів… — та побачивши їх удвох, поклав тихенько лопату на землю і щез.

20.05.2011р.

Наприкінці війни

Старший лейтенант Мамай розхилив віття куща і побачив, як виходить з води дівчина, у чому мати народила. З її засмаглої шкіри котилися на білі стегна великі краплі води. Вона підійшла до одягу, що лежав на березі, підняла рушника, і почала утиратись.

Він стояв, вражений красою дівчини. Це була Наталка Чобіт, комсорг з їхнього дивізіону.

Під ногою старшого лейтенанта зрадницьки хруснула суха гілка.

— Ой, мамочка! – зойкнула дівчина, зустрівшись поглядом із Мамаєм і намагаючись затулитись рушником.

Старший лейтенант почервонів, як рак, повернувся і почав швидко відходити від озера. Ще подумає, що він підглядав! От халепа!

По дорозі йому зустрілися двоє солдат. Вони з вудками намагалися проскочити повз нього.

— Ви що? – зупинив він їх. – А хто чергує на батареї? – І старший лейтенант завернув рибалок від озера. Нехай не турбують Чобіт.

І хоча солдати були невдоволені, що їм завадили, але мовчки пішли за командиром назад.

Їхній дивізіон захищав великий залізничний вузол, який загубився десь серед боліт і лісів Білорусі. Сюди вже не так часто налітали німецькі бомбардувальники, бо фронт поступово накочувався на західний кордон. Не те, що під Сталінградом. Там і день і ніч билися з ворогом. А тут, бачиш, і на рибалку зібралися!

Знайшовши солдатам якусь справу біля гармат, Мамай пішов до каптьорки, він домовився із старшиною, якщо буде вільний час, зіграти з ним у шахи. Старшина Римарчук був веселим хлопцем із Одеси і добре грав у шахи. Якось він хвалився, що з самим Верлінським, чемпіоном Одеси, зіграв унічию.

Та в каптьорці було на цей раз не до шахів. Їхня повариха, висока і пухла Валя Сєрова, якраз отримувала харчі на вечерю.

— Ой, старлейчику, — нагороджуючи Мамая своїм значущим поглядом, защебетала до нього Сєрова, — добре, що ти зайшов, допоможеш мені віднести все це багатство до кухні. А я тебе за це поцілую! – вганяючи цими словами Мамая у краску.

— Ти диви, Римарчук, — звернулася вона до старшини, — він ще червоніє! Ой, не можу, а в тебе до війни була дівчина? Бери мене заміж, я тебе буду носити на руках!

Щоб припинити ці розмови, Мамай підняв лантух із продуктами і поніс його до кухні. Він ще почув, як старшина сказав Сєровій:

— Відчепись від студента. Давай краще я тебе буду носити на руках!

Відповіддю Римарчуку був веселий сміх жінки. Та Мамай вже не чув їх. Ця Сєрова при кожній нагоді чіплялася до нього. Але за цими невинними жартами нічого не було. Сєрова так розмовляла з усіма офіцерами, крім, мабуть, командира дивізіону, відомого усім бабія, капітана Боромотухіна.

З ним вона розмовляла тільки офіційно. «Так точно! Никак нет!» — оце і усе. До речі, з ним так розмовляли усі дівчата їхнього дивізіону. А він чіплявся до кожної з них. Мовляв, закінчиться війна, одружуся з тобою, моя киця. Але дівчата всі його обминали, на його пиці було написано хто він.

Біля кухні Мамай поставив лантуха і став чекати Сєрову, щоб віддати їй продукти. Почув веселий сміх дівчат, озирнувся, до нього йшли Сєрова і Чобіт. Сєрова щось сказала Чобіт і та почала сміятися, показуючи свої білі красиві зуби. Але побачивши, що Мамай на неї дивиться, припинила сміятися і кілька разів зиркнула в його бік.

— Забирайте свої харчі! – сказав Мамай і швидко посунув кудись убік.

За його спиною дівчата про щось весело цокотіли, але він їх не слухав. Краще бути подалі від них, бо ця Сєрова із своїм язиком, та ще при Чобіт…

Він зайшов до себе у землянку, витяг з речового мішка підручник зарубіжної літератури і углибився у читання. Після війни Мамай збирався продовжувати навчання. І тому свіжі знання не завадять.

Ввечері його чекав приємний сюрприз. Римарчук десь роздобув патефона і після вечері організував біля своєї каптьорки танці. У вечірній тиші звуки «Амурських хвиль» розносилися далеко і тому сюди швидко зібралися усі, хто був вільний від бойового чергування.

Коли Мамай прийшов до каптьорки, то Чобіт вже була там. Вона кружляла у танці разом із Сєровою. Мамай чекав, що та буде щось йому кричати і завбачливо відійшов подалі убік. Але Сєрова навдивовижу чомусь не молола своїм язиком. І Мамай осмілів. Коли танець скінчився і всі товклися, чекаючи, коли Римарчук поставить нову платівку, він вирішив запросити Чобіт на танець.

Та коли навколо забриніла невідома музика повільного танцю і Мамай зробив один-два кроки убік Чобіт, його випередив Бормотухін. Він першим встиг підійти до Чобіт і тепер повільно кружляв із дівчиною у Мамая перед носом.

Поруч із ними кружляли інші пари. Але Мамаю було не до них. Йому було неприємно дивитись, як рука Бормотухіна лежала на стані дівчини.

Коли танець закінчився, Бормотухін не став відходити від Чобіт, явно збираючись знову запросити її на танець. І тоді Мамай підійшов до них і сказав, звертаючись до Чобіт:

— Я, товаришу сержанте, хочу вас спитати ось про що!

Здивовано дивилися на нього обоє, але йому було байдуже. Чобіт кивнула головою і відійшла з ним убік, запитливо дивлячись на Мамая.

— Я… оце… не хотів… щоб ви… з ним… танцювали… — запинаючись, сказав старший лейтенант і почервонів.

Чобіт подивилася на хлопця і тихенько сказала у відповідь:

— Так, він неприємна людина.

І вони пішли від каптьорки. Їм стало не до танців. Він щось розповідав, а дівчина йшла поруч і уважно його слухала. Час і обставини кудись зникли, їм здавалося, що ось так вони можуть йти удвох усе життя.

Розсталися вони далеко за північ, коли давно закінчилися танці і всі розійшлися спати.

— До завтра! – сказав, прощаючись, Мамай.

— До завтра! – тихо відповіла дівчина.

Обоє потім ще довго не спали, пригадуючи свою зустріч і щасливо посміхаючись у темряву.

Але вранці наступного дня Мамая чекав неприємний сюрприз. До нього зазирнув Римарчук і приголомшив його:

— Прийшов наказ, дивізія йде на фронт, Бормотухіна перевели у штаб дивізії, і він забирає Чобіт із собою.

— Як забирає? – не повірив Мамай. – А хто на його місце?

— Ти, — сказав Римарчук. – Давай, приймай …

Та Мамай його вже не слухав. Він побіг до землянки Чобіт. Зазирнув туди. На нарах збоку сиділа Сєрова і причісувалася. Ліжко Чобіт було дбайливо заправлене. А над ліжком висіла красива, вся у вишитих квітах, ковдра.

Сєрова, побачивши Мамая, перший раз мовчала, дивлячись на нього.

— А де Чобіт? – спитав він.

— Пішла на залізницю… — сказала Сєрова, зітхнула і додала: — із речами. Їде на фронт.

Мамай крутнувся на місці і побіг до залізниці. Десь на половині дорозі зустрівся із Бормотухіним. Той сказав, посміхаючись:

— Йдемо, приймеш командування.

Але Мамай не став його слухати.

— Як тобі не соромно. Війна закінчується, а ти дівчину відправляєш на фронт.

Бормотухін зле посміхнувся і процідив крізь зуби:

— І на фронті потрібні баби.

— Гад ти після цього, — сказав Мамай і побіг далі, до штабу дивізії. Там йому сказали, що всі вже зібралися і комплектуються по ешелонам. З хвилини на хвилину повинні рушити на захід.

Тому Мамай не став розшукувати командирів а кинувся до ешелону, де розмістився другий дивізіон. Підбіг до найближчого вагону, побачив знайомих офіцерів, спитав:

— Де Чобіт?

— Он у тому вагоні, — відповів один із них.

Він кинувся до нього, зазирнув у відкриті двері, побачив дівчину, яка причаїлася на нарах, а поруч бовванів великий речовий мішок. Вона побачила старшого лейтенанта, мовчки дивилася на нього, як маленька дитина, що наробила шкоду.

У нього щось ворухнулося в грудях, він вскочив у вагон, схопив її речовий мішок, закинув на плече, простягнув їй руку:

— Пішли!

Вона злякано перепитала:

— А Бормотухін?

— А пішов він! – відповів Мамай. – Я про все домовлюсь.

Вона полегшено зітхнула і простягнула йому руку.

Коли вони вибралися з вагону, то їм попався ще раз Бормотухін, але Мамай не став з ним розмовляти, тільки сказав:

— Я її не відпускаю! Вона потрібна тут.

— Знаю для чого потрібна, — почав був Бормотухін, але зустрівшись з Мамаєвим поглядом замовк.

Коли вони залишили за собою станцію і за будинками щезли ешелони, вона сказала йому:

— Я боялася, що ти не прийдеш.

Він тільки міцніше стиснув її долоньку.

08.03.2013р.

Настоящий герой войны

Как бы сложилась жизнь Машеньки Киселевой (она родилась 17 августа 1924 года в г. Бежецке Тверской области, Россия), если бы не было войны, можно только догадываться. Она успела закончить семь классов и началась война. Как многие ее сверстницы и сверстники, Машенька занималась в спортивном обществе «Динамо» и все ребята сразу ушли добровольцами на фронт, а ее, как самую младшую в группе, не взяли. Машенька пришла в военкомат, а там над ней посмеялись:

— У нас, что, здесь детский сад, что ли?

Стала работать токарем в МТМ (Машинно — тракторная мастерская). Работала по полторы смены. Станок чуть больше швейной машины, однако работа очень важная, токарь по расточке коренных шатунов на коленчатом вале, можно сказать, ажурная.

Теперь Мария Васильевна гордится, что благодаря и ее героическому (а другого слова и не найдешь!) труду, немцы не смогли прорваться к Москве, Тверь взяли, а дальше не прошли.

Людей не хватало, поэтому начальник машинно – тракторной мастерской привлекал ее к обкатке вновь отремонтированных машин, ездила по двору мастерской, вокруг электроцеха. Быстро научилась водить машину, ведь правила были очень простые, въезд, выезд из ворот, левый, правый поворот, задний ход, сдала на шоферские права.

Так продолжалось целый год, а в 1942 году, когда исполнилось 18 лет, Маша пошла в воинскую часть (№52833), что была расположена неподалеку от мастерской, и предложила свои услуги шофера.

Так она попала в 30-й авиаполк 3-й воздушной армии І-го Прибалтийского фронта. Возили на фронт боеприпасы, парашюты, различное военное имущество.

— Вот на такой самой полуторке, которая стоит на въезде в город, — вспоминает теперь Мария Васильевна, — я и воевала.

Главная была проблема, завести зимой машину по тревоге, а морозы до 40 градусов, все замерзает, поэтому ночью дежурили, обогревали «гончарку», так назывался специальный бочонок с двумя отделениями для воды и масла. Как только тревога, заливали в карбюраторы теплые воду и масло и машины могут ехать.

Конечно, не все так просто было, осенью машину на марше, а кругом лес, сопровождают с обеих сторон голодные волки. Если машина вдруг заглохнет, смотри, чтобы они тебя не разорвали.

Ну, и бомбежки немецкой авиации, успевай только бежать в лес, прятаться. В 1943 году, зимой, валенки примерзли к ногам, приходилось выбегать из машины, заводить ее, не заметила, как замерзла, ноги не ходили 10 дней. Спасибо ребятам, не бросили. Вообще, к ней в автороте было хорошее отношение, при ней никогда не ругались, водители были в основном пожилые мужчины, относились к ней как к дочери.

Однажды полуторка ее заглохла и она полезла под машину искать поломку, тут к машине подошли незнакомые офицеры, стали что-то обсуждать и крыть матом.

Она не смогла из-под машины вылезти, а они ее не заметили. Наконец офицеры ушли и Машенька выбралась из-под двигателя вся красная от смущения. Рядом оказался командир части, посмотрел на нее и все понял.

— Ты, что, никогда не ругаешься? – спросил он.

— Нет, — ответила она.

— Ну, тогда из тебя никогда не будет настоящий шофер! – посмеялся командир.

Были и смешные истории. Один шофер получил приказ отвезти куда-то гроб. Поехал, а по дороге попросился подвезти какой-то солдат, взял его в кузов. А тут начался дождь, тот запрятался в гроб. По дороге еще подобрал девчат, выбежали из леса, не предупредил их, что в кузове уже есть пассажир. Едут, дождь прошел, девчата разговаривают.

Вдруг гроб открывается, оттуда высовывается голова и спрашивает:

— Ну, что, дождь кончился?

Девчата от ужаса так и сыпанули все через борт.

Вот так Машенька и воевала, зимой пальцы пухли от мороза и масла, а летом болели от заводной ручки и баранки.

Однако самая большая опасность подстерегала Машеньку со стороны офицеров, приходилось постоянно бороться за свою девичью честь. Командир части, замполит, заместитель командира по технической части, — все они предлагали ей в свободное от службы время побыть с ними наедине. Она знала, чем это может закончиться, и всеми силами избегала подобных встреч. Одну девушку изнасиловали, и она повесилась, и Машенька очень боялась, что это может произойти и с ней.

Командир части и замполит вскоре отстали, а очень досаждал заместитель командира по технической части, некий майор Кучеренко. Однажды они ехали в кабине и майор стал приставать к ней. Положит руку ей на колено.

— Уберите! – говорит она.

Уберет, а потом вновь кладет. И так три раза. Машенька тогда остановила машину и говорит:

— Если не перестанете, то я сейчас выйду и попрошу защиты у офицеров в кузове.

Только тогда майор отстал, обозвал дурой и затих. Но когда приехали к месту назначения, то майор полез в мотор и вытащил отстойник, важную деталь, соединяющую мотор с питанием и сказал:

— Если утром машина не будет исправной, то я тебя тут расстреляю у стены! – и ушел.

Машенька расплакалась, а потом делать нечего, пришлось целую ночь исправлять поломку. А утром майор сразу направился к ее машине, проверил, машина завелась, чертыхнулся и ушел.

Теперь у Марии Васильевны хранится этот злополучный отстойник, как память о войне.

Закончились волнения Машеньки тогда, когда она вышла замуж за инженера авиации Анатолия Николаевича Яковлева. Он был очень талантливый инженер.

В 1941 году за спасение авиационной техники, сумел отремонтировать на нейтральной полосе подбитый советский самолет, и за это получил один из первых в Красной Армии боевой орден Красной Звезды. А всего у него их три и четвертый орден Красного Знамени.

Теперь она была за мужем как за каменной стеной. В конце войны они попали в заповедник Геринга, домов десять, магазинчик, сын одного майора привозил туда разный товар.

Всю войну хотелось есть, и здесь тоже еды было не очень, однако помогала местным немцам. Приходила какая-то девочка, лет пяти, Маша давала ей хлеб. Та брала его, съедала и говорила:

— Сталин капут!

Однажды пришел немец на костылях, тоже просил еду, она как раз готовила котлеты, еще сырые, не успела поджарить, дала одну немцу. Он тут же съел ее, сырую.

Некоторые наши ругались, мол, кормишь фашистов! Она не соглашалась:

— Вы как хотите, а я кормлю их за счет своего пайка!

С мужем ездила туда, куда его посылали: в Латвию, Румынию, Литву. В 1968 году приехали в Запорожье, она закончила здесь вечернюю школу, а в 1971 году закончила Крымский педагогический институт им. М.В.Фрунзе по специальности история.

Устроилась работать в 8-й интернат для сирот на острове Хортица. Когда пришла устраиваться на работу, директор, Григорий Федотович Гапотченко (Царство ему Небесное!), спросил:

— Что умеете?

Она ответила:

— Легче сказать, что не умею. Лапти плести не умею!

Скоро ее кабинет трудового обучения «Умелые руки» стал лучшим в городе. Когда приезжали в Запорожье разные иностранные педагогические делегации: французов, поляков, японцев, то институт усовершенствования учителей всегда водил их к ней на уроки. Одна ее вышивка даже попала на выставку ВДНХ в Москву.

А вот звания «Заслуженный учитель Украины» не дали, так как была правдолюбом и защищала детей — сирот в интернате. Их там били, и она постоянно детей защищала от своих коллег. Из-за этого уволили в 2008 году почти по статье.

У нее и сейчас проблемы, не все как у людей. Уже несколько лет, как ее заливают соседи, какие-то армяне. Сделает ремонт, наклеет новые обои, и они тут же зальют. Как будто специально!

Она ходила к ним, просила. Один какой-то тип сказал ей:

— Я скоро глотку тебе заткну!

Писала во все инстанции от Президента и до ЖЭКа. Результата пока никакого.

— Легче было на фронте. Знала, где свои а где враг. А тут, как в окружении, со всех сторон враги! – говорит Мария Васильевна.

Живет в нашем городе на улице Южноукраинской, 2 последний герой войны. Именно она, слабая девчонка, остановила и сокрушила врага, а не эти народные генералиссимусы, маршалы «Победы», генералы и адмиралы, которые понаприписывали себе всю победную войну вместе с майорами Кучеренко, а именно она, Машенька, Маша, Мария Васильевна, воин Великой Отечественной войны, на груди у которой всего две медали – «За боевые заслуги» и «За победу над фашистской Германией». Всего две, а весомее и значимее они всех маршальских и генеральских звезд и орденов вместе взятых.

В заключение уместно вспомнить и об отце Маши Василии Алексеевиче Киселеве, воспитавшей такую дочь. Еще до первой мировой войны он попал служить в царский лейб-гвардии Преображенский полк. Туда подбирали высоких, черноволосых лейб-гвардейцев. В отличие от соседнего лейб-гвардейского Семеновского полка , куда подбирали светловолосых.

Отец Маши подошел туда по всем статьям. Служил достойно, в годы первой мировой войны за геройство на поле брани был награжден орденом Георгия Победоносца.

Уже в годы советской власти, когда стало очень тяжело, отец сдал орден в Торгсин и получил за него столько денег, что купили две коровы, одну отдали бабушке, вторую оставили себе. Тем и спаслись.

А Марии Васильевне особенно дороги эти гвардейские георгиевские ленточки, которые носят ветераны и не только на праздники. Они напоминают ей об отце и о военной истории страны.

24.07.2012г.

Наталья Михайловна Шолох

Хочу предложить вниманию читателей нашего сайта рассказ о запорожской поэтессе Наталье Михайловне Шолох. Ей 93 года, буквально на днях выходит ее уже восьмой сборник. Два она выпустила в Москве, три в Ногинске и три в Запорожье.

Я восхищаюсь Натальей Михайловной. Восхищаюсь тем, что она молоденькой девушкой в грозный час войны, когда, казалось еще мгновение и разлетится на мелкие кусочки незыблемая советская власть, подставила свое хрупкое девичье плечо, как и многие её современницы, под неповоротливую военную машину страны и тем спасла ее. Она была участницей Сталинградской битвы от первого до последнего дня. Сражалась в составе зенитной батареи, охраняла переправу через Волгу, не давая немцам приблизиться к Сталинграду.

Я думаю, что сегодня у нас в стране она одна осталась в живых, поэтесса-участница Сталинградской битвы. И ее свидетельства о том времени на вес золота.

В творчестве Натальи Михайловны есть прекрасные строки, в которых заключена квинтэссенция всей ее многогранной личности:

Мои стихи просты, как правда,

В них слов замысловатых нет.

Они – души моей отрада,

В них чистый и правдивый свет.

В моих стихах сверкает море,

Сияют красотой поля.

В них нашего народа доля,

И вместе с тем судьба моя.

Лучшие её стихотворения убедительно подтверждают эти строки поэтессы.

Как человек не может жить без куска хлеба, глотка воды, чистого воздуха, солнца над головой, любви и дружбы, так и настоящий поэт должен откликаться на каждое движение своей и чужой души.

И он находит такие слова, идущие из его сердца, чтобы выразить это в своих стихах. Сколько мы знаем таких строчек в мировой поэзии!

Каждый может вспомнить своё, потаённое, от чего сильнее бьётся сердце, открываются все тайные страницы души и… И мы стоим тогда наедине с Вечностью… Вот в этом сила поэзии, сила творчества. И ни один поэт в мире не может изменить этот избранный Богами путь во Вселенную.

Есть такие стихи и у Натальи Михайловны. Стоит только прочесть её сборники, вышедшие в Запорожье, «Запомните нас такими…» и «Пока в душе звенит струна…». А теперь и третий сборник «Моих стихов осенняя завязь», предлагаемый ныне читателю.

Мне уже приходилось писать о том, что в творчестве Натальи Михайловны лучше получаются стихи о природе. Однако в предлагаемом читателю сборнике очень интересно звучат стихи на гражданскую тематику. Наталью Михайловну волнует то, что происходит с нашей страной на востоке, — в Донбассе и в Крыму. И тут двух мнений быть не может, человек, переживший сталинградский ад, не может равнодушно относиться к тому, что происходит с нашей Украиной и с нашим народом на восточных рубежах страны.

Наталья Михайловна стоит вместе с нами, со всеми патриотами Украины в едином строю защитников родной земли.

А ведь кому, как не Наталье Михайловне доподлинно известно, что такое суровая правда войны. Она всё это перенесла на своих плечах, пережила своей душой.

Поэтому так искренне звучат её стихи о войне. Там каждое слово – правда. С высоты времени это хорошо видно.

Вот здесь я, наверное, и поставлю точку. Ибо каждому пишущему приятно, когда он в центре читательского внимания. А для этого надо просто читать. Поэтому я предлагаю Вашему вниманию стихи Натальи Михайловны. Читайте их!

13.06.2016г.

ВЕСНА 42 ГОДА

В тот год уже в марте засияло солнце.

И талый снег – осел, припал к земле.

Как о ведерко – цинковое донце,

Капель стучала песню о тепле.

В такие дни, отбросив назиданья

Хотелось солнцу радоваться! Жить!

И назначать заветные свиданья.

Встречаться с милым и светло любить!

Сияло солнце! Цвенькали капели,

И каждый был весенней неге рад.

А мы, надев солдатские шинели,

Ушли на фронт, в далекий Сталинград.

Нас было сорок девушек… И город,

Не пряча слез, на фронт нас провожал.

Но мы держались, как солдаты, гордо,

Судьбы своей еще никто не знал.

СВИНЦА СИЛЬНЕЕ

Не отпускает эта битва,

Когда в смертельной той тоске

Под жуткой тенью «Мессершмита»

Висела жизнь на волоске.

И у зенитчиц глохли уши

От адской музыки боев.

И было страшно – до удушья.

И было трудно до краев.

Девчонки тонкие, как свечки,

Сгорали насмерть, до конца,

Но оказались их сердечки

Сильнее вражьего свинца.

«ТРУСИХА»

Был вызван в штаб разведчик, где сказали,

Что девушку он должен провести

Через места, где день и ночь стреляли

Фашисты, отрезая в полк пути.

К тому же деликатно намекнули,

Что за нее ответит головой,

Что, мол, от рикошетной пули

Он должен защитить ее собой…

И он повел, надеясь на сноровку, —

Сто раз одолевая этот путь.

Она же в чехле несла свою винтовку,

Была спокойна, не боясь ничуть.

Свистели пули. Била дальнобойка,

Казалось, невозможно здесь пройти:

Но он держался всю дорогу стойко

И ей не дал расслабиться в пути.

С той стороны, где залегли фашисты,

Он прикрывал ее своим плечом.

Порой ползли они под пулевые свисты,

Как будто бы под проливным дождем.

Вдруг из под листвы, лежавшей мозаично,

Зверек какой-то пробежал в камыш.

Тихонько вскрикнув, но не истерично,

К нему прижалась и шептала: мышь…

Он успокоить девушку старался,

И говорил, что, то не мышь, а крот…

Потом в овраге он взахлеб смеялся,

От хохота закрыть не в силах рот.

Она на этот смех не обижалась,

И говорила: «Да, трусиха я!

Боюсь мышей». И робко улыбалась,

И маскхалата комкала края.

Когда пришли. Он доложил, как надо,

Хотя про случай с мышью промолчал.

Снял маскхалат. И звякнули награды,

Сам генерал герою их вручал.

И девушка, освободясь от каски,

Сняла неторопливо маскхалат.

Стоял разведчик, будто в красной краске,

Взгляд отвести не в силах от наград,

Которые уселись дружным роем,

Как бабочки, укрыв девичью грудь

Под золотистой звездочкой Героя…

Застывший взгляд не в силах был моргнуть.

А генерал перед сержантом стоя,

Разведчика похлопал по плечу:

— Непревзойденный снайпер наша Зоя!

Без промаха снимает немчуру!

И ничего на свете не боится!

Ведь у нее – прицельно-точный глаз!

Надеемся, здесь Зоя приглядится

И станет поспокойнее у нас.

В ответ разведчик что-то буркнул тихо.

Со всеми попрощавшись, вышел в дверь,

Кляня себя, что обозвал трусихой

Ту, для которой мышь, как страшный зверь.

О СЧАСТЬЕ

Если б меня спросили: «В чем же счастье?»

Ответила б, душою не кривя:

Когда служила я в зенитной части,

То многое о счастье поняла.

Оно – не благ житейских отраженье,

Которые сумеешь накопить.

Оно – души внезапное движенье,

Когда осмыслишь, как прекрасно жить.

…Мы целый день атаки отражали,

Сумели сбить немецкий самолет.

Когда ж в землянке ужин завершали,

Нас обстрелял фашистский миномет.

Та пытка смертью бесконечной длилась,

И порождал в нас страх ужасный вой.

А я тихонько Господу молилась.

Хотелось жить. Была я молодой.

Гремели взрывы каждую минуту,

Любая мина смерть с собой несла.

Прошли года. Обстрел тот не забуду,

Моя молитва всех тогда спасла.

А как потом безумно ликовали,

Что наших судеб уцелела нить.

Мы истинное счастье испытали,

Что живы все! Что дальше будем жить!

Война – мое не отпускает серце,

Она со мной – во сне и наяву.

Мне никуда от памяти не деться,

Но с чувством счастья, — до сих пор живу!

НА ПОСТУ

На фронте осень холодна.

Идут осенние дожди.

Вокруг стоит сплошная тьма.

И просветления не жди.

Вокруг лесная полоса.

От нас совсем уж близко немцы,

Вдали чуть слышны голоса.

Волнуясь, гулко бьется сердце.

Я на посту стою одна:

Объекты обходила трижды.

Исчерпан сил запас до дна,

Моя шинель мокра, хоть выжми.

Вдруг слышу чьи-то я шаги:

Хрустят под сапогами ветки.

Себе твержу я: «Не дрожи»,

Нащупав пальцами гашетку.

Но невозможно рассмотреть,

Откуда «гость» шел для разведки.

Да, не один, а, верно, шесть

Идут, кроша лесные ветки.

А дождик льет, как из ведра.

Сильнее напрягаю зренье,

Но впереди лишь тьма видна,

Какое злое невезенье!

Но пронесло на этот раз,

То шли свои ребята, —

Они в ночной дождливый час

Тянули связь для медсанбата.

БАЛЛАДА О ВЛЮБЛЕННЫХ

В окопе, прислонясь к стене,

Девчонка доедала кашу.

Напротив парень, как во сне,

Смотрел с любовью на Наташу.

Как бусинки ее глаза

Сияли ярко добрым светом.

«Люблю тебя!» — хотел сказать,

Но не посмел признаться в этом.

Сбивал дыханье, в горле ком,

Волнением пылало тело.

На паренька взглянув тайком,

Она неспешно кашу ела.

Она ведь чувствует душой,

Он смотрит не случайно,

Солдат красивый и большой

В нее влюбился втайне,

Но эту тайну ей открыл

Влюбленный взгляд бойца.

И он Наташе очень мил,

В такт бьются их сердца.

Смотрела ласково она,

Он – улыбался мило.

Их познакомила война,

Друг в друга их влюбила.

Догадываясь обо всем,

Молчком она сидела, —

Им было хорошо вдвоем.

Их чувства вновь взлетели!

Вдруг молчаливый их дуэт

Оборван был тревогой!

Она, закончив свой обед,

Вновь стала очень строгой.

Шли «Юнкерсы» за валом вал,

Был Сталинград их целью.

И он снаряды подавал,

Она ж, прильнув к прицелу,

Стреляла метко по врагам.

Огнем зенитным сбит порыв, —

Враги бегут, как волки!

Последней бомбы ухнул взрыв

И звякнули осколки!

Лежали рядом – он, она,

Как лодки у причала…

Их познакомила война,

А Смерть их повенчала…

18.05.2000г.

ПУШКИН НА ВОЙНЕ

Смотрели в небо наши пушки,

А старшина окопчик роет…

Зима. Пушинки снега. Пушкин.

И «буря мглою небо кроет…»

Вдруг вспомнились вот эти строки,

Он их учил когда-то в школе.

Морозные суровы ночки,

Поземка мчится в чистом поле.

И, может быть, впервые в жизни,

Здесь на виду у батареи

Стал старшине певец Отчизны

Немного ближе и роднее.

И стало вдруг теплее вроде.

Шепча, он мерзлый грунт долбил:

— Там чудеса, там леший бродит,

Русалка на ветвях сидит!

Окопчик рыл он до рассвета,

Трудясь в промерзшей тишине.

И строки дивные поэта

Сил прибавляли старшине.

А поутру с крестами танки

Шли к батарее напрямик.

Их старшина в пылу атаки

Прямой наводкой бить привык.

Когда же грозная армада

Нависла тенью роковой,

Вдруг понял старшина, что надо

Окопчик обогреть собой.

А танк, расправившись с зениткой,

Полз, торжествующе урча.

Тут вслед ему сноровкой прыткой

Бесстрашный старшина сплеча

Гранаты, связанные кинул

И метко ворога достал.

Огромный танк был взрывом вскинут,

В горящий превратясь металл!

Клубился дым, скрывая поле,

Встал старшина там, где окоп:

— Я вам послал! Чего же боле? —

Вслух произнес и вытер пот.

К ЛИСТОВКЕ, ДРУГУ ФРОНТОВОМУ

К листовке – другу фронтовому

Склоняюсь уж в который раз,

Где крупно, четко дан приказ:

«Прочти и передай другому!»

А в той листовке говорится

Простым солдатским языком:

«Мы не отступим пред врагом!

За Сталинград мы будем биться!»

И битва оживает будто…

И холодеют пальцы рук,

Листок тот дал мне политрук,

Который был убит в то утро.

Война давно отполыхала,

Навек оставив в сердце след.

И в череде мелькнувших лет

Встреч и разлук прошло немало.

Но помнит память фронтовая

Друзей, подруг, политрука.

И вновь строку творит рука,

Дань сердца павшим отдавая.

Не в дар жеманному альбому

Стихотворенье я творю,

А словно другу говорю:

«Прочти и передай другому!»

СТУДЕНЫЙ СОРОК ТРЕТИЙ

Степь – бела и ровная, как стол.

Ветер – зол! Он вдаль поземку гонит.

Весь обледенел в землянке пол,

Только смерть нас здесь не похоронит.

От поземки стонет чернобыл.

Мерзнут у расчетов руки, спины.

Беспросветна фронтовая быль.

Снизу – стужа, сверху – бомбы, мины.

От мороза стынут пальцы рук,

К стылому металлу примерзая.

Но горят глаза моих подруг,

Нипочем им эта стужа злая.

И назло седому январю

Пробуют легонько улыбаться.

Я в душе улыбки те храню,

Сейчас они мне часто снятся.

В БЕЛОРУССИИ В ТОТ ЖАРКИЙ ДЕНЬ

В Белоруссии в тот жаркий день

Не смолкала батарея наша!

Злая пуля – срезала сирень,

И не вскрикнув, повалилась Маша.

Ксению не пощадила смерть,

И лежала Зоя с нею рядом,

Продолжая в небеса глядеть

Неподвижным, удивленным взглядом.

Тот далекий, после боя день

В память фотокарточкой впечатан.

Срезанную пулею сирень

На могилу я кладу девчатам…

P.S. Недавно узнал, что Наталья Михайловна умерла в декабре 2018 года. К сожалению, близкие ее не поставили об этом в известность знакомых и друзей Натальи Михайловны. Жаль, что и наша литературная общественность тоже не откликнулась. Пусть этих несколько слов будут памятью этому прекрасному человеку и поэту.

17.11.2018г.

«Не бысть ничего…»

В радянській школі вивчали дивний предмет «Історію СРСР». СРСР було створено підписанням союзного договору 30 грудня 1922 року, а вивчення його історії починалося з кам’яного віку і давньовірменської держави Урарту. Тобто, якби предмет називався «історією народів СРСР» в цьому була хоч якась хай слабенька, але логіка. Ні в школах, ні в вишах не вивчали всесвітню історію, а вивчали історію стародавнього світу, середніх віків, нову, новітню. Причому програма була складена так, що вітчизняна й іноземна історія ніколи не пересікалися й не порівнювалися. Всесвітня історія тим і відрізняється від історії іноземних країн, що в ній є порівняльні таблиці, які показують, що відбувалося в певний час у різних, в тому числі, і рідній країні. Перші 10 років існування «радянської» влади історію не вивчали взагалі, її відмінили як латину та грецьку мову й світову літературу, не було таких предметів в шкільній програмі.

Ми ж зараз спробуємо надолужити пропущене і порівняти вузлові моменти історії, в першу чергу європейської, з історією України-Русі та Московщини-Росії.

«Не бысть ничего» — це стандартна фраза з літописів, коли з точки зору їх авторів, не відбувалося нічого важливого: ні війн, ні голоду, посухи чи інших природних і соціальних катаклізмів.

Отже перший період писаної історії: Давні часи – тисячоліття, яке тривало з п’ятого століття до н.е. і до п’ятого століття н.е. В цей час виникають та розвиваються велика грецька цивілізація та культура, могутні держави та імперії в Китаї та Римі. Майже одночасно народжуються великі пророки людства Конфуцій, Будда, Христос. В Римі формується поняття про закон та громадянські права. Південь України – хай периферійна але складова частина цього процесу. Тут майже тисячу років проіснувало Босфорське царство. На території Московщини «не бысть ничего».

Наступний тисячолітній період – Середні віки (У – ХУ ст.). Християнство стає пануючою релігією в Європі. У Візантії перші 500 років християнства характеризуються виникненням численних єресів, вселенськими соборами, які часто породжують ці самі єресі, а потім з ними ж борються. Нерідкими були випадки, коли собором якесь вчення об’являлося єретичнім, а через кілька років наступним собором, з примхи імператора, його жінки чи коханки, це заперечувалося й проголошувалося, навпаки, правильним. Для цього періоду характерною є кривава збройна боротьба влади Візантії з цими єресями. Основним аргументом було фізичне винищення мільйонів «неправильних християн». Це самознищення призвело до того, що більша частина Імперії обезлюдніла, так державне християнство саме створили ідеальні умови для майбутнього торжества мусульманства. Формально єдина з Візантією Римська церква була значно толерантнішою в цьому відношенні. Тому крах Великого Риму, аж ніяк не позначився на католицизмі. Врешті у 1054 році папа і патріарх взаємно прокляли один одного й християнство розкололося на візантійське, ортодоксальне, православне й римське, католицьке, «вселенське». А на сході збереглося кілька древніх церков, які зберегли свою автономію.

В цей час виникає і розвивається найбільша з європейських країн – Русь. Певною мірою вона була правонаступницею і Великої Греції, і Великої Скіфії, і Боспорського царства. Хоча Русі було ближче візантійське, грецьке християнство, відношення до обох його віток було досить толерантним. Це взагалі характерно для української історії до 1709 року, згадайте хоча б греко-латинські академії, навчання в європейських університетах та єзуїтських школах, які давали найкращу на той час освіту.

І якщо для Західної Європи характерною є Реконкіста – повернення захоплених арабами територій Іспанії в лоно християнства, то на сході картина протилежна. Мусульмани захоплюють православний Близький Схід і врешті Константинополь. Православну Східну Європу підкорюють татаро-монголи. Новгород і Білорусія ордою не були захоплені. На ординських землях формується своєрідний візантійсько-ординський синтез монгольської по суті і православної по формі держави – Московщини, відверто ворожої до Європи і цілком лояльної до Золотої Орди. Її єдиною ідеєю стає постійне, безперервне територіальне розширення шляхом підкорення й поневолення всіх сусідніх народів та країн. Панівною стає ідея Третього Риму – світового панування, шляхом територіальних загарбань.

Своїм відвертим холуйством московські князі причарували ханів. Ті в знак прихильності дарять князям татарську шапочку, яка пізніше з легкою руки придворних псевдо істориків стає шапкою Мономаха. Дарунок був глибоко символічний. Московський князь зобов’язаний був на вулиці зустрічати баскаків – представників хана й тримати уздечку його коня, а з шапки годувати коня вівсом. Ось справжні витоки добре відомого виразу: «Важка ти, шапко Мономаха». Не відстає від князів і московське православ’я, воно накриває свої церкви тюркськими куполами-тюрбанами. Щоб догодити монголам в архітектурі виникає новий суздальсько-коломенський шатровий стиль. Свої кам’яні будівлі князі та бояри будують у вигляді монгольських шатрів.

Османська імперія підкорює всі православні балканські країни.

Католицьке середньовіччя – це не лише темні віки, але й уже згадувана Реконкіста – відвоювання захоплених мусульманами територій, глибокі пошуки середньовічних вчених, філософів, Орігена, Фоми Аквінського та багатьох інших, початок формування європейської ідеї антропоцентризму, протилежної азійському імперіоцентризму: «Раньше думай о Родине, а потом – о себе».

Естафета збереження й певною мірою розвитку античної науки переходить до арабів.

В Європі, спочатку в маленьких територіально торгових містах Італії, проростають перші паростки раннього Відродження. В його основі цікавість до людини, спроба знайти компроміс від розділеного церквою духовного та тілесного. Південь України знаходиться під впливом Генуї, Правобережжя – частина європейських Великого князівства Литовського і Руського та Речі Посполитої. Через Австрію та Францію нове вчення проникає в інші країни Європи. Причому кожна з них знаходить свій шлях виходу з Темних віків. В Англії приймається Хартія вольності. Виникає хай обмежений, але цілий клас захищений законом людей.

В Московії «не бысть ничего». Посилення самодержавства, повне й абсолютне безправ’я всіх від бояр до смердів перед кожним вищестоящим. Закон замінено на «волю государя». Суцільне невігластво народу і влади.

1492 рік це 7-тисячний рік за візантійським літочисленням «від сотворіння світу». 1500 рік (1492) початок ери Європи. Епоха великих географічних відкриттів. Початок об’єднання світу більш передовою цивілізацією Європи. Лідери – Іспанія, Португалія. Колонізація та Конкіста – завоювання велетенських, але відсталих імперій Латинської Америки, дає приток грошей, які витрачаються також на розвиток мистецтва та науки. Колонізація дає поштовх аграрній та промисловій революціям. Розвиток капіталістичних відносин стимулюється припливом капіталу та виникненням ринків збуту. Лідери – Голландія, Англія. Тридцятилітня війна. Виникнення перших буржуазних республік Нідерланди, Швейцарія, англійська буржуазна революція. Початок ліквідації кріпацтва. Українська національно-визвольна революція Богдана Хмельницького. 1648 рік – початок Нової історії. 6 одночасних революцій.

Механічне розширення Московії на схід, «Збирання земель Чингізхана». Посилення кріпосницьких порядків, відміна Юр’єва дня. Феодальна кріпацька залежність селян від землі замінюється особистою залежністю від власника, тобто поверненням до рабовласницького ладу на фоні азійського способу виробництва зі збереженнями первісної общини. Зовсім інший протилежний вектор розвитку.

В Європі Реформація – масовий рух за духовне відновлення та очищення католицизму. Її витоки із вчення чеха Яна Гуса (1415 рік), гуситські війни за національне та духовне відродження. Цей рух охоплює також Німеччину, Швейцарію, Нідерланди, Скандинавські країни та Англію. Контрреформація – відродження та очищення католицизму, розквіт культури, архітектури, освіти. В центрі Іспанія, Франція, Австрія.

Спроба церковної реформи Никона. Мова йде про виключно зовнішнє, формальне виконання обрядів. Розкол церкви на офіційну «нововірську» та народну «старовірську». Гоніння, терор та поліцейські методи «переконання» старовірів. Церква не лише фактично, але й юридично стає частиною державного апарату. В кінцевому рахунку така відміна понять духовно-суспільного на державно-бюрократичне закінчується крахом офіційної церкви при більшовиках.

1709 рік полтавської катастрофи. Відмова Швеції від імперських амбіцій – ефективний шлях розвитку народу в бідній природою, але вільній країні. Торжество імперської ідеї в Росії. Зовнішній, показушний характер петровських реформ. Посилення кріпосництва, відновлення ординської рекрутчини, виключно російське нововведення – кріпосне право на фабриках та заводах. Московська церква стає навіть юридично частиною імперського державного апарату. З 1722 року указом Петра вводиться обов’язкові доноси після сповіді. Теж виключно російське досягнення. Україна штучно відторгнута від свого віковічного європейського вектору розвитку. Занепад культури і освіти в Україні. Марна спроба українських вчених та церковників просвітити Росію.

Просвітництво та Велика французька буржуазна революція. Ідеї Свободи, Рівності, Братства. Поступовий, але неухильний прогрес у Європі: жорсткі але дієві закони, знищення кріпацтва, свобода підприємництва, руху людей та капіталів. Початок Промислової Революції. Перехід лідерства до Англії та, пізніше, Сполучених Штатів. Заміна ідеї монархій та територій на ідею національних держав. Гучні заяви «просвітниці» Катерини про намагання скасувати кріпосне рабство, підготовку прав і вольностей для дворян, міщан та селян, завершується закріпаченням України та Білорусії. Причому більше 50% селян було закріпачено в Могилевській, Мінський, Волинській, Київській, Полтавський, Подільській губерніях; від 30 до 50% у Херсонській, Катеринославській, яка охоплювала увесь Донбас та частину Ставропілля, область Війська Донського (!), Чернігівську та Курську (виділену з Харківської) губернії. Кріпаки становлять 10-30% у Харківській та Воронезькій губерніях і до 10% у Таврії.

Духовною основою Просвітництва була ідея вільної особистості. Ж.Ж.Руссо в «Суспільному договорі» проголосив, що людина народжується вільною. До цього в усьому світі і в тому числі в Європі переважали територіальні монархії. Тепер же проголошується основа європейського мислення – людина важливіша за державу. Виникає й набирає сили ідея національної держави. Одним з перших про це заговорив Георг Гегель (1770-1831рр.). Цілком законним визнається бажання людей що говорять однією мовою створити власну незалежну державу. Тобто замість системи: монарх, територія, виникає система: людина, мова, нація, країна.

Наче за помахом чарівної палички по різних віддалених країнах прокочуються перші хвилі національно-визвольних революцій. Корсика проти Генуї, 1793, Сардинія; повстання козаків, народів Поволжя та Уралу (Пугачовщина) 1773-1774 в Росії; повстання під приводом Тадеуша Костюшко в Польщі, розгромлене російськими військами, під приводом Суворова. Останній «уславився» також придушенням повстання Пугачова та примусовим виселення християн (греків та вірмен) з Криму, а також невдалою спробою придушення, разом з австрійцями, народного повстання в Італії. Американська декларація Незалежності, 1784; народні заворушення в Голландії, 1785; 1794-95, австрійських Нідерландах, Угорщині проти австрійських Габсбургів; 1798 боротьба Ірландії проти англійського володарювання. 1789 початок Великої французької революції. Повстання у Сербії 1804 року, 1808 – іспанське повстання проти французької окупації, що в свою чергу привело до визволення практично всіх народів Південної Америки.

«Священний союз» — це спроба європейських монархів на чолі з Олександром Першим повернути хід історії назад. Відновлення великих імперій. У відповідь – «Весна народів» — 1830 та 1848 років. Боротьба за незалежність Греції з 1822 року. Повстання в Польщі та Литві, а також у Франції. Сплеск шовіністичних настроїв у Росії, які охопили практично всіх діячів культури. 16-річний Лермонтов пише своє Пророцтво. «Настанет год, России чорный год, когда царей корона упадет». Та до цього ще далеко. Спроба Миколи Першого військовою силою придушити цей рух. Повстання у 1848 році в Берліні, Відні, Празі, Будапешті, Каталонії, Валахії, Польщі й навіть Британії. Революції 1848 року не перемогли в жодній країні, але у всіх європейських країнах було зроблено відповідні висновки — почався незворотній процес реформування та очищення влади. Відродження національних держав у Італії, 1859-61 та Німеччині 1866-71; широка автономія в Угорщині, 1867. Чергове повстання в Польщі 1863-64, придушене російськими військами. 1878 рік, Берлінський конгрес: Сербія, Румунія та Чорногорія отримують незалежність. 1905 Норвегія відділяється від Швеції, 1908 Болгарія проголошує незалежність. На історичний виклик Європа завжди шукає оптимальну відповідь, Росія навіть не намагається, діє виключно старими методами – закручування гайок, силове придушення, консерватизм, реакція, пошук зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Консервація кріпосницьких порядків у Росії Миколою Першим, розгул цензури, остаточне перетворення країни в «тюрму народів». Перший щиглик по носі Імперії від об’єднаної Європи. Ганебна поразка Росії в Кримській (Східній) війні. Початок кінця Росії.

Запізніла відміна кріпосного рабства в Росії в 1861 році, початок значних, суттєвих прогресивних реформ Олександром Другим. Чергова спроба Росії стати на цивілізований шлях розвитку. Культурний ривок, особливо в літературі. Виникнення єдиного фронту проти реформ консерваторів та революціонерів-радикалів. Убивство царя реформатора. Відсутність стабілізуючого середнього класу. Неможливість демократичних способів впливу на владу неминуче породжує терор. Поступове згортання реформ Олександром Третім. Поява найрізноманітніших архіконсервативних вчень: слов’янофільство, великодержавницька теорія про особливий шлях російського розвитку. Поява різночинців-народників з виключно російською ідеєю «ходіння в народ», бажання опроститися того ж Льва Толстого – тобто ретроградне вчення. Все в живій природі прагне зростання, досконалості та успіху, а тут бажання опроститися до рівня треба розуміти, прошу вибачення, гельмінтів. «Хлопофільство» — цілий напрямок у російській та й українській літературі. Консерватизм, шовінізм, найрізноманітніші психічні збочення мого улюбленого, колись, Достоєвського. Кафка й Сартр відпочивають. Вчення «властителів дум» — молодих недоуків дало результати – пролунав перший дзвінок – революція 1905 року. Російський бунт «безглуздий і безпощадний» у всій його красі. Початок «скукоження» Росії було покладено продажем Аляски. Потім поразка у війні з Японією, відмова від Маньчжурії, Курилів та половини Сахаліну.

Лютнева буржуазна революція в Росії змінилася жовтневою контрреволюцією більшовиків. Марксову мрію про поступове «відмирання» держави більшовики реалізували у вигляді тоталітарної наддержави. Національно-визвольні революції («весна народів») докотилися до Росії. Громадянська війна двох шовіністичних сил: білих та червоних завершилася перемогою більшовиків та відновлення самодержавства у тоталітарній формі. Світова криза 1929-33 років. Варіанти виходу: 1 тоталітарний: комунізм та фашизм, 2 англо-американський: частково регульована економіка. Спроба нав’язати світу новий порядок Гітлером та Сталіним. Повна мілітаризація економіки СРСР. Атлантична хартія – відмова від територіальних надбань, добровільна відмова від колоніальних володінь США та Англією. Боротьба за збереження колоній Францією та салазарівською Португалією. Потсдамський компроміс, створення ООН та право вето. Радянсько-ординське захоплення нових земель в 1944-45 роках. Утворення маріонеткового соціалістичного табору. Одна назва чого варта! Гельсінська конференція 1975 року – визнання непорушності європейських кордонів. Консервація «соціалізму» в СРСР, його застій та крах. Об’єднання Європи та крах соціалістичного табору. Відмова Китаю від нежиттєздатної радянської моделі «соціалізму».

Спроба Горбачова та раннього Єльцина вписатися в загальносвітовий шлях розвитку. Повернення путінської Росії на імперський «особливий», ретроградно-реваншистський, консервативний шлях розвитку, спроба зруйнувати основні принципи світового порядку, повернення до гри без правил, жага до давно віджитих територіальних загарбань. На інші способи впливу Росія не здатна.

Не вічні ми, та вічнеє життя…

Десь тут її скинули з потягу. Місточок, річечка, залізнична колія вбігає у лісок. Дерева, акації, липи, дуби підбігають до самого потягу, простягаючи до нього свої зелені віти, щоб через хвилину відбігти і знову випустити його на широкий простір.

Десь саме отут! – чути чийсь роздумливий голос, — пам’ятаю оцю річечку.
Вона ще була жива?
Ні, вже відійшла… від нас…

Вони якийсь час стояли на роз’їзді, його і сьогодні звідси видно, побілені стіни, чорний дах. Він добре пам’ятає це, бо конвоїри саме під час руху потягу відкрили двері, щоб її скинути.

Він ще запам’ятав її біле, втомлене обличчя, закриті очі, солдати ногами зіштовхнули її з підлоги униз і він наважився, бо все одно попереду чекала смерть. Рвонувся і плигнув слідом за нею.

Стой, гад! – кричали з вагону, ляскали постріли, а він сторчма летів межи дерев і на його щастя

не зіткнувся ні з одним з них. Потім підхопився і щодуху побіг як надалі від цього місця. Коли вже не було сил бігти, впав і лежав, віддихаючись. А потяг давно пішов. Ті не стали зупинятись, куди там, німці за спиною.

Він, молодий студент університету, знав творчість її батька, помер той ще задовго до революції. На знаменитій світлині, де знялися найвідоміші письменники у Полтаві на згадку про відкриття пам’ятника Котляревському, сидить і він.

Якось їй нагадав про це. Вона посміхнулася і спитала:

Як вас звати?

Він дуже здивувався, чи не вперше в його житті звернулися до нього на «ви».

Юрко…
Ви ще молодий… ви повернетесь у Київ…

І було в її голосі щось таке, що він швидко-швидко заговорив до неї:

І ви теж повернетесь у Київ… обов’язково…

Вона подивилася на нього, посміхнулася:

Хіба що своїми творами… Але все одно спасибі на доброму слові…

І хоч роз’їзд був недалеко, але прийшлося до нього довго йти, колія вигиналась кудись убік, а вони, люди в основному підстаркуваті, втомилися. Його онука, у такому віці, як він тоді, дивилася на все широко відкритими очима. Отут йшов потяг, і її дід, тоді молодий хлопчина, стрибнув з нього, і залишився живим, бо тоді не було б її.

Вона дивувалася з цього і не розуміла, як так не було б її… А він таки повернувся тоді у Київ, розтерзаний і німцями і нашими і заходився шукати її родичів, але не знайшов нікого. Тільки взнав, що єдину доньку письменниці розстріляно у катівнях НКВС.

На роз’їзді мешкала молода сім’я, він і вона, хто тут жив до них, та ще під час війни, вони не знали. Здивовано дивилися на іноземців, які розмовляли їхньою мовою.

Далі йти було вже нікуди. Вирішили пом’янути саме отут, біля колії. Але молода, здогадавшись, що вони хочуть робити, пошепки щось сказала чоловікові, той кивнув головою і вона запросила всіх до хати.

Прошу всіх до хати. Звиняйте, що тісно.

А сама почала щось смажити на маленькій кухоньці. Це дуже сподобалося професорові із Торонто:

Бачите, як файно, не загинули наші українські звичаї!

Потім сиділи тісно притулившись один до одного за маленьким столиком і дивилися на нього, він хотів піднятися, та не зміг.

Кажіть сидячі! – залунало навколо. Він дивився на всіх присутніх, на свою онуку, на молодих залізничників, до горла підкотилася гаряча хвиля, він проковтнув її і сказав:
Я все життя надіявся, що зможу таки повернутися сюди і пом’янути всіх, хто загинув в лабетах тоталітаризму і особливо її, яка прийняла свій хресний шлях на моїх очах.

Тихенько випили, кожний свою чарочку, хто заморського коньяку, хто міцну українську горілку, а кому не вистачило, то і місцеву чисту, як сльоза, оковиту.

Помовчали, а потім загомоніли, кожний про своє. А професор, який випадково опинився біля чоловіка молодиці, сказав йому, нахилившись до його вуха:

Коли втрапите до Торонто, то спитайте там Гаву, це я, мене всі там знають.

Чоловік кивав, дійсно, оце як потраплю до Торонто… А професор підняв руку і процитував із заповіту її батька:

…мати свою, дружину мою Софію, не залишати без доччиного доглядання, хоча самовідданості дочки моєї Людмили немає кордонів. За тим, в очикуванні Справедливого Суду, я прошу у всіх любих і близьких моєму серцю друзів – дружини та дітей – вибачення

за все, що коли-небудь учинив, по безсиллю людському, скривдивши їх, усвідомлюючи, що безмірно їх усіх люблю і труджуся до останніх сил своїх їм на добро. Да пошле їм усім Всевишній безтурботне і чесне життя, да не згасне в їх серцях любов до своєї батьківщини і її народу, яка зігрівала мене все моє життя.

Всі сиділи мовчки, слухаючи ці гарні слова і приймаючи їх до самого свого серця. Як робили це колись до них і робитимуть після, бо не вічнії ми, та вічнеє життя.

08.09.2001р.

Невигадана історія

Я спитав ветерана війни і праці, Івана Семеновича Якубчука, який 18-річним хлопцем був мобілізований у армію в Запоріжжі, як тільки наше місто звільнили в 1943 році:

— Яка надзвичайна історія була з Вами, коли ви воювали?

І ось що він розповів:

— Я був призваний у 60-у гвардійську дивізію, потрапив першим номером до протитанкової рушниці, був іще другий номер, ми удвох її носили, 19кг, а ще додайте боєприпаси, зброю, гранати, так що перед боєм були дуже неповороткі. Нас петеерівців називали «Прощай, Родина!»

І оце, коли ми вже просунулися від Запоріжжя до річки Інгулець, там на її березі були розташовані села Велика Шестерня і Мала Шестерня. Ми їх уночі, десь годин в 12, захопили. Поступила команда відпочивати, ми зразу полягали спати і спали до самого ранку.

А вранці німці почали інтенсивний обстріл села артилерією. Нашій обслузі ПТР дали команду висунутися на околицю села і зайняти там позицію для спостереження і оборони.

Але німці, коли бачили якийсь рух у селі, починали бити по тому місцю. І нам, щоб дістатися до околиці і виконати наказ командира, треба було непоміченими туди пробратися, бо в іншому випадку німець нас порозривав би отими своїми снарядами.

Коли ми проминули кілька садиб, то уперлися у двір, з якого солдат-їздовий на хурі збирався кудись виїхати. Ми не встигли його попередити, що рухатися так відверто не можна.

Німці помітили його і почали обстрілювати той двір. Солдат сидів на передку, збирався розвернутися кіньми.

І в цей момент поруч розірвався снаряд і ми побачили, як його голова відлетіла від тулуба, повернулася в нашу сторону, при цьому його рот відкривався і закривався, а очі дивилися на нас, і теж то закривалися, то відкривалися, голова прокотилася з метр або два в нашу сторону, рот закрився, вії теж закрили його очі і вона завмерла.

А тулуб сидів на передку і його руки, ще живі, натягували повід, та він почав нахилятися, нахилятися вперед і впав.

Ми з товаришем заклякли на місці і дивилися, як згасає і згасло перед нами молоде солдатське життя. Років йому було теж 20, не більше.

Про це навіть страшно подумати, а не те що побачити…

18.07.2013р.

Невідома війна

Не знать, что было до того, как ты родился, значит

навсегда остаться неразвитым ребенком.

Цицерон.

Справжня історія війни 1941-1945рр ще не створена. Є та, яку вибудував Сталін із своїми посіпаками, щоб заховати від людей свої злочини і яка виявилася досить живучою, навіть сьогодні рудименти цієї історії відстоюють комуністи України і різного роду ветерани, мовляв, радянський народ у єдиному пориві став на захист своєї землі і держави, коли злочинні банди фашистів перетнули 22 червня 1941 року кордони радянської землі. Почалася священна війна радянського народу проти загарбників.

І ще багато подібних створених ідеологами режиму легенд активно впроваджували у свідомість людей усіма доступними їм засобами від шкіл до концтаборів, де, на жаль, у багатьох з них залишились і до сьогодні. Бо, як писав у свій час Фрідріх Енгельс, «найбільш неприступна фортеця у світі, це людський череп».

Але істину не заховати, як її не відгороджувати від людей. Вона поступово пробиває собі дорогу. І хоч як не забороняли радянські ідеологи правду про війну, вона вже в ті часи доходила до людей, які вміли чути і бачити. Досить нагадати правдиві повісті Василя Бикова, які друкувалися в журналі «Новый мир» Олександра Твардовського.

Після зруйнування Радянського Союзу відкрилися архіви, почалися наукові дослідження подій війни. З`явилася маса дослідників, які зуміли правдиво сказати про трагедію народу у ті часи.

Крім того, історична наука за кордоном не стояла і не стоїть на місці, історики США, Англії, Німеччини, Франції, української діаспори проводили і провадять багато досліджень, вивчали і вивчають події війни і питання, пов`язаних з цим, заборонених навіть згадувати у бувшому Радянському Союзі. Тепер їх можна читати в Україні. Тобто, досягнення історичної науки за кордоном відомі і у нас в Україні.

Яка ж картина вимальовується сьогодні?

Перше, з чим треба розстатися, це з міфом, який утокмачували в голови радянських людей, — що Радянський Союз, це оплот миру і радянська країна завжди і скрізь бореться за мир у всьому світі.

Якщо хтось і боровся за мир, то це тільки не радянська держава. Більшого агресора, ніж Радянський Союз, крім, звичайно, фашистської Німеччини, у ХХ столітті в світі не було.

Когда напишут правдивую книгу

о правлении Сталина —

«Двенадцать цезарей» Светония

никто не станет читать:

происшествия в детском саду!..

Юрий Белаш

Для того, щоб написати справжню історію війни, треба розібрати завали брехні, нагромаджені за всі роки радянської влади. Сьогодні історики схиляються на те, що другу світову війну почали разом Гітлер (1 вересня 1939 року) і Сталін (17 вересня 1939 року), які напали удвох зі Заходу і Сходу на Польщу. І хоча і досі розповідають про те, що буцім то Радянська Армія звільнила землі Західної України та Західної Білорусі, але насправді це було вторгнення на територію суверенної держави. І війна, яка потім переросла у світову, почалася з того, що два хижака напали на мирну державу. А всі інші розмови, то від лукавого.

А далі ще краще. Радянське керівництво зосередило на західному кордоні велику кількість військ, готуючись напасти вже на свого союзника – фашистську Німеччину.

Як нині з`ясували історики, це повинно було відбутися десь на початку чи всередині липня 1941 року. Про те, що на кордоні була така велика кількість військ, знають всі. Коли сталося 22 червня 1941 року, то почали розповідати, що, мовляв, радянські війська несли почесну вахту миру, але це не для думаючих людей. Військові знають, що така кількість військ ґрунтується в одному місці тільки для одного: почати наступ в єдиному напрямку: в даному випадку – на Захід. А противник один – Німеччина, а далі вся Європа.

Та Гітлер несподівано 22 червня перехопив ініціативу. Навіть маючи меншу кількість військ, артилерії, танків і авіації, він наніс превентивний удар по радянським військам і в червні-липні розгромив цю велетенську армію, яка в свою чергу готувалася для несподіваного удару, але Сталін і його горе-командуючі програли.

Початок війни для Сталіна і його оточення був несподіваний і катастрофічний. Червона Армія, яку він готував для «визвольного походу» у Європу, перестала існувати. Тільки одних військовополонених було десь біля 4 мільйонів, як не більше. Були знищені літаки на аеродромах, захоплені танки і артилерія, війська в паніці котилися на схід. Серйозного спротиву майже ніде не було. Тільки під Києвом було захоплено в полон 665 000 радянських солдат . А в жовтні 1941 року під Брянськом та Вязьмою ще 673 000 полонених.

Можна зробити певні висновки. Командування не вміло керувати такими великими військовими з`єднаннями, армія не хотіла воювати (це була відповідь людей на репресії і терор), і те, що армію готували для нападу.

Замість того, щоб вести бої на чужій території, про що писалося і співалося в радянській країні до війни, радянські війська відступали до Ленінграду, Москви, Волги і Північного Кавказу.

Крім території, держава втратила майже всю промисловість, а ту, яку вдалося вивезти на Урал і Сибір, треба було час, щоб відновити на нових місцях і налагодити випуск необхідної воєнної продукції. Тобто, весь 1941 і до кінця 1942 року Червона Армія використовувала допомогу по ленд-лізу, про що навіть і сучасна російська історична наука не дуже розповідає. Якби не ця допомога, то радянського воїна не було б у що одягнути і він не мав би озброєння.

І тільки коли були створені загороджувальні загони, вдалося більш менш налагодити справи на фронті і зупинити відступ.

Бездарне радянське командування воювало не якістю а кількістю, всі роки війни від 1941 до 1945 року, кожний рік втрат було 7-8 мільйонів радянських солдат і офіцерів. Ніхто з них, хто потім приписував собі перемогу у війні, не здогадався виселити цивільне населення з Ленінграду та Сталінграду, прирікаючи їх на загибель, хоча можливість така була.

Вони так і не навчилися воювати, ці сталінські маршали Перемоги. Гнали у наступ людей і ті гинули, своїми життями відкриваючи шлях уперед. Наприклад, на Зеєловських висотах у Німеччині, коли вже закінчувалася війна, поклали 300-400 тисяч солдат. Теж саме сталося при проведенні Берлінської операції, коли маршал Жуков і Конєв почали змагання, хто раніше захопить Берлін.

Найбільш серйозні історики Б.Соколов та Д.Волкогонов вважають, що під час війни загинуло від 43 мільйонів до 47 мільйонів солдатів і офіцерів.

Воно і не дивно, чому так сталося. Наприклад, суди вермахту винесли 30 000 смертних вироків, більша частина яких стосувалась дезертирів. !5 000 з них було виконано. В Радянській Армії таких вироків було винесено біля одного мільйона і всі вони були виконані.

Японці після війни випустили 200-томну історію другої світової війни, де дії японської армії зафіксовані до рівня взводу, а у нас і досі не поховані загиблі воїни на місцях запеклих боїв, ті, хто своїми життями зберегли ще на довгих 46 років цю тоталітарну систему.

Коли знайомишся зі справжньою історією війни, коли бачиш, як не жаліли людей свої ж командири, як прості бійці на передовій, щоденно і щоночі несли свій тяжкий хрест, — то серце кров`ю обливається.

І хто не загинув і не потрапив у свої ж концтабори, щасливий, повернувся додому і постарався забути оте пекло, яке радянські ідеологи назвали так красиво і гучно – Велика Вітчизняна війна.

Вибрана бібліографія.

1. Галактионов Ю.В., Основные итоги изучения феномена национал-социализма к концу ХХ века. Германия и Россия в ХХ веке: две тоталитарные диктатуры, два пути к демократии: Тезисы докладов участников международной научной конференции, посвященной 10-летию объединения Германии, (Кемерово, 19-22 сентября 2000г.), Кемерово, 2000г.

2. Коваль М.В., Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945рр), Київ, 1999р.

3. Скоробогатов А.В,, Харків у часи німецької окупації (1941-1943), Харків, 2004р.

4.Борис Соколов, Неизвестный Жуков: портрет без ретуши в зеркале эпохи, Минск, 2000г.

5. Гордиенко А.Н., Маршал Жуков, Минск, 1998г.

6. Сергей Дехтяренко, Неизвестная война, «Радуга», №№11-12, 1999г.

7. Віталій Шевченко, По килиму трупів, Запоріжжя, 2003р.

8. Командиры второй мировой войны, Автор-составитель А.Н.Гордиенко, Минск, 1997г.

9. Волкогонов Д.А., Триумф и трагедия. Политический портрет И.В.Сталина, Тт1-2, Москва, 1990г.

10. Вилли Вольфзангер, Беспощадная бойня Восточного фронта, Перевод с немецкого Ю.Бема, Москва, 2010г.

11. Попов Г.Х., Сорок первый – сорок пятый ( одна война или три?), Москва, 2008г.

17.03.2011р.

НЕВІДОМА ПАННОЧКА

Вранці, коли в домі зацного бунчукового товариша Скоруппи всі ще спали, від пана Маркевича прискакав джура із цидулою. Він тицьнув її заспаному слузі, який вийшов на поріг і мерщій подався назад. Той відніс цидулу до кабінету хазяїна і оспало (недбало) кинув її на стіл а сам пішов досипати.

Тільки після обіду, коли дівка Христина прийшла прибирати кабінет, бо сам пан бунчуковий товариш повинен був не сьогодні завтра повернутися із Пітербурхи, куди він повіз супліку на сусіда, бо той ніяк не поверне йому шістдесят чотири карбованці і тридцять одну копійку боргу, вона побачила цидулу і побігла сказати пані.

— Невже це любєзнєйшій друг мій написав? – здивувалася Анастасія Григорівна, поспішно направляючись до кабінету чоловіка, — він же мав сьогодні приїхати!

Розгорнувши листа, довго в нього вдивлялася і чим більше вдивлялася, тим ставала більш засмученою. В ньому наречений їхньої старшої дочки відмовлявся від шлюбу.

— Що робити! – сплеснула руками Анастасія Григорівна. — Як сказати моїй голубоньці!

А в кабінет вже зазирали з цікавістю дівочі голівки.

— Мамо, хто це?

— Невже це пан Марко?

— Ой, як цікаво!

— Прочитай нам!

— Тю, як можна!

А на порозі вже стояла найстарша. Їй щойно переказали, що Марко прислав джуру із цидулою.

— Мамо, що він пише? – спитала дочка, її великі блакитні очі сяяли на смаглявому обличчі. Але побачивши матір, зупинилась. Притисла руки до грудей і чекала, що та скаже, одночасно починаючи здогадуватись, що у тій записці. А мати розгубилася і не наважувалася сказати правду. Стільки очей дивилися на неї.

— Відмовили? – тихо спитала дочка і не чекаючи відповіді, кинулася бігти до себе в кімнату.

— Я так і знала! – плакала вона. — Я нікому не потрібна…

— Доню, голубонька ти моя, — заплакала і собі мати, поспішаючи за дочкою слідом. Але та зачинилась у себе і не виходила звідти до самого вечора.

Всі ходили під дверима кімнати навшпиньках, щоб необережним рухом або словом ще більше не вразити її.

А наступного дня, коли в домі Скоруппи готувалися до сніданку, найменша дочка, семирічна Явдошка, перша побачила, як до їхнього будинку котиться шарабан.

— Хтось їде! – вигукнула вона. І всі стовпилися біля входу, дивлячись, як шарабан проїхав великий парк, що розмістився навколо їхнього палацу і в`їхав на алею, яка вела до нього. Тільки найстарша скоса глянула у вікно і пішла до себе.

Коли шарабан під`їхав упритул, всі побачили, що в ньому сидить якійсь незнайомий молодий чоловік. Коли коні зупинилися, він легко зіскочив з нього і піднявшись по сходах, уклонився хазяйці:

— Вельмишановна пані Скоруппа, дозвольте відрекомендуватися, ваш новий сусіда, сотник Матвій Кониський з Івангородківки, – і він посміхнувся пані Анастасії а разом і всім дівчатам. Ті, в свою чергу, поприсідали, аж палаючи від цікавості. До цього власником Івангородківки був старий пан Іван Чернявський, з яким усі сусіди полаялися за його скупість і підступність, а сам бунчуковий товариш, пан Григорій Скоруппа, ще кілька років тому зайняв йому гроші і той не віддавав, з-за чого Скоруппа і поїхав до Пітербурхи шукати правду. І ось така несподіванка. У Анастасії Григорівни аж голос змінився, запрошуючи гостя до світлиці.

— Заходьте, заходьте, пане Матвію, — щебетала вона. Як кожній матері, в якій стільки дівчат на виданні, їй хотілося гарно прийняти молоду людину.

Вона познайомила пана сотника зі своїми дочками, але старшенька не вийшла. «Ач, яка вперта, вся у батька!» — подумалось пані бунчуковій, та нічого було робити.

Пан Матвій відмовився від сніданку, сказав, що поспішає, іншим разом, але наостанок поклав перед Анастасією Григорівною асигнації:

— Це частина боргу, я придбав Івангородківку разом із боргами і оце тридцять карбованців вже повертаю. Сподіваюсь найближчим часом повернути все, щоб нічого не бути винним, — сказав новий сусіда, чим зовсім обворожив пані бунчукову. «Якби знати, то Григорію Івановичу можна було б і не їхати до того клятого Пітербурху!» — подумалось їй.

А дівчата цілий вечір тільки мали розмови про молодого сотника, і який він ставний і як гарно посміхається, і чи є у нього хтось. І наостанок вирішили послати дівку Христину до попівни Стефанової у сусіднє село Безуглівку, щоб дізнатися від неї всі подробиці.

На другий день приїхав нарешті сам пан бунчуковий товариш.

— Приїхав я до Пітербурху, почав добиватися правди, — розповідав він за обідом своїм чадам і домочадцям, — пішов по присутствіям, бачу, що кожний тягне до себе, розніс двадцять карбованців і кінця краю не видно, плюнув і повернувся додому. Гроші будуть у цілості.

— І то правда ваша, Григорію Івановичу, — відгукнулася його дружина, — приїздив до нас знайомитися новий сусіда, молодий сотник пан Матвій Кониський із Івангородківки, він купив її оце нещодавно і вже віддав половину боргу.

— Так, так, — жваво загомоніли дівчата, — він такий презацний(благородний), такий вспанялий(дуже гарний)…

Їм Христина, повернувшись із Безуглівки, розповіла, що він не має малжонки(дружини) і що всі полкові наречені упадають біля нього.

— Ти диви, — підкрутив вуса пан знатний бунчуковий товариш, — поки їздив до цих клятих москалів а воно само все облаштувалось. Це добре.

Він глянув навколо себе, на нього дивилося стільки гарних дівочих очей, що пан Григорій звернувся до своєї жони:

— Треба буде запросити його до нас.

На що відповіддю йому був задоволений зойк дівчачих голосів. Тільки його улюблениця сиділа за столом, опустивши голову і не приймаючи участі у розмові. Пан бунчуковий товариш зітхнув, йому вже Анастасія Григорівна розповіла про відмову жениха одружитися з дочкою.

— Ну і грець з ним, — сказав він тоді сердито дружині, — цей Маркевич мені зовсім і не подобався. А дщерь(дочку) нашу треба берегти від десперації(розпачу). Вона молода, ще зустріне гарного чоловіка.

Але розмовляти на цю тему із дочкою не наважився, хай пройде час, тоді. На другий день він велів запрягти коней у візок і поїхав до сотника запросити його в гості на найближчу неділю. Повернувся вже коли почало сутеніти, в доброму гуморі, пан сотник його добре причастив, потім показував свої нові володіння, а далі вони сиділи на березі ставка, ховаючись від спеки і трошки хильнули оковитої.

— А пан сотник приїде до нас у неділю, чи ні? – спитали найбільш нетерплячі.

— Він, той, збирається в Стародуб до полковника по справах, коли повернеться, обіцяв неодмінно завітати до нас, — сказав Григорій Іванович.

Але аудиторія це не сприйняла:

— Знаємо ми ці справи, у полковника дочка на виданні, Юліана, вона свого не пропустить.

— Нічого, — не погодився батько, — наша мати приготує такі пампушки з часником, що ніхто не встоїть…

Але панночки відверто розстроїлись, якщо не приїде, то чого готуватись і позаздрили отій Юліані, бо вони в Стародуб повернуться тільки пізньої осені, коли зарядять дощі.

Як вже здогадався ласкавий читачу, це не стосувалося найстаршої доньки пана бунчукового товариша. Останнім часом вона намагалася залишатися наодинці, майже не виходила зі своєї кімнати, чим дуже хвилювала матусю, проводячи час за читанням книги «Огородок Марії Богородиці…», яку дав почитати отець Стефан, що служив у сусідньому селі Безуглівка.

Наступного дня, після візиту пана Григорія до сусіда, зібралася вона і собі відвідати отця Стефана, до якого зверталася завжди, коли виникали складнощі в її житті.

— Я останні дні читала «Огородок Марії Богородиці» але не знайшла там відповіді на те, що мене зараз хвилює, — сказала вона святому отцю.

— Дщерь моя, — відповів той, — ми знаходимо відповідь в словах Господа, який промовляє до нас, тільки треба його почути. Мабуть, ці слова ти ще не почула. Звертайся до Господа і він відповість тобі, тільки наберись терпіння.

Як не дивно, а від цих простих слів їй стало якось затишно і хороше. І вона поверталася додому перший раз утихомирена і спокійна. Дійсно, що не робиться, то робиться на краще. Бо цього хоче сам Господь.

Вона відпустила джуру з візком а сама пішла додому пішки. Вперше за останній час їй було хороше, вона йшла польовою дорогою, яка змінялася на лісову, потім знову польовою, сонечко посміхалося їй з неба, вітерець щось мурмотів у вуха, а їй було хороше саме зараз, саме на самоті із усім світом, із добрим Господом, який не полишив її одну із тими неприємностями, що оточували останнім часом.

Коли вона підійшла до невеличкого ліска, за яким вже починалися їхні землі, вона втомилася і сіла на пеньок відпочити, заховалася під парасольку і непомітно для себе задрімала.

Тут і застав її сотник Матвій, він в черговий раз об`їжджав свої володіння, насолоджуючись правом власника. На лісовому пеньку сиділа молода панночка, закрившись від сонечка літньою парасолькою і спала. Він обережно зліз з коня, зробив один крок, другий і завмер, милуючись красою дівчини.

Кінь поруч їв соковиту лісову траву і необережно від задоволення форкнув, тим розбудивши дівчину. Вона відкрила очі і глянула на сотника:

— Ой, як я довго спала! – і обпалила молоду людину своїми великими блакитними очима. Він розгубився, тонучи в них та в останню мить втримався на поверхні і сказав:

— Дозвольте відрекомендуватися, сотник Матвій… власник…

— Дочка бунчукового товариша Григорія Скоруппи, — назвала себе красуня.

— О, — чомусь зрадів сотник, — так ми з вами сусіди!

Далі вони пішли разом, він вів коня за вуздечку, а вона йшла поруч, трохи нахиливши голівку і слухала його, а він розповідав про все на світі, про своїх батьків, які ще померли молодими, про своє навчання в Києво-Могилянській академії, про те, як йому подобається бути власником, і він заведе тут на землі нові порядки, і вже домовився новий врожай продавати в Лодзі.

Багато про що він розповідав своїй несподіваній супутниці і непомітно вони підійшли до парку, що оточував їхній палац. Треба було вже розставатися але чомусь не хотілося.

З палацу їх помітили, скупчилися біля входу, дивилися з вікон на їхні щасливі обличчя і бачили те, про що вони самі ще не здогадувалися.

11.01.2003р.

Невідома красуня

Кращий захист це напад, і вона з усієї сили вперіщила переднього хлопця монтувалкою. Той зігнувся від болю:

Ти, сука, що робиш?

Вона повернулася до іншого і його змела з дороги. А третій виставив їй назустріч руки з переляканим обличчям:

Та ти шо, я нічого, тю, дурна! – посуваючись кудись убік.

І тепер вона ходить після роботи, а зміна закінчується у неї завжди півдванадцятої ночі, тільки з монтувалкою, так безпечніше, і хлопці знають про це і мовчки дивляться з напівтемряви, розірвали б її, та не хочуть залишитися каліками.

А потім один з них удень сунувся у маршрутку, побачив її за кермом, вирячив очі, після розказав іншим і вони припинили чіплятися до неї. Робота, відомо, важка, та ще й з дитиною, дівчинка, рочків п’ять вже. Мама з нею сидить удома, коли вона працює. А ви, дурні, до неї чіпляєтесь. Їй не до ваших тупих компліментів, покрути цілий день баранку, отоді побачиш, почім хліб із маслом.

До неї і на роботі чіплялися деякі, та вона їх швидко поставила на місце. Хочеш мати зі мною справу? Спочатку одружися. А потім будемо розмовляти. Таких не знайшлося. Вона зітхнула, а звідки вони тут візьмуться, лицарі, у цьому занедбаному таксопарку? Кому життя теж повертається колючим дротом, як до неї, хоча вона не любить пасти останніх.

В неї машина як лялечка, все на місці, все блищить, поручні з обох боків сидінь, у мужчин з одного боку, а в неї з обох, так дуже зручно для пасажирів, і, якщо треба, то більше набиває їх у машину. Дивуються, коли бачать над собою оце зручне пристосування, бач, як гарно.

Тому «зайців» в неї не буває, вже звикли, і самі платять. Вона і пенсіонерів не виганя, раз двох треба возити, вона їх і возить. І пенсіонери теж звикли до неї, здоровкаються:

Дай Боже тобі здоров’я, дочко!

В основному старі жінки, старі чоловіки соромляться, платять свої три гривні і їдуть собі мовчки. Власник теж задоволений:

Ти, Решетько, як блискавка, туди – сюди! Молодець!

І навіть не рахує її виручку, знає, що менше норми не здасть!

Оце все, здається, добре. От тільки чоловіка немає! Мати каже, кінчай із цією роботою, бо залишишся одиначкою. Вона сміється:

Яка я одиначка! В мене ось Маринка є. Моє золотце!
Це добре, Вікусю! Але ж чоловіка жінці треба мати! – каже мати і дивиться на неї своїми

великими очима. Як в неї і як в Маринки. Передаються їм у спадок від діда-прадіда оці жіночі принади. І коли прийде свій час, то зупиниться біля них один-єдиний на все життя. Вона зітхнула, думала, зупинився, а він втік, навіть не дочекавшись, коли вона народить Маринку. Та хай йде під три чорти! Таке справжнє диво, оця маленька Маринка!

Вона побачила, що непомітно приїхала вже на останню зупинку. Півгодини буде мати обідню перерву. А якщо швидше поїсть, то можна і раніше виїхати на маршрут.

І тут тільки помітила, що в салоні залишився пасажир, сидів за її спиною. Молодий чоловік, одягнений гарно, на колінах чемоданчик, а очі сумні.

Виходьте! – сказала йому. – В мене зараз перерва на обід!
А мені нема куди йти! – посміхнувся він їй. – Я з Донбасу. Оце тільки дібрався до вас.
Треба не до мене, — відрізала вона йому. – А до влади, нехай вона опікується вами!

Молодик піднявся з місця, потоптався у проході і став на сходинку, щоб вийти з маршрутки. На руці у чоловіка вона помітила обручку.

А дружина? – спитала.
Немає… вбили… — зітхнув він.
Як вбили? – не погодилася вона. – Це ж… це ж…

Дивилася і так великими очима на молоду людину.

Отак… вбили… краще б мене вбили разом із нею… — молодий чоловік взявся за бильця, щоб вийти з салону.
Ні! – прийняла вона рішення і зачинила двері у маршрутку. – Зараз ми пообідаємо, що Господь послав і зготовила моя мати! – і заметушилася над своєю торбинкою.

Він засміявся: — Тут і вам одній не вистачить!

Нічого, нічого, — не погодилася вона, — заморимо черв’ячка, а потім я відвезу вас додому. Зупинитесь у нас. Поки що.

Побачивши, що він хоче щось сказати, додала:

І не сперечайтеся! В мене є де зупинитись.
А ваш чоловік? – спитав він.

Вона наче наштовхнулася на перепону, схилила голову:

Немає… ось… так…

Молодий чоловік знітився: — Вибачайте!

Нічого! – вона вже розстелила серветку на сидінні і поклала туди їжу: — Пригощайтеся!

Він мабуть перший раз подивився на неї без суму: — Не хочу вас об’їдати! – і проковтнув слину.

Вона засміялася: — Давайте їжте! Мені теж вистачить!

Коли пообідали, вона сказала:

Відвезу вас зараз додому. Зупинитесь у нас, поки влаштуєтесь. А там побачите!

Подивилася на його обручку і додала:

Мені ще працювати треба на маршруті!

Потім спитала:

А як вас звати?
Семен… Володимирович… а вас? – дивився на неї уважно.
Вікторія… Іванівна… а мама зве просто… Вікою…
Ось і познайомилися! – посміхнувся їй оцей Семен Володимирович.
Добре! — відповіла вона.

Коли приїхали додому, то мати дуже здивувалася, але не стала сперечатися. Раз треба, так треба. Залишивши Семена Володимировича у квартирі, вона поїхала на роботу. Коли уночі повернулася додому, її чекала мати.

А де Семен Володимирович? – спитала її.
Спить! Не дочекався, — повідомила мати. – Ходив у крамницю, понакупляв усього. Видно, що грошовитий!
Треба було не брати! – не погодилася дочка.
А він мене питав? – посміхнулася мати. – І Маринці купив ляльку. Сподобалася їй. Носила по квартирі весь час із собою.

Вона зазирнула у кімнату, на дивані, розметавшись у сні, спав гість. Затрималась біля дверей на хвильку, зітхнула, хай спить.

Маринка теж спала, цупко тримаючи рудоволосу ляльку. Посміхнулася, треба було і собі купити дитині. Не здогадалася. Хоча часу вільного зовсім немає.

Вранці, коли всі ще спали, вона піднялася, причепурилася і пішла на роботу. В обід поїхала додому, хоч взнає що і як там. Мати на мовчазне питання дочки, відповіла:

Поїхав по своїх справах, сказав, що повернеться! Хоче в нашому місті відкрити фірму.

Ну, що ж, треба було цього чекати. Хто вона йому? Та ще з дитиною. Бач, називає себе Семеном Володимировичем. Мабуть, якесь цабе!

Зігнула плечі і поїхала на маршрут. Заробляти гроші. Так пролетів тиждень. Завтра зробить собі вихідний, а сьогодні можна повернутися додому не так пізно, а годин у сім вечора.

Коли відкрила двері у квартиру, зупинилася здивовано, там була весела веремія. Чути було, як сміється Маринка, щось їй відповідає чоловічий голос і мати вставляє свої дві копійки.

Зазирнула у світлицю. Дійсно, сам Семен Володимирович своєю начальницькою персоною ганяється за Маринкою, та, сміючись, тікає від нього, а мати, по доброму посміхається, дивлячись на весь цей гармидер.

А на дивані у куточку завмерла маленька дівчинка і перелякано дивиться на неї. Вона підійшла до дівчинки, нахилилася і спитала її:

Як тебе звати?
Ганнуся, — прошепотіла та.

Вона підхопила дівчинку на руки, притулила до себе і та тихенько полегшено зітхнула.

10.03.2017р.

Невідомі герої нашого народу

Ця історія, яку я хочу розповісти вам, належить до самих найневідоміших історій у Великій Вітчизняній війні. І я впевнений, що ви теж ніколи про неї не чули.

Її розповіла учениця 9 класу Слав`янської гімназії м. Києва Віра Ващенко про свою прабабусю Марію Олександрівну В`язігіну, яка мешкала до війни в тодішній столиці Казахстану Алма-Аті.

Коли почалася війна їй було 19 років, вона щойно вступила у фармацевтичне училище. В неї був хлопець, якого вона кохала і з яким Марійка збиралася одружитися. Але як тільки почалася війна, хлопця мобілізували на фронт і вона більше ніколи його не бачила і не чула про нього.

А через деякий час, як більшість дівчат її віку, була призвана у трудову армію. Їм дали на збори та на прощання із рідними усього дві години.

Завантажили ув ешелон і повезли у невідомість. На вокзалі ридали матері, старі батьки, всі, хто залишився…

Вони їхали кілька днів і приїхали у місто Караганду. Виявляється, їх усіх направили працювати на шахти по видобутку вугілля. А усіх чоловіків з шахт забрали на фронт.

У перший же день у всіх дівчат руки покрилися кривавими мозолями. Після зміни, піднявшись на поверхню, всі були чорними від вугілля. У шахті роботи йшли безперервно. Одна зміна змінювала іншу. Норми видобутку вугілля були такими ж, як і для чоловіків.

На відпочинок давалося тільки кілька годин. З харчуванням теж були проблеми. Незабаром багато з дівчат почало хворіти.

Віра згадує, що бабуся Маня казала:

— Це вже були не жінки.

Їм усім прийшлося постригти волосся, щоб легше було митися. З червоними від недосипання очами, з чорною порепаною шкірою від вугілля, голодні та замучені, вони були змушені працювати.

Скоро здоров`я Марійки не витримало, похитнулося і її перевели на більш легку працю: піднімати дівчат з шахти. Вони виходили із шахти настільки розлючені, що краще тоді їм на дорозі не потрапляти.

Багато дівчат загинуло під час завалів і вибухів у шахтах. Багато з них загинуло від хвороб та виснажливої праці. Здоров`я у Марійки становилося все гірше і гірше і її відпустили додому.

Коли вона повернулася, то її спочатку ніхто не впізнав. Замість красуні Марійки з довгою косою перед рідними стояв якийсь чорний кістяк, та тільки великі блакитні очі на змученому, блідому та схудлому обличчі нагадували, що це вона.

Віра Ващенко розповідає, що бабуся Маня ніколи не згадувала про те, що було із нею у Караганді і ніколи не відзначала 9 травня, наче і не було цього періоду в її житті.

Те, що Марійка В`язігіна не хотіла згадувати, це зрозуміло. Але, наскільки я знаю, ніде ніколи в нашій країні не писалося про цей подвиг дівчат на шахтах.

Дивна країна, дивна влада, дивні люди. Додуматися до такого! Дітей відправити у пекло.

19.11.2013р.

Невмируща душа народу

Валентина Миколаївна Дашенко, яка все життя пропрацювала в Запорізькому річковому порту, а тепер секретар їхньої ветеранської організації, подзвонила мені і спитала:

— Вам вірші не потрібні?

— Ну, як не потрібні? – відповідаю я, — Все, що люди пишуть, друкуємо у нашому випуску «Ветеран» в газеті «Запорозька Січ»!

— Ну, так я вам їх занесу.

— Добре!

І ось сьогодні, у понеділок, вона занесла мені три вірша не знайомої мені людини.

Тетяна Трохимівна Капраль, ветеран праці, теж все життя пропрацювала у річковому порту.

А виявилося, що добре пише вірші. Якось розминулася із літературою у своєму житті. Життя кудись повело своїми неповторними шляхами і якби не події в Донецької і Луганської областях, ми б і не знали, що поруч із нами живе така тонка та чутлива душа.

Спасибі, Тетяно Трохимівна, що Ви у нас є!

Ознайомтеся із її віршами, вони варті того!

* * *

Плаче Київ, плаче Харків, плаче Буковина,

То прощається з синами ненька Україна.

Ви мої синочки милі, записавшись в «сотні»,

Боронили нашу волю, та мертві сьогодні,

Полягали в домовину, та позатихали,

Ви за рідну Україну голови поклали.

Перемогу побратими вже без Вас здобули.

Пісню жалю заспівали, щоб усі почули…

Та герої не вмирають! Боятись не треба!

Записались сини мої до «Сотні» на небі…

Плаче Київ, плаче Харків, плаче світ сьогодні.

Плачте, та не забувайте «Небесної сотні»!

* * *

Нумо, браття запорожці, станемо рядами.

А львів”яни й донеччани стануть рядом з нами.

Помремо за нашу волю, якщо доведеться.

Запоріжжя – край козацький, вольницею зветься.

Будем мужньо боронити Україну неньку.

З ким ми ще не воювали, славні козаченьки.

Німці, турки та монголи нас здолать хотіли,

А тепер «брати» російські «землю захотіли».

Чом вам «браття» росіяни мирно не живеться?

Пам'ятайте, край козацький вольницею зветься.

Волю рідній Україні разом всі здобудем.

Живемо в краю козацькім, — козаками й будем!

Воля й правда для козака найдорожче в світі!

Хочем волі! Хочем правди! Бо козацькі діти!

* * *

Україно, рідна ненько, схаменись!

Досить «повзать» на колінах, підведись!

Догори голівку гордо підніми,

А піднімеш, то піднімемо і ми!

Ворогам лихим тебе не віддамо,

Якщо треба, то за тебе помремо.

Гучно скажем, щоб почули всі вони,

«Ми не пасинки, ми ріднії сини».

Нам свобода найдорожча за усе!

Український прапор з гордістю несем!

Гімн співаєм! Тобі «Слава!» кричимо.

Свою гідність розтоптати не дамо.

Знаєм, матінко, з сивої давнини,

Хочеш миру, то готуйся до війни.

Ми готові, тож лишень бо дай наказ,

Тільки ми, ніхто не зробить це за нас.

Землю й волю відвоюємо свою.

Ніж скоритись, — краще згинути в бою.

Чуєш, рідная, голівку підніми.

А піднімеш, то піднімемо і ми!

23 серпня 2014 року.

Нінка автоматниця

Присвячується Ніні Артемівні Ломейко

Німецький кулемет бив над самою землею і Нінка намагалася всіма частинами свого молодого тіла всунутися у землю, щоб її не дістали кулі. «От, собака, не вгамується!»

Тут звідкілясь взявся Пентюхов, ротний, ну і прізвище ( прости Господи!), скомандував:

— Зараз підемо в атаку, готуйся! – і поповз далі.

— Куди в атаку, голови не підняти! – крикнула йому Нінка, та він не почув.

Зранку вже вбило на цьому зеленому безкрайньому колгоспному полі її кращих подруг, Светку Горішню та Муську Зайця. «От, гади, таких дівчат вколошкали!»

Та нічого робить, підготувала автомат, гранати причепила до пояса, подивилася вліво, вправо, там хлопці теж готувалися до атаки.

«Ну, що ж, як буде, так і буде», — вирішила вона. Шкода, якщо вб`ють, мама не взнає, бо воювала під чужим прізвищем.

— Вперед! В атаку! За мною! – десь заверещав Пентюхов, і пригинаючись до самої землі, побігли бійці за ним, серед них і Нінка.

Коротенькими чергами стріляла з автомата, головне, поцілити в кулемет, заважати йому вільно стріляти. Та було далеко до нього і звідси не дістати.

Тут раптово ззаду бабахнув танк і кулемет замовк.

— Уря-я-а-а-а! – несподівано для себе заволала Нінка і швидкими стрибками почала угвинчуватися у німецьку оборону.

Танк більше не стріляв, але і кулемет замовк, що і треба атакуючим, вони розосередилися по полю, серед них і Нінка, стріляла по німецькій траншеї і неслася світ за очі.

Несподівана атака зробила свою справу, рота вдерлася, хоч і поскублена вогнем, до німців, але їх у траншеї вже не було, як корова язиком злизала.

У Нінки руки та ноги дрижали, у роті пересохло, коліна позбивані, спідниця збилася набік. Вона навіть кинула одну гранату, та так вдало, що перелетіла траншею і розірвалася на тій стороні.

— Молодець! – сказав хтось із боку. Подивилася, якийсь солдат із перев`язаною головою.

— Що далі робити? – крикнула Нінка, — де ротний? Пентюхов!

— Вбило, — сказав солдат, — не добіг… Шкода… хороший хлопець був…

Нінка згадала і своїх дівчат, та часу марнувати не можна, хто зна, що придумають німці. Подивилася навкруги, за траншеєю виднілося село, а німців ніде не було видно. А в траншеї солдати курочили німецькі бліндажі.

Нінка і собі зазирнула в один з них. На порозі лежав вбитий німецький солдат з вивернутими кишенями. А в землянці сидів просто на підлозі молодесенький солдатик, майже дитина, і хрумкав галетами.

— Смачно! – він посміхнувся Нінці, і простягнув їй останнього галета:

— На!

— Сам їж! – відмахнулася Нінка. Ще не вистачало забирати в дитині!

Тут зашаруділо на вході і в землянку ввалився ще хтось. Нінка озирнулася, стояв якійсь незнайомець.

— Хто ви? – спитав суворим начальницьким голосом. Нінка зрозуміла, що це якесь цабе. Виструнчилась:

— Червоноармієць Касюхнич! – відрапортувала.

— Як звати? – суворий, а очі добрі.

— Нінка, — вихопилося у Нінки.

— Ніна, значить, — уточнив невідомий і повернувся до солдатика:

— А вас?

— Червоноармієць Бузинник… — хлюпнув носом солдатик і додав: — Ваня…

— Дитячий садок, панімаєш, — і невідомий віддав команду: — Поступаєте у моє розпорядження. Наведіть тут марафет! – і пішов знову у траншею.

Нінка взялася за ноги німця, потягнула, важкий, гад, покликала солдатика:

— Допоможеш, Ваню…

Удвох витягли з траншеї, дотягнули до воронки від снаряда і скинули туди.

— А тепер закидай землею, щоб не смердів! – наказала Нінка, відстебнула від ременя лопатку і дала солдатикові:

— Тільки потім верни!

А сама наламала гілок від якогось куща, що ріс біля бліндажу, склала у пучечок, вийшов віник і заходилась замітати дерев`яну підлогу у бліндажі.

«От, гади німці, як живуть! Дерев`яна підлога!» В перший раз бачила, у наших землянках підлога або глиняна або з піску.

Тут вчасно під`їхав старшина з обідом і солдатик побіг з казанками, взяв і Нінкін. Потім сиділи у землянці і їли, бо зголодніли.

Коли вже закінчували їсти, знову зайшов невідомий, а з ним ще один, з папірцями в руках. Нінка з солдатиком повскакували, але невідомий махнув рукою:

— Їжте, їжте!

— Це хто, твої солдати? – спитав з папірцями.

— Так, мої, — відповів невідомий, оглянув землянку, сподобалося:

— Молодці! – і пішов знову у траншею.

Інший простягнув папірці Нінці та солдатикові:

— Заповнюйте і віддасте мені. – і простягнув їм по олівцю.

Нінка, допомагаючи собі губами, бо з грамотою не дуже, прочитала надруковане речення: «Заява. Прошу прийняти мене… Якщо загину, вважайте мене комуністом…»

Як так загине? Нінка не збиралася гинути на цій війні!

— Ні! – і вона рішуче повернула листочок, як виявилося, комісару.

— Дурепа! – не погодилося партійне цабе, — Заповнюй! Будеш членом партії, буде легше жити!

Солдатик вже заповнив і віддав листочок разом із олівцем. А Нінка відмовилася навідріз, вона знає по собі, що легшого життя в неї ніколи не буває. А ще проблеми із чужим прізвищем. Не хватало, щоб вони там у штабі побачили це.

А тут в землянку знову повернувся військовий, як виявилося новий командир роти, оглянув землянку, схвально кивнув головою і сказав:

— Поступив наказ захопити село. Йдемо! – і пішов попереду.

А за ним усі бійці. І серед них і Нінка. Насторожено дивлячись на завмерле село.

Що їх там чекає?

24.08.2015р. – 27.08.2015р.

Ніхто не хотів воювати

Вже стільки написано статей, спогадів, досліджень, монографій, документальних свідчень про події, які відбувалися в нас на Україні у 1941 – 1945 роках, що навіть просто їх перерахувати дуже важко.

Причому, погляди тих, хто пише про ці трагічні події, дуже різняться між собою, від виславляння на честь Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні і до повного неприйняття цього.

Я в своїх нотатках зверну увагу читача на деякі факти, а висновки робіть самі.

Наприклад, в селі Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області нещодавно знайдено непохованих біля десяти солдатів, які загинули у жовтні 1943 року при звільненні нашої області.

Скільки було заходів в честь Великої Перемоги за ці роки, а вони лежали десь неподалік і ніхто їх не поховав. 75 довгих роки лежали там, де їх застав смертний час, а найкраща влада у світі і пальцем не поворухнула, щоб їх поховати.

Так що всі ці виславляння не мають під собою ніякого грунту. Можете скільки хочете прославляти Велику Вітчизняну війну а якщо ще з тих пір лежать непоховані солдати гріш ціна вашим усім вихвалянням!

Або ось такий факт. У братській могилі на території совхозу «Червоний велетень» Харківської області поховано тільки 235 бійців, хоча загинуло тут у березні 1943 року більше як 11 тисяч солдатів і офіцерів. І де вони? А біля села Таранівки Зміївського району Харківської області під час боїв у 1943 році загинуло 13 тисяч радянських воїнів, а поховано 940 солдатів. А де інші?

І так скрізь по всій Україні! Треба не розчулюватися, дивлячись на ветерана з іконостасом на грудях і пити з ним наркомівських сто грамів, а їхати туди, де були запеклі бої і поховати нарешті наших героїв, які чекають вас до цього часу!

Відомий російський полководець Олександр Суворов сказав, що війна закінчується тільки тоді, коли похований останній солдат. Так що війна у нас продовжується вже 73 роки.

Зверну вашу увагу і на інші факти. Офіцери і солдати вермахту мали однакову пайку. А тепер подивимося, як справи складалися з цього питання у Радянській Армії.

Наприклад, на Курській дузі, епіцентрі подій у 1943 році, в 43-й армії генерал-лейтенанта К.Д.Голубєва (1896 – 1956) від голоду померло 76 солдатів.

А як справи складалися у самого командарма? Він тримав у себе в штабі 1-2 корови, 3-5 овець для шашликів, пару свиней, сам мав вагу 10 пудів.

Його командний пункт знаходився за 30 кілометрів від передової, влітку 1943 року він мав вигляд укріпленого вузла з двох гектарів, який був обнесений двома рядами колючого дроту. Цілий місяць працювали два саперних батальйони, щоб побудувати йому рублений дім і коптильний заводик.

Не відставав від нього і командувач 39-ї армії генерал-лейтенант О.І. Зигін (1896-1943), який постійно забирав собі у інтендантів десятки кілограмів ковбас, сирів, масла, цукру. Ще він заготовив для банкетів з дамами із медсанбату і холуями 310 літрів горілки.

В той час коли для рядового і сержантського складу Червоної Армії харчування усі чотири роки війни залишалося дуже мізерним.

Приведу ще одну цифру. Восени 1943 року завершилася 15-місячна битва за Кавказ, під час якої вермахт втратив до 400 тисяч вбитими, пораненими та полоненими, а Червона Армія втратила до 1,5 млн солдатів та офіцерів. Наступаючою стороною були німці. І тому цифри втрат повинні бути навпаки. Бо у наступаючих завжди втрат більше ніж у тих, хто обороняється.

І так всю війну. Німецькі генерали берегли своїх солдатів а радянські генерали – ні! Та висновки робіть самі.

І вишенька на торт! Скажіть мені, чим відзначився генерал-майор артилерії Іван Олексійович Суслопаров (1897 – 1974) в історії, якщо хочете, Великої Вітчизняної війни? Я думаю, що це завдання вам буде важкуватим, бо в історії Великої Вітчизняної війни його немає!

08.06.2018р.

Новий паркан

— Що ти нічого не можеш запам`ятати? – розсердився Федір Сергійович, молодий вчитель математики, на уроці.

— Скільки буде двічі два, га? – він навис над школяриком, Євгеном Хомутинником, що завмер біля своєї парти. – Що ти, йолопе, не знаєш цього!

Він спересердя кинув ручку на вчительський стіл, та покотилася на край столу, затрималася на хвильку, на очах усього принишклого класу, і впала на підлогу.

Сьогодні Федору Сергійовичу дісталося від директора школи, Семена Пантелійовича, приїхав звідкілясь з Росії, бо там у них ще гірше ніж тут у нас, мовляв, Федоре Сергійовичу, у першій чверті виставив погані оцінки і тим тягнеш школу назад. Треба виправлятись, якщо і в другій буде така сама картина, будуть зроблені оргвисновки.

— Чому не вивчив перший стовпчик множини? – гримнув ще раз на учня. – Хто відповість на питання?

З першої парти підняла руку Марійка Надточій. Він кивнув їй, своїй улюблениці:

— Кажи!

— Два на два буде чотири! – переможно глянула Марійка на Хомутинника.

— Сідай, маєш п`ятірку, — сказав вчитель, — давай щоденника.

Марійка хутко розгорнула свого щоденника, щоб вчитель не передумав, і побігла до столу. Федір Сергійович підняв ручку, умокнув у чорнильницю і вивів у щоденнику велику жирну п`ятірку.

— А два на три скільки буде? – продовжував допит вчитель, та сьогодні Хомутинник був явно не в ударі.

Він засовав ногами і сказав тихо:

— Мамо послали мене пасти корову у поле…

Але тут пролунав рятівний дзвоник і пекельні муки для Хомутинника закінчилися. Федір Сергійович хотів йому поставити двійку, але згадав директора і передумав. Краще піде після уроків і відвідає Хомутинників. Він працював у цьому селі перший рік і тому місцевих звичаїв не знав, спитав в учительській у колег:

— Яка сім`я у цього Євгена Хомутинника?

Відізвався старенький вчитель історії, Полікарп Полікарпович, Федір Сергійович чув стороною, що Полікарп Полікарпович був десь на засланні, років зо два, як повернувся.

Важка сім`я, — дивлячись на молодшого колегу своїми добрими очима в окулярах, відповів історик, — батько не повернувся з війни, а мати сама піднімає трьох дітей, мал мала менше. Євген старший. Він допомагає матері все робити по господарству і доглядає за молодшими. — Що, не вивчив домашнє завдання? – спитав на закінчення Полікарп Полікарпович.

Від почутого гнів у Федора Сергійовича кудись зник. Дійсно, чого це він пристав до дитини?

Після уроків якось так вийшло, що Федір Сергійович пішов з Полікарпом Полікарповичем разом.

— Мабуть, дісталося від Семена Пантелійовича, — сказав Полікарп Полікарпович, — та ви на нього не ображайтеся, у нього в Сибіру старенька мати і він їй допомагає.

— Правда? – здивувався Федір Сергійович, — а він ніколи, той…

— А що йому казати? Чим менше знають люди, тим краще, — відповів Полікарп Полікарпович.

Федір Сергійович жив на самому краю села, у баби Федори, виявилося, що сам Полікарп Полікарпович мешкав теж неподалік, на сусідній вулиці.

— Ти диви, — засміявся молодий вчитель, — а я і не знав, що ми сусіди.

— А звідки ви взнаєте, несетеся до школи не минаючи калюж! – в свою чергу засміявся Полікарп Полікарпович.

— А Хомутинники живуть ось тут! – додав він і показав стару хату, без паркану, можна було туди зайти з вулиці.

Щось тьохнуло у серці Федора Сергійовича, хата виглядала пусткою, навіть у вікнах не було вогника. Полікарп Полікарпович помітив погляд молодого колеги і сказав:

— Вона прийде пізніше і тоді тільки все налагодить. Діти маленькі…

Розпрощалися біля хати Хомутинників, треба було йти додому, готуватись до майбутніх уроків. Прийшовши додому і пообідавши гарним борщем, який зварила хазяйка, трохи відпочивши, Федір Сергійович сів за свої підручники. Матеріал він знав, школа маленька, восьмирічка, але готуватися треба. Потім згадав Хомутинника, виглянув у вікно, сіріло, мабуть, його мати вже прийшла з роботи.

Треба таки піти. Оце тільки діти маленькі… Випросив у хазяйки яблук і слив. Буде чим пригощати.

Йти було недалеко і в хатах людей вже світилися вогники. А двір Євгена Хомутинника був темний. Що, ще не прийшла додому, чи що? І наштовхнувся у дверях із жінкою:

— Ой, хто це до нас у гості? – почув він її веселий голос.

Вона запалила каганця, підняла його над головою і з цікавістю роздивлялась незнайому молоду людину. Звідкись виперся Євген Хомутинник, перелякано подивився на нього і сказав:

— Це наш вчитель, Федір Сергійович!

— Он як! Мабуть, погано вчишся, якщо вчитель прийшов… Скільки я казала, що спочатку зроби уроки а потім…

Вона не встигла закінчити, бо за її спиною щось зашаруділо і з-за матері виглянуло двоє маленьких дівчаток. Вони підкотилися до Федора Сергійовича, схопили його за руки і він опинився у полоні.

— А ну, дівчата, залиште вчителя! Не лякайте його! – бринів поруч срібним дзвіночком її голос. – Заходьте до хати! Гостем будете! – продовжувала вона одночасно і посміхатися, і нести каганець у хату, і відчіплювати дітей від вчителя, і посилати Євгена у льох, щоб він приніс огірків.

— Ти там тільки дивись, не впади! – напучувала вона сина.

Той щез за дверима, а вона почала вивільняти свого несподіваного гостя від менших, але вони цупко тримали його за руки і ноги і не збиралися відступати.

— Мене звати Федором Сергійовичем, а вас? – назвався вчитель.

— Марійкою… Марією… — глипнувши на вчителя, сказала молодиця.

— А по батькові?

— Ну… всі мене звуть… Марійкою…

— Невдобно, Маріє… — почав вчитель і вона продовжила: — Семенівна…

— Семенівна… — повторив вчитель. На нього дивились великі блакитні очі, такі самі, як у її дітей, а чорне волосся було складене у дві довгі коси і красиво завиті навколо голівки. Федір Сергійович замилувався нею. Вона торкнулася своїх кіс і спитала:

— Що?

— Нічого, — відповів вчитель, — Я прийшов подивитися, які умови у вашого сина, що йому заважає вчитися.

— Палюки йому доброї треба, — засміялася Марія, — оце і всі умови.

Скоро у хату забіг з огірками Євген і вони потім сиділи навколо столу і вечеряли, Федір Сергійович хотів відмовитись, та Марія не погодилася:

— У нас так не заведено!

А після вечері дітей поклали спати і вони нарешті відпустили Федора Сергійовича, він ще посидів, позаймався із Євгеном, пояснив йому, як швидше запам`ятовувати таблицю множення.

— Ти зрозумій, що це дуже просто. Треба бути уважним. Перша цифра це скільки разів узяти другу. Ось дивись. 2 на 2. Що це значить? Це значить, що цифру 2, яка стоїть другою, треба узяти двічі, тобто, два і два, буде чотири. А ось, наприклад, 2 на 5. Тобто, буде 10, бо ми беремо п`ятірку удвічі. І складаємо: 5 і 5 +10. Оце і вся арихметика! – згадав він класика української літератури і засміявся: — Зрозумів?

Євген закивав головою, до нього тільки зараз дійшла оця залізна логіка математики. Як усе просто! І він теж приєднався до своїх сестер, і цілу ніч йому снився Федір Сергійович, який стояв біля класної дошки і писав на ній різні цифри і питав Євгена і, як не дивно, він кожного разу правильно відповідав.

Марія провела вчителя до вулиці, він озирнувся на її хату, подивився на вогник у вікні, зітхнув:

— Добре у вас.

І тут він згадав про яблука і сливи, що були у нього в карманах.

— Ой, як я міг забути! – бідкався він, витягуючи їх і передаючи Марії.

— Ви їм сподобалися і без слив! – засміялася вона.

Коли він прийшов додому, то спитав хазяйку, чи немає в них якихось дощок для паркану.

— Подивись у сараї, – сказала Федора, — там їх складав ще старий. — Її чоловік загинув десь під Будапештом, у сорок п`ятому, вже війна закінчувалася.

— А де дівся чоловік у Марії Хомутинник? – спитав він ще хазяйку.

Вона подивилася на вчителя і сказала:

— Гарна молодиця. Хоч троє дітей а красиво співає. А чоловік загинув під Берліном.

Федір Сергійович зітхнув, він сам воював і під Будапештом і під Берліном. Та повернувся додому. А рідної хати не виявилося, спалили і нікого не залишилось… Ось і так буває.

Він ще подивився ті дошки, підійдуть, сказав хазяйці:

— Я їх заберу а вам дістану нові.

— Добре, — погодилася Федора, — все рівно лежать без діла.

— А інструмент є? – ще спитав він.

— Є, — сказала хазяйка, — там само де і дошки.

На другий день кожний з них пішов на свою роботу. Марійка у рільничу бригаду, Федір Сергійович у школу. І на уроці в класі Євгена він спитав учнів:

— Скільки буде 3 на 6?

І несподівано для всіх руку підняв Євген Хомутинник.

— Ну, кажи, скільки буде? – спитав його вчитель, посміхаючись йому.

— Вісімнадцять! – відповів учень.

— Молодець! Правильно. Давай щоденника, — і він вивів у ньому жирну четвірку, першу в житті у Євгена.

А Марія, прополюючи кукурудзу на полі, розповідала своїй подрузі, Насті Демченко, те, що відбувалося увечері в її хаті.

— Розумієш, несподівано прийшов вчитель Євгена, каже, хочу подивитися, як у нього дома, чи ніщо не заважає йому вчитися. Діти зразу закохалися в нього. Він такий добрий, увесь вечір тримав їх на руках, — розповідала подрузі, виблискуючи очима.

— А ти сама часом не закохалася в нього? – засміялася її подруга.

— Ти скажеш таке! – засоромилась Марія. – Він людина вчена, а що я, колгоспниця, та ще й з дітьми.

— Ти ж була кращою ученицею в школі! – не погодилась Настя.

— Була… — зітхнула Марія, — та вже пройшло це…

Але після обіду відпросилася у бригадира, треба додому, бо за дітьми немає кому доглянути. І пішла у село.

Вже десь біля сільмагу зустріла знайомих жінок. Вони з подивом і зацікавленістю дивилися на неї.

— Що таке? – спитала вона.

— Ти диви, як ти його прибрала до рук! – посміхнулась одна з них, Вірка Климчучка.

— Кого? – здивувалася Марія.

— Та цього вчителя, — відгукнулася до неї ще одна, Дарка Гудзь, — паркан лаштує. Хто б міг подумати!

Вона залишила їх і швидко пішла до своєї хати. Відійшла від них на велику відстань і побігла, не ховаючись. Коли, нарешті, побачила свою хату, зупинилась, від вулиці її подвір`я відгороджував новий паркан.

Вона притиснула руки до грудей і дивилася на паркан, на подвір`я, на хату. З димаря струмив дим, значить, він у хаті. І Марія відкрила хвіртку і негнучкими ногами пішла додому.

Там був дим коромислом! Федір Сергійович тримав на коліні саму найменшу, Софійку, а другою рукою макогоном товк картоплю у каструлі, а інша дитина, Віронька, тримала його поруч міцно за гімнастерку, а Євген крутився з другого боку біля стола, де лежав розкритий щоденник, в якому красувалася четвірка. І всі вони посміхалися до неї.

— Нарешті мама прийшла! – об`явив Федір Сергійович, — зараз будемо вечеряти!

А вона стояла і тільки дивилася на них усіх.

14.11.2012р.

Чекала все життя

Вона відкрила двері і побачила перед собою незнайому молоду людину.

Фрау Шульц? – спитав незнайомець.
Так! – здивовано відповіла, вона його не бачила раніше.

Незнайомець потоптався на місці і обережно промовив:

Я з німецької народної спілки по догляду за військовими похованнями. Мене прислали до вас, — він нерішуче глянув на стару жінку, яка завмерла перед ним, і додав:
Нам стало відомо, що ваш чоловік Хайнріх Шульц помер від ран 23 травня 1943 року в місті Станіславові на Україні і похований на солдатському кладовищі, — випалив незнайомець.
Ой, — схопилася за двері стара жінка і впала б на підлогу, якби не молода людина.

Він підтримав жінку і обережно ввів її до передпокою, посадив на якійсь стілець, дав води. І вона сиділа, приходячи в себе.

Боже ж мій, як довго! – прошепотіла вона.

Молода людина прийняла її слова на свій рахунок:

Ми давно знали про цей цвинтар. Але в радянські часи ця робота у них була заборонена. Та

і зараз дуже важко проводити дослідження. Частина кладовища опинилася під вулицями Бандери і Мельника і на них побудовані квіткові магазини, тротуари. Можемо проводити розкопки тільки там, де кладовище опинилося під парком. Наших і угорських солдатів поховано на ньому біля п’яти тисяч. Знайшли вже три тисячі.

Коли молодий чоловік пішов, вона ще трохи посиділа у кімнаті. Приходила в себе. З 1943 року вона нічого про Хайнріха не знала. Десь загубився і все. Тепер виявляється ось що з ним сталось. Вона знайшла на мапі Україну і довго сиділа над нею, роздивляючись, Станіславіва на ній не знайшла. Мабуть, якесь невеличке містечко.

Витягла зі шухляди останню листівку від Хайнріха. На ній був зображений якийсь красивий собор. А на звороті над його словами (Guten tage, meine Liebe madchen!) був надрукований якийсь рядок, і вона тепер уважно його вивчала. Stadt Stanislaviv, Sobor Svjatogo Voskresenjya. Собор святого Воскресіння. Ось воно що!

Хайнріх повідомляв, що він зараз знаходиться у цьому красивому місті. І збирається у відпустку. Чекає на зустріч. І більше нічого від нього не було. Ні листівки, ні його самого.

Останній раз коли він був у відпустці, у 1942 році, то сказав їй:

Я дуже хочу мати дитину…

Помовчав і додав:

Дуже… бо…

Вона зразу не зрозуміла його, але коли здогадалася, то мало не розплакалася, та стрималася,

не хотіла його засмучувати.

Та з дитинкою не вийшло. Оце тільки в пеклі сорок п’ятого року і сама вижила і врятувала дівчинку, сирітку, знайшла на розтерзаній вулиці від бомб, плакало у розвалинах, нікого поруч не було, а дівчинка притулилася до неї і притихла. І вона більше не змогла з нею розлучитися. Донечка… Тохтерхен… Найрідніше створіння у цілому світі. Інеса…

Тепер вона сама має онуків та онучок… Гроссмутер… А вона вже ургроссмутер… Прабабуся… Тільки Хайнріх цього не взнає.

Коли Інеса прийшла з роботи, вона перелякалася. Мати сиділа з блідим обличчям і дивилася кудись у простір.

Що таке, мамо? Тобі погано? – вона обійняла матір.
Ні, доцю, все гаразд… батько знайшовся… — і вони, притулившись один до одного,

заплакали.

А онуки знайшли цей таємничий Stanislaviv. Тепер це місто називається досить складно як для німецького вуха: Ivano – Frankivsk. І тепер вона знайшла його на мапі України. Ось він, на західних теренах держави.

Вирішила туди поїхати. До свого Хайнріха. Інеса подивилася на матір і промовчала. Але бабусю одну відпускати не можна. З нею поїде онука, Луїза.

Німецька народна спілка якраз туди збиралася посилати своїх людей для роботи. І хоч майже нікого вже не залишилося, але кілька дружин загиблих знайшлося, і деякі діти з онуками.

А той хлопець, що першим об’явив їй про долю Хайнріха, побачивши Луїзу, відклав усі свої справи і теж поїхав із ними. Коли перетнули кордон України, вона не відходила від вікна , все дивилася у нього. Все це бачив її Хайнріх. Веселі та красиві люди. Оце тільки вразило, що багато військових.

У них війна, — пояснила Луїза, — напав на них сусіда, воює з ними.
Так, — підтвердив хлопець, Томас, він тепер ошивався біля Луїзи. Хай ошивається, видно, що

непоганий хлопець. Господи, коли ці війни припиняться!

Вона взяла із собою цю картку, що надіслав їй Хайнріх із Stanislaviva. Їх поселили у центрі і вона побачила цей собор. Ось він тут стояв.

А потім їх відвезли на кладовище і вона підійшла і стала біля нього на коліна.

Ось я прийшла до тебе, Хайнріх, любий, дивись, скільки нас, — і вона поклала на могилку

фото, де була знята уся їхня сім’я, з онуками і вже з правнуками. – Бачиш. Як ти хотів. Я виконала твоє бажання.

А поруч стояли Луїза і Томас.

Коли виходили з кладовища, то назустріч їм йшла похоронна процесія, несли у труні молодого хлопця у військовій формі, а позаду йшли молоді жінки і плакали, а обабіч дороги стояли люди, і молоді і старі, на колінах, проводжали його в останню путь.

І вона стала теж на коліна і завмерла, схиливши свою сиву голову. А за нею стала на коліна уся їхня делегація, бо чужого горя не буває…

14.06.2018р.

Зінька

У неї завжди не так, як у людей. Правду кажуть, що народись щасливою а не красивою.

Оце поклав на неї око і почав приставати полковник, начальник медичної служби армії, кремезний бугай із фіксою у роті. Вона спочатку трималась на відстані, хоча і казали їй дівчата з шпиталю, що прийдеться здатися, собі краще буде. Він, мовляв, перетоптав усіх дівчат в шпиталі. Не ти перша, не ти остання.

А коли вже і начальник шпиталю почав сердитись, бо той «забодав» усіх своїми перевірками, то тоді вона вирішила з ним прояснити стосунки. Як це робила колись в дитячому будинку.

— Ти, Богатирчук, вірно робиш, напад – кращий захист! – говорив колись їхній вихователь, Анатолій Кирилович, посивілий від революції і невдячної шкільної роботи. Він опікувався нею і завжди витягував із різних халеп.

Підстерегла того медика в коридорі школи, де був розташований їхній шпиталь:

— Ти, слухай, барбос, я тобі не баба а дівиця, незаймана, розпоряджатися мною буде тільки мій чоловік, зрозумів? А будеш чіплятися, обірву твої чоловічі принади, — і поклала руку на фінку, що висіла у неї на ремінці.

Полковник розлютився і так верещав, що всі повибігали дивитися з палат. Але вона повернулася і пішла собі.

Тому тепер на передовій. Але цим не дуже переймалася. Війна є війна. Хтозна, де твоя куля летить.

Ось і зараз була в наступаючій роті, подавала пораненим першу допомогу.

— Терпи, козаче, — казала вона молоденькому бійцю, перев`язуючи йому голову. Той намагався з усіх сил не стогнати перед дівчиною.

— Лежи отут, після бою підберемо, — а сама подивилася навкруги. Кому ще потрібна її допомога?

Німці з висотки, де вони окопались, вели шалений вогонь. А перед ними невеличка річечка робила петлю і ховалася за виступ. Річка невеличка а як заважає.

— Ротного вбили! — десь зойкнув чийсь переляканий голос.

З неглибоких окопчиків виглянуло кілька отетерілих бійців. Вона побачила їхні очманілі очі. Один вже вискочив з окопу і побіг назад.

— Стій, — ступнула вона йому назустріч, — назад, пристрелю, як собаку! – Розмахувала пістолетом. – Приймаю командування на себе!

Той, що метушився перед нею, пірнув у найближчий окопчик. Вона звалилась туди слідом за ним.

— Слухай мою команду! – вигукнула вона до найближчого бійця, — Командирів взводів до мене.

І боєць, втягуючи голову у плечі, подерся з окопу.

Через хвилину в окоп звалилося зразу троє бійців, командирів взводів. Дивилися на неї з подивом. Та байдуже.

— Сержант Богатирчук! – кинула руку до каски, що була насунута на самі очі. – Часу немає. Один взвод залишається тут і веде вогонь по німцях.

Вона подивилася на усіх трьох, що були так близько від неї:

— Залишишся ти, – кивнула найстаршому з них.

— А ви збирайте людей і за мною! – звернулась до тих двох, — Швидше! – і не гаючи часу, видряпалася з окопчика. А за нею ті, двоє.

Йшла швидко, майже бігла, не озиралася, по звукам за спиною відчувала, що не відстають. Перейшли річку, а там вона несподівано повернула вправо і повела їх за виступ. Німці били по позиції роти, а вони вже були у мертвій зоні, обійшли кручу.

— Вдаримо їх з флангу! – подивилася на тих, хто був за її спиною. Не так вже й багато, але що робити! Пістолет у одній руці, фінка у другій.

— Ну, хлопчики, з Богом! – і побігла вперед. А за нею обидва взводи. Ось уже один випередив її, другий…

Німці прогавили їх і вони вдерлися в траншею. А там вже хто сильніший, у кого більше щастя, хто не вмре у цьому бою. І німці не витримали, вириваючись з траншеї, відступили.

Вона знесилено припала спиною до стінки траншеї, дивилася перед собою. Трусились руки й ноги. В пістолеті не було набоїв, з фінки стікала чиясь кров.

— Товаришу ротний, чуєте, — хтось звертався до неї, — там німецький офіцер, поранений…

— Пішли, покажеш, — сказала вона, повертаючись до бійця. Молоденьке обличчя солдата, мабуть, ще не брився, дивилося на неї з повагою.

Дійсно, біля входу в землянку напівлежав, обпершись спиною об стінку траншеї, німець, одна штанина була мокра від крові.

— Може, пристрелити? – виліз той, що показував дорогу.

— Бач, який хоробрий, — відказала вона, — в бою треба було стріляти.

Німець, побачивши у неї в руках фінку, закрив очі, подумав, що зараз вб`є.

— Не бійся, — сказала вона, спритно розпорола фінкою штанину, відкриваючи молоде засмагле тіло. Куля не зачепила кістку, і вона швидко і вправно перев`язала йому рану.

Німець відкрив очі і з подивом дивився на цю дивовижну фрейлейн.

— Бач, ви мужики чубитесь, а нам, бабам, вас перев`язувати! – посміхнулась вона. – Будеш жити.

— Філе данк, філе данк, — забурмотів той.

— Як тебе звати? – звернулась вона до молоденького бійця.

— Петренко.

— Слухай, Петренко, будеш зі мною.

І тут вона відчула, що захотіла до вітру. Напруга останніх часів далася взнаки. В кінці траншеї, де та робила невеличку дугу, вона поставила бійця і сказала:

— Стій і нікого не пропускай. Зрозумів?

— Так, — мотнув той головою.

Пройшла в самий кінець траншеї, присіла під стінкою і притихла.

Почула, як хтось підійшов до Петренка.

— Де ротний?

— Пішла до вітру.

— Йой! – той крутнувся на підборах і двинув так, що земля посипалася з брустверів.

Вона привела в порядок одяг і вийшла до Петренка.

— Ти що, не можеш мовчки стояти? – гримнула на хлопця. Той винувато кліпав очима.

— Хто це був? – спитала.

— Взводний третього взводу. Білоусенко.

— Ну, добре, пішли, відведеш німця в тил і доповіси в штабі, що ми на нових позиціях. Я тимчасово командую ротою. Сержант Богатирчук. Запам`ятаєш?

— Так точно. Що тут не запам`ятати?

Вона покликала до себе взводних.

— Підготуватись до оборони, особливо укріпити фланги. Щоб німці не вибили нас, як ми їх. Німецького офіцера я відправила в тил. Потім, коли все буде готово, нагодуйте людей. Якщо щось треба, я буду тут, у землянці. Вістовим буде в мене Петренко. Коли повернеться, я покличу вас. Виконуйте. – і всі троє розійшлися до своїх бійців.

Вона ще повиглядала з траншеї в бік німців, але ті вели себе тихо. Тоді пішла у землянку, скинула шинель, на столі під стінкою стояло забуте німцями дзеркало, подивилася в нього, причепурилася. Під столом виявила ящик французького коньяку і ще один ящик тушонки. Накрила німецькою шинелею, щоб не впадало в око.

Петренко повернувся не сам, з ним прийшов командир батальйону, капітан Мальований з якимось офіцером.

— Ось ти яка, сержант Богатирчук, — сказав він, одночасно з подивом і замилуванням дивлячись на неї. Пройшовся з нею по траншеї, подивився, як розставлені бійці.

— А чому кулемети на флангах? – спитав.

— Бо німці навряд чи підуть голим степом на нас. – відповіла. – Якщо підуть, то берегом річки.

Капітан переглянувся з офіцером і задоволено покрутив головою.

— А що ти, Богатирчук, робила до війни? – спитав другий офіцер.

— Поступила на істфак Одеського університету. – зітхнула. – Та почалася війна.

— Ну, нічого, довчишся після війни, — задоволено засміявся Мальований. Потім помовчав і додав:

— Поки прийде поповнення, призначаю тебе командиром роти. І подам документи на присвоєння тобі урядової нагороди.

— Служу Радянському Союзу! – виструнчилась вона.

Провела командирів до річки. Капітан подивився на фінку, що висіла у неї на ремінці, посміхнувся, міцно потис руку і на хвильку затримав її в своїй:

— Як тебе звати?

— Зінька… — розгубилась вона.

— Зінаїда, — уточнив він, — на грецькій мові це значить богиня. Ну і ну… Молодець! – плеснув її по плечу і пішов.

Почало темніти, коли Зінька повернулась, в землянці вже було прибрано, Петренко постарався, а на столі у казанку парував борщ. На газеті гіркою завмер нарізаний хліб і між ним і казанком загадково причаїлась фляга.

— Що це? – спитала вона Петренка.

— Спирт, — щиросердно відповів той, — Ви сьогодні заслужили.

— Ех, ти, Петренко, — засміялася вона, — нема в тебе фантазії, — і дістала з-під столу пляшку коньяку і кілька банок тушонки. – Йди, клич взводних.

І Петренко миттєво вислизнув із землянки. Поки їх не було, вона відкрила банки, зробила бутерброди. З якоїсь німецької газети наробила серветок і дбайливо розклала їх з чотирьох сторін столу. Дістала з ящику чотири стопки, хазяйнуваті німці і їх забули, розставила біля серветок.

В цей час хтось постукав у двері.

— Заходьте! – дзвінко відгукнулась Зінька.

Прочинились двері і в землянку незграбно втиснулись троє взводних, за ними виднілось обличчя Петренка, він обережно зачинив за ними двері.

— Петренко! – покликала вона його, — заходь. Будеш з нами!

— Сідайте, хлопчики! – запросила вона всіх до столу.

Вони дивилися на прибраний святково стіл, на свого командира і в них усіх розпливалися в посмішці обличчя. Вони цього не чекали і щось таким домашнім повіяло на них.

Вона розілляла коньяк по стопкам і сказала:

Давайте, вип’ємо за знайомство. – Згадала капітана і додала: — Мене звати Зінаїдою. Богатирчук.

— А мене Миколою Хоменком, — сказав той, найстарший.

— А мене Білоусенко, — сказав взводний третього взводу і зашарівся. – Сашко.

— А я Коваль, — сказав третій, — Володимир.

І вони випили цього невідомого для них французького коньяку. Білоусенко взагалі ніколи до війни не пив а Хоменко у себе в колгоспі пив тільки самогон, бо нічого іншого не було.

Невідомий закордонний напій вдарив їм в голови і вони всі разом загомоніли, кожний хотів щось особливе сказати їй, освідчитись їй в тому, що заради неї вони розірвуть не тільки цю позицію німців а взагалі… все… а що, і самі не знали, але мовчати не могли.

В Зіньці теж трошки паморочилася голова, і від коньяку і від того, що на неї віддано дивилося четверо пар хлопчачих очей і від того, що вони сьогодні не загинули а залишились живі і далі житимуть, а про погане зараз не хотілося думати.

15.04.2001р.

Зупинка в Арлі.

И,побледнев, она еще прелестней…

Александр Биск

Вкус жизни початой, недопитой,

Пригубленной едва-едва…

Екатерина Бакунина

Вітер примушував дощові краплі битися у скло шибки і тоді здавалося, що хтось з вулиці стукає у вікно. Хто саме, можна було тільки здогадуватися. Вороже око чи потаємний друг. Але інтуїція кожного разу Тату не підводила, вона якоюсь невідомою фіброю своєї душі знала, що треба вже зникати.

Оце і сьогодні на вечері у графині St. вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Озирнулася. Її кузина, графиня Крижопільська, розмовляла з якимсь незнайомцем. Він теж озирнувся та побачивши, що вона дивиться на них, похапцем відвернувся. Непомітно. Але не для Тати.

Тому тепер швидко збирала свої речі. Швидко але спокійно, щоб нічого не забути. Бо повертатися неможливо.

А все з-за цієї брунатної шкіряної валізи. Не хотілося б щоб вона потрапила до рук ДПУ, яка вже так довго і старанно за нею полює. Їй вдалося в ній вивезти сюди у Францію архів їхнього літературного об`єднання «Роздоріжжя», куди входили її друзі, милі офіцери і поети, Юра Фортеп`яно, загинув у Криму, Мишко Штетер, десь загубився на просторах «Родины любимой», Серьожа Фальский – останній раз його бачили в порту Феодосії, коли вантажились на старенький пароплав «Юліан».

Були ще вірші невідомого поета, здається, його звали Сашком, штабс-капітан Інгерманландського Її Імператорської Величності Імператриці Марії Федоровни полку.

Вона знову обережно визирнула у вікно. Йшов дощ, на вулиці було безлюдно, але це не заспокоювало, треба якнайшвидше покидати цей притулок. Поволі прочинила двері, в кінці коридору, майже під стелею горіла лампочка, скупо освітлюючи обмежений простір. Швидко проминула сусідські зачинені двері, добре, що ніхто не визирнув з них, спустилася на перший поверх, біля виходу, на лаві спав старенький воротар. Вона обережно доторкнулася до його плеча. Той злякано відкрив очі:

— Я не сплю! Я не сплю!

— Нічого, месьє… мені потрібне таксі…- посміхнулася вона старому діду.

І воротар слухняно схилився над телефоном, викликаючи мотор.

Вже сидячи в купе, коли потяг рушив з місця і за вікном поплив чорний краєвид, вона ретельно відновила в пам`яті кожний свій крок, чи ніде не помилилася, ні, здається, все гаразд. Та на всяк випадок свій небезпечний вантаж вона залишила на станції у камері схову багажу. Це буде надійніше.

За ним потім, коли буде впевнена в безпеці, надішле когось із своїх. Можливо, Миколку Станюковича, він завжди готовий відгукнутися на її прохання. Згадала рядочок з його віршів: «Дворянской музы голос непонятен…»

Зітхнула, поети завжди незрозумілі сучасникам, згадують їх потім, коли вони зійдуть у той світ, звідки не повертаються. В пам`яті виринула її подруга Іраїда Куніна, поетеса, вийшла заміж за офіцера і в 1920 році була арештована ЧеКа і розстріляна разом із чоловіком у Києві. У тій валізі, що залишилася на станції, були рукописи і її віршів.

«Вы вошли в купе, печальный и усталый…

С сединой в покорных волосах,

Сумрак плакал тихий, нежно-талый

В ваших серых, призрачных глазах…»

За вікном плакала чорна ніч, така сама як і у Варшаві, в третьорозрядному готелі, де вона дізналася від поручика Дукельського, який втік із Києва від більшовиків, що її подруги вже немає.

Та в цей час в купе зазирнув незнайомець, молодик у темному костюмі, побачив молоду дівицю, що сиділа біля вікна, вибачився і затулив за собою двері. Та Таті цього було досить. Вона впізнала у незнайомцеві співрозмовника графині Крижопільської. Все було зрозуміло. ЇЇ «пасли»!. Треба було мерщій від них відриватися.

Вона дістала свій ридикюль. Поклала туди револьвер, документи, гроші. Прийдеться пожертвувати чемоданом. На найближчій станції вийшла з вагону, спитала у провідника, голосно, щоб почув той, у темному костюмі, що нависав позаду неї на дверях:

— Скільки будемо тут стояти?

— П`ять хвилин, мадемуазель.

Не кваплячись, Тата пройшла повз вагон а потім повернула до станційної будови, відчуваючи краєм ока знервованість молодика. Він сплигнув на перон, зробив кілька кроків за нею, потім зупинився, вичікуючи.

А вона увійшла у вокзал, зупинилася біля вікна. Її звідси не було видно, а вона бачила, що діється на пероні. Молодик сіпався то до неї, то хотів повертатися у вагон. Коли потяг рушив, молодик в останню хвилину плигнув на східці. Він весь час дивився на пристанційну будову, чи не з`явиться, бува, вона. Та ні, не з`явилася.

Потяг пішов а Тата стала вивчати розклад потягів, що рухалися через цю невеличку станцію, де колись бував знаменитий художник, який тут намалював свою відому усьому світові картину «Виноградники в Арлі».

11.12.2006р.

Муки творчества

Литконсультант областного отделения Союза писателей Капля-Точилин рано утром вскочил с постели из-за того, что его опалила неведомо откуда взявшаяся строка: «Оговорила роща золотая…». Сказать правду, он пробовал себя в любых жанрах, которые только существуют в литературе, но без особых результатов, а человек он был еще сравнительно молодой и поэтому не терял надежды.

И вот такая удача! Он сразу же записал строку на первом подвернувшемся клочке бумаги, чтобы она не исчезла с началом нового дня и пошел умываться. Умываясь, бреясь и завтракая, он мурлыкал ее себе под нос на разные лады и как-то незаметно для самого себя намурлыкал вторую строчку: «Березовым, веселым языком…».

От этих строчек дохнуло такой настоящей поэзией, что у молодого неофита мороз по коже пошел. Он подобного не читал нигде, ни в сборниках стихов местных членов Союза писателей, ни у плывущих косяком со всей области к нему в отделение рукописей начинающих авторов, над которыми он был обречен трудиться.

«Переплюнул! Ей-Богу, переплюнул.» — мелькнуло радостно у него в голове. Но он тут же взял себя в руки.

«Стоп! Надо работать, надо шлифовать!» — он посмотрел на записанные вкривь и вкось строчки, и неведомая раньше музыка стиха заполонила его.

В таком радостном настроении Капля-Точилин поехал на работу. По дороге, в троллейбусе, глядя как голуби порхают на площади Советской, к нему вдруг пришли заключительные строки первого куплета: «И журавли, печально пролетая, уж не жалеют больше ни о ком».

Он тут же их записал, не обращая внимания на изумление сидевшей напротив школьницы. Впервые она видела живого писателя и ей это было очень интересно.

У входа в Союз писателей Капля-Точилин столкнулся с маэстро Безугловым, и оттеснив его и даже не поздоровавшись, прошел вперед, напевая: «И журавли, печально пролетая…». Это было так не похоже на литконсультанта, что лучший поэт областного отделения, остолбенев, долго недоуменно смотрел вслед новоявленному Байрону, пока тот не исчез в конце коридора.

А у кабинета уже ожидал начинающий автор, некто Горюнов-Надеждин, с пухлой папкой в руках. Там были его опусы, которые он наивно принимал за рассказы. Даже вид Горюнова-Надеждина не испортил настроение восходящему светилу.

— Заходите, заходите, — сказал он автору и тот, поперхнувшись от неожиданности, давно его так приветливо не встречали, нерешительно втиснулся в кабинет и остался сиротливо стоять у дверей.

— Да что вы, батенька, — укоризненно покачал головой хозяин кабинета, — проходите, садитесь, рассказывайте, что у вас? – И он впервые за все время работы здесь любовно посмотрел на чужую рукопись. «Все равно у меня лучше!» — радостно мелькнуло в сознании.

Горюнов-Надеждин осторожно, на цыпочках, прошел к креслу, что стояло у стены, и бабахнул, зажмурившись, чтобы уцелеть:

— Во… роман… накатал!

— Да что вы? – изумился штатный литконсультант, — ведь на прошлой неделе… его… не было!

— А чего чикаться? – видя, что все пока идет хорошо, окончательно обнаглел Горюнов-Надеждин. – Кого и чего жалеть? Бумаги?

И здесь у Капли-Точилина вновь сверкнуло в мозгу: «Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник…».

И он пропел, не обращая никакого внимания на обомлевшего Горюнова-Надеждина:

— Пройдет, зайдет и вновь оставит дом!

Начинающий автор встал, прижимая к груди распухшую папку, подозрительно посмотрел на сидящего перед ним консультанта и нерешительно сказал:

— Ладно… ничего… я… зайду… завтра!

— Завтра так завтра! – легко согласился с ним оседлавший Пегаса, пододвигая к себе чистый лист бумаги и одним махом выводя набежавшую откуда-то лихую строку: «О всех ушедших грезит конопляник с широким месяцем над голубым прудом».

— Во здорово, куда нашим! – он пренебрежительно махнул рукой в стену.

И вновь склонился над листом, спеша записать сокровенное, что лилось из него, как вода из испорченного водопроводного крана: «Стою один среди равнины голой, а журавлей относит ветер…», здесь он на секунду призадумался и дописал: «в даль…»

Сиротливо скрипнула за Горюновым-Надеждиным дверь кабинета, но Капля-Точилин ничего не замечал, находясь во власти могущественной богини вдохновения: «Я полон дум о юности веселой, но ничего в прошедшем мне не жаль!»

Все объяснилось вечером, когда уставший слуга Муз пришел домой после работы.

— Милочка! – сказал он жене, возившейся на кухне. – Ты только послушай, что я сегодня отгрохал!

И он пропел озабоченной жене, мол, «не жаль мне лет, растраченных напрасно» и «в саду горит костер рябины красной…»

Та, оторвавшись от сковородки, в которой подогревала ужин мужу, сказала, особенно не придавая значения своим словам:

— Брось, Шурик, разыгрывать, за это стихотворение Светка получила вчера пятерку.

Капле-Точилину показалось, что он с размаха налетел на каменную стену, так было больно от нечаянных слов жены.

Он побежал в комнату дочери, достал хрестоматию русской литературы и изумленно сел на стул, заскрипевший под ним. Со страниц учебника смотрела на него золотая голова поэта и неслись волшебные слова: «Скажите так… что роща золотая отговорила милым языком…».

— Тьфу, черт, не повезло! – решил Капля-Точилин, откладывая в сторону книгу. – А может быть, начать вот так: «А поворотись-ка, сын! Экой ты смешной какой!» Кажется, так еще никто не начинал.

Можливий шлях, який не здійснився

В одному журналі («Знамя», 1990г., №12, стор. 231) наштовхнувся на слова знаменитого історика Роберта Конквеста про Росію: «Каждого, кто любит русский народ, глубоко трогает его трагическая история. Страна, столь богатая талантами, столь многообещающая, столь щедро одарившая мировую культуру, перенесла тяжкие муки без всяких реальных причин. ( …) России много раз просто не везло, когда на поворотах истории события могли пойти иным, гораздо лучшим курсом».

Коли обдумуєш події, які пронеслися над Росією у ХХ столітті, бачиш, що на початку цього століття в російській історії була така можливість, про яку згадував авторитетний історик. Це події, пов`язані із Всеросійськими Установчими Зборами.

Давайте і ми придивимося до тих подій. Коли більшовики прийшли до влади у жовтні 1917 року, то їм проведення виборів до Установчих Зборів було вже не потрібно, вони вже були при владі. Але весь народ, все суспільство твердо стояло за вибори у Всеросійські Установчі Збори.

Більшовики спочатку хотіли перенести вибори на невизначений строк, мовляв, ми за вибори але вони не на часі, як тільки зможемо, то проведемо. Але потім зрозуміли, що їм це буде невигідно, бо навколо цього будуть об`єднуватися їхні вороги.

Вибори були об`явлені на 12 листопада. Одночасно, щоб заважати партіям проводити активну агітацію, Воєнно-революційний комітет видав декрет. Ось його текст мовою оригіналу: «Петроград и его окрестности объявляются на осадном положении. До особого распоряжения все собрания и митинги на улицах запрещаются. Трамвайное сообщение нарушено не будет».

Зрозуміла річ, що на більшовиків це не розповсюджувалося. Результати голосування були оприлюднені 30 листопада. Цікаво, яка картина була по Петрограду. Кадети отримали 245 006 голосів, ліві есери – 152 230 голосів, більшовики – 424 027 голосів. Це по Петрограду, а по країні більшовики програли вибори у Всеросійський парламент – за лівих есерів з 41,7 мільйонів голосів проголосували 20,8 мільйонів виборців а за більшовиків тільки 9,8 мільйонів виборців.

Таким чином, більшовики програли і повинні були віддати владу Всеросійським Установчим Зборам, про що вони заявляли, коли брали владу 25 жовтня 1917 року.

Але ні Ленін, ні інші лідери більшовиків здаватися не збиралися. Перше, що вони зробили, це у повному складі виборча комісія була арештована і доставлена у Смольний. Одночасно був призначений М.С.Урицький (1873-1918), один із полум`яних більшовиків, комісаром по виборам з великими повноваженнями. Він мав право особисто перевіряти усіх вибраних депутатів і вирішувати питання про видачу їм мандатів. Одночасно почалися арешти, редакції та невеликі типографії були закриті.

І саме в ці дні Воєнно-революційний комітет був розпущений а замість нього була створена Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією з надзвичайними повноваженнями, скорочено ВЧК. А на чолі був поставлений ще один більшовик – Дзержинський. Що це за організація, думаю, не треба багато пояснювати. Її діяльність сама за себе промовляє.

Вже до 10 грудня в Петроград наїхало стільки депутатів з усіх кінців Росії, що було прийнято рішення відкрити Установчі Збори на наступний день. Але більшовики добре попрацювали. Таврійський палац, де повинні були розпочати роботу прибулі депутати, був оточений революційними матросами та робітниками. І вони фактично роботу депутатів зірвали. Прибуло всього 50 депутатів. Кворуму не було і присутні вирішили, що засідання відбудеться вже 18 січня 1918 року.

Але саме в той день, 11 грудня, Ленін дав наказ арештувати усіх лідерів кадетської партії, а вони були одночасно і депутатами Всеросійських Установчих Зборів. Та хто там з більшовиків думав про якісь буржуазні тонкощі права!

!8 січня повинна була початися робота Установчих Зборів, десь біля 12 годин дня. Весь Таврійський палац був захоплений військами, навколо палацу стояли солдати-латиші, які виконували накази тільки з Смольного. І коли до палацу підійшли демонстранти, то їх латиші розстріляли. Вісім чи десять мирних демонстрантів було вбито. Біля 20 людей було важко поранені. Ніхто цього не чекав.

Потім підійшла ще одна демонстрація, латиші і її розстріляли. Результати ті ж самі, — до десятка вбитих на снігу біля Таврійського палацу.

Матроси та солдати перевіряли документи новоприбулих депутатів і на свій манер розважалися: наводили зброю на депутата і казали голосно товаришам:

— А не расстрелять вот этого депутата,а?

Одним словом, нова соціалістична демократія у дії!

Біля чотирьох годин дня Ленін дав команду більшовикам ввійти у зал зібрання. Довго точилася боротьба навколо того, хто відкриє зібрання. По традиції засідання повинен був відкрити найстаріший депутат Установчих Зборів. Ним виявився Сергій Шевцов з партії есерів. Більшовики не хотіли, щоб він відкривав збори. І його мало не вбили, поки він йшов до трибуни. Вже на трибуні його відштовхнув Свердлов, об`явив початок роботи і зразу ж сам собі дав слово. Говорив довго, зачитав «Декларацію прав трудящих та експлуатованих», яку написав Ленін.

Потім депутати вибрали голову зібрання. Ним виявився лідер есерів Віктор Чернов. Потім почали голосувати за декларацію, яку прочитав Свердлов. Ось тут для більшовиків був удар – за більшовицьку програму проголосувало 136 депутатів, а за есерівську – 237. Більшовики терміново зібралися на нараду і тільки в годину ночі вони повернулися в зал і повідомили, що виходять із Установчих зборів.

І тільки в 4 години 42 хвилини, під самий ранок, начальник караулу, більшовик Железняков, сказав Чернову, щоб він закінчував зібрання. Ось на цьому і закінчилася історія з Установчими Зборами.

У Росії та її народу була можливість звернути з шляху диктатури на нормальний шлях розвитку та нічого не вийшло і країна потрапила на довгі роки у тенета диктатури. Диктатури, яка і не снилася царській владі.

29.09. 2015р.

«На вроду в воду задивилась хата…»

Прощальное стихотворенье
напишут, вальсируя, листья,
наполнив щемящим смиреньем
безбожника и нигилиста.
Евгений Пугачев

Коли почав готувати наступний нарис, виникло питання, в якій послідовності розміщувати поетів. Подумав, що краще в хронологічній послідовності.

І тому стихійно вийшло на перше місце ім’я Володимира Булаєнка (8 червня 1918 – 19 серпня 1944). Біографія у нього куценька, як видно з років його життя. Народився в селі Сорокодубах Хмельницької області в селянській родині. Після десятирічки він навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

В 1941 році з 3-го курсу пішов добровільно на фронт. Наприкінці літа того ж року потрапив на Донбасі у полон. Скрізь у біографіях його і йому подібних бійців пишуть, що втік з полону і продовжував боротьбу. Але це не так. На початку війни німці відпускали полонених з України додому. Так вийшло і з Булаєнком. Повернувся додому і знаходився там, доки не прийшла Червона Армія. В партизанах не був. Хто його зна чому.

Коли повернулися радянські війська, знову був призваний на фронт і 19 серпня 1944 року був смертельно поранений в боях за місто Бауска Латвійської РСР, тепер незалежна Латвія. Там і похований.

Оце і все. Як у багатьох хлопців з України. А потім з’явилися вірші, які зберегла його мама і приніс додому матері його невідомий побратим із фронту. І всі зрозуміли, якого поета втратила Україна, геніального, який тільки піднімався на увесь зріст…

* * *

Осінь в димах. Підводь, мати, коня.

Витри сльози – війна навколо.

Сиву шапку потяг зняв

Над німим і печальним полем.

Чуєш, сурми зовуть. Не сумуй, не тужи,

Не молися світанком на небо.

Якщо вб’ють – кінь прибіжить,

Заірже під вікном у тебе.

1941р.

* * *

Де падали, як сльози, зорі

В полатаний рукав ночей,

Від важкої коновки горя

Вгиналося моє плече.

Де нивам серп щербатий сниться,

Хребтам мужичим – нагаї,

Мов камінь, кинутий в криницю,

Минув світанок днів моїх.

Де бунт рабів розкуті крила

Не дав скувать кайданам знов,

Ревнивою сльозою вмилась

Моя розхристана любов.

Де вітер брови рижі хмурив

В провулках кострубатих стріх,-

З-під каменю тих днів похмурих

Б’є джерело пісень моїх.

* * *

Коли шляхи снігами замело,

В німих полях затихли батареї,-

Виходиш ти за спалене село

І думаєш над долею моєю?..

А може, вже другому віддала

Ключі від серця, то й нехай заходить,

Як подорожній в пустку край села,

Коли за вікнами шумить негода.

* * *

Згадалось давнє: станція, лісок,

Дрімає каганець в вікні чужому.

Біжить і сперечається візок

Із молодим весняним громом.

Ставок розгладив лоб від зморщок хвиль,

На вроду в воду задивилась хата,

А соняшник взяв в руки жовтий бриль,

Щоб зір достиглих з дна дістати.

Біжать кудись, спішать кудись хмарки,

Поміж житами, ніби в снах, пливем ми…

О час благословенний! В час такий

Народжуються люди і поеми.

Вечір

Нахиливсь журавель над криницею,

Пахне з вулиці кропива.

День пробіг голубою лисицею.

Заховавсь.

Білокорими осокорами

Вечір нишком забіг

І під зорями

Ліг.

* * *

Вигинали хребти ешелони

Над сплетіннями чорних доріг,

Витираючи очі червоні

Голубим рукавом зорі.

А вітри їм співали славу

І несли легенду про них…

Чи не молодість нашу біляву

Із собою забрали вони?

16.ІІ.1944р.

30.12.2017р.

На самому початку

Наталя, скільки себе пам’ятає, завжди хотіла бути актрисою. У дитячому садочку вона краще за всіх декламувала віршики, які знаходила десь вихователька.

В школі ліпше за неї ніхто не грав у самодіяльних спектаклях. Причому вона могла грати усі ролі. Від сажотруса, який ходив по сцені, вимазаний вщент у чорну фарбу, тільки блищали її красиві блакитні очі на глядачів і до якогось червоного командира, який героїчно виводив із оточення своїх вірних бійців.

Усі пророчили їй блискуче майбутнє.

— Ти, Наталя, побачиш, будеш грати на кращій сцені Києва чи Львова, або на худий кінець десь в Одесі. – раділа за неї керівник гуртка Нінель Леонідівна, за сумісництвом ще й вчителька креслення.

Так все було, поки не приїхала до них на пмж бабуся, таткова мати, бувша актриса якогось північного театру, який був розташований десь на північному колі. Вона грала там усі ведучі ролі коханок у п’єсах, які тільки не ставив їхній режисер.

Ось із ним і сталася творча дискусія, мовляв, досить мене вже мацати на сцені за попу, яка призвела до того, що бабці прийшлося покинути сцену і переїхати до сина на пмж.

Вона зразу взяла справу майбутнього онуки у свої енергійні руки.

— Тобі потрібна надійна професія, яка б кормила тебе і твою майбутню сім’ю! – переконано казала вона онуці, коли та вже закінчувала школу і впевнено просувалася у бік артистичного шляху.

— Я грала у багатьох спектаклях, виконувала багато різних ролей, але вони зводилися до того, що партнери тільки те і робили, що мацали мене за всі частини мого тіла на сцені і на репетиціях, а головний режисер тільки показував на мені, як це краще робити. Розумієш?

Але Наталя не розуміла. Їй здавалося, що вона вийде на сцену і своїм дзвінким голосом тихо розповість зачарованому глядачеві свої потаємні думи, розповість йому все, що наболіло їй на душі, і він, закоханий, уклякне перед нею на колінах.

Коли бабуся побачила, що онуку їй не вдалося переконати, то вона звернулася до найуразливішої зброї, до сина:

— Слухай, Олександре, треба зупинити Наталію, хай вчиться на фінансиста! Це найнадійніша професія. Завжди при грошах!

Але син підтримав свою дочку:

— Мамо! Хай Наталія вирішує сама! Не заважай їй.

І ось вступний екзамен. Наталія вивчила якийсь твір місцевого світила, лауреата усіх премій, які тільки є в їхньому місті.

Коли дійшла її черга виконувати твір перед комісією, вона побачила перед собою за великим столом купку жінок та чоловіків, які байдуже дивилися на красиву дівчину перед ними. Вони про щось між собою шепотілися, передаючи один одному записки.

Вперше в своєму житті Наталя збилася при виконанні твору.

— Мускулястою… рукою… Маріє… — Наталя зупинилася і знову проказала:

— Мускулистою… рука… Маріє… кгм…

Це, мабуть, зіграло вирішальну ролю і в списках прийнятих у вуз Наталі не опинилося. Прийняті у вуз щасливими полетіли до своїх кумирів і родичів, а ті, хто отримав облизня, похнюпившись, відправились додому, переживати свою поразку.

Серед цих останніх, була і Наталя, бабуся зраділа, а батько спокійно сказав:

— Нічого, доця, краще підготуєшся і наступного року обов’язково поступиш.

А щоб не сидіти у батьків на шиї, Наталя пішла працювати. Влаштувалася у якусь контору, треба було реєструвати там замовлення громадян на різні роботи.

Спочатку на новому місці Наталя швидко розібралася що до чого, освоюючи нові обов’язки. Коли це відбулося, вона побачила, що поруч, за сусідським столом, за комп’ютером, сидить хлопець і потаємно роздивляється її.

— Що? – напряму спитала Наталя, наче це була її головна роля у якомусь невідомому фільмі.

Той від несподіванки ковтнув повітря, яке чомусь швидко кудись потекло від нього і тихо прохрипів:

— Ти така гарна!

Наталя випнула груди, щоб стати ще привабливішою і сказала:

— Я хочу бути артисткою! Як тебе звати?

— Максимом. А тебе?

— Наталя. Що ти тут робиш?

— Працюю. В мене хвора мати. Лежить. Я заробляю на нас обох. Такі справи.

Наталя спіткнулася від несподіванки. Дивись, це не так, як в тебе. Ти тут опинилася, щоб перекантувати час, а людина працює по справжньому, щоб заробити гроші.

Вона з подивом дивилася на юнака. Він сказав:

— У вільній час готуюся до екзаменів у фінансово-економічний інститут, щоб бути ближче до грошей.

Наталя тихенько засміялася.

— Що таке? – здивувався Максим.

— Ти повторив слова моєї бабусі. Вона мені теж таке каже.

Коли прийшов час обідати, Максим повів Наталю у найближче кафе, тут обідали зазвичай усі їхні співробітники.

Вони швидко замовили обід і вже сіли за вільний стіл. Максим посміхнувся:

— Ти справжня актриса! Не йдеш а пишеш!

І Наталя в перший раз у своєму куцому житті відчула, що їй подобається бути поруч цього юнака.

А ввечері, коли вони всією сім’єю вечеряли, Наталя розповідала про свій перший день на роботі і знайомство із Максимом. В неї виблискували очі, вона світилася і сміючись, розповіла про те, що він повторив бабусині слова.

— Розумний хлопець! – підкреслила бабуся.

А батьки дивилися на свою доцю і тихо раділи, бо життя таке несподіване і воно саме вирішує усі свої проблеми.

16.06.2016р.

На дистанції болю…

Другие по живому следу

Пройдут твой путь

За пядью пядь…

Борис Пастернак

З висоти свого вже немаленького віку розгадати на карті світової літератури цю живу краплиночку Життя, Любові, Талану, Радощів практично неможливо. Дивуєшся, як вона встигла так багато зробити за своє таке коротке перебування на Землі.

Її забули на її Батьківщині, в Росії, вона не потрапляє навіть в альманахи, хрестоматії та різні інші збірники поезії. Вона німкеня, можливо, тому і забули її, хоча в Німеччині її друкують і сьогодні.

Мова йде про Єлизавету Кульман (1808 – 1825). Вона народилася в сім’ї капітана російської армії у відставці. Він приймав участь у нескінченних війнах Росії у Європі, був в арміях П.О.Румянцева – Задунайського та О.В. Суворова. Особливо відзначився в битві при Кагулі (1770р.). Але численні поранення заставили його піти у відставку в чині колезького радника. Єлизавета була найменшою дитиною у сім’ї. В неї було ще сім братів і одна сестра.

Старші брати теж вибрали ремесло воїна, як і їхній батько. Приймали участь у всіх війнах, які тоді вела Росія. Вони воювали із Наполеоном у Німеччині та під Бородіно. Приймали участь у закордонних походах російської армії.

Павло і Олександр відзначились в битві при Прейсиш – Ейлау (1807р.), а пізніше при Рущуке (1810р.), де і загинули. Микола теж хоробро бився у знаменитій битві народів (1813р.), де і загинув. Не пощадила війна і інших братів, отримавши важкі поранення, вони стали інвалідами.

Після смерті чоловіка становище бідної вдови стало дуже важким. Пенсії, яку платили за чоловіка, вистачало тільки на те, щоб якось звести кінці з кінцями. Мати Єлизавети хапалася за усіляку роботу, щоби заробити якусь копійчину і накормити своїх дітей.

Жили вони на Василевському острові в якійсь трущобі, яку вийняла їм їхня родичка. Але дівчинка, здавалось, не помічала тої бідноти, яка оточувала її. Вона придумувала різні історії, гралася з квітами та деревами, що знаходилися поруч. Все це давало дівчинці невичерпний поживок для великої уяви.

В п’ять років Ліза вже читала. Мати почала її навчати і мовам. Але для освіти цього було замало. І тут допоміг дівчинці давній приятель батька, вихователь дітей в аристократичних сім’ях Карл Гроссгейнріх. Він допомагав сім’ї Кульман всім чим тільки міг.

Гроссгейнріх звернув увагу на дівчинку і вже з п’яти років навчав її мовам, історії, літературі. Його захоплювала спостережливість, кмітливість і головне, феноменальна пам’ять дівчинки. Ліза могла повторити слово в слово любу лекцію, яку вона почула. К десяти рокам вона вже чудово володіла німецьким і французьким і почала вивчати італійську мову. Через рік вона вже вивчила латинь та грецьку. В чотирнадцять років вона вже познайомилася з іспанською мовою, португальською, англійською і новогрецькою. Володіла їми так, що, наприклад, греки, які мешкали у Петербурзі, вважали її своєю.

Щоб не переповідати заняття геніальної дівчинки, скажу тільки, що вона писала і перекладала з російської на німецьку і італійську, з італійської і німецької на російську, захопилася древ негрецькими поетами і майже всі переклала на німецьку і російську і одночасно писала свої вірші. Написала їх майже тисячу, якщо не більше.

Гроссгейнріх написав великого листа у Веймар до Гете і надіслав йому вірші Кульман на німецькій мові. Великий поет не відмовчався, як іноді буває у знаменитих людей, а відповів, і відповідь була схвальною: «Продовжуйте, дівчинко, писати, з вас вийде чудовий поет!»

Цей день, коли Єлизавета отримала листа від Великого поета, був найщасливішим днем у її житті.

Захопившись східними казками і почавши їх писати, Єлизавета вирішила вивчити ще арабську та персидську мови. На жаль, це залишилось нездійсненим. Єлизавета пішла до свого брата на весілля і коли поверталася додому, то потрапила у знамениту повінь в ніч з 6-го на 7-ме листопада 1824 року в Петербурзі, про яку написав Пушкін у своєму «Мідному вершнику», промокла наскрізь і дуже застудилася. Почалась хвороба – сухоти, яку тоді не вміли лікувати, і через рік дівчинка померла…

Пам’ятник на її могилі був на тих мовах, які вона знала. На латині було так: «Перша росіянка, яка вчилася на грецькій, знала одинадцять мов, розмовляла на восьми…»

Вважається, що статуя молодої красивої дівчини, яка знаходиться на вході у Олександро-Невську лавру це і є статуя дівчинки Єлизавети.

Гроссгейнріх зібрав всі рукописи Єлизавети і зміг добитися, що Російська Академія Наук видала її книгу «Пиитические опыты». На початку 1833 року, ще була жива її мати, ця книга вийшла і швидко розійшлася.

Гроссгейнріх зумів ще в 1839 році перевидати її вірші. Він же видав в цьому ж році біографію поетеси у Німеччині для німецького читача. А після смерті Гроссгейнріха архів Кульман загубився. Будемо надіятись, що він ще десь лежить, чекаючи свого часу.

Але настали нові часи і про поетесу і її творчість в Росії забули. Друкують її тільки в Німеччині та в Італії.

Своїм скромним дописом я хотів звернути увагу на це виняткове явище у світовій літературі. Господь дав їй багато але він же не витримав і забрав її з багатобарвного килима Життя. Можна тільки пошкодувати за нею, цією квіткою Любові і Доброти.

20.02.2019р.

Утешение

Я слышу хохот твой обидный!

Но, звуки струн моих браня,

Знай, я избрала путь, завидный,

И не догнать тебе меня!

Надменная! С тобою в землю

И память о тебе сойдет;

Меня же смерть, я свыше внемлю,

Сияньем славы обведет!

Моими песнями утешит

Страдалец свой печальный дух,

И ими ж гости будут тешить

На празднествах сердца и слух!

* * *

Меня назвал ты бедной, —
Ошибся ты, мой друг.
Проснись с лучом рассвета,
Взгляни на мир вокруг:
Над хижиной моею
Струится свет зари,
И падает на кровлю
Дождь золота, смотри!
Под вечер луч багряный
Блеснёт в последний раз,
Но до темна мерцает
В моём окне топаз!
Меня назвал ты бедной, —
Ошибся ты, мой друг!..

<182?>

* * *

Ты протяни мне руку,
Облако, вольный брат!
Я старших братьев встречу
Вблизи небесных врат.

Хоть я совсем не помню
Родные их черты,
Отца средь них узна́ю,
Его увидишь ты!

Они глядят с улыбкой,
Приветливо маня.
Дай, облако, мне руку,
К ним подними меня!

<182?>

«А зроблено так до смішного мало…»

Коли торкаєшся душею його віршів, розумієш, що якого поета втратила наша запорізька земля. Його ім’я, Іван Доценко (1950 – 1986), десь на задвірках запорізької поезії, після знаних і маститих, після уквітчаних різними почесними преміями і нагородами.

А в мене не залишається відчуття, що всі вони прогавили унікальний поетичний талант, навіть важко сказати, щоб з нього вийшло, якщо б він потрапив у знаючі, гарні, люблячі руки вчителя і навчителя. Але не вийшло…

Пішов він від людей, важких і завидющих, байдужих і нецікавих. У вічність. Від нас. Усіх. І замерз у степу, присів на край дороги, яка вела до дому, і там і залишився назавжди.

Якби його не виключили із Запорізького педінституту, то життя б у нього пішло б у другий бік, вийшло б на більш високий життєвий рівень. А так, обірвалося на краю шляху…

Про нього гарно написав його земляк Григорій Лютий. Якщо відкинути самовихваляння Григорія Івановича, то все співпадає з тим, що душа у поетів незахищена, їх можна дуже просто образити, вивести із рівноваги.

Отак і з Доценком, виключення із інституту вивело його із тої дороги, яка б в кінцевому результаті могла привести туди, куди потрібно було йому прийти, до вищої освіти і постійної роботи за фахом. Але в цей переломний момент його життя поруч з ним не знайшлося людини, яка б йому допомогла. Батьки, прості колгоспники, не змогли його захистити від ворожого світу.

Як казав наш перший президент: «Маємо те, що маємо!» Шкода! Ось така наша українська нація, дуже талановита і одночасно, не вміємо берегти те, що дав Господь!

07.02.2018р.

ДОДОМУ

Дощу осіння паголось

Десь поміж скирт стиха,

І місяць – наче наголос

Над літерами хат,

Що золотою назвою

Постала на майбуть

До книжечки цікавої,

Якої не забуть.

До неї, до найпершої,

Вертаю з мандрів знов.

Он дід Микола з вершею

Ярком на став пішов.

Он дощик пада з нахилом,

За скиртою стиха.

Он місяць – наче наголос

Над літерами хат.

О, стільки відкривається

Чудес на сторінках!

«Дитинство» — називається

Ця книжечка тонка…

СИНИ

Старенька мати коло шляху –

Немов криниця степова.

На плечах хустка – білим птахом.

І сива-сива голова.

Од хат юначий сміх лунає,

Й згадаються і їй сини.

Хоч сорок літ уже минає,

Як не вернулися з війни.

А досі сняться їй щоночі

Всі троє за столом рядком.

Вона неквапно і урочо

Несе їм глечик з молоком.

«Прийдіть, сини мої кохані,

З-за синього верніть Дніпра.

У нас весна і знов так рано

Цвіте калина край двора.

В сусідів, як з води, дівчата

Зросли до пари вам якраз.

Мені підмога. Вам би – свято.

Та й відпочить мені пора.

Бо смертонька у двері стука,

Хоч попрощатися прийдіть».

І сльози скапують на руки,

Пожовклі в праці та біді.

Старенька мати коло шляху –

Немов криниця степова.

На плечах хустка – білим птахом,

І сива – сива голова.

МАТЕРИНА МРІЯ

Жила собі одна, щоб жати й сіять,

І набивать од самоти оскому.

Але була у неї давня мрія –

Зібратися хоч раз сім’єю вдома.

Ночами не давало супокою,

Уяву хвилювало знову й знову:

Посидіти б укупі під вербою,

Погомоніти за столом святковим.

І ось нарешті вся сім’я зібралась –

Три доньки, син, зяті, невістка, внуки.

Як догодити їм вона старалась! –

Щаслива вперше за літа розлуки.

Снували темні руки в неї шпарко,

Коли до столу кликала сідати.

Й ніхто не вгледів за піснями й чаркою,

Що за столом не мала місце мати…

ЗА МАТІР

«Що, більше ніде час ото убити?» —

Й усмішка грає на устах тонких.

А з рук у неї рвуть зелене жито,

Штовхаючись круг ясел, телички.

І я, від бісиків її зніяковілий,

Сказав, що замість матері прийшов.

Вона війнула мовчки бантом білим

І з дертю піддала мені мішок.

А потім (треба ж!) пальчика зчесала

Об гнуту дужку клятого відра.

Скрадливо кров під краном обмивала,

Знітилася й затихнула ураз.

Я встиг усмішку у рукав сховати,

Немов нічого і не помічав.

…А коло хвіртки: «Ще приходь за матір», —

Промовила із присмутком в очах…

ФОТОКАРТКА

Вона лежить в студентському альбомі,

Обклеєна рясним суцвіттям руж.

Її торкають стомлені долоні

І ніби чують пал коханих рук.

То віч-на-віч ми на твоїм подвір’ї,

Заквітчанім хустками білих лип…

І злякано твої тріпочуть вії

У мене на устах крізь років плин.

Минулим жити, скаже хтось, не варто,

Але давно б я серцем скаменів,

Якби не ця маленька фотокартка,

З якої ти всміхаєшся мені.

МАТЕРІ

Я знов думками, що не одминають,

Полинув у село до тебе, мати.

Бо десь турбуєшся усе про мене, знаю,

Стоїш самотня й тиха коло хати.

Горить багаття з вишняку старого,

Сплять горобці у сизому гіллі.

І певна ти, що від багаття того

Тепліше й сину трішки на землі.

А Світло у темряві світить…

Передмова

Вперше зустрілось мені ім’я Олени Михайлівни Апанович, коли після закінчення університету, з веселої і розкутої Одеси, де здається ще вчора снували у різних напрямках по місту енергійні негоціанти і де стоять на площах задумливі, придивляючись до нового життя, мудрі Рішел’є, Воронцов та сонцесяйний Пушкін, доля занесла мене у тихе, робітниче Запоріжжя і я потрапив працювати в щойно створений музей історії запорозького козацтва. І відкрив для себе цілий материк вітчизняної історії – історії славного запорозького лицарства.

В один з таких днів наштовхнувся на книгу, сама назва якої була досить незвична – «Збройні сили України». Незвична тим, що скрізь тоді підкреслювалась і насаджувалась думка про несамостійність України, що, мовляв, без східного сусіда вона не проіснує й дня. А тут чорним по білому – Збройні сили, та ще не кого-небудь, а нашої України! І ім’я авторки виникло і закарбувалося в пам’яті – Олена Апанович.

Олена Михайлівна була вже тоді відомим істориком, автором кількох монографій, багатьох статей, присвячених історії запорозького козацтва.

З великою енергією вона взялася до роботи по створенню експозиційного плану музею історії запорозького козацтва на острові Хортиця, перевіряла кожний рядок, кожне речення, наполегливо відпрацьовуючи кожну думку, щоб вона була викладена ясною і зрозумілою для всіх мовою, постійно допомагала молодим історикам заповідника, виховуючи їх і по материнські опікуючись ними.

А коли настали часи панування сухої догматичної науки, то виявилося, що таким, як Олена Михайлівна, принциповим і маючим власну думку історикам, не має в ній місця. І Апанович була звільнена з роботи в інституті історії Академії Наук України, але вона навіть не зробила спроби пристосуватися до нових часів, не зрадила головній справі свого життя – вивченню і пропаганді історії запорозького козацтва.

З часом виявилося, що цей громадянський подвиг Олени Михайлівни вивів її у першу шеренгу найкращих синів та дочок України ХХ століття, які віддали все, що мали, заради своєї землі та її народу.

А для нас у Запоріжжі, тих, хто у ті часи настійливо горнувся до української історії, вона була смолоскипом у темряві і ми звіряли свої думки та почуття на той далекий, але такий дорогий всім нам вогник Надії, Любові та Віри, який йшов від неї, і тільки треба мати Терпіння та Знання того, що врешті решт все стане на свої місця.

І ці часи настали, після серпневих подій 1991 року, коли Україна стала незалежною.

Настав зоряний час Олени Михайлівни – те, що вона раніше не мала змоги передати людям – численні книги, монографії, безліч статей, щедрою рукою висипала тепер перед усіма нами, бо зберегла до слушного часу цілу енциклопедію знань по історії запорозького козацтва.

Це – подвиг людини, яка все життя наполегливо йшла до єдиної мети – розкрити невмирущу діяльність наших пращурів, які на неосяжних, від обрію до обрію, степах під блакитним небом, що дав нам Господь, створили першу в історії Європи народно-демократичну республіку – Запорозьку Січ.

Тому цілком слушно виникла думка перевидати бібліографію праць видатного вченого тут у нас на Запоріжжі, щоб кожному, хто цікавиться історією запорозького козацтва, було легше її шукати і в використовувати у своїй роботі.

Але ця збірочка була б неповна, якби ми не помістили тут роботи її учнів, бо справжній вчений завжди є тим магнітом, до якого горнуться молоди сили, і так буде завжди на цій землі, бо невмируще коло Життя!

15.04.1996р.

P.S. Ця передмова була надрукована у книзі «Берегиня козацької історії. Бібліографічний покажчик творів О.М.Апанович», яку ми видали у нас в Запоріжжі в 1996 році. Приємно зазначити, що це був перший подібний покажчик творів видатного історика у нас на Україні.

Але на жаль, з початку 70-х років, Олену Михайлівну, як і багатьох розумних і самостійних особистостей, почали переслідувати за відданість історії запорозького козацтва. Вона була звільнена з роботи в Інституті історії Академії Наук України, їй було заборонено друкуватися . Настали для неї важкі часи. Як і для Музею історії запорозького козацтва на острові Хортиця.

Стояло питання навіть про його закриття. І тільки самовіддана праця першого директора Заповідника Арнольда Сокульського та завідуючої відділом музею історії запорозького козацтва Тамари Шевченко зберегли на Острові цей науковий заклад. Хай Запоріжжя знає своїх героїв. Правда, прийшлося , під впливом партійних органів, створювати якийсь Музей історії Запоріжжя.

Але в кінці 80-х років часи помінялися. Олена Михайлівна знову зайнялася історією Запорозького козацтва, як і в Заповіднику на острові Хортиця теж почали головну увагу приділяти історії наших незабутніх предків.

У Олени Михайлівні почали одна за одній виходити статті і праці з історії запорозького козацтва. Тому і не дивно, що у 1994 році вона стала лауреатом Шевченківської премії, самої найпрестижнішої нагороди діячам науки і культури України.

Можна тільки уявити собі, щоб зробила ця працьовита жінка, якби їй не заважали працювати практично цілих два десятки років.

Про її далекоглядність можна уявити собі з її «Робочих зошитів», які тепер зберігаються в архіві Інституту історії Академії Наук України. З самого початку виникнення ідеї створення на острові Хортиця заповідника історії Запорозького козацтва, вона написала у своїх зошитах, що заповідник зможе повнокровно існувати тільки тоді, коли вся територія Хортиці буде заповідною без виключення для якихось об’єктів господарської діяльності. І події на Хортиці з 1970 року і до сьогодні повністю підтверджують цю думку видатного вченого.

В 1993 році Олена Михайлівна приїхала із своїм онуком до нас на Хортицю і тодішня завідувач відділом Музею історії Запорозького козацтва Тамара Шевченко домовилась із профілакторієм заводу, щоб Олена Михайлівна відпочила в їхньому оздоровчому закладі. І Олена Михайлівна була там з червня по серпень, відпочиваючі і набираючись сил.

До неї приходили місцеві історики і краєзнавці Арнольд Сокульский, Володя Шовкун та інші . Ми кілька разів теж приходили до Олени Михайлівни і вона розповідала із задоволенням, як їй тут відпочивається. Запам’яталося, як Олена Михайлівна розповідала, як вона кожного ранку йде по лісу, насолоджуючись барвами та звуками навколишньої чудової природи і обов’язково підходить до старого дуба, який розповідає їй про все, що він бачив за довге своє життя!

І поїхала Олена Михайлівна додому добре відпочивши, щоб з новою енергією поринути у світ науки.

Саме в ті часи Заповідник історії Запорозького козацтва на острові Хортиця звернувся з листом до міської влади, з проханням, щоб Олені Михайлівні присвоїли звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя». Але у місцевих чиновників, як завжди у таких випадках, не виявилося елементарного розуміння, з ким вони мають справу.

Їхні імена поглинула Лета, а Ім’я Олени Михайлівни буде і надалі освітлювати шлях до істини ще не одному поколінню українців.

12.09.2018р.

Дарина

Коли Завірюху забирали до армії, то йому дуже хотілося служити прикордонником. Що може бути кращим ніж захищати кордони рідної держави? Він уявляв себе десь в небезпечному дозорі, пильно стежить, щоб підлий ворог не пройшов непоміченим у глиб країни, або йому одному вдається знешкодити велику банду терористів. Командування ним задоволене, а сам міністр збройних сил прикріплює до грудей бойовий орден.

Але все вийшло з точністю до навпаки. Завірюха потрапив на кордонний пост, який знаходився у селі Кучургани і йому приходилося обшукувати машини, що перетинали кордон України з Придністров`ям, виявляючи нелегальних емігрантів, які намагалися непоміченими покинути межі країни і розчинитися десь у Європі.

Відверто кажучи, йому було шкода усіх оцих затриманих, жінок з дітьми, дівчаток та юнаків, чоловіків, які з неозорої Азії намагалися хоч десь знайти спокій і притулок.

Ось і сьогодні він звернув увагу на велику вантажівку, яка повільно підкотилася до їхнього блокпоста. Було видно, що вона вщент перевантажена, навіть ресори сіли. Завірюха ретельно перевірив її, все нормально, можна було пропускати, але він бачив, що у водія якесь напружене обличчя, і ще раз у раз обстежував вантажівку.

І дійсно, над самим кузовом машини він виявив схованку, де покотом лежало з десяток жінок і чоловіків. Задуха була там така, що дехто з них навіть знепритомнів. І коли Завірюха відкрив схованку, то вони тільки хапали ротом свіже повітря, на щось інше просто не мали сили.

Начальник прикордонної застави капітан Блєхєров наказав Завірюсі відвести затриманих у табір.

Коли вони трошки відклигали, Завірюха їх відвів і здав черговому.

Збирався йти назад, як тут з іншої партії, яку відправляли до Харкова, вибігла чорна жіночка і тицьнула малу дитинку, рочків із два, Завірюсі у руки, щось гелгочучи на своїй незрозумілій мові.

Завірюха розгубився:

— Що вона… теє… га? – звернувся він до перекладача.

— Вона каже, що це не її дитина, — перевів той, — і тому не має права забирати з собою. А хто батько чи мати вона не знає.

— А при чому я? – не міг второпати Завірюха.

Поки він розбирався що і до чого, партія погрузилася в автобус і поїхала.

— Неси капітанові! – порадив перекладач.

Дитина, на диво, зручно вмостившись на руках у Завірюхи, заснула. Таким він і з`явився перед світлі очі командира. — Ви що, сержанте Завірюха? – здивувався той. – Звідки у вас дитина?

— Я, товаришу капітане, не винний! – намагався пояснити боєць, — мені зараз… провокаційно… підсунули…

Завірюха поклав дитину на казенний тапчан і вона відкрила очі і заплакала.

У капітана піднялися вуса вгору:

— Негайно припиніть плакати! – віддав він наказ.

І Завірюха схопив дитину з тапчану, та знову притулилася до захисника Батьківщини і затихла.

Капітан із Завірюхою виряченими очима дивилися один на одного, нічого не розуміючи. Нарешті капітан сказав:

— Чого ти, йолопе, його чи її взяв?

— А що я міг робити? – визвірився відмінник бойової і політичної підготовки. Потім він розгорнув ганчір`я, в яке було загорнуте дитинча і додав:

— Це вона.

— Як її звати? – поцікавився Блєхєров.

— Звідки я знаю! – буркнув кращий сержант придністровського регіону. Він обережно поклав дитину на тапчан і та знову відкрила очі і заплакала.

Капітан аж підскочив на місці. В нього не було дітей і дитячий плач його дуже нервував.

— Негайно візьміть дитину назад! – наказав він своєму підлеглому. Той взяв дівчинку на руки і вона знову припинила своє квиління. Тут до капітана прийшла розумна думка, треба подзвонити дружині, порадитись. Він взяв слухавку, набрав номер, на тому кінці проводу чомусь довго не відповідали. Нарешті капітан почув заспаний голос милої:

— Слухаю!

— Моє золотко, — капітан брав бика за роги, — тут у нас з`явилась дитина…

На другому кінці проводу настала мертва тиша, потім звідкись виник розгублений голос дружини:

Чия дитина… ти щось від мене приховуєш?..
Що ти, мила! Як ти можеш…

Але там поклали слухавку і капітан кібцем подивився на Завірюху:

— Бачиш, що ти наробив?

Та неприємності у Завірюхи на цьому не скінчилися. Він відчув, як у нього потепліло на животі і все зрозумів. Треба було переповивати дитину. Старшина Степанко його пожалів і видав йому чисте простирадло і напірник і Завірюха сяк так сповив дівчинку. Воно поцмокало ротиком, притислось до Завірюхи і заснуло. –Йди, — вирішив капітан, — назад і десь там підкинь… хай вони… їхня дитина… хай думають…

Завірюха поперся назад, коли він прийшов у табір, всі затримані жінки повиходили на двір і голосно вітали мужнього воїна дружньої їм армії. Непомітно підкинути дитину не вдалося.

Коли Завірюха повертався з дитиною до капітана, він побачив, як біля блокпоста зупинився старенький «Москвич» і звідти вийшли тесть з тещею і його дружина, Дарина. І він згадав, що саме сьогодні вони збиралися його провідати.

Усі троє остовпіли і мовчки дивилися, як Завірюха обережно тримав дитину на руках, її кучеряві волосики на голові гойдалися від вітру.

Перша не витримала теща:

Я завжди казала, що він нам щось таке зробить!
Петю… — сказала Дарина і заплакала. А тесть подивився на дівчинку і сказав:
Вся в Петра.. як викапана… — від чого Дарина заплакала ще дужче.
Та це не моя дитина! – зарепетував Завірюха, — мені підкинули! І він поклав дівчинку прямо на східці, вона умить відкрила очі і заплакала. Довелося сержантові строкової служби швиденько її підняти і та на очах трійці обійняла ручкою Завірюху за шию і затихла.
Признала! – сказала злорадно теща.
Петю… — сльози не давали говорити Дарині, — ти тільки рік служиш а вже ди-ти-на-а… в тебе…
Господи милосердний, — Завірюха не знав що і казати, — та я ж вам пояснюю, що це не моя дитина!
А чия? – вставила свій п`ятак теща.
Я, мамо, не знаю, — щиросердно признався прикордонник.
Бачиш, який він в тебе єзуїт, — на обличчі у тещі розповзлася задоволена посмішка.
Та відчепиться від хлопця, — заступився тесть, — коли я був молодий, то в мене півсела… ого-го… — і він значуще замовчав.
Я тебе знаю, — теща переключила свою увагу на чоловіка. – Ти крутився біля Мотрі і біля Ївги, і біля Симончихи… а син кривої Марії це твій… падлюко…

Вони вже забули про Завірюху і лаялися між собою, тільки Дарина стояла і заплаканими очима дивилася на армійця.

Але тут з`явилася капітанова дружина, вона кинулася до Завірюхи, але побачивши, що дитинча дуже чорняве, зразу ж відсахнулась від нього і суворо наказуючи щось капітанові, повернула назад.

Завірюха остаточно заморився і сів з дитиною на садову лаву, що була неподалік від блокпоста. Він подивився на дівчинку, яка спала на його руках і цмокала вві сні. Спіймав себе на думці, що вона нікому не потрібна у цілому світі. І йому стало якось незатишно.

— Ніхто нас не любить, — сказав він дитині.

Дарина підійшла і сіла поруч на лаву.

А як її звати? – спитала вона.
Назвемо Даринкою, — відповів кращий сержант українського війська.

07.04.2003р.

Антон Савельевич Лагодзинский

Сегодня Антон Савельевич Лагодзинский передвигается с трудом и дальше своего двора на правом берегу не выходит, болит нога, раненная в январе 1942 года. Его мир сузился до домика, который он построил в борьбе со всесильной в 60-х годах партийной мафией на ЗТЗ.

И выстоял, и победил, создав семейный очаг и воспитав детей. Все на этой улице дорого и знакомо, как и в своем дворе, который он может обойти с закрытыми глазами, так все тут ему известно.

Если будете проходить мимо, то вряд ли обратите внимание на невысокого и худощавого пожилого человека, опирающегося на костыль. Старый человек, да еще инвалид. И ошибетесь.

Ведь у каждого человека есть что-то такое, что выделяет его из остальных современников. Только надо знать об этом. А как вы узнаете, когда проходите мимо, не оборачиваясь?

А вот остановитесь, постойте рядом с Антоном Савельевичем и тогда он вам расскажет такое, чего никто не знает не только в нашем городе, а и по всей Украине.

…Сам Антон Савельевич родом из шахтерского местечка Красный Луч, что на Луганщине, и собирался в молодые годы стать шахтером, как все вокруг него. Тяжелая, но нужная профессия. Закончил курсы мастеров, которые давали среднетехническое образование, работал в лаве электрослесарем, отвечая за исправность электрохозяйства. Был неплохим спортсменом, играл в духовом оркестре шахты.

Да в октябре 1937 года призвали его, 25-летнего парня, в ряды Красной Армии. Начал службу в Днепропетровске во внутренних войсках по охране железнодорожных мостов. Оттуда был направлен на учебу в школу младшего комсостава в Коростень Житомирской области.

Так Антон Лагодзинский связал свою жизнь с Красной Армией. После разгрома Польши, выдвинулся вместе с частями Красной Армии в район города Белосток, был уже политруком в 58-м полку по охране железнодорожных сооружений. Его подразделение охраняло крупный железнодорожный мост через реку Нарев.

Сюда же под Белосток, в село Батюты, буквально за месяц до начала войны, привез из Красного Луча свою молодую жену Аннушку. Теперь это территория Польши, а тогда польские крестьяне с надеждой присматривались к новой власти. О Катыни они узнают позже.

Когда я расспрашивал Антона Савельевича о его жизни, и мы дошли до этой страницы биографии, он неожиданно сказал:

— Здесь мы охраняли железную дорогу, когда по ней ехал Гитлер на встречу со Сталиным.

Откровенно говоря, я подумал, что ослышался. Горы литературы было выпущено, чтобы доказать обратное, советская историография клялась и божилась, что этого никогда не было. А перед мной сидел человек, который спокойно и буднично, как само собою разумеющееся, говорит об одной из тайн Второй мировой войны как об незначительном эпизоде его биографии.

Чтобы не насторожить Антона Савельевича, я не стал в тот день его подробнее расспрашивать. Решил перенести разговор на другую встречу.

Через несколько дней я вновь пришел к Антону Савельевичу и в беседе коснулся его службы под Белостоком.

— Да, — подтвердил он, — наше подразделение охраняло железную дорогу, когда по ней ехал Гитлер во Львов.

— А как вы охраняли? – спросил я.

— Стояли по обе стороны железнодорожного полотна на расстоянии видимости, — уточнил Антон Савельевич.

Потом в современной исторический литературе я нашел подтверждение этому факту. Действительно, 17 октября 1939 года во Львове в специальном поезде Сталина в 15 часов 30 минут состоялась встреча двух руководителей Германии и Советского Союза.

— А вы еще что-нибудь помните? – спросил я.

— Нет. Ничего. Поезд пролетел мимо нас быстро. Запомнилось только, что на всех окнах были задернутые занавески, – ответил Антон Савельевич.

И на том ему спасибо. Ведь именно на таких свидетельствах и создается правдивая история событий.

А Антону Савельевичу повезло, судьба его берегла. После начала войны он не попал в плен к немцам, не был ранен, сумел выйти из окружения к Смоленску. После проверки документов и переформирования попал в Москву на охрану важных стратегических объектов.

7 ноября 1941 года принял участие в историческом параде наших войск на Красной площади, поднявших дух защитников Москвы.

В январе 1942 года был ранен, долго лечился, после выздоровления вновь в рядах Красной Армии. Только после освобождения Красного Луча узнал о судьбе своей жены. Она в 1941 году сумела из Белостока пройти пешком через всю Украину домой в Красный Луч. Теперь, узнав, что муж в Ровно, вновь сумела дойти к нему через всю разрушенную войной Украину.

Заканчивая свой рассказ об Антоне Савельевиче Лагодзинском, горжусь, что познакомился с ним, ведь он и его жена Анна и есть тот народ, к которому принадлежим и мы с Вами!

28.02.2010г.

Без ілюзій…

Колись сказане Ісусом Христом у Євангелії від святого Матвія докотилося і до нашого часу: «Просіть – і буде вам дАно, шукайте – і знАйдете, стукайте – і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає –знаходить, а хто стукає –відчинять йому (Матвія,7,7-8).

Тобто, сумлінно виконуйте свою працю і вам воздасться за труди ваші. Якщо шукаєте щось, то обов’язково знайдете. В 80-х роках я ходив по Правому берегу, шукаючи експонати для нашого Музею на острові Хортиця. Тоді партійна влада боялася створити музей запорозького козацтва і придумала якійсь Музей Запоріжжя, щоб не звинуватили їх в націоналізмі.

А позаяк це була територія Дніпрогесу, то я знайомився і спілкувався з бувшими працівниками Дніпрогесу і з тими, хто його будував. І скоро опинився на вулиці Дніпропетровського шосе, де з однієї сторони вулиці знаходилися будиночки, де мешкали під час будівництва американські інженери.

Це мене здивувало, бо в нашій літературі скрізь писали, що Дніпрогес – пісня соціалізму, побудований нашими людьми. Це і котику було відомо. Тільки не на цій вулиці. Ось перед вами у ряд стоять будиночки, де жили американці. Можете і зараз пройтися по вулиці – стоять! Як і по вулиці Гребельній і навколо них в усіх оцих маленьких вулочках, які ще збереглися біля Дніпрогесу.

А тепер я натрапив на ці відомості, що підтверджують розповіді моїх знайомих. Найяскравішим представником серед подібних працівників був американець Альберт Кан (1869 – 1942), промисловий архітектор, якого називали «архітектором Форда». Саме Кан проектував Сталінградський танковий (тракторний) завод, спираючись на свою структуру «Альберт Кан Інк» (Детройт). Між 1929 і 1932 роками американець спроектував 521 об’єкт у Радянському Союзі, танкові заводи в Сталінграді, Челябінську, Харкові, Томську, зокрема автомобільні заводи в Москві, Сталінграді, Нижньому Новгороді, Самарі. Ковальські цехи в Челябінську, Дніпропетровську, Харкові, Коломні, Люберецьку, Магнітогорську, Нижньому Тагілі. Верстатобудівні заводи в Калузі, Новосибірську, Верхній Сольді. Прокатний стан у Москві. Ливарні заводи в Челябінську, Дніпропетровську, Харкові, Коломні, Люберецьку, Магнітогорську, Сормові, Сталінграді й ще багато-багато інших «флагманів» радянської індустрії.

Практично Кан був причетний до закладання основ мало не всієї радянської мілітарної промисловості. Керівництво СРСР запропонувало американській фірмі пакет замовлень на будівництво промислових підприємств вартістю 2млрд доларів. У 2004 році ця сума була еквівалентна приблизно 220 млрд доларів.

А в Москві в той час діяла ще філія фірми Кана під керівництвом його брата. Філія існувала до 1932 року й мала російську назву «Госпроектстрой». Там працювало 25 американських інженерів і 2,5 тисяч радянських співробітників. Найбільше архітектурне бюро світу.

Це були вимушені дії. Бо, як пише український історик Володимир Селезньов: « У 20-ті роки ХХ століття в СРСР зазнали фіаско перші проекти самостійного промислового будівництва. З ходу не був побудований Магнітогорський металургійний комбінат, провалилися проекти моторного заводу в Уфі, Челябінського тракторного заводу, Свирської ГЕС тощо».

Ось така картина маслом! Все, що я написав вище, закрито і сьогодні в архівах. Тому можна і не згадувати тепер американців, геніального Кана, а у нас в Запоріжжі – Купера.

13.03.2018р.

БЕРІЗКИ НАШОЇ ДУШІ

Перша людина у далеких нетрях Часу підібрала якийсь камінчик на землі і видряпала щось на стінці печери і одноплемінники підходили і щиро дивувались, як схоже на того бізона, що вони завалили гуртом учора в хащах лісу.

Отак з`явилося мистецтво на землі і з тих пір воно дивує і захоплює людей у всьому світі. І щасливі ті люди, які вміють відгукнутися на нього, співпереживаючи від баченого та почутого чи прочитаного у книзі.

Отак і з тими берізками, що голубив Тимофій Федорович біля прохідної свого рідного заводу. Вони стояли і посміхалися йому, розуміючи його почуття, скільки часу був на чужині а ось не забув їх і як випала нагода повернутися додому, то в першу чергу прийшов до них привітатися. І вони стояли разом і раділи зустрічі.

А все почалося у далекій, екзотичній Індії у місті Корба, де, як відомо читачу, Тимофій Федорович будував алюмінієвий завод. Всі, хто приїхав разом із Тимофієм Федоровичем, несподівано опинилися в умовах, які повністю відрізнялися від того середовища, в якому вони знаходилися вдома. Треба було влаштовувати побут, щоб таким чином полегшити вживання людей у нові умови життя.

З цією метою Тимофій Федорович об`їздив індійські місцеві організації, але це нічого не дало, бо там вдалося знайти тільки фільм «Чапаєв» на мові хінді. Майже теж саме було і при відвідуванні радянських колоній на великих заводах індійської промисловості, які будувалися з нашою допомогою – м.Бхілаї, м.Бокаро та інших.

Саме в Бокаро їм подарували фільм «Калина червона» Василя Шукшина на російській мові. Це було вже неабияке досягнення. Вже потім їхню колонію у Корбі підключили до кола постачання радянських фільмів і все стало гаразд. А спочатку, цілих три місяці кожну неділю вся радянська колонія разом із своїми індійськими друзями дивилися кінематографічний шедевр Василя Макаровича Шукшина. Збиралися під відкритим небом навколо великого екрану, який спорудили індійські друзі на березі гірської річки на фоні джунглів гори Хутка Пагар, звідси по гірській канатній дорозі транспортували бокситну руду у візках для виробництва алюмінію.

А в цей час люди, що зібралися в імпровізованому літньому кінотеатрі, не зводили очей з екрану. Звідти лунала російська мова, зрозуміла для радянських спеціалістів і не зрозуміла для їхніх індійських друзів, але, ось що значить справжнє мистецтво, всі розуміли все.

Герой фільму Єгор Прокудін намагався повернутися до нового життя, одружитися і задовольнитися простою працею на себе і свою сім`ю і жити нормальним життям, як всі люди. І жінку він знайшов, справжню красуню, добру, з гарною душею, Любов Байкалову, почали потихеньку впізнавати один одного і робити перші несміливі кроки назустріч. І все це на фоні отих берізок, що супроводжували Єгора ще з самого дитинства, він біг до них, розмовляючи з ними і не оминаючи їх кожного разу, коли вони з`являлися на екрані.

А довкола був суцільний березовий ліс. І такий це був чистий білий світ на іще чорній землі, таке світіння! Що аж занило в душі. Єгор притулився до берізки, оглянувся навкруги.

— Ну, ти диви, що робиться! – сказав він у тихому захваті. Повернувся до берізки, погладив її долонею. – Здорово! Ач ти яка… Наречена яка… Нареченого ждеш? Скоро вже, скоро…

Тут мимовільно виникає порівняння із давногрецькою поетесою Сафо:

«Вище крокви, теслі!

Увіходить наречений, подібний Арею…»

Оце тисячолітнє перегукування через товщу Часу особливо вражає душу.

Але в останню мить, вже на порозі нового життя, герой фільму гине, серед своїх улюблених берізок. Не судилося… Не дійшов молодий до своєї молодої… І цілих три місяці імпровізований зал на березі річки сміявся і плакав разом із героями Василя Шукшина.

Тому не дивно, що коли Тимофій Федорович повернувся додому і вперше після довгої розлуки прийшов на завод, він підійшов до знайомих до болю в серці берізок і привітався з ними як нещасливий герой Василя Макаровича Шукшина Єгор Прокудін:

— Ну, що, милі, стоїте? Дочекалися? Ну, драстуйте… драстуйте…

Ось так талант Василя Шукшина об`єднав далеке місто Корбу з його мешканцями і радянськими спеціалістами, які завмерли перед білим екраном, де живуть і діють герої «Калини червоної» із прохідною ЗАлКу, де завмер Тимофій Федорович і згадує все, що з ним відбувалося і в Індії і тут на Батьківщині. Отаке воно оте справжнє мистецтво!

А «Калина червона» і досі… не відпускає Тимофія Федоровича. Він кожного тижня дивиться популярну програму «Жди меня», бачить ведучу Машу Шукшину, згадує її батьків, які грали у «Калині червоній» і переживає все спочатку, що відбувалося з ним у Корбі.

Ось вони перед вами білі та стрункі берізки, стоять, принишклі, на узліссі і чекають, поки ви до них не заговорите, бо у вас добра і красива душа…

24.05.2008р.

Дядько Олекса

Але все історія занотує колись у своїх аналах,

що коли Ленін умер у Москві, то могилою

ленінізму була Україна.

Дмитро Донцов

Отсюда, с печки их хорошо было видно. Отца, сидевшего за длинным дощатым столом под двумя маленькими окошками, и его ночного гостя, дядьку Олексу. Они не догадывались, что их еще кто-то слушает.

— Він був геть увесь обморожений. Я його забрав до себе… А більшість з тих, хто прийшов з ним у табір, повмирали… — вздохнул дядько Олекса.

Запомнил, как они сидели за столом, сбоку от них стояла керосиновая лампа, и язычок пламени все встревожено бегал, бросая по хате длинные тени.

Отец помолчал, потом взял штоф, налил гостю и себе, перекрестился, поднял чарку:

— Помянем, Господи, раба твоего Григория!

Следом за ним перекрестился и дядько Олекса, помолчали, потом отец спросил:

— А когда он умер?

— У той день, коли отримав листа від Калініна з реабілітацією. Прийшов з ним у барак, присів на ліжко і… вмер.

Отец опустил голову на руки, так и сидел. Дядько Олекса тронул его за плечо:

— Ну… Ваню… досить… ти ж не винний…

— Ничего не мог сделать, а все равно чувствую себя виноватым. – ответил отец.

Только через много лет я понял, что речь тогда шла о моем дедушке, Григории Васильевиче, крестьянине из украинского села Федоровка, что на Елисоветградщине, раскулаченном и отправленном в далекую Чердынь на Северном Урале на перевоспитание.

Когда читал мемуары жены Осипа Мандельштама о их пребывании в Чердыне, все казалось, что читаю о своем деде.

Дядько Олекса туда попал за «сопротивление советской власти», как было сказано в его сопроводительной бумаге.

— Я там швидко зрозумів, що довго не протримаюсь, — рассказывал он тогда отцу, — і почав готуватися до втечі.

— Устим Кармалюк з Сибіру тікав і нічого. А тут із Уралу втекти плевое дело! – добавлял он и смеялся, показывая свои белые красивые зубы.

Как бы там ни было, но дядько Олекса совершил побег и оказался дома как раз перед самым приходом немцев.

Второй раз видел я дядьку Олексу уже перед самым освобождением. Вновь они сидели при керосиновой лампе, и тень от нее тревожно бегала по нашей хате.

— Не знаю що і робити, — говорил дядько Олекса, одновременно прислушиваясь к тому, что делалось на дворе. – Чи піти з німцями, чи залишитись тут.

Отец разводил руками, не зная, что и посоветовать гостю.

— Якщо залишусь, то все одно більшовики життя не дадуть.

Вскоре пришли наши и отца забрали на фронт, а про дядьку Олексу ничего не было слышно.

Однажды я проснулся от шума в хате, выглянул с печки и увидел, что там, возле нашего длинного стола стоят мама и какой-то незнакомый офицер. Он кричал на мать:

— Ты панимаешь, нас не обманешь. Нам известно, что он скрывался у вас!

— Ніхто в нас не ховався. — спокойно отвечала мать. – Люди в нас бували, до чоловіка заходило багато, бо він…

— До какого человека! – возмутился офицер, — Говори на понятном языке!

— До мужа моего, — пояснила мать, — он сапожничает, вот люди и приходили… може, був і він…

— Ладно, разберемся, — пригрозил офицер, — но если сказала неправду, пеняй на себя. Не посмотрим, что муж на фронте. — С тем и ушел.

Мама увидела, что я не сплю. Подошла ко мне, обняла и жарко зашептала на ухо:

— Я, синочок, зараз піду, а ти закрийся у хаті і нікому не відчиняй.

Мать ушла, а я сидел в темной хате, смотрел через окно во двор, как там бегал вокруг будки Шарик на цепи и звучно лаял куда-то в темноту, подбадривая своим лаем нас обоих.

Мама пришла перед самым рассветом, долго обнимала меня и говорила:

— Синочок, любий, ніколи нікому про сьогоднішню ніч… зрозумів?..

Больше дядьки Олексы я не видел. Через много лет мама рассказала, что послужило причиной гнева неизвестного офицера. Дядько Олекса разбил замок на складе и раздал женщинам муку и сахар. И энкеведешники с ног сбились, его разыскивая.

Но не тут-то было, все прятали и предупреждали своего защитника.

— А за что дядьку Олексу забрали тогда, в коллективизацию? – спросил я отца, когда был уже студентом университета и усиленно штудировал фолианты историков, ища в них ответы на вопросы, которые предлагала жизнь.

— Ты его помнишь? – удивился отец.

— Да, — ответил я и рассказал про тот давний разговор, невольным свидетелем которого был.

Оказалось, что председатель сельсовета отобрал хлеб у крестьян и закрыл у себя на подворье в к л у н е. А дядько Олекса узнал, побил председателя и вернул хлеб людям.

Потом отец помолчал, вспоминая прошлое, и добавил, вздыхая:

— Добрый человек был этот Олекса… И справедливый.

«Літературна Україна», 1997р, 10 квітня.

Живет в Запорожье поэт…

Писать о Семене Ивановиче Лойко и легко и трудно. Легко, потому что в его жизни все просто и ясно, — учился в школе, а потом в институте, занимался одновременно спортом, высокий рост ему в этом помогал, лечил людей, как знаменитый наш Антон Павлович Чехов, и… писал стихи, так как был влюблен всю жизнь в искусство.

И трудно, так как попробуйте передать на бумаге, как эта окружающая нас жизнь с ее проблемами и заботами выливается в четкие фразы звонкого стиха!

Каждый пишущий человек это знает по себе.

И тем приятнее, что у Семена Ивановича это получается. По присущей ему скромности, он никогда активно не подвизался в различных литературных тусовках ни в Запорожье, ни в Крыму. Писал и изредка печатался в местной прессе.

А когда решался и отсылал свои стихи в Киев и в Москву (теперь все это в прошлом), то, удивительное дело, — их печатали, тем обволакивая душу Семена Ивановича чувством сопричастности к удивительному и таинственному миру волшебной поэзии, куда не каждый может быть вхож.

И, поразительное дело, стихи Семена Ивановича находили дорогу к читателю. Ему, возвращавшемуся домой после приема больных в поликлинике, и уставшему от этой неблагодарной и мало денежной работы, были особенно приятны эти бесхитростные знаки внимания своих читателей.

Где-нибудь в троллейбусе, трамвае, в магазине натолкнуться на эти добрые и волшебные слова:

— А мы знаем вас!

— Прочитали ваше стихотворение «Спасибо, жизнь!» Очень понравилось. Мы даже его вырезали из газеты!

— Спасибо вам за ваши стихи…

Это ли не лучшая награда для пишущего человека?

Когда-то забрел в захолустное Запорожье известный столичный поэт Евгений Евтушенко, осененный всевозможными премиями и отличиями, и наивный Семен Иванович, верный его почитатель, на какой-то встрече знаменитости с жаждущими услышать истину от литературного оракула местными слушателями, пробился к своему кумиру с просьбой написать вступительную статью к его сборнику. И вручил Евгению Евтушенко свою рукопись стихов.

Небожитель барственно принял рукопись неофита. И Семен Иванович покорно стал ждать ответа.

Когда я узнал об этом, то сказал Семену Ивановичу:

— Дорогой Семен Иванович! Если у вас уже готова книга, и вы можете ее печатать, то печатайте и никого не слушайте! Никакой Евтушенко вам не ответит! Такие поэты ходят не по земле, а витают в облаках. Дождетесь от него ответа, когда рак свистнет!

И Семен Иванович послушался меня и издал свой сборник поэзии, вложив в нее свой талант, искренность и любовь к этой вечной мечте к совершенству.

И пусть эти несколько искренних слов будут наградой для Семена Ивановича Лойко, прекрасного человека и поэта, отмечающего свой 80-летний юбилей.

22.03.2016р. – 24.03.2016р.

Живий уламок історії

— Папа! Не приставай к гостям! – звернулась до старої людини, що сиділа поруч мене, моя однокурсниця, час безжально пройшовся по її обличчю, як, до речі, і по моєму.

Я мимовільно зазирнув у люстерко, що висіло навпроти на стіні, на мене дивився старий чолов`яга з сивими вусами, підстриженими, як у Голохвастова ще у позаминулому сторіччі.

Дядько Петро, а так звали мого сусіда, відмовчався, почекав, поки господарка не зникла на кухні, де вона готувалася до святкової вечері і знову нахилився до мене.

— Пенсія гривень чотириста? – спитав він.

— Ні, — захитав я головою.

— Триста? – з надією подивився він на мене.

— Теж ні! – заперечив я.

— Двісті! – впевнено кивнув він мені.

Я вже не мав сили казати, тільки мовчки хитнув головою.

— Сто сорок? – співчутливо дивився дядько Петро на мене.

— Так! – вперше погодився я.

— Підвищують? – не відставав він.

— На дві гривні! – я засміявся від такої турботи рідної держави на чолі з метикуватим президентом і бадьорим прем`єром.

— Папа! Не приставай к Виталию! – тепер вже зробив зауваження хазяїн. Він якраз приніс із кухні якесь блюдо і влаштовував його на столі.

Дядько Петро знову відсидівся, чекаючи, поки і заклопотаного хазяїна не поглинула кухня і, лукаво посміхаючись, спитав мене:

— В Росії краще відносяться до ветеранів?

Я знизав плечима, справи у сусідній державі мене якось не обходять.

— Краще! – повідомив він мене. – Вони зберегли магазини для ветеранів. Там все є по прийнятним цінам.

Потім він додав:

— Правда, оце я підстригаюсь на шостому селищі за дві гривні. Спеціально відкрили для ветеранів. По середах. Бачиш, як гарно підстригли? – він показав рукою на свою зачіску.

Дійсно, непогано підстригли і усього за дві гривні. Гарне досягнення президента і прем`єра а особливо міністра оборони. Молодці!

Дядько Петро не вгавав. Він теж, як і ми, приїхав на день народження своєї названої доньки, живе сам, нема з ким розмовляти і оце я потрапив під його міцну руку.

— Нам маршал Конєв дав наказ затулити Москву зі сторони Волхова. – не вгамовувався він. – і ми виконали його наказ. Німець підійшов під самі наші позиції, але далі ми його не пустили. Багато там загинуло нашого брата, політбійців. Жуков якраз винайшов «Катющу» і попалив у них цілих десять дивізій із усією технікою. Спеціально це зробив, щоб знали як заходити до нас так далеко.

Він помовчав, вдивляючись у минуле і виклав мені свою точку зору на хід Вітчизняної війни:

— Правда, на нашій ділянці техніки, окрім гвинтівок, не було. Та політбійцям вона і не положена.

— Деда! – засміявся хазяїн, вігулькуючи із кухні з черговим блюдом, — Отстань от человека!

Знову терпляче мовчання, поки хазяїна не проковтнула кухня, тоді нахилився до мене:

— П`ятдесят гривень отримав?

— Ні.

— А я отримав, довелося стояти чотири дні і ночі. Як тоді під Москвою. Нам, курсантам Саратовського піхотного училища, присвоїли звання політбійців, і зразу у бій. Хуртовина, а ми героїчно йдемо вперед. Тоді мене і поранило, вже у жовтні опинився в шпиталі. В черепі засів осколок німецької міни. Вже шістдесят років, як я його ношу.

Він знову перервався, трохи помовчав і спитав:

— Десь ще підробляєш?

— Так. – тут я вперше ствердно кивнув.

— Двісті маєш? – він знову завищив показники.

— Ні.

— Сто п`ятдесят? – він трохи скинув.

— Так.

— Ну, це добре. І дружина твоя працює. Якось кінці з кінцями зводите. А мені не можна, ніде не беруть на роботу. Друга група. – він розвів руками. – Коли нас , таких як я, привезли на завод, то жінки плакали, побачивши нас, а ми стоїмо перед ними худі, виснажені, рани ще не загоїлись до кінця, начальство нас на завод не пустило…

Вечеря покотилася по протоптаній стежині, перший тост за іменинницю, потім закусювали і розмовляли, дядько Петро вже слова не міг отримати, бо був під контролем.

Але коли контроль зменшувався, то він нахилявся до мене і щось встигав сказати:

— До нас приїжджав Георгіу-Деж, румун, все начальство вийшло і нас вигнало.

— Коли стояв за п`ятдесятьма гривнями, то познайомився із таким, як я, тільки він на милицях, захищав Севастополь…

— Товариш Конєв сказав…

— Мене лікарі два рази на рік обдивлялися… Чи не випав, бува, осколок…

Коли почали розходитися, виявилось, що без сторонньої допомоги дядько Петро піднятися не може. Час бере своє…

Хазяїн із хазяйкою допомогли йому, курсанту Саратовського піхотного училища, напівзабутого ветерана, піднятися, який ще сорок років пропрацював після війни у будівничій організації.

Ми з дружиною ще збиралися йти, коли він подзвонив і доповів, що вже дістався додому. Все гаразд.

19. 08.2002р.

Ворошиловський стрілець

Живем, укоров совести не зная…

Марк Лисянский

— Діду, — сказав той, що був із фіксою, — стривай, шеф передав, щоб продав йому ділянку, зрозумів?

А інший, мордатий, не дивлячись, штурхнув Івана Семеновича так, що той ледве втримався на ногах. І пішли собі, не поспішаючи, і не ховаючись, наче були на прогулянці.

Виник десь біль і зосередився навколо серця. Він поспішив додому, щоб проковтнути пігулку. Ледве встромив ключа у замок, так тремтіли руки, відкрив, похапцем встиг до ліків, які знаходились у шухлядці на кухні, знайшов їх, проковтнув, запив водою, сів на табурета, розтираючи рукою груди.

Йому вже казали, що весь ставок і всі береги навколо, купив якийсь Лох, велике цабе, раніше з тюрми не вилазив, а тепер депутат. Цей Лох купив їхнє підприємство, раніше на ньому працювало все селище. А тепер і згадувати тяжко. Зустрів оце Максимовича, бувшого голову профкому, той тільки скривився:

— Майже через одного звільнив. Що хоче, те і робе. Одним словом, Лох!

На ставку залишилася тільки його ділянка, оце і до нього дібрався. А в нього там дача, зумів зліпити так – сяк, ще встиг, коли почав рушитися Радянський Союз. Інші попродавали, собі краще, а він не схотів. Завжди любив порпатися на землі. Сказав, що ще встигне, щоб відчепились, та бач, вже і до нього дісталися.

Він почув, як м`яко заспівав дзвінок у передпокою, пішов відкривати. На порозі стояла онука, заплакана, прикриваючи рукою розірване плаття.

— Що таке? – знову піднялася хвиля болю.

— Якісь двоє пристали на вулиці. Сказали, щоб передала, діду, вам, щоб довго не думали, а то зроблять зі мною таке, що нікому і не снилося, — заплакала онука.

Він притиснув її до себе, заспокоюючи:

— Нічого, Анжело, все буде добре.

Оцього їм не треба було робити. Він наказав їй не виходити з дому, а сам вдягнув свій комбінезон, в якому працював на ділянці і визирнув на вулицю у вікно. Навпроти під`їзду причаїлася чиясь тачка, а в ній за кермом скнів якийсь тип, позіхав. Слідкують, зрозумів він.

Та не на того напали. Тепер треба було йому дістатися до ставка.

— Нікому не відкривай двері! – наказав він онуці. – Якщо хтось буде ломитися у квартиру, викликай міліцію.

Хоча надія на міліцію була марна, бо у того Лоха і там були свої люди. Він зайшов у двір і переліз через паркан.

«Хай собі там сидить, відпочиває!» — посміхнувся до себе. Тепер мерщій до зупинки транспорту. Туди ходила маршрутка. Повезло, чекав не довго. Коли під`їхали, попросив водія зупинитися раніше, мовляв, терміново треба вийти. Той скоса глянув на дідове обличчя, біле, і не став сперечатись.

Маршрутка пішла, а він заглибився у ліс. Обережно обійшов палац Лоха, який височів над берегом ставка, побудований нещодавно у чотири поверхи і по стежці, яка вилася над самим берегом, дістався до своєї дачі.

Ніхто по дорозі не зустрівся, це добре. Непоміченим підійшов не до дверей, а до вікна, що визирало у ліс, там тільки йому відомим способом відкрив його і обережно втиснувся у приміщення і закрив знову за собою.

Тепер треба було зібрати гвинтівку, йому, бувшому снайпінгу, це зробити було не важко. Віхтем обтер масло, яким вона була густо намащена. Дістав з іншого сховища набої. Тепер можна було діяти. Знову таким рипом вибрався на двір, зачинив вікно і обережно розтворився у лісі.

Дістався берега, причаївся у заростях, почав слідкувати, що діється там, у ворога. Потім зрозумів, що звідси стріляти буде погано, видимість не та. Перебрався в інше місце, на дерево, густо обліплене листям. Отут краще, видно навіть двір, велику машину, він не дуже розбирався у сучасних марках, тойота чи що, та хай їм грець.

Гвинтівка була з глушником, та ще й з оптичним прицілом, тому він довго роздивлявся в нього, що там діється. Ага, відпочивають, здогадався він. Ну, що ж, почекаємо, спішити нікуди.

Дійсно, через деякий час, на балкон вийшов Лох, у приціл було добре видно його самовпевнене обличчя.

«Зараз я тобі його підрихтую!» — подумав він і обережно повернув гвинтівку на стіл, який був за Лохом, і на якому завмерла чашка. Потім обережно натиснув на курок. Від чашки миттєво залишилася тільки мокра пляма, мабуть, в ній було якесь пойло.

Лох підплигнув, обернувся, рухнув на підлогу і поповз у кімнату. Добре, тепер ти не будеш ходити а повзати. Охоронник виперся з будинку і мерщій до тойоти, ага, мордатий, ну, що ж, не штовхайся на вулиці. Другою кулею він потрапив у переднє колесо і тойота нахилилася на бік. «Ага, сьогодні їздити ви не будете!» — посміхнувся він.

Охоронник ховався за машиною, боявся повернутися назад у будинок. Але на дорозі з`явилася інша машина, їхала до Лоха. Добре, зараз ми їх зустрінемо. Нічого не підозрюючи, прибулі уперлися в огорожу, дивуючись, що їм ніхто не відкриває ворота. «І не відкриють!» — злорадно подумав він і всадив третю кулю у заднє колесо.

Машина зразу же нахилилася, водій виліз із машини і пішов дивитися на колесо, завмер і впав за машиною, добре, відпочивай.

Із переднього сидіння виперлася довгонога красуня, повернула свою голівку до будинку, мабуть, звідти їй щось репетували, але вона не дуже цим переймалася, обійшла машину і стала виговорювати щось водію, який лежав перед нею.

І Іван Семенович всадив четверту кулю у сумочку, яку тримала в руках довгонога дива. Оце тільки зараз до неї дійшло, що тут щось не гаразд, дивлячись на те, що буквально якусь мить назад було в її руках файною сумочкою. А тут підхопився водій і звалив красуню під машину.

«Робота чудова!» — зазначив він, треба було вже звідси вибиратись, бо зараз понаїдуть із різних служб. Наостанок він всадив п`яту кулю у відкрите вікно, не пошкодував телевізора невідомої зарубіжної марки. Потім ще підібрав під деревом гільзи, чотири знайшов швидко, а п`ята відлетіла у ставок, і він там її залишив, ніякий Пінкертон тепер не знайде.

На дачу не пішов, у нього в лісі було ще одне сховище, заховав, насипав табаку, ніяка собака не знайде, потім довго йшов по лісу, минув кілька зупинок, і тільки коли побачив перші будинки селища, підійшов до зупинки. Тут вже ніхто його не вичислить.

Коли стояв на зупинці, то мимо по дорозі проскочило кілька міліцейських машин. Їхали до Лоха. На своїй вулиці, біля будинку, побачив, що ні молодика, ні його машини на місці немає. Змився.

«Якщо не відчепиться, то зроблю їм козью морду ще раз», — вирішив він, піднімаючись по сходах до себе у квартиру.

13.01.2011р.

Кущ шипшини

Вона прокинулась від того, що їй почувся голос чоловіка, котрий пропав десь на фронті у сорок третьому році.

— Лисавета, чого це ти мене ніколи не провідаєш?

Вона хвилину з подивом роздивлялась сіру стелю, що нависала над її ліжком та прислухалась до дощу, який одноманітно тупотів за вікном і розплакалась.

— Олексійочку… — схлипувала вона, — любий… я ж не знаю… де ти… лежиш…

Дзвінка тиша кімнати була їй у відповідь. Піднялася, на подвір`ї було ще темно, запалила каганець, дивилася, як тінь полохливо гасала по стінці.

Вона тоді повернулася з городу, почала готувати обід і коли почула, як рипнули двері, озирнулася, на порозі стояв Альоша.

Стурбовано посміхався:

— Забирають. Дали півгодини на збори.

— Ой! – зойкнула вона, опустилася на лавку і ледве втримала сльози. — Як я буду без тебе, Олексійочку!

Він зняв картуза, розкуйовдив волосся, притис дружину до грудей:

— Красуне ти моя…

Потім повісив його на гвіздок та коли йшов, забув. Лисавета не знімала його звідти років двадцять, коли було особливо важко, підходила, доторкалась і на душі ставало легше.

За вікном дощ, підганяємий вітром, невдоволено пішов з двору, визирнуло сонечко і направило свої бліді промені на село, яке з великими труднощами прокидалось.

Розповідали, що тоді вони всі загинули під Снігурівкою, у першому ж бою, навіть не встигли їх переодягнути.

Вони з Шуркою Маренчихою ходили туди, але нікого не знайшли. У списках убитих, які зберігалися у Снігурівській сільраді, Альоши не було, як і Маренчишиного Миколи.

Коли прийшла до сусідки, та теж щойно піднялася і сиділа, тепло одягнена, у холодній хаті.

— Що трапилося, Лисавета? – спитала вона свою подругу.

— Альоша сьогодні вночі розмовляв зі мною! – сказала та і завмерла.

— Ти шо? – вразилась Маренчиха.

— Спитав, чому я до нього ніколи не приходила, — схлипнула Лисавета. У відповідь схлипнула собі і Шурка, згадала свого Миколу.

Сльози у обох котилися по зморшкуватим щокам. А куди йти? Коли заспокоїлися, Маренчиха спитала:

— А ти не пам`ятаєш, де він стояв? Може він якійсь знак подавав?

Лисавета примружила очі, намагаючись пригадати сон:

— Альоша десь стояв… у своєму… пам`ятаєш, я йому купила… новому з металевими ґудзиками… з якірцями… піджаці… він йому так подобався… а позаду… щось темніло… не розібрала…. що саме… зверху… врунилось… якесь дерево… чи кущ… швидше кущ… шипшини… мабуть… — непевно згадувала вона.

— Та це ж Шипшинові хутори! – зойкнула Маренчиха. – Як ми раніше не здогадалися!

Приголомшено дивилися вони одна на одну.

Як на зло племінник Маренчихи перед тим, як вони прийшли, поїхав у місто, і його дружина, товста та весела Катря, вмовляла їх почекати.

Але вони не домовляючись, хитали головами:

— Ні! Зараз підемо!

Йшли довго. Хутори лежали в стороні від Снігурівки, біля самого лісу, замість якого тоді було узвишшя, де і засіли німці. Усіх новобранців кидали на нього, щоб звідти вибити ворога.

Але хто міг здогадатися, що потім всі підуть а їх позабувають!

Тільки о першій годині вони підійшли до яру, який роз`єднував Шипшинові хутори та Снігурівку. Він вже повністю заріс, був на відшибі, мало хто сюди заходив. Поседіли, відпочиваючи, і Маренчиха знову звернулась до неї:

— Не згадаєш, де саме?

— Ні, не впізнаю! – винувато відповіла Лисавета.

Далі пішли по самому дну глибокого яру, який рясно заріс чагарником та деревами. Йшли повільно, тому що тут дороги не було. Маренчиха зачепилась за якійсь сук і розідрала свою нову, спеціально куплену на зиму куфайку. Але змовчала, тому що і у подруги справи були не кращі, роздряпала щоку і прикладала до неї деревій.

Схилилась за травою і завмерла: перед нею в стінці яру темнів вхід у землянку а над ним врунився кущ шипшини.

— Шуро! – тихо гукнула вона подругу. – Дивись…

Вхід у землянку був давно завалений землею і тому їм прийшлося довго відкривати його.

Коли їхні очі звикли до темряви, вони заплакали:

— Хлопчики… наші… любі…

Біля ніг Лисавети лежали на землі позеленіли від часу ґудзики з якірцями.

«Літературна Україна», 1997р, 10 квітня.

Людина з натовпу

Кілька слів про поета Леоніда Пономаренка.

Коли я почав працювати в 1994 році у відділі інформації міськвиконкому, то, зрозуміла річ, до мене зверталося багато людей із різними проханнями. Особливо тих, хто мав відношення до преси. Допомогти їм я практично нічим не міг, тільки направляв до місцевих редакцій.

Були серед них і гарні поети, вірніше, поетеси. Пам’ятаю, одна поетеса приїхала до нас із Таджикистану. Коли республіка перейшла на національну мову, то вона із своєю російською виявилася на задвірках процесу, бо таджицької вона не знала, хоча все життя прожила в Таджикистані. Ну, це звичайне явище у всіх бувших радянських республіках Союзу, навіть і в Україні.

І вона приїхала до нас у Запоріжжя, бо це російське місто і тут можна вільно розмовляти і писати російською. Але коли вона пішла у нашу місцеву Спілку Письменників, то отримала повне розчарування. «Там сидять одні запеклі націоналісти! Вимагають писати українською!»

Це їй не сподобалося і вона скоро переїхала у Російську федерацію. Я їй намагався пояснити, що ми окрема держава, але вона не хотіла спухати.

Я це нагадав, щоб показати, що приходилося працювати зі складним елементом. Раз пишеш, чи розмовляєш українською, значить запеклий націоналіст чи навіть бандерівець! І тут не допомагала навіть освіта!

Одного дня до мене зайшла людина із товстим зошитом у руках. Високий на зріст, з пронизливим поглядом розумних очей. «Я поет! – сказав він. – Але мене не хочуть друкувати! Мені сказали прийти до вас, ви допоможете!»

Я ознайомився з його зошитом, це був записаний нерозбірливим почерком повний зошит якихось віршів, написаних і перекреслених, знову написаних і знову перекреслених. «Ви, що, так їх і показуєте? – спитав я. «Так! – ствердно відповів він. – А що?» «Ну, ніхто їх читати не буде!» — сказав я. «Їх потрібно переписати кожний вірш окремо на папір! І не всі, а найбільш вдалі!» — пояснив я. «Ти диви! – здивувався гість. – А я думав так їх показувати!»

Вирішили, що він мені залишить зошит з віршами, а я їх подивлюся. Після ознайомлення з ними я побачив, що три – чотири з них пристойного рівня і що показувати у редакціях повинно в першу чергу їх.

Так він став до мене заходити з новими віршами. Відверто кажучи, не завжди це було зручно. Навіть коли в мене був хтось у кабінеті, він на це не звертав уваги і починав декламувати. Що поробиш – піїт!

А одного разу в обід я пішов у нашу їдальню на першому поверсі щось попоїсти. Була якраз велика черга і я став в її кінці. Тут побачив, як з черги виділився Леонід і почав, посміхаючись мені і піднімаючи руку і пританцьовуючи, декламувати якийсь вірш.

Черга ще не зрозуміла до кого звертається Леонід, як я хутко повернувся і вийшов з приміщення. Прийшов через годину. Леоніда вже не було.

Більше він до мене не приходив. Можливо, образився, а може була якась інша причина. Не знаю. Десь загубився. А шукати його не було часу. Так і залишилися в мене кілька його віршів. Пропоную їх вашій увазі. Впевнений, вони вам сподобаються!

* * *

Сияют звезды нам

в земной дороге.

И кто б ты не был,

ангел или бес –

Как Божьи очи,

пристально и строго,

Они взирают

в души к нам с небес.

На Хортице

Над островом рассветы тихие.

Чист нашей вольности исток.

Сухими тонкими тартинками

Застыл под тополем ледок.

Полны поля и клумбы влагою.

И в мир, стремительны, легки,

Вновь пробиваются с отвагою

Травинок гибкие клинки.

На юг, над берегом, над Хортицей

Пройдут ватагой облака.

Их дед проводит за околицей

И дрогнет с палкою рука.

02.02.2019р.

Ходаки у Леніна

У кабінет зазирнув комендант Кремля Мальков, людина невисокого зросту з невиразним обличчям і Володимиру Іллічу прийшлося відірватися від паперів.

— Ну, що там у вас, батенька? — очі Леніна променились комендантові назустріч невдоволенням.

— Звиняйте, Володимире Іллічу, тут до вас ходаки, — нерішуче тупцювався біля входу героїчний матрос.

— Ходаки? — пожвавішав Ілліч, — давайте, давайте, це я люблю.

З-за спини Малькова вже зазирали якісь селяни, посміхалися йому і Мальков відійшов убік, пропускаючи людей у кімнату.

Ілліч вибіг з-за столу і покотився до ходаків.

— Нуте — с, нуте — с, — по простому звертався до людей голова Раднаркому, — як у вас там на місцях? Продрозкладка не душить? Місцева влада повертається обличчям до людей?

— Душить, Володимир Ілліч, ой, як душить! — вихопилося у найближчого до вождя всесвітнього пролетаріату ходака, середнього віку з натрудженими долонями селянина, в яких він тримав кашкет Бжежецького, відкриваючи на голові чорняве пасмо давно не стриженого волосся.

— Що ви кажете? — відверто, як дитина уразився великий вчитель школи комунізму. — Обов`язково прийдеться порадитись із Феліксом Едмундовичем і Яковом Михайловичем.

Він знову покотився до столу і звернувся до ходаків:

— А ви сідайте, сідайте, товариші.

Селяни нерішуче підходили до крісел у білих чохлах і обережно сідали, не сідали а притулялися.

В кімнату зазирнула якась жінка у вбогому вбранні. Ілліч замахав їй руками:

— Надінька, принеси, будь ласка, чаю з сухарями…

Жінка мовчки вийшла, через деякий час принесла тацю з чаєм та сухарями і так само мовчки залишила кабінет. Вона сьогодні полаялася з лідером визвольного руху усіх трудящих світу через Інесу Арманд і тепер з ним не розмовляла.

— Чудесно! — продовжував машиніст світової революції, — пригощайтеся!

Ходаки зголоднілими очима дивилися на склянки з чаєм і ковтали голодну слину, вони вже двоє діб нічого не мали в роті.

— А як люди відносяться до радянської влади взагалі? — хитро примружуючись, дивився на прибулих Ілліч. — Ну, ось ви скажіть! — і він звернувся до найстаршого серед ходаків.

— Люди не розуміють, — сказав той, — якщо це влада трудящих, то чому вона все відбирає?

— Ось, ось, ось, — задоволено тер руки дідусь усіх дітей у світі, — це дуже добре, що у вас такі критичні зауваження. Ми за усіляку критику і самокритику. Це більшовикам допомагає у поступі вперед. Бачимо, від чого треба відмовлятися.

Він походив по кімнаті і потім звернувся знову до ходаків:

— А як з пресою? Вона до вас доходить? «Правда» чи, наприклад, «Известия»?

Ходаки мовчки вдивлялися у справжнього продовжувача Маркса, преса до них доходила тільки у вигляді продбійця з гвинтівкою за плечима і сукняному шоломі на голові і тому вони мовчали.

Але проводир був дуже задоволений розмовою, яка відбулася. Він кожному з ходаків потис на прощання руку і побажав агітувати на місцях за політику більшовиків і уряду, який він очолював.

Коли ходаки разом із Мальковим, що їх супроводжував, йшли довгими переходами Кремля, їм назустріч трапилися двоє людей. Один високий з цапиною борідкою і у шинелі, а інший, низенький, в бухгалтерських окулярах, чорнявий, у шкіряному френчі.

Це були Фелікс Едмундович і Яків Михайлович, соратники Ілліча, яких він терміново запросив до себе на нараду з питання вдосконалення радянської влади.

Славний лицар революції та полум`яний більшовик хутко йшли, ламаючи мізки над тим, що треба ще зробити для визволення припоручених їм трудящих від гідри приватної власності.

29.05.2003р.

Воєнні будні сержанта Сергія Дідика

Я довго вагався, чи записати те, що колись чув від Сергія Гордійовича Дідика (1913-2000), рідного дядька моєї дружини. Ветеран комбінату «Запоріжсталь», де він пропрацював крановиком у мартенівському цеху все своє життя, і ветеран Великої Вітчизняної війни, в якій воював на передовій з 1943 по 1945 рік.

Коли ми з ним зустрічались на якихось родинних святах, то він, хильнувши оковитої, дозволяв собі щось розповісти із своїх фронтових історій. Слухали його всі, хто там був, але я не впевнений, що, крім мене, хтось їх запише. Тому не хочеться, щоб все це пропало. Бо саме з такої мозаїки, з кожного камінця спогадів і складається об`ємна картина Великої Вітчизняної війни.

Єдине зауваження, що я не можу назвати точно ні час подій, ні їхнє місце, бо і сам дядько Сергій не акцентував на це нашу увагу. Тільки уточнюю, що він воював у військах ІУ Українського фронту Маршала Радянського Союзу Ф.І. Толбухіна, який йшов півднем України.

Дядько Сергій розповідав, що вони з братом Іваном сиділи в окопчику, і німецький снайпер вбив його кулею у лоб. Дядько Сергій так розлютився, що вискочив до командирської землянки, де стояло кілька німецьких полонених, і всіх їх постріляв із свого автомата.

Інша історія така. Коли вони звільнили якесь село і на його околиці влаштовували оборону, то прибіг якийсь хлопець і все радів:

— Наші прийшли! Наші прийшли!

Але на його біду нагодився командир роти:

— Хто це тут бігає по бойових порядках? Що у вас за бардак! Негайно ужити заходів!

— Які? – спробував заперечити командир взводу.

— Самі знаєте які! – гаркнув на нього командир роти.

І хлопця застрелили.

Якось дядьку Сергію довелося чергувати біля землянки командира батальйону. Там проходила нарада з командирами рот. Один із присутніх пожалівся, що в його роті майже не залишилось солдатів.

— Не хвилюйся, — сказав командир батальйону, — ми цього сміття тобі підкинемо.

Просуваючись десь уперед, їхній підрозділ вийшов на окоп, де сиділо п`ятеро німецьких солдат разом із офіцером. Здавалися у полон.

Спочатку хотіли їх вести за собою, а потім побачили, що вони їм будуть заважати. Тоді офіцера залишили, а солдатів постріляли.

І останнє. Десь вже у Болгарії, а можливо в Угорщині, дядько Сергій разом із усіма натрапили на виноробний завод, а там у підвалах знайшли великі чани із вином.

Понапивались так, що один солдат впав туди і втопився.

— Ми його навіть не витягли, відштовхували убік і набирали у казанки та фляги вина і йшли далі пити. А він так і плавав там, — розповідав дядько Сергій.

Оце і все, що він згадував. Дійсно, несподівана війна.

21.07.2013р.

«Хочу, чтоб знали вы…» Часть вторая

«Не бысть ничего…»

Прощальное стихотворенье напишут, вальсируя, листья, наполнив щемящим смиреньем безбожника и нигилиста. Евгений Пугачев

На дистанції болю…

* * *

Людина з натовпу

Прощальное стихотворенье
напишут, вальсируя, листья,
наполнив щемящим смиреньем
безбожника и нигилиста.
Евгений Пугачев