ВІРШІ, ПРИСВЯЧЕНІ ВОЇНАМ АТО

 

Коли поранена Вітчизна,

Коли на мушці кожен з нас,

Цей ювілей звучить як тризна

Чи, може, наш останній час?

Весь люд, обурений, лютує,

Сам Бог гукає з висоти:

— Росія, пушкінська Росія,

Чи з глузду зсунулася ти?

Ген вертольоти ріжуть простір,

Прасують море кораблі…

Це прибули до нас у гості

При автоматах москалі?

Ген бетеери мчать по трасі,

Й питають «сестри і брати»:

— Росіє, так невже Тараса

З неволі викупила ти?

Хотіла так чи не хотіла,

Та прихистила Кобзаря.

Відтоді запалахкотіла

Над Батьківщиною зоря.

Відтоді, доповісти мушу,

Нам не страшні чужі полки,

Бо Україна має душу,

А їй судилися віки.

Душа ця світить-сяє досі

І нам дає чудовий гарт:

[Хай зарубає це на носі

В Кремлі новий пан Енгельгарт].

Отож сьогодні світ весь визнав,

Як нам підказує єство:

— Ні-ні, цей ювілей – не тризна,

Душі поета торжество.

 

 

 

— Сину, іде війна!

Стогне земля з яворами.

Сину, що буде з нами?!

— Мамо, ніхто не зна!

— Сину, летять літаки,

З неба летять у вічність…

— Мамо, ще буде січа,

І обеліски, й горбки…

— Сину, моє дитя!

Мріє моя єдина!

— Мамо, ти в мене одна!

Ти – це моя Україна!

— Мамо, іду… Прости…

— Візьми собі хрестик натільний.

— Мамо, все краще – ти,

Світ, що любити навчила!

— Сину, моє дитя!

Боже святий, відпускаю…

Бо Україна одна

У серці з краю й до краю.

 

 

 

Невже народ мій – новороси,

Моя земля – не Україна?

Що може бути більш болючим,

Щоб нас поставить на коліна?

 

Степи широкі й полонини,

Глибокі шахти на Донбасі,

І Чорне море, й гори Криму –

Усе держава славна наша!

 

І споконвіку тут існує

Народ, що за свободу б’ється

І не вмирає під шаблями,

А трудиться, росте, сміється,

 

Його бажанню краще жити

Позаздрить будь-яка країна.

І навіть та, що нас сьогодні

Уперто ставить на коліна.

 

Ніхто вже сумніву не має:

Ми – українці, вільні люди!

І з нами наша правда й сила!

Й допоки світ стоїть, так буде!

 

 

 

Вчора сміялися і обіймали

Сьогодні вас, браття, уже нема…

Мабуть, тому й повернулась зима

в наші принишклі одразу квартали.

А я ж вам так любо та й ніс надію,

Огранену в рими. І все дарма!

Може, сильніша за віру пітьма?

Може, молитва уже не діє?

Боже, прости мені й запереч –

знаком любові розбурхай вись ти!

«Лахи продайте й надбайте меч !» –

ти ж нам сказав у ці дні колись-то.

Земле моя – Гетсиманський Сад!

Вірних уже ми скількох проспали?!

Воїни-соколи – серед палу…

зламано крила … до брата – брат…

Чом же напуть ви моїх не дослухали,

чом не повірили в Слово, сини?

Завтра весна прийде полем-луками

навіть у чорні безмежжя війни.

Наша мета і священна й свята!

Вже Великдень наш – не за горою.

Скаже Народ: «Не вмирають герої!»

й станете ви ще од смерті вище –

станете ви ще обіруч Христа.

 

 

В мами серце чомусь так боліло,

Німо билося у тривозі.

І подумати, бідна, не сміла,

Що біда в дім уже в дорозі.

 

А з Гуляйполя, з Гуляйполя

Чорним вороном звістка летіла:

Біль зламав колись сильну волю,

Обпалив він синочкові крила.

 

Чиясь байдужість і чорна зрада

Клювали поранене серце,

Не шукав ніде ради-поради…

Й хлюпав біль, як вода з відерця.

 

Тепер приходить лише в снах

До матері на погостини:

Його душа в далеких небесах,

Та ненька все чекає СИНА…

 

«Ти не страждай, матусю, я прошу,

Моя подруженька надійна,

Живи на цьому світі без плачу,

Мені тут затишно й спокійно.

 

Я голубом до тебе прилечу

І заберу твої тривоги,

У Бога я прощення попрошу,

Що обірвав життя дорогу.

 

Не забувай, матусю, і люби,

І вчинки праведні мої згадай,

Як прилетять до двору голуби –

Ти радо, як гостей, їх привітай».

 

О доленько важка й святая!

У матінки надію не убий!

Щоранку сина виглядає,

А прилітають білі голуби…

 

 

Перед іконою я стану на коліна,

Воскову свічку тихо запалю

І помолюсь за рідну Україну,

За тих солдатів,

Що полягли в жорстокому бою.

Солдате український, я за тебе

Щодня благаю Бога і молю,

Щоб захистив жовте поле, синє небо,

І щоб живим лишився ти в бою.

Перед солдатом стану на коліна,

Воскову свічку тихо запалю

За те, що захищає Україну

В запеклому жорстокому бою.

І вірю я: настане день розплати,

Господь засудить наших ворогів,

В огні пекельному довічно їм палати,

Бо прокляли їх українські матері.

І пам’ятник величний звести треба

Тим, хто Україну так любив свою,

Життя віддав за жовте поле, синє небо

В запеклому жорстокому бою.

 

 

 

Під вікном калину матуся саджала,

Єдиного сина на фронт проводжала.

Поруч наречена сльози проливала,

А вона їм чемно пораду давала:

— Розквітай, калино, пишною, стрункою,

Ти чекай, дівчино, мого сина з бою.

Я старенька, хвора, може, й не діждуся.

Хай обійде горе, за це і молюся.

Ще я, діти, маю вас благословити;

Щиро вам бажаю у коханні жити.

В радості чи в горесті, в багатстві чи в бідності,

Не втрачайте совісті та людської гідності.

Борися, мій сину, за Землю Священну,

За милу дівчину свою, наречену.

Хай тебе у битві куля не дістане,

А моя молитва – оберегом стане.

Випала, солдате, тяжка тобі доля,

В бою здобувати для Вкраїни волю.

У лиху годину захисти державу.

Слава Україні і Героям Слава!

 

 

 

Что за слово такое – война?

Что представляет собою она?

Наверное, там, где гибли люди.

Наверное, там, где ломаются судьбы.

Там, где разруха и множество боли.

Там, где сражались за право на волю.

Там всюду руины и множество боли.

Там множество тел неизвестных на поле.

Там всюду стрельба, разрывы, огонь.

Там всюду лишь страх, там всюду лишь боль.

Там крепко сжимают в руках автомат.

Там слышен свист пуль, разрывы гранат,

И везде горит земля. Плачет Родина моя.

Здесь я родился, здесь я живу,

Если придется, то здесь и умру.

Но буду стоять, но буду сражаться.

Пусть лучше умру, чем попросту сдаться.

Цена всему этому – слезы и боль.

Прольются те слёзы из неба рекой.

Из маминых глаз и отцовской души.

Они нас ведь ждут, а мы здесь, на войне.

Но все мы вернемся когда-то домой.

Там встретит нас мама словами: «Живой…»

И всех тех ребят, что с нами там были,

Мы помним о вас, мы вас не забыли.

Мы жизни свои не напрасно отдали –

За чистое небо мы все там сражались.

За правду и веру, за наших детей,

За пролитые слёзы отцов, матерей.

За вами мы плачем, за вами скорбим,

и больше войне здесь мы быть не дадим!