На шевченків ювілей
 
Коли поранена Вітчизна,
Коли на мушці кожен з нас,
Цей ювілей звучить як тризна
Чи, може, наш останній час?
Весь люд, обурений, лютує,
Сам Бог гукає з висоти:
— Росія, пушкінська Росія,
Чи з глузду зсунулася ти?
Ген вертольоти ріжуть простір,
Прасують море кораблі…
Це прибули до нас у гості
При автоматах москалі?
Ген бетеери мчать по трасі,
Й питають «сестри і брати»:
— Росіє, так невже Тараса
З неволі викупила ти?
Хотіла так чи не хотіла,
Та прихистила Кобзаря.
Відтоді запалахкотіла
Над Батьківщиною зоря.
Відтоді, доповісти мушу,
Нам не страшні чужі полки,
Бо Україна має душу,
А їй судилися віки.
Душа ця світить-сяє досі
І нам дає чудовий гарт:
[Хай зарубає це на носі
В Кремлі новий пан Енгельгарт].
Отож сьогодні світ весь визнав,
Як нам підказує єство:
— Ні-ні, цей ювілей – не тризна,
Душі поета торжество.
 
П. Ребро
 
Сину, іде війна
 
— Сину, іде війна!
Стогне земля з яворами.
Сину, що буде з нами?!
— Мамо, ніхто не зна!
— Сину, летять літаки,
З неба летять у вічність…
— Мамо, ще буде січа,
І обеліски, й горбки…
— Сину, моє дитя!
Мріє моя єдина!
— Мамо, ти в мене одна!
Ти – це моя Україна!
— Мамо, іду… Прости…
— Візьми собі хрестик натільний.
— Мамо, все краще – ти,
Світ, що любити навчила!
— Сину, моє дитя!
Боже святий, відпускаю…
Бо Україна одна
У серці з краю й до краю.
 
Любов Геньба
 
Український метелик
 
Невже народ мій – новороси,
Моя земля – не Україна?
Що може бути більш болючим,
Щоб нас поставить на коліна?
 
Степи широкі й полонини,
Глибокі шахти на Донбасі,
І Чорне море, й гори Криму –
Усе держава славна наша!
 
І споконвіку тут існує
Народ, що за свободу б’ється
І не вмирає під шаблями,
А трудиться, росте, сміється,
 
Його бажанню краще жити
Позаздрить будь-яка країна.
І навіть та, що нас сьогодні
Уперто ставить на коліна.
 
Ніхто вже сумніву не має:
Ми – українці, вільні люди!
І з нами наша правда й сила!
Й допоки світ стоїть, так буде!
 
Адамович Анастасія
(м. Пологи)
 
Воїнам, загиблим 05.04.2015 року в селі Широкине
 
Вчора сміялися і обіймали
Сьогодні вас, браття, уже нема…
Мабуть, тому й повернулась зима
в наші принишклі одразу квартали.
А я ж вам так любо та й ніс надію,
Огранену в рими. І все дарма!
Може, сильніша за віру пітьма?
Може, молитва уже не діє?
Боже, прости мені й запереч –
знаком любові розбурхай вись ти!
«Лахи продайте й надбайте меч !» –
ти ж нам сказав у ці дні колись-то.
Земле моя – Гетсиманський Сад!
Вірних уже ми скількох проспали?!
Воїни-соколи – серед палу…
зламано крила … до брата – брат…
Чом же напуть ви моїх не дослухали,
чом не повірили в Слово, сини?
Завтра весна прийде полем-луками
навіть у чорні безмежжя війни.
Наша мета і священна й свята!
Вже Великдень наш – не за горою.
Скаже Народ: «Не вмирають герої!»
й станете ви ще од смерті вище –
станете ви ще обіруч Христа.
 
О. Гончаренко
 
Голуби
В мами серце чомусь так боліло,
Німо билося у тривозі.
І подумати, бідна, не сміла,
Що біда в дім уже в дорозі.
 
А з Гуляйполя, з Гуляйполя
Чорним вороном звістка летіла:
Біль зламав колись сильну волю,
Обпалив він синочкові крила.
 
Чиясь байдужість і чорна зрада
Клювали поранене серце,
Не шукав ніде ради-поради…
Й хлюпав біль, як вода з відерця.
 
Тепер приходить лише в снах
До матері на погостини:
Його душа в далеких небесах,
Та ненька все чекає СИНА…
 
«Ти не страждай, матусю, я прошу,
Моя подруженька надійна,
Живи на цьому світі без плачу,
Мені тут затишно й спокійно.
 
Я голубом до тебе прилечу
І заберу твої тривоги,
У Бога я прощення попрошу,
Що обірвав життя дорогу.
 
Не забувай, матусю, і люби,
І вчинки праведні мої згадай,
Як прилетять до двору голуби –
Ти радо, як гостей, їх привітай».
 
О доленько важка й святая!
У матінки надію не убий!
Щоранку сина виглядає,
А прилітають білі голуби…
 
Наталія Коростильова
 
Перед іконою я стану на коліна,
Воскову свічку тихо запалю
І помолюсь за рідну Україну,
За тих солдатів,
Що полягли в жорстокому бою.
Солдате український, я за тебе
Щодня благаю Бога і молю,
Щоб захистив жовте поле, синє небо,
І щоб живим лишився ти в бою.
Перед солдатом стану на коліна,
Воскову свічку тихо запалю
За те, що захищає Україну
В запеклому жорстокому бою.
І вірю я: настане день розплати,
Господь засудить наших ворогів,
В огні пекельному довічно їм палати,
Бо прокляли їх українські матері.
І пам’ятник величний звести треба
Тим, хто Україну так любив свою,
Життя віддав за жовте поле, синє небо
В запеклому жорстокому бою.
 
Людмила Удіванова
(м. Бердянськ)
 
Материнська порада
 
Під вікном калину матуся саджала,
Єдиного сина на фронт проводжала.
Поруч наречена сльози проливала,
А вона їм чемно пораду давала:
— Розквітай, калино, пишною, стрункою,
Ти чекай, дівчино, мого сина з бою.
Я старенька, хвора, може, й не діждуся.
Хай обійде горе, за це і молюся.
Ще я, діти, маю вас благословити;
Щиро вам бажаю у коханні жити.
В радості чи в горесті, в багатстві чи в бідності,
Не втрачайте совісті та людської гідності.
Борися, мій сину, за Землю Священну,
За милу дівчину свою, наречену.
Хай тебе у битві куля не дістане,
А моя молитва – оберегом стане.
Випала, солдате, тяжка тобі доля,
В бою здобувати для Вкраїни волю.
У лиху годину захисти державу.
Слава Україні і Героям Слава!
 
Михайло Слабоус
(м. Приморськ)
 
«Что за слово такое – война?»
 
Что за слово такое – война?
Что представляет собою она?
Наверное, там, где гибли люди.
Наверное, там, где ломаются судьбы.
Там, где разруха и множество боли.
Там, где сражались за право на волю.
Там всюду руины и множество боли.
Там множество тел неизвестных на поле.
Там всюду стрельба, разрывы, огонь.
Там всюду лишь страх, там всюду лишь боль.
Там крепко сжимают в руках автомат.
Там слышен свист пуль, разрывы гранат,
И везде горит земля. Плачет Родина моя.
Здесь я родился, здесь я живу,
Если придется, то здесь и умру.
Но буду стоять, но буду сражаться.
Пусть лучше умру, чем попросту сдаться.
Цена всему этому – слезы и боль.
Прольются те слёзы из неба рекой.
Из маминых глаз и отцовской души.
Они нас ведь ждут, а мы здесь, на войне.
Но все мы вернемся когда-то домой.
Там встретит нас мама словами: «Живой…»
И всех тех ребят, что с нами там были,
Мы помним о вас, мы вас не забыли.
Мы жизни свои не напрасно отдали –
За чистое небо мы все там сражались.
За правду и веру, за наших детей,
За пролитые слёзы отцов, матерей.
За вами мы плачем, за вами скорбим,
и больше войне здесь мы быть не дадим!
 
Олександр Вознюк, молодший сержант
(загинув 02.03.2017 в АТО)