Бувальщини рідного краю

 Будували могильник для ядерних відходів. А був колись там красивий хутір Петровський. Я жив там два місяці, коли нас, студентів, посилали на збирання кукурудзи. Жили по дворах. Мені повезло — поселили до дідуся Макара і баби Килини, чий двір начальство використовувало для посиденьок, бо хата стояла, як кажуть, на відшибі. А коли наїздили студенти, то тут була кухня. Дідусю за такі заслуги телевізора подарували і антену велетенську поставили. Сидимо, дивимося, генерала якогось показують, а бабуся раптом як закричить: "Іди, Макаре, сюди, там нашого Ванюшу показують". "Точно, Іван", — підтвердив дідусь. А диктор і каже: "Перед вами виступав заступник командуючого Київського військового округу". А далі послідувала така розповідь бабусі: "Під час окупації ми жили в Добровеличківському районі Кіровоградської області. Чули про Корсунь-Шевченківську битву? Так ото й наше село туди потрапило, але наче в мертву зону — наші снаряди в один бік летять, німецькі — в інший над нашими землянками. А вгорі літаки деруться. Один запалав, а льотчик викинувся з парашутом. Макар визначив, що то наш льотчик в яру приземлився. Ми за візок — і в поле, а молоденький хлопчина непритомний лежить. Привезли додому, аж чуємо — німецькі мотоцикли деренчать. Куди його? Хотіли в солому, а тоді вирішили картоплею присипати, яку щойно зібрали. Ледве встигли, а самі в погребі сховалися. Витягли нас звідти німці й поліцаї. "Нічого не чули, нічого не бачили", — твердимо. А вони скрізь обнишпорили, стіжок багнетами поштрикали, в діжку з помідорами заглядали. Добре, що не застогнав. Обмили ми його, не поранений, контужений тільки. За три дні оклигав, жив у лісо-смузі, вночі за харчами приходив. В повному здравії передали його нашим. А він каже: "Рятівники ви мої. Вік не забуду. Знайду після війни. А його самого, бач, телевізор знайшов".
Заколов дід кабана, набрав дві торби гостинців та й подався до Києва. Не було з тиждень. Прибув, розповідає:
— Добрався таки до округу, а там КПП, черговий мене виганяє, а я йому про генерала Івана торочу. А він мене знову, як шпійона, гонить. Тоді майор прибіг, подзвонив кудись. Дивлюсь, біжить наш Іван, мундир розстебнутий, без кашкета. Ох, і погостював же! Взяв з нього слово, що в гості приїде. Не заїде, а приїде й днів зо два погостює.
Десь через місяць — переполох. Харчі везуть, варять, печуть. Дід і баба тільки дивляться. А надвечір ціла кавалькада чорних машин у двір заїхала, навіть голова колгоспу серед них загубився. Повечеряли, а генерал з двома військовими таки зостався. Я до клуні перебрався, а на прощальний обід і мене, студента, запросили.
Дід добряче хильнув і на пропозицію генерала збудувати нову хату, або перебратися до Києва, або подарувати автомобіля відповідав: "У мене все є. Мені нічого не нада". А коли вже з-за столу встали, таки не витримав:
— Є одна просьба, Ваню. Оце я, грішний, потроху для себе самогонку гоню. І кум мій теж гонить. Іздівається він наді мною. Оце скуштуємо — в нього завжди краща. Що не роблю, а в нього краща. Зроби мені такий апарат, щоб я переміг.
Розсміявся генерал і таки пообіцяв.
Закінчилася наша студентська "кукурудза", поїхав я вчитися, а навесні знову в тих краях побував. Вирішив діда з бабою провідати. Зраділи мені, як рідному. Дід якусь імпортну пляшку на стіл виставив. Я ніколи нічого подібного не пив.
— Генерал забезпечив? — запитав я.
— Забезпечив Ваня. До кінця життя забезпечив, — хитро мовив дід, а вже після п'ятої розколовся.
— Ходімо в ту кімнату. Нікому не показував, а тобі покажу.
В кімнаті щось змінилося. Вона наче аж поменшала. Дід відкрив двері шафи, яка виявилася входом у потаємну кімнатку. А там, ой леле, виблискує апарат з неіржавійки, кольорові цифри мигають і вогники світяться.
— Десь через два місяці до мене двоє цивільних від Івана приїхали. Встановили агрегат, навчили як користуватися. Ось сюди воду і цукор засипаю, через чотири години брага готова, вмикаю кнопку, воно саме себе охолоджує, а ще з чотирьох краників різна горілка біжить. І повсюдно краща від фабричної. Кум мій навіки затявся. П'ємо тепер тільки мою, а він цукром розраховується. Тільки ж нікому ні слова, бо Платонові перепаде.
— Якому Платонові?
— Та це в його київському інституті робили.
Я допетрав, що апарат зробили вчені мужі інституту Патона.
Втретє я приїхав сюди, коли вже хутора не було. Тільки дерева біля розібраної школи стояли в старому порядку. Нічого мені не відомо про добрих дідуся з бабусею. Тільки й зостався ось цей спомин. Але таємниці я не видав нікому, а тепер можна, бо й сам уже дід.