Цеглина

 Коли Кузьма Лукич рвучко відчинив хвіртку, Василь не придумав нічого кращого, як сховатися в сарай і закритися на защіпку. Той помітив і поторсав двері.
— Виходь, Васю, розмова є.
— Та вийду, тільки ви охолоньте, там цигарки на столі під грушею.
Кузьма Лукич допалював уже другу, коли Василь вийшов і сів винувато навпроти.
— Як же ти нас усіх так осоромив?! І мене, і матір, і Марину.
Василь скрушно зітхнув.
— Не знаю сам, як воно вийшло. Вийшов з магазину, а воно як блиснуло. Тільки цурпалля посипалось із тополі. А тут вона біжить. Я й побіг.
Кузьма Лукич дивився на зятя, а той канудив: "От якби не блиснуло, то я б не побіг".
— Тобі ж уже сорок років! Згадай, як ти за Мариною цеглину носив. Як я тепер до школи піду? Все село сміється над нами. А я думав, що ти справжній мужчина. Зятьок називається! Марина сьогодні приїздить?
— Так, — мовив Василь. — Не знаю, що й казати. Люблю я її і тільки її. А тут на тобі: як блиснуло, цурпалля летить, а вона біжить.
… Дочку директора школи Василь уподобав ще в другому класі. Той день запам'ятався назавжди. Дівчина йшла до школи, закривала хвіртку, поставивши портфеля на траві. А Василь йшов і підібрав портфель. 
— Віддай.
— Не віддам. Я завжди тепер буду його носить.
— Ну й носи, — гордо сказала Марина і пішла. А Василь за нею з двома портфелями.
Новина швидко облетіла школу. Дівчатка пирхали, хлопці усміхалися: "Втюрився?"
— Ага, — відповідав Василь і, як ні в чому не бувало після уроків поніс Маринин портфель додому.
Як не дивно, але дівча теж не зважало на плітки ровесниць:
— Вам заздрісно, що в мене власний зброєносець з'явився.
Наступного дня портфель поважчав — Марина поклала туди цеглину, але Василь не помітив. Дівчинка спочатку хотіла розповісти подругам, аби посміятися, але потім пожаліла Василя, змовчала, а цеглину таки клала щодня. Василь носив її майже рік, а якось вона з гуркотом упала на підлогу на уроці самого Кузьми Лукича.
Всі все зрозуміли й розреготались, а директор вирішив поговорити с хлопцем:
— І довго ти будеш цеглину тягати за моєю дочкою? — запитав.
— Усе життя, — відповів хлопець. — Хай хоч і дві кладе.
І носив. І всі діти швидко звикли до цього, ставилися з повагою до їхньої дружби. Якось вже в класі шостому Василь у колі дорослих чоловіків запитав: "А моя баба не проходила?". Ніхто навіть не засміявся. А коли підлітки вже почали паруватися, то ніхто з хлопців на Марину навіть оком не накинув. Всі знали — Марина Василева дівчина.
А ще через два роки слава про їхню школу облетіла весь район. Завагітніли одразу дві старшокласниці, кинули школу, повиходили заміж. Кузьму Лукича викликали в район.
— Я розумію, — говорив завідуючий райвно. — Життя є життя, але в райкомі кажуть: "Куди вчителі дивляться, як виховують підростаюче покоління?"
— Хлопці з армії поприходили, — виправдовувався директор. — Дівчат мало. Одружилися, то й житимуть.
— Дивись, Лукичу. За твоєю он теж з першого класу цеглину носять.
Кузьма Лукич вірив своїй дочці, але на всяк-випадок вирішив поговорити з хлопцем. Викликати до кабінету не став, пішов до нього додому.
На нижній вулиці Кузьма Лукич не був відтоді, як хоронили Василевих батьків. Вони вчаділи. Зморені на роботі полягали спати, а казан з їжею для свиней забули з плити зняти. Оклигала тільки Василева бабуся. З нею хлопчик і жив, допомагав господарювати. Змалечку, як міг, порав чоловічу роботу. Віднесе Марининого портфеля — і додому. Ось і зараз він фарбував паркана, який щойно полагодив. Кузьма Лукич із задоволенням відзначив, що двір у нього в порядку, хоча й дитина ще.
— Оце в район викликали, — почав розмову директор. — Осоромили дівчата нашу школу на всю область. Он і ви з Мариною вчора обнімалися.
— А що тут такого? — відказав хлопець. — Ваша дочка за хлопцями не зирить, по кущах не ночує, до ранку не гасає на мотоциклах. Гуляємо ми тільки біля вашого двору. А нащот того діла, то ми з Мариною вже все обговорили. До випускного вечора ніяких дурниць не буде. Це я вам обіцяю.
А у випускному класі Василь уперше зайшов до хати директора. Привітався й каже до Марини: "Піди погуляй, сам хочу з батьками поговорити."
— Та чого там, вже разом скажемо, — опустила очі дівчина.
— Ти чи свататися прийшов? — лукаво запитала дружина директора.
— Ще ні, — серйозно відповів хлопець. — Допомога ваша потрібна.
— Задачку не рішили, чи що? — продовжувала мати глузливо, але Василь вів серйозно.
— Манька, сусідка ваша, з села виїздить. Розвалюху свою продає. Оце у мене ось є сто рублів, заробив ще влітку. А вона п'ятсот, кажуть, хоче. Треба не проґавити момент.
— Який ще момент? — не зрозумів Кузьма Лукич.
— Та що тут неясного! Хата в центрі села, поруч з вами, з часом збудуємося. Хочемо жити окремо.
— Ти таки свататися прийшов, — вже сердито сказала мати.
— Кажу ж, іще ні. А от хату купіть наче для себе, щоб город розширити.
— Стривай. А вчитися ж іще Марині! Вона ж до педінституту збиралася. Щоб я, та єдину дочку не вивчив?!
— Разом вивчимо. Після того як дитина з'явиться і хату нову збудуємо.
— Ану викладайте, що ви там надумали. Все-все розказуйте.
— Словом, так, — солідно відповів Василь. — В армію мене не візьмуть, бо пальця нема. Тож скільки нам можна терпіти, одружимось одразу після випускного вечора. Ви нам ото хату допоможіть купити, бо мені ні в кого грошей позичити.
— І ти згодна? — зиркнув батько на дочку.
— Це я так захотіла, тату, а Вася зі мною погодився. — рішуче сказала Марина. — Ми ж з дитинства дружимо, то скільки можна. А весілля нам не треба, краще гроші на нову хату хай підуть.
Кузьма Лукич думав з дружиною три дні. А потім і хату купили, і атестати вручили, і весілля справили, і нову хату збудували молодятам за один рік. І пішло-покотилося. Марина дочку народила, вивчилася, виростили разом онуку і заміж віддали. До неї оце й поїхала гостювати Марина.
— Не нарадуюсь я своїми дітьми. Все життя люблять один одного. Інші вечорами в телевізор втупляться, а ці сидять і дивляться один на одного, — ще тільки позавчора говорила Кузьмі Лукичу дружина.
І на тобі!
— Так як же оце все пояснити? — вже абсолютно спокійно спитав тесть.
— Найшло щось на мене. Пішов за цигарками, а воно на дощ збиралося. Думаю, встигну, перебіжу додому. Вийшов, а воно як блисне. Блискавка в тополю влучила, а тут Варька біжить. А тоді як грякнуло, я й побіг за нею, — сказав Василь і замовк.
— А тоді ви під дощем цілувалися, потім вона тебе в хату повела…
— Так і було. Отямився, коли вже штани вранці одягав. Ще й на очі дояркам попався, коли з двору виходив. Що зі мною сталося — не знаю. Та я, крім Марини, жодної жінки впритул не бачив. А тут за гулящою Варькою побіг. Що тепер буде? Марині ж іще в поїзді розкажуть доброзичливці. Покине вона мене. Отаку дурість сотворив. Прошу вас поговоріть з матір'ю і станьте на мою сторону, щоб ми не розводилися. Вік прощення просити буду і в неї, і в вас. Найшло щось на мене.
Кузьма Лукич вже тричі чув цю історію від людей. Говорив і з дружиною, яка сьогодні Василя не хоче й бачити. Знав і характер дочки. Покине вона його, покине. Розбитого не склеїш.
— А як у вас із ремонтом? — раптово змінив тему тесть.
— З ремонтом все в порядку, залишилося підлогу пофарбувати, днів через три знову в хату перейдемо. Фарба в мене швидкосохнуча.
Кузьма Лукич зайшов у хату, обдивився і похвалив:
— Добротна робота.
— Для Марини ж старався. Як воно тепер буде?
— А так. Бери щітку і починай фарбувати підлогу у веранді.
— Та хто ж з веранди починає?
— Я сказав з веранди, значить з веранди, — розсердився Кузьма Лукич. — А я скоро прийду.
Зайшов через години дві. З каністрою. Василь вже відмивав руки.
— Оце ось мій бензин. Заводь свою таратайку і їдь аж у Пологи. Зніми Марину з поїзда аби вона пересадки не робила на наш поїзд, бо наших сьогодні багато на базар поїхало. А ми з матір'ю в гості до сестри поїдемо, де й заночуємо. 
— То й що ж я їй скажу? — розгублено спитав Василь.
— Усе, як було. Вона до нас кинеться, а в нас все замкнено. В хату, а там пофарбовано. Походить, походить, а спати ж треба. А ліжко одне. А в постелі з жінкою легше говорити. Хоча… таке й час не лікує.
Невдовзі заводив свого "Москвича" й Кузьма Лукич. Дружина мовчала так, наче він був у чомусь винний. Зупинився біля магазину, вийшов і довго дивився кудись догори.
— Що ти там побачив? — опинилася поруч дружина.
— Та он бачиш. Воно таки блиснуло, — вказав на верхівку розчахнутої тополі.
— Я тебе блисну! Я тебе як блисну, — потягла в машину дружина, а Кузьма Лукич все ще дивився на тополю. Потім плюхнувся на сидіння і відчув щось тверде. То був його вчительський портфель, в який дружина нащось поклала цеглину.