Чотири Івани

 — У нас з тобою буде четверо дітей, — сказала Олександра, коли Іван запропонував руку і серце.
— Та хоч і цілий інтернат, — самовпевнено мовив той. — Але спочатку збудуємо власну хату.
Згадка про інтернат не була випадковою. Обоє не знали батьківської ласки, вчилися в одному й тому ж інтернаті, закінчували сільгоспучилище.
Їм допомогли. В кредит виділили будівельні матеріали, в центрі села, на колишніх шкільних городах відвели ділянку землі. Іван розумів, що за одне літо хату їм не звести, тож спланував так: "Спочатку зведемо літню кухню, щоб до зими перейти, а потім почнемо й на хату стягуватися".
Працювали тяжко, вставали ні світ ні зоря, сяк-так снідали, Іван був за майстра, Саня підсобницею, а через дві години бігли на роботу. Увечері знову дотемна будувалися. Дні ставали все коротшими, не вистачало деревини, тож вирішили зробити давно забуту всіма долівку. Сані вже було важкувато нагинатися, та все ж причепурила одну-єдину кімнату.
Входини зробили на Покрову. То був найщасливіший день у їхньому житті. Та доля не випустила Саню з тісних лабет. Дивина. Якось у січні розігралася гроза. Саня дивилася, як біжить з роботи додому вулицею Іван. Раптом він перехилився і впав, а тоді як грякне, а Іван не встає. "Убила блискавка" — такий діагноз поставили лікарі. Взимку!
А потім все було, наче в тумані. Похорони, народження сина, а після декрету люди помітили, що з Санею щось не те. Така ж привітна, вродлива, наче б розумно мислить, а вчинки дивні. Якось заходить бригадир до конторки, де Саня обліковцем працювала, а вона грубку розпалює.
— Що ж ти робиш? — вигукнув з жахом. — Ти ж документи палиш.
А Саня як заплаче. "Я ж хотіла, щоб усім тепло було". Коли стало зрозумілим, що ні до якої роботи Саня не годиться, то лікарі видали їй довідку, призначили якусь пенсію. "Притворяється, — казали лихослови. — Домашнє господарство веде справно, і вона, й малий Іванко ходять чистенькі, навіть садок посадила, а на тобі — пенсіонерка".
А якось сусіди помітили, що Саня з'являється на подвір'ї тільки пізно ввечері. Зайшли і, ов-ва, Саня виявилася знову вагітною. Зайшов і бригадир.
— Скажи, хто ж батько. Нехай, гад, хоч аліменти платить.
А Саня йому: "То Бог мені від мого Івана навіяв". Так і всім іншим пояснювала, а другого синочка теж Іваном Івановичем записала.
Як могла, боролася Саня за життя. Добре, що Іван-старший виявився вдатним. Вчився не вельми охоче, але вдома і за няньку був, і за батька. Десятилітній хлопчик і паркан міг полагодити, і навіть курника збудував, виростив козенятко, завів кролів.
— Хазяїн, — говорили люди співчутливо. Дехто давав хлопчикові на свята якийсь гостинець або одежину. Іван брав, але сам ніколи нічого не просив.
За другим хлопчиком Саня аж розквітла, випрямилася, стала ще вродливішою. Чоловіки зінкола заглядалися, але минали стороною — звісно ж, причинна.
Після 8-го класу Іван-старший пішов працювати. Стало легше і Саня знову народила хлопчика, а коли виписувала метрику і цього назвала Іваном.
— Як же ти розрізнятимеш трьох Іванів. Хіба що по-батькові? — підначували односельці.
— Ні, — всерйоз відповідала Саня. — Вони в мене всі — Івановичі.
Справжнього лиха зазнала Саня, коли старшого забрали до армії. Того року не вродила картопля, — єдине, чого в сім'ї було досхочу. Село вразило, як вона вижила, в ті часи, коли люди ставали відчуженішими від інших. Саня розділила всю картоплю на рівні купки на всі дня до нового врожаю і, як не хотілося їсти, жодної картоплини не взяла наперед.
А прийшов син з армії — знову все наладилося, навіть весілля невеличке зуміли справити старшому. Зросли й інші сини — роботящі, непитущі, одружилися і відокремилися. А Саня зосталася в своїй хаті сама.
На свята зійдуться і Саня просить їх пройтися з нею до центру просто так, аби люди побачили. Отак і йдуть — Саня і три Івани Івановичі. А якось, уже дорослі, про батька запитали:
— У вас один батько — Іван, — уперто мовила Саня. Шкода, що четвертого братика народити не вдалося..