Оповідання
Петро так і не вибився у фермери: не стачило не сті-льки сил, як бажання. Він не любив ані щось у когось позичати, ані керувати людьми. Але господарство на по-двір'ї розширив після того, як сам, колишній "Майстер — золоті руки", став непотрібний у розкраденій ремонтній майстерні. Три корови, кілька свиней, зграя курей та качок, були й сякі-такі прибутки від двох паїв — свого і жінчиного, тож роботи вдома вистачало. А щодо фермер-ства, то в нього своя теорія з'явилася:
— Три корови — це як три доньки, а двадцять — то вже просто череда, — говорив дружині Ніні.
Вони обоє були роботящими і любили своє господарст-во. Корови забезпечували гроші на харчі, одяганку та бензин, кабанчики йшли на газ та паливо: працюй — і проблем ні з чим не матимеш. Тим більше, що при садибі гектар городу і добряча левада.
А недавно й коня придбав. Гнідко вже застоявся в стайні, то аж наче благав поглядом, щоб хоча б по двору його поводив. За роки одноосібництва Петро полюбив тва-рин. Він навіть почав думати, що вони де в чому схожі на людей. Ось, приміром, Гнідко, як і він, уміє просити поглядом, без слів, любить трудитися, сумирний, тихий. Або, приміром, коза. Коли були малі діти, їх було кіль-ка. Діти виросли на козячому молоці, а стали доросліши-ми — почали вередувати. Тоді й купили корівчину, кіз продали, а одну Петро, ну, ніяк не може продати. Дружи-на й не здогадується, чому, а він їй не розповість, бо не скажеш же жінці, що коза за характером схожа на Ні-ну. Така ж чистюля, розумна, настільки можна бути розу-мною козі, навіть пасеться сумлінніше за всіх. Але не тільки у цьому схожість. Усі корови, кози і навіть со-баки дуже люблять, коли їм чухають виямки на лобі. Во-ни самі підставляють голови, наче просять ласки. А ця, єдина, як і його дружина, не любить зайвих пестощів.
При згадці про це Петро усміхнувся. Двадцять п'ять років він живе з Ніною. До неї стрічався з іншими дів-чатами, з однією навіть похапцем переспав, але коли зу-стрів Ніну — зрозумів, що вона не перша, а остання жін-ка в його житті. Та, що назавжди. Любив він її за все: і за те, що вміло веде домашнє господарство, добра ма-ти, в молодості не водила поглядом за іншими чоловіка-ми, і за те, що ніколи не бурчала, не підвищувала голо-су навіть тоді, коли він був неправий. От тільки не го-ворила вона ніколи лагідних слів, не дозволяла зайвих пестощів, хоча й сумлінно виконувала подружні обов'язки. Це дивувало спочатку Петра. Інколи навіть здавалося, що в домі присутній хтось третій. А потім звик, але все одно думав: "Ну , чого це так? Все ж таки жінка. Я он, не зовсім обтесаний, а й то не проти зай-вий раз обійнятися. Особливо коли в хату зайду з моро-зу. А вона і не пручається, але й ласки особливої не виявляє".
Петро зайшов до хліва, відчув, як у нього запаморо-чилася голова, а потім вже нічого не пам'ятає.
Ніна знайшла його на порозі через годину. Покликала сусідів, перенесла в хату і почала підіймати на ноги лікарів — дільничного, "швидку", спеціалістів. Ті нічо-го не розуміли — серце в порядку, жодних ознак будь-якої хвороби, добрі аналізи, а непритомний. Привезли якогось високого ескулапа з міста, котрий запевнив: "Прийде до тями. Це щось на зразок летаргічного сну. Чіпати не будемо".
Ох, і дісталося Ніні та її мамі за ті три дні! Ще й Петрові батьки десь гостювати поїхали, тож їм двом тре-ба було обійти три досить великі господарства і не від-ходити ні на секунду від хворого. До того ж ще односе-льці, зачувши про дивну хворобу, приходили провідувати — не виганяти ж.
Петро справді отямився на четвертий день вранці. Прокинувся так, наче нічого й не було.
— Сьогодні ж неділя, на базар їхати треба, — мовив і хотів встати. Ніна притримала.
— Вівторок сьогодні, Петю, лежи. Не можна тобі вста-вати, — та й розповіла про все, що сталося.
Петро лежав до вечора. Приходив лікар, нічого схожо-го на хворобу не знайшов.
— Та здоровий я, здоровий, — казав Петро. — Почуваю себе так, наче помолодшав на двадцять літ. Виспався за три доби.
Увечері не витримав, встав і почав управлятися по господарству. Зайшов веселий, бадьорий і шепнув по-змовницьки: "Сьогодні зі мною спатимеш. Скучив за три дні". Нагріли води, скупалися, Петро, як завжди перед сном, сів на порозі випалити цигарку і проглянути газе-ти. Коли ж Ніна покликала до зали, то здивувався — по-стіль була застелена, мов на свята, з вишитими наволоч-ками, а в кутку під образами горіли дві свічки.
— Щось сталося? — запитав.
— Сталося, Петю, сталося, — сказала Ніна і вперше в житті сама почала його обіймати і роздягати.
То була якась шалена ніч любощів. У молодості такого не було. А потім ні з того, ні з сього дружина почала плакати. Петро не втішав, але не розумів, чому так змі-нилася Ніна.
— Закохалася я в тебе, Петю, ой, закохалася! — мови-ла пізніше.
— Отакої! Двадцять п'ять років прожили, діток вирос-тили, — почав Петро, але Ніна прикрила йому рукою рота.
— Як дівчина, закохалася. Уперше по-справжньому, ко-ли ти хворів. Не хотіла тобі розповідати, а тепер роз-кажу…
Ще в шостому класі Ніна, як кажуть, "втюрилася" У восьмикласника Прокопа. Бігала за ним, як собача, а він тільки посміювався, а після восьмирічки зник із села назавжди. Але тільки не з дівочого серця. Вже й двадця-ть стукнуло, а вона все про Прокопа тільки й думала.
— А тоді ти мені стрівся. Добрий, надійний. Сім'ю треба ж мати. Але навіть шлюбної ночі про Прокопа дума-ла. І потім теж. Лежу в пологовому будинку, Надійку, першеньку, годую, а сама думаю: "А може б з Прокопом синок би був?…" І так усе життя. Дурні думки з голови не йшли. А оце, як ти захворів, відчула: щез Прокіп, назавжди щез. Натомість ти з'явився. Тепер віддячу тобі за все. Що ти про мене, дурепу, думаєш?
— Добре, що щез. У нас і так непогана сім'я, а буде ще кращою, — обійняв дружину Петро. — Добре, що розпо-віла. Мені байдуже, але дечого в тобі я не розумів.
— І що ж ти думаєш з цього приводу?
— Я думаю, що завтра ми подаруємо твоїй мамі нашу козу, і в мене теж дурні думки зникнуть.