Притоплена

— Відвези мене на ставок, — попрохала Олена ледве чутно. Максим заметушився, почав протирати скло свого "Москвича", забіг у хату, взяв ковдру і подушку.
— Про всяк випадок, — пояснив дружині, а та сумно-пресумно дивилася і на його метушню, і на пожовклі дерева, і на курей, яких почало меншати з початком осені.
— На який поїдемо — на старий чи новий? Давай на старий, там верби, — якось запопадливо запропонував Максим.
— На Курячий, — відказала дружина.
Цю невелику калюжу в степу здавна називали Курячим ставком. Коли ще був колгосп, біля нього збудували спочатку курник, потім качатник. Качки й були повноправними володарями цієї калюжі. Як вийдуть вранці, то ставок наче крижинами вкривався. Тепер там господарює Федір Кришко, який, будучи головним зоотехніком у колгоспі, зумів приватизувати його.
Максим з жалем почав відв'язувати вудки з багажника — все одно Кришко не дозволяє рибалити у своїх володіннях, а взимку вивіз на лід усякого металобрухту та уламки бетону. Навесні все й потонуло. Це щоб волоки хлопчаки не тягали.
— Ми просто так посидимо, — зрозуміла чоловіка Олена, бо той був вельми затятим рибалкою. — Тільки стільчики візьми. 
Максим допоміг звестися Олені, майже заніс на переднє сидіння. Вона була легкою й холодною. У свої тридцять два роки Олена захворіла тяжко й невиліковно. Лежала в районній лікарні. Максим мотався до неї по кілька разів на день, аж доки завжди напівп'яний лікар не сказав:
— Забирай її додому. Все одно де помирати. 
Олені вдома стало ще гірше. Не вставала. Очевидно, їй дуже боліло, але не стогнала, тільки м'язи на обличчі здригалися. Але Максим ще надіявся, підбадьорював, обходив її і вдень, і вночі. А оце з неділі наче попустило. Почала вставати, навіть надвір виходити. Візьме подушечку, сяде на причілку на призьбу, по черзі підставляючи скупому осінньому сонцю то ліву, то праву щоку, і мовчить.
Мовчала і в машині, а Максим теж думав свою пекучу думу: "Може, й минеться. Лікарі тепер такі пішли, їм тільки курей та гусей подавай, бо грошей нема. Ось уже й на ставок попросилася. Тільки чому на Курячий?"
Справді, чому? Ставок загородили в голому-голісінькому степу, у Чахлій балці. На сто метрів від води нічогісінько не росло, а далі по балці рослинність була якоюсь кволою і невиразною. Скільки разів, хлопчаками, намагалися обсадити його вербами — не ростуть.
Вони всілися на греблі, дивилися на воду, на зграї качок та гусей, думали кожен про своє. Максим перебирав усе своє винувате перед Оленою життя і щоразу вертався до одного: "Хоча б вижила. Навіть якщо на інвалідність піде. Сам усе робитиму, аби тільки вижила, бо так і не спокутував свою вину".
У молодості Максим згвалтував Олену. Брутально, жорстоко, дико, але продумано, свідомо. Десятикласником йому сподобалася семикласниця Олена. Маленька, тендітна, відмінниця і голова піонерської дружини школи з трьома червоними нашивками на рукаві. Клинці підбивати не став, дитина ж іще, але поглядав на неї якимось особливим поглядом. Після армії одразу навів довідки. Ні з ким не стрічається. З хлопцями веде себе рівно, комсорг і інструктор зы спорту в колгоспі. Тоді й наважився. Якось увечері стрілися біля клубу. Максим і бовкнув.
— Давай дружити. Подобаєшся ти мені. 
Олена розсміялася, а потім мовила серйозно:
— Я з усіма дружу. Але про те ти й не думай. Я свого чекаю, якого нема ще й на горизонті. Але, знаю, дочекаюся.
Не вийшло. 
Якось випала черга Максимові пасти громадську череду з Оленчиним батьком. Пасли на лузі, який одразу починається за Чахлою балкою. Оленка привезла велосипедом батькові обід, Максим теж свого вузлика дістав. Тільки всілися, а тут завфермою на мотоциклі.
— Потім пообідаєш. Гайда на ферму, трансформатор димить, ніхто нічого зробити не може.
— Дома пообідаю, — дав вказівку батько Олені, сідаючи на мотоцикла, а потім до Максима: "Ти й сам впораєшся, пшеницю вже скосили, то від кукурузки ходи".
Олена почала складати вузлика, а Максим дивився на неї і дивився. А коли дівчина звелася, то накинувся на неї з криком: "Все одно будеш моєю". Олена пручалася. кричала на весь степ, аж корови пастися перестали. але спортсмен-гирьовик Максим скрутив їй руки однією лапищею, заголив і добився свого. Не зупинився й тоді, коли Олена вчепилася в плече зубами і відкусила шматок шкіри разом із сорочкою. А потім не плакала, тільки сиділа, мов кам'яна, і все плювалася й плювалася на солому.
Максим перев'язував рану і бубонів одне й те ж: "Давай одружимося. Люблю я тебе. А ні, то йди в міліцію, відсиджу своє".
Десь через годину Олена почала приводити себе в порядок і при черговій згадці про міліцію раптом вибухнула плачем.
— Ідіот! Бачити тебе не хочу. Бридкий ти мені. До міліції не піду, але й ти якщо комусь щось ляпнеш…
Усе життя вони знали свою таємницю тільки удвох. А Максим, прокидаючись вранці, завжди бачив одну й ту ж картину, як Олена веде від копиці свого велосипеда. Не їхала, а вела аж до села.
З тих пір Олена змінилася, перейшла працювати до контори, замкнулася в собі. Років зо три ходив Максим за нею, як тінь, але жодного разу не вдалося поговорити з нею наодинці. Вона то з братом, то з батьками, то з подругами, які супроводжували її навіть до туалету. А якось сама прийшла до Максимової хати. Не привітавшись до батьків, мовила:
— Бери паспорт. Я домовилася в сільраді. І свідки є. А ви, — кинула батькам, — ніяких весіль не влаштовуйте. Не свято це для мене.
Стояла коло порога, доки Максим шукав паспорта, а потім і каже:
— Ніяких костюмів. Отак і йди в майці.
У майці Максим і розписався. А вже коли додому йшли, пояснила:
— Дитину хочу. Просто дитину, і все. Пора материнська надійшла. Хотіла з кимось іншим і не можу. Мріяла тільки про одного-єдиного. Так і буде: і до, і після. Але знай, завагітнію і піду від тебе. Дитину тільки потім разом зареєструємо і все. 
А вдома Олена враз змінилася, стала веселою, усміхненою, жартувати почала. А коли постіль стелила, то навіть Максимчиком його назвала. Обіймала, цілувала, навіть "коханий мій" вирвалося.
"Наладиться", — радів Максим.
Так і було, аж доки живіт не округлився. Максим поглядав на нього з тривогою і думав: "Невже покине мене?"
Не покинула, народила донечку і знову замкнулася в собі, охолола в любощах, пестила тільки дитину.
— Ну, що з тобою, Оленко? У нас все так добре починалося, — мовив Максим і затявся, бо згадав, як воно починалося.
Олена змовчала, а після повторної розмови пояснила.
— Дитина в любові повинна зачинатися. От і уявила тебе своїм коханим. А йти від тебе передумала. Оксанці батько потрібен. А про себе я вже не думаю.
Жили замкнуто. Самі ні до кого в гості не ходили й до себе не кликали. Так і молодість минула, тільки й радощів, що донечка.
— А он і Федько до нас іде, — відірвала Максима від думок Олена.
Справді, Федір Кришко простував до них прямо через зграю гусей.
"Буде проганяти, наб'ю морду. Ич, приватник який знайшовся", — з неприязню подумав Максим.
Підійшов. Привітався за руку з Максимом, але не зміг сховати жалісливого погляду на геть висохлу Олену.
— Гості в мене. Дивлюся, сидять та й сидять. Ходімо, Максиме, до мене, хватку дам, наловиш карасиків. Тут вони найкраще йдуть на хватку навіть без макухи. За півгодини піввідра і вдень, і вночі.
— Дякуємо, але ми зараз додому поїдемо.
А коли Федір пішов, Олена тихо мовила:
— Пожалів перед смертю. Не потрібні нам його зубаті піскарі.
Піскарі справді були в Курячому ставку зубастими. Хлопчаки колись бичків живих сюди вкинули. Бички невдовзі виздихали, натомість з'явилися піскарі із зубами. Отак і живуть у воді разом з карасями, бо інша риба в цьому ставку не виживала, скільки не розводили.
— Та що ти про смерть згадуєш, — мовив Максим. — Викарабкаємося. Бачиш, тобі легше стало. Поволі одужаємо, раз пішла вже на поправку. Потрібна ти мені, люблю я тебе, — спробував обійняти Олену Максим, але та відсторонилася.
— Я не про те, Максиме. Помовчи і подивися на оту качину зграю. Здається, мирна птиця, але ж зграя. А тоді я тобі щось скажу. 
Зграя качок плавала посередині ставка. За нею з усіх сил намагалася прибитися до своїх квола качка. Час від часу від зграї відділялася якась, хапала дзьобом бідолаху за шию і занурювала голову в воду. Хвора випручувалася, але знову й знову пливла за своїми. Зрештою, котрась із качок тримала її під водою так довго, що вона вже голови не підняла. Так і лишилася плавати посеред ставка, вже мертвою.
— Отак і я прожила, мов притоплена, — прокоментувала Олена. — Єдине тебе прошу, Максиме, доклади всіх зусиль, щоб з Оксанкою нашою такого не трапилося. Хай навіть всі на світі трансформатори згорять.
Олена померла вранці. При повній свідомості. Захолола і все, не сказавши ні слів докору, ні прощення.