Я – волонтер. Мій напрямок – в зону АТО, допомагаю українській армії. Збираю, те, що дають люди, купую, згідно потребам, сама, в складі дружної команди нашого екіпажу, везу. І так, з 2014 року. Кожну поїздку, я звітую, описую всі події на маршруті, свої враження, ситуацію, публікую фото і відео.

Але я так і не написала, чому стала волонтером для захисників. Коли мені це питання задала тележурналістка, я відповіла, що виникла фізична потреба, я почала задихатися. Знаєте, я так сприйняла анексію Криму, що мало не померла, наче від мене, живцем, шматок відірвали. І це, не високі слова, це дійсність. Я розуміла, щось треба робити для захисту України. Не можна сидіти і чекати, треба допомагати. За віком, ми з чоловіком, не підлягаємо мобілізації, та й за станом здоров’я, воїни з нас не дуже.

Новин з фронту, тоді було дуже мало. А тут, повідомлення, що в Дніпропетровську відкривають наметовий шпиталь, прямо на території аеропорту, бо багато поранених хлопців після обстрілів російськими найманцями. Страшні втрати на Саур-могилі, біля Лисичанську, в Донецькому аеропорту. На прохання однієї чудової людини, мого викладача з коледжу, я почала збирати постільну білизну, ліки, одяг для поранених. Люди за дві доби принесли велику кількість необхідного. Квартира стала перетворюватися на склад. Все зібране було відправлене в шпиталь. Відвозила не я. Мені відмовили. Я продовжувала збирати. Писала в газети, писала в соціальних мережах, клеїла об’яви на стовпах, які нещадно різали і рвали.

Далі, я зателефонувала в одну громадську організацію і сказала, що хочу допомагати. Збирала, відправляла. Знову збирала. Було таке, що кожного дня, у мене було назбиране на машину, ту що їздила до хлопців. Інколи просила забирати назбиране двічі на добу.

Та в один момент, зрозуміла, що цього мало. Мені треба самій відвозити. Не в склади штабів, а бійцям, на фронт. Бо якось, одна жінка мені кинула в обличчя: “Якби ми знали, що воно дійде, куди треба”. І я почала їздити сама. Тепер, вже з повною впевненістю, я знала, куди, кому і що я відвезла.

Я й зараз пам’ятаю, кому відвезла ватяні штани, кожух, рації, метеостанції, планшети, бінокль, спальні мішки, генератори, зарядки для авто, аккумулятори, батерареї для радіостанцій і багато чого, що передавали люди і за кошти яких ми це купували.

А тепер, про найпершу мою поїздку в зону АТО.

Стояла середина жовтня, починало темніти рано, ночі ставали холодними. Чоловік, з яким я починала виїзди, попередив, що будемо залишатися на ніч, бо пересування вночі там заборонене і дуже небезпечне. Він мав вже з десяток виїздів і добре орієнтувався в усьому, що стосувалося зони АТО. В перший мій виїзд, ми везли допомогу в чотири підрозділи, всі вони, доволі далеко один від одного, треба встигнути доставити допомогу за світловий день. Виїхали рано, о п’ятій ранку.

До бусика приєднаний причеп, що б більше корисного і потрібного влізло. Виїхали, звичайно, в темряві, ранок зустрічали в дорозі. Перша адреса, бердянські прикордонники. Геннадій вже з ними знайомий, я – новачок. Придивляюся, прислухаюся. Хлопці, тільки повернулися з чергування, лягли відпочивати, а тут ми. Вони зірвалися, в чому були, на пів сонні, примчали до нас, на трасу. Від фотоапарату не ховаються, обличчя не закривають, доброзичливі. Єдине, чим переймалися, це те, що не в формі, та ще й у капцях.

Перевантажилися, хлопці їдуть в розташування, а ми прямуємо далі, в сторону Маріуполя. На під’їзді в Володарське, на нас вже чекає інший підрозділ, артилеристи 55 арт бригади.

Теплі обійми, перевантаження, подяка за ковдри, одяг, їжу. Побажання на майбутні приїзди і фото на пам’ять. Питаю, чи можна фотографувати. Відповідь мені сподобалася.

– Ми на своїй землі. Нехай вороги ховаються! Це слова Романа Петровича Полончука. Ми зустрілися вже після його мобілізації, в мирному Запоріжжі і тепер, підтримуємо дружні стосунки. І з Валерієм Мороко ми стали друзями. Це він, потім, допоможе мені рятувати покинутого під обстрілами, песика Марселя, французького бульдога. Саме він організує його транспортування з окупованої території. Валера виведе мені кісточки, обтягнуті шкірою з КПП частини, коли вони прибудуть на ротацію. Це ще одна історія.

Ось, ми вже проїхали Маріуполь, перетнули велику кількість блок постів, всюди перевіряли наші документи, запитували, що веземо і пропускали далі. Мені було страшно, не звично. Всюди військові, багато зброї, військові автомобілі назустріч. Сьогодні я побачила, як виглядає війна. Тоді я так думала. Але війна виглядає по іншому. Вона страшна, холодна, жорстока і вбивча. Вона тхне смертями. Це я зрозумію потім, коли буду бігати по команді “Воздух” від обстрілів ворожої артилерії по окопах. І їхатиму в бронежилеті, з рацією в руках, готова в будь яку мить впасти на підлогу кабіни по дорозі в Донецький аеропорт. І хоронитиму захисників.

Не зважаючи на обставини, до волонтерів ставлення дуже гарне, привітне. Хлопців, що стоять на блок постах, пригощаємо смаколиками, чаєм, кавою, печивом, шоколадками, лимонами. Все це стоїть в коробці у мене в ногах. Гена навчив. Добралися до місця зустрічі, чекаємо.

Бійці приїхали на великій військовій машині, всі молоді, гарні, синочки. Комбат, красень Денис, віком, не більше 25 років. Ми привезли комплекти натільної білизни на всю батарею. Де-кілька десятків пар берців, тепленькі рукавички. І звичайно, продукти. Я розумію, що не побачу побут, блокпостів вже надивилася і мало не рюмсаю від того. Підійшла до Дениса комбата. Кажу, що хочу побачити, як вони живуть. І ось вона, шалена радість! Денис дає дозвіл. Напарник залишається на блок посту чекати, а я сідаю в їхній КАМАЗ. От як я туди дерлася… але все, вже в кабіні. Комбат попросив нічого не фотографувати без його дозволу. Приїхали. В полях, розбита вщент, будівля якогось складу. Машина заїхала прямо в руїни.

Стелі майже немає. Стоять тільки стіни. Я відчуваю жах від умов, в яких живуть артилеристи, а вони кажуть, що в них королівські умови, техніка закрита від ворога, будівля не захищає від опадів, та береже від вітру. А далі мене повели в солдатські намети. Великий намет, темно але тепло. Топляться буржуйки, які привезли волонтери. Денис йде попереду, за ним, я, а за мною, Петро, заступник з виховної роботи. Балакають тихенько, бо хлопці сплять після чергування, та деякі, просинаються.

– Відпочивайте, – каже Денис, це волонтери приїхали.

І той голос з темряви я запам’ятала на все життя:

– Наші янголи прилетіли!

Я плакала ридаючі. Мене закрутили в вирії всі почуття разом. І страх, і біль, і образа на владу за ті умови, в яких живуть хлопці, і на відсутню відповідь, чому війна з російською стороною? За що?

В другому наметі, голос з темряви в мене запитав, звідки я приїхала. Відповідаю, що з Запоріжжя,

– Я – теж, а ви з якого району?

– Я з острова Хортиці.

– Я – теж.

Зі мною діялося щось неймовірне. Я записала телефон свого майже сусіда, взнала його ім’я. Забігаючи наперед, скажу, що по приїзду я оббігала всіх жителів мого Наукового містечка і ми зібрали Валерчіку особисту посилку. А потім, я зустрілася з Валерою і Денисом в частині, коли вони приїхали на ротацію.

Подивилася я справжній солдатський побут, чим харчуються, взнала, що готують самі, бо те, що привозили централізовано, їсти неможливо. Питаю про потреби і втрачаю мову. Вони просять прапор України і шеврони ЗСУ. Та невже, країна не в змозі забезпечити хоча б такими речами? В мене, на волонтерському рюкзачку був маленький автомобільний прапор, подарувала. А вже в Запоріжжі, купила ще і відправила їм на всю техніку. Саме, в цій батареї я вперше побачила гаубиці. Фотографувати Денис не дозволив, і залізти на пушку теж. Все це в мене буде по переду і в великих кількостях. А там, я відмітила про себе, що на всіх гарматах написані жіночі імена. Далі, мене посадили в легковий автомобіль, не гнати ж КамАЗа, і відвезли на місце, де ми розвантажувалися.

Вже стало сутеніти, а в нас, залишалася ще одна адреса. Дорога пішла в Донецькому напрямку, а ми поїхали кудись, в бік. Продовжуємо подорож до Мостиського бойового прикордонного загону “Скеля”, там квартирують наші бійці з 55 артбригади. Але допомогу веземо на всіх, не ділимо на ваших і наших. Саме в них ми й залишимося на ніч.

Приїхали. Знайомимося, розвантажуємося. Хлопці живуть в бліндажах, бігають по окопах. Поля навкруги – заміновані. Кухня, в приміщенні хімічного складу, де ще при совку тримали добрива і отруту для обробки рослин на полях. І хоча, стіни побілені, приміщення не перестає бути просякнутим отруйними речовинами. Вікон немає. Двері тоненькі. Миші ходять табунами. Всі привезені харчі ховаємо в скрині з під патронів, і в мішках вішаємо на стіни. Біля мене крутиться гарний хлопчик, питаю чи він “пан кухар?” А він мені каже:

– Сьогодні я чергую біля плити, та я не кухар, я кулеметник на БТРі.

В цій кухні дуже холодно, в дірки з під колишніх вікон залітають горобці, Я замерзла так, що вже й балакати не могла. Ваня, цей хлопчик кулеметник, приніс мені свої зимові берці, розтопили плиту. Питає в мене, чи допоможу я з приготуванням вечері. Звичайно. Вирішуємо варити гречку з тушкованкою. Все вирахували. Треба дві банки, Іванко каже, три.

-Три, багато, вам може стати не добре від жирного.

Умовила. Та він, за моєю спиною, додатково, таки висипав пів банки. Так, як ми привезли овочі, хлопці попросили зробити їм салат, з майонезом, який ми теж привезли, сказали, що б “як вдома”. Зробила я їм салату, каша зварилася, нарізку вони зробили самі. Стали вечеряти. Сидіти в них немає на чому, тому, їдять стоячі. Вечеря продовжувалася довго, поки всі не поїли, бо багато постів біля їхнього розташування. В процесі приготування вечері, розпитую, про хлопців. Всі до одного, родом з Західної України. Іванко, бо з ним я спілкувалася найбільше, розповів, що недавно одружився, дівчина красуня, дуже її кохає. Та через два тижні після весілля пішов захищати Україну. Сумує.

До кухні заходить ще один чоловік. Лікар. Його викликали до бійця, в якого флюс. То я стала свідком, як він видалив бійцю хворий і болючий зуб. Швидко, професійно і без вагань. Картина була така: сидить Сергій, один боєць притримує йому голову, другий світить ліхтариком в рота, а лікар з інструментом чекає, коли подіє укол. Все закінчилося добре, на ранок у Сергійка вже не була пухла щока. З лікарем, Бейло Бейловичем, я теж познайомилася. Він пригостив мене шоколадкою, а мені так соромно було її брати. Почала відмовлятися, а мені так строго сказали, що я не повинна ображати лікаря. Довелося взяти. Сергій, якому видалили зуб, подарував мені іконку Божої Матері, з молитвою оберегом. Познайомилася і з Валерчиком, він, не буду казати, які обов’язки виконує в підрозділі, йому ми подарували кікімору. Він дозволив мені першій приміряти. А потім, весь вечір грав на гітарі та співав українські пісні. Талановитий хлопець. Та ось біда, гітара старенька, тріснула від перепаду температур. Тоді я ще не знала, що Галина Кравченко, з сином, з Вінниці, пришлють нову професійну гітару і я її відвезу. Ця гітара і зараз, з Валерою на війні. А з Галинкою ми стали друзями.

Вони, в цьому підрозділі, всі співають гарно. Та в першу зустріч, соромилися. Тож співали мені пісні Валерій та Іван. А з часом, вони будуть вчити та співати мені українські пісні. А я буду слухати та ревіти.

Всі бійці вдягнені в різну форму. Запитую, чому. Кажуть, купували самі, кому батьки, кому всім селом збирали.

Є в підрозділі службові собаки та дві приблуди. Живчик і Муха. Муха, крихітна за розмірами, живе в бліндажі та спить під ковдрою бійця. (До речі, коли боєць приїде на ротацію в Запоріжжя, привезе Муху. Вона буде чекати на його повернення разом з батьками захисника).

Живчик, непослух і шкода, живе в кухні та спить біля плити. Цього песика, хлопці звуть сепаром. Він краде все, що можна дістати, шкарпетки, устілки, берці, сорочку, рушник, все що можна вхопити в зуби та несе на мінне поле. Хлопці бачать свої речі, а взяти не можуть. Тепер не кидають нічого, там де Живчик може дістати.

А потім, до мене підійшов маленький худенький хлопчик і запропонував провести в бліндаж, що б я відпочивала. Я йому кажу:

– Синок, а чого тебе всі називають Іванович? Ти такий молодесенький.

А він:

– Не знаю.

Потім, я взнала, що цей хлопчик – командир підрозділу, товариш майор.

Заходимо в бліндаж, а там така краса. Всі стіни, стеля, підлога обшиті деревом. Спальні місця у два яруси. Мене поклали спати на першому “поверсі”, дали мені спальник з хутром всередині, хоча я брала свій. Попередили, що б я не лякалася мишей, якщо по мені вночі буде бігати мишка, не кричати, а взяти її за хвостика і поставити на підлогу. Хлопці чергували по декілька годин, то в бліндажі весь час був рух, хтось приходив, хтось йшов. І всі, вибачалися, що заважають мені спати. А я просила вибачення у них, що створюю їм незручності. А ще, вони топили буржуйку всю ніч, що б я не замерзла. Провалюючись в сон, я чекала ранку, треба їм ще чогось приготувати.

Ранок виявився морозним і надзвичайно гарним. Подивіться на фото. Як можна не любити та не цінувати свою чарівну Україну? А яка гарна табличка з написом!

Приготувала сніданок, сардельки й арнаутку з вершковим маслом, порізала свіжі огірочки половинками, поставила нарізану ковбаску і сало, копчені щічки. Коли всі поснідали, пішли до БТРа, на ім’я Віра, фотографуватися. БТР вкритий льодом, та я все ж видряпалася, бо дуже хотіла подивитися, що то за звір.

Нам пора додому, а вони дивляться в вічі та питають, коли приїдете ще. Я не можу стримати сліз. Приїдемо. Обов’язково. Ви тільки, тримайтеся, живіть! Ви, наше майбутнє! Тоді я ще не знала, що цей підрозділ буду навідувати до березня, до того дня, коли вони підуть на ротацію і вже не повернуться в зону АТО. Тут не буде втрат, всі живі повернуться у свої родини. У Іванка кулеметника на БТРі народяться два сини. Але то вже буде інша розповідь.