Матеріали до лекції бесіди
Іван Франко -український письменник, вчений, філософ
(1856-1916)
Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки належить Івану Яковичу Франку. Життєва доля письменника стала прикладом того, як з-під низенької стріхи селянської хати можна сягнути піднебесних інтелектуальних висот і збагатити духовний спадок світової культури.
Український вчений, письменник, громадський діяч І. Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі (тепер Дрогобицький район Львівської області) в родині сільського коваля. Після навчання в початковій школі в с. Ясениця-Сильна і Дрогобицькій гімназії в 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету і включився в роботу студентського «Академічного гуртка» та його друкованого органу — журналу «Друг».
У 1877 р. разом із М. Павликом, О. Терлецьким та іншими членами редакції 1 Франко був заарештований за соціалістичну пропаганду, посаджений в тюрму, де пробув майже 8 місяців. Зацікавившись марксизмом, переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу» К. Маркса, вступний розділ до «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса. Брав активну участь у створенні Робочого комітету у Львові, читав лекції з політичної економії для робітників, був ідейним організатором журналу «Громадський друг», збірників «Дзвін» та «Молот». У кінці 70-х років організував видання «Дрібної бібліотеки» — серії брошур із різних галузей знання, у тому числі «Катехізис економіки соціалізму», «Елементарний підручник економіки суспільства».
У березні 1880 р. І. Франка заарештували вдруге і в червні його було вислано під жандармський нагляд у рідне село. В 1881 р. він перевівся до Чернівецького університету, однак через два роки виїхав до Львова. Двічі (1885 і 1886) побував у Києві, де встановив зв’язки зі студентською молоддю, познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими діячами української культури. В 1890 р. саме з його ініціативи була організована Русько-Українська Радикальна партія.
Закінчивши після десятирічної перерви Чернівецький університет, Франко 1891 року виїхав до Відня, де під керівництвом професора В. Ягича працював над докторською дисертацією «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». До речі, цей твір був відомий у грецьких списках в християнському світі ще в VI ст. Пізніше було знайдено його грузинський примірник. Його автором є відомий грузинський белінгер (так називали письменників, що писали двома мовами) Іонан Месх (Мосх). Дисертацію І. Франко захистив 1893 р. у Віденському університеті, отримавши звання доктора філософських наук. За видатні заслуги у галузі філології вчена
рада Харківського університету в 1896 р. одноголосно присудила йому ступінь почесного доктора філології.
У 1907 р. І. Франко був висунутий в академіки Петербурзької Академії наук, однак царський уряд заборонив це обрання. Ні громадське визнання І. Франка як вченого, ні офіційні наукові звання так і не відкрили йому дороги до університетської кафедри через політичну неблагонадійність з погляду як австрійських, так і російських властей. Неодноразово висувався він кандидатом до австрійського парламенту, проте ні разу не був обраний. Більше того, на баденських виборах 1897 р. уряд вчинив розправу над селянами-виборцями, які підтримували кандидатуру І. Франка.
Помер І. Франко 28 травня 1916 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Основою усього сущого він визнавав «матір-природу» в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де вічним началом є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними рисами, притаманними людині — вершині творення природи. Одне лише вічне без початку і кінця Живе і сильне — се є матерія.
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.
А дух? Се іскорка лише,
Се вогник, нервів рух!
Розпадеться мозок, то й огонь
Погасне, згине дух.
Дивовижним універсалізмом свого генія І. Франко завдячував, насамперед, гарячому бажанню «обняти цілий круг людських інтересів», аби «не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя», а отже, «бути чоловіком». Він був одержимий фаустівською жагою пізнання, продиктованою внутрішньою спонукою творчого духу високообдарованої особистості — «все проникну[ти], все прогляну[ти], все скушту[вати]». Відтак ціла його великосяжна творчість — не що інше, як багатоголосий вислів його універсального світогляду. Отож, якщо слідом за Мерабом Мамардашвілі*/ мати на увазі, що «філософом є кожна людина—у якомусь потаємному куточку своєї сутності», то слід визнати, що Франко—філософ серед тієї «сім’ї» творчих «я», серед множини обдарувань, котрою нагородив його Бог, а точніше—котрі й сам він виплекав у своїй натурі. Адже Франко, як зазначає більшість дослідників його творчості, — це насамперед «поет думки», поет філософський, поет інтелектуального типу. Усе він прагнув осягнути, зрозуміти, осмислити світ і своє місце в ньому, роль власної культуротворчої діяльності. Він цурався суто емоційних кроків як у мистецтві, так і в науці та політиці.
Одначе — Франко «не цілком» фаховий філософ (попри те, що здобув учений ступінь доктора філософії у Віденському університеті). Франко був високопрофесійним філологом, фольклористом, журналістом, літератором, але не філософом. Як не був він професійним економістом, навіть істориком і політиком. Сам Франко в ювілейній промові 1898 року зізнавався, що до муру національної культури й суспільного життя не раз мусив додавати різного ламу й труску, почуваючи себе до обов’язку заповнювати «люки і шпари» в тому мурі, і вельми сумнівався (одержимий надмірною скромністю), чи щось із його творів «перейде до пам’яті будущих поколінь». Таки перейшло, та зрозуміло, що не все з цього велетенського спадку титана за значущістю й досконалістю дорівнює «Мойсееві». Багато що творилося «на злобу дня», навіть на потребу години, задля задоволення короткочасних національних домагань, вимог моменту («В кожнім часі я дбав про те, щоб відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня»). Тож і різні форми самореалізації творчої особистості Франка — нерівноцінні, хоча всі вони—значущі. Сам письменник у листі до А.Кримського від 26 серпня 1898 р. зізнавався: «У науці і публіцистиці я був і, мабуть, усе буду тільки дилетантом. Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головне для того, що ніхто компетентніший про нього не пише. Я більш популяризатор, ніж оригінальний учений. […] Я тільки те чую, що і в свої наукові і публіцистичні праці я вношу свій темперамент і сим способом розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрівали сих питань. Для Галичини се досить багато». Ця «автопортретна» теза справедлива і щодо Франкових філософських зацікавлень.
Франко — непрофесійний філософ, філософ-дилетант (при всій його ґрунтовній історико-філософській ерудиції). І річ не в тому, що він не здобув спеціальної освіти (чи мав таку освіту Сократ?), і не в тому, що не посів університетської кафедри філософії (навіть кафедри української словесності не судилося йому обійняти), а радше в тому, що його власне філософські пошуки мали принагідний, часто популяризаторський характер (причому це було спрямоване головним чином на адресата «з простолюду».
Визнаючи об’єктивність природи, закономірності її розвитку, І. Франко наголошував на необхідності звернення до дійсності, а не до абстрактних схем, критично ставився до ідеалізму («рефлексії»), називаючи його «панським спортом», а представників ідеалізму «червами в гнилому болоті».
Людину І. Франко розглядав як вершину розвитку природи, однак усвідомлював її багатовимірність, глибоко задумуючись над вічними проблемами людського буття, життя і смерті, добра і зла, складних взаємин із світом та іншими людьми. Через осмислення трагічності буття людини він виходив на передчуття тих фатальних катаклізмів XX ст., які приведуть до безсилля особистості перед тотальним насильством. Наведені проблеми гостро постають в поемах І. Франка «Каїн», «Мойсей», де, послуговуючись засобами романтичного символізму, він прагнув дійти до суті тих людських взаємин і прагнень, що лежать за буденною видимістю їх зовнішності. Так, сприйнявши байронівську концепцію Каїна як бунтівника проти Бога, який обмежив людину в знаннях, зробив її смертною, І. Франко поетизує розумність і вільність людської думки, думки відчайдушної, сміливої, а саму людину як сина землі, гуманіста із серцем, відкритим для людей.
Сенс людського буття, майбутнього людини, її «забігання наперед» він розкриває через символічний пошук «землі обітованої», де «обітований край», «земля обітова» — це творче осмислення буття, безперервний і нескінченний пошук істини, без чого «жити ніхто негодний». Водночас це і шлях сумнівів, тривог, суспільних переживань і випробовувань. Сенс буття відразу не дається. Його пошук є творчим, а отже, й трагічним процесом, оскільки справжня творчість — це одвічне устремління до глибини буття, в сутності своїй вкорінене в трагічне. Тільки через муки, тугу, гріховність Каїн, наприклад, зміг пізнати глибини життя, а Мойсей вести народ у «землю обітовану». Через персоніфікацію цих образів І. Франко доходить до усвідомлення творчого неспокою, людського прагнення до повноти буття, пошуку сенсу людського існування не тільки як бажання віднайти стежку до втраченого раю, а й пошуку нового, невідомого.
Послуговуючись елементами символічного світосприйняття, Франко в своїй поетичній творчості не сприймав ряду його установок, зокрема ідеалістичного відношення до дійсності, пантеїстичної концепції природи, розуміння культури та історії. Як учений, він обстоював наукове пізнання світу, людини, причин і механізмів суспільного розвитку, його спрямованості, розуміючи під науковим пізнанням таке, що пов’язане з розкриттям «законів і сил природи, які проявляються всюди як завгодно». Предметом пізнання є природа в широкому розумінні цього слова, тобто те, що підлягає під наше пізнання, і все, що наповнює простір незліченних світів, а пізнавальний процес включає в себе творчу активність суб’єкта, поєднуючи в собі три прояви: емоції, почуття, раціональність. Умовою творчого пізнання Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого зумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальним і духовним виробництвом. Найпродуктивнішим він вважав індуктивно-аналітичний метод пізнання, обстоював свободу творчості, виступав проти будь-якого догматизму. Саме з такими вимогами підходив до розуміння поступу (поступального руху) як творчого посування у сфері пізнання й усієї діяльності людей у світі, що керуються ідеалами свободи дії і вибору її шляхів, наповнюючи саме поняття «поступу» конкретним історичним змістом відповідно до розвитку людства.
На думку Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток учений розглядав як закономірний процес поступу в основі якого лежить суспільна праця, те плідне начало, що сповнює життя людей змістом, об’єднує їх в одну сім’ю. Цілковито підтримував марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспіль¬ства. Дня нього було незаперечним, що ґрунт історичного життя має бути готовим економічно й політично, а переворот духовний і літературний настає на повороті економічнім. У Франка було своє розуміння суті марксизму, особливо в осмисленні тих проблем, які пов’язані з характером суспільного розвитку, сутності й спрямованості суспільного прогресу. Спираючись на нові форми європейського робітничого руху, він розкривав і ті негативні наслідки, які можуть випливати з теоретичних положень марксизму на практиці.
Аналіз розвитку суспільства Франко починав із його родового стану, вказував, що головною суперечністю, яка лежить в основі цього розвитку, є суперечність між потребами збереження та забезпечення людського роду і можливістю задоволення цієї потреби природою. Саме це обумовлює суперечність між людиною і довкіллям. Тільки тоді, коли розв’язання цієї суперечності стало можливим на основі трудової діяльності шляхом виготовлення знарядь праці, існування роду людського було забезпечене. Це зумовило перехід первісного суспільства до ан¬тичності. Кроком уперед в історичному розвитку був перехід суспільства від античності до середньовіччя. Економічно це проявилося в поділі суспільства на замкнуті стани зі строгим приписуванням кожному з них функціонального поділу праці (де кожна трудова одиниця виконує певну функцію і тільки праця всіх одиниць створює завершений продукт).
В поділі праці Франко вбачав основний важіль суспільного поступу, наголошував, що перехід до середньовіччя був водночас і кроком назад у духовному розвитку, причиною чого — дуже примітивний розвиток продуктивних сил. Розвиток останніх, піднесення ролі й значення міст, епохальні наукові відкриття зумовили радикальний перехід від середньовіччя до Нового часу. З розвитком суспільства йшов процес посилення держави, яка виникла в результаті війни між племенами, закладаючи ґрунт політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Збільшення різних форм нерівності, особливо майнової, привело до політичної тиранії як безмежної влади тирана та його оточення. Вказані процеси відбувалися нерівномірно, а сам поступ проходив зигзагоподібно. Розглядаючи державу в контексті появи соціальної нерівності, Франко не заперечував державно-правового регулювання життя суспільства, але виступав проти того, щоб суб’єктом регулювання була абсолютно деспотична держава. Звідси неприйняття ним марксистського варіанта держави як диктатури пролетаріату, в якій вбачалося не панування закону, а всевладність керманичів над рештою суспільства.
Визнання Франком ролі й значення економічних чинників у розвитку суспільства не виключало впливу на соціальний поступ ідеальних, духовних чинників. Він був твердо переконаний у тому, що будь-який суспільний рух мусить мати свою мету. Рух без мети все одно, що людина без руля й вітрил, але й мета, не просвітлена ясністю думки, ідеалу, мета без мрії-провідника є ніщо. Та знову ж таки у виробленні цього ідеалу він рекомендував звертатися до дійсності, а не до абстрактних схем. Найвищим ідеалом вважав боротьбу за щастя, свободу людини. Досягнення його пов’язував із розвитком соціалістичного суспільства, розуміючи під соціалізмом прагнення усунути соціальну нерівність, всяке убозтво, запровадити справедливість, змінити існуючий лад у такий спосіб, щоб усякий продуктивний капітал, себто ґрунти, фабрики, машини та інші знаряддя праці, а також уся сировина замість того, щоб бути приватною власністю кількох людей, перейшла у власність колективу.
Суттєво, що Франко ніколи не вказував на конкретні риси цього суспільства, наголошував лише на його загальних рисах, де головним чинником було ладнання всіх справ по-людськи, де люди перестануть бути панами й слугами, а стануть просто людьми. В усякому разі соціалізм виступав у нього не державною власністю й диктатурою пролетаріату, а «свобідною громадою» і свободою кожної людини. Соціалістичне суспільство поставало для нього асоціацією громад, кожна з яких має право самостійного управління та вільного розвитку. Особливо різко виступав Франко проти уявлень про історичний прогрес і неминучість пролетаризації селян, тих тверджень, що селянські маси дозріють до соціалізму тоді, коли перетворяться в наймитів, фабричних робітників і пролетаріат. Реальний шлях переходу селян до соціалізму він вбачав у розвитку кооперативного й спілкового руху серед селян. Революційно оновлювати світ слід не силою вогню й заліза, а працею, правдою, наукою. Щоправда, не виключав і насильницького повалення існуючих порядків, якщо мирними засобами не вдасться добитися бажаних результатів.
У питанні про взаємозв’язок народних мас і видатних осіб в історичному розвитку суспільства Франко рішуче відкидав теорію героя, висунуту англійським філософом, істориком і публіцистом Т. Карлейлем, пізніше модифіковану народниками.
В поглядах Франка особливе місце відведене національному питанню, яке в 90-х роках XIX ст. він протиставив питанням соціалізму, а боротьбі за всеросійську революцію — боротьбу за утвердження національної ідеї, дорікаючи українським соціал-демократам, що ті втратили відчуття свого національного характеру. Для самого Франка спочатку поставала Україна, а потім соціалізм. На відміну від «патентованих патріотів», він різко критикував «національну еліту»: поміщиків, капіталістів, попів, буржуазну інтелігенцію, політику гноблення народу «цісарсько-конституційним» урядом Австро-Угорщини, виражав любов до трудового народу. Вважав, що зло криється не в людях самих по собі, а в тих кайданах, якими сильні світу закували слабких, «полюблюючи Україну». Служінню народові присвятив він своє життя, щоб пробудити в ньому жадобу світла, добра й справедливості, знайти шлях до них. З цієї точки зору захищав самостійність української культури, мови, свободу і самостійність України в колі вільних народів.