Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2021

Завантажити pdf

• Передмова
• Відголоски української революції: 1921 рік на Запоріжжі
• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень
• Травень
• Червень
• Липень
• Серпень
• Вересень
• Жовтень
• Листопад
• Грудень
• Дати, місяць і число яких не визначено
• Відомості про авторів

ПЕРЕДМОВА

Календар «Знаменні та пам’ятні дати» – універсальне щорічне краєзнавче видання, яке включає в себе хронологічний перелік пам’ятних дат і подій минулого Запоріжжя. Його мета – нагадати про людей і події, які залишили свій слід в історії рідного краю. Кожна дата календаря – це привід розширити коло наших знань про ту чи іншу особистість. Даний випуск містить перелік знамен­них і пам’ятних дат на 2021 рік. Окремі особливо важливі дати су­проводжуються авторськими статтями, рекомендаційними бібліо­графічними списками та ілюстраціями. Дати, які детально висвіт­лювалися у випусках попередніх років, позначені поміткою (1…).

Всі дати подаються за друкованими джерелами, тому за хроно­логічні та фактографічні неточності Бібліотека не відповідає.

В кінці посібника розташовані допоміжні покажчики: імен­ний, географічний, підприємств і організацій (включає лише дані із загального переліку дат), відомості про авторів статей даного випуску, що робить його зручним у використанні.

Календар адресований бібліотекарям, працівникам архівів, музеїв, викладачам історії вищих та середніх навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям, усім, хто любить і займається роз­повсюдженням знань про історичне минуле та сьогодення Запоріжжя.

До уваги бібліотечних працівників! Рекомендуємо ширше інформувати користувачів про надходження чергового випуску «Календаря», оскільки цей унікальний документ допомагає відкри­вати нові сторінки історії та культури Запорізького краю.

Покажчик зорієнтує також при плануванні роботи з популяри­зації краєзнавчої літератури, виконанні краєзнавчих бібліо­графічних довідок, проведенні масових заходів, переглядів літератури, оформленні книжкових виставок, буде корисним в їх організації.

Якщо у Вашій бібліотеці літератури недостатньо, звертайтеся до міжбібліотечного абонементу (МБА) ЗОУНБ. Працівники відділу підготують добірки необхідних матеріалів, за Вашими замовлен­нями зроблять ксерокопії статей або відсканують їх. Радимо скористатися можливостями електронної доставки документів.

Нову краєзнавчу літературу можна підібрати в електронному каталозі Бібліотеки, в тому числі і на сайті ЗОУНБ (http://www.zonb.zp.ua).

Укладачі Календаря з вдячністю приймуть зауваження і про­позиції всіх зацікавлених у співробітництві за адресою: відділ краєзнавства, просп. Соборний, 142, м. Запоріжжя 69600;
тел.: 787-53-52 або E-mail: kraeved@zounb.zp.ua

ВІДГОЛОСКИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ: 1921 РІК

НА ЗАПОРІЖЖІ

23 жовтня 1920 р. більшовицькі війська остаточно увійшли до Олександрівська, який від липня 1920 р. був губернським центром. У березні 1921 р. за пропозицією міської влади була змінена назва міста: так Олександрівськ став Запоріжжям.

Прихильники української самостійності, які залишилися на території краю, здійснювали окремі спроби продовження боротьби. Сучасна Запорізька область перебувала в орбіті підготовки широкомасштабного повстання, яке готував парти­зансько-повстанський штаб Юрія Тютюнника, що під поряд­ковувався керівництву УНР. На території краю діяли представники Організації Катеринославщини, Північної Таврії і Східної Херсонщини – повстанського комітету на чолі із доктором Гелієвим, якому підпорядковувалися організатори повстанських груп: у Мелітопольському повіті – Кимлач та Білозерському районі Мелітопольського повіту – Семінько. Не змігши розгорнути масштабної й помітної діяльності, ці повстанкоми у 1921 р. були ліквідовані місцевими чекістами¹.

Фактично, 1921 рік став фінальним для такого поняття як Українська революція. Цей процес в означених хронологічних рамках характерний не лише для Запоріжжя, а й загалом для України. Кожен регіон мав свої особливості цього процесу. «Солов’їною піснею» стали окремі акції повстанських загонів та підпільних організацій². В одному з оглядів ситуації на Лівобережній Україні В. Білинський зазначив, що українські повстанці різними засобами намагаються зривати перевезення залізницею, зокрема зупиняючи потяги та підриваючи залізничні мости. Серед інших, у травні було спалено міст по дорозі на Запоріжжя³.

Повідомлялося про диверсію на залізниці, здійснену загоном отамана «Козлика», колишнього старшини Армії УНР, який діяв у Олександрівському та Катеринославському повітах. Внаслідок непереведених залізничних стрілок по дорозі зі ст. Передатна до Південної залізниці, в районі підірваного врангелівськими військами мосту із рейок зійшов агітпотяг ім. Сталіна. За офіцій­ними радянськими даними, у катастрофі загинуло 27 відпові­дальних співробітників, серед яких полковник Мартиненко, колишній командир української артилерії Катеринослава, який перейшов на сторону більшовицьких військ⁴.

В таких умовах посилювався тиск радянських органів держбезпеки. Наприкінці літа – на початку осені 1921 р. у Запоріжжі було заарештовано комітет Спілки української молоді, з яких сімох розстріляно, зокрема Нападайла та братів Деревіївих. Одночасно було заарештовано президію повітової спілки спожив­чих товариств і раду Союзбанку. Усі заарештовані були обвинува­чені у «жовто-блакитній контрреволюції», «петлюрівщині» та «українському шовінізмі». В результаті було розстріляно агронома Семенова, а Явтушевського, Ковбасу та Чучу засуджено до одного року каторжних робіт у Донецькому басейні⁵.

В цілому ж, здійснювати спротив радянській системі ставало дедалі важче. Поодинокі підпільні гуртки не могли змінити загальної картини, а діяльність повстанських загонів швидко локалізовувалася й нейтралізовувалася. Після завершення воєнних дій проти зовнішніх супротивників радянська влада мала можливість цілком переключитися на внутрішніх, застосовуючи репресивно-каральний апарат. До цього, звичайно ж, додалася «втома від війни» жителів краю. Звичайно ж, свої уроки із подій попередніх років винесли й керівники більшовиків, які після вдалих соціальних гасел, перейшли до декларування більшої уваги національному питанню. Таким чином, різниця між загально­російськими (трохи пізніше – загальносоюзними) та українськими соціалістами ще більше нівелювалася.

Українське соціалістичне державотворення в межах сучасної Запорізької області, а особливо самого Запоріжжя, попри більш ніж значні стартові можливості себе вичерпало повністю. Органіч­но увійшовши до процесів формування загальноукраїнського простору, вибудовування нових територіальних меж України як частини федерації, а пізніше – й незалежної держави, провідники українського революційного руху не змогли втримати динаміки. На відміну від більшовиків, вони дуже важко адаптову­валися до нових умов діяльності та боротьби, часто не маючи відповіді на ключові виклики часу. Революція завжди відбувається швидко й вимагає гнучкості, а не доктринерства.

Перехід від «відкритих» процесів українського державо­творення до підпільно-партизанської боротьби засвідчував, з одно­го боку, пасіонарність її учасників, з іншого – щире сподівання на повернення у ближньому майбутньому української влади. З перспективи історичного знання про ті події, розуміємо про мар­ність такого сподівання вже від початку 1919 р. Український партизанський та підпільний рух, хоч і мали місце на території Запорізького краю, але все ж не могли досягнути рівня анархо-комуністичного руху Нестора Махна. Тим більш, що поступово цей рух дрейфував у бік політичного українства, що відбувалося під впливом дружини лідера руху Галини Кузьменко. У випадку з армією Нестора Махна й розкривається феномен отаманщини, сформульований Крістофером Гіллі: наявність української національної ідентичності не означало автоматичного підкорення тій чи іншій українській «націоналістичній» владі, часом ця ідентичність була цілком лояльною іншим силам, у тому числі й більшовикам⁶. Ми свідомо характеристику влади як націоналіс­тичну пишемо в лапках, оскільки, на відміну від автора визначення феноменальності отаманщини, не вважаємо владні структури періоду Української революції націоналістичними. У західної гуманітаристики на це свій погляд.

Досвід української революційної стихії мусили врахувати й більшовики. Не зважаючи на встановлення контролю над усією територією Наддніпрянської України, вони не почували себе певними, через що змушені йти на поступки.

Однією з вимушених поступок радянської влади (про)україн­ським силам було відновлення (перезапуск) діяльності «Просвіт». Результат не забарився. У Мелітополі активісти товариства «Про­світа» імені Бориса Грінченка віддавали багато сил пропаганді української літератури серед населення, а особливо молоді. До това­риства записувалися усі бажаючі, а провідну роль відігравали вчителі, лікарі, фельдшери тощо. За даними Бориса Михайлова, у 1920–1921 рр. «Просвіта» поширила свою діяльність на всі села Мелітопольського повіту: на початку 1921 р. працювало 36 осеред­ків «Просвіти», а на 1 жовтня – вже 70. У повітовому центрі просвітяни організовували вечори української культури, проводили лекції з історії України, а також створили бібліотеку на 1240 книг. 30 вересня 1921 р. міська «Просвіта» звернулася з листом до Уком­просвіт для отримання дозволу відкрити у Мелітополі центральну українську бібліотеку наукової й історичної літератури. Незабаром така бібліотека була створена, а її першим директором став відо­мий археолог Дем’ян Сердюков⁷.

Українське товариство «Просвіта» селища Комишуваха (сучасного Оріхівського району) було засноване 15 березня 1920 р. Перед цим тут діяв аматорський гурток місцевої молоді, яка й виступила з ініціативою створення просвітянської організації. Керівним органом була Рада, яка складалася з 5 осіб: Микола Куркін (голова), Михайло Архіпов (товариш голови), Гаврило Спіцин (скарбник), Адріан Рудченко (завідуючий театральною секцією, член ради) та Євгенія Авраменко (член ради). Для канцелярської роботи був кооптований член товариства Іван Оксененко, який обіймав посаду секретаря «Просвіти»⁸.

У Статуті товариства зазначалося, що воно створюється для того, щоб «підняти освіту своїх членів, а також і всіх селян, дати їм добру науку, корисну і розумну розвагу і взагалі дбати про підне­сення їхнього культурного стану та господарського добробуту». Для цього «Просвіта» планувала здійснювати наступні заходи:

— проводити прилюдні читання, бесіди й лекції;

— відкрити книгозбірню, читальню й книгарню;

— відкрити школи для своїх членів (загальноосвітні й ремісничі);

— створити дитячі заклади-захистки, майдани, садки, гуртки і при книгозбірні – дитячий відділ;

— організовувати вистави, співочі, музичні, літературні та змішані вечори, народні гуляння, свята для дорослих і різні розваги для дітей.

Крім того, передбачалося відкрити окрему «Просвітянську хату», створити різні економічні заклади і товариства. Однак, такий перспективний розвиток українського руху в Комишувасі реалізо­вано не було. Одна з наступних редакцій Статуту місцевої «Про­світи», яка була подана на затвердження 28 квітня 1921 р., вже була написана російською мовою⁹. Таким чином, зникав сам сенс існування подібної організації, оскільки вона вже не виражала власне українського характеру в діяльності. Бо саме мова тут відігравала первинну й визначальну місію. І, як засвідчує навіть побіжний огляд документів осередків «Просвіти» на території Запорізької області 1920-х рр., така ситуація поступово ставала правилом, але не винятком.

Станом на 10 січня 1921 р. комишуваській «Просвіті» вдалося організувати роботу театральної та бібліотечної секцій. Перша підготувала 12 вистав, серед яких «Сотник» Тараса Шевченка, «Медвідь» Антона Чехова, «Невільник» Марка Кропивницького, «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка (два рази), «Наталка Полтавка» Івана Котляревського й інші. Умови радянської дійсності вносили свої корективи в діяльність товариства: місцева «Просвіта» брала активну участь у святкуванні Першого травня та річниці Жовтневого перевороту (за радянською термінологією – «соціалістичної революції»).

Бібліотека товариства «Просвіта» у Комишувасі мала 54 книги з історії України, 114 книг у дитячому відділі, 270 книг з політ-економії та 20 – белетристика. Література поширювалася серед насе­лення, а основними читачами були представники молодого покоління.

Серед проблемних питань в діяльності комишуваської «Про­світи» були відсутність режисера, регента, капельмейстера. Більш глобально шкодила відсутність сталого приміщення, коштів та спе­ціальної літератури (для театральної секції). Кошти для діяльності залучалися із членських внесків, пожертв та зібраних грошей під час вистав та постанов (але цього було явно недостатньо). Приміщення, яким користувалася «Просвіта», було старим і аварій­ним. Щоправда, вживалися заходи для побудови нового «Народного дому»¹⁰.

У селі Новотроїцькому сучасного Бердянського району до «Просвіти» у 1921 р. долучилася молодь, яка й далі перебувала на республіканських позиціях, вважаючи УНР єдиною легітимною державою. Серед них виокремлювалися Іван Миронець, Микола Харчук, Анна та Микола Сушко, Шостак й інші¹¹.

Заходи багатьох осередків товариства «Просвіта» традиційно були пов’язані із вшануванням пам’яті Тараса Шевченка. 25 січня 1920 р. «Просвіта» села Балабине (тепер Запорізького району) звернулася до сільської Управи з проханням дати дозвіл на вста­новлення пам’ятника Тарасу Шевченку на площі «біля церкви проти Банку». На цій місцевості вже 25–26 лютого того ж року мало відбутися закладення місця. Наступного дня такий дозвіл «Про­світі» було надано¹². У селищі Павло-Кічкас (тепер – в межах Запоріжжя) 15 травня 1921 р. на загальних зборах місцевого аматорського драматичного гуртка було прийнято рішення про змі­ну його назви на «Павло-Кічкаська Просвіта імені Т. Г. Шевченка». Також було прийнято рішення звернутися до волосного управління народної освіти для отримання дозволу використовувати печатку та штамп саме з такою назвою. Цей документ також був підго­товлений російською мовою, а поруч із «старою» назвою «Просвіта» вживався і радянський, «осучаснений» варіант – «Культ. Просвіта»¹³.

Загалом же, станом на 1921 рік за офіційними даними Запорізького губернського відділу народної освіти, за категорією «Просвіти та гуртки» цифрові дані були наступними: м. Запоріжжя – 10, Запорізький повіт – 83, Мелітопольський – 86, Бердянський – 34. По Великотокмацькому дані були відсутні¹⁴.

Попри, здавалося б, успіхи в розбудові просвітянського руху, відбувалося поступове згортання роботи осередків товариства «Просвіта». Ставлення до просвітянського руху та (не)розуміння спрямованості його діяльності яскраво ілюструє звіт Янчекрацької (тепер – село Кам’янське Василівського району) «Просвіти» в Олек­сандрівський політвиконком від 23 березня 1921 р.: «На честь річниці народження Тараса Григоровича Шевченка Товариством було влаштовано безкоштовний вечір… Будівля театру, де святку­валася річниця, була прикрашена плакатами з висловами, взятими з «Кобзаря» Шевченка і інш. Голова комячейки т. Думчев, побачивши вислів «Борітеся – поборете» й трактувавши його по-своєму, заявив, що це гасло лівих есерів, заявив, що вживатиме заходів… Оздоблення ж театру в українському стилі дало привід місцевій комячейці назвати нас самостійниками тощо»¹⁵.

Спроби більшовиків використати осередки «Просвіти» для ко­муністичного виховання та підпорядкувати їхню діяльність держав­ному контролю зазнали невдачі. 12 липня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про Просвіти», в якій було поставлено завдання їх «одержавити», а у разі неможливості – ліквідувати. На Всеукраїнській нараді завідувачів агітаційно-пропагандистських та організаційно-інструкторських відділів губернських комітетів партії до проблеми підійшли більш ради­кально: діяльність «Просвіт» розглядалася як величезна загроза радянській владі та всьому пролетаріатові на селі¹⁶.

За приклад «одержавлення» можемо навести долю осередку «Просвіти» у с. Солодка Балка Великотокмацького повіту Запорізької губернії (тепер – Токмацького району Запорізької області). Згідно з посвідченням Токмацького повітового відділу народної освіти, просвітянський осередок було зареєстровано 22 квітня 1921 р. У першому варіанті Статуту осередку вказувалося, що він здійснює діяльність «для розвитку просвіти й добробуту українського народу, а також для його політичного виховання й взагалі для розвитку української культури». Скоріш за все, ця редакція Статуту не пройшла реєстрацію, як дрібнобуржуазна. У новій редакції, яка, власне, й була зареєстрована, зазначалося: «товариство Просвіта має на меті шляхом широкої культурно-освітньої праці серед населення поширення соціялістичної культу­ри на підвалинах широкої самодіяльності трудових мас України. Просвіта, в склад котрої входять всі працюючі, стоїть на ґрунті діктатури пролєтаріяту і незаможного селянства і всіма засобами борється проти старого складу державного будівництва». Така поступка в бік «пролетарізації» суттєво не вплинула на долю місцевої «Просвіти», і її діяльність невдовзі була припинена¹⁷.

Вимоги до зміни статутних норм не були поодиноким явищем. Радянські чиновники відмовляли у перереєстрації осередків «Просвіт», зокрема, й у селі Іванівка Гуляйпільського повіту (тепер – Межівського району Дніпропетровської області), оскільки їхні статути не містили запевнень у вірності пролетарським ідеалам.

Деякі осередки товариства «Просвіта» намагалися чинити супротив такій політиці. Зокрема, 17 січня 1921 р. на засіданні президії товариства «Просвіта» села Мала Михайлівка (тепер – Веселівського району) у відповідь на вимогу представника волос­ного виконавчого комітету організаційно підпорядкувати товариство відділу народної освіти, було прийнято наступну резолюцію: «Пришедши до висновку, що заснування та діяльність «Просвіти» відповідає вимогам часу і культурним потребам краю, зібрання ухвалило існування «Просвіти» як організації окремої»¹⁸.

Зрештою, діяльність осередків товариства «Просвіта» в межах Запорізької області була заборонена під тим чи іншим приводом. Питання про ліквідацію гуляйпільської «Просвіти» було прийнято на рівні керівників повіту 2 серпня 1921 р. Тоді постановили негайно заарештувати правління міського осередку товариства. Крім того, враховуючи, що усі «Просвіти» у повіті «мають таке ж забарвлення», їх також необхідно було ліквідувати. Всі документи, видані товариством «Просвіта», з цього дня вважалися недійсними, а справи осередків підлягали опечатуванню й перевірці. Такі заходи відносно міського товариства дали наступні результати: «виявлено до 30 виданих контрреволюційних брошур (українською мовою), а також (ненадруковане) листування з Махном, декілька партійних білетів Української комуністичної партії»¹⁹.

Юрій Щур,

кандидат історичних наук,

директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

СІЧЕНЬ

01.01 – 90 років від дня народження Андрія Арсенійовича Дикого (01.01.1931), запорізькому скульптору²⁰.

01.01 – 30 років тому (1991) вийшов перший номер газети «Запорозька Січ».

02.01 – 90 років (1931) Токмацькій міськрайонній газеті «Таврія» (до 27 лип. 1991 р. – «Комуністичним шляхом»).

03.01 – 110 років від дня народження Михайла Давидовича Бернштейна (03.01.1911, м. Токмак – 07.12.2002, м. Київ), відомого українського літературознавця, доктора філологічних наук (1960), лауреата Державної (нині – Національної) премії ім. Т. Г. Шевченка (1988)²¹.

Праці:

Франко і Шевченко: спостереження над шевченкознавчою спадщиною І. Я. Франка. — Київ : Дніпро, 1984. — 268 с.

Іван Манжура : укр. поет-демократ (1851 – 1893) : життя і творчість / М. Д. Бернштейн. — Київ : Дніпро, 1977. — 188 с.

Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50–60-х років ХІХ ст. / М. Д. Бернштейн ; Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. — Київ : Вид-во АН України, 1959. — 215 с.

Марко Вовчок : лекції для студентів-заочників пед. і учител. ін-тів / М. Д. Бернштейн. — Київ : Рад. школа, 1952. — 76 с.

***

Пантелеймон Куліш / М. Д. Бернштейн // Історія української літературної критики: дожовтневий період. — Київ : Наук. думка, 1988. — С. 123–137.

Основні текстологічні принципи Зібрання творів Івана Франка в п’ятидесяти томах / М. Д. Бернштейн // Питання текстології: Іван Франко / Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР ; відп. ред. М. Є. Сиваченко. — Київ : Наук. думка, 1983. — С. 3–34.

Літературна критика / М. Д. Бернштейн // Історія української літератури : у 8 т. — Київ : Наук. думка, 1978. — Т. 3 : Література 40–60-х років ХІХ ст. — С. 82–111.

Основні текстологічні принципи Зібрання творів Івана Франка у 50-ти томах / М. Д. Бернштейн // Питання текстології. Іван Франко / [відп. ред. О. Є. Засенко]. — Київ : Наук. думка, 1978. — С. 82–111.

Діяльність І. Франка в журналі «Друг» / М. Д. Бернштейн // Слово про великого Каменяра : зб. ст. до 100-ліття з дня народження Івана Франка / [за ред. О. І. Білецького]. — Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1956. — Т. 2. — С. 144–214.

Марко Вовчок в критиці // Марко Вовчок в критиці : зб. ст., рец., висловлювань / [упоряд., вступ. ст. і прим. М. Д. Бернштейна]. — Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1955. — С. 3–50.

Література про життя та діяльність:

Бернштейн Михайло Давидович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 86–89. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Бернштейн Михайло Давидович // Т. Г. Шевченко і Запоріжжя : (бібліографічний покажчик) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. — Запоріжжя : [Валпіс], 2014. — С. 23–24.

Бернштейн Михайло Давидович // Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. – Вид. 3-є, змінене і доп. — Київ : Криниця, 2012. — C. 56–57.

Юр, М. В. Бернштейн Михайло Давидович // Енциклопедія історії України / ред. рада: В. М. Литвин (голова) [та ін.] ; редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін. ; НАН України, Ін-т історії України]. — Київ : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 242.

Бернштейн Михайло Давидович // Шевченківський словник : у 2 т. — Київ : Вища школа, 1976. — Т. 1 : А — Мол. — С. 64.

***

Шевченко, В. Ф. Літературознавчі здобутки і втрати Михайла Бернштейна // Вісн. ЗНУ. Філ. науки. — 2016. — № 2. — С. 266–276.

Рудик, О. Майже ровесник віку // Літ. Україна. — 1996. — 8 лют.

Інтернет-ресурси:

Бернштейн Михайло Давидович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : https://cutt.ly/3g1Q7Y4

Бернштейн Михайло Давидович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5345&lang=ukr

Бернштейн Михайло Давидович [Електронний ресурс] // Видатні люди Токмаччини : біограф. покажч. / упоряд. Г. В. Симоненко ; Токмац. ЗОШ № 5. — [Токмак, 2017]. — С. 6–8. — Режим доступу : https://www.slideshare.net/Galina12/ss-79856749.

05.01 – 25 років (1996) від дня заснування «Радіо Сага» (м. Запоріжжя).

Література:

Костюк, Ю. В. Запорізьке FM радіомовлення: від зародження до сьогодення // Держава та регіони. Соціальні комунікації. — 2014. — № 1–2. — С. 103–106.

Шершнев, Г. Выбирай, но осторожно. Но выбирай // Ваш партнер. — 1998. — № 7. — С. 18.

Красюк, А. Сага о радио // Теленеделя. — 1997. — 16–26 янв. (№ 3). — С. 10.

Ярошенко, Л. «Мы рады, что вы нас слушаете» // Индустр. Запорожье. — 1997. — 15 нояб.

Биситов, А. Дуракам закон не писан // Наш город (Суббота). — 1996. — 7 июня. — С. 3.

Деточкина, А. Радио «Сага»: полгода на FM // Теленеделя. — 1996. — № 27. — С. 2.

Вертухай, Ю. «Радио Сага»: новоселы на FM // Теленеделя. — 1996. — 29 апр.–5 мая (№ 17). — С. 3.

Зайцева, О. 106,2 FM // Наш город. — 1996. — 29 мая.

07.01 – 20 років тому (2001) відкрито кафедральний собор Андрія Первозваного в м. Запоріжжі.

Історія храму бере свій початок 4 вересня 1995 року, коли з благословення архієпископа Запорізького і Мелітопольського Василія в будівлі колишнього кінотеатру була зареєстрована Свято-Андріївська релігійна община Української православної церкви.

Колись навпроти цехів заводу «Мотор Січ» на вулиці Восьмого березня стояла будівля кінотеатру. Кінотеатр з початком «еконо­мічних реформ» з вогнища культури перетворився на занедбаний барак, без догляду став старіти та руйнуватися… Тоді, у важкі для всієї України та запорізьких моторобудівників роки В. О. Богу­слаєв вирішив допомогти перебудувати будівлю занедбаного кіно­театру і створити на цьому місці собор.

Незабаром найбільша кімната другого поверху будівлі була переобладнана у церкву в ім’я преподобного Серафима Саров­ського, почалося богослужіння, з’явились перші парафіяни.

Настоятель Свято-Андріївського кафедрального собору протоієрей Костянтин Костюкович розповідає так: «Реконструкція собору стала подією в житті міста, і ця подія навіть тих людей, які абсолютно дуже далекі від віри та церкви, не залишила байду­жими. Буцімто щось сколихнулося у серцях, у всіх на вустах було: «У нас будується храм!». Люди ревно слідкували за кожним етапом будівництва, тягнулися до собору, іноді нічого не знаючи, не вміючи правильно перехреститися – тяглися інстинктивно, як квітка, яка зростала у підвалі, тягнеться до світла…».

В далекі 1920–30-ті роки більшовики-богоборці закривали храми та переобладнували їх під сховища, кінотеатри, басейни, спортивні майданчики, пояснюючи це турботою про людину. Але чи став хтось щасливішим від того, що відкрився кінотеатр або спортивна школа в оскверненому храмі? Та епоха відійшла в минуле, і, слава Богу, зараз не тільки відроджуються втрачені святині, але й будуються нові.

Завдяки ПрАТ «Мотор Січ» будівля кінотеатру була пере­будована, розписали склепіння, створили іконостас. Церковне майно виготовили на заводі товарів широкого вжитку «Мотор Січі».

Будівельні роботи здійснювалися під загальним керівництвом генерального директора ПрАТ «Мотор Січ» В’ячеслава Олександровича Богуслаєва. Директор з будівництва та соці­ального розвитку цього підприємства Михайло Наумович Березовський знайшов для розпису собору цілу родину художників – Василя Феодосійовича Жадана з сім’єю, які мали досвід розпису храмів в Києві, Одесі, Самарі, Тернополі, Сочі та в інших містах.

На Різдво Христове 2001 року владика Василій висвятив новий Свято-Андріївський собор, відслужив в його стінах першу святкову літургію.

Тоді ж біля собору побудували дзвіницю з дзвонами, надані Києвом. При соборі відкрилася також недільна школа.

2 грудня 2003 року, напередодні загально церковного поминання апостола Андрія Первозваного, розпочалося чудо миро­точення мощей апостола, капсула з якими знаходиться у храмовій іконі кафедрального собору.

В березні 2007 року кафедральному собору Андрія Первозваного подаровано ікону Володимирської Божої матері, яку написала для запорізьких мирян петербурзька художниця Світлана Медвєдєва.

Апостол Андрій – перший з Христових апостолів, яких послав Господь на майбутні слов’янські землі сіяти зерня християнської віри.

(І. І. Демчук)

Література:

Наследуя апостольскую миссию : память об Андрее Первозванном в Запорожье. — Запорожье : ИПК «Мотор Січ», 2017. — 100 с.

Запорожская епархия, 1992–2012 : библиографический указатель / КУ «ЗОУНБ им. Горького» Запорож. обл. совета ; [сост. Л. Изюмова]. — Запорожье : [RVG], 2013. — С. 57–58.

Кафедральний собор в ім’я святого апостола Андрія Первозванного Української православної церкви // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011 / [авт. ідеї Валерій Фоменко]. — [Запоріжжя] : Запоріжжя Медіа, 2011. — С. 106–107. — На обкл. : 20 років незалежності України.

[Фоменко, В.]. Свято-Андреевский кафедральный собор (г. Запорожье) // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. — [Запорожье : б. и., 2011]. — С. 94.

Дорога к храму. — Запорожье : ИПК «Мотор Січ», 2004. — 86 с.

***

В Запорожье открылся собор Андрея Первозванного // Мрія. — 2001. — 11 янв. — С. 2.

Двадцатый храм в Запорожье // Запороз. Січ. — 2001. — 11 січ. — С. 1.

Кобинець, А. Свято-Андріївський собор розчинив двері // Запоріз. правда. — 2001. — 11 січ. — С. 1.

Кузьменко, Н. Первая служба в новом храме в Рождество // Индустр. Запорожье. — 2001. — 10 янв. — С. 1.

08.01 – 90 років Костянтину Івановичу Чеканьову (08.01.1931, с. Андріївка Запоріз. обл.), українському художнику²².

09.01 – 100 років від дня народження Степана Андрійовича Горлача²³ (09.01.1921, с. Крилівка (нині не існує) Веселів. р-ну – 14.07.2018, м. Торонто, Канада), прозаїка, поета, публіциста, педагога, представника української діаспори в Канаді, голови Товариства приятелів України.

Степан Горлач – хреститель

Незалежності України

«Життя – це боротьба:

не за своє існування,

а за існування свого народу».

«Я мрію побачити Україну квітучою, сильною державою» .   

С. Горлач

Історична доля України склалася так, що роль справжнього оберега української культури, її символів та традицій в сумні часи заборони виконувала діаспора, яка створювала вартості, що віддзеркалювали поступ світової культури, нові напрями та стилі, галузі гуманітарної науки і водночас зберігала кращі традиції вітчизняних шкіл, ставала талісманом всього справжнього національного. Особливо українська західна діаспора зберігала віру в незалежність України. Можливо, тому першою країною, що визнала незалежність України 2 грудня 1991 року, була Канада, вагомою часткою якої є українство – 1251170 осіб (за даними 2011 року).

Людиною, яка свято вірила в будь-які часи свого життя в незалежність України, був україно-канадський письменник Степан Андрійович Горлач.

Цей чоловік спромігся на справжній подвиг, втіливши в життя влітку 1992 року власну фантастичну ідею – символічний чин хрещення Незалежності України, перейшовши її навхрест з Півночі на Південь і зі Сходу на Захід і подолавши разом 2556 кілометрів. У своїй книжці «Хрестини Незалежності» він так пояснював свою мрію: «У богобоязному світі все новонароджене має бути охрещене, а новонароджена Самостійність – тим більше, бо це впровадження в новий світ не одиниці, а волі багатомільйонної нації… На світанку нашої державності і на схилі мого життя треба перейти Україну навхрест і поставити скільки вдасться придорожніх хрестів, бо це був би чин Самостійності України…».

Та перш ніж вирушити в непросту мандрівку, треба було подолати немалі організаційні труднощі й, окрім того, отримати візу до всіх областей України більш як на півроку. На митниці у пана Степана поцікавились: «Що вас спонукало покинути рай (Канаду) і приректи себе на піврічну муку, мандруючи Україною?». На що Степан Горлач відповів, що він вирвався з матеріального раю, але духовного пекла: «Вам, може, буде тяжко зрозуміти, що кайдани на руках ніщо у порівнянні з кайданами на душі. Ох, які вони тяжкі. Тягар тих кайданів може відчути лише той, хто їх носив півстоліття. – І ви думаєте, охрестивши незалежність, позбутися тих кайданів? – Вистачить побувати в Києві: постояти на Володимировім валу, заглянути крізь Золоті ворота в душу нашої давнини – і кайдани розплавляться, тягар зникне, як віск від вогню».

Перший маршрут акції стартував на початку травня 1992 року від білоруського кордону. Мандрівники – колишній вчитель православний Степан Горлач і стоматолог католик Петро Скиба – пройшли з півночі на південь Чернігів, Київ, безліч невеликих селищ, сіл і міст і через Одесу вийшли до Чорного моря. Після кількох днів відпочинку Степан Горлач і Петро Скиба повернулися до польського кордону. Звідси почався другий маршрут акції. У червні вони попрямували на схід. У поході їх супроводжували лікар-хірург Володимир Новак та Роман Которинський. Позаду залишилися Львів, Рівне, Житомир, Київ, Полтава, Харків, Старобільськ, Біловодськ… Через всю Україну вони пронесли державні прапори України і Канади, малий герб України – тризуб. На завершення подорожі до них приєдналися журналісти газет, радіо і телебачення, кореспондент радіостанції «Свобода», отець Валерій з Луганська. Коли процесія дійшла кордону з Росією, Степан Горлач і Петро Скиба привітали один одного із успішним завершенням акції і заспівали державний гімн «Ще не вмерла…». Всього за свою подорож вони встановили 92 хрести, на той час Степану Горлачу виповнилося 72 роки, а його товаришу – 68!

А перед початком акції Степана Горлача застерігали: мовляв, усе може трапитися на шляху – «ненароком» зіб’є машина, «випадково» послизнетеся на стежині або ж «раптово» станеться серцевий напад… Справді, в дорозі сталося чимало пригод: подарували мандрівникам на шию хреста зі словами про поширення у світі миру і добра; символічне хрещення юнака –атеїста нашим Степаном Горлачем – прочитав «Отче наш» та відтворив хрест на його чолі. Відтоді сам письменник, який пережив у своєму житті багато горя, щиро повірив у Бога.

У Степана Горлача та його супутників було чимало причин піддатися зневірі, впасти духом, розчаруватися. Надто різна, строката, змішана Україна, надто тяжкий і глибокий слід залишила тут русифікаторська політика Росії у вигляді нової спільноти під назвою «радянський народ». Український народ значною мірою втратив не тільки свої звичаї, традиції, не тільки розчинився у безпредметній інтернаціональній масі, а й забув рідну мову.

Після успішного завершення свого задуму Степан Горлач вирішив охрестити ще й Крим, ту землю, де минуло його сирітське дитинство й отроцтво. На застереження, що в Криму почалася антиукраїнська істерія, відповідав: «Тим більше треба йти». В іншому інтерв’ю він сказав: «Я хочу обійти Крим, охрестити цю землю, щоб і там запанували злагода, мир, християнська віра. Маємо всі підтримувати Україну, щоб і в Криму, і всюди було добре».

З перших кроків у Криму (тоді вирушив пан Степан одинцем) на нього чекала приємна несподіванка: більшість людей, які довідувалися про справжню мету його походу, переходили з російської мови на українську, щиро дякували, всіляко підтримували, а то й просили, щоб похрестили їх.

«Ішов я переважно північним боком Криму, – ділиться споминами письменник, – а народ там досить обережний, не завжди привітний. Бо має всі підстави не довіряти першому-ліпшому: з усього колишнього Совєтського Союзу понаїхало сюди різного люду, а надто злодіїв… Та все ж майже з усіма знаходив спільну мову».

Втіхою для Степана Горлача стало знайомство з директором ліцею у Керчі – Василем Борисовим. «Як загледів емблему на будинку цього навчального закладу, – зізнається мандрівник, – серце й загорілося і гордість моя втішилася. Бо ж там, угорі, книжка із золотим зображенням музичного ключа та фізичної формули, а над нею – трикутники з ромбом – стилізований тризуб. А ще як послухав хор хлопчиків і дівчаток, у репертуарі якого старовинні народні пісні – колядки, щедрівки, веснянки, – був зворушений до сліз. Тоді подумав: «Житиме Україна!».

Покинув Степан Горлач Крим зі спокійною душею: «Не такий він вже й далекий від наС. Він наш, український».

Невтомний Степан Горлач здійснив ще один духовний подвиг: до 2000-річчя християнства посадив у всьому світі, де тільки живуть українці, 2000 дубів. Посадив деревце і на Хортиці – в центрі Козацької республіки, поряд з Музеєм козацтва, промовляючи: «Ти, дубочку, щасливий, маєш корені і ось-ось проростеш. Мене ж вселенський буревій позбавив їх…».

На жаль, деревце постраждало від чиєїсь зухвалої руки. Але в інших місцях розпускають вони крони і спинаються вгору. І стоятимуть цілі століття на славу людську і Божу.

Але Горлач не був би собою, якби зупинився на цьому. Щоб гідно вшанувати жертв голодомору, з його ініціативи, а також світового конгресу українців світом стала мандрувати незгасима свічка пам’яті, яка перетнула 33 країни світу (2008).

У рамках відзначення 75-ої річниці Голодомору 1932–1933 років в Україні відбулися заходи в Торонто. У міській ратуші урочисто відкрита виставка «Геноцид Голодомором», і на цю велелюдну подію прибули представники українських організацій та канадські політики різних рангів. «Незгасиму свічку» вручили свідкові Голодомору 1932–1933 рр. Степанові Горлачеві – на вшануванням більш ніж 10 мільйонів жертв, які загинули голодною смертю в самому серці Європи, що була її житницею, внаслідок спланованого московським комуністичним режимом нелюдського злочину.

Цей смолоскип, запалений в Австралії, перевозився із країни в країну, і, побувавши у 33 державах світу, в листопаді 2008 року прибув у Київ.

Степан Горлач супроводжував «Незгасиму свічку» по всій Канаді. Окрім Торонто, смолоскип побував ще у 14 містах. Переїжджаючи з міста до міста, «Незгасима свічка» горіла як вияв нашої скорботи і вічної пошани до усіх жертв страшного Голодомору і не згасатиме у наших серцях до того часу, поки весь світ не визнає український Голодомор актом геноциду.

Важко знайти іншу людину, яка б настільки чутливо наслухала власне серце, внутрішній поклик душі, як це робив Степан Горлач. Дорога для нього – це найвище щастя, «веселість життя» (за Сковородою), що наповнює земне існування особливим змістом і сенсом.

Народився Степан Андрійович Горлач 9 січня 1921 року в селі Крилівка Веселівського району Запорізької області (зараз це село вже не існує, а Веселівський район увійшов до складу Мелітопольського району, згідно з адміністративно-територіальною реформою 2020 року. Останній раз Степан Горлач відвідав Мелітопольщину 1991 року, коли презентував свою книгу «Максим»). Дитинство – світанок людини. Звичайна селянська родина – працьовита, роботяща, діяльна, змалку усі діти привчені до важкої селянської праці. Працювали на землі з великою любов’ю та багато, тому родина була заможною, але на селі її чомусь називали куркульською. В часи хлібозаготівельної кризи 1927–1928 рр. на всіх селян, не тільки заможних, які відмовлялися підкорятися політиці більшовицької партії або продавати надлишки за цінами, що їх встановлювала більшовицька диктатура, Сталін поширив назву «куркуль» та «підкуркульник». За ідеологічною догмою, куркулі не втрачали своєї куркульської сутності навіть після розкуркулення або вступу до колгоспу. До куркулів могли зарахувати як родину куркуля, так і його онука чи правнука, або ж інших родичів. За пасивний спротив батька Степана двічі арештовували (не хотів віддавати хату) – 1932 та 1933 роках – в рамках політики «ліквідації куркульства як класу» – примусового безоплатного відчуження майна заможної родини.

А підліток Степан, «син куркуля», з родиною переживав голод, який увійшов в історію як великий Голодомор 1932–1933 років. Люди їли, що було: в полі шукали мерзлу картоплю, полювали на мишей, котів, собак, горобців, збирали липові листочки, корінці, ягоди, гриби, їжаків, відростки від калини, які підпікали або їли сирими. З липи здирали кору, сушили і пекли коржі, з сосни ламали відростки, їли шишки, дикий бур’ян, варили борщ з кропиви. На схилі років Степан згадував, якою смакотою для нього була квітуча акація, яку він так жадібно їв навесні, – давав свідчення для канадських урядових чинників, які розслідували геноцид українського народу. Задум написати книгу про голодомор виник під час війни 1941–1945 рр. і мав показати хижацьку сутність більшовицького режиму. Перебуваючи у постійній небезпеці, він цінував рукопис «Богдару» більше за власне життя. Друком книга вийде 1981 року, де автор на прикладі одного села на Мелітопольщині покаже, як у тридцяті роки ХХ століття знищувалося селянство, як людей заганяли в колгоспне ярмо, розкуркулювали, відбирали збіжжя і тварин, через що, зрештою, утворився голодомор.

У романі «Богдар» автор широко розкрив дві теми. Перша – диявольське знищення українського народу через розкуркулення та голодомор. Друга – це жертовність постатей в ім’я майбутнього українців, в ім’я справедливого та щасливого життя (апостол Богдан, Олена – жертовна жінка, Юрко-Богдар, на якого покладається місія спасіння народу). Степан Горлач упевнений, що так воно і станеться. І він доводить це своєю книгою.

Роман був написаний на біографічному матеріалі. Розкуркулену сім’ю Степана Горлача вигнали з власного будинку, а батько – прообраз Андрія Сірого – був засланий у Карелію, на Медвежу Гору, де й знайшов вічний спочинок. Свого сина письменник назве Богдаром.

Степан Горлач майстерно малює в романі тогочасне життя українського народу, його рабське становище. Ось як він описує початок голодомору: «Хвиля викачки хліба в селян перейшла немов ураган по людських душах, знищуючи всяку надію на життя… По Різдвяних святах люди почали пухнути і вмирати, але влада далі вишукувала хліб і забирала у селян навіть те, що було в слоїках, або склянках». Голод – річ страшна: одного разу Юрко, син Олени, зайшов відвідати сусідську дівчину Ніну. Те, що він побачив, було жахливим. Ніна сиділа серед хати з роздертою твариною, яка колись була котом, і видирала закривавленими руками органи з грудної клітки тварини і жадібно пхала у рота.

Щоб підсилити враження від картини голоду, який панував на врожайній землі України, Степан Горлач додає ще й такий епізод. Люди – чоловіки, жінки і діти – неначе зграя диких голодних тварин, супроводжували фіру з конем. І коли безсильний, теж від голоду, кінь упав, ціла юрба навалилася на нього і ще з живого дерла шкіру, відрубала вуха, шматки м’яса, а дужчі відбирали у слабших.

Роман Степана Горлача наповнений сумом і скорботою за нещасливу долю українського народу, який гине від голоду, холоду, невпевненості у своєму майбутньому. І хоча підзаголовок підкреслює, що цей твір – «містична дійсність», насамперед книга сприймається як природна дійсність, яка змальована в стилі жахливих подій.

У жовтні 2011 року закордонна преса всюди писала: «Українець, що пережив Голодомор, допомагає голодуючим в Африці». 110 тисяч доларів передали українці Канади організації ЮНІСЕФ для закупівлі харчів, питної води і ліків для сомалійців, котрі потерпають від голоду. Серед тих, хто передавав чек, був Степан Горлач, котрий сам пережив Голодомор 1932–1933 років. «У 1932–1933 роках в Україні, житниці Європи, помирало до тисячі людей за годину. Радянська влада навмисно виморила голодом українські території, закривши кордон та ізолювавши етнічно-український район Кубані, – розповів представникам ЮНІСЕФ при передачі чеку Степан Горлач. – У результаті голодуючі українці, котрі у пошуках їжі хотіли врятуватися втечею на сусідні території, не мали можливості уникнути смерті. Мільйони загинули в умисно сфабрикованій владою кампанії Голодомору». Канадський українець Горлач закликав допомагати голодуючим Сомалі, адже «сором бачити людей, котрі помирають з голоду в той час, коли ми маємо більше, ніж потрібно».

Мовиться: Господь дає людині стільки випробувань, скільки та може витримати.

На долю пересічного українця ХХ століття випало занадто тяжке і злиденне життя. Іноді легше було померти, ніж існувати. Але молодий Степан хотів жити, вчитися, мати маленькі радощі, від яких на душі приємно, тому втік у Ялту. Жив там в родині батькового брата, закінчив середню школу. Працював спочатку помічником, а потім кіномеханіком. Згідно з законом 1925 року про обов’язкову військову службу дітей куркуля не мали права призивати в армію. Закон 1939 року скасував обмеження на призов в армію за класовою ознакою, крім військових училищ. Але війна 1941 скасувала взагалі всі обмеження. Так син куркуля опинився на фронті. Серед того дикого хаосу, що панував у перший період війни, постійно запитував себе: «За кого воювати? За вбивць української людності? За колгоспи? За Сталіна?».

У 1942 р. потрапив у полон, ремонтував дороги, підірвані мости. А далі було перебування в дивізії СС «Галичина» (1-ша українська), яка під час Другої світової війни боролася на німецькому боці. Після нищівного розгрому нацистської Німеччини, Степан Горлач перебував у таборах Ді-Пі (Австрія), постійно побоючись, що його примусово репатріюють до СРСР.

За умовами угоди Сталіна, Черчіля та Рузвельта, всіх радянських громадян, що опинились з різних причин на теренах Західної Європи, примусово повертали під владу Москви. Але люди, які пережили Голодомор і сталінські репресії, робили все, щоб залишитися у вільному світі. Ніхто з них не хотів знову потрапити до московського пекла. Не мав наміру повертатися до московської катівні і Степан Горлач – він знав, що його очікують сталінські концтабори або смерть, якщо він повернеться, це знали й інші утікачі з СРСР.

На щастя, зовсім інша ситуація тоді склалася з вихідцями із Західної України, Західної Білорусії, Прибалтики. Демократичні держави світу не визнавали таких людей радянськими громадянами, вони мали право самі обирати собі долю. Це стосувалося й бійців «Галичини». Союзники не дуже охоче видавали радянській стороні колабораціоністів, тому заявили, що вважають бійців «Галичини» громадянами Польщі. Крім того, за них вступився папа Римський.

Отже, дуже багато українців-східняків вимушено називали себе галичанами, щоб лише не потрапити до рук сталінських катів. І серед них був тоді ще дуже молодий Степан Горлач. Щоб урятуватися, він попросив свого доброго товариша зі Львова Ярослава Соколика допомогти переконати членів переглядової комісії в тому, що він, Горлач, є галичанином. Ярослав Соколик запропонував Степанові Горлачу сказати, що він – уродженець міста Винники. Пан Ярослав Соколик у дитячі та молоді роки неодноразово бував у Винниках на відпочинку і добре знав місто. У згаданий період Винники й справді були дуже маленьким містечком. І пан Соколик детально розповів Степанові Горлачу про тодішні Винники і його мешканців. А на переглядовій комісії Горлач переконав радянських представників у тому, що він є уродженцем Винників. І тоді саме ця обставина врятувала йому життя.

У 1948 р. Степан Горлач виїхав до Канади, оселився у Вінніпегу, де згодом і одружується. Степан і Соня Горлачі виховували двох дітей – Богдара і Наталку. Загалом у сім’ї Горлачів семеро онуків.

Завжди хотів навчатися, тому Степан здобув вищу освіту в Торонтському університеті на технічному факультеті (1966). Працював геодезистом, зварювальником, залізничником. Учителював в англійській середній школі в Торонто. Навіть їздив на заробітки до Південної Африки.

1986 року, у віці 65 років, стає пенсіонером. Але пенсіонером активним в українському житті Канади: Горлач входив до громадського комітету оборони Івана Дем’янюка, коли ці події прорезонували на весь світ; був близьким приятелем Петра Яцика; опікувався впродовж багатьох років недужим Павлом Штепою і видавав його «Московство». Очолював Канадійське товариство приятелів України (1997–2004). Раніше воно називалося Товариством прихильників Руху. По тому ж, як сформувався Народний Рух України, ставши партією, назву довелося змінити, бо за статутом «приятелі» не мають права підтримувати політичні структури. Головна мета організації – боротися за душі.

Суть проєкту полягала в тому, щоб дати можливість українським читачам ознайомитися з книгами та періодикою, виданими в діаспорі.

На початку роботи проєкту в Україну було вислано 50 тис. книг і журналів, половина з яких знаходилась у бібліотеці при Луганському державному педагогічному інституті, а решту доставлено до Києво-Могилянської академії, Правничої фундації, Інституту державного управління в Києві, Київського педагогічного інституту, Національного музею історії України в Києві, інших установ міст Полтави та Луганська.

А з 1993 р. Канадійське товариство інтенсивне зайнялося створенням в Україні цілої мережі бібліотечних центрів.

Отож відкриваються бібліотеки в України – бібліотеки канадсько-українського центру. Такі бібліотеки відчинили свої двері в містах Луганськ, Донецьк, Запоріжжя, Харків, Одеса, Сімферополь, Севастополь, Суми, Чернігів, Черкаси, Полтава, Маріуполь та інших містах.

Так, у вересні 1994 р. відбулося відкриття «Бібліотеки канадсько-українського центру» при Донецькій ОУНБ ім. Н. К. Крупської – найкращої з усіх відкритих в Україні. Надаючи цій події державного значення, до Донецька прибули посол Канади в Україні Франсуа Матіс та, на той час, заступник міністра культури України Валерій Кравченко, щоб особисто взяти участь у відкритті центру. Також надійшла вітальна телеграма від Президента України, в якій зазначалося, що «створення престижного міжнародного закладу сприятиме зміцненню дружніх контактів між Україною і Канадою та збагатить духовно наші держави».

Ця бібліотека (завідуюча Людмила Михайлівна Мочалова) – дійсно унікальна, бо тут були зібрані друковані цінності виключно української діаспори, які видавалися поза межами України, а також англомовна література. Серед них енциклопедичні видання – «Британіка» (24 т.), «Канада» (10 т.), «Україна» (6 т.), «Американська енциклопедія» (14 т.) та ін. Основу фонду українських книжок становлять дослідження з історії України, літературознавства, мовознавства, художня література, книги з філософії, теології, економіки, історії культури, мистецтва, музики тощо.

Англомовна частина фонду нараховує понад 14 тис. видань і вражає своєю різноплановістю. Немає такої галузі знання, з якої б тут не було представлено літературу. Саме тому лише за перші 20 днів роботи бібліотеки читачам було видано більше 2 тис. книг. Загальний обсяг бібліотечного фонду Центру – близько 20000 одиниць зберігання (книги, брошури, журнали, газети). 2014 року, коли сталися сумні події на Донеччині, усе зібрання книжок було спаковане і вивантажене у підвал бібліотеки.

Куратором Донецького Центру від його початків і протягом багатьох років був саме Степан Андрійович Горлач, вже відомий український канадський письменник-прозаїк.

Авторка цієї статті мала щастя особисто бути знайомою зі Степаном Горлачем саме в період створення таких бібліотек. Український культурологічний центр м. Харцизьк, метою якого стало відродження незалежної, соборної, демократичної Української держави, зміцнення та розвиток національно-культурних та інших зв’язків громадян Харцизька з українцями, що проживають поза межами України, влаштував конференцію за книгою С. Горлача «Богдар». Степан Горлач відвідав містечко, дивився роботу Українського культурологічного центру (а в активі – загальноміська акція «Українську книжку – в кожний дім», конференції з творчості видатних українських письменників і поетів – Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки та інших, загальноміське свято Івана Купала, ознайомлення молоді з кращими художніми творами письменників західної діаспори та багато інших заходів). У своїй промові не раз казав Степан Андрійович зросійщеному Харцизьку: «Чим більш рабів є в Україні, тим більше слави у Москви». Степана Горлача приймав сам мер міста Анатолій Михайлович Єнін. Він подарував подарунки письменнику від міста, для міської бібліотеки – художній колекційний альбом про творчість Джотто ді Бондоне видавництва CORVINA Kiado (Милан, 1977). Альбом розміром 24 на 31 сантиметр, з 128 сторінками якісних ілюстрацій, угорською мовою, до речі, із фонду Українського культурологічного центру м. Харцизьк, який був сформований із дублетних примірників бібліотеки канадського-українського центру м. Донецьк.

Зустріч завершилася тісним та дружнім спілкування у місцевому ресторані. Маленький, стрункий, чисто вдягнутий, з сивим волоссям на голові та сивою борідкою, яка пахтіла парфумами, з щирим серцем справжнього пристрасного українця («Можу знайти рай-куточок у чужій країні, та не буде тепла, щастя, що є в Україні», — казав нам Степан Горлач) – таким запам’ятався канадсько-український письменник студентам, молоді, всім мешканцям міста, всім, хто відвідував заходи Українського культурологічного центру Харцизька. Кожен, хто близько знав Степана Горлача або принаймні один раз побачив його в житті, не зможе не пройнятися до чоловіка симпатією і повагою, стільки в його зовнішності сяє доброти і привітності. Здається, якесь особливе світло випромінює його обличчя, лагідні голубі очі і світле високе чоло.

Творчість Степана Горлача стає духовним набутком українського читача. Одна за одною приходять його книги з сильним, містичним світлом, щоб відкрити світ непересічної людської душі, наснажити високим духом любові та відданості своїй Батьківщині. Своє завдання митця Степан Горлач вбачає в тому, щоб творити прекрасне, людяне і чисте слово, яке допомагало б іншим вистояти на крутих перехрестях життя. А ще письменник сповідував традиційний розвиток літератури, маючи тверде переконання, що нічого безтрадиційного в літературі й житті не буває. Адже все у світі тісно пов’язане.

Його твори народжуються з жагучої потреби прислужитися людям, зробити їх кращими, чистішими і свідомішими. Відчувається, що письменник захоплюється нашою давньою історією, прагне думкою осягнути прийдешнє, щоб краще пізнати сьогодення. Степан Горлач вірить, що правда про праісторичне минуле України неодмінно переможе і світ дізнається про виняткову роль нашого народу в розвитку світової цивілізації. Майже у кожній книзі автор особливу увагу приділяє питанням віри і Творцеві Всесвіту. Письменник утверджує себе в різних жанрах і видах літератури.

Письменник увійшов у літературу чудовими творами: повістями «Богдар» (1981) і «Могута» (1998), в яких багато язичницьких мотивів, того первісного і чистого зачудування світом, яке було властиве нашим далеким пращурам; повістю «На вістрі пригод» (1998); книгою нотатків «Хрестини Незалежності» (1992) – головною книгою його життя, після видання якої він став членом Національної спілки письменників України; повістю «Максим» (2005). В його активі є також книга поезій «Стего і Музи», сатирична поема, видання приповідок та афоризмів канадських українців. С. Горлач є автором книжок прози, документалістики та творів для дітей. В 2003 р. вийшов у світ його твір «Перша ніч». Репрезентував він її в Києві на літературному вечорі в Лізі українських меценатів. За словами Анатолія Дімарова, це болісні роздуми про власну долю, долю рідного краю, долю світової спільноти. І міг їх висловити тільки він. В 2011 році була видана книга «І так… я жив». Це унікальні спогади автора про власне дитинство, свої повоєнні шляхи, мандри світом. Це своєрідні філософські роздуми над особистою долею і долями багатьох українців.

Степан Горлач – лауреат літературних премій ім. Дмитра Нитченка (2001) та «Тріумф» (2002).

Його творам притаманні романтична тональність, гострі сюжети. Основна тематика – життя українців в еміграції, формування українського патріотизму. До речі, перебуваючи у Бердянську, письменник, ознайомившись з творчістю місцевого художника-карикатуриста, дизайнера Сергія Семендяєва, запропонував останньому проілюструвати книгу «На острові Живуякхочу», яка побачила світ у видавництві «Стего» (Канада).

До останніх днів життя він стомлюватися не збирався, оскільки, як він казав, у нього в Україні дуже багато справ – він жив клопотами заради України, молився за нашу і свою Україну. Помер Степан Андрійович Горлач у віці 97 років – 14 липня 2018 року.

Коли М. Слабошпицький писав свої 55 портретів з української діаспори, він свою книгу назвав «Не загублена українська людина» (2004). Такою незагубленою людиною для України залишиться назавжди Степан Горлач – україно-канадський письменник й громадський діяч.

На прикладі служіння Україні письменником Степаном Горлачем питання про справедливу оцінку діяльності української еміграції вирішено – ім’я видатної людини включено і до цінного духовного надбання, що створила українська еміграція поза межами рідного краю, і в загальнонаціональну спадщину.

(Т. Г. Пішванова)

Твори:

Хрестини Незалежності : дорожній щоденник / С. Горлач ; Степан Горлач. — 2-ге вид. — Київ : Ярославів Вал, 2006. — 259 с. : іл.

Максим : роман / С. Горлач ; Степан Горлач. — Київ : Ярославів Вал, 2005. — 449 с.

Перша ніч : повість / С. Горлач ; Степан Горлач. — Київ : Ярославів Вал, 2003. — 143 с.

Стего і музи : поема ; На острові Живуякхочу / С. Горлач ; Степан Горлач. — Київ : Серж, 1998. — 107 с.

Могута ; Життя на вістрі пригод : повісті / С. Горлач ; Степан Горлач. — Київ : Дніпро, 1998. — 222 с.

Хрестини Незалежності : дорожній щоденник / С. Горлач ; Степан Горлач. — Київ : Рада, 1994. — 190 с. : іл.

Українсько-канадські приповідки і афоризми / С. Горлач ; Степан Горлач. — Торонто : Стего, 1985. — 471 с.

Богдар : містична дійсність / С. Горлач ; Степан Горлач. — Торонто : Стего ; Онтаріо : Друкарня ВС «Гомін України», 1981. — 221 с. : іл., портр.

Приповідки і афоризми канадських українців / С. Горлач ; Степан Горлач. — Торонто, 1980. — ? с.

***

Стего : поема / Горлач С. А. // Вісник Таврійської фундації. — Київ — Херсон : Просвіта, 2018. — Вип. 14. — С. 155–159.

Як я вирішив охрестити Незалежність / С. Горлач ; Степан Горлач // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. : Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М. ; за загал. ред. Бабакової О. В.]. — 2-ге вид. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2010. — С. 139–150.

Література про життя та діяльність:

Марченко, Л. Він охрестив Україну / Марченко Л. В. ; Марченко Леонід Володимирович // Вісник Таврійської фундації. — Київ — Херсон : Просвіта, 2018. — Вип. 14. — С. 170–185.

Степан Горлач // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. : Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М. ; за загал. ред. Бабакової О. В.]. — 2-ге вид. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2010. — С. 139.

Каляка, М. Горлач Степан Андрійович // Каляка, М. Літературна лоція Херсонщини (ХVІІ – початок ХХІ ст.) : сучаc. літ.-краєзнав. регіон. довід. : в 2 т. / М. М. Каляка ; Михайло Каляка. — Київ : Просвіта, 2009. — Т. 1 : А — Муш. — С. ?.

Відомі митці української діаспори. Степан Горлач // Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра : матеріали наук.-практ. конф. — Донецьк, 2008. — С. 300–310.

Короненко, С. А. Горлач Степан Андрійович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. — Київ : Поліграфкнига, 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — С. 265.

Слабошпицький, М. Мандрівець з доріг України : (Степан Горлач) / М. Ф. Слабошпицький ; Михайло Слабошницький // Не загублена українська людина : (55 портретів з української діаспори). — Київ : Ярославів Вал, 2004. — С. 8–18.

Сорока, П. Степан Горлач : літ. портрет / Петро Сорока ; ТДПУ ім. В. Гнатюка. — Тернопіль : Тайп, 2000. — 273 с.

Сорока, П. Степан Горлач : літ. портрет / Петро Сорока. — Дніпропетровськ, 1996. — 362 с.

***

Семенюта, А. Хреститель свободи : (Степан Горлач) / Анатолій Семенюта // Київ. — 2006. — № 9. — С. 162–164.

Міжнародна літературна премія «Тріумф»: Горлач Степан (Канада) – письменник, голова Товариства приятелів України, за значний внесок в українську літературу // Літературна Україна. — 2002. — 16 трав. (№ 18). — С. 2.

Залізняк, Б. Людина, яка 1993 року … «охрестила» Незалежність України // Літ. Україна. — 2001. — 16 серп.

***

Знаменні та пам’ятні дати Бердянська на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / [уклад.: Тюркеджи І. В., Старохатня В. В., Кінаш Л. В.]. — Бердянськ : [б. в.], 2015. — С. 4.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2011 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. І. В. Шерш­ньова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2010. — С. 30–32.

Інтернет-ресурси:

Горлач Степан Андрійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : http://surl.li/gybu

Горлач Степан Андрійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5684&lang=ukr

Українець, що пережив голодомор, тепер допомагає голодуючим в Африці [Електронний ресурс] // Центр досліджень Визвольного руху [сайт]. — Режим доступу : http://www.cdvr.org.ua/content/українець…

Нетеч, П. Український канадієць Степан Горлач похрестив незалежність / Павло Нетеч // Золота пектораль. — Режим доступу : http://surl.li/gybv

11.01 – 245 років тому (1776) Дніпровська лінія фортець була віддана на попечительство Г. Потьомкіна, призначеного генерал-губернатором Азовським, Астраханським та Новоросійським.

15.01 – 75 років (1946) Валентині Володимирівні Бойко (15.01.1946, c. Чкалове Приазовського району), народній артистці Украї­ни (1993), актрисі Кримського українського музичного театру.

Валентина Володимирівна Бойко народилася 15 січня 1946 року в селі Чкалове Приазовського району. Змалку дівчина любила співати українські, російські народні, естрадні пісні. Після закінчення школи вступила до Київського музичного училища імені Р. Глієра, яке закінчила у 1967 році (викладач І. Полякова) за фахом: спів.

По закінченні училища працювала у Житомирському українському музично-драматичному театрі імені Івана Кочерги (1967–1979), у 1980–2012 роках – солістка Кримського українського музичного театру (Сімферополь).

Член Спілки театральних діячів України.

За роль Марічки («Чаклунка синіх гір» В. Сичевського) Валентина Володимирівна Бойко отримала премію Спілки театральних діячів імені Марії Заньковецької.

Указом Президента України від 23 березня 1993 року Валентині Володимирівні Бойко було присвоєно звання народної артистки України.

Основні ролі: Любаша («Севастопольський вальс» К. Лістова), Сільва, Теодора, Маріца, Баядера («Сільва», «Принцеса цирку», «Маріца», «Баядера» І. Кальмана), Ліллі-Кет («Цілуй мене, Кет!» К. Портера), Розалінда («Летюча миша» Й. Штрауса), Зарема («Бахчисарайський фонтан» за О. Пушкіним), Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Керрі («Сестра Керрі» Р. Паулса), Королева Ганна («Ваш хід, королево!» О. Журбіна), Гордиля («Циганка Аза» В. Філіпенка).

(О. А. Савкіна)

Література про життя та діяльність:

Данчук, Л. І. Бойко Валентина Володимирівна / Данчук Л. І., Дерев’янко Ф. М. // Енциклопедія сучасної України / НАН України, наук. тов. ім. Шевченка. — Київ : [Поліграфкнига], 2004. — Т. 3 : Біо — Бя. — С. 185.

Бойко Валентина Володимирівна // Мистецтво України : біограф. довідник / ред. А. В. Кудрицького. — Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 73.

Фіцко, Г. С. Бойко Валентина Володимирівна // Мистецтво України : енциклопедія. — Київ : Укр. енциклопедія ім М. П. Бажана, 1995. — Т. 1 : А — В. — С. 226.

Інтернет-ресурси:

Бойко Валентина Володимирівна [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : http://surl.li/gyby

Бойко Валентина Володимирівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу : http://surl.li/gybx

27.01 – 80 років Валерію Васильовичу Бабичу (27.01.1941, м. Запоріжжя), інженеру-суднобудів­нику, письменнику, краєзнавцю, журналісту.

Валерій Васильович Бабич народився 27 січня 1941 року в Запоріжжі в сім’ї журналістів. Батьки працювали в газеті «Большевик Запорожья». Перший і другий клас СШ № 11 він закінчив у Запоріжжі, а у 1950 році родина переїхала до Миколаєва. Після закінчення семирічної школи навчався у Миколаївському суднобудівному технікуму. Далі працював електромонтажником на суднобудівному заводі імені 61 комунара. З 1961 до 1967 року Валерій Бабич навчався в Миколаївському кораблебудівному інституті за фахом «суднові силові установки – газові турбіни». Після закінчення був направлений на роботу до відділу головного конструктора Чорноморського суднобудівного заводу (ЧСЗ) конструктором з ракетно-артилерійського озброєння. Валерій Васильович брав участь у роботах над створенням всіх авіаносних кораблів Військово-морського флоту – від «Москви» до «Ульяновська», а також судна космічної служби «Академік Сергій Корольов».

П’ять років (1970–1975) працював провідним конструктором відділу головного конструктора ЧСЗ з авіаційного комплексу на будівництві авіаносного крейсера «Київ», з 1976 по 1978 роки – керівник групи озброєння відділу головного конструктора (ракетно-артилерійське, авіаційне і протичовнове озброєння) при будівництві важкого авіаносного крейсера (ВАВКР) «Мінськ».

Дванадцять років (1979–1991) очолював конструкторське бюро відділу головного конструктора з авіаносців та наземних комплексів випробувань корабельної авіації «Нитка». В 1983 році Валерій Бабич здійснив похід Севастополь – Североморськ на авіаносному крейсері «Новоросійськ».

У1988 році брав участь в бойовій службі на важкому атомному ракетному крейсері (ВАРК) «Баку», здійснив похід Середземним морем і Північною Атлантикою. Щоденники, які Валерій Бабич вів під час цих походів, лягли в основу його книги «Наши авианосцы».

З 1991 по 1993 роки Валерій Васильович працював керівником відділу зовнішньоекономічних відносин Чорноморського суднобудівного заводу, далі – представником італійського суднобудівного заводу «Арсенал – Венеція» в Україні.

Із 2000 року В. В. Бабич активно займається літературною і журналістською діяльністю. Він член Національної спілки журналістів України (2002), член Спілки письменників Росії (2008), лауреат Миколаївського обласного конкурсу ЗМІ «Промедіа» (2002), премії «Золоте перо» (2006) та імені М. Аркаса (2012). Автор багатьох публікацій та книг.

Книги Валерія Васильовича переведені китайською мовою і видані в Китаї. Книга «Город Святого Николая и его авианосцы» вийшла під назвою «Великое морское противостояние» (2013, Шанхай), чотиритомник під загальною назвою «Наши авианосцы» побачив світ в Китаї у 2017 році.

Валерій Бабич закінчив музичну школу по класу фортепіано, під час навчання у технікумі і інституті керував музичними ансамблями, виступав у складі популярних музичних колективів.

6 березня 2019 року в Миколаївській центральній міській бібліотеці ім. М. Л. Кропивницького відбувся літературно-музичний вечір до свята жінок та весни, який підготував літератор і музикант Валерій Васильович Бабич.

(Н. В. Романів)

Окремі публікації:

Город Святого Николая и его авианосцы / Валерий Бабич. — Изд. 6-е, перераб. и доп. — Николаев : Атолл, 2012. — 672 с. : фото.

Журналисты города Святого Николая : история и судьбы / Валерий Бабич. — Николаев : Возможности Киммерии, 2011. — 720 с. : фото.

Владимир Костенко / Валерий Бабич. — Николаев : Издательство Ирины Гудым, 2009. — 32 с.

Наши авианосцы на стапелях и в дальних походах / Валерий Бабич. — Николаев : Атолл, 2003. — 544 с. : фото.

Журналист Татьяна Трескунова / Валерий Бабич. — Симферополь : Таврия, 2002. — 124 с.

Література про життя та творчість:

Эта длинная короткая жизнь : [автобіографічний нарис] // Бабич В. В. Город Святого Николая и его авианосцы / Валерий Бабич. — Изд. 6-е, перераб. и доп. — Николаев : Атолл, 2012. — С. 580–666.

Інтернет-ресурси:

Бабич Валерій Васильович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : http://surl.li/gycf

29.01 – 100 років від дня народження Миколи Петровича Равицького (29.01.1921, c. Сорончакове (нині – Бобринец. р-ну Кіровоград. обл.) – 08.05.1998. м. Київ), українського театрального діяча, режисера, народного артиста України (1967). 1970–1974 рр. – головний режисер Запорізького обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині – Запорізький акаде­мічний обласний український музично-драма­тичний театр ім. В. Г. Магара).

Микола Петрович Равицький народився 29 січня 1921 року в селі Сорочанове Кіровоградської області. Учасник німецько-радянської війни. Нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

1950 року закінчив Київський театральний інститут (педагоги В. Неллі та В. Вільнер). Працював режисером Івано-Франківського українського музично-драматичного театру ім. І. Франка (1950–1958). У постановках показав свій талант, тому 1955 року режисер Коломийського театру Василь Симчич запрошує зі Станіслава Миколу Равицького для постановки інсценізації повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Далі в біографії Миколи Равицького – творча робота в Херсонському українському музично-драматичному театрі (1958–1970) та Запорізькому українському музично-драматичному театрі ім. М. Щорса (1970–1973).

Народна артистка України Тетяна Мірошниченко згадувала: «Микола Равицький – дуже хороший режисер. У нього грала Кассандру за твором Лесі Українки. Це була його дебютна вистава. Ми над нею дев’ять місяців працювали. Багато він дав нам усім. Випускник Київського театрального інституту, був у всьому широко обізнаний».

Рік 1971 – особливий для України: відзначається 100-річчя з дня народження Лесі Українки. Напередодні Лесиного ювілею п’єса «Кассандра» ставиться на сцені Запорізького драмтеатру (художник М. Улановський, музичне оформлення Ю. Коваля).

Не випадково довгі роки критики вважали, що «Кассандра» написана не для сцени, це лише форма діалогу, яку обрала поетеса для більш повного розкриття образу героїні, для вияву внутрішнього драматизму її характеру. Так й писали: «Від думки дати театральний твір автор в процесі роботи відмовилась…».

Дійсно, потрібно була віра у колектив, сміливість задуму та його виконання, щоб узяти до постановки зі спадщини поетеси саме цей твір. Драматичний матеріал благодатний – рукою великого майстра виписані характери героїв – ємні, соковиті, живі.

Коли режисера спитали, чому саме «Кассандра» обрана для його режисерського дебюту в Запоріжжі, М. Равицький зауважив, що масштабні, епічні для п’єси, її майже символічного звучання образи заполонили його: «З надзвичайною обережністю ставлячись до п’єси, я створив власний постановочний варіант, дбаючи про стрункість, динаміку сценічної дії, скульптурно виразне вираження конфлікту». Театральні критики відзначали, що театру вдалося донести до глядачів філософські концепції Лесі Українки, що щорсівці зуміли вдало відтворити колорит доби, події Троянської війни, розкрити глибокі суперечності рабовласницької епохи, розкрити ідейний смисл «Кассандри».

Дві виконавиці головної ролі – Тетяна Мірошниченко і Тетяна Нещерет – шукали скупі, але виразні рухи, скульптурність у зовнішній поведінці героїні, і щоб при цьому не втратити блискавичний політ думок, глибоку внутрішню зосередженість і велику пристрасть їхньої героїні.

Працюючи над образом Кассандри, схвильована генієм Лесі Українки, Тетяна Нещерет написала вірші, присвячені великій поетесі:

Коли життям щоденним я втомлюся,

Над книгою Твоєю нахилюся

І ніби чую серця стук.

З Твоєї невичерпної скарбниці

Нап’юся, мов з глибокої криниці,

І щастя, й радощів, і мук.

В пустелях, межи гір, на морі, на суші

Хвилює щирі і нещирі душі

Твій дух незламний, жар Твоїх пісень.

Не колючки і не камінну брилу

Несуть потомки на твою могилу –

Любов і шану у знаменний день.

Вистава полонить значущістю того, що відбувається. Усі компоненти взаємообумовлені. Вистава – строга і монолітна – не підбереш іншого слова. Драматичне напруження у виставі весь час зростає, воно досягає в фіналі кульмінаційного злету. Сюжет вичерпаний, але думка не зупиняється. Сценічна дія піднімається до глибоких філософських узагальнень – і в цьому головна заслуга режисера-постановника Миколи Равицького, – так писалось в усіх рецензіях на виставу. Режисерський малюнок вистави строгий, лаконічний, але одночасно й рельєфний, яскравий та переконливий. Вдалися масові сцени – вони вийшли яскравими, скульптурними, вони чудово передавали настрій, підкреслюючи драматизм подій.

Рік 1971 після «Кассандри» став зламним в історії театру – з приходом Миколи Равицького в театрі відбулася еволюція: «Де торжествував театр епічних полотен, показується сьогодні напружена битва ідей, театр строгий, виразний, образний».

28 січня 1972 року театр показав виставу «Запорозька Січ» за п’єсою О. Коломійця. П’єса була написана не в традиційному побутовому змалюванні образів і середовища, а в категоріях філософськи та естетично узагальнених. Твір «Запорозька Січ» – досить складний і за змістом, і за проблематикою, і за композицією. Гетьман, як і більшість героїв п’єси, документальний, він – символ героїчного народного руху. Тому настрою п’єси, символіці її образів, ідейному звучанню режисер М. Равицький знайшов співзвучне сценічне вирішення. Разом з художником В. Борисовцем створений лаконічний і виразний художній образ вистави. Похилий планшет сцени – степова ковила, крізь яку пролягають сходжені дороги, звідси йдуть до Запорозької Січі народні месники, звідси вони йдуть у бій. Постановники ввели в дію й козацькі маси – бойове та міцне товариство, веселе до молодечої зухвалості, грізне у своїй непримиренності до насильства. Додамо, що це була перша постановка серед театрів України, другу здійснив 12 лютого 1972 року театр імені Франка. Театральні критики відзначили, що за масштабом, за образним вирішенням дії – вона не вкладена в рамки побутового сюжету – запорізька вистава вийшла вище самої п’єси.

До 75-річного ювілею українського драматурга Івана Микитенка (1897–1937) театр і режисер М. Равицький здійснили постановку п’єси «Маруся Шурай». П’єса написана за мотивами народної легенди і сюжетом класичного драматичного твору М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Художнє оформлення вистави здійснив художник Л. Скрипка, музику написав Ю. Коваль, балетмейстером виступив В. Возіян.

Миколу Равицького вирізняє прагнення до яскравої образності, яка підіймається на височінь символіки, а це якість найкоштовніша для справжнього майстра. Огляд вистав 1972 року приніс диплом І ступеня Запорізькому театру імені Щорса за виставу «Третя, патетична» М. Погодіна. В основі композиційного задуму М. Равицький поклав образ часу, того часу, який рухає історію вперед, до соціального прогресу. Межі часу, які визначені в п’єсі, режисер розширив до вічності. У виставу введені документальні кінокадри, які розширюють рамки дії, надають виставі точну емоційну налаштованість. Використана музика Чайковського, Бетховена, Брамса. У виставі яскравий глядацький образ – у напівтемряві, на фоні лютого палахкотіння зарева обертається земна куля – дія вийшла за межі тісних квартир та темних заводських цехів. Режисер М. Равицький та художник П. Вольський щасливо доповнили один одного – оформлення вистави ємне, лаконічне, кольорове її вирішення й світло – все підкоряється одній меті, одному надзавданню: повніше виявити думку, в повному звучанні донести ідеї, надати акторам можливість розкрити своїх героїв.

За підсумками роботи колективів республіки у 1973 році на почесному другому місці (перше не присуджене) поруч з виставою франківців «Пора жовтого листя» М. Зарудного знову стоїть постановка Запорізького театру – «Сталевари» Г. Бокарєва. Постановник Микола Равицький взяв до уваги ту обставину, що в робітничому житті виробнича сфера невідривна від професії, і це дало право поєднувати на одному кону цехові і нецехові сцени. Глядач непомітно для себе сприймає у взаємозв’язку виробниче і духовно-чуттєве життя сучасного робітництва. Така режисура стала вдалою творчою знахідкою – для конденсації дії, для піднесення громадського, героїчного начала навіть у тих подіях, що є начебто зовсім особистими. В такий спосіб зображення постає конденсованим, його напруга і взаємообумовленість стають промовистими. Запорізький театр постановку цієї п’єси в Україні здійснив першим (художник М. Епов, композитор Е. Колмановський). Високу оцінку виставі дали й професіонали «Запоріжсталі» – заслужені металурги України П. С. Дорошенко та Єгор Проскурін.

Ще одна п’єса, поставлена М. Равицьким на сцені запорізького театру, – «Тоді, в Тегерані». Режисер зазначав, що обрав нелегкий шлях розв’язання героїко-патріотичної теми, оскільки не хотів подавати оголено детективну дію. Театр цікавила соціальна психологія героїв, джерела полум’яного патріотизму людини і безодня морального занепаду фашизму. Режисер прагнув до того, щоб вистава хвилювала глядачів, а образ розвідника Іллі Свєтлова надовго запам’ятався, як взірець душевної чистоти, вірності своєму обов’язку та високого патріотизму. Критики відзначали, що Микола Равицький прочитав пригодницьку п’єсу як психологічну драму. Він підкреслив у драматургічному матеріалі не різко-конфліктні сюжетні ходи, а зосередив увагу на розкритті духовного світу героїв, проаналізував їхні соціальні позиції, виявив непримиренну боротьбу двох світоглядів. Для здійснення цієї мети режисер підкорив й оформлення (художник І. Константинова), надаючи лише прикмети місця дії, не деталізував – для зосередження на внутрішньому світові героїв, для розкриття усієї глибини цього світу.

Колись видатний Коте Марджанішвілі сказав: «Режисура – це прагнення відобразити свій внутрішній світ чужій душі». Микола Равицький розумів, що театр – це колективне мистецтво, і він пирнав, в тому числі й в Запоріжжі, в глибину цього колективного мистецтва, де без соратників, помічників, однодумців нічого не зробиш. Така особливість режисерської професії. Гадаємо, що режисерські роботи Миколи Равицького з його власним внутрішнім світом увійдуть назавжди в історію культури Запорізького краю.

Видатного українського режисера запросили до адміністра­тивної роботи (начальником управління театрів Міністерства культури УРСР), на яку він витратив два роки свого життя. Але творче начало перемогло: 1975–1979 роки – роки, віддані Київському театру юного глядача. 1979 року Микола Равицький заснував і став директором театру «Дружба». 1995 року нагороджений премією «Наш родовід» Спілки театральних діячів – за значний особистий внесок у розвиток українського національного сценічного мистецтва.

Помер Микола Петрович 8 травня 1998 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

(Т. Г. Пішванова)

Література про життя та діяльність:

Історія української культури : у 5 т. Т. 5. Українська культура ХХ – початку ХХІ століть / [Нац. акад. наук України]. — Київ : Наук. думка, 2011. — Т. 5 : Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Кн. 2. — С. 701, 704, 731.

[Ігнатьєва, Н.] Народний артист України Равицький Микола Петрович. Головний режисер театру з 1970 по 1974 рік / [Наталья Ігнатьєва] // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. — [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. — С. 16–17 : іл. — На обкл. : Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929–2009.

Інтернет-ресурси:

Равицький Микола Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7198&lang=ukr

Рецензії на спектаклі, які поставив М. П. Равицький під час роботи в Запорізькому обласному українському музично-драматич­ному театрі ім. М. Щорса:

«Кассандра» Лесі Українки:

Гайдабура, В. М. Театр строгий, виразний, образний… // Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам’яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. — [Київ] : Антиквар, 2011. — С. 82–84 : фото.

Барабоха, О. Утвердження правди. «Кассандра» Лесі Українки в театрі ім. М. Щорса // Запоріз. правда. — 1971. — 16 лют.

Кавка, Д. Поборниця правди // Комсомолець Запоріжжя. — 1971. — 25 лют.

Калиш, В. Поэтика народной драмы / Виктор Калиш // Сов. культура. — 1972. — 5 сент.

Калиш, В. Два вечера в запорожском театре / Виктор Калиш // Театр. — 1971. — № 6. — С. 22–25.

Кібкало, В. «Кассандра» йде до прем’єри // Комсомолець Запоріжжя. — 1971. — 9 лют.

Юдавина, Л. Страстный призыв к правде // Индустр. Запорожье. — 1971. — 16 февр.

«Тоді у Тегерані» В. Тура та В. Єгорова:

Кібкало, В. Перед прем’єрою // Запоріз. правда. — 1971. — 1 жовт.

Тарасенко, Л. На сцені – героїка // Запоріз. правда. — 1971. — 23 жовт.

Юдавина, Л. «Тоді у Тегерані» // Индустр. Запорожье. — 1971. — 12 окт.

«Запорозька Січ» О. Коломійця:

Гайдабура, В. М. Історична пам’ять невгасима // Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам’яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. — [Київ] : Антиквар, 2011. — С. 77–78 : фото.

Буркатов, Б. Крізь віки // Літ. Україна. — 1972. — 17 берез.

Гайдабура, В. У щорсівців – прем’єра / Валерій Гайдабура // Комсомолець Запоріжжя. — 1972. — 29 січ.

Юдавина, Л. Верность традиции // Индустр. Запорожье. — 1972. — 25 февр.

«Маруся Шурай» І. Микитенка:

Гайдабура, В. Присвячується ювілею драматурга / Валерій Гайдабура // Запоріз. правда. — 1972. — 19 листоп.

«Третя патетична» М. Погодіна:

Натанзон, Л. Полум’яні університети. «Третя патетична» М. Погодіна на сцені щорсівців // Запоріз. правда. — 1972. — 17 листоп.

Юдавина, Л. «Третья патетическая» // Индустр. Запорожье. — 1972. — 1 дек.

«Сталевари» Г. Бокарєва:

Посвящается запорожским сталеварам // Индустр. Запорожье. — 1973. — 4 авг.

Симоненко, П. Чесні робітничі характери / Петро Симоненко // Запоріз. правда. — 1973. — 21 жовт.

Юдавина, Л. Сталевары о «Сталеварах» // Индустр. Запорожье. — 1973. — 16 нояб.

29.01 – 70 років від дня народження Євгена Петровича Кушнарьова (29.01.1951, м. Харків – 17.01.2007, там само), народного депутата України. В Мелітополі пройшли його дитячі та шкільні роки.

Література про життя та діяльність:

Авдеенко, С. Две судьбы / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : [Люкс], 2018. — 194 с. : фото.

Шаров, І. Ф. Не втратити віру в себе і людей : Євген Кушнарьов // Шаров, І. Ф. 100 особистостей України, 1991–2011 / І. Ф. Шаров ; Ігор Шаров. — Київ : АртЕкономі, 2011. — С. 264–267.

Кушнарев Евгений Петрович // Кто есть кто в Верховной Раде : откуда, с кем, когда / сост., подготовка текстов А. Вольфа. — Киев : Довіра: Газетній комплекс «Інтернет-Медіа», 2006. — С. 14-15. – (Библиотека «2000»).

Левченко, И. Кушнарёва лишили жизни и малой Родины / Ирина Левченко // Индустр. Запорожье. — 2007. — 20 янв.

Меморіальна дошка на честь Є. П. Кушнарьова в гімназії № 5 м. Мелітополя:

Адоньева, Е. В гимназии № 5 открыли мемориальную доску в честь Евгения Кушнарьова // Мелитоп. ведомости. — 2007. — 26 сент. — 2 окт. (№ 39). — С. 4.

Открыта мемориальная доска Евгения Кушнарева // МИГ. — 2007. — 27 сент. (№ 39). — С. 2.

Цього місяця виповнюється:

100 років (1921) від дня заснування Ногайського радгоспу-технікуму (зараз – відокремлений структурний підрозділ «Ногайський технікум Таврійського державного агротехнологічного університету ім. Дмитра Моторного»)²⁴.

30 років (1991) від дня заснування Бердянського товариства болгарської культури «Родолюбіє»²⁵.

25 років тому (1996) в м. Енергодарі заснований курінь Козацького війська Запорозького.

ЛЮТИЙ

02.02 – 80 років від дня народження Олександра Петровича Короля (02.02.1941, лісопункт Ікса, Архангел. обл., РФ – 14.09.2018, м. Київ), режисера, народного артиста України, викладача Запорізького національного університету (2002)²⁶.

Король української режисури – Король Олександр Петрович

Олександр Петрович Король народився 2 лютого 1941 року. Місцем народження хлопчика став лісопункт Ікса Няндомського району Архангельської області, хоча родина по лінії батька – Петра Кузьмича – походила з України – Сумщини. Мати, Єлизавета Дмитрівна, мала рідню в селі Холмалеєво на Архангельщині. В цьому селі майбутній режисер і зростав перші п’ять років свого життя. Там же маленький Сашко вперше в житті побачив новорічну ялинку в місцевому клубі моряків. Чудове видовище – з яскравими вогнями, з карнавалом, з щасливими обличчями людей – так схвилювало хлопчика, що він ту новорічну ніч запам’ятав на все життя.

1949 року родина Королів переїхала в Україну, в селище міського типу (з 15 листопада 1938 року) Курахівка Селідівського району Донецької області, видатним уродженцем якого був коваль, металург, автор славнозвісної «Пальми Мерцалова» – Олексій Іванович Мерцалов (1856–1935). Нині односельці пишаються тим, що в їхньому селі провів свої юні роки народний артист України Олександр Король, який у шкільній художній самодіяльності зробив перші кроки в майбутню професію – танцював із сольними номерами з безліччю танцювальних фігур, особливо з присядками й повзунками. Молодший брат Олександра – Сергій – стане робітником шахтарського забою і все своє життя пов’яже з Донеччиною.

Перша спроба стати професійним актором була невдалою – Московське театральне училище ім. М. Щепкіна після другого мистецького туру відрахувало настирного провінційного юнака з королівським прізвищем. Тоді Олександр звернув свою увагу на місто Сталіно (зараз Донецьк), де 1944 року був заснований технікум політосвіти, а з 1947 року заклад став готувати працівників для культурно-освітньої сфери. Йшов 1958 рік, і Олександр після двох років навчання отримав диплом організатора і методиста клубної роботи.

Перше місце роботи – місто Вовчанськ Харківської області. Півтора року клубної творчості – три одноактівки, урочисті концерти, сам брав в них участь, а в оркестрі грав на контрабасі. Обов’язкову службу в армії проходив у Київському військовому округу, у музичному взводі при клубі військової частини, в якому грав на альті – мідному духовому інструменті. Київ сподобався солдату, і після закінчення строкової служби Олександр став студентом Київського інституту ім. І. Карпенка-Карого. Курс вів український актор, режисер і педагог (з 1931 року), професор (1961), ректор (1961–1965), заслужений діяч мистецтв України (1948), автор п’єси «Горе намучить, горе і научить» (1943) і книги «Записки театрального педагога» (1980) – Іван Іванович Чабаненко (1900–1972). В серпні 1959 року він керував українською урядовою делегацією на відкриття в місті Орськ першого у світі пам’ятника Т. Г. Шевченку.

Взагалі на гарних людей юнаку щастило. Так, дипломну роботу молодого режисера в Дніпропетровському драматичному театрі ім. М. Горького – виставу «Десять діб за кохання» В. Рацера та В. Константинова – рецензував видатний майстер українського театру, народний артист України (1960), лауреат Сталінської премії (1951) Ілля Григорович Кобринський (1904–1979). Режисер – початківець отримав схвальні відгуки за свою роботу і оцінку «п’ять» від маститого режисера, вистави якого вирізнялися художніми узагальненнями та образністю і який в основу своєї роботи покладав принципи тонкого психологічного театру (пошуки образного, метафоричного рішення драматургічного матеріалу, відмову від ілюзорності, дрібної побутової достовірності й надмірної емоційності).

Молодий Король з дипломом режисера починає свою творчу кар’єру в Дніпропетровському театрі юного глядача. За три роки роботи поставив шість вистав, серед яких найбільш вдалими сам режисер вважав вистави «Дівчинка й квітень» за п’єсою Тамари Ян та «Історія одного злочину» за п’єсою Г. Мединського.

В 1972 р. талановитого режисера-постановника призначають головним режисером Закарпатського російського драматичного театру (м. Мукачево), де за 7 років він здійснив 16 постановок. Вдалим дебютом стала постановка п’єси Гарсіа Лорки «Дім Бернарди Альби», а потім – «Мати» К. Чапека та «Підступність та кохання» Ф. Шиллера, які були відзначені дипломами Міністерства культури України та СРСР. Про плідну творчу працю Короля на Закарпатті у 1991 році написана книга «Театр над Латорицей» (автор – Ірина Давидова).

1979 року в Запоріжжі відчиняє свої двері новий театр – театр юного глядача. На посаду головного режисера театру запрошується заслужений артист України Олександр Король. Театр тоді працював у Запорізькому палаці культури «Титан», зал якого вміщує одночасно 700 осіб.

Олександр Петрович Король заклав фундамент театру. Багато його естетичних принципів і зараз залишаються для трупи театру дороговказом. Улюблені музичні казки «Терем-Теремок», «Муха-Цокотуха», «Кицькин дім» – родом з 1980-х років. Вигадана групою акторів дитяча вистава «Терем-Теремок» після обробки Олександром Петровичем засяяла феєричними барвами і стала візитівкою ТЮГу, еталоном наступних постановок для малечі – вони яскраво-видовищні, з цікавим ігровим рішенням, ліричні, музичні, зі щирістю у спілкуванні з юним глядачем. Знаковою виставою першого періоду існування театру стала «Драматична пісня», яка 20 листопада 1979 року засвідчила про народження нового театру. Це була палка розповідь про Павку Корчагіна – символ мужності, стійкості і жертовності в радянські часи. Новостворена трупа на 90% складалася з молодих, сповнених ентузіазму акторів. Молоді актори, а більшість з них приїхала до Запоріжжя після закінчення Київського та Харківського театральних вузів, жили в гуртожитках, в яких побут був погано облаштований, але, незважаючи на це, актори творили новий світ, творили новий театр!

Ця «ідеологічна правильна» п’єса виявила дивовижну здатність режисера О. П. Короля перетворювати пропагандистську драматургію на життєву й достовірну. Шаблонні конфлікти – на справжні, психологічно вмотивовані і виправдані колізії. Він умів впустити життя в трафаретні портрети, за схематичним начерком роздивитися живу людину. Так, вистава-суд «Призначення» В. Долгих про останні дні життя Олександра Ульянова. Дія вистави загострена на вирішення майже романтичного конфлікту. Режисеру вдалося створити художньо цілісну картину, поєднавши психологічно довершені образи героїв з гротеском у показі чиновників царя. Режисер зумів сполучити героїчну символіку з іронією.

Олександр Петрович Король вважав, що «театр – не розвага…, театр – це співрозмовник». Він стверджував: «Ми не можемо виховувати молоде покоління лише гаслами і деклараціями, що злітають з вуст акторів. Ми повинні вести за собою юного глядача за допомогою поезії на сцені. Впливати на його настрій, думки, ставлення до життя високою поезією, що окрилює».

Тоді ще театр не встиг долучитися до класичної драматургії, про яку мріяв весь колектив. Однак трупі вдалося піднятися до тонкого психологізму, порушувати вічні морально-етичні проблеми, заглибитися в людські душі, в переживання та стосунки у виставах за сучасними п’єсами – «Ніч після випуску» В. Тендрякова, «Банка згущеного молока» Ґ. Верещака, «Вибір» О. Дударєва.

Так, жанр вистави «Банка згущеного молока» режисера О. Короля був визначений як репортаж-попередження, за сучасни­ми мірками – трилер. Три новели розповідали історії трьох хлопців, котрі опинились у виховній колонії суворого режиму. Це була «вистава у виставі» – її мали розіграти у колонії. На сцені нічого зайвого – лише груба лавка як місце зустрічей і роздумів та як лава підсудних, а ще рухлива ферма замість нар. Й ударна установка, що своїм музичним супроводом створювала напружено-лютий настрій дійства. Режисер Король взагалі любив вільний сценічний простір та лаконічність оформлення.

Тоді п’єси, взяті до постановки, затверджувалися в управлінні культури й узгоджувалися з ідеологічним відділом обкому партії. Олександр Петрович йшов іноді на певні хитрощі. Так, сатирична комедія В. Маяковського «Баня» висміювала усіляких керівників й чиновників. Король прийшов до чиновників і сказав, що хоче поставити п’єсу великого поета-революціонера В. Маяковського, при цьому подає текст для ознайомлення. П’єсу читати не стали – соромно, адже про Маяковського всі чули. Але потім змушували переробляти, змінювати… «Баня» була визначена творчою удачею на гастролях театру в Ростові-на-Дону. Деякі вистави заборонялись – «Качине полювання» О. Вампілова («антирадянський драматург»), проблеми були з виставою «Банка згущеного молока» (розповідь про підліткову злочинність – це «перебільшення»), в сценічному оформленні вистави «Вибір» партійні цензори побачили ікону. Часто режисерам, щоб поставити цікаву та глибоку драматургію, потрібно було зміщувати акценти в своїх творчих роботах.

За п’ять років життя, присвяченого Запорізькому ТЮГу, Олександр Король поставив одинадцять вистав. Київський фестиваль «Прем’єри сезону» (1983), Московський фестиваль театрів для дітей та юнацтва (1984; до речі, театр був обраний серед шести ТЮГів України представляти театральне мистецтво для дітей на VІІІ конгресі Міжнародної асоціації дитячих та юнацьких театрів у Москві) – і всюди постановки Короля отримують високі оцінки міжнародних театральних критиків. Згодом нинішній художній керівник Театру молоді, заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус відзначив: «Головний режисер Олександр Петрович Король провокував нас на творчість. Незалежність – риса, що відзначає всіх акторів, котрі пройшли школу Короля».

Згодом, під час траурної панахиди 2018 року, актори ТЮГу згадували: «За п’ять років роботи він створив міцний естетичний фундамент нашого театру, завдяки якому театр зміг зростати, вибудовувати різноманітні мистецькі поверхи. Не випадково акторів першого покоління називають «цеглинами» театру. Й досі все порівнюється з Олександром Петровичем: як він казав, як він робив, як він навчив. Він є і буде взірцем для багатьох діячів театру.

Він був видатним режисером, і іноді, дивлячись сучасні вистави, виникає ефект дежавю: так, колись придумав Король. В його виставах ніколи не було нічого зайвого – все продумано до найдрібніших деталей. Його вистави пронизували – і залиша­лися в серці і в голові на завжди. Він багато ставив в радянський час, та у нього ніколи не було «дитячих» вистав, бо він завжди розповідав про людину, про особистість. Бо сам він був видатною особистістю.

Рік 1984 приніс зміни в творчу біографію – сорокатрирічний Олександр Король стає головним режисером Запорізького україн­ського музично-драматичного театру ім. Щорса. 1995 року виходить біобібліографічний нарис Тетяни Нещерет «Народний артист України Олександр Король». Автор зазначає, що за перші десять років творчої праці в цьому театрі Король поставив 25 вистав. Додамо, що всього (включаючи 2000-й рік) – 45.

1986 року в Києві відбувся театральний огляд, де вистава О. Короля «Рядові» за О. Дударєвим була високо оцінена й посіла друге місце (перше не присуджувалось). Того ж року на гастролях у Пермі місцева газета писала: «Вистава „Дерева помирають стоячи“ у постановці О. Короля показала високий художній рівень… в ній не було ані краплини іронії й сентиментальності… Театр знайшов точну інтонацію… – інтонацію ліричну, проникливу, в якій біль і радість неподільно злиті».

1987 року Олександр Король удостоєний почесного звання народного артиста України.

Усі, хто працював разом з режисером, відзначали: «З ним працювалося цікаво», «він вміє вигадати виставу навіть з благенької п’єси», «він вибудовує деталі аж до тремтіння вій», «чудова сценографія, чуття на матеріал, акторів»…

За час роботи Короля в Запорізькому музично-драматичному театрі ім. Щорса (зараз – ім. Магара) творче обличчя трупи змінилося, адже режисер вимагав відкидати штампи, шукати різні способи існування на сцені, шукати принципи взаємодії з партне­рами й драматургією, здобувати правдиві камерні інтонації.

Репертуарна політика Короля протягом шістнадцяти років – це поєднання можливостей трупи, інтересів глядача й завдання високого мистецтва. Ставляться п’єси Шекспіра, Тенессі, Лермонтова, Мольєра, Лорки, О’Ніла та інших.

В активі режисера почесне місце займають тепер вистави за творами української класичної драматургії – «Потомки запорожців» О. Довженка, «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Байда, князь Вишневецький» П. Куліша (усі три відзначені почесними дипломами та грошовими преміями), «Брехня» В. Винниченка, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «В катакомбах» Лесі Українки, «Богдан Хмельницький» В. Носенка.

Так, вистава «Москаль-чарівник» 1991 року на республікан­ському огляді кращих вистав для малих сцен у м. Рівне посіла перше місце.

Вистава «Байда, князь Вишневецький» стала тріумфом режисера, акторів, театру. Значна кількість дійових осіб, дійство з баталіями й сценічними ефектами, з національним гімном «Ще не вмерла України», з жовто-блакитними прапорами, з врученням булави – все це стало мистецьким подвигом режисера. На І Все­українському мистецькому фестивалі «Козацькому роду нема переводу» (до 500-річчя запорозького козацтва та 225-річчя Коліївщини) вистава отримала високу оцінку громадськості та критики, велику кількість друкованих відгуків, почесні дипломи.

Чіткість графічного зображення, метафоричність художнього оформлення, колоритність образів і яскравий ансамбль – все це присутнє у виставі «Сто тисяч».

А ще Король перетворюється на титулованого режисера, нагородженого різними преміями: імені В. Паторжинського (1993); імені І. Котляревського (1995) – за кращі здобутки в галузі драматургії і театрального мистецтва; імені М. Кропивницького (2006) – за оригінальну п’єсу, за краще сценічне втілення української класичної драматургії, за збереження та збагачення традицій українського театру, музичне та художнє оформлення вистав, за визначні театрознавчі розвідки з питань історії українського театрального мистецтва, за педагогічну діяльність у мистецьких ВНЗ; премією Спілки театральних діячів Наддніпрянщини «Січеславна».

Його запрошують брати участь у журі міжнародних та україн­ських фестивалів театральних вистав, на викладацькій роботі він завідує кафедрою акторської майстерності Запорізького національно університету, стає професором, виступає як режисер-постановник дипломних студентських вистав (1999–2007).

14 вересня 2018 року, у віці 77 років, видатний режисер помер. Сумна звістка облетіла усі засоби масової інформації, усі медіа (друковані та електронні) розмістили некрологи – від колективу Запорізького національного університету, прес-служби Запорізької обласної адміністрації, громадського об’єднання «Запорізьке театральне товариство», від театральних колективів Запорізького ТЮГу і театру ім. Магара та багатьох інших. І в усіх відзначалося: відійшов у вічність видатний науковець й освітянин, талановитий театральний діяч, чудова особистість, відомий мистець, легендар­ний режисер, гордість театрального мистецтва Запорізького краю.

Творча діяльність Олександра Короля стала епохою в історії театрального Запоріжжя, його творчість увійшла до скарбниці театрального мистецтва України, багаторічна натхненна діяльність давно перетворилася на невід’ємну частину культурного простору Запорізького краю, сприяла розвитку театрального мистецтва, стала взірцем для колег й учнів митця.

(Т. Г. Пішванова)

Література про життя та діяльність:

Ігнатьєва, Н. М. Король Олександр Петрович // Енциклопедія сучасної України / [НАН України, наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2014. — Т. 14 : Кол — Коc. — С. 562.

Король Олександр Петрович // Мистецтво України : біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 320.

Нещерет, Т. І. Народний артист України Олександр Король : бібліографічний нарис / Т. І. Нещерет ; Тетяна Нещерет. — Запоріжжя : Видавець, 1995. — 47 с.

***

Петренко, Н. Як не старіти, або Не ювілейна дата / Надія Петренко // Театр плюc. — 2019. — № 37. — С. 17–26.

Інтернет-ресурси:

Король Олександр Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6210&lang=ukr

03.02 – 70 років від дня народження Олександра Федоровича Бєлова (03.02.1951, м. Запоріжжя), українського державного діяча, заступника Глави Адміністрації Президента, заслуженого діяча науки і техніки України (2001), лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки (2002), доктора соціологічних наук, генерал-лейтенанта.

В 1977 році закінчив (з відзнакою) історичний факультет Запорізького державного педагогічного інституту (нині – Запорізький національний університет). Працював на різних посадах в органах безпеки. В 1996–2001 рр. – директор Національного інституту стратегічних досліджень. 1998–2001 рр. – заступник головного редактора, 2001–2012 рр. – член редколегії наукового журналу «Стратегічна панорама»;

Праці:

Історія Державного герба України : наук.-метод. посібник / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов ; О. Бєлов, Г. Шаповалов ; М-во культури України [та ін.]. — Київ ; Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — 92 с.

Український тризуб : історія досліджень та історичний реконструкт / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов ; Олександр Бєлов, Георгій Шаповалов ; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Київ ; Запоріжжя : Дике Поле, 2008. — 264 с., 17 л. іл. : портр., іл.

***

Олександр Михайлович Мальований, якого я пам’ятатиму / Бєлов О. Ф. // Артист за кафедрою : збірник пам’яті професора Олександра Мальованого / [Запоріз. нац. ун-т, іст. ф-т [та ін.]. — Запоріжжя : [Поліграф плюс], 2016. — С. 60–65. — (Легенди історичного факультету ЗНУ).

Мальований Олександр Михайлович / Бєлов О. Ф. // Українська біографістика = Biographistica Ukrainica : зб. наук. праць /  НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Ін-т біографічних досліджень ; [редкол.: В. С. Чишко (відп. ред.) та ін.]. — Київ : РИО, 1999. — Вип. 2. — С. 102–103.

Публікації в запорізьких періодичних виданнях:

Унікальна знахідка графіті українського тризуба 30–40-х років XX ст. у м. Запоріжжі / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. — 2018. — № 18. — С. 43–48.

Олександр Всеволодович Бодянський – мандрівний археолог і філософ українських степів / Ляшко С. М., Бєлов О. Ф. // Музейний вісник. — 2016. — № 16. — С. 175–181.

Печатки-матриці армії УНР у Королівському військовому музеї в Брюсселі / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 41–44.

До семантики малого державного герба України в контексті державотворчих процесів IX–XI ст.: історичні, релігійні та правові аспекти / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. — 2011. — № 11/2. — С. 266–276.

Український герб – тризуб із хрестом : (до 90-річчя з дня проголошення державного герба УНР) / Бєлов О. Ф., Шаповалов Г. І. // Музейний вісник. — 2008. — № 8. — С. 150–154.

До питання про час виникнення символу «хрест-якір» ; Чому князь Володимир карбував на монетах символ «якір-хрест»? / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. — 2007. — № 7. — С. 55–58 ; 62–63.

Електронні ресурси:

Історія Державного герба України [CDR] : до 20-ї річниці незалежності України / О. Бєлов, Г. Шаповалов ; М-во культури України [та ін.]. — [Б. м. : б. в., 2011]. — 1 компакт-диск.

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Бєлов Олександр Федорович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. — С. 20.

Бєлов Олександр Федорович // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930–2005) : ювілейна книга / [авт. кол.: П. І. Білоусенко, К. О. Буслаєва, А. В. Бочарова та ін.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2006. — С. 197.

Жаліло, Я. А. Бєлов Олександр Федорович // Енциклопедія сучасної України / [НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка та ін.]. — Київ : [Поліграфкнига], 2003. — Т. 2 : Б — Біо. — С. 568.

Інтернет-ресурси:

Бєлов Олександр Федорович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу : http://surl.li/gyds

Шиханов, Р. Б. Бєлов Олександр Федорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5354&lang=ukr

04.02 – 80 років від дня народження Галини Дмитрівни Усатенко (04.02.1941, с. Коларівка (нині – Болгарка) Примор. р-ну), почесного громадянина м. Бердянська (2007), Героя Соціалістичної Праці (1981), лауреата Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1977), волонтерки. Працювала крутильницею на Бердян­ському заводі скловолокна.

04.02 – 70 років від дня народження Віктора Андрійовича Альошина (04.02.1951, м. Запоріжжя), українського волейболіста (нападника), майстра спорту СРСР міжнародного класу.

05.02 – 150 років від дня народження Миколи Омеляновича Долгова (05.02.1871–1919), інженера шляхів сполучення, вченого, винахід­ника. В 1906 році створив у Пологах першу в Росії «дощомірну станцію», на якій вимірюва­лася кількість опадів. В 1912–1919 рр. – начальник дистанції колії Катерининської залізниці.

Микола Омелянович Долгов народився 5 лютого 1871 року у В’ятській губернії. 1894 року закінчив математичне відділення Петербурзького університету, але відразу зрозумів, що більше за все його приваблюють прикладні науки. Йому було лише 23 роки, та він вже відчував, що може створити речі, дуже потрібні країні, тому вступає до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. Після закінчення вишу в 1899 р. талановитому випускнику навіть запропонували залишитися викладачем, але він відмовився, тому що бачив сенс своєї діяльності тільки в гармонічному об’єднанні науки та практики, і якщо він інженер, то повинен починати з практики – залізниці.

Спочатку Микола Долгов працював інженером на досліджен­нях та будівництві нових залізничних ліній Оренбург – Ташкент, Вітебськ – Жлобин, Другої Катерининської (Придніпровської) та ін. З 1904 р. займає посаду начальника 12-ї дільниці Катерининської залізниці на станції Пологи, а вже у 1912 р. його призначили начальником відділення колії Катерининської залізниці. Паралельно він за сумісництвом працює викладачем гідротехніки Катеринославського гірничого інституту.

У той час боротьба зі снігом потребувала великих затрат ручної праці та грошових коштів, але досить часто через снігові заноси потяги все ж зупинялися. У своїй книзі «Борьба со снегом на русских железных дорогах» інженер Долгов досконало проана­лізував, як впливає конструкція залізничного полотна на розмір та форму снігового шару, обґрунтував новий порядок установки загороджувальних щитів й запропонував замість них будувати більш високі огорожі. Про результати своїх досліджень вчений доповів на з’їзді інженерів служби шляхів у Ризі в грудні 1908 р. Ця праця була схвалена Радою Петербурзького інституту шляхів сполучення. Щити його конструкції для затримання снігу на Катерининській залізниці служили ефективним засобом проти заносів колії.

Багато років вчений працював над підвищенням жорсткості колії, продовженням строків служби колії, зниженням затрат на експлуатацію. З цією метою Микола Омелянович розробив конструкцію колії, де рейки укладені не на шпали, а на металеві поперечки у вигляді смуг. До них рейки на дерев’яних прокладках закріплювали болтами на бетонній подушці. Ця конструкція захищала земляне полотно і від атмосферної вологи, і від просідання ґрунту.

Інженер і вчений, Долгов доводить справу до кінця: у 1909 р. на 16-й колії станції Пологи, де було місце найбільш інтенсивного руху паровозів, укладають конструкції на 100-метровій ділянці. Ця колія потім мала назву «вічної»: протягом 18 років, аж до 1927 р., її ніколи не ремонтували, в той час, на сусідніх кожного року робили перешивку, виправляли перекоси, заміняли шпали та ін.

Ця експериментальна дільниця мала б стати музейним експонатом на Придніпровській залізниці. Але, на превеликий жаль, як завжди після смерті вченого ні кому це вже не було потрібним, і в 1933 р., по якомусь непорозумінню чи недбалості, «вічна колія» була розібрана для розширення вугільного складу станції. Хоча через багато років конструкції, створені Миколою Долговим, стали прообразом сучасних монолітних й збірних підрейкових підмурків. Микола Омелянович завжди з великою радістю згадував свою роботу й життя на дільниці у Пологах.

Багато встиг зробити інженер-винахідник для створення й удосконалення вимірювальної техніки в залізничному господарстві. На Пологівській дільниці був виготовлений прилад для розрахунку та вимірювання угинів рейок при тимчасових навантаженнях. У 1913 р. Долгов отримав право на розробку «самопишущего измерителя ширины, возвышения и профиля пути». Він розробив два варіанти: один (перший в світі) для інспекторського нагляду за станом колії при швидкості до 25 км / год., другий – ручний прилад для майстрів та бригадирів колії. З появою візка Долгова залізничники звільнилися від виснажливої ручної праці й отримали можливість проводити виміри без перерви на будь-якій дільниці.

У своєму труді «Конструктивные особенности рельсового пути» та у деяких статтях у журналі «Железнодорожное дело» за 1914 р. він підкреслював необхідність вивчення деформацій земляного полотна, особливо під впливом води, коли вони набувають руйнівного характеру. Микола Омелянович був переконаний, що для вивчення тривкості залізничної колії необхідно використовувати принцип безперервного спостереження за погодою й станом колії. З цією метою інженер використовував створену їм ще у 1907 р. Пологівську мережу для вимірювання кількості опадів й створив низку вимірювальних приладів.

У 1914 р. Миколу Долгова, як відомого фахівця, Міністерство шляхів сполучення відрядило до Сибіру для досліджень деформації земляного полотна. Це було пов’язане з катастрофічним станом на багатьох дільницях Сибірської магістралі, головним чином – у гірських районах. У своїй ґрунтовній праці «Исследования вопроса о сдвигах, оползнях и других деформациях пути горных участков Сибирской железной дороги» він проаналізував кліматичні, геологічні й топографічні особливості цього району. Головними причинами негараздів були рухливі ґрунтові води під залізничною колією, діючі ключі, будівництво водопровідних труб там, де мали бути мости, та інші. На думку вченого, все це можливо було усунути ще на стадії будівництва, якби заздалегідь розібралися з умовами гідрогеології місцевості. Бо не допустимо використання одних й тих самих технічних умов будівництва колії – що для пекучого та посушливого півдня, що для холодної та вологої півночі. А все це, головним чином, – питання безпеки людей та економії будівельних робіт, тому зволікання було надзвичайно шкідливим й небезпечним.

Інженер-винахідник не зупинявся ні перед чим – ні перед погодними умовами, ні перед небажанням деяких чиновників упроваджувати щось нове. Не було такої задачі, яку Микола Омелянович не спробував би вирішити, – з різних боків до проблеми підходив, а все ж вирішував. І завжди особливістю його творчості було наполегливе прагнення до поєднання теорії і практики. Микола Долгов не мав ні високих чинів, ні вчених ступенів та звань, але його скромність, чарівність й некорисливість приваблювали всіх оточуючих. Друзі звали його «рыцарем без страха и упрека», і мало хто знав, що усі дослідження й винаходи вчений проводив виключно за свої кошти.

Прожив Микола Омелянович усього 48 років. І хоча після його передчасної смерті родина опинилася в матеріальній скруті, за собою Долгов залишив багату спадщину – визначні винаходи й глибокі теоретичні дослідження, багато з яких використовуються в залізничній галузі й сьогодні.

(Т. О. Тренчук)

Література про життя та діяльність:

Ємець, О. М. Погляд через століття : історія міста у спогадах та документах : [в т. ч. про М. О. Долгова] / О. М. Ємець ; Олександр Миколайович Ємець // Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад: І. Шершньова]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 9. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Микола Омелянович Долгов – вчений, засновник дистанції колії. — Пологи, 2001.

Шпак, Ю. Долгов Микола Омелянович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : https://cutt.ly/9gMDxvb

07.02 – 60 років від дня народження Юрія Петровича Шкітуна (07.02.1961, м. Запоріжжя), заслуженого артиста України, автора-виконавця (воєнний шансон), лауреата фестивалю «Червона рута» та «Пісенний вернісаж», учасника бойових дій в Демокра­тичній Республіці Афганістан.

10.02 – 100 років від дня народження Михайла Йосиповича Фрумгарца (10.02.1921, м. Запоріжжя – 1998), відомого фотохудожника. В 1941 році переїхав до м. Омськ під час евакуації Запорізького заводу ім. П. І. Баранова (нині – ПрАТ «Мотор Січ»).

Запорожець Михайло Фрумгарц – фотолітописець міста Омська

Двадцяті роки ХХ століття в країні – особливі: вони показували основні тенденції змін після революції 1917 року і громадянської війни. Всі перетворення йшли на очах Михайла Йосиповича Фрумгарца, який народився в Запоріжжі 10 лютого 1921 року. Шкільні роки припали на будівництво Дніпрогесу та металургійного комплексу заводів. Усюди відчувався ентузіазм людей, які будували нове життя. Зростає Михайло, а разом з ним і рідне Запоріжжя також змінюється – стає великим індустріальним містом, причому казково швидко. Широкі проспекти, сквери, бульвари, що тонули в густій зелені дерев, безліч квітів – все це робило Запоріжжя містом-садом, яке нічим не нагадувало колишній Олександрівськ. На початку 1939 року місто стає обласним центром з населенням понад 300 тис. чоловік.

А освічений юнак Михайло вже працює креслярем на заводі імені П. Баранова. Завод виготовляє мотори – в кінці тридцятих це новий мотор – М-88 (Олександр Микулін, творець двигуна М-34, одного з епохальних проєктів в історії вітчизняної авіації, скаже про П. Баранова: «Шлях моєму моторові відкрив покійний Баранов»). Здавалось, що щасливе життя попереду – Михайло молодий, гарний, сповнений сил, віри, кохання, має сильне захоплення вже з дитинства – фотографування. Але випробування вже наступного мотору – М-89 – проходило під німецьким бомбардуванням в липні 1941 року. 12 серпня 1941 року на завод надійшов наказ наркома авіапромисловості про початок евакуації. Для бази обирається Омськ – адміністративний центр Омської області з населенням 289 тис. чоловік, куди й прибули 1056 платформ і вагонів з обладнанням із Запоріжжя та 12 тисяч працівників і членів їхніх родин.

Разом з усіма приїхав до Омська й Михайло Фрумгарц, який тоді ще не здогадувався, що стане це старовинне місто (засноване 1716 року) його другою батьківщиною.

Працює молодий Михайло спочатку креслярем, потім фотолаборантом на рідному заводі. Переживає разом з усіма важкі воєнні роки: мешкає, як й усі, у насипних бараках, опалює помеш­кання торфом, вугіллям, дровами – що вдається знайти. Проблема з харчами, тому для розв’язання питання з продоволь­ством виконком міськради дозволяє засівати вільні площі парків та скверів картоплею та овочами. Разом з усіма Михайло в держав­ний фонд оборони здає гроші, цінності, теплі речі. На ці кошти – кошти колгоспників та робітників, студентів та службовців – будувались танки, літаки, бронепоїзди.

Під час війни в Омську працюють кінотеатри, театри, клуби, музеї. Михайло міг насолоджуватися грою акторів евакуйованих театрів – ім. Вахтангова, «Ромен». Влітку гуляв міськими парками та відвідувавав пляжі, взимку ходив до новорічних ялинок та в кіно­театри – останній кіносеанс в місті розпочинався о 23 годині.

Разом з усіма переживав патріотичний підйом населення, який виражався у підвищенні продуктивності праці. Так, виробничі норми виконувались на заводі на 200–500 %. Після закінчення робочої зміни люди йшли на станцію розвантажувати ешелони, допомагали перевозити та встановлювати обладнання, будувати корпуси майбутніх цехів.

Жили евакуйовані дуже скупчено: у заводських будинках на одну людину становило до 1 м² житлової площі. Багато хто спав у цехах, на робочу місці. Скупчення людей, антисанітарні умови призводили до хвороб. Тому жорстко контролювалась робота міських бань, санпропускників.

Проте люди жили, працювали, вкладали сили на трудовому фронті. Нарешті довгоочікувана Перемога! Запорізький завод повертається до рідного міста, але сам Михайло обирає інший шлях – він залишається в Омську, змінює свій технічний фах на творчу роботу – стає заводським фотографом.

Саме на заводі розпочалось серйозне заняття фотографією. Його перші світлини, надруковані в заводській багатотиражці, розповідали про благоустрій території навколо рідного заводу імені Баранова. З цим районом пов’язані у Михайла Йосиповича дорогі спомини. Тому так багато в його архіві світлин, які відображають парк культури та відпочинку, бульвари та житлові будинки на вулиці Богдана Хмельницького. Саме це поклало початок ліричному літопису омських вулиць. З того часу життя міста – невід’ємна частина творчого життя Фрумгарца – фотографа.

А для творчості відкриваються нові обрії, нові можливості, адже місто Омськ стає самостійним адміністративно-господар­ським центром з власним особливим бюджетом та віднесене до категорії міст республіканського підпорядкування РСФСР (1947–1958). Після війни починається масове озелення міста, і на всесоюз­ному конкурсі озелення Омськ отримує статус міста-саду. Старожили Омська пам’ятають, що проспектом Маркса ходив трамвай. Пізніше на місці трамвайних колій була влаштована клумба з «мільйоном яскраво-червоних троянд», яка тягнулась від залізничного вокзалу до площі Леніна. По вулиці Гагаріна ходив унікальний трамвай – службовий вантажний вагон з платформою. Це той самий трамвай, що возив вугілл та ТЕЦ-1, оскільки пасажирського руху у 1947–1953 роки на вулиці не було. Комсольський міст ще відсутній, а трамвайний міст вже зруйнований.

Михайло Йосипович всі зміни ретельно зберігає на своїх світлинах: закриті трамвайні лінії, вулиця МОПРа, к/ст (кінцева станція) «Сад Куйбишева», роз’їзди тощо. Потім ці світлини будуть називатися так – «унікальні фотографії першого кільця і першої лінії омського трамвая».

Він ще не здогадується, що стане відомим омським фотохудожником, фотолітописцем міського ландшафту та культур­ного життя міста. А з часом із заводу переходить працювати фотокореспондентом місцевої газети «Омська правда», а незаба­ром – фотокореспондентом ТАРС в Омській області. Його світлини друкуються в багатьох всесоюзних журналах та газетах, та й численні омські видання, збірники та альманахи також послуговуються творчістю фотомайстра. Працює Михайло Йосипович в традиційних напрямках – жанр, портрет, пейзаж.

Майже п’ятнадцять років свого життя, з кінця п’ятдесятих і всі шістдесяті роки, присвятив Фрумгарц викладацькій роботі – був керівником дитячого фотогуртка Палацу культури завода ім. Баранова. Одночасно для майстра настає період участі в облас­них фотовиставках – 1959, 1962, 1968, 1970 років. Його роботи вперше представлені і на всесоюзній виставці 1967 року, а потім ще на двох – у 1976, 1977 роках.

Кілька разів змінює місце роботи – інститут «ГіпроНІІавіапром» (1966–1968), міський відділ будівництва та архі­тектури (1969–1979), художньо-виробничі майстерні Художнього фонду РСФСР (1979–1981). І на будь-якій посаді завжди цікавився старовинними знімками.

Закономірним був прихід Михайла Йосиповача у 1968 році в міський відділ аріхтектури. Захоплення стало роботою, обов’язком – щаслива можливість для творчості! І ось перед нами кадри, які вже стали історією: будівництво річкового вокзалу, мостів через Іртиш та Омь, цирка, палаців культури, плавальних басейнів, адмінстративних споруд та житлових кварталів. Більша частина цих світлин увійшла до альбомів, у монографії, проспекти та буклети, ставши виразним ілюстративним матеріалом з історії Омська.

А ще, працюючи у міському відділі будівництва та архітектури, він знайшов в архіві альбом з видами міста, які були зроблені для виробничих потреб у 1930-х роках. Альбом хотіли знищити. Але Михайло Фрумгарц випросив його для себе, а зараз його син унікальні довоєнні світлини оцифровує і викладає в мережі. Усі фотографії в альбомі пронумеровані, до альбома додається карта, на якій відзначені місце зйомки і з якого боку. Але автор знімків не вказаний, а Михайлу Йосиповичу встановити авторство не вдалося. Знімки збереглися чудово. Але тільки краєзнавець може тепер встановити місцевість, адже риси сучасного міста ще тільки намічаються. Наприклад, на знімках між неказистими дерев’яними хатинками вже проступають чіткі лінії Люблинського проспекту. А ось доріг не було. Вулиці Герцена та Червоний шлях замощені кругляком та виглядають як аристократи на фоні колій з бруду та ям на інших вулицях. Тут же – новенькі труби заводів, що будуються, і вже напізруйнована церква на Бутирському кладовищі. Вже після смерті майстра буде влаштована вулична виставка «Омськ в моєму серці: на шляху до 300-річчя». Глядачі могли подивитися на безліч цікавих історичних речей – на автівки та одяг того часу; на омські ворота на розі вулиць Партизанська та Музей­на, розібрані 1936 року; дерев’яні хатинки в центрі міста (вежа на задньому плані – обриси сучасної міськради); на фоні старих купецьких дахів Люблинського – будівні крани й труби нових заводі – індустралізація, як вона є, та багато іншого, що складає історію міста.

А поки настає час і для персональних виставок фотомайстра – 1972, 1981, 1987, 1991, 1993, 1994 роках.

Омськ зростає, прикрашується, кількість населення впевнено крокує до мільйона, створюються нові промислові об’єднання, здаються в експлуатацію басейни, готельні комлекси, з’являються нові місцеві газети, місто вже здобуло славу міста-саду. І всюди на своїх світлинах увічнює Михайло Йосипович омську історію змін. З 1972 року фотолітописець Фрумгарц – член Спілки журналістів.

Омичі простежують чудові перетворення рідного міста на обласних виставках – 1972, 1975, 1981 років, на яких представлені у значній кількості фотографії майстра Фрумгарца. 1991 року проходить велика виставка «З музеєм пов’язані долі. М. Й. Фрумгарц. В. А. Черненко» в приміщенні Омського обласного музею мистецтв ім. М. Врубеля.

Об’єктив майстра відобразив великі переміни в обліку Омська, його оновлення, пов’язане з бурхливим будівництвом після війни. Для людей немолодих ці світлини – хвилююча зустріч з дорогими куточками міста, які викликають відчуття щемливої ніжності і які стали тепер такими невпізнаваними. Для молоді – радісне пізнання вулиць і будинків, які спочатку здаються незнайомими. І для кожного – захоплення неочікуваними контрастами і метаморфо­зами, що відбулися в Омську. Місто знімають багато професіоналів та аматорів. Але лише Фрумгарц, з його глибокою зацікавленістю життям міста, вмінням побачити значне в побутовому, залишається відданим вже давно улюбленій темі. Для нього, уродження Запоріжжя, Омськ – друга Батьківщина.

Наблизився час, коли творча праця Михайла Йосиповича вийшла за рамки області та держави – він бере участь вже у міжнародних виставках (1991, 1992).

Фрумгарц – видатний омський фотомайстер – створив документальний й художній літопис Омська. На усіх виставках глядач мав можливість бачити фотографії післявоєнних років та сучасності – саме воні унікальні за сюжетом.

Більшу частину своєї творчої спадщини (більше 10 тис. негативів) майстер передав до Омського міського музею «Мистецтво Омська». У фонді особистих архівів музею зберігаються документи, публікації, особисті колекції видатних діячі культури й мистецтва Омська: малюнки та рукописні книги поета А. П. Куті­лова (1940–1985); особистий архів керівника Омського російського народного хору, народного артиста СРСР Г. Н. Пантюкова; графіка В. Н. Белана; щоденник Н. А. Бабаєвої та інші найцікавіші документи.

Ініціатор створення музею художньо-культурологічного типу – відомий мистецтвознавець, кандидат філософських наук Володимир Чирков. Саме ця людина знайшла визначальну ідею, яка стала підґрунтям концепції нового музею, – Genius Loci, «Дух місця». Це культурна мікромодель великого міста, яка пластично вирішується через образи міста. Міський музей «Мистецтво Омська» націлений на локальну культуру одного міста, і завдякі такій особливості музей віднесений до унікальних явищ в культур­ному житті Росії. Музей приділяє особливу увагу створенню колекцій творів, які відображають образи міста: Омськ історичний та сучасний, святковий та буденний, парадний та індустріальний, реальний та фантасмагоричний – яким уявляється у творах професійних та самодіяльних художників, в художній та репортаж­ній фотографії, у дитячій творчості.

Додамо, що фонд фотографій й негативів складає більше 30 тис. одиниць зберігання, що відображають життя Омська з 1948 року, і третина цього фонду – творча спадщина Фрумгарца.

З 2005 року музей проводить щорічну виставку-конкурс омських художників, фотохудожників, дизайнерів та аріхтекторів під назвою «Моє місто».

П’ятого серпня 1998 року Михайло Йосипович Фрумгарц раптово помер від інсульту. Поховали його на Новоєврейському кладовищі Омська. Це кладовище має очевидні сліди неминучого російського впливу – ребра граней надгробків нагадують обриси православних храмів. Колись сам М. Й. Фрумгарц розповідав, що після закриття Козацького кладовища в Омську «ділові люди» крали пам’ятники з православних могил, збивали символіку та надписи та продавали євреям. Таке неподобство відбувалося в 1940–1950-х роках, коли козацьке кладовище занепало.

Зі смертю Фрумгарца його слава тільки почала зростати. Так, 2002 року міський музей «Мистецтво Омська» разом з сином Марком Фрумгарцем влаштовує виставку «Михайло Фрумгарц: місто, люди, роки». 2011 року знову музей «Мистецтво Омська» до 90-річчя з дня народження Михайла Фрумгарца влаштував виставку «Місто, якого немає». Усі світлини були виконані з негативів майстра його сином, Марком Фрумгарцем. На знімках 1940–1980-х років омічі взнають і не взнають свій рідний Омськ: на місці землянок та дерев’яних рубаних будинків сьогодні – багато­поверхівки, а там, де вулицями бродили гуси та свійські тварини, прокладені асфальтовані дороги. Виставка, світлини Фрумгарца дають уявлення про те, як змінювалось місто, що омічі здобули, а що – втратили назавжди.

Фотопортрети майстра увічнили також молодість людей мистецтва – омських художників Георгія Кичигіна, Андрія Машанова, актрису Валерію Прокоп, модельєра Галину Толмачову та багатьох інших діячів культури. Виставка «Вибране» зібрала не тільки світлини Михайла Йосиповича, але і його сина Марка, нині також заслуженого майстра в цьому жанрі мистецтва. Коли Марко Михайлович відкривав виставку, то зазначив, що все за нього скажуть світлини. І дійсно, усі фото – це не постановка, світлини самі говорять за себе: скульптор Федір Бугаєнко наставляє перед весіллям свою доньку Тетяну у весільному вбранні; автор хітів Арно Бабаджанян зі значком «Омськ» на лацкані піджака; Арам Хачатурян в ранковому халаті; Михайло Ульянов з валянками на плечі; режисер Марк Захаров у модних штанях в «ялинку»; актор В’ячеслав Шалевич за чашкою з чаєм; оперний співак Єрмек Серкебаєв посеред хлібного поля; актор Микола Крючков під час перегляду футбольного матча. Такі моменти з життя найвідоміших людей ми тепер можемо побачити лише на світлинах Михайла Фрумгарца – відображені не просто обличчя людей або самі люди, відображені справжні емоції та події, які відбувалися тут, але не зараз. Усі світлини різні, але поєднує їх одне – емоції і рух, які фотографи зуміли спіймати.

2013 року в Москві пройшла перша «Ніч мистецтва» під наз­вою «Звук єднає». Але вже наступного року все стало більш масштабним – додались нові види мистецтва та розширилась географія. Так, вже 2017 року у заходах взяли участь більше 2 тис. закладів. Акція перетворилася на всеросійську подію. Дивували глядачів Російський та Етнографічний музеї, Санкт-Петербурзький дім музики, живописні Царське Село та музей-заповідник Петергоф та багато інших майданчиків.

2018 року «Ніч мистецтва» проходила у Санкт-Петербурзі під назвою «Мистецтво поруч». Глядачі мали змогу побачити чудові виставки — «Скарби живописного мистецтва», «Музика, застигла в камені: нові надходження з історії архітектури». До 145-річчя театрального сезону Омського державного академічного театра драми організована виставка «У головній ролі – Омська драма», на якій представлені 130 видань з фондів Омської державної обласної наукової бібліотеки імені О. Пушкіна, а також влаштований відеокруіз «Є точка на глобусі». Але, головне, в «Ночі мистецтва» представлена творчість корифея омської фотографії М. Й. Фрумгарца – з фондів Омського міського музею «Мистецтво Омська».

Марк Михайлович, як і колись батько, спочатку здобув технічну освіту, працювати за якою не дуже полюбляв. Лише фотографування стало його покликанням. Династію омських фотографів Фрумгарців продовжив і Анатолій, син Марка. Анатолій Фрумгарц веде особистий блоґ, де розмістив світлини Омська столітньої давнини. Небезпека полягає в тому, що відірватися від їхнього розгляду дуже важко – 90 унікальних фотографій буквально заворожують своїм історичним натуралізмом.

В родині сподіваються, що і маленький онук з часом обере собі фотографування за роботу для душі.

Сучасний Омськ пишається своїми видатними людьми – серед яких художники: М. О. Врубель (1856–1910), К. П. Бєлов (1900–1988), народний художник Росії; А. І. Коненко (1954), художник-мікромініатюрист, занесений до книги рекордів Гіннеса та інші. В переліку таких людей Омська почесне місце займає й ім’я уродженця славного Запоріжжя Михайла Йосиповича Фрумгарца.

(Т. Г. Пішванова)

Література:

Фрумгарц, М. Избранные фотографии / Михаил Фрумгарц. — Омск, 1995. — 144 с. : ил.

Михаил Иосифович Фрумгарц : каталог фотовыставки. — Омск : [б. и.], 1986 . — 144 с.

***

Михаил Фрумгарц // Омский ракурс : полвека омской художественной фотографии. — Омск : Арена, 2003. — С. 7–21 : ил.

Павликов, И. «Черно-белый живописец» : [к 75-летию М. И. Фрумгарца] // Ом. муза. — 1997. — № 9–10. — С. 20–21 : ил.

10.02 – 25 років тому (1996) в м. Запоріжжі заснували дитячий притулок (на базі школи-інтернату № 3).

Запорізький навчально-реабілітаційний центр-інтернат (донедавна загальноосвітня школа-інтернат № 3 для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування) розташований на Кічкасі – північній околиці міста, у лівобережному Заводському районі. Школу-інтернат було побудовано в 1957 році як заклад для дітей із малозабезпечених родин. Потім відбулося декілька реорганізацій – з 1996 по 2001 рік тут навчалися розумово відсталі діти, з 2001 по 2010-й це був сирітський інтернат. Зараз приймають різні категорії дітей. Інтернат розрахований на 158 дітей віком від 6 до 18 років.

Майже в кожної дитини з інтернату така історія, з якої можна написати книгу. Здебільшого до інтернату потрапляють діти із не­благополучних родин. Сучасні інтернати вже мало чим нагадують «комуни» в епоху Макаренка та в повоєнні часи – коли бездогляд­ними діти залишалися від війни, голоду чи репресій.

Індивідуальна форма роботи на уроці використовується у навчанні тих учнів, що значно відрізняються за своїми пізнавальними можливостями, темпами і обсягом пізнавальної діяльності від інших дітей. Досить насиченими і цікавими є літні канікули: перебування у оздоровчому таборі на березі Азовського моря, екскурсії до Києва, заповідника Асканія-Нова, на узбережжя Криму.

Нині, зі слів адміністрації, з дисципліною стало краще, дітям можуть приділити більше уваги і вихователі, і соціальний педагог, і психолог. Але педагоги самі визнають, що дітей вулиці дуже складно «перетягнути на свій бік». Діти кажуть: «Нам не потрібні ваші чисті постелі та смачні обіди, а потрібна необмежена свобода». Не кожна дитина хоче потрапити до нової родини – за законом для усиновлення дитини старше 10 років потрібна її згода. Випускників інтернату зазвичай направляють учитися до професійно-технічних училищ здобувати робітничі професії. Але вони можуть спробувати скласти іспити й до навчальних закладів вищого рівня – технікуми, коледжі, а після здобуття середньої освіти навіть до вишів. Сирітські пільги поки що діють.

Поки що без інтернатів не обійтися. Але умови в них повинні бути наближені до сімейних. Вихованців повинно бути не більше 100 і, звичайно, має бути індивідуальний підхід до кожної дитини.

На базі інтернату № 3 у лютому 1996 року було відкрито дитячий притулок «Надія». Спочатку він був розрахований на 25 дітей. У притулку працювало 5 медиків, 7 вихователів, 12 працівників поліції, інші служби. Тут їх годували, приводили у людський вигляд. Через кілька місяців дітей відправляли – кого додому, кого в навчальний заклад. Але буває так, що одна дитина потрапляє у «Надію» регулярно. Тому такі дитячі заклади мають з’являтися у містах. Вони повинні допомогти розв’язати проблеми дитячої безпритульності і позбавити дітей статусу соціальної неповноцінності. А 25-річний ювілей ще раз нагадав, що світ – не без добрих людей.

Достеменна істина, висловлена древньогрецьким філософом Платоном про те, що ніхто не стає хорошою людиною випадково, вже вкотре підтвердила свою правдивість. Саме від виховання, від тих підвалин, які закладаються в дитинстві, вже в дорослому житті доводиться пожинати плоди.

(О. В. Руденко)

Література:

Шевчук, Ю. Нема за що ростити дитину – заберіть її в інтернат // Голос України. — 2010. — 9 листоп.

Піддубна, О. П’ять років «Надії» // Запороз. Січ. — 2001. — 10 квіт.

Серая, Г. Запорожские беспризорники : если главный враг – мама, кто защитит ребенка? : [беседа с зав. приюта «Надежда» Г. Серой ; записала Е. Николаева] // Досье. — 2000. — № 4. — С. 4–5.

З турботою про кинутих напризволяще // Запороз. Січ. — 1999. — 5 черв.

Василенко, Т. Лишь бы «Надежда» не стала мечтой… // Наш город (Суббота). — 1998. — 8 окт. — С. 12.

Гордийко, Е. Я есть просил, я замерзал, пока в приют я не попал // Наш город. — 1998. — 15 мая.

Егорова, И. Телевизор – в подарок детишкам из приюта // Индустр. Запорожье. — 1998. — 26 сент.

Иваненко, П. Здесь учат улыбаться // Наш город (Суббота). — 1998. — 18 июня. — С. 3.

Кузьменко, А. Г. Дети нашего города – цветы на чужой грядке? : дом под названием «Надежда» : [беседа с дир. детского приюта «Надежда» при школе-интернате № 3 А. Г. Кузьменко ; записала И. Чередниченко] // Проспект. — 1998. — № 15. — С. 5.

Дубинкина, Т. Беспризорные дети приют находят в «Надежде» // Индустр. Запорожье. — 1997. — 9 авг.

Шкарупа, С. «По приютам я с детства скитался…» // Запороз. Січ. – 1997. – 8 квіт.

Шкарупа, С. «Подайте, дяденьки и тётеньки, на пропитание…» // Запороз. Січ. — 1997. — 18 груд.

Дупак, В. Гуд бай, вокзал, гуд бай! // Голос України. — 1996. — 27 лют. (№ 38).

Кобинець, А. Своя республіка «шкід» // Запоріз. правда. — 1996. — 17 лют.

Макаренко, П. Открыт новый приют для малолетних бомжей // Теленеделя. — 1996. — № 6. — С. 2.

Інтернет-ресурси:

Павлов Альберт [Електронний ресурс] // Дети Запорожья. — Дата звернення до статті 07.11.2013. — Режим доступу : www. deti.zp.ua

Спеціальна освіта : Світанок [Електронний ресурс] // Запорізька спеціальна школа. — Режим доступу : int—svitanok.zp.ua.

Чужих дітей не буває [Електронний ресурс] // Державна аудиторська cлужба України : офіційний вебсайт. — Дата звернення 4 червня 2010 р. — Режим доступу : https://cutt.ly/1gMKmvU

10.02 – 15 років (2006) від дня заснування національного парку «Великий Луг» (Василівський район);

13.02 – 100 років тому (1921) відбулося перше засідання Олександрівської ради депутатів (нині – Запорізька міська рада)²⁷.

Вікова історія становлення та розвитку органів влади міста Запоріжжя офіційно розпочала свій відлік 13 лютого 1921 року. Система рад замінила органи земського і міського самоуправління, які діяли в Російській імперії з 1872 року. В дореволюційному Олександрівську органи влади були представлені міською думою та її виконавчим органом – міською управою.

Останні, перед Лютневою революцією, вибори в Олександрівську відбулися у 1916 році. Обрані на них представники мали працювати до 1920 року, але буремні події 1917 внесли свої корективи у діяльність міської влади.

З березня 1917 року, паралельно з думою та управою, в Олександрівську розпочинають діяльність ще два представницькі органи: міська рада робітничих, солдатських та офіцерських депутатів та виконавчий комітет громадських та робітничих організацій. Кожен з органів активно заявляв свої претензії на владу в місті.

Протягом наступних трьох років влада в Олександрівську неодноразово переходила під контроль «різнокольорових» військових адміністрацій (більшовиків, Української Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Нестора Махна, Антона Денікіна та Петра Врангеля), що аж ніяк не сприяло налагодженню стабільної роботи органів місцевого самоврядування.

Остаточно під контроль більшовиків Олександрівськ перейшов 23 жовтня 1920 року, а з 1 листопада, під керівництвом Миколи Івановича Пахомова, відновив свою діяльність губревком.

Серед низки завдань, які були покладені центральною владою на новоутворений ревком, була і підготовка до виборів постійних місцевих органів радянської влади – місцевих рад.

18 грудня, за розпорядженням губревкому, була створена губернська виборча комісія (губвиборчком), яка здійснювала загальне керівництво виборами на всій території Олександрівської губернії, як депутатів місцевих рад, так і делегатів на губернський з’їзд Рад. Через декілька днів (20 грудня 1920 року) почалося формування Олександрівської міської виборчої комісії (міськвиборчкому), яка безпосередньо відповідала за організацію та проведення виборів до міської ради робітничих та червоноармійських депутатів 1-го складу (скликання). Головою комісії було обрано Сергія Олексійовича Бєлікова (секретаря губернського комітету КП(б)У).

Напередодні виборів (24 січня) міська виборча комісія поширила містом постанову «Про порядок виборів до Олександ рівської міської ради», в якій були прописані права та обов’язки виборців, особливості проведення передвиборчих та виборчих зборів, норми представництва (1 депутат від 100 виборців) тощо.

З 25 січня і до 12 лютого 1921 р. на міських підприємствах, заводах, в організаціях, навчальних закладах, військових частинах відбулися передвиборчі та виборчі збори, на яких було обрано членів (депутатів) міської ради та кандидатів у члени міської ради – для заміщення членів ради у разі їхньої хвороби, виїзду з міста або офіційної відмови від посади.

За офіційними даними губвиконкому, з 75 тис. мешканців Олександрівська участь у виборах депутатів міської ради взяли 18 тис. осіб. Було обрано 165 членів ради, з яких 96 були позапартійні, 65 – комуністи і 4 – представники інших партій (2 – есери, 1 – анархіст, 1 – бундівець).

Днем народження Олександрівської (Запорізької) міської ради робітничих та червоноармійських депутатів вважається 13 лютого 1921 року. Саме у цей день 165 новообраних депутатів зібралися в будівлі Народного дому (вул. Поштова, 71) на перший урочистий пленум Олександрівської міської ради. Лише після виборів Олександрівської міської ради і переходу до неї частини повноважень губревкому міська рада стала постійно діючим місцевим органом влади, діяльність якого надалі не переривалася.

Для організації роботи депутати спочатку обрали тимчасову Президію міської ради у складі 2-х членів: комуніста та комісара Олександрівських майстерень Катерининської залізниці Василя Сергійовича Сушкова та позапартійного токаря Григорія Івановича Єрьоміна. Пізніше (27 лютого) на об’єднаному засіданні депутатів міськради за пропозицією фракції комуністів до складу Президії було дообрано ще 3-х членів: голову губернського революційного трибуналу, комуніста Миколу Івановича Гоппе, завідувача інформаційно-інструкторським підвідділом відділу управління Олександрівського губревкому, комуніста Семена Семеновича Люшкова, а також позапартійного робітника Петра Миколайовича Овчаренка.

На новообрану Президію покладалося керівництво міською радою, організація та планомірне виконання поставлених радою завдань, контроль за діяльністю міських установ. Члени Президії мали ще одне важливе повноваження: саме вони, а не усі члени міської ради, обирали зі свого складу голову міської ради.

2 березня на першому засіданні Президії міської ради відбувся розподіл обов’язків серед її членів. Першим головою Олександрів­ської міської ради став М. І. Гоппе, його заступником – Г. І. Єрьомін, а секретарем обрали С. С. Люшкова. На цьому засіданні Президія вирішила низку організаційних питань – формування апарату міськради, пошук приміщення, виготовлення печатки тощо.

Персональний та кількісний склад депутатського корпусу міської ради був нестабільним і зазнавав постійних змін аж до кінця серпня 1921 року.

Віковий шлях, який пройшла Запорізька міськрада, можна розподілити на три періоди. Перший офіційний відлік скликань міської ради розпочався у 1921 р. і був припинений у 1939 році (у зв’язку з проведенням виборів до міських рад у відповідності до нової Конституції УPCP 1937 року). За цей період було обрано десять складів Запорізької міської ради.

Другий відлік скликань міських рад тривав з 1939 р. до 1990 р. За Конституцією 1937 р. члени міських рад обиралися строком на 2 роки, встановлювався новий порядок роботи – система сесій. Проте міській раді 1-го скликання, через Другу світову війну, довелося працювати без переобрання 8 років – з січня 1940 до грудня 1947 рр. З 1978 року встановився новий строк повноважень місцевих Рад народних депутатів – 2,5 роки. За цей період запоріжці 20 разів обирали членів міської ради. 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла низку законів про нові вибори до Рад, які повинні були відбутися у 1990 р. За ними строк повноважень членів міських рад збільшувався до 5 років.

Після здобуття Україною незалежності було запроваджено третій відлік скликань міських рад, який продовжується і нині. Вперше національний синє-жовтий стяг замайорів над будівлею Запорізької міської ради 5 вересня 1991 р.

Згідно з новою Конституцією України (28 червня 1996 р.) депутати до міської ради обиралися строком на чотири роки. А з 1997 р., згідно Закону України «Про місцеве самоврядування», голова Запорізької міської ради та її виконавчого комітету став називатися Запорізьким міським головою.

Сьогодні Запорізька міська рада – адміністративно-територіальна одиниця та орган місцевого самоврядування у Запорізькій області. За підсумками виборів 2015 року, до Запорізької міськради VII скликання було обрано 64 депутати та створено 7 депутатських фракцій. Очолив раду міський голова Володимир Вікторович Буряк, секретарем став Руслан Олександрович Пидорич.

Наступні вибори депутатів Запорізької міської ради мають відбутися у жовтні 2020 року.

(Т. М. Палівода)

Література:

Шиханов, Р. Б. Запорізька міська рада робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (1921–1934 роки) // Шиханов, Р. Б. Жовтневий район міста Запоріжжя (1935–2010 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2010. — С. 48–51.

Шиханов, Р. Б. Керівники міста Запоріжжя (1939–2000 рр.) : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2000. — 71 с.

Страницы истории Украины : [в т. ч. о поднятии сине-желт. нац. флага над зданием гор. совета] / Запорож. машиностроит. ин-т им. В. Я. Чубаря ; авт. : В. Г. Барвенко, Е. И. Барвенко, Н. В. Дедков [и др.]. — Запорожье : Коммунар, 1992. — Ч. 1. — С. 200.

Косько Е. А. Запорожскому городскому совету – 90 лет : [торжества состоялись в Запорож. обл. краевед. музее] // Музейний вісник. — 2011. — № 11. — С. 223–226.

Інтернет-ресурси:

Запорізька міська рада [офіц. сайт]. — Режим доступу : https://zp.gov.ua/uk#gsc.tab=0

18.02 – 75 років від дня народження Анатолія Костянтиновича Беспалова (18.02.1946, с. Семе­нівка Пологів. р-ну – 12.10.2010), запорізького художника.

Анатолій Костянтинович Беспалов народився 18 лютого 1946 року в селі Семенівка Пологівського району Запорізької області.

Закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (1971). Викладачі зі спеціальності – А. Соболева, Е. Мисько, Д. Крвавич.

Творчий фах – художник декоративно-прикладного мистецтва, мала пластика, медальєрне мистецтво.

Наприкінці 70-х років у Запоріжжі почали працювати професійні майстри декоративно-прикладного мистецтва, серед яких яскраво проявили себе Анатолій та Антоніна (дружина) Беспалови. Завдяки їх діяльності на запорізькому ґрунті були прищеплені стародавні українські традиції кераміки, скла та емалі, а сучасна стилістика та зміст надали їхнім творам живої принадності.

Митець відомий, перш за все, як майстер медальєрного та декоративно-прикладного мистецтва. Його мала пластика містить значимий філософський зміст. У її узагальнених формах – філігранна тонкість, яка схожа на ювелірне мистецтво. Вражають скляні буси (гутне скло), які виготовлені за відтвореною художником венеційською технологією.

Анатолій Беспалов – член Національної спілки художників України (1978).

Працював старшим художником запорізького заводу «Сувенір» (1974–1989), художником-монументалістом Запорізького художньо-виробничого комбінату (1974–1989). На суто творчій роботі з 1989 року.

Брав участь в обласних, республіканських, всесоюзних, міжнародних виставках. Важливими для себе майстер вважав участь у виставках в Угорщині (1976, 1983). У 2012 році у виставковій залі ЗНСХУ відбулася «Виставка п’яти», присвячена ювілейним датам п’ятьох митців, серед яких був і Анатолій Костянтинович Беспалов. Крім того, у вересні 2012 року в Запорізькому художньому музеї було відкрито виставку «Художники Запоріжжя – 2012», яка була приурочена до 50-ї річниці ЗОНСХУ та представляла твори п’ятьох ювілярів, в тому числі твори і Анатолія Беспалова. На жаль, на той час митця вже не було серед живих. Художник пішов з життя у 2010 році.

Головні твори майстра – буси: «Олена» (1979), «Принцеса», «Венеційська нитка»; медалі: «Страдиварі» (1974), «П’ятиборство» (1975), «Гніздо» (1976), «Айвазовський» (1976), «Дітям воїнів, що загинули під час Великої Вітчизняної війни», триптих «Скіфи», «Ерьзя», «День-ніч» (1980), «Яблука Чорнобиля».

Твори зберігаються у музеї Києво-Печерської лаври, Запорізькому художньому музеї, музеї декоративно-прикладного мистецтва у Москві, Коломийському музеї гуцульського мистецтва.

(О. А. Савкіна)

Література про життя та діяльність:

Медведєва, А. Ф. Безпалов Анатолій Костянтинович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, наук. тов. ім. Шевченка. — Київ : [Поліграфкнига], 2004. — Т. 2 : Біо — Бя. — С. 382–383.

Беспалов Анатолій Костянтинович // Запорізька організація Національногї спілки художників України. 1962–2007. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 12–13.

Алексеева, О. Голоса времени / Оксана Алексеева // МИГ. — 2012. — 13 сент (№ 37). — С. 37.

Інтернет-ресурси:

Безпалов Анатолій Костянтинович [Електронний ресурс] // Соцреалізм. — Режим доступу : https://cutt.ly/zgMXXFy

Беспалов Антолій Костянтинович [Електронний ресурс] // Запорізька організація Національної спілки художників України. — Режим доступу : http://www.artgallery.zp.ua/v/dead/Bespalov/

19.02 – 60 років від дня народження Юрія Анатолійовича Кухти (19.02.1961, м. Комунарськ Луган. обл. – 29.11.1986, м. Слов’янськ Донец. обл.), учасника бойових дій в Афганістані. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу». Дружина і син Ю. А. Кухти мешкають в м. Запоріжжі;

Література про життя та діяльність:

Кухта Юрій Анатолійович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 51.

19.02 – 30 років від дня народження Михайла Андрійовича Гончаренка (19.02.1991, м. Запоріжжя – 23.07.2014, там само), старшого солдата 93-ї ОМБр, який загинув в зоні АТО / ООС²⁸.

21.02 – 100 років (1921) від дня заснування Запорізького базового медичного коледжу (медучилища № 1)²⁹.

21.02 – 100 років від дня народження Валентина Клементійовича Шевчука (21. 02 1921, с. Дубові Махаринці Козятин. р-ну Вінниц. обл. – 07. 02. 1945, с. Черепаново Калінінград. обл., РФ), Героя Радянського Союзу (1945, посмертно). Мешкав у м. Запоріжжі, тут закінчив 10 класів. Його ім’ям названо одну з вулиць обласного центру.

Валентин Клементійович Шевчук народився 21 лютого 1921 року в сім’ї селянина села Дубові Махаринці, нині Козятинського району Вінницької області. В 30-х роках родина переїхала до м. Запоріжжі. Тут Валентин закінчив середню школу. Службу в армії розпочав у 1939 році у складі прикордонних військ, охороняючи державний кордон в Карелії. Був відмінником бойової і політичної підготовки, членом комсомольського бюро прикордонної застави. Тут і застав його початок Другої світової війни, тут він дістав і перше бойове хрещення, був поранений.

Валентин Шевчук брав участь в обороні Ленінграда як артилерист – був заряджаючим і навідником 76-міліметрової гармати.

В жорстоких боях на Калінінському та 1-му Прибалтійському фронтах сержант Шевчук особисто підбив близько десяти німецьких танків, знищив кілька бронетранспортерів, автомобілів з вантажами та чимало гітлерівців. За бойові заслуги був нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю «За відвагу».

На початку 1945 року брав участь у Східно-Прусській операції у складі 19-ї гвардійської стрілецької дивізії. За бої на території Східної Пруссії Валентин Шевчук удостоєний найвищої нагороди Батьківщини.

Командуючи гарматою у 45-му гвардійському артполку (19-а гвардійська стрілецька дивізія, 39-а армія, 3-й Білоруський фронт), Валентин Шевчук особливо відзначився у боях на підступах до р. Дайма (Калінінградська обл.) і плацдармах біля населеного пункту Мюллє-Тюренберг. Залишившись біля гармати віч-на-віч з ворогом, відважний артилерист В. Шевчук – поранений, знесилений і закривавлений – вів бій, поки не загинув смертю хоробрих.

Поховали Валентина Клементійовича Шевчука в селі Черепанове Калінінградської області.

26 червня 1945 року за мужність і відвагу гвардії старшині Шевчуку посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Також посмертно був нагороджений орденом Леніна.

Ім’ям Героя названа вулиця в місті Запоріжжі, судно Міністерства рибного господарства (порт приписки Калінінград).

(О. В. Руденко)

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. Валентин Клементьевич Шевчук // Варяник, О. Герои земли Запорожской. — Запорожье : [Мотор Сич], 2018. — С. 482–483.

Князьков, Ю. П. № 46 – школа в Завод. р-ні, с-ще Павло-Кічкас.. До війни в школі вчився Герой Рад. Союзу В. Шевчук // Князьков, Ю. П. Історія шкіл міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. унфт [та ін.]. — Київ : [б. в.], 2012. — С. 52.

Нашим земляком – Героєм війни пишаються в Україні й Росії // Вісник комбінату. — 2020. — № 5 (трав.). — С. 14.

Вулиця імені В. К. Шевчука в м. Запоріжжі:

Князьков, Ю. П. Шевчука – вул., Шевченків. р-н, с-ще Чкалова // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запорізький нац. ун-т, Запорізьке наук. т-во ім. Я. Новицького. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2015. — С. 236.

Шевчука – вул. [Шевченків. р-н] // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : Дике Поле, 2008. — С. 221–222.

Куперман, Ю. Воля крепче брони / Юрий Куперман // Надежда. — 2015. — 25 авг. (№ 34). — С. 14.

***

Его именем назван траулер // Вісник комбінату. — 2018. — № 6 (черв.). — С. 7.

Про присвоєння імен учбовим закладам : [в т. ч. про присвоєння імені Героя Рад. Союзу В. К. Шевчука середній школі № 46 м. Запоріжжя] : постанова Ради Міністрів Української РСР від 3 листоп. 1987 р. № 360 // Зібрання постанов Уряду УРСР. — 1987. — № 11. — Ст. 72.

23.02 – 70 років Валентину Степановичу Дружиніну (23.02.1951), запорізькому художнику-карикатуристу, графіку³⁰.

23.02 – 30 років від дня народження Олександра Анатолійовича Шелепаєва (23.02.1991, м. Токмак – 31.08.2014, с. Чапаєвка (нині – Благодатне) Токмац. р-ну), сержанта ЗСУ, інструктора навчального центру «Десна» Сухопутних військ України, який загинув в зоні проведення АТО / ООС³¹.

25.02 – 70 років від дня народження Геннадія Миколайовича Тощева (25.02.1951, м. Пологи), археолога, кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України, керівника археологічної лабораторії ЗНУ.

Література про життя та діяльність:

Тощев Геннадій Миколайович // Історичний щоденник Пологівського району, 1923–2018 / Відділ культури і туризму Пологів. РДА, КУ «Пологів. район. краєзнав. музей» Пологів. райради ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. — С. 67.

Тощев Геннадій Миколайович // Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : АА Тандем, 2012. — С. 83–86. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

28.02 – 160 років від дня народження Івана Івановича Рачинського (28.02.1861, с. Темирівка Гуляйпіл. р-ну – 1921), композитора, музичного критика, поета, перекладача³².

«Imperator Rex» – Іван Іванович Рачинський

Розпочнемо розповідь про Івана Івановича Рачинського трохи здалеку, оскільки його доля тісно пов’язана з родиною Корфів та Теміровкою, в якій він народився 28 (13 – за старим стилем) лютого

1861 року в с. Темирівка Олександрівського повіту Катерино­славської губернії (нині – Гуляйпільського району Запорізької області).

Знатний рід баронів Корфів походив із Вестфалії (Західна Німеччина). Представники цього роду були на російській службі з XVII ст. Нас цікавить та гілка роду, до якої належали: барон Іоганн-Альбрехт Корф (1697–1766) – дипломат, президент Петербурзької академії наук (1734–1740); граф Модест Андрійович Корф (1800–1876) – державний діяч, історик, директор Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна (1849–1861). Штабска­пітан Олександр Федорович Корф (1803–1846), нащадок остзейських баронів, повністю сприйняв російську мову й культуру, був високоосвіченою людиною, керував колегією. Він здобув освіту в Ліцейському пансіоні, який був в ті часи самостійним навчальним закладом, вільно володів німецькою та французькою мовами. Наш Корф був одружений двічі. Перша дружина – українська поміщиця Єлизавета Тимофіївна Врем’єва (8.02.1811–1.05.1835). За нею в посаг її батьки дали село Нескучне Олександрівського повіту Катеринославської губернії (зараз Великоновосілківський район Донецької області).

Вона померла у віці 24-х років, залишивши по собі сина – Миколу (1834–1883), який прославить Запорізький край як педагог і просвітник, земський діяч, почесний член Женевської Академії наук, почесний член Петербурзького педагогічного товариства, а також Московського комітету писемності та Московського універ­ситету. Він, землевласник Катеринославської губернії, палко об­стоював право українських дітей на навчання рідною мовою в по­чатковій школі. Згодом в Нескучному Микола Корф організує і про­веде найперші в Російській імперії учительські з’їзди. Він, за 10-м переписом селян 8 квітня 1858 року, володів селом Темирівка-1, яке дісталось йому в спадок від батька. Батько ж завжди був прикладом у людяному ставленні до кріпаків і того ж вимагав від сина, постійно підкреслюючи, що свої бажання молодий барон мусить висловлювати у формі прохань, і аж ніяк не у формі вимог, а також до кожного прохання додавати ввічливе звертання «будь-ласка».

Після смерті Єлизавети Тимофіївни Олександр Федорович 2 липня 1836 року одружується на Анні Францівні Бранденбург (14.09.1816–19.05.1885). Він хотів, щоб сирітка Микола мав материнський догляд. Але мачуха не любила пасинка: коли народилися її дочки – Анна (7.09.1837 – ?) та Ольга (1840–1903), для хлопчика вже місця в її серці не було. Коли Миколі ще й не виповнилось шести років, його батько змушений був відправити дитину з дому з-за постійних ненормальних витівок мачухи.

1846 року, після десяти років шлюбу, Олександр Федорович помер. Через деякий час Анна Францівна взяла шлюб із лікарем єврейської колонії, колезьким асесором і кавалером Іваном Гри­горовичем Рачинським, який мав у своєму володінні Темирівку-2.

У віці 45 років Анна Францівна народжує сина, якого нарекли трьома іменами – Іоанн-Франц-Марія і який увійшов в історію як Іван Іванович Рачинський, український композитор, музичний критик, поет, перекладач. Хрещеними батьками малюка стали колезький радник і кавалер Франц фон Бранденбург (батько Анни, дід Івана) і баронеса Ольга Корф (двадцятирічна дочка Анни, неповнорідна сестра Івана).

Стосовно дати народження Івана Івановича Рачинського існують різні версії. Так, у довідниках подається 13 лютого (за старим стилем), 25 лютого – за новим стилем. Але дослідники Іван Кушніренко і Володимир Жилінський стверджують, що в атестаті зрілості, який виданий учню VІІ класу Харківської третьої гімназії, чітко зазначена дата народження – 28 лютого 1861 року.

Темирівка-2 – рідне село, де пройшли дитячі роки майбутнього композитора. Якщо Темирівку-1, яка належала барону Корфу, заснували в 1823–1825 рр. переселенці-кріпаки з Воронезької губернії, то Темирівку-2 – започаткували поміщицькі селяни, землі якої були у володінні Рачинських. 1858 року в Темирівці-1 проживало селян 163 чоловічої і 181 осіб жіночої статі у 63 сім’ях, громада мала 149 десятин землі. Темирівка-2 мала 223,3 десятини землі, а перша школа – церковно-приходська – відкрилася в селі 1892 року, тоді як в Темирівці-1 лише 1908 року. В 1913 році в селі Темирівка-2 нараховувалося 60 дворів (243 чоловіка і 267 жінок), була вже, крім школи, ще й бібліотека та земський поштовий відділ. Навколо обох Темирівок згодом виникли села Василівка, Крутоярівка, Ново-Іванівка, Павлівка, Ново-Григорівка та Ново-Миколаївка. Темирівка-2 пізніше стає волосним центром цих поселень. Навіть в 30-х роках ХХ століття ще згадуються дві Темирівки. За переписом 2001 року, населення сучасної Темирівки Гуляйпільського району складало 618 осіб.

Матір малого Івана, колишня зла мачуха для Миколи Корфа, була жінкою освіченою, вдома родина мала піаніно, на якому під керівництвом Анни Францівни хлопець вчився грати. Мабуть, у нього любов до музики – від люблячої матері. А ще в рідному селі Іванко любив слухати українські народні пісні, часто сумні – адже дитинство майбутнього композитора припало на пореформені роки, коли було скасоване кріпацтво. Формально царат ніби дав волю селянам, та не дав землі. Селяни не мали засобів для її обробітку, тому змушені були найматися до панів, які мешкали у сусідніх селах, а також до місцевих поміщиків. Молоді дівчата від важкого і злиденного життя наймалися на хуторах Нейгем і Найфельд до багатих німців-колоністів та євреїв.

Коли прийшла пора вчитися, Рачинський їде до Харкова і вступає до гімназії. Українське життя Харкова в ті часи розвивалося переважно в освітніх, земських і кооперативних установах. Харків мав славу культурного українського міста і був важливим осередком українського культурного відродження.

Спочатку Іван вчиться у Харківській першій чоловічій гімназії (до цього вона мала іншу назву – Харківська губернська гімназія). Провчившись три роки, він переводиться до Харківської третьої чоловічої гімназії, яка виділилася 1864 року з паралельного відділення губернської гімназії. Цьому відділенню сприяв науково-технічний прогрес, який призвів до розуміння необхідності освіти, і як наслідок цього – переповнені класи тоді ще єдиного навчального закладу середньої ланки освіти у Харкові.

Будинок третьої гімназії зберігся добре, у зовнішньому вигляді його наочно відобразилися зміни стильових напрямків другої половини ХІХ ст. Фасад будинку виконаний з цегли без штукатурки, нагадує риси романо-готичного стилю, які трансформувалися в українське бароко: орнаментовані пілястри, рослинний орнамент, розетки з трилопатевим орнаментом, які вирізнялися на фоні сусідньої будови в стилі неокласики.

Проєкт будинку третьої гімназії належить університетському архітекторові Івану Гіншу (1831–1902). У нових корпусах розмістились сім повних класів, в одному з яких навчався Іван Рачинський. Площа гімназії – більше трьох тисяч квадратних метрів, представляє собою замкнений периметр різного часу забудов, з внутрішнім двориком, з проїзною брамою у південній частині. В радянські часи тут була школа № 29, а потім – філологічний факультет. Зараз цей комплекс по вулиці Гоголя, 7 належить комерційним структурам.

Навчався Іван Іванович Рачинський у гімназії задовільно. Опановував обов’язкові мови – російську, латину, грецьку, німецьку, французьку; серед інших предметів вивчав закон божий, логіку, математику, фізику і математичну географію, стисло – природознавство, історію, географію.

Тут, у гімназії, Іван Рачинський знайомиться з Володимиром Сокальський, з яким усе життя підтримував дружні стосунки.

Володимир Іванович Сокальський (1863–1919) – український композитор, піаніст і музичний критик, за фахом – правник (суддя). Спільні інтереси обох юнаків – музика. Сокальський студіював у Харківському університеті й учився грі на фортепіано у Харківській філії Російського музичного товариства. Перші його композиції пов’язані з аранжуванням п’єс для драматичних вистав у трупі Михайла Старицького. Працював як викладач-піаніст, диригент, концертмейстер у Харківському оперному театрі, брав участь у концертах музичного товариства як диригент власних творів. І Рачинський, ще гімназистом, почав складати музичні твори: написав казку для скрипки і фортепіано, декілька інших музичних творів.

Після гімназії Рачинський переїхав до Петербурга і вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького імператорського університету і одночасно пише заяву на вступ до консерваторії у клас теорії композиції. Проте Іван Іванович закінчив тільки юридичний факультет (1886), а консерваторію відвідував як вільний слухач, хоча ніяких документів, що підтверджують це, не збереглося.

Найбільшим факультетом був саме юридичний – більше 50 % усіх студентів. При факультеті діяло також юридичне товариство (з 1877), до складу якого входила російська група Міжнародної спілки криміналістів. Але головне – при університеті діяв «музичний комітет», а із студентів були утворені два оркестри – духовий і струнний, та хор. В студентські роки І. Рачинського студентським оркестром керував датчанин Георгій Оттонович Дютш (1857–1891) – диригент, музичний педагог, збирач народних пісень. Музичний теоретик Юлій Іванович Йогансен (1826–1904), датчанин, спочатку викладав теорію композиції в Петербурзькій консерваторії, потім був її інспектором та директором. Серед його видатних учнів – М. Римський-Корсаков і А. К. Лядов.

Своїми знаннями в галузі теорії та історії музики Рачинський зобов’язаний самому собі та педагогам, з якими займався приватно. Заняття були успішними, про що свідчать його твори – вони позначені вродженою талановитістю та високим професіоналізмом. В музичній творчості наслідував традиції П. І. Чайковського та «Могутньої купки», але в багатьох музичних творах Рачинського відчувається рідний український колорит.

У травні 1886 року Іван Рачинський одержав диплом юриста, де значилося: Іван-Франц-Марія Рачинський, 25 років, римського-ка­толицького віросповідання, пройшов повний курс юридичного фа­культету і з вивчених дисциплін одержав добрі та відмінні оцінки.

Роком раніше (1885) померла матір, і у спадщину Іван Іванович Рачинський одержав маєток у селі Ганнівка (нині воно підпорядковане Веселогаївській сільраді Новомиколаївського району Запорізької області). Маючи кошти, він здійснив велику подорож до Західної Європи, Азії та Африки. Це були Греція, Італія, Єрусалим, Єгипет, Франція, Німеччина. Подорож була освітньою – в його петербурзькій квартирі було чимало стародавніх картин, скульптур, речей, які він придбав, перебуваючи за кордоном, адже Рачинський вивчає живопис, скульптуру і архітектуру епохи Відродження. Не забував й рідну Україну. У спадковому маєтку Ганнівка при кожному приїзді часто влаштовував музичні аматорські вечори.

В 1898 році Рачинський назавжди переїхав до Петербурга. Жив він на Суворовському проспекті, 37, займав квартиру з п’яти кімнат. Квартира була добре вмебльована – на стінах висіли картини, частково привезені Рачинський з Італії, в кабінеті – гарна бібліотека, стояв незамінний супутник будь-якого композитора – рояль. Хатнє господарство композитора вела літня жінка – економка Андріївна, яка слідкувала за порядком, ходила за покупками, готувала їжу. Іван Рачинський на все життя залишився неодруженим, хоча кохана жінка у нього була. Особисту драму він пережив влітку 1910 року, на своїй дачі в Судацькій бухті, – кохана жінка зрадила композиторові. Душевна рана труїла його серце до кінця життя. Не зраджує ніколи тільки мистецтво – тому всі свої сили композитор вкладав в музику та літературу.

З мистецької спадщини Івана Рачинського відомі 25 опусів (за твердженням М. Гордійчука і Л. Кауфмана). В галузі симфонічної музики він написав симфонію, дві сюїти, увертюру (партитура її не знайдена). Камерна музика представлена трьома квартетами, двома фортепіанними тріо, невеликими п’єсами для фортепіано, скрипки та віолончелі. Відомі також понад 25 романсів (наприклад, «Ароматной весенней ночью») і значна кількість пісень композитора на слова М. Некрасова, О. Фета, О. Толстого, А. Майкова, В. Брюсова, М. Щербини, Ґ. Ґейне, В Шекспіра та інших.

Свої романси Іван Рачинський охоче присвячував друзям та знайомим. Романс «Весной» (1903) Іван Іванович присвятив співачці Софії Миколаївні Куртієвій (1880–1904), учениці професора Петербурзької консерваторії Вільгельміни Рааб (1848–1917). Співачка стажувалась в Італії, дорогою до Петербургу простигла, невдовзі померла у віці 24 років.

Романс «Notturno» Рачинський присвятив Софії Тимофієвій, виконання якої вирізнялося музикальністю, романс «На сон грядущий» – співаку-аматору, полковнику головного штабу Петру Острянському, романси «Ты помнишь ли вечер» та «Я плакать не могу» – Михайлу Васильовичу Луначарському, старшому брату Ана­толія Васильовича Луначарського. Серед друзів Рачинського на його му­зичних вечорах зустрічаємо прізвища піаніста Гаврили Іва­но­вича Романовського, композитора Олександра Опанасовича Спен­діарова, братів Святловських, віолончеліста Рафальського та ін.

Всі, хто особисто знав композитора Рачинського, відзначали, що був він людиною веселою, життєрадісною, з добрим гумором. Так, свої рецензії він підписував ініціалами I. R. Здавалось, що це ініціали його імені та прізвища. Насправді жартома він підписував так, бо це означало імператор Рекс (підпис Вільгельма ІІ), — ініціали Рачинського не гірші від царської особи, так вважав композитор.

В піснях композитора проявлявся національний дух. Так, у голоспіві «Зелений шум» на слова М. Некрасова, крім пісень, поширених у міському побуті, відчутний стильовий подих поетичних українських веснянок. У музиці першого квартету багато яскраво національного. Про друге фортепіанне тріо сам Рачинський писав, що воно написане у трьох стилях: класичному (перша частина), романтичному (друга частина), національному (третя частина).

В цьому творі відчутні й інтонації народної пісенності, й стихія української побутової романсовості, а фінал написаний у формі й характері козачка – весела, задиркувата музична п’єса, яка блискуче відтворює народні троїсті музики. Називаючи третю частину свого тріо «національною», Рачинський ніби розкривав перед слухачем своє творче кредо як представника української музичної культури.

В інструментальних циклах, а особливо у першому квартеті й симфонії Рачинський послуговується принципом лейтмотивізму, вдається до проведення й активного перетворення в усіх частинах одних і тих же тем, які в кінцевих розділах циклів синтезуються в нову художню якість. Аналіз творів свідчить, що автор вправно володів технікою інструментування, добре знав виразові можливості окремих інструментів, тонко відчував барви оркестрової палітри.

Рачинський як музичний критик залишив нам праці: «Этюды по истории русской музыки» («Откуда пошла русская земля», «Глинка», «Наследие Глинки» – «Приднепровский край», 1901, № 1203, 1219, 1222, 1235); «Гуго Вольф» («Весы», 1904, апрель); «Виртуозность и музыкально-воспитательные задачи» («Наша жизнь», 1904, № 39); «Памяти А. Г. Рубинштейна» («Наша жизнь», 1904, № 11); «Два слова о Пушкине и Бородине» («Российская музыкальная газета», 1916, № 42), «Віртуозність та музично-виховні завдання», а також рецензії та нотографічні замітки в «Известиях Санкт-Петербургского общества музыкальных собраний» та ін.

Був Іван Іванович також знавцем античної літератури, поетом, перекладачем. Він першим здійснив повний переклад з латинської мови на російську філософської поеми Тіта Лукреція Кара «Про природу речей». Це була важка, але дуже плідна з мистецького погляду праця. Так, академік І. І. Толстой, відомий знавець класичної філології, в «Журнале министерства народного просвещения» за жовтень 1904 року писав: «Переклад п. Рачинського заслуговує на увагу вже тому, що він є першим віршованим перекладом усієї поеми Лукреція… Це передусім переклад літературний. Він відзначається якістю і читається легко й з інтересом… В перекладі п. Рачинського скрізь помітне прагнення висловити найхарактерніші риси твору, дати читачеві можливість відчути загальний тон і настрій поеми».

Іван Рачинський дуже любив море, яке надихало його на творчість. Напередодні першої російської революції (1905) він побудував на Чорноморському узбережжі дачу – «Романський будинок» (біля Судака), яку невдовзі змушений був продати – не вистачало коштів на ремонт, охорону тощо. А ще особиста сімейна драма, пов’язана з ім’ям моряка торгового флоту, обрусілого грека Федора Акондопула, підштовхнула до продажу улюбленого будинку. 1910 року Рачинський продає свою дачу інженеру-шляховику Петру Скобнику і покидає Судак.

Ця дача була поряд із Генуезькою фортецею. За її будівництвом Рачинський наглядав особисто. В одному з листів він відзначав, що стан його душі – надміщанський, оскільки його розум цікавиться властивостями вапна, деревини, цементу. «Будівництво його (будинку) – є найкраще, що я зміг коли-небудь зробити в житті», – писав композитор професору В. В. Святловському. Жив на дачі композитор з громадянською дружиною Євдокією, яка згодом покине Рачинського. Хатню роботу робили покоївка Ганна Цикунова і кухарка Варвара Мерзієнко. Часто на дачі гостювали племінник композитора Олексій Судейкін та композитор О. Спендіаров (1871–1928).

З душевним болем продана дача на Чорноморському узбережжі, але до моря тягнуло, і композитор повертається в Судак 1911 року, знімає кімнату на дачі Телесницької, працює над вдосконаленням перекладу поеми «Про природу речей» Лукреція. Потім буде приїзд і 1912 року, і 1913 року, і, нарешті, вихід у світ нового видання поеми. З цього приводу Рачинський писав: «Нове видання захоплює мене простотою та благородством, яке цілком відповідає моральному образу великого римського поета».

Друге видання поеми у перекладі І. Рачинського вийшло 1913 року. Одночасно Іван Рачинський написав сюїту «Елевсінські містерії» – про таємничі обряди під час хліборобських свят елевсіній, засновані міфічним Евмольпом. Невипадково композитор обрав для своєї сюїти давньогрецький міф про богиню родючості Деметру і викрадення її дочки Персофени – жива була ще особиста душевна рана.

Сюїту Іван Рачинський поділив на шість окремих закінчених частин, в яких дав музичну характеристику Персофени, звучання кимвал (металеві тарелі) супроводжували викрадення Персофени, в третій і четвертій частинах відображались блукання у пітьмі Деметри, її стогони і крики за дочкою, п’ята і шоста частини сюїти показували таємничі заклинання, виникнення гімну Деметрі та відродження Персофени, а разом з нею відродження життя і родючості.

Сюїта виконувалась двічі – 21 січня і 25 травня 1913 року. Перший раз – у Полтаві, другий – у Павловську (під Петербургом). Перший раз виконував сюїту місцевий оркестр під керівництвом диригента Д. В. Ахшарумова (1864–1938), другий раз – під керівництвом диригента О. П. Асланова (Асланяна, 1874–1960). Полтавському оркестру належить першість виконання не тільки сюїти І. Рачинського, а й «Української симфонії» М. Калачевського (1851–1907). Диригент О. П. Асланов першим працював з С. С. Прокоф’євим (1891–1953) – диригував першим і другим фортепіанними концертами автора.

Незабаром після першого виконання рукописна симфонічна сюїта загубилась на довгі роки. Під час першої світової війни композитор працював у редакції «Российской музыкальной газеты». Влітку 1918 року газету закрили, Рачинський залишився без роботи і коштів до існування. Це були важкі дні для Петрограда – ціни різко зросли, і Рачинський почав розпродавати своє майно – бібліотеку, меблі, картини, скульптури. Розпродавши майно, він виїхав в Крим, де був його друг В. І Сокальський і який невдовзі помер. Останній раз Рачинського бачили у Севастополі 1921 року – змарнілого, голодного, виснаженого. Вважається, що Рачинський обрав смерть від голоду та хвороби на рідній землі, а не еміграцію, на яку у нього не вистачало ані сил, ані коштів.

До 1970-х років ім’я композитора було повністю забуте, як і його творчість. Двом українським мистецтвознавцям ми зобов’язані поверненню імені талановитого композитора, здібного музичного публіциста та вдумливого перекладача – Івана Івановича Рачинського.

Гордійчук Микола Максимович (1919–1995), український музикознавець, доктор мистецтвознавства, професор. Упродовж тривалого часу, працюючи завідувачем відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Микола Максимович спрямовував його діяльність на дослідження найважливіших тем і проблем національної музичної культури. Своєрідною кульмінацією науково-творчого шляху М. М. Гордійчука стало започаткування ним і часткове здійснення під його керівництвом наукового проєкту, що досі залишається найфундаментальнішим в українському історич­ному музикознавстві. Йдеться про багатотомну «Історію української музики», яку підготували співробітники відділу. Крім того, емпірична база цього видання стала основою іншого багатотомного наукового проєкту – «Української музичної енциклопедії», що здійснюється співробітниками відділу музикознавства ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України також уперше в Україні.

Кауфман Леонід Сергійович (1907–1973), композитор і музикознавець. Працюючи в архівах Ленінграда, Москви, Харкова, Сімферополя і Судака, зміг відтворити творчий шлях українського композитора Рачинського. На початку 1972 року Леонід Сергійович побував у Гуляйпільському районі, зустрічався з колективом місцевої музичної школи, де розповів про творчий шлях талановитого митця, влаштував прослуховування магнітофонних записів його творів у виконанні київських митців. Гуляйпільський краєзнавчий музей отримав портрет композитора і фотокопії обкладинки збірників романсів, поеми Лукреція Кара «Про природу речей», першої сторінки листа до поета-містика М. М. Мінського (1856–1937) від 15 грудня 1893 року і диплома про закінчення університету.

2004 року в Запоріжжі виходить книга двох гуляйпільських краєзнавців³³ – журналіста Івана Кириловича Кушніренка та дослідника історії рідного краю Володимира Ілліча Жилінського – під назвою «Напівзабуті імена…», де висвітлюються сторінки життя і творчості М. О. Корфа та І. І. Рачинського. Вони зазначають, що була знайдена партитура «Елевсінські містерії» І. Рачинського – у відділі джерелознавства Ленінградського інституту театру, музики і кінематографії.

Колись самотній і забутий, Іван Іванович Рачинський тепер посів гідне місце в когорті імен, які назавжди увійшли до історії української культури.

(Т. Г. Пішванова)

Література про життя та діяльність:

Кушніренко, І. Іван Іванович Рачинський // Кушніренко, І. Напівзабуті імена… : сторінки життя і творчості М. О. Корфа та І. І. Рачинського / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. — Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. — С. 87–115.

Кушніренко, І. К. Іван Рачинський (1861–1921) // Кушніренко, І. К. Люди Гуляйпільщини : Біографічно-довідкове видання / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя : Дніпровський металург, 2004. — С. 159–161.

Кушніренко, І. К. Іван Рачинський (1861–1921) // Кушніренко, І. К. Темирівські обрії: сторінки історії села Темирівки і ПСП «Мир» Гуляйпільського району Запорізької області / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. — Запоріжжя : Дике Поле, 2004. — С. 155–157.

Цього місяця виповнюється:

60 років (1961) від дня заснування Кам’янсько-Дніпровської школи-інтернату;

Література:

Кам’янсько-Дніпровська школа-інтернат // Кам’янка-Дніп­ровська : до 225-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. — Запоріжжя : АА Тандем, 2011. — С. 43–44. — (Міста і села Запоріз. області ; вип. 4).

БЕРЕЗЕНЬ

01.03 – 175 років від дня народження Василя Васильовича Докучаєва (01.03.1846, с. Мілюкове Смолен. губ. (нині – Смолен. обл.) – 08.11.1903, Санкт-Петербург), природознавця, громадського діяча, засновника генетичного ґрунтознавства³⁴.

Література про життя та діяльність:

Мороз, В. С. Піонер-ґрунтознавець // Мороз В. С. Краєзнавчі нариси з історії Придніпров’я : історичні події і люди : від найдавніших часів до початку XX ст. : науково-краєзнавче видання : монографія / В. С. Мороз, В. С. Мороз ; Мороз Володимир Степанович, Мороз Віктор Степанович. — [Хмельницький : Мельник А. А., 2010]. — С. 188–190.

Зонн, С. В. Василий Васильевич Докучаев, 1846–1903 / С. В. Зонн ; отв. ред. Е. Н. Мишустин ; [АН СССР]. — Москва : Наука, 1991. — 224 с. : ил. — (Научно-биографическая литература).

Крупеников, И. Василий Васильевич Докучаев, 1846-1903 / И. Крупеников ; И. и Л. Крупениковы. — Москва : Молодая гвардия, 1948. — 280 с. — (Жизнь замечательных людей).

Вулиця Докучаєва в м. Запоріжжі:

Князьков, Ю. П. Докучаєва вул., (Шевченків. р-н) // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. — Запоріжжя : [АА Тандем], 2015. — С. 84.

01.03 – 80 років від дня народження Олексія Миколайовича Башкатова (01.03.1941, с. Скелевате Вільнян. р-ну – 03.07.2013, м. Запоріжжя), запорізького художника, скульптора³⁵.

01.03 – 80 років Олександру Васильовичу Галуненку (01.03.1946, с. Троїцьке Мелітоп. р-ну), кандидату технічних наук (2000), льотчику-випробувачу АНТК ім. Антонова, помічнику генерального конструктора з льотних питань, президенту ГО «Федерація авіаційного спорту України», голові координаційної ради ГО «Асоціація літакобудівників», Герою України (1999), почесному громадянину міста Буча (Київська область)³⁶.

Література про життя та діяльність:

Прокопчук, С. На перехресті століть. У пошуках прозріння / Станіслав Прокопчук. — Київ : [б. в.], 2019. — С. 251–261.

03.03 – 125 років від дня народження Івана Сергійовича Паторжинського (03.03.1896, с. Петро-Свистунове Вільнян. р-ну – 22.02.1960, м. Київ), українського оперного співака (бас), педагога, народного артиста СРСР (1944), професора Київської державної консерваторії (1944–1960)³⁷.

Головний «запорожець за Дунаєм», «найкращій Карась СРСР», «український Шаляпін», «чудо-бас», «богатир української опери» – з такою славою увійшов в історію українського і світового мистецтва оперний співак Іван Сергійович Паторжинський, народний артист СРСР, людина з найсильнішим голосом оксамитового тембру.

Появу Івана Паторжинського на сцені публіка завжди сприймала бурхливо, гучними оваціями. Партії в його виконанні

звучали колоритно й незабутньо, натхненно й схвильовано. «Безстрашна людина, правдива людина,могутній талант, могутній голос. А серце – серце, людяне, прекрасне!» – так писав у своєму вірші про співака поет Павло Тичина.

Народився майбутній артист 3 березня 1896 року в с. Петро-Свистунове Вільнянського району Запорізької області. Село старовинне, розташувалося на місці колишнього зимівника запорізьких козаків. Воно було засноване 1779 року як слобода на землях поміщика, курського губернатора Петра Свистунова, звідки і назва села. Сучасне село, за переписом 2007 року, має 97 дворів та 260 мешканців, а ще велику гордість – пишаються мешканці своїм видатним уродженцем!

Вже в поважному віці Іван Сергійович згадував про свою малу Батьківщину так: «У кожного є спогади дитинства. Моє дитинство – це село над самісіньким Дніпром, тьмяні вогні каганця в убогих халупках рибалок. Згадую себе босоногим хлопцем, який причаївся у прибережних чагарниках з вудкою. Пам’ятаю бідність – і свою, й сусідську, важку працю плотогонів, їхні пісні, або тихі та сумні, або бунтівні, як сам Дніпро». А ще співак згадував, як там, у селі над Дніпром, слухав спів дівчат, бувальщини й вигадки про сховані скарби, нечисту силу, гомін Ненаситецького порогу, вигуки лоцманів і рибалок. «Перед моїми очима й зараз постають їх колоритні постаті… Білі українські сорочки сліпуче чисті. Бронзові засмаглі обличчя й руки, натруджені важкою роботою, вуса, що їх кінцівки опущені як у Шевченка, лукаву посмішку в очах… Ці спогади дитинства допомогли мені в подальшому в роботі над образами Тараса Бульби, Івана Карася в «Запорожці за Дунаєм», Виборного в «Наталці Полтавці», Батька в «Катерині», Трохима в «Наймичці» та ін.».

А ще добрим словом згадує сільського пономаря Терентія Петровича, 72-х років. Дідусь відкривав шестирічному Івану тайни риболовлі, одночасно розповідав народні казки, про Запорозьку Січ, переказував зміст творів Миколи Гоголя. Виконуючи партії гоголівських героїв в операх, Іван Сергійович згадував завжди свого старого друга, який збудив дитячу фантазію і прищепив любов до гоголівських героїв.

Дитячу любов до риболовлі Іван також зберіг на все життя. Одного разу, вже видатним артистом, він рибалив з вудкою на Дніпрі. У куртці з риб’ячою лускою, у старому брилі з діркою Івана Сергійовича не признав інший рибалка. Для доказу, що він є саме той Паторжинський, артист заспівав пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» та таким чином переконав старого.

Батько Івана – Сергій Артемович Паторжинський (1860–1908) – служив дяком у храмі в рідному селі, співав у церковному хорі – мав від природи чудовий голос.

Марфа Паторжинська в 1970-х роках в книзі про свого чоловіка Івана Паторжинського писала про Сергія Артемовича: «Він пройшов тяжкий життєвий шлях: рано став сиротою, жив у свого дядька, якась вчительна навчила його грамоті, його віддали «хлопчиком» у типографію. Дослужився до складача і до метранпажа, але від свинцової пилюки заробив туберкульоз». Тому родина переїхала до села, де Сергій Артемович став дяком – служителем православного храму. Він регулював правильні співи та читання на кліросі, узгоджував порядок богослужіння з припустимими побажаннями свіщенника, що відправляв службу. Звання «псаломщик» (в народі – дяк) було затверджено 16 лютого 1885 року. Псаломщик вів також метричні книги, книги шлюбні, книги з сповідальні, клірові відомості про храм, про засоби утримання притчу, кількість землі, бібліотеки тощо. Тобто господарська діяльність псаломщика перетиналась з обов’язками старости храму. Помер Сергій Артемович у віці 48 років.

Матір Івана – Параскева Іванівна, була з простої селянської родини. Іван дуже любив матір. В родині Паторжинських співали всі, але найбільше виокремлювався голос Івана. Вже шестирічним хлопчиком він співав в церковному хорі, і його дзвінкий альт дуже виділявся з загальної маси співаків-аматорів. З віком його чудовий альт мав перейти в тенор, але сталося диво: п’ятнадцятирічний Іван заспівав незвичайно красивим басом.

І дружину свою Іван Паторжинський обрав саме за неймовірно красивий голос. Вірніше, покохав, почувши його (в майбутньому Паторжинська-Снага Марфа Хомівна (1899–1981) – українська піаністка і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР). Пішовши шляхом батька (а батько помер, коли Івану виповнилось 12 років), брати Іван і Федір Паторжинські обрали свої співочі долі й увійшли в історію завдяки своїй любові до музики.

Родина Паторжинських – багатодітна, талановита, співоча, складалася з шістьох дітей. Доля дітей Паторжинських – різна, та не про всіх відомо. Так, старша сестра Івана, Олександра, вчителька. Вона була видатною, передовою людиною, людиною з великим серцем. Коли помер батько, вона, найстарша, узяла на себе усі турботи про родину, перевезла її до Єлизаветівки (Луганська область) – матір, двох братів та сестру (Іван тоді вже вчився у бурсі). Вона користувалась авторитетом не тільки в селі, а й в сусідній Штерівці. Найкраще цю жінку характеризує той факт, що саме вона під час Великої Вітчизняної війни створила підпільну групу патріотів. Життя її закінчилося трагічно: вона була скарана на горло на центральній площі в Штерівці. Зараз там братська могила, а її ім’я відкриває список героїв, які разом з нею поклали голови за свободу. Обидва сини Олександри (Шурочки, як називали її в родині) воювали під час війни в лавах Червоної Армії.

Двоє братів – Іван та Федір – пов’язали своє подальше життя з мистецтвом. Брат Федір (1901–1976) після громадянської війни опинився в еміграції – через Турцію та Болгарію – в Парижі, де створив хор православної музики з емігрантів. Не маючи спеціальної музичної освіти, Федір виявився талановитим хормейстером. Як казав письменник Дон Амінадо (1888–1957), у самородка все від Бога і нічого від середнього навчального закладу. Мистецтвознавці порівнювали цей колектив з відомим українським хором Олександра Кошиця у Канаді. Федір випустив п’ять платівок з записом співу хору, серед яких – українські колядки. Французька академія грамзапису імені Шарля Кро (заснована 1947 року групою музикантів та музичних критиків) 1957 року удостоїла цей колектив Grand Prix du Disqueв в номінації «хоровий спів».

Федір підтримував в еміграції тісні зв’язки з багатьма видатними людьми. Це Федір Шаляпін і Борис Христов, Олександр Купрін та Іван Бунін, Олександр Вертинський та інші. Полюбляв Федір Сергійович повторювати слова Купріна: «Горілка ніколи не буває поганою. Вона буває гарною або дуже гарною».

З братом Іваном зустрівся лише 1946 року, а на батьківщину повернувся 1958 року – Федір Паторжинський повірив, що його мистецтво стане необхідним для України. Але в Києві він був призначений другим (!) диригентом в державну академічну капелу «Думка», якою керував Г. Г. Верьовка (1895–1964). Федір був мистцем неординарним, самобутнім, стосунки в новому колективі не складались. З гірким гумором він казав, як плавно, непомітно його пересували з Міністерства культури до Міністерства соціального забезпечення. Матеральних турбот у Федора Сергійовича не було: він отримував невелику радянську пенсію та, крім того, страхові виплати з Франції (іноді з запізненням, на що тоді казав: «Банк сподівається, що ми помремо»).

Помер Федір Паторжинський 1976 року.

Про інших дітей з великої родини Паторжинських інформація відсутня.

Начальну освіту Іван здобував у сільській церковно-приходській школі. Такі школи з’явилися в імперії після шкільної реформи 1804 року. 1884 року видано «Правила про церковнопарафіяльні школи», за якими створювалися однокласні (2-річні) та двокласні (4-річні, з початку XX століття – 3-річні) церковнопарафіяльні школи. В однокласних вивчали закон Божий, церковний спів, лист, арифметику, читання. У двокласних школах, крім цього, вивчалася історія. Навчання здійснювали священики, диякони і дячки, а також вчителі і вчительки, які закінчили переважно церковно-учительські школи та єпархіальні училища. Діяльність шкіл перебувала у віданні попечительської ради, на яку покладалися турботи про благоустрій школи у всіх відносинах.

Потім – як син священнослужителя – вступив до Бахмутського духовного училища на повний пансіон – матір його, Параскева Іванівна, не мала іншої можливості дати сину освіту. Перед Іваном Паторжинським відкрився новий, чужий і моторошний світ «бурси». Такі «бурси» мала кожна єпархія (за регламентом 1721 року), навчатися в них зобов’язані були всі діти духовенства «в надію священства». Ті з дітей, які ухилялися від навчання в цих школах, виключалися з духовного стану. Перший статут духовно-навчальних закладів (1808) розподіляв ці заклади на три групи: нижчі – духовні училища (повітові і парафіяльні), середні – духовні семінарії та вищі – духовні академії. Такий шлях мав пройти й Іван – як сирота і син священника.

Бахмутське духовне училище, крім консервативних методів виховання, мало славу закладу з чудовим церковним хором. В пам’яті Івана Сергійовича залишилось мало гарних споминів про перебування в «бурсі», але велику насолоду, щире хвилювання він відчував, беручи участь в міському училищному хорі, строгі, широкі розспіви запам’ятались назавжди. Іван швидко засвоїв музичну грамоту, бездоганно сольфеджував, мав виключно чудову музичну пам’ять, тому швидко став солістом. В училищі його називали хоровим «прем’єром».

В документах Бахмутського духовного училища Катеринославської єпархії під 1910 роком значиться: Іван Паторжинський (так в оригіналі) переведений до першого класу духовної семінарії за першим розрядом. (До речі, в цих же документах під 1915 роком відзначається, що Феодор Паторжинський (так в оригіналі) удостоєний перевода в семінарію за другим розрядом).

Вважається, що найвідомішим випускником Бахмутського духовного училища є український поет Микола Чернявський (1868–1938). Але зараз ми впевнено кажемо, що не менш відомими випускниками тепер можна вважати Івана та Федора Паторжинських.

Відомий як церковний співак з великим майбутнім, Івана Паторжинського відправили продовжувати навчання до Катеринославської семінарії, якому підлягало повітове духовне училище – Бахмутське.

Катеринославська духовна семінарія була головним навчальним закладом губернії в 1803–1918 роках, який готував майбутніх служителів церкви. Сьгодні в її приміщенні розташовується Дніпровський (колишній Дніпропетровський) національний університет імені Олеся Гончара.

Іван Паторжинський вивчає курс гомілетики (наука про церковне красномовство), історію філософії, психологію, німецьку мову та інші предмети.

Але, головне, в духовній семінарії зберігався принцип мистецького виховання засобами церковно-хорового співу. Оволодіння хоровим церковним співом посідало важливе місце в семінарському курсі. Вищий та якісніший рівень мистецької освіти в духовній семінарії віддзеркалювався не в зміні форм музичного просвітництва, а у зростанні виконавської майстерності. Збереглись численні історичні факти участі хору семінаристів у концертному житті регіону, виконання ним складних творів корифеїв світового хорового мистецтва. Показовою рисою музично-просвітницької діяльності семінарії була успішна демонстрація її вихованцями виконавських навичок як у колективних формах, у камерно-інструментальних, так і в камерно-вокальних та сольних.

Іван, після мутації голосу, співає в групі перших басів в складі церковного хору семінарії, ходить на вистави «малоросійських труп», знайомиться з театром, з оперним співом, і в душі молодого семінариста визріває мрія – театральна, а не духовна кар’єра. Його запрошують брати участь у благодійних концертах, його слухають, йому аплодують, про нього говорять.

Почула цей чудовий голос (бас) викладачка Катеринославського музичного училища Зинаїда Малютіна (1881–1976). Вражена співом талановитого хлопця, вона стала безкоштовно вчити Івана – розвивати його вокальні здібності, залучає хлопця до основ музичної культури, знайомить з оперною літературою. Так минули два роки.

Іван Паторжинський закінчив Катеринославську семінарію 1917 року, в липні одружився з Марфою Снагою. А щоб мати можливість продовжувати музичні заняття з Зинаїдою Никифорівною, вступив на службу рахівником в Катеринославське відділення Державного банку: досвід є – до цього певний час неофіційно працював писарчуком в Земельному банку.

Іван вступає до Катеринославського музичного училища, де викладає Зинаїда Малютіна, виступає на концертних естрадах, розширює свій репертуар. Але громадянська війна руйнує творчі плани молодого подружжя. Революційний буревій захопив молодят, вони увійшли до концертної бригади при штабі Павла Дибенка (1889–1938), першого наркома воєнно-морських сил радянської країни. Про тяжкі часи громадянської війни, участь у фронтових бригадах, виступи перед шахтарями, червоноармійцями, робітниками, перенесення тифу, голод, заробляння на життя, працюючи як вихователі в школі сліпих дітей, – про все це яскраво розповідає у своїх спогадах дружина І. С. Паторжинського М. Х. Снага-Паторжинська.

Необхідність утримувати сім’ю змусила Івана деякий час викладати на Голубівській копальні (Луганська область) – при місцевій школі він організував хор і клуб. Тут же, на копальні, 21 липня 1918 року відбувся перший сольний концерт майбутнього співака зі світовим ім’ям. У залі було тісно, люди щільно тулились одне до одного. Кожну пісню вони сприймали душею, нагороджували шквалом оплесків, вимагали співати ще і ще. А після концерту оточили артиста й довго не розходились. На майдані Іван натхненно виконав «Реве та стогне Дніпр широкий», чим захопив земляків, вони підспівували йому, вітали з народженням нової зірки сцени. Створив Іван Сергійович й драматичний гурток і ставить з ним вистави української та російської класики. 1921 року він вже очолює музичну школу в м. Алчевськ, але відкриття в Катеринославі консерваторії змінює його плани, адже один з класів веде улюблена вчителька З. Малютіна. В її класі понад двадцять учнів,серед яких власник могутнього басу Іван Паторжинський та ще зовсім молода, але вже явно талановита й обдарована чарівним сопрано красуня Марійка Сокіл (1902–1999).

Сувора вимогливість та водночас щира доброзичливість їхньої викладачки спрямовувалися на виховання не тільки техніки володіння голосом, а, передусім, на формування інтелектуального потенціалу особистості та ґрунтовного професіоналізму, що, за її глибоким переконанням, становить обов’язкову передумову осягнення музичного образу-характеру. Адже ж невід’ємними рисами підкреслено виразних оперних характерів-образів, створених її учнями – зірками оперної сцени яскраво індивідуального творчого виконавського стилю – стали не лише досконале володіння мистецтвом інтонування, майстерністю дихання, але й підкреслено виразний драматичний артистизм, що дозволяв їм відтворювати психологічно правдиві та глибокі образи, осягати оперну виставу як універсум художнього організму в єдності музики, слова та зорового ряду. Підкреслена увага до таїни розкриття колоритних національних архетипів, які набували життя на сценах різних театрів у втіленні М. Сокіл та І. Паторжинського.

1922 року Паторжинський успішно закінчив Катеринославську консерваторію. Це був перший випуск. Паторжинський закінчив навчання з відзнакою. На випускній виставі в Зимовому театрі він із успіхом заспівав арію Мельника з «Русалки» Олександра Даргомижського і Мефістофеля з «Фауста» Шарля Гуно.

Три подальші роки в Катеринославі сповнені натхнення й творчої праці. Хоча для заробітку Паторжинський працював на посаді рахівника в Державному банку, він організував хорову капелу, де був і керівником, і диригентом, викладав у двох школах співи й працював хормейстером, організував чоловічий вокальний квартет, влаштовував театралізовані вечори-вистави, створив оперну студію…

Рік, який змінив долю Івана, став 1925 – в Харкові відкрився перший державний оперний театр. Оголошено конкурс на кращих оперних співаків. Комісію очолив видатний диригент того часу, в майбутньому – диригент Большого театру Союзу РСР та народний артист СРСР – Л. П. Штейнберг. Іван Паторжинський виконує свою улюблені куплети Мефістофеля, потім – арію Мельника та арію про наклеп з «Севільського цирюльника». Наступного дня йому пропонують підписати контракт на сезон 1925–1926 року – як соліста-баса на партії «на призначення дирекції». А ще цього року у нього народилась дочка – Галина (1925–2002), в майбутньому – українська піаністка, педагог, заслужена артистка України (1991).

Відкриття Харківського театру опери відбулося 3 жовтня 1925 року виставою «Сорочинський ярмарок». Перша роль Івана – партія Цигана. Потім – Сліпий в опері «Намисто Мадонни», Скула в опері «Князь Ігор». Іван мріє про головні ролі. І ось – диво! Захворів артист, що виконував партію Мефістофеля. Директор театру С. І. Каргальський спитав, хто може замінити виконавця, і визвався Іван Паторжинський. Співав добре, роль закріпили за ним. Так в театрі його стали називати «прем’єрствуючим дублером». У своєму першому сезоні Іван Паторжинський виконує також партії Моруччо («Долина»), Рамфіса («Аіда»), Кончака («Князь Ігор»).

Але ось 30 березня 1926 року Іван побачив виставу «Наталка Полтавка» з П. К. Саксаганським, і в нього зародилась мрія – виступити в класичних українських операх «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка Полтавка». І розпочав з виступів на концертній естраді арій і дуетів з цих опер.

Влітку 1926 року трьох українських співаків – М. Сокіл³⁸, М. Середа та І. Паторжинський – відправили на стажування в міланський театр «Ла Скала». Їхали через Німеччину, давали концерти в Берліні та чекали на італійську візу. Час спливав, візи не давали, тому артисти повернулися до рідного театру.

1926 року Одеський оперний театр отримав звання «академічний». В сезоні 1926–1927 років був запланований обмін артистичними силами між оперними театрами Харкова, Києва, Одеси. Восени 1926 року Іван їде до Одеського оперного театру – «на головні ролі», на сцені якого співав до 1 січня 1927 року.

Повернувшись до рідного театру, виконав роль князя Галицького в опері «Князь Ігор» («в грі він більш за інших перейнявся національним колоритом»), а рецензент в журналі «Нове мистецтво» (1927, № 2 ) написав: «З молодого артиста, який ще минулого року виступав в епізодичних ролях, формується справжній майстер». І ось партії Фігаро, Тараса Бульби (Ф. Козиць­кий: «Паторжинський дав закінченого Тараса»), Максима («Купало»), дона Базіліо («Севільський цирюльник»), Захара Беркута («Беркути»), Бориса Годунова. А 1930 року Іван Сергійович Паторжинський вже удостоєний звання заслуженного артиста України.

У харківській опері Іван пропрацював 10 років, виконав 28 партій. Його голос звучав на радіо, на концерти з його участю приходило безліч прихильників. Тоді ж сформувався неповторний дует Паторжинського з Марією Іванівною Литвиненко-Вольгемут (1892–1966), який тривав аж 30 років. Марія Іванівна з’явилась на оперній сцені 1912 року. Її чудовий за красою голос і неабиякий талант помітили Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Антоніна Нежданова. Голос Марії Іванівни розливався широкою хвилею, не мав меж ані у верхньому, ані в нижньому регістрах. До багатьох ролей вона підходила навіть зовнішньо: мала великий зріст, могутню статуру.

Великий успіх опери «Запорожець за Дунаєм» призвів до думки, що виставу потрібно поставити на сцені Харківського театру опери, що і відбулося 6 лютого 1934 року. Ця вистава принесла обом (Івану і Марії) світову славу. Незабутні дуети Карася та Одарки залишились в кінострічці «Запорожець за Дунаєм» (1953). Як зазначала «Літературна газета», у Карасі Паторжинський підкреслював горду непримиренність старого воїна-січовика, віру в народ, невичерпну любов до батьківщини. До речі, вважається, що прообразом Івана Карася був останній кошевий отаман Задунай­ської Січі, пізніше – наказний отаман Азовського козачого війська Осип Гладкий, який помер 5 липня 1866 року від холери і похований у Запоріжжі. Могила отамана була відреставрована 1992 року, має статус об’єкта культурної спадщини національного значення, а 2010 року Осипу Гладкому в Запоріжжі встановили пам’ятник.

У 1935 році кращі сили харківської опери були переведені до Києва, який став столицею. До 1951 року Іван Сергійович виконав 17 партій. Здебільшого це був репертуар Федора Шаляпіна, але ж, коли їх порівнювали, то Івана Сергійовича завжди називали поважно – «український Шаляпін» і ніколи – «другий Шаляпін».

З 1936 року в Москві почала проводитися Декада українського мистецтва та літератури – як показ досягнень України у галузі мистецтва та літератури, як творчий звіт українських митців, художніх професійних та самодіяльних колективів. За роки СРСР таких декад пройшло три – в 1936, 1951, 1960 роках. Про значення цих заходів говорить те, що на вищому державному і партійному рівнях приймалися спеціальні рішення,створювалися оргкомітети на урядовому рівні республіки, які відповідали за зміст і якість підготовки та проведення декади, визначали склад делегацій, художніх колективів, солістів театрів і філармоній, зміст виставок тощо.

Кількість учасників декади 1936 року досягла 500 осіб. Її підготовку та хід детально висвітлювали в радянській пресі. Так, 8 березня 1936 р. газета «Правда» повідомила про те, що до Москви приїхав колектив Українського державного академічного театру опери і балету. 14 березня цей театр уперше показав у столиці оперу «Наталка Полтавка». На прем’єрі були присутні Сталін, члени партійного і державного керівництва СРСР (В. М. Молотов, Л. М. Каганович, Г. К. Орджонікідзе). Окрім цього, театр показав опери «Запорожець за Дунаєм» та «Снігуронька».

22 березня 1936 року учасників декади українського мистецтва, а також «майстрів мистецтва» Москви запросили на застілля. В газеті «Правда» з цього приводу з’явилося таке повідомлення: «…у Великому Кремлівському палаці відбулася організована Всесоюзним комітетом у справах мистецтв при РНК СРСР зустріч майстрів українського мистецтва, які показали в Москві протягом декади зразки української музичної творчості й танцю, з московськими працівниками мистецтв». Газета писала, що на «зустрічі» були присутні Й. В. Сталін, К. Є. Ворошилов, Г. К. Орджонікідзе, Л. М. Каганович, А. І. Мікоян, В. Я. Чубар, П. М. Керженцев.