Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2024

ПЕРЕДМОВА
Календар пам’ятних подій всесвітнього значення, важливих для України дат
Січень
Лютий
Березень
Квітень
Травень
Червень
Липень
Серпень
Вересень
Жовтень
Листопад
Грудень
Дати, місяць і число яких не визначено
Книги-ювіляри
Відомості про авторів

Передмова

Черговий 55-й випуск посібника «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя» (виходить з 1969 року) присвячений найбільш значущим та цікавим датам з історії, суспільно-політичного, економічного, наукового, літературного та культурного життя нашого регіону, фактам із життя і діяльності видатних людей, імена та доля яких пов’язані з нашим краєм.

4 лютого 2024 року виповнюється 80 років з дня визволення Запорізької області від нацистських окупантів, а з 24 лютого 2022 року наша область знову в зоні бойових дій. Повномасштабне російське вторгнення в Україну забирає життя наших земляків, які боронять землю козацьких предків від ворога. Згадаємо їх на сторінках нашого покажчика!

Найвагоміші події і факти, в основному, споряджені текстовими довідками. У хронологічному ряді вони виділені жирним шрифтом, текстові довідки та рекомендаційні бібліографічні списки до них набрані курсивом. В тих випадках, коли матеріали до дати підбиралися в минулих випусках «Календаря», даються посилання на них. Добір літератури до посібника закінчено 22 грудня 2023 року.

Пошук необхідних матеріалів полегшують допоміжні покажчики: іменний, географічний, назв організацій та підприємств.

Укладачі календаря «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2024 рік» висловлюють щирі слова вдячності всім, хто брав участь у його створенні.

Усі дати подаються за друкованими джерелами або архівними даними, за можливі неточності в них Бібліотека не відповідає. З пропозиціями та зауваженнями просимо звертатися за адресою: відділ краєзнавства, пр. Соборний, 142, м. Запоріжжя, 69600 ; E—mail: kraeved@zounb.zp.ua

Календар знаменних та пам’ятних подій всесвітнього значення та подій і дат, важливих для України, які будуть відзначатися протягом 2024 року.

Міжнародні десятиліття за рішенням ООН:

• 2021-2030 роки — десятиліття відновлення екосистем;

• 2021-2030 роки — міжнародне десятиліття науки про океан в інтересах стійкого розвитку.

Цього року виповнюється:

• 530 років від часу (1494) надання Магдебурзького права м. Києву;

• 450 років від часу видання (1574) І. Федоровим у Львові «Букваря» – першого друкованого шкільного підручника на українських землях;

• 350 років від часу видання (1674) у друкарні Києво-Печерської лаври «Синопсису» – першого нарису історії України;

• 160 років від початку будівництва (1864–1884) садиби Попова – пам’ятки архітектури ІІ пол. XIX ст., палацово-паркового ансамблю у м. Василівка Запорізької області (Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова»).

СІЧЕНЬ

20.01 — День вшанування захисників Донецького аеропорту.

22.01 — День Соборності України.

27.01 — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

29.01 — День пам’яті героїв Крут.

ЛЮТИЙ

15.02 — День вшанування учасників бойових дій на території інших країн.

20.02 — День Героїв Небесної Сотні.

21.02 — Міжнародний день рідної мови.

БЕРЕЗЕНЬ

01.03 — Всесвітній день цивільної оборони.

03.03 — Всесвітній день письменника.

09.03 — День народження Т. Г. Шевченка (1814-1861), видатного українського поета, художника.

14.03 — Всесвітній день дій проти гребель, на захист річок, води й життя.

14.03 — День українського добровольця.

21.03 — Всесвітній день поезії.

26.03 — День Національної Гвардії України.

27.03 — Міжнародний день театру.

КВІТЕНЬ

02.04 — Міжнародний день дитячої книги.

04.04 — Міжнародний день Інтернету. День веб-майстра.

04.04 — Міжнародний день просвіти з питань мінної небезпеки і допомоги в діяльності, пов’язаної з розмінуванням.

07.04 — Всесвітній день здоров’я.

11.04 — Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.

12.04 — Міжнародний день польоту людини в космос.

12.04 — День працівників ракетно-космічної галузі України.

12.04 — День скаута в Україні.

18.04 — День пам’яток історії та культури.

18.04 — Міжнародний день пам’ятників та історичних місць.

20.04 — День навколишнього середовища (День довкілля).

23.04 — Всесвітній день книги та авторського права.

26.04 — День Чорнобильської трагедії (1986).

26.04 — Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф.

28.04 — Всесвітній день поріднених міст.

ТРАВЕНЬ

08.05 — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років.

08.05 — Міжнародний день Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

09.05 — День Європи.

16.05 — День вишиванки.

18.05 — Міжнародний день музеїв.

19.05 — День пам’яті жертв політичних репресій.

29.05 — Міжнародний день миротворців ООН.

ЧЕРВЕНЬ

01.06 — Міжнародний день захисту дітей. День захисту дітей в Україні.

04.06 — День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

06.06 — День журналіста.

20.06 — Всесвітній день біженців.

22.06 — День Скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.

23.06 — Міжнародний Олімпійський день.

28.06 — День Конституції України (1996).

30.06 — День молодіжних та дитячих громадських організацій.

ЛИПЕНЬ

07.07 — День Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

15.07 — День Української Державності.

15.07 — День Хрещення Київської Русі-України.

15.07 — День рівноапостольного князя Володимира Великого – хрестителя Київської Русі.

15.07 — День українських миротворців.

СЕРПЕНЬ

12.08 — День молоді в Україні. Міжнародний день молоді.

19.08 — Всесвітній день гуманітарної допомоги.

23.08 — День Державного Прапора України.

24.08 — День Незалежності України.

29.08 — День пам’яті загиблих захисників України.

ВЕРЕСЕНЬ

08.09 — Міжнародний день пам’яті жертв фашизму.

10.09 — 130 років від дня народження Олександра Петровича Довженка (1894-1956), українського прозаїка, кінорежисера.

14.09 — День українського кіно.

17.09 — День рятівника України.

26.09 — Європейський день мов.

27.09 — Всесвітній день туризму. День туризму в Україні.

30.09 — Всеукраїнський день бібліотек.

ЖОВТЕНЬ

01.10 — День захисників і захисниць України.

01.10 — День Українського козацтва.

01.10 — День створення Української повстанської армії (УПА, 1942).

01.10 — Покров Пресвятої Богородиці.

01.10 — Міжнародний день музики.

06.10 — День територіальної оборони України.

24.10 — День Організації Об’єднаних Націй.

28.10 — День визволення України від нацистських загарбників.

27.11 — День української писемності та мови.

ЛИСТОПАД

09.11 — Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва.

16.11 — День працівників радіо, телебачення та зв’язку.

21.11 — День Гідності та Свободи.

23.11 — День пам’яті жертв голодоморів.

ГРУДЕНЬ

05.12 — Міжнародний день волонтерів.

06.12 — День Збройних Сил України.

10.12 — Всесвітній день футболу.

14.12 — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

СІЧЕНЬ

01.01 — 150 років (1874) від дня заснування ветеринарної служби в Запорізькій області.

Література:

Игнатов, Ю. А. История создания и развития государственной ветеринарной медицины Запорожской области / Ю. А. Игнатов. – Запорожье : ИВЦ сельского хозяйства, 2003. – 248с. : ил.

01.01 — 125 років тому (1899) в м. Бердянськ урочисто відкрито залізничний вокзал.

Література:

Вокзал железнодорожный // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. – С. 285-286.

01.01 — 90 років тому (1934) був заснований енергетичний комбінат «Дніпроенерго».

01.01 — 60 років від дня народження Олени Іванівни Алексєєвої (01.01.1964, м. Запоріжжя), художньої керівниці Театру поетичної пісні, керівниці гуртка авторської пісні Запорізького міського палацу дитячої та юнацької творчості, режисерки, акторки, педагогині, театральної продюсерки, художньої керівниці Всеукраїнського відкритого дитячо-юнацького фестивалю-майстерні авторської пісні «Сонячний зайчик», лауреатки міжнародних фестивалів авторської пісні, фестивалю-конкурсу на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна», премії ім. І. С. Паторжинського Українського фонду культури, членкині Національної спілки театральних діячів України, членкині ГО «ФОРУМ-АРТ».

Література про життя та діяльність:

Олена Алексєєва, членкиня жюрі // Казки України online : ІІІ Всеукр. відкритий театр. фестиваль дитячих та юнацьких колективів 2020 / ГО «Форум-Арт», за підтримки «Укр. культурний фонд» ; [команда проєкту: С. Орищенко (голова оргкомітету) та ін.]. – [Запоріжжя ; Бердянськ : б. в., 2020]. – С. 6.

02.01 – 80 років від дня заснування спеціального будівничо-монтажного управління «Дніпробуд».

04.01 — 100 років тому народився Віктор Данилович Непечий (04.01.1924, с. Біленьке Запоріз. р-ну — 1999, м. Запоріжжя), футболіст, захисник Запорізького ФК «Металург» (1948-1952). Виступав також за запорізький «Локомотив». По завершенні ігрової кар’єри тренував команду «Машинобудівник» («Стріла», працював викладачем колектива фізкультури «Старт», директором басейну «Славутич».

Література про життя та діяльність:

Непечий Виктор Данилович // Звёзды запорожского «Металлурга» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – С. 70.

05.01 — 60 років від дня народження Віктора Володимировича Гнєдого (05.01.1964, с. Веселе (нині Веселів. селищ. Мелітоп. р-ну) — 18.05.1983, смт Михайлівка (нині Михайлів. ОТГ Мелітоп. р-ну)), учасника бойових дій в Афганістані, рядового, стрільця.

Література про життя та діяльність:

Гнєдой Віктор Володимирович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. – С. 29.

06.01 — 140 років від дня народження Ісаака Ізраїльовича Бродського¹ (06.01.1884 (25.12.1883), с. Софіївка Бердян. р-ну — 14.08.1939, м. Ленінград (нині Санкт-Петербург), РФ), відомого живописця, графіка, педагога і організатора художньої освіти.

Ісаак Ізраїльович Бродський народився в селі Софіївка, неподалік від Бердянська, в родині дрібного торговця. «Доля занесла моїх батьків у болгарське село Софіївку, в якому, крім нашої сім’ї, нікого з євреїв не було. Мої мати і батько здобули велику шану не тільки софіївських болгар, але й жителів сусідніх сіл»¹, – писав майбутній художник у 1938 році.

І. І. Бродський з раннього віку пристрастився до малювання. Шестирічного Ісаака батьки відправили до Бердянська на навчання. Він оселився в сім’ї ремісників-жерстяників Євновичів. Будучи спостережливою і пристрасною дитиною, Ісаак за короткий час навчився жерстяній справі і хотів стати жерстяником. Живучи на повному утриманні цієї родини, Ісаак був оточений турботою і піклуванням. Євновичі першими звернули серйозну увагу на здібності Ісаака до живопису і більше за інших брали участь в його долі. Бродський усе життя буде згадувати про них з почуттям великої подяки.

У вісім років Бродський вступає до чотирикласної міської школи. Тут його здібності помітив учитель малювання М. І. Котляревський і почав займатися індивідуально із цим талановитим хлопчиком. Замальовки людей і тварин, зроблені з натури, говорять про талант юного художника. Протягом кількох років за свої малюнки Ісаак одержував нагороди.

Одночасно Бродський захопився музикою, яку любив більше, ніж малювання. Вперше почувши справжнього скрипаля (Абрам Євнович брав маленького Ісаака у міський театр на концерт) – захотів стати скрипалем. У той же час Ісаак із задоволенням грав і на дворядній гармоні. «Музика надихала мене на творчість, наповнювала великими почуттями, завжди залишаючись одним із близьких мені мистецтв»².

Саме Євновичі переконали батька Бродського направити Ісаака навчатися в Одесу. Витримавши вступні іспити, Бродський в 1896 році був зарахований до підготовчого класу рисувальної школи Одеського Товариства образотворчих мистецтв. Успішно закінчивши три загальних класи, він вступив на скульптурне відділення, де провчився лише півроку і, врешті-решт, обрав своєю спеціальністю живопис.

Підвищений інтерес до кольору, до пленеру був характерний для вихованців цього училища, учнів К. К. Костанді, яких І. Ю. Рєпін називав талановитими колористами з тонким відчуттям форм.

Роки, проведені Бродським в Одеському училищі, стали вирішальними в його творчому розвитку. Учнем він набував професіоналізму, виховував наполегливість і витримку, сувору вимогливість до себе. Спостереження за природою, прагнення запам’ятовувати, фіксувати оком усі подробиці побаченого пейзажу добре розвинули його зорову пам’ять, навчили писати за враженням. Більшість його пейзажних картин написана по пам’яті.

В 1908 році двадцятидворічний Бродський закінчив Академію мистецтв в Петербурзі і ввійшов в життя ще дуже молодим, але вже досвідченим майстром. «Мої академічні успіхи зблизили мене із багатьма відомими художниками, які уважно слідкували за моєю творчістю. У мене встановились добрі відносини з В. О. Беклемішевим, відомим скульптором, професором Академії. Спілкування з багатьма видатними людьми, які бували у Беклемішевих, дуже сприяло моєму розвитку»³.

Формуванню духу меценатства у юного Бродського посприяв видатний художник-пейзажист А. І. Куїнджі. Він був дуже популярним серед молоді і художників, користувався величезним незаперечним авторитетом. Куїнджі завжди допомагав бідним студентам та художникам, адже сам він був досить заможною, але невибагливою в житті людиною. Таким намагався бути і Бродський.

Будучи знайомим із багатьма художниками, видатними діячами культури, І. І. Бродський захопився колекціонуванням картин. В майстерні Ісаака Ізраїльовича поступово накопичувалось багато цікавих робіт, зібраних у різний час. «Якось зовсім непомітно я став завзятим колекціонером і з захопленням почав збирати улюблених мною художників. Моя галерея росла швидко і розрослась до таких розмірів, що незабаром налічувала понад тисячу одиниць. Я почав думати про те, щоб свою колекцію зробити надбанням мас. У себе на батьківщині, в Бердянську, я вважав за необхідне створити музей»⁴.

Восени 1930 року І. І. Бродський разом зі своїм учнем П. П. Білоусовим привіз у Бердянськ і подарував рідному місту частину своєї колекції – 230 творів живопису, скульптури і графіки. Усе це було привезено у спеціальному вагоні. Міська влада із вдячністю прийняла дар і виділила для музею верхній поверх однієї з кращих двоповерхових будівель, на першому поверсі якого знаходився Краєзнавчий музей.

Художній музей було урочисто відкрито 7 листопада 1930 року.

Створення музею в приморському провінціальному місті було, безперечно, явищем неординарним. «Організований мною музей у Бердянську зіграв велику культурну роль. Музей підвищив інтерес до мистецтва, до розвитку самодіяльності і тягу до художнього навчання. При музеї існує студія, вихованці якої вчаться у Дніпропетровському художньому училищі, а деякі – в Академії мистецтв. Музей користується великою популярністю»⁵.

Бердянському художньому музею⁶ присвоїли ім’я заслуженого діяча мистецтв І. І. Бродського, а самого Ісаака Ізраїльовича призначили почесним директором. Міська рада Бердянська присвоїла його ім’я одній з вулиць, що прилягає до площі, де стояв будинок музею.

Благодійну допомогу Бродський надавав не лише музею. Він допомагав школі в Бердянську, обладнав електростанцію в Софіївці, організував клуб на свої кошти.

Але основною турботою художника були установи культури. Він вважав за необхідне потурбуватися і про долю обласного музею. В 1936 році І. І. Бродський передав у дар Дніпропетровському художньому музею понад 300 творів. Окремі предмети своєї колекції він подарував музеям інших міст. Але його власна колекція не зменшувалась, а збільшувалась з кожним днем. Продовжуючи збирати і купувати іноді унікальні речі, він вважав, що за кількістю і за якістю його колекція може сміливо конкурувати з будь-яким крупним музеєм, за винятком, звичайно, Третьяковської галереї та Російського музею.

До кінця своїх днів І. І. Бродський піклувався про Бердянський художній музей, поповнюючи його новими творами і підтримуючи матеріально.

Бердянський музей став другим в області художнім музеєм, в якому зібрана надзвичайно цікава колекція українського і російського мистецтва XIX – початку XX століття, окремих зразків західноєвропейського мистецтва XVII століття.

Головне місце в музейній колекції займають твори художників-реалістів, з якими І. І. Бродського пов’язували дружні відносини в студентські роки в Одесі і Петербурзі, діяльність у Товаристві ім. А. І. Куїнджі⁷. Ісаак Ізраїльович зібрав велику колекцію картин В. В. Бєляшина, К. І. Горбатова, С. Ф. Колеснікова, І. Г. М’ясоєдова, П. О. Нілуса, Ю. І. Рєпіна, А. О. Рилова, М. О. Сергеєва, О. В. Скалона, М. І. Фешина, Д. І. Шатана, П. Д. Шмарова. Ці твори увійшли в «золотий фонд» музейного зібрання. Одні із цих картин були куплені І. І. Бродським під час передеміграційних розпродажів 1917 року, інші – подаровані йому самими художниками. Мешканці Бердянська пишаються тим, що полотна деяких із майстрів живопису зберігаються лише в зібранні Бердянського художнього музею.

Значна кількість творів музейної колекції належить пензлю відомих російських живописців другої половини XIX – початку XX століття, до творчості яких Бродський мав велику пристрасть: І. К. Айзазовському, О. М. Бенуа, М. П. Богданову-Бєльському, М. Н. Дубовському, К. О. Коровіну, І. М. Крамському, А. І. Куїнджі, Б. М. Кустодієву, В. М. Максимову, В. Є. і К. Є. Маковським, О. К. Саврасову, Л. В. Туржанському, В. О. Сєрову.

Гідне місце в зібранні музею займають конкурсні і дипломні роботи учнів Імператорської Академії мистецтв, які одержали на виставках академічні медалі і премії. Серед них рідкісні зразки творчості таких маловідомих художників, як І. Матвєєв («Портрет Образцової»), В. Б. Аден («Чужі»), П. С. Євстаф’єв («Баба»), К. А. Савицький («Запрошення князя Пожарського наказувати військам при обороні Москви від поляків»).

В колекції зберігаються і твори, що не є видатними у творчості того чи іншого митця, але є певним відбитком історії образотворчої культури Росії того часу: «Аукціон за недоїмки» В. М. Максимова, полотна М. П. Богданова-Бєльського, що відображають події першої світової війни, та інші.

Початкова музейна колекція формувалася за естетичними уподобаннями дарувальника, прихильника мистецтва соціалістичного реалізму. Високий професіоналізм і прихильність до реалістичного мистецтва, одержані Бродським у роки навчання в майстерні І. Ю. Рєпіна, обумовили його особливу вимогливість і точність у підборі творів. Він цікавився процесом становлення реалістичного живопису, схилявся перед високою культурою виконання майстрів старших поколінь. Тому в музейному зібранні не представлені твори так званого «лівого» мистецтва 1910-1920 років.

Великі надходження до музейної колекції відбулися в 1930-ті роки після художньої виставки робіт студентів-практикантів Всеросійської Академії мистецтв: О. І. Лактіонова, М. С. Копєйкіна, Н. Є. Тихонова, А. Н. Яр-Кравченка, приїзд яких у Бердянськ організував І. І. Бродський.

Невтомний і закоханий у мистецтво Ісаак Ізраїльович купував картини і з виставок, і з майстерень художників та приватних колекцій, в антикварних магазинах.

Творів же самого І. І. Бродського у зібранні музею небагато – в основному авторські повтори і рисунки. Прагнення до чіткого промальовування деталей, до виразного рисунка, вміння розібратися у найменших деталях – характерні ознаки робіт І. І. Бродського. «Свій стиль – ажур – я знайшов з першого ж року моїх занять в Академії і до цього часу дотримуюсь його та все більше і більше вдосконалюю»⁸.

На початок 1941 року в музеї налічувалось близько 500 творів мистецтва. Почалася Велика Вітчизняна війна і було прийнято рішення про евакуацію музейної колекції. Для упакування музейних цінностей на допомогу прибули співробітники Державної Третьяковської галереї. Робота велась безперервно. Колекцію евакуювали в тил, а в кінці 1945 року вона повернулась у Бердянськ. Музейний будинок було зруйновано. Уцілів лише флігель, у двох кімнатах якого і розмістили музейне зібрання. Непоправною втратою для музею стали цілком знищена документація та безслідно зниклі 40 полотен майстрів XIX століття.

…Із розширенням міжнародних контактів України стали можливими і наукові зв’язки музеїв. Кращі твори колекції брали участь у міжнародних виставках. Робота Д. Д. Бурлюка «Покинута садиба» експонувалась на ювілейній виставці художника в м. Києві (1998), чотири твори І. Г. М’ясоєдова посіли гідне місце в експозиції на виставці в князівстві Ліхтенштейн (м. Вадуц, 1997) і в Росії (м. Москва, 1998).

Бердянський художній музей є одним із найстаріших в Україні, володіє цікавим зібранням вітчизняного і зарубіжного мистецтва. Він став своєрідним центром культури Північного Приазов’я, об’єднуючи навколо себе художників і шанувальників мистецтва рідного краю.

До ґрунтовного матеріалу М. М. Бучакчийської, директорки Бердянського художнього музею ім. І. І. Бродського, додамо коментарі та події останніх років.

У фондах музею нараховувалось більш ніж 4,5 тисяч витворів мистецтва, серед яких: живопис, скульптура, графіка, прикладне мистецтво⁹.

За спогадами художника та викладача Віктора Прокоповича, мешканця міста Приморська, сина учня Якова Хаста, «Хаст и Бродський разом відкривали галерею, яка стала згодом нинішнім Бердянським музеєм». А за аналізом тогочасних культурних подій, роботам, колекції творів, зібраних Ісааком Бродським, загрожувало знищення у тогочасному Ленінграді, – як невідповідних вимогам радянського мистецтва. Так картини знайшли порятунок у Бердянську.

У 2019-2020 роках творча команда Одеського художнього музею створила проєкт «Музей в авангарді суспільних змін», реалізований за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Проєкт дев’ять місяців тривав у трьох містах України – Одесі, Херсоні та Бердянську – на базі Одеського художнього, Херсонського художнього та Бердянського художнього музеїв та складався з лекцій, мистецького айдіатону зі створення арт-об’єкта та проведення виставки, покликаних відслідкувати зв’язок мистецтва, культури, суспільства та політики¹⁰.

Виставку «Радянський Давид» у Бердянському художньому музеї було присвячено художнику Ісааку Бродському, чию постать розглядали в якості прокламатора культурної політики свого часу.

Виставку у день відкриття відвідало близько 300 гостей, а загалом за час експонування (3 грудня 2019 року – 21 січня 2020 року) – 1500 глядачів. Для Бердянська це стало гучною мистецькою подією, що привернула увагу не тільки професійної спільноти, а й громадян міста.

«За зовні комплементарним прізвиськом „Радянський Давид”, даним Бродському Корнієм Чуковським, ховається модальна формула відносин „художник і влада”. У середині 20-х років формування образотворчого канону і естетичної програми соціалістичного реалізму супроводжувалися згортанням художньої дискусії між угрупованнями авангарду та постпередвижническою традицією, що розтягнулася на три десятиліття рубежу століть. Для перших Бродський виявився «пережитком буржуазного салону», для других – „агітатором революції”»,¹¹ – говорить у своїй лекції Кирило Ліпатов, історик, антрополог, завідувач наукового відділу Одеського художнього музею, шукаючи відповідь на питання: «Яка хронологічна відстань має скластися …для того, щоб Бродський, творець соцреалізму, коваль радянського мистецтва, багаторічний голова Спілки художників СРСР, зміг очиститися, щоб залишився саме Бродський?».

На жаль, нині відповідь на це питання шукати важче, бо колекцію Бердянського художнього музею російські окупанти вивезли, за даними видання zaxid.net – до Криму.

(І. В. Атаманчук)

Література:

¹ Бродский, И. И. Мой творческий путь. – Ленинград-Москва : Искусство, 1940. – С. 4

² Там само. – С. 68

³ Там само. – С. 32

⁴ Там само. – С. 71, 105

⁵ Там само. – С. 105

⁶ У 1930-1935 – Картинна галерея імені заслуженого діяча мистецтв І. І. Бродського, з 1935 – Бердянський, у 1939-1958 – Осипенковський обласний художній музей, у 1971 р. музей втратив статус обласного, з того часу – Бердянський художній музей ім. І. І. Бродського.

⁷ Товариство ім. Архипа Івановича Куїнджі Санкт-Петербурзької Академії мистецтв.

⁸ Бродский, И. И. Мой творческий путь. – Ленинград-Москва : Искусство, 1940. – С. 95.

⁹ Бердянський художній музей ім. І. І. Бродського [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://surl.li/qfhar

¹⁰ Музеї в авангарді суспільних змін [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ofam.ua/projects/usaid/

¹¹ Ісаак Бродський як прокламатор політики Сталіна щодо мистецтва : лекція Cyrill Lipatov – історика, антрополога, завідувача наукового відділу Одеського художнього музею [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=i0icOagmJMw

¹² Російські загарбники розкрадають художній музей у Бердянську [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://zaxid.net/rosiyski_zagarbniki_rozkradayut_hudozhniy_muzey_u_berdyansku_n1564056

Вшанування пам’яті на Запоріжжі:

Пам’ятник Бродському І. І. // Культурна спадщина Бердянська : довідник нерухомих пам’яток історії, культури та інших об’єктів культурної спадщини, розташованих у місті Бердянську / Від. культури виконкому Бердян. міськради ; [упоряд., автор тексту : Лариса Бучна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. – С. 14 : іл.

Бродского улица (Колония) // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. – С. 219.

Бердянский художественный музей имени И. И. Бродского, 1930-2010 : история комплектования фондов / [авт.-сост. Бучакчийская М. Н.]. – Днепропетровск : ИМА-пресс, 2009. – 76 с. : фото.

07.01 – 35 років від дня народженняАнтона Миколайовича Вельможка² (07.01.1989, м. Запоріжжя — 29.03.2017, там само), учасника бойових дій в зоні проведення АТО / ООС, солдата 54-ї механізованої бригади ЗСУ.

08.01 – 100 років від дня народження Меланії Семенівни Минко-Бабенко (08.01.1924 — ?), ветерана Другої світової війни, співробітниці КЗ «Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки» (1951-1991).

Спогади:

Спогади про минуле / Меланія Семенівна Минко-Бабенко // Минулого незабутні сторінки : про співробітників Бібліотеки – ветеранів Вел. Вітч. війни / ЗОУНБ ім. О. М. Горького. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – С. 17-18, 28.

Література про життя та діяльність:

Бабенко Меланія Семенівна // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. обл. ради ; [уклад., ред. та відп. за вип. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – Вип. 1. – С. 80.

10.01 — 60 років від дня народження Віталія Валентиновича Лук’янченка (10.01.1964, м. Мелітополь — 18.03.1985, с. Новоспаське Приазов. (нині Мелітоп.) р-ну), учасника бойових дій в Афганістані, сержанта, заступника командира мотострілецького взводу.

Література про життя та діяльність:

Лук’янченко Віталій Валентинович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. – С. 54.

11.01 — 80 років тому (1944) було відбудовано ливарний цех на Запорізькому паровозоремонтному (нині електровозоремонтному) заводі, видане перше литво.

11.01 — 70 років від дня народження Валентини Іванівни Шпілевої (11.01.1954, м. Кривий Ріг Дніпропетров. обл. — 05.04.2022, м. Запоріжжя), співробітниці КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР (1975-2022). У 1979 — 29.02.2016 рр. очолювала відділ абонементу ЗОУНБ.

У мене щаслива доля

Друзі для мене — це люди, близькі серцем, духовним і чуттєвим баченням світу. Кожна зустріч з ними підносить до блакитних небес, збагачує радістю, розганяє безрадісні думки. Вірні друзі, запізнені в часі мого життя, але такі дорогі, жадані. Із Валентиною Іванівною Шпілевою, завідувачкою відділом абонементу Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки (ЗОУНБ) ми познайомилися випадково. З першої ж хвилини знайомства пані Валентина підкорила мене сяючою щирою посмішкою й високою культурою спілкування. Той день став витоком нашої дружби, ми стали дуже близькими подругами і про особисте життя розмовляли годинами, відкриваючи найпотаємніші куточки наших душ. Під час розмови її чарівне, біле, ніжне обличчя рум’янилося від спогадів, а очі пломенилися від щастя і були далекі від сьогодення. Вона не розповідала, ні, ні, вона жила тим далеким, збереженим у серці життям, і з великою втіхою йшла доріжкою свого минулого.

Але чомусь раптово зайшло сонечко,… доріжка світлого земного життя скінчилася. П’ятого квітня 2022 року несподівано для рідних, друзів, колег, читачів, Валентина Іванівна полинула в Засвіти, полетіла світлою пташкою, залишаючи вічний слід на землі.

Неможливо уявити, що Валентини Іванівни немає. Мудра, щира, відкрита особистість, яку всі поважали, любили, адже вона була промінчиком сонця для всіх. Стільки своєї ніжності вона залишила на землі ,шанобливо торкаючись словом до людей, до без ліку книг. Валентина Іванівна живе, бо сорок сім років її дбайливими руками шелестіли сторінки мільйонів книг, її голос лунав на всіх поверхах ЗОУНБ, вона гречно спілкувалася з друзями, колегами, сотнями тисяч відвідувачів бібліотеки… Валечко, дорога наша наставнице й подруго, як же будемо тепер всі жити без твоїх порад, ніжности, доброти, без наших щирих розмов?

У 2015 році моя перша книга «Повалені демони» побачила світ завдяки проханню всієї родини та друзів, яким подобалися мої оповідання. Презентація моєї багаторічної творчої роботи відбувалася в жовтні, у виставковому центрі «Козак-Палац» під час щорічного свята «Книжкова толока». У мене від хвилювання, що ж скажуть слухачі, тремтіло все тіло. Проте, обговорення книги пройшло успішно і я, вислухавши багато побажань, щаслива й радісна, ходила залою і знайомилася з великою кількістю книг, які приїхали зі всієї України і роздивлялася відвідувачів. Сотні тисяч книг, їх автори, які, незважаючи на війну, відстань та примхи погоди, приїхали до Запоріжжя.

Я з великою насолодою і повагою до присутніх поринула в таємничий літературний світ. Несподівано до мене підійшли три поважні пані. Одна дуже жвава жіночка, без будь-якої передмови, заговорила зі мною:

– Чули, чули про Вашу презентацію. – А услід назвалась, – Я, Галина Кирилівна, ведуча літературного клубу «Книжковий світ» при Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці, оце Ніна Миколаївна, дружина відомого поета Михайла Рафаїловича Ласкова і член ради клубу, а ще з Вами хоче познайомитися наша берегиня світових надбань, зібраних в книжках, Валентина Іванівна, завідувачка відділу абонементу.

– Мені дуже приємно такому несподіваному знайомству. Дякую вам, що підійшли та чули про мою книгу, – відповіла я тремтячим голосом.

Потім ми говорили про книги, висловлювали свої побажання авторам, яких хотілося б послухати, які книги є цікавими і котрі з них варто придбати. Наостанок вони запросили мене відвідати літературний клуб. Я була вражена культурою спілкування цих людей, відкритістю та щирістю. Це була знакова зустріч, жадана подія в моєму житті! Вони пішли, а я ще довго відчувала їхню присутність. Випадкове побачення, подароване Господом, докорінно змінило моє життя. Я стала членом відомого літературного клубу, для мене відкрився світ спілкування з талановитими людьми, для яких Слово було натхненням, подихом, життям… Завдяки їм я заглибилася в українську мову, її поезію, прозу, гумор, фантазію… Бібліотека стала для мене едемом, де я відчувала ритм життя, мала можливість зазирнути в потаємні глибини творчості багатьох письменників.

– У мене щаслива доля, – з великою радістю ділилася зі мною пані Валентина своїми спогадами при нашій зустрічі. – Я народилась в місті Кривий Ріг, яке відоме як сучасний гірничорудний і металургійний центр України. Зростала я в працьовитій, дружній родині. Мої батьки навіть не мали можливості отримати початкову освіту. Познайомилися випадково, закохалися й одружилися. Працювали на будівництві в Кривому Розі. Жили в комунальному трихповерховому будинку з пічним опаленням, дуже бідували, але не нарікали на долю, трудилися. Коли народилися моя сестричка, а потім і я, мама присвятила весь свій час нам. Від голоду рятували кізоньки. Вони допомагали нам вижити своїм смачним, цілющим молочком.

– Дитинство, юність для мене промайнули піснею. До школи я ходила з великим задоволенням, дуже любила читати книжки, вчилася на відмінно. На жаль, успішних учнів у школі не любили однокласники, дражнили зубрилами, книжковими хробаками… Напевно, тому я й росла замкненою, сором’язливою і майже весь час присвячувала книгам. У 1961 році наша родина отримала двокімнатну квартиру на четвертому поверсі – так звану «хрущовку». Нам повинні були дати трикімнатне помешкання, але матуся відмовилася: «А що ми туди будемо ставити? Меблів же немає!» Спочатку в будинку було пічне опалення. Через два роки проклали труби для газу і ми дружно розібрали пічку, яка займала пів кімнати. Однак трапилося непередбачене, газ так і не подали, тому ми ще довго готували страви на керогазі. Цей вонючий і задимлюючий пристрій стояв у малюсінькій ванній кімнатці поміж раковиною для вмивання й унітазом. Я інколи замислювалася: «Чому матуся всю квартиру білила двічі на рік, перед великими святами, Різдвом і Трійцею?» Розуміння прийшло вже багато років потому. Керогаз же дуже коптів й усі стіни покривалися чорним гаривом. А ми ж дихали цією отруйною згарятиною, яка забивала легені. Дитинство моє скінчилося в 1971 році, коли я закінчила школу.

Вступила до Київського інституту культури на бібліотечний факультет. В інституті я настирливо оволодівала знаннями, екзамени здавала в першій п’ятірці й майже завжди на відмінно. За чотири роки навчання отримала лише чотири четвірки. Вчитися у цьому інституті було цікаво й легко, в порівнянні з технічними і медичними вишами. У 1971 році був затверджений Закон щодо переведення вишів на викладання лекцій українською мовою. Було важко, тому що ані викладачі, ані більшість студентів не знали досконало рідної мови, то ж траплялися курйозні випадки з перекладом. Проте з часом усі оволоділи рідною мовою, адже більшість студентів приїхали із сіл, а їхні батьки розмовляли українською з дідів-прадідів.

На екзаменах я завжди відчувала себе впевнено і заходила першою до авдиторії. Мрія отримати професію бібліотекарки і невтомні постійні заняття давали свої наслідки – екзамени я здавала тільки на відмінно. На диво всього курсу, які після успішної здачі екзаменів йшли в молодіжне кафе, веселилися, танцювали, я отримавши від викладачів похвалу за хорошу підготовку, окрилено летіла, ні-ні, не в кіно чи кафе, а в бібліотеку, для підготовки до наступного іспиту.

Надто швидко сплинули роки безтурботного студентського життя в Києві. Настав 1975 рік – рік, який докорінно змінював моє життя. Нарешті, я стояла перед комісією з розподілу випускників на роботу. Вибір майбутнього міста для мене був дуже важливим. Заходила до авдиторії, де вирішувалася доля мого життя, в першій п’ятірці, як відмінниця, активістка. Вибрала Запоріжжя. Звичайно, я хотіла б працювати недалеко від Кривого Рогу, але Дніпропетровськ, обласний центр мого міста, цього року не дав замовлення для працевлаштування. А Запоріжжя привабило мене новою бібліотекою, яка ось-ось повинна була відкрити свої двері. Та й ще мене запевнили, що згідно закону, молоді фахівці позачергово отримують квартири. Проводжаючи шість випускниць вишу до Запоріжжя, педагоги відзначили: «Зверніть увагу! Це ж місто металургів! Там живуть працьовиті юнаки козацького роду, а ви такі гарні – миттєво закохаються. Чекаємо запрошення на весілля».

Я все ж таки добряче хвилювалася, бо невідомо було як мене зустрінуть у Запоріжжі, де буду жити, працювати. Проте все склалося чудово. Першого ж дня мене прийняв начальник управління культури Запорізької обласної ради народних депутатів М. В. Васильченко. З цікавістю розпитав про сім’ю, плани на майбутнє, розповів про Запоріжжя. У той же день я переступила поріг бібліотеки, що знаходилася на вулиці Спортивній (нині Лобановського), 14. Директор закладу Анатолій Іванович Бальцер з першої хвилини знайомства поставився з повагою і батьківським піклуванням до мене.

– Як влаштувалася в нашому місті? Може маєш якісь побажання?

Вислухавши уважно мою захоплюючу розповідь про місто, гуртожиток, Анатолій Іванович з теплотою в голосі запитав:

– В якому відділі бажаєш працювати?

Я мріяла, нарешті, позбутися своєї сором’язливості, невпевненості, тому відверто і впевнено сказала:

– У відділі абонементу!

Мудрий керівник бібліотеки, який багато років спілкувався з молоддю, зрозумів моє бажання, доброзичливо посміхнувся та сказав:

– Напевно зробимо так: по два тижні працюватимеш у кожному відділі. Ознайомишся з працівниками, особливостями їхньої роботи, а потім ми повернемося до нашої розмови.

Розмова відбулась і мене направили у відділ абонементу. Я була щаслива і вдячна Анатолію Івановичу.

Кожного дня я заходила до бібліотеки, як до храму. Нині вона стала моєю святинею, про яку мріяла чотири роки навчання. Я відчувала себе щасливою людиною, бо тут мені відкривався Всесвіт, який дарували омріяні книги. Не вірилося, що мені, недосвідченій випускниці вишу, можна було вільно ходити залами бібліотеки, торкатися книг, гортати їхні сторінки, на яких вирувало життя століть, тисячоліть, минуле і майбутнє. А як приємно було чути від читачів подяки за турботу та вміло підібрані необхідні книги. Серед відвідувачів було багато студентів. Поважні, розумні, вони потребували особливої уваги і весь колектив бібліотеки допомагав їм підібрати необхідну літературу, інколи рідкісні книги для відвідувачів замовляли в бібліотеках інших міст.

У той час весь колектив жив мрією про переїзд до нового палацу книг. Працівники бібліотеки залюбки їздили допомагати на будівництві, яке дуже повільно зводилося в центрі міста. Своєю самовідданою працею наближали відкриття довгобудову: прибирали будівниче сміття, мили вікна, двері, розвантажували меблі, обладнаня. Прекрасна будівля була урочисто відкрита 22 грудня 1977 року на проспекті Леніна (нині Соборному), 142. На свято до Запорізького краю приїхало багато гостей із різних міст України, були представники влади міста й республіки.

Нарешті тисячі цінних літературних видань отримали величезне шестиповерхове місце проживання і тепер в ньому можна було розмістити до двох мільйонів примірників. Переїзд був святковим, але тривалим. Допомагали воїни, небайдужі містяни, різні організації. Але ж, звичайно, найбільше праці вклали в це співробітники бібліотеки. Треба було дати кожній книжці своє місце у відділах, а їх було аж дванадцять…

А потім розпочалася відповідальна, цікава зустріч з відвідувачами бібліотеки. Читачі йшли потоками, часами стояли в черзі, щоб одержати бажану книгу. Бібліотекарі в старому помешканні обслуговували до 8 тис. відвідувачів, а в просторому, величному храмі їх кількість миттєво зросла до двадцяти. Я була щаслива тому, що потрапила в дружний колектив, який багато років створював, виколисував, навчав директор Анатолій Іванович Бальцер. Закохані у своє призначення, вони тепер залюбки ділилися своїм великим досвідом зі мною.

Валентина Іванівна була діяльна, всюди встигала, тож мала багато різних громадських обов’язків а в 1979 році її призначили завідувачкою відділу.

— Робота серед книг, читачів була цікавою і я навіть не помічала, як спливали роки. Закохувалася, була коханою, але шлюб мене не приваблював. Матуся з лагідністю казала мені: «Донечко! Виходь заміж, мені ще хочеться поняньчити онуків». У кожного своя доля, напевно, прийшов і мій час. Земляк із Кривого Рогу, гірник, зумів привернути мою увагу своєю вродою, ерудицією, турботою, добротою. І я, як про мене говорили, струнка білявка із загадковим поглядом неймовірно красивих різнобарвних очей (одне око в мене було кольору неба, блакитне, а інше – немов зернятко), лише у 1986 році, коли мені було вже 32 роки, нарешті, піддалася чарам Володимира Шпілевого. Весільний кортеж супроводжував нашу щасливу пару до РАГСу, який тоді був у Дніпровському районі, на вулиці Вінтера. А потім було свято. Весільні столи накрили в моїй квартирі яку я, молода фахівчиня, отримала в 1983 році.

Ми були найщасливішою парою. А 26 січня 1987 року сталася головна подія мого життя — народилася донечка. У ті часи ще не робили УЗД, але лікарі запевнили мене: «Хлопчик! Хлопчик з’явиться у вашій сім’ї». Ми з чоловіком звикли до цієї думки, навіть ім’я йому дали. Пологи в мене були важкі, я геть виснажилася і коли, нарешті, народилася дитинка, акушерка сказала:

– У Вас дівчинка народилася!

– Дівчинка? А Ви нічого не наплутали? У мене дівчинка? Донечка? Дякую Господу і Вам за таку приємну новину.

– Еге ж, дівчинка! Така красунечка! У Вашого чоловіка довгі вії? Може це у неї від батька? Увесь відділ приходив милуватися.

Ірочка підростала і ми вирішили зареєструвати її народження. Отоді й відбулася незвичайна курйозна пригода. Так сталося, що чоловік моєї найкращої подруги Ганни, з якою ми подружилися ще при вступі до вишу і багато років працюємо поряд, був хрещеним батьком нашої донечки, і так співпало – мав однакове ім’я та по батькові з моїм коханим. Під час офіційної церемонії ми всі уважно слухали привітання молодим батькам. Потім працівниця РАГСу говорить:

– Володимире Павловичу! Підійдіть, будь ласка, і розпишіться в книзі реєстрації Вашої донечки.

Мій чоловік і Ганнин дружно рушили до столу.

– Я запрошую тільки батька, – каже здивована жінка.

Вони знову обидва підійшли до столу.

– Я не розумію, що відбувається? – дивується ситуації адміністраторка.

– Так ми ж обоє Володимири та ще й Павловичі й обидва батьки, каже мій чоловік. Я рідний батько, а він Ірочки хрещений.

Випадок особливий і тому келихи з шампанським декілька разів кружляли по колу, вітаючи красуню новонароджену, яка щасливо посміхалася, та кліпала своїми довгими чорними віями поміж двох татусів, двох Володимирів Павловичів.

Мені Господь дав щасливу долю, хоча ми й розлучилися з чоловіком, але я вдячна йому за донечку, за Ірочку. Вона мій Всесвіт, моє життя, надія, підтримка, сяючий промінчик у моєму серці.

Наша зустріч закінчилася. Ми обнялися і домовилися про наступну зустріч на засіданні, народженого в 2014 році її зусиллями, літературного клубу «Книжковий світ». На превеликий жаль, наша зустріч не відбулася. Валентина Іванівна в листопаді 2021 року довідалася про тяжку хворобу. Проте свято вірила, що вона за допомогою Господа, сучасної медицини і донечки, яка довідавшись про тяжкий стан здоров’я матусі, відразу залишила всі свої діла в далекій країні та приїхала до Запоріжжя. Валентина лікувалася і в неї жила надія, що переможе хворобу. Спочатку розмови поміж нами телефоном були веселими, оптимістичними, вона цікавилася новинами в літературному клубі, бібліотеці, життям наших спільних знайомих. 11 січня я щиро вітала її з днем народження, бажала здоров’я і говорила, що ми обов’язково зустрінемося. Валентина Іванівна розповіла про своє лікування, але щось мене в її голосі насторожило. А потім я вже розмовляла тільки з Ірочкою… Вона знала всю правду від лікарів онколікарні. Жити її матусі залишилося два-три місяці. П’ятого квітня 2022 року перестало битися серце Валентини Іванівни, чудової, славної моєї подруги. Вона назавжди залишиться в пам’яті всіх, хто її знав, але вже ніколи не зможемо обнятися, почути її радісний сміх, запитати її думку про автора книги, поспілкуватися… Ніколи! Назавжди згас її ніжний, життєдайний промінчик сонця…

Схоронили Валентину Іванівну Шпілеву на кладовищі Святого Миколая в Запоріжжі.

(В. С. Візірська)

Спогади про мою матусю,

її любов до роботи в бібліотеці та книг

З найперших спогадів дитинства в моєму серці резонує жива пристрасть моєї мами до своєї роботи. Вона розповідала про свої професійні пригоди, створюючи яскравий гобелен відданості та любові до своєї справи. Дитиною я ще не до кінця розуміла значення цих історій, але вони залишили в моїй душі незгладимий слід.

Один із найяскравіших моментів у житті моєї мами — це вступ до Київського інституту культури, де вона здобула освіту, про яку мріяла. Радість, яку вона випромінювала в той час, закарбувалася в її свідомості, вселивши віру в те, що наполеглива праця може привести до видатних досягнень.

Моя мама, затята читачка, передавала мені свою любов до літератури з раннього віку. Аромат мого дитинства — це не лише запах домашньої їжі, але й виразний аромат полиць, заставлених книжками. Кожна книга мала свою історію, і в цих історіях я знаходила зв’язок з моєю мамою і прекрасними моментами мого дитинства і юності.

Її відданість роботі в бібліотеці вражала. Вона та її колеги створили середовище, яке виходило за межі одноманітної праці; це було місце для людей, спраглих до знань і саморозвитку. Бібліотека для неї стала більше, ніж просто сховище книг, а перетворилася на центр для інтелектуального спілкування та зростання.

Я думаю про дух співпраці, який випромінювала моя мама на своєму робочому місці. Те, як вона та її колеги створювали привітну та комфортну атмосферу для користувачів бібліотеки, було відчуття сили командної роботи. Ці уроки співпраці стали опорою моєї власної професійної подорожі.

Коли я сьогодні переглядаю книжкові полиці, то згадую про безцінні уроки, які дала моя матуся: вона навчила мене наполегливо працювати, цінувати командну роботу, і, що найголовніше, прищепила глибоку любов до книг і пристрасть до читання на все життя.

У цій статті я вшановую не лише чудову жінку-професіонала, якою була моя мама, але й турботливу матір, яка виростила в моєму серці зерна цікавості до знань. Завдяки своїй відданості бібліотечній справі та любові до книг вона залишила мені міцну спадщину, яка до сьогодні продовжує формувати моє життя.

(І. В. Шпілева)

Публікації:

Мое призвание — открывать мир книг / В. И. Шпилевая // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. обл. ради ; [уклад., ред. та відп. за вип. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – Вип. 1. – С. 48-55.

Бібліотечний абонемент — місце формування книжкової культури користувача / В. І. Шпілева // Регіональна бібліотека: розвиток потенціалу в сучасному інформаційному просторі : матеріали наук.-практ. конф., 13 жовт. 2004 р. / Упр. культури ОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад.: Н. Купреєва, І. Степаненко]. – Запоріжжя : [Поліграф], 2004. – С. 27-30.

Публікації в бібліографічному покажччику

«Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя»:

27.05 — 75 років від дня народження Олексія Семеновича Мурача (1943-1973), запорізького поета, журналіста / В. І. Шпілева // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : календар і короткі бібліогр. списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 186-188.

09.01 — 90 років від дня народження Петра Ларивоновича Симоненка (1927-1987), запорізького прозаїка, критика, перекладача / В. І. Шпілева // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліографічні списки / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2016. – С. 47-48.

Література про життя та діяльність:

Шпилева Валентина Іванівна // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. обл. ради ; [уклад., ред. та відп. за вип І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – Вип. 1. – С. 86.

14.01 — 150 років від дня народження Василя Олексійовича Біднова (14.01.1874, с. Широке (нині смт Дніпропетров. обл.) — 01.04.1935, м. Варшава, Польща), українського громадського і культурного діяча, історика, члена Української Центральної Ради.

Василь Олексійович Біднов – історик Церкви, краєзнавець, архівознавець, бібліограф; залишив глибокий слід в українській історіографії, історії української автокефальної православної церкви, освітнього руху в часи Національної революції 1917-1920 рр.

Його біографія – складна, драматична і водночас яскрава.

Народився в заможній селянській сім’ї. Дитинство і юність минули в українському селянському середовищі та стали ґрунтом для формування його національної свідомості. Дещо пізніше цьому сприяло спілкування із відомими українськими громадськими діячами М. Комаровим та Є. Чикаленком.

Освіту В. Біднов здобував спочатку в Херсонському духовному училищі (1885-1889), Одеській духовній семінарії (закінчив у 1896 р.), згодом у Київській духовній академії (закінчив у 1902 р.). Брав активну участь у діяльності так званої «Семінарської громади», познайомився з О. Кониським, став дописувачем «Записок НТШ». Нетривалий час працював викладачем історії Астраханської духовної семінарії, а з літа 1903 р. мешкав і працював в Катеринославі (нині м. Дніпро). Був помічником інспектора та викладачем (від 1905 р.) у Катеринославській духовній семінарії. Працював у Катеринославській ученій архівній комісії (1906-1910 рр. – секретарем), редагував «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии», де було опубліковано близько 30 його праць.

Василь Олексійович Біднов розшукував, упорядковував, описував старі архівні збірки.

Оселившись на Катеринославщині, він серйозно зацікавився козацьким минулим цього краю. Одним з провідних напрямів його пошукової та дослідницької діяльності стала історія колишніх запорожців в контексті подій церковного життя регіону після ліквідації Нової Січі. Чимало уваги В. Біднов приділяв духовним особам, діяльність яких була пов’язана з Південною Україною.

З-під пера дослідника вийшов цілий ряд публікацій, присвячених запорожцям, переважно біографічні нариси про П. Калнишевського, Л. Глобу, В. Сокальського, Ф. Фомича, Г. Каплуна, Я. та І. Шиянів. В. О. Біднов опублікував катеринославський комплекс документів Січового архіву та численні матеріали з історії Церкви. Всебічно висвітлив внутрішнє життя запорозького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток земельної власності, промисловості, торгівлі; подав ґрунтовний матеріал про освіту, культуру і церковну організацію на Січі та після її зруйнування.

Василю Олексійовичу Біднову належать фундаментальні описи історії Катеринославської духовної семінарії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, Катеринославської єпархії та її церковних діячів. Саме написання статей про ці архіви, а також складання відповідних описів (чим В. О. Біднов займався паралельно з опрацюванням документів), можна виділити окремо (хоча і нерозривно пов’язаною з іншими) тематикою наукової діяльності дослідника.

Найгрунтовнішею працею Біднова є монографія «Православная церковь в Польше и Литве» (1908), за яку в 1909 р. він отримав ступінь магістра богослов’я.

Змолоду долучився до українського руху, був членом української громади в Одесі, співпрацював із Науковим товариством ім. Т. Шевченка, і з 1905 р. був тісно пов’язаний з катеринославською «Просвітою», виконував обов’язки її писаря, члена ради і голови. У 1910-1912 рр. разом із Д. Дорошенком видавав тижневик «Дніпрові хвилі». Належав до товариства наукових поступовців, на з’їзді ТУП у березні 1917 р. обраний членом Тимчасового ЦК Союзу українських автономістів-федералістів – реорганізованого ТУП. З червня 1917 р. – член УПСФ.

У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі Василя Олексійовича Біднова обрано членом Центральної Ради від катеринославської «Просвіти». У Катеринославі редагував «Вісник товариства «Просвіта», український відділ газети «Наше життя» (орган Катеринославського губернського земства), очолював місцеву філію Всеукраїнської учительської спілки, був директором Першої української гімназії в Катеринославі, керував українськими педагогічними курсами при місцевому повітовому земстві, читав лекції з історії України на курсах українознавства в Катеринославі, Олександрівську (нині Запоріжжя), Бердянську та інших містах.

Василь Біднов був одним із ініціаторів та організаторів у Катеринославі губернського українського національного з’їзду. 21 травня 1917 р. відкрив з’їзд, був обраний його головою, виступив з доповіддю про історичне минуле України.

Влітку 1918 р. В. Біднова призначено екстраординарним професором історії української церкви Українського державного університету в Кам’янці-Подільському,а в січні 1919 р. – деканом богословського факультету. Очолив комісію з перекладу Біблії українською мовою (підготовлений переклад «Діяння Апостолів»). В. О. Біднов увійшов до філії Українського національного союзу, був обраний головою Українського педагогічного товариства та головою Кирило-Мефодієвського братства, співробітничав у часописах «Життя Поділля», «Новий шлях», «Наше слово», «Робітнича газета», «Освіта». Викладачі богословського факультету, за прикладом свого декана, працювали в Науковому товаристві університету. Василь Олексійович був активним членом історико-філологічної секції (згодом гуманітарного відділу) товариства. Після організаційних зборів наукового товариства він виступив перед науковцями з доповідями на теми: «Нові дані про шкільні роки Ів. П. Котляревського», «Про походження оповідань О. Стороженка», «Про кошового запорожського козацтва Петра Колнишевського», «Про роботу по складанню словника українських вчених, письменників, інших діячів», «Про офіційні губернські дані як джерело для дослідження історичних процесів на місцевому рівні», «Про біографіюпрофесора В. Б. Антоновича», «Про кошового запорожського козацтва Сидора Білого».

Вчений брав участь у науковій дискусії про дефініцію понять «російський», «руський», «московський», «український», «малоросійський», де поруч з ним виступали професор І. І. Огієнко, приват-доцент П. Г. Клепатський. Наведені факти свідчать про широкий науковий світогляд В. О. Біднова. З-під його пера вийшла робота «Що читати по історії України : (коротенька історіографія України)», яка видавалася двічі – на Поділлі (1919) і в Катеринославі (1920).

Умови життя В. О. Біднова у Кам’янці-Подільському були вкрай складними й неможливо було протистояти радикальним політичним опонента. Навесні 1919 р., під час господарювання в місті ревкому, в університеті закрили богословський факультет, а 2 червня в кабінеті В. О. Біднова червоноармійці вчинили обшук, під час якого вилучили печатку Правобережної філії Катеринославського українського видавничого товариства. Саме цей факт і послужив підставою для арешту. Від розстрілу Василя Олексійовича врятували козаки армії УНР, якими командував полковник О. І. Удовиченко. Наприкінці того ж року, перед остаточним захопленням Кам’янця більшовиками, із сином Арсеном він залишив місто.

Еміграція В. О. Біднова була пов’язана з поразкою Української революції, його антибільшовицьким світоглядом. У 1920 р. емігрував до Польші, де в таборах для інтернованих українців не полишав культурно-освітньої роботи, в Ланцуті був ректором Українського народного університету (1921). У 1921-1922 рр. В. О. Біднов викладав історію Церкви у Кременецькій духовній семінарії, редагував двотижневик «Православна Волинь». 1922-1928 рр. – професор історії Української церкви УВУ в Празі, водночас – професор Української господарської академії у Подєбрадах, згодом – професор Українського педагогічного інституту в Празі. В. О. Біднов працював в українських громадських організаціях у Чехії – Товаристві української культури, Українському історично-філологічному товаристві (1923-1929 рр. – його секретар), був одним із фундаторів Музею визвольної боротьби України. Вчений брав участь в Українських наукових з’їздах 1926 і 1932 років.

В еміграції Василь Олексійович відійшов від політичної діяльності, але підтримував зв’язок з Україною, доки там не заарештували й засудили в 1929 р. (у справі «Спілки визволення України») його дружину ; з Д. І. Яворницьким листувався до 1932 р.

Наприкінці 1928 р. повернувся до Польщі, де викладав у Варшавському університеті, в «Студіюм теологіє ортодоксе», виконував обов’язки секретаря комісії перекладу українською мовою Святого Письма та богослужбових книг при Українському науковому інституті в Варшаві. Перша лекція була присвячена церковній історіографії. Загалом пропрацював тут шість років до самої смерті.

Помер Василь Олексійович Біднов 1 квітня 1935 р. від тяжкої недуги у шпиталі Св. Роха у Варшаві. Похований на православному кладовищі На Волі у Варшаві.

У науковому доробку В. Біднова – дослідження із історії церкви та освіти в Україні, Запорозької Січі, історіографічні розвідки, біографічні нариси тощо. Біографічні та історіографічні праці вченого позначені документалізмом і фактологічністю, в окремих випадках – мемуарністю. Серед історіографічних студій В. О. Біднова – нариси про М. Грушевського, А. Скальковського, Д. Яворницького, А. Кащенка, В. Антоновича. О. Лазаревського та ін.

Біднову належить перший україномовний загальний бібліографічний огляд української історіографії, що витримав 2 видання («Що читати з історії України», 1919, 1920). Кілька праць присвятив літературній та літературознавчій діяльності С. Петлюри, М. Петрова, В. Перетца. Багато робіт залишились неопублікованими. Посмертно вийшли друком дві праці В. Біднова: про анафему І. Мазепи та біографічні нариси про К. Шейковського і О. Русова; а також лекції з історії Церкви, школи й освіти в Україні в курсі лекцій «Українська культура» (Подєбради, 1940 ; Мюнхен, 1988 ; Київ, 1993).

(Т. Г. Черних)

Праці:

«Устное повествованіе запорожца Н. Л. Коржа» та його походження і значіння / В. О. Біднов. – Видання Укр. історично-філолог. т-ва в Празі. – Прага : Друк держ. друкарні в Празі, 1925. – 28 с.

К исторіи бывших запорожских старшин и козаков / В. А. Беднов. – Екатеринослав : тип. Губернскаго Земства, 1915. – 48 с.

Матеріалы для исторіи колонизаціи бывших Запорожских владеній / В. А. Беднов. – Екатеринослав : Тип. Губернскаго Земства, 1914. – 48 с.

***

Дзвони / В. Біднов // Софія Київська: Візантія. Русь. Україна : зб. наук. праць : присвяч. 170-літтю з дня народження Федора Івановича Успенського (1845-1928) / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського ; [редкол.: Ю. А. Мицик (голова) та ін.]. – Київ : [Рута], 2016. – [Вип. V]. – С. 308-331.

Последний кошевой Запорожья : (П. Ив. Калнішевский) / В. Беднов // Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Коммиссіи : вып. I-X : справоч. вып. / под ред. А. Синявскаго / [отв. ред. С. В. Абросимова ; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського]. – Репринт. воспр. изд. 1904 г. – Днепропетровск : Герда, 2010. – Вып. І. – С. 76-90. – (Editio princeps).

«Атакування» Січи Запорозької 1775 р. / Біднов В. // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1925. – № 9. – С. 51-70.

Аполон Скальковський як історик Степової України / В. Біднов // Науковий ювілейний збірник Українського університету в Празі, присвячений п. Президентові Чесько-словенської Республіки проф. Т. Г. Масарикові. – Прага, 1925. – Т. 1. – С. 291-356.

Дмитро Еварницький (з нагоди семидесяти літ його народження) / В. Біднов // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1925. – № 12. – С. 354-361.

Спомини про Андріана Кащенка (1858-1921) / В. Біднов // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1923. – № 7. – С. 229-237.

Література про життя та діяльність:

Стародуб, А. «Спогади-некрологи» Василя Біднова про професорів КДА кінця 1890-х — початку 1900-х років // Славістична збірка / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; [редкол.: Г. В. Папакін (голова) та ін. ; за ред. Д. Гордієнка, В. Корнієнка]. – Київ : [б. в.], 2018. – Вип. IV. – С. 272-283.

Біднов Василь Олексійович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.) : матеріали до біобібліограф. словника / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису ; [авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; редкол. Г. В. Боряк та ін.]. – Київ : [б. в.], 2017. – С. 48-49.

Лиман, І. Біднов Василь Олексійович / Ігор Лиман // Дослідники історії Південної України : біобібліограф. довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – Київ : [б. в.], 2016. – Т. 2. – С. 49-53.

Ульяновський, В. І. Біднов Василь Олексійович // Енциклопедія сучасної України / [НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка та ін.]. – Київ : [Поліграфкнига], 2003. – Т. 2 : Б — Біо. – С. 746.

Абросимова, С. В. Біднов Василь Олексійович / С. В. Абросимова // Українська біографістика : зб. наук. праць / НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського Ін-т біографічних досліджень ; [редкол.: В. С. Чишко (відп. ред.) та ін.]. – Київ : РИО, 1999. – Вип. 2. – С. 73-75.

Верстюк, В. Біднов Василь Олексійович / В. Верстюк, Т. Осташко // Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довідник / В. Ф. Верстюк, Т. С. Осташко. – Київ : [б. в.], 1998. – С. 66-68.

1. Саламаха, І. В. Громадсько-політична та наукова діяльність В. О. Біднова (кін. ХІХ ст. — 1935) : дис. на здобуття звання канд. іст. наук : 07.00.01 / І. В. Саламаха ; Запоріз. держ. ун-т. — Запоріжжя, 1998. — 225 с.

***

Саламаха, І. Василь Біднов у Кам’янець-Подільському // Слово і час. – 1997. – № 11-12. – С. 69-73.

Ульяновський, В. І. Василь Олексійович Біднов // Укр. іст. журн. – 1992. – № 10-11. – С. 80-94.

14.01 – 100 років від дня народження Івана (Жана) Миколайовича Захарі (14.01.1924, м. Мелітополь — 27.03.2012, там само), директора заводу «Побутмаш» (ВАТ «Старт») (1962-1974), голови Мелітопольської міської ради ветеранів війни, праці та військової служби (2001-2012), почесного громадянина м. Мелітополя (2006).

Література про життя та діяльність:

Книга памяти. Семья Захари: вместе всегда… / [под ред. Д. В. Буряк]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. – 76 с. : фот.

Мелитопольская городская организация ветеранов : [в т. ч. о И. Н. Захари, есть фото] // Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Наталья Кузьменко ; авт. кол. : Валерий Чернолуцкий и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 184-188.

Захари Иван Николаевич // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. / редкол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Харьков : Факт, 2004. – С. 287-288.

***

Вместе всегда: все Захари в одной книге : [29 янв. 2016 г. в Мелитоп. гор. краевед. музее состоялась презентация «Книги памяти. Семья Захари: вместе всегда…»] // Мелитоп. ведомости. – 2016. – 10-16 февр. (№ 7). – С. 16.

Белых, Д. Вечер памяти почетного гражданина города Ивана Захари / Денис Белых // Новий день. – 2013. – 3 квіт. (№ 75-80). – С. 6.

Прощание с человеком и эпохой // Мелитоп. вести. – 2012. – 30 марта (№ 13). – С. 3.

Вшанування пам’яті:

Рыбальченко, Ю. Почетное лицо города : [14 янв. 2014 г. в Мелитополе установили памятный знак на доме, где жил почетный гражданин города И. Н. Захари] / Юлия Рыбальченко // Главная газета Мелитополя. – 2014. – 15-21 янв. (№ 3). – С. 16.

Иван Захари: воин, труженик, гражданин, человек : [22 янв. 2014 г. открыта мемориал. доска И. Н. Захари] // Мелитоп. вести. – 2014. – № 1. – С. 10.

20.01 – 30 років від дня народження Олександра В’ячеславовича Дудіна³ (20.01.1994, смт Куйбишеве (нині Кам’янка Пологів. р-ну) — 30.07.2017, смт Розівка), учасника бойових дій в зоні проведення АТО / ООС, солдата в/ч 3029 Нацгвардії України.

21.01 — 90 років від дня народження Миколи Павловича Ганженка (21.01.1934-13.09.2007), майстра спорту, тренера, засновника гандбольних команд «ЗТР» та «Мотор».

22.01 — 120 років тому (1904) був прийнятий Статут Олександрівської міської громадської бібліотеки⁴ (зараз — КЗ «ЗОУНБ» ЗОР).

22 січня 1904 року був затверджений «Статут Олександрівської міської громадської бібліотеки». Керівництво діяльністю цього закладу здійснювали загальні збори та правління на чолі з головою. Бібліотека знаходилася у віданні Міністерства внутрішніх справ і була підконтрольна Катеринославському губернатору. Наприкінці 1904 року остаточно визначився склад правління Олександрівської міської громадської бібліотеки на чолі з головою Олександром Львовичем Майдачевським. Серед членів правління, обраних загальними зборами, значився відомий на Запоріжжі історик, краєзнавець, етнограф Яків Павлович Новицький. Першими виданнями книжкового фонду книгозбірні були 500 примірників книг, наданих в подарунок гласним Олександрівської міської думи, відомим в місті власником друкарні та приватної бібліотеки Борисом Яковичем Штерном та міським головою Феліксом Францевичем Мовчановським. Бібліотека тимчасово знаходилася в приміщенні міської думи, в кутку зали земських зібрань.

15 січня 1905 року Олександрівська міська громадська бібліотека розпочала свою роботу.

Статут Олександрівської міської громадської бібліотеки:

Уставъ Александровской городской общественной библіотеки. – Александровскъ : Печатано въ типографіи Б. Я. Штерна, 1904. — 12 с.

Устав Александровской городской общественной библиотеки // Бібліотека, роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – Вип. 2. – С. 77-87.

Література:

«Повний вік моїй бібліотеці…», 1904-2004 : (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. М. Горького: історія і сучасність) : бібліографічний покажчик / Упр. культури ОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; уклад. : О. Дутова, І. Шершньова, Г. Нагорна. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – 88 с. – (100 років).

Бальцер, А. І. На службі народові : (нарис з історії Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького). 1905-1999 / Анатолій Бальцер. – 2-е вид. – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 82 с.

***

Волкова, О. В. Ювілей храму мудрості та знань / О. В. Волкова // Україна. Європа. Світ. Нова епоха / [упоряд. Болгов В. В.]. – Київ : [Укр. конфедерація журналістів], 2015. – С. 142-143. – (Золотий фонд нації).

Про Олександрівську міську громадську бібліотеку : [архівна довідка] / Держ. архів Запоріз. обл. // Бібліотека, роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – Вип. 2. – С. 88.

[Об учреждении в городе Александровске городской общественной библиотеки] // Отчет Александровскаго городского общественнаго управленія за 1902 год. – Александровск : печатано в тип. Б. Я. Штерн, 1904. – С. 234-235.

***

Атаманчук, І. У пошуках листя на гілці / Інеса Атаманчук // Афіша Запоріжжя. – 2021. – № 7. – С. 58-59.

22.01 — 80 років від дня народження Олександра Олексійовича Шостака⁵ (22.01.1944, с. Давидівка Якимів. ОТГ Мелітоп. р-ну — зник безвісти на початку 2000-х років), поета.

Твори:

Клечальна неділя : вірші, поема, переклади, гумор і сатира / О. О. Шостак ; Олесь Шостак. – Запоріжжя : Хортиця, 1999. – 143 с.

Сон-трава : поезії / О. О. Шостак ; Олександр Шостак. – Київ : Молодь, 1972. – 31 с. – (Перша книга поета).

Таврійський материк : поезії / О. О. Шостак ; Олександр Шостак. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 88 с.

***

«А ніч: до камінців її побачив молодик…» ; Фотокартка ; «Отак і було…» ; «О, любі судді грішного мого життя…» ; Казка степу ; Земне тяжіння ріднокраю / О. О. Шостак // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX — початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2019. – С. 453-457.

«А ніч: до камінців її побачив молодик…» ; Фотокартка ; «Отак і було…» ; «О, любі судді грішного мого життя…» ; Казка степу ; Земне тяжіння ріднокраю / О. О. Шостак // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ — початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – С. 522-526.

Винятки ; Таврійський материк ; Треті півні ; Меморіал напроти школи ; Трава дитинства ; День-зачин ; Зоря подорожнього ; Казка степу ; Запитаня без відповіді ; Ріка твоєї долі ; Гостини в саду ; Нездійснена мандрівка ; На споді листопада ; Післягроззя / Олександр Шостак // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. : Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М. ; за заг. ред. Бабакової О. В.]. – 2-ге вид. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2010. – С. 236-247.

Право на голос ; Поезія ; Таврійський материк ; Ключ ; Яготинський сонет ; Балада про затяжне довголіття ; Роздум ; Запитання без відповіді ; Погляд із весни ; Терни ; «Як любив тебе на заздрість голубам…» ; Зустріч ; Прелюд пізнього серпня ; Літопис кохання ; Нездійснена мандрівка : [поезії] / Олександр Шостак // Січовий Парнас : антологія : поетичні твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ ; упоряд. та авт. біограф. довідок В. Чабаненко. – Запоріжжя : [ЗДУ], 2000. – С. 224-231.

***

Свиняча згуртованість / Олександр Шостак (Парубок) // Весела Січ : альманах Міжнар. асоціації гумористів і сатириків (м. Запоріжжя). – Запоріжжя : Хортиця, 2000. – №7. – С. 76.

Література про життя та діяльність:

Хом’як, Т. Шостак Олександр Олексійович (1944-2003?) / Тамара Хом’як // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця XX — початку XXI ст. / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд.: О. О. Медко, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2019. – С. 450-452.

Олександр Олексійович Шостак // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ — початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – С. 521.

[Чабаненко, В.] Олександр Шостак // Січовий Парнас : антологія : поетичні твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ ; упоряд. та авт. біограф. довідок В. Чабаненко. – Запоріжжя : [ЗДУ], 2000. – С. 223.

***

Рекубрацький, А. Не ждіть від мене ні на йоту каяття : (літературний спогад про запоріз. поета О. Шостака) / Анатолій Рекубрацький // Просто. – 2007. – 26 лип. (№ 20). – С. 20-21.

28.01 – 70 років від дня народження Віктора Миколайовича Огаренка (28.01.1954, с. Степове Запоріз. р-ну), ректора Класичного приватного університету.

Література про життя та діяльність:

[Шифрина, А. И.]. Огаренко Виктор Николаевич // Герои и судьбы : интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов / [авт. Шифрина А. И.]. – Запорожье : Дикое Поле, 2002. – [Кн.] 2. –  С. 306-315.

Ерохина, Н. Виктор Огаренко: «Поддержка талантливой молодежи — курс развития Украины» : [Запорож. гуманитар. университет «ЗИГМУ»] / Н. Ерохина // Суббота плюс. – 2006. –

2-12 марта (№ 9). – С. 4.

ЛЮТИЙ

01.02 — 30 років від дня народження Євгена Самарського («Борман») (01.02.1994, м. Запоріжжя – 03.01.2023, там само), учасника бойових дій в зоні проведення АТО/ООС та повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Євген Самарський народився 1 лютого 1994 року у м. Запоріжжя. З 2015 року служив у Карпатській Січі. Брав участь у боях за Сєверодонецьк, Волноваху, Маріуполь. Згодом став захищати Україну у лавах 60-ї бригади на Бахмутському напрямку. Боровся з окупантами на різних ділянках фронту. Він був керівником радіолокаційної станції. Загинув Євген Самарський 3 січня 2023 року на Бахмутському напрямку. Прощання з захисником відбулося 6 січня 2023 року у Хортицькому районі м. Запоріжжя.

Євген мав вищу юридичну освіту. Дуже любив українську рок-музику, тварин, особливо собак.

Література про життя та діяльність:

На фронті загинув військовослужбовець із Запоріжжя Євген «Борман» Самарський [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : https://suspilne.media/353228-na-fronti-zaginuv-vijskovosluzbovec-iz-zaporizza-evgen-borman-samarskij/

Не дожив до 29-річчя : у боях за Україну загинув військовослужбовець із Запоріжжя Євген «Борман» Самарський [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : https://war.obozrevatel.com/ukr/evgen-borman-samarskij-zaginuv-u-boyah-za-ukrainu-foto.htm

Втрати силових структур внаслідок російського вторгнення в Україну (січень 2023) [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Режим доступу :https://uk.wikipedia.org/wiki/Втрати_силових_структур_

внаслідок_російського_вторгнення_в_Україну_(січень_2023)

02.02 — 30 років від дня народження Володимира Славічевича Кірії (02.02.1994,с Панфілівка Чернігів. р-ну (нині с.  Ільїне Чернігів. ОТГ Бердян. р-ну — 16.08.2023, смт Кушугум Запоріз. р-ну), головного сержанта механізованої роти 197-го окремого батальйону 124-ї окремої бригади територіальної оборони молодшого сержанта (в/ч 7379).

Герой російсько-української війни Володимир Славічевич Кірія народився 2 лютого 1994 року у селі Панфілівка Чернігівського району (нині с. Ільїне Чернігівської територіальної громади Бердянського району) Запорізької області. Володимир був третьою дитиною у дружній родині Славіча Вахтанговича та Параски Костянтинівни Кіріїв, батьки працювали у місцевому радгоспі. Крім Володимира у сімї було ще дві доньки та два сина, тож сумувати дітворі було ніколи, разом грали, допомагали одне одному та батькам. У2001 році Володимир пішов до першого класу Панфілівської середньої школи, де під час навчання проявив себе старанним учнем, компанійським, кмітливим товаришем. У2009 році, родина переїздить на батьківщину мами — село Довге, цього ж району.

Тут Володимир 2011 року закінчує курс неповної середньої школи, та вступає на навчання до ДНЗ «»Запорізький професійний ліцей», щоб здобути спеціальність «машиніст крану (кранівника)». Володя, як і старший брат Олександр, техніку, автомобілі любив з дитинства, тож навчався залюбки, а особливо подобались практичні заняття. Після закінчення навчального закладу у 2014 році був направлений на роботу до ПрАТ «Запоріжвогнетрив», де працював за спеціальністю. Коли Володимиру виповнилося 20 років, то він сам зголосився піти служити на строкову службу, восени 2015 року. Служити випало у місті Запоріжжі, у частинах ППО, служба дуже подобалася, був сумлінним і вмілим солдатом.

У період служби в житті юнака сталася важлива подія, 2016 року він одружився з дівчиною Іриною, з якою познайомилися незадовго, це була дівчина його мрії, родом з селища Комишуваха Оріхівського (нині Запорізького) району, де молода родина і проживала. На весні 2017 демобілізувався, а 7 вересня у родини народився син Дмитро. Радості молодих батьків не було меж. Після закінчення строкової служби Володимир Кірія повернувся працювати на завод, все ладилося і у сімейному житті.

З початком широкомасштабного російського вторгнення в Україну Володимир, зрозумівши, що це надовго, вирішив йти захищати Україну і свою родину. Саме на завод прийшло дві повістки на мобілізацію. Не роздумуючи, Володимир пішов захищати Батьківщину 14 березня 2022 року. Служив у механізованій роті 197-го окремого батальйону територіальної оборони (Генічеськ) 124-ї окремої бригади територіальної оборони (124 ОБрТрО, в/ч А7360) — кадрового формування Сил територіальної оборони України у Херсонській області. Так як Херсонщина була окупованою, підрозділ тимчасово базувався у Запоріжжі. З початку, підрозділ у якому воював Володимир, тримав оборону біля села Малі Щербаки Василівського району Запорізької області, до середини липня 2022 року рашисти знищили село повністю. У важких боях Володимир отримав поранення кінцівок. Володимир Кірія (псевдо «Гном»), спочатку воював на посаді командира відділення у званні молодшого сержанта. Через деякий час вмілий та загартований у боях воїн пройшов 15-ти денну перепідготовку та був призначений головним сержантом механізованої роти. За своїми посадовими обовязками головний сержант роти відповідає за навчання солдатів, військову дисципліну, організацію правильного зберігання та експлуатації озброєння, підтримання внутрішнього порядку у підрозділі.

А у військовий час відповідальності та кваліфікації головному сержанту потрібно ще більше, тож головний сержант механізованої роти Володимир Кірія мав відповідні знання, вміння та навички. Головний сержант роти підпорядковується командирові та є прямим начальником для військовослужбовців рядового і сержантського складу. Вже досвідчений воїн головний сержант Кірія розумів, щоб виконати посадові обовязки, і це мабуть найголовніше, він повинен мати натхнення, бажання, бойовий досвід та авторитет у підрозділі. А ще розумів і був поєднуючою ланкою між командиром роти та особовим складом, та вчив хлопців всьому, що вмів сам. Він намагався бачити, чути, розуміти своїх хлопців, сам завжди був на позитиві, і намагався тримати в такому стані підлеглих, щоб у бійця не було в голові зайвих думок, які б заважали йому виконувати завдання. Інакше він не те, що не воїн, в бою він — баласт для побратимів. Гасло Сил територіальної оборони «готові до спротиву» їхній підрозділ підтверджував завжди.

Коли ворог став безжально обстрілювати Запоріжжя, Володимир настояв на переїзді вагітної дружини з сином до однієї з західних областей країни, де проживає з родиною брат Олександр. Звичайно ж між боями, подумки Володимир був вдома з сином, батьками, своєю великою родиною та дружиною, якій планово 1 грудня передбачалися пологи, шляхом кесаревого усічення у Запоріжжі. Володимир побував вдома, отримавши відпустку. 1 грудня народилася донечка, яку назвали Діана. А далі тяжкі бої у Херсонській області. У травні 2023 року побував у відпустці, а далі знову запеклі бої. Повідомив рідних, що 16 вересня приїде у відпустку та дуже чекав на неї, але на жаль не судилося.

3 вересня у районі населеного пункту Зеленівка Херсонської області Володимир «буханкою» (фронтова назва автомобіля УАЗ) вивозив 11 бійців на «передок», в автомобілі лопнув гальмівний шланг, уникаючи зіткнення з цивільним автомобілем, машина з військовими зіткнулася з деревом. Удар прийшовся по водійському місцю, машина перекинулась, більшість бійців отримали легкі травми, найбільше постраждав Володимир, який був за кермом. Його швидко доправили до шпиталю, лікарі діагностували чисельні переломи хребта та шиї, він був у свідомості, лише не міг говорити, а тільки хитав головою відповідаючи побратимам. Його намагалися врятувати у шпиталях Херсону, Миколаєва, Одеси…16 серпня 2023 року головного сержанта механізованої роти Володимира Кірію не стало.

Поховали його 18 серпня з військовими почестями у присутності близьких та рідних, побратимів, друзів та земляків на Кушугумському військовому цвинтарі у селищі Кушугум поблизу Запоріжжя. За особливі заслуги перед Українським народом головний сержант механізованої роти 197-го окремого батальйону територіальної оборони молодший сержант Кірія Володимир Славічевич нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни», грамотами та подяками командування. Цей короткий життєопис закінчив писати саме на День сержанта Збройних Сил України.

Вічна Світла Память та Царство Небесне Герою.

(М. М. Єременко)

Інтернет-ресурс:

Громади Запорізької області продовжують нести непоправні втрати…[Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті :

04.02 — 90 років (1934) від дня пуску другої черги Дніпровського алюмінієвого заводу.

04.02 — 60 років від дня народження Ольги Дмитрівни Будугай (04.02.1964, м. Гуляйполе — 14.02.2022, там само), науковиці, письменниці.

Гуляйполе – колиска моя,

Заповітна і люба земля.

Хай Господь зберігає

Трударів цього краю,

Хай душа їхня квітом буя!

Ольга Будугай

(«Гуляйпільський вальс»)

Ольга Дмитрівна Будугай народилася 4 лютого 1964 року в місті Гуляйполі Запорізької області. Там провела свої ранні дитячі й шкільні роки.

Її батьки — робітник взуттєвої фабрики Дмитро Павлович та шкільний учитель математики Раїса Іванівна Савченки. Вони обидва пройшли горнило війни на чужині: мама була на примусових роботах в Австрії, а батько потрапив до Німеччині – спочатку як остарбайтер, а потім, через так зване «превентивне ув’язнення» в м. Ессен був кинутий до концентраційного табору Нідерхаген у Вевельсбурзі, пізніше потрапив по черзі в КЦ «Бухенвальд», «Мітельбау-Дора», «Равенсбрюк».

Батьки створили родину вже в досить зрілому віці, тому Ольга стала пізньою дитиною – мама народила її в 40-річному віці. Батько мав доньку Любов від першого шлюбу, а також спільних з Раїсою Іванівною синів Сергія та Анатолія. Дуже важливо, що переживши важкі випробування війни, але залишившись чуйними людьми, батьки виховували дітей мудро і з великою турботою, не чинивши ніякого насилля над природою своїх дітей.

Цілющі соки батьківського дому

І двору, де ступила вперше я,

Знімають, як рукою, всяку втому,

Мов корінь, живить рід мене, сім’я.

Безсонні ночі, за дітей тривоги,

Пісень і ласки маминої квіт…

Ще – волі дух, гартований у горі,

Що повним келихом мій батько пив,

Трима на цьому світі. Час не зморить

Ту силу духу роду – диво з див…

(О. Будугай, «Витоки»).

У 1981 році Ольга закінчила (із золотою медаллю) Гуляйпільську середню школу № 1. У 1986 році стала вчителем французької та німецької мов, закінчивши з відзнакою факультет романо-германської філології Запорізького державного (нині національного) університету.

У 1985 році, ще навчаючись на п’ятому курсі, Ольга одружилася з бердянцем Ігорем Івановичем Ковтуном, з яким познайомилася під час перебування в Бердянську в студентському будівельному загоні «Дружба». Після закінчення навчання в ЗДУ влітку 1986 року переїжджає жити в Бердянськ і закохується в це місто та Азовське море.

З часом ця любов вилиється в цикл поезій-зізнань місту та теплому морю у своїх почуттях під назвою «Скарби Приазов’я»:

Берег Меотиди, хмарки в голубіні,

Напинає вітер білизну вітрил.

Від тополь сріблястих коротенькі тіні,

Хвилі ніжний шепіт, легіт білих крил…

Таврія, мов килим, розляглася вільно,

Пахощами степу море напува.

Білопінна хвиля, велетенська й сильна,

Колискову сонцю і хмаркам співа»

І. І. Ковтун був різносторонньою особистістю. Він займався бойовим мистецтвом тайцзи-цюань, театром, цікавився східною філософією. Життя молодої родини було наповнене різноманітними цікавими подіями, спілкуванням з багатьма людьми. Разом із І. І. Ковтуном в 1986-1995 роках була активною учасницею роботи Бердянського театру юного глядача «Данко» (керівник Галина Яківна Есмурзієва) при міському Палаці культури, грала у багатьох виставах, вела міські святкові концерти.

Паралельно О.Д. Будугай викладала німецьку мову в Бердянській школі-інтернаті (з 1986 до початку 1990 року), згодом – французьку – в Бердянських ЗОШ №№ 1 і 9 та в Центрі дитячо-юнацької творчості.

Працювала науковим співробітником Бердянського краєзнавчого музею (1990-1992), де розробила дві патріотичні україномовні виставки про видатних бердянців Василя Кравченка та Трохима Зіньківського.

Після цього працювала викладачем дитячої української та зарубіжної літератури в Бердянському державному педагогічному інституті (БДПІ; 1992-1999). У 1997 році заочно здобула фах учителя української словесності (після завершення навчання в БДПІ).

Під час викладання в БДПІ також активно розробляла лекції з літературного краєзнавства, організовувала зустрічі студентів та викладачів з такими письменниками Запорізького краю як Олексій Огульчанський, Володимир Сіренко, Григорій Лютий, Микола Годенко, Віктор Закарлюк, Григорій Бідняк, Микола Береславський. Керувала курсовими та дипломними роботами студентів по письменниках-земляках.

З 1992 року за сумісництвом працювала першим диктором, а потім – кореспондентом Бердянського телебачення (бердянці тоді її знали під іменем Ольга Ковтун), була автором і ведучою україномовної передачі-тележурналу для дітей «Веселка» (1993-1995). Кілька років О. Д. Будугай вела концерти хорової капели «Промінь» (керівник Іван Іванович Іванченко) при ЦДЮТ (до літа 2001 року).

Улітку 1995 розвелася з першим чоловіком і 30 серпня 1995 року побралася з бердянцем Андрієм Олександровичем Будугаєм, з яким розділила решту свого земного шляху. 9 січня 1997 року в подружжя народився син Богдан.

17 вересня 2001 року родина через ранній дитячий аутизм сина (головною причиною хвороби стало третє щеплення АКДС у віці двох років) була вимушена виїхати з Бердянська до Києва.

У Києві з вересня 2001 по жовтень 2003 року викладала німецьку мову в Національному авіаційному університеті (НАУ). 3 жовтня 2003 року родина переїжджає до міста Переяслава-Хмельницького, справжньої «музейної Мекки» України.

Трубайло, Альта і Дніпро зріднили

Священну землю цю й дрімучий ліс.

Князі і вої їх до скону боронили –

Й прадавній край легендами обріс.

(О. Будугай, «Переяславцям»).

Це історичне місто дало сильний поштовх для подальшої творчості родини. Значною мірою сприяло цьому і те, що О. Д. Будугай викладала українську та зарубіжну дитячу літератури на філологічному факультеті Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університеті імені Григорія Сковороди, організувала літстудію «Дитинець», а чоловік кілька років (2004-2008) працював редактором в університетській газеті ПХДПУ «Педагогічні обрії».

У 2006 р. О. Д. Будугай завершила навчання в заочній аспірантурі при кафедрі україністики НАУ. 21 грудня 2007 р. у спецраді при Херсонському державному університеті захистила кандидатську дисертацію зі спеціальності 10.01.01 – українська література на тему: «Пригодницько-шкільна повість для дітей 1960 – 1980-х років: жанрові особливості (Олексій Огульчанський, Борис Комар, Анатолій Давидов)».

22 липня 2012 р. родина переїжджає до Білої Церкви, щоб бути ближче до свого сина-інваліда І групи, який у цьому місті був вимушений перебувати у спецінтернаті з 15 лютого 2010 – до 4 березня 2022 р., коли через повномасштабне вторгнення Московії вихованці були евакуйовані за кордон.

Із середини серпня 2012 до 15 вересня 2014 р. викладала німецьку та латину в Білоцерківському інституті економіки та управління університету «Україна» (БІЕУ), із вересня 2014 р. викладала латину, німецьку та французьку мови – в Білоцерківському національному аграрному університеті (БНАУ). Працювала кілька років викладачем іноземних мов у Білоцерківському гуманітарному коледжі. А останні 4 роки – до свого переходу в інші виміри – викладала українську мову як іноземну громадянам інших країн, які виявили бажання вчитися у вишах України.

Залишила наукову спадщину в кількості понад 100 публікацій.

Говорячи окремо про художню та іншу творчість О. Д. Будугай, зазначимо, що писати почала в шкільні роки: під час навчання в третьому класі з’явився перший вірш, який мав гумористичне спрямування; у четвертому класі написала першу статтю, опублікована в районній газеті «Голос Гуляйпілля». У ній розповідалося про зустріч однокласників з ветеранами Другої світової війни.

Друкувалась у пресі Гуляйполя, Бердянська, Запоріжжя, Києва, Переяслава-Хмельницького, Білої Церкви. Разом із чоловіком публікувала свої ліричні твори, статті, а також тематичний цикл поезій і сценаріїв свят «Козацька літератка» на тему Запорозького козацтва в газетах «Українська мова і література» (№ 16, 1996), «Історія України» (№ 24, 1997), дитячому журналі «Дзвіночок» (№ 2, 1998), в журналі «Журналіст України» (№ 2, 2002), газеті Національного авіаційного університету «Авіатор» тощо.

Учасниця й переможець творчого конкурсу «Бердянські розсипи» в номінації «Поезія» (1998-2000 роки).

У різний час керувала літературними студіями в Бердянському ДПІ («Стилос»; 1993-1998), Бердянському ЦДЮТ («Неопалима купина»; 1998-1999), на факультеті лінгвістики НАУ в Києві («Лінгвотаж»; 2001-2003), на філфаці ПХДПУ («Дитинець»; 2003-2012), у кількох навчальних закладах Білої Церкви (БІЕУ, БНАУ, БГПК; з 2012 року).

У 2001 році в Бердянську разом із чоловіком випустила у світ збірку «Скарби Приазов’я», а 2002 року в Гуляйполі російською мовою вийшла її історико-документальна повість «В туннелях таинственной Доры» про поневіряння її батька Дмитра Павловича Савченка в 4-х фашистських концтаборах в роки війни. Ця повість була опублікована й українською мовою: у виданні, підготовленому діячами Української спілки в’язнів-жертв нацизму (УСВЖН) (Пам’ять заради майбутнього: спогади. Книга друга. – Київ : Фенікс, 2006. – С. 650-720.), а також у історико-краєзнавчому альманасі, підготовленому навчально-науковим Центром усної історії ПХДПУ імені Григорія Сковороди (Джерела пам’яті : історико-краєзнавчий альманах. Вип. 1 : Народжені для випробувань / упоряд. Т. Ю. Нагайко. – Тернопіль : Астон, 2007. – С. 8-69, 163-168.).

У творчому доробку – понад півсотні віршів, покладених на музику композиторами Валентином Ізотовим (м. Бердянськ), Миколою Ведмедерею (м. Лозова), Вірою Мілусь (м. Бердянськ), Ігорем Лазориком (м. Гуляйполе), Богданом Бурбурою (м. Гуляйполе), Віктором Кірсою (м. Бердянськ), Валентиною Кірносовою (м. Бердянськ), Михайлом Ковалем (с. Великий Хутір, Черкащина), Віктором Тузиком (м. Переяслав-Хмельницький).

У 2007 році в місті Переяславі-Хмельницькому разом з чоловіком Андрієм видала альманах літстудії «Дитинець» і «Літературних сторінок» газети «Педагогічні обрії» ПХДПУ імені Григорія Сковороди «Ворота в Небо», де на 180-ти сторінках розміщено твори більше, ніж 30 письменників та поетів.

У 2008 році у співавторстві з Андрієм Будугаєм видає книгу «Сторінки історії Запорозького козацтва» (92 с.). 2009 року випускає у співавторстві з чоловіком збірку для дітей «Святковий вінок» (64 с.), а в 2010 році – разом з Андрієм Будугаєм та Сергієм Литвиненком видає книгу поезій та малої прози «Слова – світи» (144 с.).

До 110-річчя з дня народження О. Огульчанського (30.03.2022) разом з чоловіком підготувала тритомне видання творів бердянського митця.

У вересні 2021 року на підставі аналізів прозвучав вердикт лікарів: рак шлунку. Родина боролася як могла з істотою хвороби. О. Д. Будугай пройшла 3 курси хіміотерапії в Київському інституті раку, рідні, друзі та колеги збирали гроші на операцію з видалення шлунку, яка пройшла 6 січня 2022 р. Проте хвороба змогла взяти гору над тілом Ольги Дмитрівни, але не зломила її дух. Земний шлях Ольги Дмитрівни Будугай обірвався 14 лютого 2022 р. у місті Біла Церква. Похована вона в місті Гуляйполі 17 лютого 2022 р. біля рідних.

(А. Будугай)

Наукові праці:

Аксіологічні та жанрові параметри пригодницько-шкільної повісті для дітей 1960-1980-х років : монографія / О. Д. Будугай ; Ольга Будугай ; Переяслав-Хмельницький держ. пед. ун-т ім. Г. Сковороди. – Переяслав-Хмельницький : СКД, 2009. – 160 с.

Навчально-методичні посібники:

Зарубіжна дитяча література : навч. посібник для вузів / О. Д. Будугай ; Ольга Будугай ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України [та ін.]. – Переяслав-Хмельницький : СКД, 2011. – 88 с.

Сторінки історії Запорозького козацтва : навч.-метод. посібник з використанням збірки поезій Ольги та Андрія Будугаїв «Козацька літератка» / О. Будугай, А. Будугай ; Ольга Будугай, Андрій Будугай ; Наук.-метод. центр серед. освіти М-ва освіти і науки України, Ін-т мови і л-ри ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький держ. пед. ун-т ім. Григорія Сковороди». – Переяслав-Хмельницький : [СКД], 2008. – 94 с. : іл.

***

Життєствердність і краса поезії Василя Діденка для дітей / Ольга Будугай // Діденко, В. І. На долині туман : у листах і в літературі / В. І. Діденко ; Василь Діденко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2023. – С. 93-103.

Художній світ поезії Василя Діденка для дітей / О. Будугай // Українська мова і література в школах України. – 2019. – № 1-2. – С. 10-16.

Верлібр у поезії Петра Розвозчика для дітей / О. Будугай // Українська література в загальноосвітній школі. – 2015. – № 4. – С. 14-18.

У співавторстві:

Історія появи повісті Олексія Огульчанського «Степова принцеса» у друці ; Олексій Огульчанський як письменник, педагог, дослідник Північного Приазов’я / Ольга та Андрій Будугаї // Огульчанський, О. Степова принцеса : повісті / О. Огульчанський ; Олексій Огульчанський. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. – С. 3-5, 139-161.

Към сиянието на Истината през глъбините на Словото : (лингво-езотерични изследвания) : сб. ст. / А. Будугай, О. Будугай ; [прев. от рус. Б. Златев и др.]. – София : ХРИКЕР ; Виделина, 2012. – 240 с.

Твори:

Слова-світи : збірка поезій та прози / О. Д. Будугай, А. О. Будугай, С. В. Литвиненко ; Ольга Будугай, Андрій Будугай, Сергій Литвиненко. – Переяслав-Хмельницький : [СКД], 2010. – 144 с.

Святковий вінок : [збірка творів для дошк. і шк. : цикл віршів] / О. Д. Будугай, А. О. Будугай ; Ольга Будугай, Андрій Будугай. – Переяслав-Хмельницький : [СКД], 2009. – 64 с.

Скарби Приазов’я / О. Будугай, А. Будугай ; Ольга Будугай, Андрій Будугай. – Бердянськ : [б. и.], 2001. – 112 с.

Література про життя та діяльність:

Будугай Ольга Дмитриевна // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А-Л. – С. 222.

***

Ольга Дмитрівна Будугай : [некролог // Півден. зоря. – 2022. – 17 лют. (№ 7). – С. 22.

Будугай, А. До приходу Ольги Дмитрівни Будугай / Андрій Будугай // Півден. зоря. – 2019. – 7 лют. (№ 6). – С. 17.

04.02 — 30 років від дня народження Андрія Слюсаря (04.02.1994 — 2022), учасника бойових дій під час повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Андрій Слюсар займався тенісом, тренувався у ДЮСШ № 4 (тренер Андрій Савенко), також грав у клубі «Хортиця» у Віктора Вахрушева. Андрій Слюсар був активним учасником турнірів з настільного тенісу у Запоріжжі, Дніпрі (серія «Лимрейт») та Києві (клуб «Гурман»). Брав участь у суперлізі Запоріжжя у 2015 році. До 2019 року був у рейтингу Федерації настільного тенісу України.

Вступив до лав Збройних сил України 20 березня 2022 року. Служив у військах протиповітряної оборони. Загинув у зоні бойових дій під час виконання службових обов’язків. У нього залишились батьки, дружина та син.

Література про життя та діяльність:

На фронті загинув запорізький тенісист Андрій Слюсар [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : https://suspilne.media/262031-na-fronti-zaginuv-zaporizkij-tenisist-andrij-slusar/

Під час захисту України загинув спортсмен із Запоріжжя [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : http://iz.com.ua/zaporoje/pid-chas-zahistu-ukrayini-zaginuv-sportsmen-iz-zaporizhzhya

На фронті загинув 28-річний спортсмен із Запоріжжя [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : https://zabor.zp.ua/new/na-fronti-zaginuv-28-richniy-sportsmen-iz-zaporizhzhya

05.02 — 160 років від дня народження Миколи Івановича Кефера⁶ (05.02.1864, колонія Неймонталь Мелітоп. пов. (нині с. Переможне Василів. р-ну) — 28.12.1944, м. Одеса), хірурга, ортопеда-травматолога, доктора медицини (1891), професора, одного із засновників вітчизняної ортопедії.

Микола Іванович Кефер – вчений-медик, професор, один з піонерів в галузі ортопедії. Опису життя Миколи і його рідні до середини 1880-х років ми завдячуємо його онуку – Георгію Борисовичу Зозулевичу: він знайшов в сімейному архіві фрагмент споминів свого дідуся німецькою мовою і переклав російською мовою.

Народився Микола Іванович 5 лютого (24 січня за старим стилем) 1864 року в колонії Неймонталь (Новоменталь, Новомунталь, Наймунталь) Пришибської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії (зараз –село Переможне Василівського району Запорізької області).

Пришибська волость станом на 1886 рік складалася з 26 поселень, 27 сільських громад. Населення — 18788 осіб (9624 чоловічої статі та 9164 — жіночої), 1430 дворових господарств. Всього волость мала 73543 тис. десятин землі та 26 колоній. В них жили нащадки німецьких колоністів-менонітів, які прибули на ці землі на початку ХІХ століття з Пруссії на запрошення російського царя. Ось в німецькій колонії Неймонталь, яка нараховувала 460 осіб, 38 дворів і одну школу, і народився майбутній лікар – хлопчик Миколка євангелічно-лютеранського віросповідання.

Колонію Неймонталь заснував дід хлопчика, Яків Кефер, який прибув до Росії 1807 року. Його син Йоганн (1815-1866) стане батьком Миколи. У першому шлюбі він мав 15 дітей, але в живих залишилось лише п’ятеро, які стали єдинокровними братами і сестрами Миколи Кефера. Четверо з них померли у 1870-х роках, сестра після заміжжя виїхала у віддалену колонію. Матір Миколи – Христина Голл (1820-1900) — також німкеня, народилася в Бессарабії, одружилася з Йозефом Судеком, мала від нього шестеро дітей, четверо з яких померли у молодому віці, а чоловік помер за нез’ясованих обставин в степу. Отже, на момент взяття шлюбу (1858) батьками Миколи — Йоганном Кефером та Христиною Судек – у подружжя вже було семеро дітей.

Появі на світ Миколи передувало народження двох дівчаток, які померли малюками. 1864 року народився Микола, а 1866 його батько раптово помер. За рік мати знов вийшла заміж за вдівця з двома дітьми. Миколку Кефера у шість років відправили до сільської школи. Російську мову хлопець почав вивчати лише з 1874 року. Жінка прийняла тверде рішення дати своїй дитині гарну освіту, на яку опікун майна дитини не хотів давати гроші. Майже два роки вона судилася з опікуном, і нарешті суд ухвалив: опікун керує майном, а питання освіти і виховання покладається виключно на матір. Микола дуже любив її: вона була гострою на язик, веселою, охочою до спілкування, цілеспрямованою, енергійною, в міру релігійною.

Вчитися хлопцю подобалось, і 1875 року він вступив до Бердянської чоловічої гімназії, яку успішно закінчив 1883 року. І якщо перші три роки навчання в гімназії давалися важко, то четвертий клас Микола закінчив з відзнакою. У спогадах Микола Іванович визнавав, що своїми успіхами він завдячував виключно своїй любові до матері: для нього було важливим бачити її задоволення.

Бердянську гімназію Кефер згадував добре, особливо її директора – Феодосія Яковича Вороного (1837-1910), який прищеплював учням поняття обов’язку, честі, чесності, коректності, турбувався про гідні стосунки з представницями іншої статі. Феодосій Якович народився в селі Журавка Полтавської губернії. Вищу освіту здобув в Київському університеті. В 1875—1881 роках очолював Бердянську чоловічу гімназію, був членом Бердянської міської думи. За його керування була добудована споруда гімназії, відбувся перший випуск учнів. Серед місцевого населення був відомий своїми ліберальними поглядами. Через 22 роки після розставання, в 1903 році Кефер зустрівся з Ф. Я. Вороним. Микола Іванович згадував його як людину люб’язну, освічену, яка не мала ніяких національних упереджень. Під час зустрічі директор був задоволений успіхами свого колишнього учня, у розмові згадав декілька епізодів гімназійного життя. В цілому учні любили його: директор ніколи не був формалістом, і це впливало на духовне виховання та характер учнів.

В Бердянській гімназії в ці роки навчалося ще декілька синів колоністів. Друзями Кефера були пристойні, цілеспрямовані юнаки з серйозними цілями і сповнені життєвих сил.

Серед них – Абрам Нейфельд (Аврахам Нойфельд) (1862-1909), який мав значний вплив на молодшого на два роки Миколу і якому Кефер присвятив спеціальну брошуру спогадів. Нейфельд народився в простій родині фермерів-менонітів в колонії Мюнстерберг, його здібності, працьовитість і впертість до навчання спонукали батька віддати до центральної трирічної школи, яку хлопець закінчив за два роки, у Бердянській гімназії він відмовився він стипендії на користь нужденних учнів, а сам заробляв собі на життя приватними уроками. Одружившись, він жив журналістською працею. 1883 року прослухав філологічний курс Одеського університету. Протягом усіх років навчання він виявляв незвичайну працездатність і любов до навчання і праці. Уважно слухаючи викладачів, він доповнював свої знання самостійною роботою. 1888 року він закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету із званням кандидата і срібною медаллю. Після трьох років в Одесі він два роки навчався в Берлінському університеті, де одним із його професорів був Теодор Моммзен. Теодо́р Мо́ммзен (30 листопада 1817, Гардінг, Шлезвіг-Гольштейн — 1 листопада 1903, Берлін) — німецький історик, філолог, юрист, політик і організатор науки. Найвидатніший історик ХІХ ст. в галузі історії античного Риму і Римського права. У 1902 Нобелівська премія з літератури була присуджена Моммзену, «одному з видатних історичних письменників, перу якого належить така монументальна праця, як „Римська історія”». У своїй вітальній промові С. Д. Вірсен, член Шведської академії, віддав належне не тільки глибоким знанням Моммзена, але і його блискучому стилю.

Повернувшись до Росії, Абрам Нейфельд віддав всю свою енергію менонітській освіті. Кілька років він працював учителем середніх шкіл у Бердянську та Бахмуті, а з 1890 року протягом 15 років був директором Центральної школи Хортиці. Хортицька школа була побудована 1842 року, а 1890 року тут відкрили дворічні педагогічні курси, а на подвір’ї школи з’явився новий будинок. 1891 року зробили добудову – будівлю з невеликою вежею з годинником. Годинник подарував завод Крюгера. 1892 року Хортицька школа святкувала своє перше п’ятдесятиріччя, і на честь свята Нейфельд виклав свою лекцію «Die Chortitza Centralschule 1842-1892». Наступного року ця лекція була надрукована Г. Едігером, який мав свою друкарню (Бердянськ, 1893).

За часів Нейфельда школа вже приймала до 180 учнів (сім класів разом з двома педагогічними і одним тренувальним класами). У будинку педагогічної школи практикувалися перспективні вчителі у початкових класах. У п’яти класах навчалося 35 учнів. Будівництво обійшлося в 10 тис. рублів, а будівлю за призначенням використовували до 1913 року.

Вплив Абрама Нейфельда на роботу Хортицької школи був настільки глибоким, що і церква, і товариство вчителів доручили йому нагляд за системою початкової та середньої школи, високо поважало його і вище шкільне начальство. Щоб забезпечити німецьким дітям умови для навчання в інших регіонах, Нейфельд переїхав до Бердянська, де в домоволодінні купця Голобородька, яке купець використовував для приготування, зберігання та продажу винних виробів, 1905 року відкрив приватне реальне училище на правах державної школи. Тут були встановлені такі правила, які давали можливість випускникам пишатися честю і високими знаннями свого училища. Нейфельду багато разів пропонували виїхати за межі менонітського округу, але він не зрадив свого народу. 1909 року у віці 46 років Аврахам Нейфельд помер. На його могилі є епітафія: «Сійте розумне, добре, вічне».

Про Абрама Нейфельда Микола Іванович Кефер написав у своїх спогадах: як вони разом у серпні 1883 року їздили до Одеси, де мало початися їхнє навчання в Новоросійському університеті (зараз – Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова). Їхали вони через Севастополь, і ця поїздка залишилася в пам’яті Кефера назавжди: обидва хлопців – молоді, здорові, відчували себе вільними дорослими чоловіками, які прагнуть до знання, які прагнуть припасти до джерела, яке допоможе задовольнити жагу знання. На кораблі вони зустріли свого гімназійного приятеля Пекаторова і познайомилися з Георгієм Івановичем Челпановим (1862-1936), з міщан, православний, 1887 року закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету із званням кандидата і золотою медаллю). Обидва також поступили також у Новоросійський університет. Г. І. Челпанов в майбутньому займе кафедру філософії спочатку в університеті Св. Володимира в Києві, а потім у Московському університеті. Прізвище Г. Пекаторова зустрічається 1915 року – як лектора «Уранії». В 1910 році в Москві в одному з кінотеатрів засновано товариство «Уранія» для демонстрації спеціально підібраних картин у супроводі лекторів. За прикладом Москви в Одесі відкрилося подібне товариство під тією ж назвою. 27 вересня 1912 року відбулися засновницькі збори членів Одеського товариства «Уранія», що складалося з групи професорів і викладачів Новоросійського університету. На першому поверсі нового п’ятиповерхового будинку за адресою: Катерининська, 6 — за ініціативи групи вчених Новоросійського університету відкрився спеціалізований кінотеатр «Уранія» Одеського відділення Російського технічного товариства. Невеликий зал «Уранії» вміщував 90 глядачів. Демонстрація картин супроводжувалася лекціями і виступами відомих учених, викладачів, літераторів. Також при одеській «Уранії» було створено спеціальний комітет із досвідчених педагогів для підбору відповідних фільмів та їх коментування.

В Одесі Нейфельд влаштувався з Челпановим (обидва були студентами історико-філологічного факультету) і Пекаторовим, а Кефер – з Карлом Хертером і Генріхом Хегером, з якими познайомився вже в Одесі. Карл Хертер народився 1856 року в Бессарабії, у 1877-1880 роках навчався на історико-філологічному факультеті Дерптського університету, був вчителем німецької мови в гімназії в Болграді, зараз Одеської області. Помер 1892 року. Генріх Хегер народився 1857 року в Херсонській губернії, 1878-1879 рр. навчався на теологічному факультеті Дерптського університету.

Сокурсником Кефера, який вступив на відділення природничих наук фізико-математичного факультету, був Абрам Шмуль, який увійшов в історію медицини як Олександр Пилипович Самойлов (1867-1930), видатний фізіолог, з 1903 року – професор Казанського університету. Головні праці Самойлова з електрофізіології (із застосуванням удосконаленого ним капілярного електрометра і струнного гальванометра) стали світовим надбанням, а його ім’я мало світову славу. Дружба Кефера і Шмуля стала дружбою на все життя, хоча й вона пережила випробування з національної ознаки. «Його неприглядне ім’я і його національність стали причиною важкої внутрішньої боротьби для мене. І все ж перемогли благородні принципи, перемогло почуття дружби, яке ніколи не порушувалося з його боку, перемогло почуття справедливості та національна неупередженість, яка дісталась мені від моєї матері…Я думаю, що ця внутрішня боротьба впала в око йому і його дружні почуття до мене також зміцнилися», — відзначає Микола Іванович в своїх спогадах. В майбутньому Шмуль змінить повністю ім’я, по-батькові і прізвище.

Після двох років навчання в Новоросійському університеті у Кефера дозріло рішення вивчати медицину і перейти до Дерптського університету (1893-1918 – Юр’ївський, зараз Тартуський, Естонія). Викладання в університеті велося німецькою мовою, викладали предмети професори-німці.

Справа полягала в тому, що з друзями Микола спілкувався німецькою мовою. Він вступив до німецького гімнастичного союзу, де прищеплювалися німецькі звички і звичаї і вироблявся німецький характер. «Моя повага до німецького мистецтва і до науки помітно зростала, але любов до моєї російської вітчизни не ставала меншою. <…> Поступово я зрозумів, що справжнього прогресу в навчанні немає, що вивчення природознавства тут половинчасте», — писав у спогадах Кефер. Микола обговорив своє бажання з другом Шмулем (Самойловим), який погодився з аргументами Кефера. Вони забрали документи і в серпні 1885 року відправились до Дерпта. Цей університет відрізнявся від російських університетів: більшість студентів – місцеві мешканці, а студенти-німці визначали дух й організацію студентського життя. Студент Кефер відразу зацікавився патологічною анатомією, лекції з якої читав професор Тома (1847-1923). Ріхард Тома, уродженець Німеччини, викладав спочатку в Гейдельберзькому університеті, а коли відкрилася вакансія в Дерптському, подав документи, був обраний ординарним професором і за два роки до вступу Кефера переїхав з Німеччини до Російської імперії. Микола Кефер став додатково займатися в інституті патологічної анатомії професора Тома, два семестри неофіційно записаний як другий асистент в цьому інституті.

Спогади Миколи Кефера уриваються другою половиною 1880-х років. 2007 року в Сумському історико-архівному журналі була надрукована стаття доктора медичних наук, професора К. К. Васильєва (він доклав багато зусиль з популяризації в Україні імені Миколи Кефера) під назвою «Професор М. І. Кефер (1864-1944) та його спогади».

П’ять років навчання пройшли дуже швидко: 1890 року Кефер отримав диплом лікаря. Того ж року закінчив університет і Шмуль.

1891 року в інституті патологічної анатомії під керівництвом Р. Тома Микола Кефер захистив дисертацію на вчений ступінь доктора медичних наук на тему «До методики вимірювання еластичності стінки судин». В своїй експериментальній роботі дисертант вперше запропонував свій спосіб вимірювання еластичності артерії, яку вирізали з трупа.

В кінці 1891 року добігало кінця будівництво Одеської євангелічної лікарні. Одеса – четверте місто в Російській імперії після Москви, Петербурга, Варшави, південні морські ворота великої імперії. Місто багатонаціональне, з особливим колоритом сподобалося Кеферу ще за часів навчання в Новоросійському університеті. Він подав прохання прийняти його на посаду асистента в новій лікарні.

1891-1896 роки: доктор медицини Кефер – асистент в Євангелічній лікарні. Тут він пройшов клінічну школу під керівництвом хірурга Євгена Фрікера (1846-1906). Лікар Фрікер закінчив Тюбінгенський університет і приїхав до Росії як лікар-хірург. Його вибір прийшовся на Одесу, де він став ініціатором відкриття Євангелічної лікарні. Одесі він присвятив тридцять років свого життя, а останні роки провів у рідному Штутгарті. 1893 року Микола Крефер вперше знайомиться з цинк-желатиновою пов’язкою, яку йому показав Фрікер. Сам Євген Фрікер ознайомився з нею у Гамбурзі у самого Унна, її винахідника.

Тривалий час Микола Кефер працював і з лікарем Й. А. Вальтухом (1861-1914, іудейського віросповідання) в його приватній лікарні для ортопедичних хвороб. Микола Кефер потім написав: «Вальтух не був хірургом. Він доручав мені виконувати те чи інше оперативне втручання, залишаючи собі проведення подальшого ортопедичного лікування. Завдяки такій спільній діяльності протягом двадцяти років, я мав можливість як хірург практично ознайомитися з ортопедією. Своє оволодіння гіпсовою технікою я повністю завдячую Йосипу Арнольдовичу і став єдиним його учнем». 1933 року Кефер напише статтю «До історії ортопедії в Україні: Йосип Арнольдович Вальтух» — це була данина вшануванню видатного лікаря від вдячного учня.

Поступово інтереси Миколи Кефера як лікаря-практика і вченого змістилися від хірургії в бік ортопедії і травматології. І якщо професор Тома навчив Кефера методиці наукової роботи, то наставник Є. Фрікер – хірургії, а Й. Вальтух – ортопедії.

Миколі Кеферу вже за тридцять років, він сформувався як лікар-вчений і практик, одночасно і як організатор. У 1898-1903 роках він — старший лікар лікарні Касперівського товариства сестер милосердя Російського товариства Червоного Хреста. В 1898 році розпочалося будівництво лікарні Червоного Хреста для фабрично-заводських робітників, а Миколу Кефера обрали головним лікарем цього закладу. Він керував будівництвом [лікарня відкрилася 30 грудня (за старим стилем) 1899 року], організовував амбулаторну лікарську допомогу на фабриках і заводах Одеси. Як головний лікар фабрично-заводської лікарні він працював протягом двадцяти років, пішов з цієї посади 1919 року, залишився працювати в цій же лікарні як завідувач хірургічним відділенням, а потім консультантом.

Тут, в Одесі, склалося й щасливе подружнє життя відомого лікаря. 1897 року він одружився на Олені Ринк-Вагнер (1871-1961) з відомої одеської німецької родини. Її дідусь Вільгельм Федорович Вагнер в Одесі був купцем першої гільдії, мав власну купецьку контору, готель «Європейський», кілька будинків в місті, велику дачу у Вагнерівському провулку.

У подружжя Кеферів було троє дітей – два сини та дочка. Старший, Володимир (1898-1981) все життя прожив в Одесі, був інженером, кандидатом технічних наук, доцентом Одеського холодильного інституту. Борис (1902 — після 1991, ФРН) був інженером-будівельником, виїхав до Німеччини у 1920-х роках. Дочка Віра (1907-1991) також, як і старший брат, все життя прожила в Одесі, закінчила Одеський хіміко-фармацевтичний інститут, працювала в Одеському харчовому інституті. З 1948 року працювала в клініко-діагностичній лабораторії Одеського інституту очних хвороб. Її син – Г. Б. Зозулевич.

Промайнули роки Першої світової, громадянської війни, в місті встановилася радянська влада (1920).

В особистому архіві М. Кефера зберігся лист від друга О. П. Самойлова, професора Казанського університету, від 1924 року. Ставлення до нової влади старої інтелігенції було у більшості негативним. У листі друг відзначав, що єдине правильне ставлення – це не мати злості, не тримати каміння за пазухою, а робити чесно свою справу. Перебираючи факти свого життя і життя Кефера, Самойлов написав: «Ми з тобою витягнули все ж в життєвій лотереї гарні номери».

Лікарю Кеферу 56 років. Він чесно робить свою справу. В місті його цінують як вправного ортопеда-травматолога, досвідченого адміністратора, як автора низки наукових праць. Микола Іванович переходить до науково-педагогічної діяльності. Так, в липні 1920 року його обирають професором хірургії Одеського клінічного інституту, який проіснував до 1923 року. Головною метою цього інституту було вдосконалення кваліфікації лікарів. 1927 року роботу інституту знову відновили під назвою «Одеський інститут удосконалення лікарів», в якому М. І. Кефер з 1932 року завідував кафедрою ортопедії і травматології.

Одночасно Кефер працював в Одеському медичному інституті (зараз Одеський медичний університет) і 1921 року організовуав тут кафедру ортопедичної хірургії. При кафедрі створив клініку ортопедії на 25 ліжок, яка постійно розширювалася – до 120 і більше. Як завідувач кафедрою професор Кефер працював майже до своєї смерті, незважаючи на те, що в березні 1942 року стався інсульт, який завершився правобічним геміпарезом. Він керував також лікуванням кістково-суглобового туберкульозу на Одеському курорті і поклав багато енергії на організацію грязелікування ортопедичних та травматологічних хвороб на Куяльницькому лимані (його статті: «Показання і протипоказання до грязелікування при хірургічних захворюваннях», 1931; «Декілька слів про грязелікування кістково-суглобового туберкульозу», 1933; «Лікування хірургічних захворювань на одеських курортах», 1934; статті 1940 і 1941 років – знов улюблена тематика).

Микола Іванович Кефер розгорнув активну діяльність і в науково-громадському житті. Ще 1891 року він став дійсним членом Товариства одеських лікарів (його доповідь «Декілька випадків ампутації за способом Credé», 1894). 1899 року обраний дійсним членом Товариства російських лікарів Одеси. 1920 року став засновником Одеського хірургічного товариства (1929 року виступив з доповіддю «Про безкровне лікування уродженого фімозу». Фімоз — це звуження крайньої плоті у чоловіків), а з 1934 року і до кінця життя був головою цього товариства. 1938 року він підготував «Нарис історії Одеського хірургічного товариства».

1934 року Кефер обраний головою Одеського науково-медичного товариства, з 1935 року – член правління Всесоюзної асоціації хірургів і одночасно обраний почесним членом Ленінградського товариства хірургів-ортопедів.

Вчена рада Народного комісаріату охорони здоров’я України 1933 року прийняла до своїх лав професора Кефера, а у 1937 році він став членом ортопедичної ради Народного комісаріату охорони здоров’я СРСР.

Він також брав активну участь в оргбюро численних республіканських та союзних з’їздів хірургів та ортопедів. Так, у листопаді 1925 року на третьому з’їзді хірургів Одеської області Кефер виступив з доповіддю «Про акушерські переломи», яку повторив 1926 року в Одеському хірургічному товаристві. Тоді ж на честь 25-річчя медичного факультету і відкриття нового приміщення клініки ортопедичної хірургії він виступив з промовою «Ортопедія як лікарська спеціальність і як предмет викладання».

На першому Всеукраїнському з’їзді хірургів у вересні 1926 року професор виступив з доповіддю «Роль ортопедії у справі лікування кістково-суглобового туберкульозу». На ІV українському з’їзді хірургів 1936 року у Кефера – програмна доповідь, присвячена переломам, що зрослися неправильно.

1930 року на ХХІ з’їзді російських хірургів Кефер у скорочену вигляді зробив доповідь «Про попередження і лікування контрактур кінцівок за виключенням спастичних».

1936 року на І Всеукраїнському з’їзді ортопедів і травматологів знову у Кефера доповідь – «Роль ортопедії в травматизмі».

Широка міжнародна діяльність Миколи Івановича Кефера. З 1901 року він член Німецького хірургічного товариства, чотири рази був в Берліні на з’їздах цього товариства (1901, 1902, 1903, 1905).

З 1902 року йому було надано довічне право носити срібний нагрудний знак з написом: «Боротьба з чумою».

У 1926-1927 роках Кефер був у науковому відрядженні до Німеччини. Він відвідав клініки Берліна, Франкфурта-на-Майні, Мюнхена, Лейпцига, Штутгарта. 1930 року його обирали членом-кореспондентом Німецького ортопедичного товариства.

1939 року наукові і громадські організації відсвяткували 75-річний ювілей Миколи Івановича, а 1941 року – 50-річний ювілей його лікарської, науково-педагогічної та громадської діяльності.

Перу Кефера належить 60 наукових праць (за К. К. Васильєвим). Перші статті були написані виключно німецькою мовою (1889-1895). В подальшому в багатьох випадках — це статті двома мовами.

В науковому доробку професора — підручники «Десмургія» (1915; десмургія – розділ хірургії, який вивчає види пов’язок, покази та протипоказання до застосування та способи їх накладання. Сам Кефер писав: «Мій підручник написаний з практики для практики». Витримав два видання), «Перелами та вивихи: підручник лікарям та студентам» (1933), низки глав в посібниках «Приватна хірургія», «Помилки, небезпеки і непередбачені ускладнення в хірургії»(1937), «Переломи кісток верхньої та нижньої кінцівки» (1938). Багато його трудів присвячено оригінальним пропозиціям нових оперативних і консервативних методів лікування: про передумови для ліквідації інвалідності травматичного походження; про видозміни операції артрозу стопи за способом Biesalski; про причини частоти переломів шийки матки; про резекцію колінного суглоба; про лікування ішемічної контрактури Фолькмана; про техніку операції апендициту тощо.

***

1941 року клініка ортопедії Одеського медичного інституту з’єднується з військовим шпиталем, і під час оборони Одеси професор Кефер активно працює, надаючи допомогу пораненим бійцям. Коли шпиталь був евакуйований, Миколу Івановича призначили головним лікарем другої міської лікарні (жовтень 1941). Коли місто не мало змоги оборонятися, Кефер за одну ніч замінив обмундирування поранених на цивільний одяг, написав нову документацію і тим врятував солдатів та офіцерів.

В березні 1942 р. М. І. Кефер переніс важкий інсульт, що не врятувало лікаря від арешту: 10 квітня 1944 року місто було звільнене, а у червні 80-річного Кефера і його дружину заарештували. Перед самою смертю лікаря відпустили, і Микола Іванович помер 28 грудня 1944 року. Дружину звільнили тільки через місяць після смерті професора – 3 лютого 1945 року.

Похований Микола Іванович Кефер на 2-му міському кладовищі. В Одесі зберігся будинок (№ 58, на розі вулиць Преображенської та Олександрівської), де в 1920-1944 роках мешкав лікар, професор медичного інституту Микола Іванович Кефер.

Микола Івановича віддав більше 50 років свого життя служінню Вітчизні та хворим. Ерудований хірург-ортопед, людина високої культури, він завжди був скромний, здобув собі велику любов та повагу з боку хворих, учнів та товаришів. Пишається життям і діяльністю цієї видатної людини і Запоріжжя, край, якому професор Кефер завдячує своїм народженням.

(Т. Г. Пішванова)

Праці:

Учебник десмургіи : практическое руководство для врачей и студентов / Н. И. Кефер. – Одесса : [Тип. «Одесских Новостей»], 1915. – 128 с. : 79 рис. в тексте.

Література про життя та діяльність:

Червяк, П. І. Кефер Микола Іванович // Червяк, П. І. Медицина України в персоналіях : енциклопед. біобібліогр. довідник : [у 3 т.] / Нац. акад. мед. наук України. – Київ : Фенікс, 2019. – Т. II : (З-О). – С. 239-240.

Васильєв, К. К. Кефер Микола Іванович // Енциклопедія сучасної України / голов. редкол. : Дзюба І. М. [та ін.]. – Київ : [Фенікс], 2012. – Т. 12 : Кал — Киї . – С. 620.

Винниченко, І. Кефер (Kaefer) Микола Іванович // Винниченко, І. Німці в Україні : біобібліогр. довід. / Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. – Київ : [Геопринт], 2011. – С. 164-165. – («Діаспори в Україні»).

***

Новаченко, Н. Николай Иванович Кефер : [некролог] / Новаченко, Н., Шкуро, Б. // Врачебное дело. — 1946. — № 5. — С. 287.

***

Николай Иванович Кефер : биобиблиогр. указат. / отв. ред., сост., вступ. ст. К. К. Васильев : авт.-сост. О. Г. Кушнир. – Одесса : Изд-во ОГНБ им. М. Горького, 2008. – 31 с. — (Ученые Одессы ; вып. 39).

Інтернет-ресурс:

Кефер Микола Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6097&lang=ukr

05.02 — 60 років від дня народження Василя Івановича Фіденка (05.02.1964, м. Мелітополь — 12.05.1984, там само), учасника бойових дій в Афганістані, рядового.

06.02 — 70 років від дня народження С. М. Гусєва (06.02.1954), заслуженого тренера України з плавання (1995), заслуженого працівника фізичної культури і спорту України (2000). Підготував Д. Силантьєва, В. Ніколайчука.

07.02 — 75 років від дня народження Юрія Івановича Єршова-Холодного⁷ (07.02.1949, с. Миколай-Поле Запоріз. р-ну — 10.12.2020), поета, члена Національної спілки письменників України (2011).

Я – кров і плоть свого народу

Що у скрутну сувору мить

Надав мені високу згоду

Його вустами говорить…

Юрій Іванович Єршов-Холодний народився 7 лютого 1949 року в с. Миколай-Поле Верхнє-Хортицького району Запорізької області. Працював на трансформаторному заводі. Закінчив Львівський інститут фізичної культури. Майстер спорту. Чемпіон України з важкої атлетики: «І був я чемпіон / Краси залізних грацій, / І потурав закон / Всесвітніх гравітацій» («Пам’ять про Дон Кіхота»).

Член Національної спілки письменників України з 2011 року: «Та час земний сплива… / І міць, що мала м’язи, / Вкладаю я в слова, / У образи і фрази» («Пам’ять про Дон Кіхота»). Вірші почав писати Ю. Єршов-Холодний ще в школі. Вперше поетичні рядки було надруковано в газеті «Комсомолець Запоріжжя» (1966). Згодом твори поета неодноразово публікувалися в газетах, журналах. 1990 року вірші увійшли до книги поезій запорізьких авторів «Созвучье», а 2008 року – до антології творів літераторів Запорізького краю «Обрус».

Відвідував літературну студію в палаці культури «Металург», яку вів відомий поет О. Стешенко.

Ю. Єршов-Холодний – автор кількох поетичних збірок, серед яких – «Кришталева ластівка» (2008), «Народе необачний: поезії» (2009, яку було виправлено, доповнено й перевидано ще у 2014 та 2017 р. із назвою «Народе необачний: драматична поема»), «Магія ночі: вірші» (2014), «Дорогою грому»: вибрана лірика» (2017). Окремі твори друкувалися в альманасі «Хортиця».

9 лютого 2020 року Єршов Юрій Іванович пішов у Вічність.

У тематичних вимірах поезія Ю. Єршова-Холодного багатопланова. Вірші перейняті громадянським пафосом, болем за Україну, народ, мову. Так, мотив призначення поета та його поетичного слова на шляху до національного визволення порушено у поезіях «Я єсмь…», «Падші янголи», «Гордіїв вузол»: «Пильнуй, поете, мить / Оновлення народу. / Чави гадюче зло, / Веди народ до Храму, / Де б місця не було / Пілатові і Хаму» («Золотобанних лип»).

У поезії «Безсмертя» автор переконує, що «поети справжні рани лічать», а «обирає їх сам Бог», «народ – дарує їм безсмертя». Цю думку повторено в поезії «Україні»: «Лиш поетам Бог дарує крила / Із горнила бурі і грози… / Тому саме у лиху негоду / Слово правди є орієнтир. / А поет – слуга народу, / У скрутну годину – поводир. / Так чи ні – історія розсудить… / Та проте, впродовж усіх епох, / Президентів обирають люди, / А поетів обирає Бог».

Особливе місце у поезії Ю. Єршова-Холодного належить Слову, як наприклад, у творі «Чернечий хліб»: «Та і чи є така опора, / Що слово здатна замінить? / Воно, то ніжне, то суворе, Спроможне все життя змінить» та «… рідна мова в Слові освятилась, / І Слово те у люди понесла».

Для історіософських мотивів поезії митця характерним є всебічне зображенням етапів історичного розвитку українського суспільства. У поезіях автора оживають «скіфи», «сармати», «пращурів далекі племена» («Таврія»), Данило Галицький та запорозькі козаки («Моє походження», «Горіх, каштан і дуб»), Петро Калнишевський («Калнишевський»), становлення й відновлення національної державності («Крути»), трагізм розвитку українського суспільства за часів тоталітаризму – «сніги Гулагів», «Соловків льоди», «голодомори жорстокої червоної орди» («Молодим»), недавнє трагічне минуле – поезія «Майдан», присвячена пам’яті Небесної сотні. В уривках із поеми «Спадщина» в оригінальній формі автор зумів поєднати образ Київської Русі, Червоної площі та «червоних чоловічків», Кремлівської брами та «червоного тирана» і безногих і безруких хлопців, що повернулися з АТО.

У поетичних рядках Ю. Єршова-Холодного постають образи славних українців – ватажка опришківського руху Олекси Довбуша, гетьмана українського козацтва Павла Павлюка, кошових отаманів Запорозької Січі Івана Сірка, Петра Калнишевського та образи культурних діячів (Катерина Білокур), переважно письменників – Григорія Сковороди, Івана Котляревського Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Тодося Осьмачки, Юрія Клена, Олеся Гончара, Дмитра Павличка.

Спостерігаємо у поезіях порушення проблем патріотизму, відданості рідному краю: «О Україно – мій майдан, / Уся – від Заходу до Сходу! Я серце вирву і віддам / Заради єдності народу» («Майдан»). Автор закликає пильнувати Україну, щоб «не стати жертвою облуди», «не відступати в ейфорію» як у поезії «Ейфорія». Поет сповідується в любові до України: «Шевченковою мукою люблю / Тебе, моя ошукана Вітчизна» («Скіфський стан»). А в «Українському засіві» «сіє Правду, щоб вродила Воля», «сіє Слово, щоб вродила Мова / І зацвіла – вустами зацвіла / Від Січі Запорозької до Львова, / І щоб вона на всіх одна була». Художній світ Ю. Єршова-Холодного концентрується навколо ідеї вільної України.

Привертають увагу поезії «Дороговказ», «Рідна мова», «Прадідівська мова», «Мова і мода» у яких осмислюється проблема функціонування української мови. Так, у «Прадідівській мові» автор пише про «мовоньку речисту», «не зманіжено-гортанну / А барвисту словом», / Мов сорочка домоткана, – Прадідівську мову», яка нині «не своя, не та / Чужа на Заході й на Сході. / Своя ж – ховається на споді / Як у музеї, десь в селі / Є мова рідної землі. / В червоні вбравшись шаровари, / Вона виходить на базари. / Якась музейно-гарбузова / Мого народу стала мова» («Шароварним» українцям»). У поезії «Феня», де державна мова названа «загадковою», автор піднімає питання функціонування в Україні регіональної мови, «незваної господині», яка «кувалася на «зоні» / І гартувалась у тюрмі». У висновку, звертаючись до читача, автор констатує: «Сьогодні вас лишили мови, / А завтра вирвуть і язик…».

Органічна у доробку поета пейзажна лірика. Вірші-пейзажі поділяються за динамікою, характером ландшафту, тематикою. Переважають спокійні, врівноважені зображення пейзажів відкритого простору: лісу, степу, поля, річки, моря («Дуб і грім», «Після грози», «Осінні алеї», «Зимовий степ», «Світанок», Весняні алітерації», «На оранці», «Море»). Оспівано всі пори року («Осінь», «Вересень», «Листопад», «Зима», «Перші прослідки», «Березнева борозна», «Червень», «Липи зацвіли» та інші). Прикметно, що у творчості Ю. Єршова-Холодного наявні пейзажні вірші про рідний край «Миколай-Поле», «Степ», «Дідове село», «Чумацький шлях», острів Хортицю – «Хортиця», «Острів Хортиця», села Кінські Роздори («Роздори»), Терпіння («Село Терпіння»).

Глибинною духовністю пройняті твори Ю. Єршова-Холодного інтимного характеру. Це поезії присвячені дружині «Хустянка», «Дружині», «Знаєш, рідна, буде в нас ще свайба», «Ні – щастя не стрінеться вдруге», «І тільки ти і квіти…», «Безкрилий янгол» та інші.

Домінуючим жанром у доробку Ю. Єршова-Холодного є вірш-послання – «Пісенна далина» (Пам’яті мами), «Мартін Іден» (Пам’яті батька), «Петрів батіг. Полонина» (Івану Драчу), «Шевченківська премія» (Григору Тютюннику), «Пам’ять про Дон Кіхота» (Моєму тренерові Леоніду Жаботинському), «В Андріївку» (Людмилі Лиходід), «Держава» (На вбивство нардепом селянина Валерія Олійника), «Натхнення трави» (Волту Вітмену), «Америка» (Едгару По і Волту Вітмену та інші). Виокремлюємо у доробку поета й вірші-портрети («Калнишевський», «Шевченко. Прощання з Україною», «Богдан-Ігор Антонич», «Монолог Юрія Клена»). У віршах-медитаціях автор роздумує про збереження національно-історичних традицій України, Запоріжжя, пошук естетичного ідеалу.

Важливу роль у віршах Ю. Єршова-Холодного відіграють поетичні тропи, які є засобом образного висловлювання й передачі основних ідей тематичних ліній. Найчисельнішими у поезіях є епітети. Одні з них лише підкреслюють якусь характерну ознаку предмета чи явища («думки твердь міцна», «воленька терпка», «ложні шляхи», «чужі гріхи», «клятий бруд» і т. і.), або пояснюють ту чи іншу ознаку відповідно до певної життєвої ситуації і певного художнього завдання («невизнана Муза», «знедолена Вітчизна», «необачний народ», «незламна воля», «нескорений дух» і т. п.). Епітетом підсилюється властивість чи особливість описуваної події, проблеми, постаті («чорне сім’я хижих орд», «жорстока наша спадщина», «невловимий профіль часу», «мозолясті долоні сердець»). Зустрічаються і такі епітети, які передають лише емоції, пов’язані з певним предметом чи явищем у будь-якій ситуації («… совість – ценз душі, / безсмертний капітал, <…> І шлях наш – хибний шлях», поети, яких «розводять на фабриці, мов курчат – лякливі, але домашні. / І завжди всі при дворі» та інші).

Метафора активно вживається в поезії, підсилюючи зображально-виражальні можливості мови. Цей троп сприяє посиленню образної яскравості відтвореного матеріалу. Досить часто поет використовує складні метафори, як от: «налив я слово молочаєм, / Бо в правді стільки ж гіркоти», «Ворожі крила підніма / Над нами доля братовбивча. / У мозок нам ввійшла пітьма / І раз у раз до помсти кличе», «Міць забута / В древніх скелях ожива», «Надії наші і жалі / І Прометеєві страждання / Укотре тонуть ув імлі / Народного розчарування».

Для створення більш яскравого образу, багатограннішого його зображення Ю. Єршов-Холодний використовує порівняння, суть якого полягає в змалюванні особливостей предмета, явища, дії способом зіставлення з іншим, в якому ці особливості різко виявляються. Порівняння виконують зображальну та емоційно-оціночну функцію: «висока правда, як алмаз», «як вільний вітер – його мова / І гнівний дух його – як грім», «Слова в устах моїх схрестились, / Немов караючі мечі», «Не впізнаю тебе, Дрогобич, / Мов дідо – взутий в постоли».

Найчастіше використовуються прості (непоширені) порівняння, в яких додатковий предмет лише називається або характеризується тільки двома-трьома словами («душа, як зірка рання», «слов’яни – мов друзі золоті», «люд, як та полова» і т. п.). Проте нерідко зустрічаються і розгорнені (поширені) порівняння, – тут додатковий предмет характеризується досить докладно («О, стільки б золота казні, / Як цих поетів твердолобих! / Та золота такої проби – / Як дір в старому казані», «Закінчення у прізвищ, мов кордони, / Де різні нації, і звичаї, й закони…», «Поросла земля до брів, / Ніби бур’янами», «Їхав так, немов тікав / Від жалю і туги»).

Оскільки метафори розкривають суть і сторони явищ і предметів на основі подібності в якійсь ознаці, вони надзвичайно різноманітні. Поет часто використовує такий їх вид, як уособлення, або персоніфікація: «Українська темна ніч / Обняла за плечі», «І усілись по кутках / Сумовиння й ланці», «Дуби-ясногори / Гойдають часи, Думи-чорномори – / Степи і ліси». <…> Гойдають в колисці / Безцінні скарби / Дуби-літописці, / Звитяжці-дуби». Персоніфікація збагачує мову поета оригінальними образами й допомагає передати дієвість його поезій.

Послуговується поет і гіперболою. Майже вся його експресивно-емоційна, риторична мова – гіперболізована: у поезії «Дрогобич» – «Що не будинок – то руїна, / «Що не дорога – жди біди…» Сильне враження на читача справляють саме вірші з гіперболічним рядом, особливо коли постають риторичні запитання: «Хто я? / Смертний раб із часів застоя? Чи богів олімпійських брат?», «Як на світі білім жить? / Як без квітки і пташини / І любити, і творить?», «Скільки разів голоси несвідомі / Зводять народ свій з путі? / Скільки ж ми будем у власному домі / Жити на Божій куті?» та окличні речення, звертання: «О націє моя сліпа!», «О земле ніжна і сувора, / Я низько кланяюсь тобі!», «Україну, Господи, спаси!..».

Звертають на себе увагу авторські неологізми «світотвір», «хмари кругойдучі», «золотобанні липи», «розвеснені світання», «берегів крутосхили», «правди Сфінкс мільйоноглав».

Вагома синтаксична роль у поезіях Ю. Єршова-Холодного анафори, як у поезії «Не ждіть», де три чи то дві строфи із чотирьох починаються анафорою:

Я став на той пророчий шлях,

З якого нікуди звернути:

З одного боку – Божий страх,

З другого боку – рабські пута.

***

Не ждіть. Не ждіть мого кінця.

Не ждіть від мене хліба-солі.

Я кров’ю напою серця,

Що вже забули присмак волі.

Важливу роль у поезії Ю. Єршова-Холодного відіграє звукопис, зокрема алітерація та асонанс. Варто навести один приклад – поезія «Весняні алітерації»: «Гудуть травневі деформації / Всесвітніх силових полів / Тремтить повітря від вібрації, / Тремтить пташина у гнізді». Алітерація на «д», «т», «р» надає емоційної наснаги, значущості. Суттєва функція асонансу на «о» у поезії «Браття по розуму»: «Добре в мене дома – у господі: / Доношу картопельку відром, / Приберу огудину в городі – / Наче той приватний космодром». Маємо ідеальне поєднання слухових і зорових образів, гру асонансів та алітерацій.

(О. А. Проценко)

Твори:

Дорогою грому : вибрана лірика / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Кругозір, 2017. – 220 с.

Народе необачний : драматична поема / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Статус, 2017. – 220 с. – (Розкрийте серця).

Народе необачний : драматична поема / Ю. І. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Вид. 2-ге, випр. та доп. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 226 с. : портр.

Магія ночі : вірші / Ю. І. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 96 с. : портр.

Народе необачний : поезії / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2009. – 96 с.

Кришталева ластівка : поезії / Ю. І. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 224 с. : іл.

***

Україні ; Небо Батьківщини ; Прадідівська мова ; Крути ; Дороговкази ; Я єсмь… ; Собор ; Майдан / Юрій Єршов-Холодний // Україно моя, твоя доля стає і моєю… : альманах творів письменників Запоріз. краю до 30-річчя Незалежності України / Запоріз. обл. орг. нац. спілки письменників України ; [відп. ред., упоряд. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : [ФОП Советнікова К.], 2021. – С. 81-87.

[Добірка віршів] / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний // Не міліють джерела Дніпрові… : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 70-75.

[Добірка віршів] / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. — С. 300-305.

Перлетные птицы ; «Признать тоску за горькую напасть…» ; «А вы могли бы встать за друга…» ; «Как горько этот лист звучит…» ; Последняя осень Пушкина ; В перевернутом бинокле : [стихи] / Ершов Юрий // Созвучье : сборник стихов. – Днепропетровск : Проминь, 1990. – С. 38-41.

Література про життя та діяльність :