Календар пам’ятних подій всесвітнього значення, важливих для України дат
Січень
Лютий
Березень
Квітень
Травень
Червень
Липень
Серпень
Вересень
Жовтень
Листопад
Грудень
Дати, місяць і число яких не визначено
Книги-ювіляри
Відомості про авторів

Календар пам’ятних подій всесвітнього значення, важливих для України дат

Генеральна Асамблея ООН оголосила 2025 рік:

Міжнародним роком миру та довіри.

Міжнародний роком збереження льодовиків.

Міжнародним роком кооперативів.

Триває відзначення дат:

2024-2033 рр. – Міжнародне десятиліття науки для сталого розвитку.

2021-2032 рр. – Міжнародне десятиліття мов корінних народів.

2021-2030 рр. – Міжнародне десятиліття науки про океан в інтересах стійкого розвитку.

2021-2030 рр. – Міжнародне десятиліття науки про океан в інтересах стійкого розвитку.

2019-2028 рр. – Десятиліття ООН щодо сімейних фермерських господарств.

2016-2025 рр. – Десятиліття дій ООН з проблем харчування.

Заходи під егідою ЮНЕСКО на 2025 рік:

У 2025 році ЮНЕСКО відкриє віртуальний музей викраденого мистецтва.

В Україні:

Пам’ятні дати, які відзначаються у 2025 році

на державному рівні

(визначені постановою Верховної Ради України

«Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024–2025 роках»).

Цього року на державному рівні відзначатимуться такі пам’ятні дати та ювілеї:

I. Відомих подій в Україні:

400 років із часу укладення першого в історії військово-політичного союзу між Запорозькою Січчю та Кримським ханством — Базавлуцької угоди (03.01.1625).

250 років із часу заснування міста Оріхова (1775).

125 років із часу заснування Національного університету «Запорізька політехніка» (01.07.1900).

II. Видатних особистостей:

970 років із дня народження Нестора Літописця (1055-1113), історика та літератора.

520 років із дня народження Роксолани (справжні ім’я та прізвище — Анастасія Лісовська) (близько 1505-1558), дружини султана Османської імперії Сулеймана І Пишного, меценатки.

430 років із дня народження Богдана Хмельницького (1595-1657), гетьмана України, творця Української держави, державного, військового, політичного діяча.

150 років із дня народження Данила Сахненка (1875-1930), кінооператора, кінорежисера.

***

11 січня — 100 років із дня народження Віктора Полтавця (1925-2003), художника.

14 січня — 170 років із дня народження Опанаса Сластіона (Сластьона) (1855-1933), художника, графіка, архітектора, мистецтвознавця, етнографа, педагога.

10 лютого — 130 років із дня народження Василя Вишиваного (справжні ім’я та прізвище — Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен) (1895-1948), військового та політичного діяча, полковника Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР, дипломата, поета, репресованого, борця за незалежність України у XX столітті.

19 лютого — 160 років із дня народження Георгія Висоцького (1865-1940), вченого у галузі лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки та гідрології.

26 квітня — 90 років із дня народження Станіслава Тельнюка (1935-1990), письменника, літературного критика, редактора, перекладача.

7 травня — 170 років із дня народження Миколи Кащенка (1855-1935), вченого, біолога, ембріолога, селекціонера, академіка.

17 травня — 100 років із дня народження Сергія Сміяна (1925-2014), театрального режисера, актора, педагога.

4 липня — 120 років із дня народження Михайла Оратовського (1905-1966), вченого у галузі аграрних наук, селекціонера сортів черешні.

12 липня — 110 років із дня народження Петра Тронька (1915-2011), історика, краєзнавця, пам’яткоохоронця, організатора музейної справи, громадського діяча, академіка, Героя України.

12 липня — 90 років із дня народження Вадима Гетьмана (1935-1998), економіста, банкіра, фінансиста, політичного діяча, народного депутата України першого та другого скликань, Героя України.

25 серпня — 110 років із дня народження Олексія Сеника (творчий псевдонім — Олекса Запорізький) (1915-1968), поета, байкаря, драматурга, репресованого.

2 вересня — 190 років із дня народження Петра Єфименка (1835-1908), етнографа, фольклориста, історика, літературного критика, бібліографа, громадського діяча.

22 жовтня — 90 років із дня народження Бориса Олійника (1935-2017), поета, перекладача, громадського та політичного діяча, народного депутата України першого — четвертого скликань, Героя України, академіка.

6 листопада — 170 років із дня народження Дмитра Яворницького (1855-1940), історика, вченого, археолога, етнографа, письменника, академіка.

17 листопада — 120 років із дня народження Михайла Жовтобрюха (1905-1995), мовознавця.

III. Днів пам’яті:

250-ті роковини з часу руйнування російською імперською армією Запорозької Січі (15.06.1775).

10 років із часу завершення боїв за Донецький аеропорт під час російсько-української війни (січень 2015 року, День пам’яті – 20.01.2025).

IV. Відомих подій світової історії:

75 років із часу підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини) (04.11.1950).

50 років із часу підписання Гельсінського акта — Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі, день утворення ОБСЄ (01.08.1975).

СІЧЕНЬ

01.01 — 80 років від дня народження Василя Михайловича Стегури (01.01.1945), художника декоративно-ужиткового мистецтва, члена Запорізької організації Національної спілки художників України.

Література про життя та діяльність:

Стегура Василь Михайлович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – С. 154-155.

Стегура Василь Михайлович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. — Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. — С. 141

01.01 – 75 років від дня народження Анатолія Михайловича Завгороднього (01.01.1950, м. Жидачів Івано-Франків. (нині Львів.) обл. – 15.08.2024, с. Таврійське, Запоріз. р-н), професійного художника, активного громадського діяча, борця за незалежність України, члена Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, засновника та керівника Оріхівського осередку «Просвіти», почесного громадянина Оріхівського району.

Творив і жив для України,

Й козацький образ гарний мав

(Святослав Щербина)

Анатолій Михайлович Завгородній народився 1 січня 1950 року в м. Жидачів на Івано-Франківщині (нині Львівська область). Коли йому виповнилося 5 років сім’я переїхала до Запорізької області і оселилася в селі Кірове Оріхівського району (нині с. Таврійське Запорізького району). Після закінчення сільської школи продовжив навчання у Дніпропетровському художньому училищі, а далі в Київському державному художньому інституті, який закінчив у 1979 році за спеціальністю художник-графік, педагог. Потім служба в армії, згодом і початок трудової діяльності.

Працював за фахом у Дніпрі, Оріхові, в с. Таврійському. На Оріхівщині Анатолій Михайлович працював в культурно-освітніх закладах міста та району, очолював Оріхівську районну організацію УРП та Оріхівську районну організацію «Просвіти», і при цьому не полишав малювати.

А. Завгородній не тільки талановитий професійний художник, а й активний громадський діяч.

У 90-х роках ХХ століття, коли Україна вступила в черговий етап боротьби за незалежність, Анатолій Завгородній як член Української Республіканської партії брав активну і безпосередню участь у боротьбі за політичні та соціальні перетворення в країні, за проголошення державної незалежності України. 24 серпня 1991 року разом з однодумцями брав участь у піднятті національного прапору на щоглі перед Оріхівською районною адміністрацією. Ця подія була першою на території південного сходу України. У 2017 році за активну громадську позицію, боротьбу за незалежність країни Анатолію Михайловичу було присвоєно звання «Почесний громадянин Оріхівського району».

У творчому спадку художника сотні картин, ескізи одягу для хору «Запорозькі козаки», Запорізького кінного театру та Гуляйпільського самодіяльного народного хору, ескізи козацького вбрання для фільму Єжи Гофмана «Тарас Бульба» [на жаль, зйомки не відбулися], ескізи для довідкового видання «Українське козацтво : мала енциклопедія», ілюстрації до книг «Національна символіка України» та «Морські походи запорожців» Арнольда Сокульського, «Борці за волю України» Віталія Шевченка, до посібника із рукопашу «Спас» Олександра Притули.

Анатолій Михайлович є автором герба і прапора міста Оріхова і герба Таврійської громади.

Роботи художника є родзинкою як музейних, так і приватних колекцій.

У січні 2020 року в Оріхівському краєзнавчому музеї відбулося відкриття персональної виставки Анатолія Завгороднього під назвою «Україно, ти в серці моєму назавжди!», яка була організована з нагоди 70-літнього ювілею митця. Майже 70 робіт автора: графіка, ескізи, живопис увійшли до експозиції. Серед них картини як минулих років, так і зовсім нові роботи, які раніше ніде не експонувалися. У свої картини автор вкладав часточку своєї душі, всі вони пронизані любов’ю до родини, до рідної землі, до України. Анатолій Завгородній – романтична натура, і це стає зрозумілим, коли милуєшся його пейзажами. Написані в різні пори року, вони об’єднані почуттям закоханості художника у рідний край. «Я – степовик», говорив про себе Анатолій Михайлович, «малюю ковиловий степ, дерева, квіти, річку, небо, сонце – все, що дарує людям насолоду і радість».

В полотнах автора читається вся історія України: це і сива давнина, яку охороняє ковила, і скіфські та половецькі кургани з монументальними кам’яними скульптурами, пейзажі рідної природи і найголовніша тема, якій автор присвятив найбільше картин – козацька тематика. Постаті козаків на картинах Анатолія Завгороднього досить колоритні і виписані з любов’ю і повагою до їхніх славних справ. І назви робіт промовисті: «Козак Мамай», «Присяга», «Провісник», «Козацька пісня», «Козак Фісак», «Пугу-пугу, козак з лугу».

З початком повномасштабного вторгнення армії рф в Україну Анатолій Михайлович був змушений переїхати до Запоріжжя, бо жити і творити у селі Таврійському стало неможливо і небезпечно.

За допомогою волонтерів художник перевіз 17 картин до обласного центру, де планував влаштувати персональну виставку з нагоди свого 75-річчя.

Анатолій Михайлович до останнього брав активну участь у суспільно-політичному житті, вболівав за долю України, був нетерпимим до її ворогів та зрадників. Усе своє життя він жив Україною і творив для неї. Маючи неабияку творчу спадщину мав ще багато планів. Але не судилося…

У серпні 2024 року в Запорізькому обласному художньому музеї відкрилася, на жаль, вже посмертна виставка картин Анатолія Завгороднього під назвою «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».

Митець трагічно пішов з життя 15 серпня 2024 року. Похований на кладовищі с. Таврійське (Запорізький район).

(С. В. Коваленко)

Твори:

Завгородній, А. М. Надія. Полотно, олія, 80х106, 1988 // Мальовнича Україна : каталог виставки / упоряд. Т. Д. Картолапова, Л. І. Герценок, С. В. Латанський [та ін.]. – Запоріжжя : Видавець, 1992. – С. 4.

Книжкова графіка:

Сокульський, А. Л. Морські походи запорожців / [худож. А. М. Завгородній]. – Дніпропетровськ : Січ, 1995. – 218 с.

Сокульський, А. Л. Національна символіка України / [худож. А. М. Завгородній]. – Запоріжжя : Інтербук, 1993. – 103 с.

Шевченко, В. І. Борці за волю України / / [худож. А. М. Завгородній]. – Запоріжжя : Інтербук, 1993. – 30 с. – (Наші народні герої).

Герб і прапор м. Оріхова:

Про герб і прапор Оріхова : [затвердж. 15.02.2001 р. ; авт. ескізів А. М. Завгородній] // Оріхів. – 2001. – 22 лют. (№ 8). – С. 1. – (Місцева символіка).

Література про життя та діяльність:

[Курочкіна, Т. А.] Завгородній Анатолій Михайлович // Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів. – [Запоріжжя : Запоріжжя, 2006]. – С. 77.

***

Атаманчук, І. «Ми є. І будем ми! Вітчизна наша з нами» / Інеса Атаманчук // МИГ. (спец. вип.). – 2024. – 10 жовт. – С. 5.

Єгорова, І. Вивозив під обстрілами : у Запоріз. [худож.] музеї відкрилася виставка картин великого патріота з Оріхівщини / Ірина Єгорова // Трудова слава. – 2024. – 3 жовт. (№ 19). – С. 3.

Курочкіна, Т. Анатолій Завгородній — патріот, бунтівник, романтик / Тамара Курочкіна // Трудова слава. – 2024. – 5 верес. (№ 17). – С. 2.

Истоки вдохновения и творчества : [в Орехов. район. краевед. музее открылась персонал. выставка работ художника А. М. Завгороднего] // Индустр. Запорожье. – 1999. – 3 февр.

Курочкіна, Т. Пензлем про любов / Тамара Курочкіна // Запоріз. правда. – 1999. – 18 трав. (№ 60). – С. 6.

02.01 — 140 років від дня народження Бориса Євгеновича Веденєєва¹ (02.01.1885, м. Тіфліс (нині Тбілісі) — 25.09.1946, м. Москва), фахівця у галузі гідротехніки та гідроенергетики, академіка (1932), головного інженера і заступника начальника Дніпробуду (1927-1932 рр.).

04.01 — 100 років від дня народження Людмили Федорівни Андрєєвої² (04.01.1925, смт Якимівка — 21.10.2016, там само), почесного громадянина Якимівки.

04.01 — 75 років від дня народження Валентини Миколаївни Манжури³ (04.01.1950, м. Оріхів), журналістки, членкині Національної спілки журналістів України, відповідального секретаря ЗОНСЖУ, авторки 10 публіцистичних книг та поетичної збірки.

Поезії:

Крізь час і простір / В. Манжура ; Валентина Манжура. – Запоріжжя : АА Тандем, 2021. – 120 с.

***

На лінії фронту ; Українська вишиванка ; Мальви у присадку ; Яблука ; Балада про полоненого ; Вареники з сиром ; Ти моя єдина : [добірка віршів] / Валентина Манжура // Не журись, мій вишиваний краю! : зб. творів письменників Запорізького краю часів російсько-української війни / Запорізька обласна організація Нац. спілки письменників України. – Дніпро : Ліра, 2024. – С. 151-155.

Література про життя та діяльність:

Валентина Манжура : [коротка біографічна довідка] // Не журись, мій вишиваний краю! : зб. творів письменників Запорізького краю часів російсько-української війни / Запорізька обласна організація Нац. спілки письменників України. – Дніпро : Ліра, 2024. – С. 150.

05.01 — 90 років від дня народження Олександра Григоровича Павлюченка⁴ (05.01.1935, с. Штепівка Лебедин. р-ну Сум. обл.), почесного громадянина м. Мелітополя (2008). В 1975-1988 рр. очолював Мелітопольський завод ім. Воровського (нині ТОВ «Мелітопольський завод автотранспортних запчастин»).

05.01 — 70 років Володимиру Павловичу Гавронському⁵ (05.01.1955, м. Нова Каховка Херсон. обл.), запорізькому скульптору.

10.01 — 100 років від дня народження Петра Григоровича Тищенка⁶ (10.01.1925, м. Запоріжжя — 27.12.2012, там само), майстра спорту, заслуженого тренера України з футболу, срібного призера чемпіонату СРСР (1952).

Література про життя та діяльність:

Тищенко Петр Григорьевич // Звёзды запорожского «Металлурга» / сост. В. Власов, А. Карчевский, А. Копелиович, И. Павленко. — Запорожье : Просвіта, 2014. — С. 9, 10, 11, 18, 37, 44, 46, 47, 54, 58, 77, 81, 85.

Власов, А. Тищенко Петр Григорьевич // Власов, А. Кузнецы боевых спортивных побед / Власов А., Копелиович А., Смирнов В. — Запорожье : [б. и.], 2007. — С. 70.

10.01 — 90 років від дня народження Раїси Олексіївни Козак (10.01.1935, с. Борисівка Примор. р-ну (нині Примор. міськ. громади Бердян. р-ну) — 14.05.2024, м. Запоріжжя), почесного громадянина міста Запоріжжя (2007), начальника Запорізької дитячої залізниці (15.04.1988 — 11.08.2012).

Морозної днини 10 січня 1935 року в селянській родині в селі Борисівка Приморського району (нині Приморської ОТГ Бердянського району) Запорізької області народилася дівчинка Раїса. Страшна війна прийшла у край, коли дівчинці виповнилося п’ять років. Батько Ціона Олексій Антонович, класний водій, як і більшість чоловіків, став на захист країни. Після звільнення краю родина перебралася до міста Бердянськ. Дівчинка пішла до школи № 3, шлях до якої пролягав повз залізничні колії, і вона, вже захоплена батьківською романтикою шляхів та героїзмом земляків–авіаторів, дивилася на потяги із мрією про вогні незнайомих міст, куди прямували потяги. Тож, коли прийшов час обирати професію, Раїса обрала факультет експлуатації залізниць Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. Втім, прийшовши на залізницю, молода фахівчиня отримала роботу стрілочника. Раїса Олексіївна не злякалася, сумлінно працюючи, підіймалася сходинками службової драбини. З 1957 року вона працювала черговою по станції «Запоріжжя-Ліве». З 1961 інженером, а згодом і старшим інженером станції Запоріжжя-1 Придніпровської залізниці. Залізниця подарувала жінці й особисте щастя. Саме тут вона зустріла свого чоловіка Козака Анатолія Яковича. У подружжя народився син Андрій.

Ідея створення дитячої залізниці виникла у працівників Запорізького електровозоремонтного заводу та автомобільного заводу «ЗАЗ» у липні 1971 року. Місцем будівництва було обрано придніпровські плавні, неподалік від залізничної станції Запоріжжя­-I та корпусів Запорізького автозаводу. До середини травня 1972 року всі будівельні роботи було закінчено. Збудовано вокзал та локомотивне депо розміром 50х12 м. На дитячу залізницю надійшли тепловоз ТУ2-077, що в 1957-1966 роках працював на Ризькій дитячій залізниці, паровоз К4-456, який був подарунком залізниці від колективу Запорізького електровозоремонтного заводу та п’ять цільнометалевих пасажирських вагонів Pafawag.

19 травня 1972 року відбулося урочисте відкриття першої черги Запорізької дитячої залізниці. Вже незабаром залізниця стала найулюбленішим місцем відпочинку мешканців міста, за перші шість місяців з початку її відкриття нею було перевезено понад 57 тисяч пасажирів.

Раїса Олексіївна Козак була призначена начальником Запорізької дитячої залізниці й залишалася практично беззмінним її керівником аж до 11 серпня 2012 року. Вона з натхненням взялася за справу. Відданість справі та завзятість працівників далися взнаки. І кількість дітей, що бажали стати до лав юних залізничників, стрімко збільшувалася. Якщо у 1972 році на дитячій залізниці займалося лише 50 дітей, то з 1973 року їх було вже понад 900. Перед дирекцією постало питання про розширення залізниці. Раїса Олексіївна цей виклик прийняла. У травні 1974 року розпочалися роботи щодо прокладання колій другої черги залізниці.

Під керівництвом Р. О. Козак було збудовано і введено в експлуатацію другу чергу дитячої залізниці, територія збільшилася до 10 га. Тут побудували навчальний корпус з кабінетами, лабораторіями та майстернями для гурткової роботи, зимовий сад, зоокуток, де за тваринами доглядали діти, акваріумну залу, музей дитячої залізниці, дитячий куточок та спортивний майданчик, повністю оновили рухомий склад. З’явився і дендропарк, який налічував сотні видів рідкісних дерев та кущів.

Наприкінці 1980-х років розпочалося будівництво житлового масиву «Південний», через те місцева влада мала намір закрити залізницю. Раїса Олексіївна за підтримки городян взялася відстоювати залізницю. І влада поступилася. Залізниця має довжину колій 8,6 км, найдовша дитяча залізниця в Україні і одна із небагатьох залізниць, що працювала цілорічно.

Починаючи з 2002 року Р. О. Козак доводила необхідність реконструкції і модернізації Запорізької дитячої залізниці, що потребувала великих фінансових вкладень. Виховання юних залізничників повинно проходити за сучасними стандартами, бути цікавим та різнобоким. Її досягнення були відзначені кришталевим пам’ятним знаком «Серце віддаю дітям», орденом «Відродження козацтва». У 2006 році вона стала лауреатом Першого обласного конкурсу «Запоріжанка 2006», а також отримала чимало грамот від обласного Центру патріотичного виховання. У 2007 році колектив дитячої залізниці звернувся до Запорізької міської ради з пропозицією врахувати вагомий особистий внесок в організацію на Запорізькій дитячій залізниці високоефективного виховного центру професійної орієнтації та культурного дозвілля дітей, що базується на кращих традиціях громадсько-патріотичного, трудового та екологічного виховання молоді, і присвоїти Раїсі Олексіївні Козак звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя». Міська влада погодилася з цією пропозицією.

2007 року відкрилася виставкова зала з діючими макетами залізничного моделювання. Юні залізничники-екскурсоводи проводили цікаві екскурсії з історії створення залізничного моделювання на дитячій залізниці, розповідали про кожен макет і наочно демонстрували їх роботу. Ці макети є точними копіями станцій і виконані в масштабі 1:87. А у 2012 році облаштовано і відкрито для відвідувачів музей історії Запорізької дитячої залізниці, де також проводилися екскурсії.

12 серпня 2012 року Раїса Олексіївна Козак передала свої обов’язки почесному залізничнику, заслуженому працівнику транспорту України Михайлу Івановичу Чорненькому.

14 травня 2024 року, у віці 90 років пішла з життя почесна залізничниця та почесна громадянка міста Запоріжжя, добра людина, чудова мати й бабуся, наставниця, яка стала рідною людиною випускникам Запорізької дитячої залізниці, — Козак Раїса Олексіївна.

(Ж. Д. Назаренко)

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б. Козак Раїса Олексіївна // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. – С. 91—92.

Кликовка, А. Высокое небо Раисы Козак / Анна Кликовка // Гладью вышитые годы : очерки о запорожанках — ветеранах войны и труда / [А. Кликовка и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 10-15. – (Запорізький родовід ; вип. 4).

11.01 — 100 років від дня народження Віктора Васильовича Полтавця (11.01.1925, с. Пологи — 05.11.2003, м. Київ), живописця, графіка, заслуженого діяча мистецтв України (1974), народного художника України (1985), члена НСХУ (1952).

Віктор Полтавець народився 11 січня 1925 року в залізничному селищі Пологи Бердянської округи Катеринославської губернії. Рід Полтавців походить від запорозьких козаків. За родинними переказами прапрадід художника був писарем Війська Запорозького.

Любов до малювання спалахнула у юнака в шкільному віці. Вчителем малювання був опальний студент Ленінградської академії мистецтв Генріх Цехановський, засланий у провінцію. Генріх Іванович у багатьох учнів зумів розкрити неабиякі творчі здібності. Багато хто з них мріяли стати художниками, але війна внесла свої трагічні корективи — лише два хлопці з класу повернулися живими, одним з них був Віктор Полтавець.

Віктор Васильович пішов на фронт 17-літнім юнаком, у 1942-1943 роках воював на Кубані, був сапером, демобілізований з армії через контузію і важкі поранення. Після одужання поїхав до Харкова.

У 1944-1950 рр. навчався в Харківському державному художньому інституті (майстерня батального живопису), де вчителями з фаху були О. Кокель, М. Дерегус, Є. Світличний.

По закінченні вишу молодий митець викладав в Харківському художньому училищі, пізніше працював в студії ім. М. Б. Грекова в Москві, успішно виставлявся на республіканських та всесоюзних виставках.

Віктор Полтавець був майстром батальної, історичної картини, мистецтва діорами, пейзажу, вніс значний внесок в розвиток книжкової графіки — ілюстрував класиків української літератури, дитячі книжки.

17 років він очолював художній відділ дитячого видавництва «Веселка». Як згадує його донька Оксана Полтавець-Гуйда, заслужений художник України : «В 60-ті роки хрущовської „відлиги”, коли був сплеск творчої свободи, батько відкрив багато імен в книжковій графіці і взагалі в образотворчому мистецтві: Надію Лопухову, Івана Кригу, Миколу Компанійця, Галину Гашинську… До художників ставився не за принципом „галочки”: отримай роботу, зароби копійку, розпишись, іди. Він зустрічав кожного молодого художника як творця, і ретельно, вдало підбирав йому відповідну книжку для ілюстрування, бо відчував людину, не ламав її, не підганяв під якісь рамки… Він любив художників, і дуже широко, толерантно мислив».

Твори художника глибоко національні, сповнені романтичного пафосу, драматичні, пейзажі відзначаються тонким ліризмом.

Твори митця зберігаються в Національному художньому музеї України, Національному історичному музеї України, Третьяковській галереї, у багатьох музеях України і за кордоном, приватних зібраннях Західної Європи, США, Канади, Японії.

Нагороджений орденами «Знак Пошани» (1982), Вітчизняної війни (2000) ; медалями, Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1964), міжнародним дипломом на Празькому бієнале графіки (1958). В. В. Полтавцю присвоєно звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР» (1974), «Народний художник УРСР» (1984), він член НСХУ (1952).

Не дивлячись на зайнятість, художник багато разів приїздив до рідних Поліг, спілкувався з земляками.

Помер Віктор Васильович Полтавець 5 листопада 2003 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

(І. В. Шершньова)

Література про життя та діяльність:

Полтавець-Гуйда, О. Стилістичні особливості дизайну книги 50-70-х років ХХ століття в графічній творчості В. Полтавця // Дизайн після епохи постмодерну: ідеї, теорія, практика : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., 15-16 квіт. 2021 р. / КНУКіМ. – Київ, 2021. – С. 222-227.

Полтавець-Гуйда, О. В. Творчість художника В. Полтавця як відображення героїчного минулого України // Соціокультурні тенденції розвитку сучасного дизайну та мистецтва : матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції. – Херсон : Херсонський національний технічний університет, 2021. С. 115–118.

Полтавець Віктор Васильович // Історичний щоденник Пологівського району, 1923-2018 / Відділ культури і туризму Пологів. РДА Запоріз. обл., КУ «Пологів. район. краєзнав. музей» Пологів. райради Запоріз. обл. ; [упоряд.: І Садова, І. Кособок, І. Кутузова]. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2018. – С. 23.

Полтавець-Гуйда, Н. В. Полтавець Віктор Васильович / Наталія Полтавець-Гуйда // Шевченківська енциклопедія : в 6 т. // НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. М.Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. – Київ, 2015. – Т. 5 : Пе-С. – С. 247.

Полтавець Віктор Васильович // Пологи — столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [уклад. І. Шершньова, ред. та відп. за вип. І. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 80-82. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Шаров, І. Ф. Полтавець Віктор Васильович // Шаров, І. Ф. Художники України: 100 видатних імен / І. Ф. Шаров, А. В. Толстоухов. – Київ : АртЕк, 2007. – С. 311-314.

Полтавець Віктор Васильович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 119.

***

Полтавець-Гуйда, О. В. Становлення жанру історичної картини в Україні (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) в контексті розвитку європейського живопису // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – 2012. – № 1. – С. 105–112.

Коскін, В. Оксана Полтавець-Гуйда: «Злет державам забезпечують аристократи духу» // Демократична Україна. – 2007. – 5 черв.

Віктор Полтавець (11.01.1925-5.11.2003) : [некролог] // Образотворче мистецтво. – 2003. – № 4. – С. 82.

В мережі:

Полтавець-Гуйда, О. Художньо-історичні домінанти творчості Віктора Полтавця в українському образотворчому мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ століття [Електронний ресурс] : дисертація на здобут. наук. ступ. канд мистецтвознавства / М-во культури та інформ. політики України, Нац. академія керівних кадрів культури і мистецтв. – Київ, 2023. – 238 с. – Режим доступу :

https://nakkkim.edu.ua/images/Instytuty/nauka/dysertatsii/Dys_OV_Poltavets-Huida.pdf

Полтавець-Гуйда, О. В. Книговидання в Україні і книжкова ілюстрація в творчості Віктора Полтавця // Вісник НАКККіМ. – 2021. – № 1. – С. 76–83. DOI: 10.32461/2226-3209.1.2021.229558.

Полтавець Віктор Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6890&lang=ukr

15.01 — 170 років від дня народження Опанаса Георгійовича Сластьона (Сластіона)⁷ (15.01(за інш. відомостями 15.12).1855, м. Бердянськ — 24.09.1933, м. Миргород Полтав. обл.), живописця, графіка, архітектора, мистецтвознавця, етнографа, педагога, громадського діяча.

Твори:

Сластіон, О. Портрети українських кобзарів О. Сластіона / вступ. ст., примітки і комент. Ю. Турченка. — Київ : Вид. Акад. наук УРСР, 1961. — 62 с.

Література про життя та діяльність:

Ханко, В. М. Опанас Сластьон / Віталій Ханко ; Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна, Центр укр. студій ім. Д. І. Багалія. — Харків : Вид. Олександр Савчук, 2022. — 298 с. : іл.

Аббасов, А. М. Опанас Сластьон : життя і творчість : нарис / А. М. Аббасов. – Київ : Мистецтво, 1973. – 72 с. : іл.

***

Сластион Афанасий Георгиевич // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. / под общ. ред. В. И. Михайличенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. – Т. 3 : С — Я. – С. 103.

Сластіон, Ю. Опанас Сластіон — перший ілюстратор Шевченка / Юрій Сластіон // Хроніка 2000 : укр. культурологічний альманах / авт. проекту А. В. Толстоухов, Л. В. Губерський ; редкол. : Юрій Буряк (гол. ред.) [та ін.]. – Київ : Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2011. – Ч. 2 : Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). – С. 183-198. – (Хроніка-2000. Українські пропілеї).

Попельницька, О. О. Сластіон (Сластьон) Опанас Георгійович // Попельницька, О. О. Сто великих діячів культури України / О. О. Попельницька, М. В. Оксенич. – Київ : АРІЙ, 2010. – С. 210-212. – (100 великих).

Матяш, І. Б. Сластіон Опанас (Сластьон О., Сластионов А. Г.) // Матяш, І. Б. Українські народні думи : дослідження, видання, виконавці : історіограф. нарис; бібліограф. покажч. / І. Б. Матяш ; Укр. наук.-дослід. ін-т архів. справи та документознавства, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Нац. парламент. б-ка України. – Київ : [б. в.], 2008. – С. 109, 113, 132, 141, 145, 147, 149, 151, 154, 159, 171.

Опанас Сластіон (1855-1933), живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф // Золота книга української еліти : інформ.-іміджев. альманах : у 6 т. / гол. ред. О. Онопрієнко ; худож. ред. К. Голуб. – Київ : Євроімідж, 2001. – Т. 2. – С. 402-403. – Текст укр. та англ. мовами.

***

Ханко, В. М. Земські школи за проектами Опанаса Сластьона / В. М. Ханко // Українське мистецтво та архітектура кінця ХIХ — початку ХХ ст. / [авт. П. О. Білецький та ін. ; відп. ред. Н. Ю. Асєєва]. – Київ : Наукова думка, 2000. – С. 198-209.

***

Козлова, Н. Шевченко і бердянці : [про зв’язок м. Бердянська Запоріз. обл. з життям і творчістю укр. поета Т. Г. Шевченка ; в т. ч. про ілюстрування поем Кобзаря О. Сластьоном] / Н. Козлова, Т. Чайка // Наука і суспільство. – 2019. – № 1-2. – С. 52-53.

Ханко, В. Мислити так, як він, жити його ідеалами : [про графічну Шевченкіану художника Опанаса Сластьона] / В. Ханко // Образотворче мистецтво. – 2004. – № 2. – С. 28-30.

15.01 — 160 років від дня народження Бориса Григоровича Луцького (15(03).01.1865, с. Андріївка Бердян. р-ну — 08.1943, м. Берлін, Німеччина), інженера–конструктора, винахідника 4-х та 6-циліндрових двигунів, конструктора газових моторів.

Кінець ХІХ століття. Селище Андріївка Таврійської губернії розташоване у 28 верстах від міста Бердянська. Через селище торує свій шлях маленька річечка Кільтиччя (Кільтичія) до річки Обитічна (Обіточна). У селищі на 1397 господарств мешкає 9377 людей. Селище має 3 школи, 2 православні церкви та єврейський молитовний дім, 4 лавки, винний склад, базар, 2 ярмарки та 2 заїжджих двори. Ось тут, 3 (15 за новим стилем) січня 1865 року, в маєтку єврейського купця 2-ї гільдії народився хлопчик, якому судилося стати одним з найвідоміших конструкторів і винахідників Європи — Борис Григорович Луцький.

1876 року, по закінченні однокласного міністерського училища в Андріївці Борис вступив до Севастопольського шестикласного Костянтинівського реального училища. Як одного з найкращих випускників для продовження освіти хлопця виряджають за кордон. 27 жовтня 1892 року після успішно складених іспитів Бориса зарахували до Вищої технічної школи Мюнхена на механіко-технічне відділення за спеціальністю — інженер-механік. Ще студентом, 1885 року, Борис сконструював свій перший гасовий чотиритактовий двигун внутрішнього згоряння з вертикальним розташуванням циліндра та отримав патент на нього. Це був революційний крок у моторобудівництві й став прототипом усіх сконструйованих наступних ДВЗ. 1886 року, закінчивши навчання, юнак повернувся додому для відбування військової повинності. Тим часом його відкриття працювало на його репутацію. 1888 року нова конструкція ДВЗ експонувалася на промисловій виставці у Мюнхені, внаслідок чого права на його виробництво були придбані машинобудівною фірмою з Гамбурга «Каберс Айзенкверк». А декілька фірм запропонували молодому інженеру роботу. Серед них і відома фірма «МАN», одна з найбільших машинобудівних фірм Німеччини — «Нюрнберзька машинобудівна компанія». Йому запропонували місце головного інженера, водночас, викупивши патент на його гасовий двигун, забезпечили його поширення Німеччиною.

1897 року Луцький переїхав до Берліна, де незабаром заснував власну фірму. А 30 вересня, на рівні з Даймлером, Дізелем, Лонером, Румплером, Ван дер Зіпеном стає засновником «Європейського автомобільного союзу» та членом ради директорів підприємства «Даймлер-Мариєнфельде». 1899 року на Берлінській міжнародній промисловій виставці винахідник презентував серію легких двомісних автівок власної конструкції. Це були моделі з одно— та двоциліндровими двигунами, модель для перевозки пошти з двоциліндровим вертикальним двигуном, а також моторний трицикл з закритою прицепною коляскою для пасажирів.

Основним місцем винахідницької діяльності була Німеччина, однак Борис Григорович постійно пропонував свої проєкти для реалізації, насамперед на Батьківщині. Після Паризької виставки 1900 року він написав листа військовому агенту імперії в Берліні, де запропонував російському військовому відомству проєкт автомобіля, що був обладнаний зброєю. Таким чином почалася співпраця Бориса Луцького та фірм, де він працював з урядом імперії, наслідком чого стала закупівля автомобілів та ліцензій на виробництво двигунів, був неофіційним технічним експертом, що слідкував за будівництвом військових суден у Кілі. В цей час і в особистому житті чоловіка відбувалися зміни. Єврей за походженням, він запропонував шлюб піаністці Ользі Самарофф, за для цього навіть пройшов обряд хрещення. Навіть тут він був особливим. Луцький був охрещений у Мюнхенській католицькій церкві грецьким священником за православними канонами. Восени 1900 року Ольга стала дружиною Бориса, але шлюб тривав лише три з половиною роки.

1900-1907 роки Луцьким були створені конструкції двигунів для військових, підводних та спортивних суден. Для міноносця було сконструйовано дванадцятициліндровий ДВЗ, найпотужніший, як на свій час. 1904 року Борис Луцький побудував моторний човен, який назвав на честь дружини «Luckerja». Цей човен рухався зі швидкістю 19 км/год. А згодом, 1907 року, інженер Луцький взяв участь у перегонах на Рейні та встановив світовий рекорд швидкості на воді. Моторка для перегонів — «Цариця», власної конструкції мала й сконструйований ним же двигун і здобула світову визнаність. 1908 року Борис Григорович за заслуги в розвитку автомобілебудування отримав титул барона. З цього часу він став писати своє ім’я «Борис фон Луцькой».

В 1909-1913 роках були збудовані 3 літаки конструкції Луцького. У 1909 року створено літак-біплан «Луцький-1» , перший в світі літок з двома двигунами. Літак «Луцький-2» встановив новий рекорд швидкості на демонстраційному польоті 24 лютого 1912 року на аеродромі Іоганнисталя, обігнавши усіх учасників.

В липні 1914 року, інженер Луцький, що так і не змінив громадянства, був заарештований німецькою владою за звинуваченням у шпигунстві на користь Російської імперії. Коли точилася Перша світова війна, Луцький сидів у в’язниці Шпандау (вул. Вільгельмштрассе у передмісті Берліна), що з 1879 року використовувалася як в’язниця для військовополонених.

Починаючи з 1920 року відомості про Бориса Григоровича майже відсутні, його ім’я зникло з усіх шпальт світу. Дехто вважає, що він загинув у в’язниці, але після таємничого зникнення ще деякий час реєструвалися патенти на ім’я — фон Луцький.

Тож підемо непевною стежкою досліджень. На заявках на патенти вказана адреса — селище Андріївка. Тож цілком логічно припустити, що на початку ХХ століття Борис Григорович зробив відчайдушний вчинок і повернувася до батьківського маєтку, де став «ув’язненим» радянської системи, але не припиняв своїх розробок. Якимось чином примудрявся відправляти листи з заявкою на видачу американського патенту. Так тривало до 1935 року. Патентне бюро США чітко реєструвало та видавало патенти на ім’я Бориса Григоровича фон Луцького. 1932 року він запатентував унікальні сферичні порожнисті колеса, які використовувалися при створенні літака-амфібії, та одноколейного, двоколесного автомобіля. Цей автомобіль через німецького промисловця і авіатора Хельмута Гірта у 1936 році, напевно в якості відкупного, Луцький пропонував радянській владі. Ще це вказує на те, що йому вдалося вирватися з соціалістичних тенет. Остання заявка надійшла у січні 1935 року Патент США № 1989573, «Monotrack vehicley», January 1935, Von Loutzkoy.

Що ж до Німеччини, куди ймовірно повернувся винахідник. У роки нацизму ставлення влади до нього було двоїстим: через єврейське походження винахідника його роль в розвитку німецьких технологій ігнорувалася, ім’я зникло з публікацій, але завдяки старим зв’язкам та таланту, мав заступництво Герінга. У 1940 році Борис Григорович намагався попередити радянське посольство про підготовку нападу Німеччини, про який випадково дізнався від знайомого в Міністерстві авіації, проте його повідомлення ігнорували.

За останніми відомостями, помер в серпні 1943 року, похований на Руському цвинтарі Берлін-Тегель.

(Ж. Д. Назаренко)

Література про життя та діяльність:

Луцький (Луцкой) Борис Григорович // Бердянськ: історія і сьогодення : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : [КЗ «ЗОУНБ» ЗОР], 2018. – С. 125-126. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 10).

Фірсов, О. В. Луцький Борис Григорович // Енциклопедія сучасної України / голов. редкол.: І. М. Дзюба (співголова) [та ін.]. – Київ : [Ін-т енциклопед. дослід. НАН України], 2017. – Т. 18 : Лт — Малицький. – С. 159.

Фирсов, А. В. Борис Григорьевич Луцкий (Луцкой) — инженер, конструктор, изобретатель : монография / Фирсов Александр Владимирович. – Запорожье : [Мотор Сич], 2015. – 654 с. : ил. – Библиогр.: с. 537-560 (639 назв.).

Фирсов, А. В. Инженер Луцкий (Луцкой) — забытый гений моторостроения / А. В. Фирсов. – Запорожье : Мотор Сич, 2015. – 510 с. : ил. – Библиогр.: с. 407-427 (396 назв.).

***

Фірсов, О. В. Борис Григорович Луцький та Україна : [Б. Г. Луцький (Луцькой) (1865-1926) — укр. інженер-конструктор, винахідник в галузі двигуно-, автомобіле- та літакобудування] / О. В. Фірсов // Наука та наукознавство. – 2018. – № 2. – С. 111-120.

Фірсов, О. В. Наш співвітчизник Б. Г. Луцький — один із піонерів автомобілебудування в світі / О. В. Фірсов // Наука. Релігія. Суспільство. – 2010. – № 3. – С. 135-141.

Вшанування пам’яті:

Савон, А. «Выдающийся украинец в мире» — наш земляк : [почтовый конверт из серии «Видатні українці в світі» и марка, посвящен. 150-летию со дня рождения бердян. конструктора Б. Г. Луцкого] / Анатолий Савон // Півден. зоря. – 2015. – 16 квіт. (№ 23). – С. 11.

15.01 — 120 років тому (1905) розпочала роботу Олександрівська міська громадська бібліотека (нині — КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека» ЗОР)⁸.

Література:

Волкова, О. В. 22.01 — 120 років тому (1904) був прийнятий Статут Олександрівської міської громадської бібліотеки (зараз — КЗ «ЗОУНБ» ЗОР) // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2024 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2021. – С. 45-52.

Волкова, О. В. Ювілей храму мудрості та знань / О. В. Волкова // Україна. Європа. Світ. Нова епоха / [упоряд. Болгов В. В.]. – Київ : [Укр. конфедерація журналістів], 2015. – С. 142-143. – (Золотий фонд нації).

Керівники:

Кійко, О. М. 14.06 — 50 років від дня народження Ольги Василівни Волкової (14.06.1974, м. Запоріжжя), директора КЗ «ЗОУНБ» ЗОР // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2024 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2023. – С. 246-254.

Бальцер Анатолій Іванович : біобібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Т. Полівода, Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2021. – 100 с. : іл.

Інна Павлівна Степаненко : біобібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Т. Палівода, М. Маслова, Г. Мацієвська ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2018. – 104 с. : іл.

Купреєва, Н. А. Директорський корпус Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького ЗОР ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – С. 41-48.

15.01 — 75 років від дня народження Володимира Андрійовича Бєлова (15.01.1950, м. Запоріжжя — 24.03.1981, там само), старшого лейтенанта медичної служби, учасника бойових дій в Афганістані.

Література про життя та діяльність:

Бєлов Володимир Андрійович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 18.

15.01 — 50 років від дня народження Юлії Іванівни Головко (15.01.1975, м. Запоріжжя), кандидата історичних наук (2004), доцента кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького національного університету (2007), члена наукового товариства ім. Я. П. Новицького.

Наукові праці:

Митниця і карантин Олександрівської фортеці / Ю. І. Головко // Ab Urbe condita: Урбаністичний простір Південної України в останній третині XVIII — першій половині ХХ ст. : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвячен. 250-й річниці м. Запоріжжя / Запоріз. міськ. рада [та ін. ; редкол.: В. І. Мільчев та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2020. – С. 220-227.

Література про життя та діяльність:

Константінова, В. М. Головко Юлія Іванівна // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – Київ : [б. в.], 2013. – Т. 1. – С. 96-99.

Головко Юлія Іванівна // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запорізьке відділення [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – С. 195-205.

16.01 — 125 років від дня народження Семена Микитовича Московця⁹ (16.01.1900, с. Санжарівка (нині с. Полтавка Гуляйпіл. ОТГ Пологів. р-ну) — 24.09.1971, м. Київ), українського вченого-фітопатолога, члена-кореспондента АН УРСР (1967), голови Українського мікробіологічного товариства (1963-1971), директора Інституту мікробіології та вірусології АН УРСР (1962-1971).

17.01 – 110 років з дня народження Григорія Семеновича Волошка (17.01.1915, с. Тарасівка Бердян. пов. Тавр. губ. (нині Чернігів. ТГ Бердян. р-ну Запоріз. обл.) – 27.03.1944, м. Миколаїв), Героя Радянського Союзу (1945, посмертно), помічника начальника штабу 384-го окремого батальйону морської піхоти Одеської військово-морської бази Чорноморського флоту, лейтенанта.

Григорій Семенович Волошко народився 17 січня 1915 року на хуторі, де з початку XX cтоліття оселився відставний генерал австрієць Петро Лековацький. Той мав велику ділянку землі та був одним із найзаможніших людей краю. А ще на хуторі була дача Бердянського міського голови О. В. Анопова та вівцеферма заможного селянина з с. Зеленівка І. І. Стойловського. Батьки Григорія – Семен Андрійович Волошко та Акилина (Киля) Яківна Волошко (Чуцька) працювали в господарстві генерала. У родині крім Григорія були ще діти: Люба (1910), Володимир (1912). Після передчасної смерті Килі Яківни у віці 28 років Семен Андрійович взяв собі за дружину жительку села Терпіння Мелітопольського повіту удову Євдокію Свиридову, у якої була 8-річна донька Ніна. Євдокія стала мамою й для дітей чоловіка. Пізніше у шлюбі народився син Володимир. У 1919 році генерал Лековацький від’їздить до Америки, а на землях, які він утримував, та на відрізаних у менонітів ближніх колоній, місцеві селяни та переселенці з села Юр‘ївка Приморського району (українці за національністю) в 1921 році утворюють село, яке називають на честь Кобзаря – Тарасівка.

У період НЕПу велика та працелюбна родина Семена Волошка, тримаючи землю, коней, худобу, свиней, птицю, переробляючи все це на якісну продукцію та реалізовуючи її у Бердянську, мала непоганий прибуток. Діти відвідували початкову школу, відкриту в селі у 1924 році, та допомагали батькам по господарству. У період більшовицької програми «ліквідації куркулів» у Тарасівці було розкуркулено понад 30 кращих господарів, їхнє майно конфісковано, а родини вислано за межі села та району. У 1929 році комнезами з Юр‘ївки розкуркулили Семена Волошка, і він з родиною змушений виїхати до Донбасу, де придбали двоповерховий будинок та займалися торгівлею й жили там до 1937 року. Коли сім’я переїхала до Бердянська, теж придбали будинок і торгували рибою. Григорій навчався в Донецькому гірничо-технічному училищі (закінчив у 1935 р.). 1937 року Семена Волошка впізнали земляки і здали владі як куркуля, його репресували як колишнього розкуркуленого і відправили до сибірських таборів, де він і загинув.

Григорій, підробивши документи, поїхав у Москву, де вступив на гідротехнічний факультет Московського інженерно-будівельного інституту, який закінчив улітку 1938 року. Отримавши спеціальність «інженер-гідротехнік», був направлений на будівництво Свирської ГЕС № 2.

У цей час він одружився з красунею Валентиною, яка була музикантом (баяністом), а батько її працював перукарем у Кремлі. У 1938 році Григорія Волошка призвали до лав Червоної армії, служить у ВМФ. Вступив до Військово-інженерної академії ім. В. В. Куйбишева (до початку війни закінчив три курси).

З початком німецько-радянської війни Григорія Волошка після закінчення спецкурсів із підготовки командного складу в квітні 1942 року призначають командиром стрілецької роти 143-го окремого батальйону морської піхоти Чорноморського флоту. Підрозділ брав участь у боях, обороняючи узбережжя Азовського моря, а також захищаючи блокадний Ленінград.

Дізнавшись про те, що на Кавказі формується окремий батальйон морської піхоти для десантних операцій у тилу ворога на південних фронтах, лейтенант Григорій Волошко подав рапорт із проханням перевести його в нову частину. В душі надіявся, що буде звільняти рідні місця. І не помилився.

У квітні 1943 року його направили в 384-й окремий батальйон морської піхоти на посаду командира стрілецького взводу, а в лютому 1944 року переводять на посаду помічника начальника штабу батальйону. З боями батальйон взяв участь у десантних операціях зі звільненні Таганрогу, Маріуполя, Осипенко (Бердянськ), за мужність і відвагу в яких лейтенант Волошко був нагороджений медалями «За бойові заслуги» та «За відвагу». Разом із батальйоном Григорій брав участь у боях на Кінбурнській косі та звільненні приморських селищ Херсонської області, дійшовши до Миколаєва. Лейтенант Григорій Волошко був двічі поранений, але знову рвався в бій.

Ворог перетворив місто Миколаїв на фортецю. З трьох сторін його захищало море, а підступи зі сходу, звідки наступала Червона армія, нацисти перекрили суцільними лініями мінних та дротяних загороджень, системою протитанкових ровів. З моря підходи до міста прикривала берегова артилерія. Необхідно було відвернути увагу ворога ударом із тилу, примусити їх зняти війська з передових позицій.

Командувач 28-ю армією генерал-лейтенант Олексій Гречкін вирішив висадити в тилу ворога десант морських піхотинців. Десанту ставилось три завдання: захопити плацдарм, врятувати порт від знищення, а головне – відтягнути на себе якомога більше живої сили ворога, щоб допомогти радянським військам малою кров’ю звільнити місто. Звільнення міста Миколаєва було частиною Одеської операції Червоної армії.

На цю операцію йшли тільки добровольці – 55 бійців 384-го окремого батальйону морської піхоти та 12 армійських саперів. Супроводжувати їх визвався молодий рибак Андрій Андрєєв. Командиром десанту призначили старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського, замполітом – капітана Олексія Головльова, начальником штабу – лейтенанта Григорія Волошка. Коли формували загін, лейтенант, як і всі учасники десанту, розуміли: повернутись із завдання живим шансів практично немає, але велика мета покликала їх у ряди добровольців. У ніч на 26 березня 1944 року десантники на старих баркасах, веслярами і провідниками на яких стали семеро рибалок на чолі з Андрієм Андрєєвим, непомітно висадилися в порту о 4:15 ранку. Захопили декілька будинків в районі елеватора та зайняли кругову оборону.

Захопивши двоповерхову будівлю портового елеватора, десантники трималися там більше двох діб, відбивши 18 атак і знищивши понад 700 гітлерівців. Крім того, було знищено декілька танків, мінометів та гармат. Вранці 28 березня батальйон увірвався в порт. Назустріч із розвалин вийшло декілька поранених червонофлотців.

Із 68 залишилось шестеро живих. Лейтенант Григорій Волошко в останні хвилини свого життя нищив ворога автоматним вогнем. Коли замовк кулемет десантників, він кинувся до нього, щоб замінити вбитого кулеметника, саме в цей момент до приміщення залетіла міна, від осколків якої і загинув начальник штабу десанту лейтенант Григорій Волошко.

Поховано Григорія Волошка, як і інших учасників десанту, у братській могилі в місті Миколаєві (Україна) у сквері 68-ми десантників. Там же на честь Героїв відкрито Народний музей бойової слави моряків-десантників, споруджено пам’ятник. У селищі Жовтневе (від 1973 р. у межах м. Миколаїв) на березі Бузького лиману, звідки йшли на завдання десантники, на їхню честь встановлено гранітну брилу з текстом-посвятою.

Героїзм миколаївського десанту був безприкладним. Усім 55 морським піхотинцям, 12 саперам і юному провідникові присвоєне звання Героя Радянського Союзу. 384-му окремому батальйону морської піхоти було присвоєно почесне найменування «Миколаївський».

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками, проявлені при цьому мужність і героїзм, помічникові начальника штабу 384-го окремого батальйону морської піхоти, лейтенанту Волошку Григорію Семеновичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

На превеликий жаль, Григорію Волошку не судилося обійняти донечку Людмилу, яка народилася в 1943 році. Людмила Григорівна Мухіна з родиною та мамою неодноразово відвідувала могилу батька та гостювали в родичів у Тарасівці, які зі свого боку відвідували їх у Москві.

Вдячні нащадки бережуть пам’ять про героя-земляка. Йому встановлено пам’ятники в с. Ільїне Чернігівської ТГ та адміністративному центрі громади селищі Чернігівка Бердянського району Запорізької області. На приміщенні Московського інженерно-будівничого інституту, який закінчив Г. Волошко, відкрита меморіальна дошка. Багато матеріалів про героя зібрано в Миколаївському та Бердянському музеях.

(М. М. Єременко)

Література про життя та діяльність:

Єременко, М. Наш край у Другій світовій війні : [в т. ч. про Г. С. Волошка] // Єременко, М. Памятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко Єременко. – Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 53.

Єременко, М. Волошко Григорій Семенович // Єременко, М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – С. 402-404.

Божаткін, М. І. Десант героїв : фотонарис. – Одеса : Маяк, 1977. – 50 с. іл.

Божаткин, М. И. Батальон принимает бой / Божаткин М. И., Карпов В. К. – Одеса : Маяк, 1968. – 360 с. ил.

Вшанування пам’яті на Запоріжжі:

Єременко, М. Братська могила радянських воїнів, підпільників і пам’ятні знаки Героям Радянського Союзу та загиблим воїнам-землякам біля приміщення дитячо-юнацької спортивної школи : [в смт Чернігівка Бердян. р-ну ; в т. ч. бюст на честь Г. Волошка] ; Меморіальний комплекс на честь земляків, які загинули під час Другої світової війни : [с. Ільїне Чернігів. ТГ Бердян. р-ну ; в т. ч. бюст на честь Г. С. Волошка] // Єременко, М. Пам’ятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко Єременко. – Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 100, 162.

17.01 — 90 років від дня народження Віктора Івановича Бачуріна (17.01.1935, с. Казмінське Левокум. р-ну Ставропол. р-ну, РФ — 20.07.2018, м. Запоріжжя), доктора медичних наук (1986), професора (1988), завідуючого (1986-2014) кафедри урології Запорізького медичного інституту (нині ЗДМУ), голови Запорізького обласного товариства урологів.

Література про життя та діяльність:

Червяк, П. І. Бачурін Віктор Іванович // Червяк, П. І. Медицина України в персоналіях : енциклопед. біобібліогр. довідник  : [у 3 т.]. / П. І. Червяк ; Нац. акад. мед. наук України. – Київ : Фенікс, 2019. – Т. I : (А-Ж). – С. 166-167.

Династия Белоус-Бачуриных // Медицинские династии Запорожской области / [сост.: Л. С. Татаринова, С. С. Кривохатько]. – [Запоріжжя : Друкарський світ, 2013]. – С. 28-29.

Дунаєв, В. В. Бачурін Віктор Іванович // Енциклопедія сучасної України / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) [та ін.; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України]. – Київ : [Поліграфкнига], 2003. – Т. 2 : Б — Біо. – С. 339.

***

Довбиш, М. А. Становлення та досягнення української урології в Запорізькій області // Клиническая онкология. – 2013. – Спец. вып. 1. – С. 27-28.

Образец служения врачебным идеалам // Запорожский медицинский журнал. – 2010. – Т. 12, № 1. – С. 119.

Бачурін Віктор Іванович :(до 70-річчя від дня народження) // Урологія. – 2005. – Т. 9, № 1. – С. 61.

70 лет. Бачурин Виктор Иванович // Запорожский медицинский журнал. – 2005. – № 1. – С. 152.

19.01 — 100 років від дня народження Ліберія Павловича Точиліна¹⁰ (19.01.1925, м. Можайськ Москов. обл. — 1984, м. Запоріжжя), запорізькому художнику.

20.01 — 10 років із часу завершення боїв за Донецький аеропорт під час російсько-української війни. День пам’яті по загиблим.

Література:

13.12 — 40 років від дня народження Сергія Володимировича Полуляха, героя російсько-української війни, почесного громадянина м. Енергодара / [матеріал до друку підготував М. М. Єременко] // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2022 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2021. – С. 550-553.

Пивоваров Олександр Сергійович (08.09.1988-28.09.2014) ; Полулях Сергій Володимирович (13.12.1982-18.10.2014) ; Фурдик Дмитро Миколайович (11.01.1979-17.01.2015) // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. – Запоріжжя : Статус, 2017. – С. 225-227, 231-233, 297-299.

Пивоваров Олександр Сергійович (08.09.1988-28.09.2014) ; Полулях Сергій Володимирович (13.12.1982-18.10.2014) ; Фурдик Дмитро Миколайович (11.01.1979-17.01.2015) // Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам-запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія «Світоч» Вільнян. райради Запоріз. обл., Книжков. медіаклуб Вільнян. гімназії «Світоч» ; [авт.-упоряд. О. М. Пєстрікова]. – Запоріжжя : [Кераміст], 2016. – С. 87. 90, 103 : фото. 

Вшанування пам’яті:

В поезії:

Буряк, М. Кіборгам Донецького аеропорту (пісня, муз. Ольги Ліщук) // Україно моя, твоя доля стає і моєю… : альманах творів письменників Запоріз. краю до 30-річчя Незалежності України / Запоріз. обл. орг. нац. спілки письменників України ; [відп. ред., упоряд. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : [ФОП Советнікова К.], 2021. – С. 41.

23.01 — 70 років Валентину Васильовичу Рекуненку¹¹ (23.01.1955, м. Токмак), запорізькому живописцю.

Література про життя та діяльність:

Рекуненко Валентин Васильович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя : Кругозір, 2015. — С. 104-106. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Рекуненко Валентин Васильович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. — Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. — С. 125.

23.01 — 70 років від дня народження Віктора Михайловича Харьковського¹² (23.01.1955, м. Запоріжжя — 20.06.1984, там само), прапорщика. Загинув в Афганістані.

Література про життя та діяльність:

Харьковський Віктор Михайлович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. – С. 84.

Евтушенко, Ю. М. Харьковский Виктор Михайлович // Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах. — Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 71.

23.01 — 70 років від дня народження Олександра Миколайовича Мікули (23.01.1955, м. Бердянськ), українського графіка-плакатиста.

Література про життя та діяльність:

Мікула Олександр Миколайович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. — Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. — С. 99.

23.01 — 30 років (1995) від дня заснування видавництва «Дике Поле» (м. Запоріжжя).

24.01 — 75 років від дня народження Віктора Івановича Жарова (24.01.1950 — 12.08.2016, м. Запоріжжя), запорізького журналіста. Працював у газетах «Индустриальное Запорожье», «Выбор», «Наш город», «Суббота»; «Наше время плюс», «Запорозька Січ».

25.01 — 60 років від дня народження Юрія Володимировича Фесенка (25.01.1965, с. Чапаєвка (нині Воскресенка) Пологів. р-ну — 18.05.1984, там само), учасника бойових дій в Афганістані.

Література про життя та діяльність:

Фесенко Юрій Володимирович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 81.

26.01 — 75 років від дня народження Володимира Стефановича Білецького¹³ (26.01.1950, с. Матвіївка (нині Вільнян. ОТГ Запоріз. р-ну)), фахівця в галузі вугільної технології, збагачення корисних копалин, доктора технічних наук, професора кафедри «Видобування нафти, газу та конденсату» НТУ «Харківський політехнічний університет».й

30.01 — 50 років від дня народження Ольги Петрівни Беженарь (30.01.1975), кандидата філософських наук, заслуженої артистки України, артистки вокалу вищої категорії Запорізького академічного музично-драматичного театру ім. В. Магара (з 2024). До цього працювала художнім керівником Запорізької обласної філармонії, очолювала ансамбль бандуристок «Божена».

Окремі видання:

Історія Запорізької обласної філармонії (1939-2017 рр.) / О. Беженарь, Д. Школенко ; Ольга Беженарь, Дар’я Школенко ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького [та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2017. – 126 с. : фото. – (Старожитності Південної України ; вип. 33).

Література про життя та діяльність:

Петраков, Г. Її долю плекає бандура / Григорій Петраков // Рабочая газета. – 2018. – 6 берез. (№ 27). – С. 4.

31.01 — 160 років від дня народження Г. Г. Рата (31.01.1865-1931), пастора євангельсько-лютеранської церкви м. Олександрівська (був законовчителем у чоловічій і жіночій гімназіях). Більше 10 років вимагав відкриття в м. Олександрівську психіатричної лікарні.

Цього місяця виповнюється:

375 років тому (1650) відбулося повстання козаків на Запоріжжі та Поділлі.

100 років тому (1925) в Запоріжжі побудували клуб «Металіст» (нині – Палац культури Запорізького автомобілебудівного заводу). Урочисте відкриття відбулося 6-7 листопада 1926 року.

Література:

Казабаш, А. Клуб «Металіст» (1925) / Анатолій Казабаш // Пам’ятки історії та культури міста Запоріжжя / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; Запоріз. обл. інспекція з охорони пам’яток історії та культури – С. 117. — Електронний аналог : Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України». Запорізька область / НАН України, Ін-т історії України, Центр досліджень історико-культурної спадщини України. – Київ, 2016. – Т. 1 : Запоріжжя. – С. 141-142. – Режим доступу : http://www.history.org.ua/?libid=11022/ — (На правах рукопису).

Фрізен, Р. Шьонвізе. Палац культури [АвтоЗАЗ ; побудований у 1924-1925 рр. (архіт. Д. К. Тіссен)] // Фрізен, Р. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен ; пер. з англ. Галини Задоровської ; передм. Федора Турченка. – Мелітополь : ВБ ММД, 2010. – С. 197 : іл.

Шиханов, Р. Історія заселення та господарського розвитку території сучасного Комунарського району міста Запоріжжя // Шиханов, Р. Комунарський район міста Запоріжжя (1977-2007 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Тандем-У, 2007. – С. 16.

***

Памятник архитектуры — под охрану // Позиция. – 2022. – 20 янв. (№ 3). – С. 4.

ЛЮТИЙ

04.02 — 75 років від дня народження Юрія Олександровича Гаєва¹⁴ (14.01.1950, м. Зугрес, Донец. обл.), запорізького журналіста.

05.02 — 60 років від дня народження Сергія Миколайовича Шумейка (05.02.1965, м. Токмак — 10.05.1985, там само), учасника бойових дій в Афганістані.

Література про життя та діяльність:

Шумейко Сергій Миколайович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 89.

07.02 — 80 років від дня народження Геннадія Івановича Гридасова¹⁵ (07.02.1945, м. Запоріжжя), художника декоративно-ужиткового мистецтва (працює в галузі ювелірного мистецтва), члена Запорізької організації Національної спілки художників України (1985).

Література про життя та діяльність:

Гридасов Генадій Іванович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 38-39.

Гридасов Геннадій Іванович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. — Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. — С. 39.

08.02 — 70 років від дня народження Віталія Івановича Кругляка¹⁶ (08.02.1955, м. Нарофомінськ Москов. обл.), запорізького художника, члена НСХУ (1990).

Література про життя та діяльність:

Віталій Кругляк // Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки 2020» XV / Запоріз. орг. НСХУ ; [ред. І. Гресик ; фото: С. Лавров, Б. Дворний]. – Запоріжжя : Привоз Принт, [2018]. – С. 66-67.

Кругляк Віталій Іванович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. — С. 94-95.

Кругляк Віталій Іванович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. — Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. — С. 77.

10.02 — 130 років від дня народження Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного)¹⁷ (10.02.1895, м. Пула Австрійське Примор’я, Австро-Угорщина (нині територія Хорватії) — 18.08.1948, м. Київ), українського військового діяча, полковника Легіону Українських січових стрільців, австрійського архікнязя, ерцгерцога.

1918 року два місяці перебував у місті Олександрівську.

Спогади:

На Запорожжі року 1918-го : спогади українських бійців / [упоряд.: Ю. І. Щур]. – Запоріжжя : [б. в.], 2019. – 52 с. : іл. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 6).

Література про життя та діяльність:

Жадан, С. Вишиваний. Король України : лібрето опери / Сергій Жадан. — [Чернівці] : Меридіан Черновіц, [2020]. – 112 c.

Липовецький, С. Родич імператорів на службі Україні. Габсбург, який став Василем Вишиваним // AVE : до 100-ліття гетьманату Павла Скоропадського / [за заг. ред. Л. Івшиної ; упоряд. І. Сюндюков]. – Київ : Українська прес-група, 2018. – С. 501-509.

Українські січові стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії [уривок] ; Кігічак, А. Зустріч УСС-ів під проводом Василя Вишиваного з запорожцями Болбочана : [уривок] / Андрій Кігічак // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : спогади українських бійців / Запоріз. наук.-дослід. центр «Спадщина» ; [авт.: Вільгельм фон Габсбург та ін. ; упоряд. Ю. І. Щур]. – Київ : [УВС ім. Ю. Липи], 2017. – С. 75-132. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

Бондаренко, В. Г. [Вишиваний В.] // Бондаренко В. Г. Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919-1993 рр.) : монографія / В. Г. Бондаренко ; ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України. – Запоріжжя : [ЗНУ], 2015. – С. 196, 199, 204, 206, 209, 247, 251, 260.

Дашкевич, Я. Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) // Дашкевич, Я. Постаті : нариси про діячів історії, політики, культури / Ярослав Дашкевич ; [НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Львів. відділення]. — Львів : Піраміда, 2015. — С. 509-524.

Терещенко, Ю. І. Український патріот із династії Габсбургів / Ю. І. Терещенко, Т. С. Осташко. – Вид. 2-ге, доп. – Київ : Темпора, 2011. – 408 с. : фото. 

Завгородній, Ю. Острів Хортиця, як національна святиня, під час національних змагань 1917-1920 років : [в т. ч. про перебування В. Вишиваного в Олександрівську] // Толерантність міжконфесійних відносин : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. / редкол.: А. М. Колодний (відп. ред.) [та ін.]. – Запоріжжя : ЗДІА, 2008. – С. 143-149.

Габсбург Вільгельм (Василь Вишиваний) // Довідник з історії України (А-Я) / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., допрацьоване і доп. – Київ : Генеза, 2002. – С. 138.

Терещенко, Ю. І. Вишиваний Василь (справжнє ім’я — Габсбург-Льотрінген Вільгельм) / Ю. І. Терещенко, Т. С. Осташко // Українське козацтво : мала енциклопедія / Наук.-дослід. ін-т козацтва при Запоріз. держ. ун-ті ; [редкол. Ф. Г. Турченко (кер.) та ін.]. – Київ : Генеза ; Запоріжжя : Прем’єр, 2002. – С. 68-69.

Хорунжий, Ю. Василь Вишиваний (Габсбург) // Хорунжий, Ю. Українські меценати : доброчинність — наша риса / Юрій Хорунжий. – Київ : КМ Академія, 2001. – С. 105-114.

***

10.02 — 125 років від дня народження Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного // Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2020 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. І. В. Шершньова ; відп. за вип. О. В. Волкова]. — Запоріжжя : Статус, 2019. — С. 75.

***

Манько, Н. А волю в этот майдан вдохнул Василь Вышиваный… / Николай Манько // МИГ. — 2017. — 23 марта (№ 12). — С. 33.

Клочко, Р. Чужие среди своих / Роман Клочко // Корреспондент. -2014. — 5 дек.(№ 48). — С. 38-39.

Кизим, Е. Эрцгерцог стал запорожским казаком / Екатерина Кизим // Надежда. — 2013. — 31 янв. (№ 5). — С. 14.

Черкаська, Г. Королевич мого дитинства : як онук австрійського цесаря став «українським буржуазним націоналістом» / Ганна Черкаська // Просто. – 2007. – 1 листоп. (№ 34). – С. 20-21.

Беляева, Л. Австрийский князь первым вспомнил о запорожских казаках / Лариса Беляева // Регион-экспресс. – 2003. – № 1. – С. 18.

Черкаська, Г. Габсбург у Запоріжжі / Ганна Черкаська // Запороз. Січ. – 1998. – 23 трав.

Новосад, Р. Архікнязь австрійський і полковник український, Вільгельм Габсбург і Василь Вишиваний — один і той же лицар : [про військ. радника Головного Отамана УНР С. Петлюри, каманданта УСС В. Вишиваного ; згадується про його перебування в Олександрівську, де він був нач. гарнізону] / Роман Новосад // Час=Time. — 1996. — 12 лип. (№ 27). — С. 16.

В мережі:

Василь Вишиваний — австрійський ерцгерцог, український військовий діяч, полковник, командир Легіону УСС [Електронний ресурс] : [бібліогр. список] / Від. наук. інформації та бібліографії ЗОУНБ. — Запоріжжя : ЗОУНБ, 2020. — 38 дж.

10-17.02 — 120 років тому (1905) в м. Олександрівську відбувся загальний страйк робітників.

10.02 — 90 років від дня народження Таїсії Йосипівни Литвиненко (10.02.1935, с. Погреби Бровар. р-ну Київ. обл. — 06.04.2025, м. Львів), української актриси театру і кіно, театрального режисера, педагога, народної артистки України (1988). 1959-1965 рр. — актриса Запорізького українського музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара).

Література про життя та діяльність:

Грабовський, В. Житейське море : Федір Стригун, Таїсія Литвиненко : худож.-докум. повість / В. Грабовський. – Львів : Леополь, 2015. — 264 с. : 47 л. іл.

***

Камінський, В. Є. Литвиненко Таїсія Йосипівна // Енциклопедія сучасної України / редкол.: І. М. Дзюба (співголова) [та ін. ; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. — Київ : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2016. — Т. 17 : Лег — Лощ. – С. 293—294.

Гайдабура, В. М. Мої Вів’єн Лі та Лоуренс Олів’є : [Таїсія Литвиненко та Федір Стригун¹⁸] // Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам’яті / Валерій Гайдабура. – [Київ] : Антиквар, 2011. – С. 218-221.

Козак, Б. М. Театральні відлуння : статті, передмови, штрихи до портретів, матеріали, рецензії, інтерв’ю / Богдан Козак. – Львів : Ліга-Прес, 2010. – С. 66, 268, 274, 276.

Литвиненко Таїсія Йосипівна // Мистецтво України : біографічний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 368.

11.02 — 100 років від дня народження Федора Ілліча Хілька (11.02.1925, колонія Дармштадт (нині с. Ромашки Мелітоп. р-ну) — 08.04.1999, м. Київ), розвідника. Похований на Байковому кладовищі.

Література про життя та діяльність:

Скрипник, О. В. Розвідники, народжені в Україні / Олександр Скрипник. — Київ : [Ярославів Вал], 2011. – С. 367-373, 583 (фото).

В мережі:

Хілько Федір Ілліч [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7441&lang=ukr

11.02 — 60 років від дня народження Анатолія Михайловича Пітули (11.02.1965, м. Токмак — 20.03.1984, там само), учасника бойових дій в Афганістані.

Література про життя та діяльність:

Пітула Анатолій Михайлович // Книга пам’яті України. Запорізька область / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 64.

***

Пітула Анатолій Михайлович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – С. 121, 122. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

12.02 — 125 років від дня народження Василя Івановича Чуйкова (12.02.1900, с. Срібні Пруди Тул. губ. — 10.03.1982, м. Москва), почесного громадянина м. Запоріжжя (1973).

Література:

Шиханов, Р. Б. Чуйков Василь Іванович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. – С. 35-36.

Голдобін, А. І. Чуйков Василь Іванович // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави — народна святиня / Анатолій Голдобін ; під заг. ред. І. Р. Щербахи ; пер.: С. М. Кириченко, М. О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – С. 157-177.

13.02 – 90 років від дня народження Володимира Григоровича Білогуба (13.02.1935, с. Омельник Оріхів. (нині Пологів.) р-ну – 24.10.2012, м. Оріхів), лірика, гумориста, сатирика, пародиста, члена Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», курінного Оріхівського гумористично-сатиричного куреня «Гусак», (козацьке прізвисько «Дражнило»), автора гімну міста Оріхів.

Куди не поїду і де не буваю,

Усюди мій краю, тебе пам’ятаю.

І землю квітучу, мов неньку, кохаю

Тобі, мій Оріхів, осанну співаю.

(В. Білогуб)

Народився Володимир Білогуб 13 лютого 1935 року в селі Омельник Оріхівського району (нині Пологівський район) Запорізької області в сім’ї хлібороба. Дитячі роки пройшли під наглядом і впливом дідуся, який був доброю людиною, мав веселу вдачу, знав багато автентичних байок і віршів. Саме він прищепив онукові смак до віршованого слова. Після школи вступив до Оріхівського сільськогосподарського технікуму, а згодом отримав вищу освіту, закінчивши Мелітопольський інститут механізації сільського господарства (нині Таврійський державний агротехнологічний університет ім. Д. Моторного). Володимир Григорович усе життя невтомно трудився. Працював у сільському господарстві, згодом на освітянській ниві, працював викладачем та завідувачем відділення в Оріхівському сільськогосподарському технікумі, певний час керував літературною студією «Ластівка», що діяла при редакції газети «Трудова слава». У 90-х роках ХХ століття в Оріхові згуртувалися «веселі літератори», створивши курінь «Гусак», який входив до Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», курінним було обрано Володимира Григоровича.

Серед письменників Оріхівщини постать Володимира Білогуба займала особливе місце – він автор проникливих ліричних творів, був неперевершеним гумористом і сатириком. Колега по перу Пилип Юрик писав: «Він не просто живе серед життя, як і кожен з нас. Але ще й пише гумор та сатиру. Усмішки, гуморески, сатиричні мініатюри, епіграми, пародії, байки – все це виходить з-під його пера вже кілька десятиліть. Щодо тематики, то найбільше від нього дістається депутатам і міністрам».

Перший свій вірш, який був надрукований в журналі «Советский моряк», Володимир Григорович написав під час військової служби в Севастополі. За своє життя друкувався в районній, обласній та республіканській пресі, в журналі «Перець», в альманахах «Весела Січ», «Великий Луг», «Веселий курінь», «Веселі вісті», «Передзвін» та «Передзвін-2».

За життя вийшло сім збірок автора, виданих в різні роки – «Перегук сердець», «Життя серед життя», «Тих років не змовкне слава», «Еней у парламенті», «Синдром баби Параски», «Мотря з парашутом», «Відлуння над Конкою».

Особливою гордістю автора були чотири добірки літературних пародій в київській газеті «Веселі вісті».

У 2006 році вийшла книжка «Життя серед життя», до якої увійшли гумористично-сатиричні та пародійні твори, написані на початку творчості Володимира Григоровича. Це і народний гумор, і показані в іронічно-сатиричній формі проблеми влади і народу, і пародійні твори написані за життя поетів, твори яких привернули увагу автора. До речі, подаючи їх, він з повагою і шаною ставився до літераторів.

Цього ж року виходить ще одна збірка поета «Перегук сердець», до якої увійшли вірші про рідне місто, оспіване автором з великим почуттям патріотизму, про навчальний заклад, якому віддано понад сорок років життя, присвяти цікавим людям Оріхівщини, ліричні замальовки природи, інтимна лірика.

У 2010 році вийшла збірка «Тих років не змовкне слава», до якої увійшли поезії про Другу світову війну.

Володимир Григорович — автор гімну міста Оріхова, а разом із композитором Анатолієм Сердюком написав ліричну пісню «Дівчина з Оріхова».

Не дивлячись на зайнятість, Володимир Григорович часто виступав перед молоддю – студентами технікуму, перед школярами, читачами бібліотеки, допомагав літераторам-початківцям.

Кажуть, що природа на дітях відпочиває, але у кожного правила є винятки. Діти Володимира Григоровича та Катерини Тимофіївни щедро обдаровані. Син Юрій — талановитий музикант, неперевершений акордеоніст, він є автором музики до Гімну Оріхова, пише картини та вірші; донька Анна працювала в сільському господарстві.

У 2004 році Володимир Григорович тяжко захворів, і одужати йому, окрім медицини, допомогли гумор і поезія.

Творчість Володимира Білогуба поєднувала людей різного віку і різних професій. Поетичний талант творця не може залишити байдужим нікого, а його внесок у культурний розвиток Оріхівщини важко переоцінити. Володимир Григорович залишив нащадкам неабиякий духовний спадок.

Людиною з великої літери, неординарною особистістю, патріотом рідного краю, талановитим поетом, чесним і справедливим, — таким запам’ятався Володимир Григорович усім тим, хто його знав.

Помер Володимир Григорович Білогуб 24 жовтня 2012 року. Похований у рідному селі Омельник.

(С. В. Коваленко)

Твори:

Відлуння над Конкою : лірика, гумор, сатира, пародії / В. Г. Білогуб ; Володимир Білогуб. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. – 270 с. : іл. – На обклад.: Вибране.

Життя серед життя : гумор, сатира, пародії / В. Г. Білогуб ; Володимир Білогуб. – [Запоріжжя : Пані Зося], 2006. – 124 с.

Перегук сердець : лірика / В. Білогуб ; Володимир Білогуб. – [Запоріжжя : Пані ЗОСЯ], 2006. – 48 с.

***

Гімн Оріхову (сл. В. Білогуба, муз. Ю. Білогуба) // Легенди рідного краю. Творчі роботи переможців та призерів Всеукраїнського конкурсу / уклад. В. Писанець ; відп. за вип. Т. Петренко ; Упр. культури і туризму ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. б-ка для юнацтва» Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : АА Тандем, 2008. – С. 22-23. – На обкл.: 70 Запорізька область. Творчість молодих.

Література про життя та діяльність:

Земля славна, Оріхівська : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 2016. – С. 7, 25, (78), 85, (86). – (Міста і села Запорізької області ; вип. 9). 

Плахотін, М. Життя Оріхівщини відстанню у газетний рядок… / Микола Плахотін. – Дніпропетровськ, 2008. – С. 88-90. – До 85-річчя утворення Оріхівського району.

***

Юрик, П. І пародист, і лірик, і гуморист / Пилип Юрик // Трудова слава. – 2025. – 27 лют. (№ 4). – С. 4.

Курочкіна, Т. Спадщина поета-земляка // Запоріз. правда. – 2015. – 28 лют. (№ 23). – С. 4.

Недописанные строки // Сила Слова. – 2012. – 13-20 нояб. (№ 36). – С. 8.

Юрик, П. Він пішов у вічність: В. Білогуб – лірик, гуморист, сатирик // Запоріз. правда. – 2012. – 6 листоп. (№ 166). – С. 4.

Презентація збірки віршів оріхівського поета В. Г. Білогуба // Оріхів. – 2006. – 22 черв. (№ 25). – С. 1.

Юрик, П. «Життя серед життя» Володимира Білогуба // Запороз. Січ. – 2006. – 10 жовт. (№ 201). – С. 7.

Володимиру Білогубу – 70 // Трудова слава. – 2005. – 12 лют. – С. 3.

Ребро, П. Вітаємо! Оріхівському поетові В. Білогубу – 60 // Запоріз. правда. – 1995 – 18 лют.

06.02 — 90 років від дня народження Віктора Івановича Хівренка (06.02.1935, м. Кривий Ріг Дніпропетров. обл. — 01.02.1992, м. Запоріжжя), українського живописця, члена Спілки художників України (1974), заслуженого художника України (1989).

Література про життя та діяльність:

Хівренко Віктор Іванович // Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – С. 216.

***

Лозов’юк, Г. Слово про художника // Запоріз. Січ. – 1992. – 12 берез.

Латанський, С. С любовью к жизни // Индустр. Запорожье. – 1989. – 12 нояб.

Поздравляем! : [о присвоении звания «Заслуженный художник УССР» запорож. живописцу В. И. Хивренко] // Индустр. Запорожье. – 1989. – 12 марта.

Півненко, А. Ключ від своєї осені // Комсомолець Запоріжжя. – 1976. – 11 трав.

Василенко, І. Покликання // Запоріз. правда. — 1974. – 10 лют.

Вітаємо художника-земляка : [В. І. Хівренка прийнято в члени Спілки художників України] // Запоріз. правда. – 1974. – 8 січ.

14.02 — 50 років від дня народження Владислава Володимировича Грибовського (14.02.1975, с. Кам’янське Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл.), кандидата історичних наук (2006), старшого наукового співробітника Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (з 2016), члена Національної спілки краєзнавців України, члена НСЖУ.

В 1998 р. закінчив історичний факультет Запорізького державного (нині національного) університету. Під науковим керівництвом А. В. Бойка захистив дипломну роботу й розпочав підготовку кандидатської дисертації.

Член наукового товариства ім. Я. П. Новицького.

Праці:

Леонтій, архімандрит. Подорожі на Запорозьку Січ у 1749 -1750 і 1751 рр. : [археографічна публікація] / а. Леонтій ; Архімандрит Леонтій (Лука Яценко-Зеленський) ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Запоріз. від-ня ; [упоряд.: В. Грибовський, В. Мільчев]. – Київ : [б. в.], 2012. – 100 с. – Тит. л. укр., англ. 

***

Запорожці на Кубані / В. Грибовський ; Владислав Грибовський. – Київ : [б. в.], 2008. – 64 с. : іл. – (Наша земля).

Петро Калнишевський / В. Грибовський. – Київ : Видавець ПП Н. Брехуненко, 2007. – 72 с. – (Кошові отамани).

***

Ханська Україна ; Запорожці та завоювання Криму Російською імперією / В. Грибовський // Наш Крим: неросійські історії українського півострова / [авт. кол.: Я. Антонюк та ін.]. – [Київ : К.І.С., 2016]. – С. 16-20, 21-25.

Соловецьке ув’язнення Петра Калнишевського в документах Державного архіву Архангельської області / В. В. Грибовський // Козацька спадщина : альманах Інституту суспільних досліджень. / Ін-т історії України НАН України, Науково-дослідний ін-т козацтва, Ін-т суспільних досліджень. – Дніпропетровськ : Пороги, 2008. – Вип.4. – С. 30-36 ; додатки. — С. 37-59.

Процес міграції ногаців до території Кримського ханства у I половині XVIII століття / Владислав Грибовський // Матеріали науково-практичної конференції «Історико-культурна спадщина Нікопольського району та прблеми історії запорозького козацтва» (11-13 жовт. 2001 р., м. Нікополь). – Нікополь : [б. в.], 2001. – С. 58-70.

***

Грибовський, В. Рибалки — потомки запорожців : [про традиції запороз. рибальства] / В. Грибовський // Локальна історія. – 2021. – № 11. – С. 84-89.

Грибовський, В. Храмове будівництво Петра Калнишевського : [храми козацької доби] / В. Грибовський /  Народне мистецтво. – 2010. – № 1-2 (49-50). – С. 54-61.

Література про життя та діяльність:

Константінова, В. Грибовський Владислав Володимирович / Вікторія Константінова // Дослідники історії Південної України : біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – Київ : [б. в.], 2013. – Т. 1. – С. 105-109.

Грибовський Владислав Володимирович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запорізьке відділення [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – С. 206-215.

17.02 – 90 років (1935) із часу заснування Вальдгеймського (Рот-Фронтівського) німецького національного району Дніпропетровської (з січ. 1939 р. у межах Запорізької) області.

Створення національних рад та районів не було запланованим від самого початку й виникло як побічний ефект так званого районування – територіально-адміністративної реформи. Вперше національне районування в СРСР взагалі з’явилося в Саратовській губернії, де в 1923 році було утворено 10 українських, 8 мордовських та 8 татарських волостей. Проте подальшої історії це не мало і, ймовірно, національне районування тут було здійснено радше на папері. (Але вражає кількість українців у цій губернії. Автор).

У рамках впровадження політики коренізації, розробленої ХІІ з’їздом РКП(б), у квітні 1923 року, крім інших заходів, стали створювати національні ради та райони. З 7 липня 1924 році найпершими в Україні постали Пришибський і Молочанський німецькі національні райони. До складу останнього з них відійшли менонітські села колишньої Гнаденфельдської волості й українські села Замістянської й Широкоярської сільрад Чернігівського району Запорізької області.

На кінець 20-х років у Запорізькій області діяло вже 8 національних районів: 2 російських (Кам’янський і Терпіннівський, 2 болгарських (Ботієвський і Коларівський), 3 німецьких (Люксембурзький, Хортицький, Молочанський), єврейський (Новозлатопільський).

Станом на 1931 рік у Радянській Україні існувало 25 національних районів: 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарські, 3 грецькі, 3 єврейські, 1 польський.

Вальдгеймський (Рот-Фронтівський) німецький національний район – національний район УСРР (згодом УРСР) із центром у селищі Вальдгейм (Рот-Фронт) – останній із німецьких національних районів УСРР за часом створення. Район сформовано згідно постанови Президії ВУЦВК УРСР «Про склад нових адміністративних районів Дніпропетровської області від 17 лютого 1935 року з частин Молочанського району шляхом видалення з останнього 11 сільрад: Олександрівської, Гнадентальської, Гросвейдської, Лібенауської, Маківської, Ріккенауської, Вальдгеймської, Гнаденфельдської, Замістянської, Ліхтфельдської, Широкоярської, відповідно території колишньої Гнаденфельдської волості». Станом на 1 січня 1933 року в 11 сільрадах мешкало 19718 осіб. На 15 грудня 1935 року площа району становила 835,6 км². У 1937 році в районі проживало 22489 осіб.

Адміністративним центром району стала колишня менонітська колонія Вальдгейм, яку 31 серпня 1935 року перейменували на селище Рот-Фронт, ідентичну назву отримав і район. Пізніше до району належали:

— Вальдгеймська німецька сільська рада (села: Вальдгейм, Гамберг, Кліппенфельд);

— Олександртальська німецька сільська рада (села: Олександрталь, Єлизабетталь, Штейнбах);

— Лібенауська німецька сільська рада (села: Лібенау, Вернерсдорф, Фензельталь);

— Рікенауська німецька сільська рада (села: Рікенау, Тігервейде; хутори: Берфельд, Україна-Голландія);

— Гнадентальська німецька сільська рада (села: Гнаденталь, Маргенау, Маріаволь, Миколайдорф);

— Гнаденфельдська німецька сільська рада (села: Гнаденфельд, Паульсгейм);

— Ландскронська німецька сільська рада (села: Ландскроне, Гіршау, Фріденсдорф);

— Порденауська німецька сільська рада (села: Порденау, Марієнталь, Шардау);

— Гросвейдська німецька сільська рада (села: Гросвейде, Паства, Руднервейде, Францталь);

— Шпаррауська німецька сільська рада (села: Шпаррау, Контеніусфельд);

— Прангенауська німецька сільська рада (села: Прангенау, Фріденсруе, Штейнфельд, Юшанли);

— Ліхтфельдська німецька сільська рада (села: Ліхтфельд, Олександркроне, Клефельд, Краснопілля, Лугівка, Нейкірх).

У селищі Рот-Фронт, оскільки воно отримало статус районного центру, почали утворювати районні структури, прислали керівні партійні, радянські кадри, службовців для силових структур із Дніпропетровська, Харкова й інших міст. Було зведено адмінбудівлі райкому й виконкому (на жаль, не збереглися), двоповерхове приміщення дитячого будинку. У 1934 році розпочали будівництво шосейної дороги з граніту (бруківки), яка поєднала села: Богданівку, Владівку і селище Стульневе, де знаходилася залізнична станція, «Заготзерно», нафтобаза, куди потрібно було відвозити забраний (зібраний?) у колгоспах хліб. Натомість звідти брали пальне й інші матеріали, які доставляли залізницею.

Будували бруківку за принципом «гужової повинності», який часто застосовували під час будівництва шляхів у регіоні. Проводили силами колгоспів Стульневської та Богданівської МТС: виділяли людей, кінні вози, якими доправляли пісок із Ландскроне і граніт зі Стульневського кар’єру. Усю роботу виконували колгоспники, серед яких були каменярі, мостовики, підсобники. Будівництво розпочали із селища Стульневе і протягнули до Богданівки. Бруківку проклали по робітничій вулиці Рот-Фронту до артілі «Труд Металіст», райкому партії, МТС по вулиці Миру, у західній її стороні вона залишилася, служить людям і нагадує про ті часи.

Те, що селище Вальдгейм (Лісне) стало центром новоствореного району, не було випадковістю. Колонія № 43 Вальдгейм, заснована менонітами з Прусії в 1836 році, була найбільшою за кількістю землі й населення в менонітській колонії Молочна. Вона була великим промисловим центром: 3 машинобудівні заводи, 2 парових млини, більше 400 найманих робітників. Колонія була культурним і релігійним центром (Менонітська церква та церква Бретрен), заангажованим у революційні події початку ХХ ст. і Української революції (1917-1921). На території Рот-Фронтівського району працювали Стульневська й Богданівська МТС. У 1930 р. на базі заводів Нейфельда було утворено Стульневську МТС (машинно-тракторну станцію) для обслуговування технікою створених колгоспів. Названо за назвою сусіднього села Стульневе, щоб не вживати німецьку назву. Спочатку вона обслуговувала 32 колгоспи Молочанського району, а після утворення в 1934 році Богданівської МТС – 15 колгоспів уже Ротфронтівського району. Велику роль в «обробці» населення в комуністичному дусі й у зміцненні колгоспного ладу відіграли створені в 1933 р. політвідділи МТС і радгоспів, які діяли на правах райкомів РКП(б).

Крім Стульневської МТС, у селищі працювала промислова артіль «Труд Металіст», кар’єр із видобування білої глини, промартіль «Глинокоп», районний молокозавод у с. Гіршау (сьогодні західна частина Владівки) й інші, дрібніші підприємства. Однією з визначних осіб цього періоду був Павло Андрійович Шебанов, директор артілі «Труд Металіст».

П. А. Шебанов народився в м. Одеса у 1888 році. Після закінчення початкової школи навчався в гімназії та поліцейській школі. Працював у системі відбування покарань в м. Одеса на офіцерській посаді. Після більшовицького перевороту, так як був представником професії, члени якої переслідувалися владою, змушений був переїздити з місця на місце.

До с. Лісне (Владівка) родина переїхала у грудні 1926 року. Тут він влаштувався на роботу до створеної на базі заводу сільгоспмашин Коуена промартілі «Труд Металіст». Артіль мала цехи: ливарний, токарний, слюсарний, формувальний. Тут виготовляли чавунні унітази, колосники, чавунні плити, двері для плит, засувки димаря, поршні для парових двигунів.

Павло Андрійович став модельником, був освіченою й авторитетною людиною на виробництві і в селі. Саме він виготовив форми для відливу бюсту В. Леніна в 1935 році, який до декомунізації стояв у селі і який у роки війни переховували від нацистів.

У 1946 році Павло Андрійович, який став кращим модельником артілі, людиною закоханою у свою справу, який сам моделював і майстрував моделі деталей, став завідувачем виробництва. Це був кращий керівник організації, авторитетний наставник молоді. Після виходу на пенсію в 1950 році працював модельником. Загинув на виробництві внаслідок нещасного випадку. Поли його пальта потрапили в ремені транспортера і його затягнуло під двигун, де він і загинув. Це сталося 31 березня 1953 р., а в 1956 р. виробництво закрили. Похований П. А. Шебанов у с. Владівка.

Відбулися зміни й у освітній галузі новоствореного району. До 20-х років минулого століття у Вальдгеймі існували початкова й середня менонітські школи, де навчання проводили двома (німецькою і російською) мовами. Під час НЕПу й пов’язаною з нею політикою коренізації й українізації в селі вже працювали німецька й українська семирічні школи, які в 1936 році були реорганізовані в середні. У селі Гіршау діяла початкова школа (німецька). До середніх шкіл Рот-Фронту ходили діти з таких сьогоднішніх старостинських округів: Богданівського, Широкоярського, Стульневського.

У режимі культурної революції відбувалися зміни в царині культури національного району. Усі заходи сприяли посиленню віри громадян у правильність соціалістичного шляху розвитку. Партійні організації Рот-Фронтівського району приділяли постійну увагу ідейному вихованню комсомольців та молоді. В усіх 17 комсомольських гуртках з історії партії пропагандистами були комуністи. З 115 пропагандистів комсомольських політгуртків 72 були членами й кандидатами в члени партії. Важливою ланкою у вихованні соціалістичної свідомості була преса. Коли менонітські села нашого району перебували в Молочанському німецькому національному районі (1924-1934), жителі могли підписувати таку періодику: «Deutsche Kollektivist», «Fur bolschewistische Kollektive» і «За більшовицький колгосп». У Рот-Фронтівському районі випускали газету «Lenins Weg» («Ленінський шлях»). Одним із працівників газети (літпрацівником) був І. Я. Кузьменко.

Отримала статус районної і Рот-фронтівська лікарня з аптекою. Її колектив посилився професіоналами з досвідом: із Дніпропетровська прибув головний лікар, хірург Б. К. Голле, який працював тут до ліквідації району, а потім його перевели в лікарню м. Токмак. До речі, назву «Рот-Фронтівська» лікарня носила до кінця 50-х років минулого століття, хоча село втратило цю назву в 1941 році.

Керівництво району, як і скрізь в Україні, це, переважно, росіяни, які на своїй батьківщині були або головами ревкомів, або головами НК (надзвичайних комісій), на совісті яких – сотні людських життів. У кожного з них, як говорять, були руки «по лікоть у крові», бо їх прислали в Україну чинити терор. Таким був і перший секретар Рот-Фронтівського району П. З. Чистов (до цього очолював волосний ревком в Тверській губернії), як і перший секретар Чернігівського РК ВКП(б) І. П. Воїнов (колишній голова НК) та інші. Такі ж «трудяги» були й у каральних органах району, прізвища яких не хочеться згадувати. Саме на долю цих «трудяг» і випала місія втілення в життя репресивних мір проти українського народу й німецькомовних менонітів. У цій «нещадній» боротьбі були знищені і «свої» керівники: перший секретар Рот-Фронтівського РК КП(б)У П. З. Чистов, голова райвиконкому А. В. Болейнингер, директор Стульневської МТС Ф. М. Дейч, старший ветлікар райземуправління А. Р. Штайнгауер, завідувач райземуправління М. О. Мельников та інші. Найбільше ж постраждали від репресій меноніти. Серед них селяни, колгоспники, робітники і службовці, священнослужителі. На заводі «Труд Металіст» та Гіршауському маслозаводі було викрито «антирадянські організації». Більшість репресованих загинула в таборах. За приблизними підрахунками на території Рот-Фронтівського району було репресовано більше 1 тис. осіб. Що цікаво, знищували й тих, хто організовував та проводив репресії. Так було репресовано начальника Рот-Фронтівського районного відділення НКВС Заславського (як колишнього офіцера) та Гнаденфельдського дільничого Маркіна.

Не дивлячись на короткий час існування Рот-Фронтівського району в 1937 році за всіма показниками соціалістичного змагання (тогочасного рейтингу) район зайняв II місце серед 58 районів Дніпропетровської області. Орденом Леніна та Золотою медаллю ВДНГ була нагороджена доярка колгоспу ім. Л. Берії села Рюкенау (сьогодні Козолугівка Пологів. р-ну) Марія Епп за утримання корови-рекордистки, яка давала 65 літрів молока на добу.

Взагалі впродовж 1924-1939 років на теренах УСРР-УРСР діяли 32 національні райони й Тельманівський район змішаного типу. Серед них: 11 німецьких, 3 єврейські, 4 болгарські, 10 російських, 4 грецькі, 1 польський.

Коли Сталіну набридло гратися в національну політику, національні адміністративні утворення ліквідували. У січні 1939 року район вилучили зі складу Дніпропетровської області й передали до складу новоутвореної Запорізької. Часті зміни величини району, приєднання та від’єднання сільрад і населених пунктів сприяли дезорганізації, а отже, відігравали деструктивну роль у національному житті адміністративно-територіальних одиниць.

Протокольною постановою № 101 від 7 квітня 1939 року засідання Політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію і перетворення «штучно утворених національних районів і сільрад в Україні» на основі рішення ЦК ВКП(б) від 26 березня 1939 року вирішено: ліквідувати штучно утворені національні райони: Коларівський, Люксембурзький, Молочанський, Рот-Фронтівський Запорізької області. Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 26.03.1939 року ліквідацію було затверджено. Розподілили сільські ради Рот-Фронтівського району в такому порядку: Лібенауську сільську раду було включено до складу Велико-Токмацького району, Ліхтенфельдську й Маківську – до Ново-Василівського району, решту сільрад – до Чернігівського району.

Попри значні досягнення в національно-культурному розвитку УРСР, у цей же період в Україні, як і в СРСР, відбулося становлення тоталітарної системи. СРСР перетворився в тоталітарну державу. Посилилася бюрократизація партійно-державних структур. У суспільно-політичному житті утвердився ідеологічний монополізм. Нечуваних в історії розмірів набули політичні репресії. Було знищено політичний досвід, накопичений у національно-державному устрої й національно-культурному будівництві.

(М. М. Єременко)

Література:

Єременко, М. Коренізація та українізація на території нашого краю ; Владівка // Єременко, М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – С. 181-182, 299-303.

Єременко, М. Владівка, с., центр старостинського округу // Єременко, М. Памятки історії та культури Чернігівського району Запорізької області / Микола Єременко, Ірина Яковенко-Єременко. – Запоріжжя : Просвіта, 2021. – С. 144-155.

Фрізен, Р. Вальдхайм // Фрізен, Р. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен ; пер. з англ. Галини Задоровської ; передм. Федора Турченка. – Мелітополь : ВБ ММД, 2010. – С. 220-224.

[Драмашко, И. А.] Телеграф в Вальдгейме / [Драмашко Игорь Алексеевич] // Связь времен : история развития средств связи в Запорожской области / авт. кол.: А. И. Карагодин, В. Г. Ткаченко, О. Г. Скворцов, И. А. Драмашко ; под ред. А. И. Карагодина. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – С. 25-28.