ЖОВТЕНЬ
2 — 55 років (1956) І. Г. Кириленку, урядовцю і політику; уродженцю с. Берестове Бердянського району;
4 – 55 років тому (1956) із Києва до Запоріжжя було перенесено трест «Укрнерудпром» (з 1966 р. – «Запоріжнерудпром»);
5 – 65 років (1946) К. І. Сушку, запорізькому письменнику, журналісту, краєзнавцю;

Костянтин Іванович Сушко народився 5 жовтня 1946 року в с. Бабине Верхньорога-чицького району Херсонської області. Після закінчення школи з 1963 по 1965 рр. працював теслею на п / с 18; токарем на заводі «Дніпроспецсталь»; формувальником на автозаводі «Комунар»; з 1965 по 1968 рр. служив в армії; 1969 -1973 рр. – студент філологічного факультету Запорізького державного педагогічного інституту (нині Запорізький Національний університет). З 1974 р. К. Сушко на журналістській роботі: кореспондент газети «Комсомолець Запоріжжя» , редактор газет «Днепростроевец», «Выбор», головний редактор газети «Запорозька Січ» . Він член Спілки журналістів України з 1974 року , а з 2003 року – член Національної Спілки письменників України.
Костянтин Іванович відомий автор книг про історію краю. Його увагу привертають таємниці степових курганів, краса і неповторність природи цього куточка планети Земля. В них – його любов і біль за рідний край. Далеко за межами нашої області відоме його ім`я як захисника і дослідника одного з чудес України – легендарної Хортиці. Як пише наш відомий земляк професор ЗНУ В. Чабаненко » До хортицької землі К. Сушко прикипів серцем давно, ще тоді , коли маленьким хлопчиком бував тут у родичів. Та й тепер він знає кожен куточок довкілля, дружить із місцевою звіриною та місцевим птаством, як може, так і захищає від злодійських рук правічну красу рідного краю». Його перу належить понад 200 книг, статей, нарисів, кореспонденцій спрямованих на пропаганду і захист хортицьких багатств. Багато років він очолював «Комітет по захисту Хортиці», котрий на громадських засадах займався охороною плавнів острова.
З 31 березня 2005 до 17 жовтня 2007 рр. К. І. Сушко обіймав посаду генерального директора Національного заповідника «Хортиця». За цей невеликий проміжок часу він чимало зробив для збереження і пропаганди його історичних і природних цінностей. Зокрема, розпочато спорудження історико – культурного комплексу «Запорозька Січ», створено унікальний музей просто неба «Скіфський стан», прокладено «Тарасову стежину», біля входу в плавні збудовано в кращих козацьких традиціях кордон «Протовче». Його праця на цій посаді слугувала одній меті – зберегти Хортицю для людей, зробити острів туристичною Меккою. І зараз Костянтин Іванович знаходиться в строю, відстоює історію рідного краю, його обереги та традиції.
Твори

Дев`ять молитв у серпні: Новели. – Запоріжжя: Поліграф, 2006. – 156 с.
Віщий степ: Загадки, дослідження, гіпотези, відкриття. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. — 256 с.
Стежка на Хортиці: [Есе]. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 71 с.
Я вибираю Хортицю: Роман – осягнення. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. -364 с.
Тени забытых городов. – Запорожье: Полиграф, 2003. – 174 с.
Двоє серед тиші: Оповідання. – Запоріжжя: Поліграф, 2002. – 64 с.
Острів Хортиця : Іст. – публіц. розвідка. – Запоріжжя: Дике Поле, 2001. – 198 с.
Хортица открывает тайны. – Запорожье, 2000. – 107 с.
Час сподівань. – К.: Урожай, 1992. – 240 с.: іл.
Поздняя тропа: Рассказы, этюды, зарисовки. – Днепропетровск: Промінь, 1989. – 191 с.
В степи заповедной. – К.: Урожай, 1988. – 160 с.: ил.
Література про життя та діяльність

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі: Біогр. довід. 2008 рік / Руслан Шиханов . – Запоріжжя: Тандем АртСтудія, 2009. – 212 с. – Із змісту: Сушко Костянтин Іванович. – С.175.
Шкарупа С. Кто и почему судится с Константаном Сушко? // МИГ. — 2010. – 22 квіт.
Чабаненко В. Його обрала Хортиця, а чиновники піддали Костянтина Сушка морально – психологічному тиску й гонінню / Віктор Чабаненко // Україна козацька. – 2009. — №15 – 16. – С.17.
Чабаненко В. За покликом сумління: Публіцистика / В. А. Чабаненко.– Запоріжжя: [Стат і К ], 2008. – 248 с.: іл. — Із змісту : [про К. І. Сушка]. – С.202–205.
Колосов С. Вартовий Хортиці / Сергій Колосов // Літ. Україна. – 2006. – 30 листоп. – С.8.
Ємець О. Хортицькі стежки Костянтина Сушка / Олександр Ємець // Суббота плюс. – 2004. – 21 окт. – С.12.
8 – 80 років (1931) від дня заснування Мелітопольського технікуму гідромеліорації та механізації сільського господарства;
Історія навчального закладу почалася в 1931 році, коли за наказом Народного комісаріату земельних справ було відкрито Мелітопольський садовогородній технікум. Через п`ять років його було перетворено на бавовницький, та тоді ж профіль змінено на рільницький. З 1956 року технікум став сільськогосподарським, а в 1997 році – структурним підрозділом Таврійської державної агротехнічної академії.
Першим очолив технікум М. Г. Рудасєв, якого змінив М. М. Дзюбенко. В кінці шестидесятих років ХХ ст. керівником технікуму стає М. Р. Волков. Сім років віддав цьому закладу В. І. Мороз. Найтриваліший час, понад тридцять років, керував технікумом заслужений вчитель України П. Ю. Єна. При ньому технікум став одним з кращих в Україні. З 1980 року на чолі закладу стає М. К. Ткаченко – ще й досі активний учасник громадського життя технікуму, голова ради ветеранів.У 1987 році директором був призначений В. П. Мілюков, а з жовтня 2000 року – Побігун М. Д. – відмінник сільського господарства, лауреат обласної премії ім. М. Андросова в галузі науки і техніки.
За період з 1931 по 2006 роки в стінах цього навчального закладу підготовлено 13100 висококваліфікованих спеціалістів для сільського господарства. Cьогодні технікум гідромеліорації і механізації сільського господарства ТДАТА називають кузнею технічних працівників для сільського господарства. Тут навчаються студенти з Запорізької, Херсонської, Донецької, Дніпропетровської областей та АР Криму. Матеріально – технічна база технікуму (два навчальних корпуси, в яких розміщується 19 кабінетів, 18 лабораторів, методичні кабінети, комп`ютерні класи, бібліотека, їдальня, спортивний зал і спортивний майданчик) дозволяє організовувати навчально – виховний процес на рівні сучасних вимог. Для студентської молоді в технікумі працюють секції: волейболу, футболу, тенісу, легкої атлетики.
Література

Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. – биогр. сб. – Х.: Факт, 2004. – 520 с. – Из содерж.: Техникум гидромелиорации и механизации сельского хозяйства ТГАТА. – С.200.
Мелітополь ХХ століття: Фотоальбом. – К.: КВІЦ, 2006. – 224 с. – Із змісту: Будинок сільськогосподарського технікуму. — С.126 – 127.
Селезньов В. Мелітопольський технікум гідромеліорації і механізації сільського господарства ТДАТА – 75! // Новий день. – 2006. – 12 жовт. (№158-159). – С.3.
Король Н.В. Вік молодості та процвітання // Таврійська академія. – 2006. — №12(листоп.). – С.5.
Актуальный юбилей // Наш город Мелитополь. – 2006. – 19 окт.(№42). – С.14.
72312 Запорізька область
м. Мелітополь, просп. Б. Хмельницького, 44
тел.: (0619) 42 – 20 – 00, 42 – 23 – 08; тел. – факс 42 – 03 – 30

10 – 65 років (1946) І. Ю. Матящуку, запорізькому художнику;
11 – 55 років (1956) Шевчуку С. П., краєзнавцю, члену – засновнику Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького, засновнику та керівнику громадського Центру краєзнавчих досліджень Північного Приазов`я;
Згадайте предків своїх,
щоб історія перед нами не згасла і золотої нитки своєї не губіть…
О. Кобилянська
Сергій Павлович Шевчук народився 11 жовтня 1956 року в селі Велика Знам`янка Кам`янсько – Дніпровського району. Після закінчення Смирнівської десятирічки та Запорізького педінституту (нині Запорізький Національний університет) понад 25 років викладав історію в Кузнецовській та Шевченківській школах Куйбишевського району. В ці роки по–справжньому розкрився його талант педагога, історика, науковця. Він автор багатьох книг, наукових статей з історії рідного краю. Завдяки його зусиллям Шевченківська загальноосвітня школа стала центром краєзнавчої роботи.
Захоплення його життя – краєзнавство – для багатьох поколінь випускників школи стало справжньою наукою пізнання власного коріння. Немало кілометрів степових доріг пройшов він із членами шкільного краєзнавчого гуртка у складі експедицій Запорізького краєзнавчого музею, археологічної лабораторії при ЗНУ, Інституту археології АН України, допомагаючи професійним археологам досліджувати пам’ятки старовини на території району.
Щоб дослідити історію земських шкіл, трагічну долю православних храмів, давніх ремесел району їм довелося багато працювати в архівах, бібліотеках. Учні разом зі своїм учителем зібрали спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, остарбайтерів, репресованих. Знайдені матеріали були опубліковані у збірниках краєзнавчих праць, виданих гуртківцями Шевченківської середньої школи, у книзі «Куйбишевський та Розівський райони в роки Великої Вітчизняної війни»(1996), на видання яких збирали кошти, здаючи металобрухт. В 2005 році Сергій Павлович керував розкопками та перепохованням останків радянських воїнів, які загинули в 1941 році поблизу с. Титове.
Його учні неодноразово були переможцями та призерами обласних конференцій і конкурсів, не раз захищали честь Запорізького краю у Києві, на конференціях Малої Академії наук, де посідали призові місця.
Він є засновником та головою оргкомітетів Першого (с. Смирнове, 2005) та Другого (с. Гусарка, 2007) регіональних Фестивалів поріднених сіл.
З березня 2005 року Сергій Павлович — заступник голови Куйбишевської райдержадміністрації з гуманітарних питань, але продовжує вивчати і досліджувати історію своєї малої батьківщини.
Він нагороджений багатьма грамотами і дипломами, орденом «Знак Пошани» (1986), «За заслуги» ІІІ ступ. (2008), удостоєний звання лауреата обласної премії імені Я. П. Новицького обласного Фонду культури (1998).
Праці

Розівський район: Минуле та сучасність / С. П.Шевчук, В. І. Марюха. – Сімферополь: Атлас – Компат, 2010. — 135 с.
Білоцерківка: Історія села та школи очима краєзнавця та вчителів / С. П.Шевчук, В.І. Пономарьов. — Куйбишеве: Куйбишев. район. друкарня, 2009. – 91 с.
Історія шкіл Куйбишевського району: Нариси. — Куйбишеве: Куйбишев. район. друкарня, 2009. — 136 с.
Голодомор 1932 – 1933 рр. на території Куйбишевського району. — Куйбишеве: Куйбишев. район. друкарня, 2008. – 99 с.
Гусарка: Статьи и документы по истории села. – Запорожье: Дикое Поле, 2007. – 464 с.: ил. – Из содерж.: Шевчук С. П. Страницы истории Гусарки. – С.8 – 133.
Другий фестиваль поріднених сіл. Гусарка, [2007] / С. П. Шевчук , К. В. Причиненко, В. В. Прохорович; Центр краєзнавчих досліджень Північ. Приазов`я, Куйбишев. райдержадміністрація та ін. — Куйбишеве: [б. в.], 2007. – 44 с.
Перший фестиваль поріднених сіл. Попівка, [2005] / С. П. Шевчук, К. В. Причиненко; Центр краєзнавчих досліджень Північ. Приазов`я, Куйбишев. райдержадміністрація та ін. — Куйбишеве: [б. в.], 2007. – 40 с.
Край Кам’яних Могил: Наш край з найдавніших часів до початку ХХ століття. – К.: Август, 1999. – 108 с.
Археологические исследования Куйбышевского и Розовского районов Запорожской области: (Материалы к Своду археологических памятников) / Г. Н. Тощев, С. П. Шевчук. — Запорожье, 1994. – 26 с.
Археологические исследования в Приднерповье И. Е. Забелина 1859 – 1868 гг.: (в пределах соврем. Запорож. обл.). – Запорожье, 1993. – 31 с.
Земські школи краю / С. П. Шевчук // Земські школи на території сучасного Куйбишевського району 1868-1917 рр.: Зб. робіт членів краєзнав. гуртка Шевченків. серед. шк. Куйбишев. р-ну Запоріз. обл. – Куйбишеве 1993. – Вип.2. – С.3 – 28
Заселення Куйбишевського району Запорізької області в першій половині Х1Х століття / С. П. Шевчук // Етнографічні дослідження Південної України. – Запоріжжя, 1992. – С. 39–40.
Використання краєзнавчого матеріалу в процесі викладання історії України в 9 класі: Метод. рекомендації для вчителів історії Запоріз. обл.: З досвіду роботи С.П. Шевчука – учителя історії Шевченків. серед. школи Куйбишев. р-ну. – Запоріжжя, 1992. – 61 с.
З історії вивчення старожитностей на Запоріжжі (ХV1 – ІІ пол. Х1Х ст.). –Запоріжжя, 1991. – 16 с.
Методичні рекомендації: Тема «Історія вивчення половецьких кам’яних баб та їх сучасний стан в межах Запорізької області» / С. П. Шевчук. – Запоріжжя: [б. в.], 1991. – 15 с.
Судовий процес над запорозькою старшиною в Олексіївській фортеці // Південна Україна ХV111 – Х1Х ст. – Запоріжжя, 1999. — Вип. 4(5). — С.213–214.
Археологические исследования в Приднепровье И. Е. Забелина (1859 – 1868 гг.) // Вестник краеведа: Тезисы науч. докладов и сообщений. – Запорожье, 1991. – С.62–63.
Шкільне краєзнавство – чи потрібне воно? // Збірник краєзнавчих праць гуртківців Шевченківської середньої школи. – Запоріжжя, 1991. – Вип.1. – С. 3–4.
***
Визволення [Куйбишев р-ну від нім. окупантів] // Рідний край. – 2008. – 13 верес. – С.5.
Выдающийся «неизвестный » Иоганн Корнис // МИГ по выходным. – 2004. — №19. – С. 4.
Генеральный конструктор [противоракетних систем В. Кисунько] // Рідний край.- 1996. — 23 серп.
Скільки років Куйбишевому? // Рідний край . – 1995. — 8 лют.
Так започаткувалася Олексіївка // Рідний край. – 1995. — 4 берез.
Земські лікарні : [з історії медицини в Куйбишев. р – ні] // Прапор комунізму. – 1991. – 29 серп.
Кам`яні баби: знищення продовжується // МИГ. – 1991. – 7 нояб. – С.5.
Меноніти всіх країн, допоможіть? : [про громад. діяча, одного з перших археологів Й. Корніса] // Запороз. Січ. – 1991. – 6 груд.
Як заселяли Більманку, Гайчул, Гусарку // Прапор комунізму. – 1991. – 17 серп.
Відновимо Олексіївську фортецю // Прапор комунізму. – 1990. – 27 верес.
Відновлюючи справедливість : [про репресії комсомольців у 1937 -1938 рр. у Куйбишев. р-ні] // Прапор комунізму. – 1990. – 12 квіт.
Земські вчителі : [з історії Куйбишев. р – ну] // Прапор комунізму. – 1990. – 1 верес.
Перші вибори : [з історії Рад у Куйбишев. р-ні] // Прапор комунізму. – 1990. – 31 трав.
Дореволюційна школа : [сторінки історії Куйбишев. р–ну] // Прапор комунізму. – 1989. – 22 серп.
Ще раз про кам’яних баб : [про археолог. пам’ятки в Куйбишев. р-ні] // Прапор комунізму. – 1989. – 14 листоп.
Пам’ятники в Смирновому // Прапор комунізму. – 1983. – 11 жовт.
Сторінки з історії [с. Новомлинівка Куйбишев. р-ну] // Прапор комунізму. – 1981. – 26 лют.
Дещо про кам`яних баб // Прапор комунізму. – 1980. – 4 груд.
Звідки взялися кургани? // Прапор комунізму. – 1980. – 28 жовт.
Скіфські могили [на території обл.] // Прапор комунізму. – 1980. – 1 листоп.
Це було під Запоріжжям : [про поранення в 1941 р. письменника М. Трублаїні] // Комсомолець Запоріжжя. – 1974. – 25 лип
Література про життя та діяльність

Причиненко К. Сільський учитель мріє створити центр краєзнавчих досліджень // Земля і власність. – 2003. – 14 лип. – С. 13.
Гривцова О. Глибинка – центр краєзнавчих досліджень // Запоріз. правда. — 2000. – 1 лют.
Егорова И. Вручены премии областного Фонда культуры : [премия им. Я. П. Новиц-кого – Шевчуку С. П.] // Индустр. Запорожье. – 1998. – 30 мая. – С.6.
***

Шевчук Сергій Павлович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект
«Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
17 – 100 років від дня народження Г. С. Артозєєва (1911 – 1999), активного учасника партизанської боротьби в Україні в роки Великої Вітчизняної війни на Чернігівщині (з 1945 р. проживав у м. Запоріжжі);
20 — 90 років від дня народження Коси М. І. (1921 — 1950), Героя Радянського Союзу; уродженця смт. Малокатеринівка Запорізького району;
20 – 50 років від дня народження П. О. Масленнікова (1961 – 1980), воїна – афганця; уродженця м. Бердянська;
29 – 100 років від дня народження Юпка Л. Д. (1911 – 1993), Героя Соціалістичної Праці, директора заводу «Запоріжсталь» (1956 – 1982 рр.);
Юпко Лев Дмитрович народився 29 жовтня 1911 року в м. Краматорськ Донецької області в сім`ї робітника. Після закінчення семирічки в 1925 році розпочав свою трудову діяльність, паралельно навчавючись у ФЗН. Працював на заводі учнем, підручним обмотника.
У 1932 році закінчив Московський інститут сталі, одержавши спеціальність інженера-металурга доменних печей. В 1935 році навчався в аспірантурі Московського інституту сталі, потім (1935–1941 рр.) працював майстром доменних печей, змінним інженером, начальником цеху на всіх ділянках доменного виробництва, головним інженер Краматорського металургійного заводу. У 1941–1944 рр. — він інженер Магнітогорського металургійного заводу. Лев Дмитрович учасник відродження металургійних заводів у зруйнованих фашистами містах Комунарськ, Краматорськ, Макіївки, Запоріжжя. На “Запоріжсталі” запускав домни № 1 та № 2. З 1949 року доля навіки поєднала Якова Дмитровича із Запоріжжям: 1949–1956 рр. – він інженер “Запоріжсталі”, а з 1956 р. до 1982 р. очолював цей комбінат.

Особисті заслуги Л. Д. Юпка у розвитку металургії відзначені багатьма урядовими нагородами і відзнаками. Він Герой Соціалістичної Праці (1958), заслужений металург УРСР (1972), лауреат Ленінської (1960), лауреат Державної премії УРСР (1977), нагороджений трьома орденами Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Жовтневої Революції, шістьма медалями ВДНГ СРСР. Лев Дмитрович неодноразово обирався депутатом місцевих рад та ряду скликань Верховної Ради УРСР.

З грудня 1982 року Лев Дмитрович перебував на заслуженому відпочинку
Помер у січні 1993 року, похований на Капустяному кладовищі в м. Запоріжжя.
Праці

Грани трудных побед: Записки директора завода. – Днепропетровск: Промінь, 1974. – 93 с.
Повышение эффективности производства. – М.: Экономика, 1974. – 77 с.
***

Волею підкори метал // Ким бути? – К., 1976. – С.48 – 53.

Повышение эффективности агломерационного и доменного производства на заводе «Запорожсталь» // Интенсификация и повышение эффективности металлургического производства. – К., 1978. – С.130 – 143.

Література про життя та діяльність

Сергеева И. Звезды «Запорожстали». – Днепропетровск, 1987. – С.12–25.

Горячее дыхание: Крат. очерк истории Запорож. ордена Ленина и ордена Октябрьской революции металлург. завода «Запорожсталь» им. С. Орджоникидзе. – 2-е изд., перераб. и доп. – Днепропетровск, 1984. – С.80 – 81.

Гукасов В. Ветру навстречу. – М., 1977. — С.20 – 30.

Запорожсталь: Крат. очерк истории Запорож. ордена Ленина и ордена Октябрьской революции металлург. завода «Запорожсталь» им. С. Орджоникидзе. – Днепропетровск, 1973. – С.144 – 146, 148.

Бездольный Б. Запорожье мое, Запорожье. – Днепропетровск, 1969. – С.111 – 113.

Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло–Кічкас. Заводський район: Присвячується 40 – річчю з дня утворення Завод. р-ну м. Запоріжжя. – Запоріжжя, 2009. – С.48.
Запорожсталь. Симфония металла: 70 лет. Годы. События. Люди / авт. – сост.: Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье, 2003. – С.76 – 77.
Голдобин А. Запорожская Аллея Славы – народная святыня. – Днепропетровск, 2002. – С.671–672.

***

Про присудження Державних премій Української РСР в галузі науки і техніки 1977 року: Постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР: [серед ін. – Л. Д. Юпко, дир. з-ду «Запоріжсталь»] // Зб. постанов і розпоряджень уряду УРСР. – 1978. — №12.
[Про присудження Ленінської премії Юпку Л. Д.] // Запоріз. правда. – 1960. – 22 квіт.
Лев Дмитрович Юпко: [некролог] // Запоріз. правда. – 1993. – 13 січ.
***

Юпко Лев Дмитрович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект
«Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
30 – 100 років від дня народження Н. С. Бережної (1911 — 1987), актриси Запорізького муздрамтеатру імені М. Щорса (нині – Запорізький академічний обласний український музично – драматичний театр імені В. Магара); заслуженої артистки УРСР (1966);
Надія Сергіївна Бережна народилася 30 жовтня 1911 року в містечку Сміла (нині місто Черкаської області) і належить до плеяди акторів Запорізького обласного муздрамтеатру.
На початку 30 – х років минулого століття життєстійкість, воля, енергія, помножені на талант, допомогли 20-річній дівчині подолати всі негаразди і без спеціальної освіти розпочати кар’єру професійної актриси. Свої театральні «університети» вона проходила у рідному колективі і здобувала майстерність у партнерстві з відомими акторами В. Магаром, А. Морозовою, А. Трощановським. Служінню цьому театрові вона віддала понад 45 років свого життя, пройшовши період його становлення, і евакуацію на Північний Кавказ, і повоєнне відновлення стаціонарної роботи у Запоріжжі.
Надія Бережна володіла секретом драматичної паузи, наповненого психологічного стану. Могла добре грати гострохарактерні ролі в українській класиці, тонко відчувала образи в романтичному репертуарі. Та з самого початку її роботи в молодому колективі головний режисер В. Магар вгадав в ній риси, які з найбільшою повнотою характеризували жінок 30 – 40 –х років – їх допитливий розум, внутрішню невтому, енергію, патріотизм. Це визначило ранні ролі актриси: тогочасні глядачі любили її Улю Громову («Молода гвардія» О. Фадєєва), Риту Устинову («Як гартувалася сталь» М. Островського), Таню Єгорову («За другим фронтом» В. Собка), Валю Ніколаєву («По той бік» Багрянова). Репертуар актриси був різноманітним. Особливо успішними стали ролі у спектаклях «Скрипка гуцула» Ю. Мокрієва, «Дніпрові зорі» Я. Баша, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Пам`ять серця» О. Корнійчука, «Без вини винні» О. Островського та ін.
В 1966 році талант Надії Сергіївни Бережної був відзначений почесним званням заслуженої артистки УРСР.
Однією з найкращих зрілих робіт актриси на щорсівській сцені стала роль Люсі Купер («Поступися місцем завтрашньому дню» В. Дельмар).
… Любов до театральної молоді, яку завжди підтримувала Н. Бережна, привела її 1979 року до Запорізького ТЮГу, де вона зустрічала і свій 75-річний ювілей.
Література про життя та діяльність

Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : [до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз. – драм. театру ім. В. Г. Магара / авт. текстів Н. Іг-натьєва; упоряд. Л. Смиченко; фото: О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя: Кераміст, 2009]. – 56 с.: іл. – Із змісту: Заслужені артисти України : [в т. ч. Н. С. Бережна]. – С.32.
Енциклопедія сучасної України. Т.2: Б-Біо. – К., 2003. – 872 с. – Із змісту: Нещерет Т. Бережна Надія Сергіївна. – С.488.
Гайдабура В. Театр, захований в архівах: сценіч. мистецтво в Україні періоду нім. – фашист. окупації (1941-1944): Історія. Політика. Документи. Ідеї. Худож. реалії. Людські долі. – К.: Мистецтво, 1998. – 224 с. – Із змісту : [Н. Бережна]. – С.17.
Гайдабура В. Театр імені М. О. Щорса: Запоріз. обл. укр. муз. – драм. тетр ім. М. Щорса. – К.: Мистецтво, 1979. – 128 с.: іл. – Із змісту : [про Н. С. Бережну]. – С.48, 58, 59, 60, 62, 67, 86, 95.
***

Гайдабура В. День Надежды // Индустр. Запорожье. – 1991. – 5 окт.
Арська Т. Усе життя на сцені // Комсомолець Запоріжжя. – 1981. – 5 листоп.
Гайдабура В. Годы, отданные искусству // Индустр. Запорожье. – 1981. — 4 нояб.
Михайлов В. Спасибі за хвилювання // Комсомолець Запоріжжя. – 1968. – 8 берез.
Гайдабура В. Звонкая лира актрисы // Индустр. Запорожье. – 1966. – 26 марта.

30 – 40 років (1971) від дня заснування спорткомплексу «АвтоЗАЗ»;
Цього місяця виповнюється:
70 років тому почав діяти підпільний обком КП(б)У (жовт. 1941 р. – січ. 1942 р.);
45 років (1966) від дня заснування запорізької школи – гімназії №31.
ЛИСТОПАД
1 — 150 років від дня народження Василевської (Березіної) Л. О. (1861-1927), письменниці, перекладачки (літературний псевдонім – Дніпрова Чайка);
Дніпрова Чайка – псевдонім письменниці, перекладачки Людмили Олексіївни Березіної — по чоловікові Василевської. Народилася вона 1 листопада 1861 року в с. Карлівка (тепер Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області). У 1879 році закінчила гімназію в Одесі, деякий час учителювала. Брала участь у роботі київської «Просвіти». На початку ХХ ст. мешкала в Олександрівську. У 1905 році за пропаганду антиурядової літератури та допомогу політичним в`язням була заарештована.
Основні теми її творчості – тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події 1905 року. У своїх оповіданнях відображала соціальні процеси на селі: «Уночі» (1896-1909), «Вольтер`янець» (1896), «На Солоному» (1911). Авторка циклу поезій «Морські малюнки» (1892-1902). Зробила значний внесок у розвиток дитячої літератури: вірші «Зима», «Весна», «Голосіння дітвори», оповідання «Буряк», «Краплі-мандрівниці», казки «Казка про Сонце та його сина», «Грецька казка». Співробітничала в дитячому журналі «Дзвінок». Цікавилася фольклором.
Довгі творчі зв`язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури М. Лисенком. Вона автор лібретто до опер Миколи Віталійовича та текстів до його романсів. Переклала низку творів М. Лермонтова, О. Пушкіна, М. Горького, шведської письменниці С. Лагерлеф.
Останні роки Дніпрова Чайка жила в родині старшої дочки Оксани, яка працювала лікарем на Київщині. 13 березня 1927 року співачка таврійського степу пішла із життя. Поховано її на Байковому кладовищі.

Твори

Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1987. – 278 с.: портр.
Твори. – К.: Держвидав УРСР, 1960. – 511 с.
Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах. – К.: Муз. Україна. – 1974. – 215 с.
Проводи Сніговика-Снігуровича: Вірші, поезії в прозі, оповідання, казки, п`єси: Для мол. і шкіл. віку. – К.: Веселка, 1993. – 271.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія українознавства / НТШ. – К., 1994. – Т.2. – С.536-537.
Коваленко – Коломацький Г. Дніпрова Чайка // Червоний шлях. – 1927. — №4.
Кононенко А. Дніпрова Чайка: Спогади // Україна. – 1927. – Кн.5.
2 – 110 років від дня народження Лелюшенка Д. Д. (1901 – 1987), двічі Героя Радянського Союзу, командуючого загальновійськовими та танковими арміями; визволяв Запоріжжя від німецько – фашистських загарбників, почесний громадянин Запоріжжя (1973);
Народився майбутній воєначальник 2 листопада 1901 року в селі Ново – Кузнецькому Ростовської області в селянській родині. В 1918 році партизанив у рідних краях проти білогвардійців. В 1919 році добровольцем вступив у загін С.М. Будьонного і всю громадянську війну перебував у Першій Кінній армії, а потім залишився на військовій службі. В 1925 році закінчив військово-політичну, в 1926 — кавалерійську школу, а 1933 року – Військову академію ім. М. В. Фрунзе. Подальша кар`єра була пов`язана з танковими військами, послідовно командував танковим батальоном, полком. Брав участь у визвольному поході радянських військ в Західну Білорусію в 1939 році. Радянсько – фінську війну полковник Д. Д. Лелюшенко зустрів на посту командира 39-ої танкової бригади, яка допомагала штурмувати лінію Маннергейма. Навесні 1940 року полковник Дмитро Данилович Лелюшенко був вперше удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
У роки Великої Вітчизняної війни Д. Д. Лелюшенко командував загальновійськовими і танковими арміями. Брав участь у розгромі німецько – фашистських загарбників під Москвою та Сталінградом. Визволяв від ворожої нечисті Донбас, Запоріжжя, Західну Україну, Польщу, Чехословаччину. На заключних етапах війни частини 4-ої гвардійської танкової армії під командуванням Д. Д. Лелюшенка приймали участь у Сілезькій і Берлінській операціях, які завершилися розгромом фашистської Німеччини.
6 квітня 1945 року генерал – лейтенант Д. Д. Лелюшенко вдруге отримав звання Героя Радянського Союзу. Ім`я Дмитра Даниловича Лелюшенка навіки ввійшло в історію Запорізького краю, бо саме у битві за Дніпро, в операції по захопленню Нікопольського плацдарму, визволення м. Запоріжжя війська 3-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту під його командуванням особливо відзначились. Дмитру Даниловичу також присвоєно звання Героя Чехословаччини. Серед інших його нагород – 4 ордени Леніна, 4 ордени Червоного Прапора, 2 ордени Кутузова 1-го ступеня, орден Богдана Хмельницького 1-го ступеня та інші.
Після Великої Вітчизняної війни Дмитро Данилович перебував на відповідальній роботі в Радянській Армії. В 1949 році з золотою медаллю закінчив Академію Генерального штабу. Був командувачем ряду військових округів, головою ЦК ДТСААФ. Тричі обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Почесний громадянин міст Запоріжжя (1973), Кам`янка – Дніпровська, Нікополь, Дніпропетровськ та ін.
Помер 20 липня 1987 року. Похований в Москві.

Нариси

Заря победы. – М.: Воениздат, 1966. — 166 с.
Москва – Сталинград – Берлин – Прага: записки командарма. – М.: Наука, 1975. – 440 с.
***
У стен Запорожья. – Днепропетровск, 1978. – С.43–52.

Література про життя та діяльність

Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.75 — 77.
Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье, 2005. – С.303.
Голдобин А. Запорожская Аллея Славы – народная святыня. – Днепропетровск, 2002. – С.131 – 139.
Лукаш И. Навеки в памяти народной. – Днепропетровск, 1995. – С.35 – 46.
Герои Советского Союза: Крат. биогр. словарь: В 2 т. – К., 1987. – Т.1: Абаев – Любичев. — С.861-862.
Лелюшенко Дмитро Данилович[Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
2 – 45 років від дня народження О. І. Скачка (1966 – 1986), сержанта (загинув в Афганістані); уродженця с. Садове Токмацького району;
4 – 55 років (1956) від дня заснування академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії;

Академічний симфонічний оркестр обласної філармонії створено у 1957 році. Колектив об’єднав талановиту молодь – випускників Київської, Одеської, Львівської, Московської консерваторій. Першим художнім керівником оркестру став лауреат І Республіканського конкурсу молодих диригентів Юрій Луців (нині заслужений діяч мистецтв України, професор). Пізніше у різні роки оркестр очолювали заслужені артисти України А. Апкарян, Ф. Комлєв, В. Данілов, М. Сечкін, заслужений діяч мистецтв України С. Дудкін. З 1987 року оркестром керує випускник Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського, талановитий диригент, народний артист України В’ячеслав Редя. Учень народного артиста України професора В. Б. Гнєдаша В. Редя стажувався в оркестрах Державної телерадіокомпанії України (1986 р.), Великого театру Росії (1991 р.), Угорщини (1996 р).
В різні часи із оркестром в концертному залі ім. М. І. Глінки виступали видатні музиканти сучасності: диригенти Натан Рахлін, Лео Гінзбург, Костянтин Сімеонов, Вадим Гнєдаш; піаністи Еміль Гілельс, Лев Оборін, Тетяна Ніколаєва, Михайло Пєтухов; скрипалі Леонід Коган, Віктор Пікайзен, Ігор Ойстрах, Нана та Маріне Яшвілі; віолончелісти Даніїл Шафран, Нінель Шаховська, Наталія Гутман, Марія Чайковська.
Щорічно оркестр здійснює понад 80 концертних виступів. Концертний репертуар колективу збагачувався шляхом активного оволодіння творами світової музичної класики та сучасної музики. До репертуару оркестру входять твори золотого фонду світової музичної культури: Л. Бетховена, Г. Малера, В. Моцарта, К. Вебера, Р. Вагнера, Р. Шумана, І. Брамса, С. Рахманінова, П. Чайковського, О. Глазунова, Д. Шостаковича, С. Прокоф’єва, А. Ешпая, Р. Щедріна. З перших днів існування творчим кредо оркестру стало опікування розвитком і пропагандою українського національного мистецтва та культури. Тому з особливим задоволенням оркестр пропонує своїм слухачам симфонічні твори вітчизняних композиторів: В. Губи, І. Карабиця, О. Костіна, Є. Станковича, Л. Колодуба, І. Шамо, М. Скорика, В. Бистрякова та ін. Плідно працює колектив і з запорізькими композиторами: Н. Боєвою, Н. Поповим, Д. Савченко.
У 1977 році оркестр став дипломантом Всесоюзного конкурсу професійних музичних колективів, а у 1993 році – лауреатом премії обласного відділення Українського фонду культури ім. І. С. Паторжинського; у 2002 році оркестру надано статусу „академічного”.
Життя оркестру сповнене яскравими художніми подіями, участю в багатьох конкурсах, фестивалях: 1994 р. – Міжнародний фестиваль „Київ музик фест” (диплом за краще виконання творів сучасних композиторів); 1995 р. – спеціальний приз американської фірми RDM-Artist „За високу виконавську майстерність”; 1997 р. – у фестивалі „Музична весна — 97”, м. Дебрецен, Угорщина (диплом лауреата).
З великим успіхом виступив симфонічний оркестр у „Золотому залі Європи” – „Моцартеумі”, м. Зальцбург, Австрія (1998 р.), гастролював у багатьох країнах: Угорщина, Сербія, Швейцарія – 1996 р.; Угорщина, Швейцарія – 1997 р.; Австрія, Румунія, Швейцарія – 1998 р.; Росія – 2001 р.; Південна Корея, Італія – 2003 р.
Сьогодні Запорізький академічний симфонічний оркестр – це зрілий творчий колектив з самобутньою виконавською манерою, якому під силу широкий репертуарний діапазон. У складі оркестру 81 музикант. Поруч з ветеранами працюють талановиті молоді виконавці. З оркестром прагнуть співпрацювати зарубіжні виконавці – Ф. Пелассі (Франція), Р. Логер (Німеччина), С. Флеміл (США); диригенти Ф. Торре, Дж. Сільвано, Ч. Кроччі (Італія), С. Божич (Сербія), П. Длябога (Швейцарія).
Академічний симфонічний оркестр обласної філармонії є центром музичного виховання дітей, це творча лабораторія молодих виконавців – випускників початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів м. Запоріжжя та Запорізького музичного училища ім. П. Майбороди. З 1999 року на базі обласної філармонії проводиться Всеукраїнський фестиваль дитячого та юнацького мистецтва „Акорди Хортиці”. Це єдиний унікальний творчий проект в Україні, в якому діти-виконавці мають можливість виступити з професійним симфонічним оркестром.
За останні десять років біографія симфонічного оркестру обласної філармонії значно активізувалася творчими пошуками, зростанням професійною майстерності. Сьогодні симфонічний оркестр – це один з провідних художніх колективів України.

Література про діяльність

Академічний симфонічний оркестр обласної філармонії // Запорізька пектораль: Культура та мистецтво Запорізького краю. – Запоріжжя, 2004. – С.16
Щербина Т. Запорізький симфонічний оркестр: історія і сучасність // Етнокультурні процеси на півдні України в ХІХ – ХХ ст.: Зб. наук. праць ІІІ регіон. наук. конф. 14-15 верес. 2000 р. – Запоріжжя, 2000. – С. 159.
Столярчук Б. Контрабасисти України: Біогр. довід. – Рівне, 1992. – 68 с. – Із змісту: [Вершина А. А., Кривенко В. С., Мінаков М. В., Плугарьова О. П., Пипкін Е. Л., Худобін М. В.: Запоріз. обл. симф. оркестр]. – С.12, 29, 37, 42, 59.
Гривцова О. Золотий ювілей Запорізького симфонічного // Запоріз. правда. – 2008. – 10 квіт. (№53-54). – С.2.
Дорошенко В. Прима без амбиций: У перв. скрипки Запорож. симф. оркестра «металлические» пальцы, твердый характер и мягкое сердце : [Е. Игнатенко] // Индустр. Запорожье. – 2007. – 6 марта (№33). – С.4.
Атаманчук И. Четыреста лет, а музыка – как новая!.. // Позиция. – 2005. – 17 февр. (№7). – С.12.
5 — 120 років від дня народження А. О. Василенка (1891 – 1963), вченого в галузі машинобудування та сільськогосподарської механіки, лауреата Державної премії СРСР (1950); уродженця с. Біленьке Запорізького району;
На правому березі Дніпра, там, де води сивого Славути, обминаючи о. Хортиця, зливаючись в єдиний потік, вітають Лису Гору, у величезному Біленьківському урочищі розкинулося одне з найстаріших і найкрасивіших сіл Запорізького краю з мелодійною назвою Біленьке.
Згідно «Руської правди» Ярослава Мудрого та Ярославовичів, білий – означає вільний, чорний – то журба, кріпак.
А тут, в Біленьківському урочищі, на Гульбищі, Заломах та Лисій Горі, Крутому Яру, Червонобережжях та Тарасовій горі згідно хроніки Речі Посполитої з кінця ХУІ століття жили вільні люди, білі люди – запорозькі козаки.
Від них село і отримало назву – село вільних людей, хоч самого села на той час, як такого не було, існували десятки, сотні розкиданих запорозьких зимівників по біленьківському урочищі.
Ось у цьому благословенному краї в родині селянина Овер`яна Василенка 5 листопада 1891 року народився син Андрій.
Батьківський будинок зберігся і до сьогодні, він стоїть понад 100 років на самому березі Дніпра, там, де Бакай впадає в Дніпро, на старому базарі (зараз – вул. Стадіонна).
Овер`ян Наумович Василенко, людина розумна, ділова, працьовита, у вільний від сільськогосподарської роботи час організував будівельні бригади. Це був додатковий заробіток до сімейного бюджету. О. Василенко зі своєю бригадою, де виконробом був його син Андрій, будував багато, якісно, красиво. Заявки йшли на роки вперед. Одна із споруд його бригади – будівля двокласного училища в с. Біленьке. Нині тут розташована церква Миколи Чудотворця.
Батько всі зусилля направляв на те, щоб вивести в люди синів: старшого Дмитра, який навчався в Новоросійському університеті на медичному факультеті, (майбутній доктор медичних наук, професор, заслужений діяч наук УРСР, кавалер двох орденів Леніна, провідний фронтовий хірург) і молодшого – Андрія.
Андрій після чотирьох років навчання в Біленьківській сільській школі в 1904 р. успішно склав конкурсні іспити в середнє семикласне механіко – технічне училище в м. Олександрівську (зараз – Запорізький національний технічний університет), після закінчення якого (1911 р.) зі званням технік – механік був прийнятий на механічне відділення Київського політехнічного інституту. Навчаючись у вузі, А.О. Василенко брав активну участь у роботі наукових гуртків, громадсько – політичному житті.
У роки першої світової війни разом зі студентами – випускниками КПІ виконав роботу з проектування лісопильного і деревообробного цехів, бондарного автоматичного цеху Київського заводу дубильних екстрактів на Куренівці. У 1916 році заснував у Святошині великі центральні майстерні з ремонту парових локомобілів, складних парових і ручних сінних пресів, двигунів внутрішнього згоряння та ін. У 1917 р. на базі цих майстерень за завданням уряду організував завод сільгоспмашин і до 1921 р. був його технічним керівником.
У 1923 р. А. О. Василенко, будучи вже спеціалістом з великим досвідом і стажем інженерної роботи, захистив проект «Завод трансмісій». Разом з іншими молодими вченими А.О. Василенко організовував 1923 р. секцію сільськогосподарської техніки при Інституті технічної механіки Академії наук УРСР, на базі якої за їх клопотанням створено науково – дослідну кафедру сільськогосподарської механіки при Головнауці. Її очолив академік К. К. Семінський.
До роботи на кафедрі було залучено висококваліфікованих учених: академіка І. М. Крилова, професорів П. Ф. Вовка, Л. П. Крамаренка, А. О. Василенка, І. Х. Василенка, В. В. Заморського та ін. Працюючи на кафедрі, А. О. Василенко розробив низку важливих теоретичних і практичних питань, зокрема, кінематику і динаміку різальних апаратів жниварських машин. Результати наукових досліджень були покладені в основу уніфікації і стандартизації посівних, збиральних та інших машин, що випускали в той час заводи сідьськогосподарського машинобудування.
На початку 1926 р. Державний інститут проектування механічних заводів запросив А. О. Василенка для проектування найбільшого в світі заводу сільськогосподарських машин у Ростові на – Дону. Завод проектувався для випуску плугів, дискових борін, сівалок, жаток, зернозбиральних комбайнів та ін. А. О. Василенко керував розробкою проекту цеху для виробництва тракторних плугів і дискових борін.
Науково – дослідна і проектна діяльність А. О. Василенка нерозривно пов`язана з роботою на підприємствах, що є яскравим прикладом зв`язку науки з виробництвом. З 1927 р. він працював на Київському машинобудівному заводі «Більшовик» завідувачем виробництва і заступником головного інженера. У 1928 – 1929 рр. під керівництвом А.О. Василенка в Науково – дослідному інституті сільськогосподарського машинобудування вперше у колишньому СРСР були створені тракторні шестирядні бурякокомбіновані і двадцятитрирядні універсально – комбіновані сівалки. Протягом 1929 – 1932 рр. керував роботою по створенню бурякозбирального комбайна із зрізанням гички на корені. У 1933 р. була випущена перша серія таких комбайнів (КС – 4).
У 1935 по 1941 рр. А. О. Василенко консультант із питань машинобудування заводу «Серп і молот» у Харкові. Після організації в 1939 р. при Інституті електротехніки АН УРСР (Харків) відділу сільськогосподарської механіки як керівник відділу в 1939 – 1941 рр. здійснював обгрунтування підвищення робочих швидкостей сільськогосподарських машин, застосування рентгенографії при дослідженні процесу сепарації зернового вороху в молотарці. Самостійно розробив нову систему шарового обробітку грунту з шаровим внесенням добрив.
Упродовж 1941 – 1944 рр. А. О. Василенко переважно займався створенням машин і знарядь малої механізації трудомістких процесів у сільському господарстві. Брав участь у розробці технології і налагодженні виробництва чавунних гільз для двигунів внутрішнього згоряння та ін.
Перебуваючи в евакуації в м. Алма – Ата А. О. Василенко організував секцію механізації сільського господарства у Казахському філіалі ВАСГНІЛ і як голова секції і член Президії філіалу здійснював методичне керівництво питаннями механізації сільського господарства республіки.
Ще до закінчення Великої Вітчизняної війни (1944 р.) в Україні в організованій А. О. Василенком лабораторії сільськогосподарської механіки при Інституті будівельної механіки АН УРСР відновилася дослідна робота. Вже наступного року на базі цієї структури організовується самостійна лабораторія машинобудування і проблем сільськогосподарської механіки при Відділенні технічних наук АН УРСР. Її директором призначається А. О. Василенко. Основним завданням лабораторії була розробка основ по вдосконаленню і створенню машин для комплексної механізації найтрудомісткіших процесів сільського господарства. Пізніше (1950 р.) лабораторія машинобудування і проблем сільськогосподарської механіки була перетворена на Інститут машинознавства і сільськогосподарської механіки АН УРСР. Незмінним директором цього інституту був А. О. Василенко.
В інституті провадились систематичні роботи в галузі систематичні роботи в галузі сільськогосподарської механіки, міцності і технології одержання чавуну з кулястим графітом. За розробку і впровадження технології одержання надміцного чавуну з глобулярним графітом А. О. Василенко і С. С. Григор`єв у 1950 році удостоєні Державної премії СРСР.
Поряд з науковою роботою А. О. Василенко, починаючи з 1924 р., систематично займався науково – педагогічною діяльністю: спочатку асистент кафедри механізації сільського господарства Київського сільськогосподарського інституту, з 1927 р. – старший викладач, а з 1928 р. – професор. У 1936 р. йому присуджено вчений ступінь доктора сільськогосподарських наук, а в 1946 р. – доктора технічних наук.
У 1939 році А. О. Василенко був обраний членом – кореспондентом, а в 1948 році – дійсним членом АН УРСР.
У різні періоди А. О. Василенко був професором і завідувачем кафедри в Київському, Харківському і Алма – Атинському сільськогосподарських інститутах, Мелітопольському інституті механізації сільського господарства, Білоцерківському політехнікумі, Харківському інституті механізації сільського господарства, Харківському механіко – машинобудівному і в Київському автомобільно – дорожному інститутах.
А. О. Василенко багато уваги і праці вкладав у справу підготовки кадрів вищої кваліфікації. Він підготував понад 35 кандидатів технічних наук, одного доктора сільськогосподарських наук.
Видатний вчений нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.», срібними медалями ВДНГ і грамотами Верховних Рад УРСР, СРСР та іншими державними відзнаками.
А. О. Василенко опублікував понад 150 наукових праць.
Помер 5 липня 1963 року. Похований у Києві.

Основні праці

Використання машинно – тракторного парку на польових роботах / АН УРСР; Рада наук. – техн. пропаганди. – К., 1951. – 68 с.
Прискорений метод одержання ковких виробів з чавуну / АН УРСР; Рада наук. – техн. пропаганди. – К., 1951. – 24 с.
Инструктивные и методические указания по технологии получения чугуна с глобулярным графитом (сверхпрочный чугун) / А. А. Василенко, И. С. Григорьев; АН УССР; Лаборатория машиностроения и проблем с. – х. механики. – К., 1950. – 41 с.
Модифицированный чугун в машиностроении: [монография] / Василенко А. В., Григорьев И. С. – К.: Гостехиздат, 1950. — 168 с.
Свеклоуборочные и свеклопосадочные машины. – М.: ОНТИ, 1939. — 136 с.
Бурякозбиральні комбайни: теорія, конструкція і розрахунок: [монография]. – К. – Х.: ВНТІ, 1937. — 340 с.
Комбайн для уборки сахарной свеклы. – М. – Л., ГНТИ, 1931. – 55 с.
***
Інститут машинознавства і сільськогосподарської механіки // Нариси з історії інститутів Відділу технічних наук. – К., 1961. – С.154-156.

Література про життя та діяльність

Шаромова В. Українські фізики та астрономи: Посіб. – довід. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – 304 с. – Із змісту: Василенко Андрій Овер’янович. – С.28.
Енциклопедія сучасної України. — К., 2005. – Т.4: В – Вог. — 700 с. – Із змісту: Євлаш К. Ф. Василенко Андрій Овер’янович. – С.102.
Создатели новой техники в Украинской ССР / Оноприенко В. И., Щербань Т. А., Луговский А. Г. и др.; АН УССР, Центр исследований науч. – техн. потенциала и истории науки им Г. М. Доброва. – К.: Наук. думка, 1991. – 176 с. – Из содерж.: А. А. Василенко и развитие отечественной сельскохозяйственной техники. – С.47 – 55.
Тонкаль В. Академія наук Української РСР / В. Ю. Тонкаль, В. М. Пелих, Б. С. Стогній; за ред. І. К. Походні. – К.: Наук. думка, 1980. – 433 с. – Із змісту: Василенко А. О. — С.289, 353, 376.
УРЕ. – 2-е вид. – К.: УРЕ, 1978. – Т.2: Боронування – Гергелі. — 544 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С. 130.
Видання Академії наук УРСР (1919 – 1967): Фіз. – техн. та матем. науки: Бібліогр. довід. – К.: Наук. думка, 1970. – 783 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С.363, 365, 368, 379, 382, 440 – 443, 450.
Терлецький В. Академія наук Української РСР. 1919 – 1969: Корот. іст. нарис. – К.: Наук. думка, 1969. – 295 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С. 62, 87, 91.
Історія Академії наук Української РСР. – К.: УРЕ, 1967. – Кн.2. — 726 с. – Із змісту: Василенко А. О. – С.210 – 211.
Кучеров П. Андрій Овер`янович Василенко / П. С. Кучеров, В. Д. Гаврилов; АН УРСР. – К.: Наук. думка, 1964. – 43 с. – (Вчені УРСР).
***
Андрей Аверьянович Василенко : [некролог] // Механизация и электрификация соц. сел. хозяйства. – 1963. — №5. – С.64: портр.
***
Василенко Андрій Овер`янович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites. znu. edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
7 – 20 років (1991) від дня заснування Мелітопольського караїмського товариства;
В історії людства важко знайти інший народ, який би при своїй вражаючій малочисельності зміг звернути на себе таку увагу вчених та дослідників, як караїми. То хто ж вони? Це тюркський народ, представники якого сповідують караїмізм – релігію, яка поєднує в собі риси юдаїзму, християнства та ісламу. Всього на планеті проживає до 2000 караїмів. Батьківщиною їх є Крим. Поява караїмів у Мелітополі відноситься до середини ХІХ ст., причиною їх міграції стала Кримська війна 1853 – 1856 рр. Багато караїмів залишили свої поселення в Криму і переселилися в Мелітополь. Основним їх заняттям була торгівля. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став періодом національно-культурного піднесення караїмів; в тому числі і жителів Мелітополя. Саме тоді виникло Мелітопольське караїмське благодійне товариство, метою якого був збір коштів для поліпшення морального та матеріального стану бідних караїмів незалежно від віку і статусу. Та 30-40-і роки минулого століття вписали трагічні сторінки в історію древнього етносу. І лише у жовтні 1991 р. на Третій Всекримській караїмській конференції в м. Сімферополі Г. С. Ялпачик (мелітопольський дослідник історії і мови караїмського народу) представив звернення до зборів з проханням включити до складу Кримського караїмського товариства і мелітопольських караїмів. 7 грудня 1991 року за ініціативи голови Кримського караїмського товариства Якова Хаджі і завдяки активній участі представників караїмських сімей відбулися збори караїмів, які проживають у місті. На них було прийнято рішення про створення та реєстрацію Мелітопольського караїмського товариства. У тому ж році організовується недільна школа, в якій вивчалася караїмська мова, історія та культура караїмського народу. На жаль, після смерті Г. С. Ялпачика (1993) вона припинила існування. Нині Мелітопольське караїмське товариство налічує 46 осіб. Очолює його Тетяна Олексіївна Тихонова (Катик). Протягом 1994 – 2000 років у «Мелитопольских ведомостях» виходила «Караимская страница», де друкувалися цікаві матеріали історії та архівів, сучасних подій, звіти про роботу Товариства та Всеукраїнської Асоціації кримських караїмів «Кримкаралтар». У 2004 році вийшло у світ досить презентабельне видання «Караимы Мелитополя». Важливим досягненням у житті караїмів стала реставрація Малої кенаси у Євпаторії (1999 р.) завдяки зусиллям Євпаторійського караїмського товариства «Кардашлар» за участю всіх караїмських товариств України, держави та меценатів. Саме це місто перетворюється останнім часом на своєрідну караїмську столицю. У 2003 р. в Євпаторії відбувся ІІ з’їзд караїмів, 8 – 11 вересня 2005 року — Всесвітній фестиваль культури караїмів, присвячений 200-річчю Великої Соборної кенаса. Представники Мелітопольського товариства беруть участь у заходах, які проводить «Кримкалайлар», живуть однією дружною родиною, підтримують тісні зв’язки з іншими національними товариствами міста й з історичною батьківщиною – Кримом, відзначають національні свята, Дні культури, проводять виставки. Як і для інших караїмських громад, основною проблемою товариства є швидке старіння караїмської спільноти. В сучасних умовах караїми мають можливість затверджувати свою ідентичність, збирати культурну спадщину, творити й розвивати самобутню культуру, вступаючи у ХХІ ст. з усім людством, як рівноправний учасник світового історичного процесу. Серед караїмів Мелітополя багато відомих людей, які проявили себе в різних галузях науки й громадського життя. Це І. Б. Мангубі, Н. О. Іртлач, С. І. Мінаш, І. Б. Стамболі, Г. С. Ялпачик та багато інших . Література Вівчарик М. Українська нація: шлях до самовизначення : [монографія] / Вівчарик М. М., Панченко П. П., Жмихова В. І. – К.: Вища шк., 2001. – 287 с. Громадські організації караїмів і кримчаків // Громадські організації етнічних меншин України: Монографія / Лойко Л. И. — К., 2005. – С. 334 – 337. Живий Хозарський слід на Україні // Дослідження з історії України / Євген Крамар; упоряд. П. Якуб’як. – Торонто — Балтимор: Смолоскип, 1984. – С. 9 – 20. Караїми // Євтух В. Етносоціальна структура українського суспільства: Довід. / В. Б. Євтух, В. П. Трацинський, К. Ю. Галушко, К. О. Чернова. – К., 2004. – С. 111 – 113. Караимы // Исмаилов В. От короны до трезубца / Исмаилов В. А. – Мелитополь, 2006. – С. 166 – 171. Караимы Мелитополя. – Запорожье, 2004. – 198 с. Крымские караимы // Вера. Этнос. Нация: религиозный компонент этнического сознания / редкол.: М. П. Мчедлов (отв. ред.) и др. – М., 2009. – С. 287 – 299. Мелитопольское городское караимское общество. – Мелитополь, 2004. – 198 с. Національні меншини України: історія та сучасність. – К.: МАУП, 2006. – 256 с. Національно-культурні товариства Запорізької області. – Запоріжжя, 2001. – 20 с. Орлов А. Караїми Мелітопольщини: історія та сучасність / Орлов А. В. // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Запоріжжя, 2007. – Вип. ХХІ. — С. 457 – 460. Ялпачик С. Возрождение нации начинается с изучения родного языка // Мелитоп. ведомости. – 2010. – 17 – 23 февр. (№7). – С.6. Кафе «Чир-Чир» поможет лучше узнать традиции караимов // Мелитоп. ведомости. – 2010. — 2 – 8 июня ( №22). – С.6. Пастернак Н. Останні з караїмів // Укр. думка. – 2005. – 26 черв. Тихонова (Катык) Т. Ровесники // Новий день. – 2002. – 17 серп.
9 – 75 років (1936) С.Д. Рев`якіну, запорізькому літератору, журналісту;
Хто не схоче, лиш той не зможе
Постояти за рідний край.
Возз’єднай нас вселюдський Боже,
Незалежністю возз’єднай!
І. Сухар
Степан Дмитрович Рев`якін народився 9 листопада 1936 року у селі Перерослому Плужнянського (нині Білогірського) району Хмельницької області, де закінчив шість класів неповної середньої школи. В 1951 році разом з батьками переїхав у село Розівка Високопільського району Херсонської області. Закінчивши в 1954 році десятирічку, вступив до Одеської спеціальної середньої школи начальницького складу міліції, навчання в якій закінчив 1956 року і з того часу живе в м. Запоріжжі. У 1963 р. здобув освіту в Одеському державному університеті ім. І. Мечнікова (юридичний факультет), працював на оперативній і слідчій роботі в органах міліції, а також в обласній Держінспекції та обласній газеті «Запорізька правда». Більше десяти років він завідує редакцією науково – редакційного підрозділу «Реабілітовані історією» при Запорізькій облдержадміністрації. Через його руки пройшли тисячі кримінальних справ наших земляків – запорожців, закатованих, розстріляних і стертих в табірний пил безжальною машиною ленінсько – сталінського терору. Степан Дмитрович автор понад десятка книг: оповідань, повістей, романів, казок.
Роботі правоохоронних органів присвячені його книги «Не карного розшуку справа»(1974), «Поєдинок у Чорному лісі» (1977,) «Тіні» (1994), «Дикий шал»(1996), «Барони згортають шатра»,(1995), «У лабіринтах диявола»(1993). У 2007 році побачив світ історичний роман «Гуляйполе», в якому висвітлена героїчна боротьба українського селянства проти своїх гнобителів.
Працює Степан Дмитрович і у жанрі гумору та сатири. Він дійсний член Міжнародної асоціації гумористів і сатириків. Його веселі твори охоче друкують не тількі запорізькі, а й всеукраїнські газети та журнали.
Член Національної спілки журналістів України з 1965 року.

Окремі видання творів

Історія Запорізької міліції: 1917 – 2007 рр. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2009. – 884 с.
Раки і діви: Політична сатира та гумор. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2009. – 116 с.
Гуляйполе: Іст. роман. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2007. – 390 с.
Дикий шал: Міліцейський роман. – Запоріжжя: Видавець, 1995. – 224 с.
Барони згортають шатра: Іст. – пригод. повісті – Запоріжжя: Видавець, 1995. – 224 с.
Домовик: Сучасна казка для дітей та дорослих. – Запоріжжя: Видавець, 1995. – 14 с.
Зустріч з невидами: Казка та бувальщини для дітей серед. шкіл. віку. – Запоріжжя: Видавець, 1994. – 20 с.
Тіні: Пригод. повість, оповідання та докум. оповіді про співробітників Державтоінспекції. – Запоріжжя: Видавець, 1994. – 180 с.
У лабіринтах диявола: Повісті. — Запоріжжя: Видавець, 1993. – 160 с.
Поєдинок у Чорному лісі. – Дніпропетровськ: Промінь, 1978. – 165 с.
Не карного розшуку справа. – Дніпропетровськ: Промінь, 1974. – 115 с.

Література про життя та діяльність

Шевченко В. Перше дослідження про Запорізьку міліцію : [про кн. С. Рев`якіна «Історія запорізької міліції. 1917 – 2007 рр.»] / В.І. Шевченко; Віталій Шевченко // Запороз. Січ. – 2010. – 27 лип. – С.6.
Ткаченко О. Що нам віщують зорі // Запороз. Січ. – 2010. – 16 берез. – С.8.
Ткаченко О . Суд історії та суд Божий // Запороз. Січ. – 2008. – 9 лют.
Ювас І. «Гуляйполе»: Махно на крові // Просто. – 2008. – 10 січ. – С.9.
9 – 70 років (1941) О. С. Никоненку, ректору Запорізької медичної академії післядипломної освіти, завідуючому кафедри госпітальної хірургії ЗДМУ, доктору медичних наук, професору; почесному громадянину м. Запоріжжя (2003);
Олександр Семенович Никоненко народився 9 листопада 1941 року в с. Мулівка Мєлєського району Ульянівської обл. (Російська Федерація), доктор медичних наук (1981), професор (1984), хірург. У 1964 році закінчив Рязанський медичний інститут зі спеціальності „Лікувальна справа”, захистив кандидатську дисертацію (1970). Працював асистентом кафедри Рязанського медичного інституту (1970–1983). З 1983 року і дотепер його життя пов`язане із Запоріжжям. Тут він завідував кафедрою Запорізької медичної академії післядипломної освіти (з 2002 р. — ректор), організував Запорізький центр серцево – судинної хірургії і трансплантології (1991 р.; з 2004 р. – керівник НДІ серцево–судинної хірургії та трансплантології). Вперше в Україні здійснив трансплантації печінки, підшлункової залози, серця (2003). З 2003 року – голова спеціалізованої вченої ради зі спеціальностей «Хірургія» і «Серцево-судинна хірургія». Протягом 20-ти років Олександр Степанович очолює обласне товариство хірургів, є головним хірургом управління охорони здоров’я Запорізької обласної держадміністрації, член правління Українського товариства хірургів, головний трансплантолог МОЗ України, член Координаційної Ради з трансплантології. О. Никоненко — автор 386 наукових праць, монографії та посібника. Підготував шість докторів наук та 28 кандидатів наук. Він лауреат звання «Людина року–2004» в номінації «Наука», заслужений діяч науки і техніки України (1996), лауреат Державної премії України (2000), член-кореспондент НАН України зі спеціальності «Трансплантологія» (2006), нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (2003). Почесний громадянин м. Запоріжжя (2003).

Література про життя та діяльність

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік / Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С.124 – 125.
Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье, 2005. – С.304.
***
Никоненко А. «Человек человеку — друг» // Портмоне. – 2009. – 10-24 февр. (№3). – С.1, 6-7.
Самые известные : [почетные граждане г. Запорожья; в т. ч. об А. С. Никоненко] // Суббота плюс. – 2007. – 6 сент. (№36). – С.7.
Быстрова В. Что имеем – не храним / Валентина Быстрова // Созвездие. – 2001. — №5. – С.48 – 49.
***
Никоненко Олександр Семенович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
10 – 60 років від дня народження Г. Є. Літневського (1951 – 1989), запорізького письменника;
Український поет — постшестидесятник, прозаїк, гуморист Геннадій Євгенович Літневський народився 10 листопада 1951 року у м. Іртиську Павлодарської області (Казахстан) у сім`ї службовця. Виховувала його бабуся в с. Хитрівці біля Комишувахи Запорізької області. У 1973 році закінчив Запорізький педагогічний інститут (філологічний факультет). Потім вчителював, служив у лавах Радянської Армії, працював вантажником на заполярній лісобазі, був на журналістській роботі в Запоріжжі. Г. Літневський та К. Сушко, працюючи в газеті «Комсомолець Запоріжжя», разом мандрували на човні хортицькими озерами. Результ цих подорожей – написання книги про заповідники запорізького краю «Заповедное Запорожье» (1981 р.).
Та, передусім, Геннадій Літневський був поетом. Твори його сповнені лірично – філософських роздумів, спогадів про дитинство, юність. Після виходу в світ двох перших поетичних збірок «Листи до запитання» й «Літо» молодого автора прийняли до Спілки письменників України (1983 р.). Композитори писали на його слова пісні, перекладачі перекладали вірші іншими мовами. Останні роки свого життя Літневський працював у Києві при ЦК комсомолу України, потім обіймав посаду заступника відповідального секретаря журналу «Перець» (він був не тільки поетом, але й гумористом).
Навесні 1989 року з Москви поету надійшла неабияка книжка, в якій видавництво «Молода гвардія» представило всесоюзному читачу десять кращих українських поетів останнього десятиріччя. Серед них був і Г. Літневський. На жаль, на злеті життя поета раптово обірвалось. Запорізькі поети Геннадій Літневський і Василь Моруга трагічно загинули в автокатастрофі на території Румунії 14 травня 1989 року. Поховано у Києві. Пророчими стали слова обдарованого поета, який попри все зумів залишити свій слід в українській літературі:
«Я кричу: «Повертай»,
Я бажаю туди –
До побачень, освідчень, скандалів, заручин.
Ніж байдужим летіти
В далекі світи,
Хай мене в тих світах краще совість замучить.
Але вже пізно.
Попереду нас
Гальмує МАЗ.
Ми зупинитись хочем,
Та стоп–сигнал – червоний, наче Марс,
Летить у наші вирячені очі.

За оповідання «Загублений ключ», надруковане в 1990 році в журналі «Піонерія» (зараз — «Однокласники»), він був удостоєний премії ім. М. П. Трублаїні (1991).

Твори

Обрус: Антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С.151 – 159.
Вибране: Поезії / [вступ. ст. Г. Лютого]. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2005 . – 180 с.: портр.
Де козацька горда слава: Вибрані пісні запоріз. композиторів / Запоріз. обл. від-ня Укр. фонду культури. – Запоріжжя: Константа–і, 1999. – 94 с. – Із змісту: Алтагірський вальс (сл. Г. Літневського; муз. А. Твердохліба). – С.21 – 24; Печальний дзвін (сл. Г. Літневського; муз. О. Нахимовича). – С.32.
Еліксир істини: Сатира, гумор / Геннадій Літневський; [Післямова М. Прудника]. – К.: Молодь, 1991. – 136 с. : іл.
Літо: Поезії. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 32 с.
Заповедное Запорожье: путевод. / К. И.Сушко, Г. Е. Литневский. – Дніпропетровськ: Промінь, 1981. – 134 с.
Листи до запитання: Поезії / [вступ. ст. В. Вільного]. – К. : Рад. письменник, 1979. – 56 с.: портр. – (Перша поетична збірка).

Література про життя та діяльність

Сушко К. Стежка на Хортиці: Есе. – Запоріжжя, 2004. – С.4 – 11.
Письменники Запорізького краю (20 – 90 – ті роки XX століття ). – Запоріжжя, 2002. – С.329 – 335.
Січовий Парнас: Анталогія: Поетич. твори вихованців ЗДУ / упоряд. та авт. біогр. довідок В. Чабаненко. – Запоріжжя : [ЗДУ], 2000. – С.285.
***
Знаменні і пам`ятні дати Запоріжжя на 2001 рік: (Календар і короткі бібліографічні списки). – Запоріжжя, 2000. – С.15 – 16.
Літературне Запоріжжя: Біобібл. довід. / ЗОУНБ ім. Горького. – Запоріжжя, 1996. –Вип.1. — С.34 — 37.
Українська літературна енциклопедія: В 5 т. – К.: Укр. енциклопедія, 1995. – Т. 3: К–Н. — С.216.
Матушек О. «Життя моє – така коротка хвиля..»// Дніпро. – 1991. — № 11 – 12. – С. 97.
Пепескул Р. Поэтическая комета Геннадия Литневского: Урок – эпизод // Корицька Г. Література рідного краю: Навч. – метод. посіб. – Запоріжжя , 2000. – С.27 – 30.
***
chytanka.com.ua /ebooks/ indeks. php
www.znu.edu.ua
www.books.dilines.net/head/artistsc-literature/
11 – 115 років від дня народження В. М. Арнаутова (1896 — 1979), українського живописця – монументаліста, графіка; уродженця с. Успенівка Токмацького району;
11 листопада 1896 року в селі Успенівка Токмацького району Запорізької області народився живописець-монументаліст Віктор Михайлович Арнаутов. Дитинство і юність пройшли у м. Маріуполі. В 1915 році після закінчення Елізаветградського кавалерійського училища Віктор Арнаутов пішов на фронт Першої світової війни і за ратні подвиги був нагороджений Георгієвським Хрестом. У 1918 році офіцер Арнаутов демобілізувався і поселився в Симбірську. Під час Громадянської війни воював у війську адмірала А.В. Колчака на Уралі та в Сибіру.
В 1920 році Віктор Михайлович Арнаутов емігрував у Харбін, де заробляв на життя іконописом і розписом скриньок, одночасно навчаючись у студії „Лотос”, викладачами якої були художник М. А. Кичигін, архітектор А. Бернардацці.
В 1925 році В. М. Арнаутов виїхав в США і поселився в Сан-Франціско. Живопису навчався в Каліфорнійській художній школі у Г. П’єзоні, Р. Стакпола і Л. Рандолфа. Після студій Арнаутов одержав запрошення до Мексики. В 1929 — 1931 роках працював під керівництвом Дієго Рівери над фресками будинку Міністерства охорони здоров’я, Національного і Губернського палаців в Мехіко. На все життя Віктор Михайлович зберіг вдячність до свого вчителя. У Рівери він пройшов шлях від розтиральника фарб і штукатура до живописця.
Повернувшись до США, В. М. Арнаутов продовжував працювати в монументальному мистецтві: виконав фрески в Поло-Альто (1932); школі ім. Дж. Вашингтона (1936) і Меморіальній башті на честь пожежників – героїв землетрусу 1906 року в Сан-Франціско (1934-1938 рр.). Займався станковим живописом і графікою. Художник організував персональні виставки в Сан-Франціско (1933, 1934, 1935 і 1938), Стоктоні (1936) і Стенфорді (1939). Брав участь в міжнародних художніх виставках.
В 1936 р. В. М. Арнаутов отримав запрошення стати викладачем факультету мистецтва та архітектури Стенфордського університету, де працював до 1961 року і отримав почесне звання „Заслужений професор”.
З 1938 року Арнаутов був членом Комуністичної партії США і активним громадським діячем. В 1941 — 1945 роках В. М. Арнаутов керував „Російсько-американське товариство з надання допомоги Червоній Армії”. Після 1945 року очолював „Російсько-американським товариством”, яке проводило мітинги, розповсюджувало радянську літературу і періодичні видання, влаштовувало виставки.
І все-таки Віктор Михайлович Арнаутов у 1963 році повернувся на Батьківщину, прийняв радянське громадянство і оселився в м. Жданові (Маріуполі). Радянські художники приязно зустріли майстра, він став членом Союзу художників СРСР. В 1964 р. в Києві була організована персональна виставка митця з робіт, які він привіз із США і нових, зроблених вже на Батьківщині. Всього представлено біля 100 творів. Потім аналогічні виставки відбулися у Донецьку, Маріуполі, Горлівці (1965). На виставках художник представляв станковий живопис – „Безробітна мати”, „Сніданок робітника”, „Шахтар”, „Біля моря” та інші, а також графіку, серед якої – ілюстрації до книги Куїна „На барабані”.
В Маріуполі В. Арнаутов здійснив ряд монументальних проектів: виконав монументальне панно „Підкорення космосу” на Будинку зв’язку (1964, разом с Г. Д. Приходько), мозаїку у школі № 54 (1965). Останню велику роботу – мозаїчне панно „Від скіфів до космосу” для будинку аеровокзалу (разом з В. П. Павлюком) – живописець закінчив у 1970 році.
Помер в 1979 році в Ленінграді. Поховано в м. Маріуполі.

Автобіографічні нариси

Жизнь заново: Автобиогр. очерк / Виктор Арнаутов. – Донецк: Донбасс, 1972. – 112 с.: ил.
Жизнь заново: Автобиогр. очерк / Виктор Арнаутов. – Донецк: Донбасс, 1965. – 78 с.: ил.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія сучасної України. — К., 2001. – Т.1: А. — 824 с. – Із змісту: Мирончук А. Арнаутов Віктор Михайлович. – С.656.
Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії: документи, матеріали, карти / НАН України, Ін-т історії; М. Дмитрієнко, В. Литвин, В. Томазов, Л. Яковлєва, О. Ясь; вступ. ст. В. Смолія. – К.: Либідь, 2000. – 488 с.: іл. – Із змісту: Арнаутов В. М. – С.155.
Папуш И. Творческая деятельность греков Приазовья. Конец ХІХ ХХ вв.: Энцикл. справ. – Мариуполь, 2000. – С.14.
Лейкинд О. Художники Русского Зарубежья. 1917 – 1939: (Биогр. словарь) / О. Л. Лейкинд, К. В. Махров, Д. Я. Северюхин. – СПб: Нотабене, 2000. – 720 с.: ил. – Из содерж.: Арнаутов В.М. – С. 99 – 100.
Мистецтво України: Біогр. довід. – К.: Укр. енциклопедія, 1997. – 699 с. – Із змісту: Арнаутов В. М. – С.26.
Українські радянські художники: Довід. – К.: Мистецтво, 1972. – 564 с. – Із змісту: Арнаутов В. М. – С. 14.
Арнаутов В. [Репродукції. – К.], 1964. – [8] с.: іл.
Арнаутов В. Выставка произведений: [живопись, графика]: Каталог / предисл. Н. Толепоровской. – Жданов, 1965. – 29 с.: ил.
***
Черкаська Г. Фрески в Сан–Франциско, мозаїка в Маріуполі // Запороз. Січ. – 1999. – 27 листоп. – С.7.
Америка без грима: [о персонал. выставке работ В. М. Арнаутова в Киеве] // Известия. – 1964. – 1 авг. – С.4.
Андрейченко И. Увидевший два мира // Правда Украины. – 1964. – 4 сент.
«По Мексиці і США»: виставка творів В. М. Арнаутова [в Києві] // Рад. культура. – 1964. – 2 серп. – С.4.
Художні виставки 1964 року : [в т. ч. про виставку робіт В. М. Арнаутова в Києві] // Рад. культура. – 1964. – 23 січ. – С.2.
Глущенко М. Правда про Америку : [про персонал. виставку В. М. Арнаутова в Києві] // Рад. культура. – 1964. – 13 серп.
Новицький Д. Америка без гриму: [про персонал. виставку В.М. Арнаутова в Києві] // Літ. Україна. – 1964. – 4 серп. – С.1; 14 серп. – С.2.
Санин Л. Вдали от Родины // Донбасс. – 1964. — №5. – С.108 – 114.
Санин Л. 45 лет разлуки…// Комс. знамя. – 1964. – 26 апр.
Зорін Я. Здрастуй, Вітчизно! // Рад. культура. – 1963. – 31 жовт.
Діхтяр З. Художник знайшов правду // Молодь України. – 1963. – 26 жовт.
***
Арнаутов Віктор Михайлович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp. – Назва з екрану.
11 – 70 років (1941) В.І. Луньову, запорізькому художнику;
Валерій Іванович Луньов народився у Челябінський області (Росія) в сім’ї офіцера Радянської Армії, з 1949 року сім’я проживає у Запоріжжя.
В юнацькі роки майбутній художник робить спроби отримати технічні спеціальності (3 роки навчався в Харківському авіаційному інституті, 4 – в Запорізькому машинобудівному інститутах), але зрозумів, що це не його покликання.
Хлопець з ранніх дитячих років полюбляє малювати, а з 1967 року займається в художній студії у БК „Металург” (керівник Ф. Ф. Шевченко). Закінчивши художню студію, Валерій Луньов почав працювати в Запорізьких художньо-виробничих майстернях в якості художника-оформлювача. Згодом був переведений у живописний цех.
З 1985 року художник є членом НСХУ.
Працює в галузі станкового живопису. Головна тема його творів – рідна природа. Милуючись нею, він прагне в своїх творах донести до нас, глядачів, все її багатобарв’я, красу Дніпра і Хортиці, красу дерев і квітучих пагорбів. Про це свідчать і назви деяких картин Валерія Івановича: „Понад синій Славутич”, „Дніпро. Весінній паводок”, „Хортиця. Старі рубежі”, „Старий Дніпро. Осінній вечір”.

Література про життя та діяльність
Луньов Валерій Іванович // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962 — 2007 – Запоріжжя, 2007. – С.104.
17 – 130 років від дня народження актора і режисера Г.С. Свободіна (1881 — 1971), уродженця с. Дніпровка Вільнянського району
Свободін Григорій Семенович (справжнє прізвище Перемишлєв) народився в с. Дніпровка Вільнянського району 17 листопада 1881 року.

Сценічну діяльність почав з 1901 року. В 1922 році в місті Луганську ним був організований пересувний драматичний колектив – перший російський театр на Україні. Незабаром він отримав назву „Шахтарка Донбасу”, керував театром Григорій Свободін, який у 1932 р. одержав звання заслуженого актора УРСР. У 1927 році московський журнал «Современный театр» відзначив «Шахтарку Донбаса» як «найсерйозніший з російських драматичних театрів УКраїни». Дванадцять років трупа мала статус пересувного театру. У 1934 році театр стає стаціонарним і розташовується в Миколаєві (офіційно це задокументовано 3 січня 1935 року).

В 1939-1963 роках Г.С. Свободін працював в Ярославському російському драматичному театрі.

Найвідоміші ролі: Протасов („Живий труп” Л.Толстого); Єгор Буличов („Єгор Буличов та інші” М. Горького) та вистави за п’єсами І. Дніпровського, І. Микитина.

Література про життя та діяльність

Свободін Григорій Семенович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. — С. 529.

Свободін Григорій Семенович //Митці України: Енцикл. довід. – К., 1992.- С. 519.

***

Свободін Григорій Семенович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
18 — 90 років (1921) від дня народження Д. О. Міщенка, письменника; уродженця с. Степанівка Перша Приазовського району ;
19 – 100 років від дня народження Василеги А.І. (1911 — 1987), Героя Соціалістичної Праці (ВАТ «Мотор Січ»); уродженця с. Рівнопілля Гуляйпільського району;
Василега Андрій Іванович народився 19 листопада 1911 року. в с. Успенівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (зараз – Гуляйпільського району Запорізької області) в селянській сім`ї. Згодом родина переїхала до с. Рівнопілля цього ж району. Трудився в колгоспі, але завжди його тягнуло до міста. Після служби у лавах Радянської Армії прийшов працювати промивальником на завод імені Баранова (нині – ВАТ «Мотор Січ»). В 1941 році разом із заводом евакуювався до м. Омськ. У 1948 році повернувся на рідне підприємство і працював слюсарем до виходу на заслужений відпочинок. 22 липня 1966 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за видатні заслуги у виконанні плану 1959 – 1965 рр. та створення нової техніки звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордену Леніна та медалі «Серп і молот» присвоєно директору заводу В. І. Омельченку та слюсару – складальнику А.І. Василезі. В 1970 році Андрія Івановича нагородили медаллю «За доблесну працю на ознаменування 100-річчя В. І. Леніна», а в 1975 році він був удостоєний медалі «30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні».

З листопада 1971 року А. І. Василега перебував на заслуженому відпочинку і брав активну участь у громадській роботі колективу об`єднання.

Помер 31 березня 1987 року.

Література про життя та діяльність

Кушніренко І. Успенівський слід / Кушніренко І. К., Жилінський В. І. – Запоріжжя, 2005. – С.231 – 232.

Кушніренко І. Люди Гуляйпільщини / Кушніренко І. К., Жилінський В. І. – Запоріжжя, 2004. – С.64 – 65.

Голдобин А. Запорожская Аллея Славі – народная святиня. – Днепропетровск, 2002. – С.535.

Лукаш І. Мірило людських чеснот // Запоріз. правда. – 1966. – 23 груд.

***

Василега Андрій Іванович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

20 — 15 років тому (1996) на базі ЗНУ був створений Науково — дослідний інститут козацтва;
20 – 90 років (1921) Легкоступу Є.І., Герою Соціалістичної Праці (1976), токарю заводу «Іскра» (1962-1976); уродженцю м. Запоріжжя;
26 — 40 років (1971) історичному факультету ЗНУ;
29 – 70 років (1941) Малицькій Л.І., співачці, народній артистці України (1997), солістці Запорізької філармонії (1968); уродженці м. Запоріжжя.
Цього місяця виповнюється:
65 років тому (1946) на базі механічних майстерень Осипенківського порту було засновано завод портового приладдя;
40 років (1971) від дня заснування Мелітопольської ДЮСШ.
ГРУДЕНЬ
4 – 90 років від дня народження М. П. Киценка (1921 — 1982), письменника, краєзнавця;
4 — 90 років від дня народження Л. Ю. Шермейстера (1921 – 1995), поета, композитора, почесного громадянина м. Мелітополя;
Леонід Юлійович Шермейстер народився 4 грудня 1921 року в м. Мелітополі. В 1939 році закінчив середню школу і був призваний до лав Червоної Армії. Учасник Великої Вітчизняної війни.

Перший його вірш надруковано в міській газеті в 1937 році – до 100 – річчя з дня смерті О. С. Пушкіна. Першу свою пісню Леонід Юлійович написав 1939 року і присвятив відкриттю в Мелітополі дитячої залізниці.

Після демобілізації навчався в Мелітопольському педінституті (1946–1950 рр.). По закінченні вузу за призначенням працював вчителем російської мови та літератури в Якимівський середній школі. На республіканському огляді сільської самодіяльності в м. Києві хор Якимівського районного будинку культури виконав пісню «У нас в Акимовском районе», написану Леонідом Юлійовичем спеціально з цієї нагоди (він же був хормейстером).

В 1957 році його переводять на роботу в м. Мелітополь. Закоханість у пісню і поезію привела Леоніда Юлійовича до Харківського інституту культури (1967 року він отримав диплом хормейстера). 35 років працював викладачем Мелітопольського училища культури та керівником народної хорової капели «Таврія» Палацу культури ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений працівник культури України Леонід Юлійович Шермейстер вніс неоцінений вклад у розвиток культури Мелітополя.

В день смерті Леоніда Шермейстера в листопаді 1995 року загальну біль втрати висловив у своєму вірші мелітопольський поет Віктор Орлов:
Город выглядит невесело:
Черные думы.
Нет Леонида Шермейстера –
Умер.
В жизни не числясь праведником,
Делая дело,
Врос он в свой город памятником,
Как Капелла.
— Чем же он был интересен нам? –
Спросят потомки.
— Тем, что наполнил песнями
Край свой негромкий.

Духовна спадщина митця продовжує жити в піснях, які він залишив по собі. Всі пісні Леоніда Юлійовича – це, насамперед, твори про рідний край, про чудових його трудівників. Цілий ряд творів («Ты выжил город», «Помни, Таврия», «Течет река Молочная» та ін.) присвячені героям – захисникам і визволителям м. Мелітополя від німецько – фашистських загарбників. Він є творцем концертів – реквіємів до 50 – річчя звільнення Мелітополя.

Леонід Юлійович і сам писав тексти своїх пісень і широко використовував поетичні твори місцевих авторів, таких як Володимир Ломако, Матвій Медведовський, Олег Прищенко та інші. Шермейстером написано порівняно небагато пісень, але майже всі вони виконуються і доставляють радість виконавцям і слухачам своєю простотою, доступнісю, щирістю.

Його пісні виконувалися не лише провідними самодіяльними художніми колективами м. Мелітополя, але й професійними виконавцями, такими як заслужений артист України Анатолій Мінаков, симфонічний оркестр обласної філармонії, заслужений працівник культури України Юлія Чабанова, хорова капела музпедфаку МДПУ тощо.

Леонід Юлійович створив собі пам`ять не з граніту, а з душевних поривів свого доброго серця. Цілком заслужено став почесним громадянином м. Мелітополя.

Твори

Обрус: Антологія творів літераторів Запоріз. краю. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2008. – 600 с. – Із змісту : Шермейстер Л. Природа : [вірш].– С.554.
Харитонова Е. Парк юности нашей…Кн.1. – 4-е изд., доп. – Мелитополь: Колор Принт, 2007. – 146 с. – Из содерж. : Шермейстер Л. «Ты цвети наш парк и живи…» : [стих.]. – С.1.
Краю мій, Якимівський. – Якимівка, 2003. – 43 с. – Із змісту: У нас в Акимовском районе (сл. и муз. Л. Шермейстера). – С.8 – 10; Ми доярочки – господарочки (сл. та муз. Л. Шермейстера). – С.17 – 18; У моря Азовського (сл. и муз. Л. Шермейстера). – С.19–20;
Де козацька горда слава: Вибрані пісні запоріз. композиторів / Запоріз. обл. від-ня Укр. фонду культури. – Запоріжжя: Константа–і, 1999. – 94 с. – Із змісту: Біля моря Азовського (сл. і муз. Л. Шермейстера, переклад з рос. А. Криворотька). – С.84-88.
Родной Мелитополь, ты славы достоин, мы песни свои посвящаем тебе!: песни Л. Шермейстера о родном крае. – Мелитополь: Гор. типография, 1993. – 50 с. – (50 – летию освобождения Мелитополя от нем. – фашист. захватчиков).
Гнєдашев В. Якимівський район на тлі Запорізької області: Іст. – геогр. огляд з метод. порадами. – Мелітополь, 1998. – 96 с.: карти. – Із змісту: У нас в Акимовском районе (сл. и муз. Л. Ю. Шермейстера) : [пісня написана для хору Якимів. район. будинку культури, який виконав її на респ. огляді сіл. самодіяльності в м. Києві]. – С.7 – 8.
Віночок пісень про знатних людей Запоріжжя. – Запоріжжя: Кн. – газет. вид-во, 1960. – 31 с. – Із змісту: Пісня про Героя Соціалістичної Праці Дем`яна Цекова (муз. і сл. Л. Шермейстера, укр. переклад В. Лісняка). – С.15–17.
Збірник пісень та інструментальних творів самодіяльних композиторів Запорізької області / Запоріз. обл. Будинок нар. творчості. – Запоріжжя: Обл. вид-во, 1956. – 79 с. – Із змісту: Пісня про Героя Соціалістичної Праці Дем`яна Цекова (муз. і сл. Л. Шермейстера, укр. переклад В. Лісняка). – С.12; Песня о русской матери (муз. и сл. Л. Шермейстера). – С.47–48.
Вогні Запоріжжя: Літ. – худож. альманах Запоріз. обл. літ. об-ня. – Запоріжжя: Обл. вид-во, 1955. – 135 с. – Із змісту: Шермейстер Л. В школе: (1. Экзамен; 2. У знамени). – С.97-98.
***

Вірші нашого земляка : [«Ночное небо», «Природа», «Вокзал»; в т. ч. біогр. довідка] // Серп і молот. – 1990. – 23 черв.
Встреча с Пушкиным : [стих.] // Запоріз. правда. – 1987. – 10 лют.
Песня о русской матери (сл. и муз. Л. Шермейстера) // Запоріз. правда. – 1983. – 29 трав.
Песня о Советской Конституции (муз. Л. Шермейстера; сл. А. Фесюка) // Запоріз. правда. – 1977. – 28 верес.
На поля, на поля… (муз. Л. Шермейстера; сл. колектив.) // Запоріз. правда. – 1971. – 29 серп.
Песня о русской матери : [стих.] // Запорож. правда. – 1955. – 3 июля.
Ленин : [стих.] // Запорож. правда. – 1955. – 28 сент.
У десятиклассников экзамен : [стихи] // Запорож. правда. – 1953. – 23 мая.
Первый экзамен : [стихи] // Большевик Запорожья. – 1952. – 21 мая.

Публіцистика

У ритмі сьогодення : [про хорову капелу Мелітоп. ПК ім. Т. Г. Шевченка] // Соц. культура. – 1973. — №8. – С.32 – 33.
Є в нас мрія / В. Крот, Л. Шермейстер // Індустр. Запоріжжя. – 1964. – 21 лют.

Література про життя та діяльність

Медове місто: До 225-річчя м. Мелітополя: Бібліогр. покаж. – Запоріжжя: Тандем, 2009. – 156 с. – (Міста і села Запорізької області. Вип.2). – Із змісту : [Шермейстер Л.Ю.]. – С.110, 118, 132.
Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. – биогр. сб. – Х.: Факт, 2004. – 519 с. – Шермейстер Леонид Юльевич. – С.496.
Шевченкіана Мелітополя: Біографії, інформація, творчість, пошук. – Мелітополь: Видав. будинок ММД, 2003. – 184 с. – Із змісту: Заслужений працівник культури України Леонід Юлійович Шермейстер, поет, письменник, композитор. – С.102 – 103.
Родной Мелитополь, ты славы достоин, мы песни свои посвящаем тебе!: песни Л. Шермейстера о родном крае. – Мелитополь: Гор. типография, 1993. – 50 с. – (50 – летию освобождения Мелитополя от нем. – фашист. захватчиков). – Из содерж.: Костиц П. Судьба и песни. – С.3 – 4.
Шульгін Г. Його пісні – память про нього // Новий день. – 1996. – 24 груд.
Леонид Юльевич Шермейстер : [некролог] // Новий день. – 1995. – 17 листоп.
Дубровский З. Тернистый путь маэстро // Слово. – 1994. – 19 нояб.
Павлык А. Светлый источник // Индустр. Запорожье. – 1994. – 17 февр.
Костиц П. Судьба и песни // Мелитоп. ведомости. – 1993. – 2 окт.
Харитонов Я. С песней по жизни // Индустр. Запорожье. – 1992. – 18 янв.
5 — 100 років від дня народження Коновалова В. К. (1911 – 1967), Героя Радянського Союзу, контр – адмірала, учасника Великої Вітчизняної війни; уродженця с. Надійне Розівського району;

Народився Володимир Костянтинович Коновалов 5 грудня 1911 року в с. Надійне Гуляйпільського району Запорізької області. Навчався на робітничому факультеті у м. Донецьк. На службі у військово-морському флоті перебував з 1932 року. Став офіцером, закінчивши в 1936 році військово-морське училище. Учасник Великої Вітчизняної війни з перших днів. Командир гвардійського підводного човна Л-3 Балтійського флоту, капітан 3 рангу Коновалов у 1944–1945 рр. потопив п’ять транспортів, ескадрений міноносець і сторожовий корабель противника. На підходах до ворожих баз поставив 50 мін. Став Героєм Радянського Союзу у липні 1945 року.

Після війни, закінчивши 1950 року Військово-морську академію, контр-адмірал Коновалов В.К. командував з’єднанням підводних човнів, працював у центральному апараті Міністерства оборони СРСР.

Серед численних нагород нашого земляка три ордени Леніна, два ордени Червоного Прапора, орден Ушакова II ст., Вітчизняної війни I ст., Червоної Зірки, тощо.

Помер 29 листопада 1967 року в м. Ленінград.

Література про життя та діяльність

Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.117.

Голдобин А. Запорожская Аллея Славы – народная святыня. – Днепропетровск, 2002. – С.302 – 304.

Лукаш І. Велике бачиться на відстані. – Дніпропетровськ, 1998. – С.239 – 248.

Герои Советского Союза: Крат. биогр. словарь. В 2 т. – М., 1987.– Т.1.– С. 715 — 716.

***

Шак В. Гибель транспорта «Гойя»: Адмирал из запорож. глубинки, Герой Сов. Союза В. Коновалов причастен к самой крупной в истории человечества морской катастрофе // МИГ. – 2009. – 23 июля(№30). – С.10; 30 июля(№31). – С.13.

***

Коновалов Володимир Костянтинович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
7 – 110 років від дня народження О. П. Джигурди (1901 — 1986), запорізької письменниці ;
7 – 80 років (1931) поету, прозаїку, драматургу В. Сіренку, уродженцю с. Новопетрівка Бердянського району;
7 – 45 років від дня народження С. А. Кюрчева (1966 — 1987), воїна – афганця; похований в м. Бердянську;
8 – 90 років від дня народження Я. Г. Пункіна (1921 — 1994), першого олімпійського чемпіона із Запоріжжя та України (греко – римська боротьба);
8 грудня 1921 року народився видатний український борець, чемпіон ХУ Олімпійських ігор (Хельсінкі, 1952 р.), переможець Всесвітніх фестивалів молоді та студентів в Берліні та Бухаресті, п`ятиразовий чемпіон Радянського Союзу, заслужений майстер спорту СРСР з греко-римскої боротьби Яків Григорович Пункін.

Чотирнадцятирічним хлопцем він прийшов у секцію боротьби запорізького міського Будинку спорту до тренера Олексія Фердинандовича Фешотта. Уже через два роки Яша став чемпіоном України серед юнаків. А в 1939 році був включений до десятки найкращих спортсменів Запоріжжя.

У квітні 1941 року, коли відбувався черговий призов до лав Робітничо – Селянської Червоної Армії, Яків Пункін став курсантом танкової школи у Волочиську, а вже через два місяці разом з іншими слабо підготовленими юнаками змушений був протистояти відбірним танковим колонам фашистської Німеччини – розпочалася Велика Вітчизняна війна. Під Мінськом Яків потрапив у полон.

Потім були чотири довгих роки принижень, знущань і постійного очікування смерті в концтаборах. Нарешті, прийшов травень 1945 – го, а разом з ним і визволення, яке принесли військовополоненим табору Меппен, що в Нижній Саксонії, американські війська.

У 1948 році Яків Пункін повернувся до Запоріжжя, а вже наступного року вперше піднявся на найвищу сходинку п`єдесталу пошани чемпіонату СРСР. Йому не було рівних у країні ще кілька сезонів поспіль, а 1951 року він став переможцем турніру за програмою Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Берліні.

1952 рік. Радянські спортсмени дебютували на Олімпійських іграх. У складі збірної Радянського Союзу з греко – римської боротьби, у напівлегкій категорії виступав триразовий чемпіон СРСР Яків Пункін. Втім, завзятого суперництва не вийшло. Наш земляк «знищив» своїх опонентів, як писали тих днів зарубіжні газети, і став першим олімпійським чемпіоном серед українських спортсменів. Наступні п`ять десятиліть жодному із запорозьких борців не вдалося досягти такого успіху.

Після олімпійського тріумфу Пункін здобув ще дві золоті та дві бронзові медалі на чемпіонатах СРСР, найвищу нагороду Всесвітнього фестивалю в Будапешті й звання найтехнічнішого борця радянської збірної. Яків Григорович ще не пішов з килима, коли в нього вже з`явилися перші учні. Поєднуючи успішні виступи за збірну команду України з тренерською роботою, він стояв у витоків створення одного з найсильніших колективів запорізькі школи боротьби – борцівської секції СК «Металург» заводу «Запоріжсталь».

Олімпійський подвиг колишнього в’язня фашистських таборів, а згодом легенди запорізького спорту Якова Пункіна був відзначений у радянській державі більш ніж скромно – 1957 року його нагородили медаллю «За трудову доблесть». Це була єдина урядова відзнака борця.

Помер 12 жовтня 1994 року, похований на Першотравневому кладовищі. На жаль, у Запоріжжі немає ані вулці, яка б носила ім`я першого українського олімпійського чемпіона, ані меморіальної дошки на будинку, де довгі роки він мешкав. Між іншим, будинок цей знаходиться на вулиці, яка називалася Спортивною, а кілька років тому їй було присвоєно ім`я…Валерія Лобановського.

Запорізька міська федерація греко – римської боротьби спільно з управлінням з питань фізичної культури і спорту Запорізької міської ради заснували пам’ятну медаль імені Якова Пункіну, якою будуть нагороджуватися борці, тренери й меценати цього виду спорту за вагомий внесок у його розвиток і популяризацію.

Література про життя та діяльність

Смирнов В. Борцовская «кухня»: 50 меню. – Запорожье: Дикое Поле, 2007. – 232 с. – Из содерж.: Греко – римское меню на 24 июля 2002 года : [Я. Пункин]. – С.35-37.

Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье: Тандем – У, 2005. – 336 с.: ил. – Из содерж.: Запорожцы – чемпионы мирового уровня : [в т. ч. Я. Пункин]. – С.296.

Запорожсталь. Симфония металла. – Запорожье: Тандем-У, 2003. – 448 с. – Из содерж.: Спортивная гордость комбината : [в т. ч. о Я. Пункине]. – С.360.

Рубахин Э. Яков Пункин – король суплеса: Истории спортивные – веселые и криминальные. – Запорожье: Запоріжжя, 1997. – 68 с.

Їх водила молодість: Худож. – докум. оповіді. – Дніпропетровськ: Промінь, 1988. – 230 с. – Із змісту: Півненко А. Себе перебороти. – С.68 – 80.

Асаев В. Им покорялся Олимп. – Днепропетровск: Промінь, 1980. – 144 с. – Из содерж.: [Я. Пункин]. – С.6-9.

Звезды спорта: Справ. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Физкультура и спорт, 1979. – 429 с. – Из содерж.: [Я. Пункин]. — С.283.

Олімпійці з України. – К.: Молодь, 1972. — 136 с. – Із змісту: Яків Пункін. – С.13-15.

***

Смирнов В. Яков Пункин: через концлагерь – к олимпийскому золоту // МИГ. – 2007. – 18 окт. (№42). – С.49.

Копеліович А. Неперевершений // Запоріз. правда. – 2006. – 9 груд. (№186). – С.4.

Смирнов В. Першопрохідник олімпійців // Днепров. металлург. – 2002. – 11 янв. – С.7; Запоріз. правда. – 2001. – 6 груд. – С.12.

Хельсинки. 1952 год: Олимпийский триумф Якова Пункина // Запорожье спортивное. – 1998. – 23 окт. – С.3. – (Из истории запорож. греко – римской борьбы).

Навечно в истории запорожского спорта // Индустр. Запорожье. – 1997. – 11 нояб.

Смирнов В. Памяти олимпийского чемпиона // Индустр. Запорожье. – 1996. – 18 янв.

Карабанов В. Наш первый чемпион // Запороз. Січ. – 1995. – 20 трав.

Памяти Якова Пункина : [12 окт. 1994 г. в возрасте 73 лет умер наш земляк Я. Пункин] // Евр. вести. – 1994. — №19 – 20 (окт.). – С.7.

Яков Григорьевич Пункин: [некролог] // Индустр. Запорожье. – 1994. – 15 окт.

Рубахин Э. Прерванная схватка // Индустр. Запорожье. — 1993. – 20 марта.

Костенко И. Спасибо, учитель // Индустр. Запорожье. – 1991. – 12 дек.

Карабанов В. Первый чемпион: [Я. Пункину – 60 лет] // Индустр. Запорожье. – 1981. – 9 дек.

Півненко А. На килим викликається…: (Штрихи до портрета перш. олімп. чемпіона України Я. Пункіна) // Знання та праця. – 1980. — №7. – С.6-7.

Півненко А. Чемпіон // Комсомолець Запоріжжя. – 1980. – 19 лип.

Шкарбан В. Не угаснет никогда… — Запорожье: Дикое Поле, 2009. – 176 с. : ил. – Из содерж. : Якову Пункину : [эпиграмма]. – С.166.

12 — 60 років (1951) Ф. П. Конюхову, мандрівнику; уродженцю с. Чкалове Приазовського району;
Конюхов Федір Пилипович народився в с. Чкалове Приазовського району. Післявоєнний жалюгідний побут зовсім не заважав польоту дитячої фантазії. Навпаки, хотілося побачити весь світ – величезний і прекрасний. Причому побачити по – своєму, відобразивши побачене в барвистих образах. Тому в юності Федір встиг закінчити художню школу в білоруському м. Бобруйськ і дві мореходки – в Одесі і Ленінграді. Удосконалюватися в живопису Федору довелося в Парижі: допоміг академік Церетелі.
Великий вплив на виховання майбутнього мандрівника мав дід Михайло – бойовий морський офіцер, який над усе ставив віру в Бога і служіння Вітчизні. Саме від нього маленький Федя отримав перші уроки мужності і віри. Дарований дідом натільний хрест Ф. П. Конюхов носить з дитинства, хоча і зростав в атеїстичному середовищі.

У свої 15 років він на рибальському човні перетнув Азовське море. На сьогодні Ф. Конюхов побував більш ніж у 110 країнах світу. Федору Пилиповичу підвладна не лише водна стихія, але і гори, а також піщані і снігові пустелі. Він досить відомий художник, тож кожна з його подорожей – це, так би мовити, ще і «виїзд на етюди». До того ж він член Спілки письменників Росії (2004), Національний Герой Росії (2007), на власні кошти будує православні храми. В 2009 році став почесним мешканцем смт. Кирилівка (Якимівський район).

Федір Пилипович має п’ятеро дітей: четверо синів і донька. Його дружина – доктор наук, працює в Академії правосуддя Росії. Всі вони живуть в Москві. Всі, окрім голови сім`ї, який по року – півтора перебуває у від`їзді. Попри величезну зайнятість щороку прагне відвідати свою малу батьківщину (свого часу батьки перебралися до с. Атманай Якимівського району).

В 2010 році він вирішив присвятити своє життя служінню Богові і прийняв сан священика в Запорізькій єпархії.

Література про життя та діяльність

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С.88.

Земне тяжіння: Літ. зб. – Запоріжжя: Дике Поле, 2003. – 200 с. – (До 80 – річчя Приазов. р-ну). – Із змісту: Конюхов Ф. П. : [краткая биогр. справка]; Основные экспедиции; Восхождения : (В рамках программы «Семь вершин мира»); Жизненные вехи Федора Конюхова. – С.63 – 66; Конюхов Ф. Художник в океане; Дневники. Рисунки. Эскизы; Любящий ее любит мир (Посвящается жене Ирине) : [лит. зарисовки]. – С. 66 – 75; Конюхова И. Я всегда тоскую по нему. — С.70 – 71.

Харенберг Б. Хроника человечества. – М.: Большая энциклопедия, 1996. – 1200 с.: ил. – Из содерж.: В одиночку к Южному полюсу: [Ф. Конюхов]. – С.1156.

***

Федор Конюхов стал отцом Федором : [возведен в диакон. сан в Свято – Покров. кафедрал. соборе в г. Запорожье 22 мая с. г.] // Индустр. Запорожье. – 2010. — 27 мая (№76). – С.4.

Тихомиров В. Кругосвятный путешественник: Ф. Конюхов принял сан, и теперь везде, куда заносит его судьба, он ставит часовни и закладывает храмы // Огонек. – 2010. — №28. – С.30-21.

Егорова И. Федор Конюхов: «Я 40 лет путешествовал, как Моисей по пустыне, а теперь вернулся в лоно церкви»: [в т. ч. о предполагаемом строительстве храма в честь Св. праведного Федора Ушакова в г. Запорожье] // Индустр. Запорожье. – 2010. – 5 июня (№82). – С.9.

Федор Конюхов – почетный житель Кирилловки : [Кирилловский поссовет принял решение о присвоении всемирно известному путешественнику звания почетного жителя поселка: Акимов. р-н] // Кирилловка. – 2009. — №4. – С.1, 9.

Григор`єва В. Жив відважний капітан // Червоний промінь. – 2009. – 23, 26 верес. – С.3.

Гаев Ю. «Ты, наверно, самый грешный? 16 человек шло, а клещ укусил только тебя»: Интервью со знаменит. путешественником / Ю. Гаев, А. Мазурова // Факты. – 2009. – 15 авг.

Конюхов Ф. «Каждый раз прошу Бога увеличить лимит риска» / записала Е. Токарчук // Сегодня. – 2009. – 27 авг.

Багнюк А. Яхтою навколо Антарктиди // Уряд. кур`єр. – 2008. – 2 лют.

Лаврик И. Конюховы в «МВ», а также на терпеньевских источниках, Каменной Могиле, в Мирном и Атманае // Мелитоп. ведомости. – 2008. – 16 июля (№29). – С.12-13.

Федор Конюхов посетил Запорожье [и встретился с журналистами] // Запороз. Січ. – 2008. – 7 серп. (№149-151). – С.3.

Федор Конюхов – Национальный Герой России // Белая стрела. – 2007. – 14 июня. – С.5.

Капитан дальнего плавания: [Ф. Конюхов и его семья] // Домашний очаг. – 2006. — №11. – С.172 — 174.

Тимофеев Л. Федор Конюхов: «Если человек идет за славой – он никогда не прийдет к успеху, если идет за деньгами – никогда не накопит их» // Приазов. новь. – 2006. – 1 июля. – С.2-3.

Федор Конюхов завершил кругосветку // МИГ по выходным. – 2005. – 10 июня. – С.2.

Шак В. Федор Конюхов – в Индийском океане // МИГ. – 2005. – 20 янв. – С.7.

Багнюк А. Жінка на кораблі приносить удачу: Упродовж 5 тижнів Федір та Ірина Конюхови напівзруйнованою яхтою долали Атлантичний океан // Україна молода. – 2004. – 8 квіт.

Знаменитый путешественник Федор Конюхов стал профессиональным писателем : [принят в Союз писателей России] // Надежда. – 2004. – 27 авг. – С.8.

Федір Конюхов – почесний академік РАМ // Дем. Україна. – 2004. – 10 груд.

Васильев В. Федор Конюхов: о суетном и вечном // Спортив. жизнь России. – 2003. — №312. – С.40-43.

Багнюк А. На веслах через океан – шлях Конюхова до «Хроніки людства» // Україна молода. – 2002. – 5 листоп.

Конюхов Ф. «Я все хочу порвать с поиском приключений…»: [в арт – галерее «Эос» (г. Запорожье) проходила выставка его фоторабот] // Запороз. Січ. – 2002. – 7 берез. – С.16.

Благодійництво

Куперман Ю. Православный крест установлен на мысе Горн // Надежда. – 2010. – 16 апр.(№16). – С.1.

Манько М. Федір Конюхов збудує пам’ятник – маяк : [в с. Степок Якимів. р — ну] // Голос України. – 2009. – 9 груд. (№233).

Клименко О. Федор Конюхов построит в городе храм – корабль : [г. Запорожье] // Комс. правда в Украине (Запорож. вып.). – 2009. – 1 сент. (№190).

***

Конюхов Федір Пилипович Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
14 – 5 років (2006) від дня заснування в м. Запоріжжі музея О.Цфасмана, композитора, диригента, піаніста; уродженця м. Олександрівська;
17 – 100 років від дня народження П. І. Матюхи (1911 — 1980), Героя Радянського Союзу; уродженця м. Токмак

Матюх Павло Іванович народився 17 грудня 1911 року в м. Токмак Запорізької області в селянській родині. Після закінчення ФЗН працював слюсарем на заводі «Червоний прогрес». В армії служив з 1933 року. З перших днів Великої Вітчизняної війни потрапив на фронт. Воював на Західному, Південному і 4-му Українському фронтах. Старшина, помічник командира взводу 366-го стрілецького полку 260-ої стрілецької дивізії наприкінці жовтня 1943 року у боях на підступах до м. Мелітополь замінив пораненого командира взводу й організував захоплення та утримання цегельного заводу, що знаходився на околиці міста. За проявлені при цьому мужність і героїзм удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після демобілізації повернувся в рідне місто, де працював в райспоживспілці, потім у будуправлінні. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями.

Помер 9 серпня 1980 року.

Література про життя та діяльність

Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.99, 124.
Лукаш І. Велике бачиться на відстані: Докум. повісті, нариси. – Дніпропетровськ, 1998. – С.798 – 802.
Куперман В. На берегах Молочної: Нариси про Героїв Рад. Союзу. (Вип.ІІ) / Куперман В., Мохов М. – Мелітополь, 1994. – С.59 – 60.
Герои Советского Союза: Крат. биограф. словарь. В 2 т. – М., 1988.– Т.ІІ.– С.57.
Андреев С. Совершенное ими бессмертно. – М., 1986. – С.186.
Лукаш И. Солдаты славы не искали. – Днепропетровск, 1984. – С.184 – 189.
Подвигом славны твои земляки. – Запорожье, 1962. – С.188 – 190.
***

Пальоха В. Подвиг Павла Матюха: [його ім`ям названо вулицю в Токмаці] // Кіровець. – 1995. – 4 трав.
Киян М. Пам`ять // Ком. шляхом. – 1984. – 31 лип.
Сосна М. Пам`ятний триповерховий будинок // Запоріз. правда. – 1984. – 7 верес.
Матюх Павло Іванович : [некролог] // Ком. шляхом. – 1980. – 12 серп.
Солодянников В. Если отец герой // Индустр. Запорожье. – 1975. – 9 мая.
***

Матюх Павло Іванович Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект «Славетні запорожці» : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http:// sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.
17- 15 років (1996) від дня заснування добровільної громадської організації міського товариства „Запоріжжя — Оберхаузен”;
22 – 75 років (1936) Харловій В. Г., майстрині народного мистецтва, члену Національної Спілки майстрів народного мистецтва; заслуженій вчительці України; уродженці с. Успенівка Гуляйпільського району ;
22 – 60 років (1951) від дня заснування ВО «Радіоприлад» (м. Запоріжжя);
Підприємство „Радіоприлад” створено 22 грудня 1951 року. Використання найсучасніших технологій з самого початку дало можливість виготовляти наукоємну апаратуру. За 20 років воно перетворилося на гіганта радіоелектронної промисловості, якому було під силу виробництво систем зв’язку спеціального і промислово-технічного призначення в діапазонах коротких і ультракоротких хвиль. Практично всі види збройних сил використовують апаратуру, виготовлену в Запоріжжі.

Сьогодні розроблена і виготовляється сучасна телекомунікаційна апаратура, спеціальна продукція, товари широкого вжитку. Завдяки цьому нарощуються темпи інтеграції заводу у вітчизняний та міжнародний ринки засобів зв’язку.

Серед постійних партнерів – споживачів цієї техніки – не тільки підприємства України і країн СНД, а і багато партнерів більш ніж у 20 країнах світу. Виробнича діяльність заводу визнана й гідно оцінена Європейським Економічним Союзом. „Радіоприладу” як підприємству, яке відзначилося обсягами виробництва, рівнем технологій та розширенням ринків збуту вручено знак „Євроринок – 93”, а в кінці 2003 року – найпрестижнішу нагороду – Віденський кубок „Підприємство XXI століття” у номінації „Високий експортний рівень і якість виготовлюваної продукції”.

Література

ЗДП „Радіоприлад” // Запорізька область: Ілюстр. енц. – Запоріжжя, 2004. – Т. 2. – С. 234-235.
Крохмаль В. Запорожское государственное предприятие «Радиоприбор». Ч.ІІ: Отделы, службы, цехи. – Запорожье: Полиграф, 2001. – 132 с. – (50 лет: 1951 — 2001).
Потенціал. Запорізький обласний Союз промисловців і підприємців. – Запоріжжя, 2000. – С. 44.
***

Горобец П. «Неизвестная Хортица» : [пистолет «Хортица», созданнный в КБ стрелков. оружия ПО «Радиоприбор»] / П. Горобец, М. Королев // Оружие и охота. – 2010. — №3. – С.48-51.
«Радіоприладу» потрібна політична або державна підтримка, щоб не стати банкрутом // Запороз. Січ. – 2009. – 21 лип.(№134). – С.4.
„Радиоприбор” – перспективное, современное предприятие, идущее в ногу со временем // Мрія. – 2003. – 25 дек. (№ 52). – С. 20-21.
Иванов С.А. Энергосбережение: мировоззрение и практика : [в т.ч. о реализации программы энергосбережения на ПО „Радиоприбор” ] // Ориентир. – 1997. — №1(янв). — С. 20-21.
25 – 80 років (1931) запорізькому художнику та скульптору В. К. Дубиніну;
Дубинін Владлен Костянтинович – скульптор, графік і живописець. Народився 25 грудня 1931 року в м. Запоріжжя. Закінчив Харківський художньо – промисловий інститут (1961). Працював на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті (1961 — 2004). Член НСХУ (1965).

Учасник обласних, республіканських та всесоюзних мистецьких виставок від 1961 року. Перша персональна виставка відбулася в Запоріжжі у 1977 році. Створює скульптурні портрети, фігури, композиції (пам`ятники – «Запорозькі козаки в дозорі»; воїнам-інтернаціоналістам, загиблим в Афганістані; Н.І. Махну та ін.); виконує ілюстрації до книжок, зокрема «Хліб від зайця» (Запоріжжя, 1962), комедії Л. Юхвіда «Весілля в Малинівці. Чудесний край. Голуба фортеця» (Х., 1954).

Література про життя та діяльність

Енциклопедія сучасної України. Т.8: Дл-Дя; Додаток: А-Ґ. – К., 2008. – С.465
Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962-2007. – Запоріжжя, 2007. – С.50-51.
Памятники истории и культуры Запорожской области: Науч. — вспом. библиогр. указ. – Запорожье, 1985. – С.7, 8, 11, 44, 47, 50, 76, 108, 126, 157.
Дубінін В. К. Персональна художня виставка: Каталог. – Запоріжжя, 1977. – 9 с.
***

Дубинин В. «Должен оставаться смысл» : [беседа со скульптором; записала С. Фадеева] // Портмоне. – 2009. – 28 июля (№16). – С.1, 6-7.
Ненадова Т. Лучший атаман в украинской истории или …? : [в т. ч. о памятнике Н. Махно в Гуляйполе (скульптор В. Дубинин)] // Портмоне. – 2009. – 8 сент. (№19). – С.7.
Черненко Й. Слід у житті // Індустр. Запоріжжя. – 1964. – 18 січ.
26 – 75 років (1936) Л. Кульбак, поетесі; уродженці с. Іванівка Пологівського району;
Кульбак (Володіна) Лідія Андріївна — українська поетеса. Народилася 29 грудня 1936 року в селі Новофедорівка Пологівського району Запорізької області в родині коваля. Закінчила Кримський інститут у 1958 році (м. Сімферополь). Працювала в редакціях газет, у видавництвах «Дніпро», «Радянський письменник»(з 1991 – «Український письменник»). Поетеса на перших же кроках в літературі була помічена і відзначена П.Тичиною.

У поетичних збірках «Я солдата люблю», «Свято серця», «Троянда Турайди», «Зоря» переважає громадянська лірика, вірші про людей небуденної вдачі. Чимало творів присвячено морально-етичним та екологічним проблемам. В середині 80-х років Лідію Андріївну захопила стихія вільного вірша : «Дива кольорові», «Скульптор на риштованні», «Хроніка великої Вітчизни» . Потім, 10 років творчої самотності, зумовленими родинними і суспільними обставинами. Поетеса не тільки не публікувалася, але й не писала. Нові вірші Кульбак — віддзеркалення реального хаосу, який з усіх боків обступив поетесу в сучасному житті. Окремі поезії Лідії Кульбак перекладено російською, угорською мовами. Член Спілки письменників СРСР з 1969 року.

Твори

Крилаті гості : [поезії] / Лідія Кульбак // Літ. Україна. – 2009. – 15 жовт. (№ 34). – С.4
«…Та ось нарешті, йдуть» : [поезії] / Лідія Кульбак // Літ. Україна . – 2006. – 14 верес. (№35). – С.5.
Поетеса з керованого хаосу : [вірші] / Лідія Кульбак; передмова П. Осадчука // Літ. Україна. – 2004. – 23 верес. (№37). – С.5.
Вогні Запоріжжя: Літ. – худож. альманах Запоріз. обл. літ. об-ня. – Запоріжжя: Обл. вид-во, 1957. – 200 с. – Із змісту: Кульбак Л. Де колись збирали ми колосся. – С.153 – 154.
Пісня про ланку Марії Таран (муз. І. Тараненко; сл. В. Кульбак) // Червоне Запоріжжя. – 1956. – 9 груд.

Література про життя та діяльність

Осадчук П. : [корот. біогр. довідка] // Літ. Україна. – 2009. – 15 жовт. (№34). – С.4.

29 – 50 років тому (1961) введено в експлуатацію готель «Дніпро» (м. Запоріжжя);
31 – 60 років (1951) Запорізькому масложиркомбінату.
Цього місяця виповнюється:
90 років (1921) Запорізькому обласному краєзнавчому музею;
Перші кроки у напрямку створення у Запоріжжі краєзнавчого музею зробила створена у травні 1921 року екскурсійно–музейно–виставкова секція при Губполітпросвіті.
Історія становлення і розвитку Запорізького обласного краєзнавчого музею була тривалою, тяжкою, наповненою драматичними, а іноді трагічними подіями.
Очолював її тоді відомий краєзнавець, археолог, етнограф, фольклорист Яків Павлович Новицький. А вже в грудні 1921 року музей (розмістився у приміщенні Народного дому) почав діяти як самостійний заклад. Завідування ним було доручено Я. П. Новицькому. Саме він розпочав формування музейних колекцій. 15 червня 1923 року відкривається перша музейна експозиція в новому приміщенні у Центральному робітничому клубі. Після смерті Я.П. Новицького (травень 1925 року) активна діяльність музею на деякий час призупиняється.
З початком будівництва Дніпровської ГЕС була висунута пропозиція про створення Музею Дніпробуду. З самого початку цей музей формувався як краєзнавчий, тому в січні 1930 року було визнано доцільним об’єднати його із уже існуючим Запорізьким краєзнавчим музеєм.
З кінця 1930 року музей очолив відомий в Україні краєзнавець, літератор, художник М. Г. Філянський. Унаслідок діяльної роботи музейного колективу за короткий час були зібрані величезні колекції з історії та природи краю. До першотравневого свята 1932 року музей підготував першу виставку, а в травні 1936 року відкрив стаціонарну експозицію. Н.Г. Філянський мріяв зробити музей найкращим в Україні, але цим планам не судилося збутися. Восени 1937 року ряд співробітників закладу на чолі з директором були репресовані.
Велика Вітчизняна війна вписала в історію музею ще одну сумну сторінку: музейні колекції були повністю втрачені. Випадково збереглися лише дві гармати першої половини XVIII ст.
Після звільнення краю від фашистів музей відродився заново і почав роботу 20 січня 1944 року. З 1977 року він розташований в одній з найкращих будівель Запоріжжя – колишній земській управі, побудованій у 1913 – 1915 роках, пам’ятці архітектури. Сьогодні фонди музею налічують понад 100 тисяч одиниць. Він має одну з найбагатших археологічних колекцій в Україні, досить численні нумізматичну та етнографічну колекції, колекції знаків, плакатів, зброї, предметів побуту мешканців краю. Щорічно музей проводить значну науково-дослідну роботу з вивчення історії та природи краю. Її наслідки втілюються в експозиціях та виставках, статтях в наукових та науково-популярних виданнях, в екскурсіях.
У 22 залах розміщено експозиції відділів природи, археології та історії, стаціонарні виставки з фондів музею. Виставкові зали музею не бувають порожніми, там влаштовуються виставки з фондів провідних музеїв України, а також близького та далекого зарубіжжя.
З 2001 року музей видає науково-теоретичний щорічник «Музейний вісник».
В обласному краєзнавчому музеї працюють високопрофесійні, віддані своїй справі спеціалісти на чолі з директором – доктором історичних наук, професором Г.І. Шаповаловим.
Література

Шаповалов Г. Запорізький обласний краєзнавчий музей // Україна туристична: Регіони, райони та міста. Провідні підприємства. Особистості. – К., 2008. – Кн. 3. — С.124.
Маньковська Р. Запорізький обласний краєзнавчий музей // Енциклопедія історії України. – К., 2005. – Т.3: Е – Й. – С.270.
Обласний краєзнавчий музей // Запорізька пектораль: Культура і мистецтво Запорізького краю. — Запоріжжя, 2003.- С. 44-45.
Архипова Л. Запорожскому областному краеведческому музею – 75 лет / Любовь Архипова // Древности степного Причорноморья и Крыма. — Запорожье, 1997. — Вып. V1. -С.3-4.
Стрелец С. Где была власть – теперь музей / Сергей Стрелец // Запороз. Січ. — 2008. — 7 лют. — С.12-13.
Музей в серебре и злате : [85-летие музея] // МИГ. — 2006. — 21 дек.(№51). — С.51.
Архипова Л. Запорожский областной краеведческий музей: прошлое и настоящее / Любовь Архипова // Музейний вісник. — 2001. — №1. — С.4-8.
45 років (1966) від дня заснування обласної організації Українського товариства охорони пам`яток історії та культури;
40 років тому (1971) в м. Запоріжжі введено в експлуатацію Палац урочистих подій;
35 років тому (1976) введено в експлуатацію адміністративну будівлю Будинку Рад.